i  переливалися  холодними  вогнями.  Увечерi   сплетене   галуззя
мерехтливим неводом затягало безкра┐ синi плеса, i  в  прорiхах  трiпотiли
великi  зеленкуватi  зорi.  Стужа  кучерявими  пасмами  покривала   коней,
забивала нiздрi драглистим льодом. Чавунно почорнiли обличчя партизанiв, а
очi, напiвприкритi пухнастими повiками, звузились i тому, здавалось,  мали
значно довший розрiз.
   - Померзли, хлопцi? - розтираючи рукавицею щоки, запитував Дмитро.
   - Можна терпiти, товаришу командире, - ледве розплiтаючи заснiженi вi┐,
вiдповiдав Кирило Дуденко. - От тiльки бiда - з-пiд сiдла пiдвiва║,  спасу
нема.
   - Гляди, не  приморозь  штанiв,  -  лукаво  косився  Пантелiй  i  потiм
додавав: - У лiсах теплiше. Це б на полi - душу ви┐ло б.  Ми  за  галуззям
заховались вiд морозу, як циган у ятерi.
   У глибоких вибалках, де було затишнiше, пiдгодували коней;  тупцюючи  i
пiдштовхуючи один  одного  плечима,  трохи  розiгрiвалися  i  знову  ┐хали
вузькими просiками, нев'┐ждженими дорогами, обминаючи села i хутори. Iнодi
Дмитровi здавалося, що вiн заблудився в цьому лiсовому заснiженому  свiтi.
Тодi виймав з польово┐ сумки карту, лягав прямо на  снiг  i  довго  звiряв
маршрут, пригадуючи усi прикмети дороги, що вкрай заповнювали пам'ять.  На
картi, знайденiй в убитого фашистського  офiцера,  всi  назви  визначалися
латинським шрифтом. За допомогою Тура Дмитро виписав абетку, i  вже  через
три днi поволi читав i перечитував карту.
   - Дмитре Тимофiйовичу, ти  природжений  лiнгвiст.  Чи  не  дума║ш  мови
вивчати? - смiючись, запитав його тодi Тур.
   - А що  воно  означа║  "лiнгвiст"?..  Ага...  Закiнчиться  вiйна,  чого
доброго,  i  справдi  вiзьмусь  за  книги...  Не   тiльки   про   сiльське
господарство чи художню лiтературу читатиму.
   Зрiдка натрапляли на  лiсорубiв,  з  насолодою  грiлися  бiля  багаття,
розпитували про життя, i командир не без гордощiв вiдзначав, що нi разу ре
збився з дороги.
   Чим ближче пiд'┐жджали до  Славногородецького  чорнолiсся,  тим  бiльше
Дмитро  непоко┐вся,  хвилювався  i  дужче  поспiшав  до  завiтно┐   землi,
забуваючи, що треба було б подбати про вiдпочинок людей i коней.  Хотiлося
скорiше зустрiтися, об'║днатися з великою силою, що орудувала  в  сумiжнiй
областi, щоб дужче громити ворога.
   Неначе до рiдно┐ сiм'┐, тягнуло Дмитра до сво┐х братiв. Розумiв,  що  з
великою  родиною  легше  буде  його  загоновi,  поширшають  бойовi   дiла,
твердiшою стане пiд ногами уся земля.
   Перед смерком, коли навколишнiй свiт за деревами почав  звужуватися,  а
самi дерева поблизу стали збiльшуватися, за┐хали в лiсництво; воно  стояло
бiля двох невеликих озер, передiлених свiтлою лiнi║ю дороги.  Тихий  повiв
сутiнкiв нiжно лягав на заснiженi будiвлi i казково зм'якшував ┐хнi обриси
чи то синiми тiнями, чи то прозорим пилком, що  розсiвався  з  обважнiлого
гiлля.
   На тихий стук у  вiкно  вiдчинилися  хатнi  дверi  i  почувся  низький,
обвiтрений голос:
   - Хто там?
   -  Впускай,  господарю,  лiсових  гостей.  Душа  наскрiзь  замерзла!  -
обiзвався Пантелiй Жолудь.
   Невисокий широкоплечий лiсник з  напiвсивими  вусами,  що  зливалися  з
чорною бородою, вiдкрив сiни.
   - Заходьте, хлопцi.
   - Заходимо, господарю. Як у вас - поганi всяко┐ не водиться?
   - Хто ж ви будете?
   - Партизани, справжнiсiнькi.
   - До ранку зможете  вiдпочивати  спокiйно,  поки  не  почнуть  десяцькi
гонити на роботу селян.
   Впевнено i гордо повiв лiсник коней у покриту дранкою стайню.
   - Овес знайдеться у вас? - кинув навздогiн Дуденко.
   -  Для  добрих  людей  усе  знайдеться!  Такого  зерна   вiдшукаю,   аж
дзвенiтиме, - промовив з-за плеча. Несподiвано хороша усмiшка освiтила все
його обросле, замкнуте обличчя.
   У  хатi  Максима  Петровича  Коваленка  горить   невеличкий   каганчик.
Господиня  на  жорнах  меле  ячмiнь,  бiля  не┐  в  однiй  сорочцi  сто┐ть
невеличка, рокiв шести, дiвчинка.
   - Оце ж при "нових порядках" такi новi  млини  понаставали,  -  показу║
рукою на жорна Максим Петрович. - Не життя, а одна розкiш: на жорнах мели,
у ступi товчи, веретеном пряди, на верстатi  тчи,  без  солi  ┐ж,  слiзьми
умивайся, а рукою втирайся. До само┐ татарщини вiдкинув фашист наше життя.
   Пiсля  вечерi  Дуденко  сiв  бiля  каганчика  писати  вiршi.  На   його
зосередженому виду вже мiнилися зморшки i  тiнi,  заворушилися  по-юнацьки
свiжi уста... До во┐на почали стiкатися його надi┐ i друзi,  широко  стали
розстелятися сподiвання, i навiть  вбитi  партизани  приходили  до  нього,
мiцнiше оживаючи в серцi, анiж на нiздрюватому,  вогкому  паперi.  А  коли
знаходилися вiрнi слова, обличчя  Дуденка  так  зворушливо  прояснювалося,
наче саме щастя пересновувало його.
   Пантелiй потупцював бiля Кирила, кiлька  разiв  заглянув  через  плече,
потiм щось пробурмотiв про  "музу,  панночку  парнаську",  що  категорично
перебазову║ться в партизанськi лiси, i  простягнувся  на  розстеленому  по
пiдлозi околотi соломи.
   Дмитро пiдiйшов до мовчазно┐ дiвчинки,  пiднiс  ┐┐  на  руках,  i  вона
довiрливо приторкнулася чорною голiвкою до його грудей.
   - Як тебе звати?
   - Оксана.
