могла. I печаль, i думи, i спомини обступили ┐┐, як хмари отого мiсяця, розширили серце, i не спалось вдовi, як не спиться перед горем людським. Знову пiдвелася з постелi, вийшла на вулицю. Бруднi хмари лахмiттям затягнули небо, заховали мiсяць i сво┐м обвислим ганчiр'ям хилились долi, наче хотiли привалити мовчазну землю. Холодною од роси стежкою попрямувала в садок У темрявi свiтили напiврозквiтлим суцвiттям яблунi, бiля плотiв одцвiтали вишнi, рясно покривши пелюстками вогку землю... Якi то були весни перше? Кожна грудочка спiвала в ┐┐ руках чи пiд ногою, як жайворонок. Дорогим убранням красувалося село, наче наречена, а дiвоча пiсня од свiту i до свiту не влягалася на спочинок. А тепер то┐ пiснi тiльки й почула, коли дiвчат у неволю гнали. Саме небо плакало, чуючи ту пiсню... Коли вже полегкiсть настане? Хоч би ти, сину, прийшов, сво║ю рукою потiшив стару матiр, приголубив дiтей... I ни║ серце вдовине, болить, як перед горем людським. Вулицею чути чи┐сь обережнi кроки, i вона, крадучись, пiдходить до крайньо┐ яблонi. Висока постать зупиня║ться на мить бiля ┐┐ ворiт i зразу ж, злодiйкувато горблячись, пряму║ далi. "Лiфер Созоненко, - пiзна║ i проводить очима ненависну тiнь. - Чого вiн?" Докiя безшумно виходить на вулицю i зупиня║ться бiля плоту. На воротах бачить накреслений крейдою невеликий хрест. "Намiтив проклятий", - i хапа║ться руками за плiт, боячись, щоб не впасти од нестримного болю всерединi. Потiм сторожко пряму║ вулицями, придивляючись, чи нема ще де помiтки. Такий самий хрест бачить на воротах Карпця i тихо стука║ у раму. Згодом у вiкнi з'явля║ться постать, вся у бiлому, довго дивиться на Докiю i зрештою вiдчиня║ сiнешнi дверi. - Це ви, Докi║ Петрiвно? - диву║ться Василь Карпець. - Що вас принесло? Чи не Дмитро щось доручив? - Нi, Василю. Лиха година мiтить нас... - Тiкати треба, скорiше тiкати. Бiжiть за сво┐ми, - спiшить до хати Василь, вислухавши стару. - Уже свiтати ж почина║... * * * Тiльки почало розвиднятися, як вiтер донiс з Великого шляху притишений рев машин. Андрiй прожогом кинувся до клунi, винiс драбину i полiз на стрiху. М'яка сизувато-молочна синь весняного свiтанку опускалась на зеленi поля, на високу могилу. За селом, як вартовi, стояли непорушне чорнi безлистi дуби. Машини зупинилися на царинi, з них повискакували дрiбнi темнi постатi i почали, обабiч од шляху, розсипатись полем i долинкою, охоплюючи дугою село. Не злiз, а скотився з драбини хлопець. - Мамо! Бабо! Тiкаймо в лiс! Зараз же тiкаймо! - вскочив у хату i почав будити Ольгу. - Ти чого? - спросоння скривилась i незадоволено трiпнула рукою дiвчинка. - Гестапо ┐де! Збирайсь! I дiвчинка, зразу ж широко розплющивши очi, зiскочила з лiжка, швидко закружляла по долiвцi, не попадаючи руками в рукава. - Клунки покиньте! Нiчого не берiть, тiльки чоботи та сачки. Прямо через поле - в лiс. I на болота. Я вас наздожену! - порядкував Андрiй. - Куди ж ти? - запитала Югина, наспiх запинаючись хусткою. - Сповiщу людей, щоб тiкали. "Сину мiй, кровинка моя". - болiсно стиснулося серце в матерi. - Оберiгайся ж, Андрiю. Не буде тебе... - Знаю, знаю, мамо! - нетерпляче махнув рукою. - Не барiться! Городами бiжiть, - схопився за гриву, вскочив на коня i вилетiв на шлях, тiльки курява закрутилась позаду. "Сину мiй, кровинка моя", - на мить застигла мати серед подвiр'я, притуляючи заломленi руки до грудей i впираючись пiдборiддям у сплетенi пальцi. На очi навернулися сльози. I тепер через сина вона краще пiзнавала Дмитра, i не було ┐й в свiтi дорожчо┐ людини, що так несподiвано колись затьмарила хмурою впертiстю дiвочу радiсть. А курява пiдiймалась i застеляла шлях. Стихало курликання копит, i влягався пил. I нiкого, нiкого на свiтанковому шляху. "Сину мiй, кровинка моя", - тремтить серце, як росина на скошеному стеблi, а очi дивляться в далечiнь, хочуть побачити, розгадати майбутн║, зустрiти на шляху Дмитра з Андрi║м, мовчазних, поважних, як перше колись iз поля повертались. Та нiму║ шлях. - Ходiмо, дочко моя, - Докiя торкнулася рукою ┐┐ плеча. - Ходiмо, мамо, - неначе прокидаючись зi сну, промовила. I то "мамо" було так сказано, що аж стрепенулась Докiя, Зрозумiла, що робиться на серцi Югини, заспоко┐ла ┐┐: - Нiчого, дочко. Перетерпимо. Не раз нагорю║мось, наплачемось, а перетерпимо, дiтей збережемо. А потiм так заживемо! На руках Дмитро носитиме тебе. Спом'янеш мо║ слово. Та й пiшли, доню. Мовчки минули шлях i, вже спускаючись в долину, оглянулись назад. Пишною бiлою хвилею пiдiймався ┐х сад, зеленими вогниками перехитувались пiд хмарами тополi, iз вишнякiв червоно блиснули шибки хати та й погасли. Стежками, поза городами, з клуночками, вузликами в руках поспiшали до лiсу поодинцi i невеликими гуртками чоловiки та жiнки. Десь окрай села скреготнув чергою автомат, на мить плеснув жiночий крик i обiрвався. Зупинилась Югина i знову прискорила ходу. Iз лiсу пiшли