лян Крупяк. Пане обергрупенфюрер, вас пiдмануто, пiдмануто... Що цей Снiженко наробив! Чому ви не порадилися зi мною? Такого, як перший набiр полiцi┐, ви вже не найдете в районi. - В крайсi, фарфлiхт! - люто вигукнув обергрупенфюрер, запiзно зрозумiвши свою помилку. Але його окрик зараз не перелякав Крупяка. Начальник полiцi┐, втративши полiцiю, довiв свою думку до кiнця: - Пане обергрупенфюрер, ви живий вiрус мертвим зробили... - Тепер я всiх партизанiв знищу! - в тяжкому гнiвi плямилось обличчя обергрупенфюрера. - Бригаду нашлю на них. Лiси гарматами зсiчемо, спалимо. Але навiть i цi слова не втiшили Крупяка. XXII Мiтинг, проведений партизанами пiсля розгрому полiца┐в-провокаторiв, по-новому освiтив населенню шляхи вiйни. Почався вiн уночi при хмурому коливаннi вогню i тiней, а закiнчився раннiм свiтанком, коли зоря нахиляла сво┐ червонi прапори над обнадi║ним селом. Виходило, вiйна, з усiма ┐┐ злигоднями, не обрубала дороги навколо села, не кинула його самотнiм вiч-на-вiч з ворогом, не заховала всiх бiйцiв за лiнi║ю свинцю. Найбiльше враження справили виступи секретаря райкому i голови райвиконкому. - I партiя, i радянська влада з нами, - говорили люди, завзято аплодуючи пiсля кожного виступу. То було дивне видовище: рухливе громаддя пожежi, розкиданi в безладдi трупи мерзенних безбатченкiв - i тисячний натовп, що колом дружби, любовi оточив сво┐х озбро║них синiв. - Закiнчиться вiйна, синочки, i ми назвемо сво║ село Партизанським... Може б ви по┐сти зайшли до мене, - запрошувала до себе во┐нiв лiтня жiнка Фросина Мельник. Потiм метнулася додому i принесла двi пари чобiт. - Вiзьмiть, вони ще новенькi, пiднаряд ремiнний. Так i не довелося мо┐м дiтям походити в них. Коли то вони з нашою армi║ю повернуться?.. Вранцi партизани пiшли до табору, залишивши в селi лише розвiдникiв. Тi розподiлили мiж собою сектори спостереження, стежачи за рухом на всiх дорогах. Карателi з'явилися через два днi, i люди зразу ж помiтили, наскiльки вони були обережнiшими, анiж ┐хнiй перший Загiн. Навченi партизанами, колгоспники охоче вiдповiдали на запитання вертлявого перекладача, що супроводив нахмуреного офiцера. - Тiльки ви в село, а партизани з села. Ось де ┐хнi пости стояли, - показували руками в усi напрями. - Багато було партизанiв? - Ой, багато. Як напали на полiцiю - темно стало. В усiх на рушницях знизу така розкарячка, як вила, а зверху - залiзне колесо, чорне-чорне, само крутиться, само стрiля║ i вогнем фахтить, неначе комин, - удавано переляканим голосом вiдповiдала Фросина Мельник. - Ручнi кулемети, - пояснив перекладач. - Вогнем фахтить, а з нього ще вогненнi кулi, як ро┐ бджiл, вилiтають. Стра-ашно! - доповнювали колгоспники розповiдь жiнки. - Трасуючими стрiляли, - знову багатозначно говорить перекладач. Офiцер кривиться всiм обличчям, роздумуючи: залишишся в селi чи нi. Наказав iще допитати кiлькох колгоспникiв, але i ┐хнi вiдповiдi не втiшили обережного карателя, тому й вирiшив на нiч вiдвести загiн до мiста. Тiльки фашисти вирушили з села, як партизанськi розвiдники знову зайняли сво┐ сектори спостереження... Пройшло кiлька напрочуд хороших передосiннiх днин. Вогка лiсова земля заряснiла точеними голiвками грибiв, затiнки густiше задимiлися синiм намистом ожини, а дуби безперестану просiвали крiзь листву самоцвiти жолудiв. Партизанський загiн гарячкове готувався до бою, пiдсилював застави, виставляв додатковi пости, мiнував пiдступи до табору: на допомогу карателям прийшла регулярна вiйськова частина в повнiй бойовiй готовностi. План партизансько┐ оборони в усiх деталях обмiрковувався на партiйних зборах загону. Кожна група загодя знала сво║ мiсце i бойове завдання. Вiйська, полiцiя та карателi одночасно виступили з мiста, повiльно охоплюючи колом партизанський лiс. Ворог, озбро║ний гарматами i мiнометами, вирiшив по всiх правилах тактики знищити небезпечний загiн. Навколо дiброви почали простягатися лiнi┐ окопiв. - До чого акуратно трудяться! - Дуже хочеться спiймати партизана в лiсi! - А не лiзуть наослiп. - Наука не йде без дрюка, - смiялися розвiдники, стежачи за дiями ворогiв. Iнодi зчинялися перестрiлки мiж заставами i невеликими групами противника, тодi обзивалися мiномети i гармати, зрiзаючи розкiшнi крони дерев та вихлюпуючи воду з лiсових ставiв. Наступ, вiрнiше - провокацiя наступу почалася вранцi пiсля артилерiйсько┐ пiдготовки. Цiлу годину били мiномети i гармати, обволiкаючи лiс гуркотом, димом i мукою попелясто┐ землi, яка, за визначенням Недремного, була абсолютно схожа на суперфосфат. Коли завiса гуркоту почала осiдати, на пiвнiчний зелений масив обережно посунула група гiтлерiвцiв i полiца┐в. Тут в добре замаскованих окопах стояла партизанська й i застава з кулеметами на флангах. Командування загону розгадало ворожий намiр: гiтлерiвцi хотiли витягнути або втягнути всiх партизанiв у бiй, а потiм вдарити на них двома