   - А де тво┐ батьки?
   - Фашисти убили, - на блискучих очах дiвчинки майнув жах i  заiскрилися
сльози.
   Зашерхлими губами поцiлував дiвчинку  в  невисокий  лобик  i  з  тяжким
почугтям опустив ┐┐  на  землю.  Вiн  боявся  що-небудь  сказати,  щоб  не
вразити, ще бiльше не запечалити  дитячого  серця.  Не  роздягаючись,  лiг
спати бiля Пантелiя.
   - Дмитре Тимофiйовичу, ви б на лiжку лягли. Прямо аж совiсно менi. к  ж
мiсце, такi гостi... - бiдкалась господиня.
   - Не турбуйтесь. Ми звикли так  спати.  Воно  i  краще  i  вiрнiше.  Не
перини, а землю чути пiд собою, - заспоко┐в лiсничиху.
   Уже почав дрiмати, коли почув тихенький приторк до плеча.
   - Дядю, ви не спите? - нахилилася над ним дiвчинка.
   - Нi, не сплю.
   - Розказати вам,  як  фашисти  вбили  мо┐х  тата  i  маму?  -  зручнiше
умостилась на соломi, тримаючись рукою за Дмитрове плече.
   - Розкажи, дитино,  -  зiтхнув,  обережно  пригортаючи  рукою  маленьку
постать. Вiн не звик, щоб невеликi дiти, здебiльшого соромливi i несмiливi
з малознайомими людьми, розповiдали про сво║ життя.
   Оповiдання дитини, безпосередн║ i страшне, з тими деталями, якi  оминув
би дорослий, тяжко вразило Дмитра.
   - Влiтку до нас у село при┐хали фашисти, як ┐х звуть, забулася...
   - Гестапо?
   - Не, не гестапо. Гестапо я знаю. Якось iнакше. У них  на  рукавi  таке
вишиття, як двi гадючки, а на кашкетах - смерть. Страшнi, страшнi.
   - Вiйсько СС?
   - Еге ж,  вiйсько  есес,  -  закивала  головою.  -  От  i  почали  вони
розстрiлювати людей, бо через наше село партизани проходили,  людям  зерно
пороздавали... Мо┐ батько, i мати, i тiтка встигли вскочити  в  лiс.  Тато
мене на руках нiс. Але нас  наздогнали  фашисти  на  мотоциклах  i  почали
стрiляти. Спочатку упали мама, потiм тiтка, а потiм - вже й  не  пам'ятаю.
Прокинулась я пiсля полудня. Бiля мене лежить тато, трохи далi -  мама,  а
ще далi на горбочку - тiтка. Почала я ┐х гукати  -  нiхто  не  озива║ться.
Тодi у мене i ручка заболiла. Подивилась я, а вона вся в кровi. - Дiвчинка
закасала рукав, i Дмитро побачив бiля лiктя синiй шрам.
   - Як не просила маму, тата, щоб вони встали, а вони не встають. Тодi  я
ще не знала, що вони вмерли  насправдi,  -  i  знову  сльози  блиснули  на
великих засмучених очах. - Спала я коло мами. Пiд ┐хню руку голову покладу
i сплю. пла ягоди - ┐х багато у лiсi було: нiхто не  збирав.  Потiм  тiтка
такi великi зробилися... Я пiшла лiсами - дорогою боялася, щоб фашистiв не
зустрiти. В лiсi мене i знайшов Максим Петрович.
   - Ходiм, Оксанко, спати. Ти де будеш - на печi зi мною чи на  лiжку?  -
запитала лiсничиха.
   - Iз вами, - тихо вiдповiла  дiвчинка  i  затупала  босими  нiжками  по
пiдлозi.
   Довго не мiг заснути Дмитро,  уявляючи,  як  жила  Оксана  бiля  убитих
батькiв. Потiм думки переносили його до сiм'┐ i знову на обважнiлих крилах
вертались до дiвчинки.
   "Вiдiллються тобi, враже, сирiтськi сльози. Де б не заховався  -  з-пiд
землi знайдемо тебе", - шептав потрiсканими устами.
   Нарештi  Дуденко  погасив   свiтло,   поклав   в   узголов'я   автомат,
простягнувся на пiдлозi i незабаром заснув. Тiльки .один  Максим  Петрович
не лягав, часто виходив на  двiр,  пильнуючи  дороги  i  коней,  та,  наче
подорожнiй, стукала у вiкно обмерзла гiлка плакучо┐ берези.

   * * *

   Надвечiр напали на глянсуватий слiд полозкiв. Помiж глибоко  втиснутими
колiями хвилясте покрутився пунктир побурiлих, заморожених краплин кровi.
   Дмитро  скочив  з  коня  i  довго  придивлявся  до  нешироко┐   дороги,
затиснуто┐ з двох бокiв обважнiлим чорнолiссям. Подекуди на снiгу  валявся
невеликий  жмуток  пашi;  потiм  Дмитро  знайшов   кiлька   закривавлених,
зморожених в одно, шорстких шерстинок i  догадався,  що  на  санях  лежали
убитi свинi.
   - Напали, зда║ться, на слiд! - скочив на Орла i, сторожко озираючись по
боках,  по┐хав  попереду,  тримаючи  напоготовi  автомат.  Кiнь   грайливо
танцював по снiгу, вигинаючи  голову  до  свого  господаря.  Недалеко  вiд
дороги Дмитро побачив  обморожену,  дельовану  криницю,  бiля  не┐  лежало
вiдро, недбало гадючився мотузок. В цей час  iз  березняка  вийшов  дiд  з
батогом в руцi  i  гвинтiвкою  за  плечима.  Побачив  вершникiв  i  чимдуж
пустився назад в березняк.
   - Дiду, почекайте! - гукнув Жолудь. Але старий тiльки  спритно,  не  по
лiтах, запетляв помiж деревами, голосно кричачи:
   - Шпигуни! Шпигуни!
   Незабаром iз лiсу повискакували  рiзно  вбранi  партизани;  бачачи,  що
вершники не збираються нi втiкати, нi вiдстрелюватись,  кинулись  до  них,
безцеремонне почали зсаджувати з коней.
   - Шпигунiв затримали!
   - Чом ┐х пост не перепинив?
   - Попались, сукини сини! - загомонiли партизани.
   - Ану втихомирся! - злегка  вiдштовхнув  Пантелiй  високого  чорноокого
партизана, коли той хотiв зiрвати з нього зброю.
   - Я тебе втихомирю! - вiдрiзав високий во┐н.
   - Товаришi партизани! Погано гостей зустрiча║те,  -  спокiйно  промовив
Дмитро.
   - Чого вiн нам баки забива║? Хай скаже, хто вас погнав сюди на мороз  i
погибель, - пiдняв чорноокий гвинтiвку на Дмитра.
