кострубатi брови i розгладжуючи глибокi зморшки надбрiв'я. XXV На згорбленому, подiрявленому напiвзаплилими вирвами полi зустрiлися згорбленi дiди. - Ех, хлопцi, хлопцi... Що воно робиться тепер? - замiсть вiтання, якось безнадiйно махнув рукою Семен Побережний, i його в твердих прожилках повiки забилися чорними тiнями. Невеличке, сухе, як волоський горiх, обличчя старого пiсля смертi наймолодшого сина ще бiльше зсохлося, ще бiльше потрiскалося кривизною переплетених зморщок. - Да-а... Тепер i поля - не поля, i життя - не життя, - нi до кого не звертаючись, зiтхнув Кирило Iванишин. - Живеш наче не на землi, а на хмарi: от-от у безодню провалишся. Краще було б i не доживати до тако┐ години... Як святу ниву спаскудив фашист. Стебло на триня перемолов, колос у грязь утоптав, а ще лютiше топче людську долю, життя в могили вганя║. - Хто сам довго не збира║ться жити, той усе живе зi свiту зводить, - двома обледенiлими росинками блиснули червонi очi Йосипа Киринюка. - Ех, хлопцi, хлопцi... - клаптиком туману гойднулася рiденька, з просвiтами борода Побережного. Думки, спогади, туга так налягли на нього, що вiн бiльше нiчого не може сказати i поверта║ться до рiки: хай не бачать люди вологи на запечалених очах. Над самим Бугом iз мороку пароплавом окреслю║ться його нова осиротiла хата. Як вона ще недавно радувала зiр старого, бо тiльки щасливi дороги сходились i розходились од не┐. Знатнi хлiбороби приходили до Захара i Семена, при┐жджали робiтники з суперфосфатного заводу, не минали ┐хньо┐ домiвки i Iван Васильович i Генадiй Павлович. Тут гомонiли, як краще засiяти поле, i вболiвали над долею Абiссiнi┐; тут дитячi ноженята вперше ставали на землю батькiв, i сюди приходили листи од во┐нiв, що бiля самого кордону оберiгали Батькiвщину; тут захоплювались мужнiм словом Iбарурi i плювалися при однiй згадцi про зрадникiв Мюнхена та бажали ┐м не менше сотнi болячок у печiнки. - Пам'ята║те, як ми цю ниву з Iваном Васильовичем оглядали? - згаду║ Киринюк. - Увiйшов вiн у жито, колос лице йому обвiва║, а вiн навiть очей не заплющу║: така була дорога Iвану Васильовичу наша мужицька робота. - Бо партiйний вiн чоловiк, серце людське мав. - Мав i ма║, - тихо поправля║ Побережного Киринюк. - Вiрно, вiрно, - швидко схоплю║ться Побережний. - Тiльки де вiн тепер? Хоч би одне слово почуть вiд нього, чи довго таке безголов'я буде... Ти, Йосипе, не чув, як здоров'я Iвана Тимофiйовича? - Та яке там здоров'я! Лежить. Тяжко осколки його порешетили. З ногою погано. - А з серцем, надiйсь, гiрше, - у зморшках Киринюка скупими сльозами блищать ┐дкi крапельки мряки. - Воно так у кожно┐ порядно┐ людини, - У кожно┐... I не змовляючись, дiди побрели туманом до Iвана Тимофiйовича. Марiйка стрiла старих на подвiр'┐, охнула, заметушилась, жалiсно всмiхнулась i, звичним рухом поправляючи хустку, повела гостей до хати. Iван Тимофiйович, пожовтiлий i змарнiлий, високо лежав на широкому лiжку. I тiльки тепер дiди побачили, що його голова зовсiм побiлiла, а вiд втомлених очей безлiччю промiнцiв розходилися м'якi старечi зморшки. "Еге, та вже й Бондарю шостий десяток стука║", - вперше подумав Киринюк, обережно сiдаючи коло лiжка, йому, як i всiм у селi, знаючи вдачу Iвана Тимофiйовича, нiколи навiть на думку не спадало, що Бондар не молодий вже чоловiк. - Спасибi, добрi люди, що прийшли, - тихо звучить голос Iвана Тимофiйовича. А Киринюковi все не вiриться, що Бондар лежить у постелi. Нi, то вiн говорить зi сцени великого залу, i слова його, мов голуби, пурхають до крайнiх дверей, де завжди любив мовчазно сидiти серед молодi старий коваль. - Ех, Iване, Iване, як тебе горе побiлило, - хита║ головою Iванишин. - А колись я тебе на руках носив. Давно то було... Вмирати б пора менi. - А не рано? - так само тихо запиту║ Iван Тимофiйович. - Чого там рано. Тепер життя, повiр, не варт щербато┐ копiйки, - прибiдню║ться Iванишин, як прибiднюються старi люди, знаючи, що ┐хню мову приймуть з спiвчуттям. - I ви так дума║те? - звернувся Iван Тимофiйович до Побережного та Киринюка, i на його устах ворухнулася така знайома хитрувата усмiшка, що навiть Марiйка повеселiшала. На не┐ недобре покосився Побережний. - Ти б, жiнко добра, метнулася собi по господарству, абощо. Марiйка скипiла i, червонiючи, вилетiла на двiр. - Бомбою метнулася, - повiдомив Побережний, заглянув в усi кутки, сiв бiля хворого i гаряче заговорив: - Думай не думай, Iване Тимофiйовичу, а просвiтку ну нiякого i на макове зерно нема. Усе найкраще по┐хало, вiдiйшло вiд нас. Сини, наче лiта молодi, вiдiйшли. Де вони тепер? I чи цвiтом цвiтуть, чи бiлим снiжком обмерзають? А що ми, старi, без молодо┐ сили? Стерня порожня... От хоч би крихiтку правди почути... Щоб наша партiя обiзвалася до нас, то ми б уже знали, як життя цiнити. А як же iнакше? Бо партiя - це наш великий шлях i сини нашi... Найкращi, як зерно наливне. Затихло в хатi. Всi з