де, можливо, уже засiв "ворог". Погожий осiннiй ранок покотив над деревами вибiлене сонце, низько полями розтiкався туман, наливаючи зiбраним молоком долини й яруги. На потемнiлих стернях рожевiло вогке павутиння з нанизаними дрiбними ягiдками роси. А над усiм привiллям жовтозеленою хвилею здiймався Великий шлях, впливаючи високим гребенем у синiй лiс. Конi дружно клепали суху дорогу, низькою октавою озивалися неп║ресохлi видолки, залiзом передзвонювали пагорби, i на них залишалися синюватi сережки пiдкiв. Наближаючись до лiсу, Дмитро повернув коня на лiву, зарослу дерном обочину i, немов крiзь нескiнченнi зеленi брами, по┐хав помiж склепiнням саджених в два ряди лип. Вiктор Снiженко зрозумiв, що дерева захищають ┐х вiд "ворожо┐" розвiдки, i собi повернув на праву обочину Рiзьбленi тiнi, плямисто перемежованi iз сонячним сяйвом, швидко мерехтiли. грали на мiцно натягнутiй короткогривiй ши┐ коня, яскравим лiхтариком спалахували в розумному синьому оцi. Пильно вдивляючись у далечiнь, Дмитро не забував про сво║ горе, що обплутало його, як павутиння стерню. "Бути посмiховищем села, половинити свою душу. I за кого?" - ┐жаком ворушилася всерединi злiсть. Пiдпирало серце до горла. Коли б йому сказали, що згорiло усе його добpo, померла дружина, - вiн не так би уболiвав, як тепер. Зараз була кинута грязь на його iм'я, честь, гордiсть, любов. I тому Дмитро не мiг опанувати свiй розум. Шляхом пройшло кiлька подорожан, прогуркотiли двi пiдводи, а потiм, бiля самого лiсу, забовванiла самотня постать. I враз Дмитро гострим оком упiзнав Григорiя Шевчика. Владним рухом повернув коня на шлях i галопом рвонувся наперед. Сколихнулась улiво, вправо дорога, немов береги, а потiм, прискорюючи бiг, почала креслити плямистi кола. Гудуть i дзвенять копита, поскрипу║ нове пахуче сiдло. А неспокiйне серце вершника розпира║ стiни грудно┐ клiтини. Григорiй на момент зупинився, i його очi заслiпились голубим сяйвом вихоплено┐ з пiхов гостро┐ шаблi. Наближа║ться перекошене злобою обличчя Дмитра. Шевчик зразу здогаду║ться про все. Змахнувши руками, як птах крильми, легко поверта║ назад i стрiмголов летить по лiсу. Дмитровi добре видно чорнi кульчики, що густо перехитуються на парубочiй потилицi, мiцну шию, заокругленi лопатки, i першi кiльця хребта, що рiзко виступають з-пiд сорочки. На спинi Григорiя виступа║ пiт, i сорочка темнi║ великою плямою. "Рiдкий же ти, рiдкий". Наближа║ться до ненависно┐ постатi. Пружно пiднiма║ться Дмитро на стременах, готуючись до вдару. I в цей час чу║ клекiт копит i голос Снiженка: - Горицвiте, чи ти не сказився? "Нi, не сказився", - чу║ як владнi слова охолоджують його, проте поверта║ коня лiворуч вiд Григорiя, щоб вдарити правою рукою, не через шию, а вiд ши┐ коня. Григорiй чу║ на собi важкий i вогкий подих. Розумiючи, що не встигне добiгти до лiсу - вiн уже простягнув до нього сво┐ обiйми, - раптово круто зверта║ праворуч до високо┐ обочини, з яко┐ висунулось потрiскане, покалiчене корiння лип. Схопившись обома руками за напiвживе плетиво, вiн злiта║ до дуплавого дерева i кида║ться в лiс. Кiнь Дмитра, свiчкою звившись на диби, не вискочив на насип i зупинився на окрайцi шляху. В цей час гнучкi й мiцнi руки перехопили Дмитра. Шарпнувся вiн, але вирватися не змiг. - Ти чого розвоювався? - рiзко дивиться блiдий од хвилювання Вiктор Снiженко. На його високому лобi спуха║ i тремтить продовжня прожилка. Дмитро, стихаючи, нiчого не вiдповiв; слiдкував за густолiссям, що закривало Григорiя. Звiдти незабаром пролунав гнiвний голос: - Iдоле ти! Розбiйник з велико┐ дороги! Була б у мене зброя - тодi помiрялись би, хто - кого. Послухав дурних язикiв i голову загубив. Не твоя у мене вдача! - Поговори менi ще, - злiсно засичав, але останнi слова Шевчика зменшили його гнiв i ворухнули iскорку надi┐, що i справдi, може, нiчого особливого не трапилось. - Ти чого розвоювався? - вдруге перепитав Снiженко. - Одного земляка заманулося провчити. - Так шаблею захотiв провчити? - А чого ж... iнструмент пiдходящий, - перекривились уста. - I зарубав би? - ще сильнiше обрушу║ться на нього Снiженко. - Навряд. Але помережити спину синцями - помережив би... Не дивися так. Шабля ж i тупу сторону ма║. - Ну й штучка ж ти, скажу тобi. Я й не знав, що стiльки сiльського iдiотизму напхнуто в твою розумну голову. Подивишся збоку - чоловiк - чоловiком, а роздивишся - свистун - свистуном. - Ти менi не дуже свисти, бо за це i з тобою можу шаблю схрестити. - Невже схрестив би? - злостиво примружився. - Ну й характер у тебе, скажу, як у норовистого коня. Куди там - ще гiрший. - Добрий для мене буде. - О, - насмiшкувато скривився Снiженко, - виплила поганенька власницька закваска: "Аби менi було добре". З такого "аби менi" зна║ш, що вироста║? Мовчиш? - А що я тобi, зараз промову буду говорити? Тут серце мало на шматки не розiрветься, а вiн... - I хай порветься трохи, - промовив