   - Ану помовч, розумнику. I не бався сво║ю лялькою.  Вояка  найшовся!  -
Дмитро так визвiрився на нього, що чорноокий, подумавши,  неохоче  опустив
гвинтiвку прикладом у снiг. - Товаришi  партизани,  ми  при┐хали  до  вас.
Хочемо влитися у ваше з'║днання, яким керу║ товариш Iван.
   I Дмитро коротко розповiв про свiй загiн та про зустрiч  з  партизанами
iз загону iменi Ленiна.
   Пiсля цього настрiй у всiх змiнився. Уже нiхто не вигукував  образливих
слiв, не збирався роззброювати, одначе не опускаючи збро┐,  супроводили  в
березняк; до табору не повели, чекаючи представника вiд штабу з'║днання.
   Швидко опускалися зимовi  сутiнки  -  синi  на  прогалинах,  чорнi  пiд
деревами i голубi на високих шапках дерев; пiд ногами  рiзкiше  заскрипiли
снiги.
   З  глибини  лiсу  збiльшенi  сутiнками  вийшли   чотири   чоловiки.   У
переднього, рослого, була тверда,  не  лiсова  похiдка,  на  грудях  висiв
автомат, а  з-пiд  неглибоко┐  вушанки  вибивалося  розкiшне,  переплетене
памороззю пасмо кучерявого волосся.
   Дмитро насторожився, не  спускаючи  очей  iз  цього  партизана.  Неяснi
спогади глухо заворушились у пам'ятi. Щось було знайоме в  широкiй  прямiй
лiнi┐ плеч, мiцнiй похiдцi, в русi руки, якою  вiн  вiдкинув  iз  високого
чола непокiрний чуб. I враз аж трусонуло мозок, затемнило очi. '
   - Iване Васильовичу! - розриваючи коло, кинувся вперед.
   - Дмитро! Дмитро Горицвiт! - Кошовий зрадiло зупинився на  мить,  потiм
прискорено ступив уперед i, навхрест охопивши руками Дмитра, мiцно стиснув
його в обiймах.
   Тричi поцiлувались, вiдхилились назад i знову поцiлувались. Од  радостi
в Дмитра перехопило подих, задзвенiло у вухах, а серце  так  загупало,  що
здавалось - неначе хтось у  сусiдньому  кварталi  руба║  лiс.  Затуманеним
зором вiн бачить осмiхнене обличчя  Кошового,  веселi  жмурки  в  очах,  i
шматок сизого неба в прорiзi дерев, i серп мiсяця, що заходить за хмару, а
може то зовсiм i не хмара, а  вiття  щедро  сипнуло  памороззю,  бо  знову
мiсяць виплив на невелику чисту ополонку.
   - Оце так зустрiч! - не  знаходить  Дмитро  слiв,  щоб  висловити  свою
радiсть, i не чу║,  як  з-пiд  сплетення  заснiжених  вiй  виступають  двi
прозорi краплини.
   - Неждана i  хороша,  -  -  усмiха║ться  Кошовий  i  захоплено  огляда║
Горицвiта  з  усiх  сторiн.  -  Прямо  тобi  вилитий  партизан!  Молодець,
молодець, Дмитре. Вою║мо, значить!?
   - Вою║мо, Iване Васильовичу! - не без гордощiв одповiда║.
   Йому при║мно прямо глянути в розумнi iскристi очi колишнього  секретаря
райпарткому i вдво║ буде при║мнiше розказати, як жив i боровся  з  ворогом
весь довгий час розлуки. Тепер у Дмитра не було потайникiв,  куди  неохоче
заглядалось, не було сумнiвiв,  що  не  так  вiн  iде  життьовою  дорогою.
Вiдчуття значущостi сво║┐  справи  зробило  його  смiливiшим,  добрiшим  i
глибшим. Цi змiни, не вiдчутнi  в  щоденних  клопотах,  якось  несподiвано
випливали через деякий промiжок часу, i Дмитро, пiдсвiдоме, бiльше чуттям,
нiж розумом, усвiдомлюючи ┐х, вiдчував мiцну радiсть.
   - Може i в начальники вийшов? Хоча навряд - ти не любиш бути на виду.
   - Довелося полюбити, Iване Васильовичу. Часи iншi настали, -  гордовито
вiдповiв, дивуючись, що так йому легко тепер  говорити  про  сво┐  колишнi
тiньовi закутки,
   - Справдi? Ким ти?
   - Командиром партизанського загону.
   - Слави багато, а мороки ще бiльше, - пригадав Iван Васильович  колишню
реплiку Дмитра, i обо║ щиро  розреготались.  -  Радий  за  тебе,  товаришу
командире. Дуже! I я в чинах ходжу - командир партизанського з'║днання.
   - Радий i за вас, товаришу командире! - Зразу ж виструнчився. - При┐хав
зi сво┐ми хлопцями до вас на пораду. Разом хочемо бити  ворога,  -  Дмитро
почав знайомити Дуденка i Жолудя iз Кошовим.
   - На бiльшi оперативнi простори хочете виходити?
   - На бiльшi.
   - Добре дiло задумано... По┐зди рвете?
   - Рвемо, Iване Васильовичу... Менi  навiть  у  снах  ввижаються  далекi
перестуки вагонiв. Найбiльше хвилю║шся, коли по┐зд наближа║ться до мiни.
   - I в мене таке вiдчуття, - примружився Iван Васильович. - Чим рвете?
   - Трофейними бомбами.
   Дмитро розповiв про сво┐ пiдривнi засоби.
   - Iнтересно, але дуже небезпечно.
   - Небезпечно, Iване Васильовичу.
   - Ми вас iншими новинками  пораду║мо:  ║  у  нас  вибуховi  речовини  i
арматура для знесення по┐здiв. Москва допомогла... Сiм'я жива?
   - Жива.
   - Як Ольга? Така сама щебетуха?
   - Похмурнiла, Iване Васильовичу. Наче дорослою стала.
   Отак невимушене розмовляючи, пiшли до штабу партизанського з'║днання. З
кожним кроком наближався одноманiтний м'який гуркiт. Незабаром пiдiйшли до
невелико┐ прогалини, де кружляли впряженi в керат тро║ коней. Пахло мiцним
потом, збитим снiгом i  свiжозмеленою  мукою.  Старий  партизан  вилiз  iз
землянки, розв'язав мiшок i засипав зерном  чотирикутнiй  покатистий  кiш.
Зерно вдарилося в дерев'янi стiнки, скоромовкою промовило "жить, жить",  i
камiнь загудiв глухiше, м'якше.
   - Що це у вас - свiй млин? - зупинився на мить Дмитро.
   - У нас усе сво║: i друкарня, i млин, i дубильня, i  олiйня,  i  навiть
невеличка ковбасна фабрика.
