еж не може. Здогадка, що вiн онiмiв i оглух, так приголомшу║ його, що вiн на мить заплющу║ очi, а потiм всiм тiлом робить надлюдське зусилля, щоб звестися на ноги, скинути iз себе страшне зацiпенiння. Пiдвiвся навколiшки, але невiдома сила кинула його на землю. I знову пiдвiвся, i знову упав. Недосяжне небо слiпить його очi, вони наливаються дикою впертiстю i злобою. Переляк скривив обличчя Слюсаря, i вiн, стримуючи Дмитра, щось швидко-швидко заговорив, очевидно, почав заспокоювати. Але вже нiщо не може втихомирити непокiрно┐ вдачi. Страшним ривком вирива║ться iз обiймiв Слюсаря i, почуваючи, як розповза║ться обважнiле болюче тiло, трiщать i ломляться костi, пiдводиться прямо назустрiч сонцевi i летить у чорну i холодну безвiсть. Прийшовши до пам'ятi, бачить пiдстаркувате добре лице з клинцюватою напiврудою, напiвсивою борiдкою. "Лiкар", - догаду║ться i впива║ться очима в папiрець. Великими лiтерами на ньому старанно виведено: "Товаришу Горицвiт, не хвилюйтеся. У вас повiтряна контузiя i поранено ногу. Говорити i чути будете. Побiльше спокою. Бережiть себе. Лiкар Булгаков". I враз це просте, з типово росiйськими рисами лице ста║ незмiрно прекрасним i дорогим. Одними очима вiн дяку║ лiкаревi, i тепла повiнь, що залива║ Дмитра, зменшу║ болi i стукiт в головi. "А може тiльки заспокою║ мене?" - майнула жахлива думка. Стиснулося серце, а розширений погляд допитливо зупинився на високому чолi, роздво║ному товстою поперечною веною. Уважне око лiкаря зразу помiтило змiну виразу, добре примружилось у м'якiй сiтчатцi припухлих зморщок. I знову рука простягнула папiрця: "Усе буде добре. Чу║те ви, ведмiдь упертий". I цi слова викликають щось подiбне до усмiшки на вимученому, зведеному судорогою обличчi Дмитра. Через кiлька днiв, лежачи на освiтленiй сонцем галявинi, вiн побачив, як iз лiсу вийшов невисокий стрункий партизан i зупинився недалеко вiд лiкаря. Щось було знайоме i в ходi, i в рисах обличчя. "Невже це Шевчик?" - раптовий здогад осiнив Дмитра, i вiн напружу║ зiр, щоб краще розглянути мiцно пiдiбрану постать. "Еге ж, це вiн". Але як змiнився Григорiй! Сивина заплелася в його чорний чуб, глибоко запалi очi обвелися темними смугами, виразнi зморшки окреслили невеликий рот. "Немало, Григорiю, ти горя хильнув", - iз жалем подумав, не спускаючи подобрiлих очей з його зосередженого i смiливого обличчя. Пригадав смерть Софi┐ та дiтей, згадав i свою сiм'ю i важко зiтхнув. Григорiй зрозумiв, що робиться на душi у Дмитра, i пiдiйшов до нього, опустився на колiна, обережно мiцною рукою доторкнувся до розслаблено┐ припухло┐ руки. Лiкар знову подав папiрець, i Дмитро кiлька разiв прочитав: "Вiн врятував i вас, i ваших друзiв". Погляди Григорiя i Дмитра зустрiлися. I це була зустрiч не давно минуло┐ молодостi, а важких загартованих рокiв, рокiв найтяжчих випробувань, що спопелили усю дрiб'язковiсть душi, поглибили чуття, навчили серце незмiрно любити свою землю i людей. Вони обо║ не змогли б розповiсти про сво┐ чуття, але допитливому оковi про них говорили i ┐хнi безмовнi погляди, i ледве помiтне здригання уст, i той добрий спокiй, що розм'якшував обличчя Григорiю i зменшував бiль Дмитровi. Отак вони знову стали друзями. Через два тижнi Дмитро поволi, за┐каючись, почав говорити, а потiм вiдклало праве вухо, i з якою жадiбнiстю i болем вiн слухав розповiдi Пантелiя Жолудя, що також був контужений, але легше, Олекси Слюсаря та скупе слово Лазорка Iванця! Тiльки ┐х чотирьох i встиг врятувати Григорiй Шевчик, що став командиром пiсля геро┐чно┐ смертi Федоренка. - Нацiоналiсти, сукини сини, вбили, - розповiдав Дмитровi. - Iз оточення ми з боями вийшли до так званого "дистрикту Галiцi┐" i попали в друге оточення - бандерiвське. Довелося пiти на хитрiсть - об'явили, що ми загiн батька Федора, i подалися знову на Подiлля Коли ж розгромили фашистiв у двох районних центрах, "щирi" зрозумiли, що то дi║ партизанська рука, i кинули сво┐ банди на нас. Ми провчили добре ┐х... Уявля║ш собi, в одному бою я стрiвся з Карпом Барчуком. Жаль, що не довелося наздогнати його... Одужуй скорiше, - i, прощаючись, ласкаво торка║ться пальцями до розбухло┐ руки Горицвiта. XXXVI Дмитро, опираючись на палицю, поволi вийшов до лiсового озера. Тихо шумiв шершавий вузлуватий очерет, на водi пишно розцвiлися бiлоснiжнi лiле┐; в округлi м'ясистi заслонки листу купав билися мальки i кидалися врозтiч, коли з глибини блискавично злiтала довга тiнь крапчасто┐ щуки. Бiгли i зникали у зелених берегах пухнастi хмари; зiрчастi плетива горiхiв, оповитi диким хмелем, нависали низько над невсипущими хвильками, i тривожний ча┐ний плач злiтав над розквiтлим осоконем. Поруч, на прогалинi, що колись оралася, засiвалася, тепер пiднявся високий гостролистий пирiй, жовтiла щiльно притуленим суцвiттям наперсткiв терпка пижма i осипалось похилене колосся здичавiлого жита "Скоро засi║мо тебе, ниво! - усмiхнувся, пригадуючи