клинами з тилу. - Дешевенька тактика, - дiйшов висновку Недремний, групуючи бiльшi сили на пiвднi проти ударних клинiв. - Спробу║мо, Генадiю Павловичу, обдурити фашистiв? - Не заперечую, - охоче погодився Новиков, вставляючи магазин в автомат. Бiля пояса комiсара маятником погойдувалася в зеленiй сорочцi граната. Пiвнiчна група противника довго i в'┐дливо маячила перед очима партизанiв, але тi, дотримуючись наказу, не вiдкривали вогню, хоча руки i свербiли провчити хитрунiв. Знахабнiлий ворог посунув на узлiсся i зовсiм здивувався: де ж партизани? Одначе фашисти, роз'║днанi кущами, стали боязкiшими, почали iнстинктивно збиватися докупи, звужуючи мiсце охвату. Застава обiзвалася лише тодi, коли сiромундирнi розвiдники були в кiлькох кроках вiд встеленого травою i присипаного листям бруствера. Попавши пiд фланговий вогонь, фашисти заметалися помiж деревами, кинулися назад, як ┐м i наказувалося за планом. Але втiкати було вже пiзно: узлiсся з усiх бокiв снувало смертельнi черги. Розлютованi вороги пiсля невдалого нападу нашвидку перегрупувалися i почали кiльцем затискати дiброву, наближаючись до табору. Але лiс - це лiс, тут i рух i впевненiсть зменшуються, тут, зда║ться, за кожним деревом прича┐вся партизан... Два днi одчайдушне билися партизани, кулями, гранатами та багнетами знищуючи ворогiв. Два днi рвалися в лiсах мiни та снаряди i повiтря отруювалося смородом газiв. Батаре┐ гаки намацали табiр, знищили кiлька землянок. Але сам ворог не пiдiйшов до табору, хоча й вистелив кулями усе дно озеречка, з якого брали воду партизани. Роз'яренi фашисти, побоюючись нiчного оточення, i другого вечора вiдкотилися од лiсiв. Свою невдачу вони вирiшили зiрвати на мирному населенню. Навченi гiрким досвiдом, карателi навiть села почали оточувати з усiх бокiв, наче це були партизанськi табори. Стрiляючи з автомагiв i кулеметiв, вривалися в тихi вулицi, вбиваючи людей та пiдряд запалюючи хати. Незабаром великi озера вогнiв почали пiдiйматися вгору, затоплюючи сво┐ми кривавими сплесками все небо. В цю нiч партизанський загiн, згiдно з ухвалою пiдпiльного райкому, покинув територiю свого району. Райком винiс рiшення, виходячи з таких мiркувань: в партизанiв закiнчувалися запаси набо┐в; не варто було ставити пiд лютий удар мирне населення. Легкими тiнями просковзнули бiйцi бiля знятих фашистських постiв. У втомлених очах партизанiв мерехтiли вiдблиски пожежi. XXIII Нiколи в життi так довго i нудно, до отупiння в головi, до хворобливого розслаблення всього тiла, не сочились гарячi лiтнi днi, що колись приносили стiльки радостi, сподiванок, солодко┐ втоми. Не рана в'ялила. Страшна хмара, страшна здичавiла сила, що нависла над усiм свiтом, пекельною труйкою тру┐ла йому, Дмитровi, болюче тiло. За цi днi довелося стiльки переболiти, передумати, що вже бiльше не зносила голова, i все тiло просило, аж кричало: роботи, дiяльностi. Як можуть дармо┐ди цiлими тижнями нiчого не робити - нiяк не мiг зрозумiти. Сни були короткi, тривожнi. Обливаючись потом, прокидався посеред ночi, i вже не мiг заснути до свiтанку, коли треба було перебиратися в лiсову гущавiнь. За вiкнами сумовито шумiли дерева. Зеленопрозорi до жовтявостi мережива листя, обсiянi мiсячним промiнням, сходилися з чорними, неосвiтленими, як надвечiр'я з нiччю. Шматки високого зоряного неба виринали мiж ними недосяжними криницями. Часом на них напливали пухнастi вiтрила, i знову синь, розшита мерехтливою заполоччю, звивалась, тремтiла кожною живою струною. Одного разу на свiтанку вiн почув, як заспiвали молодi солов'┐. Значить, десь недалеко вже брела осiнь. Надходила та пора, коли строгi ключi i тривожнi хмарини перелiтно┐ птицi вiд зорi i до зорi вмикаються, розколихують спiвучi небеснi шляхи. I згадалось Дмитровi осiнн║ поле, над дорогами поранковим туманом колишуться червонi проса, розбризканими самоцвiтами перелива║ться озимина, а прозора далечiнь, зда║ться, срiбно подзвоню║ льодком, сумовито озива║ться журавлиними сурмами... А лiки Марка Григоровича - синiй ранник i якась пахуча липка мазь - робили сво║ дiло. I чим бiльше загоювалась рана, тим пруткiшим, мiцнiшим ставало тiло Дмитра. За наказом Варчука i голови громадського господарства Созоненка, старий пасiчник i надалi мусив залишатися бiля колгоспно┐ пасiки, а мед здавати Варчуковi. - На двi пiдводи вчора нагрузив. "Оборонцям нашим треба". Щоб тебе на однiй гiлляцi повiсили з тво┐ми оборонцями, - розповiдав увечерi Синиця. - Що в селi, Марку Григоровичу, робиться? - впивався нетерплячим поглядом в нахмурене обличчя пасiчника. - Свiжують гiтлерiвцi свиней, птицю, витягують сало, яйка, масло та в скринях порядки наводять. Ну, i старцi вони, Дмитре Тимофiйовичу. Бачив старцiв на сво║му вiку, а таких - не доводилося. У мо║┐ Гафi┐, як почали чистити в хатi та коморi, - навiть надтрiснутi ночовки забрали. - Людей не вбивають? - Убивство в них ремеслом