   - Спитать би, чи нема горiлчаного заводу, - пошепки  промовив  Пантелiй
до Кирила.
   - Тодi ти директором попросишся?
   - Нi, знайомство з директором заведу.
   Вартовi  пропустили  в  простору  штабну  землянку,  i  Дмитро  вражено
зупинився бiля дверей: почув голос диктора, що  натхненно  говорив  чистою
росiйською мовою.
   - Iване Васильовичу, Москва?!
   - Москва, столиця наша, - усмiхаючись, вiдповiв  Кошовий  i  познайомив
новоприбулих  iз  комiсаром  з'║днання  майором  Кузнецовим  i  секретарем
партбюро Гiрником.
   Мов зачарований, забуваючи про все, припав Дмитро зi сво┐ми бiйцями  до
радiоприймача, вбираючи в кожну клiтину неповторний голос Велико┐ землi.
   Саме  знову  передавали  про  величну   перемогу   наших   вiйськ   пiд
Сталiнградом. Кожне слово було хвилюючою новиною, вливало силу i  радiсть,
i Iван Васильович,  дивуючись,  спостерiгав,  як  суворе  обличчя  Дмитра,
покрите  негустими,  але   глибокими   зморшками,   привiтно   добрiло   i
прояснювалося в майже  дитячiм  захопленнi,  як  перепеченi  морозом  уста
повторювали знаменнi цифри i населенi пункти...
   - Щасливi ви, - звернувся до Iвана Васильовича.  -  А  ми  зовсiм  були
вiдрiзанi вiд свiту, як скибка вiд хлiбини.
   - Коли б побiльше таких скибок було накра║но.
   - Новини часто доводилось вицiджувати iз запроданських газет...
   - Ну, цю прогалину тепер можна заповнити. Ми не тiльки слуха║мо Москву,
а й зв'язок налагодили з нею.
   - З ким?
   - З  Укра┐нським  штабом  партизанського  руху,  -  i  Iван  Васильович
повiдомив гостям багато значних новин.
   Спати Дмитро не лягав до самого свiту: жадiбно розпитував i про подi┐ в
Радянському Союзi, i про мiжнародне становище, i про роботу партизанського
з'║днання. Кожне слово, сказане Кошовим, було значуще, за ним  вiдчувалося
життя Велико┐ землi, до яко┐ Дмитро тепер так  тягнувся,  як  соняшник  до
сонця.
   За звичкою Дмитро навiдався до коней. Десь  за  пiвнiч  перевалило,  бо
Стожари уже сяяли на заходi. I лiс, i фiолетовi тiнi, i зоряна нiч  -  все
було урочисто прекрасним, зрозумiлим  i  близьким-близьким.  Недалеко  вiд
штабно┐ землянки  -  почув  пiдземний  гул.  Розправляючи  охолодi  плечi,
повiльною ходою попрямував на приглушений звук.
   - До наших першодрукарiв у гостi? - усмiшкою  зустрiв  його  той  самий
чорноокий во┐н, який ще кiлька годин тому намiрявся гвинтiвкою.
   В  пiдземнiй  друкарнi  бiля  двох  ручних  станкiв   працювали   лiтнi
партизани.  Саме  друкували  наказ  Верховного   Головнокомандуючого   про
перемогу пiд Сталiнградом i вiдозву до поневоленого народу.
   Бiля  секретаря   партбюро   Гiрника   тiсним   колом   сидiли   молодi
партизани-зв'язкiвцi. Радiстю i завзяттям горiли ┐хнi очi.  Во┐ни  жадiбно
ловили кожне слово старого бiльшовика про торжество сталiнсько┐ стратегi┐.
   - А тепер, товаришi, несiть сталiнське слово перемоги нашому народу,  -
пiдвiвся з куцого обземка Гiрник;
   Партизани тихо i урочисто почали  з  його  рук  брати  невеличкi  пачки
листiвок.
   Короткий мiцний потиск руки, останнi слова поради i прощання  -  i  вже
розходяться во┐ни скрипучими снiгами на  всi  чотири  сторони  свiту.  Уже
свiтанком околишнi  села  знатимуть  сталiнський  наказ  i  святкуватимуть
перемогу зi всi║ю кра┐ною.
   Попрощавшись  з  Гiрником,  який  почав  працювати  над  текстом  ново┐
листiвки, Дмитро попрямував до штабно┐ землянки.
   Iван Васильович, наморщивши лоба, сидiв над заваленим паперами столом.
   - Дмитре, ти партизувався? - несподiвано запитав йою Кошовий.
   - Партизувався, Iване Васильовичу, - i ясно подивився у вiчi командиру.
- То пам'ятний день у мо║му життi. День  першо┐  перемоги  нашого  загону,
значно┐ перемоги.
   - I тво║┐ перемоги, - промовив значуще Iван  Васильович.  -  Це  добре,
Дмитре.  Ти  зна║ш,  що   сказав   товариш   Сталiн   вiдомому   ватажковi
партизанського руху Сидору  Артемовичу  Ковпаку?  Командир  партизанського
загону в тилу ворога ║ представником партi┐ i радянсько┐ влади.  Розумi║ш,
до чого зобов'язу║ нас така довiра?
   - Розумiю...  I  тут  товариш  Сталiн  не  забув  про  нас,  -  тихо  i
схвильовано вiдповiв Дмитро.
   - Ворога справно б'║ш, Дмитре? Не засиджу║шся в дiвках?
   - За це не сумнiвайтесь, Iване Васильовичу, працюю по совiстi. Може  не
все воно виходить, як хочеться, ну, та  це  друге  питання...  I  ще  чому
навчав товариш Сталiн?
   - Головне - мiцнiше тримати зв'язок з народом, пiдтримувати його дух  i
черпати звiдти новi сили. Вороги не  тiльки  мучать  його,  а  й  отруюють
свiдомiсть. Сам зна║ш про всякi провокацiйнi чутки. Тепер  нам  так  треба
повести роботу, щоб все населення знало про нашi успiхи i йшло з нами бити
ворогiв. Ми поки що, як сказав товариш Сталiн, другий фронт.
   - А справжнiй другий фронт  хитру║,  наче  баришник?  -  хмуро  запитав
Дмитро.
   - Тут гiрше, анiж хитрощi.
   - Коли б нам радiоприймач?
   - Самi виннi, що досi не дiстали. Ну, спати пора. "На добранiч та  всiм
на нiч" - це, зда║ться, твоя любима пiсня.
   - На добранiч.
   Але Дмитро навiть на мить не заплющив очей цi║┐ ночi.
   Сколихнулися давнi лiта молодостi, по║дналися з широкою течi║ю нинiшнiх
подiй, i добре стало на серцi Горицвiта, бо i зустрiч з Кошовим, i останнi
радiснi подi┐, i ця нiчна розмова у землянцi були передвiсниками людського
i його особистого щастя, як небесний льодоплав ║ передвiсником справжнього
льодоходу i весни.