схвильованi слова Григорiя про подi┐ на Бiлгородсько-Курськiй дузi. - Укра┐ну вже звiльняють. Укра┐ну!" Хотiлося ще раз на самотi пережити це радiсне повiдомлення Хотiлося скорiше зовсiм одужати, знову кинутися в бо┐, пiти назустрiч сво┐й великiй армi┐. Вiрилось, що доживе вiн до того дня, коли вся його земля, вiльна i щаслива, пiдiйметься з попелу i ру┐н, iще в стократ дорожча i могутнiша, i на здичавiлому полi закрасу║ться золотий колос, i в нових хатах загоряться вогники щастя, i в щасливих батькiв народяться щасливi дiти. При згадцi про дiтей тяжко занило серце. Скiльки вiн думав-передумав про свою сiм'ю. Одна думка, що, може, став уже таким самотнiм, як Григорiй Шевчик, кидала Дмитра у холодний пiт. "А живе чоловiк. I як ворога громить! - майнув перед очима образ Григорiя. - Iншого, може, надломило б горе, а цей трима║ться, неначе iз каменя збитий". Повага i приязнь Дмитра усе бiльше зростали, коли вiн знайомився з бойовою роботою загону Григорiя. А пiдривна група, яку очолював iнженер Смирнов, захопила командира: кожен брусок толу розраховано - на висадження мосту стiльки-то треба, на водокачку - стiльки-то. "А ми не вмiли шанувати добро. На одну школу двiстi кiлограмiв вгатили". Зацiкавило i рiшення про покарання. Партизановi, що чимсь проштрафився, доручалося найважче завдання. Виконанням його спокутувалась провина. Все вище i вище з-за лiсу пiдводилося сонце, натягуючи помiж деревами золотi кросна, виплiтаючи на землi плямистi тiнi. Знову пригадалося дороге повiдомлення, i добре стало на душi, немовби отой гарматний грiм уже перекинувся сюди, в безмежнi простори Подiлля. - Товаришу командире, покуштуйте яблук! - до нього, обнявшись, пiдходили розчервонiлi од смiху нерозлучнi друзi: Олекса Слюсар, Пантелiй Жолудь i Лазорко Iванець. Уже кiлька разiв, тримаючись один одного, вони ходили в бо┐ з новим загоном. I Григорiй тiльки головою похитував: - Коли в тебе, Дмитре, всi такi партизани, то з ними можна землю перевернути. - Не хочу перевертати. Хай собi i далi крутиться навколо сонця, - несподiвано вiн ставав задуманим. Тихо продовжував: - Так, всi такi... були... Пантелiй звернувся до Дмитра: - Товаришу командире, надумалися ми в районi забрати собi машини - надокучило пiшки ходити, невигiдно: i ноги болять, i чоботи рвуться. Вiдпустiть на добре дiло. - Як дума║ш напад зробити? - зацiкавлено поглянув у одверте, смiливе обличчя парубка з димчастосизими очима. - Думаю узяти з собою кiлька шоферiв, переодягнутися всiм у полiцейську форму i вдень пiти у мiсто. Дiйдемо до полiцi┐, знiмемо вартових i зразу в гараж - вiн коло само┐ полiцi┐ сто┐ть. Поки розкумекають, в чому справа, - ми уже на машинах вискочимо на шлях. Тут найголовнiше - несподiванка .. Для вас легкову постараюсь добути. - З командиром загону говорив? - Говорив. Погоджу║ться. Да║ нам шоферiв. - Що ж, рушайте. Коли невдачею повi║ - не зав'язуйте бою. Зразу ж назад. Як на добре пiде - не забудьте горючого захопити. Згарячу можете вискочити без нiчого. - От i добре, товаришу командире. Хочеться живiшого дiла, - пiдводиться з землi рослий мiцний парубок, i вся його постать диха║ безмежною силою i завзяттям. Обнявшись, усi тро║ пiшли вузькою, ледве помiтною стежкою у лiс, i незабаром широкий розложистий спiв сколихнувся над споконвiчними шумами, посилився луною над озером: Хай гримить земля пiснями В цей крилатий гордий час. Слово Сталiна мiж нами, Воля Сталiна мiж нас. XXXVII В недiлю по курнiй широкiй дорозi, обсадженiй молодими тополями, iшли i зрiдка ┐хали люди в мiсто на ярмарок. Як змiнилися, помарнiли i обносилися вони за цi роки! Знову груба десятка, зiткана на саморобних ткацьких станках, про якi уже й забуло село, покрила намучене тiло. До нiг були прив'язанi чорнi потворнi галошi, зробленi з гумових камер. На жiнках парусили негнучкi спiдницi, пошитi iз рябого захисного брезенту. Коли на дорогу вийшла невелика група полiца┐в, поблискуючи нiкельованими гудзиками, люди злякано шарахнулися на поле. Недалеко вiд мiста полiца┐ зупинили двi пiдводи з дебелими кабанниками i наказали ┐хати до полiцi┐. - Пани полiцейськi! У нас, казав же ж той, документи всi ║, - рудовусий кабанник, часто клiпаючи вiями, почав виймати iз пазухи ремiнного бумажника. - Документи в полiцi┐ покажеш! - строго обрiзав кремезний полiцай. - Пани полiцейськi. На бiса... тьфу, нащо, казав же ж той, нам та полiцiя здалася! Ми люди простi. Випийте за наше здоров'я, а ми собi з богом по┐демо на ярмарок. Казав же ж той, нехай вам буде солодко i нам не гiрко, - простягнув волохату руку з акуратно складеними "укра┐нськими" карбованцями. - Так ти що, душа твоя тринадцята, пiдкупити нас хочеш!? За такi дiла зна║ш, куди тебе заточимо? Ти ще не зна║ш нас! - закричав на кабанника, i той злякано принишк, поспiшно кладучи в пазуху неслухняними пальцями грошi i документи. Хтось iз полiца┐в не витримав, весело пирхнув, i