Станiслав Тельнюк. Гра║ син║ море
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Триста козацьких чайок та двi сотнi донських човнiв долають хвилi
Чорного моря. На однiй iз чайок - замислений отаман. Складна й химерна
його доля. Син турецького султана Ях'я, рятуючись од придворних убивць,
разом iз матiр'ю-гречанкою втiка║ до Чорногорi┐. Там, серед гiрських
лицарiв, якi борються з турецькими завойовниками, Ях'я почина║ розумiти,
що не в грабiжницьких вiйнах щастя Туреччини. Прибравши собi нове iм'я -
Олександр Чорногорський, - Ях'я прибував на Укра┐ну i разом з козаками
руша║ в далекий похiд, щоб скинути султана i вивести свою кра┐ну на шлях
миру i дружби з iншими народами.
Повiсть, в основу яко┐ покладено справжнi iсторичнi факти, розповiда║
про спiльну боротьбу укра┐нцiв, росiян, молдаванiв, грекiв проти
турецького поневолення. Дiя вiдбува║ться у Ки║вi та Стамбулi, у Могилевi
на Днiстрi та у Кафi, у Синопi й Трапезонтi, перед очима читача проходить
життя рiзних народiв на початку XVII столiття.
"Гра║ син║ море" - це перша книжка задумано┐ автором дилогi┐ про славне
запорозьке козацтво.
ПРОЛОГ
Ховали дiда Скрипника.
Отого самого Скрипника, що вже багато хто забув, як його iм'я та
прiзвище, усе - Скрипник та й Скрипник. Так звали по-вуличному, коли жив,
так звали i дiдових онукiв та правнукiв, так хлопцi i на хрестi випалили
розпеченим цвяхом: "На сьому мiсцi упоко┐вся навiки раб божий Савка
Скрипник, у премногiй печалi залишивши родичiв сво┐х".
Був тодi погожий осiннiй день. Небо такою синизною свiтилося, що
богомазовi Тодору Трагiрi можна було б вмочати свого борсучого пензля не у
фарбу, а просто в небо i малювати якнайсвятiшу iкону. Та богомазовi було
не до того. Вiн думав про дiда Савку, якого все життя хотiв намалювати, а
от не вийшло, не наважився. Бо ликом дiд Савка не вийшов нi в бога
Саваофа, нi в Iсуса, нi в пророкiв, та й не лик у нього був, а звичайне
мужицьке обличчя, що його, звiсно, святотатственно малювати дорогими
фарбами на тонко виструганiй дошцi, та й чи насмiлилася б богомазова рука
малювати замiсть звичних заокруглених святих кучерикiв нечесанi Савчинi
патли?!
А проте Тодоровi було дуже шкода, що вiн не встиг намалювати Савку
Скрипника. Хай не на iкону, хай просто так, хай навiть серед грiшникiв у
пеклi!..
Вiн iшов за саньми з дiдом, дивився на людей, що мовчки простували за
двома чорними волами, якi, понуривши сво┐ великi рогатi голови, пускали на
землю тонкi цiвки тягучо┐ прозоро┐ слини, а з ┐хнiх очей текли сльози -
справжнi сльози, такi ж, як i в людей...
За вiдкритою домовиною йшло все село, йшли всi Сугаки - старi й малi,
слабi й здоровi, розумнi й дурнi, бо не було в Сугаках тако┐ людини, яка
не знала б, що то за дiд був такий - Савка Скрипник.
Дiд Скрипник багато бачив на сво┐м вiку. Обходив пiвсвiту отими
неспокiйними ногами, якi нинi, упоко┐вшись навiки, сумирненько лежали пiд
полотниною - аж не вiрилося, що вони в нього такi звичайнi... Бували тi
ноги в таких краях, що про них у Сугаках не всi й чували. Бував дiд
Скрипник в угорських краях, разом з уграми та сербами боронив вiд
басурмана славний Бiлий город, чи Београд, по-сербському кажучи. Було це
все так давно, що хто тодi парубкував, то зараз або на цвинтарi лежить,
або - якщо живий - то древнiй, як дiд Меркурко. Боронив дiд Савка Бiлий
город, та так i не вборонив: велике вiйсько мав пiд сво║ю рукою
агарянський султан Сулейман, отой, що, кажуть, жiнкою укра┐нку Роксолану
тримав; погинули в битвi серби й мадьяри, та й Савка мало не пропав, -
урятувався, втiкши до iталiйцiв. Навчився в iталiйцiв вiн музики, ще й
навчив його майстер-талiянець, як скрипки вистругувати, та таким же
тямущим його учень виявився, що вже йому до кiнця довелося Скрипником
прозиватися... Був iще дiд Скрипник за десятьма морями й океанами - в
такiй дальнiй сторонi, куди цiлий рiк плисти треба; i люди там червонi,
голяка ходять, вiри i не нашо┐, i не турецько┐, а срiбла всякого i золота
у них там хтозна-скiльки... А як заграв ┐м дiд Сав-ка на скрипцi, то все
вiддати хотiли йому тi iндiяни за не┐, та вiн не схотiв музики сво║┐
продавати, бо то була його перша скрипка, i вiн з нею нiколи й нiде не
розлучався, ще й казав; "Умру - з нею й поховайте".
...Везуть дiда Скрипника чорнi воли, роги ┐хнi вибiленими полотняними
стрiчками пообв'язуванi, тягнуть вони сани по дорозi - вгору, до цвинтаря,
а на землi - двi смужки вiд полозiв залишаються, гладенькi, чистенькi, а
подекуди аж блискучi, мов дзеркало. А за саньми несе в простягнутих руках
дiдову скрипку богомаз Тодор. А за Тодором - онуки та правнуки дiдовi
йдуть, плачуть свiтлими слiзьми, хоч казав колись Савка: "Не плачте, як
умру, менi давно вже вмирати пора, сотню лiт доживаю. Товаришi мо┐ давно
вже там, у пана бога, вже й дiти мо┐ - Василь, Семен та Грицько - життя
сво║ земне скiнчили, вже й онуки постарiли, а правнуки повиростали -
скiльки ж iще чоловiковi жити?!"
Несе Тодор-богомаз скрипочку дiдову на руках, мов дитину. А вона
лежить, вся сонцями обпечена, дощами перемита, вiтрами пересушена - дихни
на не┐, й загра║ сама. Ой, не грають сьогоднi скрипки в Сугаках.
А поперед волiв, пiдскакуючи й пританцьовуючи, бiжить дурний Дода й
вигра║ щось дуже веселе на сопiлячцi - i тому Додi все зда║ться на свiтi
веселим i смiшним, бо вродився чоловiк без клепки, а може, й без двох. Що
б ти йому не казав, все одно не зрозумi║, а тiльки вишкiрить рiдесенькi
зубки:
- Г-г-и-и!
Оце й уся його розмова. А проте Дода даремно свого хлiба не ┐в, хоч i
дурний, - вiн був сiльським чередником.
Отже, чорнi воли тягли сани з домовиною, в домовинi лежав дiд Скрипник,
а за ним iшов Тодор-богомаз, за богомазом родичi дiдовi всi, а ┐х - цiлих
пiвсела, а за ними вже - все село, а десь у кiнцi цього походу дiтлашня
пилюкою перекидалася, i старшi на не┐ не цитькали, бо не до того було... А
попереду йшов, пiдтанцьовуючи, дурний Дода i вигравав на сопiлячцi щось
дуже веселе i дурне. I нiхто на Доду не цитькав, бо вiн був як дитина, i
не до цього було, та й звикли всi до дурного Доди.
Та й то - коли б ховали якогось там святого чи праведника, чи князя, а
то - ховали простого чоловiка, грiшного, як усi люди, чоловiка, що знав не
тiльки молитви, а усi-всенькi нечестивi слова не лише подiльськi, а й
богданськi, i мадьярськi, i ангелянськi, й iспанськi, й московськi...
Та проте ж i витесувати та сушити, а потiм склеювати скрипки, а потiм
уже грати-вигравати на них нiхто краще за нього не вмiв. Онде Тодор - теж
чоловiк не святий, а яких же славних богiв малю║, дарма що сам ще молодий
- якихось там сорок лiт. А його шанують у Сугаках i люблять, i дiд
Скрипник любив Тодора, як сина, а може, й сильнiше. Любив i печалився: "Ой
Тодоре, боюся за тебе. Бо доля, як да║ талан, то може щастя забрати. Не
приведи..."
Тодорiв син, вiсiмнадцятирiчний Никодим, узяв собi за жону Скрипникову
правнуку Устю.
Позавчора було весiлля.
Позавчора й дiд Савка проставився.
Iдуть чорнi воли, сльози ┐хнi падають в кам'янисту дорогу. Риплять новi
сани, важко везти ┐м у такий погожий i теплий день дiда Савку на цвинтар.
Попереду вистрибу║ Дода i виграва║-виграва║ щось дурноверхе, як вiн сам, а
ззаду зiтхають люди. I нiчого не говорять, бо стурбувала ┐х усiх смерть
дiда. На весiллi смерть - щось недобре вiстувати ма║.
А було ж так.
Як молодi повернулися з церкви, та як почалося весiлля з вином, брагою
й оковитою, з пiснями й танцями, та як уже всi кращi слова було сказано i
пiснi величальнi переспiвано, - саме тодi й пiдвiвся з-за столу
старий-престарий Савка Скрипник. Вiн був уже п'яненький, але на ногах
тримався мiцно, його майже столiтнi очi блищали весело, молодо i трохи
по-бiсiвськи. Вiн тримав у лiвiй свою почорнiлу скрипочку, а смичком
легенько постукував Тодора по головi. Слухай, мовляв, я, дiд Савка, щось
сказати зараз маю.
- Дорогi мо┐ Устенько й Никодиме. Хотiлося б менi щось таке вам
побажати... доброго побажати. Щоб ваше життя було славне й дружне? Так це
ж уже бажали вам. Багатства побажати? Так не воно всьому ║ голова.
Здоров'я? Так ви його, слава богу, ма║те, тьху, тьху, тьху, щоб не
наврочити. Дiтей? Це не вiд того, хто бажа║, а вiд бога й природи. А я
хочу подарувати таке, що його нiби й нема║, а воно ║; а без нього життя
було б невеселе, i сумне, i нелюдське.
Дiд усмiхнувся у лiвий сивий-сивенький вус (правий ще був чорний, як
скрипка), подивився на Устю й Никодима, на всiх, хто був навколо, i
сказав:
- Хай вам буде моя музика в подарунок. Слухайте, щоб аж до дiтей ваших
дiйшла.
Вiн змахнув смичком - полилася, закружляла по свiтлицi пiсня. Всi ┐┐
знали й любили, тiльки на весiллях не спiвали, бо сумна:
Ой, як я умру в тiм чужiм краю,
Дам собi зробити зо злота труну.
Гей, гей, зо злота труну...
Скрипка грала-вигравала, наче то ┐┐ саму замiж оддавали, та так же
голосно тнула, що могло здатися, буцiм грають тут не одна, а цiлих п'ять.
Дiдовi патли маяли на всi боки, скрипка аж стогнала, а люди й незчулися,
як опустили голови:
Зо злота труну, срiберне вiко,
Аби мнi було на серцi легко.
Гей, гей, на серцi легко...
- Ну, ми не старцi, щоб виводити кiнцi! - раптом вигукнув дiд Савка й
тут же перекинувся на гопак.
- I не свинi, щоб ставать на серединi, - негайно озвався дiд Меркурко,
що був за Савку молодi ший усього на п'ять чи сiм лiт.
I почалося! Пiдстрибувало полум'я в каганцях i свiчах, а все весiлля
вигупувало каблуками по землi, i вона аж стогнала, мало не репала.
- Гей, хлопцi, хто знайдеться серед вас такий, щоби дiда Савку
переборов? Га? - вигукнув Скрипник i урвав музику. - Ну? Хто береться
танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?
Усi мовчали.
- Ех! - сказав дiд. - Нема серед вашого брата таких, як ото турка пiд
Вiднем били. ┐х було всього двадцять, а басурмана - сто двадцять. I
побили! Нема!
Всi мовчали. I вдруге нiхто не вийшов у коло.
- Ех-ех-ех, - аж застогнав старий Скрипник. - Переводяться люди. А
колись же було! Нема... Нема... Хiба що тiльки на Запорiжжi...
- к, дiду! - почулося ззаду.
- А що там за вишкварок озвався? - озирнувся дiд Савка. - Чи не ти
часом? - запитав вiн хлоп'яка рокiв чотирнадцяти, що стояв позад нього.
- Я!
Це був правнук дiдiв, Петро, Устин брат.
- Так ти ж малий!
- Грайте, дiду!
- Та ти ж не зна║ш, що то таке! Я як заграю, то аж до ранку.
- А я до ранку танцюватиму!
- Оце по-нашому, по-козацькому, матерi тво┐й ковiнька! Ну, тепер
держися!
I знову заскакала, закружляла, затанцювала по хатi музика! Тiльки тепер
танцював один Петро, а всi дивилися, що ж буде з цього змагання. Ось уже
п'ять танцiв вiдганяв малий, а все невгава║, ось уже шостий кiнча║, а ноги
в нього, як крила вiтряковi при доброму вiтрi, - крутяться, та й хоч би
що...
Ось уже пiт тече в Петра по обличчю, а вiн гарцю║, мов молодий жеребець
перед табуном i все вигуку║, вiдмахуючи-струшуючи головою краплi солоного
гарячого поту:
- Швидше, дiду, швидше, а то наче якесь дiвчаче гопача виходить!
А дiд чи втомився сам, чи то малого шкоду║...
- Та швидше, дiду! - гука║, аж задиха║ться Петро.
А дiд - тихше й тихше.
Стояв iз заплющеними очима, бiлий, рука лiва заклякла на грифi, а права
поволi пада║ вниз i смичок тягне - у-у-у-у-i-i-i...
Пiдскочив Петро, схопив дiда Савку за плече:
- А що, дiду, не можете? Зда║теся? Мовчить дiд. Хилиться на Петра. Його
пiдхопили, а вiн уже й не дише... I серце не б'║ться. Отак i упоко┐вся -
нiхто не бачив коли, бо всi музику його слухали. I мертвий, напевне, грав
ще отого гопака.
...Батюшка Онуфрiй сказав:
- Добрий був цей чоловiк. Але недобре вмирати, не висповiдавшись. Вiн
же не басурман який.
Богомаз Тодор мовив:
- Панотче Онуфрiю! Вся душа дiда Савки Скрипника - в його музицi, як
колись у вояцькiй справi. Коли вояк гине в бою, чи ж ма║ вiн час
висповiдатися? Не ма║.
- Душа ма║ чистою йти до бога, висповiданою, - напруживши низького
лоба, мовив Онуфрiй.
- Вся душа дiда Савки була в музицi. А музика - то чистота i
небеснiсть. I оте, що вiн грав нам перед сво║ю смертю, то i ║ його
висповiдання...
- А ┐й-бо ж! - мовили всi.
- Хай буде по-тво║му, - змилостивився отець Онуфрiй.
...I от везуть дiда Скрипника чорнi воли з великими заплаканими очима.
I несе Тодор скрипку дiдову, щоб поховати ┐┐ разом з тим, хто витворив ┐┐,
i страшенно жаль богомазовi, що така гарна музика йде в могилу вiд людей.
Все вище й вище на вигинисту гору пiдiйма║ться жалiбний похiд. Ось уже
зникло село зовсiм. Тiльки стара церковця вигляда║ сво┐м трохи
скособоченим хрестом, мов рука утопленика: рятуйте.
Дода раптом замовк. Вiн зупинився, подививсь на людей, що йшли за ним,
але нi, вiн дивився не на людей, а кудись далi, в ту долину, в якiй зникло
село, i раптом закричав, уже не смiючись i не граючись, закричав страшно й
моторошно:
- Г-г-и-и! Г-г-и-и!
Воли лiниво брели, пускаючи тоненькi цiвки слини, але люди стали.
Почали озиратися. Що таке?
- Г-г-и-и!
- Та тихше, Додо! Чого ти кричиш? Хiба не бачиш, куди чоловiка веземо?
- забухикав, аж застогнав дiд Меркурко.
- Г-г-и-и! - заволав Дода i побiг повз волiв з домовиною, повз Тодора,
повз наляканих людей назад, у Сугаки.
- Що з ним?
Дивилися вслiд Додi, як вiн мчав, аж перекидався, як вiн рвав на собi
волосся i, зрiдка озираючись, кричав: "Г-г-и-и!" - i плакав, i знову бiг.
Дивилися на обрiй, на небо - все було, як завше. Небо було чисте й
блакитне, аж густе вiд тi║┐ вже холоднувато┐ блакитi, в повiтрi пахло
хлiбом i дозрiлими яблуками, все навколо було прозоре й спокiйне, мов
намальоване.
I тут iз села почувся дзвiн. Це дзвонар Юхрим, що залишився
видзвонювати по душi небiжчика. Тiльки чому Юхрим дзвонить не так, як
завше?
- Бам-бам-бам! - завалувало над степом, як на пожежу.
- Г-г-и-и! - долинуло вiддаля Додине.
I Тодор ураз здогадався.
Морозом сипнуло йому за спину, аж запаморочилося в головi.
- Бам-бам-бам! - розривався дзвiн.
Невже сталося найстрашнiше? Нi, нi, нi, що завгодно, тiльки не це!..
- Бам!..
I замовк дзвiн.
I здалося Тодоровi, що вiн почув останнiй, страшний, розпачливий крик
дзвонаря Юхрима. Нi, вiн не мiг того крику чути, але чому ж це зупинилися
воли i стало так тихо, нiби не люди, а безплотнi тiнi стояли за Тодором?
Тодор озирнувся i зустрiвся з очима людей. Й тi очi сказали йому те, що
вiн уже знав.
Небо було блакитне й чисте, сонце лагiдне й тихе, степ навколо
жовто-зеленiв, на обрi┐ синiв лiс, якась пташина вгорi заливалася
смiхом-цвiрiнькотом. Здавалося, що повiтря ще дзвенить вiд останнього
"бам" сугацько┐ церковицi, i хотiлося почути ще одне "бам". Але його не
було...
I тодi заголосили, попадали на колiна жiнки i, здiймаючи до неба, до
сонця, до бога руки, заволали:
- Порятуй нас, господи! Порятуй од басурмана! Порятуй наших дiтей!
А назад уже бiг розпатланий Дода, а за ним мчали кiннi верхiвцi.
Це було те, чого найбiльше боялися в цьому краю, - турецький на┐зд.
Якусь мить усi стояли мов укопанi. Безтямними очима дивилися, як
переднiй турчин наздогнав Доду, рубонув кривою шаблюкою, як з плiч Доди
злетiло щось кудлате i як Дода - вже не Дода, а хтось малий, опецькуватий
- пробiг ще кiлька ступнiв, а потiм упав... А з долини виринали все новi й
новi верхiвцi.
Перший отямився богомаз.
- Гей, у кого хоч яка зброя - до мене! Зброя була в небагатьох. Та й що
то за зброя? Кiлька ножiв, пiстоль... Ото й усе...
Куди вже з такою збро║ю опиратися?
- А може, - донеслося тремтяче з жiночого гурту, - а може, вони ┐дуть
кудись далi? Може, ми ┐м непотрiбнi?
- Цитьте! - вигукнув Тодор. - Розбирайте сани, узброюйтесь,
вiдбивайтесь, бо пропадем ми навiки...
А турки вже близько. Тодор уже бачить ┐хнi обличчя - засмаглi, пихатi
мармизи завойовникiв та розбiйникiв. Попереду мчить одноокий турчин -
мабуть, ватажок цього загону.
Скiльки ж ┐х, тих туркiв? Не менше сотнi... Вони летiли просто на
переляканих людей, летiли з пiднятими шаблями, готовi рубати, нищити геть
усе.
Тодор вихопив пiстоль, прицiлився в одноокого. Прогримiв пострiл, але
одноокий встиг пiдняти коня ставма, i куля влучила огиревi в голову. Кiнь
упав, притис турка до землi, однак тому вдалося вибратися з-пiд коня.
Турецька лава врiзалася в людський натовп. Останн║, що встиг побачити
Тодор: його син Никодим, вхопивши великого дерев'яного хреста з випеченим
написом, гамселить направо й налiво...
...Тодор отямився вiд того, що йому на обличчя хтось лив воду. Потiм
боляче вдарили носком у бiк. Вiн вiдкрив очi й побачив себе на власному
подвiр'┐.
Уся вулиця була заповнена людьми. Але весь той натовп мовчав понуро.
Люди були пов'язанi, а позад них стояли кiннi вояки.
Одноокий турок сидiв на винесенiй з хати лавi i дивився на те, що
робилося бiля повiтки. Дво║ воякiв з його загону били об стiну повiтки
сугацького попа Онуфрiя.
Одноокий сказав:
- Й║тер![1]
Турки вiдпустили попа. Вiн упав на землю. З його рота лилася кров.
Одноокий устав з лави i пiдiйшов до попа:
- Ну? - неголосно сказав вiн. - Ти будеш плювати на хрест, гяуре?!
Пiп Онуфрiй через силу пiдвiв голову. Прохрипiв, давлячись кров'ю:
- А щоб ти здох без покаяння... собачий сину! Я плюну не на хрест... на
тебе. Я ж тебе знаю - ти Панько з Немi┐, христопродавець!..
I вiн плюнув.
Одноокий вiдскочив, кривавий плювок попав йому на чоботи.
Вiн щось наказав сво┐м воякам. Вони пiдвели попа, поставили на ноги.
- Я тобi вiдрубаю голову, гяуре! - так само тихо й спокiйно сказав
одноокий. - Я викину ту голову собакам. Ось так! Дивись!
Вiн махнув шаблею - i попова голова покотилася по землi...
Тодора знову штовхнули пiд бiк:
- Вставай! Вставай!
Вiн пiдвiвся, хитаючись, на ноги. Його турнули до одноокого. Той змiряв
його важким поглядом.
- То що, богомазе? Ану, покажи сво┐ руки. Тодор мовчав. Йому чомусь
подумалося: що з дiдом - поховали його чи нi, чи, може, й над трупом звели
наругу турки? А де ж скрипка? Вiн нiс ┐┐ в руках. Потiм - турки. Комусь
вiн передав ┐┐, чи що? А кому? Вiя пам'ята║, як стрiляв, убив коня пiд
однооким, пам'ята║, як його Никодим розмахував хрестом... Ой господи, а де
ж вiн?
Ошалiлим поглядом обвiв усе навколо.
- Ти не чу║ш, що я кажу? - так само спокiйно, але вже наполегливiше вiв
одноокий.
Важка нагайка стьобнула по плечу. Аж серце зайшлося.
Боже мiй, та що ж це вони надумали зробити з селом? Люди пов'язанi
стоять - це що ж? - у Туреччину позабирають? На галери, на млини, качати
воду, на мiднi й залiзнi копальнi... А дiвчат - у гареми, а хлопцiв - кого
в яничари, кого в ║внухи...
Господи милосердний, дай менi найтяжчу кару, тiльки ж виручи мiй
бiдний, нещасний люд... Зглянься над ним...
Два акинджi[2] схопили його за руки й витягли ┐х перед однооким.
Мов крiзь ганчiр'я, долинало у вуха:
- У тебе руки розбiйника, а не богомаза. Ти вбив мого коня, якого
привели менi з самого Мисиру[3]. Чим вiдшкоду║ш цю втрату?
Тодор дивився, де ж це його Никодим.
- Якою ж карою тебе скарати, кажи менi...
Де ж Никодим? Де? Люди, скажiть, де мiй син?.. Знову боляче штовхнули.
Вiн подивився перед себе, на одноокого. Чого це вiн трима║ шаблюку? Що
рубатиме?
I тодi згадалося Тодоровi ║дине вiдоме йому турецьке слово, i вiн кинув
його в пику одноокого.
- Кьопек![4].
- Можеш говорити й сво║ю собачою мовою. Я ┐┐ розумiю. Бо родом таки з
Немi┐. Ну, що ще скажеш?
- Собака!
- Я мiг би тобi одрубати язик за таке, - спокiйно мовив одноокий. - Але
я тобi одрубаю руки, богомазе.
Тодор не встиг ще збагнути його слiв, як одноокий махнув шаблюкою перед
самим його носом.
Вдарило бiля лiктiв - i в цю мить почувся страшний крик:
- Тату!
Це кричав Никодим. Тiльки зараз побачив Тодор свого сина. Никодима було
прив'язано до яблунi, розiп'ято правою рукою до однi║┐ гiлляки, лiвою - до
друго┐, а ноги прив'язано сирицею до стовбура...
Никодим стояв i плакав:
- Тату! Тату!
Тодор заточився назад, махнув сво┐ми страшенно легкими руками i
побачив, що тi┐ руки тримають акинджi i з них тече кров...
- Викиньте собакам цi поганськi руки, - навмисне по-укра┐нському сказав
одноокий i тут же повторив наказ турецькою мовою.
I в цю мить Тодор вiдчув страшний, нелюдський бiль у вiдрубаних сво┐х
руках. Запаморочилася голова, пiшли кола перед очима, загуло у вухах.
Захитався...
- Стiй! Стiй! - сказав одноокий. - Ти ще не таке побачиш.
Зависла моторошна тиша. Лиш звiдкись долинали дивнi звуки - нiби хтось
хапав повiтря ротом.
Одноокий щось говорив до сво┐х воякiв, кров текла з Тодорових обрубкiв
на землю, наморочилася голова, i Тодор думав: хай би скорiше, хай би
скорiше, ось витече вся кров, та й... Господи милосердний, господи
всеблагий, вiзьми мою душу грiшну...
Вiн бачив, мов крiзь червоний туман, як одноокий пiдiйшов до Никодима i
як Никодим щось швидко-швидко почав говорити турковi. Що вiн говорить?
- Змилуйтеся, - просить Никодим.
- Сину, - шепоче Тодор, - не просись, не ганьбись...
- Змилуйтеся, - молить син i хоче на колiна впасти, та не може:
прив'язаний до яблунi. А на нiй яблучата соком поналивалися, як нiколи. А
за тими червонобокими - небо блакитне, мов намальоване богомазом Тодором
Трагiрою...
- Не змилуюся, - чу║ Тодор. - Ти вбив мого во┐на, ти трьох покалiчив. Я
б тебе на палю посадив, та часу не маю...
- Змилуйтеся, - блага║ Никодим.
- Сину, - кричить з останнiх сил Тодор. - Не просись!
Никодим мов прокинувся. Приреченими дитячими очима подивився на батька
i сказав:
- Не милуйте!
I одноокий змахнув шаблею... Ще Тодор бачить, як лежать у червонiй
калюжi червонобокi яблука...
А потiм - червоний туман.
Ще довго потому бродила надднiстрянськими горами й долами пара чорних
волiв, запряжена в новi сани. А на санях стояв грiб з мертвим чоловiком i
лежала чорна-пречорна, стара-престара скрипка. Нiкому було поховати
старого Скрипника, бо того року по Подiллю наче невблаганний мор пройшов -
турки брали свiй страшний податок кров'ю. Тисячi людей було замордовано, а
ще бiльше було вiдправлено в Туреччину, в рабство.
А там, де ранiше квiтувало садками велике село Сугаки, лишилися чорнi
ру┐ни. По ру┐нах блукав безрукий сивий чоловiк i, коли хтось зрiдка
зустрiчався йому на шляху, вiн вишкiряв зуби i казав:
- Г-г-и-и!
Вiн часто пiдiймався на гору, до цвинтаря, де чорнiла незасипана дiдова
Савчина могила, i щось там шукав...
Устi не таланило з самого початку. п┐ продали Трапезонтському
бейлер-бе║вi[5] Якубовi-башi. Продали недорого - вона ж була
всього-на-всього "евлi кадин"[6], й це вже був не той "товар", що
потрiбний для султанського гарему. Та й у господарство бей-лер-бея Устю
куплено лише для того, щоб вона була служницею при котрiйсь iз його
дружин. Тiльки-но вона опинилася в господарствi бейлер-бея, як ┐┐ тут же
запримiтила Фiтне й запитала: "Ад"?[7] Устя вже знала це слово, але удала,
що не розумi║. Фiтне спитала ще: "Переден"? [8] Устя знала й це слово, але
знову удала, що не розумi║.
- Ого! Ця дiвка гада║, що мiй чоловiк триматиме для не┐ товмача, -
сказала Фiтне управителевi. - Дайте ┐┐ менi, я ┐┐ навчу.
I почалася "наука".
Першого ж вечора панi покликала товмача й сказала Устi таке:
- Ось цей дзвоник. Тiльки-но ти почу║ш його, негайно лети до мене.
Зрозумiла? Будеш лiнуватися - покараю. А тепер - iди.
Устя вийшла. Тут же залунав дзвоник.
Вона кинулася до покою.
Фiтне показала на сво┐ ноги й щось мовила. Що - Устя не зрозумiла.
Товмач хотiв було розкрити рота, але Фiтне застережливо помахала перед ним
рукою.
Устя подивилася на старого товмача й запитала:
- Вона хоче, щоб я помила ┐й ноги?
Товмач ствердно кивнув головою.
Але чому ж це вона, Устя, ма║ мити ноги оцiй розманiженiй туркенi? Що
вона, ота Фiтне, сама не може цього зробити?
Першим бажанням Устi було плюнути на всi оцi слова господинi, а там хай
буде, що буде...
Та одразу подумала: "Я в неволi, мушу робити, що наказують, якщо
навчуся всього, може, ще й утечу..."
Вона швидко побiгла в передпокiй до iнших служниць, вхопила миску,
налила туди тепло┐ води, взяла пахощiв i пiшла до Фiтне.
...Так минав день за днем, тиждень за тижнем. Рiдко обходилося без
покари - рiзок чи голодування, - але тяжку науку служництва Устя опанувала
швидко. Минуло якихось там пiвроку, а вона вже могла говорити по-турецьки,
швидко виконувати будь-яке бажання панi Фiтне. От тiльки з кожним днем
важче й важче слугувати... Устю часто нудило, ┐й хотiлося спати, вона
знала, чому це, i з острахом думала про майбутн║...
Тривожно┐ червнево┐ ночi, коли над Трапезонтом лютував шторм, у
служницi бейлер-беево┐ дружини Фiтне народився син. Це був буцматий
хлоп'як, дуже схожий на свою чорняву матiр, тiльки що очi були батькiвськi
- синi-синi, як волошки на далекiй Укра┐нi.
Бездiтна Фiтне не любила дiтей. Через мiсяць чи два пiсля народження
малого Тодорка - так Устя сама для себе назвала сина - Фiтне дала наказ
вiдiбрати дитину вiд служницi й вiддати у спецiальний притулок.
Одна з служниць - стара болгарка - шепнула Устi:
- Ти дивись, Усте, як би не було бiди з малим...
- А що? - аж кинулася Устя. - Хiба мало бiди, що вiн сирота й раб?
- Так при матерi ж... А то можуть вiддати в яничари[9]. Збасурманиться,
вiзьме собi iнше iм'я - не знатиме нi батька, нi матерi, покладе свою
голову десь на вiйнi.
- Господи боже мiй, - наполохалася Устя. - Та його не дам же, хай краще
мене уб'ють - не дам... Та й у яничари ж самi йдуть.
- Всяк бува║. От Фiтне захоче - та й зробить, як схоче...
- О, горе мо║!
- Слухай, що я скажу, - зашепотiла болгарка. - Я можу позначити твого
сина, та так, що вiк з тим знаком ходитиме до кiнця свого життя.
- Боже мiй, як же?
- к такий спосiб. Я свого сина теж позначила. Може, дасть бог, пiзнаю
колись серед яничарiв...
В цю мить залунав дзвiнок. Устя поклала малого на пiдстилку й пiшла до
господинi. Та якраз готувалася до сну.
- Розкажи менi казку - i найцiкавiшу, чу║ш, Усте? - мовила вона
усмiхаючись.
Господиня лежала в лiжку, напахчена найкоштовнiшими парфумами, в
самотинi ┐й було нудно. Устя подивилася на ┐┐ пещене бiле тiло, на пишнi
чорнi коси, на тонкi брови, що сходилися над перенiссям, на малесенький
носик, на примхливий, нафарбований червоним ротик, на вузькi очi кольору
дозрiло┐ сливи... Ледве стримала важке зiтхання. Присiла бiля лiжка
господинi й стала розповiдати ┐й казку про парубка й хитру царiвну.
Вона розповiдала, а сама думала: що там робить ┐┐ Тодорко, чи не
прокинувся вiн, чи не плаче. То добре, що бiля нього болгарка, але ┐й
самiй бiля нього треба бути...
- Ну, ти, чого замовкла? - сердито сказала Фiтне.
- Га? - мов прокинулася Устя.
- Ти сказала, що царiвна попросила збудувати кришталевий палац до
ранку. Ну й що?
- Панi, - заридала Устя й впала ниць. - Не забирайте вiд мене мо║┐
дитини!
- Ти менi казку розказуй, чу║ш? - верескнула Фiтне.
- Панi, я благаю...
- Казку!!!
Ковтаючи сльози. Устя розповiдала казку. Вона дивилася на пiдлогу,
встелену коштовними килимами, й думала про одне: хоч би скорiше
закiнчилася та казка...
Сльози текли по схудлих щоках, горiло обличчя, вiзерунки килимiв
дво┐лися й тро┐лися перед очима, а вона говорила, говорила, говорила...
I от нарештi кiнець. Тепер можна спитати панi Фiтне про сина. Вона
глянула на господиню. Але Фiтне спала, ┐┐ довгi красивi вi┐ вiдкидали тiнь
аж до маленьких вуст, груди спокiйно пiдiймались i опускалися. Мабуть,
панi Фiтне снився кришталевий палац i вона сама - господинею в нiм.
Устя тихенько вийшла iз спальнi - i прожогом до свого кутка. Болгарка
колисала малого.
- Ось i все, - прошепотiла вона. - Я позначила його.
Вона розгорнула пелюшки, i Устя побачила чорнi плямки на ступнях
Тодорчикових нiг...
- Це така фарба. З кра┐ни Чин[10]. Я йому наколола нiжки i над бровою.
Це вже нiчим не зми║ш.
Устя заридала i притисла малого до грудей. Тодорчика забрали вiд Устi
наступного дня. Вона була в сво║┐ господинi, вислуховувала якiсь довгi й
нуднi повчання. Й тут щось раптом шпигонуло в серце. пй почувся за дверима
дитячий плач. Прислухалася - тихо. Щось говорила Фiтне, але Устя ┐┐ не
чула. Вона вслухалася в тишу за дверима.
Нарештi господиня вiдпустила ┐┐, вона кинулася до свого закутка,
лапнула руками - i закричала страшним, нелюдським голосом, як тодi, коли
побачила на землi вiдрубану Никодимову голову. Вона побiгла довгими
вузькими двiрцевими коридорами, розкидаючи ║внухiв та вартових, але
Тодорчика нiде не було.
Вона билася щосили головою й грудьми об замкнену браму, ┐┐ схопили
вартовi, вона кусала ┐х за руки, а вони тягли ┐┐ назад, вона волала,
скiльки було в не┐ сили, бiснувалася, наче одержима чорною хворобою.
Нарештi ┐┐ кинули до нiг Фiтне-ханум. I тодi, роздираючи собi щоки
нiгтями, зриваючи навiки свiй голос, Устя закричала:
- Убий мене, спали живою, не муч тiльки! Йилан![11]
Чингиракли-йилан![12] Алчак-ханим![13]
- Камчи![14] - вигукнула Фiтне, i ┐┐ незрiвнянi брови зламалися, мов
хвиля бiля Трапезонту при штормовому вiтрi. - Камчи! Камчи! Камчи!
Били Устю тi║ю камчею, та так, що шкiра репалась на нiй, а вона дряпала
руками землю й кричала: "Фiтне - чингиракли-йилан!" Потiм вона вже не
вiдчувала болю, а тiльки мов крiзь сон чула, як на ┐┐ тiло щось
опуска║ться - важке й нещадне...
п┐ вiдливали водою й знову сiкли, аж поки не потомилися кати. Пiсля
того ┐┐ кинули на стайню до волiв...
Стара болгарка прокралася наступного дня в стайню, знайшла Устю,
зашепотiла:
- Тримайся, майка [15]. Твiй синок живий...
- Де вiн? - тiльки й спромоглася спитати Устя.
- Та там же, в тому яничарському притулку.
Вiрнi люди казали. Ну, чого ти плачеш?
Устя мовчала. В не┐ страшенно болiли спина й плечi, посiченi камчею,
все тiло й душу рвав бiль у розбухлих грудях...
- _Усте, слухай, - продовжувала болгарка. - к тут харем-агаси [16]
Махмуд. Болгарин. Мiй земляк. Вiн служить у ханим-ефендi[17] клени...
Устя мовчала. пй було все одно.
- Я розповiла Махмудовi про тво║ горе. Хоч вiн i харем-агаси, але в
нього добре серце. Вiн сказав про тебе кленi. I вона тебе купу║ для себе.
Устя заридала. Що вона - якась ганчiрка, чи що? Купити, продати,
забрати дитину, вiдшмагати нагайками! Будьте ви всi проклятi - геть усi,
геть увесь ваш чорний свiт!
- клена - гречанка, - вела сво║┐ стара. Тут ┐┐ шепiт перейшов просто на
шелест, - дружина султана. Тiльки зараз султан ┐┐ не любить, от i
вiдпустив ┐┐ в Трапезонт з дитиною. Там таке гарне султаненятко бiга║...
Устя аж заскреготiла зубами. Султаненятко! Виросте - буде такий же
iшкенджеджi[18], як i всi iншi султани...
- Завтра прийдуть за тобою, заберуть, - шепотiла болгарка. - Будеш, як
пiдлiку║шся, служницею в клени-ханим... Ти не плач. Там тобi буде краще.
клена-ханим така ж рабиня, як i ти, i так же бо┐ться за свою дитину, як i
ти...
А майбутнiй iшкенджеджi був звичайнiсiнький чорноокий хлоп'як, як,
скажiмо, Устин брат Петро шiсть-сiм рокiв тому. В ньому нiчого ще не було
нi султанського, нi мучительського.
"Господи, твоя воля, - подумала Устя. - I з отакого маляти Ях'┐ виросте
колись султан Ях'я, одного тiльки iменi якого будуть боятися в усiй
Туреччинi i поза нею. I матерi на Укра┐нi лякатимуть сво┐х дiтей: ану спи,
а то прийдуть баба-яга i султан Ях'я, заберуть тебе в турецьку неволю,
завезуть за синi моря й за високi гори та вкинуть тебе у чорну яму, щоб ти
в нiй пропав навiки..."
Султаненятi було нудно в цьому палацi, де за кожним його кроком
пильнували дорослi, де нi з ким було йому погратися, повеселитися,
попустувати. Якщо воно хотiло залiзти на дерево, до нього несли драбину,
але по драбинi Ях'я лазити не хотiв. Якщо хотiлося вийти в мiсто, то з
наказу бейлер-бея вилаштовувалися по обидва боки вулицi, де мав проходити
Ях'я, сипахи[19] i яничари - i горе було тому. хто з лихого умислу чи з
недомислу потрапляв охоронцям до рук.
Султаненя було ще мале - якихось вiсiм чи, може, дев'ять рокiв, а його
вже вчили наймудрiшi вчителi. Вiн умiв добре писати й читати по-арабсь-ки,
знав перську мову, мiг напам'ять цитувати великi уривки з Нiзамi Гянджевi,
Амiра Хосрова i Абдуррахмана Джамi. Вчили малого й математики, географi┐,
iсторi┐, музики - i все це вiн вбирав у себе, мов спрагла земля вбира║
дощ.
"Таке розумне дитинча, - думалося Устi, - а тiльки що людям з отого
розуму? Одне слово - турок. Не людина, а звiр. Поки ще мале, то й гарне,
тихе, сумирне, як вовченя. А виросте, а вилюднi║ - не вилюднi║, а визвiрi║
- то й буде людей мучити... Горе мо║..."
Вона дивилася на Ях'ю i часто плакала - бачився ┐й Тодорко. Болгарка
одного разу передала, що живий-здоровий, росте, вже перше слово сказав:
"ана",[20] хоч його там нiхто цього не вчив... пй несамовито рвалося
серце, але була вона рада хоч знати, що Тодорко живий, що Тодорко десь
тут, поряд.
Якось захворiла няня Ях'┐ i Устi наказали пiвдня побути бiля
султаненяти.
Вона прийшла до нього в невеликий покiй. Там не було нi прикрас, нi
килимiв. На землi - постiль, на стiнах - рiзна зброя. В кутку на
спецiальнiй пiдставцi - книжки.
Вона привiтала його за мусульманським звича║м. Хлоп'як тут же витрiщив
на Устю сво┐ чорнi, мов вуглини, очi. Чого вона прийшла? Що ┐й потрiбно?
Устя дивилась на нього: "I коли ж то мiй Тодорко буде такий уже великий
i розумний, як цей хлопець?" I жахнулася: чим скорiше Тодорко виросте, тим
швидше турки зроблять з нього яничара...
- Ти з яких кра┐в, жiнко? - суворо запитав султанчук. - Розкажи менi,
бо я мушу знати, де побували во┐ни мого батька.
Устю вже давно вражало, що отакий малий хлоп'як зверта║ться до не┐ на
"ти". Тут, у неволi, кожен турок вважався паном i мiг назвати свого раба:
"гайван"[21], "чиркеф" [22] чи ще якось.
- Я з Укра┐ни, - сказала Устя. - Ти не зна║ш, що це таке...
- Розкажи менi казку укра┐нську, - сказав Ях'я. - Тiльки щоб цiкаву i
не про квiточки, а про воякiв.
- У нас багато гарних казок. Тiльки не знаю, яку тобi розповiсти.
- Розповiдай найцiкавiшу. Ну? Я хочу слухати.
Й Устя почала розказувати про Iвана - селянського сина.
Ях'я слухав, не перебивав. I тiльки в кiнцi, коли Устя розказала йому,
як Iван перемiг змiя з двадцятьма чотирма головами, мовив:
- Усе це казки. Якби у вас були такi хоробрi люди, то вони б не пустили
наших воякiв на свою землю.
- А вони й не пускають.
- Хто це не пуска║?
- А козаки-запорожцi.
- Я виросту i всiх поб'ю. I всю вашу землю завоюю. I буду слухати
тiльки вашi казки - вони дуже цiкавi.
Вперше за пiвтора року неволi Устя всмiхнулася. Диви, яке воно прудке,
це мале!
- А навiщо вам завойовувати нашу землю? - все ще всмiхаючись, спитала
Устя в султанчука.
- Треба, щоб весь свiт був турецьким.
- Навiщо? Ось туркам аллах вiдмiряв стiльки землi - хай собi i живуть;
а укра┐нцям - стiльки, хай теж собi живуть; а грекам - ще стiльки, хай i
вони живуть... Аллах же недаремно так багато народiв на свiт призвiв. Якби
вiн думав iнакше, то були б тiльки турки - та й усе.
- А з ким би тодi турки воювали? Де б вони рабiв собi брали?
- Без рабiв довелось би...
Ях'я замислився. Довго сопiв носом. Потiм сказав:
- Я на тебе розсердився: ти лиха жiнка, ти не любиш нi мене, нi мого
батька, нi мо║┐ матерi... Устя мовчала.
- Я хочу пiти погуляти в сад, - сказав по паузi султанчук.
- Там холодно, простудитеся!
- Ага! Так ти мене любиш! - торжествуюче засмiявся Ях'я. - Якби не
любила, ти б мене пустила в сад, щоб я простудився i вмер.
"Боже, що менi з його смертi? Ну, не Ях'я, так ще якесь там султанча
стане на престолi турецькому. У султана тих дiтей хтозна-скiльки. А
царство ж одне!"
- Жiнко, скажи, як тебе звуть.
- Устя.
- Устя... Я свого вчителя стрiльби називаю "уста" [23]. Що ти ще вмi║ш,
Усте?
- Вишивати вмiю.
- А що це таке?
- А отак - рiзноколiрними нитками вiзерунки робити на полотнi.
- А ще?
- А ще - жито жати, ┐сти варити, прати...
- А ще?
- Ще? Танцювати, спiвати...
- Заспiвай, жiнко.
Устя подивилась на малого перелякано. Вiн, мабуть, спостерiг в ┐┐ очах
цей переляк i спитав:
- Ти не хочеш спiвати? А менi всi спiвають, як тiльки-но я накажу. А
чому ти менi спiвати не хочеш? Не хочеш зробити менi при║мне?
Устя подивилась на султанчука благальне:
- Ой ефендi[24], я вам заспiваю iншим разом, коли менi буде на душi
легше. А зараз я просто не можу.
- Ох, менi так нецiкаво. Ти нiчого не хочеш робити. Я мамi скажу...
- Ну, слухай, я заспiваю тобi. Вона витерла пересохлi вуста.
Люлю же мi, люлю, де тебе притулю?
Пiд зелену вишню дитину розкiшну.
Гаяй же мi, гаяй, та зо сну не вставай,
Ани мi, сину мiй, бiди не завдавай...
пй тут же згадався Тодорчик, сльози застелили очi.
Але я ся дiжду жалю великого,
Шкода, боже, буде колисання мого...
Коли вона змовкла, Ях'я стояв у кутку, обличчя його було охмарене; вiн
подивився на Устю i сказав:
- Не треба, не треба таких пiсень! Вiд них плакати хочеться! А
чоловiкам плакати не годиться.
Устя ствердно кивнула головою, не в силi мовити й слова.
- Я не люблю, коли плачуть, - вiв далi Ях'я. - Чого ж ти плачеш? Чому в
тебе такi сльози i такi великi очi? Чому?..
...Вiдтодi Устя стала часто бувати в поко┐ Ях'┐. Думала про Тодорчика,
як iшла до султанчука. Вона не тiльки розповiдала йому казки. Хлопця
цiкавило все: i як живуть люди на далекiй та загадковiй Укра┐нi, i чому в
них не така вiра, як у туркiв, i чому в них нема║ рабства...
- Усте, - попросив вiн якось, - розкажи менi не казку, а розкажи правду
про ваших богатирiв.
Й Устя розказувала все, що знала, - i про Марусю Богуславку, i про
Байду, який, попавши до лап туркiв, волiв краще вмерти, нiж зрадити свiй
народ, свою мову i вiру.
- I от висить вiн на гаку - i дав йому джура лук - i вiн стрелив.
Однi║ю стрiлою султана, й султанову, й султанiвну вбив... Такий був наш
козак Байда!..
- Усте, вiн же гяур, твiй Байда, вiн не мiг бути таким хоробрим... I
наших султанiв ще нiхто не вбивав i не посмi║ вбити. Султан - це священна
людина.
- Кожна людина мусить бути священною, - одповiла Устя.
- Не кожна людина, а султан...
Вiн ще, мабуть, не знав того, про що недавно взнала Устя. Коли помирав
турецький султан, його престол успадковував старший син. Решту синiв
задушували шовковими шнурками бостанджi - спецiальнi глухонiмi вбивцi, якi
нiкому не виказували сво┐х та║мниць.
- Мама говорила, що мiй батько - найяснiший i наймудрiший султан Амурат
Третiй - казав, що коли вiн помре, то султаном стану я. А мiй нерiдний
брат Мухаммед не буде Мухаммедом Третiм, бо вiн жорстокий, дурний i вдався
в дiда Селiма Места - любить пити вино. А я вина не люблю. Воно гидке...
Правда ж, Усте, вино гидке?
- Правда, ефендi.
- Слухай-но, Усте, а чому, коли розповiда║ш про сво┐х людей i геро┐в,
то я ┐х люблю, а наших - османцiв - не люблю? Я ж теж османли[25], так?
- Бо ви, османли, багато горя завдали нам - i не тiльки нам. От
подумай. Я була б не тут, а в себе вдома, у селi Сугаках на Подiллi, я
гралась би оце з мо┐м сином Тодорчиком, мiй чоловiк Никодим працював би в
полi, а його батько Тодор малював би... А так що вийшло? При┐хали вашi
акин-джi з однооким ватажком, кого повбивали, кого в неволю забрали... А
хiба це добре?
- Добре! Так би я нiколи не знав тебе, а тепер знаю, - засмiявся Ях'я.
- Ти ще малий, - похитала головою Устя. - Тобi смiшно, а менi згадати
страшно...
- Я знаю цього ватажка. Це Назим-паша, його звуть у нас - "Пазим
Тек-гьозлю" - Пазим одноокий. Дуже хоробрий вояк. Вiн якраз не з туркiв, а
з гяурiв...
- Мiй земляк, знаю....
- Чу║ш, Усте, коли я виросту, я тебе одпущу на Вкра┐ну, бо тобi наша
земля не подоба║ться... А Назимовi Тек-гьозлю скажу, щоб нiколи вiн на
ваше село не нападав i щоб на Вкра┐ну теж не нападав.
- Коли це буде?.. I ще не було таких султанiв, якi б не нападали на
нас...
- Мiй прадiд Сулейман Канунi[26] не нападав...
- Один - то крапля в морi... Так на iнших нападав...
Темно┐ ночi зi Стамбула прискакав гонець. Вiн промчав багато миль,
загнав не одного коня, але не мiг зупинитися, оскiльки вiз надзвичайно┐
ваги новину для бейлер-бея Якуба-башi, а також i надзвичайно┐ ваги наказ.
Про його змiст нiхто, крiм бейлер-бея, не смiв знати.
Гонець скочив з коня i, хитаючись, пiшов до брами бейлер-бе║вого
палацу. Сторожа схрестила перед ним списи. Гонець вийняв шматок пергаменту
з великою печаткою, пiдвiшеною на рiзноколiрному мотузку, i показав вартi.
Списи негайно розiйшлися. Вартовi низько вклонилися й пропустили гiнця у
двiр... У дворi вiн ще кiлька разiв показував той пергамент - i всюди його
пропускали, низько вклоняючись.
Нарештi гонець з Баба-Алi [27] зупинився перед поко║м Якуба-башi.
Великi, тонко┐ рiзьбярсько┐ роботи дверi безшумно вiдчинилися, i гiнця
було з уклонами запрошено до покою.
Гонець увiйшов до велико┐ освiтлено┐ кiмнати. Вся вона була завiшана
килимами, дорогою збро║ю. Бiля стiни на подушках сидiв товстий чоловiк
рокiв за п'ятдесят, рудий, низьколобий i похмурий. Пишнi нафарбованi вуса
стирчали вгору, борода кучерявилася пiд пiдборiддям, на головi - чалма з
оздобленим дiамантами мiсяцем-молодиком.
Бейлер-бей дивився на прибулого. Гонець був молодий, не бiльше тридцяти
лiт. Невеличкi вуса пiд задерикуватим носом. Твердi вуста, велике
пiдборiддя.
- Я ласкаво слухаю тебе, посланцю найяснiшого хондкара - султана
Високо┐ Брами, - сказав бейлер-бей.
- Я принiс звiстку, перед якою геть усi печалi вiсiмнадцяти тисяч
свiтiв - нiщо. Я принiс звiстку, вiд яко┐ потемнi║ ясне сонце над сiмома
кiшварами[28]...
"О аллаху всемогутнiй... Невже?"
- У синiй колiр увiбралася вся наша земля, - вiв далi посланець. - Наш
великий i всемогутнiй хондкар Амурат Третiй переселився в свiт, де нема║
земних печалей i турбот...
Якуб-паша упав на землю i надто голосно заридав:
- Вай-вай-вай!
За хвилину вже ридав увесь палац. Стогони й плачi лунали звiдусiль.
Бейлер-бей лежав, ридав i думав про те, хто ж нинi стане хондкаром? Невже
Мухаммед?.. О, це хитрий i жорстокий султанчук-п'яничка...
Нарештi i бейлер-бей, i гонець припинили плач - розмова пiшла далi.
Так, повним владикою Туреччини став не Ях'я - малолiтнiй син гречанки
клени, а син iншо┐ дружини султана - Мухаммед...
- Нехай аллах дасть сили найяснiшому хонд-каровi Мухаммедовi Третьому
повести нашу кра┐ну до ще бiльшого розквiту й щастя. Ми всi вiрно
служитимемо йому, - урочисто сказав бейлер-бей.