на болота в непролазнi заростi вiльшини i верболозу. Несказанною блакиттю грала в зелених берегах вода; дурманячи голову, мiцно пахла кiнська м'ята, татарське зiлля, а над болотом тужили чорнi бiлогрудi луговi чайки. "Чи┐ ви? Чи┐ ви?" - горюючи, запитували вони утiкачiв, i Югинi здавалось, що птиця пита║ про ┐┐ дiтей. "Отця i неньки", - вiдповiла в думцi, пригинаючи i вминаючи на невеликому пагорбi верболiз, щоб можна було прилягти у схованцi. "Де ж тепер Андрiй?" - знову прокинулась тривога, i кожно┐ хвилини пiдводила молодицю з кущiв. Коли Андрiй ускочив у двiр Бондаря, на другому кiнцi вулицi вже з'явилися фашисти. - Рятуйтесь, дiду! Гестапо! - гукнув хлопець i галопом ви┐хав з подвiр'я. - Ти куди, чортове насiння? - гукнув Сафрон Варчук, коли хлопець вилетiв на майдан. - За вашою смертю спiшу! - злiсно закусив уста, пiдганяючи коня нага║м. - За мо║ю смертю, щеня!? - Але поки Сафрон зривав з плеча гвинтiвку, хлопець уже був далеко вiд нього. - Брешеш, не втечеш. Iч, погань проклята. Не вирвеш з корiнням - хвильки спокiйно не проживеш. - Андрiй уже зник у другiй вулицi, а Сафрон попрямував до школи. Досадно було на райуправу: пода║ш тi списки, а забирають людей мало... "Чи нема там ┐хньо┐ руки? Самi, сукини сини, розведуть партизанiв. Насилу-насилу домiгся, щоб тепер прочистили село... Видать, не сподiвався Бондар такого. Утiк би давно. Хитро я обтяпав дiльце, - i мимохiть подумав про майно людей, якi мали сьогоднi розпрощатися зi свiтом. - Хоч би Лiфер з Митрофаном не почали ранiш порядкувати... Послати б ┐х кудись з якимось дорученням... - В хвилюючi думки непри║мною згадкою вплелися слова Андрiя. - Iч, щеня. Ще мамине молоко на губах не обсохло, а вiн за чи║юсь смертю ┐де. На той свiт по┐деш з сукою, що виплодила таке добро". Пересмикнувся од злостi Сафрон i не помiча║, що пряму║ на гестапiвцiв, якi ведуть Iвана Тимофiйовича. Плачучи, позаду iде Марiйка. - Сафроне Андрiйовичу, за що така напасть на нас? Заступiться, Сафроне Андрiйовичу, - благаючи, ловить за руки Варчука. - Нехай вашi бiльшовики заступляться за вас, - зло перекошу║ обличчя, висмикуючи руки з чорних, чiпких пальцiв Бондарихи. - I заступляться. Ти ж, Iудо, як скажена собака, у безвiсть пiдеш Марiйко, не згинайся перед мокрицею. Чу║ш! Вiн тво┐х нiг не годен цiлувати. - Iван Тимофiйович, накульгуючи, з презирством i ненавистю дивиться на чорне носате обличчя Варчука i пряму║ курною вулицею до сво║┐ смертi. Та його слова не можуть заспоко┐ти дружину, - наче причинною стала. Округлились очi, наповненi сльозами i мукою. Вона знову кида║ться до Варчука, i той довго не може вирватися з ┐┐ рук. Потiм Марiйка бiгцем наздоганя║, гестапiвцiв, плачучи, порива║ться до Iвана. Зашкваркотiла чужа мова, i вся середина загудiла у жiнки, коли на ┐┐ спинi загупали приклади. Вiдкинулась жiнка назад. А iз рота вперед вдарила цiвка кровi, зачервонила зуби й уста. Схлипуючи, Марiйка рукою тягнеться до комiра, розрива║ петельки i опуска║ руку до висохлих землистих грудей. Що це iз нею? Невже це не сон? Невже не сон?.. Ось прокинеться i знову побачить себе на подвiр'┐ зi сво┐м Iваном, побачить Югину, Дмитра, внучат... А всерединi щось кипить, забива║ болючий подих. Рукавом обтира║ губи i раптом скрику║, побачивши на полотнi смугу запечено┐ кровi. Похитуючись, скривавлена, з розплетеними косами, бiжить за чоловiком. Темнi║ в очах, чи то проклятi шинелi затемнили увесь свiт? Кра║чком ока помiча║, що гестапiвцi женуть Софiю Шевчик. За материну спiдницю вчепилася меншенька дочка, а старша йде, нахиливши голову, затiнена чорною терновою хусткою. Куди ж дiтей ведуть?.. Дiти мо┐ дрiбненькi, пальчики рiднi... Де ж Югина, Ольга?.. Андрiй конем по┐хав... Сива голова Iвана гойднулась бiля повороту... А куди ж тебе ведуть, мiй муже? Вона простяга║ руки до чоловiка, скривавленi i чорнi. Чи┐сь чужi округлi очi впиваються в Марiйку, над нею майнула тiнь, тупий бiль вiдкида║ жiнку до плота. Бондариха пада║ горiлиць на курну дорогу, ловлячи до болю розширеним зором високе, недосяжне небо... Село зганяли на площу бiля школи, Мовчазнi, похмурi хлiбороби, заплаканi жiнки так iшли на той майдан, неначе земля мала запастись пiд ногами. - Чого волочиш ноги, як мертвяк! - часом розiрве зловiсну тишу сердитий окрик, зiв'║ться гума та короткий крик сплесне i зразу ж обiрветься. "Що воно буде?" - питали очi, стрiчаючись з очима, а знекровленi уста мовчали. "Що воно буде?" - болiло серце в кожного. Одна думка наздоганяла iншу, одна одно┐ не веселiша. На низькому дощаному помостi бiля само┐ грушi-дички стояли три гестапiвця. Буйним цвiтом розквiтла розлога груша, i на ┐┐ тлi чужi постатi були страшнi i огиднi, як гадюки в квiтнику. Iз школи вивели пiд охороною Iвана Бондаря, Уляну Бiльську, Семена Побережного, Кирила Iванишина, Петра Зубака, Павла Шестопала, Карпа Iльченка i ще якусь невiдому жiнку. Коли ┐х довели до