   Через три днi, попрощавшись iз Кошовим, Дмитро  з  п'ятьма  партизанами
рушив до свого загону. В основному штаб з'║днання вирiшив  перебратися  до
Городища, в значно  бiльшi  лiси,  але  на  всякий  випадок  послав  сво┐х
посланцiв, щоб  iще  краще  ознайомитися  з  новою  територi║ю,  на  мiсцi
розпланувати розташування загонiв.



   X

   Пiсля велично┐ Сталiнградсько┐ епопе┐,  вiдгуки  яко┐  весiннiм  громом
сколихнули всю окуповану територiю,  посилився  приплив  до  партизанських
загонiв. По всiй Укра┐нi зростала i змiцнювалась вiра в близьке звiльнення
од неволi. Вiстки, одна надiйнiша вiд друго┐, наповнювали радiстю серця  i
пiдiймали народ на боротьбу.
   Одночасно  перед  очима  населення  i  партизанiв  пропливала   картина
деморалiзацi┐ i  розкладу  розбитих  iталiйських  та  мадьярських  частин;
обiдранi,  голоднi,  вони  отарами  заповняли  придорожнi  села  i  сунули
безладним мiсивом.
   Партизани нападали на них; коли можна було - без  бою  обеззброювали  i
зникали в лiсах.  Розвiдники  загону  "За  Батькiвщину"  пiд  керiвництвом
Симона Гоглiдзе невпинно слiдкували за великою групою мадьярiв, а коли  та
розповзлася на двi частини, приблизно по шiстсот солдатiв у кожнiй,  зразу
ж повiдомили штаб загону. Негайно  на  радi  штабу  було  накреслено  план
операцi┐.
   Вогневики з двох бокiв мали гарматами затиснути шлях на виходах з села;
кулеметники залягли на головних  перехрестях,  а  основнi  сили  загону  i
половина  взводу  штабно┐  охорони  повиннi  були   провести   блискавичне
обеззброювання. Був даний наказ не зачiпати мадьярiв, якщо  тi  не  будуть
чинити опору.
   Саме  проспiвали  першi  пiвнi,  коли  Дмитро  пiд'┐хав   до   гармашiв
Пiдвисоцького, що прямо на шлях викотили гармати.
   Помiж деревами низько пливли великi передвесiннi  хмари.  Пiд  копитами
Орла хрустiв молодий льодок, що затягнув невеликi калюжки, якi вдень iнодi
так несподiвано добре запахнуть - не прiсним снiгом,  а  напiврозмороженою
землею.
   Невеликi партизанськi групи, всього по  чотири-п'ять  чоловiка,  легко,
мов тiнi, з'являлись i зникали у темрявi, припадаючи до  вiкон  i  дверей,
ждучи умовного знаку.
   - Товаришу командир, щастя на нашому боцi! - пiд'┐хав Симон Гоглiдзе. -
Цi вояки повиставляли варту, а вона вся позашивалася спати.
   - Баба з воза - колесам легше, - вiдповiв, притримуючи коня.
   - Чу║ моя душа, що iз гармати не  вистрелиш  сьогоднi.  До  того  тепер
мадьяр учений пiшов! - з удаваною зажурою похитав головою Пiдвисоцький.
   - Навчили пiд Сталiнградом  коржi  з  маком  ┐сти.  До  кiнця  вiку  не
забудуть.
   Один за одним пролунали два пострiли, дивовижно  нагадуючи  стрiльбу  з
мисливських рушниць, i ракети навскiсними зеленуватими  вогнями  пiдвелися
до низького хмарного неба. I зразу ж почулися дзвiн скла, гупання в  дзерi
i лункi голоси.
   Пантелiй Жолудь першим увiрвався в простору  хату  i  громовим  голосом
гукнув:
   - Руки вгору! Давай "пушка"!
   При колихливому свiтлi каганця заворушилися обiдранi i бруднi  мадьяри.
Сидячи, з широко розкритими вiд несподiванки  i  страху  очима,  пiдiймали
руки вгору, дехто забився пiд лави i пiл,  але  нiхто  не  доторкнувся  до
збро┐, що лежала на скринi, висiла на стiнах. Партизани зразу ж озбро┐лись
легкими карабiнами, буковi ложа яких сяяли i переливались блiдими  плямами
свiтла.
   Бачачи, що в них не стрiляють i не  збираються  нiкуди  вести,  мадьяри
ожили, на перекошених жахом  обличчях  почали  перемiщуватись  запобiгливi
усмiшки.
   - Рус хорош! Рус хорош! - устаючи з долiвки,  швидко  заговорив  чорний
мадьяр.
   - Самi зна║мо, - резонно вiдповiв Пантелiй.  -  Чого  ж  ви,  коли  рус
хорош, полiзли воювати з нами?
   - Рус хорош! Рус хорош! Фашист капут! Мi бесюнтеттюк о  горцвот[15],  -
твердив одне й те саме.
   Захопивши зброю, партизани побiгли до друго┐  хати.  Недалеко  пролунав
одинокий пострiл.
   - Поклали якогось гарячковитого офiцера, - прислухався Пантелiй.
   - А може кого з партизанiв? - запитав Дуденко.
   - Нi, наша, трьохлiнiйна вдарила.
   В третiй хатi знайшовся кремезний, зарослий  по  самi  очi  мадьяр,  що
добре розумiв росiйську мову, i Пантелiй з  ним  завiв  жваву  розмову,  а
потiм,  вийнявши  засмальцьованого  зошита  i   олiвця,   записав   кiлька
мадьярських речень.
   - Це для чого тобi? - поцiкавився Слюсар.
   - Як для чого? В партизанськiм господарствi не  здасться,  дума║ш?  Ще,
може, ми з тобою таких мадьярiв розiгра║мо, прямо наче в кiно.  Ти  ще  не
зна║ш мене! То як  буде:  "iдiть  прямо  цi║ю  дорогою"?  -  звернувся  до
високого мадьяра i швидко записав вiдповiдь: - "Мен║м  едьенешен  езен  оз
утон".
   - Чортiв Пантелiй! - захоплено прошепотiв Дуденко.
   - Сякий-такий Пантелiй, а все-таки веселiй. Ти б от рому роздобув, поки
я поговорю про всякi дiла,
   - Товариш партизан, - нiяково водячи жагучими чорними очима,  звернувся
оброслий мадьяр до Пантелiя. - Ви нас... ви нас не...
   - I не, i нi - не бiйся. Повертайтеся до себе, берiть за карк чи за шию
свого Хортi i всяких хортiв. Ти хто? Робiтник, селянин?
   - Селянин... Желлир[16]. Погнали на вiйну. Життя зашморгнули,  -  чорнi
очi мадьяра затуманились.