стало. В Майданах повiсили чотирьох. Дiвчатам i молодицям одна бiда. Ховаються вiд фашиста, мов од чуми... - Мо┐х не зачiпають? - Чому нi? Вчора Варчук ударив палицею Югину. - За що? - блiднучи, поширю║ очi. - За що? Хiба не знайде причiпки. Коли б на цьому обiйшлось, то ще можна було б прожити. Пам'ять у нього довга. Буде варити воду всiм, хто колись хоч скривився не так. Знаю добре його породу. Другого дня обуренню Марка Григоровича не було краю: - Ти зна║ш, хто тепер у мiстi, як то його... бир... бургомiстром? - Iз наших кого призначили? - Який там бiс iз наших. Отой пройдисвiт - Петро Крамовий... З тюрми, кажуть, якось пiд час бомбардування вискочив i зразу ж... в начальники. - Крамовий? - звiсив ноги з лiжка. - Вiн, чортова душа. Ранiше людям голови крутив, а тепер зовсiм вiдкручувати буде. Кажуть, iще тодi, коли з троцькiстами зв'язався, вже з ворогами мав дружбу. Десь сам хвалився. А Лiфер Созоненко у нашому селi старшим полiца║м служить. Батько його в магазинi порядку║. Власно┐ лавки нiмцi не дозволяють вiдкривати, так вiн... липуче стерво. Але Дмитро вже не слуха║ Марка Григоровича. Думки його крутяться навколо сказаного про Крамового. "Ах ти ж гадина солона. Скiльком людям вiн життя поламав, зруйнував, спустошив щастя, отру┐в радiсть, скiлькох чесних робiтникiв заплямував отруйним язиком. I все для того, щоб озлобити людей проти влади". До подробиць вiн бачив перед собою недобре пихате обличчя огрядного розбухлого чоловiка. "Так от хто поперек життя ставав. Шпигун, продажна шкура... Ну, як стрiнешся ти зi мною, оббiлую твою шкуру, до самих п'ят спущу". - Дмитро вста║ з лiжка i довго ходить по хатi, напружений i лихий. Вiн уже прикида║ в головi, де найкраще пiдстерегти новоспеченого бургомiстра; уява рель║фно окреслю║ i вечiрню годину на самотнiй дорозi, i зупинену покалiчену машину, i розкришене, покалiчене дробом скло, i як з смертельного ляку одвисають щоки вгодованого ворога. З цього вiн i почне. Дмитро перевiря║ свiй дробовик, сумовито похиту║ головою: поганенька, дуже поганенька зброя у нього, з нею далеко не по┐деш. План нападу на бургомiстра вистига║ в усiх деталях, але, дивно, Дмитро не почува║ нiякого внутрiшнього задоволення. Що ж турбу║ його? Може, непевнiсть, страх зупиняють? Нi... То слово Кошового. Вiн повинен побачити Вiктора Снiженка, поговорити з ним... Не штука покласти голову за якийсь мiшок гнилого м'яса, тимчасом як для нього, Дмитра, може ║ важливiшi дiла. I з жалем, як шматок болючого тiла, одрива║ вiд себе мiркування про помсту над бургомiстром. Росяного ранку з ремiнною оброттю в руках, наче вiн розшуку║ коня, iде в Супрунiв. Коли дорогою зустрiча║ кого з людей, старанно i довго, з удаваною скорботою, розпиту║ про свого дереша з зiрочкою на лобi. На вулицi його пiдозрiло перепиня║ високий синьоносий полiцай. Мружачи очi, уважно вислуху║ Дмитра i потiм коротко кида║: - Документи ║? - Аякже, божий чоловiче. Паспорт ║, справки ║. Хiба ж я що - безбатченко якийсь? Усе, кон║шно, ║. От коня тiльки нема. Такий дереш був, iз зiрочкою на лобi, ну прямо тобi вилитий красавець. Жизнь мою пiддержував, бо я в колгосп не писався... Оце в фурманку, бувало, як по┐ду... - i сам диву║ться, де в нього беруться слова. "Ох, i дурний же дядько", - дивиться полiцай на оброслого кучерявим золотистим волоссям чолов'ягу. Перевiря║ паспорт, довiдки i насмiшкувато копилить губи: - З цими справками якраз у холодну можна потрапити. Вiд старости треба справку мати. - Вiд старости? Варчука? Та вiн же менi родич. Я його сво┐м дерешем не раз у район вiдвозив. Оце одного разу купили пiвлiтра, дiстали рибки, ну й хильнули... - Iди вже шукай свого дереша. Ти, десь, i зараз хильнув, - смi║ться зверхньою начальницькою усмiшкою полiцай. Дiйшовши до центра села, Дмитро з острахом раптом зупинився. На майданi, обсадженому з чотирьох бокiв молодими тополями, вiн вперше в життi бачить невисоку свiжообстругану шибеницю. В страшнiй оправi нерухомо висять два чоловiки i жiнка. Поволi, неначе ноги йому наливаються свинцем, Дмитро йде до шибеницi. Невдалiк од не┐, застигши, з переплетеними руками на грудях, сто┐ть чорнява жiнка з нерухомою дитиною. В широко розплющених очах молодицi нема нi вiдчаю, нi слiз. Тiльки нiма скорбота, здавалось, навiки обвуглила ┐┐ обличчя i всю, нiби вирiзану з чорного каменя, постать. Пiдiйшовши ближче до похилено┐ оправи, Дмитро несподiвано заточився, i стогiн вирвався з грудей. 