грушi, на помiст, похитуючись, вилiз Сафрон Варчук. - Панове! Нiмецька справедлива влада нещадно кара║ тих, що служили вiрно бiльшовизму. Ще й серед вас ║ такi сукини сини, що помагають партизанам. Так не втекти ┐м вiд петлi, як оцим злочинцям, що стоять перед вами, - тикнув пальцем вниз на оточених людей. - Кайтеся, кажу вам. Бо не дiждетесь сво┐х бiльшовикiв. Не дiждетесь! - Дiждемося, - глухою хвилею пронеслося над натовпом. - Що?! - пiдскочив i затупцював на помостi Варчук, впився в людей, немов випитуючи, хто промовив це слово. Мертва тиша була йому вiдповiддю. I тiльки сотнi очей так скинулись на нього, що вiн зразу обм'як, мерзлякувато повiв плечима, махнув рукою i злiз на землю. I зразу ж гестапiвцi умiло заарканили дерево кiлькома петлями. Першого потягнули на помiст пораненого Iльченка. З-за плеча оглянувся вiн, потiм обернувся до людей. Тихим голосом, немов поздумуючи над кожним словом, твердо промовив: - Прощайте, добрi люди... Дiтей мо┐х не забудьте. - I дрогнули губи, перекосились. - Не забудемо, - простогнав майдан. Зразу ж петля в'┐лася в тонку шию чоловiка. А товстий гестапiвець з засуканими рукавами двома руками крутнув Карпа, i вiн закрутився на шворцi, неначе веретено. Задоволено засмiявся фашист. I той широко роззявлений рот з жовтуватим сяйвом запiнених зубiв був страшнiший од само┐ смертi. - Ааа! - сколихнувся майдан i побачив над помостом поблiдле обличчя Iвана Бондаря. - Прощавайте, люди! Ви перше пишалися мо║ю чесною працею. Тепер i смерть прийму чесно, не згинаючись перед напасником. Тiльки самi не ждiть тако┐ загибелi. Ворог вiша║ нас, бо йому слiпить очi сонце з Москви. Iдiть назустрiч сво║му сонцевi. Знаходьте свою праведну путь. Хвилею зiтхнув натовп, i Варчуковi здалося, що з сотнi грудей вирвалось: "Знайдемо". А може то почулось? Пiдвiв голову, але нiхто не подивився на нього. В сотнях очей горiло горе, бiль i важкий упертий вогонь. Удар держаком пiстолета кинув Iвана з помосту. Iще щось хотiв сказати роздертим ротом, але кров стишила слово - не почули його люди. Так, пiднiсши на руках, i повiсили Iвана Тимофiйовича не з помосту, а з землi, на однiй з нижнiх гiлок. I знову гладкий гестапiвець, оголюючи в усмiшцi жовтi зуби, крутнув повiшеного до себе, i вiн закрутився, пригинаючи гiлку донизу. На сиву голову розколихане галуззя вронило кiлька бiлих пелюсткiв i довго тремтiло кожним округлим, як сердечко, листком. - Ой, людоньки! За що ж нам такi муки! - вирвався зойк з чи┐хось жiночих грудей, i знову моторошна тиша, чорна i страшна, як вода на глибинi... Софiю з дiтьми спiймали вже на городах. В селi Созоненко при║днав до них учителя Василя Хоменка, вказав гестапiвцям на хату Шевчика, а сам подався до школи. Куди ж ┐х ведуть? Усiх до школи, а це?.. Еге ж, до ┐хньо┐ хати... Там баба Орина зосталася, опухла, напiвмертва. Софiя взяла на руки заплакану Любу, схилилась над нею, поцiлувала у лоб i не помiтила, як сво┐ми сльозами окропила дитяче личко... Ось i подвiр'я ┐хн║. Шумлять вишняки попiдвiконню. ┐х сам Григорiй садив... Григорiй! I не нажилася з ним, а вже вiдходить життя. - Ааа!.. - скрикнула, начеб фашист ударив прикладом не у вiкно, а в ┐┐ груди... Вже й хата, ┐┐ нова хата горить. Вогонь червоними хустинами пiшов низом попiд вiкнами. Iще тiснiше притулила дитину до себе. I так ┐┐ крiзь розтрощене вiкно кидають з Любою в хату залiзнi слизькi руки. Потiм, кривавлячи долiвку розбитими ногами, до не┐ пiдповза║ Катерина, насилу-насилу уста║ з лiжка баба Орина i щось тихо говорить старий учитель. Навiщо тепер слова? Хiба i так вона не чу║, що прийшла смерть? пдкий дим i спека забивають хату. Софiя кида║ться до вiкна, обдира║ руки об шматки скла, вигляда║ в сад. ┐┐ зустрiчають холоднi склянi очi. Луна║ пострiл, i кров залива║ праве плече молодицi. Але ┐┐ тiло наче каменi║ - не чу║ болi. - Не плач, дитино. Наш тато ┐х усiх переб'║. Усiх, моя доню, - облива║ сльозами i кров'ю Любу... Далеко за вогнями Софiя бачить Григорiя: поспiша║ вiн з хлопцями в село. I молодиця, заплющуючи очi, ступа║ крок уперед, назустрiч сво║му чоловiку... Потiм вона бачить, як, обнiмаючи Катерину, застигла посеред хати баба Орина, як, закусивши в ротi пальця, сто┐ть посеред хати Василь Григорович, як темнi║ в диму обличчя Люби. Вона ┐┐ пригорта║ до себе. А спека вже ви┐да║ очi. От-от спахне сухий, як перець, волос. Вчува║ться: зараз витечуть очi, i Софiя ляга║ обличчям вниз на земляну долiвку, прикриваючи руками меншеньку, що вже захлинулася димом. - Доню, ти ще жива? - i не пiзна║ свого голосу. Гiрка жарiнь забила шорстким болем. Мовчить Люба... Що ж це по головi б'║?.. О, вже стеля валиться. Григорiю, чи ти зна║ш, як тво┐ дiти гинуть? Живцем горять. Григорiю, радiсть моя, до чого дожилися ми... А вiн iде за вогнями... Чому ж ти ранiш не прийшов?.. Прощай, мiй Григорiю! Навiки прощай... I вже не чу║ Софiя, як спалахнули ┐┐ чорнi