Гонець блиснув очима й закивав головою.
- Мудрiсть найблагороднiшого Мухаммеда Третього вiдома всьому свiтовi,
- вiв далi бейлер-бей.
Гiсть перебив його:
- к ще одна звiстка. Прошу прочитати оцей фiрман[29] султана,
адресований вам особисто. Прочитайте i негайно вiддайте менi.
Якуб-бей розгорнув шматок пергаменту. "Наказу║мо в будь-який спосiб
умертвити Ях'ю. Мухаммед Третiй".
Всю нiч казилося, шаленiло Чорне море.
Холодний вiтрюган летiв з пiвночi, з далеко┐, невидно┐ укра┐нсько┐
землi. Вiн летiв, женучи перед себе чорнi розкошланi хмари. Перед самим
берегом вiтер кидав тi хмари вниз, бив ними по водi, мов праником, i тодi
гримiло все навколо, здригалися скелi, ламалися сторiчнi дуби на узвишшi.
Трапезонтська бухта була схожа на велетенський казан, у якому варилося
якесь скажене шайтанове вариво.
Трапезонт мовби вгруз у землю i прикрився сво┐ми покрiвлями, якi
двигтiли пiд дужими поривами бурi.
Тако┐ скажено┐ ночi з крутого скелястого берега до моря спускалося
четверо людей. Попереду йшов невисокий товстий чоловiк з палицею в руцi.
Вiн обережно намацував ногами шлях i пiдтримував високу молоду жiнку в
довгому чорному одязi.
Далi йшли хлопчик i жiнка, трохи нижча за першу. Вона ж несла великий
клунок у лiвiй руцi.
Це були харем-агаси Махмуд, клена, султанчук Ях'я та Устя.
Рiзкий порив вiтру притис четвiрку до прямовисно┐ стiни.
- Перечека║мо хвилинку, - тоненьким жiночим голоском прокричав Махмуд у
вухо клени.
Вiтер бив просто в лице.
З очей текли сльози, якi вiтер тут же зривав i припечатував до скелi.
- Уже недалеко, - прокричав харем-агаси i показав у темряву рукою. -
Ось там, за поворотом, якраз i буде...
- Хоч би скорiше, - прошепотiла клена. Вiтер на мить вщух, а потiм
подув знову, але зi спини. I вони рушили далi.
Устя тримала Ях'ю за руку. Малий слухняно дибав за нею. Йому не казали
нiчого, але розумний султанчук вiдчував, що в цю нiч його життя робить
якийсь крутий поворот.
Стара болгарка як тiльки почула в палацi про те, що вже ║ новий султан,
тут же помчала до свого земляка Махмуда. Вони вирiшили: треба рятувати
дитину.
- Я нiкуди не по┐ду звiдси, - сказала Махмудовi клена. - Нiхто не
посмi║ вбити мого сина, якому сам батько дав владу. Ось у мене ║ його
лист... Я по┐ду в Стамбул. Я покажу Мухаммедовi власноручно написанi
султаном слова про те, кому мусить належати влада. Я при всiх скажу, що
вiн - самозванець!
- У ваших словах - найглибша iстина, але ж Мухаммед кине вас i вашого
сина до згадану [30], де вас уб'ють... Уб'ють, бо кожен новий султан
мусить убити сво┐х братiв...
- Я не можу кидати рiдну землю.
- Вона для вас така ж рiдна, як i для мене, - прошу пробачення, що
посмiв порiвняти свою нiкчемну особу з вашою.
- Але це - рiдна земля мого Ях'┐.
- Вiн ще повернеться сюди. Але - султаном. Вiн вiзьме владу в сво┐
руки. Проте для цього треба дiйти зрiлого вiку. В Туреччинi його буде
вбито... кдиний порятунок - тiкати, й негайно... Повiрте старому
Махмудов!. Вiн вас нiколи не обманював.
I от вони тiкають з Трапезонта.
Ось i берег. Десь там, у морi, стриба║, скаче на хвилях невеликий
сандал [31]; на ньому капудан-ага[32], якому заплачено фантастичну суму
золотом, матроси, що теж одержали по доброму гамановi з грiшми.
А вiтер шаленi║, а вiтер звiром налiта║ з усiх бокiв!
Що буде, як сандал зiрветься з якорiв? Його тут же кине на скелi - i
тодi прощавай надiя на порятунок...
Назустрiч iз темряви вискочило кiлька неясних постатей.
- Скорiше в човен!
Бородатий моряк схопив на руки клену i понiс у човен, що скакав на
розкипiлих хвилях. Махмуд узяв на руки Ях'ю. Устя опинилася в обiймах
якогось безбородого i безвусого турка.
Вона теж зразу не хотiла тiкати з Трапезонта. Десь тут був ┐┐ Тодорчик.
Але Махмуд сказав:
- Усте, коли Ях'я повернеться назад i стане султаном, вiн допоможе
знайти i врятувати твого сина. А на що ти сподiватимешся, як сидiтимеш у
Трапезонтi? Та й, зрештою ж, ти тiка║ш з неволi агарянсько┐, з рабства...
- Душа моя на Укра┐нi, а серце тут, бiля Тодорчика.
- Нi, ти повинна ┐хати.
Устя довго плакала, та потiм погодилась.
Ях'я цупко тримався за борт широкого незграбного човна, що його кидали
хвилi з гребеня на гребiнь, мов опуку. I лячно вдивлявся в темну розкипiлу
безвiсть...
Потiм, через десятки лiт, згадуючи цю нiч, Ях'я думатиме, що його доля
схожа на отой неповороткий човник, пущений у бунтiвне розшалiле море...
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ,
у якому йдеться про божу кару, що ┐┐ зазнала наймогутпiша з
наймогутнiшизс держав свiту... _
Яничар Лазiз штовхнув лiктем свого приятеля Селiма й показав пальцем на
правий мiнарет Айя-Софi┐:
- Диви!
Селiм зупинився й глянув на високу круту баню, що вирiзьблювалася, мов
намальована, на тлi темно-блакитного, поцяткованого зорями неба.
- Що там таке? - знизав плечима.
- Хмарку бачиш? Он виплива║ з-за мiнарету... На що схожа?
- На дiвчину... Ух ти, i справдi - мов дiвчина-гяурка...
- Ото ж то воно й ║...
Справдi, з-за мiнарету випливала незвичайна хмарка. Точнiсiнько дiвчина
в бiлому, розпроставши, мов крила, руки, на якi накинуто прозору бiлу
хустку, плинула в небi. Вона летiла над сонним Стамбулом, наче птаха, а
внизу виблискував Золотий Рiг, золотилися пiд мiсячним ся║вом серпи над
банями Айя-Софi┐, мечетей Баязида та Сулеймана, пiдiймали в небо сво┐
гострi зубцi громади фортецi-тюрми кдi-куле, роззявляли сво┐ кам'янi
пащеки гадюки з верху Змi┐но┐ колони, шайтановим пальцем стирчав обелiск
Феодосiя, привезений ще язичниками з далекого Мисиру...
Селiм заворожено стояв посеред вулицi. Яка дивна хмарина... Аллах
забороня║ зображати людей на паперi, на стiнах, на каменi, на металi... I
раптом сам створив отаке зображення на темно-блакитному небi.
Нiч була мiсячна, ясна, прозора, як юнiсть. Уже давно в Стамбулi та
Анатолi┐ буяла весна. На селах та в передмiстях столицi простий люд
вiдгуляв хидреллез - язичницьке весняне свято хизира Iлляса [33]...
Лазiз подивився на профiль Селiма, мовби вирiзьблений на тлi
темно-блакитного неба.
Десь хлюпала вода, гавкали собаки й брязкало щось залiзне.
- Про що ти дума║ш? - запитав Лазiз.
- Про що? - мовби прокинувся Селiм. - Та про не┐ все, про оту
хмаринку... Ти ж зна║ш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке видиво?
Лазiзовi ураз стало холодно. Татари, з якими вiн воював пiд Хотином
проти невiрних, розказували, що кiлька лiт тому пролетiла над Кафою [34]
отака невiльниця. А через день Кафу знищили козаки. То душа укра┐нсько┐
полонянки накликала бiду на мiсто.
"Бути бiдi над Стамбулом", - лячно вдарило в серце Лазiза.
А Селiм наче почув думку приятеля.
- Нiби ми й так ма║мо мало бiд. Уже те, що поклали майже все вiйсько
пiд Хотином, а тепер треба пертися аж на Мекку за султаном - хiба це не
бiда?
Зна║ Селiм, говорять у яничарських казармах, що незадоволений Осман
яничарами, що виведе вiн ┐х iз Стамбула, побуде в Меццi ("кожен з вас
стане хаджi" [35]), а потiм набере нове вiйсько в Анатолi┐ й яничарiв або
ж понищить, бо непокiрними та вередливими поставали, а чи ж розформу║ ┐хнi
орти [36] - i кiнець настане яничарству, прирiвня║ його султан до
звичайного вiйська...
- Усе в руках аллахових, - озвався Лазiз i знову подивився на
Айя-Софiю. Хмаринка не втрачала чiткостi сво┐х обрисiв.
- Бiда буде, ще бiльша бiда, нiж ми досi мали, Лазiзе...
- Усе в руках аллахових...
Наче у вiдповiдь знедалеку почулося:
- Ля iлляги iль алла ве Мухаммеден ресуль Iлля... [37]
- ...i Мухаммед його пророк - повторив услiд за голосом iз темряви
Лазiз.
Повз них пройшов дервiш [38]. Вiн бурмотiв собi пiд нiс молитву за
молитвою i видзвонював дзвiночками, що були причепленi до посоха.
Почувши, що повз нього проходять люди, дервiш вигукнув:
- Бiди чекайте, правовiрнi! Султан Осман Другий знищити яничарiв та
┐хнiй орден хоче! Синьо-синьо ста║ на землi! О аллах, порятуй свою вiру!..
- Бiда буде, Лазiзе, - повторив. Селiм, як вони вiдiйшли вiд дервiша. -
Про бiду кричить кожна каменюка... Ти зна║ш, про що зараз нашi говорять?
- Трохи...
- Говорять, що не треба йти в Мекку, треба йти на Ат-майдан [39] i
перекидати казани. I - палити палац великого вiзира Делавера-пашi. Боюся,
що одним Делавером не обiйдеться... Кажуть, що ма║ повернутися на трон
султан Мустафа. Той недоумок, що був ранiше...
- Тс-с, - приклав пальцi до губ Лазiз, - а то ще хтось почу║...
- Нам з тобою вже не страшно, - всмiхнувся потерплими вустами Селiм. -
Той, хто бачив невiльницю в небi, - той уже у волi божiй. Його першого
спiтка║ бiда...
- Я перший побачив ту дiвчину, - осiлим голосом сказав Лазiз.
- Ми разом ┐┐ побачили...
- Невже не досить тi║┐ кари, що ма║мо за Хотин? Менi стало моторошно...
Та ти ж бачив, як я воював пiд Хотином...
- Ми всi пiд Хотином воювали хоробро. Тiльки аллах став на бiк гяурiв,
а нас змусив ┐сти коней та собак... Я бачив, як один турок ┐в свиняче
м'ясо... Аллах од нас вiдвернувся, бо правди з нами не було...
Лазiз мовчав.
Йому згадалися раптом гори, де вiн жив, коли ще був дуже малим. I
батько згадався, суворий чорногорець, i сестра, i мати... Потiм його було
украдено, потiм - яничарська школа, далi - вiн зрiкся сво║┐ вiри, хоч мови
й не забув. Вiн став во┐ном султана, найлютiшим ворогом тих, хто колись
дав йому життя...
Чому зараз згадалися гори далекi. Чорнi гори? Чи не Селiмовi бентежнi
слова навiяли Лазiзовi таку згадку? Чи, може, оцi провалля темних вулиць
чимось нагадали прямовиснi бескиди Чорногорi┐?
Не витримав - озирнувся. Полонянка вже пiднеслася високо-високо.
Безсило виблискував унизу золотий серп викуваного людськими руками
пiвмiсяця... А повний мiсяць котився над ним, мов розпечене мармурове ядро
- простiсiнько на Стамбул.
Бути бiдi... Коли це настане - сьогоднi, взавтра, пiслязавтра?..
* * *
Грало, мерехтiло, танцювало син║ море... Вiчно юне, вiчно молоде...
А над Стамбулом пiдiймалися чорнi дими - це яничари розпалили айякланму
[40].
Орта за ортою сходилися на Ат-майдан, несли туди сво┐ казани i там
перевертали ┐х догори дном - не пiдкоря║мося, султане, тобi бiльше, не
треба нам тво║┐ чорби[41].
До султанського палацу були посланi яничарськi посланцi, якi передали
султановi: "Ми не можемо тобi заборонити йти в Мекку. Йди, великий
султане, але йди без нас. Йди, всемогутнiй султане, але перед тим видай
нам свого великого вiзира Делавера-пашу i ще вiсiм iнших начальникiв, яких
ми ненавидимо, бо це вони довели Високу Браму до ганьби, а нас до
старцювання. Вiддай у нашi руки винуватцiв нашого горя, а сам iди з миром
куди хоч..."
Султан вигнав яничарських посланцiв i сказав, що повiдрубу║ голови всiм
яничарам, якщо вони не розiйдуться по сво┐х казармах...
Яничари не послухалися. Вони почали трощити й палити все, що попадало
пiд руки.
Вдруге пiшли до султана посланцi.
I вдруге ┐х було вигнано...
Грало, мерехтiло, танцювало син║ море...
Так грало воно й п'ять лiт тому, коли молодий Осман став султаном
Високо┐ Брами - султаном Османом Другим.
То були славнi днi. То був блаженний час.
Осман Другий мрiяв тодi про панування над усiм свiтом. I мрiя здавалася
йому досяжною та близькою. Нарештi Висока Брама ма║ на престолi справдi
султана, а не п'яницю й кретина на кшталт Мустафи... Те, чого не могли
здiйснити Мухаммед Фатих [42], Селiм Явуз[43], Сулейман Канунi та Селiм
Мест [44], те здiйснить вiн, Осман Другий. Вiн нарештi задушить Чорногорiю
й доб'║ персiв, вiн розгромить Австрiю й Ляхи-стан... Ляхистан давно б
улiгся перед Османом, як ведмежа шкура, та й австрiяки не могли б довго
вiдбрикуватися, якби не ота ватага - яка там ватага? - збрiд голодранцiв,
що iмену║ себе козаками. Вiн розгромить цю дику орду - i нiщо не
загрожуватиме його флангам та його тилам...
Але для цього треба реорганiзувати вiйсько. I передусiм - знищити
корпус яничарiв. Яничари стали горлохватами. Вони думають лише про власнi
вигоди, а не про державу. ┐хнi керiвники неохоче пiдкоряються султановi. А
йому, Османовi, потрiбна армiя, яка корилася б тiльки йому, виконувала б
тiльки його накази, будь-якi накази...
...Делавер-паша вбiг у султанiв покiй. Плутаючись у халатi, впав перед
Османом.
- Вони втрет║ шлють сво┐х посланцiв, - тремтячи, прошепотiв вiн. -
Змилуйтеся, найяснiший хондкаре!
Блиснуло каре око султана. Пiд рiденьким вусом, мов перед плювком,
стислися губи.
"О аллах! Я ще маю вiдповiдати бунтiвникам! I цей переляканий мiшок з
гусячим кiзяком крутиться пiд ногами!.."
Хай тiка║ через бiчний хiд чи хова║ться пiд перинами в гаремi... А вiн,
Осман Другий, який не раз при Хотинi дивився в очi смертi, не зрушить, не
поступиться перед яничарами. Навiть оцього мiшка з кiзяком не видасть
┐м...
"Ах, як мало я мав часу! Та якщо аллах допоможе, яничари вгамуються,
зберу вiйсько, i свiт ляже до мо┐х нiг! Але яничарам - смерть! Навiть iм'я
┐хн║ зникне!"
Султан стис кулаки. Перед очима пропливли яничарськi орти, промайорiли
┐хнi прапори кольору свiжо┐ кровi.
Що ж. Вони хвацько воюють. Але вони не знають свого роду-племенi, а
тому ┐м не дорога iмперiя. Вони знають: поки живий, урви собi найбiльше.
Вони живуть одним днем. А iмперiя мусить жити сторiччя сторiч.
Галас за вiкнами все дужчав.
На душi в Османа не було страху. Був тiльки гнiв.
"Я, - думав султан, - стоятиму до кiнця, що б там не було. Навiть -
якщо смерть. Я, Осман Другий, невартий жити, якщо це життя буде куплене
дорогою цiною загибелi мо║┐ держави..."
Делавер, про якого султан забув, дивився на свого володаря переляканими
очима.
- Щ-що р-робити, найяснiший, х-хондкаре? - проскиглив вiн.
Султан зволив подивитися на великого вiзира i навiть усмiхнутися:
- Вони й досi вимагають тво║┐ голови? Делавер мовчки заплакав,
розмазуючи сльози. Осман пiдiйшов до Делавера, схопив за барки, рiзко
пiдняв. Двiчi з насолодою вдарив по щоках, аж сльози бризнули,
мов iскри з-пiд кресала.
- Тобi давно голову треба знести, - просичав султан. - I будь певен -
тiльки-но закiнчиться це неподобство - знесу. Бо ти - нiкчема. Але зараз
не бiйся. Я не можу тебе ┐м видати, бо це означатиме, що я здався. Я ж
мушу бути, як кремiнь. Iнакше - гине вся держава. Ти хоч це розумi║ш?
Делавер догiдливе закивав головою.
Карi очi Османовi потемнiли, вiн пiдiйшов до вiкна.
- Якби аллаховi треба було, щоб я загинув страшною смертю, але щоб це
сталося в iм'я iмперi┐ та ┐┐ блага, я сказав би спасибi й пiшов на смерть
не вагаючись... А ти про що ти дума║ш? Про сво┐ скарби, про сво┐ палаци,
про сво┐х рабiв та дружин?..
- Аллах, аллах, вря-туй нас...
- Оцi падлюки, - Осман показав рукою за вiкно, - оцi падлюки добре
воюють, коли знають, що ┐х чека║ багата нагорода. А за що б'ються отi
козаки, яких ми назива║мо збро-дом? ┐м нагород од польського короля чекати
нiчого. Так чому ж вони вмирають тисячами, а не вiдступають?..
- Дикуни, - трохи заспоко┐вшись, вiдповiв Делавер.
- Не дикуни, - твердо вiдповiв султан. - Аллах дав менi розум, щоб це
зрозумiти. Але аллах не да║ менi часу, сили й мудростi - так, i мудростi,
Делавере, - щоб зрозумiти бiльше...
Султан заходив по кiмнатi. Делавер, витираючи пiт, стежмв за кожним
його кроком.
- На яке вiйсько я можу зараз розраховувати? - з тiнню надi┐ в голосi
запитав Осман.
Делавер мовчав.
Отже, нi на яке. Тiльки двiрцева охорона. Цi умруть, але за ними умре й
султан...
А якщо дати ┐м Делавера i тих вiсьмох - що тодi?
Тодi яничари сядуть на голову i змусять султана робити те, що захочуть.
А це значить - загибель iмперi┐...
- То чому ж вони й досi не йдуть на приступ? - похмуро запитав Осман.
Якщо кiнець - то хай хоч швидше...
- Ще не всi орти при║дналися, - вiдповiв сам собi. Делавер дивився
переляканими очима i плакав.
* * *
У яничарських кiшлах [45] було неспокiйно.
"Не хочемо в Мекку! - лунало там. - Досить з нас походiв на Польщу! Хай
нам заплатять те, що обiцяли! Тiльки з походу прийшли - i йди в Мекку?"
В ортi, де служили Лазiз i Селiм, були найхоробрiшi вояки, якi особливо
вiдзначилися при Хотинi. Дехто з них розумiв: нарештi Османська iмперiя
ма║ султана, який поведе ┐┐ до слави й могутностi. Султан скупий, але
перший же переможний похiд принесе яничарам i злото, i срiбло, й дiаманти.
А зараз треба зав'язати пояси тугiше, надiятись на аллахове милосердя й не
зважати на пустi розмови про те, що от-от, мовляв, яничарський корпус буде
лiквiдовано. "Як тiльки дiйде до цього - ми просто не дамося", - так
казали i Селiм, i Лазiз, i навiть Абдуррахман. "Та хто нас буде
лiквiдовувати? - сердився Урхан. - Хоробрим воякам завше буде робота".
Лазiз засперечався з Абдуррахманом Ешеком [46]. Лазiз сказав:
- Нас пiд Хотином спiткала невдача. Мабуть, якийсь гюнах [47] ║ на
султанi. Може, той, що в нього жiнка укра┐нка...
- А ти зна║ш свiй гюнах? - вишкiрився Абдуррахман i зовсiм не до речi
зареготав, гучно втягуючи в себе повiтря. За цей смiх його i прозвали
Ешеком.
- Знаю. I за свiй гюнах я готовий молити аллаха, а за грiхи всiх iнших
вiдповiдати не збираюся... Як на те пiшло, у нас взагалi кругом самi
мерзотники - вiд ода-башi[48] до самого султана.
- Тихше, онде Калин Дудакли [49] зайшов!
Ода-башi Калин Дудакли був здоровий, лютий i пiдлий чоловiк. Вiн
хряснув дверима, пiдiйшов до тих, що сперечалися.
- Це ти не хочеш вiдповiдати за султановi грiхи, Лазiзе?
- А за тво┐ - тим паче, - з викликом вiдповiв Лазiз. - А що?
- А те, що я тобi заткну твою богази [50]! - i Калин Дудакли щосили
вдарив Лазiза, який сидiв на пiдлозi, носком чобота в лице. Той упав на
спину, його обличчя миттю скров'янiло. Вiн затулив обличчя руками.
- Кьопек! Гяур! - лаявся ода-башi, б'ючи Лазiза ногами. Усi яничари
стояли по кутках не дихаючи. Будь-який вчинок начальства вважався
священним.
А Калин Дудакли гамселив яничара пiд боки, в живiт, у груди.
- Ану, прибери руки з обличчя! - загорлав вiн.
Лазiз мовчав.
- Прибери руки, тобi кажуть!
Лазiз несмiливо виглянув з-пiд пальцiв. Тiльки вiн це зробив, як Калин
Дудакли садонув його в скроню... Лазiз повалився навзнак. Тiло його
конвульсiйне здригалося. З розкритого рота стримiли уламки зубiв i текла
кров.
- Ти убив його! - почулося вiд дверей. То якраз зайшов Селiм.
- I тебе уб'ю, якщо ти посмi║ш щось сказати проти хондкара!
- Я теж не збираюся замолювати хондкарових грiхiв. Ну? Чув?! А тепер
спробуй убити мене, алчак[51]! - i Селiм жбурнув в обличчя ода-башi жменю
пiску.
Калин Дудакли вихопив ножа.
На землi непорушне лежав Лазiз.
- Ну! - вигукнув Селiм. - Переступай через тiло чесного мусульманина!
Переступай! А я тобi зараз зажену ножа куди треба.
Ода-башi з ревом кинувся на Селiма. Здавалося, що вiн зараз жбурне на
землю й цього яничара i розтопче ногами.
Та не так сталося. Селiм пiрнув пiд руку Калин Дудакли. I - вiдскочив
убiк.
Не говорячи анi слова, Калин Дудакли обернувся назад. I всi побачили,
що з його грудей стирчить рукоятка Селiмового ножа. Але ода-башi не падав.
Вiн мовчки йшов просто на Селiма. Той не вiдступав. Але тiльки-но Калин
Дудакли пiдiйшов на пiвтора кроку, як Селiм ударив його ногою в груди -
туди, де стримiла кабза ханчера [52].
Ноги Калин Дудакли пiдiгнулися - i вiн упав.
Селiм спокiйно наблизився до вбитого, нахилився, вирвав з його грудей
ножа, гидливо трiпнув ним, змахуючи краплi кровi, й повернувся до сво┐х
товаришiв.
Яничари стояли застигло.
- А тепер я скажу вам от що! Ми надто багато терпiли. Ми ходили воювати
проти невiрних?
- Ходили, - озвалися з куткiв. - Ну й що?
- Ми навiть проти сво┐х, правовiрних ходили. Так?
- Було й це.
- Хай то був бунтiвник Каландар-оглу, але вiн такий же османли, як i
ми. Так?
- Не так.
- А як?
- Його бiда змусила воювати, - озвалися з кутка.
- Отож... Тепер слухайте мене. Ми воювали, нам казали, що вою║мо за
боже дiло. Так? А тепер султан Осман хоче ┐хати в Мекку, бо зрозумiв, що
помилявся. Так? Так! За що ж тодi загинули тисячi наших товаришiв? Нiзащо?
Так?! Ходять чутки, що султан хоче знищити нас! Завести в пустелi Аравi┐ i
знищити... Нас хiба мало загинуло з голоду пiд Хотином?
Яничари мовчали, напружено чекаючи на те, що ж далi скаже Селiм.
- Так хай вiн iде до шайтана в зуби, наш хондкар Осман Другий! А ми з
ним у Мекку не пiдемо! Ось я - не пiду.
- I я не пiду! - з кутка в куток вийшов яничар Урхан, на прiзвисько
Сирик[53], бо був високий i худий.
- I я не пiду! - озвався Абдуррахман.
- I я!
- I я!
- Хай вiн сам iде в Мекку!
Через хвилину вся кiшла сказала сво║ слово. Нiхто не хотiв iти за
султаном у Мекку.
- Селiме, будь нашим ода-башi! - вигукнув Сирик.
- Добре, я буду вашим ода-башi. Тiльки наказую: жодного непослуху. Ми
мусимо триматися всi разом.
Його блакитнi очi звузилися. Синя пляма над правою бровою, схожа здаля
на родимку, потемнiла.
Орта яничарiв висипала з кiшли на вулицю. Урхан Сирик iшов поряд iз
Селiмом i вигукував:
- Гей, яничари! Наша орта не хоче йти в Мекку! Хай хондкар iде туди
сам, а ми залишимося в Стамбулi. Ми вже так давно не були вдома! На
Ат-майдан! На Ат-майданI
Яничари повстало┐ орти йшли, розмахуючи збро║ю, вигукуючи грiзнi слова.
- До палацу! Ходiмо до самого вiзира! - крикнув хтось з натовпу.
- Аллах з нами! - дружно пiдтримала вся орта. Селiм переглянувся з
Урханом. Йти? Чи не йти?
- До палацу! Веди нас, Селiме!
Селiм обернувся до повсталих. Перекрикуючи гамiр, гукнув:
- Йдемо до палацу Делавера!
Загiн яничарiв попростував розбурханими вулицями столицi. До них
при║днувались групи людей. Це була голота, старцi, вуличнi злодюжки,
рибалки...
- Куди йдете?
- До Ат-майдану, а потiм до Делавера-пашi! - вiдповiдав Мустафа Сирик.
- I ми з вами!
- Ходiмо.
По дорозi тi, що при║днувалися, озброювалися кiлками, ножами, дехто уже
мав i пiстолi.
Коли орта була вже зовсiм недалеко вiд Ат-майдану, Селiм озирнувся. Те,
що вiн побачив, приголомшило його. Позаду вирувало море людських голiв,
загрозливо здiймалися кулаки, палки, пiстолi, каменюки.
"Ого! Тепер цей натовп не змогла б заспоко┐ти цiла армiя яничарiв! А як
весь ┐хнiй гнiв на нас вилл║ться - що тодi? Шмаття полетить!"
- Чого зупинилися? - кричали ззаду. - Вперед, до вiзира!
- Вперед!
Що ж це буде? Ось-ось ┐хнiй загiн вийде на двiрцевий майдан. Селiмовi
стало моторошно. Те, що вiн убив ода-башi, - зрозумiло: ода-башi убив
Лазiза. Те, що вiн. Селiм, став на чолi повстало┐ орти, - це теж пояснити
можна: хвилювання пiсля тривалого по║динку. Але чим вiн пояснить появу
свого загону отут, на двiрцевому майданi?
Вiн розгублено глянув на Урхана. У того в очах був жах перед тим, що
ма║ статися.
Але натовп суне вперед - i вже нема║ тако┐ сили, крiм хiба що гармат,
яка була б здатна його зупинити.
Озирнувся на ходу. Побачив сяючу пику Абдуррахмана Ешека. Ех ти,
круглопикий дурню! Мабуть, тобi не тiльки за регiт i упертiсть дали
вiслюче назвисько! Чи дума║ш ти про те, що станеться через хвилину? Чи ти
хоч коли-небудь думав про завтрашнiй день? Ось посадять тебе завтра на
казик[54] - може, хоч там уперше замислишся.
Селiм ладен би зупинитися, та його несла юрба розгарячiлих яничарiв i
голоти...
"Отак, Селiме, три десятки лiт прожив ти чесним i вiдданим слугою
великих султанiв, а тепер ма║ш: iс'янчи[55], вiдступник, злочинець!"
З тiсно┐ бiчно┐ вулички загiн нарештi вирвався на площу, заповнену
народом.
Тут усе кипiло, шумiло, колобродило.
"Еге, та ми тут не першi!" - на душi в Селiма трохи полегшало.
- Не хочемо йти в Мекку! - чулися крики яничарiв. Якийсь вояк у формi
сипаха[56], пiднявшись на барило, вигукував у натовп:
- Скiльки ми будемо воювати? У нас нема║ вже сили! Нас побили iлляхи й
запорожцi. А нас було бiльше! Нас було майже двiстi тисяч, у нас було
триста гармат i чотири слони, а що було в iлляхiв? пх разом iз запорожцями
було втричi менше... А що вийшло?..
- Нас побили! Нас побили! - загорлала юрма. - Бий невiрних!
- Я теж кажу: бий невiрних! Невiрнi сидять у себе на Запорiжжi, п'ють
горiлку i славлять свого поганського Христа, а наш хондкар, вождь
правовiрних, хоче iти в Мекку. Хай сам iде! Ми добре воювали, але нiхто не
винен, що хондкар розучився керувати вiйськом!
- Нiхто не винен!
- Хай менше п'║ вина! Аллах казав: не пий вина! Це - гюнах!
- Гюнах! Той, що кричав з барила, повернувся до палацу i заволав:
- Це султановi грiхи принесли нам бiду! 'Це грiхи наших башiв та бе┐в
мусимо спокутувати ми, сипахи, ми, яничари, ми...
З палацу почувся пострiл.
- Це - сарай-мухафизлар![57] - скажено закричали в юрбi. - Вони нiзащо
вбивають наших людей!..
- Бий охоронцiв! - заволали навколо.
- Тихо, ви! Тихо! - загукали з iншого боку. - Посланцi повертаються.
Майдан потроху стихав...
- Що сказав найяснiший султан? Що? Вiн видасть нам Делавера-пашу?
Яничар з нашивками юзбашi[58] прудко вилiз на барило i закричав:
- Найяснiший султан вигнав нас з палацу, як поганих собак! От що! Вiн
шану║ Делавера-пашу, а нас не шану║.
- А-а-а-а! - заревiв натовп. - Ми самi витягнемо Делавера з палацу! Ми
його вiддамо на корм собакам!
Голодранець, який, напевно, вже забув, коли востанн║ гаразд ┐в, зiпхнув
юзбашi з барила i, вiдчайдушне махаючи руками, заволав:
- Ходiмо громити Делавера-пашу!
- I справдi! - закричав Абдуррахман Ешек. - Чого ж то ми сто┐мо? Коли
вже зiбралися на Ат-майданi, то треба йти на хюджум[59] Делаверового
палацу.
- На Делавера-пашу!!!
Хапали на ходу дошки й камiння, тягли за собою озбро║них яничарiв та
сипахiв i з лайкою, з криком, з ревом бiгли
до високо┐ кам'яно┐ громади, яку воздвиг для себе великий вiзир.
- На Делавера! Йаша![60]
Муедзин з мiнарета кликав на молитву, але його нiхто не чув. Тiльки
напiврозтоптаний дервiш, кашляючи кров'ю, кричав пiд ногами: "Машалла"
[61].
В палацi вiзира були мiцнi ворота й добра варта. Тiльки-но повстанцi
наблизились, як ┐х зустрiв убивчий вогонь. Та зупинитись не можна було.
Величезний натовп кинувся на штурм Делаверового палацу. Варту було
перебито, ворота просто повалили. Повстанцi вдерлися в поко┐ вiзира,
зривали килими й золотi оздоби, розбивали сундуки й хапали усе, що
попадало пiд руку: грошi - так грошi, шовковий халат - так халат, слiзниця
[62] - так слiзниця.
Делавер-паша упав на колiна й став цiлувати бруднi ноги яничарiв.
Його пiдвели й почали бити по обличчю. Злетiла чалма, Делавер-паша
крутив головою, з його очей лилися сльози, а його били, в нього плювали,
кричали в обличчя найбезбожнiшi слова.
Деяавер-паша знов упав на колiна.
Згори долинув пронизливий крик, який тут же урвався. Це закричала його
улюблена дружина Саодат. За що убивають ┐┐? Вона ж нiчого не знала, вона ж
нi в чiм не винна...
Його знову пiдняли й ударили спиною об стiну.
"Боляче, ой, боляче, що вони роблять? Вони менi одiб'ють геть усе..."
Його ударили ще раз - i вiн скрикнув од пекучого болю.
Вiн не мiг стояти, ноги його не тримали, вiн висiв на руках
бунтiвникiв, i вони смiялися йому в обличчя й били, били, били...
"Боляче ж, ой як боляче... Це ж нелюдяне, це ж звiрство, аллах
милосердний..."
Ще один удар - iз рота ринула кров. Йому на мить полегшало, а юрма,
коли уздрiла це, стала бити його об стiну з новим веселим азартом i
натхненням...
Потiм Делавер-паша вiдчув, що вiн на чомусь лежить. Хтось наступив на
руку, потiм щось прив'язували до ноги.
"Вони думають, що я мертвий", - з жахом майнуло в головi.
Його потягли за ногу. Голова билася об сходи, з рота текла кров. З
натугою розплющив очi. Йому заболiло в очах, але вiн дивився, дивився, бо
вже не мав сил заплющитися... А над Стамбулом весело грало-вигравало
сонце. I голубi хвилi весело били в береги Босфору. I пiдiймався чорний
дим над палацом Делавера-пашi.
* * *
- Вар олсун айякланма! [63]
Хто це вигукнув? Абдуррахман Ешек? Так, вiн! Бiжить, смi║ться, по щоцi
кров тече, блищать оченята, обличчя розчервонiлося вiд збудження.
- Де султан?
I справдi - де султан? Вони ж iшли до нього. Iшли сказати йому: ми не
хочемо йти в Мекку, йди сам, султане!
- Де султан? Де султан?
Вiдлуння:
- Де султан? Де султан?
I вiдповiдь:
- Мустафа в нас султан! Той, що був п'ять лiт тому... А Осман у палацi
сховався!
- Мустафа? Отой кретин? О аллах!
Селiм, забувши про все, побiг уперед. Вiн мусить бачити султана зараз.
Вiн мусить сказати йому, що вiн i його орта не хочуть iти в Мекку, вiн
мусить сказати, що яничарам осточортiло...
Але - кому сказати? Османовi чи Мустафi? Ай-ай-ай, що буде? Мустафа -
знов султан? Так супроти нього Абдуррахман Ешек - все одно, що дев'яносто
дев'ять багдадських мудрецiв супроти вiслюка. О аллах! Ми робили, а хтось
┐сть!
- Бий! - закричав Урхан над самiсiньким вухом у Селiма.
Усi кинулися до палацу. Затрiщали дошки, забряжчало залiзо, тисячоустий
гомiн злився в грiзний рев...
А над Стамбулом весело грало-вигравало призахiдне сонце!
I голубi хвилi весело били об береги Iстанбул-богааи! I грiзно шумiли,
мов штормове море, вулицi столицi. Селiм незчувся, як вихопив з пiхов свою
шаблюку й подався за всiма до двiрцево┐ брами. Поряд бiгли Урхан i
Абдуррахман, вони розмахували шаблями й кричали: "Бий охоронцiв!"
Натовп зупинився бiля брами. Почулися пострiли - стрiляли з вiкон
султанського палацу. Натовп заревiв, у вiкна полетiло камiння, палицi, пiд
натиском тисячi тiл брама розiйшлася, i розлютована юрба увiрвалася в
найсвященнiше мiсце iмперi┐.
На якусь мить переднi зупинилися. Та ┐х потурили заднi, i повстанцi
розлилися по коридорах палацу. Лунали пострiли, але на них уже нiхто не
зважав, падали пораненi, оскаженiла лава летiла просто по тiлах, ревучи,
шматуючи ║дваби й килими, ламаючи дверi, розбиваючи прикраси, розпорюючи
подушки й перини, розкидаючи книги й папери...
Двiрцева охорона люто вiдбивалася, але це мало допомагало. Повстанцi
змiтали геть усе, що ставало на ┐хньому шляху. Один за одним падали
захисники султанського палацу. Тi, що вцiлiли, вiдступали до покою
мухафизлар-аги[64].
Мухафизлар-ага, високий i товстий серб з розкошланими вусами, стояв з
шаблюкою в правiй руцi, а лiвою стрiляв iз пiстолiв, якi йому весь час
подавали ушаки[65]. Його обличчя було налите кров'ю, очi горiли ненавистю,
нi краплi страху не було в них - це був завзятий i хоробрий вояк.
Юрба повстанцiв затупцювала на мiсцi.
Ще трохи - i переднi, ряди яких катастрофiчне рiдiли, одхлинуть назад.
Та назад ходу не було. В палац вливалися й вливалися маси народу.
I коли зiйшлися груди в груди ряди повстанцiв та ряди бiйцiв двiрцево┐
охорони й почався страшний рукопашний бiй, мухафизлар-ага ще довго
вимахував шаблею направо й налiво, вiн був проколений списами, пробитий
кулями, але все рубав i рубав, доки пiд натиском живих i мертвих тiл не
впав на землю, пiд нещаднi багатотисячнi ноги юрби...
Селiм протискувався крiзь юрбу до виходу. Рвонувся з мiсива тiл, що
було особливо щiльне бiля самих дверей, зачепив лiктем по носi якогось
обшарпанця, i той став тут же сякатися на всiх кров'ю i кричати:
- Яничари людей калiчать!
- Ану, цить! - гарикнув на нього Селiм i вирвався назовнi.
Посеред майдану сидiв на мулi обiрваний молодий чоловiк. Вiн презирливо
дивився на тих, хто його оточував. Одяг на чоловiковi був подертий, як на
дервiшi, а шию обвила зашморгом товста мотузка.
"Кого це збираються вiшати? - подумав Селiм i раптом з жахом упiзнав
найяснiшого султана Високо┐ Брами Османа Другого.
Селiм вiд несподiванки зупинився так рiзко, що ледь не впав.
Це - султан?
Вiн його бачив не так давно - бiля Хотина. Велич у кожному словi,
могутнiсть у кожному руховi, якась вища, вiдома тiльки йому iстина в
поглядi...
А зараз - обшарпанець на мулi, гiрко стиснутий рот...
Османа схопили в палацi, витягли на вулицю й посадили на мула. Тепер
вiн мов крiзь сон дивився на те, що ко┐ться навкруги. Якийсь яничар бiг до
нього й рiзко зупинився. Пiзнав. Пiзнав свого владику. Але на його обличчi
не радiсть i не обожнювання - жах i здивування... Султан скреготнув
зубами.
Мула смикнули за повiд i повели вулицею. Попереду бiгла дiтлашня,
свистiла, кидала камiнням у нього, вже не султана, i вiн нiчого не мiг
зробити.
Його везуть, як спiйманого злодiя, його, що стiльки хотiв зробити - i
зробив! - для величi Туреччини!
Що це тягнуть попереду? Ах, то тiло Делавера-пашi...
Хвиля вiдчаю накотилася на серце. "Ай, пустiть мене, змилуйтеся, дайте
менi життя... Я буду... Я буду..."
О, тiльки б повернутися знову на престол! Вiн обрушить весь свiй гнiв
на всiх цих зрадникiв та падлюк. Вiн повiдрубу║ голови всiм яничарам i
сипахам, вiн створить нове вiйсько. Вiн вирiже весь Стамбул, щоб не
лишилося жодного свiдка його сьогоднiшньо┐ ганьби... Вiн вирве з хронiк тi
аркушi, де розповiдатиметься про сьогоднiшнiй день, i примусить вкле┐ти
новi аркушi про вiчну ганьбу зрадникiв...
Грало сине небо над Стамбулом, сяяло сонце.
Було 19 травня 1622 року.
- Вар олсун айякланма!
Султана з мотузкою на ши┐ возили по столицi iмперi┐. I небо не падало
на землю. I Босфор не вихлюпувався на вулицi.
Султановi страшенно хотiлося пити. Сонце пекло його в поголену голову,
з яко┐ вже давно хтось збив чалму, пiт лився по щоках, султан облизував
шершавим язиком пересохлi губи... I мовчав.
Його возили й возили, возили по вибо┐стих вузьких вулицях, де смердiло
гнилими риб'ячими нутрощами й нечистотами, i йому вже здавалося, що весь
Стамбул перетворився на айякйолу[66]...
Вiн уже звик до крикiв натовпу, до камiння, що кидали дiтлахи, вiн уже
зрозумiв, що це, мабуть, останнiй день його життя... I жалкував, що так
мало знищив сво┐х ворогiв...
Вiн кiлька лiт тримав у сво┐х руках владу. I здавалося, знищив усiх
сво┐х суперникiв. Одий тiльки лишився - дядько Ях'я. Передали, що вiн
тридцять лiт тому помер вiд вiспи. А зовсiм недавно, мiсяць тому,
довiдався Осман, що Ях'я живий, тiльки носить iнше iм'я. Вiн ще встиг
вiдправити Кемаля-Суса, свого найлiпшого i найдосвiдченiшого джасу-са
[67], до Чорногорi┐, аби той вiднайшов там слiди Ях'┐.
Вiн, султан, припустився благодушностi. П'ять рокiв тому було скинуто
ним, Османом, султана Мустафу. Той Мустафа був його дядьком-недоумком.
Осман наказав: не треба його знищувати - нiкому цей кретин не потрiбен...
Аж бач, що виходить! Яничари збунтувалися i знову садовлять Мустафу на
трон. Ясна рiч, цього йолопа через якийсь там рiк замiнять кимось iншим.
Але ким? Малолiтнiм Амуратом?.. Той ще дуже малий!.. О аллах, треба було
знищити Мустафу!..
Не встиг... Не встиг...
Попереду - кдi-куле. Це останн║, що вiн бачитиме в сво║му життi. Бо
того султана, якого везуть отак у кдi-куле, чека║ тiльки одно - смерть...
- Змилуйтеся! Змилуйтеся!
Хто це там репету║? Вiн, Осмая Другий, не принизиться прохати в цих
плебе┐в життя.
"Прощай, дурна моя кра┐но, - гiрко подумав. - Ти ще не зна║ш, як тяжко
поплатишся за свою дурiсть..."
I раптом його кинуло в жар: вiдчув, що сльози течуть по щоках:
"Невже в усьому цьому - воля аллаха?" Озирнувся. Побачив - наче крiзь
туман - вишкiренi зуби натовпу.
Божевiльний дервiш бiжить слiдом i, тремтячи мов у пропасницi, гука║:
- Ля iлляги iль Алла...[68]
РОЗДIЛ ДРУГИЙ, _
у якому йдеться про химерi┐ долi, що зводить докупи рiзнi людськi
дороги... _
Того ж таки 1622 року наприкiнцi тихого й прозорого, мов напо║ного
вiдстояним вином серпня група вершникiв пiд'┐хала до днiстрового берега.
Було сумирне й ласкаве надвечiр'я. Тiнь вiд гори вже перетнула Днiстер,
i тiльки укра┐нський берег ще свiтився м'яким жовтуватогарячим сяйвом.
На вершниках були запорошенi дорожнi плащi з мiдними застiбками,
химернi капелюхи з високо задертими вгору крисами, - видно, подорожнi були
з далеких кра┐в. Пiд плащами виразно одстовбурчувались шаблюки та пiстолi.
Часи були непевнi, i покладатися тiльки на щасливу долю навряд чи було
можна.
Вершники зiскочили з коней i пiдiйшли до самого берега.
- От ми вже й перед Турлою[69], - по-турецькому промовив, усмiхнувшись
усiм сво┐м чисто виголеним обличчям, високий чорнявий чоловiк, що був
одягнутий чи не найвишуканiше i, мабуть, був найголовнiший у цьому
товариствi.
- Та отож якраз Днiстер, - смiшно перевалюючись пiсля довго┐ ┐зди на
конi, сказав дебелий вайло i пiшов просто в чоботях у воду.
- Чи не дума║ш ти, Петре, отак пiшки i перейти цю рiку? - кивнувши на
прудкi хвилi Днiстра, озвався чорнявий.
Але той, кого назвали Петром, уже не слухав нiчи┐х слiв.
Вiн нахилився над рiкою й дивився у воду. I брав воду у пригорщi. I нiс
до обличчя. А потiм розводив руки - i вода падала в хвилю...
- Боже мiй, - говорив сам до себе чоловiк, названий Петром, - боже мiй
милосердний, та я ж цiлих тридцять лiт не бачив тебе...
Цей чоловiк, мабуть, не любив високих i пишних слiв, бо навiть цi
слова, що вирвалися в нього, здалися йому неприродними, i вiн крадькома
озирнувся: чи не чув хто, бува.
"Боже мiй, - думав Петро, - та я ж уже майже вдома. Оце перепливемо
Днiстер - i я пожену свого сiрого просто в Сугаки. Нi, в Сугаки десь
узавтра, а сьогоднi треба до Могилева дiстатися... Боже мiй, скiльки миль
проскакати... Аж не вiриться, що все - позаду..."
Вiн набрав у пригорщу води i став ┐┐ пити.
I тодi ожили в душi спомини, тамованi три десятирiччя, ожили запахи
дитинства, - i Петро вiдчув: щось тече в нього по зарослих сивою щетиною
щоках.
"От господи, чого це? - знiяковiв цей лiтнiй чоловiк. - Вода як вода...
Ну, пив колись. Ну, зараз п'ю..."
Вiн знову набрав пригорщу води i хлюпнув собi в обличчя. Потiм ще i
ще... А сльози текли й текли. I чоловiк горбився над водою, мов ведмiдь, i
боявся озирнутися назад, щоб супутники не бачили його очей.
"Отаке, прости господи. Ну, кому це потрiбно? Соромно перед людьми.
Старiюся, чи що?"
Вiн дивився на лiвий берег Днiстра i усмiхався сам до себе.
Його супутники делiкатно мовчали й теж дивилися на протилежний берег.
Нiхто з них ще не бував на Укра┐нi.
Трi║стинець Джузеппе бачив на сво║му сорокарiчному вiку багато чого.
Знали його в Iспанi┐ та Францi┐, навiть в Алжiрi ухистився побувати,
казав, що був i в Америцi, та цьому мало хто вiрив, бо Джузеппе, крiм
сво║┐ найголовнiшо┐ прикмети - чвертьаршинного носа, - мав ще одну, не
менш видатну особливiсть - вiн любив прибрехати... Але на Укра┐нi вiн таки
не бував... Зовнiшнiсть Джузеппе була виразна - легенький пушок на майже
облiзлому тiм'┐, чорнi широкi брови, що намагалися зiйтися десь посеред
лоба гострим кутом, та не вистачило ┐м снаги й волосся; пiд носом
примостилися тоненькi вусики, дуже схожi на брови, хiба що бiльш вишуканi;
все пiдтримувала могутня нижня губа, що сво┐ми розмiрами тiльки
пiдкреслювала недостатню розвиненiсть пiдборiддя, оздобленого невеличкою
рiденькою борiдкою. Булькатi очi сеньйора Джузеппе в основному мали
брунатний колiр, але в хвилини страшного гнiву чорнiли, а в хвилини
натхнення (а це бувало досить часто, коли починалися розповiдi про
численнi пригоди) голубiли. При цьому можна ще згадати досить сумовиту
обставину щодо зросту сеньйора Джузеппе, який зовсiм не задовольняв його
власника. Можна згадати й черево трi║стинця, яке було трохи непропорцiйне
до його зросту. Та була в iталiйця риса, яка перекривала всi його тiлеснi
й духовнi вади, - вiн стрiляв влучнiше за легендарного перського шаха
Бахрама-гура i шпагою та шаблюкою орудував не гiрше...
Чорногорець Йован був повною протилежнiстю трiестин-цевi. Височенний i
кiстлявий, нiс у нього малий, а пiдборiддя велике, брови дивилися кутом не
вгору, а вниз. Так само поводилися й вуса. Якщо в Джузеппе на головi росло
мало, то в Йована була чуприна, мов галчине гнiздо, очi глибоко сидiли пiд
бровами, i ┐хнiй колiр визначити було важко. Йован був мовчазний, бо
пригод нiяких у його життi не було, а брехати вiн не любив. Але стрiляв i
рубався на шаблюках вiн майже так, як i Джузеппе.
Високого чорнявого чоловiка, одягнутого в дорогий, хоч i дуже
запорошений далекою дорогою плащ, звали Олександром, графом Чорногорським.
Було йому, мабуть, стiльки ж лiт, як i Джузеппе та Йовановi. Тонкий
грецький профiль, задумливi чорнi очi, сильне, трохи випнуте вперед
пiдборiддя, високий лоб, пещенi руки, якi, проте, добре вмiли тримати
пiстоля й шаблю...
Отже, нiхто з подорожнiх, крiм Петра, не бував на Укра┐нi, i тепер усi
вони з цiкавiстю розглядали кра║вид, що розлягався за рiчкою.
Протилежний берег був положистий, зарослий невеликими кущами, якi далi
переходили в лiс. Десь через милю рiвнина, утворена в минулому наносами
рiки, круто переходила в гору. На горi теж темнiв лiс. I праворуч, i
лiворуч стояли такi ж гори...
- Будемо шукати броду чи поронника? - запитав по-турецьки Олександр.
- Га? - стенувся Петро. - Хто його зна║, - теж по-турецьки казав вiн,
вилазячи з води. - Тут же недавно така вiйна була, що спробуй знайти
поронника...
- А брiд?
- Не знаю. Забув... Хiба що... Бiля самого Могилева ║ щось подiбне. Але
це тiльки в найсухiшу пору...
- А по водi? Як Iсус? - реготнув Джузеппе. Олександр нетерпляче
озирнувся на трiестинця: тихо!
- Та просто перепливемо, - обiзвався Йован. - Нешироко ж.
Подорожнi поскидали з себе одяг та зброю, прив'язали все це до сiдел i,
взявши коней за поводи, пiшли в воду.
- У-ух! Холодна! - задрижав Джузеппе.
- З гiр тече, - сказав Петро. - 3 Карпат. Прудка. Йован ступив у рiчку,
┐┐ течiя нагадала йому швидкi й холоднющi рiки його батькiвщини.
I тут неподалiк пролунав пострiл, потiм другий... Не змовляючись,
подорожнi вхопили з сiдел пiстолi, а Джузеппе ще й рушницю видобув та
прилаштував на спинi сво║┐ кобили.
- Що то ма║ бути? - неспокiйно крутонув головою до Петра Олександр.
- Не знаю. Але, мабуть, не за нами.
Нараз з невисокого, але густого лiска-чагарника, яким кiлька хвилин
тому ┐хали Олександр та його супутники, вискочив якийсь чоловiк. Вiн
пробiг, накульгуючи, не бiльш як з пiвсотнi крокiв по вiдкритiй
мiсцевостi, коли з лiска вигулькнуло кiлька туркiв з рушницями. Чоловiк
озирнувся навсiбiч i подавсь до води.
Та погоня наздоганяла. Чоловiк закричав що було сили.
- Що вiн кричить? - запитав Олександр.
- Кричить: рятуйте, - переклав iталi║ць. - Схоже на нашу мову...
Чоловiк уже вскочив у воду, а турки були поруч нього. I тут гримнув
пострiл. Петро здригнувся, оглянувся й побачив, що Джузеппе задоволене
всмiха║ться в сво┐ вуса, а Йован шкiрить зуби. Переднiй турок, мов
спiткнувшись, упав на землю.