3 шибеницi над ним нахилилось задумане, з тонкими ри сами обличчя Вiктора Снiженка. Високий лоб i щоки були вогкi вiд ранково┐ вiльгостi, а в очних западинах, як сльози, застигли краплини мертво┐ роси. На тополi каркнув ворон, i Дмитро тiльки тепер побачив, що на гiлках, неначе головешки, неспокiйно перехитувалось вороння, обчищаючи дзьобами старi попелястi комiри-надгруддя. Дмитро кида║ оброть посеред майдану i швидко, наскiльки дозволя║ йому поранена нога, iде назад у лiси. Здивований полiцай провiв його очима, але на сво║ щастя не перепинив, бо тепер у слiпiй лютi Дмитро руками задушив би його. "Може прийдеться самому, на свiй розсуд i риск дiяти. Так завжди почувай, що тебе вся земля, нашi люди, партiя пiдтримують", - згадав слова Кошового... Нi, вiн, Дмитро, не вiдрiзана скибка. * * * - Марку Григоровичу, а нiде часом не доводилося збро┐ бачити? Дробовик - ненадiйна штука. - Збро┐? Приховали люди, та почали потроху зносити, бо iнакше - смертна кара. - Всю знесли? - Який там чорт. Десять шкур iз колгоспника здiймеш - не принесе, коли зна║, що нiхто ┐┐ в нього не бачив. В ставок кине, в землю закопа║, а не принесе. Люди знають цiну збро┐. - Кому можна було б шепнути? - Онука мого Степана спитаю. Вiн комсомолець, метикований хлопчак. - Надiйний? - У нас нема ненадiйних. На третю нiч Марко Григорович прийшов iз сво┐м онуком, чорнявим п'ятнадцятилiтнiм парубчаком. Степан з цiкавiстю дивився на Дмитра, але вигляд вдав пiдкреслено незалежний, гордовитий. - Оце тобi наше наймолодше Синичиня, - посмiхнувся Марко Григорович. - Це не синиця, а сокiл!.. Зна║ш, чого тебе покликано? - Знаю, - коротко вiдповiв парубчак. - Зброя ║? - Зброя? - подивився широко i допитливо. - Дивлячись для чого. - Як для чого? - не зрозумiв спочатку Дмитро. - Як на добре дiло, ║. - Ти бачив, який вiн? - А ти що пiд добрим дiлом розумi║ш? - почав пильнiше оглядати невелику насторожену постать. - А ви що? - не пiддавався парубчак. - Та ти чого, сукин син, випиту║ш ума в старших? Що ти, не зна║ш Дмитра Тимофiйовича? - обурився Марко Григорович. - Таке життя, дiду. Нiчого не поробиш, - вiдповiв розважливо, але голос подобрiшав, забринiли нотки приязнi. - Ти скiльки класiв закiнчив? - несподiвано повернув Дмитро розмову на iнше. - Вiсiм. Я на рiк ранiше почав ходити до школи, - незрозумiло звигнув плечима. - А на кого хотiв вивчитись? - На агронома-селекцiонера. - Тепер що робиш? - Фурманом Созоненко призначив, - раптом озлобився парубчак. - Учора не по┐хав - палиць нахватався. - А чого ж ново┐ властi не слуха║ш? - глузливо усмiхнувся. - Кiнський кiзяк, а не власть це! Таку власть за ноги та й у воду! - як вiтром здуло всю повагу з хлопця. - От щоб ┐┐ за ноги та у воду - зброя потрiбна. Ти ┐┐ сам збирав? - Нi, з Олександром Петровичем по всiх усюдах нишпорили. Ще рана з нiг валить чоловiка, а вiн - де якi яри, де якi побо┐ща - все обходив. Одного разу в лiсах покалiченого "станкача" знайшли. З усiх бокiв оглянув його Олександр Петрович, позiтхав, побiдкався, що несправний кулемет, i каже менi: - Прихватимо на всякий випадок? - Та куди з ним. Хоч би щось путяще було. - Е, ти не кажи. В господарствi i мотузочок згодиться. Гляди, ще десь знайдемо подiбну штуковину - i з двох кулеметiв такий тобi вийде гiбрид, що фашистам у печiнках i закрутить, i заколе, i запече. Ти це по молодостi занадто щедрий, бо на готовенькому рiс, розбестився. Пожалiй, Степане, зброю один раз, то вона тебе сiм раз пожалi║. Ну, потягли. Бездорiжжям, чагарниками, яругами пробира║мося. Втомилися. Коли бачу. весь бинт на головi Олександра Петровича почервонiв, аж розпух; кров iз потом злива║ться, а чоловiк навiть не витира║ ┐┐. - Олександре Петровичу, покиньмо цей тягар, - мало не плачу з жалостi. - Як покиньмо!? - обурився. - В тебе арсенал, чи що, в запасi ║. А коли ти така тонкослiзка, - я й сам як-небудь упораюся. Вiн кровi злякався. Щo це за лiкар, який кровi бо┐ться. - Так я ж не лiкар. - Тепер ми всi тi лiкарi, якi хiрургами звуться, - нечисть вирiзу║мо. Зрозумiло чи нi? Ну, тодi берися за станок i помаленьку, помаленьку, а пiшли. Притаскали ми таки цей кулемет, змазали i заховали не знати для чого... Що вам треба? - А що в тебе ║? - У мене? - зам'явся i покосився на дiда. - Говори, говори вже, нiчого ховатися, всi ви од старших кри║тесь. Наче вони нiчого не розумiють. - Автомат ║. Радянський. - Iще що? - Автомат нiмецький, але без касети. - Iще? - Гвинтiвка, три гранати. - Iще? - Пiстолет. Але це для мене. - Iще? - Кулемет ручний, Дегтярьова. Тiльки негодящий вiн - осколками вщент побитий. Притаскав на всякий випадок. - Ох ти чортова личина. I нiчого нiмцям не здав? - Дулю я ┐м здам, - зашипiв парубчак. - А в тебе гармати нема? - ледве стримуючи смiх, любовно огляда║ парубчака. - Нема. Чого вже нема, так нема, - пожалкував Степан, не помiчаючи добро┐ насмiшки Дмитра, а потiм байдуже додав: - На бiса вона здалася? Велика дуже. З нею нам не возитись. - Кому ж це - нам? - Ну, менi та вам, - вiдповiв так, начеб вiн уже був помiчником Дмитра. - Ну й молодець ти, - розчулився Дмитро. - Справжнiй орел. - Що ж вам притаскати, Дмитре Тимофiйовичу? - Автомат i пару гранат. - Який автомат? Нiмецький чи наш? - Наш, радянський... * * * Ненадовго хватило б людини, коли б до не┐ вчепилося, не вiдходячи, безпросвiтне горе. А то хоч i лежало