довше хвоста бiля хлопцiв крутити. - А ви менi говорили, коли прийдете? Як це людям цiлий день за ложкою кандьору пропадати? - спочатку обража║ться Софiя, але зразу ж пiдшуку║ потрiбнi слова. - Цить! Не твого розуму дiло. Навчилась на зборах рота, як вершу, розкривати. Ах-ти-вiстка. Та привчай поденщикiв, щоб поменше ┐ли. Це на пользу ┐м. - Еге ж, еге ж, - охоче погоджу║ться Софiя i з перебiльшеною покорою пiдтаку║: - Циган теж привчав кобилу не ┐сти. - Я тобi як дам цигана, то вужем скрутишся. Щезни, паскудо, з очей! - так скаженi║ Сафрон, що навiть забува║ заставити наймичку переполовинити хлiб. I коли Софiя зникла на вулицi, тодi опам'ятову║ться, що вона стiльки понесла на поле. "Погибелi нема на вас". Увiйшов у хату, довго роздумуючи, чи записати це на рахунок Софi┐. I хоча багато важливiшi справи турбували i мучили Сафрона, проте не забував i за дрiбницi. Вийняв з скринi засмальцьований, густо облiплений цифрами зошит i поставив на рахунок Софi┐ розбиту тарiлку. Одначе хлiба не записав: "Так укусить словом, що мiсця не знайдеш". XLIII Софiя i поденщики пiшли додому. Сафрон замкнув за ними хвiртку, поспускав з ланцюгiв собак i в тяжкiй задумi почав обходити подвiр'я. Нiколи бiль утрати не був таким важким, як тепер. Хоча в 1920 роцi в нього вiдрiзали землю, а зараз лише обмiняли на гiршi бiдняцькi латки, тривога безпросвiтною хмарою облягла Сафрона. Вiн неясно догадувався, що соз - це початок iншого, страшнiшого для нього, Сафрона, життя. "Вони до тебе тепер з поклоном не прийдуть, вони тебе швидко у вузол скрутять, коли нiхто не перелама║ ┐м хребта", - думав про созiвцiв, ледве вiддираючи од землi обважнiлi ноги. Зразу ж за двором клубився темносинiй лiс, а над ним, як вечоровий одсвiт дерев, димились важкi об'║мистi хмари. Хтось вийшов з просiки, i Сафроновi собаки, немов два чорних мотки, з хрипом покотились повз господаря i водночас лунко вдарили мiцними ногами в дощаний паркан. "Кого там iще лиха година несе?" - не зупиняючи собак, хмуро пiшов уперед. Невисока, вся в чорному постать легко i рiвно наближалась до подвiр'я. - Омелян! - раптом радiсно крикнув Варчук i зразу ж почав угамовувати псiв. Крупяк усмiхнувся тонкою усмiшкою, поздоровкався, оглянувся i тихо запитав: - Сафроне Андрiйовичу, нiкого у вас нема? З чужих? - Iди безпечно. Нiкого. Оце не ждав, не сподiвався. Такий гiсть... Шельма, пошла к чорту! - Вдарив носком чобота собаку. Та заскавчала, вiдскочила i знову загавкала. - Пошла к чорту! - Вона й по-укра┐нськи розумi║, - засмiявся Крупяк. Але Сафрон не зрозумiв його жарту i зразу ж почав скаржитися: - Лиха година насува║ться на нас, Омеляне... - Сафроне Андрiйовичу, - перебив його. - Ви сьогоднi зовiть мене Омеляном Олельковичем. - Якого це ти ще Олельковича вигадав? - Це наше споконвiчне укра┐нське iм'я. Пробачте, що доведеться сьогоднi величати мене, але так треба: гiсть у нас важливий буде. - Гiсть? Звiдки? - Здалеку, звiдси й не видно. Бiльше нiчого не допитуйтесь. А людина вiн дуже важна... Позавiшуйте вiкна, щоб нiхто не бачив. Розумi║те? Пiзнього вечора Крупяк привiв невiдомого у свiтлицю. Був це середнього зросту бiлявий чоловiк iз закривавленими обiдками очей i прямим хрящуватим носом. Рiденькi пасма волосся, кольору перегнилого лика, гребiнчиком спадали на бугорчасте надбрiв'я; уперте пiдборiддя мерехтiло крихiтними iскорками кущувато┐ щетини. Вiд невiдомого гостро пахло смолятиною, так, як пахне восени пiдiпрiле дубове листя. "Десь немало по лiсах бродив" - Борис Борисович, - рiзко, наче каркнув, промовив незнайомий, простягаючи довгi пальцi Варчуковi. Той обережно, як коштовну рiч, потримав ┐х у руцi i ще обережнiше опустив донизу. Горпина подала вечерю, i гостi так накинулись на харч, що в Сафрона аж серце почало нити. Проте мусив припрошувати: - пжте, ┐жте. Стара ще пiдсипе. Хто його зна, що воно далi будемо ┐сти. Таке врем'я... Борис Борисович обмiряв його кiлькома довгими, уважними поглядами i коротко, наче командуючи, вiдповiв: - Скоро прийде iнша пора. Надiйтесь i працюйте. Бiльше вiн не звертав нiяко┐ уваги на господаря. Морщачи носа, вiн ковточками, потроху, пив горiлку, накладав на хлiб тонкi шматочки рожевого сала i повчально вiв дуже розумну, як визначив у думцi Варчук, розмову. Ступiнь розумностi ┐┐ визначався незрозумiлими словами i такою заплутанiстю, що, як не прислухався Варчук, не мiг надiйно ухопитися за потрiбну нитку. Одначе пiдсвiдоме догадувався, що мова йде про такi справи, якi i його життя можуть винести на iнший берег. - Про нашу велику силу свiдчить i такий приклад: нунцiй папи квгенiй Пачеллi горою сто┐ть за нами. Значить, сам пастир пастирiв - святiший папа за нами. Iнакше не дотягнувся б Пачеллi до кардинальсько┐ шапки: от-от обiруч ┐┐ вхопить. - Блискуча кар'║ра, - щиро позаздрив Крупяк i задумався. - Так. Але попереду iще краща. Я не сумнiваюсь, що вчорашнiй епiскоп завтра стане самим