   - А ви зашморгнiть тим ши┐, кому треба. Не сподiвайтесь на  готовеньке.
Ех, несвiдомi ви! В нашого колгоспника треба  повчитися.  Зна║ш,  шо  таке
колгоспник?
   - Колгозiшта!.. Знаю, знаю, - весело закивав головою мадьяр.
   В хату вбiг розчервонiлий Янчик Димницький.
   - Брати-слов'яни, збирайтеся на майдан!.. А до нас пристав мадьяр  Янош
Балог. Комунiст. Чотири роки у в'язницi  сидiв.  Каже:  буду  партизанити,
поки Венгрiя не стане вiльною.
   - Подружимо з ним, - твердо вирiшив Пантелiй Жолудь i пiдкреслено сунув
зошит у кишеню, потiм однi║ю рукою притиснув до себе Димницького i загудiв
над його вухом: - Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику.
   - Пливемо на повний хiд, - задиркувато вiдповiв Димницький.
   - А правда, хороша ланка виходить: Iван  Василенко,  Янчик  Димницький,
Янош Балог...
   - Ланка дружби, Пантелiю. - Тiсно притулившись  один  до  одного,  вони
виходять з хати.
   Мадьяри  проводять  ┐х  довгими  здивованими  поглядами.  На   свiтанку
добрались до лiсу. ┐дучи на сво║му  веселому  Шпачку,  Пантелiй  надокучав
Дуденковi:
   - Що ти за поет, коли навiть вiршика не склав про наш напад. Був  би  я
поетом... Нi, Кириле, не пурхала бiля тебе муза. Справжнi  поети  на  ходу
вiршi пишуть. Доведи, що ти творець.
   - Слухай, - усмiхнувся Дуденко i почав декламувати:

   На Шпаковi сам не свiй
   Iде Жолудь Пантелiй:
   Без горiлки i без рому
   Поверта║ться додому.
   А коли б...

   - Досить, досить! Генiя зразу видко, а розв'язку вiрша й я без "коли б"
знаю... Не подоба║ться вона менi...
   Пiсля пiдрахунку виявилося, що в мадьярiв  було  забрано  бiля  двохсот
гвинтiвок i карабiнiв, та вiсiмнадцять пiстолетiв. А набо┐в було обмаль.
   Горицвiт наказав озбро┐ти усiх дiвчат-партизанок  легкими  мадьярськими
карабiнами.



   XI

   Старiсть не красить людини. Тяжко змiнилася останнiм часом баба  Орина:
зовсiм занедужала, поменшала, в землю вросла,  та  роботи  не  кидала.  Ще
восени почала скаржитися Софi┐:
   - Ноги обважнiли, дочко,  не  слухають.  Вiдходили  сво║  -  вiдпочинку
просять... Ти менi квасолю пiднеси - буду теребити, або соняшник почухраю.
   - Нащо воно вам? Я й сама з дiтьми все пороблю.
   - Нi, дочко. Коли щось робиш, воно i на душi легше  ста║,  не  так  про
горе дума║ться. З одними думками тепер не сила оставатися  менi.  Подума║ш
про недавн║ життя-щастя, а на теперiшн║ лихо звернеш, то  й  остання  кров
замерза║ усерединi. Робота втiша║ чоловiка. Не можна нам попустому жити...
Коли б це так умерти, щоб ти iз дiлом впоралася i мене затепла поховала.
   - Чого ви про таке говорите? Страшно менi. Живiть, бабо.
   - Нема чого стращатися. Вiдколи свiт та  сонце  стоять  люди  вмирають.
Смерть вiстi не да║ тiльки молодим, а я ┐┐ вже за плечима  чую...  Страшно
тiльки не совiсному вмирати в старi лiта.
   Зима була морозна i забитна.  Тим-то  за  всю  холоднечу  Орина  навiть
словом не обмовилась про смерть.  А  коли  пригрiло  весняне  сонце,  коли
одного разу вбiгла до хати закосичена пролiсками Катерина, баба, дивлячись
на те обвiтрене пахуче дитинство, пригорнула внучку  до  себе,  вийняла  з
коси одну голубеньку квiтку,  зiтхнула  i  знову,  пiзнiше,  заговорила  з
Софi║ю про дальню дорогу.
   - Хоч би ще раз перед смертю  нашого  Григорiя  побачити.  Знидiла  ти,
дочко, без нього, i менi тяжко. Все у снах  його  маленьким  бачу.  Живий,
виходить. Тiльки де вiн теперечки по свiтi ходить? Хоч би слово,  пiвслова
через когось передав...
   I  пiд  цей  тихий,  одноманiтно  розсудливий  голос  на  вi┐  молодицi
наверталися сльози, пропiкали гарячi змарнiлi щоки. I знову виринав  перед
очима Григорiй i зникав, як зника║ утлий човен на  потемнiлiй  розбурханiй
рiчцi. А iнодi навiть у болючiй  думцi  не  могла  дотягнутися  до  образу
чоловiка, побачити його. Зi страхом помiчала, що в дорогих рисах,  в  отiй
далекiй далечинi  з'являлося  щось  нове,  тривожне  i  нерозгадане.  Тому
поспiшала до фотографiй. Але й вони, вицвiтаючи, з часом  почали  повiвати
якоюсь дивною застиглiстю чи то холодком. Бо у  серцi  молодицi  всi  риси
чоловiка були незмiрно кращими, дорожчими, живими.
   - Не треба плакати, дочко... або поплач, поплач.  Воно,  дивись,  легше
стане. Не раз i менi за сво┐м плакати приходилося, коли .з бурлаками ходив
на тi заробiтки. Мозолем i кривавицею кожна копiйка  обкипала.  Сироти  ми
обо║ були. А тепер при живому батьковi дiти сиротами стають... От чу║ моя.
душа, що скоро Григорiй або сам заскочить, або небезпремiнно обiзветься.
   I справдi, через кiлька днiв, надвечiр, коли Софiя повернулася з  ново┐
панщини, зайшла  почорнiла,  висушена  жiнка  в  благенькому  вбраннi.  п┐
змарнiлий вид туго стягнула шершава, у вiтряних лишаях шкура,  а  червонi,
втомленi очi горiли, як двi рани. Привiталась i  тихим  голосом  попросила
води. Але зiр у жiнки був такий голодний, що Софiя  зразу  догадалась:  не
води хотiлося мандрiвницi. Нагодувала жiнку, розговорились, i та подала ┐й
невеличкого листа.
   Мало не умлiла Софiя i, схопивши  обома  руками  задавнений,  пройнятий
дощами i потом папiр, вибiгла на подвiр'я, щоб  на  самотi  прочитати  той
трикутничок.  Забула  про  все.  Неначе  увесь  свiт  нахилився  над  нею,
приголубив теплою рукою, прояснив затуманенi очi.
