за║ць на першiй порошi. Аж злiсть розбира║. Ти все чисто розкажи Свириду Яковлевичу, бо я вже з цим Крамовим вимучився до сьомого поту. Вiн усю менi голову, як шершень, продзижчав; вiн усю менi пасiку перекача║. А як почне по телефону тарабанити, так навiть пластмаса не витриму║. Варивон з радiстю i вдячнiстю поглянув на Кушнiра. - Геть усе чисто скажу! Ще й прибавити зможу... таку тiнь кинув на Дмитра. - Лишнього не тороч. Знаю тебе, - покивав пальцем i, зiтхнувши, додав: - Зна║ш, нiяк тi║┐ ночi заснути не мiг. Усе за Дмитра. Сам себе останнiми словами за малодухкiсгь лаяв. Навiть жiнцi усе розказав. - Ото був концерт, - засмiявся Варивон. - Не без того, - спохмурнiв Кушнiр. - Саме головне, чого вiн, твiй Дмитро, битися лiз... Свою постанову ми скасу║мо, а от Крамового треба позбутися. Ну, в добру путь, Варивоне! - Спасибi, - захоплено потиснув йому руку i, наче молодий вiтер, помчав по шляху. ХХIII В долинцi забурчала машина i, пiдмиваючи низькi хвилi просвiтленого рожевого туману, з натугою пiднялась на шлях. Дмитро пiдняв руку, але шофер тiльки головою замахав i по┐хав далi. Потiм легко, як ластiвка, вилетiла нова чорна "емка"; в ┐┐ лакованому одсвiтi блискавично перемiщались придорожнi дерева, мерехтiло потемнiле небо. "Не вiзьме", - твердо вирiшив, але "проголосував". Машина сплеском дощопаду зашелестiла по дрiбних камiнцях, зупинилася бiля зелено┐ зернисто┐ обочини. З кабiни розгонисто вискочив русявий чолов'яга, вирiвняв в одну лiнiю широкi прямi плечi, з цiкавiстю поглянув на Дмитра. - З Новобугiвки? - трiпнув кучерявим чубом; рухливi каштановi кiльця зметнулися вгору i, пострибуючи, посипалися на надбрiв'я. - З Новобугiвки, - пильно оглянув рослого, середнiх лiт чоловiка зi спокiйним довгастим обличчям, де-не-де посiченим першими лiнiями зморщок. Вони, немов живi прожилки, вигинаючись, рiзкiше лягли на високе чоло, оповили його задумою. Дмитро якось пiдсвiдоме зрозумiв, що слова незнайомого були веселiшi, анiж увесь його зовнiшнiй вираз. "Напевне, учений", - подумав, додивляючись до невiдомого так, щоб той не помiчав на собi пильного i одночасно сумовитого погляду. - До мiста зiбрались? - Еге. В район. - Що ж, сiдайте - пiдвезу, - скочив у машину, поглянув на годинника i нахмурився. - Вперед, повний. - промовив так, як оддають команду капiтани пароплавiв. Машина забринiла, i назустрiч ┐й, перехитуючись, почав напливати масив лiсу, зрiдка просвiчуючись радiсними голубими стрiчками просiк. Помiж деревами, неначе дитина на орелi, загойдалося ранн║ сонце. - А це кому, шоферовi? - Дмитро, знижуючи голос, очима показав на пляшку. - Нiкому. Шофер у нас людина непитуща, - усмiхнувся i ясними сiроголубими очима поглянув на невеличкого чорнявого парубка. Той тiлька скорботно похитав головою i зiтхнув. - Щось мало таких шоферiв зустрiчав. - Як ярина зазеленiла. Барвiнок! - радiли очi невiдомого. - А ви чого в район? Обсiялись уже? - Де там. - Дивно! - несхвальне похитав головою. - Не з канцеляристiв? - Ще чого бракувало, - Дмитро аж закрутився на мiсцi. - В мене така канцелярiя, що вiд зорi i до зорi не обiйдеш. - Бригадир? - Бригадир. - Воно й видно. - Ха-ха-ха! - не витерпiв шофер i провiв долонею по надбрiв'ю. - Гляди не захлинись. Це по-малолiтству трапля║ться, - блiднучи, пiдкусив Дмитро. Шофер здивовано поглянув на нього, обернувся i, давлячись смiхом, затрясся над стерном. Невiдомий допитливо покосився на Дмитра. - У справах ┐дете? - приязнiше заговорив. - Гiркi нашi справи. - Гiркi? - Як хлiб з полином. пли коли? - Зростав на ньому. Як звати вас? - Дмитро Тимофiйович. А вас? - Iван Васильович. I хто ж цi дiла розв'яже? - Партiя. - Що ж у вас таке? - Ет, i говорити не хочеться. - Тяжко? А ви скажiть. I в книгах пишуть: подiлена радiсть - подвiйна радiсть, а подiлене горе - половина горя. - Не менi його з вами дiлити, - вiдповiв з серцем, гостро вiдчуваючи, як поколювали його недавно сказанi слова невiдомого. - Справдi? - А чого ж. Ви чоловiк на машинi. Сiли й по┐хали. Полюбувались на поле, зведення черкнули начальству. Коли задовiльний посiв - добрим поставите, а на добрий - "вiдмiнно" натягнете. А нам дiло треба робити. - Дмитре Тимофiйовичу, а не куценький твiй аршин? - не образився, а розсмiявся. - Тип роботяги, що ти намалював, вiдомий менi. Але вiн останнi днi дожива║. - Еге, коли б то так! - уже спокiйнiше промовив: сподобалось, що не гарячковитий трапився чоловiк. "Видно не з тих, якi горюче дурно переводять". - А горе в тебе, дивлюсь, до живого пiдiйшло. - Голос у Iвана Васильовича грудний, очi зосередженi i якось зразу то темнiшають, то свiтлiшають, а чуб розкiшним гроном спада║ на рiвну, стрiлкою, брову. - До живого, - зiтхнув. - 3 колгоспу викинули. А тепер iди - мороч голову людям, нiби ┐м i без мене мало роботи. - I зразу вiдчув, як насторожились, стали твердiшими очi Iвана Васильовича. "Подумав - який-небудь непевний елемент. В