коси, червоними стали, як до не┐ тулиться Катерина, пiдбиваючись пiд руку сво║┐ рiдно┐, мов пташеня пiд крило, не бачить, як старий учитель куса║ скривавленого пальця, щоб не кричати... Надвечiр на попелищi знайшли люди п'ять обгорiлих трупiв. Софiя з дiтьми лежала бiля груби, мiцно притулившись грудьми до землi. Перса ┐┐ обвуглились, але не згорiли. Тiльки по цьому й розпiзнали люди, що то була молодиця, а не баба Орина... Марiйка очуняла в тiтки Дарки. Довго не могла прийти до пам'ятi, а потiм, рiзко скрикнувши, прожогом вискочила з хати. Вона бiжить тихими широкими вулицями; заплiтаються босi ноги; кiлькома клубками перекочу║ться всерединi бiль, забива║ подих, i знову скривавлюються уста. Беззоряний теплий вечiр напував мертвi вулицi пахощами яблуневого цвiту, а ┐й зда║ться, що то не яблунi стоять, а бiлi вiнки, приготовленi на могилки. "Повiсили", - це вона чула, наче з того свiту. Невже не побачить його бiльше, не почу║ рiдного насмiшкуватого голосу? I з острахом пригаду║ ту лiтню нiч, коли, вболiваючи за щастя дочки, бачила Iвана зi складеними на грудях руками. Майдан бiля школи. Тиша. Груша в цвiту. - Iване! Iваночку мiй! - широко розкриваючи руки, кида║ться вона до чоловiка, i божевiльна радiсть, перемежована з горем, на мить охоплю║ все ┐┐ стражденне тiло. Iван сто┐ть бiля грушi. Ось вiн похитнувся, наче почув слова дружини. Вона з розпростертими руками кида║ться до нього, ┐┐ обпiкають холоднi-холоднi руки з застиглими вузелками сплетених жил. З жахом Марiйка пода║ться назад i застига║ на мiсцi. Важке тiло Iвана Тимофiйовича так пiдiгнуло гнучку гiлку, що вiн уже ногами вперся в землю. А повi║ вiтер, то й пода║ться чоловiк чи уперед, чи назад. Подивишся оддалiк - наче й справдi живий. Сивий чуб його обсипаний бiлим цвiтом. Кiлька вогких зарошених пелюсткiв упало на чорну сорочку. I тiльки тепер Марiйка, млiючи коло мертвого чоловiка, побачила, що бiля незнайомо┐ повiшено┐ жiнки стояло дво║ дiтей, притуляючись личками до босих нiг матерi. XIII Опiвднi Горицвiта i Тура викликали у штаб партизанського з'║днання. Доручивши командування загоном Созiнову, який, трохи накульгуючи, саме увiйшов у штабну землянку, Дмитро осiдлав ко'ня, старанно пiдтягнув попруги i прислонився спиною до дуба, чекаючи комiсара, що пiшов у штабний взвод. Шумiв лiс прозоро-жовтими крильми. Трава уже застелила всю землю, i торiшнiй лист, здиблений молодим проростом, попелясте просвiчувався дивовижно крихiтними сiтчатками. Iз голови нiяк не виходила страта людей в його селi, зникнення сiм'┐. Посилав одного партизана в Майдани, але й там нiкого не було з його рiдних. Примруженим, натомленим оком бачив продовгуватi смуги непротряхло┐ землi, вкрито┐ бiлими i лiловими квiтами, почорнiлу i димчасту до вiльгостi кору дерев, молодi пагiнцi, оповитi сизим оксамитом, i знову, затемняючи все, виринала його сiм'я. Невже бiльше не побачить ┐┐? - кидало в холод. Тривожнi i заспокiйливi думки переважували одна одну, як шальки на висячих терезах. А на серцi було так, начеб хто його iзнизу стискував вузькими довгастими пальцями: стисне i вiдпустить, стисне i вiдпустить. I дивно: чим до'вше вiн думав про сво┐х, пригадуючи все минуле, таке дороге й далеке, тим бiльше вкорiнювалась надiя, що таки вони живi, що не могло бути життя таким несправедливим до нього. "А чим ти кращий за iнших?" - строго допитувалась невгомонна думка. "Нiчим, - зразу ж погоджувався. - Та в тому й сила людини, що надiя живить ┐┐ i в найтяжчi хвилини, як братня кров згасаюче життя". - Вируша║мо? - пiд'┐хав Тур. Трохи далi за ним притримували коней охоронцi. Дула ┐хнiх карабiнiв спиралися на пiдрiзанi гриви, охороняючи лiсову дорогу з двох бокiв. - По┐хали, - одiрвався од напливу думок. Легко, одним помахом скочив на свого точеного красуня. Грацiйно вигинаючи шию, заграв пiд ним Орел i м'яко опустив копита на тлусту чорносиню дорогу. Погладив коня бiля вух, i вiн, округляючи шию i косуючи розумним синiм оком, потягнувся, як довiрлива дитина, до свого господаря. Дмитро вийняв з кишенi шматок хлiба, i Орел пiдхопив його м'якими губами, замахав головою. Орел i Вiтер iшли поруч по вузькiй лiсовiй дорiжцi так, що раз од разу нога Дмитра торкалася Турово┐. - Як ти дума║ш, Дмитре Тимофiйовичу, чого нас у штаб викликають? - Чого? - замислився, одганяючи тi самi думи. - Весна iде. - Орати пора? - насмiшкувато примружив око. - Нi, жати, косити настав час, - зрозумiв натяк Тура. - Життя тепер iнакше пiшло у нас: спочатку жнива, а потiм оранка. - Це правда, - погодився Тур. - Великi дiла наспiвають. - Зна║ш, - раптом прояснiв Дмитро, i добра жмурка заграла в його чорних очах: - колись я читав розмову товариша Сталiна з одним чи то журналiстом, чи то письменником. I там товариш Сталiн сказав, що великому кораблю - велике плавання... От це неначе про нас тепер сказано. Пливли ми спочатку, як рибалки на душогубцi. По