Снiженко. - Може, поганi корiнчики полопають, отi, що заважають тобi яснiше на свiт дивитися. - Ти про що це? - А про те саме. Про тi ворсини, з яких "аби менi" вироста║. - Так ти до кого мене рiвня║ш? - знову спахнув Дмитро. - Ти життя мо║ зна║ш? У мене кожна зернина мозолем зароблена, кожна билина мо┐м потом зросилася. Хлiб менi поперек горла не стане, бо в ньому нема зерна неправди. - Хм. Я й не знав, що так умi║ш говорити. Це ти красиво сказав, але через власницький тин не перескочив. Напiвослiплий Дмитро рвучко вiдкинувся назад i гостро поглянув на Снiженка, який, збiльшуючись в очах, пружньо пiдводився на неспокiйному конi. - Не тiльки один ти можеш сказати: хлiб менi поперек горла не стане, бо вiн потом пiдплив. Гляди, щоб цей пiт брудною калюжкою не став, коли огородишся ним вiд великого життя. Тодi зачервi║ш, наче бур'янина на межi... Зараз ти вiдмаху║шся вiд мене сво┐ми власними турботами, сво║ю працею. Добре працювати - велике дiло. Але цього мало для тебе, для мене, для Варивона, для нас, вихованих революцi║ю, Жовтнем... От на змаганнях ти перемiг мене. Дума║ш, позаздрив тобi? Нi. Правда, оберiгайся, щоб позаду не залишився. Кiнь мiй не завжди спотикатиметься. - Постараюсь. - Старайся, бо нелегко буде. - Знаю. - А коли побачив тебе, що почав пiдривне дiло вивчати - зрадiв. Чоловiк iз толком, подумав. От скажи: чому ти так за вiйськове дiло взявся? - Що ж я, дума║ш, крiт незрячий? - сердито заговорив Дмитро. - Не бачу, скiльки гадюк, i то не одноголових, сичать на нашу державу. Не один Чемберлен виплодився на Заходi. Так що дати кiлька карбованцiв на ескадрилью "Наша вiдповiдь" - це крапля у морi. Воювати за мене дядя не буде. А я не той олов'яний .солдатик iз казки, якого рибина проковтнула - i хоч би тобi що. Боюсь, що мною навiки можна подавитись. Не знаю, яким був рубакою Богун, але покалiчать менi праву руку, то шаблю зумiю i в лiвiй тримати. Менi своя влада дорожча руки, дорожча життя. Та чого я з тобою зараз буду говорити, коли ти не розумi║ш, що в мене ось на душi робиться? - Трохи розумiю, Дмитре. Це справжня мова. Таким тебе в усьому хочу бачити. Ти розумi║ш, як тобi зараз необхiдно ширше входити в життя, дiлами ворочати... - Ну, зна║ш, я в чини лiзти не хочу. Мо║ дiло мале: ори та сiй. Я тiльки трудiвник, справжнiй трудiвник. - Довбня ти вперта, одноосiбник, - роздратовано вiдрiзав Снiженко. - А ти стань господарем землi. Чу║ш, господарем, почесною людиною, що сво┐й рiднiй державi увесь талант, усю силу, усе серце вiдда║. То коли вiйна буде - одне дiло, а зараз теж вiйна iде за соцiалiстичну перебудову всього нашого народного господарства. Без цього нi прожити, нi дихнути нам, нi оберегти надбань революцi┐. Коли ти вчепишся в хвости сво┐х шкапин, то, гляди, цi самi чемберлени, гiрше турецько┐ орди, i нас, i дiтей наших у ясир поженуть, немов отих ча║нят, в огнi попалять, залiзом усi кiсточки розчавлять... Ти бачиш, що зараз у нашiй кра┐нi робиться? Як ми буду║мося, ростемо, як промисловiсть пiдводиться, як робiтничий клас допомага║ спинатися нам на ноги, як по селах сози, колгоспи виростають? Розумi║ш, як партiя, Сталiн нас виводять у яснi свiти? В цьому наше майбутн║. Ось де тепер i тво║ мiсце, широке, як свiт. I подивись, Варивон Очерет без всякого змагання перегнав тебе на новому шляху. Чу║ш? - Та чую, не позакладало. - Вiдцiджував з рiзко┐ напружено┐ мови правдивi слова, не спускаючи погляду з рухливого обличчя Снiженка. - Нi, позакладало. Власницький леп, скрипливий вiз звузив тобi очi. Бач, я в чини лiзти не хочу. Я труженик. Я сiренький мужичок. Я тiльки цабе, рябий, - знаю. Так хай в чини, на нашу шию куркуленко лiзе, син помiщика, вчорашнiй бандит, петлюрiвець. А вони в кожну шпаринку, як таргани, намагаються пролiзти. I ┐м тво┐ слова солодше меду. Зрозумiло? - Я не подумав над цим! - Мало часу було? А ти подумай. Пора ширше на життя дивитися. Не маленький. - Постараюсь, товариш голово, - сказав насмiшкувато, але на самотi замисливсь. Розумiв: велика правда життя пiднiмалася в суворiй мовi Снiженка. LVIII Мовчки поверталися додому. Вiтер, пiдiймаючи пилюгу i сухий лист, глухо шумiв в обважнiлих вiтах широкого шляху, виривався на поле i двома дужими крильми летiв до села, що поки обрисовувалось лише одними садками та веселими помахами вiтрякiв. Наче макове зерно, сiялась мряка, а на ворсi пiджакiв матово поблискували дрiбнi краплинки. Варивон скоса поглядав на товариша i тiльки зрiдка злiсно спльовував на потемнiлий шлях. - Ти б, може, переключив третю скорiсть на другу? Женешся, наче з ланцюга зiрвався. Нутро, значить, без горючого перепалиш. Дмитро навiть не оглянувся. "Приб'║, бiс окаянний. Нiзащо, нiпрощо може молодичка перетерпiти... От наградила доля характером, будь ти неладен". Варивон, розумiючи, що насува║ться хмара, хотiв як-небудь втягнути Дмитра обхiдним шляхом у розмову. Але з того нiчого не виходило. Тим-то