папою. I напевне Пачеллi буде належати честь пiдписати з нами iсторичний конкордат... Робота i терпiння усе перемагають. Ми ще не уявля║мо собi, якi блискавичнi змiни готу║ нам майбутн║. Сьогоднi ви, Омеляне Олельковичу, як за║ць, бо┐тесь кожного шелесту, а завтра ви один iз керiвникiв укра┐нського уряду, господар ланiв широкополих, владар життя. - Зробивши вигляд, що вiн i не помiтив честолюбивих вогникiв у очах Крупяка, Борис Борисович переконливо закiнчив: - I це не казка, а неминучiсть iсторично┐ дiйсностi. - Коли б ця iсторична дiйснiсть скорiш повернулась обличчям до нас, а то щось твердо стала вона незручним мiсцем, - вiдповiв Крупяк. - Терпiння i робота, - натиснув на слово "робота". - А тепер - вiдпочивати. - Вилiзши з-за столу, вiн знову кiлька разiв поглянув на Варчука i, замiсть подяки, рiзким голосом сказав: - Не журись, хазя┐не. Скоро Укра┐на по-iнакшому заживе. За вас, господарiв, великi держави думають. I Варчук, впившись неблискучими округлими очима в гостя, гостро вiдповiв: - Довго вони щось думають. Видать, мозки неповороткi. Чи сили бiс ма║? Цi слова, видко, не сподобались Борису Борисовичу. Вiн бiльш нiчого не сказав, а Омелян несхвальне похитав головою. Борис Борисович, натерши обличчя якоюсь маззю, лiг спати у свiтлицi, що мала два виходи, а заклопотаний Крупяк ще кiлька разiв виходив на подвiр'я й на дорогу, прислухаючись до кожного шереху. Не спалось i Сафроновi. В тяжкi його роздуми раптово влилися великi сподiвання. Привабливi картини прийдешнього перемежовувалися з гiркотою останнiх днiв, i аж дрож згинала i пружиною вихала його костистим тiлом. Тихо вийшов з дому, бiля ганку перепинив Крупяка: - Омеляне Олельковичу. - Тепер говорiть зi мною, як з простим, - усмiхнувся. - Ти б спати iшов, Омеляне. - Не можна, - покрутив головою. - I так ми багато спимо. Боюсь, щоб долю свою не проспали. - Омеляне, що менi робити? Накинули петлю на шию. - I вiн розповiв про останнi подi┐ в селi. Крупяк, уперто думаючи про сво║ майбутн║, мовчки вислухав i жорстко вiдповiв: - Що робити? Спати. У вас не те що землю, - все скоро доберуть Так вам i треба. Дочека║тесь грому над самою головою! Що ви зараз не можете дати ради однiй жменьцi созiвцiв? Чи сили бiс ма║? - ┐дко повторив Варчуковi слова. - Ждете, щоб все село в комунiю повалило? Ну, ждiть. Чорт iз вами. Нехватило смiливостi повбивати верховодiв, так хоч спочатку знищiть ┐хню худобу, тодi i соз розпадеться на клаптi... - Омеляне, ти не гарячись. Як же я ту худобу повбиваю, коли зразу ж злиднота кинеться на мене? I так пальцями тичуть на мiй хутiр i вдень i вночi. - Добре, кат iз вами. Ще раз допоможу. Карпа вiзьму в роботу, щоб поменше за спiдницями ганяв, а побiльше дiлами займався. Не маленький, - поглянув на зорi, позiхнув: - Ну, пора будити Бориса Борисовича. - Так ви й не ночуватимете? - Де там ночувати. До ранку ще треба он який крюк змiряти. Я цими днями повернуся до вас. - Повертайся. Будь гостем дорогим... Ти скажи, Омеляне, як нашi дiла кругом iдуть? - понизив голос. - Якi дiла? - Ну, свiтовi. Ти щось таке говорив про це. Чи ║ нам якась пiдтримка iз заходу? Петлюру ж убили. Знайшовсь якийсь його намiсник i всяка така штуковина? - к. Головний отаман Левицький. У Варшавi живе зi сво┐м мiнiстерством. Пiд крилом Пiлсудського, - вiдповiв неохоче. - Пiлсудського? - перепитав гаряче, щоб iще вирвати яке слово. Крупяк покосився на Сафрона i заговорив скорiше, бiльш зосереджено: - Наш голова директорi┐ не з одною державою ма║ зв'язки, i в першу чергу з Англi║ю. Щодня бачиться з англiйським посланником у Варшавi. У Румунi┐ нашiй "Лiзi нацiй" пособля║ сигуранца i зокрема генерал Авереску. У Францi┐ дi║ "Об'║днання укра┐нсько┐ громади". Левицький до Парижа вислав Даценка, а той склав список усiх отаманiв, полковникiв i генералiв. В Нiмеччинi оруду║ Дорошенко i Скоропадський. Гiнденбург мав осiбну зустрiч зi Скоропадським. Словом, Сафроне Андрiйовичу, подi┐ назрiвають. Та ще якi подi┐. Уже вiйськовий мiнiстр головного отамана генерал Сальський через мiнiстра фiнансiв Токаревського отримав вiд Англi┐ допомогу i запропонував у Парижi готовий план походу на комунiю. "Основна наша сила, - каже Сальський, - знаходиться на Укра┐нi, перед нами". Крiпко запам'ятайте це. На вас, господарiв, - головнi сподiванки... Крупяк так упевнено i чiтко сипав назвами петлюрiвських органiзацiй, прiзвищами, подiями, що Варчук аж почав захлинатися вiд трепету. "Пiлсудський, Болду┐н, Гiнденбург, зустрiч Чемберлена з Прiмо-де-Рiвера" - цi слова великоднiм дзвоном гудiли у вухах i повертали йому навiть ту землю, що була вiдрiзана в 1920 роцi. - Це гаразд, гаразд... А ти, Омеляне, цими днями нам допоможеш? Крiпке тво║ слово? - Ви вже i менi почина║те не вiрити?.. Сiчкар надiйний? - Надiйний, - гаряче заговорив, прикидаючи, що куди краще буде, якщо не Карпо, а Сiчкар з Крупяком завдадуть лиха созовi. Тихо ввiйшли в