напруженням чекали, що скаже Iван Тимофiйович. I вiн, витерши рукавом липкий хворобливий пiт, зосереджено поволi заговорив. - Ви, люди добрi, прибiднюватися почали, по-одноосiбницьки прибiднюватися. I це погано. Цiнуйте життя сво║, воно ще пригодиться! А життя фашистiв, полiца┐в, старост справдi щербато┐ копiйки не варт. З грязi воно виплодилося i скона║ в грязi. - Це так, це так, - закивав головою Киринюк. - А слово партi┐, - захвилювався Iван Тимофiйович, - ви щодня почу║те, тiльки вмiйте прислухатися до нього. Про вибух на залiзницi зна║те? - Чули... Кажуть люди: два санiтарних по┐зди вивозили побитих i покалiчених "цюрюкiв". - Ось вам перше слово партi┐: так треба робити з фашистами .. Про знищення полiца┐в i старости в Iвчанцi зна║те? - Чому нi... Туди ┐м i дорога. - Це друге слово партi┐: так треба розправлятися з зрадниками, перевертнями i рiзними недоносками... Жданiвський тартак зна║те? - Чому не знати. В тридцятому роцi вирiс, щоб скорiше будувалися ми. - I стояв вiн до того дня, поки не захотiли вороги хазяйнувати на ньому. Тiльки встигли вони розпустити першi колоди, аж вночi тартак ясним вогнем пiднявся угору Це трет║ слово партi┐: нiчого, крiм смертi, не давати ворогам. - Правду говориш, Iване Тимофiйовичу. - Iскру побачили. - Значить, i тепер, як завжди, партiя з нами. - Як завжди! - мiцнi║ голос Iвана Тимофiйовича Уже не витираючи поту з обличчя, вiн звiдкись дiста║ невеличкий аркуш клiтчатого паперу i майже напам'ять чита║: "Народе Укра┐ни! Пiднiмайтеся всi на допомогу Червонiй Армi┐. Наближайте день визволення! В кожному селi, в кожному мiстi органiзуйте партизанськi загони! Всi до партизанських загонiв, всi на розгром ворога! Смерть нiмецьким окупантам!" - Друкована! - багатозначно повiдомля║ Побережний. - Хто пiдписався? - Пiдпiльний обком КП(б)У. - Ну, тодi дiло на твердому грунтi сто┐ть, на твердому... Iване Тимофiйовичу, дай нам цей документ. Ми його в кожнiй хатi, в кожнiй надiйнiй хатi, як закон, прочита║мо. - Берiть! - i Iван Тимофiйович подав здивованим дiдам не одну, а три листiвки. - Спасибi, Iване Тимофiйовичу, - дяку║ Побережний i строго зверта║ться до старих: - А вскоче, хлопцi, хто в бiду, кажiть - найшов на полi, аероплан скинув... Хай йому всякi недоноски на хвiст солi насиплять... В цей час заскрипiла хвiртка, на подвiр'┐ спiвуче заляскотiв чоловiчий голос, забиваючи слова Марiйки. Дiди почали подалi заховувати листiвки. Незабаром у хату, чiпляючись за одвiрки, ввалився пiдпилий Полiкарп Сергi║нко. - Iване Тимофiйовичу, голубе сивий, кликали? Ось я i з'явився, як часи, а часи, як трамвай. Подаруночок вам, - вийняв з кишенi пляшку. - Первак! Горить, аж гай шумить, та все синiми цвiтами. Як син║ море, котре неглибоке i в котрому нема дна. - А клепки в тебе ║? - рiзко обрива║ його Iван Тимофiйович. - Клепки? - незрозумiле вiдхиля║ться Полiкарп. - Де? В бочках з закваскою? Усi, як з пушки! I холодильник ║. От холодильник - усiм холодильникам холодильник. - Устану, Полiкарпе, - на тво┐х плечах поб'ю його, - так говорить Iван Тимофiйович, що Сергi║нко почина║ щось думати. - Не штука побити - зробити дорожче кошту║. За що такий гнiв? Хiба я що? - Нiщо! Обмий зараз же голову холодною водою. - Це я вльот зроблю, як часи! - наспiвуючи, кида║ться Сергi║нко на кухню, невпопад бряжчить вiдром, квартою, i незабаром, розкуйовджений та притихлий, рiвнiше входить у кiмнату. - Ти серйозно задумав стати самогонщиком? - допиту║ться Iван Тимофiйович, стискуючи зашерхлi уста. - Люди женуть - i я жену. Горе залити хочеться, бо на тiнi з'┐да║ воно душу. Хоч сивухою душиш бiду. - Значить, душу колгоспника ти хочеш смердючою самогонкою залити... Щоб я вiд тебе цих слiв нiколи не чув! - Нiколи не почу║те, - з готовнiстю заспiвав Сергi║нко. - Вона йому синiми цвiтами горить, - не може заспоко┐тися Iван Тимофiйович. - Бiльше повiк не горiтиме синiми цвiтами. - Водичкою будеш розбавляти? - з'║хидничав Побережний. - Водичкою, - твердо погодився Полiкарп i зразу ж розсердився: - От i збили чоловiка. Не збивайте мене, я й сам якось зiб'юся. - Щоб менi завтра сво║ пiдпри║мство у печi спалив або в Бузi потопив. - I спалю i втоплю чортову машинерiю. - Ех, безсовiсний ти чоловiк! - напавсь Побережний. - В таку годину самогонкою промишляти. Чи ти подумав над цим сво║ю дурною головою? - Не подумав, - оглянувся Полiкарп. Перед ним суддями сидiли дiди. I раптом тверезi сльози затрiпотiли на вiях чоловiка. - Будь вона проклята, ця самогонка, щоб я бiльше ляпався з нею. - Бережи кожну зернину... - Так я ж з бурякiв гнав, нех вона горить... Чому я не послухався Степаниди... - Як вона? - добрi║ голос Iвана Тимофiйовича. - Увесь час зi мною воювала. Самогонка - це розслаблення душi - каже... Дiди прощаються з Iваном Тимофiйовичем i обережно розходяться вулицями, несучи, як скарби, першi листiвки. На краю села Побережного вигуком зупиня║ полiцай: - Ти