воно, як камiнь на душi, проте були рiзнi турботи i навiть радiсть пробивалась. Найбiльша ж - вiн знову мiг вiльно ходити, бiгати, повзти; вiн знову був господарем свого мiцного тiла, що кожною жилкою приготувалось до боротьби. - Спасибi, Марку Григоровичу, вилiкували, - збираючись в дорогу, щиро подякував. - Ет, ║ за що там дякувати. - Провiв до сiней Дмитра, обняв. - Бережи себе, Дмитре Тимофiйовичу, на велике дiло iдеш. Хай таланить тобi. А бережися крiпко. Коли смерть забира║ такого штурпака, як я, то яка там шкода? Тобi ж тiльки жити мiж людьми. Гарячу ма║ш кров, а ти стримуй ┐┐, як стримують коня вудилами. Бо охмiлi║ш десь - горя свого не впильну║ш. Ти так, по-мужицькому роби, не хапаючись, щоб за одним про друге не забути. Свiтанком приходь. Тремтiли старечi руки на Дмитрових плечах, м'яко торкнулась обличчя зеленкувата сивина. Iще ступив кiлька крокiв за ним старий i зупинився, щось тихо шепочучи про себе... Нiч тепла i тиха. Низькi хмари пропливають над деревами, то брудночорнi, то темносизi, зрiдка з-пiд них сполоханим птахом зiрветься вiтерець i притихне, зiтхаючи, неначе людина увi снi. На узлiссi посвiтлiшало. Поля пiсля дощу пiдiпрiли, розбухли, i чоботи, пiдминаючи стерно, м'яко вгрузали в землю. Обережно йшов Дмитро. Не тiльки вуха - все тiло ловило найменший звук, а очi (може то йому i ввижалось вiд напруги, а може пiдказувала пам'ять) бачили над вибалком кущi калини, що неясною смугою вiддiляли землю вiд неба. Чому вiн зараз обрав Великий шлях? Вiн i сам не вiдповiв би. Може тому, що де б Дмитро не знаходився, рiдна велична дорога незмiнно жила з ним, в уявi, помислах; з нею був зв'язаний його житт║вий шлях, минуле i майбутн║; вона мала сво║ мiсце, значиме i важливе в його серцi. Може тому, що пiдсвiдома думка пiдказувала: тут його не може ждати Невдача, - тут вiн кожну билинку зна║; багаторiчна iсторiя i щорiчна карта полiв до найменшо┐ рисочки щiльно лежить в його пам'ятi. Отож i перший вилiт треба починати, як почина║ птиця, - з рiдного гнiзда. По змiцнiлому переборi вiтерця вiн чу║, як гомонить шлях. I чуття Дмитра роздвою║ться: зна║, що скрiзь блука║ чужинець, i не може уявити сво║┐ землi, що стала полонянкою, не може уявити широкого шляху, оскверненого фашистами. Може то сон? Може тiльки приснилось, що ворог топче його край? А за селом на перехрестi раз по раз засвiтить машина, вдарить блiдим вiялом i мчить кудись, в ще бiльш згустiлу темiнь. Спочатку помiж липами, а потiм глибоким ровом наближа║ться Дмитро до перехрестя. Жмут свiтла вирвав з темряви рослу постать з прапорцем у пiднятiй руцi, з автоматом пiд рукою. I Дмитро присiв у ровi, прислухаючись до гудiння приглушених моторiв. Машини рушили далi, а чорна постать розмiрене заходила поперек Великого шляху, ще зупинила i пропустила колону машин i закурникала щось, незвичне, рiзке, наче скрипiла залiзом. I дико було Дмитровi бачити цю постать, дико було слухати ┐┐ спiв. "А що, якби прикладом - шуму не робити... Коли ж ти замовкнеш, iроде проклятий! Наперед вийти, щоб побачити, що ти за один...". I вже не в силi стримати себе, блiднучи (вiн теж вiдчува║ це), нечутно вискаку║ на шлях i ста║ з чужинцем лицем до лиця. - Оооо! - скрипучий переляканий голос ще щось клекоче, i лунко клацають зуби. Дмитро з перебiльшеною допитливiстю якусь мить вслуха║ться в цей напiвклекiт, напiвхрип (казали ж, що гiтлерiвцi нiчого не бояться), вдивля║ться в неясний обрис обличчя з обвислим пiдборiддям i випуска║ коротку чергу. Неначе струсануло тiлом чужинця. Вiн тяжко пада║ на землю, ┐ передсмертна судорога почина║ пiдкидати його тiло над дорогою. Спочатку каска скрегоче по асфальту, а потiм в залiзо глухо б'║ голова. "Добити?.. Чого там тратить набо┐. I так здохне. Нiхто його не просив сюди". Дмитро пiдбира║ автомат, що упав осторонь; бачить, як кров наповня║ суху вибо┐нку, темною плямою чорнить дорогу. I вiн полегшено зiтха║, коли позаду стиха║ йорзання тiла i скрегiт каски. З-пiд його нiг вже бистрою птицею зрива║ться вiтер, i Великий шлях, закрутившись, зашумiв низько i грiзно. XXIV Пiсля першого вдалого нападу Дмитро повеселiшав; прокинулось почуття значимостi свого життя, чуття, близьке до того, що пережив незабутнього вечора, коли його, пораненого, везли на пасiку. Непри║мним був тiльки отой незвичний перестук: спочатку каски по асфальту, а потiм глухий удар голови об залiзо, що незмiнне уплiтався при згадцi про темну нiч на шляху. Тепер Дмитро спокiйнiше i ретельнiше готувався до нового наступу: його думок не роз'┐дала сiль нудьги, бездiяльностi i невiдомостi, як тодi, коли лiкувався в Марка Григоровича. Дiя раптом до ясностi вирiвняла його шлях i в думки, у вчинки внесла хазяйновитий лад, вибила отой промiжний клин: що ж його жде на новiй дорозi? Одне найбiльше турбувало - самотнiсть. Коли б iще з кимсь дiяти... В яру довго шукав, поки не знайшов бiля Городища на валу сво┐х