свiтлицю. Крупяк пiдiйшов до лiжка i трусонув за плече Бориса Борисовича. Той спросоння щось забурмотiв, i враз Варчук почув вiдривчастi гаркавi слова чужо┐ мови. Наполоханий Крупяк швидко закрив гостевi рота, а Сафрон застиг посеред кiмнати i розмашисте перехрестився. Великi надi┐ потоком рвонулись в його груди. XLIV Дмитро щойно повернувся з поля, коли прийшов виконавець: - Вас Свирид Яковлевич виклика║. Умившись, неквапно пiшов до сiльради. Його на ганку зустрiв понурим поглядом Iван Тимофiйович. - Поганi нашi справи, Дмитре, - зразу ж вiдкликав убiк. - Чого? - здивувався парубок. - Уже, видно, ┐хн║ кодло вспiло пiдмазати Крамовому, щоб суха ложка рота не дерла. Чи так домовились, чи хабара дали - бiс ┐х зна║, тiльки не туди Крамовий дiло хилить. На мене напосiвся, що Прокоповi Денисенку голову розбив. "Вiдповiдати ви перший за хулiганство будете. I хто зна║, чи не ви бiйку почали", - навiть загрожувати почав. I, як та жаба, скляними очима свiтить, бодай вони залишились тобi, а нижнi повилазили. - Кида║ недокурок i розтира║ його великим порудiлим чоботом. З канцелярi┐ вискаку║ почервонiлий, з переляканими очима Полiкарп. - Ну, як? - пiдклика║ до себе Бондар. - Нехай його чорт бере, - вiдмаху║ться рукою Полiкарп. - Що ж вони тебе питали? - Чи бились ми. - I що ж ти вiдповiв? - Бились, кажу. Ще й як. Аби не кинулась куркульня тiкати, всiх би... - одразу смiлiша║ Полiкарп. - Теж менi: не говорила, не балакала, взяла мазницю та за медом пiшла. Хто тебе за язика сiпав? - кривиться Бондар. - То так же начальство хотiло, щоб я сказав. А воно ж зна║, що й до чого. От я й сказав. Хiба ж не так? - диву║ться Полiкарп. - А ще що питали? - Чи не ми першi почали куркульню проучувати, щоб не ходила на горбок... Так приязно пита║ той, бiлявий, в окулярах, i сам пiдказу║, що треба було провчити ┐х. - А ви що? - не витриму║ Дмитро. - А менi що: куркульню жалiти? Та й сказав тодi - ми й самi догадались ┐х продрючкувати, щоб не були такими хитрими. - Ти зна║ш, що намолов? - Та так же начальство хотiло. Вони ж власть, кон║шно. - Тьху на тебе. Зда║ться, тепер не вони вже, а ми виннi будемо. - Аж спересердя плю║ Бондар Повз нього, злорадно примружившись, до сiльради йде Варчук, поважно, з гiднiстю. В канцелярi┐ накурено. За столом, устеленим паперами, сидять Петро Крамовий i високий мiлiцiонер з вузькими, наче осокою прорiзаними очима. Мiлiцiонер, звертаючись до Дмитра, довго розповiда║, що треба казати тiльки правду, бо за невiрнi свiдчення буде притягатися до кримiнально┐ вiдповiдальностi, може накликати бiду на свою голову Його сухо перебива║ Петро Крамовий. - Громадянине Горицвiт, чи ствердите ви свiдчення бiльшостi свiдкiв, що бiйка на урочищi "Горбок" була вчинена по гарячковитостi члена созу "Серп i молот" громадянином вашого села Степаном Кушнiром? - З-пiд круглих окулярiв допитливо впиваються в нього сiрi великi очi, затiненi, як сiткою, довгими вигнутими вiями. Коли вi┐ пiдiймаються вгору, вони ледве не торкаються брiв i тодi з куточкiв очей випирають двi вологi краплини рожевого м'яса. - Нi, такого не було, - вiдповiда║ Дмитро, стоячи перед столом з шапкою в руках. "Паляницi тобi на користь iдуть", - розгляда║ огрядного, роздобрiлого Крамового - Як не було? Попереджую, за невiрнi свiдчення будете притягнутi до кримiнально┐ вiдповiдальностi. - Чув уже, знаю, - кива║ головою Дмитро. - Бiйку почав не Кушнiр, а куркулi. - Молодий чоловiче, щось ви почина║те петляти. - Забiгали на окулярах чотирикутники вiдбитих вiкон, заховуючи очi Крамового вiд Дмитра. - Я не за║ць i петляти нi ногами, нi язиком не навчився. Коли мо┐ свiдчення непотрiбнi, вiдпускайте додому, бо мене робота чека║, - нахмурено мне шапку обома руками. - Додому захотiлось? - кривиться Крамовий i раптом напада║ на Дмитра: - А що коли ми тебе за хулiганство i брехливi свiдчення в мiлiцiю вiдправимо? - Не ма║те права. - Найдемо i вiдправимо. - Тодi я вам ребра переламаю, - блiднi║ парубок i зразу одяга║ шапку на голову, щоб звiльнити на всякий випадок руки. - Я вам не Полiкарп Сергi║нко. - Он ти який! - стискаючись, наче перед сгрибком, пiдводиться Крамовий. За ним вста║ з-за столу мiлiцiонер. Вiн косу║ на Крамового i явно усмiха║ться Дмитровi. - Сiдай, - спиня║ мiлiцiонера Крамоаий. - Добре. Так ми i запишемо вашi слова, громадянине Горицвiт. А за образу органiв охорони заведемо на вас справу. - Хоч двi, - злiсно вiдкусив Дмитро. - Мене на переляк не вiзьмете. - Ах ти! - тягнеться до нього Крамовий. - Ану, не дуже. Це вам не царський прижим, а я не той дядько, що в три погибелi зiгнеться. Коли треба буде знайти дорогу до правди, я i до Москви дiйду. - Не сумнiваюсь, - ┐дко вiдповiда║ Крамовий. - Ви, молодий чоловiче, оригiнальнi дороги находите: з дрючком по полю бiгати та чесний мир каламутити. Що то з вас далi буде, молодий чоловiче? - похитав головою з зачесаним назад жовтозолотистим волоссям. - Що з мене