чого, дiду, пiзно шля║шся? Старий прикида║ться глухим i дiловито пряму║ до Бугу. - Зацiпило тобi? Чого увечерi ходиш? - Га?.. Добрий вечiр. - Чи добрий - не знаю, не куштував... Чого пiзно лазиш? - Парубкувати надумавсь, - сердито випалю║ старий. - Розкричався, мов на батька. Де ти рiс, такий горлопан... - Значить, парубкувати задумав, дiду? Саме пора! - полiцай регоче i пропуска║ Побережного. - Тьху на тебе, рiпиця паскудна, хвiст свинячий, - спльову║ старий. * * * Марта вибирала на городi матiрку, коли з-за кущiв бузку з гiднiстю висунувся довгов'язий Лiфер Созоненко. На ньому чорнi штани i багатокишенний френч, пошитий на зразок нiмецького, пiд носом смужка вусiв, на рукавi пов'язка. В одяг i картуз понатикано гудзикiв катафалкового кольору. Женучи перед собою худющу тiнь, вiн самозадоволено пiдходить до молодицi. - Працю║ш, товаришко бригадирша? - Працюю, пане полiцаю, - процiдила крiзь уперто стисненi уста. - Пане старший полiцаю, - поправля║ i смi║ться. - Не все ж вам старшими бути. Перемололося ваше, половою за вiтром пiшло, костями на полях жовтi║. А наше, слава богу, панiкадилом засiяло. - Зачадило, а не засiяло, трясця тво┐й матерi! - несподiвано позаду озива║ться лютий голос тiтки Дарки. - Ти менi, бабо, агiтацi║ю не занiмайся. За цi штучки тепер i на шворцi можна культурно подригати ногами - заняття не з дуже веселих, но пользiтельно для декого, - не сердячись, зверхньо роз'ясню║ Созоненко. Самозадоволення Прямо сочиться з його широких очей, виблиску║ на вузькому обличчi. Вiн зараз упива║ться сво║ю владою i закругленою, перетиканою колючками лихих натякiв мовою. - Ну, что ти розприндилась? За вчорашнiм днем жалку║ш? Не совiтую. Краще мотнись до хати i видумай що-небудь чоловiковi. I то - обертайсь пропелером. - Дуже просимо, пане полiцаю, до хати, - у┐дливо запрошу║ Дарка. - Пане старший полiцаю, - методично поясню║, копiюючи свого шефа, - Просимо, просимо, пане старший полiцаю. Може побудете в нас, то й сипнячок на сво║ щастя, мовляли люди, захопите. - Як сипнячок? - вражено насторожу║ться. - Отак саме: Нiна хвора лежить. Пiдете? - Сказилася стара! - сповза║ самозадоволення з вузького обличчя полiцая, на ньому ворушаться тiнi остраху i гидливостi. Созоненко обережно задку║ вiд жiнок. - Так що, баби, не будемо сьогоднi ми сватами... А менi, Марто, пiзнiше, коли Нiна одужа║, треба сурйозно поговорити з тобою. - Наше давно вiдговорилося. - Гляди, чи все? - в голосi Лiфера натягуються ноти погрози. - Усе! - Я не такий злопам'ятний, як ти. Можу пособити тобi, а можу в такий вузол скрутити, що кожна кiсточка мотузочком тринадцять разiв скрутиться, а потiм трiсне. - Злоба спустошу║ очi Созоненка. - Щезни з пам'ятi, - з такою тугою i ненавистю говорить, що полiцай оберта║ться i скорiше пряму║ на вулицю. За ним покiрно волочиться ще худiша тiнь. - З'┐в! - злорадiсно кида║ тiтка Дарка. - Слизняк, перевертень паскудний... Я й налякала його - десятою дорогою, Мовляли люди, минатиме нашу хату. - Ви й мене спочатку, поки не зрозумiла, налякали... I не вхопило нiщо такого паразита. - Марто Сафронiвно! - на город влiта║ захекана розчервонiла Ольга, проворними рученятами вона охоплю║ ноги молодицi, голову вiдхиля║ назад i пильно дивиться на не┐ знизу вверх. - Що, донечко? Що, маленька Горицвiтко? - пiдiйма║ Ольгу, притуля║ ┐┐ до себе. Якась пiдсвiдома жiноча жалiсть i зiтхання одночасно вириваються з грудей Марти, бiля рота стрепенулися гiркi зморшки. - Дiдусь казали, щоб ви до нього прийшли, - переривчастим диханням зогрiва║ ┐┐ дiвчинка. - Чого у вас сльози, Марто Сафронiвно? - То так, - провела рукою по надбрiв'┐. - Щось у вас болить? - з спiвчуттям дивляться на молодицю жалiсливi оченята. - Усе болить, донечко. - Так i мати моя кажуть, коли запечаляться... Такий тепер вiк настав, - говорить пiдслуханими словами дорослих. - Ох ти маленька, - мимоволi скорботно усмiха║ться. - Про батька нiчого не чути? - Нiчого, - хмурнi║ дiвчинка i нахиля║ голову. На город згорбленими старцями наповзають тiнi; на безвiтренi левади налягають синi основи, сiють вони роси i той терпкий холодок, який так дивовижно пахне восени напiвживим корiнням. Iде Марта вулицями, обважнiлими очима вбира║ тривожне зеленкувате небо, що опуска║ться на сади. В хатi Iвана Тимофiйовича вона зустрiча║ться з Югиною. Аж застигла на порозi. - Тато чека║ вас, Марто Сафронiвно, - ясно привiталась Югина i повела молодицю до кiмнати, сповнено┐ тоскним повiвом лiкiв та перегрiто┐ кровi. - От i добре, що ти прийшла, - стомлено промовив Iван Тимофiйович. - Сiдай. Розказуй, як живеш. - Хiба ми тепер живемо? - махнула рукою. - Розгубилася? - Розгубилася, Iване Тимофiйовичу, - призналася щиросердно i зiтхнула. - Бо┐шся фашистiв? - Боюсь, - вiдповiла поволi, з болем. - I не знаю - чи страшнiшi, чи гидкiшi вони менi. - Гидкiшi, - обiзвалась Югина, ближче присуваючись до Марти. - Напевно, так, - погодилась. - Вiн, фашист, за клямку вiзьметься - так ти ┐┐, наче зачумлену, кiлька разiв окропом шпариш. - Окропом не тiльки треба клямку шпарити, - заблищав .