буйногривих коней, що аж блищали роздобрiлими спинами i боками. Почувши людину, призивно за┐ржав буланий, а потiм, трiскуче пiдминаючи копитами пересохле бадилля ведмежого вушка, стрiляючи ситнягом, пiдбiг до Дмитра i довго грайливо водив головою, неначе хотiв ударити господаря лобом. Запустивши руку в золотисту гриву, Дмитро чув, як до пальцiв торкнулись дрiбнi капельки поту, а пiд тонкою шкурою перестукувала гаряча кров. Дихав кiнь рiвно - пахи не грали, а ногами нетерпляче бив землю, i вона, пересохла, дзвенiла, як дзвiн. Смерком, прив'язавши на короткий повiд карого до буланого, Дмитро ви┐хав iз яру, щоб добратись вночi до Великого шляху. Коли вдалинi затемнiли стiною дерева, на полi прив'язав конi бiля грушi-дички, а сам пiшов на перехрестя. I не встиг Дмитро пiсля коротко┐ черги по регулювальниковi ступити кiлька крокiв уперед, як прямо з рова метеликом замерехтiв огонь кулемета, i кiлька чорних постатей вискочило з дзоту, майстерно зробленого i замаскованого на ровi бiля крислато┐ товсто┐ липи. Затрiщали автомати, i нiмцi, вiдсiкаючи йому дорогу з право┐ сторони, пiвколом кинулись на поле. "Регулювальник боком упав, - iще бринiла запiзнiла думка. - Залягти i вiдстрелюватись", - промайнула друга. Але зразу ж рiшуче вiдкинув ┐┐: "Ну й що з того, що вiн уб'║ одного-двох фашистiв i сам загине. Йому ще не одного треба на той свiт послати... Скорiше до коней... А коли зараз у спину вдарить черга?.. Загину втiкачем... Який там дiдько, вдарить!" Заспокоювала впевненiсть. Одначе тiло мiж лопатками непри║мно стискалось. I, притиснувши руки до грудей, нахиливши голову вперед, вiн так летить полем, неначе хоче перегнати посвист куль, що супроводжу║ i обснову║ його. Росте в очах, немов сама бiжить до нього, груша-дичка. Рвонув за повiд, i вже наступно┐ хвилини, пригинаючись до ши┐ буланого, вiн мчить у нiч, залишаючи позад себе пострiли. Вiн летить у майданську дiброву, а потiм, давши коням перепочинок, перескаку║ на карого i мчить, спочатку дорогою, а потiм полями, в iнший лiс: не-сумнiва║ться, що завтра його шукатимуть у майданськiй, а вiн буде в дубинi... Не путаючи, пуска║ конi в гущавiнь, а сам ляга║ пiд дубом, поклавши в узголов'я автомат. На свiтанку випала роса, i вiн, ┐жачись, прокида║ться вiд голоду i вiльгостi. Густа, немов молозиво, розсип колихалася на деревах i травi. В округлому листi невисоких колючих кущiв синiють дрiбнi тернини, оповитi темносизим пилком. Пахне почорнiлий висохлий глiд i, як дятел, тукають, зриваючись з замшiлих дерев, тугi, з краплинками ледве помiтного ластовиння, Кислицi. Хруснув пiд ногою жолудь - рясно лежали вони пiд дубом, продовгуватi i вiдточенi, на диво схожi на набо┐ до автомата. "Понадився глек воду носити, - насмiхався з себе Дмитро, згадуючи вчорашн║. - Думалось, що фашист настiльки дурний, що десь щастя завалялось, що не лежиш без заднiх нiг на холоднiй рiллi. Думав, думав, мудрував, мудрував - i вимудрував... Нi, коли хочеш боротися з ворогом - ширший захоплюй покiс, поле захоплюй..." Далеко, далеко заскрипiла пiдвода. Вздовж дубини на Beликому шляху з липами перемежовуються старi велетнi-дуби; на ровах зеленими човниками поблискують листи конвалi┐; темнiють круги чебрецю, парасольки переквiтлого тмину. За деревами пробурчала машина, приглушила скрип колiс, i знову курликання колiс вплiта║ться в насторожену тишу лiсового супокою. На парокiнному возi сидять дво║ полiца┐в, а бiля них лежить нерухома постать в зеленому. Ой, го-оп, Ти-итяна, Пи-ироги, сми-итана, А за ту-ую сми-итану, Цi-iлував я Ти-итяну. Iка║, похитуючись на возi, розiмлiлий вiд горiлки полiцай i б'║ себе пiдборiддям по запалих кiстлявих грудях. - Демиде, в тебе горiлки нема? - Пiшов ти к чорту, - огриза║ться Демид, тримаючи гвинтiвку в руках. - Ти за лiсом краще дивися. - Чого менi за лiсом дивитися? Чого я в лiсi не бачив? А в тебе, Федько, нiчого нема? - зверта║ться до фурмана, молодого парубка. - Нема, - понуро оберта║ться той i важко зiтха║, його юне обличчя аж посiрiло вiд внутрiшнього болю i жалю. - Ну i чорт з вами. При┐ду в крайс - там загуляю... Ой, го-оп, Ти-итяна, Пи-ироги, сми-итана... - Руки вгору, чорти! - вискаку║ на рiв, нацiляючись автоматом на Демида. Той кида║ гвинтiвку на землю i, блiднучи, наче крейда, високо пiдiйма║ руки, долонями всередину. П'яний, поглянувши з-за плеча, ще нiчого не може второпати. Вiзник кинув вiжки пiд ноги коням i теж витяга║ руки, великi, чорнi. - Я кому сказав руки вгору?! - скаженi║ Дмитро. - Ставайте рядом! Кого везете? З воза пiдводиться закривавлене, вкрите синцями обличчя з розпухлими губами. Невiдомий з стогоном пада║ обличчям на солому. - Ану прав, хлопче, в лiс. Та швидко крутись менi. А ви за возом, - зверта║ться до полiца┐в, косуючи очима по шляху. Федiр метушиться мiж кiньми, що заступили вiжки, потiм пряму║ в дубину; мовчки за возом з пiднятими руками iдуть полiца┐, i