бiля самого села почав говорити прямо: - Дмитре! - Ну, чого тобi? - неласкаве зиркнув. - Та покинь ти на мене дутися, як миша на крупу. Що ж, я уже тобi, значить, не товариш, чи як? Швидко щось ти дружбу забува║ш. - Ну, не тягни... - А ти не норовись. Усякий тобi командиром хоче бути. Ну от я про Югину хочу поговорити. - Що тобi про не┐ говорити? - Як що? Двоюрiдний я ┐┐ брат, чи стовпець необтесаний? Ти покинь усякi витребеньки. Югина не з тих, що хвоста пiднiме i комусь на шию почепиться... Повiк не зрадить така. - Це я сам взнаю. - Як? - Знаю як. По одному погляду пiзнаю. - Вiрне слово? - Вiрне слово. - Ну, тодi я не журюся. Спокiйно йду до сво║┐ Василини. На весiлля приготуйся з Югиною до мене. - Добре, прийдемо, - вiдповiв механiчно i невидющими очима поглянув на Варивона. В селi стало затишнiше. Попрощавшись iз Варивоном, Дмитро повiльнiше попрямував додому. "У не┐ обличчя, вдача не збрешуть. Не до тих вона належить". Поволi пiдiйшов до плота. У цей час назустрiч йому вийшла мати. Острах вiйнув в ┐┐ очах, коли побачила таке напружене i злостиве обличчя сина. - Добридень, Дмитре. - Добридень, мамо, - i пiшов до хати. - Ти чого такий? - стала поперек дороги. - Не застуйте, - рвучко пiдходить до порога i вже не чу║, що позаду говорить мати. Двома мiцними ривками вiдчиня║ сiнешнi i хатнi дверi, застига║ у рамцi одвiрка. У хатi напiвтемне i чисто. У кутку снiп житнього колосся вi║ усто║ними пахощами поля, нагадуючи, що далеко вже вiдiйшло красне лiто. Прихилившись до скринi, сто┐ть скам'янiла Югина. Навiть не ворухнулась похилена голова, коли вiн увiйшов. Низько спущена хустка затемнила ┐┐ обличчя. Скiльки вони так простояли одне навпроти одного - не Пам'ята║. Тiльки раптом пiдвелося незвично прекрасне i блiде обличчя дружини, i подивились на нього правдивi очi не з острахом, не з проханням, не з перемежованими половинчастими почуттями, а з глибоким-глибоким докором i незрозумiлим подивом. А непролитi чистi сльози уже бринiли в обiдках збiльшених очей. I Дмитровi враз стало соромно за себе, за свою дику злiсть, за напад на Григорiя. Вiн уже не може бiльше дивитися в очi дружинi i, водночас почуваючи, як раптом вiн звiльня║ться вiд гнiтючого тягаря, що не тiльки налiг на нього, а й перекрутив, скам'янив усю його душу, - тихо говорить: - Оце так чоловiка стрiчають? Чарки на столi нема, обiд не сто┐ть. Не варила, може? Розлiнувалась? - i лагiдно усмiха║ться доброю усмiшкою, нiби просячи пробачення в дружини. I Югина, що приготувалась до найгiршого, бiльше не може стримати слiз. Враз Дмитро став ┐й невимовне дорогим, близьким, любим. Плачучи, кида║ться до чоловiка, охоплю║ його шию руками. - Дмитре, дорогий... I ┐┐ голова б'║ться на широких мiцних грудях дружини. Вона ще не розумi║ всього, що трапилось, ще внутрiшнiй острах морозом пробiга║ по спинi, але вже зна║, що Дмитро, ┐┐ Дмитро невiддiльний вiд не┐, що без нього опустiло б ┐┐ серце, як порожнiй вимолочений колос. I це не диву║, а раду║ ┐┐, хоча недавно ще почувала себе поруч з Дмитром цi║ю самою беззернистою зiгнутою стеблиною. ┐┐ тiло, вiдчуваючи на собi дужi заспокiйливi руки, налива║ться такою любов'ю, як в щасливих жiнок, що вперше вiдчули материнство. Вона вiдхиля║ голову, щоб подивитись на Дмитра, i вражено помiча║ в куточках його очей вогкий, щасливий блиск. I чоловiк ще ближчим, дорожчим ста║ для не┐. - Дмитре, мiй Дмитре, - тулиться до нього. - Що, дорога? - Вiн, пiдiймаючи свою кохану на руки, цiлу║, ┐┐. Докiя, ставши на порiг, з подивом i хвилюванням дивиться на сина i дочку, а потiм непомiтно виходить у сiни. "Порозумiлися. Тепер усе пiде на лад, - закривши дверi, ще бачить перед очима невiстку й сина i зiтха║: - Нi, таки Тимофiй не шанував так сво║┐ Докi┐..." Частина друга I В морозному передсвiтанку, стишуючись, весело шерехкотiв лапатий, сизий снiг, i в саду без вiтру перегойдувалася обважнiла ткань пухнастого вiття. В густому досвiтi, коли все так принадно, виразно окреслю║ться i збiльшу║ться, здавалося - не снiг, а легкокрилi згра┐ птиць злiталися на синьо-димчастi розлогi крони дерев. - По┐хали! - Дмитро зручнiше засунув за пояс колун, пiдхопив на плече топтуху i легко, обома ногами, вскочив у металевi затиски лиж. - Тату, вiзьмiть мене iз собою! - напiвроздягнутий русявий хлопчик, випустивши з рук сiнешнi дверi, проворно добiг до Дмитра, з надi║ю .