погляд Iвана Тимофiйовича. - А почуття ляку повинно, Марто, якнайскорiше згинути у наших людей. Фашисти - злодi┐, вони страхом свiй страх приховують. Коли народна помста опуститься на ┐х до краю розтягнутi тили, тодi ворог буде приймати за мiну навiть фуркiт поганого безхвостого горобця. А це дуже скоро буде. Лiси нашi уже партизанськими стають. - Хай стають на радiсть нам. - Одне дiло, Марто, треба зробити, добре дiло, але небезпечне. Не побо┐шся? - За сво║ життя я не тривожуся, Iване Тимофiйовичу... Кажiть, - вiдповiла твердо. - Може подума║ш? - Коли ви говорите - значить продумано це. Добре дiло ║ добрим дiлом. Правда, Югино? - Правда, Марто. - Хочу ввiрити тобi життя людське. Будеш за пораненими бiйцями доглядати. Це дiло наче по знаку тобi? - пильно подивився на молодицю. - По знаку, - зашарiлась. Югина доброзичливо усмiхнулася Мартi i вийшла у ванькир. - Продовжуватимеш медицинську роботу? - Хоч не смiйтеся з цi║┐ медицинсько┐ роботи... Продовжуватиму, наскiльки зможу. Лише медикаментiв нiяких нема. - З полотна наробимо бинтiв, для промивки ран дiстанемо перваку, зiлля рiзного Марiйка принесе, а далi щось придума║мо. - Добрий вечiр, Марто Сафронiвно, - з ванькира вийшов невисокий русявий, з забинтованою головою матрос. - Iван Стражнiков. Приймете мо┐х орлiв на свiй корабель, тобто на горище? - I ви зна║те про горище? - сплеснула руками Марта. - Ця вершина поки найбiльш знаменита в селi, - пожартував матрос... Другого дня до Бондаря прийшов тверезий i засоромлений Полiкарп Сергi║нко. - Кликали, Iване Тимофiйовичу?.. Недавно я, кажись, наговорив не того - усякого такого... - Полiкарпе, ти вже свою чортову машинерiю спалив i утопив? - Не вдалося, Iване Тимофiйовичу. Поки я у вас нахвалявся, баба ┐┐ кумовi позичила. Сьогоднi заберу в нього i вже ^на найдрiбнiшi цурпалки потрощу. - Це зробиш трохи пiзнiше. - Пiзнiше? - здивувався Полiкарп i насторожився: чи не пiдготував знову чогось проти нього Iван Тимофiйович? - Пiзнiше. А зараз менi виженеш з четверть такого первака, щоб вiн синiми цвiтами горiв! - Усякими горiтиме, Iване Тимофiйовичу, - повеселiшав Полiкарп, - чистий ратифiкатор вижену. Вiп'║ш мо║┐ бурякiвки - i на головi гичка виросте... Це вам для апетиту треба? - I для апетиту, i рани лiкувати. - От воно що! - Сухе обличчя Полiкарпа ста║ зворушливо жалiсливим, як у скорботно┐ жiнки. XXVI У глибинi несходимого лiсового яру, бiля струмка, що тут у продовгуватiй улоговинi утворював невеличкий ставок, будували велику, "на вирiст" землянку. Замiсть дощок пiдлогу вимостили розколеними надво║ кряжами, замiсть лiжок збудували довгий, од дверей i до протилежно┐ стiни, кленовий пiл. Невеликi вiкна попробивали в усiх стiнах, а дах покрили широкою дранкою, яку майстерно драв Федiр Черевик. Парубок зразу прив'язався до лейтенанта i кожне його слово перехоплював на льоту. - Буде толк iз нього? - питався Дмитро в Тура. - Дiло покаже. Людину тiльки дiя i возвеличу║, i кида║ вниз головою, - ухильно вiдповiдав лейтенант, спльовуючи чорними згустками кровi. Кiлька разiв брався Тур допомагати будiвникам, проте швидко пiтнiв, задихався, i в нього щось починало хрипiти всерединi. - Вiдiйди подалi, хлопче, вiд грiха. На тебе дивитися совiсно, а вiн i собi до деревини тягнеться. Ти ранiше середину вiд кровi очисть, на ясному сонцi вигрiйся... Лягай на мою кожушанку. Не бiйся, вона чиста, - морщився вiд жалостi дiд Хмара i рiшуче не допускав командира до роботи. - Що ж менi накажете: тiльки дивитися на вас? - хмурився той. - Нащо тобi на нас дивитися? Не бачиш, яка краса навкруги. Дихай широко, то й очуня║ш хутше. - Саво Iвановичу, ми i без вас упора║мося, - приносив Федiр в козубенцi димчасто┐ ожини i сiдав бiля лейтенанта, слiдкуючи за кожним його рухом. Вiд погляду Дмитра дiвоче обличчя Федора блiдло так, що навiть повнi рожевi уста шерхли, наче хто ┐х присипав сiллю. А в широко розплющених зеленуватосiрих очах трiпотiв острах - парубок знов пригадував свою ганьбу в лiсах. Тур iшов оглядати лiс або простягався горiлиць на дiдовiй кожушанцi, прислухаючись до лункого перестуку сокири, м'якого шипiння пилки, передзвону струмка i лiсового подиху, хмiльного i нестихаючого. Нелегко було на душi молодому командировi батаре┐, що поховав сво┐х бойових товаришiв у лiсових просторах Подiлля. Тим-то й сивина повила нитками павутиння його буйний чорний чуб, тим-то й зморшки рiзко окреслили худорляве нервове обличчя, i сухi м'язи висiклись пiд шкiрою. I засне чоловiк, а сняться його хлопцi, i не вбитi, а живi, мiцнi, напористi, з якими йому бити б та бити ворога, славою застеляти рiдну землю, а потiм прощатися зi сво┐ми орлами, вiдпускати ┐х, геро┐в, у яснi простори... Не судилося... I сльози не очi, а душу обливали