гарячу пору по дорогах тиня║ться" - обпекла гiрка здогадка, i все стало противним, знову захотiлося побути на самотi, щоб не вiдчувати на собi розумного настороженого погляду, не чути грудного голосу, не бачити витягнутого рухливого обличчя шофера, що, може, зараз в душi ка║ться: навiщо зупинив машину для нього. - За що ж вас? - рiвно i тихо входить в душу низький голос. - Працювати б наче погано не могли... - Це правда. По совiстi робив, - з болем вирвалось. - Не вмiю капарити абияк. То велике дiло, коли раду║шся сво║ю роботою, а не хова║шся з нею, як з краденим, од людського ока. - I замовк. "Навiщо говорити, все одно не повiрить. Подума║: з чимсь таюсь. Ну й хай собi..." - Може з начальством за┐лись? Не вгодили? Дмитро здивовано поглянув на Iвана Васильовича, перевiрив його повеселiлий погляд: не насмiха║ться? "Нi". - Чоловiк, що бiля машини вертиться, допiк? Вгадав? - Вгадали. - Як же воно у вас вийшло? Надiюсь - не за особистi справи? - обережно добира║ться до основи характеру, не спускаючи очей з нахмуреного гордовитого обличчя, уже зашершавленого тугими весняними вiтрами i сонцем. - Не за особистi. - Вивча║ Iвана Васильовича, ще не знаючи, куди вiн хилить. Але бiля серця вже щось затремтiло i почуття тоскного болю наче трохи осiло. - I я так думаю, - пiдбадьорюють приязнi слова. - Розкажи, Дмитре Тимофiйовичу, що воно в тебе. Бачу, мучишся ти. "Як сказав! Наче всередину заглянув. А чому б не подiлитися сво║ю досадою?" I Дмитро, блiднучи од хвилювання, почав усе розповiдати. Однак через обережнiсть не дуже згущав фарби, коли говорив про Крамового. "Хто його зна║, як воно ще повернеться?" Iван Васильович уважно слухав Дмитра, слiдкуючи за кожним його рухом, намагаючись розiбратись, що та┐лось за недоказаним чи обережно обiрваним. I скупi тяжкуватi слова, зосереджена напруга почали розкривати перед ним нелегке уперте життя, з падiннями i зльотами, утратами i радощами шукань, з гiркими невдачами i поезi║ю ново┐ працi; А коли Дмитро дiйшов до само┐ трепетно┐ струни - заговорив про гречку, Iван Васильович аж просiяв. Потiм косо з незадоволенням поглянув на годинника, рукою торкнувся плеча шофера: - Тихше жени. "Яка любов до роботи. Творча любов", - слухав неквапну зосереджену розповiдь. - Поле у мене як галка чорне, - уже огрiта спiвчуттям, вирiвнювалась i струмувала мова Дмитра. - Роса чи туман упаде на нього - i не випару║ться дурно-пусто, бо ми першими, тiльки снiги одшумували, закрили вологу. А як же iнакше? Рослину, наче немовля, треба доглядати. От зiйде моя гречка - ока не одiрвеш. Як наробишся за цiлий день, а увечерi з найдальшого поля прийдеш подивитися. Першi листочки у не┐, зна║те, округлi, з ви║мкою, ну, прямо, дитячi сердечка. Аж говорить до тебе... А доспiвати почне? Усю ниву червоними потоками скрасить. I дiло в тому, що й життя чоловiковi вона може скрасити, колгосп на ноги пiдняти. "Новатор, новатор росте! Тiльки немало ще його очищати треба", - запам'ятову║ кожний образ i слово Iван Васильович. Голубiнь в його очах уже переважу║ сталевi тони. - В минулому роцi я в себе на городi, для практики, гречку у лунки посадив. Насiнину у насiнину пiдiбрав. Так такi стебла пiднялись, прямо у мiй рiст. Розкущувались, кетягами задзвенiли. Подивишся збоку - не гречка, а калина красу║ться. Зерна ж як роси зародило. I кожне - ядерне, гранчасте i таке блискуче, як дорогi камiнчики в золотих магазинах. - Ох i молодець, Дмитре Тимофiйовичу! Ти роботу агронома Ворони читав? - Нi. Про що там? - Майже про те саме, над чим ти задумався. Вiн науково довiв: посiв вирiвненим насiнням да║ на кожному гектарi на три центнери бiльше зерна. От вiзьмемо "Укра┐нку" - на кожнi сто зернин припада║ тридцять - великих, п'ятдесят - середнiх i двадцять - плюсклих, що дають миршавi запiзнiлi сходи. Бачив помiж колоссям сухi трухлявi стрiлки? Оце мертвий врожай недорозвиненого зерна. Вважай: двадцять кiлограмiв ми пусто висiва║мо на кожний гектар. - Скiльки мiльйонiв пудiв на вiтер летить, - похитав головою Дмитро. - Значить, недарма я гречку по насiнинi вiдбирав. - I вперше щось подiбне до усмiшки зiгнуло його уста. - Хочу таке зерно виростити, як лiсовий горiх. Аж у снах приходить воно до мене. "От де живе душа чоловiка... Нараду, негайно нараду треба скликати", - схвильований Iван Васильович знову одним оком зиркнув на лiву руку, нахмурився, потiм швидко розщiбнув ремiнчик - i годинник м'яко упав у кишеню пiджака. Шофер, розумiючи, в чому справа, зупинив машину посеред лiсу. - Дмитре Тимофiйовичу, продай менi трохи свого зерна. - Ви що? - аж перелякався. - Насмiшки видуму║те? Воно у мене до найменшо┐ бубочки на облiку. Я б його за цi самi самоцвiти в золотих магазинах не продав би. - Навiть не помiтив, що зупинилась машина. - Ну, тодi так вiдпусти трохи. - I так не вiдпущу. Я ним дiлянку в колгоспi пiднiму. А як розтечеться воно по руках... - Скупий