- Заряджай, Йоване, вдруге рушницю, тiльки скорiше, - аж застрибав
Джузеппе.
Туркiв було п'ятеро, власне, вже четверо, бо в кого влучала Джузеппова
куля, того вже можна було смiливо вважати небiжчиком.
Але й четверо проти чотирьох теж нелегко...
Розпаленi погонею, турки, напевне, забули про обережнiсть i бiгли
просто на Олександра та його супутникiв.
- Стiйте! - вигукнув по-турецьки Олександр. - Зупинiться, а то будемо
стрiляти!
У вiдповiдь - пострiл з пiстоля. Олександр схопився за руку.
Тут знову гримнула Джузеппова рушниця.
Упав ще один турок. Слiдом за ним звалився на землю третiй - це втiкач,
скориставшись тим, що переслiдувачi на якусь мить забули про нього,
вискочив з води, пiдбiг до вбитого турка, вихопив його пiстоль i тут же
послав кулю в спину найближчому з ворогiв.
Дво║ туркiв, що лишилися живими, зупинилися й тут же рвонули до лiсу, з
якого вони так необачно вискочили.
- Тiкай, тiкай - куля все одно прудкiша, - промовив Джузепле, наводячи
свою рушницю на турка, що бiг лiворуч. Ось вiн уже вскочив у лiс, зник,
потiм за кущем промигнули його шаровари. В цю ж мить гахнув пострiл з
рушницi, i до неба здiйнявся короткий крик.
- Туди тобi й дорога, - задоволене мовив трi║стинець.
- Не треба так багато стрiляти, - озвався Олександр. - Бережи порох,
кулi. Вони нам ще згодяться. Ти диви - й мене дряпнуло... Вцiлив таки
чортiв яничар...
Джузеппе та Йован пiдскочили до Олександра. Вiн пiдняв долоню, якою
затискав свою лiву руку бiля плеча, i вони побачили кров, що юшила з рани.
- Моменте, - сказав Джузеппе, метнувся до свого коня, витяг шматок
полотна, пляшку з якоюсь настоянкою i невеличкий кухлик з чорним
шмаровидлом.
Вiн взяв у рота з пляшки трохи настоянки i пирснув нею на поранене
мiсце. Потiм намазав кра┐ рани чорним шмаровидлом, наклав на не┐
просякнутий настоянкою шмат полотна i зав'язав великою полотняною
шматиною.
- Через день-два й забудеться, - запевнив.
Втiкач, якого подорожнi вирятували з бiди, поволi йшов берегом до них.
У руцi вiн тримав пiстоля. Чим ближче пiдходив, тим виразнiше було видно,
який вiн виснажений i блiдий. Розкошланi борода i вуса, довге волосся...
На однiй нозi щось телiпалося...
Втiкач зупинився крокiв за десять i мовчки дивився на голих людей, що
тiльки-но вели бiй з п'ятьма турками.
- Пiдiйди ближче, - по-турецьки сказав Олександр. Чоловiк здригнувся й
глухо спитав - теж по-турецьки:
- Хто ви?
- Божi люди... Християни. А що?
- Перехрестiться.
- Ти диви, - розсердився Петро i вигукнув по-укра┐нськи: - Ми до нього
з ласкою, а вiн до нас з лайкою.
- Чому ж з лайкою? - почувши укра┐нську мову, сказав по-укра┐нському
втiкач. - Тепер iду. Ви так по-турецькому балака║те, що я подумав: утiкав
од туркiв, а до туркiв потрапив.
Незнайомий пiдступив майже впритул, i подорожнi побачили на його руках
шрами вiд кайданiв.
- А на нозi що то? - поцiкавився Джузеппе. Незнайомий ворухнув ногою, i
всi почули, як у травi задзеленчав ланцюг.
- Ясно, не питаю...
- Знайома штука, - додав Петро. - На той берег попливеш?
- А я туди якраз i бiг, - сказав незнайомий.
- Бачили... Ну, то що - вперед?
Незнайомий мовчки кивнув, i подорожнi пiшли у воду. Швидка течiя
штовхала вбiк, ноги занурювались у м'яке глеювате дно, конi тривожно
стригли вухами й голосно форкали...
- Ти чого не роздягнувся? - запитав Петро у втiкача.
- А... не хочеться...
- Тримайся за мого Сiрого. Вiн витягне. Тебе як звуть?
- Йон... Йон Кодряну...
- Ти - Йон, а в нас - Йован. Ще б Iвана - i була б трiйця... За що тебе
було закуто?
- Хотiв утекти в Кодри - в мене ж i прiзвище лiсове [70].
- Ну да, Лiсовенко по-нашому...
- От-от... Хотiв утекти - тьху ти, як тяжко дишеться, - а щоб хлопцi
мене туди прийняли, вирiшив пiстоля вкрасти в турка. А вони й спiймали.
Вiдлупили добряче - i в зiндан. Сидiв там з пiвроку. Думав, здохну. Аж тут
небесна сила мене вирятувала. Вчора гроза була. Громом у дерево ударило.
Дерево впало на наш зiндан, провалило покрiвлю. Я в дiрку - й драла. А
вони таки напали на слiд... Ух, аж не вi-риться, що на волi...
- А чому на Вкра┐ну тiкав?
- А куди ж iще? Козаки туркам недавно дали - ого-го! Так на Вкра┐ну
турки зараз не дуже-то смiливо сунуть носа. А в нас - не дай боже що
тiльки твориться!
- Давно я не був на Вкра┐нi.
- Рiк? Два?
- Тридцять.
- Тридцять? Ого! Як же це?
- Колись розкажу. А зараз - горни руками дужче... Пiд берегом Петро
озирнувся й побачив далеко збоку те мiсце, з якого ┐хнiй малесенький загiн
починав свiй шлях через рiчку.
- Несе, ох, i несе!
- Берег близько.
Йован, як найдовший, уже перебирав ногами по дну i виводив свого коня з
води. Джузеппе ще плив, допомагаючи Олександру, який пораненою рукою
тримався за коня, а здоровою, правою, грiб...
Коли Петро нарештi став ногою на суху землю, вiн знову вiдчув, як усе в
ньому затрусилося i йому захотiлося впасти в цю пилюку, в цю траву,
рожеву-рожеву вiд захiднього сонця, й плакати. Вiн цього не зробив - вiн
просто лiг на березi i став дивитися в небо.
- А тепер куди?
"От нетерпеливиться графовi Олександру", - подумав Петро.
- На Могилiв, - вiдповiв. I - до Йона:
- Не зна║ш, тут е щось таке, де б переночувати й повечеряти?
- Мусить бути. Корчма чи ще щось таке. Без цього не можна.
- Вiн помовчав, а потiм подивився благаючими очима на Петра:
- Ви, мабуть, на Запорiжжя? Вiзьмiть i мене.
- Ти що? Як же ми тебе вiзьмемо? В нас чотири конi, а ти п'ятий...
- Я бiгтиму за вами... Чи десь украду собi коня. Вiзьмiть мене!..
- Ми не туди ┐демо, - озвався Олександр.
- Як же не туди? - ударився в поли Йон. - Коли я точно бачу, що туди?!
- Ми-таки справдi не на Запорiжжя ┐демо, - сказав Петро.
- Ну, хоч до Могилева до┐демо разом, а там побачимо... Я ж вам ще
спасибi не сказав за те, що виручили з неволi. Спасибi вам, молцумеск!
[71] Скiльки житиму - пам'ятатиму...
- Сiдай на коня за мною, - сказав Петро, одягшись i скочивши в сiдло. -
Довезем до корчми.
- По┐хали...
Йон .сидiв ззаду Петра, тихенько смiявся i обiймав його сво┐ми довгими
кiстлявими руками.
- Ти гляди, вошима мене не надiли, - пробурчав Петро. - А то - не мала
баба клопоту...
- Нема║ ┐х у мене. У нашому зiнданi весь час палили сiрку, щоб дохли
всi вони, бо турки боялися, аби на них лекелi-гумма [72] не напала.
Петро не пiдганяв коня, дивився на зарожевiлу хмару над лiсом, i
здавалося йому, що цю хмару вiн уже бачив - давно-давно, ще в дитинствi,
коли з прадiдом сво┐м Савкою Скрипником виходили в поле. Отако┐, як зараз,
серпнево┐ днини - ласкаво┐, сумирно┐, коли повiтря зда║ться кришталевим i
нестямно прозорим.
Вони сiдали з дiдом бiля старого-престарого береста - чи сто┐ть вiн
зараз, через стiльки лiт? Дiд виймав з полотнини свою скрипчину i щось
награвав. Петро дивився, як Його цупкi пальцi точно й легко падали на
гриф, притискаючи струну, а кра║м ока стежив за смичком - i йому
ввижалося, що то не дiдова рука водить смичком, а смичок веде руку... I
все видавалося казковим, неземним - i сам дiд, i дiдова музика, i
старезний берест, що зачаровано слухав музику... I на небi лебедiла
рожево-бiла хмариночка - хмариночка-храми-ночка...
Дiд майже пошепки наспiвував пiсню про козака, що просить товаришiв: як
умру, каже, хлопцi, то не спускайте мене в могилу, а прив'яжiть мене до
мого коня, та хай вiн несе мене в блакитний степ, щоб я востанн║ на нього
поглянув...
I тодi зрозумiв Петро, що дiд уже старий i що дума║ вiн про смерть. I
сидiли вони обидва сумнi й сумирнi перед величчю свiту.
А хмариночка-храминочка аж сяяла, аж видзвонювала нечутними
дзвiночками...
Де вона зараз, дiдова Савчина могила? Ось ┐хатимуть вони завтра з
Могилева, то хай там що, а заскочить вiн у сво┐ рiднi Сугаки та поспита║ в
людей, де дiдова Савчина могила... Та, може, й живий хто лишився, хто про
нього, Петра, пам'ята║...
...Йон свиснув, а Джузеппе загукав по-турецьки:
- Гей, шайтани, ну, що це ви вiдстали? Бiгом до корчми, а то...
Петро шарпнув Сiрого.
- Де це ви бачите корчму? - пiд'┐хавши, запитав вiн у Джузеппе.
- А ото хiба не вона? - Джузеппе показав трохи вбiк вiд берега.
Шинкар, почувши, що до його корчми пiд'┐хало кiлька подорожнiх, тут же
вискочив на порiг.
- Акшаминиз гайролсун! [73] - привiтав його Олександр.
- Акшаминиз гайролсун! Гош гелдинiз! [74] - тут же озвався шинкар.
- Ти, шинкарю, бачу, i по-турецьки вмi║ш? - злазячи з коня, промовив
Петро.
- А я по-всякому, хи-хи-хи... Чи┐ грощi, того й мова. Платитимеш
динарами - по-турецьки стрiну, платитимеш курушами - по-християнськи.
Шинкар, весь час вклоняючись i притискаючи руки до грудей, сипав мов
горохом:
- I таку велику честь ви виявили бвдному Лейбi, що завiтали до мо║┐
вбого┐ корчми... Мабуть же, притомилися з дороги, та далеко, мабуть же,
┐дете... Нi, нi, не питаю, не треба закудикувати дорогу, це я просто сам
до себе...
- Так, кажеш, звуть тебе Лейбою, - промовив Петро, заходячи в корчму.
- Лейбою, паночку, Лейбою.
Вiн зiрвав з дерев'яного патика, вбитого в стiну, якусь ганчiрку,
махнув нею по засмальцьованому столу й лавах:
- Прошу панiв до столу! Що хочете пити й ┐сти, ясновельможний графе?
Олександр зблiд. Звiдки зна║ цей Лейба, хто вiн такий? Петро схопився
за шаблюку. Джузеппе, зиркнувши на нього, вихопив пiстоль. Тiльки Йован та
Йон спокiйно дивилися на шинкаря.
- Що ║ - все давайте. На п'ятьох. Тiльки ┐сти. Пити не треба, -
уривчасто мовив Олександр. Очима показав Петровi й Джузеппе: сховайте
зброю. Сiв за стiл. Роздивився навколо.
Тим часом з-за перегородки вискочила розпатлана, але красива дiвка,
мабуть, донька Лейбина, заходилася розставляти на столi миски й тарiлки.
Лейба теж мотався туди й сюди, допомагав ┐й. Скоро на столi задимiв
борщ, зашкварчала ковбаса...
- пжте, ясновельможний графе, ┐жте, - намагаючись упiймати погляд
Олександра, примовляв Лейба. - ┐жте, ми так давно на вас чекали.
"Що за чортiвня? - з досадою подумав Петро. - От тобi й цiлковита
та║мниця. Ми ще тiльки стали на укра┐нську землю, а якийсь Лейба вже зна║,
хто ми..."
- Це ти всiх при┐жджих графами обзива║ш? - примружився Петро.
Пiймав схвальний погляд Олександра.
- Як то всiх?! - заметушився Лейба. - Я ж, прошу пана, не назвав вас
графом... I його, i його, - показав пальцем на Джузеппе i Йована. - А
оцей, - тицьнув на Иона, - то вiн зовсiм не з вашо┐ компанi┐... А граф ║
граф. Граф Олександр... Так чи нi? - на товстих губах Лейби на мить
зазмi┐лася ║хидна усмiшечка.
Джузеппе нахилився до Петра й спитав по-турецькому:
- Що то вiн каже? Петро вiдповiв:
- Зна║, хто ми i що ми i навiть про те, що серед нас е Алессандро конте
Дi Монтенегро [75].
- О! - пiдвiв сво┐ брови Джузеппе, i його очi стали темними. -
Сакраменто! Нечиста сила! Цей чоловiк зна║ надто багато. Треба, щоб вiн
нiчого не знав.
Вiн вийняв пiстоля й поклав на стiл.
Лейбине обличчя видовжилося:
- Що ви хочете робити? - гукнув вiн по-iталiйськи. - Пане граф, ваш
компаньйон хоче тут робити шум i стрiлянину! У цьому шинку не стрiляють. Я
не люблю шуму.
- А це буде тiльки раз - i бiльше не болiтиме, - сказав по-iталiйськи
Джузеппе.
- Джузеппе, сховай пiстоля... Тепер от що, - Олександр всiм тiлом
повернувся до Лейби: - Хто це тобi розповiв про нас отакi небилицi?
- Нiхто, пане граф! Я просто спостережливий ║врей. Хiба не видно з
вашого обличчя, що ви - граф, а ось цей, - показав на Иона, - каторжник?
- Ну? - Олександр очiкуюче дивився на Лейбу.
- А... а iм'я ваше?.. Хтось з ваших компаньйонiв назвав, я почув, от i
все...
- Все?
- Все, - розвiв руками Лейба.
- От що, Джузеппе, - сказав Олександр по-турецькому, - бери свого
пiстоля i роби шум, тодi вiн одвикне брехати.
- Не треба! - верескнув шинкар. - Що ви хочете?
- Ти зна║ш, - вiдповiв Олександр.
- Ваше iм'я, найяснiший графе, менi передали звiдти, з Богданi┐[76].
- Хто?
- Ну, хiба це так важливо? Ви ж заходили до корчом? Заходили!
Розмовляли? Отак потроху ми все i взна║мо. Ви ночуватимете, а Лейба пошле
свого служника до Гершка, а Гершко хай пошле свого чоловiка до Мой┐гiе -
треба, щоб знали: ┐де найяснiший граф Олександр, ┐де, Мабуть, до Ки║ва,
якщо взяти до уваги його попереднiй маршрут, ┐де верхи з трьома вiрними
людьми, ┐де та║мно... От i все.
- А для чого це вам?
- Треба знати все, що робиться на свiтi... Може, зараз оце ви ┐дете, а
на той рiк почнеться десь вiйна, - от Лейба й думатиме, що воно та з
чого...
- Так от, - беручись за борщ, промовив Олександр, - твiй служник до
Гершка ще не по┐хав?
- Нi.
- Хай i не ┐де.
- А що про мене Гершко подума║?
- Хай дума║, що хоче.
- Ой, вейзмiр, я матиму великi збитки. Хто менi ┐х вiдшкоду║?
- Що тобi краще - кулю в лоб i без збиткiв чи щоб лоб був цiлий, але iз
збитками?
- I так погано, i так погано... Я бiдний шинкар, що я робитиму, як на
мене розсердяться iншi шинкарi? Тодi менi треба буде сказати сво┐й доньцi
Ривцi: а гiте нахт [77], а самому почепити на шию каменюку i стрибати в
Днiстер... Ай-вай-вай, що я наробив?!
Олександр вийняв iз кишенi гаман iз золотими, спостерiгаючи за ласим
блиском у Лейбиних очах, витяг велику монету i кинув йому. Шинкар
вiдставив кишеньку на жилетцi, пiймав у не┐ золотого на льоту i тут же
почав кланятися й примовляти:
- Спасибi вам, добрий дане, що зглянулися на мою бiднiсть. Бiдний Лейба
молитиме бога Адона┐, щоб вiн послав вам велику фортуну.
- А Гершковi скажи, що граф Олександр поплив по Днiстру вниз, до моря.
Чув?
- Чув, найяснiший паночку.
- А коли щось буде не так - ось цей чоловiк, - показав на Джузеппе, -
повернеться назад i уб'║ тебе. Втямив?
- Ой, що ви? Що ви?!
За вiкном почувся кiнський тупiт i людськi голоси. Лейба тут же
метнувся в дверi. Через якусь хвилину новi гостi зайшли всередину. Це був
польський панок з кiлькома сво┐ми дружками. Вони тут же замовили собi вина
та закуски й сiли бенкетувати.
Олександр прикликав до себе Лейбу.
- Отже, так, - сказав вiн йому. - Зараз ти нас покладеш спати... В тебе
║ одяг на одного чоловiка? - метнув очима на Йона.
- Знайдеться, паночку.
- Так-так... А щоб розбити... - Олександр нервово перебирав пальцями, -
ну, як його, зiнджир[78], у тебе знайдеться iнструмент?
- А обов'язково розбивати? Можна ключ пiдiбрати i вiдiмкнути. У Лейби
таких ключiв багато.
- Треба ще помити, поголити й пiдстригти цього чоловiка... I ще -
дiстати йому коня... До ранку.
- Ой, це так тяжко, так тяжко...
- Заплачу.
- Подумаю.
- Нiчого думати. Дай того коня, що ним твiй служник до Гершка ┐здить.
- Пхе, та то ж мужицький кiнь.
- Iншого й не треба.
В цей час польський панок пiдвiв голову й задиристо спитав:
- Яке то бидло хце ┐здити на мужицькому конi? Олександр тут же вiдповiв
по-польськи:
- А те бидло, яке втруча║ться в розмови, якi його не стосуються!
- Цо? Слово гонору, цей мужлан хце, аби я його провчив, - панок
пiдвiвся i, схопившись за шаблюку, вигукнув: - кстем пан Станiслав
Сулятицький!..
- А я не збираюсь рекомендуватися кожнiй про┐жджiй свинi, прошу пана, -
спокiйно вiдповiв Олександр, не встаючи з мiсця.
- Г-i-i-i! - верескнув пан Сулятицький, i тут же скочили його дружки. -
Я мушу провчити цього грубiяна! Джузеппе, Йован i Петро вийняли пiстолi.
- Прошу не робити необачних рухiв i не говорити необачних слiв, бо ми
цього нiкому не дару║мо, - сказав Олександр. - Цi люди не люблять, коли
когось iз них ображають.
I щоб вони не сердилися, лiпше було б, якби .грубiян, - я не дочув його
ймення, - попросив пробачення.
Круглопикий, iз закрученими вгору вусенятками панок, мабуть, не чекав
такого повороту подiй. В^н зрозумiв, що втрапив у халепу. Але гонор ║
гонор.
- Доки живий пан Сулятицький, доти не почу║ жодна свиня пробачення вiд
нього.
Граф Олександр посмiхнувся:
- Ну, якщо пан до того мав справу тiльки iз свиньми, то вiн робив
помилку. А зараз вiн мусить пробачитися перед людиною. I якщо не
пробачиться, то мо┐ люди застрелять пана...
- Я викликаю вас на герць! - верескливо вигукнув панок, i червонi, як
буряк, щоки його затiпалися вiд гнiву й переляку.
- Я не хочу бруднити сво┐ руки об такого пана. Лiпше ми цього пана
застрелимо, а з ним i тих, хто посмi║ чинити опiр.
Настала тиша. Компанiя тверезiла на очах.
- Сто дяблiв його мамi!! - вигукнув цибатий бурмило. - Я йшов сюди
вечеряти й ночувати, а не хапати дюру в черепок. Славеку, мирися з паном!
- Ах, бо┐теся за сво║ життя? Що ж, тiльки рятуючи вашi боягузливi
шкури, пiду на приниження... Пане, - звернувся вiн до Олександра, - я
висловлюю вам свiй жаль з приводу непорозумiння, яке тiльки-но сталося мiж
нами.
- Менi так само шкода, що мiж нами сталося непорозумiння, - холодно
вiдповiв граф i помiтив бiля себе переляканого Лейбу. - Що таке?
- Ми ж говорили...
- Ах, я мало не забув...
Вiн глянув на Йона, оброслого бородою й вусами, брудного, нещасного.
- Ти по┐деш з нами. Щоб до ранку був готовий...
...Вже всi поснули, тiльки десь у хатинi Лейба приводив до ладу Йона.
Петровi нiяк не спалося.
Вiн лежав на рипучому дерев'яному лiжку й дивився у вiкно, де котився
повний мiсяць, розливаючи синювате мерехтiння.
"От ти, Петре, й на Укра┐нi. Бач, яка стрiча..." Чув - надворi щось
видзвоню║, видзвоню║... якась птаха чи, може, оцi комахи... ну, як ┐х...
Чайир чекiргесi?.. [79] Як же це по-нашому?
Ну, гра║ так, мов на скрипочцi, заднiми нiжками об крильця...
Як же це зветься? Скачуть ще так весело з-пiд нiг, коли йдеш степом...
Коники? Коники!..
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ, _
у якому розповiда║ться про подi┐, здавалось би, дуже далекi вiд подiй,
щойно описаних... _
Мусiй пiдвiв голову вiд столу. Неквапливо (вiн усе робив неквапливо)
потер кулаком очi. Витрiщився на свiчку, що от-от мала впасти у велике
кружало розплавленого воску. Перша думка була: схопити свiчку й поставити
як слiд, щоб не хилилася. Вiн уже простяг було руку, та потiм зупинився.
"Так що ж казав Архiт Тарентський?.. Ах так... Я знаю, що вiн казав.
"Лев розшмату║ пса, якщо той пес наблизиться до нього!.."
О нещастя! До чого тут Архiт з його математикою та астрономi║ю i лев з
його шолудивим псом?
I хiба це казав генiальний грек? Це - слова з корана, з найсвятiшо┐
книги книг, а грек був гяуром.
Але ж якби грек Архiт раптом ожив i опинився в теперiшньому Стамбулi,
то й вiн би, певно, став мусульманином, як став ним недавнiй вихованець
Ки┐всько┐ братсько┐ школи Мусiй Цiпурина.
...Сидiв, усмiхався сам до себе й пiдраховував, знаючи - бодай
приблизно - довжину й товщину свiчки, кут ┐┐ нахилу, питому вагу воску, -
чи ма║ вона зараз упасти...
Свiчка не впаде. Математика говорить точно. Свiчка - тобто оцей
нахилений цилiндр - мала впасти ранiше, коли була довшою. Але не впала й
тодi. А зараз - зараз ┐й нiщо не загрожу║. Сто┐ть i стоятиме.
Згадалося обличчя старого Атанасiя, мудрого ки┐вського математика i
звiздаря, згадалася його сива борода й перетятий шаблюкою нiс. Тому
Атанасiй завжди гугнявив. Звiздаревi вуха стирчали в усi боки, як у
кажана, а очi здавалися хитрющими, бо сидiли косо, як у ногайця.
Згадалися безконечнi математичнi диспути з Атанасi║м, мудрування про
закони чисел, про ┐хню нескiнченнiсть.
- Всьому начало ║ число, - казав Атанасiй. - Пiзнавши його закони, ми
пiзна║мо закони свiту.
- О-од б-бога вони, - вiдповiдав Мусiй, за┐каючись.
- Божа мудрiсть iсну║ не для того, щоб ми на не┐ пальцем тицяли, а для
того, щоб ми ┐┐ пiзнали i богорiвними стали.
- Чи ж г-годиться ч-чоловiковi мрiяти про т-те, щ-щоб з б-богом
рiвнятися, навчителю? За це к-кара буде в-велика.
- Людство зазнало бiльше божих кар вiд тяжко┐ темноти сво║┐...
...Свiчка, наставлена косо, палала на столi, освiтлюючи великий аркуш
пергаменту. Мусiй Цiпурина розкреслив його на iталiйський манiр - як
робили великi мiмари[80], плануючи ту чи iншу споруду.
Перед ним уставала в усiй красi мечеть, яка мала прославити
навiки-вiкiв дiяння великого султана Османа Другого. Це буде ще одна
Османiе, бо велика мечеть на честь султана Османа Першого вже давно сто┐ть
у Стамбулi. Але мечеть Османа Другого ма║ затьмарити красу i Османi║. й
навiть Айя-Софi┐ та Сулейманi║.
Правда, султана Османа вже нема║, мечеть, певно, назвуть iнакше, та не
в назвi суть. А в тому, що буду║ ┐┐ вiн, зодчий Муса, що колись носив
християнське iм'я Мусiй Цiпурина, був вихованцем славетно┐ Ки┐всько┐
братсько┐ школи.
Нi, нiхто не змушував Мусiя зрiкатися сво║┐ вiри та свого iменi. Але
вiн мусив збудувати сю мечеть. I, отже, мав стати мусульманином, аби знати
коран, знати всi закони й звича┐ магометанства.
...Знову згадався Атанасiй Слабошпицький. Занурений у сво┐ математичнi
пiдрахунки, вiн якось пiдвiв голову од паперiв, косооко позирнув на Мусiя
й, зiтхнувши, мовив:
- У тяжкi часи живемо, сину мiй. Для кого працю║мо? Для кого мрi║мо?
Нашi найкращi думи лишаються на паперi - мертвими, бо нема властителя на
нашiй землi, котрому вони були б потрiбнi. А папiр не вiчний.
Мусiй спочатку не зрозумiв, куди вiн веде.
- А ти згадай блаженно┐ пам'ятi добу Ярослава Мудрого. Кревно
зацiкавлений був великий князь у розво┐ науки i красних мистецтв. Онде -
Софiя небоздвижа║ться. Щастя мав той зодчий, що зробив усi пiдрахунки, та
ще бiльше щастя вiн мав, коли на здiйснення тих пiдрахункiв йому дали
грошi, камiнь i робiтникiв... А хто дасть ┐х тобi зараз? Круль польський?
I вiн одвернувся вiд Мусiя й подивився на обдерту, оброслу бур'янами,
занехлю║ну Софiю, що виднiлася в гратчастому вiконечку. Й подумалося тодi
Мусi║вi: отi┐ грати, крiзь якi вiн бачить нинi Софiю, мають значення
символу, бо ж за гратами ниньки й укра┐нська дума, й укра┐нське слово, i
Душа.
...Свiча горiла тривожно й неспокiйно. I мiмар Муса дивився на аркуш iз
планом мечетi Османа Другого, а в головi вставала йому Софiя Ки┐вська з ┐┐
поривом у небеса, з нечутною музикою, передзвоном формул, уловленими
великим розумом Атанасiя Слабошпицького..
Передзвiн формул вчува║ султанський зодчий Муса i в проектi могутньо┐
мечетi, що воздвигнеться незабаром посеред Стамбула. Передзвiн формул, що
врива║ться в невловиму музику сфер, у симфонiю вертикалей i дуг, у
розма┐ття кольорiв каменю, неба, моря й зеленi..
Це буде ще одне диво свiту. "Мусульманського свiту", - пiдказу║
причiпливе й суворе сумлiння. "Свiт ║диний", - вiдповiда║ Муса-Мусiй сам
собi словами Атанасiя Слабошпицького.
Та не про те сказав отi слова Атанасiй. ...Атанасiй поклав руку на
товстезну книгу й мовив:
- Осьде праця життя мого. Мусiй Цiпурина кивнув ствердно.
- Т-так.
То була книга про числа та ┐хнi закони, про нескiнченнiсть чисел, про
рух планет i зiр... Цю книгу хотiв Атанасiй видрукувати в Ки║вi, та не
погодилися лаврськi ченцi, сказали:
- Згоднi видрукувати другу частину, де ти, превеликий розумом Атанасiю,
числами й знаками про красу нетлiнну Софi┐ та iнших храмiв ки┐вських,
чернiгiвських i галицьких пишеш... А першу частину - ми б теж видрукували
з шани до тебе, та бо┐мося кари божо┐. Щось ║ схоже в нiй на безбожнi
думки недавно спаленого ║ретика Джордано Бруно... Про те, що Земля
оберта║ться навколо Сонця, а Сонце - довкола ще чогось у Всесвiтi... Не
треба гнiвити бога, чоловiче!
- Чи ж я супроти бога? Я ж тiльки його превелику мудрiсть, що менi,
простому смертному, вiдкрилася, показати хочу.
Очi його ще повужчали.
- Глибоко шану║мо ми тебе, превеликий розумом Атанасiю, але не зна║мо,
чи справдi тобi вiдкрилася велика мудрiсть божа, чи то, може, щось
безбоже, хе-хе...
Ще й рукою так ласкавенько - по плечу звiздаря: всi, мовляв, грiшнi,
чого там...
- Чи ж здатнi ви, люди, малотямнi в числах, суд виносити про те, що ║
боже, а що безбоже? - Атанасiй узяв свою книгу i, поклонившись ченцям,
вийшов.
I отак - не рiк, не два... Зрештою, вирiшив премудрий Атанасiй податися
до славного града Острога, де були кни-годрукарi прегарнi - може, хоч там
вдасться видрукувати працю свого життя. Пiшов з ним у ту путь i Мусiй
Цiпурина... Та в Острозi теж не вийшло.
- Вельми розумний ти чоловiк, Атанасiю, - сказали йому. - Не в силi ми,
простi смертнi, осягти твою мудрiсть... п вiд того читання сумнiвiв багато
в наших душах оселилося. Чи ж варто сумнiвами сповнювати тисячi душ?..
Забiдкувався старий Атанасiй. Занедужав з горя та й помер. У тому ж
таки Острозi. А перед смертю сказав Мусiевi:
- Сину, бери мою книгу. Ти - ║диний, хто з не┐ не насмi║ться...
- Н-не ║диний, м-мiй учителю...
- Iншi не насмiються лише з пошани до мого iменi, бо не дав ┐м бог
хисту чути цифрову музику нескiнченностi. Та що таке мо║ iм'я? Згук - не
бiльше... А ти ж не насмi║шся, бо ти розумi║ш цюю музику цифр i пiдеш
далеко, далi вiд мене... Тiльки ж чи матимеш ти у сво┐й землi щастя? Чи ж
║ пророк у сво┐м отечеств!, як про Спасителя сказано було?..
Останнi цi слова прогугнявив старий Атанасiй, схлипнуло, свиснуло щось
у перерубаному татарською шаблюкою носi; ще стало йому сили заплющити сво┐
очi... Заплющив i помер...
...Сто┐ть свiчка, перехнябилася, а не пада║, полум'я золоте на нiй, мов
баня Софi┐ у ясний лiтнiй день.
Глибоко зiтхнув. Заскакало, забилося, заметушилося полум'я свiчки, наче
серце затрiпотiло...
...Бiда сама не ходить, бiда за собою другу водить.
Тiльки-но поховав Мусiй свого великого вчителя, як холерний мор упав на
Острог. Кинувся Мусiй звiдти навтьоки, та не до Ки║ва, а далi на захiд, до
Кракова, а там, може, вдасться й до Болонь┐, в землю iталiйську... Шляхами
земляка-укра┐нця Юрiя Дрогобича пiшов Мусiй, пам'ятаючи слова про те, що
нема пророка в сво┐м краю. I думалось тодi йому:
"Несу кремiнь i кресало Атанасiя в землi, де ║ трут. Викрешу я кресалом
Атанасiя з кременя мудростi iскру творчого озорiння - i трут затлi║, i
возпала║ вiд нього смолоскип науки..."
"Так, так, - пiдказував другий голос, - а чи ж справдi од того трута
буде запалено смолоскип науки? А може, запалять вогнище, на котрiм
спалять, як богопротивну, отсю книгу?.."
"До к-кого ж податися, - говорив третiй голос, - х-хто в-вiзьме на себе
п-працю п-прочитати книгу Атанасiя i с-с-сказати свiтовi, що то -
в-велемудрiсть, а не й-║ресь, н-не марення божевiльного? Хто скаже? Де ║
той розум у свiтi, щоби так сказав i щоби йому всi повiрили?"
I тодi сказав собi Мусiй:
- Н-не шукай чужого розуму, якщо ма║ш свiй. Т-ти вiриш в iстиннiсть
написаного Атанасi║м - вiр. I якщо твоя вiра не вiд пусто┐ шани, а вiд
твого знання, т-то хай хоч увесь свiт у це не вiрить - ти, а не свiт,
iстину глаголицi.
I аж страшно стало перед самим собою.
Але цi слова сказав собi Мусiй не тодi, а пiзнiше, коли його разом з
книгою захопив недалеко вiд Београда, в сербськiй землi, турецький
роз'┐зд.
I тодi, коли його схопили турки, знову згадалися Мусi║вi слова про
пророка й отечество. I тодi, якось непомiтно, але все-таки виразно
випрозорилася одна думка...
Мусiй сказав туркам, що вiн математик, астроном i зодчий. Щоправда
останн║ звання його ще не пiдкрiплене дiлом... Турки тут же стали
ввiчливими. Швидко привезли Мусiя до Стамбула i показали якомусь вельми
значному чиновниковi при султанськiй канцелярi┐. Той був дуже освiчений,
говорив з Мусi║м то грецькою мовою, то латиною, а то переходив на
укра┐нську. Вони багато пофiлозофували на рiзнi теми, але то була тiльки
попередня розмова. А коли вони заговорили про числа та про ┐хнi закони -
Мусiй побачив, що перед ним сидить той, хто зрозумi║ те, над чим усе життя
працював Атанасiй. Правда, Мусiй вирiшив не говорити чиновниковi при
Баба-Алi про Атанасiя. Мусiй просто подiлився деякими сво┐ми думками про
Айя-Софiю та Сулейманi║, навiвши i написавши ┐хнi числовi показники i
вираження ┐х у формулах.
Очi турка покруглiшали. Мусiй побачив у тих очах щось подiбне до
захвату й переляку.
- Таж над цим ламав голову незрiвнянний Абу Алi iбн-Сiна! - вигукнув
турок i знову подивився на формули з таким замилуванням, з яким
циган-конокрад дивиться на лошака арабсько┐ породи.
...Зодчий Муса дивився на полум'я свiчки, не вiдриваючись, мовби
намагався вiдкрити одвiчну та║мницю вогню й тут же вивести його формулу. О
нi, це поки що не пiддавалось формулам нi Атанасiя, нi Мусiя Цiпурини, як
не могли навiть найскладнiшi формули вiдповiсти, чому скорбнi очi
богородиц! в Софi┐ вражають i пiдносять християн, а в магометан викликають
почуття обурення й огиди...
Так, зодчий Муса не мав готово┐ формули краси, але його чарiвнi числа
допомагали йому знайти найточнiший варiант тих чи iнших частин споруди. I
оце - найточнiше, найдоцiльнiше - жило десь по сусiдству з прекрасним, з
красою. I зодчий Муса це вiдчував.
Вiн казав сам собi, що став Мусою не тому, що зрiкся сво║┐ вiри. Його
вiрою були математика, астрономiя, архiтектура. Та для пiзнання краси
науки й мистецтва треба було пiзнати ще й коран, i писання великих
мудрецiв Сходу, i звича┐ народу Османсько┐ iмперi┐. I тому Мусiй Цiпурина
не змiг встояти перед цi║ю диявольською спокусою. Вiн став мусульманином
Мусою.
Вiн дивився на свою свiчку i думав про Iсуса. Пророк Iса, як його звуть
магометани, не мав нiчого, тiльки свiтло вiд сво║┐ лампади. I коли
приходили до нього гостi, вiн ┐х пригощав сво┐м свiтлом.
"Чи не те свiтло ма║ш i ти, зодчий Мусо? Хай пала║ твоя лампада, даруй
людям свiтло. Свiтло - це дуже багато" - казав один голос.
"Чому ж твоя лампада, Мусiю, пала║ хтозна-де? Чом твiй народ не бачить
того свiтла?" - питав другий голос.
"Але ж тут моя лампада може палати, бо ║ олiя для свiтильника, а вдома
вона загасне", - вiдповiдав сам собi зодчий Муса.
"Так вiдповiдали всi зрадники!" - вигукував Мусiй Цiпурина.
"А Юрiй Дрогобич? А тi┐ укра┐нцi, що розписували костьоли полякам ще
хтозна-коли? Вони - зрадники?"
"Вони служили вiрi христовiй, а ти?"
"Я маю потребу будувати - я мушу явити свiтовi, на що я здатен".
"А якби ти мав потребу вбивати?" - як пострiл, пролунала думка.
Вiдповiсти сам собi зодчий Муса не встиг. Десь поряд гримнуло два
справжнi пострiли. Потiм пролопотiли чи┐сь кроки - хтось бiг по вулицi...
Хто б це мiг стрiляти? I хто б то тiкав?
Зодчий Муса за давньою спудейською звичкою заходився чухати свою
потилицю. Колись тут була кучма, а зараз голова була по-мусульманськи
виголена, - як у запорожцiв та рабiв-галерникiв, тiльки що без оселедця...
А власне, нащо задавати собi запитання в такий тривожний час?
Зовсiм недавно яничари задавили султана Османа Другого, тепер султану║
Мустафа. Кретин. Iдiот. Бездарний нащадок Сулеймана Законодавця... Так i
чекай, що не сьогоднi-взавтра замiсть нього хтось знову сяде на престол. А
втiм, Мустафi не вперше летiти з трону. Вiн султанував ще до Ос-мана
Другого, потiм його "зсадили", а теперечки знову чека║, хто його
зсадить...
Та хiба це мусить цiкавити мiмара Мусу?
У вiкно постукали. Зодчий Муса здригнувся. Хто б то? Може, покликати
слуг? Може, прийшли якiсь найманi вбивцi?
Та нi, вони прийшли б тихо, без шуму та стрiлянини.
Свiчка свiтила на столi рiвно, спокiйно.
Пiдiйшов до загратованого вiконечка. Чи┐сь закривавленi руки вхопилися
за грати.
- Кiм о?[81] - запитав.
- Iмдат![82] - почув замiсть вiдповiдi...
Цього пiзнього гостя-незнайомця звали Спиридоном. Вiн був грек,
християнин, один з багатьох тисяч християн, що жили в Стамбулi. Вiн не мiг
iти, бо куля пробила йому ногу. Муса i його служник затягли Спиридона до
кiмнати.
Свiчка палала-палахкотiла високим урочистим полум'ям. Розплавлений вiск
лився з одного боку прозорим струмiнцем, - i той струмiнець застигав унизу
химерними сталактитами.
Муса сидiв навпроти грека, що його вправно перев'язував слуга, i
слухав, як грек, кривлячись од болю, розповiдав про себе:
- Я, ефендi, син купця Петроса, грека. Ви зна║те купця Петроса - та,
зрештою, хто його не зна║?
- Не з-знаю, - вiдповiв по-грецьки Муса.
- О, я чую, що ясний пан грецькою говорить краще, нiж турецькою, - радо
мовив по-грецьки Спиридон. - Хто ж вiн ║ насправдi?
- Я з К-ки║ва.
Грек скривився, наче йому хто ще одну кулю в ногу загнав.
- Чому ж ви, ясний пане...
Муса зрозумiв, про що хотiв запитати грек. Чому вiн, родом з Ки║ва, не
║ християнином?
- П-про ц-це д-довго г-говорити, т-та й... Н-ну, i щ-що ж-ж д-далi?
- Що далi? Покохав я одну дiвчину. Теж грекиня. Теж християнка.
Вирiшили ми одружитися. Менi - двадцять один рiк, ┐й - сiмнадцять... Ах,
яка це дiвчина! Софiя звуть ┐┐... Очi ┐┐...
Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови.
Йому раптом здалося, що лежить вiн пiд березою в лiсi й дивиться в
рiдне небо. Вiтер обережно перебира║ дрiбним листям.
Ах, як давно Мусiй не був удома, у сво┐х рiдних Лозiвцях. Рiка змi┐ться
в лозах. З одного боку лiс, з другого поле приступа║, наче море. Над полем
лiтати хочеться, в лiсi - ховатись. I справдi, в лiсi жили розбишаки. Але
┐х Мусiй не боявся - от для графа Болеслава Лозовицького та його надвiрно┐
охорони розбишаки були страшнi.
Тяжко приневолював граф та його пiдслужники лозовецьких селян. I Мусi┐в
батько Богдан Цiпурина гнув свою спину на зайд-ляхiв.
Було в Богдана та Одарки Цiпурин дво║ синiв - Мусiй та Яремко. Яремковi
зараз тринадцять лiт. А коли востанн║ бачив його Мусiй - зовсiм ще дитинча
було. А проте - вперте, буцмате, сердите й розумне. Iшли повз графський
палац - став Яремко яко┐сь пiснi задиристо┐ виспiвувати. Каже йому Мусiй:
тихше, не люблю, коли люди кричать на всю горлянку, досить з мене того
галасу, що в Ки║вi наслухався.
А Яремко: буду - i все. Графовi на зло.
- Розбишака росте! - хитав головою старий Цiпурина. - На палi
сидiтимеш, хлопче, - згада║ш мо┐ слова.
- Ха-ха-ха! - у вiдповiдь.
Батько - ложкою по лобi:
- Я тобi дам: ха-ха-ха! Он дивись на Мусiя: який чоловiк iз нього
вирiс! А з тебе що буде, коли у тебе в головi аж гуде?
- А вiн за┐ка║ться! - знов же Яремко.
Хрясь! Аж ложка зламалася.
Мати:
- Та хiба можна так над дитиною збиткуватися? Дурня з нього зробиш!
Випнулись на лобi Яремковому двi гулi-моргулi, як роги стирчать.
Сипнуло iскрами солоними з очей просто в борщ. А проте:
- Я ось пiду в козаки, то я вам, батьку, ще голову одрубаю. Шаблюкою.
Щоб знали, як битися... Отакий парубiйко. Усе - навпроти!
Коли то його Мусiй знову побачить? Коли побачить батька-матiр, землю
рiдну?
Не Мусiй вiн уже - Муса, а от тягне до тих берiз у лiсi, до рiдного
борщу, до рiчки Унави, до Лозовець рiдних, наймилiших...
А Ки┐в, Ки┐в!
Були вони спудеями, з Клюсиком Тимохою (був такий спудей - голодранець
з-пiд Фастова) ходили по горах ки┐вських, там, де Андрiй Первозванний
колись ходив, зорi роздивлявся, вiтри днiпровi грудьми ловили. Сказав
якось Мусiй Клюсиковi про дiвчину кохану - блиснув очима Тимiш, зуби
вишкiрив:
- Негоже про бабiв думати! Треба думати про Сiч! Ось закiнчу науку й на
Сiч подамся.
- Будеш розказувати хлопцям про Агiса, спартанського царя? - всмiхнувся
Мусiй.
- А що? - аж спалахнув Клюсик. - Той Агiс був розумний чолов'яга. Вiн
казав, що не треба питати, скiльки ворогiв, а де вони... Ти менi, Мусiю,
не переч. Свiту побачу - ого-го! Й на Сiчi моя наука людям потрiбна буде
бiльше, нiж тут. Тут учиш-учиш, як треба любити рiдний край, а люди
назавтра вже й забули й по-польському цвенькати починають. А там - орли! А
ти сиди тут - молись у монастирi та про дiвок мрiй. Та черево вiдрощуй. А
ми не такi. Едiмус, ут вiвамус, нон вiвiмус, ут едамус [83].
Махнув лозинякою по бур'янинi, мов шаблюкою з турка голову змахнув...
...Стрiпонув головою. То про що цей косоносий грек розказу║? Про якусь
Софiю?
А-а, про свою дiвчину. А в Мусi║вiй головi знову вималювались та Софiя
Ки┐вська, величний храм землi рiдно┐. Нi, вiн не вiдцурався рiдно┐ землi,
але в його серцi зараз дво║ сердець - земля укра┐нська й земля турецька.
Вiн служить Туреччинi, але не ┐┐ збройнiй силi, вiн намага║ться створити
на цiй землi величний храм божий. I яка, зрештою, рiзниця, де той храм
стоятиме - на Укра┐нi чи в Туреччинi? Головне - вiн стоятиме для всього
людства. I все людство знатиме, що той храм створено ним, Мусi║м
Цiпуриною, який родом з-пiд Ки║ва. Власне, знатимуть його як зодчого Мусу,
але ж, як би там не було, знатимуть... Софiя... Айя-Софiя... Свята
Софiя... Храм Софi┐ був i ║, а чи вiн християнський, чи вiн магометанський
- яка, зрештою, рiзниця?! Га?
- Г-га? - Муса не помiтив, як уголос запитав сам себе. Спиридон
зрозумiв це по-сво║му i повторив сказане.
- Так ото й кажу: при┐жджаю з подорожi, бiжу до батька, несу йому
наторгованi грошi, а вiн плаче. Сину, каже, доки ти ┐здив у далекий край,
Надир-бей забрав вiд тебе твою майбутню жону, а вiд нас майбутню
невiстку...
Грек аж заскреготав зубами.
У кiмнатi запанувала тиша. Палахкотiла свiчка, кидаючи вiдблиски на
аркуш з планом велико┐ мечетi, яка незабаром постане в центрi Стамбула,
щоб дивувати весь свiт.
Грек розповiдав, що його Софiя зрадила тiльки тому, що Надир-бей,
закохавшись у не┐, посадив до зiндану ┐┐ батька. Вона вирiшила в iм'я
спасiння батька пiти на таку жертву - вийти замiж за сiмдесятирiчного
вельможу. Спиридонова розповiдь раз у раз перебивалася плачем, вiн
намагався схопитися на ноги, але тут же зi стогоном падав на землю i знову
плакав.
Це був молодий чоловiк з тоненькими чорними вусиками та кучерявою
борiдкою. На низький лоб спадала злипла вiд поту кучма волосся. Вузький i
довгий ("зовсiм не грецький", - подумав Муса) нiс дивився трохи праворуч,
то могло бути наслiдком бiйки. Червона сорочка була розiдрана, з-пiд не┐
виглядали волохатi груди, а вузенькi синi штани були вимазанi грязюкою й
кров'ю.
- Мерзотний Надир-бей, - сплюнув кров'ю Спиридон, - вiн-таки мене
пiдслiдив... О, сто проклять на його нiкчемну голову!
Софiя, вийшовши замiж за Надир-бея, передала записку Спиридоновi, щоби
вiн прийшов до не┐. Вiн прийшов. I вдруге прийшов, i втрет║... А потiм
Надир-бей щось, мабуть, запiдозрив. Вiн наказав сво┐м слугам зробити
засiдку. I от Спиридон на не┐ якраз i наскочив...
- Н-навiщо т-ти м-менi в-все це р-розповiда║ш? - розгублено запитав
Муса. - Я н-не християнин i не г-грек. А що, як я узавтра п-пiду до
Надир-бея i скажу, що т-той, хто ходив спокутувати його дружину на зраду,
зараз лежить у мене п-поранений?.. Адже той же Надир-бей д-да║ менi грошi
на побудову мечетi...
- Ви не скажете Надир-бе║вi нiчого! - вигукнув Спиридон, але його
товстi губи затремтiли. Вiн притис волохатi руки до грудей. - Нiякий
хазя┐н, що прийняв до себе на нiч гостя, хоч i непроханого, не дозволить
собi зробити йому лихо наступного ранку.
- Ц-це ║дине, що тебе ряту║, - пробурчав Муса, чухаючи потилицю. - Але
чи надовго? Якщо Н-надир-бей узяв т-тебе на к-кiнчик стрiли, то, будь
певен, вiн зажене ┐┐ в тебе аж по пiр'┐ну...
Вiд головного входу до будинку почувся якийсь шум, крики, стукiт. Вбiг
захеканий служник:
- Пане, там акинджi добиваються до вас. Когось питають.
- Н-ну? - Муса неквапливо взяв у руки ятаган, яким вiн умiв орудувати,
як i запорiзькою шаблюкою, й, пригнувшись по-ведмежому, пiшов через темнi
кiмнати до дверей.
- Х-хто там? - владним голосом запитав зодчий Муса.
- Во┐ни султана. Вiдчинiть! I знову затарабанили.
- А я - з-зодчий султана. Н-негайно iдiть з-звiдси, б-бо взавтра з-з
н-наказу н-найяснiшого х-хондкара М-мустафи з-з вас п-познiмають голови!
- Але ми шука║мо злочинця!
- В будинку султанового м-мiмара н-не може б-бути мiсця для злочинцiв.
Ц-це вам д-давно слiд затямити! Чекiл! [84]
За дверима пiсля паузи почали вiддалятися кроки. Пiшли...
Муса витер пiт з лоба. Слава тобi, господи... Ледь не перехрестився...
У його кiмнатi було темно. Важко сопiв носом Спиридон.
- А ч-чого с-свiчка з-загасла? 3-згорiла вся, ч-чи що? - запитав Муса.
- Чому згорiла - упала. Вона ж у вас i так стояла криво, - вiдповiв
грек i застогнав.
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ, _
у якому читач докладнiше познайомиться з вельмишановним паном
Сулптицьким, а також сеньйором Гасперонi та його та║мницею _
Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце вже ген-ген пiдбилося вгору.
Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би, що от-от залуна║ ослячий
крик, який зблаговiстить на обiд... Пан хтiв пiдвестися, та вiдчув, як у
головi щось швидко-швидко перевернулося, i вiн з розгону впав знову на
постiль.
- Матка бозка, цо то ║?..
Ого, ця свиня пита║, цо то ║? Буцiмто вона не пам'ята║, що вона вчора
витворяла... Ця свиня...
"Ця свиня"... Хто ще, крiм самого пана Сулятицького, казав, що вiн ║
свиня? Ах, то, зда║ться, був сон... Хоч навряд чи добре почути навiть увi
снi, що ти - свиня... Ну й снилося ж... Наче вiн при┐хав до корчми i
посварився з якимось зацним паном - по пицi видно, що зацний. I буцiм той
пан сказав, що... Але хiба то пан? То хам. Так от: буцiм той хам сказав,
що пан, якого називають Станiславом Сулятицьким, ║ свиня. I буцiм вiн, пан
Станiслав, вихопив шаблюку, та вмить побачив, як просто на нього дивиться
сорок пiстолiв. I саме через це пан Сулятицький не одержав сатисфакцi┐...
Ой, горе ти мо║, iцо тiльки не присниться пiсля перепою...
- Грицю! - покликав пан Сулятицький i здивувався, що голос його такий
кволий i тонкий. Козачок не з'являвся.
- Грицю! - вероскнув пан Славек. Рипнули дверi, i в кiмнату хтось
заглянув.
- Сто дяблiв тобi в печiнку, - звично почав свою лайку пан Сулятицький,
але раптом вiдчув, що то не Гриць.
Повернув голову до дверей i побачив якусь мерзотну пику.
- кзус Марiя, хто тут ║? - запитав вiн i аж тепер постерiг, що вiн
спить не з себе удома, а чортзна-де.
- Лейба, корчмар Лейба, ясновельможний пане! Ви тут - я чув; - кликали
якогось Гриця. То я не Гриць, а Лейба!
Пан Сулятицький кашлянув, не знаючи, що сказати.
- То, прошу пана, ви вчора при┐хали до мо║┐ корчми - така честь, така
ласка! - та й заночувати зводили. А Гриць - то, напевне, якийсь панiв
служник?
- Так, так, - промовив пан Славек сам до себе i спробував знову
пiдвестися, але через хвилю впав назад.
- Ой-ой-ой!
- Ясновельможний пане, - заспiшив Лейба, - якщо ви дозволите, я дам вам
малесеньку пораду: випийте шклянку горiлки - одразу полегша║...