поглянув на нього великими чорними очима. - Акиш, малеча, до хати. На рiчцi ще, чого доброго, тебе щука проковтне. Вiзьме, значить, та й проковтне всього, тiльки чоботи i ремiнець на берег викине, - з перебiльшеним гнiвом накинувся на свого похресника Варивон. - Андрiю, я що сказав? - строго промовив Дмитро до сина, i той зразу ж насупився, примружуючи очi i пiдбираючи губи. Варивон поглянув на розгнiваний вид хлопчини i ледве не покотився зо смiху. - Подивись, подивись на нього, - шепнув Дмитровi. - Викапаний батенько. Навiть нiздрi так, як у тебе, тремтять, коли ти сердишся. Дмитро через плече зирнув на сина, усмiхнувся, подобрiшав: - Вiзьму тебе, Андрiю, на рiчку, як потеплiша║. Ну, бiжи до хати - замерзнеш. - Чого б це я замерз? - сумовитими очима поглянув на батька, але той, не обертаючись, трохи пригнувся i розгонисто, чорнiючи та збiльшуючись, пiдiйма║ться на високий перемет. Два чистих, рiвних слiди прорiзали снiг, i свiтанок зразу ж ┐х наповнив темнiшою синню. - По┐хали, - з жалем i болем вирвалося з грудей хлопця. Вiн довго слiдку║ за двома чорними постатями, що спадають в долинах i знову пiдносяться на пагорбках. Зда║ться, зараз вони ┐дуть не до Бугу, а пiднiмаються хвилястими кручами на горбовини прихмареного неба, що вже трепетало свiжими барвами i розколювалось матовою смугою ранку. Уперто мотнувши головою, хлопець легко бiжить до хати i ледве не збива║ з нiг невеличку метушливу дiвчинку. - Андрiю, чого ти роздягнутий бiга║ш по холодi? Я мамi скажу. - Ет, помовч менi, розумниця. - А як простудишся? - Нiчого менi до само┐ смертi не буде вадити. - А як буде? - Ольго! - i Андрiй грима║ на сестру таким самим голосом, як нещодавно батько на нього. Дмитро, тiльки-но сковзнув лижами, почув радiсний приплив сили. I зараз, у дужому поривi, злiтав на живу димчасту кручу, що круто обривалась над самим Бугом. - Куди тебе чорти несуть? - стурбовано гукнув позаду Варивон. Дмитро навiть не оглянувся. Iще один ривок уперед, i вiн у захватi зупиня║ться перед самим обривом, що де-не-де просвiчу║ться iскристими обвислими сотами гранiту. Звiдси за широкими плесами чистого, незавiяного льоду на багато кiлометрiв розтяглося низинне Забужжя, i небо над ним здавалося незмiрне вищим, анiж за тими пагорбами, що залишились позаду. Неначе з птичого польоту, внизу рель║фно вирiзьблявся чотирикутник села Iвчанки, оторочений з усiх бокiв заснiженими садами. В центрi села, над стрiмкими пiрамiдами молодого парку, височiло кiлька двоповерхових будинкiв - колбуд, школа, лiкарня, правлiння колгоспу, а далi, понад рiвними вулицями, неначе ляльковi, бiлiли новi будiвлi колгоспникiв. Здалеку все здавалось таким легким i прозорим, що без звички бiльше скидалось на розкiшну зимову картину, закинуту серед снiгiв, нiж на справжн║ живе село, яке саме то тут, то там гасило яскравi огнi. Дмитро рукою стер з брови самотню снiжинку i трохи подався праворуч. Зараз вiн стояв на тому самому мiсцi, де в двадцятому роцi його батько стрiчав останнi години свого життя. - Ой, матiнко моя, як тут, значить, страшно! - розчервонiлий кряжистий Варивон вибрався на кручу i косо подивився униз. - Упадеш - i кiсточок не позбира║ш. Ой, ой! - Вiн перелякано замахав руками, наче справдi вже валився з кручi, круто повернув лижами i, репетуючи та дивовижно присiдаючи, помчав iз гори до рiки. Подивишся збоку - от-от упаде чоловiк: так незграбно перехиля║ться, орудуючи не лижними палицями, а довгим рибальським бовтом. - Виробля║, мов хлопчак. - Дмитро пружно, вiдчуваючи кожну жилку в тiлi, почав спускатися слiдом за Варивоном. З кожним кроком все бiльше i бiльше опуска║ться, немовби входить у снiги, чiтка панорама села, i зрештою тiльки видно срiбну узорчасту стiну саду з розчахнутою широкою брамою, од яко┐ розмахнулись в Забужжя вигнутi крила дорiг. Тепер на округлому, як гнiздо, виступi берега яскравiше, голубим пароплавом, випливла електростанцiя, пiднiмаючи вгору п'ятикутну зорю i ранкову зiрницю. Посеред рiки, де протiкала бистрiнь, зашипiв, увiгнувся i трiснув кiлькома слiпучими промiнцями ясний лiд. Перейшовши Буг, друзi опинились на льодовому просторi, покритому мiцною, наче перепеченою, травою: лiто цього року було дощовите, вода вийшла з берегiв, i колгосп не змiг навiть викосити отаву. Так ┐┐, високу, зелену, i прихопили заморозки, перепалили морози. Помiж травою блискавкою викручувався зарiчок, стрiлою тягнулася довга фоса. - Отут спробу║мо! - вдарив обчасом по льоду Варивон. Дмитро скинув теплий, пiджак, поклав його на травi i, схопивши обома руками сокиру, почав спiрно рубати клинцювату ополонку для топтухи. В усi боки розлiтались дрiбнi крижини, холодний пил запорошував очi, пощипував лице. - Ти так смачно руба║ш, що й мене аж пiдмива║ взятись за сокиру, - змiнив Варивон товариша i почав вирубувати невеликi вiконця для бовта. Розiгрiлись. Дмитро звичними рухами обережно втиснув топтуху в тiсний проруб, опустив на замулене дно. Варивон вдарив бовтом, i навколо держала закипiло, заклокало сиве шумовиння. З внутрiшнiм тремтiнням прислуха║ться Дмитро, чи не обiзветься хвилюючим здриганням держало топтухи, чи не стукне бистра щука в дубцi немудро┐ снастi. - Тягни! - застига║ Варивон в напруженiм чеканнi. - Нiчого не вдарило? Дмитро мовчки зрива║ з дна снасть, i швидко пiвмiсяць ┐┐ отвору вирина║ з води. Весело токують блакитнi переливчастi струмки, i зарiг дзвенить, як цимбали. Щось хлюпнулось в топтусi, i Варивон, не