ти, - засмiявся. - А хоч покажеш сво║ чарiвне зерно? - Чому ж нi, - охоче погодився. - А восени, коли зародить дiлянка, вiдпущу вам трохи, - розщедрився. "Таки учений, - твердо вирiшив. - Та все одно нi зернини не дам, хай сам вирощу║". - Дмитре Тимофiйовичу, а про бджоли ти думав? - Аякже. Тiльки зацвiте гречка - усi вулики повивозимо на поле. Тут дiло вiрне. Бджолозапилення вдво║ пiдiйма║ врожай. Це золоте дно. Ввiйшли в чорнолiсся. Прозорозеленаве полум'я берiз, шумуючи, переливалось у яри, що подзвонювали рожевими биндами струмкiв. Внизу заблищало кругле озеро; на ньому раз од разу злитками срiбла скидалася риба, i тодi вода, розкручуючи кола, була схожа на велетенський розкритий механiзм годинника. - Бачиш, як струмки озеро утворили? - неждано запитав Iван Васильович. - Бачу, - вiдчув, що за цими словами кри║ться недоказана думка. - От гречка твоя - один струмок. А вона да║ життя другому - медовому. Збiльшиться ж пасiк - i вже сади по-iнакшому зародять. - Вiрне слово, - схвально подивився на Iвана Васильовича. "Звiсно, агроном". - Сiяти свiй лан як дума║те? Широкорядним способом? - Тiльки половину широкорядним. - Чому? - здивувався. - Ще опасаються колгоспники. Не сiяли так. - А ти опаса║шся? - Нi. Але одного страшно: трапиться що-небудь - усю вину на мене отой Крамовий звалить, - зразу похмурнiв. - Уже чи й тепер не з коренем вирвали мене... Ет, нема такого апарату, щоб ним можна було заглянути в душу людини i сказати: от це повновiсне зерно, а то така паскудна полова, що й худобi курдюк наб'║. - Не печалься, Дмитре Тимофiйовичу. До кореня iще далеко. Коли правду розказав - нiхто тебе з колгоспу не викине. - Чисту правду! - захвилювався i з надi║ю поглянув на Iвана Васильовича. - Хiба я тодi, коли б нашкодив, мiг би в райпартком навернутись? - От i гаразд. А масив засiвайте широкорядним способом. Увесь! Обережнiсть тут нi до чого. Вона давно перед наукою спасувала. I тут iще один струмок витiка║: поле вiд бур'янiв визволя║ться. Тобi ж, - весело блиснули очi, - зараз же повертатися додому i сiдати за працю: пiдготувати виступ. Такий, щоб, слухаючи його, кожен всi║ю душею потягнувся до гречки. - Який виступ? - незрозумiле здвигнув плечима. - Завтра в райкомi партi┐ буде нарада передовикiв, що вирощують гречку. Сво┐ думки передаси колгоспникам. - Саме таким виступать. Я на людях i слова не зв'яжу, - махнув рукою. - Справдi? Я не повiрив би, слухаючи декого в машинi, - здивувався, i права брова трiпнулась угору. - Так i дума║ться весь вiк у колгоспi мовчуном прожити? - Поки на оратора не збираюся вчитися. - Я повнiше б на життя подивився. Розмах ораторського мистецтва да║ великий труд. Трактор, нова праця навчили Пашу Ангелiну виступати i на зборах сво║┐ бригади i перед усiм народом. Радiсно було чути ┐┐ голос iз Кремля? - Дуже радiсно. Та не всякому ж такий красний талант дано. - Коли державне дiло робиться, то i слово знайдеться таке, що державу пораду║. Голову вище, Дмитре Тимофiйовичу. - Пiдняв би вище, так вороги в'язи крутять. - А ┐м скрутяться. - Коли б то так. Поновлять у колгоспi - нiзащо бригадиром не стану. - В дезертири запишешся? - раптово металом рiзнули слова Iвана Васильовича. - Коли трохи трудно стало, то зразу i в кущi? Я думав, сильнiший ти чоловiк. Недурно, виходить, iз колгоспу насмiлились викинути. Не завидую тобi, коли ма║ш полохливу душу. - Що ви менi про душу говорите, не знаючи нi мене, нi мого життя. - Не мав нагоди вивчити. А в газетах чи в книжках iще не читав про тебе. - Скоро почита║те, - невесело пожартував. - Думаю - почита║мо. Але ти запам'ятай навiк: за чужою спиною нi один новатор не ховався... Новатор-бригадир! Вслухайся - це прямо як музика звучить. Слави багато да║ться вам. - Слави багато, а мороки ще бiльше, - вiдповiв похмуро, але до кожного слова дослухався пильно. "Новатор-бригадир! Це як музика звучить!" - повторив у думцi. - Як, як? Слави багато, а мороки ще бiльше? Це треба запам'ятати! Я цi слова ще колись пригадаю тобi! - Iван Васильович засмiявся, вiдкриваючи чистий ряд присадкуватих матових зубiв. - Думаю, це так тiльки зараз мiрку║ться, поки злiсть не вляглася. А насправдi - не так-то захочеться передати свою бригаду, ввiрити кревну працю в iншi руки. Чи з вискоком вручиш комусь те поле, що вирощував, як дитину? Не схочеться вiддати. Защемить щось бiля серця. - Правда, - не без подиву поглянув на велике обличчя, зморщене усмiшкою, яке начеб говорило: "Ховайся не ховайся, а я догадуюсь, що ти за людина. Хмуришся? Непри║мно пiд контролем бути? Ну i хмурся, а справи не кидай". - Дмитре Тимофiйовичу, а скiльки ти дума║ш зiбрати з гектара? - З гектара? - перепитав, нiби недочув, i замовк. Питання не з при║мних було. Та обережнiсть, хтозна коли народжена залежнiстю вiд примх природи, стримувала виказувати на людях трепетнi надi┐ i сподiвання. - З гектара, з гектара? - бризнули голубiнню очi Iвана