не буде, а троцькiста не буде! - уже скаженi║ Дмитро. - На зборах ви ка║теся в сво┐х помилках, а сюди душi виймати при┐жджа║те. Так це якi дороги будуть? Забули, що ми радянськi люди, а не слухняний гурт. Не на ту ногу скачете, чи, може, чин голову закрутив? - Iди, - раптом блiдне Крамовий. I його злу, презирливу насмiшку як вiтром здува║. - Iди! - Я ще маю час, - уже знуща║ться Дмитро iз Крамового. - Може, iще щось про мене в папiрцi запишете. Недаром жалування получаете. Та ще й, певне, не одно. От нiяк не второпа║ш декого: середняка живцем з'┐в би, а куркульню захища║. - Геть! - вискаку║ з-за стола Крамовий. - Я тобi тво┐ слова i на тому свiтi пригадаю. - Коли б то тiльки тим свiтом обiйшовся, - нарочито поволi виходить з канцелярi┐, ледве стримуючи люту завзятiсть. - Ну як, Дмитре? - запитав Свирид Яковлевич. - Та як. Золоте теля облизало руки цьому начальству. Це начальство одним мотузочком з Варчуком зв'язане. - Ти дума║ш? - Чого там думати... Не повилазило ще. - Як при┐хали - руку за созiвцiв тримали. Видко, сво┐ намiри пiсочком притрушували, - задумався Мiрошниченко. - А такi, як Полiкарп, допомогли заплутати дiло. Мабуть, так i закриють його, як незначну бiйку. Козирi в ┐хнiх руках. Зумiли правду турнути на дно... - кипiв парубок. Всерединi ┐жаком ворушилася злiсть проти м'ясистого Крамового, i отой блиск окулярiв з цятками вигнутих вiкон рiзко бив йому в очi. - Нi, не буде по-┐хньому; Нiякi протоколи, нiяка хитрiсть не притрусить правду. Ти зна║ш, що це означа║ - вiдступити назад? - пильно поглянув Свирид Яковлевич на Дмитра. - Знаю, Свириде Яковлевичу. Коли сьогоднi схитнешся, - завтра тебе на шматки розiрвуть, чоботиськами з гряззю змiшають. - Крiпко зав'язався вузлик. Рубати будемо його. Обличчя Свирида Яковлевича взялося частоколом бiлих смуг. - Зараз запрягаю коней - i гайда в райпартком, - клекотить голос Iвана Тимофiйовича. - Павло Михайлович усипить ┐м, хитрунам, березово┐ кашi, - i, похитуючи широкими плечима, почина║ прощатися. - Тiльки що про це мiркував, - промовив Мiрошниченко. - Разом по┐демо, Iване. Iди за кiньми. Я тим часом це начальство витурю з сiльради, йому нiчого робити в державнiй установi. - Кремезний i нахмурений, мов грозова година. рiзко пiднiма║ться на ганок. - Свириде, ти зна║ш, що це означа║? - Знаю, Iване. Боротьба ║ боротьбою! Дмитро наздогнав Бондаря на розi вулицi. - Що, подоба║ться таке дiло? - невесело усмiхнувся Бондар. - Ти скажи, як хитро задумано? Виходить, за наше жито нас i побито. Хитро, хитро зроблено. Та райпартком полама║ ┐м усi плани. Вони мене не з'┐дять. Подавляться! - Iване Тимофiйовичу! Це добре, що ви до партi┐ за правдою йдете. Тiльки не ┐дьте тепер дубиною: куркульня там неодмiнно перепинить вас. Я вже примiчаю... - Вони можуть Треба так проскочити, щоб... Словом, дiла. Ти дивись, як Данько до плота прикипiв. Пожира║ нас очима. - Трiснули б йому ще до вечора. Данько, побачивши, що за ним слiдкують, з перебiльшеною стараннiстю завертiвся на мiсцi, нiби щось загубив. Але, коли згодом Дмитро обернувся назад, багач аж голову витягнув з ши┐, стежачи за Бондарем. - Iване Тимофiйовичу, може, сьогоднi не по┐дете? - Не може такого бути. Ще як по┐демо. Тiльки курява закурить! Бачиш, як страх перетрушу║ куркулiв. А нас вони на переляк не вiзьмуть... Дмитро розгонисте завернув у вузеньку вуличку; на нiй рясно порозкочувалися сердечка придорожника i червiнцi кульбаби. Бiля вишнi, зiп'явшись на тин, стояв низькорослий пiдлiток Явдоким, син Заятчука. Побачивши Дмитра, вiн злодiйкувато повiв очима, скочив на землю i, приминаючи морiг, чкурнув по напiвзабутiй вулицi. Ось Явдоким на мить зупинився. Дмитро люто пригрозив йому кулаком. Хлопчак, висолопивши язика, перекривив парубка i зник з очей. "Заворушилися шершнi". Розмова в сiльрадi, злорадна хода Варчука, важкий погляд Данька, кривляння Явдокима - це все водночас налягло тягарем. Розумiв - куркульська змова гадом ворушилася бiля самого верхiв'я нового життя. Вона, ця чорна змова, може прикiнчити з Свиридом Яковлевичем, Iваном Тимофiйовичем.. Аж здригнувся, на мить уявивши, що може статися нещастя з найкращими людьми села. "Тодi i свiт поменшав би". Зараз з новою силою почув бiля себе мiцне плече i мову Свирида Яковлевича. Стало соромно за себе, що вiн мiг iнколи в запалi недооцiнити велику турботу, часом рiзкого, проте завжди вiрного слова Мiрошниченка. В похмурiй задумi i хвилюваннi Дмитро увiйшов до хати. Не скидаючи картуза, зiрвав з плеча дробовик i вийшов у двiр. Сонце, пiрнувши в хмари, розпустило пругке корiння аж до само┐ землi, де вже свiтлий приплив, роз'┐даючи нерiвнi кра┐ полохливо┐ тiнi, завзято котився в село. - Дмитре, ти куди? - перепинила сина занепоко║на Докiя. - Вперед, мамо, - зразу ж наскiльки мiг надав обличчю безтурботного вигляду. - В лiси. В Городищi на вовчий виводок напали... XLV Бiля сiльради пiдводи не було. Дмитро одним