чекаючи, поки збiжить вода, запуска║ руку в снасть. - Виблиця, Дмитре! Виблиця! - вигуку║ з таким трiумфом, немовби в нього в руцi не рибина, а саме щастя. - Виблиця. Невелика. - Бере в руку округлу, як долоня, рибину. - Почин добрий. Став-но iще. А я вдарю з дальшого вiконця. - I Варивон почав завзято мiсити бовтом воду. На цей раз попався довгий i гладкий в'юн. Варивон так його схопив за голову, що вiн зразу ж тонко i жалiсно запищав, звиваючись усiм темним тiлом. Знову немилосердно рубали лiд; вода i пiт об'юшували обличчя товаришiв, дубiли руки, але скупий зарiг туго дарував iз свого багатства по одному-два в'юни. - Не напали на свою тоню. Але, значить, нападемо. Ану став, Дмитре, ось тут, а я здалека сполохаю таку рибину, що i в топтуху не вмiститься. - Сильно вдарив бовтом Варивон. - Тут ми такого менька спiйма║мо! Вони саме нерестяться. Тiльки ти одним льотом вихоплюй топтуху. Але на новому мiсцi нiчого не спiймали. - Не може такого бути. Вдар-но ти, Дмитре. Ти, бач, сердитий, як огонь, а риба сердитих бо┐ться. Вона любить таких лагiдних, як я. От побачиш: зараз пiвтоптухи буде. Ну, ловись рибко, велика й мала, велика й ще бiльша. - Варивон витягнув снасть i розвiв руками: - Нема. То ти бовтом неправильно бив. От коли ми вируба║мо ополонку на тому вигинi - вся риба наша. В мiшок не вмiстимо. Доведеться штаненята скидати. Вирубали нову ополонку. - Ну, прислухайся, Дмитре, жену цiлий косяк до тебе. I не встиг Варивон удруге вдарити бовтом, як в руках Дмитра затремтiло сухе держало i трепетним хвилюванням обiзвалося в усьому тiлi. Миттю рвонув снасть до себе. - О! - тiльки й вирвалось у Варивона. Кинув бовт i побiг до ополонки. Заклекотiла вода в топтусi. Звиваючись, велика щука так била мiцним крапчастим хвостом стiни снастi, що аж вигинались вони. - А що я казав? - обома руками вихопив рибину Варивон i кинув на лiд. - Бач, яке здоровило. Добре, що увесь час примовляв: ловися рибко, велика й ще бiльша. Став скорiше, Дмитре, бо душа з терпцю перерветься... Ти подивись, подивись, - раптом показав Варивон рукою вдалину. - Що то за рибалка понад кручею ходить? - Хто його зна, - обернувшись, глянув Дмитро поперед себе. - Хлопчик якийсь. - Даю голову на вiдрiз - це твiй рибалка. - Андрiй? - Андрiй. Як же вiн мiг не прийти до нас, коли ми рибу ловимо? - Я йому прийду! - А ти не дуже. Твоя, горицвiтiвська, порода в ньому, - i Варивон кiлька разiв махнув у повiтрi бовтом. Невеличка чорна постать почала швидко наближатись до зарогу. - Що, неправду я говорив? - смiючись, запитав Варивон, коли Андрiй з бiгу перейшов на хiд, з опаскою поглядаючи на батька. - Йди вже, йди, - примружившись, Дмитро з любов'ю огляда║ хлопчака, який нерiшуче зупинився бiля куща червонолозу, що не в пору рясно бризнув нiжними срiблясто-синюватими котиками. Хлопчик зразу ж повеселiв i бiгцем кинувся до рибалок. - Тату, спiймали щось? - в чорних блискучих очах запромiнилась радiсть, розрум'янене довгасте обличчя здригалось од хвилювання, а все пальтечко було як забите димчастою порошею. - Скiльки разiв упав, поки з кручi спустився? - Тiльки один раз. О, яка щука! - Бери ┐┐, значить, - i миттю додому, щоб, поки ми прийдемо, була свiжина на столi. - Добре. Я зараз, - вхопив рибину обома руками. - Тiльки обережно менi, - наказав Дмитро. - Там, де бистра - тонкий лiд. Заломиться. - Проворне бiсеня, - схвально примруживсь Варивон, коли Андрiй побiг льодом. - Тiльки дикувате, як i ти. От Ольга в тебе - дiвчина. Та за словом в кишеню не полiзе. - В тебе вдалася. Недарма з тво┐х колiн не злазить. - Пiшли, Дмитре, до фоси. Зна║ш, туди могло стiльки риби набитися... Шарудячи травою, пiшли до рiвно┐ нешироко┐ смуги льоду, зрiдка оторочено┐ напiвпрозорими опуками верболозу. Дмитро зiрвав суху, жилаву стеблину, перекусив мiцними зубами, i присмак, i напiвзабутi видiння далекого лiта непомiтно вiйнули на нього. Як з туману, колихаючись, випливали тi картини, що уляглися в серцi, як зерно в рiллi, i вiдпливали, залишаючи по собi неясну тривогу i жаль. - За║ць, за║ць! - Варивон, кинувши бовта, побiг уперед. Великий вухань, мiцно пiдкидаючи заднiми ногами, стрiмголов мчав iз кущiв на Буг. Ось вiн пересiк рiку i зник в узбережжi. Вслiд за ним iскристо задимiвся наполоханий шеляг, руйнуючи крихку тканину легких узорiв. - От, жаль, Дмитре, що ми рушницi не взяли. Тут зайцiв, як гною. - Завтра вiзьмемо. - Дивився на заснiжений берег, а сам чув, як iще позаду, коливаючись, стояло минуле грозове лiто. - Завтра. Теж дума║ш рибалити? - Нi. - Зайцiв бити? - Нi. - Так прогулятись? На поле подивитися? - Нi. - Нi, нi. А що ж дума║ш робити? - Та щось думаю, - оглянув довгим поглядом низину, ще вирвав цупку шершаву билинку. I знову лiто вiйнуло на нього споминами, що, зда║ться, тремтiли у спiвучiй сiтцi зернистих блакитно-сонячних дощiв. Навiть повiтря мiцнiше втягнув - так запахло грозою. - Ти зна║ш, Дмитре, я