кремезний косо подивився на нього, ледве i собi стримуючи усмiшку. Вiд засмученого, проте допитливого ока кабанника не сховався прихований посмiх. "Напевно мало дав. Видать, хабарники, бiльше хочуть". Вiн зашушукався з iншими кабанниками, i незабаром засмальцьованi папiрцi iз товстих пальцiв переходили в його руку, i вiн навмисне довго перелiчував грошi, скоса поглядаючи на сво┐х веселих охоронникiв. Бiля мiста ┐х перепинила варта. - Куди товар вiдправля║те? - До добрих покупцiв. - Пiдходящий? - Серединка наполовинку. Грошей повнi пазухи везуть. - Пощастило вам. - Аякже! Дав бог копi┐чку, ну, а чорт дасть дiрочку. Погуля║мо добре. - Зареготалися всi, i кабанник зовсiм повеселiшав: вiдкупимось, казав же ж той, вони випити не дурнi. I коли рушили пiдводи, вiн змовннцьки почав коситися на кремезного. Той i собi пiдморгнув йому, а недалеко вiд полiцi┐ прошепотiв: - Не лякайтеся, коли опинитеся на цьому подвiр'┐. Через п'ять хвилин по┐дете собi на ярмарок. - Спасибi, пане полiцаю, - розтягнув рот в широку посмiшку. - Носи на здоров'я. Пiдводи в'┐хали в двiр полiцi┐ Вартовий, стоячи на ганку, лiниво подивився на звичну картину i не ворухнувся iз мiсця, але коли полiца┐ увiйшли в гараж - занепоко┐вся: - Хто там порядку║? - насторожено гукнув. - Чого репету║ш, як на ярмарку? Не бачиш - сво┐. Привезли тобi подарунки, - поволi пiдiйшов Пантелiй Жолудь iз Олексою Слюсарем до полiцая. - Начальник ваш у себе? - В кабiнетi сидить. - Скажи, що при┐хали до нього iз важним пакетом, - утомлено позiхнув Пантелiй i пучкою перехрестив рота. - Зараз скажу. I тiльки повернувся служака до дверей, як всю утому i повагу змело з партизана. Одним помахом вiн мертвою хваткою охопив голову вартового, i той безсило вдарився тiм'ям в дуже плече Пантелiя Зв'язаного, з забитим ротом полiцая Пантелiй поклав бiля схiдцiв, а сам з автоматом напоготовi став недалеко вiд дверей. Незабаром зачмихали машини, ось одна унт покотила до ворiт, i Жолудь, махнувши рукою кабанникам, мовляв - утiкайте швидше, побiг до гаража. Вiн iще встиг викинути на грузовик мотоцикл i на ходу скочив у кузов. З будинку полiцi┐ уже бiжать полiца┐, i Пантелiй, спираючись лiктем на кабiну, б'║ довгою чергою в розгублену напiвбеззбройну отару, що зразу ж розсипа║ться по всiх закутках подвiр'я. Машини, пiдскакуючи, на повнiм ходу мчать по вибо┐стому бруковi, обминають пiдводи з кабанниками, якi з усi║┐ сили перiщать батогами коней, i Пантелiй, смiючись, весело кида║ ┐м: - Спасибi, що партизанам послужили! Ярмаркуйте на здоров'я. Але тим, видно, не до ярмарку - женуть коней подалi вiд базарно┐ площi i зникають за крутим поворотом... На узлiссi заправили машини, закурили. - Дамо, хлопцi, круга, щоб збити ворога з пантелику. А то, чого доброго, нападуть на слiд i наваляться до нас у загiн, як снiг на голову. Даремно цю витiвку не попустять. Чи як ви дума║те? - допитливо поглянув на партизанiв Пантелiй. - Можна й круга дати, - погодилися. Чому було не погодитися пiсля доброго нападу? - Дорогу ж добре зна║ш? - З зав'язаними очима знайду. Ви ще не зна║те мене! - вийняв iз рота люльку. - Ти й до сво║┐ дiвчини з зав'язаними очима ходив? - поцiкавився Слюсар. - Нi, вона у мене така красива, як весна, - погляду не одведеш. Партизани усмiхнулися, думаючи, що Пантелiй знову щось вигада║, але вiн неждано, задушевним голосом, наче зiтхаючи, промовив: - Ех, i дiвчину ж викохав я, хлопцi! Кiнчиться вiйна - при┐дете до мене i самi побачите, яке щастя може припасти чоловiковi. При нiй я навiть на горiлку дивлюсь як на ворога клятого... Ну, по┐хали, час! - легко скочив у кабiну першо┐ машини. Глухими, лише тiльки йому вiдомими лiсовими дорогами повiв Пантелiй невелику колону. Вiра у сво║ вiйськове щастя глибоко укоренилася в душi партизана. Але це була не слiпа вiра. Кожен напад вiн ретельно обмiрковував, обираючи сво┐ми супутниками несподiванiсть i смiливiсть, що переходили межi ймовiрного. "Коли б ми з фашистом просто воювали, давно нас танками передушив би. А ми вою║мо по-партизанськи - значить, мало не по-науковому, а iнодi й вище. Тут злились i наука, i догадка, i наша ненависть. Ви ще не зна║те нас!" - любив повторяти в гуртi сво┐х товаришiв. Тепер його потягнуло у тi лiси, де почав партизанити. Хотiлося хоч одним оком глянути на старий табiр, згадати минулi бойовi днi i водночас захопити кiлька авiабомб, щоб можна було з них витопити тол. Потягнуло так сильно, як тягне птаха в рiдне гнiздо, i в пам'ятi перебирав хвилюючi картини, що одна за одною пропливали, огорненi живим сяйвом широкого серця, зiгрiтi щирим теплом молодостi. Незабутн║ йому яскравiше уявлялося на вiддалi, згодом, бо час стирав ту величезну напругу, коли око в годину бо┐в i випробувань лише блискавично вбира║ у себе розрiзненi картини, несистематизовано кида║ в глибiнь пережитого. А згодом вони випливали несподiвано, неначе промитi грозовим дощем. Так на