стрибком перескочив усi схiдцi i мало не звалив з нiг старого Кононенка, сторожа сiльради, що саме вiдчинив сiнешнi дверi. - Де Свирид Яковлевич? - А в район по┐хав, iз Бондарем. Стурбований такий i сердитий, сердитий. Ще не бачив його таким. Як зрiзався з отим Крамовим... Звiсно, коли подумати, в цьому дiлi куркульський хабар зверху, наче олiя, плава║... Але Дмитро не дослуха║ться до широких мiркувань старого. Притримуючи рушницю, спiшить на шлях. Ледве стриму║ себе, щоб не пуститися бiгцем вздовж села. Тривога, недобрi передчуття, рiшучiсть i злiсть аж переплелися в його душi. Старий занепоко║но i довго слiдку║ за рослою постаттю Дмитра. "Гвардi║ць. У Тимофiя пiшов. Ти бач, як близько усе до серця узяв. Не хлопець, а вогонь. I добрий, як вогонь, i лихий, як вогонь", - без огуди згаду║ затятiсть Дмитра. На ганок обережно i шанобливо пiднiма║ться розпарений i. А старий Созоненко. - Ти куди? - накида║ться на нього Кононенко. - Закудикав дорогу, - невдоволено огриза║ться той. - Менi до товариша Крамового. - За тво┐м Крамовим аж захурчало... - Як захурчало? - стурбовано впива║ться очима в зморшкувате ненависне обличчя: не раз на зборах Кононенко гострим словом шарпав крамаря. - Отак i захурчало. Не подоба║ться? Знаю, що не подоба║ться. - I вже, щоб зовсiм приголомшити Созоненка, навiть несподiвано для себе дода║: - Прийшов... акт, щоб зняти його з роботи. - Акт? - не зна║ Созоненко, чи старий переплутав назву папiрця, чи видумав усе. - Хiба ж в актах таке пишуть? - Iще й гiрше можуть, - заспоко┐в його Кононенко... Дмитро таки наздогнав пiдводу. Здивувався i нахмурився, коли побачив, що бiля Свирида Яковлевича сидiв Григорiй Шевчик. Той також косо глянув на нього i зразу ж настовбурчився. - Ти куди, Дмитре, зiбрався? - з-за плеча глянув Iван Тимофiйович. - У лiс. - Проти ночi? - То найкраща прогулянка. Апетит виклика║. - Вскочив на вiз. Свирид Яковлевич схвально довгим поглядом подивився на Дмитра. I цього було досить, щоб посвiтлiшало на душi. Вiн зараз вперше збагнув, що чита║ думки Свирида Яковлевича так, як читав ┐х по обличчi матерi. На крем'янистiм перехрестi з-пiд пiдкiв посипалися iскри, i далi земля охоче зачадила димом. Пiд притуманеним небосхилом пiдростали лiси. На ┐хнiх верхiв'ях схрещувались i широко розкочувалися тiнi та промiння, а низом уже сочилося надвечiрн║ марево. Сонце, огрiваючи дальнi липи, як птиця, мостилося на нiч i обривалося з одно┐ гiлки на другу. В очах Свирида Яковлевича мерехтiв сонячний дощ. Неждано чоловiк рiзко повернувся до Дмитра, широким рухом руки показав на поля, що, стиснувшися, тихо кружляли в простенькому буденному вбраннi. - Розiрвана земля наша, на безприданськi биндочки розiрвана. Боляче ┐й, i людинi боляче. Як оце перехрестя шрамiв старить i мучить ┐┐. Не чу║ш?.. Ми по зерну в одно знесемо нашу землю, розгладимо скорботнi зморшки. Так нам батькiвщина сказала. А це слово - великий закон нашого життя... А хороше б оце, Дмитре, роззутися i босонiж пiти сiячем, не по смужцi пiти, - по всiй рiднiй землi, i не сльози сирiтськi збирати ┐┐ - щастям засiвати ┐┐... Ти чого так подивився на мене? - засмiявся. - В лiсах, дума║ш, може смерть прича┐лась, а вiн про таке дума║. Вгадав? - Вгадали, Свириде Яковлевичу, - здивовано промовив Дмитро. - А тепер подума║м i про нечисть, - обережно витягнув мисливську рушницю. В'┐жджали в лiси. Верховiття зрушувало темiнь на дорогу, i вона вже текла, як вечiрня рiка. Та║мничiсть дерев i шерехiв лякала коней - вони раз од разу пряли вухами. Налiтаю-чи на пiвживе корiння, голоснiше загомонiли колеса, обiрваними струнами брязкали орчики. В лiси вкладалися на нiч хмари, i струмочки зiрок замерехтiли по чорнiй зяблi непошматованого, необмiреного неба. Зараз Свирид Яковлевич i про небо подумав, наче про землю, побачив ┐┐ у вiнках i потоках нових сузiр. Велика любов до свого краю, до людей сповивала його теплими хвилями; з далини наближалося прийдешн║, а поруч з усiх усюд збиралися молодi й посивiлi друзi, як горде вiйсько перед маком червоних знамен. Серед друзiв були тi, що виховували його, i тi, яких виховував вiн; були солдати революцi┐ i такi юнаки, як Левко Орленко. Це був цвiт землi, що кров'ю i трудом боронив i звеличував Вiтчизну. Це були вiрнi солдати велико┐ партi┐. Чогось захвилювалася, затужила лiсова музика, i вiти частiше почали накрапати холодною сльозою. Раптом помiж деревами заворушилися короткi чiткi тiнi. Ось одна, пригинаючись, вискочила на обочину. Iван Тимофiйович сильно ошпарив конi батагом, i вони, присiдаючи на заднi ноги, так полетiли, наче от-от мали пiднятися вище лiсу. - Стiй! Стiй! Злякано заметлялась луна i розкришилася пострiлом на тисячi скалок. Дмитро, кам'янiючи од напруги, зразу ж розрядив рушницю. I в цей час куля сумовитою пташкою витягнула бiля його щоки свою немудру пiсню. Навiть вiдчув ┐┐ дихання. Зацiпивши зуби, шаленiючи од лютi, з пiдкладкою