знову над полудрабком пiдводиться закривавлена голова. "Молодi, здоровi, бикам в'язи скрутили б, а вони - в полiцiю служити! Корiнцi куркульськi! Запроданцi!" - ледве стриму║ себе, щоб не випустити чергу. - Кого везете? - Лейтенанта, - тверезi║ п'яний полiцай, i його чорнi очi рiзко видiляються на сiрому обличчi з тонким загостреним носом. - Розв'яжи, хлопче, командира. Федiр кида║ться до воза, i через хвилину, болiсно кривлячись, невисокий чоловiк пiдходить до Дмитра. - Хто вас бив? Обо║? - Обо║, - не дивлячись на полiца┐в, вiдповiда║ лейтенант. Дмитро пiдкинув автомат. - Дядьку, за що ж мене? Я ж... Я... - судорога перекривлю║ тонкi риси протвереженого обличчя, що з бiлого ста║ жовтим i почина║ парувати. - За те падлюко, що в полiцiю пiшов, за те, що руку на радянських людей пiдняв, - кривлячи рота, руба║ Дмитро. - Не вбивайте ┐х, - блага║ вiзник. - Чому? - Тодi мене полiцiя закату║, життя не буде. - Я ще подумаю, чи буде тобi життя, чи нi, - загрозливо блиснув очима. - За скiльки найнявся людей на той свiт перевозити? Помiчником смертi хочеш бути? - Мене ж заставили. - Не вiрю. Молодого, такого бугаюгу, щоб заставили... Хлiб ти чий до цього часу ┐в? Нiмецький? - нацiлю║ться на полiца┐в. - Дядьку! Не губiть мене. Я ж укра┐нець, - заклацали зуби в Демида. - Ти укра┐нець!? Ти укра┐нець!?. Ти слизняк! Перевертень! Приймак нiмецько┐ повi┐! Ти!.. - i люто розряджу║ автомат. Iз хрипом пада║ незграбна довга постать у вогку лiсову тiнь, а ┐┐ наздоганя║ друга, менша... Мертвi сльози боягуза бризнули з побiлiлих очей Демида i розтiклись по жовтозеленiй обм'якшенiй шкурi, не торкнувшись нi однi║ю краплиною ранково┐ землi. Злякано застиг бiля коней молодий вiзник. - Скидай штани, песький син! Швидко менi! - зверта║ться до Федора, витираючи долонею стягнуте, туге чоло. - Дядьку!.. - блага║ хлопець. - Нiчого, нiчого! I голий додому зайдеш. Хай полюбу║ться тобою, красунем, дiвчина, почервонi║ за тебе - i в очi плюне. - Хоч труси оставте! - навертаються сльози. - Я тебе оставлю. Не боявся грiшну душу показувати, так тепер грiшним тiлом посвiти. - Нi, не буду скидати! - раптом рiшуче хлопець застiба║ гудзики. - Як хочете - вбийте або до себе приймiть. Вiрою служитиму. Хiба я не шукав партизанiв? - Менi таких перевозчикiв не треба. - Дядьку, вiзьмiть, не помилитесь. Я кулеметником буду. - Товаришу, а може з хлопця щось вийде? - торка║ться його руки лейтенант. Задумавсь на хвилину, не спускаючи погляду з обличчя Федора, що покривалось потом i рухливими округлими плямами. - Дякуй червоному командировi. Вiн тебе, поганця, пожалiв. Федiр знiяковiло кланя║ться лейтенантовi. - Будемо знайомi. Бригадир Дмитро Горицвiт, - впритул пiдходить до лейтенанта. - Лейтенант Сава Тур. - Куди ж тепер дума║ш? - До вас партизанити. Куди ж iнакше. - Член партi┐? - Комунiст. - Гаразд, - повеселiшав Дмитро. - Будеш у нашому загонi комiсаром. Тобi командиром годилося б, так я непартiйний. - А де ж ваш загiн? - Загiн? Я, та ти, та цього безштанька захопимо. Бач, якими овечими очима дивиться... - I це всi? - Усi. - Он як, - беззвучно смi║ться Тур, i його пiдбите око нервово здрига║ться. - Нiчого, одна зернина да║ жменю зерна, - впевнено говорить Дмитро i собi посмiха║ться. - Серед людей не залишимось без людей, - хай лише почують про добрi дiла. Друго┐ ночi, залишивши на Городищi Тура i Федора Черевика, вiн поскакав на пасiку, щоб дiстати харчiв i всякого iнструменту. Втома хилила до гриви, валила з коня. Пустив буланого на галяву, а сам швидко i тихо пiшов на пасiку. Блiде мiсячне сяйво освiтило довгi ряди вуликiв; м'яким синюватим свiтлом переливалися стiни старо┐ хати. Бiля дуплянки пiд грушею щось заворушилось, i Дмитро сторожко вiдскочив у тiнь, схопившись за автомат. - Дмитре Тимофiйовичу, це ти? - вийшов назустрiч Марко Григорович. Тiльки тепер помiтив Дмитро, як за останнiй час подався старий пасiчник. Глибокими тiнями залягла в очах мовчазна печаль, опустились прямi плечi, тремтливою стала хода. - Надокучив я вам, Марку Григоровичу. - I не смiй такого казати. Щоб i словом не обмовився менi, - постукав палицею по землi. - Чи ти дума║ш - менi два вiки жити треба?.. Находився по зеленiй землi, пожив мiж людьми, дiтей виростив - пора i честь знати. А спом'яне хто з людей пiсля смертi добрим словом - для старого й це добре. Ми люди простi, - i зiтхнув. - За дочкою нудьгую. Усе бачу ┐┐: то маленькою дiвчинкою, то вже студенткою. Вона у мене без матерi росла - сам доглядав, тому й найбiльше впам'ятку. - Славна дiвчина. - Славна, - зрадiв Марко Григорович, що хоч розмовою можна було одвести душу. - Вiсiм рокiв ┐й було, а вона вже по господарству, як господиня, пора║ться. Горщик не пiдiйме до припiчка, так приставля║ ослiнчика, потiм вилазить сама на ослiнчик i ставить у пiч. I уроки, бувало, виучить, i ┐сти наварить, i менi на пасiцi помага║. Проворна дiвчина була. Сiли