Васильовича. "Неодмiнно почне шукати об'║ктивнi причини, на погоду поскаржиться, аби тiльки не сказати точно┐ цифри". - Та хто його зна║. Як не попаде пiд приморозки... - Або як сонце не спалить... - Еге ж, еге ж, - зрадiв, не вiдчувши спочатку насмiшкувато┐ iнтонацi┐. - А як хороше полiття буде? - Тодi повинен i врожай збiльшитись. - Скiльки вродить? - Скiльки? Та хто його зна║... В минулому роцi середнiй по району сiм центнерiв був. А ми на одинадцять повиннi б витягнути, - набагато зменшив омрiяну цифру. - I це буде врожай передовикiв? Тих, у кого зерно як самоцвiти? - Ну, може бiльше на якийсь пуд вродить. Це як полiття буде, - знову почав прибiднюватися, зовсiм незадоволений такою слизькою розмовою. - А ти зна║ш, що ланка Марi┐ Опанасенко зобов'язалась двадцять центнерiв виростити? - Опанасенко?! - запитав вражено. - Опанасенко. - Гречки? - Гречки. - Двадцять? - Двадцять. - Ну i я про менше не думав, - вiдрiзав з серцем. А Iван Васильович розсмiявся. - А про бiльше, значить, думав? - Хватить i такий врожай. - Хватить?.. Дмитре Тимофiйовичу, давайте таку умову складемо: що зародить у вас понад двадцять центнерiв - нам вiддасте. Згода? - Щось про такi умови досi не чував, - заперечно захитав головою i собi усмiхнувся, спiдлоба косуючи на Iвана Васильовича. "Цей загляне тобi в корiнь. I до грунту i до пiдгрунтя дiйде. Такому можна було б кiлька зернин удiлити". В лiсовому приозерному затiнку нiжно повiяло пахощами. Зубчастi дзвоники конвалi┐ безшумно струшували густий настояний аромат, i вiн, як теплий вiдпар, розтiкався по необвiянiй долинi, маревом тремтiв над перевитою сонцем водою. - Ось де будинок вiдпочинку побуду║мо. Чув, Дмитре Тимофiйовичу, що ця вода радiоактивна? - Чув. - Будуть сюди при┐жджати передовики сiльського господарства. Вiдпочивати, дiлитися досвiдом працi, книжки читати або просто хорошу лекцiю почути. Сядеш, наприклад, увечерi з дружиною у легкову машину - i сюди. - Не щодня ж начальство трапля║ться, щоб пiдвозити до озера. - На сво┐й ┐хатимеш. - То мрi┐, Iване Васильовичу. - А ти що? Без них живеш? Людина без мрiй - це соловей без голосу. Тво┐ мрi┐ про гречку не стають дiйснiстю? - Та наче стають. Але це мрi┐, що ближче лежать. пх, як птицю в сiльце, спiймати можна. - I вище них не перескочиш? Невже крiм гречки нi про що не думав? - Та нi, думав. - Про що? - Та про те саме - про жито. - Розкажи, Дмитре Тимофiйовичу. - Та... - Та не бiйся. Секретiв тво┐х не викажу, а допомогти, може, чимсь зумiю. - Воно, Iване Васильовичу, наче й проста штука, а не без iнтересу для господарства, для колгоспу, значить. От ви бачили на полi жито з двома колосками? У нас кажуть: знайдеш такий колосок - матимеш щастя. А чому б усе поле по два чи й бiльше колоскiв не перегойдувало? Надiюсь, весело було б нашiй землi таким урожа║м похвалитися. - Хороша думка. - В минулому роцi я i дiти мо┐ вишукували подвiйнi колоски. Найшли дещицю. Посiяв я зерно на городi, а чи вродить щастя - не знаю. Погомонiти б з ученими головами... - Це можна, Дмитре Тимофiйовичу. Зробимо. - "Нi, цей бригадир багато дiла пiдiйме. Яка його пiдлiсть з колгоспу наважилась викинути. Напевно, характерами розiйшлися. Перевiримо..." Iще поговорили про роботу в колгоспi, родинне життя, рибалку, а потiм Iван Васильович сказав: - Нiчого зараз ┐хати до секретаря райпарткому. Розберемося самi. Я працюю в райкомi. А до тебе, Дмитре Тимофiйовичу, неодмiнно за┐ду. Побачу, якi в тебе самоцвiти. На рибалку разом по┐демо? Приймеш? - При┐жджайте, Iване Васильовичу. Таких щук наб'║мо. Аби тiльки все добре було, - розчулився Дмитро. - А як же iнакше? Тiльки все добре. Спинились бiля дуба, перепинили зустрiчну машину i Дмитро легко скочив у кузов. - До побачення. - До побачення. Працюй, Дмитре Тимофiйовичу! Смiливiше! По-бiльшовицьки. - По-бiльшовицьки, Iване Васильовичу! - радiсно махнув картузом i несподiвано випалив: - Неодмiнно при┐жджайте до мене. Я вам таки з якийсь наперсток гречки вдiлю. - За плату чи так? - смi║ться високий чолов'яга, а вiтер пiднiма║ вгору його рухливi каштановi кучерi. - За добре слово! Перед очима знову закружляли зеленi поля, де-не-де перемежованi бiлими хвилями садiв. "Що ж, доведеться якийсь день-два до рiшення не з'являтися додому. Зайду в Майдани, подивлюсь, як там моя рiдня господарю║. У кума Столяра чудеса з вiвсом виходять". На перехрестi зiскочив з машини i м'якою дорогою пiшов до прибузького хутора. На полях працювали орачi й сiячi; в долинцi зацвiли на буряках жiночi постатi. I вперше за останнi роки Дмитро почув глибоку внутрiшню провину: злочином було не працювати в таку дорогу годину. Хiба ж вiн колись за все життя гуляв весною? А тепер ледарювати? Круто обернувся i рiшуче попрямував до свого села. Нi, вiн не хоче бути дезертиром... Але ж i з'являтись на люди обпльованим, приниженим теж було тоскно i боляче. "Що ж його робити? В райком завтра по┐хати? I