б тебе фiгурою бiля великого шляху поставив. Якраз професiя по тобi. - Чому? - За цiлий вiк не довелося б тобi й слова промовити. - А я б тебе в цирк опредiлив би. Даремно талант загиба║. Нi, нi, гра║ш ти на сценi непогано. - Зарiкаюсь. Пiсля ролi отого нещасного череваня, будь вiн неладен, в селi проходу не дають. Уже й прилипло до мене те мерзенне прiзвисько. Так що ми завтра робимо? - Будемо траву косити. - Тьху на тебе! - Чого ти тьхука║ш? Правду кажу. - В тебе допита║шся то┐ правди. - Так допитуйся в когось iншого, - вiдповiв з серцем. - Бачиш, скiльки добра загинуло, коли в нас такий сутуж на сiно, - широко показав рукою. - Iще стiльки загине: крiзь цю траву туго i рiдко буде пробиватись памолодь, замиршавить луг i не вкосиш ┐┐ - старе бадилля зразу косу затупить... А зараз у нас як худобi пiдстелюють? - Погано. Бо соломи малувате, - почав здогадуватися Варивон. I раптом просiяв: - Це справдi здорово, Дмитре. I пiдстiлка буде, i гною бiльше буде, i худобi розкiш. Розумна твоя мисль. Колгоспна! Скiльки ранiш вода виходила з берегiв, замулювала i нiвечила луги, а от, значить, догадка така лише тепер прийшла. I це неспроста. Ширше люди думати почали. I твiй розум поширшав... Ото зрадi║ Кушнiр. Аж пiдстрибне, коли розповiмо йому про це. - Зрадi║, - погодився Дмитро. - Тiльки треба завтра раненько-раненько прийти косити, - оглянувся навкруги Варивон, i голос його потихшав. - Щоб хтось не попередив нас. - Чого? Хай косять, - здивовано поглянув на товариша. - Ти, бачу, з ширшого на вузьке наче хочеш скочити? - Нiчого я не хочу, - нетерпляче вiдмахнувся Варивон, одначе очi його повужчали, в них замерехтiли хитруватi тiнi. - Вистачить косовицi на всiх. Чого занепоко┐вся? - Дiло не в тому, що вистачить. Тут головне: ми першi дiлом, значить, крутнули. Почин, iнiцiатива, - це щось таки важить! За це i почесть найбiльша i чарка перша. А там хай собi косять на здоров'я. Ми, значить, Дмитре, завтра зi сво┐ми бригадами виходимо першими. Ти зна║ш, якi у нас проворнi - зразу можуть нас обiгнати. Оце поки ми тут ходимо, пiдгляне якась ланкова i зразу догада║ться про нашi плани. Народ пiшов непосидячий. То, бувало, тiтку взимку i за ноги з печi не стягнеш, а тепер вона тобi в завiрюху по колбудах товчеться, по селi товчеться, на всякi наради роз'┐жджа║. I то ┐┐ вже на конях не вези, а саму машину подавай. Насiвся якось на свою Василину, щоб бiльше хати трималася, а вона, значить, менi: "Що ж ти дума║ш, чоловiче мудрий, весна почина║ться в травнi? У груднi, у груднi вона бiлим снiжком почина║ться. А ще й бригадир!" I така почалася самокритика, що я тихенько за шапку - i ходу з хати. Хiба ж бабу переважиш, а ще коли вона щось путяще вигада║? - А вона добре сказала: весна у груднi бiлим снiжком почина║ться, - усмiхнувся Дмитро. - Так я зразу й подумав: затримай цей снiжок, а вiн тобi простелиться, зацвiте гречкою влiтi. Зна║ш, як гречка цвiте? Нiжно, нiжно, так, як сонце сходить. Кипить уся в рожевому суцвiттi i в бджолi i дзвоном дзвенить - до самого обрiю. - Про що б ти мiг подумати? Гречка тобi й у снi ввижа║ться... А про траву твоя догадка - усе вiддай i мало. Оце тiльки дивуюсь, як Григорiй Шевчик не попередив тебе? Вiн рiдко що прогавить, - i насмiшкувато покосився на Дмитра. Той зразу ж нахмурився, а Варивон ще бiльше розвеселявся. - Так, кажеш, дзвоном дзвенить поле? А от жiнка Прокопа Денисенка теж язиком, як дзвоном, дзвенить: сказився Горицвiт. Заставля║ бiльшi зерна гречки вибирати. Начебто неоднаковi млинцi з дрiбно┐ чи велико┐ гречки. Видно, вислужитися перед начальством хоче i дурно пусто гробить нашi трудоднi. Теж менi агроном знайшовся. Тiльки портфеля не носить. - Я ┐й, куркульському пищику, попоношу. Завтра ж нажену з роботи, - ще бiльше розсердився Дмитро. - Я ┐й вислужуся, дурепi ледащiй... Оце такi, як вона та ┐┐ Прокiп, тiльки й мiряють усе млинцями, пампушками, сво┐м черевом ненаситним. На роботу лише в оказi┐ виходять. А коли треба зайвий раз спину зiгнути, то вже очi, немов гадючки, бiгають. А чого ж, город собi захопили, як лан. Чоловiчок на таких посадах крутиться, щоб тiльки потягнути щось iз колективного добра. Ще доберуся до нього, припильную цього хрещеника Крамового. - I чого б я хвилювався через дурне слово ледачо┐ жiнки. ┐й i досi сниться земля свого батенька та свекра. Ти ж сам бачив, якi у них очi. Аж дивиться гидко: одна, значить, злiсть i порожнеча. Це я десь, Дмитре, читав, що очi - дзеркало людини. Певне щось воно на це й схоже. От придивляюсь я до сво┐х землякiв, i прямо на виду мiняються люди. То тобi такий непомiтний чоловiчок був, а це й в похiдцi, i в очах впевненiсть бачиш, силу, думку чу║ш. Що не говори: чоловiк не злиднем - господарем ста║. Чи так я кажу? - Вiрно, Варивоне. Я й не думав, що ти так додивля║шся до всього, - промовив iз здивованням. - Жаль: ти навiть до свого друга, значить, не додивився, - удавано