Туровi. Чи то вiд туги, чи то вiд перевтоми, пробираючись до сво┐х, не вберiгся вiд облави. Вистрiляв до останнього всi набо┐ i попав у руки полiцi┐. I хоч як його не били, фанатично вiрив, що середини не вiдбили, що скоро вiн одужа║. "Як же можна не одужати, коли стiльки роботи жде тебе. Армiю треба збирати в тилу. Коли б це хоч сорокап'ятимiлiметрових гармат дiстати. Для партизанiв - самi найкращi". - I знову, пiрнаючи в задуму, бачив себе серед сво┐х гармашiв на тiй дорозi, де довелося йому зупиняти прорив. В його серцi вмiстилося багато людей i болючо┐ гiркоти. Удень вiн у думках розмовляв зi сво┐ми гармашами, спiвчував батькам, що вже бiльше не побачать сво┐х соколiв, а вночi знову жили з ним його во┐ни, i Дмитро, прокидаючись, часто чув хриплуватий, з болiсним клекотом, голос командира: - По батаре┐! Заряд повний!.. Вогонь!.. По фашистськiй сволотi!.. Добре, хлопцi! У мiсячнiм сяйвi до жовтизни блiде обличчя Тура з рiзко окресленими тiнями ставало натхненним i таким вольовим, що Дмитро довго придивлявся до нього, бажаючи збагнути частину того свiту, що вмiстився в молодiй скривавленiй душi командира. "Такi во┐нами народились", - задумувавсь, уявляючи, яким мусив бути Тур у бою. Дмитро трудно привикав до людей, а з Туром зiйшовся легко, без внутрiшньо┐ напруги i незручностi. Може тому, що . й Тур був не з балакучих, може й тому, що його полонили скромнiсть i дiловитiсть молодого командира. Тур нiколи не -казав: "так треба", а тiльки - "я думаю". Але оте "я думаю" так обгрунтовувалося, що воно незмiнно ставало - "так треба". Якось, повернувшися з лiсу, Тур радiсно звернувся до Дмитра: - Обiйшов сьогоднi всi нашi володiння... Одужую!.. Дмитре Тимофiйовичу, ти стратег! - Теж менi стратега знайшов, - покосився на Тура, вичiкуючи, що той скаже. - Прибiдню║шся, Дмитре Тимофiйовичу, а сам так i норовиш щось випитати? - розсмiявся командир. - Скажи: чому тут, а не в iншому мiсцi отаборився? - I сам не знаю. Якось з переляку навмання попав, - жартiвливо розвiв руками. - А все-таки? - поглянув допитливо. Дмитро зразу споважнiв; - Думка така була: лiс тут путящий, здоровенний, з трьох бокiв болотами i низиною оточений. Танки навiть зимою не проскочать, бо твань тiльки зверху шкарубне. Значить, для оборони важне мiсце. Далi, - навкруги мало сiл. Це теж непогано. Ну, й Великий шлях при добрiй нагодi може бути пiд нашим наглядом. А це стратегiчна дорога. Машин ми можемо на нiй, як дичини, набити. Жаль, що залiзниця далекувато... Буде з нас пiт потоками ллятися. Та до цього нам не звикати. I, поринаючи в сво┐ мiркування, Дмитро не помiтив, як змiнився Тур, як радiсно заiскрилися його очi, забилися у дрожi уста. - Дмитре Тимофiйовичу, ти... ти молодець, - схвильовано пiдiйшов до нього i мiцно потиснув руку. - Ти справжнiй солдат. I цi простi слова надовго запам'ятав Дмитро. Радiстю i печаллю дихнули вони: повiяло тими далекими i живими споминами, тою суворою i щирою людянiстю, тим хвилюючим теплом, яке завжди було в мовi Свирида Яковлевича, Маркова, Кошового... Де вони воюють тепер? Нiчого не мiг вiдповiсти Туровi, але цей день ще бiльше зблизив його з молодим комiсаром, до слова якого завжди прислухався вдумливо, уважно, Раз Дмитра особливо схвилювала сувора логiка i поетичнiсть командира. Одного вечора дiд Хмара, тяжко переживаючи втрату сво║┐ дружини, поринув у на┐внi мiркування про iсторичну минувшину кра┐ни. - Нема, нема таких козакiв, як колись були. Ото були геро┐, - закiнчив старий, звертаючись до Федора. Тур пiдвiвся з землi. Очi його в темрявi засвiтилися сухими вогниками. - к, дiду, - тихо промовив, - i значно бiльше ║ тепер у нашiй кра┐нi геро┐в, анiж за всю iсторiю було. Та не про це я хочу зараз сказати. Ви, дiду, партизан, i менi хочеться, щоб вас не збивала з толку однобiчнiсть. В усьому яснiсть потрiбна. Ми дуже шану║мо геро┐чну минувшину, сво┐х достойних предкiв, але живемо не минувшиною, а сучасним i майбутнiм. Ще тридцять п'ять рокiв тому Фелiкс Дзержинський, свiтлий лицар революцi┐, сказав: "Не варто було б жити, коли б людство не освiтлювалося зорею соцiалiзму". А нас ця зоря i освiтила, i виростила. Тому всi народи з надi║ю дивляться на нас... - Тур, захопившись, почав говорити складнiше. - Тi ж держави, що не мають вiрного дороговказу, що розбризкали житт║вi соки на мертвий пiсок, що погрязнули в торгаському брудi, - свою грязь прикривають намiткою минулого, живуть спогадами i лицемiрними жалями. Вони за сорок днiв народ вiддають у полон, а скарби минувшини пливуть у фашистськi лапища або продаються з торгiв. Ми не належимо до таких держав. Ми множимо славу минувшини сьогоднiшнiм днем. I ви самi, дiду, недаремно прийшли у цi лiси. Бо нiчого нам дорожчого нема за свою Вiтчизну. - Правду кажеш, командире. А Тур, помовчавши, зайшовся рiзким кашлем, потiм ще тихiше звернувся до Черевика: - Ти поезiю любиш. Чи┐ це слова? Лiси прапрадiдiв