хотiлось би побути на нарадi. От якби тiльки не виступати та не ця бiсова подiя з Крамовим". Надвечiр'я проорало по хмарах навскiснi попелястi борозни; торкнувшись землi, вони почали набрякати привiтною синню; вiдпар од рiллi вже зливався з тiнями раннього смеркання; чорною блискавицею мигнув заклопотаний крук i злякано заколивався в повiтрi: сяйво фар трактора золотим дощем черкнуло по його крилах; навколо закружляли снопи вогнiв, i гул став чiткiше видiлятися в полях. На шлях вилетiла бричка; з-пiд дзвiнких копит червiнцями розкочувалися ряснi вогники. Конi, пританцьовуючи, стишилися бiля Дмитра. На бричцi бiля ┐здового похнюпився, увесь у темному, Прокiп Денисенко; позаду насторожено сидiв мiлiцiонер. Глянув Дмитро на принишклого Прокопа - i все зрозумiв. "Скiльки мотузочковi не витися, а кiнець буде". XXIV - Дмитре, прийшов? А я так скучила за тобою, начеб цiлий рiк не бачила, - пiшла назустрiч чоловiковi, радiсна i до самовiдданостi покiрна. Але то не була затуркана покора: в нiй свiтилась достойна гордiсть i вiра в свою дружину. - I я за тобою скучив, - взяв за руку Югину i поволi попрямували до хати. Югина внутрiшнiм жiночим вiдчуттям розумiла, коли i як треба заговорити з чоловiком. Вона не належала до тих сильних, вольових жiнок, що можуть круто повернути чийсь настрiй, думки, волю, не належала до тих, якi вiльно порядкують в чи┐йсь душi. Була тi║ю лiричною натурою; що чуже горе сприймають бiльше, нiж сво║; не вмiють його розiгнати, розвiяти, але сво┐м щирим безкорисним вболiванням i спiвчуттям зменшують, притiняють його непомiтно i добре. В щоденному життi такi вдачi мало видiляються, але ┐хнiй внутрiшнiй свiт, не крикливий, ясний, завжди вiдчува║ться i в сiм'┐ i на людях. Зараз вона бачила деяке прояснення на обличчi Дмитра. Але навiть словом чи поглядом не виказала сво║┐ цiкавостi. Начеб нiчого не трапилось, розповiдала про сво┐ буденнi турботи, дiтей, роботу на буряках i швидко ставила на стiл вечерю. - Ольга сьогоднi з самого ранку прив'язла до бабусi: розкажiть i розкажiть менi цiкаву казку - треба увечерi батьковi розповiсти. - А Андрiй що? - Я й не знала, що вiн таким розбишакою росте, - сказал без осуду. - Потайний, виходить. Спокiйний наче, а це набешкетував сьогоднi - побив Марка Василенкового. - Як? - здивувався. - Той же старший, мiцнiший. - Еге, а зчепились, як пiвнi. Андрiй бився до кровi. Той шибеник, бiльший, напав на Катерину Шевчик. Андрiй, як справжнiй парубок, заступився за дiвчину. Я нагримала на нього. Мовчав, навiть слова не промовив. А з полудня ходив на шлях тебе виглядати. "Я з татом, - каже, - повернуся додому. Тiльки ви нiчого про бiйку не говорiть. Скажу, що з дерева упав, подряпався". Потiм його Варивон забрав з собою на поле - так би весь день i ходив за трактором чи сiвалкою. Недавно з Ольгою пiшли до мо┐х. Мати дуже скучають за ними. Десь i ночувати в себе залишать... нi, повертаються, - виглянула у вiкно. - Дивись, як Андрiй поважно йде. Точнiсiнько, як ти, - засмiялась, потягнувши чоловiка до вiкна. - Зате Ольга як дзига крутилась. Наче ти колись на танцях бiля сельбуду. - Татку! Вас уже поновили в колгоспi? - кинулась Ольга до столу. - Цить, розумнице! - смикнув ┐┐ ззаду Андрiй i пошепки додав: - Ще не здумай сьогоднi про казки заговорити. I зразу ж похмурнiло обличчя Дмитра, коли Ольга зачепила болючу струну. Мовчки пiдхопив дочку на руки, пiдкинув угору, i та в радiсному переляцi вчепилась рученятами за батькову чуприну. - От мазуха, - похитав головою. - Тiльки б i колихалась то на орелях, то на руках. - А тебе завидки беруть? - i показала братовi язика. Уже в темрявi, пригорнувшись до широких надiйних грудей чоловiка, Югина тихо промовила: - Ти б вiдпочив, Дмитре, цi днi. Як схуд i почорнiв за весну, - навiть не натякнула про те, що трапилось. - Ще вспi║ш наробитися. Очi такi втомленi в тебе, наче в недузi лежав. Це, може, простуда з тебе ще не вийшла. - Добре, - дрогнув голос у Дмитра. Поклав руку на теплi коси дружини, а сам вже твердо вирiшив пiти завтра до Бугу очищати сiнокiс. Нiхто його не бачитиме, поки не прийде рiшення. А як чоловiковi без роботи жити? Думки за┐дять, мов комашня на болотi. Ще й корiв не гнали до череди, як Дмитро городами, з сокирою i граблями за плечима, подався до Бугу. Ранковий сизий туман мляво котився полями, густiшав на лугах, а на рiчцi стояв непроглядним муром. Тiльки по плескоту весел Дмитро почув, як хтось про┐хав бiля самого берега, але нi човна, нi гребця не побачив. Потiм уся непроглядна стiна зарожевiла, спiнилась i почала розпадатись, розповзатись, вiдкриваючи мерехтливе срiблясте 'плетиво плеса, прибережний димчастий верболiз i зеленавосинiй розлив лугiв. Буг був зараз на диво схожий на велетенську рибальську сiтку, в кожному вiчку яко┐ рибиною трiпотiла жмурка сонця. "Так i моя досада розповзеться, мов цей туман, - подумав, вбираючи очима красу весняного