вiддалi, згодом, нам ста║ дорожчим i дитинство, i молодiсть, i першi зустрiчi, i друзi. Так згадки про сонячний весняний промiнь i перший пролiсок огрiвають i радують нас у зимовi днi. Надвечiр Пантелiй побачив тi лiси, окремi дерева, повз якi не раз проходив, якими не раз милувався. Ось i дуб сто┐ть, розбитий грозою, почорнiлий в серединi, а не засиха║ - на вузлуватих гiлках шуму║ жилаве рiзьблене листя, жовтiють точенi жолудi, знаходить притулок спiвуче птаство. Обережно спуска║ машину в яр i завмира║ од несподiванки: насупроти нього, цiлячись iз автомата, сто┐ть Степан Синиця. - Степане! Це ти?! - скаку║ на землю i бiжить назустрiч молодому партизановi. - Пантелiю Iвановичу! Звiдки ви? Де ж?.. А ми вже думали... - розгублено i радiсно свiтиться чорне обличчя Степана. - Дмитро Тимофiйович живий? - Живий, Степане! - пiдбiга║ Слюсар. - Звiдки ж ти тут узявся? - Всi нашi загони прийшли сюди. Правда, табори стоять ближче до узлiсся - фашисти старi мiсця облили якоюсь рiдиною, що палить живе тiло. Варич був схопився за вичинену шкiру, то вся рука покрилася вогниками. Насилу загасив. Чисто шкура обгорiла. Мучиться хлопець. Лiкар каже, що мiсяцiв два поноситься з раною. - Значить, усе з'║днання тут? - Аякже! Хазя┐ни повернулися в район. Ну й дали ми чосу фашистам, били, били, а потiм ще й в Бузi топили. Iван Васильович такий план виробив, що його зразу ж, майже без поправок, затвердив пiдпiльний обком. Товариш Савченко теж брав участь у боях. Партизани з Степаном пiшли до табору. Пантелiй з насолодою слухав усi новини, узнав, що тут i Югина, i Андрiй, i Ольга, i сам собою не мiг нахвалитися в душi, що заскочив у яр. "Як зрадi║ Дмитро Тимофiйович, коли привезу йому таку звiстку, - i усмiхнувся, уявляючи радiсть свого командира. - ┐й-право, ти, Пантелiю, молодець..." Чим ближче вiн пiдходив до табору, тим бiльше зустрiчав знайомих партизанiв, обнiмався, цiлувався, жартував i обростав живим рухливим коловоротом. - Пантелiю, це ти!? - здивовано застиг на мить дiд Хмара, що саме сокирою тесав деревину. - Нi, не я, дiду Хмаро. - Звiдки ж тебе принесло? - Iз того свiту, дiду, iз самого раю. Ви ще не зна║те мене! - А як там жити, в раю? - I не питайте: погано. Горiлки не дають, самогонку не гонять, пива нема, курити люльки не можна - голови в янголiв дуже тендiтнi, вiд диму зразу ж мiгрень напада║. - Що то воно за хвороба? - Це спочатку одна половина голови болить, потiм друга, а далi обидвi разом. - Ну, здоров, здоров, - пiдходить дiд з сокирою в руцi i автоматом за плечем. - Здрастуйте, дiду, - мiцно стискають один одного в обiймах. - Еге, у вас, видать, сила до ста рокiв буде прибувати. Певне, добру чарку п'║те? - Так це правда, що Дмитро Тимофiйович живий? - Правда. Привезу вам його в повнiй бойовiй готовностi. Ви ще не зна║те мене! - Оце добре. Скучили за ним. Уже думалось, Пантелiю, i не стрiнемось. - Дiду, а горiлкою почасту║те? За таку новину я б з-пiд землi дiстав би. - Ой, чiпок нещасний. - Хiба чiпок бува║ нещасним? Недалеко вiд землянок Тур, Пiдвисоцький i кiлька партизанiв пораються бiля вiдкручених частин сорокасемимiлiметрових гармат, що були на пiдiрваних нiмецьких танках i броневиках. На землi лежать лафети, стволи, замки. Бiля дерева уже сто┐ть одна гармата на новому дерев'яному ходу, а невдалiк од не┐, у ровику, лежать невеликi довгастi тiла снарядiв. - Товаришу комiсар, прибув у ваше розпорядження! - молодцювате, по-вiйськовому да║ честь i завмира║, не спускаючи радiсно смiхотливих очей iз невеличко┐ рухливо┐ постатi Тура. "Менi добре, дiла iдуть хороше, i тепер всiм партизанам повинно бути прекрасно, - неначе говорить усе обличчя Пантелiя. Вiн щиро здивувався б, якби почув, що зараз може бути в кого досада. - Як так? Ми фашиста б'║мо, Червона Армiя уже визволя║ Укра┐ну, скоро хiба так заживемо на вiльнiй землi? Тому й грiх журитися, бо все йде правильно, як часи". I не знав Пантелiй, що в цей саме час каральна група СД на широкому сiльському майданi вiшала його матiр i сестру. Навiть сльози не проронила перед стратою Вiра Жолудь. Зосереджена i побiлiла, пiднялася на помiст, великi чоловiчi руки приклала до грудей i твердо промовила до односельчан: "Прощавайте, люди. А зустрiнеться хто з Пантелi║м, передайте останн║ мо║ слово: - Бий, сину, фашистiв, до останку ┐х винищуй!" * * * Вночi Пантелiй Жолудь з друзями на машинах влетiв у сво║ село. Пролунали першi пострiли, на вишцi засвiтилися трасуючi кулi. Бiля управи, де тепер розташувалися карателi, злетiли ракети, i ┐хн║ свiтло тьмяно окреслило двоповерхову школу i пожежну башту. На повнiм ходу вискочили машини на майдан, i Пантелiй першу бронебiйно-запальну кулю вгатив у темну метушливу постать. Спалахнула одежа на фашистовi, i переляканий чужинський голос, пiднiмаючись над гуркотом не-виключених моторiв, довго скреготав у iмлистому повiтрi. В управi хтось перекинув лампу i зразу зайнялися на пiдлозi