   - Григорiю мiй! Грицю! - покликала до себе чоловiка, нiби  вiн  мiг  ┐┐
почути, i притулила до грудей дорогi слова. А великi мовчазнi сльози  тихо
капали на босi смаглявi ноги, на молоду траву i входили у  весняну  землю.
Кiлька краплин так засвiтилися в зiллi, що сама Софiя подумала  б  -  роса
мерехтить.
   Прибiгла Катерина i з  острахом  прикипiла  до  землi  невдалiк  плоту,
дивлячись на матiр.
   "Тата вбито!" - аж вросла в землю  в  нiмiй  скорботi.  Але  коли  мати
пiдвела на не┐ очi, з радiсним криком кинулась до не┐:
   - Мамо, тато листа передав?.. Передав?
   - Передав, дитино. I тебе згаду║,  цiлу║.  Прочитай,  дочко,  -  подала
Софiя нагрiтого серцем листа.
   А  невiдома  жiнка  поспiшала.  Дуже  поспiшала.  Софiя  ледве  встигла
написати кiлька слiв, щоб вони хтозна через якi руки попали до чоловiка.
   "Дорогий Григорiю! Змучились ми. i скучили за тобою. Менi зда║ться,  що
я вже тебе цiле життя не бачила Дiти виросли, витягнулись без тебе  i  все
чекають свого тата. Люба говорить: "Прийде мiй тато, вiзьме мене на руки i
високо-високо, аж до самого неба пiдiйме". А до мене на руки не йде.  Баба
Орина дуже постарiлись i хотiли б ще хоч раз побачити тебе. I всi ми  тебе
вигляда║мо кожного дня, Григорiю, i кожно┐ ночi. Усi  ми  до  само┐  землi
кланя║мося тобi. Спасибi, що не забув нас, а ми  тебе  до  кiнця  вiку  не
забудемо. Iще переда║мо наш низький поклiн партизанам, що ходять з тобою в
бо┐. Ми всi хочемо, щоб вони дожили до того дня, коли стрiнуться зi сво┐ми
сiм'ями, дiтьми. Твоя вiрна жона Софiя".
   Невiдома жiнка  уважно  прочитала  листа  i  сказала  Софi┐  закреслити
останнi рядки, де згадувалося про партизанiв. На нiме запитання пояснила:
   - Може десь у чорнi лапища попаду.
   - Партизанка ви?
   - Партизанка, - i вперше за весь час усмiхнулася.
   - Я вам якусь одежину попошукаю, переодягнетесь, -  кинулась  Софiя  до
скринi.
   - Не треба, - рухом руки хотiла зупинити ┐┐ партизанка, - не  зобижайте
себе.
   - А це й не мо║.
   - Чи║ ж? - здивувалася.
   - Людське.
   - Склад у вас, чи як? - недовiрливо пiдвела брови.
   - Який там склад... Я входжу в групу сприяння  партизанам.  Допомага║мо
чим можемо нашим оборонцям, - тихо вiдповiла Софiя i подала свiй найкращий
одяг.
   - Хто ж керу║ вами?
   - Пiдпiльна парторганiзацiя.
   - Листiвки на телеграфних стовпах - це ваша робота?
   - Наша, - Софiя пiдiйшла до печi, бiля яко┐  лежали  в'язочки  сосново┐
дранки, вийняла одну пахучу платiвку i подала партизанцi: -  Це  теж  нашi
листiвки.
   - Винахiд! - весело засмiялася жiнка, прочитавши на дранцi повiдомлення
Радiнформбюро.
   - На ярмарку ┐х легше розповсюджувати, анiж звичайнi листiвки.
   - А от одяг, зда║ться, свiй да║те?
   - Свiй, -  призналася  Софiя.  -  Збира║мо  бiльше  для  чоловiкiв.  Не
зобидьте мене - вiзьмiть.
   Вони тепло, мов подруги, попрощалися, i  партизанка  пiшла  городами  в
темну весняну нiч.
   - Не дочекаюсь я Григорiя, - з жалем сказала другого дня Орина. -  Коли
б мав скоро прийти, не подавав би звiстки.
   - Може й дiждетеся, - вiдповiла Софiя, хтозна в  який  раз  перечитуючи
листа.
   - Нi, дочко, не судьба менi. Оце поклади в скриню, щоб напохватi було.
   - Що це?
   - Мо║ вбрання. Останн║, - i дiловито, спокiйно подала тугий вузлик,  де
лежали намiтка,  чорне  плаття,  бiла  хустина,  чорнi  носки  i  невелика
подушка.
   Тiльки тепер Софiя з острахом поглянула на Орину, почуваючи, як  смерть
наближа║ться до ┐хньо┐ хати.
   За цi днi, пильно придивляючись до баби, помiчала, як та мiнилася i  на
очах  прощалася  зi  свiтом:  послухали  i  аж  посинiли  руки  та   ноги;
закруглилися, глибоко запали i стали неначе прозорiшими очi, а на  обличчi
з'явився темний рум'янець.
   - Ще кiлька день залишилося ┐й  до  смертi,  -  пошепки  якось  сказала
сусiдка i похитала головою. Та не довелося Оринi померти сво║ю смертю.



   ХII

   Розкидавши ручки, бiля Югини лежала Ольга, на  другому  лiжку  горiлиць
спав Андрiй. I чомусь Докi┐ здалося, що  хата  пахне  болотяними  травами,
прокислою водяною iржею. Що за причина? Ще раз вдихнула повiтря.  В  сухiй
настiй василькiв вплiтався вогкий дух кiнсько┐ м'яти  i  прiсний  недобрий
присмак багновища.
   Своя хата вже не раду║, а ляка║ ┐┐. Таке життя настало... Коли ж  цьому
край буде? Усе добре одвернулося од  людей,  i  тiльки  горе  суше  мозок,
розрива║ на шматки серце, в'ялить до само┐ костi напрацьоване тiло.
   То перше вона йшла на поле, наче на  весiлля.  Отой  шматок  блакитного
неба, затканий  сонячною  пряжею,  отой  споконвiчний  широкий  шлях,  отi
пшеницi, що обважнiлим колосом солодко пощiпували ┐й руки, отi три ставки,
нащетиненi високими стрiлами очерету, отi веселi гордi люди - велика рiдня
┐┐, - все кожного разу здавалося новим, радувало око i душу. А тепер  сама
земля  вi║  кладовищем.  Куди  не  пiдеш  -  тiльки  розмови  про  людське
безталання.  Тужать  похиленi  осиротiлi  оселi,  горюють  молодi   вдови,
попiдвiконню ходять сироти-дiти.
   Сама земля плаче...