- Ой-ой-ой! Я на не┐ й дивитися не хочу! - заволав пан Олавек, йому вiд
самого нагаду про горiлку стало мерзотно.
- Ось послухайте-ио мо║┐ поради. Пересильте себе й випийте одну лише
шклянку - i ви знову будете хоч до походу... Ось я якраз маю з собою. -
Забулькала горiлка, задзвенiло скло об скло. - Ну, пане Славеку, -
вишкiрив зуби Лейба, - прошу вас! Ну, хоч пiдведiться, я сам вам подам до
рота.
Пан Сулятицький зi стогоном став пiдводитись. Пiдвiвся. Тремтячою рукою
взяв шклянку й, розхлюпуючи смердючу холодну горiлку на пiдборiддя й
сорочку, став пити...
Випив. Забило дух. Аж сльози порснули з очей. Мов крiзь туман, побачив
мерзотну Лейбину пику й шмат хлiба в простягнутiй руцi...
Але нiчого... Зда║ться, пiшло. Хоч i нудить, але з досвiду пан Славек
знав, що незабаром стане значно краще.
- А де мо┐ товаришi? - спитав Лейбу.
О, це добре, що в його голосi вже з'явилися криця й крига. Тiльки так
мусить розмовляти справжнiй шляхтич з усiма хамами.
Лейба тут же вiдчув змiну в настро┐ пана Славека. Зiгнувся в три
погибелi й забелькотiв, усмiхаючись принизливо й догiдливе:
- Вашi компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як
i належить справжньому лицаревi, найпершим.
Ай, пан Славек не любив дешевих комплiментiв, але це добре, що вiн
прокинувся все-таки першим i товариство не було свiдком його i недавнiх
мук... Добра все-таки штука шклянка горiлки на похмiлля! Треба познущатися
з цього довготелесого одоробла Адамка i з кривоногого квгенiуша
Боднарського, i з пiдслiпуватого дурня Влодзiмежа Рубанчика. Найперше -
примусити усiх ┐х благати дать похмелитися i довго не давати.
- Лейбо!
- Слухаю ясновельможного пана...
- Не давай похмелитися мо┐м компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що
я похмелявся, - ┐м анi слова.
- Слухаю...
Залишившись один, пан Славек вмився, одягся, зачесав свого чубчика i
пiшов будити Адама, квгенiуша та Влодзiмежа. Вiн розштовхав кожного з них
i приготувався до насолоди - а хiба то не ║ насолода: милуватися на муки
трьох п'яничок?
Пан Адамек, прокинувшись, довго тер очi i позiхав. Потiм став
вдивлятися в лице пана Славека.
- Дзень добжи, пане Адамку! - глумливо привiтав свого приятеля пан
Сулятицький.
- А може, вже вечiр? - поцiкавився пан Адамек.
- Ха-ха-ха, може, й вечiр, - ви ж так понапивалися, що цiлий день ладнi
проспати.
- Так-так, - роздумливо мовив пан Адамек. - А нам же ще далека дорога
до Ки║ва.
- Та я бачу, любий Адамку, що з такими попутниками, як ви, менi
мандрувати до Ки║ва довше, нiж Фернандiшевi Магальяесовi[85] об'┐хати
навколо землi... Ну, пiдводьтеся-но! Борше!
Пан Адамек пiдвiвсь i скривився. Жалiбно поглянув на пана Сулятицького:
- Перепилися ми вчора! Ух, i перепилися!
- Так-так, - почулося не менш жалiбне з постелi, де розкинувся пан
квгенiуш.
- Я порубав би шаблюкою того йолопа, що придумав горiлку, - озвався пан
Влодзiмеж. Пан Адамек криво всмiхнувся:
- Досить того, що пан Славек вчора хтiв порубати одного вельми зацного
пана, та, слава кзусу, вчасно злякався.
- Як то? - вирвалося з грудей пана Сулятицького. - Так то був не сон?
Тепер настала черга трiумфувати пановi Адамку. Вiн розреготався до
непристойностi:
- Ого, та вам, ясновельможний пане, недовго й сомнамбулою стати! Ви, я
бачу, вже плута║тесь у тому, що ║, i в тому, що сниться!
- Я викличу вас на герць, пане Адамку, якщо ви не припините цього
неподобства! - зриваючи голос, почервонiвши, мов кармазин, зарепетував пан
Сулятицький, перекриваючи дикий регiт усi║┐ компанi┐.
- Прошу пробачення, пане Славеку, - трохи зблiдши, сказав Адамек. - Я
не думав, що це може вас так боляче поранити.
Пан Сулятицький мовчки вийшов з кiмнати. Його занудило i йому схотiлося
випити ще чарку. кзус Марiя, та невже ж це не сон? Невже якийсь харпак
посмiв не увi снi, а насправдi назвати свинею пана Сулятицького? Де вiн?
Де вiн? Сатисфакцi┐! Сатисфакцi┐!
Вiн влетiв у свою кiмнату, схопив шаблюку, пiстоля й твердими кроками
вийшов до примiщення, в якому Лейба напував та годував сво┐х гостей.
За столами не було нiкого. Тiльки бiля перегородки стояв якийсь чоловiк
i про щось тихо розмовляв з корчмарем.
Пан Сулятицький хотiв звернутися до Лейби iз запитанням, де ║ отой хам,
- нi, вiн скаже не "отой хам", а "ота хамська свиня". Та побачив, що
Лейбин спiврозмовник не простий собi мужик, а чоловiк значний i при збро┐.
Говорили вони неголосно то по-турецьки, то по-польськи, а коли й
по-║врейському, хоч подорожнiй не скидався нi на турка, нi на поляка, нi
на ║врея... Чи, може, iталi║ць?
Мимоволi прислухався до розмови бiля перегородки.
- То, кажете, не було? - перепитував у Лейби незнайомий чоловiк.
- Слухайте, а який менi зиск з брехнi? - вiдмовлявся корчмар. - Може,
хто й був, я просто не пам'ятаю...
- Ви згадайте, я вам добре вiддячу, - наполягав по-турецьки незнайомий
чоловiк. - Вiн не один. У нього супутники: один високий такий,
чорногорець, другий, низький i товстий, подiбний до вас, - iталi║ць...
- Ах, боже мiй, Лейба не ма║ бiльше роботи, як розпитувати, хто
чорногорець, а хто - iталi║ць. Бiдний Лейба не те що в дзеркало, а й угору
глянути не ма║ часу, звiдки йому знати, хто до нього подiбний, а хто нi...
"Я стрiлятиму йому в серце, - палаючи гнiвом, думав пан Сулятицький. -
Можна i в черево, вiд цього довго й тяжко помирають, але я великодушний...
Про що там вони так довго базiкають?.. Диво-дивне║, але я теж нiби бачив
десь таку ж пику, як у Лейби. Тiльки нiс ще довший..."
- Ще супутник - укра┐нець. Дебелий такий, як тур...
Ну?
- Ай, ну що ви мене розпиту║те про таке? - нервував Лейба. - Я й про
вас через пiвгодини забуду. "I дебелого нiби бачив. Тiльки де?"
- А сам граф - на грека скида║ться. Високий. Благородний. Неговiркий,
але добре слово сказати може... Чорноокий...
Гордий... Образ не спуска║...
Лейба й очi заплющив, i руками розводить: не знаю, не пам'ятаю. А в
грудях пана Сулятицького щось аж захололо вiд передчуття...
- Я добре заплачу, - тихо говорить незнайомий, але це долина║ до слуху
пана Сулятицького.
- Не говорiть про грошi, - iз стогоном вiдмаху║ться Лейба, - навiщо
ранити серце й душу бiдному корчмаревi?
"Чекайте, чекайте, - напружу║ пам'ять пан Сулятицький. - Високий,
благородний, чорноокий..."
I раптом здрига║ться: це ж ота болотяна, ота хамська свинюка з
найбруднiшого болота. Й оцей турок назива║ цю свинюку благородним паном,
графом...
- Пане Славеку, - озива║ться з-за перегородки Лейба.
Можна було б зразу вiдгукнутися, але нi, не треба, щоб вони бачили,
який пан Сулятицький заглиблений у сво┐ думки, такий заглиблений, що
нiчогiсiнько не бачить i не чу║. Вiн ходить туди-сюди, сюди-туди,
щохвилини хапаючись за шаблюку...
- Не пам'ятаю таких людей, - знов розводить руками Лейба. - Нi вчора,
нi позавчора.
"Але чому Лейба вiдбрiху║ться? Мабуть, цей... ну, ця свиня, хамська
свиня з найбруднiшого болота, що носить титул графа - гм, зацний пан
усе-таки... Але, мабуть, цей граф не хоче, щоб хтось знав, що вiн тут...
Хвилинку - чи тут? Якби тут, то цей надто цiкавий пан не розпитував би..."
- Я заплачу - i дуже добре, - наполяга║ незнайомий.
- Ах, ви так говорите, наче розпилю║те мене дерев'яною пилкою, - з
щирим болем у голосi вiдоху║ться Лейба. - Але, - тут його страждання
сягають апогею, - я не пам'ятаю такого чоловiка... Може, вiн до мене не
за┐жджав?..
"Так, так, скiльки може дати цей турок чи грек? Мабуть, багато. Може,
той граф - велике абищо? Треба поспiшати, бо от-от Лейба здасться..."
Пан Славек рiшучими кроками просту║ до перегородки.
Лейба i незнайомий чоловiк дивляться на нього запитливо. I в того i в
того - досада на обличчi: цiкаву розмову обiрвано так нагло...
- Лейбо! - повiльно говорить пан Сулятицький, - я хтiв би ще горiлки -
на нас усiх - i доброго снiданку.
- Краще сказати: обiду, - всмiха║ться Лейба. Шинкар радi║, що таку
тяжку розмову обiрвано в такий спосiб. Лейба виходить щось сказати Ривцi.
Незнайомець дивиться на пана Славека. Пан Славек - на незнайомця.
Пан Славек приязно всмiха║ться i майже шепоче:
- Пан ма║ якийсь iнтерес? То чи не мiг би менi докладно розповiсти? Я,
зда║ться, щось мiг би сказати...
В цю хвилину зайшов Лейба, а з другого боку - пан Адамек з Влодзiмежем
та квгенiушем.
Але пан Славек бачить, що його слова зацiкавили незнайомого чоловiка.
Пан Адамек на двi голови вищий вiд пана Сулятицького, пiдходить до
свого друга, мов побите цуценя. Йому все ще незручно, що вiн так образив
дорогого пана Славека. Вiн щось хоче сказати, та тут Лейба проголошу║:
- Шановне панство, пан Славек просить вас усiх до столу.
Все товариство радiсно сiда║ за стiл.
Незнайомий чоловiк замовля║ собi чверть вiдра горiлки й курку.
- Зараз принесу, - метушиться Лейба.
А чоловiк дивиться на пана Славека й назива║ться:
- Сеньйор Рень║ро Гасперонi... Чи не заважатиму я такому шановному
панству?
Пан Сулятицький та його товаришi тут же вiдрекомендувалися сеньйоровi
Гасперонi й в один голос запросили його до свого столу.
I шкодувати ┐м не довелося. Бо такий уже ж гарний та ласкавий, щедрий
та привiтний виявився пан Гасперонi, що ну! Скiльки вiн знав усяких
побрехеньок, смiшних небилиць з життя французьких, гiшпанських та
ангелянських королiв, що пан Сулятицький iз товариством аж роти
пороззявляли.
Тим часом до корчми заходили люди, пили, ┐ли, виходили й iшли далi в
сво┐х справах.
А розмова за столом не припинялася.
Година... Друга... Третя...
Нарештi пановi Сулятицькому стало на потребi вийти з корчми в однiй
нагальнiй справi. Сеньйо'р Гасперонi теж сказав, що в нього така ж справа.
Вони вийшли з корчми. Сонце вже було бiля заходу, десь далеко за Молдавi║ю
злотився Днiстер.
- Господи, - мовив пан Славек, - отак непомiтно промайнув день. А менi
ж iще ┐хати й ┐хати.
- Куди, прошу ясного пана? - простуючи разом з паном Славеком за хлiв,
запитав сеньйор Гасперонi.
- От ви й не зна║те наших звича┐в. Не можна закудикувати дорогу.
- Ой, прошу пробачення. Я цього не знав... Але якщо панове ┐дуть до
Ки║ва, то сеньйор Гасперонi насмiлився б набиватися ┐м у попутники.
- Я надзвичайно радий! - верескнув пан Сулятицький. - Ми просту║мо
якраз туди!
- Оце й усе, що пан Сулятицький мав менi сказати? - трохи звузивши сво┐
очi й вишкiривши зуби, запитав сеньйор Гасперонi.
- А-а-а... та то я хтiв подiлитися деякими мiркуваннями...
- Щодо?
- Щодо тих людей, якими пан так пильно цiкавиться.
- Ви зна║те цих людей?
- З головним - з графом - я мав навiть добру сварку, яка, на жаль,
скiнчилася нiчим.
- I коли була ця зустрiч i ця сварка?
Пан Сулятицький завагався. Йому незручно було вимагати за це грошi в
такого симпатичного сеньйора Гасперонi. Але, з другого боку, за цi ж
вiдомостi сам сеньйор обiцяв грошi якомусь Лейбi...
- Вiзьмiть ось це вiд мене, - ласкаво й притишено мовив iталi║ць i
подав до рук пана Сулятицького гаманець. I мовби мiж iншим: - Тут саме
золото... Ну? Так коли?
"Не обдурю║? Ой, як незручно вiдкривати гаман i перевiряти... Ах, та
чорт iз ним! Такий славний сеньйор. Не мiг же вiн мене обманути..."
- Вчора увечерi...
I пан Славек розповiв про тую сварку все, що йому запам'яталося.
- Ай-ай-ай! I оцей негiдник так вас образив, а ви, пане Сулятицький, не
змогли йому вiддячити?! Нi, це вище мо┐х душевних сил... Дайте менi
пiстоля, друже мiй, i я застрелю цього негiдника!
- Та що ви, та що ви?! Менi зда║ться, що я теж винен перед графом.
- I це говорить людина, - пiдняв угору руки сеньйор Гасперонi, -
шляхетнiсть яко┐ гiдна того, щоб бути оспiваною Данте чи Петраркою!
- Менi соромно якось слухати... - почав було ошелешений таким виявом
дружнiх почуттiв пан Сулятицький.
- Ви назива║те цього пройду графом? А чи зна║те ви, що вiн - анiякий не
граф?
- А хто ж - Дмитрiй Самозванець?
- Не Димитрiй, нi, але що самозванець, то так! Це пройда й авантурник,
який нiколи не мав жодного титулу.
- кзус Марiя! - у вiдча┐ схопився за голову пан Сла-век. - I я прохав у
нього пробачення!!!
- Отож бо й ║! Ну, ходiмо до корчми, а то нашим з вами компаньйонам уже
нетерпеливиться.
- Яке нахабство! Нечувано! - жестикулюючи й спотикаючись, лаявся пан
Славек.
- Атож. I за це його треба здорово провчити.
- Герць? - аж загорiвся пан Славек.
- Простiше. Кулю в спину.
- Як то?! Я - благородний пан.
- По-перше, принизливо битися з людиною, яка нижче за тебе походженням.
По-друге... послухайте, що я вам скажу. За великi злочини цього чоловiка
присуджено до смертi в трьох царствах: у Францi┐, Iспанi┐ та Англi┐. I
скрiзь обiцяно величезну нагороду тому смiливому чоловiковi, що вб'║ цього
мерзотника.
- Е-е-е... - задумливо протяг пан Славек. - Це мiня║ справу. Але чому ж
ви самi не хочете заробити такi великi грошi?
- Як то не хочу? - аж спалахнув благородним гнiвом сеньйор Гасперонi. -
Я давно вбив би цього пройду, але ж вiн весь час вiд мене втiка║ i надто
пильно оберiга║ сво║ життя.
- О, це дуже точно ви сказали, ласкавий пане! Вiн не захтiв прийняти
мого виклику на герць!..
- Отож то й хе-хе... Це - величезний боягуз. Вiн нiколи не пiде на
вiдкритий двобiй. Йому треба стрiляти тiльки в спину... А крiм того, треба
перебити i його охорону. Бо тi┐ розбiйники не мають жодного уявлення про
шляхетнiсть i правила лицарського герцю. Вони стрiляють з пiстолiв - i
дуже влучно.
"Недаремно ж ото менi здалося, що цiлих сорок пiстолiв дивилися на
мене", - подумав пан Славек, а вголос сказав:
- Так, то буде нелегка справа. Треба щось зробити, аби ┐х усiх
одразу... Га?
- От-от... Ви - генiальний стратег.
Вуста пана Славека розтяглися мимоволi в радiсну усмiшку. Як точно
пiдмiтив сеньйор Гасперонi те, чого не помiчали iншi! Скiльки раз, лежачи
в постелi, пан Славек подумки громив усiх-усеньких ворогiв, якi тiльки
iснують на свiтi; i якi це були блискучi розгроми - до ноги, упень!
- Ви надто переоцiню║те мо┐ сили та можливостi, - скромно озвався пан
Сулятицький.
- Таж ви - природжений стратег! Коли ви знищите свого псевдографа, вас
запросять до себе на посаду генерала англiйський та французький королi.
Але ви йдiть до французiв. Пiсля перших блискучих ваших перемог польський
король побачить, кого вiн недооцiнив - i ви повернетеся додому коронним
гетьманом. I тодi хай тремтять усi вороги Жечi Посполито┐.
- Хай! - мимоволi зiрвалося з вуст пана Славка, але вiн тут же скромно
потупився i сказав: - Ну, от ми з вами як! Як у того, пробачте, цигана: ще
телятко бозна-де, а вiн, пробачте, уже з довбнею.
- То якась дуже мудра приказка...
- Ну, це до того, що: не кажи гоп, доки не перескочиш, як кажуть
мужики, - несподiвано озвався з-за рогу пан Адамек.
- Адамку, як тобi не сором отак пiдслуховувати! Буцiм ти не шляхтич, а
якась поко┐вка!
- Я, прошу ясновельможного пана, нiчого не пiдслуховував. Я просто
вийшов у тiй потребi, що й ви, та й почув, що точиться розмова про якiсь
вояцькi справи, а потiм про цигана й теля. Я тут же дав знати, що ви не
самi...
- А що роблять пан Влодзiмеж i пан квгенiуш? - запитав сеньйор
Гасперонi.
- Допивають другу сулiю i спiвають соромiцьких пiсень. Мов якiсь хлопи,
- сердито вiдповiв замiсть Адамка пан Сулятицький.
- То ви, пане Славку, як у воду дивитеся, - потвердив пан Адамек.
На якусь мить залягла тиша, i в цiй тишi стало виразно чути, як з
юорчми долина║ хвацька пiсенька про пана Твардовського та його вельми люту
жiнку.
- Ну, ми оце говоримо та й говоримо, - сказав сеньйор Гасперонi, - а
справу нашу хтось та мусить робити. Далеко ще до Ки║ва, нам треба
поспiшати.
- На нiч ┐хати не варто, - заперечив пан Сулятицький. - Залишимося тут
до ранку, а завтра рано-ранесенько на свiжих кониках гайнемо в догоню.
- За ким то в догоню? - зацiкавився пан Адамек.
- За долею, друже мiй, за долею! - ударив його по плечу пан Славек.
Сеньйор Гасперонi уважно подивився на пана Адамка:
- Якщо пан Сулятицький не заперечу║, то я мiг би розповiсти вам,
дорогий друже, тему нашо┐ розмови.
- Чого ж, я не проти, - з кислою мiною згодився пан Сулятицький.
I сеньйор Гасперонi розповiв Адамковi те, що вже стало вiдомо пановi
Славековi, промовчавши, правда, про те, що аж три королiвства визначили
велику нагороду за вбивство псевдографа Олександра.
- Ми мусимо врятувати людство вiд цього страшного злочинця, - урочисто
мовив сеньйор Гасперонi.
- Так, безумовно, так, - пiдтакнув пан Адамек. - Але я не знаю, якi то
злочини вчинив той псевдограф.
- Як? Ви не чули? - вигукнув iталi║ць. - Та ж уся квропа тiльки й
говорить про злочин цього псевдографа... Адже вiн обiкрав, а потiв убив
англiйського герцога Рiчарда Шкоцького, племiнника само┐ королеви!
- Що ви кажете? - захвилювався пан Славек. - Як же вiн утiк з Англi┐?
- Як утiк? Убивши герцога й пограбувавши, вiн захопив його яхту i на
нiй приплив у Францiю. А у Францi┐ вiн хотiв вчинити замах на життя
короля, його посадили в Бастiлiю, але злото й тут вiдкрило йому всi дверi.
Вiн утiк iз Бастiлi┐, вбивши начальника цi║┐ знаменито┐ тюрми...
- Матка бозка! - судорожно зiтхнувши, мовив пан Сла-век, - що то за
страшного чоловiка ми вчора стрiли!
- А менi все оте на фантазi┐ скида║ться, - сказав пан Адамек.
- Що ви! Точно таке враження було i в мене, коли я почув про це! -
вигукнув сеньйор Гасперонi. - Я готовий був смiятися в обличчя кожному,
хто посмiв би назвати це правдою, а не вигадкою... - Але, - тут голос пана
Гасперонi затремтiв, - але пiсля того, як цей псевдограф, перебуваючи в
Iспанi┐, пограбував, оббрехав i довiв до самогубства мого рiдного, мого
║диного, мого улюбленого брата Джованнi, що був тодi венецiанським послом
при дворi iспанського короля... - сеньйор Гасперонi заридав.
- Не плачте, дорогий друже, - витираючи непрохану сльозу, зворушено
мовив пан Адамек. - Ось на цiм мiсцi присяга║мося, що...
- Давайте вiдiйдемо, бо це мiсце не годиться для високих присяг, -
порадив сеньйор Гасперонi.
Вони пiдiйшли до дверей корчми i там, ставши струнко, вислухали, що
сказав пан Славек:
- Присягаймося нашими життями, що ми вiдплатимо мерзотниковi й пройдi,
вбивцi й грабiжниковi псевдографу
Олександру за все, що вiн нако┐в. Присяга║мося!
Пан Славек вийняв свою шаблюку й уткнув у землю. Пан Адамек i сеньйор
Гасперонi притьмом повиймали й сво┐ шаблюки i встромили ┐х у землю. I
потiм, тримаючись кожен за ефес сво║┐ шаблi, виголосили:
- Присяга║мося!
- Присяга║мося!
- Присяга║мося!
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ, _
у якому йдеться про морську баталiю, мро отамана Недайборща, про його
козакiв та ще про деякi справи _
Вiтер був попутний, i Карпо наказав хлопцям пiдняти вiтрила.
Над морем пролунало:
- Пiдiймай вiтрила! Пiдiйма-ай!
- Ну, нарештi... Тепер хоч руки одпочинуть од весел. Бо вже просто
нема║ сил.
Карпо стояв на самому носi, бiля невелико┐ гармати, й дивився на обрiй.
Лiворуч заходило сонце. З правого боку насувалася нiч. Попереду було море
й море, порожн║ й гостинне, а позаду... Позаду ще й досi димiло - то на
Скутарi догоряли яничарськi кiшла, склади з порохом, канатами, бавовною,
дьогтем.
- Ну й поставили ж ми свiчку, господи твоя воля, - поглянувши назад, аж
перехрестився Карпiв джура Тимiш, на прiзвисько Клюсик. Його тонесенькi
вусики затiпалися вiд ледве тамованого смiху.
- Не хрестись дочасно, - поволi сказав Недайборщ, не виймаючи з рота
люльки. - Ось ми вiдiрвемося од них, тодi радiти будемо!
- Вiдiрвемося, - безтурботно озвався Клюсик. А якщо й наздоженуть, то
ми ┐м - у зуби з гармати. От i все! Гiсторiя ест магiстра вiта [86] - як
казав ще пан Цiцерон.
- Помовч, - пробурчав Карпо й озирнувся, - Цiцерон. За кiлька сот
сажнiв позаду чотири турецькi галери виляскували здоровенними веслами на
спiнених хвилях.
- Пильнуй! - гукнув Карпо, забачивши пiдозрiлий рух на палубi
найближчо┐ галери. - Будуть стрiляти!
I справдi - задимiлося бiля гармат, потiм плюнуло вогнем з гарматних
жерл, лунко розкотився над морем залп.
Карпо, примружившись, дивився, як горохом сипонули ядра. Вiн бачив -
одне з них летить просто на його чайку, воно збiльшу║ться, збiльшу║ться,
летить, аж висвисту║... Та вiн i оком не зморгнув. Тiльки люльку з рота
вийняв.
Ядро просвистiло над самiсiнькою щоглою i ляснуло в хвилю.
- Сi бене авдiмус, бене дiсцiмус [87], - як казали ще до Цiцерона, -
знов озвався Клюсик.
Карпо знов упхнув до рота люльку й затягся ядучим, як перець, димом.
- Стрiляй, стрiляй, щоб тебе розiрвало!
Знову задимiлося бiля гармат - i знову бабахнуло. I на цей раз усе
обiйшлося. Тiльки на однiй чайцi пробило вiтрило. Ну, то дурниця -
полатають!
Вiтер дужчав - i це було добре, бо для козацько┐ чайки чи байдака
добрий вiтер - то славний товариш. А от коли почнеться шура-бура, коли
заштормить, як у пеклi, тодi гiрше.
А йшлося якраз до того.
Надвечiр море завше завмира║. Опуска║ сво┐ крила вiтер, заляга║ тиша й
спокiй. Тодi зда║ться, що по морю можна ходити пiшки. Воно лагiдно
виблиску║, осяяне захiдним сонцем, яке, наполовину вгрузши в блакитний
обрiй, розлива║ самого себе на водi.
Та сьогоднi сонце було тривожно-червоне, аж бузкове, а вiтер пiнив
хвилi, i все море ряботiло баранцями. Освiтленi сонцем, баранцi теж
почервонiшали, а море потемнiшало, стало чорно-червоним, наче налилося
кров'ю.
"Ну, доведеться добре-таки помотатися на хвилях!" - подумав Карпо.
Вдарив iще раз залп. Ядра впали позаду.
"Вiдстають басурмани! Хоч би скорiше нiч, а там..."
Мабуть, сам султан дав наказ: наздогнати, спiймати i з ганьбою пригнати
чайки та привезти пов'язаних козакiв до Стамбула. Хiба ж мiг новий султан
Мустафа пробачити, щоб пiсля його вступу на трон розбiйницька козачня
нападала на передмiстя столицi, палила яничарськi казарми та склади з
добром, а потiм ще й нахабно ганяла по Босфору, обстрiлюючи славний
Стамбул iз сво┐х невеликих, але диявольськи влучних гармат... Добре, що
хоч невiльникiв не встигли вiдбити...
Козаки, як завжди, налетiли несподiвано. Було ┐х зовсiм небагато -
всього п'ятнадцять суден. Але наробили вони такого шелесту, що турки, якi
лишилися живими, не спатимуть опiсля не одну нiч. Козакам вдалося захопити
корабель iз золотом та самоцвiтами. I хоч не за цим вони йшли до Стамбула,
проте й золото - теж згодиться. Скiльки могли - стiльки й узяли. Решту ж -
запалили посеред Босфору й кружляли на чайках навколо доти, доки корабель
iз золотом та самоцвiтами не пiшов на дно.
От тодi й розгорiлася битва!
Турецькi вiйськовi галери з обох бокiв затисли козакiв у Босфорi,
почалася шалена гарматна стрiлянина, ядра летiли туди й сюди, панахаючи
море, трiщали щогли й борти, але бiльше в туркiв, бо невеличкi козацькi
судна пролiтали стрiлами мiж неповороткими галерами, i нiяка гармата не
здатна була взяти ┐х на прицiл. Не одному башi снитимуться цi чорнi
плаваючi блискавки на розжареному тлi Iстамбул-богази, i в холодному потi
вiн прокидатиметься й лупатиме в темрявi очманiлими очима.
Козаки скажено ганяли по Босфору, аж трiскалися ┐хнi весла, а навколо
бурунили хвилi важелезнi розпеченi ядра, та нiщо не брало козацьких
одчайдушних голiв, мов нечиста сила ┐х заворожила.
Огледiлися - ┐х п'ятнадцять чайок проти цiлого флоту. кдиний лицарський
вихiд - проскочити мiж галерами на шаленому ходу, зi скаженого розгону,
щоб ворог i оком змигнути не встиг.
Карпо Недайборщ гарикнув на пiв-Босфору: - Повертай назад, та
якнайборше! - i п'ятнадцять чорних блискавок, мов пущенi одною рукою
стрiли, дружно рвонули на пiвнiч.
На носi бiля Карпа витанцьовував Клюсик, виспiвуючи швидко-швидко:
"I шумить, i гуде, дрiбен дощик iде, а хто ж мене, молодую, та й додому
проведе?"
I весла на отамановiй чайцi били по спiненiй водi в такт оцiй пiснi, i
здавалося, що чайка танцю║ на всi сво┐ тридцять два весла. А за нею мчали
iншi, справляючи той же танець серед ревища гармат, серед водогра┐в,
пiднятих ядрами, серед смертi й солоно┐ води.
Не встигли проклiпатися чи, як казав Клюсик, очапатися капудани на
галерах, що загороджували шлях на пiвнiч, як чайки з веселим ревом
промчали повз них - i подалися в море.
По обидва боки Босфору загомонiли береговi батаре┐, заплювали в море
кам'яними ядрами, але козаки промчали повз усе це.
I от вони нарештi у вiдкритому морi. А в морi почина║ться шторм. I
женуться за ними турецькi галери.
Ну що ж, хай хлопцi вiдпочивають, а Карпо з джурою та стерновим будуть
iти пiд вiтром на пiвнiч i на пiвнiч - додому. От тiльки б не розгубити в
темрявi одне одного.
Вночi шторм розгулявся на повну силу. Величезнi хвилi жбурляли
невеличку козацьку флотилiю на всi боки. Доки можна було, йшли пiд
вiтрилами, допомагаючи собi ще й веслами - аби лиш подалi вiдiрватися вiд
туркiв.
Хвилi скажено перекочувалися через просмоленi козацькi суденця; Карпо
наказав спустити на воду очеретянi опачини - та й це мало допомагало. Всi
промокли, як хлющi, тiльки отаманова люлька ще iскрила, та й то лише тому,
що зверху на нiй була мiдна кришечка, яка закривала тютюн од води.
- Живемо! - гукали весело козаки. - Раз отаманова люлька горить,
значить усе йде, як треба.
Не видно було нi мiсяця, нi зiр. Усе навколо ревiло й гуло, наче бiг iз
гiр величезний табун диких турiв.
- Тримайтеся, хлопцi, тримайтеся! - ревiв сво┐м басищем Карпо, коли
бiлогрива, мерехтка в темрявi хвиля падала на зiгнутi козацькi спини. Бiля
нiг отамана лежало кiлька мiшкiв iз золотом та самоцвiтами - здобич, що ┐┐
козаки вiддадуть скарбниковi в Сiчi, якщо живими добудуться до берега. По
стiльки ж турецького добра захопили з собою й iншi чайки.
Отаман не думав про злото. Воно йому особисто було непотрiбне. Воно
потрiбне було Сiчi, щоб викуповувати бранцiв та дiставати зброю, потрiбне
було Ки┐вськiй братськiй школi, щоб навчити молодь наукам, друкувати
розумнi книги. В самого отамана не було анi кола, анi двора. Нi жiнки, нi
дiтей, нi рiдно┐ хати. Геть усе погинуло ще рокiв двадцять тому пiд час
басурманського нападу. Жiнку, казали, забрали в неволю разом з iншими
мешканцями села. Кого не забрали - порубали на мiсцi. Село спалили. Село з
веселою назвою Пiвники. Нема║ Пiвникiв. к згарище, заросле бур'янами.
Мабуть, один тiльки Карпо й лишився з тих Пiвникiв. Аж почорнiв з
вiчних походiв. Неговiркий, метиться ворогам за кров свого роду, за муки
свого понищеного села. I визволя║ з неволi землякiв сво┐х... От тiльки
цього разу не поталанило...
"Гай, гай! - думалося йому зараз у ревиську вiтру, у громi хвиль. -
Гай-гай, який би був люд на нашiй землi могутнiй та численний, якби не оцi
басурманськi розори. Та ще й поляки пiддають... Люду бiльше пропада║, нiж
народжу║ться. Мруть вiд чуми й холери, гинуть вiд щабель турецьких i
татарських, пропадають у неволi на галерах, по гаремах i ще де хоч.
Потурчуються, потатарюються, спольщуються... Та й тi, що тiкають на
Слобожанщину, теж змiнюються невпiзнанне. Бояться свого царя, та боярiв,
та князiв, та ┐хнiх прислужникiв, та ще чортзна-кого..."
Хвилею бабахнуло так, що отаман ледве втримався; потяг люльку, а
замiсть диму смоктонув води солоно┐.
"Тьху ти чорт, таки справдi розгулялося - не дай боже! - подумав i
криво всмiхнувся: чи ж можна ото чорта згадувати вночi, та ще й на морi,
та ще й у шторм.
- Тимоше! - раптом гукнув отаман, вiдчувши лихе. - Клюсику! - щосили
гукнув вiн свого джуру - i не почув у вiдповiдь нiчого, крiм реву хвиль.
- Тпру! - скажено ревнув Карпо. - Стiйте! Де Клюсик?
- Та ось же тiльки-но сидiв! - промовив найближчий з гребцiв.
- Передай: де Клюсик?
- Де Клюсик? - загуло в морi.
- Не озива║ться.
Реве море, свище вiтер, трiщать смолистi борти.
- Горни назад! - гукнув Карпо.
- Куди? До турка в зуби? - спитав стерновий.
- А ти що, не хоч? - захлинаючись солоною хвилею й власною люттю,
ревнув Недайборщ. - Горни назад!
I пiшла отаманова чайка назад - шукати недавнього спудея, а тепер
козака Клюсика, тiльки-но змитого хвилею.
- Клюсику! Клю-си-ку! - залунало дружно над морем. Але хiба перекри║ш
ревище хвиль? Хiба побачить молодий козак Клюсик сво┐х побратимiв у цьому
пеклi, зiтканому з вiтру, хвиль i темряви? Ох, ця темрява.
- Ти-мо-ше! Клюсику!
Гуде все навколо, двигтить чайка, свище вiтер, кричать козаки, аж
надриваються - нема Клюсика.
Але нi ж, одразу вiн не мiг пiти на дно! Вiн же добре вмi║ плавати!
Коли позаторiк несподiвано налетiли ногайцi, вiн переплив через Днiпро,
дав знати козакам про ворога, i потiм хлопцi показали чужинцям, де раки
зимують...
- Ти-мо-ше!
Ох, ця iродова темрява, ║гипетський морок! Хоч би смолоскип запалити!
Але ж тодi побачать турки!
- Клю-си-ку!
Не озива║ться...
Карпо витяга║ iз скриньки просмолене ганчiр'я, сухий трут, дiста║
кресало i, прикрившись кобеняком, почина║ викрешувати вогонь. Ударив
кiлька раз - заiскрилося, зажеврiло, задимiлося. Вибив у долоню мокрий
тютюн iз здоровенно┐ люльки, стис щосили в жменi - щоб воду вичавити -
знов запхав його назад (берегти треба, бо мало в хлопцiв цього зiлля),
дiстав з-за пазухи дрiбку сухого - з кисета - приклав зверху, прикурив.
Той, що мокрий, хай пiдсиха║. От тiльки треба сильнiше й частiше тягти!
Ну, та це для Карпа - не первина!
Став роздмухувати трут на смолоскип. Ось малесенька, ледь помiтна оковi
змiйка з'явилася на трутi, впала на березову стружку, а з не┐ полум'я
перебiгло на просмолену ганчiрку - i загорiвся смолоскип!
- Отамане! Що ти робиш? - жахнувся стерновий.
- Цить, Базалюче, бо в море вкину! - сипонули iскри з отаманово┐
люльки.
Ревiло море, кидало чайку з боку на бiк, лютували хвилi, а Карпо стояв
на носi, тримаючись за гармату. В його високо пiднятiй руцi палав
смолоскип, розсипаючи шаленi iскри.
Повернувся лицем на пiвнiч. Заходився махати смолоскипом, як ото
голландцi й ангеляни. Почав передавати вогняну депешу:
- Змило одного... Шука║мо... Iдiть далi... Наздоженемо... Вiн махав i
махав смолоскипом, аж руки заболiли. Враз повернувся до веслярiв.
- Не горнiть! Сидiть тихо! Слухайте!
- Хлопцi! Не тре...
Нi, здалося. Треба чекати. Клюсик сам побачить i припливе. Вiн плава║
добре.
Карпо не думав про те, що турки от-от засиплють ┐х ядрами; було тiльки
одне: врятувати Клюсика - веселого кучерявого спудея з-пiд Фастова.
Вiтер рвав шматини полум'я i кидав ┐х у море.
Враз неподалiк щось блиснуло й гахнуло. Просвистiло ядро.
- Отамане! - просичав Базалюк. - Кидай вогонь у воду!
- Цить! - з силою смоктонувши люльку, рикнув Недайборщ. - Приготувати
рушницi! - скомандував. Та збагнувши, що рушницi зараз нездатнi до
стрiльби, дав нову команду: - Покладiть рушницi назад. Берiться за шаблi
та ножi!
- Добре, батьку! - озвалися на чайцi.
Ще раз блиснуло - на цей раз зовсiм близько, бо одночасно iз зблиском
гахнуло з гармати. Ядро пролетiло високо й хлюпнуло в воду далеченько. Але
Карпо не встояв, рiзко хитнувся i хоч втримався-таки на носi, проте
випустив смолоскип у воду.
Запала ревуча, пекельна тьма.
Пролунало кiлька рушничних пострiлiв з галери.
Недайборщ вiдчував, що турки поряд, але де вони - хiба ж побачиш у
такiй непрогляднiй тьмi?
- Хлопцi, пильнуй! - гукнув вiн.
- Добре, батьку! - озвалася чайка. I в цю ж мить вiн i вiдчув i побачив
крутий нiс галери, що навис над чайкою.
- Назад! - ревнув отаман, та було вже пiзно. Чайку штовхнуло пiд хвилi,
затрiщав борт - i Карпо вiдчув, що це вже кiнець... Його пiдхопила хвиля й
кидонула назустрiч галерi...
РОЗДIЛ ШОСТИЙ, _
у якому герой бiльше дума║,_ нiж_ дi║; _
а втiм, це не так уже й погано... _
Граф Олександр осадив коня i пильно подивився на Петра.
- Чого засумував? - запитав вiн. - Ось уже третiй день суму║ш...
- Га? - мовби прокинувшись вiд глибокого сну, кинувся Петро.
- Суму║ш чому? Тридцять лiт рвався додому, а тепер суму║ш...
- Тридцять лiт... - У пригаслих очах Петрових щось блиснуло, - тьмяно й
важко, мов розплавлене олово. - Додому рвався... А що таке: додому? I де
воно оте: додому?
Граф Олександр спохмурнiв. Звузились чорнi очi.
Усе життя мрiяв Петро Скрипник про повернення на рiдну землю, на
сонячну, золоту, квiтучу, спiвучу, зоряну Укра┐ну. За тридцять лiт вона
вже й забуватися йому стала, та вiн вигадував ┐┐ собi, вiн фантазував, вiн
вимрiював сво┐ Сугаки, свою Вкра┐ну.
Бачив поганих, недобрих, пiдлих людей - думав: "Е нi; на мо┐й Укра┐нi
не такi!"
Чув брудну лайку чи лихi слова - думав: "Е, моя Укра┐на - то тiльки
ласка й бажання добра!"
Бачив, як люди продавали один одного за нiкчемний мiдяк, i зневажав
таких людей, думаючи: "Нi, укра┐нцi не такi! Це - гордий народ!"
Чув недолугi пiсеньки й побрехеньки i думав: "Еге, а як спiвають i
розповiдають у нас!"
Бачив пустелю, а уявлялося: "Ой у нас, на Вкра┐нi, так там усюди сади
квiтують!"
Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий смiх - згадувався ще з
дитинства, i здавалося, що укра┐нцi тiльки те й умiють, що смiятися...
I от вiн при┐хав додому. Першим стрiв його шинкар Лейба, якому нема
нiякого дiла до того, що ти вимрiяв у муках тридцятирiчно┐ недолi. А потiм
- кiлька зарозумiлих польських панкiв. I аж потiм - Сугаки.
Вiн заскочив туди на якусь лише годинку - збрехав графовi Олександру,
що сюдою - найкраща дорога до Ки║ва...
Треба ж було ото статися, що граф Олександр i його супутники в'┐хали в
село якраз у ту годину, коли там ховали якусь бабу.
Дво║ чорних волiв з бiлими зiрочками на лобi тягли сани, на яких лежала
домовина з висохлим бабиним тiлом. А за саньми йшов не такий уже й великий
гурт людей. Найпереднiше дибав сивий, як мiсяць, дiд з шаленими очима, за
шворки було прив'язано йому циганського бубона, i обрубаними майже по
лiкоть руками дiд бив-вибивав по бубону, реготався беззубим, як у
немовляти, ротом, реготався - i сльози, мов iскрини, бiгли по його щоках.
Вершники зупинили коней, спiшилися i, знявши шапки, стали обiч дороги.
Петро вдивлявся в лиця - обсмаленi сонцем, пооранi зморшками, обчухранi
вiтрами - напружувався, мов зорець на щоглi корабельнiй, щоб пiзнати хоч
кого-небудь... I - не пiзнавав. Iшли якiсь чужi┐ люди, що не знали його,
Петра Скрипника... I вiн тих людей не знав. Але ж це були його земляки,
його сугачани...
- Кiм бу? [88] - запитав вiн пошепки в людей, забувши, що це - рiдний
край й що тут треба говорити по-рiдному.
Нiхто нiчого не сказав. Усi йшли мовчки. Нiхто не плакав. Тiльки десь
там, попереду, вибивав у циганський бубон старий-престарий дiд.
Нараз схлипнув хтось позаду, i Петро почув плаксивий голос, який,
перериваючись i затинаючись, став виводити:
- Ой же господи мiй милосердни-и-ий...
Та й сестричко моя рiдне-е-е-сень-ка...
Та й чого ж то ти закрила сво┐ очень-ки-и...
Та й вони ж тепер не бачать нi ясно-о-го дня...
Та ще й темно-о┐ нi-i-iченьки...
Жiнка замовкла, мов ┐й не вистачило повiтря. Петро пiдвiв голову й
побачив сухi й пекучi, мов перець, очi, бiлу-бiлу хустку на головi й пасмо
сивого волосся.
- Хто це? - прошепотiв вiн.
Люди нiмували, наче змовилися не казати чужому чоловiковi жодного
слова.
Ось уже пройшли останнi...
- Не к добру така стрiча, - промовив, вiдкашлюючись, Йован.
- По┐хали далi, - мовби не почувши Йованових слiв, сказав Олександр.
Вони посiдали на коней i помчали в село. Густа пилюка вибухала
пiстолевими пострiлами з-пiд кiнських копит. Вулицi розкручувалися й
розкручувалися перед очима.
"Де ж це було наше дворище?" - шарив-видивлявся напруженими очима
Петро.
Все навколо мовби поменшало, змалiло й змiлiло... Ось тут, зда║ться,
жив Тодор Трагiра, богомаз, за сина якого вiддали Устю - сестру Петрову.
Так, так, це те дворище, тiльки де взялись тут старi яблунi? Ах, як же це
вiн забув, що за тридцять лiт будь-яка яблунька постарi║... Десь тут
вiдрубали голову поповi - як це його звали? Боже ж ти мiй, жив на свiтi
чоловiк, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його iм'я... Тут
же й Никодима-бiдолаху... I Тодоровi руки вiдрубали...
У Петровiй головi ожив бумкiт циганського бубона. I Петро ледве не впав
з коня...
Чи не богомаз Тодор Трагiра стука║ по бубону обрубками рук. Але чому в
його очах - безум? Чому вiн смi║ться, як дурний Дода - так, зда║ться,
звали того бiдолаху, якому першому в селi знесли голову, мов галку?
Петро скочив з коня й мовчки подався до хвiртки. Торгонув ┐┐ - вона
зарипiла. З-пiд хлiва озвався собака, задзвенiв ланцем, кинувся, давлячись
гавкотом, на Петра.
- Кiм бурада? [89] - вигукнув Петро i вiдчув, як йому сухо стало в
ротi. Стiльки лiт був у Туреччинi й тепер завжди,. тiльки-но
розхвилю║ться, переходить на турецьку мову.
- Гей, хоч хто ║? - знову вигукнув Петро. I тут, мов пiсля чарiвного
слова, розчинилися дверi й на порозi хати з'явилося дiвча рокiв
сiмнадцяти.
- Добридень, дiвчино! - закричав Петро.
- День добрий! - вiдповiла дiвчина.
- Чи не дала б ти води напитися?
- Води? - на хвилину вона мов замислилась. - Можу. Зараз. А чому ви так
кричите?
- А що - кричу?
- Та трохи...
I - шаснула в сiни.
- Злазьте, хлопцi, - по-турецьки звернувся Петро до сво┐х супутникiв. -
Зараз будемо пити найсмачнiшу в свiтi воду. Джузеппе, Йован, Олександр
зiскочили з коней. Дiвчина вийшла з вiдром i корцем. Зачерпнула води,
сполоснула корець, знову набрала й подала Петровi. Той передав графовi
Олександру.
- Тебе як звуть, дiвчино? - запитав Петро.
- Галя.
- А чия ж ти?
- Шлапакова.
- Це якого Шлапака? - поморщивши лоба, перепитав Петро. Вiн намагався
згадати когось iз Шлапакiв, але згадати не мiг.
- Ну... Шлапака Демида... коваля...
- То вiн, Шлапак Демид, тут живе?
- А то хто ж? - здивувалась дiвчина.
- А...
Уважно роздивлявся ┐┐. Це було метке чорнооке дiвча з кирпатеньким
носиком, тонюн║, мов стебельце; довгi кучерявi "оси, а в косах - квiтки. I
- малесеньке родименятко на лiвiй щiчцi.
- То, кажеш, Галя Шлапакiвна? - усмiхнувся Петро.
- Та не Вiвдя ж...
Дiвчина взяла вiд Олександра корець, нахилилася над вiдерцем - i ┐┐
чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула по плечу й хлюпнула у
вiдро.
Вона з досадою вiдкинула косу назад, взяла вiдро й понесла пiд кущ.
- Я зараз вам свiжо┐ принесу.
- Давай цi║┐, - засмiявся Петро. - Це найкраща.
- Та ну вас, - теж засмiялася дiвчина, але вiдро поставила й зачерпнула
з нього води.
Червона пелюсточка плавала в корцi, мов манюнiй човник у морi. Сонце
свiтило в прозору воду i на днi червонясте вiд тi║┐ пелюсточки
вiдблискувало...
Петро пив цю воду й дивився на дiвча, а воно стояло й дивилося на нього
- поважного вусатого дядька.
- Давно в Сугаках живеш, га? - одiрвавшись на мить од води, запитав
Скрипник.
- Я живу сiмнадцять лiт, - блиснула перловими зубами дiвчина.
- А батько? Чому я не пам'ятаю його?
- Бо батько - сам лядовський.
- А... З iншого села.
I вiн припав до води. Потiм одiрвався знову й запитав:
- А кого то сьогоднi ховають?
- Бабу Мотрону Совиху, царство ┐й небесне...
- А чом у церквi не дзвонять?
- Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква православна, а
не костьол...
- Як то - заборонила? За яким правом?
- А хто те║ право пита║? Помовчали.
- А що то за чоловiк?.. Попереду з бубоном. Безрукий... Обличчя дiвчини
спохмурнiло.
- Убогий один... Вiн у нас живе, он у тiй хатинi.
- А без рук чому?
- Не знаю. Кажуть, що турки поодрубували за щось...
- Як то - за щось? - аж розсердився Петро. - Iм'я в цього чоловiка яке?
- Тодором звуть... Але на селi всi його дурним Додою дражнять.
Петро здригнувся.
- Дода - то iнший. Доду турки зарубали першим у Сугаках. А
Тодоровi-богомазовi тiльки руки повiдрубували!
- Не знаю, я при тiм не була, - вiдповiла дiвчина.
- Та вже ж - не була...
- Слухай, Петре, - обiзвався по-турецьки Джузеппе, - доки ти триматимеш
кухля? Я хочу пити.
- На, пий, - вiддав трi║стинцевi корця Петро. I знову до дiвчини: - Так
ти що, не зна║ш, що Тодор Трагiра був богомазом?
- Не знаю, - похитала головою дiвчина.
- Та як же це можна? Чоловiк мав такий хист, що йому за це руки
повiдрубували, а ти про це нiчого не зна║ш!.. Та ти бачила його iкони?
- А де?
- Ну в церквi?
Петро пiдвiв руку, щоб показати на церкву, але ┐┐ на тому мiсцi, де
вона стояла колись, не було, згорiла разом з Юхримом-дзвонарем ще тридцять
лiт тому... Нова церква стояла праворуч на горбi...
Похилив голову.
- Так, так! Я, мабуть, трохи дивний?
- Та нiчого, нiчого, дядьку, - поспiшила заспоко┐ти його дiвчина. - Я
здогадуюся, хто ви такий...
- Хто?
- А ви з турецько┐ неволi втекли... Так?
Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, клiщами стисло йому горло,
а перед очима потуманiло-попливло...
- А в нас, - мов крiзь туман чув Петро, - у селi чекали, кажуть,
бранцiв з неволi. Десять лiт чекали, i п'ятнадцять, i двадцять п'ять...
Туманiло-пливло перед очима. Зцiпив зуби до болю...
- Не прийшов нiхто... Всi погинули, мабуть... Царство ┐м небесне...
- Не всi, - зi стогоном видавив Петро з себе. - Не всi, дитино...
Дай-но ще водички...
Пив рiдну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дiвча i
заспокоювався поволi.
- Так от, мала. Дядько Тодор Трагiра - то був пречудовий богомаз.
Чоловiк такого великого хисту, що його сам дiд Скрипник поважав. А ще ж i
хоробрий був. Коли в Богданi┐ Йон-Воде Лютий пiднявся на турка, Тодор
Трагiра був у нього хоробрим вояком... А вже потiм прийшов на Вкра┐ну...
Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собi за жону... Отак...
- Де ж вони всi?
- Де? - блиснув очима Петро. - Отам он, - показав пальцем до старих
яблунь, - прив'язали Никодима й голову вiдрубали. А ось тут, - показав
пальцем ближче, - Трагiрi руки повiдрубували... А Устя... Устю далеко
забрали. В Туреччину. Син у не┐ там народився - онук дiда Тодора Трагiри.
- Живий?
- Не знаю... - зiтхнув Петро. - Не знаю. Чи живий, чи нi... Потурчений
вiн. Яничар. Може, при┐здив сюди наших людей вбивати... Я й iмення його не
знаю. I навiть Устя не зна║... Зна║ тiльки, що його позначено синiм над
бровою та на пiдошвах...
- А ви ж як? Ма║те жiнку, дiтей?
Всмiхнувся гiрко Петро. Та вiдповiв за давнiм козацьким звича║м: витяг
наполовину з пiхов шаблю i промовив:
- Оце моя жiнка...
- На Запорiжжя ┐дете?
- Далеко ┐демо. Дуже далеко. Але я ще думаю навiдатися додому...
- Будь ласка, радi будемо.
- Ну, що ж, спасибi за смачну водичку, за добру розмову...
- А що казати батьковi?
- А те, що Петро Скрипник при┐здив, Устин брат... Ну, бувай! - i вiн
скочив було на коня, та враз якась думка скинула його з сiдла.
- Слухай-но, дiвчино, а ти про дiда Скрипника хоч щось зна║ш?
- А хiба вiн справдi жив? То ж тiльки казка.
- Яка ще казка?
- Про його скрипку. Що вiн заповiв поховати ┐┐ разом з дим, а сам
дiдьковi продав душу, та як умер, то його тiла тут же й не стало, а
скрипку знайшли отам - у полi... Розтоптану...