ранку. - Iнакше бути не може. Те, що ма║ жити, - житиме; те, що ма║ цвiсти, - цвiстиме". - Спiрно викорчовував почорнiлi трухливi пеньки, вирубував кущi вовчих ягiд, розчiсував граблями молодi трави, вибираючи сухостiй. Сонце теплою рукою приголубило чоловiка, поволi заспокоювало тривожнi думи, бiль. Але другого дня вони прокинулися ще з бiльшою силою. I не тому, що недовiра знову почала роз'┐дати почуття певностi, правоти його дiла. Щось iнше було тут. I не скоро Дмитро зрозумiв, що потягнуло його до сво║┐ бригади, до свого кревного дiла, якому вiддав стiльки турбот i сили... Це добре було б зараз пiти за сiвалкою або сiсти на гонах, мовчки слухаючи розмови хлiборобiв, вдихати гiркий самосад i вiдпар нагрiто┐ землi. Зрiдка i собi кинути яке слово i знову пiти по живих рiвчаках, обсiяних зерном; ловити срiбний спiв жайворонкiв, що зараз все небо заснували струнами та дрiбно трiпочуть по них сво┐ми круто вигнутими крильцями... I коли зрозумiв це - здивувався: ранiш його нiколи так не тягнуло до людей. "Недарма, кажуть, чоловiк у бiдi шука║ людсько┐ пiдтримки", - зробив не зовсiм вiрний висновок для себе: не тiльки бiда тепер ║днала його з усiма колгоспниками. Весь у роздумах попрямував понад перегнутим берегом рiки. Думки, переплiтаючись, iшли двома тугими, важкими течiями, i в них, як свiтлотiнь на хвилях, трипотiли хвилюючi сподiвання. Блакитно-райдужними нафтовими плямами просвiтилась кисла низина. Понад кружатками застояно┐ води повитискались грудочки нiздрясто┐ замшiло┐ землi, ощетинились пучками шершаво┐ осоки. Зовсiм недалеко заскрипiв деркач i - видно - побiг до осередку низини - зеленим струмком стрепенулось верхiв'я трави. Довго Дмитро оглядав убогу заплавину. Пiд ногами тихо шипiла i попискувала зелень i зразу ж затягувало водою глибоко втиснутi слiди вiд чобiт. I раптом Дмитро аж прояснився: "Попелом, попелом обсiяти цю низину. Тодi сiна в нас буде... хiба ж такi трави зашумлять!" - легко випливали живi слова чи то агронома, чи то з книги. I вже бачив, як його й Варивонова бригади рубали на лузi чубатий верболiз, викладали ним сухiшi дiлянки i пiднiмали вгору кряжистi округлi стоги. "Сьогоднi ж метнусь за попелом. То зимою за жiнками не захопиш його. Прямо тобi як золотошукачi на золото накидаються. Порошинки не вирвеш з ┐хнiх рук", - блиснула iскорка в очах, i, знову забуваючи про сво║ горе, вiн оживав у нових турботах, фiзично вiдчуваючи, вбираючи очима те, що тiльки-тiльки розкрилось у думках. - "Викорчовувати пеньки - теж дiло, а от пiдняти врожай з глибини - це..." - аж сам себе похвалив за догадку. I вже вся ця низина з закислими полумисками води i зеленими заосоченими куповинами стала йому близькою, дорогою, як те орне поле, що красу║ться веселим мудрим трудом. На обiд Дмитро не пiшов. Бiля само┐ рiки розклав багаття, поклав у присок кiлька картоплин i став пiдсмажувати на шпичцi шматок сала. Синi, кипучi, як спирт, краплини з шипiнням падали на вугляки; при║мно запахло свiжиною. I в цей час вiн почув, як далеко понад берегом зацокотiли кiнськi копита. Пiдвiвся. На рослому конi, пригинаючись до само┐ гриви, мчав до нього Варивон. З-пiд кашкета вибилось пасмо волосся, рудою щiткою коливалось на чолi. - От кому розкiш! Картоплю пече, сало пiдсмажу║, природою любу║ться. Курортник, значить, та й годi. Здоров, Дмитре! - ткнув куцi мiцнi пальцi назустрiч Дмитровiй руцi. - Здоров, - допитливо поглянув на товариша, i тiло зразу ж напружилось: розумiв - недарма розшукував його Варивон. - Корчу║ш? На iндуську роботу перейшов? - насмiшкувато оглянувся навкруги, покосився на Дмитра. - Ну, а про тебе, бригадире, в газетi напечатали. - Уже, - спустились плечi, i губи зразу ж посiрiли, як приск. - Уже, - зажурено в унiсон вiдповiв Варивон, скорботно пiдпер щоку рукою i враз розсмiявся. - Ти чого? - незрозумiле поглянув на товариша, насторожився i потiм злiсно процiдив: - I ти радi║ш? - I я радiю. Чому б не радiти, товаришу бригадир? - знову з перебiльшеною скорботою похитав головою i знову розсмiявся. Дмитро нiчого не вiдповiв. Рiзко вiдвернувся од друга i швидко пiшов понад берегом. "Хто б мiг подумати, що Варивон такий порожняк? Що йому? З усього б смiявся, насмiхався. За гостре слiвце рiдного батька продасть. Оце тобi й товариш". I шкода було чогось, що болюче обiрвалось, як перетягнута струна. - Дмитре, - наздогнав його Варивон i заспокiйливо поклав важку руку на плече. - Не кип'ятись, бо навiки ошпариш мене. - Iди, Варивоне, подалi. Не мозоль очей. I без тебе... - От дурний чоловiк. Я при┐хав до нього з радiстю; дивись, як написали про тебе, - i простягнув учетверо складену газету. Дмитро люто вихопив ┐┐ з рук, розгорнув, швидко пробiг очима по перших шпальтинах, i його зiр прикипiв до третьо┐ сторiнки. В невеликiй статтi "Думи бригадира" писалось про те, як добре працювала його бригада в цю весну i як дума║ вiн зiбрати високий