зiтхнув i похитав головою. Короткий зимовий день прихиляв сво┐ вiнця до малинового надвечiр'я. Сонце вже зсередини просвiчувало насиченi памороззю сади; на фонi широкого вiкна промiння розкiшнi округлi крони дерев пiднiмалися над рiвниною, наче срiбнi герби. "Герби нашо┐ працi" - схвильовано подумав Дмитро, надовго запам'ятовуючи цей нiжний i водночас величний образ. - Про траву треба, Варивоне, iвчанським i любарським колгоспникам сказати: хай косять на пiдстiлку. Може, заскочимо до них? - промовив Дмитро, готуючись ┐хати в село. - Можна. Тiльки ранiше iвчанцiв повiдомимо, - пожвавiшав Варивон. - Заодно подивимось, що тепер поробляють нашi сусiди, якими новинами думають землю звеселити... Ну прямо нема нiяких сил угнатись за ними. Як уже не стара║шся, як голову не крутиш, а вони, гляди, чимсь i обскачуть тебе. До чого ж нелегке змагання з ними. - Нелегке, говориш? - Ще й пита. Начеб сам не зна║. Я вже й надiю загубив, що ┐хнiй перехiдний прапор перенесу в свiй колгосп. Вiн прямо i у них як пам'ятник вилитий сто┐ть. - Уже спасибi iвчанцям за те, що пiдтягнули нас, треба, щоб i ми ┐х чимсь порадували. На тво║ просо надiюся, Варивоне. - I я на нього сильнi думки покладаю, хоча всерединi аж тремчу, - признавсь Варивон. - Навiть у снах такий рiзнобiй почав увижатись, що Василина посеред ночi будить: охаю, значить, з досади або смiюся з радощiв... Добре, коли, знать, просо як золота хмара сниться. А як присниться хмара над просом - серце зайченям тремтить... Ще зима кругом, а сни бачиш тiльки веснянi i лiтнi. Перше ж ще лiто на полi, а тебе холоднi зимовi сни мучать... Отаке-то. Ну, Дмитре, на старт. Раз, два, три! Пiшли! Пiзнiм смерком, нашвидку повечерявши, Варивон миттю переодягнувся i наказав Василинi: - Стара, ти зайдеш до Горицвiтiв - разом на виставу пi-I'дете, а я мотнуся до сво┐х хлопцiв. Дiло ║. Важливе. Поспiшаючи шляхом, вiн побачив перед себе невисокого, стрункого Леонiда Сергi║нка, сина Полiкарпа. Леонiд був найкращим ┐здовим i незмiнним учасником усiх вистав. Бригадир Наздогнав парубка. - Товаришу Отелло, чи не до сво║┐ Дездемони на третiй швидкостi поспiша║те? - Привiт, Варивоне Iвановичу. Назвав би вас Бульбою або Фальстафом, так ви ж розсердитеся, - весело поздоровався Леонiд зi сво┐м бригадиром, гордовито метнувши русявим пухнастим чубом, що вже перевився памороззю. - Звiсно, розсерджусь i найгiршi конi всучу тобi. На тебе, товаришу Отелло, поклада║ться велике завдання, - змовницьким голосом почав Варивон. - Сьогоднi я був на Бузi - задумав риби наловити... - Багато спiймали? - Пудiв два, може й гак ще невеликий буде, - не моргнувши оком, немилосердно перебiльшив Варивон. - I от, значить, iдея прийшла менi в голову: скосити на пiдстiлку траву. Так завтра, хоч кров з носа, наша ударна бригада вдосвiта повинна бути на лузi бiля фоси. Значить, щоб нiхто не попередив нас, щоб ми першими були, бо я вже, каюсь, похвалився декому. Досадно буде, коли деякi проворнi перехоплять нашу iнiцiативу. - Iнiцiативу у нас перехоплять? Та нiколи в свiтi такого не буде! - В невеликих рiзких очах Леонiда загорiвся упертий блиск. - Я зараз так сво┐х комсомолят, сво┐х годкiв настрою, що ранком i копицi, як iз пушки, стоятимуть. Нашi хлопцi не дадуть себе обскакати... Це добре ви придумали, Варивоне Iвановичу. Тепер ми, як у пiснi спiва║ться, постелем коням сiна по самi колiна. Побiжу зараз. - Бiжи, Леонiде. Тiльки, значить, найбiльш надiйним об'яви. А таким, що на язик довгi, анi слова. I, гляди, за свою любов не зачепися. - За яку там любов? - нетерпляче вiдмахнувся рукою. - Нема в мене... - Може й нема, - неначеб погодився. - Це як повертався iз рiчки, Надiйку Кушнiр бачив. Саме ┐хала зi станцi┐. - Надiйка! - аж скрикнув хлопець. - Вона ж така тобi дiвчина, прямо хоч портрета малюй. А ти чогось наче занепоко┐вся? - i, усмiхнувшись, додав: - Ходiмо, Леонiде, разом обiйдемо свою бригаду. - Ой, нi, я сам. Варивоне Iвановичу, а ви правду кажете? - Щоб разом пiти? - сказав так, начебто не зрозумiв Леонiда. - Та нi. Справдi Надiя при┐хала? - При┐хала. Певне вже тебе чека║ i дочекатись не може. Бiжи, Леонiде. Пiд чобiтьми Сергi║нка заскрипiв переливчастий промерзлий снiг. Хлопець легко полетiв у чарiвну голубiнь спiвучого вечора. "Таким i я колись метким був", - Варивон любовно стежив за пругкою постаттю парубка. Все молоде, завзяте, веселе глибоко радувало Варивона. В ньому вiн бачив не тiльки недавнiй вiдгук сво║┐ молодостi, а й нову добру силу, сво┐х вiрних товаришiв i стрiмкий рiст сво║┐ Батькiвщини. - Коли б скинути iз мо┐х плечей десяток рокiв, - часто хвалився Василинi, - ти б побачила перед собою не того наймита, що у Варчукiв та Данькiв натщесерце до метеликiв у очах махав косою. Студента, командира чи артиста побачила б. - Ти й зараз лучче всякого артиста. Ну, а "бульбу" напевне i в театрi так не затанцюють, як ти зi сво┐ми артистками, - смiялась