- Ну i...
- Так наш Дода, ну, отой, що ви кажете Тодор Трагiра, весь час туди
носить, на тую скрипку, камiння. Цiлу гору камiня за тридцять лiт наносив.
- Як же вiн носить?
- А так.. Бере камiнь оцупками сво┐х рук та й несе через усе село. Дiти
бiжать, смiються, пальцями на нього тицяють, а вiн несе... Скрипчина
могила - так кажуть про те мiсце, але воно якесь чудне... Бува║, що вночi
там ви║, мов скрипка плаче-гра║... Чи нечиста, прости господи, сила?
Петро знову скочив у сiдло, аж кiнь боком-боком пiшов.
- Бувай, молода, не забувай!
- Не забу-у-ду! - махнула вона рукою.
I коли Скрипник озирнувся, то побачив, як вона сто┐ть, маха║ правою
рукою, а лiвою трима║ бiля рота кiнчик коси, що впала була у вiдерце.
Скрипник провiв рукою по вусах та щоках й намацав щось нiжне й холодне.
Вiн глянув на руку й побачив червону пелюстку. Хотiв роздивитися ┐┐, та
вiйнуло вiтром, i пелюстка злетiла з руки. Вiн ще раз озирнувся - дiвчина
стояла й махала рукою...
"Тридцять лiт по свiтах вештався, але знав: ║ на свiтi Сугаки - моя
батькiвщина. Думав: умирати буду - сюди при┐ду, бо то - моя земля. I от -
при┐хав. I нiчого, нiчого нема║ того, що в'язало мене з нею...
А все одно - п'║ш рiдну воду i плакати хочеться!"
Вони ┐хали вузькою стежиною в лiсi. Могутнi буки шумiли ще мiцним
зеленим листом. Просвiчувало крiзь листя рiзко блакитне, вже не лiтн║
небо.
Стежка то вигиналася мiж кущами, то бiгла прямо, конi йшли собi дрiбною
риссю. Олександр i Петро сидiли наче влитi, Йован i Джузеппе помiтно
пiдскакували, й це дiло нi ┐м, нi коням явно не подобалося, а Йон
вигуцував, як йому хотiлося, вимахуючи по-хлопчачи лiктями.
Петро якось озирнувся на молдаванина i мимоволi засмiявся, побачивши
його розвеселе обличчя. Йон дригав ногами i щось наспiвував собi пiд нiс.
- Що ти, Ионе, так тихо? Заспiвай уголос, щоб усi чули! - сказав Петро.
Йон, мовби його застукали на чомусь негарному, зашарiвся, махнув рукою:
навiщо, мовляв...
- Та заспiвай, я ваших пiсень не знаю. Ион трохи подумав, а потiм, ще
дужче почервонiвши, попросив :
- Вiдвернiться, тодi заспiваю. Тiльки слiв не зрозумi║те.
- А ти менi розкажеш.
Конi лiниво трусили риссю пiд густими грабовими гiлляками, пiд ┐хнiми
ногами вигиналася поросла мохом стежина. Йон виспiвував свою пiсню, i вона
мов летiла мiж дерев разом з вершниками, а потiм губилася в зеленому
шумовиннi лiсу.
- Ви зна║те, дядьку Петро, про що я спiвав?
- Мабуть, .про любов.
- Еге...
- Я тобi можу навiть розповiсти, що дi║ться в тво┐й пiснi. Хлопець каже
дiвчинi: у тебе такi гарнi чорнi коси, а в косах квiтки; дай менi на тво┐
коси подивитися. Хлопець дiвчинi каже: в тебе такi бiлi рученьки, а на
рученьках - моя доля; дай менi взяти тебе за руку. Хлопець каже: у тебе
такi червонi й солодкi, мов кавун, вуста...
Йон засмiявся:
- Не так...
- Я тобi дам не так! - визвiрився Петро. - Все так. Кожен думав про
сво║. Йон - про Вiорiку, доньку бадi [90] Гогу, яка йому подобалася;
Джузеппе згадував напiвзабутий ним Трi║ст i донью в бiлому у вiкнi;
Йовановi згадалися дiвчата-чорногорки, що йдуть ланцюжком по вузькiй
кам'янистiй стежинi; Олександр думав про далекий Ки┐в i про те, що треба
поспiшати й поспiшати...
А Петровi привиджу║ться родимочка на лiвiй щiчцi i червона пелюстка в
корцi з водою.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ, _
у якому геро┐ бiльше дiють, мiж думають; _
зрештою це теж не так уже й погано... _
Коли Недайборщ, пiдхоплений оскаженiлою хвилею, летiв назустрiч галерi,
вiн ще встиг закричати:
- Хлопцi, хапайтеся за весла!..
Його кидонуло на брус, що навис над водою. Недайборщ сильно вдарився,
але вхопився за нього. Ще раз гукнув:
- На галеру, хлопцi!
Сам же, пiдтягшись на брусовi, розгойдався i перекинув ноги вгору.
Весла в галери довгi. На кожне з них вирубували по добрячому дубовi.
Чи почув хто його крик, чи нi, Недайборщ не знав. Вiн завмер на
брусовi. Намагався вслухатися в навколишнiй рев, щоб почути, чи нема║
поряд ще когось. Але що ти почу║ш у цiй веремi┐?
Море шаленiло. Воно жбурляло галеру, лупило сво┐ми тисячопудовими
кулаками в ┐┐ борти.
Карпо сповз з бруса й полiз уздовж борту до корми. Чого його тягло
туди, Карпо не думав, вiн просто лiз, бо треба було щось робити.
I раптом наткнувся рукою на людське тiло. То була голова. Карпо одразу
вiдчув, що голова поголена, з оселедцем. Отже, весляр чи козак.
- Хто ти? - прошепотiв Карпо.
- Це я, отамане, - почувся знайомий голос Клюсика.
- Де ти взявся? Ти ж у морi!
- А я зачепився в морi за весло та й вибрався.
- Як ти мене побачив?
- А я, як кiт, уночi бачу, - прошепотiв Клюсик i раптом схлипнув.
- Чого ти?
- Чайки жаль i хлопцiв... Дурно пропали...
- Всi?
- Не всi, кiлька почепилося на весла... Та, може, хто з другого
борту... Та й за чайку, хоч там повно води, вхопився дехто.
- Що робити будемо?
- Воювати, - вiдповiв Клюсик.
Це вже було смiшно! Битися з екiпажем галери - це душ двiстi озбро║них
туркiв, не менше, а ┐х, козакiв, поки що лише дво║...
- Почекай, треба узнати, що тут i як, - промовив Карпо.
- Та тихше - почують!
- У цьому ревиську щось почу║ш!
Карпо полiз уперед. Галера здригалася вiд ударiв хвиль. Вiдчувалося, як
рiвномiрно працюють весла: раз-два, раз-два... Головне, щоби хлопцi добре
трималися за тi весла. На веслах сидять невольники i, вiдчувши зайву вагу,
вони одразу здогадаються, що це козаки.
Карпо й Клюсик пробиралися уздовж борту, витягши шаблi з пiхов i
тримаючи ┐х у руках.
На тлi чорно-сiрого неба, що стрибало то вниз, то вгору, темнiла якась
постать. Бiля люка стояв турок. Карпо, не дихаючи, пiдкрався ближче.
Щосили махнув шаблюкою. Турок навiть не крикнув.
Гуркотiло море, гойдалася галера, було холодно й моторошно.
Турки, напевно, й не вiдчули, як ┐хня галера налетiла на отаманську
чайку.
Але ж бiля двохсот озбро║них ворогiв... А ┐х, козакiв, якби навiть з
чайки врятувалися всi, - п'ятдесят.
Найстрашнiше, що в такiй темрявi не розбереш, де хто ║, де - свiй, де -
чужий...
Хлюпали важкi весла по збуренiй водi. На кожному веслi - по сiм
невольникiв. Ось хто допомiг би, якби ┐м розiмкнути кайдани. Але як туди
дiстатися?
Ляда люка, що веде до невольникiв, - поряд... Якщо Карпо схопиться ось
за це кiльце, пiдiйме ляду... Що тодi? Скiльки там, бiля невольникiв ║
наглядачiв? Небагато, але ж вони можуть пiдняти тривогу...
- Клюсику, - прохрипiв Недайборщ.
- Ну?
- Лiзьмо до веслярiв.
- Нащо? - схлипнув Клюсик. - Страшно.
- Тьху на тебе!.. Пiдiймай ляду. Я сам спущусь. Почу║ш шум - лети
виручати.
- Добре.
- Та не хлипай.
- Холодно.
Ревло море, шалено стрибали хвилi, перекочуючись через галеру. Хлюпали
весла по водi - турки йшли на пiвнiч.
Тiльки-но вiдкрився люк, як отаман почув стукiт барабана й хрипiння
двох сотень невольничих горлянок. Потiм ударило в нiс смородом i спекою.
Поволi спускався вниз. В однiй руцi пiстоль, в другiй - шаблюка.
Навколо - цiлковита темрява. I - невiдомiсть.
Ось уже низ. Хтось нiби йде. Притисся до стiнки. Так i ║. Пройшов
наглядач. Пройшов...
Карпо обережно посунув за ним. Рукою наткнувся на ланцюг - тьху ти,
нечиста сило... Мацнув далi - лава. Тiльки тепер спостерiг, що над ним
вигойду║ться туди-сюди держак весла. Тяжко дихало, як iз мiха. Карпо
мацнув ще далi - наткнувся на людське тiло. Нога. I - тут же:
- Пугу! Пугу! - вимовив стиха.
Гуркiт моря, тяжке сопiння сотень людей - i вiдповiдь:
- Козак... з лугу...
Свiй!
- У кого ключ вiд кайданiв?
- Тс-с!.. У Абдали!.. Тiльки-но пройшов...
- Де саме?
- На поясi!
- Скiльки тут ┐х iще?
- З десяток...
- Зброя?
- Камча... Нiж. I все.
- Не чув - по веслах iншi не лiзли?
- Чув...
- Ну, бувай! Щасти тобi!
- Й тобi...
Карпо вiдлiз до стiнки, принишк, став чекати. Було душно й темно: в
морських баталiях з козаками турки боялися палити вогнi на сво┐х галерах -
то був би славний орi║нтир для гяурiв, якi тут же могли кинутися на
абордаж.
Наглядач-турок наближався. Карпо його не бачив i майже не чув, але
вiдчував... Тихо засунув пiстоль i шаблю за пояс.
"Ну, ходи, ходи!.."
Турок був поряд. Карпо чув навiть, як вiн дише. Простягнув руку й
помацав... темiнь...
I в ту ж мить вiдчув важку руку турка на сво║му плечi. Схопив ворога за
горлянку i кулаком правицi бабахнув, як колись навчив його один ангелян, в
щелепу.
Наглядач навiть не писнув, мiшком звалився пiд ноги. Карпо швидко
обмацав пояс, знайшов ключi i нiж. Ключ затис у руцi, а ножа загнав
турковi в груди. Наглядач здригнувся й затих.
Полiз назад.
- Пугу!
- Козак... з Лугу...
- Ось ключ, - подав шмат залiза в тремтячi пальцi.
А сам - далi. Бив барабан, бив, бив, подавав ритм веслярам. Раз-два!
Раз-два!
Мiж рядами, прикутi, спали невiльники, чия черга веслувати настане
вранцi.
Шумiло море, скрипiли борти галери.
Карпо вiдчув, що хтось поклав йому руку на плече. Здригнувся, рвучко
обернувся.
- Це я! - почувся знайомий голос "козака з Лугу". - Розкувалися.
Веслу║мо. Що далi?
- Всi розкувалися?
- Всi! Нас спiшно заковували - всiх одним ланцюгом.
- Ага! Ну, тодi гребiть i далi, але треба зараз знищити наглядачiв.
- Добре.
Невольник зник. Знову шумить море, тяжко дихають раби. Тiльки десь щось
нiби скрикнуло. Та барабан перестав торохтiти. Нi - знову озвався...
Перед ранком галера повернула назад. На палубi стояв Карпо Недайборщ i
вимахував смолоскипом до всiх, хто був у морi:
- Пливiть сюди... Галера наша! З п'ятдесяти козакiв уцiлiло всього лиш
двадцять дев'ять. Люто вiдплатили запорожцi яничарам за смерть сво┐х
товаришiв - жодного не залишили на борту галери, всiх, навiть капудана-агу
жбурнули в розшалiле море, хоч i просився, хоч i благав, щоб помилували -
величезний викуп обiцяв.
- А мо┐х хлопцiв хто менi поверне? - гарикнув у вiдповiдь Карпо. - Iди
ракiв ловити!
Ляпнув об хвилю - та й усе.
- Хлопцi, вилазьте на щогли та видивляйтеся - може, кого з наших
побачите! Гуде, реве море.
Дрейфу║, глова║[91] на хвилях турецька галера, захоплена козаками.
Десь на пiвночi - козацька ватага. Чотирнадцять чайок без
отамансько┐... Пливуть додому...
роздiл восьмий, _
у якому дивовижно перехрещуються людськi долi... _
Мабуть, Петровi Скрипнику недаремне привидiлася чорноока Галя... Бо
саме того дня згадався й ┐й отой чудний дядько, що пив у не┐ воду. Вiн так
на не┐ тодi пильно дивився... Напевно, глибоко нещасливий чоловiк.
При┐хати додому через тридцять лiт i нiкогiсiнько рiдного чи бодай
знайомого не зустрiти...
Галя йшла битою степовою дорогою. Ледь-ледь накрапав ще теплий, але вже
дуже дрiбний - передосiннiй - дощик.
Пришвидшила крок - бiля старого-престарого береста в степу на не┐ чека║
братик Олелько, що разом з дiдом пасе худобу.
У горщику брата║ться борщик, смачко-смачно пахне. Ще гарячий. Сама
зварила. Сама й несе братовi та дiдовi.
Берест сто┐ть-бовванi║ посеред степу. Скiльки живуть сугачани, стiльки
й знають його. Старий як свiт. Бува║, що почина║ всихати - от-от його
схопить за горло смерть берестяна. Аж нi - пiсля снiговито┐ та вiхолисто┐
зими, як розгуля║ться весна-рясна, як роздзеленчаться срiбнi
шибеники-струмки, як розпашi║ вiд весняно┐ хiтi земля, то нiяка нi божа,
нi чортяча сила не всто┐ть; от i берест - торiк повистромлювались голi
гiлки-караки, а зараз - диви! - геть увесь забуяв, загойдався пiд юним
весняним вiтром, i устало зелене степове диво небаченим вiтрилом, i вже
зда║ться, що весь степ поплив пiд оцим божевiльне блакитним небом...
Берест сто┐ть-бовванi║, а ступнiв отак за тисячу вiд нього - кам'яна
могила непорушна. Скрипчина могила - так кажуть на селi. Щодня туди
безрукий камiння носить... Кажуть, що якийсь чоловiк з сусiднього села
┐хав возом i побачив могилу. Взяв та й наклав повен вiз того камiння -
хату мурувати надумав, - аж тут налетiла гроза, громом ударило в того
дядька з неба; та й убило тут же, тiльки переляканi конi з повним возом
бiлого, як людськi черепи, камiння примчали до дядькового дворища...
Пiд берестом чомусь не видно нiкого. Може, погнали худобу в балку?
На бiлiй кам'янiй могилi з'явилася людська постать. Ця постать махала
короткими руками, пiдскакувала, мов у якомусь танку.
"Бiдний, нещасний", - подумалося Галi, i знову згадався отой дивний
дядько, що пив у не┐ воду. Вiн дивився на не┐ сумними очима i розповiдав
про чоловiка, що був прекрасним богомазом, а став безруким дурником.
Господи! Та невже в цього нещасного чоловiка нiчого в душi не лишилося?
Невже страшна бiда так скаламутила й затемнила йому розум? Он - танцю║ на
могилi... Чому? Навiщо? Що це означа║?
Той, що танцював на бiлiй могилi, раптом зник. Але нi, вiн вигулькнув
з-за кущика й бiжить назустрiч.
Тут злегенька подув вiтерець - i Галя почула якусь дивну музику. Й
одразу збагнула: спiва║-виграва║ схована пiд бiлим камiнням скрипка дiда
Савки.
- Г-г-и-и! - почулося здаля. Галя з досадою вiдмахнулася рукою на крик
безрукого чоловiка, вслухаючись у незбагненно-чарiвну музику, що долинала
з бiло┐ могили.
- Г-г-и-и! - почулося ближче, i Галя подивилася на безрукого. Чого то
вiн справдi хоче?..
п┐ душi хотiлося тишi й спокою. Щоб тихо-тихо дощик шелестiв, щоб здаля
долинав спiв заховано┐ в кам'янiй могилi скрипки i щоб думалося про
щастя...
- Г-г-и-и! - невгавав безрукий чоловiк.
Мимоволi поглянула туди, куди показував обрубок Додино┐ руки. З балки
ви┐здили якiсь вершники, йшли якiсь люди пiшаницею. Хто б то мiг бути?
п┐ серце затiпалось.
- А-а-а-а! - кричав безрукий богомаз, страшно роззявивши беззубого рота
й бiжачи назустрiч Галi.
А обрубком руки показував на балку: тiкай, мовляв!
А Галя не могла рушити з мiсця, дивилася посiрiлими очима на степ, на
чоловiка, що бiг до не┐ та кричав, на вершникiв, якi летiли просто на не┐.
Безрукий богомаз повернувся до Галi спиною й пiдняв над головою обрубки
рук.
- А-а-а-а! - заволав вiн, махаючи сво┐ми страшними цурпалками, аж
вершники зупинилися, ┐хнi конi затупцяли на мiсцi, вибиваючи з-пiд копит
сиву пилюку.
Галя мов заклякла. Вона не могла зрушити з мiсця, гейби хто зв'язав ┐й
ноги. Переднiй вершник - молодий, красивий, блакитноокий, з синьою, схожою
на родимку плямою над правою бровою - скочив з коня й пiдбiг до Галi...
Упав на землю вузлик, де був свiжий борщ у горщиковi, покотилися шмат
хлiба, цибулина.
Галя кричала, пручалася, виривалася з цупких, твердих, мов залiзо, рук
турка, але нiщо не допомагало.
Лежав на землi зомлiлий вiд удару кабзою шаблi по головi Тодор Трагiра.
На нього нiхто не дивився - дивилися на дiвчину, яку ода-башi Селiм,
тримаючи на руках, нiс до свого коня.
* * *
Пiсля травневого повстання 1622 року орту, якою став командувати Селiм,
було вiдправлено до Богданi┐. Яничари зразу не хотiли йти, але колишнiй
бунтарський запал уже вичерпався, й вони пiдкорилися.
Мiсяць ходу - i вони вже на березi Днiстра.
Тут, звичайно, знайшлася для них робота. Ходили невеликими походами в
лiси - воювати з повстанцями, якi часто налiтали на села та мiста, зайнятi
турками, i немилосердно били чужинцiв, визволяли з тюрем закутих у кайдани
сво┐х товаришiв, якi вливалися в ┐хнi загони, чи ж, перейшовши Днiстер,
iшли на Укра┐ну - на Сiч.
Кiлька днiв тому iз зiндана втiк молодий молдаванин Йон Кодряну. За ним
було послано в погоню аж п'ятеро озбро║них до зубiв яничарiв. I що ж?
Чотири вiрнi слуги султана Мустафи залишилися лежати на березi з
простреленими головами, а молдаванин щез за Днiстром.
Цього стерпiти не можна було. Орта одержала наказ - негайно наздогнати
втiкача й скарати найлютiшою смертю.
Але де його шукати? Заднiстрянщина велика... Та яничари були впертi.
Вони вже обскакали не одну сотню миль по Заднiстрянщинi. А Йона Кодряну не
знайшли.
Отже, залишилося одне - дощенту спалити село Миндру, звiдки той
Кодряну, а жителiв його забрати в неволю.
Нi Селiм, нi його во┐ни не вбачали в цьому нiчого поганого. Молдавани
були християни, гяури, а гяури - це не люди, аллах визначив ┐м бути
рабами, галерниками, харем-агаси, харем-ханим [92], прислужницями,
виконавцями найбруд-нiших робiт. I Селiм, i його во┐ни були певнi, що
гяури не здатнi на справжн║ страждання, на справжню хоробрiсть. Що ж,
трапляються i в них вiйськовi успiхи, але це через нездарнiсть деяких
турецьких во║начальникiв або ж через те, що хтось iз правовiрних розгнiвив
аллаха - i аллах посила║ як мсту поразку для во┐нiв Магомета. Але зелене
знамено пророка мусить замайорiти над усi║ю землею, над усiм Фарангом
[93], над Iндi║ю, над Серендiпом [94], над усi║ю Африкою, навiть над тими
землями, про якi знав капудан-ага Пiрi-ре┐с [95], а також над тим неозорим
кра║м, що вiдкрив його для невiрних Колумб. Чому мало бути саме так, а не
якось iнакше - Селiм не думав. Вiн звик так мислити ще в дитинствi, в
яничарськiй школi, вiн мислить так i зараз.
...Турецький загiн повертався назад. Щоб вчинити розправу над селом
Миндрою. Але ж iти з порожнiми руками було нецiкаво. I яничари почали
полювати. По хуторах, по невеликих селах ловили гарних дiвчат. Цей товар
такий же надiйний, як i золото та самоцвiти. Оскiльки все одно доведеться
пустити з димом богданське сiльце Миндру, а з його жителями мандрувати аж
до Стамбула, то чому б не прихопити з собою ще зо два-три десятки гарних
укра┐нок, яких можна буде вельми вигiдно продати в тому ж таки Стамбулi?
I в цьому Селiм теж не вбачав нiчого поганого. Навiть навпаки. Адже оце
дiвча, яке отак шалено рветься, кричить, куса║ться, не зна║, що на не┐
чека║. З такою красою вона стане дружиною якогось башi, а то й вiзира. А
якщо аллах буде милостивий, то, може, цьому дiвчатi пощастить радувати
самого султана Мустафу Недоумкуватого... Нi, просто великого султана
Мустафу...
Галя вiдбивалася, як могла: кусалася, дряпалася, плювала в пику
блакитноокого турка, - але вiн був сильний i невблаганний.
На помiч йому пiдбiгло кiлька яничарiв. Вони зв'язали - нi, не
зв'язали, а оповили мотузками все ┐┐ тiло.
Турок сiв на коня. Дiвчина вiдчула, як яничари пiдiймають ┐┐. I от вона
вже в руках блакитноокого. Турок був би красивим, якби не був турком. Вiн
чимось навiть скидався на отого чоловiка, про якого Галя згадувала оцi
днi, - Петра Скрипника. Тiльки цей був без бороди, з тоненькими
пiдфарбованими вусами i з синьою плямою над правою бровою.
Вона подивилася турковi простiсiнько у вiчi й крикнула:
- Пусти мене!
Турок мовби не чув.
Галя заплакала вiд безсило┐ лютi.
- Пусти мене, кьопек!
Турок не розсердився, а засмiявся.
Вона ухитрилася навiть плюнути йому в тi безсоромнi очi, чужi, ворожi,
турецькi очi, а вiн тут же закрив ┐й рот важкою, шорсткою долонею.
Дiвчина щосили хапнула зубами за цю ненависну долоню, вiдчула в ротi
присмак ненависно┐ турецько┐ кровi, а через мить ┐┐ рот було запхано
якоюсь ганчiркою.
Вона почала задихатися... Але терпiла... "Добре, добре, я задихнуся,
але вашою не буду!"
Задуха стала нестерпною. Галя заплющила очi й вiдчула, що вся вона
вкрилася гарячим потом, ┐┐ тiло здригалося в конвульсiях...
I тут турок вийняв кляп з ┐┐ рота. Галя закашлялася, з очей бризнули
сльози, все лице горiло. Турок дивився на не┐ люто й стурбовано. З його
руки текла кров.
Вiн перевернув ┐┐ обличчям донизу. Кiнь побiг дорогою Останн║, що Галя
побачила, - лiс кiнських нiг i далеко в степу - безрукий Тодор Трагiра,
який пiдвiвся iз землi и побiг за кiньми... Бiг, бiг, аж поки знову не
впав...
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ, _
у якому геро┐ слухають правдивi iсторi┐ Джузеппе, _
стрiляють з пiстолiв i сваряться мiж собою... _
На сьомий день подорожнi, переспавши нiч у Фастовi, рано-вранцi ви┐хали
до преславного города Киева.
Хто з пiших чи кiнних не стрiчався, в усiх Петро перепитував :
- До Ки║ва скоро?
Й усi всмiхалися й вiдповiдали:
- Скоро, скоро! До вечора будете!
Навiть конi, яких добре-таки притомила далека дорога через кiлька
кра┐н, - навiть конi побадьорiли, мовби вiдчували, що ось-ось кiнець путi.
Вони ┐хали битим шляхом п'ятеро в ряд, i коненята весело ┐х несли, i
кожному хотiлося спiвати.
А Джузеппе розповiдав свою чергову побрехеньку.
Попереду показався якийсь екiпаж, запряжений четвiркою коней.
- Цiкаво, хто це? - примружився Петро.
Вершники спинилися. Назустрiч ┐м швидко ┐хала запряжена четвериком
карета, вигойдуючись на пружинах, торохтiли колеса, здiймалася пилюка, i в
тiй пилюцi безсило бiгли, задихаючись, тро║ чоловiкiв, прив'язанi довгими
мотузками до карети.
Трохи позаду - ступнiв за сто чи сто п'ятдесят - скакало щось близько
десятка озбро║них воякiв з надвiрного вiйська якогось польського графа.
- Петре, ти бачиш? - показав Джузеппе на карету.
- Бачу!
- Стiй! - закричав Джузеппе, ударивши свого коня ногами.
Стангрит[96] i вухом не повiв. Конi мчали, мов покази-лися, карета
гуркотiла, а ззаду бiгли прив'язанi люди...
- Сакраменто! - зарепетував iталi║ць. - Я вас перестрiляю!
Вiн вихопив пiстоль i нацiлився.
- Джузеппе! - вигукнув Олександр.
Але iталi║ць, люто витрiщившись на карету, удав, що нiчого не чу║.
Конi заiржали, вiжки натягнулися, завищали колеса - i карета
зупинилася. Пов'язанi люди попадали в пилюку.
Карета була схожа на якийсь хитромудре оздоблений сундук з дорогого
дерева й мiдi. Всi дерев'янi ┐┐ частини були вкритi тонкою рiзьбою й
полакованi, то там, то тут виблискували позолоченi прибрязкальця. Вiконця
були не тьмянi, слюдянi, а з скла.
Тiльки-но карета спинилася, як ┐┐ дверцята розчинилися i з них
виглянула товста червона пика.
- Пся крев! - зарепетувала пика. - Геть з дороги!
- Що вiн кричить? - запитав Джузеппе у Петра.
- Що ти - собача кров, - вiдповiв Петро по-турецьки.
- Сакраменто! - заревiв Джузеппе. - Скажи йому, щоб негайно вилазив iз
сво║┐ буди, а як не хоче, то я його й там застрелю. Чому вiн людей мучить?
- Геть з дороги! - репетувала пика. - Де моя варта? А варта якраз
набiгала. Вершники летiли на п'ятiрку мандрiвникiв.
Джузеппе вихопив ще одного пiстоля. Вихопили зброю i його товаришi,
крiм Олександра.
- Графе! - не повертаючи голови, промовив по-сербськи Йован. - Ви
мрi║те, щоб цей народ вас поважав i йшов за вами в похiд? Отже, виймайте
пiстолi.
Олександр промовчав, але пiстоль вийняв.
В цю мить з карети гримнув пострiл - i кiнь, на якому сидiв Джузеппе,
захропiвши, стрибнув убiк i впаз на переднi колiна. Та iталi║ць, вже
падаючи, встиг вистрелити з обох пiстолiв одразу. Вiн перевернувся, скочив
- i лиш тодi всi побачили, як полетiв через голову вбитого коня переднiй
охоронець i почули, як страшенно закричав пикатий у каретi.
Джузеппе вихопив шаблюку i загорлав:
- Зупинiться!
Супротивники тут же натягли поводи й стали.
- Зброю - на землю! - наказав Петро. - Ну? За криком хазя┐на карети
нiчого не було чути. Петро гарикнув:
- Ша, пане розпротакецький! Ша, а то стрельну! Це подiяло одразу. Пан
замовк. Тепер чувся тiльки стогiн, та й то слабкий.
- Зброю - на землю! - повторив Петро й вистрелив. Усi побачили, як
вилетiла, вибита кулею з рук одного з охоронцiв карети, шабля.
- Слуха║мо пана, - вiдповiв переднiй вояк, що впав разом з конем на
землю. Вiн вiдкинув шаблю вбiк. За ним те ж зробили iншi.
- А тепер виймiть з карети свого пана i перев'яжiть йому рану, -
наказав Петро. - Хто вiн, до речi, такий?
- То ║ славнозвiсний граф Лозовицький пан Болеслав. Поблiдлого пана
Болеслава вивели з карети. Куля iталiйця, попсувавши дорогий кармазиновий
жупан славнозвiсного графа, пробила рукав разом з рукою нижче лiктя. З
графового рукава текла кров.
- Хто вам дозволив, - укра┐нською мовою звернувся Олександр до
Болеслава, - отак поводитися з людьми?
- Не розум║м, - вiдповiв, кривлячись од болю, Болеслав.
- Ось я тобi запечу ще кулю в дупу, тодi ти все зрозумi║ш, - скипiв
Петро.
- Ну? - нетерпляче повторив Олександр. - Хто вам дозволив отак мучити
людей?
- То мо┐ голдовники, то мо┐ раби, - вiдповiв граф Лозовицький. - Що
схочу, те й зроблю!
- Шайтан! - аж заскреготiв зубами Петро.
- Ваша поведiнка не гiдна християнина, - гнiвно сказав Олександр. - Ви
поводитесь гiрше, нiж наглядач на галерi чи кримський мурза...
- Вони розбiйники. Вони втiкали на Запорiжжя...
- I це все?
- Цього вже багато.
- Ага.. - Олександр на хвильку замислився. - А що скажуть вашi люди?
Розв'яжiть i пiдведiть ┐х.
Дво║ охоронцiв пана Болеслава пiдiйшли до пов'язаних i стали ┐х
пiдводити. Пiдвiвся один - молодий, змучений, виваляний у пилюцi. Вiн,
хитаючись, ледве тримався на тремтячих ногах i водив у повiтрi руками,
мовби шукав опори...
- Ви вiдплатите за це самоуправство! - просичав пан Болеслав.
- Пане, один хлоп не хоче пiдводитися, - пролунало позаду.
Джузеппе пiдбiг до охоронцiв пана Болеслава, якi схилилися над тiлом,
розпростертим на землi. Це був хлопець рокiв тринадцяти. Його очi були
заплющенi, губи мiцно стуленi.
Джузеппе дiстав баклагу i, з зусиллям вiдкривши рот нещасному, влив
йому трохи вина. Це допомогло. Хлопець розплющив очi, потiм сiв,
спираючись на обдертi руки й заплакав.
- Сеньйоре Олександр, - почувся голос Джузеппе, - третiй чоловiк -
мертвий.
Олександр мовчки зняв капелюх.
Петро вiдчув, що йому наморочиться в головi вiд шалено┐ лютi. Господи,
боже мiй, оце тобi й Укра┐на! Мало ┐й турецьких наскокiв, мало ┐й iншо┐
бiди, так от ма║ш - ще й польськi пани!
- Ану, Йоване, вiдiйди! Я зараз йому в черево кулю зажену! - вигукнув
вiн.
- Петре! - пролунав твердий голос Олександра. - Не чини самосуду.
- Та ж це звiр, а не чоловiк!
- Петре, я наказую!
Олександр пiд'┐хав, подивився на мертвого селянина.
- Як же це сталося? Вiн же бiг...
- Не знаю, - вiдповiв старший бранець. - Нас тягли верстов з десять
отак, а може, й бiльше...
- Як звали його?
- Данило Клименко... В нього жiнка й тро║ дiтей лишились...
- За що ж то вас так?
- Не витерпiли пансько┐ сваволi. На Запорiжжя тiкали... В нас багато
хто тiка║, бо несила... А коли пiймають, то сам граф сiда║ в карету i
тяга║ отак чоловiка по шляхах, аж доки той боговi душу не оддасть...
- А вас же як звуть?
- Мене - Максимом Балаба║м, а його - Яремком Цiпуриною. Хлоп'як iще, а
i його не пожалiли...
- Так, так... Ваше село далеко?
- Та далеченько... Я сяду, а то щось ноги не тримають... Олександр
замислився. Щось треба робити з покiйником. Не залишати ж його на шляху...
Петро сказав пiвголосом кiлька слiв по-турецьки. Олександр гiрко
всмiхнувся.
- Ви, графе, йдiть додому пiшки, - сказав вiн. - I дякуйте боговi, що
ми вас отут не застрелили. У карету покладемо вашого хлопа, вами ж
замученого. I нехай стангрит його вiдвезе. Вашi два селянини по┐дуть з
нами - вони гiднi бути вiльними людьми. Вважайте, що я ┐х тут у вас купив.
Цiною вашого негiдного життя. Ми забира║мо й трьох коней. Все.
- То ║ розбiй! - верескнув пан Болеслав.
- Ще одне слово - i моя куля зробить отвiр у вашому черевi, пане граф!
Встати! - заревiв Петро. Граф Болеслав, тремтячи, пiдвiвся.
- Бiгом додому! Бiгом, бiгом, пся крев! - I щоб жодного слова! -
крикнув Петро.
Ноги в графа Болеслава дрижали, але вiн намагався бiгти.
- Борше, борше! - гукнув услiд Петро.
Товстий, огрядний, переляканий польський граф бiг не озираючись.
Граф Олександр сидiв на конi й перебирав пальцями гриву. Йому не
хотiлося дивитись на ганьбу польського графа. "Нi, ми взялися не за свою
справу, - подумалося йому. - Граф Лозовицький, звiсно, варвар, але це його
селяни i вiн може з ними робити, що хоче..." А другий голос пiдказував, що
Петро ма║ рацiю...
Думки Олександровi перервав чийсь крик. Вiн пiдвiв голову й побачив, що
Яремко Цiпурина пiдвiвся й, хитаючись, побiг услiд за графом Лозовицьким.
- Ти куди ото, малий? - гукнув услiд Петро. Але Яремко вхопив палицю i,
махаючи нею над головою, став щось гукати, захлинаючись вiд слiз.
- Ану, назад! - гримнув граф Олександр. Але Яремко мовби й не чув, що
йому гукали.
- Та нiчого страшного не станеться, - сказав по-iталiйськи Джузеппе. -
Хай влупить кiлька раз по литках. Дуже гарно вплива║ на характер...
- А вiн, мабуть, жодного разу не був битий палицею, та ще й мужицькою,
- реготнув Йон, i це непри║мно вкололо графа Олександра.
Тим часом Яремко наздогнав графа i вдарив його палицею по литках, як i
передбачив Джузеппе. Граф Болеслав звискнув, помчав ще хуткiше, але Яремко
не вiдставав i бив, по чому трапляв.
- Оце тобi, - плачучи, приказував вiн, - за дядька Данила... I ще раз
за нього... I за Максима... I ще раз - за Максима... I за мене... I за
всiх... I ще раз за всiх... I ще раз!
Зашпортнувся за грудку на дорозi, впав, але зразу пiдхопився, рвонув
слiдом за графом. Та тут його наздогнав Петро.
- Досить уже, хлопче!
- Не досить! Пусти! - закричав Яремко вириваючись, дригаючись,
дряпаючись. Але тут же одержав такого стусана, що перелетiв канаву й
покотився по травi.
- Ану, щоб слухався менi! - вигукнув Петро, тупнувши ногою й стьобнувши
нагайкою себе по халявi.
- Чого ви його захища║те? - закричав Яремко у вiдповiдь. - Вiн людину
убив, а ви кажете "досись". Я його вб'ю! Ось як пiду в козаки та одержу
шаблюку, то я йому зразу голову зiтну!..
- Молодець! Правильно! - вигукнув Джузеппе. - Треба вбивати таких! Ось
як станеш козаком, так ми всi гуртом при┐демо до тебе в село й графа на
палю посадимо.
- I посадимо, - шморгнувши носом, вiдповiв Яремко.
- А зараз ходи сюди, допоможеш нам мертвого перенести.
Очi Джузеппе були сумовитi й добрi. В такi очi не хотiлося кричати
чогось образливого й злого.
Джузеппе разом з Максимом та Яремком перенесли мертвого Данила в
панську карету. Стангит цьвохнув батогом - i карета повiльно рушила до
села.
- А що з цими робити? - Олександр показав на графських охоронникiв.
- Змилуйтеся! - попадали вони на колiна.
- Що скажете ви? - запитав Олександр у селян.
- Лихi вони люди, - озвався Максим Балабай. - Служки такi, що не
приведи господи. Кати, а не люди.
- Змилуйтеся!
- У нас, у Чорногорi┐, - озвався Йован, - катам вiдрубують руку, щоб
знали...
- Змилуйтеся! - заволали графськi слуги.
- Ух, як я ┐х ненавиджу! - скреготнув зубами Петро i, тримаючи на
прицiлi зразу двох бранцiв, вигукнув: - Ну, кажiть менi зараз, ви хто -
поляки?
- Нi, не поляки, - захлипали охоронцi.
- Ви хто - католики?
- Нi, православнi!
- Щоб вас усiх чорти позабирали! Кому ви служите? Тим, хто кату║
землякiв, одновiрцiв? - вилаявся Петро. I, розшалiвши од лютi, закричав:
- Ану, пiдвести вгору руки! Я вам покажу, як сво┐х продавати!
- Петре! - застережливо крикнув Олександр.
- Я на сво┐й землi! - вигукнув Петро i тут же вистрелив з двох пiстолiв
у пiднятi руки...
Дво║ графських охоронцiв завили вiд болю й закрутилися в пилюцi.
- Йоне, давай пiстолi!
Молдаванин кинув два пiстолi в руки Петровi. Знов пролунали два
пострiли.
- Як тво║ прiзвище? - показав Петро пiстолем на крайнього.
- Биченко.
- Отак. А тво║? - показав на другого.
- Олексi║нко.
- А тво║?
- Скрипник.
- Скрипник? - закричав Петро. - Ану вийди наперед! Вийшов один з групи
- високий, похмурий.
- То якраз вiн дядька Данила пiймав для пана. I мучив! - гукнув Яремко.
- Я тобi нiс i вуха повiдрiзаю, мерзото, за те, що ганьбиш рiд
Скрипникiв. Де ти взявся, паскудо такий? Серед нас, Скрипникiв, не було ще
зрадникiв!
- Тодi краще рубай голову, - люто блиснувши зеленими вогниками з-пiд
широких брiв, озвався Скрипник.
- Нi, я тобi очi повиколюю! - i Петро вихопив шаблю з пiхов.
Скрипник-другий метнувся вбiк, де лежала кинута зброя, щоб вхопити
шаблю.
Та Яремко встиг стрибнути, як кошеня, просто пiд ноги зеленоокого. Той
гепнув через Яремка, але скочив на рiвнi i, вихопивши з-за пояса нiж,
кинувся на Петра.
Пролунав пострiл. Це вистрелив Олександр. Мертвий графський охоронник
упав пiд ноги коневi.
- Все! - сказав Олександр, витираючи пiт з лоба. - Досить уже, хай
iдуть. Джузеппе, вибирай коня для себе i для цих двох...
Через п'ять хвилин сiмка вершникiв мчала до Ки║ва. Позаду лишився
невеликий п'ятачок шляху, на якому тiльки-но було розiграно стiльки
трагедiй.
Усе це здавалося поганим сном. ┐хали, смiялися, слухали побрехеньки
Джузеппе, i раптом: ота дикiсть польського графа... Потiм - дика сцена
калiчення, що ┐┐ затiяв Петро... Та й вiн, Олександр, не кращий - бахнув з
пiстоля, от i нема║ людини...
Дивно, як усi рвуться на Запорiжжя. Богданець Йон Кодряну ладен був
бiгти через усю Вкра┐ну на ту далеку й невiдому Сiч. Оцi дво║ - теж.
Навiть хлопчак - i той..
"Турки тутешнi!" - це так сказав хтось про полякiв. Як же це треба було
туркам лютувати, щоб iм'я цiлого народу стало символом розбою й звiрства.
А хiба лише турки звiрюками стають? Та в яничарах хтозна-скiльки
укра┐нцiв, болгарiв, албанцiв, грузинiв, ║ вiрмени та ║вре┐. З дитинства
забрати та вiдповiдно виховати - от тобi й звiр, кат, насильник...
Всмiхнувся невесело сам до себе. Колись Устя називала його iшкенджеджi.
А вiн не сердився. Думав, що так i треба. I тiльки пiзнiше зрозумiв, що
бути iшкенджеджi - мучителем, катом, нелюдом - ганебно.
Коли вiн, Олександр, уперше вiдчув себе людиною? Не просто живою
iстотою, а людиною з розумом i серцем?
Чи тодi, коли ┐хали вони вночi, ховаючись вiд убивць, розбурханим
морем, чи отодi, коли брели пiшки горами Болгарi┐? Чи тодi, коли Махмуд
залишився з кiлькома пiстолями й шаблею при виходi з провалля, щоб
затримати турецьких дозорцiв, якi погналися за невеличким загоном
утiкачiв? Про що думав Махмуд, якого вiн, Олександр, так не любив змалку
за його тонкий голос i м'якенькi щiчки та ручки? Вiн пiшов на смерть, аби
врятувати того, хто його ненавидiв...
Чи, може, зрозумiв вiн, що таке людина, в ту хвилину, коли архiепiскоп
Душан узяв його, маленького мешканця грiзного Цетинського монастиря -
твердинi християнства й незалежностi в нескоренiй Чорногорi┐, - взяв його
на руки й заплакав, бо тiльки-но сказали йому, що турки загатили гiрську
рiчечку трупиками чорногорських немовлят - i та рiчечка вiдтодi стала
називатися Крвавицею...
"Ну, чому люди стають нелюдами? Чому Туреччини бояться всi? Усi
проклинають туркiв. Чому? Звiдки оця дикiсть у народу, який створив таку
велику державу? Хто винен у цiм? Iслам?
А чим кращi служителi Христа? Вiра Христова iстинна, це так, але ж
скiльки пiдлого й чорного цi║ю вiрою прикрива║ться? Що, отой поляк - хiба
вiн не християнин?"
Позаду Йован - несмiливо до Джузеппе:
- Ну, так що ж далi було з отi║ю ,доньею, до яко┐ ти та║мно прийшов
уночi?
- Сакраменто! - визвiрився Джузеппе. - Нiчого не було. I донь┐ не було.
I дайте менi спокiй.
Дво║ новачкiв ┐хали мовчки, роздивляючись сво┐х визволителiв.
Обличчя Максима Балабая було вкрите якимось темно-червоним струпом,
запорошеним пилюкою. На цей струп Петро звернув увагу одразу.
- Збив, чи що? - запитав вiн зараз. - Може, шмаровидлом яким-небудь
помастити?
- Не допоможе, - скривившись, мов од болю, промовив Максим. - Це в мене
вiд народження. Моя мама, як мною тяжка була, вхопилася обома руками за
лице - пожежа якраз сталася... От i вродився я такий - все лице мов
попечене вiд самого народження... Увечерi боюся вийти на вулицю, щоб людей
не лякати...
- А, - видихнув Петро. I - знову тиша.
РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ, _
у якому розповiда║ться про Лейбу, його сон i про те, як вiн збувся... _
Надвечiр турецька орта переправилася через Днiстер. Та перед тим
яничари ще за┐хали в Лейбину корчму. Якби старий шинкар знав, скiльки лиха
принесуть йому тi вiдвiдини, вiн ще вчора звечора зiбрав би сво┐ лахи i
втiк би звiдси свiт за очi, а корчму спалив би i забув про це прокляте
мiсце. Якби то Лейба знав!.. А то ж нiщо не вiщувало бiди. Навiть сон
приснився - вошi. Сняться вошi - будуть грошi... А бодай ┐х зовсiм не
було!
Турки пiд'┐хали до корчми гомiнливою веселою ватагою. Лейба виглянув з
вiкна i зрозумiв, чого це вони такi веселi - взяли багато живого товару -
дiвчат. Нещаснi, розпатланi, заплаканi, вони виглядали з кiлькох критих
возiв, якi пiд'┐хали разом з вершниками.
- Ай-ай-ай! - скрушно похитав головою Лейба. - Бiднi дiвчата. Ай-ай-ай!
Як це зараз ┐хнiм матерям...
Вiн заглянув у кiмнатку, де мала бути його донька Ривка, - i не побачив
┐┐ там.
- Лемеле, Мотеле, Ха┐ме! - надтрiснутим мiдним дзвоном задеренчав його
голос. - Де Ривка?
Дiти повискакували з тiсно┐ кiмнатки i дружно задзидзикали:
- Ривка пiшла до мiста!
- Лемеле, Мотеле, Ха┐ме! Бiжiть до мiста i кажiть, хай не йде додому,
бо буде бiда! Ой, бiда на мою голову!.. Лемеле, Мотеле, Ха┐ме, хай вона
прийде, як турки по┐дуть... Ну, бiгом! Через двiр!
Тiльки-но хлопчаки вискочили з корчми, як у дверi затарабанили
кулаками. Лейба вискочив, широко розчинив дверi.
- Мерхаба! Мерхаба! [97]
- Мерхаба! - вiдповiв за всiх Селiм, ступаючи в примiщення. - Усього -
на всiх!
- Зараз буде! - зiгнувся в поклонi Лейба.
- Негайно!
- Зараз буде!
Лейба забiгав як навiжений, ставлячи на┐дки на столи.
- Горiлку ма║ш? - запитав Селiм.
- Маю, але ж Коран...
- Ти, гяуре, знай сво║ дiло, а ми, правовiрнi, зна║мо сво║... Ну,
швидше!
Лейба тут же вийняв з десяток чотиригранних пляшок з жовтуватою рiдиною
й почав ставити на столи.
- Чи здалеку ┐дуть лицарi? - запитав, мовби мiж iншим.
- Не дуже, - неохоче вiдповiв Селiм. Потiм, пильно подивившись на
Лейбу, спитав: - Один богданець утiк iз зiндану. Молодий ще. Йон Кодряну з
села Миндри. Не бачив?
- Тут багато народу бува║, - ухилився од вiдповiдi Лейба, а сам одразу
згадав того, кого ще днiв кiлька тому мив, стриг, голив, одягав. - Та й...
Та й звiдки в такого розбишаки грошi? Чом би вiн заходив до корчми?
- А вiн був не сам! Його виручило кiлька вершникiв, якi ┐хали з
Богданi┐, а може, просто через Богданiю.
- Я там знаю?.. Тут бува║ багато всякого люду.
- Слухай, невiрний, я тобi грошi дам - скажи тiльки правду, - витяг з
кишенi гаманця Селiм.
Очi Лейбинi спалахнули, наче хто запалив у них по свiчцi, але хутко
згасли.
- Славний лицарю, не мучте бiдного ║врея. Якби вiн хоч щось знав, вiн
би сказав i без грошей...
В цю хвилину за вiкном почувся пронизливий свист. Потiм загупотiло,
загоготiло, заревло, зарепетувало.
Лейба пополотнiв i прожогом кинувся до вiкна. Через мить вiн уже стояв
на колiнах перед Селiмом:
- Славний i хоробрий лицарю! Найхоробрiший серед найму дрiших,
найшляхетнiший серед найяснiших! Тво┐ яничари схопили мою доньку Ривку.
Змилуйся! Накажи ┐┐ вiдпустити!
- А вона в тебе гарна? - лихо всмiхнувшись, промовив Селiм.
- I-i-i погана, кривонога, бруднуля, нечепура, та ще й за┐ка║ться, -
ридаючи кричав Лейба.
- Скажи про Йона Кодряну. Ти його бачив? Лейба заклiпав очима i тут же
вiдповiв:
- Я ж казав, ясний лицарю, що нiчого не знаю. Та й куди вже вам
упiймати його? Вiн уже, мабуть, на Сiчi... Скажiть, хай вiдпустять мою
доньку! Я вам золото дам... Я маю трiшки, з кров'ю збирав, ясний лицарю,
але дам, дам, дам! Тiльки пустiть мою Ривку, мою донечку кохану!
Селiм пiдвiвся.
- Ну, ходiм, я скажу сво┐м хлопцям... Та йди ти зi сво┐ми грiшми!
- Спасибi, ясний лицарю, спасибi! - заспiшив Лейба.
Вони вийшли надвiр.
Дво║ яничарiв тримали за руки Ривку. Вона щосили виривалася й плакала,
┐й було рокiв шiстнадцять. Густе чорне волосся обрамлювало ┐┐ вродливе
личко. Брови були, мов два галчинi крила, тонкий нiс, маленький рот, а над
усе - переляканi, чорно-матовi, як згасле вугiлля, очi.
Селiм гарикнув:
- Пустiть негайно!
Один з яничарiв - це був Урхан Сирик - вигукнув:
- Це наша здобич!
- Пусти! - знову гукнув Селiм. I, обернувшись до Лей-би: - Он йому дай
грошi!
Урхан почув про грошi. Його худе, схоже на конячу морду обличчя ще
подовшало.
- Ось нате вам, лицарю, грошi, - пiдбiг до нього Лейба i тицьнув
гаманець iз золотом.
Сирик вiдпустив руку Ривки, i дiвчина, плачучи, впала на батькове
плече.
- Бiжи звiдси скорiше! - сказав вiн Ривцi. - Бiжи в свою кiмнату та
замкнися!
Лейба ще раз поглянув на критi вози, звiдки виглядали
дiвчата-полонянки.
Вiн повiв доньку за корчму, i тут почувся пронизливий, схожий на
ослячий крик. Це кричав Абдуррахман Ешек.
- Зiнджир! [98] - вигукував Ешек. Вiн бiг вiд хлiва й нiс у руках
ланцюг.
Лейба похолов. Цим ланцюгом було закуто Йона Кодряну...
Селiм стрибнув до Ешека, вихопив з його рук ланцюг, кинув тiльки один
погляд на нього i пiдскочив до Лейби. Щосили вдарив його по обличчю
залiзним ланцюгом.
Лейба вужем вився по землi, а Селiм бив його i бив, аж поки вiн не
зомлiв...
...Шинкар отямився через кiлька хвилин пiсля того, як турки
переправилися через Днiстер. Стояли порожнi вози - яничари позабирали
дiвчат на коней. У розгромленiй корчмi з повибиваними вiкнами та
повiдриваними дверима лiтало пiр'я з подушок та перин. Валялися розбитi
пляшки. Гостро смердiло порозливаною горiлкою. Калюжа вина темнiла бiля
розбитого барила.
Шинкар намагався пiдвестися, але в головi страшенно гуло, болiло все
тiло, наче з нього зiдрали всю шкiру.
- Лемеле, Мотеле, Ха┐ме, - простогнав вiн.
- Ми осьде, тату, - озвалися дiти.
- Де Ривка? - простогнав Лейба. У вiдповiдь залунало дружне ревiння.
- Де Ривка? - несамовито зарепетував Лейба.
- 3-за-а-забрали турки!
Лейба тут же схопився на ноги I, хитаючись, кульгаючи, спотикаючись,
побiг до Днiстра - за турками. Дiти, ревучи, побiгли за ним.
- Лемеле, Мотеле, Ха┐ме! - обернувся Лейба. - Сидiть удома. Чу║те?
Дiти зупинились, а Лейбу нiщо не могло зупинити...
РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, _
з якого читач довiду║ться про вельми та║мну i вельми важливу бесiду _
- _Прошу зайти, - вклонившись, мовив лаврський служка i прохилив
невеликi залiзнi дверi.
Олександр кивнув головою i пiшов за ченцем. За ним - Петро.
У невеликiй темнiй келi┐ стояв бiля столу сивий чоловiк i дивився на
тих, що зайшли.
- Добрий день! - низько схиливши голову й приклавши руку до серця,
мовив Олександр. Потiм став на колiно i поцiлував простягнуту руку. Петро
зробив те ж саме.