i гори зникли в сумi, I осипаються притертим пiр'ям думи. В домашнiй затишок пiсень спада║ квiт, I лютня у руках слабких стиха поволi, I зa плачем рiднi мо║┐ у неволi Часом не чую дум, пiсень минулих лiт, Та iскри юностi, як райдуга травнева, У глибинi грудей, проте, не раз спахнуть, I пам'ять освiжать, простелять добру путь I пам'ять в час такий, мов лампа кришталева, На диво, прочуд всiм, оздоблена митцем, Хоча i пил ┐┐ охмарив давнiм днем, Але у серце ┐й свiчник поставиш ясний - I сяйвом свiтлих барв спахнуть минулi днi, I розiв'║ться знов у замку на стiнi Килим прадавнiх лiт, притьмарений, прекрасний - Мiцк║вич? - Мiцк║вич. Великий художник. Та занадто iдеалiзував минувшину... От переможемо, Федоре, фашистiв, i такi ми твори побачимо, самi створимо про сво┐х геро┐в, про свою Батькiвщину, що й в свiтi таких не було Бо живе наш народ не килимом прадавнiх лiт, а уверх пiдведеним крилом... - Топковий хлопець, ой, голковий, - говорив про нього Хмара. - Коли б тiльки вичуняв. Як почне вiн кров'ю плюватися, мене наче хто шилом у мозок шпига║. От падлюки! Калiчать людей, немовби то не живая плоть. З таких треба жили вимотувати, щоб у кожного, хто хоч у зародку ма║ людиноненависть, шкура вiд ляку вiдвалювалась, щоб вiн у душi поганiй зарiкся пальцем зачепити людину. Ти не думай, що любить дiд карати. Я в молодостi як весняний грiм був - найсильнiшим парубком на нашi села. Та в дурощi, в бiйки не лiз. А тепер сам по шматках рiзав би всякого ворога, свого чи чужого. Дума║ш, легко менi? Аби ти знав, яка дружина в мене була. Серце ┐┐ увесь свiт жалувало, скiльки вона дiлечка переробила, скiльки хлiба нажала. Малу медаль, золоту, одержала в Москвi. Дума║ш, легко ┐┐ кiсткам перегорiлим лежати в землi? Усе перше просила, щоб заховав ┐┐ на кладовищi бiля дочки - вишняк там розрiсся, тополя сто┐ть... А я позбирав уночi ┐┐ кiсточки, замотав у шматок полотна i закопав пiд яблунею. Може пiсля вiйни ┐┐ просьбу уволю... Тремтять пiд очима сiтки зморщок, i, не в силi стримати напливу спогадiв, Хмара якось жалiсливо махав рукою i вiдходив вiд Дмитра. * * * В понедiлок надвечiр по┐хали до млина. В землянцi залишили одного Тура. Хмара умостився вiзником, а Федiр, надiвши жовтоблакитну пов'язку, виконував роль полiцая. Тихий погожий вечiр iще не погасив самородкiв золота, розкиданих над обрi║м, а вже небо розливалось, як повiнь, заливало сизозеленавою водою луги, i хмари, гаснучи, пливли тим безкра║м, як острови. Потiм iз-за лiсу виплив мiсяць, на отавi замерехтiли роси, засвiтились на червоному вбраннi кiнського щавлю. У плавнях затривожилась дика птиця i довго, сумовито крякаючи, не могла заспоко┐тись. Про┐жджаючи м'якою луговою дорогою мiж рядами округлих верб, Хмара батогом торкнувся гiлки, i зiв'яле листя з тихим шепотом, перекручуючись, поволi посипалось на спини коней, на вiз i додолу. Усе: i небо, i перемелене на труху в глибоких колiях дороги сiно, i вогкий гнилуватий повiв рiки, i тривожний крик птицi, i невисока росиста отава - сповiщало, що лiто вже зда║ ключi сумовитiй осенi. Не раз чуваний розмiрений перестук млина нагадав Дмитровi щось до болю близьке, неповторне, вiд чого защемiло i скорiше забилося серце. Не мав часу розбиратися в плутанинi спогадiв, бо вже чорнiв дощаний млин i зiтхало, розсипаючи синюватосрiбнi краплини, велике колесо. Федiр зiскочив з воза i перший зайшов у млин. З нього швидко майнули двi чи три жiночi постатi i зникли, спускаючись до води. - Добрий вечiр, господарю! - поздоровкався Дмитро з мельником, пристаркуватим чоловiком. Уся одежа на ньому, борода, брови, обличчя були покритi солодкуватим димчастим борошном. Бiлий пил тремтiв у млинi, оповивши i обплiвши нитками убогi стiни i снастi. - Доброго здоров'я. - Кому зерно мелеш? - Звiсно кому - допомiчнiй полiцi┐. - А людям? - Не велено. - Вiзьмем ми в тебе, господарю, кiлька мiшкiв муки. - Бумажка ║? - Аж три бумажки. Бачиш, якi? - злегка рукою торкнувся Федiр рушницi. - Хорошi? - Документи справнi, - нiяково усмiхнувся мельник. - Виходить, ви не з полiцi┐? - Виходить. - То ви, хлопцi, забирайте муку хоч усю, тiльки мене зв'яжiть i покладiть у куток. - Це можна, - охоче погодився Федiр. - Ми люди не гордi. Коли зв'язували мельника, той пошепки запитав у Дмитра: - Чи не вiйськовий секрет, щоб дорогу до вас узнати... Ви мене не опасайтесь. Нiмецька власть десь менi держиться. А багато людей тиня║ться тепер. З радiстю пристали б до вас. Дмитро допитливо поглянув на мельника: - Хто вони? Добре зна║ш ┐х? - Чому не знати. Радянськi люди. - Комунiсти ║ мiж ними? - к. Мiй зять. Поранений ледве добрався додому, а тепер всиха║ чоловiк без живого дiла. - Ким до вiйни був? - Механiком. - Де живе? - Третя хата над рiчкою, коли за течi║ю йти. На хатi гнiздо лелеки, - повеселiшав мельник. - Може вас звести з ним? Я зараз збiгаю. - Не треба. Самi познайомимося, - прикинув, що про таке