дружина. - Тiльки, прошу тебе, не грай у "Су║тi" - всiх позаморював реготом. Та ще як додаси сво║... - Спiвавторство, значить. - Теж менi спiвавторство. То замiсть "в гуртi" - "в бригадi" скаже... - I нiхто на свого бригадира не обидився, тiльки ти одна така причепа... Де мо┐ очi були, коли на тобi женився? Нiяк не второпаю... А правда ж - "бульба" здорово у нас виходить? - Вже й тебе успiли Бульбою прозвати... За крутим вигибом стало темнiше; тут тiнi падали прямо на шлях, i вiтрець роздмухував у ┐хнiх нерiвних вiчках тремтливi блiдосинi вогники. Ось на невеликому, напнутому як лук, мiстковi, що з'║днував обочину шляху з високим насипом, з'явилася струнка дiвоча постать. Пригнувшись, щоб не зачепитися за рiзьбу пухнастого гiлля, дiвчина виходить на дзвiнку дорогу. I ясно стрепенулася пiсня, широка, задушевна, як сама юнiсть. Здалось: i дерева, i снiги зазвучали, налилися живими звуками i струмками прозорого вiтру i красою вечорового сяйва. "Надiя... - хвилюючись, зупинився Леонiд i для чогось скинув шапку. - Надiйка!" - I вiн, забуваючи за все, кинувся веред. Пiсня i дiвоча постать наближалися до нього, наближалися великi неостудженi зорi i широкий принадний свiт, по хвилях якого, розбризкуючи золотi краплини, плюскотiв лукавий розгонистий мiсяць. Нiчого не чуючи за стуком власного серця, хлопець добiга║ до дiвчини. - Надiйко! - Льоню!.. - в радiсному переляцi оберта║ться дiвчина, зметнувши важкими темними косами. Дужi руки несподiвано пiдхопили ┐┐, i вона зразу ж опинилася на мiцному парубочому плечi. - Ой, Льоню! - скрикнула, а потiм розсмiялась. - I чого б це я по чужих плечах ковзався? Що за звички iнститутськi? - строгим баском забуркотiв Леонiд. - Ану злазь менi зараз, - рiзко гойднувся. - Ой, Льоню! - I дiвчина ще мiцнiше обвилась руками навкруг парубочо┐ ши┐. Леонiд обережно поставив ┐┐ на снiг, усмiхнувся. - Здрастуй, Надiйко. Вреднюча моя. - Здрастуй, Льоню. Радiсть моя. п┐ чорнi вi┐ двома крильцями вiйнули вгору, i великi, щасливi, iз вогким блиском очi так дивилися на хлопця, як тiльки молодiсть умi║. На щоках двома втиснутими зернятками тремтiли невеличкi ямки. - Чого ж ти не подзвонила, коли при┐хала на станцiю? Я б тебе, як сонце, зустрiчав би. - Саме нашi колгоспники були в мiстi. - От жаль... Пам'ята║ш, як минулого року при┐жджав по тебе? - Пам'ятаю, Льоню. Тодi така заметiль, така заметiль крутила День як нiч став. Нiколи не думала, що до┐деш. - Це я б не до┐хав? Та ще за тобою? - Ой, хвалько. Ти тодi валянцi такi привiз, що я з головою в них пiрнула. - Путящi валянцi - батька мого. Пам'ята║ш, як ми зi станцi┐ повертались? - Швидше вiтру летiла. А пам'ята║ш, як нашi санчата перекинулись бiля дубини? - Перекинулись, кажеш? Нi, щось не пригадую такого. - Пригаду║ш, пригаду║ш. Тiльки признаватись не хочеш. Знаю тебе. - I охота згадувати про таке, чого й не було... Надiйко, а менi аж не вiриться, що це ти. Дай хоч роздивлюся... Похудiла нiби трохи на студентських харчах, витягнулася i ще кращою стала. - Пригорнув дiвчину, поцiлував у вуста, щоки i пасмо пахучого волосся, на якому вже блищали пухнастi ниточки паморозi. - Як я скучилась, Льоню, за тобою, - тихо промовила, i очi ┐┐ стали сумнiшими, а на щоках затремтiли рум'янцi. - I я, Надiйко. А цi днi як не свiй ходив. Навiть до телефонiсток почав пiддобрюватися, цукерки i горiхи носити, щоб вони, коли ти подзвониш, не тво║му батьковi, а менi сердечне комюнiке передали. Бо з тво┐м старим ми знову погарикались. Боюсь, що вiн такого зятя i на порiг не пустить. - А за що ж ви? - За електростанцiю, Надiйко. Твiй батько таким скупим став... Ми насiлися, щоб на острiвку електростанцiю побудувати, а твiй, заощаджуючи копiйчину, понадiявся на iвчанцiв. Мовляв, вони збудують i нам ток пiде. Ну, iвчанцi збудували електростанцiю, але малопотужну. От ми й напали на твого. Я зопалу його скупим рицарем назвав. Так навiть i не здоровка║ться тепер. - Нiчого, Льоню. Пересердиться i почне станцiю будувати. Я його знаю... Льоню, а як у тебе з учобою? Працю║ш не регулярно? Лiну║шся? От я вiзьмусь за тебе. - При┐хав контроль на мою голову. - Знаю твою вдачу. Математику, напевне, на самий кiнець залиша║ш? - Не полюбляю ┐┐, - зiтхнув. - А без математики не бути тобi командиром. - Нi, я ┐┐ таки вгризу... Вже намiча║ться перелом. - Довго вiн у тебе намiча║ться. - Ех, Надiйко, аби це ти менi алгебру викладала, - i аж примружився вiд уявного щастя. - Тодi навчив би ти? - Очей би не зводив... - З алгебри чи з учительки? - 3 обох, з обох... Ой, Надiйко, менi ще треба збiгати до сво┐х комсомолят. Я швидко-швидко. I тодi пiдемо з тобою аж до Бугу. Пам'ята║ш, як ми в минулому роцi ходили? Тодi така сама мiсячна нiч була. Пам'ята║ш? - Пам'ятаю. - Там тепер уже день i нiч електростанцiя рокоче, не да║ водi заснути. А над нею червона зоря ся║. Побачиш ┐┐ - i аж далечiнь розступиться перед тобою, i зорi Кремля з