- З чим, сину мiй, прийшов ти сюди? - мовив сивий чоловiк Олександровi.
- Скажи менi...
Олександр не вiдчув у мовi Йова Борецького тi║┐ теплоти, на яку
чекав...
Вiн пiдвiвся з колiна.
- Сiдайте на лаву... Ось сюди, - так само рiвно сказав Йов Борецький.
Сiдаючи, Петро обдивився келiю. Стiни темнi, похмурi, як i в
Цетинському монастирi, темна iкона в кутку, лампадочка, що ледь-ледь
освiтлю║ святий лик. Та ще - книги. Цiла стiна зайнята книгами, що стоять
на грубих полицях, тесаних сокирою.
Олександр уважно вдивлявся в обличчя знаменитого ки┐вського
митрополита, що прославився далеко за межами сво║┐ землi мудрiстю,
проникливiстю й людянiстю. Це ж вiн, знаменитий Йов, самовiддано бореться
проти унi┐ [99], сi║ освiту на Укра┐нi. Силами й стараннями преподобного
Йова на Вкра┐нi вiдкриваються братськi школи, а Ки┐вська - то е справдi
академiя мудростi... А от його, графа Олександра, прийняв байдуже...
Митрополит був невисокого зросту, чорняве волосся його густо помережане
сивизною, сiрi очi пильно дивилися на прибульця. Великi жилавi руки
спокiйно лежали на столi - цими руками можна добре кувати в кузнi й
рубатися в бою.
- Знаю, сину мiй, з чим ти прибув здалеку до Ки║ва, - сказав Йов
Борецький, - та хочеться менi послухати з тво┐х вуст твою розповiдь. I
тебе послуха║мо, - перевiвши погляд на Петра, додав митрополит. - Можете
говорити зi мною грецькою мовою чи латиною, по-турецьки чи по-польськи,
по-французьки чи по-сербськи, арабською чи й нiмецькою мовою. Я вас
зрозумiю.
- Дозвольте мо┐м недостойним вустам узбро┐ти себе мовою вашого народу,
- сказав Олександр трохи закручено, i Петро навiть у пiвтемрявi постерiг,
як граф почервонiв.
- Я радий слухати тебе, сину, - всмiхнувся Йов.
- Звуть мене, преподобний отче, Олександром, графом Чорногорським. А
при народженнi звали мене Ях'║ю. Я - син турецького султана Амурата
Третього, онука великого Сулей-мана Канунi та Роксолани-хуррем. До само┐
смертi батька я жив i виховувався в Трапезонтi. Коли ж стало вiдомо, що
батько вмер, а на престол став мiй брат Мухаммед Третiй, ми втекли з
Трапезонту. Бачте, новий султан повинен був знищити всiх сво┐х можливих
суперникiв. На мене чекала смерть. Але моя хоробра мати - гречанка клена -
разом з ║внухом Махмудом та нянькою-рабинею Устею вирiшили мене врятувати.
Темно┐ ночi ми втекли з палацу на корабель - i через кiлька дiб плавання
по бурхливому морю прибули до Болгарi┐.
Олександр витер пiт з чола - йому згадалися тi страшнi днi й ночi,
свист вiтру, трiск дощок та бабахкання вiтрил...
- Продовжуй, сину мiй, - тихо мовив Йов.
- I от, дiставшись до Болгарi┐, ми всi пiшли пiшки через гори, минаючи
турецькi пости. То була дальня, тяжка дорога, в якiй, захищаючи нас,
загинув болгарин Махмуд. Голоднi й змученi, ми прибилися до Чорногорi┐.
Хоробрi чорногорськi во┐ни пiдiбрали нас, коли ми чекали на холодну й
голодну смерть... Я був тодi малий, i все це пам'ятаю погано... Пам'ятаю
ще - ми в Цетинському монастирi. Там я виховувався серед ченцiв i во┐нiв.
Це були суворi й сердечнi люди, якi боронили свiй край вiд яничарiв.
Олександр зробив невелику паузу. Вiн шукав слiв, якi були б
найвиразнiшими.
- Ну, там мене й охрестили - назвали Олександром; з огляду на мо║
високе, - тут Олександр криво всмiхнувся, - походження, надали менi титул
графа Чорногорського. Я зненавидiв туркiв, отче! Тяжко було менi думати,
що й я - турок. Коли я охрестився, менi здавалося, що все минуле - то
поганий сон. Та нi! Нiякi перехрещення й вiдхрещення, преподобний отче, не
виривають кореня людини... Пам'ятаю, як прийшла вiстка про те, що яничари
загатили вбитими дiтьми цiлу рiчку. Як закричали тодi ченцi й во┐ни! I як
хтось гукнув: "Нашi дiти гинуть, а оце турченя - навiщо воно живе?!" Тодi
архi║пiскоп Душан ухопив мене на руки й заплакав. I сказав усiм, що я -
християнин Олександр Чорногорець... Я вивчив сербську й болгарську мови,
навчився розмовляти по-iталiйськи, по-грецьки, по-укра┐нськи. Я навчився
латини. Мо┐ чорногорськi друзi, якi всиновили мене, добре подбали про мою
освiту. Я вчився в Iталi┐, в Болонь┐. Якщо пригаду║те, понад сто лiт тому
там учився й був професором, а далi й ректором славний земляк ваш -
укра┐нець Юрiй Дрогобич...
- Чимало чув про Дрогобича... Славний муж землi нашо┐, - озвався Йов. -
Шкода, що не сво┐й землi свiтильник мудростi вiн нiс...
- Та й як же? Тодi Ки┐в димiв ру┐нами...
- Продовжуй, сину мiй... Те, що ти говориш, дуже цiкаво...
- Я ненавидiв туркiв, отче. Коли був молодий, молив Всевишнього, аби
послав вiн на них мор страшний - щоби вимерли вони до одного й слiду не
лишили на землi. А ввi снi бачив Трапезонт, i снилась менi турецька мова,
i з криком "ана!" я прокидався - кликав свою матiр по-турецьки... Я
вивчився, я був при дворах багатьох ║вропейських королiв. Я мав - i маю -
багато друзiв, я розумiвся - й розумiюся - на придворних iнтригах i на
всесвiтнiй полiтицi. Я маю й ворогiв, якi називають мене
самозванцем-авантурником. Але я - чесна людина. Не раз доводилося менi
брати участь у боях за того чи iншого короля. Я нажив ма║тностей, я набув
досвiду. В мене - славний титул. Та хоч як старався забути свою
батькiвщину i проклинати ┐┐ - не мiг ┐┐ забути. Не мiг ┐┐ проклинати. Бо я
- османли, панотче, я син сво║┐ землi, свого народу... Але що зробити,
щоби мiй народ перестав бути бичем i прокляттям iнших народiв? Я довго
думав про це...
Олександр важко передихнув.
- Я прийшов до вас, як бачите, не сам. Разом зi мною прийшов сюди мiй
укра┐нський побратим Петро Скрипник. Саме йому належить iдея, яку я хочу
здiйснити з божою i вашою, отче, помiччю.
Петро сидiв, роздивляючись сво┐ здоровеннi долонi, наче мовилось не про
нього, а про когось третього.
- Я скажу цю iдею в кiлькох словах... Зараз у квропi нема║ тако┐ сили,
яка могла б протистояти османськiй навалi. Якби квропа - маю на увазi
Iспанiю, Францiю, нiмецькi держави, Англiю, Португалiю та iншi кра┐ни -
об'║дналася, вона б щось могла вдiяти... Щоправда, турки били й об'║днанi
сили...
Олександр замовк, мов збирався з думками, хоч вiн говорив давно вже
обдумане, вивiрене, зважене.
- Але ║ сила, яко┐ туркам не поталанило розбити ще жодного разу. Це -
хоробре запорiзьке во┐нство. Вся квропа ось уже яке десятирiччя не спуска║
сво┐х захоплених очей з цих лицарiв, якi уособлюють у собi все краще, на
що здатний ваш мудрий i мужнiй народ. Саме вони, цi лицарi, - якщо,
звiсно, вони погодяться, - можуть зробити свiй вирiшальний внесок у справу
миру й спокою... Зрозумiла рiч, ║вропейськi держави допоможуть, але
головна сила - запорожцi... Тим бiльше, що зараз обстановка вельми
сприятлива.
- Для чого? - спитав Йов.
- Для того, щоби я, Олександр Чорногорський, став султаном Ях'║ю.
- Знаю про це тво║ бажання й вiтаю його, - мовив Йов.
- Як вам добре вiдомо, зараз у Туреччинi сталися великi змiни. Пiсля
поразки в Хотинськiй вiйнi Османська iмперiя зазнала великого внутрiшнього
потрясiння. Перед тим, за яких десять лiт, Туреччина кипiла в повстаннi
Каландара-огли, Петро Скрипник, до речi, був з Каландаром... То було
повстання, як у Московi┐ повстання Болотникова чи й страшнiше...
- Ти добре зна║ш сьогочаснi подi┐...
- Навеснi цього року повсталi яничари скинули з трону молодого султана
Османа Другого. На престолi нинi мiй племiнник - дурноверхий Мустафа, який
веде Туреччину до катастрофи. Вiн i ранiше - до Османа - правив
Туреччиною, i ви зна║те, що то було за правлiння. Знаю я, що там знову
готуються розпочати вiйну з Персi║ю. Наче мало тих втрат, яких зазнали в
Хотинськiй вiйнi... Турецький трон, по сутi, порожнiй, його треба просто
вiдiбрати в Мустафи... I мусить це зробити справжнiй спадко║мець... Ви
чудово розумi║те, що в разi здiйснення нашого плану всi сусiднi народи - i
передусiм народ укра┐нський - матимуть те, про що вони стiльки десятирiч
марно мрiють, - мир...
Олександр замовк.
- Так, для нас це питання чи не першорядно┐ ваги, - погодився Йов
Борецький. - Я багато думав про це, як тiльки довiдався, що ║ на свiтi
султанський син Ях'я. Ми не можемо не цiкавитися, кому належатиме узавтра
султанський трон. Ми кревно зацiкавленi, щоб правили Туреччиною люди
розумнi й доброзичливi. Але, - Йов Борецький розвiв руками, - не все в
силах наших... Хоча, ти ж, певне, добре зна║ш, сину мiй, як укра┐нка
Роксолана надоумила великого Сулеймана Законодавця не воювати проти
Укра┐ни. Сорок лiт турки не йшли проти нашого народу. I, певне, саме тому
так розквiтла ваша держава, ремеслами сво┐ми, а не збро║ю дивуючи свiт...
- Саме так я й думаю, - мовив Олександр. - Саме тому я при┐хав на
Укра┐ну - просити допомоги в козакiв. Рiч не тiльки в тому, що козаки -
найдужча, наймогутнiша сила, а в тому, що саме укра┐нцi мусять бути
зацiкавленi в торжествi нашого задуму. Бо, - тут Олександр зробив
невеличку паузу, - укра┐нськiй людностi ║ за що боротися i всерединi сво║┐
держави. Якби не потреба щороку вiдбивати турецькi й татарськi напади,
козаки давно б уже визволили Укра┐ну з-пiд влади польських королiв... Якщо
менi вдасться посiсти належний менi трон, така можливiсть буде
забезпечена...
- Так, сину мiй, - задумливо, взявши в долоню бороду, сказав Йов. - I
про це ми думали. I бачу - тво┐ думки збiгаються з нашими... Ти не живеш
на Укра┐нi, але ти зна║ш, що робиться тут. Над нашим народом нависла
загроза окатоличення, спольщення, морального знищення. З одного боку, весь
час пильнуй, щоб на тебе турки й татари не наскочили, а з другого боку -
щоб поляки не задушили. Мiж двома страшними силами вже не одне сторiччя
сто┐мо. I поки що трима║ нас господь на свiтi. Спасибi йому, що дав нам
мужнiсть i мудрiсть! Скiльки свiтлих умiв наших погинуло в боях... Скiльки
свiтлих умiв наших не нашими стали... Зодчi й ремiсники в Туреччинi -
звiдки вони? З Укра┐ни. Медики, фiлософи, географи в квропi - хто вони?
Укра┐нцi. Запитай на будь-якому галеонi, що возять з Нового Свiту злото
iспанцям та португальцям, чи ║ там укра┐нцi - i почу║ш: ║! Запитай У
будь-якого короля квропи, яких во┐нiв вiн би хотiв мати. I почу║ш:
козакiв... Чому ж на рiднiй землi слово укра┐нець лайкою стало? Чому на
рiднiй землi все, що ма║ талант, мусить або загинути, або сполыцитися? Що
таке нинi Укра┐на? Польське подвiр'я. Ми не ма║мо права зватися людьми. Ми
мусимо перекидатися в католицтво, спольщуватися - i лише тодi нами будуть
задоволенi. Нашi думи i мрi┐ топчуть, нашу люднiсть гнiтять, а на нашi
святинi плюють, мов на поганськi капища та iдолища...
- Знаю й це...
- Мало знати, - аж скрикнув Йов. - Ми мусимо всi боротися проти
найпiдлiших кайданiв - унi┐. Це - як павутиння душi. Пiд машкарою вiчно┐
унi┐, себто спiлки, ║днання, навiть любовi, нашим людям прищеплюють
ненависть до сво║┐ вiри, мови, слави. Це робиться нахабно й пiдло. Це
здiйсню║ться силою й хитрiстю. Католицтво впроваджу║ться всiма засобами.
Польськi королi та ксьондзи мрiють про той час, коли всi укра┐нцi
забудуть, хто вони такi. А коли який сарака за┐кнеться про волю й
незалежнiсть, тут же його затюкають фiлозопи з Варшави, та ║ доморощенi,
продажнi, якi, бач, звiдкись узяли, що без Польщi ми будемо негайно
завойованi чи Туреччиною, чи Кримом, чи ще кимось... Якби ми мали таку
зажерливiсть, то, напевне, зараз, користуючись слабкiстю сусiдiв, ми б
завоювали багато кого... Нi ж, не дума║мо про це - собi на лихо!
Йов Борецький поклав руку на стос книг, пильно придивлявся до них, нiби
вперше ┐х побачив, i його обличчя посвiтлiшало, сiрi очi пiд крутим лобом
налилися свiтлом.
- Бачиш, сину мiй, оцi книги?.. Оце - наймогутнiша зброя наша. Цього ще
нiхто не зна║. Всi думають про хлiб насущний та гостру шаблю. Але то -
минуще. А оце - вiчне.
- Шаблi не буде - нiяка книга не поряту║, отче, - глухо озвався
Олександр.
- Влада шаблi - вона тимчасова. I шаблi iржавiють.
- А книги горять, преподобний отче.
- Ще й як горять! Ще й на яких вогнищах! I народ сто┐ть, смi║ться: хай
горить в iм'я Христа. I народ сто┐ть, смi║ться: хай горить ║ретик Гус чи
║ретик Бруно. Бо ж Земля не оберта║ться, як казав богопротивний Коперник i
як на те йому натякав ще Юрiй Дрогобич. А Земля сто┐ть... - Йон Борецький
узяв у руки книжку, погладив ┐┐, розгорнув. - I все ж горить не книга, а
тiльки пергамент. А думки не горять... Скiльки мала фортець, кам'яниць
наша Земля, а чи тiльки вiд них ┐┐ слава? А от у простих темних келiях
свiточ науки на Землi нашiй ми знов запалили, свiточ, пригашений навалою
Чiнгiса та Батия... Братськi школи нашi - слава наша, майбутн║ наше. Ось
книжки, вже випущенi нами... Це - наша зброя.
Настала тиша. Йов, всмiхаючись сам до себе, знову погладив рукою стос
книг. I тут же, без будь-якого переходу:
- Ми спробу║мо тобi допомогти, Олександре Чорногорцю. Ми обдумали все
це в деталях ще до твого прибуття. Багато чули про тебе доброго. Й радi,
що не помилилися...
- Спасибi, отче, - сказав Олександр, пiдвiвшись. - Ваша прихильнiсть
надасть менi сили...
- Я не во┐н, ти це зна║ш, - промовив Йов Борецький, та хотiв би почути
вiд тебе, як ти практично плану║ш свiй похiд... Може б, i якась моя порада
тобi пригодилася.
- Думаю, що найлiпше про це розповiсть Петро. Петро вийняв з кишенi
складену увосьмеро велику географiчну карту iталiйсько┐ роботи, розгорнув
┐┐, вiдкашлявся й почав:
- Якщо ми матимемо п'ятнадцять тисяч во┐нiв, яких розмiстимо на
трьохстах чайках, та якщо захiднi держави навеснi наступного року
одночасно з нами почнуть тривожити Османську iмперiю з пiвдня, то ми
можемо зробити от що, - Петро дiстав гусяче перо i став показувати ним по
картi: - Козацький флот iде вiд Очакова до Трапезонта. Беремо Трапезонт,
визволя║мо бранцiв...
Йов Борецький кивнув головою схвально. Це додало Петровi впевненостi.
- Далi йдемо на Синоп. Беремо. Визволя║мо бранцiв. Якщо вдасться
захопити хоч кiлька галер, - вiзьмемо. Вони нам згодяться для штурму
Стамбула. А що ж у Стамбулi?.. Ми з тиждень дрейфу║мо в морi, щоб турки
подумали, що на цьому наш похiд закiнчився. I от саме в цей час ми шлемо
до Стамбула невелику частину козацького флоту - чайок п'ятдесят. Турецький
флот кида║ться в догоню... Ну, i в морi ми його оточу║мо з усiх бокiв,
знищу║мо... По тому - шлях на Стамбул вiльний...
Петро закiнчив сво║ коротке пояснення i дивився на митрополита, чекаючи
на його слово. Митрополит мовчав. Нарештi пiдвiв голову, пильно подивився
на Петра.
- Тобi вiдомо, що кiлька лiт тому такий похiд здiйснив Сагайдачний? Але
ж Туреччина сто┐ть!
- Султан Осман мав тодi величезну силу. А, крiм того, то був Осман,
полководець розумний i дiйовий. А Мустафа - то не Осман.
- Добре. Припустiмо, ми беремо Царгород. Що далi? Царгород - то ще не
вся Туреччина, - Йов Борецький пiдвiвся, взяв з полицi сувiй, розгорнув
його. - Пiдiйдiть ближче, ця карта точнiша. Нашi ки┐вськi майстри
креслили... Так от. Подивiться уважнiше. Величезна держава. I вона не
потерпить султана-християнина...
- Отче, дозвольте ще кiлька слiв, - втрутився Олександр. - Я довго
думав над цим. I дiйшов ║диного можливого висновку. Тiльки-но ми беремо
Стамбул, як я тут же повертаюся в лоно iсламу. Тодi мене визна║ i вiйсько,
i мусульманське духовенство, i зрештою весь народ. А я даю пiльги i
християнам, обмежую владу шейхуль-iсламу та дервiшських орденiв, знищую
яничарство, знищую отой iсламський фанатизм, при якому проповiду║ться, що
зелений прапор пророка мусить майорiти над усiм свiтом. I от тодi
Туреччина стане державою миролюбною i справедливою....
- Так-так-так, - мовив мовби сам до себе Йов. - Десь так само думали й
ми... А тепер трет║ запитання - до Петра. Що робитиме ваш флот пiсля
Синопу? Буде в морi цiлий тиждень?
- Так, - кивнув головою Петро.
- А чи не подумали б ви ось про яку можливiсть - пiсля Синопу та пiти
на Кафу. Якщо вдасться розбити турецький гарнiзон у Кафi, визволити
бранцiв, зруйнувати порт, - це дуже послабить турецький вплив у Криму й
допоможе Мухаммеду-Гераю та Шагiну-Гераю скинути Джанибека. А ми якраз
допомага║мо Мухаммеду й Шагiну.
- Це добре, але чи вистачить у нас на все це сили? - сказав Петро.
- А ви не думали про донцiв? Адже вони могли б вам добре допомогти.
- Ми думали, але не зна║мо, чи погодяться донськi козаки взяти участь у
спiльному походi. Ви вважа║те, що вони можуть погодитись?
- Думаю, що так.
- Як нам з ними стрiтися?
- Я допоможу... А що обiцяють ║вропейськi держави?
- Багато слiв, але конкретного поки що нiчого, - похмуро сказав
Олександр. - Я, на жаль, ще не така значна сила, щоб...
- Це гiрше. Треба менi послати сво┐х людей до правителiв християнських
держав, ┐хня допомога конче необхiдна. Але навiть без ┐хньо┐ допомоги ми
мусимо здiйснити цей похiд. Така можливiсть випада║ нечасто. Туреччина й
справдi нинi на гранi катастрофи. Вiйсько розбите, султана, по сутi,
нема║, народ ремству║. Треба поспiшати...
Митрополит пiдвiвся, пройшов по келi┐. Подивився на Олександра, з жалем
промовив:
- Шкода, шкода, Сагайдачного не стало. Тодi було б бiльше впевненостi,
що вдасться наш похiд... Ну, та будемо сподiватись на милiсть божу.
Зупинився. Запитав.
- Ви не помiчали - за вами нiхто не слiдку║?
- Зда║ться, нi, - невпевнено сказав Петро.
- Якщо хтось iз турецьких чи польських вивiдувачiв узна║, хто ви такi,
буде дуже погано. Вони здатнi на все...
- Це ми зна║мо, - вiдповiв Олександр. - Але хай нам допоможе господь
бог.
- Дай боже! А я даю тобi, Олександре, благословення сво║.
Граф Олександр опустився на колiна. Приклався губами до сильно┐ жилаво┐
руки митрополита. Вiдчув запах чебрецю й землi...
РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, _
який сплуту║ та розплуту║ людськi шляхи... _
Яремко Цiпурина, Джузеппе i Йон блукали осiннiм Ки║вом. Опадало жовте
листя з кленiв, сторiчнi дуби коло Софi┐ сяяли темно-червоними кронами.
- Екуте, Джеремi║, - казав Джузеппе на сво┐й сумiшi з кiлькох мов. -
Подивись, яка бардзо бона церква. Тiльки чому бiля не┐ корови пасуться?
- А що таке бона? - перепитав Яремко i тут же здогадався: - Гарна, так?
- Так, так, гарна, - закивав головою Джузеппе. i, моди-товно склавши
руки, майже заспiвав: - Ай, яка ж вона гар-на!.. Слухай, Джеремi║, хто то
┐┐ таку високу й красиву поставив?
Яремко нiяково здвигнув плечима. Вiн не знав того. Вiн сам уперше
побачив Софiю й Лавру лиш кiлька днiв тому, як потрапив у товариство графа
Олександра. Подорожнi зупинилися в Лаврi - сюди не любили заходити
католики, а отже, польськi солдати та чиновники. Таким чином, Олександр та
його супутники почувалися тут хоча б у вiдноснiй безпецi... Ченцi не
радили Олександровi та його людям виходити за лаврськi мури; "Ки┐в - хоч
мати городiв руських, та нинi цяя мати ║ рабою. Поляки тут хазяями, ┐хня
влада свiтська, ┐хня влада й духовною став... Ходять ляхи святими
ки┐вськими вулицями, поганять нашi святинi, намагаються нас у католицтво
перевести. На нашi iкони тичуть пальцями i регочуть: примiтив, простота,
ось ми вам культуру несемо, а ви, темнота непросвiщенна, ще й
одбрику║теся. Нi, на вас, крiм католицького хреста, треба й меча ще
польського! Не ходiть за лаврськi мури, бо там повно доглядачiв i
дослухачiв польських. Отой граф Болеслав Лозовицький, безперечно ж, ма║
сво┐х людцiв, якi нишпорять по Ки║ву, видивляючись тих, хто завдав стiльки
ганьби зацному пановi. I вони, будьте певнi, знайдуть спосiб
"вiддячити"...
Нi Олександр, нi Петро, нi Йован старалися без потреби не ходити по
Ки║ву. Надiщо даремно ризикувати? Та й нiколи було. Треба було зробити
дуже багато. Майже у всi столицi квропи пiшли листи Олександра, ┐х повезли
вiрнi люди самого Йова Борецького. На Сiч теж подався гонець, там уже
чекали на Чорногорця, який мав прибути туди з самим митрополитом. Потроху
готувалися до походу.
- ...То що, Джеремi║, так i не скажеш, хто таку красу воздвиг? Який
маестро?
Не знав Яремко, мовчки дивився на Софiю, яка могутнiми велетенськими
свiчами пiдняла пiд небеса сво║ викуване з металу полум'я.
Аж тепер згадалося Яремковi, як про це говорив йому старший брат Мусiй.
Де то вiн зараз? Як подався в далекi нiмецькi кра┐ - так i досi нi чутки,
нi звiстки. Хтось казав, буцiм турки його в неволю забрали. "Нiчого, ось я
пiдросту i порятую свого брата", - заприсягнувся Яремко сам собi. Пiдрiс -
хотiв утекти до козакiв. Та попався, ледь не загинув... Але ж е таки щастя
на свiтi. Виручив граф Олександр, i тепер хлопець знову мрi║ про
Запорiжжя, про морський похiд, про напад на туркiв i про зустрiч з братом.
О, вiн обiйде всю Туреччину, а брата знайде - з найтемнiшо┐ в'язницi
визволить!..
- То що, Джеремi║, не зна║ш? - перепиту║ Джузеппе. - Ходiмо заглянемо
всередину. Йон, що досi мовчав, озвався:
- Не треба... Хiба не бачиш, що ця дзвiниця давно вже не дзвонить?
- Чому так? - обурився Джузеппе. - Не розумiю. Я ладен лементувати...
плакати перед оцi║ю красою... А чому ж люди так ┐┐ занедбали?
- Не знаю, - зiтхнув Йон. - Але слава боговi, що в них ║ Сiч.
- Сiч? - обернувся Джузеппе. - Якщо не вберегти сво║┐ мови, сво║┐ вiри,
духу свого - пардон, я мовлю надто пишно - то на якого Люципера тодi
потрiбна ота Сiч?
- Не знаю, - сказав Йон. - На це може Петро вiдповiсти.
- Сакраменто! - гарикнув Джузеппе. - Я говорив з Петром про це. Петро
мало не заплакав, коли я це запитав, i сказав, що й досi почува║ себе
етранже[100], як кажуть французи, на сво┐й землi. Вiн каже, що був меншим
етранже в Туреччинi та Чорногорi┐...
Яремко не брав участi у цiй розмовi. Знову згадався йому його старший
брат Мусiй - здоровий, з кучмою на головi, з вiспинками на обличчi.
При┐здив з Ки║ва i дражнив Яремка, джеркотючи з ним по-латинi. Яремко
нiчого не розумiв, а Мусiй реготав i пiдкидав його до стелi. Та не тiльки
хвацько джеркотiв. Якось став жартома з п'ятьма чоловiками з охорони графа
Лозовицького "рубатися" на шаблюки. Так вiн ┐м усiм шаблюки з рук
повибивав... Як же це вiн од туркiв не вберiгся?
Йон з Джузеппе про щось сво║ говорили, а Яремко обдивлявся доокола.
Заходило сонце десь за мiстом та за лiсами, його вже давно не було видно,
але про те, що воно ║, засвiдчувало червоногаряче промiння, яке обливало
баню дзвiницi, - вона жарiла, мовби розпечена в ковальському горнi.
- Агей, гей! - почувся голос. Молода дiвчина лозиною гнала корiв, i
вони лiниво брели, вiдмахуючись вiд лозини хвостами.
Яремко перевiв погляд управоруч i побачив пiд кленом кiлька чоловiк, що
пильно дивилися на Йона та Джузеппе. Видно було по всьому, що ┐м особливо
хочеться розгледiти Джузеппе, але вiн стояв за Йоном, i його гаразд не
було видно. Яремко придивився до групи. Нiкого знайомого вiн там не
уздрiв.
- Йоне, - сказав Яремко тихенько. - Подивися пiд третiй од краю клен:
там хтось у нас дуже вшнипився.
Йон повiльно повернув голову. Яремко помiтив: чоловiки одвернулися.
- Йоне, - сказав Яремко, - вони хочуть роздивитися Джузеппе. Може,
Джузеппе ┐х зна║?
- Зна║. I я знаю.
- Що ви там шепочетесь? - поцiкавився трi║стинець.
- Та ось, - озвався Йон, - стрiлися з тими поляками, якi ще в Лейби
сварку хотiли затiяти. Чого це вони тут?
- А-а-а! - зиркнув Джузеппе. - Знайома пика. Пан Станiслав Сулятицький.
Сакраменто! Присягаюсь на тисячу дукатiв, якщо ця кумпанiя не захоче зараз
почати бiйку.
Але хто то з ними?
- Уперше бачу, - сказав Йон.
- Вони тебе не пiзнали. Ну, бо ти ж зараз - парубок, а тодi був барбудо
- дiд з бородою.
- Але хто ще?
- Якийсь ┐хнiй приятель.
- Ходiмте потихеньку звiдси, - сказав Джузеппе. - ┐х п'ятеро, нас
усього дво║...
- А я? - образився Яремко.
- Ну - тро║... Я не люблю, коли на мене отак дивляться. Колись в
Iспанi┐ на мене отак дивився один тип, а потiм ножа в спину загнав...
Вони перетнули зарослу бур'яном площу, швидко пiшли вниз.
- Джеремiе, - звернувся Джузеппе до Яремка. - Джеремi║, ми будемо йти,
а ти озирайся, чи не бiжать вони за нами.
- Добре.
- Тiльки так - як я скажу, тодi й озирайся. Ну, от зараз.
Яремко озирнувся. Нiкого не було.
- А ти уважнiше. Може, мiж деревами...
Справдi, мiж деревами перебiгали якiсь тiнi.
Джузеппе сказав:
- Повернiмо в завулочок, а там дворами якось перебiжимо. Я так колись у
Францi┐ втiкав вiд одного ревнивого чоловiка. О, л'амур [101], - мрiйливо
пробурмотiв iталi║ць.
- Ну, й що? - поцiкавився Йон.
- А, нiчого.
Вони повернули в завулок i чимдуж помчали до великого будинку,
обгородженого кам'яним муром. За огорожею росли кущi й дерева.
Побiгли вздовж огорожi. Потiм повернули праворуч. Зразу ж за парканом
росло кiлька густенних бузинових кущiв.
Джузеппе кинувся туди й потяг сво┐х товаришiв. Вийняв два пiстолi.
- I ти вийми, Джованнi, - кивнув Йоновi.
Йон мовчки помахав пiд самим носом Джузеппе сво┐ми пiстолями.
- Стрiлятимеш за мо║ю командою, - сказав Джузеппе. Почувся тупiт нiг -
i п'ятеро задиханих переслiдувачiв зупинилися бiля кам'яного муру.
- Я вважаю, що вони побiгли лiворуч, - сказав один голос.
- Пан Сулятицький, - прошепотiв Джузеппе.
- А менi дума║ться, що прямо, - заперечив довготелесий.
- Ну, що ви, пане Адамку, таке кажете? Якби прямо - ми б побачили. А то
вони раптом зникли.
- Тихо, - озвався незнайомий. - А може, вони десь тут прича┐лися?
- Що ви, сеньйоре! - реготнув пан Сулятицький. - Вони нас помiтили й
кинулися тiкати, аби чимдуж попередити свого Олександра про...
- Та замовкнiть ви, базiко! - визвiрився той, кого назвали сеньйором.
- То я ║ базiка? - верескнув пан Сулятицький.
- Прошу в найяснiшого пана пробачення.
- Гаразд, - похмуро озвався пан Сулятицький. - Не будемо про це
говорити.
- Так от. Треба нам обдивитися все, що тут е... А там - побачимо...
Джузеппе i Йон перезирнулися й пiдняли сво┐ пiстолi.
РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, _
у якому врятований називав свого рятiвника Iсмарiотом _
Коли мiмаровi Мусi ставало тяжко на душi, вiн сiдав читати вiршi одного
хоросанського емiра. Той емiр, дарма що посiдав високий державний пост i
мав, певно, до дiдька турбот, умiв ще й гарнi вiршi складати. Недаремно ж
вiн сам себе називав Спiвучим[102].
Його книжка назива║ться "Пташина мова". I тут Муса знайшов притчу про
шейха Санаана. Той шейх покохав християнку. Але християнка сказала: "Я
прийму тво║ кохання, якщо ти вип'║ш вина i з'┐си свинини, тобто зробиш те,
що кораном заборонено i що роблять християни". I Санаан випив вина, з'┐в
свинини i перехрестився... Поет не засуджу║ шейха. Вiн говорить, що Санаан
зробив те, що звелiло йому кохання. I в цьому - найвища правда.
- Так, у ц-цьому ║ в-висока п-правда, зодчий Мусо, - прошепотiв
колишнiй Мусiй Цiпурина. Вiн задумливо гортав книгу, помережану пунктиром
арабсько┐ в'язi. А сам думав про те, що великий поет, мабуть, зрозумiв би
його, Мусiя Цiпурину, коли вiн став мiмаром Мусою. Любов до зодчества
привела його на цей шлях. Вiн мусить перевiрити сво┐ та Атанасi║вi
математичнi пiдрахунки, збудувавши небачену мечеть у Стамбулi. Якщо
розрахунки правильнi, то тодi всi люди, весь свiт, i не тiльки турки, а й
зрештою рiднi земляки одержать з його рук новий спосiб проектування,
розрахунку й побудови великих споруд.
Перед тим вiн, Мусiй, ще не перейменований на Мусу, врятував для
Туреччини одну велику фортецю, що будувалася на вiдвойованiй у Персi┐
територi┐. Зодчий-iталi║ць помилився в розрахунках. I от фортечнi мури та
бiйницi, виведенi майже наполовину, стали загрозливо вiдхилятися од
вертикалi. Всi мiмари Баба-Алi ламали голови, що робити. Не ламав голови
тiльки iталi║ць - султан Осман Другий власноручно ┐┐ йому одрубав, мовивши
при цьому, що такi плечi достойнi носити голову далеко розумнiшу... Тодi ж
то Мусiй Цiпурина, зробивши цiлу систему пiдрахункiв, переконливо довiв
султановi та всiм його радникам, що фортецю можна врятувати - i це
обiйдеться зовсiм недорого... Пiсля цього йому й було доручено зайнятися
спорудженням ново┐ мечетi Османi║.
- Чи п-правильно я р-роблю, споруджуючи м-мечеть, яка зараз навiть
назвиська свого н-не ма║? Чи не знак т-то аллахiв? - проговорив Муса
вголос сам до себе. I озирнувся.
Тихо. Нiкого нема║... Тiльки спить у кутку поранений грек.
Знову опустив голову, став роздивлятися план велико┐ мечетi, яка
споруджу║ться, аби прославити велику iмперiю Османiв...
Делавер - покiйний Делавер! - якось сказав: - Ти дивись, щоб не
збудував посеред Стамбула гяурського собору! Тодi полетить твоя голова в
Босфор.
Дурний вiн був, цей Делавер. I загинув по-дурному. Не здатен вiн був
зрозумiти, що християнський храм з хрестом на макiвцi зовсiм iншого
геометричного вирiшення вимага║, анiж мечеть, яку завершу║ пiвмiсяць...
...Так, хрест вимага║ iнших вигинiв попереднiх лiнiй. Баня собору - ну,
хоча б Ки┐всько┐ Софi┐ - нагаду║ пуп'янок нерозквiтло┐ троянди. Якщо
подати в розрiзi, то двi лiнi┐ спочатку намагаються рiзко розiйтися. Але
стягуванi могутнiм вза║мним тяжiнням, вони повертають одна до однi║┐. Але
розлiт лiнiй дужий i природний i головне - пружний...
- Мов двi сталевi пластинки з шолома, - пригадалося "ненаукове"
визначення Атанасiя Слабошпицького.
I от оцi сталевi пластинки нарештi починають сходитися. Але тут, в мiру
наближення, на них мовби починають дiяти сили вза║мовiдштовхування, i
лiнi┐ нiяк не можуть злитися в одну. Вони прагнуть паралельностi. I от
вона - паралельнiсть. Вони непомiтно злилися в одну лiнiю, що рветься
увись, наче взяла силу вiд двох геометричних сил якi в малюнку банi лиш
брали розгiн для польоту по вертикалi... Шпиль рветься в нескiнченне син║
небо, лiнiя мовби тоне в синявi. Але ця нескiнченнiсть невиразна. Тодi цю
лiнiю й перетина║ горизонталь хреста.
...Спиридон заворушився в кутку, заскреготiв увi снi зубами й скрикнув:
- О мерзотний Надир-бею! Я тебе...
Ось уже скоро два тижнi, як грек живе у мiмара Муси. Надир-бей добився
в султановiй канцелярi┐, щоби Спиридона було знайдено за будь-яку цiну й
вiддано до суду. Бiля будинку Спиридонового батька весь час тиняються
капиджi - вони мають заарештувати коханця-невдаху, як тiльки вiн прийде
додому.
Муса й сам не знав, чому вiн трима║ у себе вдома цього пораненого
грека. Адже Надир-бей розiслав сво┐х джасусiв по всьому Стамбулу, i якщо
вони довiдаються, де перехову║ться грек Спиридон, то Мусi, хоч вiн i
султанiв мiмар, усе ж не минути непри║мностей.
- О М-Мусiю, - мовив сам до себе. - Що т-таке Надир-бей? Що вiн т-тобi
з-зрештою з-зробить? А ти зробиш добру справу, оборонивши нещ-щасного
грека.
Здавалось би, нiчим особливим той Спиридон не вiдзнача║ться, але тягне
Мусу до нього. Чи тому, що Спиридон вiрно коха║ свою Софiю, чи тому, що
Спиридон нiяк не може зрозумiти, як це вiн, Муса, мiг зректися сво║┐ вiри?
- Т-ти не спиш, Спиридоне? - запитав, бо вiдчув на собi погляд.
- Не сплю. Знову снився Надир-бей.
- Б-бо┐шся?
- Нi, ненавиджу.
- А Софiю? Адже в-вона с-сама пiшла до цього т-турка?
- п┐ змусили. Вона батька рятувала.
- А м-мене н-ненавидиш?
- Нi, не ненавиджу. Ти просто слабий чоловiк. Духом слабий. Ти - той же
Iскарiот, тiльки замiсть тридцяти срiбнякiв ти береш Красу й Iстину. А
забув, що вiра - то вище за все.
- Т-ти фанатик. С-спи ото. Я д-думаю над мечеттю. Ще торiк було
викопано глибокi ями й закладено фундамент. Щодня по двiстi робiтникiв
працювало тут. Але дiло рухалось поволi. То не було грошей, то не встигали
вчасно пiдвезти камiнь. А недавнi подi┐ - повстання, вбивство Делавера й
султана Османа - призвели до того, що половина майстрiв розбiглася, а
робiтники працювали сяк-так.
Якось iшло дво║ яничарiв. П'янi були, причепилися до Муси-мiмара, що
розмовляв iз майстрами.
- Що ви робите, гяури?
- М-ми н-не г-гяури. Ми п-правовiрнi. М-ми р-робимо д-для вас м-мечеть.
- З яких ви кра┐в, га?
I виявилося, що всi майстри - чужинцi. Хто з Сербi┐, хто з Грузi┐, хто
з Московi┐, хто з Ляхистану, хто з угорсько┐ землi, хто з нiмцiв. I всi
зреклися вiри сво║┐ й мови.
- 3-заради в-вас же ж, - сказав мiмар Муса, за┐каючись бiльш нiж завше.
- Ха-ха-ха! А ми заради кого зрiкались свого?.. I пiшли далi, п'яно
верзякаючи... Нiкчеми...
РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, _
у якому надто багато стрiлянини _
Джузеппе i Йон перезирнулися i пiдняли сво┐ пiстолi.
- Вони десь тут, - закип'ятився пан Сулятицький. - Може, в оцiй
бузинi...
I вiй вистрелив в кущi.
То┐ ж митi озвався Йонiв пiстоль. Та куля в пана Сулятицького не
влучила.
- Сакраменто! - ревнув iталi║ць i вистрелив.
Але поляку i на цей раз пощастило. Якраз у момент пострiлу пан Славек
наступив на свiжий коров'ячий кизяк, пiдсковзнувся й гепнув на землю.
- До стiни! - скрикнув той чоловiк, що його пан Сулятицький та його
друзi називали сеньйором. - До стiни, там вони нас не дiстануть!
Джузеппе швиденько перезарядив свого пiстоля.
- Джеремi║, - не обертаючись, прошепотiв вiн до Яремка. - Джеремi║,
негайно бiжи до Олександра. Скажи, що ми зараз вiдбива║мося вiд
розбiйникiв, якi, виконуючи волю якогось лихого чоловiка, полюють на
Олександра... Хай пришле нiдмогу, ми ┐х половимо й допита║мо, будь
певен... Ясно? Ну, аррiведерчi[103]... I так: щоб одна нога тут, а друга
там!
- Добре, - прошепотiв Яремко. Але як? Вони стрiляють...
- Перестрибнеш через мур, а там - швидко, як за║ць... Ну, давай, а я
тебе прибережу. Тiльки хто висунеться - я йому в пику всаджу стiльки
свинцю, скiльки вiн заслужив...
Яремко пригiнця побiг поза кущем до цегельно┐ стiни. Ой, як довго
бiжиться! I зда║ться, що одразу десять пiстолiв цiляться в спину...
Нарештi стiна. Яремко з розгону ставить ногу в заглибину, пiдстрибу║,
хапа║ться руками за верхнiй пруг, пiдтягу║ться й видира║ться нагору...
Зирка║ вниз - кропива. Заплющу║ очi й вiдчайдушне стриба║... I, вже
стрибнувши, чу║, як десь поряд ляскають два пострiли, як щось невидиме зi
свистом пролiта║ над ним.
Яремко хутко зводиться, охкаючи, озира║ться навкруги, намагаючись
збагнути, куди йому зараз бiгти. Ага, треба обiгнути оцю садибу i чимдуж
летiти до Лаври - ой, як це далеко!
Вiн мчить попiд кам'яною стiною. Ось вона кiнча║ться. Вiрнiше, зверта║
круто вбiк. Сюди ж забiга║ й Яремко. I даремно. Бо потрапля║ у якийсь
вузенький i довгий двiр, що закiнчу║ться високим дерев'яним парканищем.
Палi та дошки цього паркану вгорi загостренi, мов ратище, - такий паркан
не перелiзеш. I дiрки не видко... Яремко швидко маца║ дошку за дошкою -
може, яка з них погано прибита, якщо вiдсунути таку дошку вбiк, то в
щiлину можна буде пролiзти...
I тут щось схопило його за литку. Всi думки про дiрку в парканi тут же
вилетiли з голови. Щосили труснув ногою, рвучко обернувся. Вiд нього з
гарчанням одлетiло щось темне й кудлате.
Пес... I де вiн тут узявся, триклятий?
Яремко притулився спиною до паркану, втупився очима в пса.
Пес прилiг на переднi лапи й теж не спускав сво┐х лютих баньок з
хлопця. Вiн весь час загрозливо гарчав, от-от кинеться знову...
- Iроде розпроклятий! - мало не -заплакав Яремко. - Ну, зачекай, матиму
я пiстоля - прийду сюди i тебе застрелю! Знатимеш, як нападати на людей!
У вiдповiдь почулося гарчання.
Яремко хотiв посунутись убiк, та собака, скажено загавкавши, кинувся до
нього.
Хлопець ледве вiдбився ногою. А собака гавкав з таким завзяттям, що
його собачий лемент почули, певно, аж на Подолi.
"Пропав! - подумав Яремко. - Пропав, якщо не вирвуся звiдси зараз".
Вiн почав посуватись уздовж паркану, не спускаючи з собаки погляду, а
ногою намагався намацати щось пiдходяще - або камiнь, або палицю. Поряд
пролунало два пострiли. Собака перелякано заскавчав, а Яремко тим часом
устиг вiдскочити на кiлька крокiв убiк.
Подумав: "Нашi вiдбиваються. Бiдний Джузеппе! Бiдний Йон!" А собака
насiдав iзнову...
I тут Яремко наступив на щось. Нахилився, вхопив. То була добряча
палюга.
- I-i-iх! - вигукнув Яремко радiсно i з палюгою накинувся на собаку. -
Я тобi зараз покажу, на чiм свиня хвiст носить!
Та пес не став чекати, доки хлопець викона║ свою погрозу. Вiн шалено
заскавчав, наче Яремко вже встиг його огрiти ломакою, i, не оглядаючись,
дав драла.
Яремко вибiг за ним на вулицю i помчав униз, до Хрещатика.
...Яремко не знав, що той чоловiк, якого називали сеньйором, побачив,
що хлопець кинувся бiгти. Вiн зрозумiв - хлопця послано по допомогу. Устиг
вистрелити йому навздогiн, i був уже впевнений, що влучив, коли невдовзi
почув собачий гавкiт. Тодi вiн наказав сво┐м спiльникам не випускати Йона
та Джузеппе з-пiд обстрiлу, а сам подався слiдом за хлопцем.
Сеньйор Гасперонi тупотiв по вулицi, а попереду мелькав п'ятами Яремко
Цiпурина.
"Швидко бiга║, прокляте цуценя", - з люттю подумав сеньйор Гасперонi. -
Але я тебе все одно впiймаю... А, власне, навiщо його ловити? Просто
пiдстрелити - та й усе... Нi, краще пiдслiдити, куди воно прибiжить..."
Сеньйор Гасперонi вiдчував, що задиха║ться. Та зупинитись бодай на
хвилину не можна. I вiн бiг, обливаючись потом, гупаючи чобiтьми, махаючи
на ходу пiстолем...
Ось хлопець уже близько. "Буду стрiляти, - вирiшу║ Гасперонi, - бо
от-от мо║ серце розiрветься вiд тако┐ скажено┐ гонитви."
- Стiй! - вигуку║ сеньйор Гасперонi, розраховуючи, що хлопець вiд
несподiванки на якусь мить зупиниться. А цього досить для того, щоб
прицiлитись i вистрелити.
Та проти сподiваного Яремко не зупиня║ться, а кида║ться вбiк, у якийсь
двiр.
Сеньйор Гасперонi з розгону пробiга║ мимо, зупиня║ться, верта║ться
назад. Якась брама, якась хвiртка...
Вiн врива║ться у двiр, огляда║ться. У дворi порожньо.
Кинувся до дверей хатини, щосили загупав у них.
- Вiдчиняйте! - заволав по-польськи. - Влада!
- Яка там ще влада? - озвався з-за дверей сердитий голос. - Одчиняйте
самi.
Сеньйор Гасперонi влетiв у хатину. Бiля столу сидiв сивобородий чоловiк
i здивовано дивився на прибульця.
- Що таке? Всi податi, якi польська влада придумала, мною заплаченi. Що
ще?
- Тут хова║ться збiглий селянин! - переводячи подих, вигукнув сеньйор
Гаоперонi... - Цей селянин належить графовi Лозовицькому. Показуйте, куди
ви заховали цього розбiйника...
- Якого ще в бога розбiйника?
На дворi щось гупнуло й залопотiло. Сеньйор Гасперонi метнувся до
дверей, щосили штовхнув ┐х i знову вилетiв У двiр...
Яремко летiв, як на крилах. Коли його переслiдувач пробiг повз хвiртку,
хлопець догадався, що вiн тут же повернеться, i кинувся на дерево. Щойно
сеньйор подався в хату, як Яремко шурхнув униз.
Уже вилiтаючи за хвiртку, побачив, як у хатi заметушилися. Перебiг
Хрещатик - i на гору. Бiг задихаючись, оглядаючись, чи не женеться за ним
отой страшний чоловiк.
Ки┐в - мiсто велике, спробуй здогадайся, куди повели ноги того, хто вiд
тебе втiка║. А сеньйор здогадався. Яремко, озирнувшись на пiвдорозi до
Лаври, побачив переслiдувача...
Яремко крутнув у бiчну вуличку. Бiг та й бiг мiж будинками, парканами,
деревами, а кiнця ┐й нiяк не було...
Попереду почулося кiнське хропiння. Хтось учвал мчав йому назустрiч.
Може, козак iз Запорiжжя?
- Дядьку! - кинувся Яремко до вершника.
- Стiй! - натяг вершник поводи.
- Дядьку! Виручiть! Порятуйте! За мною лихий чоловiк женеться!
- А ти втiкай та й усе!
- Дядьку, наших людей православних обступили ляхи й ще хтось такi...
Пролунали пострiли...
- Чу║те, це вони вiдбиваються... Йшли на Запорiжжя, а в Ки║вi погибати
доводиться...
Козак був веселий i молодий, його вусики стирчали, як у таргана, а очi
блищали, мов пiсля добро┐ чарки. Од нього пахло ще димом, морем i
степом...
Вiн нахилився до Яремка.
- Давай до мене. Зараз помчимо виручати. А тих гадiв примусимо фуга
самотем петере![104] Його руки легко пiдняли хлопця.
- Там ┐х багато, - задихаючись сказав Яремко. - А тут поблизу ║ нашi
люди, ┐м треба сказати...
- Далеко?
- Як пiшки, то ще ║...
А я'к екво вегi?[105]
- Що?
- Ну, конем, верхи?
- Та нi! Тiльки треба швидко-швидко... А чого ви так чудно говорите?
Все латиною...
- Бо такий розумний.
Козак тут же повернув коня назад - i вони помчали дворами, городами та
провулками на Печерськ, до Лаври, що вже бовванiла сво┐ми банями перед
┐хнiми очима.
А сеньйор Гасперонi, пробiгши ще кiлька срт крокiв, нарештi зрозумiв,
що хитрий хлопець од нього втiк.
"Проклятий гяур! - аж заскрипiв зубами сеньйор Гасперонi. - Але чого я
стою? Цей поганець зараз прибiжить до сво┐х, розповiсть ┐м про все - i
тодi буде бiда. Треба назад..."
...Уже зовсiм стемнiло, а Йон i Джузеппе вiдстрiлювалися вiд
супротивникiв. Коли сеньйор Гасперонi побiг за Яремком, цього нiхто не
побачив, але за кiлька хвилин перестрiлки Джузеппе зрозумiв, що число
нападникiв зменшилося.
- Зда║ться, одного пiдстрелили, - прошепотiв вiн.
- Фарте бiне![106] - озвався Йон Кодряну. Невдовзi Джузеппе вцiлив у
плече пановi Адамку, яке той необачно висунув з-за муру...
- Шкода цього довготелесого, - пробурчав Джузеппе. - Вiн з-помiж цi║┐
польсько┐ компанi┐ найбiльше менi подоба║ться.
- Хай зна║...
Стрiлянина то вщухала, то знову спалахувала.
- Будемо триматися, поки нашi не прийдуть, - сказав Джузеппе. - Треба
цих iродiв половити й допитати... Бо це не просто якiсь там панки, а щось
бiльше... Особливо той, хто з ними... Я нiяк не мiг роздивитися нi його
обличчя, нi навiть який вiн на зрiст. Темно...
Пiдмога прийшла ранiше, нiж на не┐ сподiвалися. Кiлька вершникiв
проскакали вулицею, стрiляючи з пiстолiв.
За муром почулося тупотiння нiг.
Коли Джузеппе здогадався, що сталося, було вже пiзно - вороги втекли...
За якихось пiвгодини Йон та Джузеппе разом з козаками сидiли в однiй з
келiй Лаври i розповiдали Олександру та Петровi про пригоду.
- Ясно для нас ось що, - мовив Петро. - За графом Олександром полюють.
Хто? Ми й досi не зна║мо. Хто сто┐ть за тими поляками?
- Не будемо гадати! - перебив Петра Олександр. - Майбутн║ покаже, хто
то й що... А зараз ми мусимо бути в усьому обережнi й обачнi. - Вiн
подивився на Яремка, всмiхнувся тепло: - Ось кому треба сказати спасибi.
Якби не вiн, то було б нам дуже туго. Може б, i не сидiли ми всi отут.
- Це ось хто, - Яремко показав пальцем на кумедного козака, що говорив
з ним латиною.
- Диви, яке розумне! - вигукнув Клюсик (а це був вiн). - Митрополитом
колись буде.
Яремко закрутив головою: не хочу.
Олександр нахилився над Яремком:
- Хочеш на Запорiжжя?
Яремко аж пiдплигнув вiд радостi.