розкиненi папери. Пантелiй ускочив у будинок. Вище нього в одвiрок цокнула куля, i в'юнкий невеличкий солдат, з силою вдаривши дверима, зник у другiй кiмнатi. Прикладом вiдчинив дверi Пантелiй, але карателя нiде не було. Страшним поглядом обвiв усю кiмнату i кинувся назад в примiщення, що вже заповнялося вогнем та димом. Але по дорозi осiнила догадка. Знову повернувся назад. Обома руками схопив великий диван i так труснув ним, що вiн зразу ж розвалився, а куций фашист, обвiшаний залiзними хрестами, вивалився на середину кiмнати. Тут же i пришив його. Знову-таки бронебiйно-запальною кулею. Назад вiн уже бiг через огонь, i тiльки на майданi трохи прийшов до пам'ятi, обтираючи пiт i сажу з високого чола... На вулицi чорними купинами, в безладдi, валялися карателi. Стрiлянина тепер двома хвилями вiдкочувалася вiд майдану на городи, куди кинулись тiкати фашисти. Незабаром партизани почали повертатися до машин. Пантелiй, наче крiзь сон, почув стогiн. При хисткому свiтлi пожарища пораненому партизановi перев'язали груди i обережно понесли вперед. Пантелiй на машинi, обережно, немовби боячись подушити вiчний покiй повiшених, пiд'┐хав до шибеницi. Сам перерiзав мотузки, сам поклав у кузов матiр i сестру, а потiм знову сiв у кабiну i поволi повiв авто в партизанськi лiси, над якими обважнiло котився мiсяць. Коли наблизились до лiсово┐ дороги, порiзано┐ вузлуватим корiнням дерев, Жолудь зупинив машину i попрохав товаришiв: - Лазорко, Максиме, притримайте мо┐х, щоб не болiло ┐м. I Лазорко в напiвтемрявi вперше побачив прозорi краплини на очах Пантелiя. - Притрима║мо, ┐дь спокiйно, - поклав собi на руки негнучке i холодне тiло дiвчинки. п┐ невеличке обличчя з здивовано-страдними очима все взялося воском, як береться воском достигле яблуко, тiльки шия була перехоплена темною, глибоко втиснутою смугою. "Це тi, що iще не жили", - в скорботi нахилився над дiвчинкою Лазорко, i бiльше вiн нiчого не бачив, аж поки не при┐хали до Городища... Пантелiй сам викопав простору яму, сам положив матiр поруч Iз сестрою, а закопати не змiг - кусаючи губи, востанн║ " поцiлував сво┐х кревних, уже в ямi, вискочив на поверхню i, нiби п'яний, заточуючись, пiшов до озера. Пiзнiше на свiжо висипанiй могилi його знайшли Лазорко i Олекса. Нетямущими очима глянув на друзiв i знову обличчям притулився до землi. Вiтер поволi перебирав його довгий чуб. - Пантелiю, брате Пантелiю, - торкнувся його руки Лазорко - Випий трохи. Воно в горi пособля║, - подав баклажку з горiлкою. Пантелiй взяв баклажку, пiдвiвся, одiйшов трохи вiд могили i вилив усю горiлку собi пiд ноги. - Не треба, Лазорко. Впився я вже. Горем впився. Поки не кiнчиться вiйна - уст не вмочу, - поправив обважнiлою рукою чуба, що впав на стемнiлi очi. - Ну от... пiшли, хлопцi. I, обнявшись, товаришi строго i мiцно попрямували до табору. XXXVIII Вони обо║ поволi iдуть до озера. Григорiй пристосову║ться до кроку товариша, Дмитро спира║ться на палицю, а тому його лiве плече зда║ться вигнутим i нижчим, нiж праве. Чисто виголене обличчя Григорiя заклопотане, до прямо┐ зморшки, що надво║ розсiка║ лоб, наближаються iще двi, тiльки не так, як в бiльшостi людей - навскiс до брiв, а навскiс до перенiсся, неповно охоплюючи лiнi┐ брiв. - Не турбуйся, Пантелiй iз самого пекла вирветься, - втiша║ його Дмитро. - На вiйнi, як на вiйнi - все може бути. - Одна прикмета, що скрiзь по дорогах нишпорять фашисти та полiца┐, говорить: утекли хлопцi, - наполегливо запевня║ Дмитро. Вiн упевнений, що з Пантелi║м нiчого лихого не трапиться - обмане ворогiв. Безтурботно щебечуть щиглики, блискавицями з дерева на дерево перелiтають жовни, ┐хнi спiвучi переливчастi флейти ллють над озером мелодiйнi струмки, i тому тривожнiше ста║ на серцi, коли несподiвано короткими окриками затужить сумовита чайка. - От як ти розрубав би це подвiйне кiльце? - продовжу║ Григорiй незакiнчену розмову. Дмитро ляга║ бiля озера, палицею малю║ на пiску два кола, що стиснули загiн, з'║дну║ ┐х ходами сполучення, посерединi паличками познача║ партизанськi гармати. - Я наказав би артилерi┐ бити по переднiй лiнi┐, а пiхотинцям пiд захистом артвогню просуватися вперед. В цей час вони чують рев машин i зриваються на ноги. - Пантелiй ┐де! - впевнено каже Дмитро. Але про всякий випадок здiйма║ з ши┐ автомата i поволi пряму║ на зростаючий рокiт. Незабаром бiля табору затихають машини, лунають радiснi голоси, а потiм усе вiдбува║ться так швидко, що довго не мiг зрозумiти: сниться чи не сниться. Тiльки знав, що все почалося з несподiваного оклику: - Товаришу командире, прибув у ваше розпорядження. Легково┐ машини не дiстав, але дiстав вашу рiдню, - незвичним голосом говорить Пантелiй, i обличчя його теж незвично сумовите i стомлене. I раптом Дмитро побачив Югину, Андрiя, Ольгу. - Таточку! - скрикнула дiвчинка i метнулась до нього. - Дмитре! - зойком вирвалось у дружини. Дмитро кинув палицю, розкрив