одному фашисту вбивали, дiяли розрiзнено, а тепер - яка сила! Так i сказав товариш Сталiн: великому кораблю - велике плавання. Ти неодмiнно цi слова усiм партизанам розтолкуй. - I замовк, сповнений тими згадками, що так тiсно ║днали його i з Великою землею, i з тим свiтом, що принесе щастя усiй землi. Нiкого ж iз рiднi не було в Дмитра на тому великому привiллi, тiльки був у нього там ║диний порадник, друг, батько i полководець - великий вождь. Хоч би кра║чком ока побачити його. Вбрiд перебрались через яругу, яка заросла лiщиною. Орел, розбиваючи грудьми хмари, iшов легко i обережно, неначе плив по зеленавiй водi. На тому березi хтось невидимий суворо запитав: - Пароль? - Радянське Подiлля! - вiдповiв Тур, оглядаючись навколо, але так i не побачив дозорця. Доки до┐хали до штабу, пролунало iще кiлька окликiв, неначе сама весняна земля, пробуджена першим громом, обзивалась до сво┐х синiв. Iван Васильович Кошовий, комiсар штабу партизанського з'║днання майор Кузнецов i секретар партбюро Гiрник радо зустрiли Горицвiта i Тура. В напiвтемнiй вогкiй землянцi на столi зеленiла пошпилена тоненькими прутиками карта. Дмитро зразу ж побачив примхливо вигнуту смугу рiдно┐ рiки. - Як живеш-можеш, командире? - дужо стиснув руку Кошовий. - Погано, товаришу начальник. - А я думав, що ти нас пораду║ш. - Мало радостi. Фашисти впень вирiзають нашi родини i села. Партизани дiла просять. - Дуже просять? - виключив радiо, що саме передавало маршi. - Дуже. - От за це й спасибi... А ти кажеш: нерадiснi вiстi привiз. Iван Васильович усмiхнувся, а Дмитро ще дужче нахмурився. Сонячний промiнь iз крихiтного вiконця якраз упав хитким промiнням на злам Бугу, до якого притулився районний центр, обведений червоними стрiлами. Тiльки Дмитро з цiкавiстю нахилився над картою, як тихо заговорив Кошовий: - На велике дiло викликано вас, товаришi. Наша розвiдка доповiла, що в районному центрi зараз скупчилось до восьмисот фашистiв. Крiм того, в будинку вiдпочинку зiбралося нагулювати жир шiстдесят офiцерiв. к вiдомостi, що ця чорна сила iз полiцi║ю буде кинута на придушення партизанського руху. Штаб нашого з'║днання вирiшив першим напасти на ворогiв. - Це дiло, - схвально кивнув головою Дмитро i вже не зводив очей з Iвана Васильовича, ловлячи кожне слово i зразу ж розмiрковуючи, як перетворити його в життя. Iван Васильович коротко розказав план операцi┐, а потiм поставив завдання перед загоном Горицвiта: - Тобi, командире, прийдеться взяти пiд контроль дороги, що ведуть до мiста. I не пускати туди нiкого. Затримувати всiх пiдозрiлих, знищувати ворогiв народу. Коли ж почнеться наступ - тво║ мiсце отут, - показав на картi. - Завтрашньо┐ ночi твiй загiн повинен осiдлати правобережнi дороги. - ксть, осiдлати правобережнi дороги, - пiдвiвся з-за столу. Посидiли бiля карти, обмiрковуючи план нападу. - До операцi┐ в тебе нiяких зауважень не буде? - запитав Iван Васильович Дмитра. - Зауважень? - перепитав по звичцi, виграючи час для сформування думки. Поволi пiдбирались першi слова, а очi охоплювали знайому побузьку мiсцевiсть. - Будуть. Коли ми перерiжемо шляхи, то села, що лежать далеко вiд мiста, цiлком перейдуть у нашi руки. Неодмiнно треба зразу ж повести агiтацiю, щоб всi селяни, хто ма║ зброю, пiшли бити фашистiв. Немало таких знайдеться. Вогнем дише народ на ворога. Ми ж матимемо двi вигоди: швидше з поганню розправимося i людей навчимо боротися за сво║ право. Збро║ю навчимо. - Вiрно, командире, - пiдтримав Дмитра секретар партбюро i звернувся до Тура. - Вам керувати цi║ю важливою агiтмасовою роботою. Вiд штабу сьогоднi ж пришлю на допомогу партiйних працiвникiв. Зводьте на ноги людей. Крiпко зводьте, щоб цей перший великий бiй ми виграли малою кров'ю. - Будемо працювати, - коротко вiдповiв Тур. - Ну, нi пуху нi пера, - попрощався Iван Васильович. - Чогось сумовитий ти, Дмитре Тимофiйовичу. - Така вже вдача, - стримано вiдповiв, не бажаючи розповiдати про сво║ горе. - Да, кров у тебе не дуже весела, - погодився. - Бувай здоровий, друже. I вiд цього вперше сказаного "друже" стало теплiше на душi у Дмитра, а в уявi водночас поволi окреслювався план нападу на район, i вiн уже бачив початок бою бiля самого Бугу. - Бувайте здоровi, Iване Васильовичу, - i, пригинаючись, швидко вийшов iз землянки. - О, ледве не забувся! Почекай, командире! - гукнув навздогiн Iван Васильович i поквапно пiдiйшов до Дмитра. - Скажи, що тепер твiй Андрiй робить? - Навiть не знаю, Iване Васильовичу, де вiн. - Як не зна║ш? - Просто, - i розповiв усе про сiм'ю. - Чого ж ти навiть не обмовився? - Для чого? - Як для чого? Дума║ш, нам нема дiла до тво║┐ родини? Уже може б розшукали досi. Ти, певне, не зна║ш, що твiй син помага║ партизанам? - Нi, не знаю, - здивовано подивився на Iвана Васильовича. - Що ж вiн робить? - Та... - махнув рукою, очевидно, не бажаючи говорити, а потiм передумав i додав: - Дорогу ┐м вказував. - Ну, це не велика допомога. - А ти хотiв, щоб вiн дороги мiнував, машини пiдривав? - усмiхнувся, збираючи бiля очей пучки променистих зморщок. Надвечiрн║ сонце розсипало по лiсу золоте колосся, тремтiло на стовбурах; по яругах спiвали струмки, а лiворуч, на грубо обтесаному столi, два бiйцi розбирали ручний кулемет, що вперся в дерево куцими сталевими нiжками, i притишеними голосами добре виводили пiсню: За братами за хоробрими Iз побузьких берегiв Поставали партизани Та й пiшли на ворогiв. XIV Партизани перетинали дороги в найзручнiших мiсцях i для нападу, i для оборони: в лiсах, понад ярами, в заболочених низинах, що заросли вiльховими чагарниками, срiблястою осичиною, верболозом. Кiннотники iз штабного взводу пiдтримували зв'язок помiж окремими партизанськими групами; пiдривники замiнували головнi про┐зди, а решта партизанiв всюди перерiзала телефонний зв'язок. Громили полiцiйнi участки та кущi, пiднiмали населення на збройну боротьбу. Погожого темного вечора Дмитро при┐хав у село Супрунiвку. Здалека помлiв на майданi вогонь i на вiдблиск багаття направив коня. Освiтлений хистким промiнням, на колодах стояв дiд Хмара з агiтатором, присланим iз штабу з'║днання. Мiцний голос дiда розлягався над натовпом гудiнням великого дзвону: - А в кого нема рушницi, знаходь дробовик! А нема дробовика, точи ножа. I нiж пригодиться. Бо що то може бути за чоловiк, що нi одного свого ворога не вбив! Доля в бою завойову║ться. Хочеш жити - фашиста убий! Хочеш, щоб дiти тво┐ жили, - фашиста убий! Хочеш, щоб у тебе добро, щастя було, - знову ж таки його, гадюку, тричi убий! I скiльки житимеш, стiльки дякуватимуть тобi люди. - Товаришу командире! - молодцювате пiдскочив Пантелiй Жолудь, витягаючись в струнку, по-вiйськовому. - Партизани вашого загону проводять мирну бесiду з громадянами села Супрунiвка. Фашисти тут розгромленi ще двi години назад, - i, лунко вдаривши закаблуками, вiдступив на крок. Хай, мовляв, усi бачать, який порядок у загонi. - Дмитре Тимофiйовичу, скажiть людям слово, - вiтаючись, пiдiйшов дiд Хмара. Зiскочив з коня, розминаючи ноги i мружачись на ясне сяйво. - Кращого, нiж ви сказали, нiчого не вигада║ш, - осмiхнувся Хмарi. - Хай люди на командира подивляться. Це перед бо║м важливо, - притишено промовив, обдаючи Дмитра м'якою сивиною бороди. I Дмитро пiдiйшов ближче до людей та багаття. - Добрий вечiр, люди добрi! - стримано поздоровкався, почуваючи знайоме хвилювання, що водночас холодило i розiгрiвало все його напружене тiло. - Добрий вечiр, - багатьма голосами вiдповiла темрява, i пошепки пiшло гуляти: "Командир при┐хав... Нiби iз наших кра┐в... Та це ж Горицвiт Дмитро... Бригадир!" Повiтря пахло розквiтлими садами, молодими прiснуватими травами, зiгрiтою землею; бiля них сумовито повiвала гiркуватим насто║м пiдiпрiла кора недавно зрубаного дерева. Якийсь час вдивляючись в незнайомi обличчя, освiтленi мiнливим сяйвом, вiн до болю вiдчув усе горе i лихолiття, що нависло над кожним хлiборобом, над його дiтьми, над усi║ю землею. I захотiлося знайти таке слово, щоб кожному дiйшло до душi, упало важким живим зерном. Так, iнакшо┐ думки нi в кого не могло бути, хто був чесним громадянином свого краю: убий ворога, задуши його, втопи, що хочеш зроби, а зведи iз землi. Тiльки ту саму думку iнакше можна було донести до кожного серця. I Дмитро, не маючи хисту красномовства, одначе тепер завжди вiдчував настрiй людей i знаходив для них потрiбне вiрне слово, не пiдвищуючи голосу, не розмахуючи руками. Вiн соромився, що у нього щось може вiдрiзнитися вiд звичного, тому й розмова його була така, наче вiн працював, - зосереджена, строга i пiдсвiдоме лiрична. Ви, певне, помiчали, що у нас, бува║, i танцюють - наче дiло роблять: серйозно, стримано, але одночасно невидима усмiшка та┐ться на устах парубка чи дiвчини, i досить якогось незначного поштовху, щоб вона освiтила обличчя новою привабною i стриманою красою. От така i мова була в Дмитра: не з чуття краси виходила вона, а з чуття суворо┐ пережито┐ необхiдностi, а тому й краса ┐┐ приходила пiзнiше, як задума пiсля прослухано┐ пiснi. - ...А тепер iдiть вiдкопуйте зброю. А на ранок сходьтеся сюди. Нехай матерi виряджають сво┐х синiв, жiнки - чоловiкiв, сестри - братiв. I хай кожному буде добра вдача та слава невмируща! - закiнчив сво║ слово. Iще трохи погомонiв iз людьми i, скочивши на коня, по┐хав перевiряти роботу взводiв. - Прибуде народу, товаришу командире, як води у повiдь, - пiд'┐хав Микола Остапець. - Ти дума║ш? - I думати нема чого! - обiзвався позаду квген Свириденко. - Дай тiльки допомогу людям - битимуть фашиста... До кого не кинься: як не дочку на каторгу забрав, так домiвку спалив, убив когось, добро позабирав. За сво║ю владою зiскучився народ, за синами сво┐ми. Нащо краще, вiзьму свого дiда. Вредний такий, гудзкуватий, нiби корiнь. Всi ми в колгоспi, все село, а вiн