на колодi, помовчали. Знову десь у кущах заспiвав молодий соловей. "Осiнь надходить. Треба запастися мукою, збудувати землянку в Городищi". Хитнувся мiсяць над деревами, мальками скинулись роси. - Засну, i зразу ж прокинусь, - зда║ться, iде моя Соломiя до мене. Вийду ┐й назустрiч, а нiде нiкого, тiльки дерево шумить i печалиться. "Чому ж дерево печалиться?.. Осiнь, вiйна. Людям i лiсам тепер найбiльше дiсталося... Хто ж то чорнi║ на дорозi? пй-право, Соломiя", - пiдсвiдомий поштовх виводить його з напiвсну, i Дмитро довго не може зрозумiти, де вiн i що з ним. - Ходiмо, Дмитре Тимофiйовичу, до хати. Заснеш часину, другу. - Ходiмо. Так спати хочеться, - признався, позiхаючи. - За двi ночi може години три вiдпочив. - Хоч вдалось що-небудь зробити? - Не без того. - От дурна голова! - вдарив себе рукою по лобi Марко Григорович. - Я й забувся, що приходив до мене на пасiку мiй однолiток - дiд Хмара, Денис Вiкторович. Ти ж зна║ш його? - Пригадую трохи. Це той, що колись замолоду, розсердившись на кiлькох парубкiв, поздiймав з них кашкети, руками пiдняв бiля острiшкiв верх чи║┐сь хати i вклав ┐х в замок. - Вiн самий, вiн самий. Бити парубкiв не хотiв - одним кулаком убив би, то так позбиткувавсь над ними. Вiн трьох фашистiв убив, а тепер партизанiв шука║. Бабу його, все господарство - вогнем пустили. Спалили. Прийми його, Дмитре Тимофiйовичу, до себе. Крiпко лютий чоловiк став. Битиме ворога, як траву коситиме. - Чого ж, хай приходить, нам такi потрiбнi, - погодився Дмитро, зачиняючи сiнешнi дверi i широко вбираючи грудьми медовий настiй лiсових яблук. - Оце й добре, - закивав головою Марко Григорович, - я йому сказав, щоб до мене ще прийшов, а сам потерпав, чи згодишся ти. Може що перекусиш? - Спасибi. От харчiв у вас трохи вiзьму. Розживемося - вiддам. Сокиру, пилку треба нам. - Що, будуватись дума║ш? - Еiе. - Муки вам треба? - Аякже. - В Майданi Петрикiвському вже млин працю║, нiмцям пшеницю меле, а дядькам мельник хiба що крадькома який пуд передере. Чоловiк вiн хороший. По┐дь туди й набери кiлька мiшкiв. Дмитро засову║ться у ванькирчику, набитому вуликами, дiжками, рамами, i зразу засина║ нервовим чутким сном. Прокида║ться вiд скрипу дверей, голосiв Марка Григоровича i невiдомого. Руки мимохiть знаходять зброю. - Дмитре Тимофiйовичу, пусти. Гiсть прийшов. Вiдчиня║ дверi; у ванькир входить з автоматом високий огрядний дiд з невеликою бородою. - I поспати не дадуть. Денис Вiкторович дуже нетерплячий чоловiк, - посмiхаючись, iде в хату Марко Григорович. - Спиш, значить? - огляда║ Хмара недобрим i недовiрливим оком Дмитра. - Сплю, дiду, - з цiкавiстю вивча║ правильне, строге, неначе з дерева вирiзане обличчя. - Крiпко спиш? - Крiпко сплю. - I на перинах любиш поспати? - вже ║хидним i злим голосом допиту║ться Хмара. - I на перинах люблю, - Дмитро ледве стриму║ усмiх, бачачи, як його слова дратують дiда. - Особливо, коли перини пуховi. А ще як з гусячого пуху - луччих у свiтi нема. Ну, я вже не кажу про лебединий. - Розпросукин же ти син пiсля цього! - налива║ться буряковим соком дiд. - Зашився на пасiцi, як трутень, а тебе ще й за партизана вважають. Ох, субчик ти, субчик, як подивлюсь я на тебе. Такi пики невмиванi, подiставали бронь, а коли нашi вiдступили, то вони або додому до бабино┐ спiдницi повернулись, або в лiсах агiтацiю про пуховi подушки розводять. Шукав чого-небудь кращого, нiж отi жевжики, i вимiняв шило на швайку. - Якi жевжики? - насторожився Дмитро. - Такi ж, як i ти - одним миром мазанi. Шукав я орлiв, а на свинячi хвости напав. - На кого ж ви напали? - Та на кiлькох чортiв, що крутяться, наче кiзяк в ополонцi, а людям i воду гидко брати... Що ж ви робите? - питаю ┐х. - Книжечки чита║мо. - А ще що? - Геро┐чно ждемо Червону Армiю. - А ще що? - З нас i цього досить. - Чу║ш, якi? Вони геро┐чно вiдсиджуються i харчi переводять. Це, прямо тобi виходить, як у ледачого молотника: млинцi з'┐в, вареники з'┐в, а вже третя робота - цiпом крутити - йому не пiд силу... I твоя програма, значить, спати на перинах i геро┐чно ждати наших? А радянську владу хай тво┐ товаришi захищають? Бо тобi вилежуватись треба? - Нi, дiду, - вперше за весь час вiйни смi║ться Дмитро. - А яка ж твоя програма? Книжечки читати? - Фашиста бити, дiду, моя програма. Бити, доки нi одного не залишиться на нашiй землi. - А ти не брешеш? - Нi, дiду, старий вже брехати. - Така програма менi по душi. Ну, й обманщик ти, Дмитре Тимофiйовичу. Хiба ж я твого батька не знав? Славний чолов'яга. А як почув тво┐ теревенi, то й думаю: "Лев був Тимофiй, а зайця виплодив". Так де ж ти фашиста б'║ш? На перехрестi не твоя робота? - Моя. - Ну, приймай i мене до себе. Одному, як вовковi, блудити нiяк не випада║. А перини в тебе навряд чи з гусячого пуху, - великою рукою торкнувся лiжка, застеленого рядном з валу. I на суворому обличчi з'явля║ться щось подiбне до j, усмiшки, ворушачи