ЧАСТИНА ДРУГА
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ, _
у якому значний державець та нiкчемний пiдслухач мудрують про високу
полiтику
Великий вiзир Iбрагiм-паша пiдiйшов до високого вузенького вiконця.
Побачив сiре, нецiкаве небо, з якого сипалася дрiбненька мряка з крупою,
мокре голе гiлля шовковицi, мовби вимазане дьогтем. Проплив перед очима
спис охоронця.
Розсердився. Хотiв ударити в долонi, покликати служника. Зрештою якщо
цей йолоп не може стояти на вартi як слiд, а швендя║ туди-сюди, то треба
його кимось замiнити.
О аллах, знову цей спис! Великий вiзир щосили ударив долонею об долоню
- аж засудомило в руках. Вiд того розлютувався ще дужче.
У дверях з'явився служник Джемал. Дивиться запитливо, чека║ наказу.
- Забери вартового од вiкна. Вiдправ його в гарем.
На обличчi Джемаловому, мовби витесаному з цiльно┐ замшiло┐ вапняково┐
брили, - подив. Але то - на мить. Вiн не смi║ нi дивуватися, нi
обговорювати накази свого пана й вершителя...
Закутався в халат. Морозило. Чого б це?
Роздратовано пройшовся по кiмнатi. Ноги тонули в м'яких килимах, хутра
й дорогi тканини вбирали в себе будь-який звук, навiть тишу вбирали вони.
А великому вiзировi хотiлося лютого дзвону, оглушливих громiв i шалених
крикiв ув'язнених та допитуваних у зiнданi. Схопив би шаблюку й рубав би,
як оскаженiлий сипах, рубав би геть усе: i оцi килими, й оцi леопардовi та
левинi шкури, й оце ганчiр'я аж до чинських ║двабiв та ангелянських сукон.
Отой спис нагадав йому, як сидiв вiн довгi роки в зiнданi на
Кандi┐[107], куди його було посаджено з наказу султана Осма-на. I щоразу
виглядаючи в загратоване вiконце, бачив спис вартового. Ух, як
насточортiли йому тодi отi грати й отi списи!.. Вiн уже й вiрити перестав
у те, що буде на волi - надто молодим був султан Осман, надто довго треба
було чекати на Його смерть. Тiльки дво║ кримських ханiв - Мухаммед-Герай
та Шагiн-Герай усе ще сподiвались на милiсть божу. I от - вiдкриваються
дверi темницi, i вiн, Iбрагiм, хитаючись, виходить iз зiндану, i його
привозять до столицi, щоб вiн став вiзиром у султана Мустафи, що
повернувся на трон!.. О нi, тепер вiн свою волю i свiй пост вiзира дешево
не вiддасть... Тiльки з життям!
Вiн метався вiд вiкна до вiкна, кутаючись у халат, але щось холодило
душу, наче вiн наковтався криги.
- Сиди! - махнув рукою на чоловiка, що пiдвiвся в кутку. Перед ним
стояло кiльканадцять пiдносiв з найрiзноманiтнiшою ┐жею. - Сиди, я просто
хочу походити...
- Хай буде благословенна ваша велика милiсть, - пробелькотiло з кутка,
- але ж чи можу я, нiкчемний раб, сидiти в присутностi такого сонцесяйного
пана?
- Сиди! - гримнув Iбрагiм-паша i люто пiдчепив ногою череп'яну пiалу з
духмяним напо║м.
Чоловiк у кутку тут же сiв на подушку. Запала тиша.
- Розповiдай далi! - наказав вiзир. Чоловiк у кутку вiдкашлявся.
- Ях'я готу║ться до нападу. У Ки║вi вiн зустрiвся з Йовом Борецьким.
Борецький ненавидить унiю й так само ненавидить нас. Спершу була надiя, що
Борецький не захоче пiдтримувати Ях'ю...
- У кого це була така надiя? - рiзко обернувся великий вiзир.
- У Суса, в мене...
- Ваша справа не думати, а виконувати накази... Далi!
- Борецький пiдтримав Ях'ю, хоч i внiс у його плани змiни...
- Якi?
- Ми ще не зна║мо.
- А коли дiзна║теся?
- Коли дозволить милостивий аллах...
- Чому я дiзнаюся про все оце перед самим походом Ях'┐?
Великий вiзир, який до того метався по кiмнатi й старався не дивитися
на джасуса (не хотiв сквернити сво┐х очей), раптом зупинився i вп'явся у
благальнi хитрi i водночас холоднi сiрi очi пiдглядача й пiдслухача.
- Ми послали до вашо┐ милостi свого гiнця одразу ж.
- Де ж вiн?
- Я думав, що про це краще зна║ ваша найяснiша милiсть. Я ж не знаю
нiчого. Але якщо гiнець не дiйшов, то значить вiн загинув. Ми так це й
зрозумiли. Потiм послали в Кафу чотирьох гiнцiв. Та, мабуть, i з ними щось
сталося...
Великий вiзир знову заходив по кiмнатi. Подумати тiльки - доля iмперi┐
залежить вiд якогось нiкчемного шпигуна, що, напевне, десь перепився з
невiрними, й вони його пустили пiд днiпрову кригу, витягши перед тим з
його кишень усi грошi... Якесь нiкчемне життя - i доля iмперi┐! Жах...
- Далi!
- Взимку Ях'я подався на Запорiжжя. Ми хотiли по дорозi його вбити. Але
в Ях'┐ чудова охорона. Всi прекрасно стрiляють i рубаються на шаблях. Ми
вирiшили пiдсунути Ях'┐ свого чоловiка. Це нам вдалося. Недалеко вiд Сiчi
одного з наших людей роздягли й вiдшмагали - аби подумали, що його
пограбували якiсь розбiйники. Ях'я повiрив i взяв цього чоловiка з собою.
- Хто цей чоловiк?
- Гяур... На жаль...
- Я не про те. Чи - зможе цей чоловiк зробити те, що потрiбно?
- Вiн уже нiчого не зробить. Заряджав рушницю й ненароком застрелився.
- А може, не ненароком? У козакiв теж ║ своя служба безпеки.
- к в них така служба...
- Далi!
- Козаки будують великий флот. Набирають людей щось на триста чайок. Це
тисяч п'ятнадцять козакiв.
- I це все?
- Нi. Послали гiнцiв на Дон... Звiдти навеснi ма║ вийти в море на сво┐х
суднах щось близько десяти тисяч вiйська.
Так-так... Отже, двадцять п'ять тисяч. Що ж, це нiби не так уже й
багато, але ж це козаки. Скiльки ┐х було пiд Хотином? Тисяч сорок. А
туркiв - уп'ятеро бiльше. I що ж? Ех, якби ж то можна було зiбрати вiйсько
вдесятеро бiльше та зустрiти козакiв на мiсцi ┐хньо┐ висадки...
Великий вiзир нервово мотався по кiмнатi. Джасус мовчав, не перебиваючи
йому думок.
А думки справдi були невеселi. Султан знову встряв у вiйну з Персi║ю.
Мало йому тих втрат, якi принiс iмперi┐ Осман Другий! Отож, де ти набереш
стiльки вiйська, щоб здолати козакiв?.. Але що ж зробити, щоб зiрвати
авантюру вiдступника й самозванця Ях'┐?
Треба не пропустити його в море. Треба негайно вiдправити до
Ячакова[108] ескадру Шакiр-ре┐са, щоб замкнув вихiд з лиману. I хай там
ескадра навiть уся погине, але козакiв пропускати в море не можна... Далi,
дати знать кримчакам, щоб пильнували в протоцi мiж Азовським та Чорним
морями.
- Коли козаки мають вийти в похiд?
- Як тiльки зберуться, тут же посилають сво┐х гiнцiв на Дiн, а самi
рушають. Тижнiв за три-чотири.
- Чому так?
- Очевидно, мають зiйтися в морi десь напроти Трапезонта чи Синопа.
Запорiжцям довша дорога, - шпигун показав пальцем у повiтрi, як плистимуть
запорожцi, оминаючи Крим. - А донцям - прямiше.
- А коли приблизно можуть вони пiти по Днiпру?
- Мабуть, на початку квiтня, не ранiше.
- Чому так?
- Чекатимуть, поки зiйде крига. Навiщо ризикувати?
- А разом з кригою чи слiдом за нею вони не можуть пiти?
- Навряд. Ранiше такого нiколи не було... "Ранiше не було..." Великий
вiзир скривився. Ранiше й справдi багато чого не було. Ранiше не було
таких розгромiв, як пiд Хотином. Ранiше не було такого, щоб яничари
вбивали-сво┐х султанiв та вiзирiв. Ранiше не було такого, щоб султана по
закутках називали недоумкуватим... Дожилися!..
Великий вiзир зупинився й подивився лихим оком на джасуса.
- Ти принiс менi недобрi вiстi.
Шпигун зблiд i тут же впав лицем до землi. Вiн знав, що за недобрi
вiстi султани й вiзири частенько наказували рубати вiстунам голови.
- Змилуйтеся, о найяснiший з найяснiших владик!
- Ти принiс недобрi вiстi, - голос великого вiзира загримiв металом. -
I тебе треба за це скарати...
- Ай-ай-ай! - заверещав джасус. - В iм'я найяснiшого аллаха, не робiть
цього!
- Я зроблю це, але не зараз!
- О спасибi, о спасибi, найяснiший з найяснiших, хай аллах дару║ вам
щасливi лiта!
- Я тебе скараю тодi, коли пересвiдчуся, що ти набрехав. Якщо ж ми
переможемо гяурiв, то я тебе нагороджу!
- О спасибi вашiй найяснiшiй милостi! Я врятований i нагороджений, бо
наше славне вiйсько обов'язково розгромить гяурiв!
Хай поки що живе, вiн робить свою роботу, йому за це грошi платять. Вiн
ризику║ сво┐м поганим життям, перебуваючи серед гяурiв, ┐сть там свинину,
п'║ вино, губить свою душу - хоч яка вона в нього нiкчемна, а все ж таки
душа - i все це в iм'я найяснiшого аллаха й Османсько┐ iмперi┐, яка мусить
владарювати над свiтом. Ось тiльки треба вийти iз смуги невдач. А всi цi
невдачi - вiд iснування на свiтi розбiйницького згра┐ща, яке назива║ себе
Запорiжжям.
Це - вiчний нiж у спину, це, як казали отi нечестивi греки, Дамоклiв
меч, що на волосинцi висить над Османською iмперi║ю, готовий кожно┐
хвилини завдати ┐й смертельного Удару.
- ...смертельного удару, - уголос повторив Iбрагiм-паша i здригнувся,
почувши свiй голос. Шпигун лежав на землi i мовчав.
- Сядь! - наказав, гидливо кривлячись, великий вiзир.
- Я не смiю! Але - сiв.
Iбрагiм-паша ударив у долонi.
Знову з'явився Джемал. Сто┐ть, дивиться вiдданими очима розумного
собаки. Сто┐ть, не дише, чека║ наказу.
- Принеси цьому гяуровi вина. Хай вип'║. А я подивлюся.
Джемал зник. Через мить вiн з'явився, нiби вiн був не Джемал, а джiнн.
На руцi в Джемала була таця, а на нiй - глечик з вином i два кухлики.
Пройшов швиденько й тихо, поставив усе, як треба, - i знову зник, мов
випарувався.
- Пий, - наказав вiзир. - А я подивлюся.
Ходив, кутаючись у халат, дивився, як цей безхвостий павiан дудлить
богопротивне питво. Всi вони безхвостi павiани, а вiн, Iбрагiм-паша,
великий вiзир Баба-Алi, мусить за них думати. Бо в них голiв нема║. У них
║ горлянки й черева. Всi вони переконанi, що геть усе на свiтi робиться
само собою, а не зусиллями таких людей, як вiн, вiзир. Так само й великий
султан вважа║. О аллах, навiщо ти забрав розум у султана Мустафи?
Вiн, великий вiзир Iбрагiм-паша, вiдда║ себе всього державi. Всi оцi
пашi, капудани-аги - в них бiльше пихи, нiж розуму. Той же Шакiр-ре┐с...
Таж про нього ото говорено:
"Дурний, як корок, а нахабний, як два!" I вiн, великий вiзир, мусить
вiдповiдати за все...
Небо у високому вузенькому вiконцi було тьмяне, сiре, невиразне, як
пика оцього суб'║кта, що допався до вина.
О, павiани!..
Зупинив погляд на джасусовi.
Помовчав, наче не наважувався запитати. А потiм:
- Ти бачив Ях'ю на власнi очi?
- Так, найяснiший з най...
- Вiдповiдай коротко. Ти вiриш у те, що вiн - син султана?
Джасус завагався. Забiгав очима. Повалився на пiдлогу:
- Змилуйтеся...
- Сядь! Вiдповiдай! Ну?
- Менi зда║ться, що вiн - син султана. Але вiн зрадив вiру, вiн зрадив
батькiвщину - чи ж може вiн навiть думати про те, що вiн - султанський
син?! Вiн здрайця!
- Що це - здрайця?
- Зрадник. Поляки так кажуть... Його треба покарати, посадити на палю,
щоб вiн здох перед очима всього Стамбула.
"Досить того, що Стамбул бачив ганьбу Османа, якого водили вулицями й
плювали на нього", - подумалося тут же великому вiзировi, але вголос вiн
нiчого не сказав.
- Вiн добре розмовля║ по-┐хньому. Навчився ще в Чорногорi┐. Часто
переходить на турецьку мову. Козаки ┐┐ розумiють. Розмовля║ й
по-польському та по-iталiйському. Зна║ латинь i грецьку мову. Надзвичайно
освiчений, знайомий майже з усiма королями квропи. Собою показний. Козакам
сподобався його розум, його слова, якi вiн перед ними виголошував...
- Що вiн говорив, цей зрадник, ця лялька в руках Борецького?
- Казав, що вiн не зрадник. Казав, що вiн мрi║ зайняти належний йому
престол... О, найяснiший з найяснiших, я тiльки передаю його нечестивi
слова!..
- Далi!..
- Казав, що коли вiн займе престол, то Туреччина замириться з усiм
свiтом й не буде нападати на християн. Казав, що християн у Туреччинi
переслiдувати не будуть. Казав, що велика наша iмперiя живе не по кишенi,
казав, що ┐┐ чека║ страшна доля, якщо вона не вiзьметься за розум i не
стане мирною кра┐ною. Колись, казав вiн, Рим загинув, не витримавши
власно┐ ваги. Так само було й з державою Чiнгiса. Так само з тiмуридами.
Не кажучи вже про Македонського - Iскандера Великого...
- Вiн багато зна║, твiй Ях'я! - прошипiв Iбрагiм-паша. - Але вiн не
зна║ того, що так було колись. А зараз ми живемо в новi часи. Чiнгiс i
Тiмур дбали про себе та про свою велич. А ми дба║мо про те, що мусить
привести весь свiт до щастя - ми дба║мо про найлравдивiшу, найiстиннiшу
вiру - про iслам. Зелений прапор пророка мусить замайорiти над усiм
свiтом. I це буде щастя для всього свiту. I тая воно й буде. Такий закон
iсторi┐, така воля аллаха.
Iбрагiм говорив це рiвним, спокiйним голосом, мов карбував, а в душi,
десь на глибинi, зловтiшався в скепсисi малий шайтан... I це лютило.
- Я з захопленням вбираю у себе цiлющу воду вашо┐ мудростi, -
пробелькотiв джасус. - Вашi слова - мов подих пророка Iси, вони можуть
оживити навiть мертвих.
"Досить одного мого слова, щоб я тебе перетворив на мертвяка", -
подумав Iбрагiм-паша.
- Що вiн ще казав, цей нечестивець?
- Цей нечестивець казав, що коли вiн стане на престолi Туреччини, вiн
вiльно пропускатиме козакiв у Середземне море - i аж за Геркулесовi
стовпи. Що вiдмiнить рабство. Що османи мусять здобувати собi хлiб
власними руками, iнакше вони виродяться. Що бог велiв здобувати хлiб у
потi чола свого, а не розбо║м...
- То ┐хнiй собачий бог так велить. А що ж козаки?
- "Iстину глаголицi!" - от що козаки. "Веди нас на турка!" - кричать.
"Визволимо з неволi наших братiв i сестер!" Наш чоловiк пiдпо┐в кiлькох
козакiв, а вони вiзьми та й вигукни пiсля того: "Визволимо з турецько┐, а
в польську вiддамо!" ┐х там ледь не розiрвали на частини. Кричать: "I до
ляхiв доберемося, католикiв проклятих!"
- Хто кого бiльше слуха║ться - Ях'я козакiв чи козаки Ях'ю? - запитав
вiзир.
- Зда║ться менi, що вiн ┐х. Вiн усе-таки чужинець, бо┐ться, що як почне
надто забирати владу, то його скинуть...
"Нехай iдуть просто на Стамбул. А ми ┐х тут стрiнемо... На Кафу вони не
пiдуть. Та й iнших мiст, певно, не братимуть, аби сил не розпорошувати.
Так-так-так, - вирiшив Iбрагiм-паша. - Тiльки треба негайно розробити план
┐хнього розгрому".
З неба сипалася дрiбненька мряка з крупою, мокре голе гiлля шовковицi
здавалося вимазаним у дьоготь.
Сиротою стирчав далекий мiнарет.
Уже пахло весною.
РОЗДIЛ ДРУГИЙ, _
у якому гинуть та воскресають людськi душi _
За кiлькадесят верст вiд Могилева - на пiвдень по Днiстру - стояла на
богданському березi стара турецька батура [109]. Одно з вiконець ┐┐ на
самому верху дивилося на Укра┐ну. Блiде лице виднiлося крiзь грати.
...Хмара усе росла й росла, сунула й сунула, аж доки, чорно-сиза, не
затулила все небо. Якби це було влiтку чи бодай у травнi, то можна було б
чекати дощу з громом i блискаязицею. А от щоб на Великдень дощило
по-лiтньому - цього Галя не пам'ята║.
Ой, як давно був той - торiшнiй - Великдень, коли вона, щаслива й
радiсна, бiгала з дiвчатами по селу й кожному стрiчному весело гукала:
- Христос воскрес!
I у вiдповiдь чула таке ж веселе:
- Воiстину воскрес!
Мiнялися крашанками, цiлувалися, спiвали, танцювали...
Ой, як давно це було!
I сьогоднi - Великдень. Десь здалеку долинають дзвони, а вона сидить у
турецькiй батурi й дивиться у маленьке вiконечко на бiлий свiт... З двору
чути щебет дiвчат-полонянок. Потурчилися вже. За якихось пiвроку
басурманками поставали. Тiльки вона, Галя Шлапакiвна, не хоче кидати сво║┐
вiри. Та ще - Ривка, донька Лейби-шинкаря. Ця не зраджу║ юдейсько┐ вiри.
Ода-башi Селiм казав:
- Ех, Галiя, Галiя!.. (Вiн уже ┐┐ iм'я на свiй склад i лад
переiнакшив)... Ставай туркенею - матимеш щастя.
- Не кину сво║┐ вiри! - люто огризалася Галя.
- Ось подивися, скiльки кинуло свою вiру дiвчат i жiнок. I що?
- А я не кину.
Пiшов ода-башi. Нахмурений.
Здалеку докотилися удари дзвону.
Галя приклала холоднi руки до розпашiлих щiк; ┐й хотiлося плакати.
Бамкав вiддалений дзвiн. I хмара велика-велика затягла всеньке небо.
Згадалася пiсня:
Ой був газда Андрi║чко да мав доньку Марi║чку,
за сiм тисяч продав ┐┐...
Десь за якусь сотню верстов батько рiдний побива║ться за нею, за Галею.
Та де ж вiн дiстане сiм тисяч золотих червiнцiв, щоб викупити свою доньку,
якщо навiть Лейба-шинкар не в силi визволити свою Ривку. Коли вiн,
скривавлений, заплаканий, нещасний, з'явився перед яничарами, Селiм
здивовано вигукнув:
- Та ми ж тебе вбили, проклятий шинкарю! Як же ти ожив?
Лейба впав на колiна i заридав:
- Пане преславний, пане хоробрий, хай нiколи не затупиться шабля ваша,
вiддайте менi мою Ривку!
- Не можу вiддати, - вiдповiв Селiм. - Я ┐┐ повезу в дарунок самому
султановi Мустафi. Буде твоя Ривка султанською дружиною. Радiй, Лейбо!
Грошi великi матимеш!
- Не треба менi тих грошей, - залементував Лейба i став рвати на собi
волосся. - Паночку, рiднесенький, вiддай менi мою Ривку, я дам тобi великi
грошi.
- Вiдiйди!
- Я дам п'ятсот золотих червiнцiв!.. Я бiдний шинкар, але я пiду
просити грошей у всiх ║вре┐в - вони менi ┐х дадуть.
- Менi султан дасть за твою Ривку п'ять тисяч.
- Ва-вай! - упав на землю Лейба. - Продай мене на додачу, тiльки
вiдпусти Ривку.
- За тебе в Кафi дадуть хiба що барило бузи, та й то, якщо кращих
веслярiв на галери не буде.
- Паночку, а якщо я розповiм, куди подався Йон Кодряну, що втiк з
тюрми? А якщо я розкажу, що турецькiй землi загрожу║ страшна небезпека -
що тодi? Вiдпустиш мою Ривку?..
- Йди звiдси! - вже розсердився яничар-ага.
- Навiщо султановi погана ║врейка?
- Султан Сулейман одну свою доньку за ║врея потурченого вiддав. Чув
таке?
- Я розповiм, що хочуть убити найяснiшого султана Мустафу!!!
- Не хочу слухати. То все брехня.
- Присягаюся сво║ю сивою головою, паночку!
- Можеш не присягатися. Все одно ми уже не наздоженемо Йона Кодряну...
А те, що найяснiшого султана хоче хтось убити - так на те ║ мухафизлар...
Отак. Iди звiдси, доки самого в ясир не забрали.
- Паночку, ну, якщо я буду тут, бiля вас, буду робити всяку роботу, щоб
тiльки Ривку свою бачити... Селiм пожував сво┐ вуса й кинув:
- Лишайся. Тiльки не сподiвайся, що ми тобi твою Ривку вiддамо.
Десь унизу, у дворi батури, бiга║ тепер Лейба, допомага║ по
господарству; вiдкрив щось на зразок корчми, намага║ться грошей заробити,
догодити туркам, щоб доньку свою з неволi виручити. Лемеле, Мотеле й Ха┐м,
дарма що малi, лишилися порядкувати в Могилевi.
А Галиних матiр з батьком навiть до брами не пiдпустили. I молили, i
благали, i ридали, i ноги туркам цiлували...
Знову захотiлося плакати. Знову згадалася тая пiсня про продану доньку.
- Здiймiть, тату, головочку! Що то в полi за димове?
Чи воларi огонь кладуть, чи вiвчарi вiвцi женуть,
Чи то турки людей беруть?
- Не вiвчарi вiвцi женуть, не воларi огонь кладуть,
Анi турки людей беруть -
Марiйчинi боярове,
Поганий цар з весiллячком та до тебе, Марi║чко.
- Ай! - почулося ззаду розпачливе. Ривка стояла в кутку й ламала руки.
Галя витерла сльози.
- Чого ти. Ривко?
- Якщо вони не хочуть вiддати мене батьковi, я накладу на себе руки! Я
себе задушу оцi║ю косою!
- Кинь цi розмови!
- А я не можу, не можу...
- То грiх великий, непростимий, - сумно сказала Галя. пй теж не раз
спадала в голову думка про те, що отак, покiнчивши життя самогубством,
можна обiрвати всi муки. Та щось весь час спиняло. Жила якась надiя. - Не
роби цього, - сказала Галя Ривцi. - Ще невiдомо, як воно все обернеться.
- Як то невiдомо? - вигукнула Ривка. - Як то невiдомо? Вiдвезуть у
Стамбул, продадуть у дружини чи в невольницi до якогось аги... Не хочу, не
хочу!!!
- I я не хочу... Але ж треба вiрити в краще.
- Що може бути кращого на турецькiй сторонi? Яка менi рiзниця - чи
дружина аги, чи невольниця самого султана? Все одно рабиня.
- Я не про те, - вже спокiйнiше промовила Галя. - Козаки можуть
врятувати... Можуть викупити нашi... Грошей десь назбирають, може, десь
скарб викопають... Та мало що може бути?
Ривка безнадiйно махнула рукою.
- Не махай. От ми й досi тут сидимо, а могли б давно бути в Туреччинi.
Значить, хтось заважа║ ┐м вивезти нас...
I справдi, сталося те, що часто траплялося на окра┐нах турецько┐
держави. Збунтувалася одна з татарських орд, не захотiла пiдкорятися нi
турецькому султановi, нi його васаловi - хановi кримському. Навiть у часи
найдружнiших стосункiв i найглибшо┐ покори татари не любили коритися
султанським наказам. Навiть тодi вони могли вiдiбрати в туркiв ясир i
перепродати потiм у Кафi як свiй, могли вiдбити караван iз збiжжям, могли
пограбувати купцiв, що мали охороннi грамоти од самого султана.
Бахчисарайський державець - i той завжди мав мороку з дикими ордами
мандрiвних татар. То вийдуть з покори ногайцi. А то не зважа║ на
найгрiзнiшi накази Киргизька орда, що весь час мандрувала зi сво┐ми
табунами й шатрами бiля Кубанi, мiж Волгою й Доном... Цього разу
збунтувалася орда Буджацька й "зачинила" днiстровське гирло. Саме через те
барка з невольницями-укра┐нками затрималася в невеличкiй фортецi на
Днiстрi.
На фортецю iнодi нападали загони молдавських повстанцiв, але ┐хнi сили
були нечисленнi, отож яничарський загiн без особливих труднощiв вiдбивав
кожен такий напад...
- Ти зна║ш, що то роблять у дворi? - запитала Галю Ривка.
- Не знаю, - дiвчина виглянула у вiкно.
У дворi кiльканадцять теслярiв встановлювали якiсь стовпи з
перекладками.
- Що то таке буде?
- Гакiв хiба не бачиш?
- Гакiв? Яких гакiв? Навiщо? - розгублено запитала Галя.
- Богданцiв будуть вiшати на них за ребра. Отих, що перед Великоднем
туркам удалося захопити в полон...
Галя дивилася вниз, у двiр. Перебiг Лейба, полохливо озираючись на
стовпи з перекладками. Один з майстрiв пiдстрибнув, ухопився рукою за гак
i повис, смiшно дригаючи ногами.
З-за рiки долинали дзвони. Десь люди святкуватимуть великдень, а тут
комусь доведеться вмирати. Боже мiй, невже це станеться? Невже ти
допустиш?
- Ведуть уже, - Ривка прилипла обличчям до грат. - Ведуть, ведуть...
Сотня яничарiв вишикувалася на невеличкому плацу. Тиша. Тiльки дзвони -
бам-бам...
Ось уже з'явилися й приреченi. Шiсть чоловiкiв. З ними йде невеличкий
хлоп'як. Рокiв йому дванадцять - не бiльше... Сорочки на них подертi,
скривавленi. Обличчя змученi. Йдуть, мов нiчого не бачать, ┐х пiдштовхують
- швидше, мовляв!
Пiдвели до стовпiв з гаками на перекладинах. Щось говорить до них
кадi[110]. Вони мовчать.
Галя вiдчува║ - в не┐ наморочиться голова.
- Що вiн каже? - побiлiлими вустами пита║ в Ривки.
- Каже, щоб ставали мусульманами, тодi помилують, - мовить Ривка, теж
блiда, як стiна.
- А вони?
- А вони мовчать, - схлипнула Ривка.
Галя бачила, як кадi пiдiйшов до найменшого i щось запитав. Той
заперечливо закрутив головою. Тодi кадi пода║ знак рукою, i тро║ катiв
хапають хлопця. Вони тягнуть його до шибеницi, знiмають з нього штаненята
i пiдiймаються, тримаючи його, по драбинi. Ось оголений живiт хлоп'яти -
над гостряком гака. Кадi знизу щось пита║. Хлопець вiдчайдушне крутить
головою.
Галя у вiдча┐ кида║ться на грати, трясе ┐х, б'║ться об них головою i
кричить, кричить, кричить...
Вона не бачить, що кати внизу пiдвели голови й дослухаються, як вола║ у
вежi красуня укра┐нка.
п┐ пiдтриму║ вся батура. Всi кричать, благають помилувати хлопця.
Кадi знову пита║. Хлопець уперто крутить головою. Один з повстанцiв -
найстарший - ста║ на колiна, простяга║ руки вперед i про щось блага║
туркiв. Його б'ють у груди, i вiн пада║, кача║ться по забрудненому
майдану,
Галя трясе грати, б'║ться об них, несамовито вола║:
- Вiдпустiть! Вiдпустiть! Змилуйтеся! Благаю вас! Благаю! Благаю!
Не чують чи чути не хочуть. Ось зараз загойда║ться на гаку дитина,
пiдвiшена за ребро...
Галя кида║ться до дверей. Дверi замкненi. Вона б'║ у них ногами.
Ривка плаче, розмазуючи сльози по щоках.
- Галю! - кричить вона. - Що ти хочеш? Галя мов не чу║.
- Ода-башi! Селiме!
Селiм рвучко пiдводить голову.
- Ода-башi! Я буду мусульманкою! Помилуйте цих людей. Я буду
мусульманкою...
Вона не бачить, як ззаду рве на собi волосся i б'║ться головою об стiну
Ривка. Вона бачить, як Селiм щось швидко говорить суддi. Кадi уважно
слуха║, маха║ рукою. Кати вiдпускають повстанця.
Галя притислася чолом до залiзних грат. Нестерпно блиснуло перед очима
- i тут же бабахнув грiм. Задимилося височезне дерево, що виглядало з-за
вежi. Сипонув дощ.
Вiн мив Галi обличчя, i вона ковтала холодну воду. I вона ┐й здавалася
теплою й солоною.
За спиною ридала Ривка.
А грiм бив i бив, а блискавки стрибали й стрибали, мов хотiли доскочити
до Галi.
- Громе дужий! Блискавко палюча! - благала Галя, притиснувшись до грат.
- Вдарте сюди, в цю батуру! Пробийте менi серце! Бо я вчинила найбiльший
грiх! Я зреклася вiри свого народу!.. Я душу свою загубила навiки. Але ж я
врятувала цих сiмох... Я врятувала, врятувала... Боже мiй! Я вже не
твоя...
Ривка ридала.
Бив грiм. Блискавки стьобали землю - люто, мов кат у Стамбулi лупив
присудженого до тисячi бичiв святотатця...
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ, _
у якому мiмар_ Муса_ блага║ грому на голову Надир-Бея _
Мiмар Муса прийшов на будiвництво сво║┐ мечетi, пiдiткав поли халата й
став з мулярами на риштовання. Камiнь за каменем ляга║ в стiни ново┐
споруди. Мiмар Муса, не дивлячись на подавальника, простяга║ лiву руку,
бере нею цеглину, випалену за староруським способом, правою бере розчин,
приготований за порадами ки┐вських майстрiв, намащу║ камiнь i акуратно
кладе...
Працю║ться радiсно, працю║ться весело, наче у себе вдома, в Ки║вi, на
батькiвщинi. Мiцна мечеть буде - тисячолiття стоятиме, бо зна║ мiмар Муса
науку будiвничих свого краю...
По-весняному сонце пригрiва║. А що ж - Великдень минув... Отже -
людська пам'ять: здавалося, став правовiрним мусульманином, а згадуються,
мимоволi згадуються i великдень, i рiздво, i петрiвка, i спасiвка, i всi
iншi свята вiтчизни.
Чого б то? Чому ти, мiмаре Мусо, не мислиш ширше? Чому ти лише розумом
розумi║ш, що ║ цiлий свiт i в нiм - Iстина. I для всього свiту одна
Iстина. Невже ти не розумi║ш, мiмаре Мусо, що це треба й серцем сприйняти?
Так чому ж тво║ серце ни║ за Вкра┐ною? Що в нiй, поневоленiй, гарного?..
Нi, нi, вона прекрасна, але ж де ти прикладеш на Вкра┐нi свiй талант? Бо
не укра┐нцям нинi Укра┐на належить... Куди ти подiнеш свiй талант, мiмаре
Мусо, якщо вiн хоче дi┐?! А на Вкра┐нi йому дiяти не дадуть. Що мiг
зробити зi сво┐м генiальним хистом Атанасiй Слабошпицький, цей укра┐нський
Архiт, Евклiд, Птоломей, Архiмед i Коперник, якщо його книга iсну║ в
однiсiнькому примiрнику, бо вельми мудрi земляки, побоявшись кари божо┐,
не видрукували ┐┐? Тепер сiя книга лежить за тридев'ять земель од
Укра┐ни...
Камiнь за каменем вляга║ться в стiну. Якщо пiдвести голову й окинути
оком весь будiвельний майдан, то можна вже бачити, як поволi росте iз
землi велична споруда, восьме диво свiту. Вона встане як виклик небесам...
Нi, не як виклик, а як гармонiйне по║днання земного в небесному. Коли
Надир-бей подивився на малюнок мечетi на паперi, а потiм на ┐┐ модель у
глинi, вiн перелякано спитав: "А не впаде?" - "Ч-числа к-кажуть, що н-нi"
- вiдповiв Муса. "Що ти менi - числа? - роздратовано перебив Надир-бей. -
Не з чисел голови знiматимуть, а з тебе i з мене, як що не так... Скажи, а
що тобi аллах пiдказу║?" - "Аллах-х з-зi мною числами говорить, а з
т-тобою, о с-славний Надир-бею, як?.." Надир-бей не знайшов, що
вiдповiсти. Погладив свою мовби вiдпрасовану бороду i по паузi мовив:
"Оскiльки числа вигадав аллах i надшив кожне число сво║ю премудрiстю, то,
звiсно, числа мають говорити iстину. Та чи вмi║ш ти читати божу
премудрiсть у числах, мiмаре Мусо?" - "Намагаюся. I д-дещо м-можу". Тодi
Надир-бей замовк зовсiм... Але не заспоко┐вся.
Кiлька раз був вiн у Баба-Алi, радився з чиновниками, навiть з великим
вiзиром...
Камiнь за каменем, камiнь за каменем... Уже жарко стало. Робiтники
дивляться, як скажено працю║ сам мiмар Муса, i теж намагаються не
вiдстати.
I враз Муса мов закляк. Камiнь трима║ в руцi, стиска║ його побiлiлими
пальцями.
Згадалося...
...Невелика, але вельми красива мечеть на околицi Адрiанополя. Коли
Муса бував у цьому мiстi, вiн завжди приходив помилуватися вишуканим ┐┐
силуетиком, лiнiями, що рвонулися увись, якоюсь незвичнiстю вiзерункiв з
кольорових плиток. Нiби дiвчинка-вкра┐нка у вишиванiй сорочцi стала тут,
на землi турецькiй, та дивиться в небо, на журавлiв, що летять у рiдний
край - за море...
Мiмар Муса знав, що зодчим не дозволялося залишати сво┐ грiшнi iмена на
священних стiнах зведених ними будiвель. I все ж вiн шукав це ймення, бо
знав, що не було ще такого зодчого, який не захотiв би сво║ iм'я лишити
десь на стiнi чи колонi... Як правило, майстри залишали сво┐ iмена у
плетивi вiзерункiв. Муса обiйшов тую мечеть не один раз, обдивився кожен
вiзерунок, та заплетених у вiзерунки арабських слiв не побачив. Тодi вiн
узявся перемальовувати вiзерунки на папiр. I, виводячи лiнiю за лiнi║ю,
раптом усе збагнув. Невiдомий майстер стилiзував пiд арабську в'язь лiтери
кирилицi, змiнив ┐х майже до невпiзнання, але умудрився написати таке:
"Воздвиг сю мосхiю зодчий Димитрiй з Переяслава". П'ять плиток, на кожнiй
по одному чи по два слова. Всмiхнувся тодi Муса, подивувавшись кмiтливостi
майстра. Кирилиця чита║ться злiва направо, а арабське письмо навпаки.
Отже, нiхто з туркiв не зможе прочитати. Тiльки земляки, та й то...
Хто вiн був, зодчий Димитрiй з Переяслава? Муса передивився старi
документи - жодного слова. Навiть його турецького iменi нема║. Наче не
було зодчого...
Кiлька днiв тому Муса знову був в Адрiанополi. I знову пiшов до мечетi.
Був вечiр. Бiля не┐ побачив кiлькох робiтникiв, якi пiд охороною яничарiв
щось робили.
- Гяур проклятий хотiв осквернити дiм аллаха, - прошипiв вусатий
ода-башi. - Та я прочитав його собаче iм'я.
- Щ-що ж-ж т-то з-за iм'я? - запитав мiмар Муса.
- Я тут же його забув... Ми розбили вдрузки отi плитки. I тепер ставимо
новi, з новими вiзерунками.
- Щ-що ж-ж т-там -б-буде н-написано? Як-ке iм'я?
- Мiмар Амурат з Адрiанополя.
- А ч-чи ж-ж можна - отак? Адже н-нiяких iмен н-не в-велено лишати на
мечетях?
- Вам - не велено. Нам - велено. Через сто лiт Висока Брама на весь
свiт розповiсть про творiння свого генiального майстра тюрка Амурата з
Адрiанополя. I свiт скаже: коли вони ще хтозна-коли таке вмiли робити, то
хай вони i свiтом правлять.
- Але ж Д-димитрiй д-думав п-про аллаха, а н-не про т-те, що х-хочеться
якомусь яничаровi.
- Цить, - засичав ода-башi. - Звiдки тобi вiдоме це iм'я? Ти що - теж
урус?
- Як i ти, - спокiйно сказав мiмар Муса. - Але ж-ж i ти, i я - за-р-раз
i до кiнця життя - османли.
- Так, ми османли. Але чому ж ти не розбив це богопротивне iм'я? Чому?
- Т-тому щ-що я сам м-мiмар i дбаю про сво║ iм'я. Н-не хочу, щоб зникло
воно в безвiсть... А до того ж а-аллах с-сто лiт терпiв iм'я Д-димитрiя
з-з Переяслава на стiнах свого дому - i земля не запалася...
...Камiнь випав iз зацiпенiло┐ руки мiмара Муси i загримiв униз.
- Чия то псяча лапа каменi швирга║?! - зарепетував хтось по-польськи.
- Тихо! То мiмар Муса! - зашикали на поляка.
- А менi все'дно - чи комар, чи мiмар!
- Майстре Б-болеславе, - озвався мiмар Муса, - я п-прошу в-в тебе
пробачення. Рука втомилася.
- Втомилася, втомилася! А якби вбив?
- Н-нiчого б страшного н-не сталося, - раптом розiзлившись, гарикнув
Муса. - Поставили б на це мiсце iншого - в-в iм'я аллаха.
Майстер Болеслав замовк. Замовкли i всi навколо. Мiмар Муса простяг
руку за каменем, але камiнь не лiг на його долоню.
- Ну чого ти? - пiдвiвши очi на стрункого хлоп'яка - подавальника з
рудим пушком на верхнiй губi - мовив Муса.
Подавальник, набурмосений, стояв перед мiмаром, мовби не бачив його...
Спересердя хотiв штовхнути його зi стiни, та вмить охолов. Що з тобою,
Мусiю-Мусо? Чом ти раптом так розлютився?
А якби i штовхнув оцього рудого вниз - то що? Хто зна║ його iм'я? Кому
вiн потрiбен? Оцiй мечетi потрiбнi його руки, а не iм'я. Нiхто й не згада║
його через рiк... Та й чи зараз кому цiкаво, що ║ на свiтi оцей парубок з
Москви?..
I враз згадалася адрiанопольська мечеть i яничарський ода-башi... "Хай
зна║ свiт, що то будував тюрк Амурат з Адрiанополя, а не якийсь там
задрипаний слов'янин Димитрiй з Переяслава..." Хотiлося заскреготiти
зубами й стрибнути зi стiни вниз. Аж паморочно стало...
Не помiтив, як спустився з риштовань, як мовчки минув мовчазних
будiвельникiв. Халат з пiдiтканими полами надавав мiмаровi Мусi вигляду
дервiша чи божевiльного, а вiн iшов i нiчого не бачив.
...Але ж, Мусо, i на батькiвщинi нiхто не зна║ iмен зодчих. Хто воздвиг
Софiю Ки┐вську? Хто Лавру? Хто у Чернiговi святому здiймав собори пiд
небо?
- Але т-то - б-батькiвщина. То - для рiдного краю...
- Мусо, нема для Iстини рiдного краю.
- Нема? А м-може. Iстина не в б-безмежжi, а в...
- А в чому?
- Не з-знаю, н-не знаю, не знаю... Зупинився - почув знайомий голос.
Спиридон? Мiмар Муса труснув головою, озирнувся. Побачив руки сво┐ -
бруднi, розчином будiвельним вимазанi. Пiдiйшов до калюжi, став ┐х мити.
Вимив, поправив свiй халат, помацав чалму на головi, провiв вологими
руками по обличчю.
Знову почувся голос Спиридона. Муса повернувся на голос. Спиридон iшов
не сам. Його вели пiд руки кiлька озбро║них воякiв. Грек намагався
вирватись, але даремно.
- Мiмаре! Мусо! - закричав Спиридон. - Рятуй мене! Плутаючись у полах
халата, мiмар Муса побiг назустрiч грековi.
- Ану, стiй! - чотири чи п'ять ратищ уперлися в мiмаровi груди. - Ми
ведемо цього злочинця до Надир-бея. Геть з дороги!
Муса окинув оком вулицю. Що робити? Зупинився очима на Спиридоновi та
вояках. Дванадцять ┐х...
- С-слухайте, - отерплими вустами говорить мiмар Муса. - Я вам-м д-дам
б-багато г-грошей, т-тiльки вiдпустiть ц-цього нещасного.
- Не вiдпустимо, - за всiх вiдповiв здоровенний бурмило. - Сам
Надир-бей нас найняв, щоб ми його спiймали. Вiн годував i по┐в нас ось уже
рiк. Вiн щодня дарував нам злото i коштовнi каменi. I це - тiльки для
того, щоб ми пiймали оцього паршивого грека, коли вiн коха║ться з дружиною
Надир-бея. Тепер нам буде видано заразом по стiльки, скiльки ми мали за
рiк. Ну?.. Ти ма║ш такi грошi?
- В-вiдпустiть його! Я подарую вам б-бiльше - я п-пода-рую в-вам
м-мечеть, що затьмить к-красою м-мечеть Сулейманi║! Я - мiмар Муса.
- Мiмар Муса - не зна║мо такого, - вiдповiв бурмило. - А мечеть ми собi
в кишеню не покладемо.
- Т-тодi х-ходiмо д-до м-мене д-додому - берiть усе, що п-побачите.
- Ми - не грабiжники. Нам бiльше - i законно - дасть Надир-бей. - I,
трохи стишивши голос: - Iдiть геть! А то ми вас уб'║мо!
- Прощай, Мусо! - заридав Спиридон, i його потягли вулицею до будинку
Надир-бея.
* * *
- Так, я п-переховував його у с-себе i не збираюся к-кая-тись у тiм, -
вiдповiв Муса Надир-бе║вi.
- То твоя справа, мiмаре Мусо, - сказав Надир-бей. - Не це для мене
головне. Ти - мiмар, отже, будуй. А кого ти в себе перехову║ш - мене не
обходить.
- Вiдпустiть його н-на в-волю.
- Я не збираюся порушувати законiв. Якщо мусульманка зна║ться з гяуром
- вони мусять умерти обо║...
- Ви н-не дозволите, щоб умерла в-ваша дружина. Ви ж-ж коха║те ┐┐. Вона
ж-ж така м-молода...
- I така пiдла. Пiдлiсть мусить умерти разом з тим, хто носить ┐┐ в
сво┐й душi.
- Але я прошу в-вас, Надир-бею, - мiмар Муса ледь не плаче, - я
б-благаю в-вас... Якщо в-ви вчините т-так ж-жор-стоко, чи ж буду я здатний
споруджувати м-мечеть? Чи н-не замутиться з-з розпуки м-мiй розум?
- Не замутиться. Я втрачаю улюблену дружину - i мiй розум не замутився.
- Вашого р-розуму н-нiщо н-не з-замутить, - тремтячим голосом мовив
Муса i встав. - Але я в-вам цього не пробачу.
Мiмар Муса вибiг з будинку Надир-бея весь червоний, наче хтось надавав
йому ляпасiв. Лице палало, безсилi сльози закипали на очах. Нi, нi, нi,
вiн мусить щось зробити, аби врятувати Спиридона.
* * *
Уже згорталося на вечiр, коли мiмар Муса знову прийшов до будинку
Надир-бея. Йому конче треба було поговорити iз заарештованим Спиридоном.
Мiмар Муса знайшов, як можна врятувати грека та його кохану од неминучо┐
смертi.
"Це зовсiм просто! Нехай Спиридон перейде в мусульманство. Тодi його
Софiю i його самого не будуть судити за тим нелюдським законом, про який
говорив Надир-бей. Тодi просто Надир-бей розлучиться з невiрною дружиною i
вiддасть ┐┐ Спиридонов!... I - все. I Спиридон житиме, i Софiя житиме..."
Так думав мiмар Муса, простуючи до будинку Надир-бея. Його не спиняло
те, що Надир-бей нещодавно вигнав його, великого султанського мiмара, зi
свого дому. Ах, яке це ма║ значення? Вiн, Муса, зайвий раз попросить
пробачення, але вiн стрiнеться iз Спиридоном i пiдкаже, як треба
врятуватися.
Вiн пiдiйшов до дверей i постукав. Вони тут же розчинилися, але тут же
й зачинились. Очевидно, слуга при дверях одержав наказ - бiльше не
впускати мiмара Мусу до будинку Надир-бея... Це погано, але, як би там не
було, вiн, Муса, мусить врятувати Спиридона.
Муса щосили загупав кулаками. Знову розчинилися на мить дверi, та, перш
нiж служник устиг ┐х зачинити, Муса рвонув ┐х на себе. Дебелий служник
вилетiв iз сiней разом з дверима, а Муса тут же вхопив шаблю:
- Ти, к-котяче л-лайно, т-ти ще смi║ш з-зачиняти п-пе-редi мною дверi?!
Т-та я т-тебе!..
Служник щось забурмотiв по-сербськи, та Муса його не слухав - вiн
помчав у дiм.
- М-менi п-потрiбен Н-надир-б-бей, - намагаючись угамувати сво║
хвилювання, мовив Муса, побачивши перед собою зразу ж кiлькох охоронцiв
покою хазя┐на цього дому.
- Ти хто такий? - вибивши з рук у Муси шаблюку i _вхопивши його за
барки, заревiв вирлоокий негр.
- Я м-мiмар Муса, ч-чи ж ви не зна║те?!
- Хазя┐н звелiв не пускати мiмара Мусу й на порiг.
- Скажiть хазя┐новi, щ-що мiмар Муса п-падае до його ясних нiг-г -
п-проха║ п-пробачення з-за все, - i Муса невмiло став тицяти до негрових
рук гаманця з грошима.
Той гаманець узяв i тут же вiдпустив Мусу.
- Передайте х-хазя┐новi, що я п-падаю до його нiг i прошу, а-аби в-вiн
зволив в-вислухати мене.
Негр мовчки кивнув головою й зник мiж килимiв, ширм та завiс. За
хвилину вiн повернувся, мовчки вiддав гаманець Мусi i тут же, вхопивши
мiмара в сво┐ сталевi обiйми, понiс його до виходу. Вiн винiс Мусу на
вулицю, обережно поставив на землю, а потiм з такою силою вдарив дверима,
що будинок Надир-бея аж захитався - нiби в нього тiльки-но бабахнуло
громом.
- А щ-щоб г-грiм ударив у т-твою г-голову, щ-щоби б-блискавицi т-твою
б-бороду с-спалили, - застогнав Муса i, заскреготiвши зубами, бiгцем
кинувся додому...
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ, _
що оповiда║ про хороброго козаченка Яремка Цiпурину _
та про його незвичайнi пригоди _
Виступати мали на свiтаннi.
Ще звечора поклали в судна всi потрiбнi припаси: ┐жу, одяг, набо┐,
порох. Тiльки зброя була при козаках.
Отже на свiтаннi загримлять бубни, оживе Сiч. Кiльканадцять тисяч
козакiв займуть сво┐ мiсця у трьохстах чайках - i вдарять мiцнi дубовi
весла по тiльки-но скреслому Днiпру.
Яремко бiгав то до Петра Скрипника, то до Карпа Недайборща:
- Вiзьмiть мене з собою! У вiдповiдь чув одне:
- Сиди тут. Малий ще.
Яремковi хотiлося плакати. Але вiн стримувався. Вiн благав:
- Ну, вiзьмiть мене! Я вам буду там потрiбен. Робитиму все, що
накажете. Я сильний. Вiзьмiть мене...
- Не вiзьмемо... Йди до Олександра. Як вiн вiзьме, тодi...
Добився Яремко й до Олександра. А той вислухав, подивився втомленими
очима на хлопця й мовив:
- Похiд - то не прогулянка. Там стрiляють. Можуть убити.
- А чого то мене треба берегти?
- Наймолодший. Якщо, скажiмо, зi мною щось станеться, то не так
страшно. Я прожив уже сорок лiт. А ти? Ти й п'ятнадцяти не ма║ш. У тебе
все ще попереду. Ще навою║шся.
- Вiзьмiть мене зараз.
- Не вiзьму. Оце й усе.
Сльози кипiли в душi, руки самi стискалися в кулаки.
- Агов, хлопче! Що то ти ногами землю гребеш? Закульгав на обидвi? Реке
Агесiлаус альтеро педе клавдус фу┐т [111].
Пiдвiв голову - Клюсик iде. Мабуть, учора десь добряче випив, бо
сьогоднi аж зелений.
- Та... - махнув рукою Яремко. - Iди ти з сво║ю латиною пiд три...
- А все-таки? Скажи Клюсиковi, а вiн, може, тобi колись щось порадить.
Чи тобi - горребiле дiкту [112], а менi - мiзерабiле вiзу? [113]
- У похiд не беруть.
- Що ти кажеш? - сплеснув Клюсик долонями. Тоненький чорний тарганячий
вусик аж застрибав пiд кирпою. I тут же - урочисто: - Вiртус iмiтацiоне
дiгна ест, нон iнвiдiа [114].
- Та йдiть ви! - i Яремко рушив далi. Та тут же гепнув на землю. То
чортiв Клюсик ногу пiдставив.
- Чого тобi треба? - кинувся на нього Яремко.
- Тихо, Цiпуринко! - знову застрибали тоненькi вусики. - Як тебе
скажений собака вкусив - узвару з дрику напийся - допомага║. Ой, та
почекай. Ну, ну, ну, здалося. Послухай мене...
- Не хочу!..
- Ти хочеш iти в похiд?
- Ага! - Яремковi кулаки опустилися.
- Так от. Дiстань менi сулiю горiлки - i я тебе вiзьму в похiд. По┐деш
турка бити, туркеню красиву впiйма║ш - жiнкою тобi стане. Тiльки охрести
┐┐ спочатку. Зна║ш, як це робиться?
- Нi!
- Ну, так дiстань менi сулiю горiлки - i тодi все знатимеш.
- Як же я тобi ┐┐ дiстану?
Клюсик глузливо подивився на Яремка. В очах колючi бiсики забiгали.
- Як же ти будеш дiставати Синоп чи Трапезонт, коли ти сулi┐ горiлки не
годен дiстати?
Пiсля тако┐ насмiшки пiдеш на все.
Яремко не довго думав, тут же подався до корчми, скинув iз себе майже
нову (в Ки║вi Олександр справив) свиту й одержав од шинкаря Iцика вiдерну
сулiю з горiлкою.
- Слухай, хлопче, а ти не змерзнеш? Чи ти дума║ш горiлкою грiтися? -
захихикав Iцик.
- Бережи мою свиту, восени злото привезу. Викуплю.
- О, то славний пан козак теж iде до походу? - пiдскочили кудлатi брови
Iцика.
- Тихо менi тут! Туум - дiсцере! - гарикнув латиною Яремко.
- Вах-вах-вах! - ударив рукою об руку, Iцик. - Ах, який розумний козак!