дiло треба порадитися з Туром. - Та воно так, вам виднiше, як треба робити, - погодився мельник i зашипiв на Федора: - Не так здорово скручуй, не нiмець же ти. Попусти трохи мотузок. - Це ж для вашо┐ пользи, - заспоко┐в Федiр. - Найшов пользу. Вiд тако┐ пользи дуба можна дати. - Не дасте - баби зразу розв'яжуть. Це ви ┐м за могорич мелете? - За який там могорич! - образився мельник. - Треба ж хоч чим-небудь допомогти сво┐м людям... В'яжи ти, скорiше. Коли Дмитро пiдхопив третiй мiшок на плечi, у дверях млина, наче в рамi, стала ставна молодиця. Блискучi очi горiли на ┐┐ блiдому обличчi. - Дмитре! Дмитре Тимофiйовичу!.. - ступила крок уперед, простягла руки i зразу ж безвiльно опустила ┐х. - Марто! - не вiрячи собi, скида║ мiшок iз плечей i випросту║ться рвучко, всiм тiлом. Пам'ять в одну мить освiтила той затьмарений свiт, перенесла в таке близьке й таке далеке рiдне село, в глибину минулих весен. Згадки, одна одно┐ дорожча, закружляли, немов крижини в льодохiд; проте i в наймилiших споминах та┐ться пiдсвiдома тривога, як у пiвдень тiнь бiля корневища дерева. Хвилюючись, пiдходить до не┐ i простяга║ руку. - Дмитре... Дмитре Тимофiйовичу, - якось несмiливо пода║ руку молодиця, i нема в ┐┐ пальцях колишньо┐ сили i пругкостi. - Чи думалось, сподiвалось? - легко охоплю║ ┐┐ руки i виходить з млина. - А я думала, сподiвалась, вiрила. Не мiг же ти по┐хати кудись i не попрощатись зi мною, - глянула на нього, вiдхиляючи голову назад. - Щоночi став снитись. I коли я вже позбудусь тебе, коли ти мо║ серце покинеш? - i не може одiрватись од свого першого кохання, такого близького i недосяжного. - Як же ти зарiс! Я й не знала, що в тебе борода кучерява, - торка║ться округло┐ густо┐ бороди. - Страшним став? - Iще кращим, нiж був. Тiльки очi в тебе тепер як нiч. - Коли переможемо - зорями засяють. Як у пiснi, - ласкаво примруживсь. - Ой, коли б скорiше нашi повернулися, - взялася руками за серце. - Ти куди дума║ш? В млинi зоста║шся? - Нi, додому йтиму. - Провести тебе? Не побо┐шся? - Нiчого в свiтi з тобою не побоюся! Тiльки як тобi?.. - раптом зiв'яла. - Ти чого? Зiтхнула молодиця i нiчого не вiдповiла, дивлячись затуманеним зором на нього i вже нiчого не бачачи. Поволi пiдiйшов до воза: - Денисе Вiкторовичу, ви з Федором рушайте додому ("землянку домом назвав, привикаю", - вiдзначив) - а я подамся в село. Дiло ║. - Може помiч потрiбна? - Нi. Пiзнiше побачимо. Якщо припiзнюсь - в Марка Григоровича перебуду. - Остерiгайся ж. - Дмитре Тимофiйовичу, тiльки сьогоднi приходьте. Ми всi турбуватись будемо, - промовив Федiр i спалахнув, наче дiвчина. - Добре, - примружуючись, глянув на парубка. - "А й справдi, хлопець, зда║ться, нiчого". Вiз м'яко рушив луговою податливою дорогою. Дмитро поправив автомат, пiдiйшов до Марта. - Чого запечалилась? - охопив рукою плечi, i так пiшли обо║ вузенькою стежкою понад зубцюватою спiвучою лiнi║ю Бугу. - Чого? - I гiркота заклекотiла в ┐┐ голосi. - Будь ти прокляте, таке життя! Увесь свiй вiк мучилась i мучусь. Вже в останнi роки горе почало забуватись. Мiж людьми i мене за людину вважали, а тепер соромно глянути у вiчi всiм, тобi... Через Варчука та Созоненка проклятих. Вони тiнь на мене кидають. Коли б цi лиходi┐ у безвiсть пiшли - легше б стало на душi. А Лiфер ще нахваля║ться: прикладами впхаю Марту в свою хату. Або житиме зi мною мов миленька, або на цвинтар в дерюзi винесуть. Сьогоднi з тобою здоровкаюсь i тремчу душею, ┐й не дорiкнеш хоч поглядом. - Не тривожся, Марто. Люди знають, яка ти. Живи чесно i нiхто не дорiкне тобi. - Я, Дмитре, поранених во┐нiв лiкую. У себе на горищi. Найшли з Нiною роботу. - Знаю, Марто. Спасибi. Колись навiдаюсь до твого госпiталю. - Iшов, охопивши рукою плечi Марта, а зарослою щокою притулившись до ┐┐ щоки. От i зникла Марта в коноплищi, а вiн сто┐ть у затiнку, вiдчуваючи, як непоко┐ться серце. Пора б повертатись до нового дому. Нi, сьогоднi не в силi вiн зараз iти в лiс. Його кличе до себе село, дивиться на нього очима Андрiя, печалиться голубим сяйвом Югини i зiтха║ тяжким сумом матерi. "Там же нiмцi тепер. Ну й що?.." Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голiвки макiв, i серце його в тишi так б'║, начебто на рiчцi гупа║ крига. Пригинаючись по тiнях лип, проскаку║ шлях i вже рукою береться за свiй перелаз; вже над ним низько нависають вогкi, росистi вiти розлогих яблунь; трохи далi сумовито шумлять тополi. I от його хата. Надивляйся, Дмитре, на сво║ мовчазне i печальне гнiздо. Надивлявся Дмитро й надивитись не мiг... Уже небо пiдпливало кров'ю, уже, прокидаючись, неначе море, глухо стугонiли лiси, коли вiн легко, по-лiсовому, поспiшав до Городища. З багряного, затопленого сходом перелiска, мов з пожежi, вийшли двi постатi. "Хто тут нишпорить?" - миттю залiг у засiдцi, приминаючи посивiлу вiд роси траву. I яке ж його було здивування, коли розпiзнав Тура i Черевика. Федiр, побачивши