вирвав мiднi патрони. Вiйнула вогнем рушниця Свирида Яковлевича, i один пострiл схрестився iз другим. Спантеличена луна збивалася з нiг. Григорiй перший побачив, що на обочинах шляху бiля дубiв також заворушилися постатi. Нахилився до Iвана Тимофiйовича, i той з розгону увiгнав конi в темiнь лiсу. З неперевершеною майстернiстю правив чоловiк, i кований вiз, звиваючись гнучкою лозиною, гуркотiв по пеньках та корiннi, калiчив молодняк i трощив сухостiй. Вилетiли на просiку, i лiси, побратавшися з зорями, опоясалися червоними смугами, закружляли в розвихренiм танку. Одначе пострiли не вiдставали од пiдводи. - Зупинись, Iване, - владно промовив Свирид Яковлевич. Навколо стало тихше. - Ми ┐х зараз провчимо, - важко скочив iз воза. - Дмитре, до мене... А ви - гайда в Комсомольське. - Свириде Яковлевичу, я з вами залишусь, - затремтiв голос у Шевчика. - Дрючком будеш воювати? ┐дь... - Не по┐ду, - ламався од безсилля голос Григорiя. - Руками, зубами буду битися з гадами. I в цей час пролунали пострiли з сторони Комсомольського. - Напевне Орленко спiшить на пiдмогу, - сторожко ступив уперед, напохватi тримаючи рушницю. Через кiлька хвилин, хвилюючись, зустрiлися з комсомольцями. I зразу ж затихла, наче й не було ┐┐, стрiлянина. Веселi голоси затокували на просiцi. - Свириде Яковлевичу, просимо до нас, - запрошував Орленко. - Переночу║те, а вранцi - в район. - Гаразд. Дмитро, подякувавши комсомольцям за допомогу i гостиннiсть, почав збиратися додому. - Переночував би в комсомольцiв. Подивився б, як живуть вони. Та й не зовсiм безпечно зараз iти, - порадив Свирид Яковлевич. - З охотою залишився б, та зна║те, що буде дома творитися. Я матерi нiчого не сказав, - вiдповiв заклопотано i, пригинаючись, розгонисте увiйшов в гомiнке склепiння дiброви. Усе тiло парубка спiвало гордим завзяттям. Ця нiч була для Григорiя чарiвним сном. Ще не встигло заспоко┐тися серце пiсля пережитого, як знову затремтiло, коли в лiсi засяяли вогнi. Посеред невеликого майдану стояв розлогий дуб, на його гiлках перегойдувалось яскраве сузiр'я, розсiваючи потоки свiтла. Невеликi красивi будинки розкинулися навколо майдану, над ними сплiталися спiви лiсу й ставкiв, якi мелодiйно переливали пахучу воду з одного водосховища в друге. Повечерявши в заквiтчанiй громадськiй ┐дальнi, Григорiй лiг вiдпочивати на вузькiй залiзнiй койцi, поруч з трактористом Леськом Безхлiбним. Розмова затягнулася далеко за пiвнiч, вона розпрямляла Григорi║вi плечi й думки. Нове життя, без наймитського приниження, без злиднiв i переднiвкiв, розкривалося в усiй суворiй красi становлення й зросту. Перед свiтанком на пiвсловi замовк утомлений тракторист, а Григорiй тихо вийшов з будинку - пильно почав оглядати колективне господарство. I тепер кожна деталь так радувала, начеб була зроблена його руками. Не вiрилося, що кiлька рокiв назад тут, на безлюднiм мiсцi, лише пiднiмалися першi землянки з нетривкими торфовими покрiвлями. Дослухаючися до струнного перебору лiсiв, Григорiй уже почував, що сам ста║ часткою ново┐ надiйно┐ працi. Вiн незчувсь, як почали роздаватися приполи ночi, як зацвiли барвiнком крутi поля небосхилу, як святково затрiпотiв схiд червоними стягами. Стрiмкими золотими потоками помчало промiння по землi, зганяючи в яруги наполоханi сiрi отари тiней. Осторонь почувся молодечий безтурботний гомiн. На невеликому, огородженому дубняком спортмайданчику заряснiли голубi майки. Смуглявий, увесь облiплений м'язами, Левко Орленко розкручував "сонце" на турнiку, а справжн║ сонце спалахувало ясними прожилками в розкiшному чубi хлопця. Ось iще ритмiчний рух молодих колгоспникiв, i вони стрiмголов летять до ставу. Грона юних тiл у красивiй напрузi злiтають у плесо, i вода закипа║ в'яззю шумовиння, до самого дна переповню║ться смiхом. В Григорiя окрилювалась душа. Вiн також побiг до ставу, але в цей час почув бурчання трактора i повернув назад. - Лесько! - схвильований, пiдiйшов до тракториста. - Скажи: де ви навчилися цьому? Це ж справжню юнiсть побачив у вас. Робота да║ радiсть, щастя, а не люте отупiння i злиднi... Хто вас так навчив жити? Тракторист, ще обсипаний краплинками води, пильно подивився на Григорiя. - Партiя, Ленiн, Сталiн дали нам життя, - вiдповiв тихо i його не по-юнацьки строгi очi пом'якшали, потеплiли. - Ти не журися: скоро всюди справжнi дiла почнуться. Чув, що товариш Сталiн на п'ятнадцятому з'┐здi партi┐ про колективiзацiю говорив? А слова товариша Сталiна - це саме життя, що вперед поспiша║. На машинi! Коли трактор, звиваючись, рушив по лiсовiй дорозi, Григорiй рiшуче пiшов розшукувати Бондаря. - Iване Тимофiйовичу, приймете мене до созу? - зустрiв Бондаря бiля гамазею. - Пiднялася душа? - засмiявся чоловiк, запрягаючи конi. - Пiднялася. За одну нiч себе iншою людиною вiдчув. В райкомi Павла Михайловича не застали: ви┐хав до фрунзiвцiв. Техсекретар, довiдавшися, що Свирид Яковлевич ма║ намiр