один вперся: "Жив по-старосвiтськи i помру по-старосвiтськи. Мене вашi колгоспи не скоро дочекаються"... Заскакую це якось напровеснi додому. Ну, звiсно, мати обнiма║, плаче, баба теж реве. Аж тут i дiд iз печi обзива║ться: - квгене, це правильно, що нашi фашиста пiд Сталiнградом упень знистожили? - Правильно, дiду, - кажу. - I до нас дiйдуть? - Безпремiнно дiйдуть. - Коли б уже скорiше, а то я думаю-передумаю собi: як не буде ┐х довше - сам пiду шукати сво┐х. Дiйду чи не дiйду, а шукати пiду. - А в колгосп, як прийдуть нашi, пiдете? - Перший побiжу, аби тiльки сво┐х побачити... Та ти не смiйся, чортiв вилупку, напався на мене, коли я пирхнув: нiхто тобi такого права не дав з людсько┐ болiстi смiятися. I так вiн це "людсько┐ болiстi" сказав, що мене аж дрож пройняв... Багато у людей на душi запеклося. Кров'ю обкипiла теперiшня проклята житуха. * * * Партизанський патруль зупинив ┐х при в'┐здi в сусiдн║ село. - Як справи, Федоре? - запитав Черевика. - Хорошi, товаришу командире, - наблизилась чорна, збiльшена темiнню постать. - Народ виловлю║ зброю по ставках, копанках, викопу║ з землi. Перед свiтанком, сповнений утомою i тим радiсно пiднесеним настро║м, що охопив усiх партизанiв, i тривожними думами про сiм'ю, i мiркуваннями, як найкраще провести удар на мiсто, вiн вирiшив дати короткий перепочинок людям i коням. Постукали в дверi просторо┐ хати, i незабаром з сiней обiзвався дитячий голос: - Хто там? - Партизани; Переночувати пустiть. Хлопчик вiдчинив дверi i радiсним, схвильованим голосом промовив: - Заходьте, заходьте, тiльки у нас постелитись нема чим. - А де ж батько, мати? - запитав Дмитро, торкаючись рукою дитячо┐ голiвки. - Убили ┐х, - обiзвався з хати голос дiвчинки. - Iвасю, бiжи в клуню по сiно! - Я зараз, - метнувся хлопець на двiр. Поклали сiдла пiд голови i лягли на широкому полу, що йшов од пiчки до причiлково┐ стiни. Дмитро умостив бiля себе хлопчика i пiд його спiвуче жеботiння заснув чутким партизанським сном. Прокидаючись, чув на вулицi голоси, брязкiт збро┐, форкання коней i знову засинав, торкаючись рукою худого тiльця сиротини. Уранцi, коли сонце променем постукалось у шибки, вiн почув притишенi голоси i шамотiння. Розплющив очi. Побачив, як босонога дiвчинка рокiв дванадцяти, зводячись навшпиньки, виймала iз печi онишником чималий горщик. - Ганю, збiгай до тiтки Марi┐ за молоком. Скажеш - для партизанiв. - Зараз, тiльки вiдцiджу картоплю, - метнула чорними косками. - Це ж у нас i хлiба нема. Як ми будемо гостей вiтати? - задумався хлопець, i його чорняве обличчя нiби постарiло. Зворушений Дмитро пiдвiвся з полу i довго дивився на дiтей ласкавими i сумовитими очима. - Як вам спалося? - пiдбiг до нього Iвась. - Не замерзли? - i головою прихилився до Дмитрового плеча. Дмитро збудив сво┐х бiйцiв i зразу ж наказав: - Де хочете, а дiстаньте для сирiт харчiв. Зараз же. А потiм роздобудьте корову, чи з громадського господарства, чи в старости. - Дiстанемо! - швидко пiдперезався квген Свириденко i через хвилину вискочив з Остапцем у двiр до коней. Ганя швидко схопила глиняний кухлик i почала зливати Дмитровi на руки. - Ой, горе мо║! Куди ж вашi по┐хали не поснiдавши? - сказала таким жалiсливим голосом, як говорять лiтнi жiнки, i кинулась до вiкна. - Вони скоро повернуться, - заспоко┐в Дмитро. XV Було очевидно, що ворог про пiдготовку до нападу нiчого не знав. Коли й дiйшли якiсь чутки - не повiрив ┐м, бо ж у мiстi зiбралась така велика сила. Фашисти, напевне, гадали, що якийсь партизанський загiн напав на полiцiйний участок, а тому вдень iз мiста ви┐хала каральна група - щось iз шiстдесят пiхотинцiв. Дмитро наказав партизанам пропустити цю групу в лiс, а потiм несподiвано вдарити i ззаду, i з бокiв. Зв'язкiвцi на всякий випадок метнулись обабiч од шосе за допомогою. Коли автомашини увiйшли в глибину лiсу, партизани всi║ю силою обрушились на карателiв, що, зiскакуючи на землю, лягали прямо на болотистiй дорозi i уперто вiдстрелювались, аж поки ┐х не знаходила вiрна партизанська куля або не розносила в клоччя граната. Кiлька забруднених фрицiв здалося в полон, ┐х хотiли розстрiляти у вiдплату за одного вбитого i одного тяжко пораненого партизана, одначе одвели до командування загону. Бiля Супрунiвки Дмитра наздогнав зв'язкiвець-мотоциклiст, озбро║ний танковим кулеметом Дегтярьова, i передав наказ штабу партизанського з'║днання вiдправити обидвi гармати з обслугою в розпорядження штабу. Хоча i жаль було, одначе зразу ж направив Остапця iз запискою до командира вогневого взводу Пiдвисоцького. По селах представники штабу з'║днання поповнювали партизанськi загони озбро║ним населенням, перемiшували його з обстрiляними лiсовими вояками. Окремо видiлили двi групи досвiдчених рибалок, щоб без затримки можна було переправлятись на другий берег Бугу. Жiнки зносили перкаль i полотно для перев'язок - бинтiв не було. Всюди по хатах