Дмитра, зрадiв, а Тур стримано поздоровкався i несхвальне похитав головою. - Щось трапилося? - стурбовано запитав. - Трапилось, - невдоволено промовив Тур. На вогких од роси щоках затремтiли сухi м'язи. - Що?.. Де дiд Хмара? - витягнулось обличчя вiд напруги. - Теж пiшов свого командира шукати... Федоре, пiди назустрiч дiдовi. - Що ж таке у вас? - полегшено зiтхнув. - Як що? - несподiвано обурився Тур i перейшов на "ви". - Це вам, Дмитре Тимофiйовичу, виднiше. Ви покида║те загiн i навiть не говорите, куди йдете. Я розумiю рицарськi подвиги - провести жiнку до села. Але цей подвиг - кому вiн потрiбний? - цiлковите безглуздя, безрозсуднiсть. Ви пiд паршиву полiцейську кулю пiдставляли i сво║ i то┐ жiнки життя. Подякували б вам ┐┐ дiти... Дмитро мовчки вислухав схвильоване слово комiсара, а потiм тихо промовив: - То правда, Саво! Але коли б i ти мав дiтей, може по-iнакшому судив би мене... Навiть звiр не ма║ то┐ розлуки, яко┐ нам завдав фашист. - На почуття, Дмитре Тимофiйовичу, б'║ш? - подобрiшав Тур. - Почуття без розуму - це той хмiль, який i голову зiрве... Перепустки нам, справки треба добути. - Якi? - Нiмецькi. Щоб вiльно тепер могли по дорогах ходити. А за сьогоднiшнiй вчинок - i в щоденнику тебе лаю. - Уже записав? - Записав i висновок зробив: командир, як черепок за тин, викинув цiлий день зi свого життя. - Висновок нелегкий. - Тим гiрше для нас. Отже, Дмитре Тимофiйовичу, затвердимо зараз i до кiнця вiйни основний розпорядок: кожного дня бойовими дiями допомагати Батькiвщинi! Кожного дня! Так i запишемо в щоденнику? - Так i запишемо! - мiцно стиснув руку комiсаровi. - Може з цього й починати щоденник? - Хочеш, щоб про твiй вчинок не згадувати?.. Не вийде, Дмитре Тимофiйовичу... Що мельник тобi розповiв?.. Це добре, що нас розшукують люди. Треба скорiше взнати, хто вони. Партiя завжди учить - тiснiше тримати зв'язок з народом. От як тiльки нам зв'язатися з пiдпiльним райкомом? - Може його й нема тепер? - к, Дмитре Тимофiйовичу, - вiдповiв упевнено. - Про це говорять останнi подi┐ в районi. XXVII Головна похiдна застава самоходок вилетiла на узлiсся i зупинилася, огрiваючи вологу осiнню землю сво┐м теплом. Екiпажi повискакували з люкiв, зосереджено, без команди, ще раз почали оглядати машини: перевiряли ходовi частини, натяжку гусениць, пальцi ведучих колiс. Облущенi, проклепанi снарядами самохiдки не раз уже бували в бувальцях, i хоч давно минув строк гарантiйно┐ норми - не вiдмовляли в боях. Командир похiдно┐ застави старший лейтенант Лукiн i командир самохiдки лейтенант Сергi║нко мовчки вийшли на край узлiсся, уважно оглядаючи незнайомi настороженi простори. За покалiченими незiбраними полями, як велетенський хлiб, лежала кругойдуча оболонь, навпiл розкраяна неширокою рiчкою; далi клубочилися лiси, а в лiсах прича┐вся ворог. Де розташувався вiн? Якi мав огневi сили? Де можна знайти переправу? Про це треба було довiдатися Леонiдовi Сергi║нку. - Мiсток бачиш? - одвiв Лукiн од очей бiнокль. - Бачу. Для пiхоти. - Чи замiнований? Ворог так знахабнiв... - То до пори, - похмуро вiдповiв Леонiд. - Погано вою║мо, танком за танк вчеплю║мося, а треба б хитрiше. - Ну, рушай, Льоню. Ми будемо охороняти тебе, - так сказав, наче про це ранiше не знав Сергi║нко. Настала та незручна хвилина перед бо║м, коли говорити про особисте нiяково, коли в сухi важливi слова передбачень втиска║ться дрiб'язковий i самий буденний непотрiб, одноманiтнi частки. Напружений мозок зразу ж пригашу║, випуска║ ┐х зi оплетання гострих думок, якi навiть саму землю пiднiмають. розводять лiси, вишукуючи ворожi кубла. За одну хвилину екiпаж займа║ сво┐ мiсця, i машина вирива║ться в поле. Леонiд Сергi║нко з вiдкритого люка пильно стежить за лiсом, який ожива║ i високими розгойданими колонадами наплива║ вперед. Враз помiж деревами замерехтiли вогнi i зразу ж затягнулися гнiздами диму: по самохiдцi вдарили нiмецькi гармати. "Батарея на узлiссi сто┐ть. Ми тебе ударимо", - натягу║ться обличчя Леонiда. Вiн гостро зирка║ то на лiс, то на рiчку. Зразу ж визрiва║ смiливе i рисковане рiшення. Пригнувшись, наказу║ водiю Бойченковi зигзагами мчати до мiстка. На вищих передачах, петляючи, полетiла машина вперед. Уже м'яко вгина║ться луг, зметнувши вгору фонтани чорнозему; уже благенький дерев'яний мiсток злякано згорбатився i не зна║, де заховатися, а самохiдка ще помовкуе. - Товариш лейтенант, куди ж ми? - стурбовано запитав заряджаючий - Куди? Через рiчку майнемо, - роздвою║ зiр на два найважливiшi об'║кти. - Перелетимо, чи як? - Перелетимо. По мiстку. - Так вiн же для пiхоти... - мiниться закурене обличчя бiйця, i очi стають прозорiшими. - Не бiйся Так промчимо, що мiсток тiльки трiсне... За вибухом снарядiв, що пiд саму самохiдку люто жбурнули двi вирви, заряджаючий не почув кiнця вiдповiдi, але полегшено перевiв подих: коли говорить ┐хнiй командир - значить перелетять. Сергi║нко,