обiйми i, накульгуючи, пiшов назустрiч дочцi. Але раптом схопився за дерево, щоб не упасти - нога сильно вiддала назад i вже зараз не можна було спертися на не┐. Тримаючись однi║ю рукою за стовбур, вiн другою пiдхопив дочку i, цiлуючи ┐┐, з здивованням помiтив, як тепер вона стала схожа на Югину, коли та була дiвчиною. "Тiльки нiс горицвiтiвський, з горбинкою", - ласкаво випустив дiвчинку на землю i почав цiлуватися з Югиною, Андрi║м, Туром. Григорiй Шевчик хотiв непомiтно пiти до табору, але Дмитро зупинив його. - Югино, дiти! Григорiй Вiкторович врятував менi i мо┐м партизанам життя. На мить у ваганнi зупинилась Югина, глянула на Дмитра i рiшуче пiдiйшла до Григорiя, поцiлувала його. Григорiй приголубив Андрiя i Ольгу i, несподiвано швидко повернувшись, пiшов до табору. - Сiм'ю свою згадав, - тихо промовив Дмитро. I якось незручно стало за сво║ щастя, начеб вiн спричинив яке горе Шевчику. Притишенi, обважнiлi од радостi, переживань i дум, посiдали на високiй травi, прислухаючись до зеленого шуму, власного стукоту сердець, невиказаних слiв i почуттiв. Увечерi домовились, що Григорiй приведе у з'║днання свiй загiн, i другого дня Горицвiт вирушив до старого гнiзда. Свiт, величний i радiсний, оповивав Дмитра, -хай на коротку годину, сво┐ми добрими i цiлющими крилами, i тому ще бiльше хотiлося жити, боротися за сво║ i людське щастя, за скривджену спалену землю, що берегла його, Дмитра, а тому i вiн повинен берегти ┐┐ до останнього свого подиху. "З тобою i ми будемо щасливi", - звертався в думах до свого привiлля, оглядаючи його люблячим оком. I передчуття радостi, надi┐, добра, що наближа║ться до рiдного Подiлля, не покидало пiд час всi║┐ дороги. Пiзно увечерi пiд'┐здили вони до свого табору. Про┐хали повз вартових, i враз на прогалинi блиснули вогнi, пролунали гарматнi пострiли - раз, удруге i втрет║. Схопились за зброю партизани, повискакували iз машин. - Дмитре Тимофiйовичу! Добрий вечiр! - з теменi вибiг Степан Синиця i захоплено промовив до командира загону. - Iз празником вас! - З яким? - Нашi вiйська оволодiли Харковом. Наказ товариша Сталiна чули! В честь взяття Харкова да║мо свiй партизанський салют. Прямо так само, як Москва. Правда, там трохи бiльше гармат. На те вона й Москва! - Спасибi, Степане, що порадував! - потиснув руку парубчаковi. - То Червонiй Армi┐ спасибi! Вона ще нас не так пораду║i Ого! Будьте певнi! - Пораду║, Степане. Що, дума║ш скоро зустрiчати визволителiв? - Думаю, товаришу командире. Все життя мрiю командиром стати. - Життя ж у тебе скiльки! - беззвучно засмiявся. - Як не ║ - шiстнадцять рокiв! Це щось значить! До Дмитра уже пiдходили Созiнов, Гоглiдзе, Гаценко, Ольга Вiкторiвна й iншi партизани. - Тату, - Андрiй твердо одвiв батька вбiк, - ви обiцяли, що пiсля прориву з оточення приймете мене в партизани. То треба дотримати слово... - Приймаю. Нiчого з тобою не зробиш. Вредний хлопчисько... На, сину, батькiвську зброю i навчися нею так володiти, щоб кожним набо║м убивав ворога, - вiдстебнув тупорилий "фрамер" i обома руками подав його Андрi║вi. - Спасибi, тату! - враз споважнiв хлопець. Уся його постать стала мужнiшою, гордовитою. - Велике спасибi! - Iще тобi доручаю до кiнця вiйни зберiгати записки i поезi┐ нашого Кирила Дуденка, - передав синовi тугий планшет. Андрiй бережно надiв його через плече i пiшов до Степана Синицi. - Хороша штучка! - похвалив Степан, оглядаючи зброю. - Давай попробу║м, як вона б'║. - Так зараз же темно. - Ми по гнилому пеньку вдаримо - вiн свiтиться. А потiм нас Пантелiй Жолудь так навчить стрiляти, що i в теменi, по звуку, вiдшука║мо цiль. Слух у тебе музикальний?.. Ну, тодi все гаразд. XXXIX Казковi вересневi ночi, коли над задуманими лiсами ходять мiсяць i зорепад i небо до самого ранку горить розсипчастими райдугами... Безшумно, пiсля недовгих проводiв, на три сторони розходяться пiдривнi групи, навантаженi бомбами i толом. Одну групу проводить Дмитро, другу - Тур, а третю - Созiнов. Тихо поскрипують по лiсовiй дорозi колеса, на возах чорнiють тiла авiабомб. Михайло мовчки пiдходить до Нiни, тiсно притуля║ться плечем до ┐┐ плеча, i так iдуть по вузькому трав'янистому мiждорiжжi, обрiзаному з двох бокiв глибоко втиснутими колiями. Вiн чу║, як б'║ться i його, i дiвоче серце, i в одсвiтi падучо┐ зорi бачить, як рожевi║ блiде миле обличчя. Щокою притуля║ться до ┐┐ щоки, i дiвчина не одхиля║ться од нього. Його милу║ приторк шовково┐ коси, невеличкого вуха i, враз зупиняючись посеред дороги, Михайло кiльцем рук легко охоплю║ гнучкий стан. - Нiно! - його руки поволi пiдiймаються до дiвочих плеч. Раптово пiдводиться сумовите дiвоче обличчя, прекрасне в сво┐й непiдкресленiй чистiй строгостi, правдиве у сво┐й задумi. Три ледь помiтних складки в мiжбрiв'┐, твердо окресленi лiнi┐ рота i прихована за теплим одливом внутрiшня строгiсть очей роблять ┐┐ старшою за сво┐ роки Лiсовим зiллям i дорогими