по┐хати в комуну, аж на вулицю вийшов: - Свириде Яковлевичу, ви ж накажiть товаришу Савченковi, щоб негайно при┐жджав. Негайно. - Чого ти так хвилю║шся? - Як же не хвилюватися? Павлу Михайловичу треба здавати справи. - Що!? - вражено глянув на секретаря i зупинився. - На нову роботу перекидають Павла Михайловича. В окружком. - В наш? - Нi. Кудись ближче до столицi. I при║мно, Свириде Яковлевичу, i великий жаль. Працювати з Павлом Михайловичем було все одно, що кожного дня на новий щабель пiднiматися. В Йони Чабану мало сльози не котяться, а про його Iляну й не питайте. - Прекрасний чоловiк жив iз нами, - задумливо хитнув головою Свирид Яковлевич. Знову дорога закурилася пилом, знову заспiвала вода пiд мостами, закружляли нивки i стрункiсть лiсiв пiдтримувала голубу покрiвлю неба. I ось обабiч дороги розкинулось неполатане, не роз'┐дене межами привiлля ланiв. - Фрунзiвськi поля! - Свиридов! Яковлевичу навiть дихати стало легше. - Обсiялися вже, - захоплено промовив Iван Тимофiйович. Все чiткiше напливало коло молодого саду, зсередини якого проглянули камiннi будiвлi фрунзiвцiв. А далi над ярами мальовничо розкинувся Майдан Соболiвський, знаменитий першою в районi школою колгоспно┐ молодi. Сюди з усiх сiл з'┐жджалася юнь набиратися знань, вивчати агрономiю, правила рiльництва. На чималому спадистому полi школа запровадила правильну сiвозмiну, а на дослiдних дiлянках вирощувала новi культури. Павла Михайловича застали у школi, де вiдбувалися комсомольськi збори. Вiн зрадiв, побачивши Свирида Яковлевича i Iвана Тимофiйовича, кивнув головою, щоб сiдали поруч iз юнiстю. Пiсля зборiв Савченко уважно вислухав Мiрошниченка i Бондаря. - Класи без боротьби не зникають, - коротко вiдповiв. - Куркулiв приборка║мо... А тепер по┐демо до фрунзiвцiв. Потiм заглянемо ще в один колектив. Набирайтеся досвiду. Це здасться i для господарювання i для агiтацi┐. - Павле Михайловичу, - захвилювався Бондар, - а як же бути, що ви┐жджа║те ви?.. Знову комусь дiло в ненадiйнi руки може попасти. - Спокiйнiше, Iване Тимофiйовичу. Сказано: куркульню буде приборкано... Бiльшовики не розкидаються словами. Це тобi особливо треба запам'ятати - для дальшо┐ роботи пригодиться. - Запам'ятаю, - зрозумiв натяк Павла Михайловича i з вдячнiстю подивився на по-юнацькому впевненi i свiтлi очi. XLVI Досить було Дмитровi тiльки побачити хату Бондарiв - i вже серце його починало тоскно стискатися, непоко┐тися. З тягучим, непри║мним почуттям вiн переступав високий порiг, знаючи, що знову стрiне наполоханий погляд дiвчини, а потiм вона буде мовчати до самого його вiдходу. Проте впертiсть i iскорка вiри, що вiн-таки доб'║ться свого, тепер щосвята звали парубка до Бондарiв. Вiн мучився, мовчазно сидячи на лавi, чув, як пере┐далась його середина, часом самому на себе хотiлося плюнути з досади, проте висиджував до вечора i лихий повертався додому. Сьогоднi ж найтяжче було йти. Думав, що пiсля бiйки з Григорi║м дiвчина стрiне його з ненавистю i бiльше нiколи не промовить навiть слова. На подвiр'┐, бiля квiтника, де тепер пишно цвiли гордовитi жоржини, його зустрiла Марiйка гарячим потиском руки i веселим усмiхом. - Сину мiй, Дмитре, дiло тепер, зда║ться, на тво║ поверта║, - прошепотiла й оглянулась навкруги. - Та невже? - чогось похололо всерединi. Недовiрливо подивився в жовтувате, окреслене дрiбними зморшками обличчя Марiйки; рiзнули свiтом блискучi зуби в прив'ялому обiдку побiлiлих уст, i зупинив погляд на журавлi, що скрипуче вклонявся землi, подзвонюючи баддею. - Правду кажу, - iдучи до хати, притулилась до парубочого рукава. - Сама наказала менi, щоб Гриця i на порiг не пускала. Що й казать, горобець який маленький, - i то серце ма║. А вона пам'ятлива. Iди ж до не┐, а я пiзнiше навiдаюсь. Бо ще по господарству треба поратись. "Невже з Грицем порвалося все? - ще не вiрив словам Марiйки. - А хоч i порвалось, може, сво┐м приходом ще гiрше вражу ┐┐?" Несмiливо увiйшов у хату. Голубий засмучений погляд тихо зустрiв його i зразу ж погас. Голова похилилась на груди, хвилясте волосся прикривало тiнями помарнiле обличчя. "Яка ж ти запечалена", - тiльки тепер вiн зрозумiв, як нелегко було Югинi на душi, пожалiв ┐┐. I захотiлося знайти таке слово, щоб можна було втiшити дiвчину i не осквернити ┐┐ почуття, невмiло зачепивши за болючу струну. Чи не завжди щире вболiвання якимось невiдомим шляхом переда║ться молодим серцям. - Добрий вечiр, Югино, - пiдiйшов ближче. - Добрий вечiр, Дмитре Тимофiйовичу, - кивнула злегка головою i подала парубковi теплу руку, темнiшу до зап'ястка. Вiн тепер бачив ┐┐ страждання, наче в душу заглянув, i таке почуття охопило парубка, що скажи вона: "Iдiть, Дмитре Тимофiйовичу, вiд мене, шукайте собi iншу дiвчину", - вiн би - нi пари з уст - вийшов би з хати, бережучи в собi ┐┐ образ, сумовитий i тихий, як затуманена осiння даль. Забуваючи, що любить ┐┐, забуваючи ┐┐ слова вiдмовлення, вiн