урожай гречки. Згадувалось i про добiрне насiння, i про бджоли. З жадобою п'ючи кожне слово, вiн уже хмiлiв i обм'якав од припливу велико┐ i млосно┐ радостi. - Ну, зна║ш, Варивоне, бувають же в свiтi чудеса, - здивовано розвiв руками, подивився на товариша, притулив його до себе, поцiлував i тихо засмiявся нервовим смiхом. - Що це я тобi став таким гарним, значить, як дiвчина? Нi, брате, поцiлунком не вiдкупишся - тут дiло премi║ю пахне. - Чим же тебе премiювати? - засмiявся Дмитро. - Всiма тво┐ми книжками про просо! Що, перелякався? - Ти i так ┐х менi з само┐ зими не приносиш... Ну, прямо наче тобi свiт iншим став. I хто б це мiг написати? Спасибi, Варивоне. - Споживай на здоров'я. А як розсердився спочатку? Вже, напевне, в душi всяку чортовщину на Варивона гнав. Еге ж?... Прочитав я це, Дмитре, i так зрадiв, неначе про мене написали, та ще й сильнiше, бо тобi тепер пiдтримка бiльше важить, анiж менi. Сiли бiля багаття i, обпiкаючи руки, почали ┐сти картоплю. - Стаття - статею, а як далi зi мною? - раптом похмурнiв Дмитро. - Кушнiр наказав, щоб тебе з-пiд землi витягнути. Зараз же по┐деш. Прийдеться тобi, як iменинниковi, дати коня, а самому пiшки чимчикувати. Незручно ж бригадировi, про якого в газетах печатають, за кiнським хвостом iти. Тiльки ти обережно, мiй Воронько норовистий: як скине тебе - знову в газетi напечатають статтю "Падiння бригадира"... Так поспiшай до сво║┐ бригади сiяти гречку... З району при┐здив один працiвник, добре нагримав на Кушнiра. А Крамовий уже, кажуть, не буде уповноваженим по нашому селу - знiмають. - Бре! Оце так радiсть!.. Ох, i чолов'яга ж попався на мо║ щастя. Золото - не чоловiк, - розповiв Варивоновi про Iвана Васильовича. - Так це ж наш новий секретар райпарткому. Iван Васильович Кошовий. Ох, i тетеря ж ти, настояща, значить, тетеря! Не догадався, з ким ┐хав. - Та ну?! - От тобi й ну! Нiколи не думав, що ти такий дядько-не-догадько. - Помовч уже. Побачив би, яким би ти став догадливим, коли б у мо┐й шкурi цi днi пожив. Усе всерединi пере┐лось. От i вини не чув за собою, а йдеш серед людей мов клеймований. Що не кажи, а вiдiрватися нам вiд колгоспу, вiд сво║┐ сiм'┐ - це прямо видима смерть. До цього нещастя не почував, скiлькома нитками я зв'язаний з усiма. - Це правда, Дмитре. По-iншому все у нас пiшло. От вiзьми подивись, якими нашi баби стали. То ранiше зберуться - усi кiсточки одна однiй перемиють, усi брехнi в одне рядно стягнуть, за яйце одна-однiй очi видряпа║. А тепер вони ще й нам носа утруть, ┐м почесть почала снитись. Москва, ордени. Не бачив ти, яке жито моя Василина з Шевчиком вирощу║? Думаю - не в однiй газетi про це напишуть, навiть бiльше, нiж про тебе, - хитро примруживсь. - Зроду такого жита не бачив. I вже ┐┐, бабу мою, навiть в недiлю в хатi не втрима║ш... Життя! - Життя, - погодився Дмитро, лежачи на травi i мало дослухаючись до слiв товариша: своя радiсть заполонила всi його думки. "ксть же такi люди", - з подякою пригадував риси обличчя Iвана Васильовича. У високому блакитному небi паслися кучерявi бiлi хмари, над берегом сяяли глянсуватим листом верболози i явори, а сонячна дорога, перекинута через Буг, ворушилася живими злитками кипучого срiбла. Далекi хати невеликого сiльця, як отара гусей, спустились до рiки i, здавалося, от-от розмахнуться крильми i полетять в слiпучу голубiнь, обвiяну яблуневими пахощами. Як все покращало навколо i на серцi. Життя! - Зна║ш, Варивоне, я тепер iз шкури вилiзу, а доб'юся такого врожаю гречки, що тобi i в снi не снилось. Як не ║ - слово партi┐ дав. Варивон здивовано подивився на Дмитра: нiколи досi не любив хвалитися наперед. Видко, добре прорвало чоловiка. - Значить, з колосочка буде жменька, а з снопика мiрка. - Еге ж, - коротко вiдповiв, пiрнаючи в хвилюючi роздуми. Вiн зараз навiть фiзично вiдчував, як чорними намистинами ляга║ гречка в рiллю, як зеленими сердечками покрива║ться нива, нiжними червоними стеблами розколиху║ грона врожаю. Увечерi Дмитро iз Варивоном зайшов у правлiння колгоспу. - Здоров, здоров, вояко, - радiсно зустрiв його Кушнiр, намагаючись усмiхом приховати почуття незручностi. Куцими широкими пальцями мiцно стиснув Дмитровi руку. - Читав, читав, як про тебе в газетi розписали. - Чи не ви матерiал подали про свого бригадира? - вiдповiв повiльно i ущипливе. - Ет, не будемо про це говорити, - на широке обвiтрене обличчя Кушнiра набiгла тiнь. - Ти не зна║ш, як у мене душа переболiла через це саме дiло. I дуже радий, що усе так закiнчилося. Дуже радий!.. Що ж, Дмитре, тепер починай сiяти гречку. Погода встановлю║ться. - Посiю, Степане Михайловичу. Прийшов до вас, щоб менi суперфосфату вiдпустили. - Як? Для чого тобi суперфосфат? - мало не пiдскочив Кушнiр, i в його очах застрибали iскорки справжнього переляку. - Ти ж буряки не сi║ш! - гарячковита мова Кушнiра нiяк не пасувала до його постатi, ширококосто┐, твердо┐. - Гречку