хвилюючими споминами вi║ од всi║┐ ┐┐ постатi, од пругких нецiлованих уст. Вiн до того любить ┐┐, що совiсно тiснiше стиснути руки навколо гнучкого стану, щоб необережним рухом не образити кохано┐. Задихаючись, бiльше не може говорити, немов ото ║дине слово "Нiно" сказало все те, що ми почува║мо i так неумiло говоримо в хвилину признання. Те, про що мрiялось, стояло перед ним. А колеса все далi i далi печаляться. Вiддаляються партизани. I не можна постояти зайво┐ хвилини, бо десь у долинi над рiкою одним кiльцем ланцюга, що перерiза║ ┐хн║ щастя, пiдводиться залiзничний мiст. Зiрвеш його - i поменша║ на одне кiльце страшний ланцюг, що до самого серця в'┐да║ться в груди болючо┐ землi. I не може Михайло похапцем сказати усього, про що думалось i мрiялось. - Нiно, бережи себе, - легко стиска║ отвердiлу руку i рвучко поверта║ться назад. Схвильована i незвично напружена вiд ще не збагненого чекання, дiвчина легко бiжить по росистому мiждорiжжi, i в очах ┐┐ перемежову║ться то образ Михайла, то неясний обрис мосту, то виплива║ дорога постать матерi, не мертво┐ - живо┐. Мовчазним поглядом ┐┐ зустрiча║ Соломiя. Вона так хоче побачити на обличчi молодшо┐ подруги вираз дiвочого щастя, але помiча║ тiльки мiнливi тiнi i не може збагнути, зрозумiти, що сказав Михайло, як Нiна прийняла його мову, а запитати незручно. Сама щаслива у коханнi, хотiла, щоб i iншим всмiхнулось те немiнливе, неоманне щастя. А сво┐й подрузi бажалося того, про що сама думала, мрiяла i вiдчула. Розступились лiси, i дрiбнолiсся почало опускатись на луг. Повiяло вогкiстю, прохолодою i гiркуватою, розпареною за день вербовою корою. Темносиня лискуча рiка ви┐мчастими шматками проглянула з-за кущiв, у пiвснi сколихнувся очерет, затривожилась птиця. Пантелiй Жолудь розтанув у темрявi Тихо плеснула хвиля, i незабаром, розводячи траву, зашелестiв дощаний човен, забряжчав залiзний ланцюг. Мовчки позносили бомби i мотузки в човен. Охнула, хлюпнула вода. По зiрках безшумно черкнуло смiльне дно, i за веслом довго не влягалися здовженi хвилястi вiдсвiти. Пантелiй i Нiна перепливли на той бiк, де ширше розкинулись плавнi, де бiльшою смугою чорнiли заростi очерету i рiзаку. Здавалось, що так само колись вереснево┐ ночi вона пливла по притишенiй рiчцi, зустрiчалася у лiсi з Михайлом, знала про його приязнь до себе i так само стримувала сво┐ почуття, як отой плескiт, що ледве-ледве, зiтханням, обзива║ться за веслом, яким вона править на човнi. Чи надовго стримувала? Бо вся вона зсередини наливалася чеканням, як налива║ться дерево соком, i те чекання уже зiткнулося iз печаллю, почало пiдмивати ┐┐. Сьогоднi вона впросила Жолудя, щоб узяв ┐┐ на завдання, i, червонiючи сама перед собою, вiдмiтила в душi: нею володiла не тiльки сила мужностi, а й приховане бажання чимсь вiдзначитись перед Михайлом. От i зараз дума║ про нього. I тихим, сумовитим неспоко║м обгорта║ться ┐┐ серце, прибите, та живе. Вузькою смугою невода виплiта║ться за веслом озоряна вода, зiтхають береги. Неясним чорним склепiнням повис над рiчкою мiст. I не те, що весло, а навiть дихання стриму║ дiвчина. Коли ж по рейках, високо над водою, загуркотiв по┐зд, сипнувши угору снiп iскор, партизани неймовiрно швидким ривком просковзнули бистрiнь i причалили до рухливо┐, заросло┐ осоконем купини, що прибилась до берега. Олекса i Соломiя виходять у плавнi i лягають на сирiй землi, охороняючи пiдривникiв. На мосту гупають кроки вартових. Бiля бикiв сильнiше плюскотить вода. Знову пада║ зоря, i в зеленкуватому вiдблиску вирiзьблю║ться напружене обличчя Пантелiя; партизан саме приладну║ тонкi мотузочки до колоди, якою ма║ вдарити по взривачу. - Готово, Нiно, - весело i схвильовано шепче Пантелiй. - Бери вiжки в руки i прав сво║ щастя на погибель фашисту. Дiвчина бере двi мотузки, приладнанi до обшивок, пропуска║ поперед себе Пантелiя i, правлячи, пуска║ човен за течi║ю. Студена вода вже лл║ться поверх халяв, але дiвчина тепер не почува║ нi холоду, нi дрожi. Рiшучiсть, напруга i навiть якийсь острах керують нею. Найбiльше бо┐ться, що, може, не зумi║ направити смертоносний груз до передкрайнього бика. - Досить. Не йди! Розмотуй мотузки. Зупиня║ться бiля хлопця, i човен самотньою цяткою пливе до мосту. Повернула вправо. Нарештi, уже не бачачи човна, чу║ нервовий перестук у руках Так перестуку║ вночi перемет, коли на ньому б'║ться втомлена риба. - Зупинився! - тихо шепоче Пантелi║вi. - Присiдай i вiдкривай рота, щоб не так оглушило, - як грiм, луна║ шепiт. Присiдати треба прямо в студену воду, i вона завагалася, пильно вдивляючись у даль. Iще раз туго колихнувся невидимий човен, натягнулись мотузки. Сильно вiдхилився назад Пантелiй. I полум'я з чорними плямами посерединi викинуло до самого неба червонi язики. В страшенному вибуховi задвигтiла земля, загримотiв довгий обвал, заскреготiло залiзо, i сизий стовп, поширюючись, пiднiмався i застеляв долину. Хвиля