великою рукою, як брат до сестри, торка║ться ┐┐ плеча. - Як же ти помарнiла, Югино, за цей тиждень, - пошепки говорить, помiчаючи набряклi червонi повiки, перетканi тонесенькими голубими жилками. Густосинi тiнi пiд очима поширшали, пiдрiзуючи побляклi щоки. Дiвчина здрига║ться, закрива║ очi рукою i, теж забуваючи, що перед нею сто┐ть Дмитро, не прийма║ од нього руку, не вiдчуваючи, що грубi пальцi втiшають ┐┐ як можуть. Коли вона вiдрива║ться вiд нього, ┐м обом ста║ незручно, тiльки тепер починають випливати забутi межi, але вже якась хвиля перехлюпнулась через них, як влiтку перехлюпу║ться колосся з одно┐ ниви на другу. I Дмитро бо┐ться хоча одним необачним словом порушити ту химерно виткану, невiдчутну основу, що тремтить, як сонячне кросно: на широчинi зовсiм непомiтно, а в душi, як у лiсi мiж зеленим галуззям, зазолотиться нiжним усмiхом - i знову нема. Схвильований, вiн пiдводиться з лави i проща║ться з Бондарiвною, не помiчаючи, як ┐┐ сум незвично почина║ бринiти в його словах: - Всього доброго тобi, дiвчино, - навiть руку бо┐ться зайву хвильку затримати в сво┐х пальцях, щоб не погасло те чарiвне кросно, що так неждано-негадано виткалось iз дiвочих слiз. - Всього доброго i вам, Дмитре Тимофiйовичу, - тихо проводить його. - Не печалься, Югино, не треба, - разом виходять У дверi. У сiнях темно, i вiн, ще раз торкнувшись ┐┐ руки, пряму║ в сутiнки. За яблунею пливе серп молодика, невдалiк од нього, як сльоза, тремтить синювата зiрка; над криницею лунко дзвенить баддя срiбними сережками, з-за садiв пiднiма║ться молочний туман, обпинаючи ноги деревам. Ну от i сто┐ш ти, Дмитре, на порозi i не зна║ш, куди завтра схитнешся - чи по той, чи по другий бiк. Задумавсь i не почув, як з ним поздоровкалась тiтка Дарка, прямуючи до Бондарiв. - Все зле на вас. Наче свiт клином на однiй дiвцi зiйшовся, - похиту║ головою вдовиця. - к цього щастя, мовляли люди, хоч греблю гати. Так нi тобi: будуть один одному голову ламати. А якi ж друзяки вiрнi були. Бач, цей у дiвки сидить, а другий посила║ Дарку: викличте хоч на хвильку Югину. На старiсть, мовляли люди, зводницею хочуть зробити. Щоб вам пусто було. В сутiнках насилу помiча║ дiвочу постать бiля лiжка. - Сама у хатi? - Сама. - Так оце Грицько, бач, послав стару до тебе. Викличте, каже, Югину, щоб хоч слово промовити. Чи пiдеш, дiвко? У мене вiн чека║. - Що? - спочатку не розумi║ дiвчина. - Так оце Грицько послав, бач, меншу не знайшов, мене до тебе, - намарне повторю║ Дарка, бо, поки, вона зiбралася говорити, Югина вже вловила всi попереднi слова. I такими далекими ┐й здалися i Дарка, i ┐┐ хата, i Григорiй, наче ┐х роз'║днали довгi роки i вже встигли влягтися в душi усi Страждання. - Так ходiмо, чи що? - Нi, тiтко, нiкуди я не пiду, - хита║ головою. - От i ма║ш тобi. То така була любов, мовляли люди, до гробово┐ дошки... Що ж йому сказати? - Скажiть, - тихо, але твердо бринить голос дiвчини, - не насмiятись йому над мо║ю честю. Хай собi шука║ дорогу до Федори чи до кого захоче. А у нас йому нiчого робити, - зупинилась i, чуючи, як голова йде обертом, сперлась руками на бильця i ще твердiше вiдказала: - Можете сказати - хай забуде i не тривожить мене. Так i накажiть йому. - Он воно що, - здивовано поверта║ голову Дарка. - Тiльки попрошу вас, - пiдходить дiвчина до вдовицi i бере ┐┐ кiстлявi пальцi в сво┐, - не обмовтесь нiде, що вам сказала. Нi словом, нi пiвсловом. Хай воно травою поросте, щоб не перемивали по кутках мо┐х кiсточок, не плескали дурно-пусто язиками. - Та хiба ж я, мовляли люди, сама не знаю В свiтi для дiвки нема║ гiршого за отi поговори. Зi мною i зiтлi║, - нахиляючи голову, поспiша║ до хати i строго вiдчиту║ Григорiя. - Спасибi й за це, - чужим, одерев'янiлим голосом вiдповiда║ Шевчик, береться за шапку i виходить на подвiр'я. Все його тiло ни║, наче цiлий день крутив цiпом. Вiн ще не вiрить, що Югина розлюбила його, порива║ться йти до Бондарiв, та бiля ворiт, поверта║ додому i згодом чвала║ на вуличку, до болю знайбму, сторониться в затiнку вiд людей. А думка весь час повторю║ одне i те ж: - Це ти, враже, наговорив на мене i батькам i дiвчинi. Ще стануть тво┐ поговори поперек горла тобi. Як злодiй, крадеться до завiтно┐ хати, але на нього хмурими мовчазними очима дивляться чорнi вiкна. I парубок, здригаючись вiд кожного звуку, сто┐ть бiля плота на подвiр'┐, надiючись, - може, Югина вийде у двiр. Яким бридким зда║ться вiн сам собi. Без болю не може згадати iм'я Федори. Вiн вперше так гостро вiдчув непоправимо горе, вiдчув, наскiльки вспiв зрiднитися з Югиною, i тремтить вiд кожного подиху вiтру. Зда║ться, хтось ходить за його спиною?.. Нi, нiкого. За яблуневим садом вище дерев пiднiма║ться туман, i молодик самотньо дзвенить по загрубiлому небесному льоду. А потiм закочу║ться за хмару. XLVII - Чого ти ляска║ш зубами? Ще той чорт почу║, - штирха║ Карпо пiд бiк Лiфера. - Змерз, - ┐жачись, скоцюрблю║т