   З  дивовижною  яскравiстю  бачила  засмученi  обличчя  рiднi,  сусiдiв,
знайомих i здригнулась, згадуючи, як перелякалася  то┐  осенi  в  лiсi.  У
недiлю  пiшла  по  гриби.  Погожий  осiннiй  ранок   снував   на   стернях
срiбнорожевi нитки павутиння, нанизавши на них переливчастi  дрiбнi  зерна
роси. Парували, неначе закипали, мiднi чашi  розлогих  дубiв,  i  сумовито
оголялися на смерть переляканi,  трепетнi  осики.  Через  дорогу  в  лiску
заворкотав  дикий  голуб.  I  враз  далеко-далеко,  мабуть  аж  на   шосе,
прогуркотiв вибух.
   - Оце добре! - зрадiла i зразу ж острахом  пройнялася:  а  може  Дмитро
порядкував зi сво┐ми хлопцями. Що, як ловлять його?
   I, болiючи серцем, заплющила очi, прислухаючись до кожного шереху.
   Спокiйно в прогрiтому сонцем i пахощами  грибiв  осiнньому  лiсi.  Тихо
падають з дерев  на  землю  золотi  дукати.  На  дичцi  застукав  дятел  i
штопором, донизу, почав писати чiпкими  ногами  круги  по  замшiлiй  корi.
Великий гриб, наче брунатний картуз, притулився до потрiсканого стемнiлого
срiбла старо┐  берези.  Докiя  потягнула  його  за  корiнець  до  себе,  i
податлива м'яка земля пiднялася вгору, оголюючи  бiлу  сiтчатку  грибницi.
Колись вона тiльки дорiкнула б собi в думцi, що  так  необережно  розкрила
грибницю. А тепер примхливе  плетиво  знову  нагадало  смерть,  намiтку  в
домовинi,  i,  сидячи  навпочiпки  бiля   кореневища,   довго   не   могла
заспоко┐тись, перебираючи в головi печалi останнiх мiсяцiв.
   Тупiт копит вивiв ┐┐ з задуми. Навмання, припадаючи до ши┐ коня,  лiсом
скакав Андрiй. Русявий чуб вибився з-пiд картуза, а допитливi  очi  гостро
нишпорили навкруги. Ось вiн побачив ┐┐, одначе хоче ┐хати  далi,  та  вона
гука║ внука до себе.
   - Андрiю, Андрiю!
   Хлопець неохоче поверта║ коня i пiд'┐жджа║ до не┐.
   - Що ви,  бабо,  гриби  збира║те?  Назбирали  вже?  -  з  перебiльшеною
цiкавiстю пита║ хлопець. Обличчя його  заляпане  згустками  болота,  штани
мокрi, покритi iржею i зеленими, краплинами жабуриння. Чорнi  виразнi  очi
натомленi, а кiнь важко зводить запiтнiлими боками.
   - Ти де був? Чому такий заляпаний?
   - Де був?.. Кiнь розпутався вночi i аж на болотi знайшов його... Так де
ж вашi гриби? - збива║ Андрiй ┐┐ з пуття.
   Вона вже не сумнiва║ться, що хлопець хитру║, i  докiрливо  дивиться  на
нього.
   - пй-богу, бабо, на болотi знайшов коня. Замерз,  що  й  досi  не  можу
нагрiтися. По┐ду додому.
   I це "┐й-богу" - бо хлопець нiколи не божився - ще бiльше непоко┐ть ┐┐.
Вона пiдходить впритул до коня i пильно вдивля║ться в очi  дитинi.  Андрiй
спочатку намагався заховатися од ┐┐ допитливого погляду, а потiм насупився
i рiзко спiдлоба вперся очима в не┐. Так само, як i в Дмитра,  затрiпотiли
крила трохи навислого, з горбинкою носа, а губи стиснулись в  один  тонкий
пружок.
   I, вона зна║, вже бiльше нiчого питати  Андрiя:  обценьками  не  вирвеш
зайвого слова. Таким був ┐┐  Тимофiй,  таким  був  Дмитро,  таким  i  внук
вдався.
   А Андрiй рiзко дивиться, насторожений, як птах перед польотом, i рiшуча
впертiсть аж набуха║ в кожному його русi.
   - пдь додому, дитино, переодягнися, спочинь трохи.
   - Добре, бабо! - раптом веселi║  хлопець,  в  очах  проскакують  свiтлi
iскорки. - На Рокотовщину iдiть. Там грибiв!.. -  вiн  риссю  ви┐жджа║  на
просiку, затiнену узорчастим обважнiлим склепiнням осiннього лiсу...

   * * *

   Вiтер  недбало  розiрвав  хмару,  i  в  димчастому   просвiтку   поплив
повновидий мiсяць. Жовте промiння процiдилося  в  хату  i  освiтило  блiде
обличчя  Андрiя.  Рiвно  дихаючи,  лежав  хлопець   на   лiжку,   накритий
батькiвським пiджаком. Довгасте обличчя з затiненими очними впадинами було
гордовитим, впертим, i тiльки рожевий пелюсток нижньо┐  губи,  вiдкриваючи
лiнiю зубiв, зм'якшував не по-дитячому суворий вираз.
   Роде, мiй роде, що нам робити в цьому жорстокому  свiтi?  Куди  з  вами
подiтися, дрiбнi дiти, де порятунку та захисту шукати? То втiшалася  вами,
як самим сонцем, а тепер пiдтина║ життя проклятий  фашист,  пiдтина║,  мов
сокира  дерево.  Хiба  ж  так  думалось  жити?..  Усi  вчителi  не   могли
нахвалитись ┐┐ онуками. Та й сама бачила: до чого не  вiзьмуться,  все  до
ладу доведуть... Коли б нашi повернулися, коли б розiйшлися  цi  поганськi
хмари, як туман по долинi...
   В уявi  пропливало  мiсиво  постатей  чужинських,  огидливих  потвор  i
виразно чула, як отi кованi чоботи не в землю - в ┐┐ груди в'┐дались.
   Тяжко горювала вдова, та  треба  ж  було  пiдтримувати  Югину,  внучат,
тому-то й бадьорилась на людях, затискуючи всi печалi.
   Краще накрила пiджаком  Андрiя  i,  коли  вiдступала  назад,  ненароком
торкнулася  рукою  бильця  лiжка.  Мокра  одiж  обпекла  ┐й   пальцi.   На
викручених,  ще  не  просохлих  штанах  Андрiя  ряснiли  волокнистi  нитки
водоростей.
   - Де той поганий хлопчисько завжди так забрьохка║ться? Запитай -  знову
пеню на коня зверне. Сочити за тобою треба, потайний, весь у батька пiшов.
I справдi, хто його по тих болотах морду║? Неспроста часто пропада║ кудись
хлопець.
   Пiшла в другу хату, лягла на лiжко, та заснути не