рiзко вдарила в береги, обiзвалася криками темiнь, а потiм лiворуч застрочили кулемети. Зачмокала вода, затрiщав очерет, i Пантелiй сердито зашипiв на дiвчину. - Лежи i не пiдводь голови! Чу║ш менi?! Пiдпливаючи водою, притиснулася до зiлля. Тепер холод охоплю║ все тiло, пробiга║ од нiг до голови. Дубiють руки, туго натягу║ться шкiра на лобi. Кiлька пiдрiзаних стеблин падають бiля не┐, i кулi з протягом шерехтять i попискують в болотистому надбережжi. Берегами, перегукуючись та стрiляючи, iде невидима ┐м варта. Луна посилю║ ┐хнi голоси, а в темрявi, десь за мостом, не тихнуть зойки. Уже iз сходу перейшли на захiд Стожари, високо пiднялися Косарi, до само┐ землi спустив чумацьку вiйю Великий Вiз, а стрiлянина не вщухала. - Коли дотримають нас до ранку - пропали, - клацаючи зубами, промовив Пантелiй. Вона нiчого не вiдповiла, бо вже навiть не ворушилися холоднi, нечутливi уста, а всерединi почав палити жар. "Хоч би не захворiти". Байдуже стало до пострiлiв, вони здавались не такими страшними, як ця студена купiль, вiд яко┐ набрякло i закам'янiло все тiло, кололо у вухах i мозку. - Пiдемо, Пантелiю, - промовила хрипко, не пiзнаючи свого голосу. - Куди? Я по смерть iще не збираюсь ходити. Не нажився. А ти не розкидайся дрижаками, бо й мене заморозиш. Привикай, дiвчино, до пiдривницького хлiба... Вдосвiта притихли береги i води. Як тяжко розмина║ться задубiле колюче тiло. Зда║ться, переломлюються негнучкi ноги, але чiпка упертiсть перемага║ усi болi. Вони виповзають на сухе i уже на свiтанку йдуть в лiс. Викручуючи сорочку, Пантелiй поглянув на Нiну i не пiзнав ┐┐ обличчя: воно пашiло жаром, зрiдка несподiвано швидко бiлiло i знову наливалось рум'янцем. - Еге, як тебе розiбрало! Розiтрись добре, - вийняв iз кишенi плескату пляшечку зi спиртом, а сам пiшов у лiсову гущину. Пiзнiм вечором на запаснiй лодцi перебралися на другий берег. Ледве йшла. Уся горiла, а земля перед нею коливалась i розходилась кругами. В головi iще й досi гуркотiв отой нiчний вибух. Туманилось в очах i, неначе крiзь сон, почула знайомий схвильований голос: - Пантелiю, Нiно, це ви? - Та неначе ми... I ще голос: - Прийшли! Нiно, що з тобою? - нахиля║ться над нею Созiнов. - Нiчого, Михаиле, - уперше назива║ його по iменi, i все, усе кудись вiддаля║ться вiд не┐. Прокида║ться од яскравого сонячного сяйва, радiсно примружу║ться, несподiвано зустрiча║ погляд Михайла i червонi║. Вона добре зна║: щось уже трапилось, але що - не пригаду║. - Як тобi? Покращало? I дивно, навiть смiшно бачити перед собою стурбоване, схвильоване обличчя. - Усе гаразд, - пiдводиться дiвчина. Якимсь незвично стужавiлим, твердим стало ┐┐ тiло, i в головi перегойдувався бiль. Але то лише на хвильку. - Нiно, ти не зна║ш; як я переболiв за тобою. Коли б ти знала... - бере ┐┐ за руку. I вона тепер пригаду║: назвала його вголос по iменi i радiсний сором залива║ ┐┐ блiде обличчя. Зда║ться, так би все життя слухала його перебивчасту, неквапну мову, усе життя не одводила б погляду од чорних блискучих очей. Вони не огледiлись, як вийшли аж до лiсового озера. - Нiно, люблю тебе... I вона, забуваючи увесь тягар та бiль останнього часу, чисто подивилась на свого коханого, притулилась i зразу ж злякано вiдхилилась од нього: бiля дубiв загомонiли голоси. - Олексо, що тобi для повного щастя треба? - На сьогоднiшнiй день чи пiсля вiйни? - широко звучить завзятий голос Слюсаря. - Вiзьмемо хоча б сьогоднiшнiй день. - Тодi костюм водолаза ощасливить мене. - Костюм водолаза? - розчаровано тягне спантеличений партизан. - Навiщо вiн тобi? - Мости над рiками взривати. - Ех, коли б я був доброю фе║ю... - Тодi б я в спiдницi ходив, - закiнчу║ Слюсар. I розгонистий молодий смiх котиться лiсом. XL Тепер не пiзнати Сафрона Варчука: постарiв, двома пожмаканими капшуками обвисла шкiра на щоках, зiгнувся; хода стала розхитаною, а чорнi очi почали пiдпливати каламутною водою. Iще восени грозився людям, стоячи на помостi: - Ми вiдступа║мо тiльки до Днiпра. Нi одна бiльшовицька нога не стане на правий берег. I ось уже Червона Армiя могутньо постукала у брами Подiлля. Сафрон iще владно гримав на людей, якi де-не-де жили у вогких холодних норах, але то була зовнiшня видимiсть влади. Злий i спустошений, приходив додому, кидав шапку в куток i зразу ж нападався на жiнку: - Якого дiдька до свiтла тягнешся? Хочеш, щоб якась зараза у вiкно стрельнула? Ти iз кожним днем дурнi║ш, як пеньок трухлявий. - Мовчки вечеряв i потiм, крекчучи, забирався на пiч - все-таки безпечнiше. В дивно спустiлiй головi тепер мiцно гнiздився чiпкий страх i перед теперiшнiм, i перед майбутнiм. Туманно┐ передвесiнньо┐ ночi хтось постукав у вiкно, i Сафрон затремтiв iз голови до п'ят. Холонучи, забився в куток, i тiльки тодi почала стихати дрож, коли пальцi охолодила криця парабелума. Хотiв стрельнути у перехрестя рам, але в цей час почув знайомий голос: - Мамо, вiдчинiть. У хату, важ