топилися печi - готувались до партизанського свята. I в кожному дворi вiдчувався той щасливий i святковий настрiй, що охоплю║ людську душу в хвилини найбiльших переживань, коли зовсiм не дума║ться про сво║ особисте, бо воно так добре розiйшлося в навколишньому, як сiль в окропi. Вiрилося, що зовсiм недалеко ходить щастя, i тому особливим вогником свiтилися проясненi очi, вiльнiше дихалося i легше ходилося по землi. Не до┐жджаючи до галяви, обсаджено┐ вишняками i порито┐ давнiми щiлинами, Дмитро почув сердитий бас, що раз у раз зривався спересердя i переходив у гортанний клекiт: - Я тобi сказав - не пущу! Значить, не пущу! - Еге, так i не пустите. Сам утечу, - вперто твердив дитячий голос. - Я тобi так утечу, що не сядеш i не ляжеш. Всього iзсиню, як буза. - Нема такого права, тату. - Ти зна║ш, як мати .наша буде журитися, - почав доводити батько. I зразу дитячий голос повеселiшав: - Я вже маму втiшив. Вони сказали, щоб недалеко вiд вас тримався. Все ж може трапитися. А пiсля бою щоб разом прийшли додому. От що! - Тьфу на вашу голову! I мале i старе заодно! - сплюнув лiтнiй чолов'яга в короткiй свитинцi. - Ходiмо вже разом, причепо, бо запiзнемось. - Е? - ще недовiрливо протягнув хлопчик рокiв чотирнадцяти, не наближаючись до батька. Але швидко зрозумiв, що його не обманюють, тому зразу ж споважнiв i, притримуючи рукою ремiнь карабiна, широкими кроками господаровито пiшов по галявинi, раз у раз перестрибуючи через напiвобваленi задавненi щiлини. * * * Тепла зоряна нiч. Чути, як в темрявi зiтха║ i плещеться рiка. А лiворуч хвилею перекочуються шуми - то людська рiка, невидима i грiзна, попливла усiма дорогами та без дорiг до настороженого мiста. Часом брязне зброя, скрегне об камiнь пiдкова i з-пiд копита розквiтне гiлочка золотистих iскор, схожих на кетяшину бузка. Партизани, замiнувавши дороги i виставивши на них заслони, широко охоплювали невелике сонне мiсто; околицi його перед самою вiйною закрасувалися рiвною лiнi║ю нових будiвель; тепер тут розташувалися фашисти. Поперед будинкiв, на лузi, горбатилися дзоти; обпетлявши черепашим виводком околицю, вони двома клешнями вгризались в прибережнi схили. Партизани затискали мiсто так, як проходила крива дзотiв, але основна сила була скерована на центр, де стояли казарми, будинок полiцi┐ i комендатура. Перед ┐хнiми вiкнами лежали гнiзда хворосту: спасаючись нiчного бою, фашисти на всякий випадок ще огородилися сухосто║м. З шипiнням пiднялися три ракети i, опускаючись, вирвали з темряви шматок обвисло┐ кручi i людську постать з гвинтiвкою навпереваги. Раптом сколихнулась нiч, загупала важкими кроками, розкотилася стоголосим "ура". Задеренчали, заляскали пострiли. I чийсь несамовитий крик роздирав темiнь пронизливо й довго. Iз казарм, будинку полiцi┐ i лiсистого узбережжя Бугу невпопад застрочили автомати, пiзнiше - кулемети i спалахнули купи сухого хмизу, зубчасто пiдiймаючи вгору чорну приполу ночi. Вогонь яскраво освiтив кривавi коробки будинкiв, що були загратованi рiдким лiсом, наче з хвиль пiднявся високий берег, на якому бiгали, метушились i падали фашисти. Ось частина ┐х добiгла до дзотiв, деякi заховались по будинках i мiцнiше озвалися кулемети й мiномети. Через широкий i глибокий рiв партизани швидко перекинули дошки i, пiдстрибуючи, неначе перегойдуючись, побiгли ближче до будiвель. Ось один зупинився на мить, похитнувся i впав на руки товаришевi, що пiдбiг iззаду. I в цей час партизанськi мiномети ударили бiглим вогнем. Багрянi сполохи виводками жар-птиць стрепенулися над будинками. - Впору сипнули! Дуже впору! - зрадiв Созiнов, спiшившись бiля трьох дерев. - Красиво б'ють! - По-хазяйськи! - зупинив коня Дмитро, спостерiгаючи, як його партизани залягали недалеко вiд будiвель, що вже починали нерiвно пiдiйматися вгору хистким сяйвом, обливаючи багряним литтям склепiння дерев. Недалеко вiд них, тримаючись ближче до рiки, пробiгла з карабiном Соломiя. Санiтарна сумка, набита медикаментами i полотном, неповоротко пiдстрибувала, била дiвчину по ногах. Созiнов хотiв ┐й крикнути, щоб верталась назад, але в цей час побачив, як дiвчина припала до партизана, обережно вiдволiкаючи його в затiнок. Потiм на весь зрiст побiгла до групи партизанiв, що вклинились мiж дзотами i палаючими будинками. З домiв, що уже шумували вогнем, стрибали i вибiгали фашисти. Бiльшiсть iз них падала недалеко вiд порога i вiкон, а тi, що вцiлiли, уперто вiдстрелюючись, вiдступали до Бугу i маскувалися за деревами, аж поки не залягли мiж товстими колодами сплаву. Громохке заграли по колодах снаряди i мiни, i розщеплене дерево пiдiймалося вгору з шматками закривавленого м'яса. - За Батькiвщину! За Сталiна! - пiднялися партизани в атаку, на ходу вганяючи в автомати воронi диски i заряджаючи нiмецькi протитанковi гранати. Кинулась за ними Соломiя, але поруч хтось застогнав, i вона нахилилась до пораненого. - Ой, пече