сiю. - Ну, зна║ш, пiд гречку нам суперфосфату не вiдпускають. Чи не тлусто буде для не┐. - Для рудяка - тлусто, для гречки - нi. - Нема в мене суперфосфату. I не проси, i не моли - нема! Нема! I радий би дати - так нема! Запасливий Кушнiр iще мав добриво, але немилосердно скупився кожним кiлограмом: "суперфосфат - це цукор". - Нема, кажете? - аж витягнувся Дмитро до голови колгоспу. - Нема, нема, кажу, - вiдхилився назад Кушнiр i скривився - вдарився головою об високе бильце стiльця. - Значить, нема? - Нема, значить. - А коли попошукати? - Для цукрового буряка трiшки ║. Самий послiдок - тiльки вiником позмiтати. - Значить, ║? - Нема, нема! Для гречки нема. - Добре. Тодi я гречку сiяти не буду. - Як не будеш? - Просто не буду, - пiдвiвся Дмитро з-за столу. - Ранiше без суперфосфату сiяв? Сiяв? - гарячився Кушнiр. "Чорт, чорт, не чоловiк. Впертий, як вiл". - То дiло давн║ було, Степане Михайловичу. Ранiше я зiбрав би три-чотири центнери - i нiчого б менi нiхто не сказав. А тепер - партi┐ слово дав. Це треба розумiти. - Ну, де ж я тобi цього суперфосфату вiзьму? Коли б у мене свiй завод був. Тодi хоч купайся в ньому, в суперфосфатi - нiчого не скажу, ┐ж, пий - нiчого не скажу! Вiдомо - на суперфосфатi гречка вродить. А ти без нього вирости. Зна║ш, як солдат iз сокири супу наварив? - Так у того солдата хазяйка була трохи добрiша, Степане Михайловичу, за вас. - Добре, добре! - розсердився Кушнiр. - Хай буду я не щедрим, скупим, а суперфосфату тобi не дам. По┐ду в район, отримаю рознарядку, тодi все забереш. "Не дасть. Раз уже розгнiвався, то не дасть", - наливаючись злiстю, подумав Дмитро i, стримуючи себе, пiшов на хитрощi. - Да. А товариш Кошовий сказав, як я з ним у машинi ┐хав, щоб ви менi всiляко допомогли. Вiн на вас велику надiю покладав, - i покосився на Варивона. В того аж просвiтилися смiхом янтарнi очi, проте обличчя зараз же набрало поважного вигляду. - Да? - застиг на мить в здивованнi Кушнiр. - Да, да, Степане Михайловичу. Секретар райпарткому крiпко, значить, зацiкавився гречкою. I про суперфосфат говорив. I про вас згадував. - Брешеш ти, Варивоне, - швидко розкусив Варивонову гру догадливий Кушнiр, але не розсердився, а подобрiв: "Стараються хлопцi". - Чого б це я брехав? Що я його, цей суперфосфат, ┐стиму, чи як? - Брешеш, брешеш! По тобi бачу, - брешеш. Ну, та дiдько iз вами. При┐жджай, Дмитре, завтра до комори, - рiшуче блиснувши очима, раптом роздобрився Кушнiр. - А хватить? - Хватить, хватить! Ну, може трохи нехватить, - спохватився. - Так щось скомбiну║мо. Гляди, щоб тiльки гречка вродила. Успiх твiй всьому району передамо, а то й вище... Щось iще про наш колгосп розпитувалось нове начальство? - Розпитувалось... - Ага... Коли суперфосфат розсiватимеш? - Перед самим посiвом. - То ти що, i пiдживлювати пiзнiше дума║ш? - Думаю, коли зацвiте гречка. - Добре, добре, Дмитре. Роби так, щоб гречка як з води йшла. - Це вiд суперфосфату найбiльше залежатиме, - знову покосився Дмитро на Варивона. - Як нехватить... - Хватигь, хватить!.. - I зразу ж Кушнiр зрозумiв насмiшку Дмитра, усмiхнувся куточком уст. - Ну вас до дiдька! Всю душу вимотали. З вами ще побалакай трохи - зовсiм ограбу║те. I штани здерете. Здерете! Варивон, збiгши iз схiдцiв, обома руками мiцно перехопив шию Дмитра. - Нiколи б у свiтi не подумав, що ти так ловко вмi║ш збрехати. Це у мене навчився! - Звiсно, у тебе. Ти хiба чого доброго навчиш? - Iще йому мало! От жадюга. Пiшли, Дмитре, до тебе могорич пити - за статтю i за суперфосфат. Бач, як пiдтримав тебе. А мiг би всю музику одним словом зiпсувати. От який у тебе друг. - Похвали мене, моя губонько, бо роздеру до самих вух. XXV Сафрон Варчук, повернувся iз заслання, першi днi тiльки висиплявся та вiд'┐дався. Зрiдка, i то вечорами, з'являвся на люди, але говорив обережно, мало i повiльно-повiльно, мов кожне слово зважував усерединi на точнiй вазi. Однак його чорнi, глибоко запалi, без блиску очi уважно i з недовiрою придивлялись до всього Вiн знав цiну життя, розумiвся на людях, на тих явних i прихованих пружинах, якi рухали людськими вчинками, вiдчував силу карбованця, достатку, але те, що вiн тепер побачив у селi, глибоко збентежило i ще бiльш насторожило. Що його односельцi зараз дружно i добре робили в колгоспi, добивались високих урожа┐в зерна i цукрового буряка, - це було зрозумiло: люди побачили, що чесною спiльною працею вони виб'ються iз споконвiчних злиднiв. Правда, краще б ┐м той колгосп огнем ясним згорiв, у землю запався, але ж... батогом обуха не пересiчеш... По-сво║му розумiв i потяг молодi до науки: на легшi хлiба хочуть перейти, не все ж бiля землi та в гною барбатись. Напiвзрозумiлою була зовнiшня змiна, що особливо позначалась на молодi: хлопцi й дiвчата тепер ходили в шерстяних костюмах, хромових чоботях чи туфлях, в шовках. Правда, люди люто лаяли на селi торговельну сiтку - мало краму доставля║, але звiдки