...Клюсик, побачивши горiлку, розцвiв од радощiв, аж кулаком по чоботу
вдарив:
- Оце козак! Вiртус iмiтацiоне дiгна ест... Штани проп'║, а сво║
докаже! Ходiмо до наших хлопцiв - разом вип'║мо й умовимо ┐х узяти тебе в
чайку.
- Я уже в Недайборща питав, не дозволя║.
- Подума║ш, велике цабе твiй Недайборщ! Вiн i не знатиме нiчого. Та вiн
з нами й не пливе. Вiн з Олександром Чорногорцем в однiй чайцi.
З десяток хлопцiв-козакiв, Клюсикових друзяк, видудлили оту сулiю за
якусь годину.
Пригощали Яремка, але вiн не хотiв: "Уп'юся, а ви мене тут кинете!"
Закивали головами: диви, яке хитре.
- От що, хлопче, будемо робити. Перед свiтом ти залазиш у нашу чайку -
вона сто┐ть двадцять третьою вiд каменя. На кормi ║ такий тайничок - туди
ми здобич склада║мо рiзну... Ну, а зараз iще ми здобичi не ма║мо. Залазь
туди. Тiльки щоб нiхто з старшини не побачив. Бо тодi нiчого не вийде...
- Мене варта до чайки не допустить, - похнюпився Яремко.
- I справдi, - почухав свою кучму Клюсик. - Що ж його робити? Нараз
ударив себе кулаком по лобi й засмiявся: - к така думка. Ми тебе зараз
проведемо туди. Ти заляга║ш у тайник, а ми собi йдемо додому. Вранцi
приходимо - й руша║мо в похiд... Доки будемо по Днiпру плисти - не
виглядай, а вже як вийдемо в море - тодi боятися нiчого. В море ж тебе не
вкинемо... Ти ж у нас - оптiмус омнiум [115]. Ну, то як? - пiдвiв Клюсик
сво┐ очi на Яремка. - Що сказав би Архiмед? Не зна║ш? А я знаю. Вiн побiг
би до Iцика ще раз, вискочив би звiдти голяка i закричав би: "Еврика!"
Яремко, скулившись, лежав у якiйсь скринi, вкутався у дрантя, що дали
йому козаки, й намагався не заснути. Тихенько гойдалося козацьке суденце,
iнодi вiтер пробiгав по в'язцi очерету - i тодi чув Яремко тихий шурхiт;
хлюпалися хвилi - хлюп та хлюп, хлюп та хлюп.
"Тiльки б не заснути, - думав Яремко. - А то ще захроплю, як хропуть
Йован та Джузеппе, то мене тут же почують..."
Вiн насторожено вслухався в тишу. Iнодi чув кроки вартового.
"Боже, - думав Яремко, - допоможи менi! Не викажи мене нi Олександровi
Чорногорцю, анi Карповi Недайборщу, анi Петровi Скрипнику... Ось як
вирушимо в похiд, то тодi можеш ┐м сказати, але тiльки в морi..."
Бог мовчав, тихенько хлюпала вода, було холодно...
"Свиту продав за горiлку, тепер доведеться померзнути, - подумав
Яремко. - Ну, та нiчого. Ось прийду з походу - то я ┐┐ назад викуплю. А
кому тая свита влiтку потрiбна? Адже ж улiтку жарко..."
Нiби щось недалеко хрюкнуло чи кашлянуло. Нiби завовтузилося - i знову
тихо. Це, мабуть, вартовi ходять. Плеснуло водою. Риба скинулась, чи що?
Кажуть, що в Днiпрi водяться такi рибини, як Яремко завдовжки.
Почулися кроки. Мабуть, вартовий... Яремко завмер, аж дихати перестав.
Тихо-тихо... Невже вартовий бачив, скiльки козакiв iшло до чайок, а
скiльки верталося назад?.. Шерех. Це шелеснув очерет, прив'язаний до
борту. Потiм чайку гойднуло. Хтось уже тут, на суденцi... Яремко завмер,
дихати перестав...
Хтось невiдомий нiби щось шукав - обережненько так, обережненько...
Яремко чув навiть сопiння невiдомого чоловiка.
Закляк... Тiльки б не виказати себе... Тiльки б не виказати... Тiльки б
не полiз вiн до тайника... А може, то Клюсик?.. Нi, Клюсик сказав би, що
то вiн.
Яремко почув, як захлюпала вода за бортом, задзюркотiла, забулькотiла -
мовби хтось набирав ┐┐ в посудину... Тиша. Тiльки тихенько сопе невiдомий
чоловiк. Знову лл║ться вода - вже на чайцi. Лл║ться тихо, шелестить, мов
ллють ┐┐ в сухий, сухий пiсок...
I знову мовби хтось бiля борту набира║ в щось води.
Навiщо це? Яремко напружено думав, але не мiг нiчого придумати...
Хлопцевi стало жарко, аж пiт лився по обличчю, непри║мно лоскочучи нiс
i щоки, але Яремко боявся навiть подумки ворухнути рукою. Адже ж може
почути все те невiдомий чоловiк, пiднiме гвалт, i тодi - прощай, мрi║, про
козацький похiд!..
Та нi, той чоловiк гвалту не пiднiматиме. Вiн, напевне, робить щось
лихе, раз потихцем прийшов серед ночi... Але тодi вiн, Яремко, ма║ пiдняти
шум... Тiльки ж... Вартовий спита║: "А ти що тут робив?.."
Краще взавтра вiн про все розповiсть Клюсиковi. Хлопцi перевiрять на
чайцi та й побачать, що той чоловiк тут робив...
Ще раз злегенька гойднулася чайка. Десь збоку, по пiску, легенько
прошарудiли чи┐сь кроки. Навiть не кроки, а мовби змiя проповзла...
Тихо-тихо...
Яремко лежав з розплющеними очима, дивився в чорноту. Йому ввижалося
велике-велике, син║-син║, солоне-солоне море. I - два сонця. Одне - вгорi,
друге - внизу, в водi. Попутний вiтер надима║ бiлi вiтрила чайок. I вiн,
Яремко Цiпурина, сто┐ть бiля гармати й бабахка║ з не┐ отакенними, як
кулаки в Недайборща, ядрами по цареградських мурах. А турки бiгають,
кричать: хала-бала, хала-бала...
- Якиме! - почувся чоловiчий голос неподалеку. - Якиме, де ти подiвся?
Раз прийшли вартовi змiнити свого товариша, то вже за пiвнiч.
- Якиме, де ти там? Нiхто не вiдгуку║ться.
- Ну, де ти, Якиме? Знову тиша.
- Якиме! Ти спиш, чи що? - вже нерву║ той, хто кликав. Нiяко┐
вiдповiдi. Почувся iнший голос:
- Мабуть, пiшов спати чи лигати горiлку.
- От завтра скажу кошовому... Служба ║ служба... Поставили, то стережи,
а не пий...
- Та годi вже, - озвався другий голос. - Бачиш же: чайки цiлi, нiхто ┐х
не вкрав...
Вартовi ходили бiля самого берега. Потiм стали. Хтось почав кресати
вогонь. Очевидно, запалили люльки, бо деякий час мовчали й сопли. Потiм
рушили берегом.
Яремко вкутався в ганчiр'я - доки вартовi стояли поряд, було жарко, а
зараз мовби похолоднiшало. Лежав, думав, щоб не заснути, про море, про
похiд. Бачив себе знову на чайцi бiля гармати. Весело били весла по водi,
сяяло сонце...
Яремко прокинувся й не мiг спочатку збагнути, де вiн i що а ним.
Похитувалося все пiд ним, рипiло щось i хлюпало, чутно було голоси,
вузенькi смужки свiтла пробивалися знадвору.
- Тодосю, подай-но сюди вiдерце! - почув Яремко знайомий голос. Хто це?
Ах, Клюсик!
Одразу все стало на сво┐ мiсця. Як це вiн примудрився заснути?
- Та де ти його шука║ш? - сердито вичитував Клюсик комусь. - Онде воно,
бiля барила з порохом лежить.
- Та бачу, - неохоче озвався бас. - На!
Яремко лежав i вiдчував, як чайка мчить по хвилях. До нього у схованку
долинав свiжий запах рiчково┐ хвилi, яка, зачiпаючи за борт чайки,
розлiталася на дрiбнi водянi бризки, що шерхалися об смолистi дошки: шерх!
шерх!
Швидко йде чайка, мабуть, добрий попутний вiтерець!
Цiкаво, чи довго вiн проспав у цiй схованцi? Може, вже обiд, а чи й
вечiр? Тодi скоро - море.
Може, вилiзти на свiт та розповiсти Клюсиковi про те, що хтось лазив
уночi по чайцi?
Але ж Клюсик мусить теж пам'ятати про Яремка. Якщо можна буде, то вiн,
певно, сам загляне до схованки.
Хлюп, хлюп... Шерх, шерх...
Яремко потихеньку перевернувся на другий бiк i заснув знову.
* * *
- А ти що тут робиш? - почулося раптом над самiсiньким вухом.
Яремко прожогом розплющив очi, але в першу мить нiчого не побачив.
Чиясь рука тримала його за плече й трясла.
- Що ти тут робиш? - знову гарикнув якийсь чоловiк, i тепер Яремко його
побачив. Вiн хотiв вiдсунутися далi в куток, але сильна кощава рука мiцно
тримала, та й сунутись далi було вже нiкуди.
- Ану, вилазь зараз же! - гримнув чоловiк.
- Сеньйоре Гасперонi, - почувся голос Клюсика, - що ви там вовтузитесь?
- Та ось знайшов ховраха в норi! - трохи змiнивши тон, озвався сеньйор
Гасперонi, - i його рука трохи ослабла. Цього було досить, щоб Яремко
вивернувся i тут же ногами штовхнув сеньйора в груди.
На палубi щось загримiло, зареготали козаки, а Клюсик закричав:
- Ану, тихо, а то ви тут i чайку перевернете! Я зараз сам подивлюся!
- Та нi, чекайте, я його перший знайшов, я йому перший i вуха
пообриваю!
- До вух дiло ще дiйде. Ану, хто отут сховався? Якийсь турок чи
татарин? Га? - й обличчя Клюсика з'явилося в дiрцi, - Ану, вилазь, -
промовив вiн i пiдморгнув. - Я тобi зараз дам! Нон солюм iн терра, сед
етiам iн аква бестi║[116] - правда ж, сеньйоре Гасперонi?
Яремко мовби неохоче вилiз. Аж заплющився на хвилину од яскравого
свiтла.
Бралося вже до вечора. Сонце стояло по праву руку, але ще було яскраве,
а не червоне, коли воно над самим обрi║м.
Оглянувся навколо. Вдалинi степ, степ i степ... Рудий, ви-цвiлий... А
Днiпро широченний, аж до обрiю. I мовби синявою розбавлений.
- Ти де взявся? - витрiщивши очi й пiдсмикуючи то одну, то другу брову,
став кричати Клюсик. - Хiба тобi не сказано було сидiти вдома? А от ми
тебе зараз вiдправимо назад - що ти робитимеш? Га?
- Не роби цього, отамане, - озвалися десять козакiв, що пили горiлку з
Клюсиком увечерi.
- Так що ж робити з ним? Не вiзьмемо ж його в похiд! Треба висадити на
берег!
- Не роби цього! - то знову десятеро, весело блискаючи очима, озвалися.
- Його ж татари пiймають, султановi продадуть, пахолком султанським
зроблять.
- Хай буде з нами, - загомонiли з усiх бокiв козаки. - Тiльки щоб пiсля
походу барило горiлки поставив, та щоб ми йому нага┐в всипали за непослух.
Гаразд?
Яремко кивав головою, вiдчуваючи, що з ним жартують, що найстрашнiше
вже минуло, i тепер вiн - рiвноправний член товариства, яке зiбралося на
оцiй чайцi.
- Нага┐в можемо дати й зараз, - дрiбно реготнув сеньйор Гасперонi, але
його нiхто не пiдтримав.
- О, купiдус глорi║, мемор бенефiцi┐, iнопс президi┐, вiр ре┐ мiлiтарiс
перiтiссiмус, кiфаре сцi║нс[117], чи не з'┐в би оце ти зараз шмат сала й
кусень хлiба?
Яремковi аж запаморочилось од то┐ латини. А може, то вiд голоду. Бо
саме тепер хлопець згадав, як давно вiн ┐в. Узяв сало й хлiб, сiв на
барило з порохом.
- А перехреститися забув? - озвався сеньйор Гасперонi, що весь час не
спускав з хлопця очей. Яремко перехрестився й почав ┐сти. - Ого, який
голодний! Скажи: ти тут давно?
- Ще звечора...
В очах сеньйора Гасперонi стрибнуло кiлька тривожних iскринок.
- Мабуть, цiлу нiч не спав?
Сеньйор Гасперонi щось хоче взнати... Тю на нього... Весь час Яремковi
зда║ться, що цей чоловiк пiдгляда║ за ним, чи що... Якось так дивиться...
Зирне - i тут же очi вбiк...
- Тiльки-но прийшов - одразу заснув.
Iскринки блиснули й згасли...
Яремко повiльно жував хлiб iз салом i дивився навколо. Позаду надимали
сво┐ вiтрила чайки. Попереду - теж чайки. Кiнця-краю ┐м не видно.
Пiдiйшов Клюсик. Дивиться допитливо на Яремка, мовби щось спитати хоче.
I справдi пита║:
- Ти не змерз часом уночi? А то ж ми твою свитину пропили...
Незручно Клюсиковi, що отак користолюбне повiвся з малим хлопцем.
- Не змерз... Тепло було... - I тут же, без будь-якого переходу: -
Клюсику, а я вночi щось чув.
- Що? - аж кинувся Клюсик.
- Ходiмо кудись подалi, аби нiхто не чув.
- Давай.
Вони пiдiйшли до носа i, схилившись на облавок, стали дивитись у воду.
- Клюсику, ти вночi тут був?
- Де "тут"?
- Ну, на чайцi.
- Нi, а що?
- Ну, так слухай.
I Яремко розповiв про все, як лунали легкi кроки, i як воду хтось брав
i ту воду кудись лив у чайцi...
- А ти... того... Море майорум...[118] не бре-бре?
- Кажу, що сам чув.
- А може, приснилося?
- Нi. Я ж чув потiм, як вартового Якима кликали вартовi. А вiн,
виявля║ться, десь пиячив, чи що...
Клюсикове обличчя спохмурнiло.
- У тiм-то й штука, що Яким нiде не пиячив, - сказав вiн. - Його просто
не було... Ми й у похiд вийшли без нього... - Клюсик сторожко озирнувся.
Затягся димом з люльки, пошкрiб кучму. Знову подивився на Яремка.
- Слухай, а ти, значить, чув розмову вартових уже пiсля того, як хтось
лазив по чайцi?
- Так.
- Гм... А перед тим, як хтось залiз у чайку, ти нiчогiсiнько не чув?
- Нiчого.
- Нiчого-нiчого? Може, десь хтось крикнув чи захрипiв, чи водою
хлюпнуло?..
- Водою хлюпало, - згадав Яремко. - Тiльки то, мабуть, якась велика
риба... А перед тим... перед тим щось нiби хрюкнуло...
Обличчя Клюсика стало поволi блiднути. Вiн ударив кулаком по облавку i,
за┐каючись, аж просичав:
- Якась iродова душа була на чайцi... Боюся думати.. але, мабуть,
бiдного Якима на свiтi нема. Яремковi стало моторошно.
- Клюсику, ну що ти таке кажеш? - вигукнув вiн.
- Ша! - блиснув Клюсик сво┐м оком на Яремка.
- Мовчатиму!
Вiтер був попутний, добрий, свiжий, аж баранцi зривалися iз хвиль. Вiн
пах весною, неораною землею i торiшнiм згарищем.
Сонце все нижче й нижче спускалося до заходу.
Козацькi чайки прямували на пiвдень...
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ, _
з якого допитливий читач може довiдатися про дальшi _
плани сеньйора Гасперонi, графа Олександра _
й донського отамана кфтимiя Петрунiна _
Сонце випiрнуло просто з моря й покотилося вгору, струшуючи з себе
вогненнi бризки.
Над Караденгiзом летiла весна. Йшов рiк 1033 за Гiджрою[119]. Все було
в цей день, мовби в перший день свiту. I небо аж дзвенiло сво║ю
свiжою-свiжiсiнькою синявою, й море було ласкаве та пахуче, покiрно лягало
пiд груди чайок козацьких, i чайки з туго напнутими бiлiсiнькими вiтрилами
були веселими та святковими.
Вiтер летiв веселий, гiнкий, мiцнi щогли аж рипiли, аж гнулися пiд його
натиском, чайки мчали, наче кiннота.
- Ех, отамане, - Недайборщ нахилився до Олександра i зiтхнув.
- Чого?
- Вiдпусти мене з хлопцями. Заберемо галеру i вас наздоженемо при
Тралезонтi... Чи в Синопi...
- Не можна зараз... Не будемо ризикувати...
Зiтхнув знову Недайборщ. Зiтхнув i кулаком себе по колiну вдарив. Дуже
вже шкода йому отi║┐ галери, яку торiк захопив вiн з Клюсиком у вiдкритому
морi. Добра галера. Мiцна, нова, багатьма гарматами рихтована. В такiй би
галерi самому крулю плавати - i то не встид. Бранцi, яким Недайборщ
допомiг визволитися iз неволi, вiльними козаками поставали. I плавала тая
галера ще цiлу осiнь, мала кiлька бо┐в з турецькими суднами... Славна була
пора! Дуже здружилися козаки на галерi. А було тут всiлякого люду:
болгари, серби, греки, турки, татари, ║вре┐, iталiйцi, крiтяни, кiпрiоти,
мальтiйцi, молдавани, поляки, нiмцi i навiть швед один по iменi Рагнер.
Татари й турки висадилися в Криму - на одному з пустельних берегiв бiля
Кара-Дагу. Татарин Амет - знаменитий розбiйник, якого було засуджено на
вiчне веслування на галерах, - сказав Недайборщу на прощання :
- Козаче, якщо трапиться бiда, не забувай, що ║ в тебе приятель Амет
Киримли[120]. Ти мене визволив з неволi - i я тобi допоможу. Шукатимеш
мене на Кара-Дагу. Пастухи та рибалки тобi скажуть, де знайти Амета, сина
Рiзи. Не забувай!..
- Не забуду! - сказав Недайборщ. Обнялися i лоцiлува лись, як
побратими.
I думалося йому, що то просто слова. Аж нi,_ невдовзi довелося згадати
Амета Киримли. Коли настала пiзня осiнь, хотiли козаки прорватися додому,
на Сiч. Та при Ячаковi зустрiв ┐х цiлий турецький флот. Кинулися хлопцi до
весел, згадали сво║ колишн║ веслярське мистецтво - i так гребонули, аж
море загойдалося! Пiд градом ядер, з пробитими вiтрилами таки вирвалися
назад у море.
Потiм думали пробитись додому через Босфор Таврiйський [121]. I там не
вдалося. Стрiлися аж три вiйськовi галери. Довелося втiкати. Добра галера,
славнi майстри ┐┐ робили, i цього разу виручила... Та ще нiч-мати, що
налягла на море так чорно, як сто неправд, та ще вiтер з далекого рiдного
Гуляй-поля прилетiв на помiч - дмухнув, гойднув Чорне║ море!..
Що ж робити, куди далi? Пiти, може, на захiд, та через Буджацькi степи
на конях пробиватися на Запорiжжя? Так там же дика орда гуля║, об
людоловствi тiльки й дума║... Велике Чорне море, як свiт, та вийти з нього
нiяк - скрiзь вороги на козацьку душу чигають.
Оттодi й згадали про Амета Киримли. Вночi з попутним вiтром промчали
навколо пiвосторва, а на ранок перед ними зачорнiло громаддя Кара-Дагу.
Прокрадалися помiж скелями, шукаючи затишно┐ бухточки. Знайшли нарештi
таку мiсцину, куди вiтер не заникав, мабуть, ще вiд сотворiння свiту,
затягли галеру мотузками в бухту, повернули носом до виходу, поставили
якiр. А потiм - до Амета.
- Згадали-таки, - всмiхнувся Амет у сво┐ рiденькi вусики. - Тiльки ж
вас так багато, що провести важко. Ну, та щось придума║мо.
Сотня хоробрих татарських юнакiв була в Амета. Налiтали вони на туркiв,
якi поневолили ┐хню батькiвщину, на мурз-запроданцiв, забирали грошi,
роздавали бiднякам...
- Через Ор-Капу[122] не пройти. Через Арабат - теж не можна. Можна лише
через Сиваш. к там кiлька бродiв.
За кiлька днiв великий загiн вершникiв, одягнутих в татарське вбрання,
помчав вiд Кара-Дагу на пiвнiчний захiд. У скелях залишилася галера -
чекати на кращi часи, коли Недайборщ iз Клюсиком повернуться знов на Чорне
море. Сам Амет Киримли вiв цей незвичайний загiн. Вiн довiв хлопцiв майже
до Сiчi...
Так, шкода Недайборщу, що нема галери. Зараз би кинутися з нею в бiй -
ух, як би здорово було! А з усiх бокiв - чайки. Триста штук. Як стрiли з
лука. Хмара стрiл. Ану, враже, спробуй з нами битися!
- Не можна! - каже Олександр знову.
Обидва вони пильно вдивляються в море. Десь пiд вечiр вони мають
зустрiтися з донцями. Двi сотнi донських човнiв iде на допомогу
козакам-запорожцям.
Весело хлюпотiло море, вiтер надимав вiтрила - i вся козацька флотилiя
в кiлькадесят рядiв мовби летiла над водою. Отаманська чайка iппла першою,
наче журавель у клинi, а за нею всi iншi.
Бiчнi сторони велетенського трикутника були трохи вгнутi - щоб з
передово┐ чайки кожно┐ колони було видно, що робиться на головнiй, де
сидить отаман. Будь-який наказ, що передавався з не┐, одночасно бачили на
двадцятьох чайках збоку. Цей наказ негайно передавався по шерегу - i за
якусь хвилину вже вся армада знала, в чiм справа.
"Чи встиг пан Сулятицький дiстатися до Кафи? - думав сам до себе
сеньйор Гасперонi, сидячи у крайнiй з лiво┐ руки чайцi. - При такому
вiтрi, як зараз, добрий корабель за якихось два днi домчить до Стамбула. А
там хай думають, як вiдбити напад козакiв".
Шкода лише, що вiн так пiзно довiдався про те, що козаки йдуть ще й на
Трапезонт i Синоп. А вже пiсля того - рушать на Стамбул. План диявольськи
хитрий. Якби в Стамбулi не знали, що мета походу - трон iмперi┐, а отже, i
столиця, то пiсля розгрому Трапезонта (а цей розгром - неминучий: така
армада суне, що й подумати страшно!) мусили б негайно послати сюди велике
вiйсько й флот;
Олександр же, розгромивши Синоп (що теж ║ дуже можливою рiччю) й
накликавши на себе додатковi сили яничарiв, сипахiв та флоту, пiде просто
на Стамбул. I тодi... Тодi кiнець... Тодi летить з трону недоумок Мустафа,
малолiтнього Амурата, що претенду║ на трон, та його братiв буде тут же
задушено - i законний спадко║мець престолу султан Ях'я бере владу в сво┐
нечестивi, зрадницькi, гяурськi руки.
Вiн замиря║ться з християнами, вiн переста║ завойовувати свiт - i тодi,
зганьблене, впаде на землю, гяурам пiд ноги, зелене знамено пророка...
Вiн, Ях'я-перекинчик, зрадив рiдний край, зрадив велику справу
перетворення свiту - i вiн мусить загинути. В iм'я слави й могутностi
Велико┐ Брами.
Вiн, Кемаль-Сус, доклав чимало зусиль до того, щоб стати учасником
цього походу. Олександр спочатку не хотiв його брати - нiби щось вичитав у
його очах. Та Петро Скрипник сказав: "Зайва шабля нам не зашкодить. Ви
можете рубатися на шаблях, стрiляти?" - "А то як же? - зрадiв сеньйор
Гасперонi. - Ще й як!" Вiн вихопив пiстоля (майнула думка: зараз стрелю в
Ях'ю, але тут же зникла: не хочеться страшно вмирати на палi) i,
пiдкинувши вгору дублон, вистрiлив. Дублон на землю не впав - його кудись
вiдкинуло кулею. Олександр знизав плечима - непогано, мовляв, та зрештою у
нас всi так умiють. Нiби пiдтверджуючи це, Йован вийняв турецький аспер,
пiдкинув його вгору i стрiлив теж. Джузеппе ж лише пильно й хитро дивився
на сеньйора Гасперонi. I вiд того Сусовi було найтривожнiше. Iталi║ць не
визна║ його за iталiйця - це було жахливо... "Ви повиннi мене взяти з
собою, - гаряче казав сеньйор Гасперонi. - Мiй брат у турецькiй неволi. Я
повинен визволити його i вiдплатити туркам. Якщо ви мене не вiзьмете, то я
все одно знайду спосiб дiстатися до Туреччини..." Олександр i Петро
переглянулися. "Вiзьмiмо!" - мовив Петро. Олександр мовчав. Невiдомо, що
вiн сказав би, та в цю мить нагодився Недайборщ. "Вiзьмiмо!" - гаркнув вiн
весело i так вдарив сеньйора Гасперонi по плечу, що той аж пригнувся й
гикнув вiд болю. "Добре!" - озвався Олександр, не спускаючи з новачка
уважного ока.
Хлюпотiло море, хвилi весело стрибали перед чайкою. Вода була свiжа,
легка, хотiлося занурити в не┐ руки й умити обличчя.
Кемаль-Сус поглянув на захiд - бiло-бiло-бiло.
А на сходi - синява морська й голубiнь небесна.
Йде козацький флот на Туреччину.
Хтось iз державних дiячiв сказав: "Доки iснуватимуть цi розбiйники,
Караденгiз нестиме нам лихо". Але, напевне, легше вихлюпати Караденгiз,
нiж приборкати цих розбiйникiв.
В чiм ┐хня сила? Кемаль-Сус, вiн же сеньйор Гасперонi, добре зна║ цей
народ, але й досi не зна║, в чiм його сила. Так, турецьке вiйсько зовсiм
недавно було найсильнiше в свiтi. Це були не найманцi, а добре
вимуштруванi во┐ни, кожен знав: битимусь геро┐чно - буду агою, пашею,
вiзиром. Раб мiг стати вiзиром! квропа до цього не додумалася. Колись,
може, додума║ться... I в козакiв - так само - кожен козак може гетьманом
стати, лиш би розумний та хоробрий був. Але чому ж козаки, яких удесятеро
менше, нiж усього вiйська в Туреччинi, здатнi ┐м протистояти? Хiба вони
краще стрiляють чи рубаються, нiж яничари й сипахи? Нi. Що ж тодi? Невже
оте сентиментальне поняття: батькiвщина? Але ж ║ поняття, яке сто┐ть вище.
Воно здатне об'║днати албанця й волоха, серба й грека, перса й грузина,
болгарина й македонця, нiмця й угорця. Це - вiра в аллаха й Мухаммеда -
його пророка.
Кемаль-Сус здригнувся - а раптом Олександр умi║ по очах читати думки?
Бач, як дивиться - мовби в саму душу зазира║... Хутко опустив очi. I тут
же згадав, що слово "добре!" вже вимовлено, й вiн може вклонитися й пiти
собi. Вiн так i зробив...
Чайки скакали на хвилях, сонце видерлося в зенiт, було вже зовсiм
тепло, хоч минуло всього лиш кiлька день вiд великодня. Козаки сидiли в
чайках, поскидавши з себе бiлi сорочки, пiдставляли пiд променi сонця
спини та груди. Вони весело перемовлялися мiж собою, але пiвголосом, мовби
пильнували, щоб ┐х не почули на анатолiйському березi. Сказано ж бо: як
козацтво чхне, то на Босфорi - буря.
...Сеньйор Гасперонi, прикорiнившись у козацькому таборi, старався
якнайменше потрапляти на очi Олександровi. Поки що. А взагалi так довго
тривати не могло. Треба бути ближче до самозванця. Вiн, Кемаль-Сус, мав
убити Ях'ю. Але тут, у козацькому середовищi, вiн вiдчув страх, тваринний
страх за свою шкуру. "Знiмуть, здеруть з живого. А за що? В iм'я Мустафи?"
Було йому страшно весь час, а надто тодi, коли запитливим сво┐м оком
позирав на нього Яремко, який ще не здогадувався, що то вiн, сеньйор
Гасперонi, ганявся за ним осiнньо┐ ночi в Ки║вi, а також i тодi, коли
Джузеппе, що вже зовсiм осво┐вся в козацькому товариствi, починав з
хлопцями фiлозофувати про туркiв, про iталiйцiв, про ангелянськi звича┐,
про iспанських сеньйорит, про те, як утекти з Родоських темниць, про
далеку кра┐ну Чин, звiдки треба ┐хати цiлий рiк через пустелi, гори, далi
знов пустелi, потiм знову гори, а далi через море, щоби привезти царськi
чашки, якi дорожчi за золото.
Сеньйор Гасперонi влаштував сво┐х поплiчникiв на одному з хутiрцiв за
кiлька волоських миль од Сiчi. Пановi Сулятицькому вiн дав спецiальний
ярлик, пiдписаний ще ханом Джанибеком-Гера║м, аби татари, якщо вони
налетять на хутiр, знали, що мають справу з потрiбними Кримовi й Туреччинi
людьми.
Того дня, коли козаки вирiшили, що пiдуть вони на Туреччину у вiвторок
пiсля великодня, Кемаль-Сус зник iз Сiчi. Його вiдсутнiсть тут же помiтив
Джузеппе i сказав про це Олександровi та Петровi. Олександр не надавав цiй
подi┐ нiякого значення, а Петро стривожився, як i Джузеппе. Хотiли послати
за сеньйором Гасперонi догоню, але в якому напрямi вiн подався?.. Коли
увечерi дивляться, аж iталi║ць уже в таборi. I не сидить у сво║му куренi,
а мчить прямо до отамана. "Що таке?" - перепинив його бiля дверей
Джузеппе. "Скажу самому отаману!" Петро, Йован i Джузеппе тут же забрали в
нього пiстолi й шаблю i, взявши його пiд руки, як ото турецькi пашi беруть
чужоземних послiв, щоб часом не кинулися на султана, повели до Олександра.
Сеньйор Гасперонi вiдбрикувався, страшенно лаявся, називав Джузеппе, Петра
та Йована дурними турками, аж поки Йован не дав йому по потилицi. Сеньйор
Гасперонi пiдняв страшенний лемент, на який вийшов Олександр. I тодi, всi,
хто був близько, почули:
"Пане отамане! Татари близько! Я ледве врятувався. Тисяч зо п'ять, не
менше!.." Руки охоронцiв тут же ослабли. Сеньйор Гасперонi вирвався, дав у
вухо Йовановi, вигукнувши: "Нехристю чортiв!" Олександр спитав: "Якi
татари? Де ти ┐х бачив?" - "У степу! Ганялися за мною. Якби не мiй кiнь -
упiймали б..." - "А чого ти ганяв по степу?" - сердито перебив його
Олександр. "Сьогоднi вночi менi сон приснився: буцiмто в степу, на десятiй
милi вiдси, ║ кам'яна баба а бiля не┐ - горнятко з грiшми закопане... Ну,
я й по┐хав!" - "I не знайшов?" - "Знайшов! - вигукнув сеньйор Гасперонi. -
На конi в мене лишилося. Можу показати..." Всi побiгли до коня - i
справдi: побачили мiшок, а в ньому важке горнятко, в якому щось
переверталось. "Пане отамане! - вигукнув сеньйор Гасперонi. - А чи не
дозволиш ти менi вiддати всi оцi грошi товариству славному на горiлку?" -
"Тiльки пiсля того, як вiдiб'║мо татар... Якщо вони, звичайно, тобi не
привидiлися..."
Але татари наступного дня таки з'явилися. На Сiч вони не нападали, але
великими ватагами пробiгали неподалiк i зникали в степу.
Гасперонi торжествував. Усе виходило так, як вiн задумав. Вiн розповiв
пановi Сулятицькому про те, коли почина║ться дохiд, пан Сулятицький тут же
разом iз сво┐ми дружками рушив у далеку дорогу. Татарським посланцям було
передано наказ Кемаля-Суса: негайно влаштувати бiля Сiчi демонстрацiю
сво║┐ сили - i татари з'явилися тут наступного ж дня. Було ┐х, щоправда
менше, нiж п'ять тисяч, але ┐хня поява спочатку вiдвернула увагу козакiв
вiд дивно┐ поведiнки сеньйора Гасперонi, а потiм ще й пiдняла авторитет
хитрого "iталiйця", який "першим" помiтив ворогiв...
Через кiлька днiв щедрий сеньйор Гасперонi напував козакiв горiлкою.
Пили всi, тiльки Джузеппе та Йован не брали участi в цiй учтi.
I от нарештi козацький флот рушив у похiд. Швидко спустилися до гирла
Днiпра, вночi пiдiрвали порохом ланцюг, що ним перегородили турки рiку, -
i без пригод вирвалися в лиман.
Турецького флоту при Ячаковi не було. Це стривожило Кемаля-Суса. Невже
пан Сулятицький ще не дiйшов до Кафи, а звiдти до Стамбула?..
Сонце вже поринало в море, коли нарештi iз задньо┐ чайки, в якiй був i
сеньйор Гасперонi, помiтили смугасте вiтрило. Козак-спостережник приклав
долонi до рота i загукав :
- На сходi вiтрило! Передай далi!
Залунало над чайками:
- На сходi - вiтрило. На сходi - вiтрило!..
З передньо┐ чайки передали:
- Спускай вiтрила!
I пiшло назад i в боки:
- Гей! Гей! Спускай вiтрила!..
Спочатку виднiвся один човен. Потiм - одразу - весь обрiй зарябiв
вiтрилами. Та вiдстань далека, а надворi швидко темнi║...
- Пiдiймай смолоскипи!
I запалало все море вiд козацьких вогнiв. Ущух вiтер, тiльки хвилi
поволеньки котилися...
- Аге-ге-гей!!! - загукав з передньо┐ чайки Карпо Недайборщ, аж на
смолоскипах полум'я затремтiло.
- Ге-ге-ге! - тоненько вигукнув Клюсик i почав по-латинi рахувати
донськi човни: - Прiмус, секундус, терцiус, квартус, квiнтус, секстус,
сентiмус, октавус, нонус, децiмус, ундецiмус, дводецiмус, терцiус,
децiмус...
Загримiло з п'ятнадцяти тисяч козацьких горлянок:
- Аге-ге-гей!!!
Аж мурашки пробiгли по спинi Гасперонi. Ух, яка це страшна сила - i
вiн, Кемаль-Сус - серед не┐... Що зробити, аби виконати важке завдання i
самому вцiлiти?
А зi сходу, вiд уже недалеких смолоскипiв донцiв, донеслося рiдне,
братерське:
- Пу-гу! Пу-гу!
I п'ятнадцять тисяч горлянок так гарикнули, що, напевне, в самому
Стамбулi заблимали свiчки в сералi недоумка Мустафи:
- Ко-зак з Лу-гу! Лу-гу! Козак з Лугу!
А вiд донцiв лунало:
- Пу-гу! Пу-гу!
Хвилi кидалися вогнем, бризкали iскрами, в небi блiдли зорi,
переляканi, стрибали з хвилi на хвилю дельфiни, вже чути було плескiт
весел з донських лодiй i веселий гомiн.
Козак, що першим побачив на обрi┐ вiтрило донцiв, раптом стрибнув у
нiчну воду.
- Куди ти? Втопишся! Холодно!
- Подай смолоскип!
Узяв смолоскип i поплив назустрiч донцям.
Побачили хлопцi з передньо┐ лодi┐, що пливе до них запорожець, вдарили
веслами по водi, аж збурили море - давай, друзяко, до нас скорiше, горiлки
дамо, а то заклякнеш - вода ще холодна...
Десятки рук тягнуться до козака. Подав спочатку смолоскип - пiдхопив
його донецький ватаг кфтимiй Петрунiн над головою, замахав шалено тим
вогнем.
I от уже перша лодiя з Петрунiним та старшиною дончакiв проходить
вздовж лiвого крила козацько┐ флотилi┐. Хтось пальнув з пiстоля - i
знялося над морем: бабах, бабах!
А решта човнiв при║дну║ться до козацького похiдного строю, входить мiж
ряди чайок.
- Здрастуйте, хлопцi-запорожцi!
- Добрий вечiр!
- Ха-ха-ха!
- Чого так пiзно?!
- Пригоду мали.
- Яку? Де?
- У протоцi.
Донська лодiя стояла бiля самого борту чайки Недайборща. Бородатий
козак, витираючи об старий каптан натрудженi веслами руки, розповiдав:
- Ми вже думали: не проб'║мося. Мабуть, хтось попередив туркiв, що ми
йтимемо...
- Як це - попередив?! - сердито озвалися з чайки.
- У них, - дончак кивнув головою в пiвденний бiк, - ти дума║ш, нема║
сво┐х вивiдувачiв, джасусiв? Ото ж нас i перестрiли в протоцi. Надворi -
нiч, мiсяць ся║, туркам спати треба, коли дивимося: флот сто┐ть попереду.
Галери... Йдемо мовчки, не диха║мо. Рушницi трима║мо напоготовi. Тiльки-но
ми пiдiйшли до галер на гарматний пострiл, як шарахнуть вони по нас! I з
берега! З обох бокiв! Ми у вiдповiдь з рушниць. Та де там! Дивимося - вiд
кфтимiя знак подають: усiм на весла i щосили вперед. Прошили, мов голки з
нитками, стрiй галер, а вони - за нами... Мчать за нами, грiшними, i не
вiдстають...
- А далi що?
- А що далi? Кинулись пiд берег - там для нас зручнiше. А галерою
спробуй-но пройди попiд берегом - дiрку в борту вхопиш та й потонеш. Ото
там турки й почали потроху вiдставати. Йдемо, а кфтимiй гука║: гребiть,
хлопцi, щосили, бо вранцi вiтру не буде, а у туркiв судна добрi. Гребемо,
з нас десять потiв ллються, руки подерев'янiли, а вiн усе гука║:
гребiть... Вранцi - тиша. Турки аж на обрi┐. Ще спробували за нами
погнатися - пiймали облизня... А тут - вiтерець. Ми, щоб збити ┐х зi
слiду, пiшли попiд козацьким берегом. От i затрималися. Майже на день...
- Гм, дiла... - покрутив головою запорожець.
- Атож, атож...
Десь поряд на чайцi затягнули козаки сумну-сумну пiсню.
Коли турки боювали, бiлу челядь забирали,
А у нашой попадоньки взяли вони три дiвоньки.
Першу взяли попри возi, попри возi на мотузi.
Другу взяли попри конi, попри конi на ременi.
Третю взяли на конiчка до бiлого шуга┐чка...
Хтось тяжко-тяжко зiтхнув... I ще хтось... I от понеслося аж до зiр.
Турки, турки - татарини, пустiть ви нас до родини.
До родини, до мамоньки, до рiдно┐ сторононьки.
Мовчить бородатий дончак, мовчать i його товаришi. Вони знають теж, що
таке неволя...
РОЗДIЛ ШОСТИЙ, _
який розповiсть про невеселi пригоди чотирьох _
хоробрих, панiв, посланцiв сеньйора Гасперонi _
А за два тижнi до цi║┐ зустрiчi у вiдкритому морi вiдбулася в
кримському степу, недалеко вiд пiднiжжя Кара-Дагу, теж цiкава, хоч i менш
iсторично важлива, зустрiч.
Пан Славек Сулятицький разом iз довготелесим паном Адамком, кривоногим
квгенiушем Беднарським та пришелепуватим Влодзiмежем Рубанчиком в оточеннi
двох десяткiв едичкульцiв мчали вечiрнiм степом до Кафи.
Пана Славека так розтрясло, що в нього болiли всi нутрощi, i ║дине, що
тримало його ще на конi, - це усвiдомлення того, що Кафа вже близько,
вiйськовий комендант Кафи сьогоднi ж викладе на стiл перед чотирма
польськими панами величезну суму грошей, яких вистачить на те, щоб пиячити
рокiв зо п'ять, не думаючи нi про яке майбутн║.
Пан Адамек думав не зовсiм так. Йому iмпонувало, що вiн бере участь у
такiй важливiй справi, але вiн не вельми розумiв, чому це треба ┐хати аж
до Кафи, коли було б значно простiше викликати цього самозванця й
мерзотника Олександра, псевдографа Чорногорського, на герць i проткнути
його шаблюкою чи застрелити з пiстоля. I зовсiм не розумiв, навiщо
рятувати туркiв од бiди? Зрештою пановi Адамковi дуже навiть подоба║ться,
коли християни б'ють нечестивих. А козаки, хоч вони i здрайцi, i
православнi, а проте ж iдуть бити туркiв, а вiн, пан Адамек, що вiру║ в
наймогутнiшого католицького бога, вiн, чия чеснiсть нi в кого нiколи не
викликала сумнiву, з дурного дива ┐де допомагати ворогам християнства...
Беднарський та Рубанчик не думали нi про що. Вони затямили, що мають
отримати великi грошi. I затямили ще - все, що сто┐ть на завадi до
здiйснення цi║┐ мети, ║ аморальне, навiть ║ретичне.
Конi бiгли швидкою риссю, вершникiв, одвиклих од верхово┐ ┐зди, трясло
немилосердно, тiльки татари-║дичкульцi ┐хали, мов поприбиванi до кiнських
спин. Подорожнi могли б прибути до Кафи ще опiвднi, та вiд тако┐ ┐зди у
всiх чотирьох вельможних польських вершникiв розболiлися животи, i тому
через кожну верству то один, то другий злiтав з коня i прожогом бiг до
найближчих кущiв.
Далеко попереду темнiли зеленi громади Кара-Дагу. До Кафи лишалося
шiсть-сiм волоських миль. Це ще година-пiвтори - i пан Славек буде
власноручно вручати найвельмож-нiшому з усiх кафинських туркiв звiстку
сеньйора Реньеро Гасперонi. А за те матиме грошi. кдине, що якось смутить
чесного польського дворянина - так це те, що тi┐ грошi дасть йому
прихильник богопротивно'! вiри, лютий ворог Польщi. Ну, та це дрiбницi. А
врятувати свiт вiд великого мерзотника - хiба це не честь, хiба це не
радiсть, хiба це не щастя?
кдичкульцi тривожно позирнули на недалекий горб. Потiм, перезирнувшись,
зупинились.
- Чого ми сто┐мо? - роздратовано запитав пан Славек.
кдичкульцi мовчки показали на горб. Звiдти ┐хали якiсь вершники, ┐х
було щось близько сотнi.
- Ешкийя![123] - закричав раптом один з ║дичкульцiв. I вся охорона, не
змовляючись, кинулась втiкати.
- Назад! Назад! - розпачливо заволав пан Сулятицький, але ║дичкульцi
були вже далеко. Вони ганебно тiкали назад, лишивши напризволяще сво┐х
пiдопiчних. А до Кафи було ж зовсiм близько!
Пан Славек довго не мудрував. Вiн вигукнув до сво┐х супутникiв:
"Уперед!" - i вони, забувши про сво┐ розтрушенi животи, помчали до Кафи.
Кiнь, на якому ┐хав пан Сулятицький, був швидкий, хоч i норовистий. Але
ще швидшi були конi в розбiйникiв. Коли пан Славек озирнувся назад, вiн
побачив, що розбiйники мчать не за ║дичкульцями, а за ними, i вiдстань мiж
двома рiзновеликими групами - розбiйниками й поляками - катастрофiчне
скорочу║ться.
Розбiйники летiли великим пiвколом, намагаючись оточити пана
Сулятицького та його товаришiв.
- Ну, бiжи скорiше, - молив коня пан Сулятицький, - бiжи скорiше,
якнайскорiше бiжи!
I кiнь бiг, i, здавалося, була ще можливiсть вирятуватися. I раптом
позаду почувся вереск - то упав з коня Влодзiмеж Рубанчик. Як не тяжко
втрачати в бiдi друга, але така ситуацiя була навiть на користь: кiлька
переднiх татар, якi вже сiдали на п'яти нещасливiй четвiрцi полякiв, зараз
мусять зупинитися бiля пана Влодзiмежа, витратити час на його зв'язування
i таке iнше, а тим часом пани Славек, Адамек, квгенiуш встигнуть утекти.
Та несподiвано пан Адамек осадив свого коня i почав повертати його
назад.
- Що то ви робите, пане Адамку? - на ходу закричав пан Славек, але
вiдповiдi не почув.
Пан Адамек, знехтувавши, що вiн один, а татарiв сотня, кинувся виручати
свого компаньйона.
Що ж, i це непогано! Пан Адамек, можливо, затрима║ на якусь хвилину цю
орду, а тим часом пан Славек встигне вiдiрватися вiд ворога.
Та тут над головою пана Славека щось свиснуло, ковзнуло по обличчю, вiн
iнстинктивно пригнувся до конево┐ ши┐, щосили махнув рукою, мов
вiдбиваючись од гадюки, та було вже пiзно. Татарський аркан обхопив його
за плечi (слава богу, що не за шию) i здер з коня.
Вiн ударився об землю, аркан на мить ослаб, пан Славек тут же скинув
його з себе i скочив на рiвнi. До нього пiдлетiв татарин, наставив ратище
просто в груди. Пан Славек вхопився за його гостряк i упав на колiна,
закричавши:
- Помилуйте! Не вбивайте!
Повз нього протупотiли iншi татари - вони гналися за квгенiушем
Беднарським.
Татарин опустив ратище i знаком показав пановi Славеку, аби вiн
пiднявся на ноги i заклав руки за спину. Пан Славек зробив це тут же,
намагався усмiхатися тремтячими устами, але в нього нiчого не виходило,
його била пропасниця, вiн кивав головою, казав, за┐куючись:
- Мер-х-х-аба! Са-а-лям алейк-к-кум! Мерх-хаба! Са-а-лям алейк-к-кум!
Татарин мовчав. У нього були свiтлi, якiсь водянистi, аж безбарвнi очi
- одне з бiльмом, велика руда борода, кирпатий нiс.
Вiн мовчки об'┐хав свого бранця з усiх бокiв, а той, задкуючи i
догiдливе всмiхаючись дрижачими вустами, обертався, щоб не стояти до того,
хто його тiльки-но полонив, спиною. З щемкою печаллю подумав про те, якi
гарнi грошi вiн мав одержати - i от ма║ш: пiймали розбiйники, зараз
пограбують i дуже добре буде, якщо не вб'ють...
Татарин нарештi зупинився, i пан Сулятицький побачив, що верхiвцi ще й
досi женуться за паном квгенiушем Беднарським. "Невже втече? - подумав з
досадою. - То чого це йому ма║ таланити? Невже вiн одержить грошi вiд
турецького аги? Це буде найбiльша несправедливiсть. Вiн же йолоп iз
йолопiв".
"Чого вони не стрiляють? - подумав пан Славек i не жахнувся цi║┐ думки.
- Стрiляйте! Стрiляйте! - пiдганяв вiн татар. - А то втече".
Та й пановi квгенiушевi не поталанило. Побачив пан Славек, як здiйнявся
вгору довгий мотуз з зашморгом на кiнцi - i пан Беднарський гепнув на
землю.
"От i все! Тепер будемо пропадати всi разом", - зiтхнув полегшено
Сулятицький i став готуватися до найгiршого. "Тiльки б не на палю, бо це
буде ганебно й жахливо боляче".
- Мерхаба! Салям алейкум! Змилуйтесь?
- А ти хто будеш? - раптом почув пан Сулятицький запитання, вимовлене
зрозумiлою йому мовою московитiв.
- Я уродзоний шляхтич, пан Станiслав Сулятицький, маю великий ма║ток, а
оце зараз ┐ду з важливим дорученням до Кафського бейлер-бея... Вiдпустiть
мене!
- Ану, ша! - гарикнув татарин, i пан Сулятицький знову вiдчув, як у
нього дрiбно трясуться колiна.
Зв'язанi руки давно вже потерпли. Спочатку пановi Сулятицькому
здавалося, що по них бiгають великi волохатi мурашки, а потiм вiн просто
перестав ┐х вiдчувати. Так само, як i вiн, пов'язанi сидiли на конях пан
Адамек, пан квгенiуш та пан Влодзiмеж. Пан Влодзiмеж весь час хилився
впасти. Тiло його зм'якло, мов споловинений бурдюк з вином, а на обличчi
не було вiдбито нiчого, крiм тваринного жаху. Пан квгенiуш мав роздряпану
пику й добряче обчухрану шию, його рот весь час кривився в дивному
позiханнi... Лише пан Адамек ┐хав, мов нiчого не сталося. Сидiв рiвно,
наче настромлений на ратище, зцiпив зуби, нi на кого з друзiв не дивився,
лише iнколи люто зиркав на татар.
Вони ┐хали спочатку гiрським дубняком. Гiлляки боляче били по обличчю,
а тут ще якийсь клiщ причепився до носа пана Сулятицького i завда║ йому
невимовних страждань. Той клiщ (пан Сулятицький навiть бачив його на
кiнчику носа) робив свою пiдлу справу й нiчого не боявся. Вже ж пан
Сулятицький вертiв головою - думав, може, той клiщ вiдпаде, чи що, - але
борше вiдiрвалась би голова, нiж оця огидна тварюка. Пан Сулятицький хтiв
дiстати носом до плеча, але не мiг, у нього болiли в'язи вiд усiх цих
спроб, але клiщ вмостився на його носi, як татарин на конi, й нi на що не
зважав.
Той рудобородий татарин, який полонив i зв'язав пана Сулятицького,
тепер ┐хав десь попереду, пановi Славковi нiчого не залишалося, як
мовчати, бо вiн уже кiлька раз звертався до свого конво┐ра, просив, молив,
щоб зняли клiща з носа, але конво┐р його не розумiв, довго слухав,
пiдозрiло придивлявся, а потiм огрiв нагайкою свого бранця по плечах...
Пан Славек заплакав слiзьми безсилля, сорому й розбитих надiй.
Сльози котилися по щоках, залишаючи бруднi патьоки.
Пан Сулятицький не мiг ┐х стримати, вiн здригався вiд ридань i, навiть
пiймавши презирливий погляд пана Адамка, не заспоко┐вся.
Вибралися з лiсу й потрапили на край прiрви. Пан Славек заплющив сво┐
заплаканi очi, щоб не бачити, як кiнь обережно йде по тонюсiнькiй
стежинцi... "кзус Марiя, пронеси, кзуо Марiя, пронеси!" - повторював вiн.
Навiть татари - i тi примовкли, ┐дучи цi║ю стежиною. Та щойно вони
минули це страшне мiсце i ви┐хали на велику галявину, що примостилася пiд
гребiнчастою верхiвкою гори, як татари знову зашумiли, почали смiятися й
навiть спiвати.
Галявина була простора. Висока торiшня трава дiставала до колiн. Хитали
чорними стовбурами торiшнi будяки, мальви та iнша рослиннiсть, якiй пан
Славек не знав назв. Внизу, при землi, вже пробивалася зелень, хоч
подекуди ще сiрiли снiговi латки.
Темнiло.
Вершники, галопом проскочивши галявину, перевели сво┐х коней на ступу i
в'┐хали в лiс. Знову гiлляки одна за одною стали стьобати пана Славека по
щоках, але цей бiль вiн ладен був терпiти, якби не триклятий клiщ, який,
напевне, вирiшив зовсiм оселитися на чужому носi...
Стало ще темнiше. Лiс погустiшав, дерева побiльшали. Потiм пан Славек
помiтив, що вони ┐дуть бiля високо┐ скелi, що, мов кам'яний мур,
прямовисне здiймалася вгору. Попереду почулися чи┐сь голоси, весела
розмова... Загiн, що був розтягся по дорозi, збився в купу. Переднi
зупинилися. Зафоркали конi.
"При┐хали, - зiтхнув полегшено пан Сулятицький. - Хай би скорiше
розв'язали". Вiн зараз ладен був вiддати сво║ життя тiльки за те, щоб йому
дали зняти з носа осоружну тварюку i власноручно скарати ┐┐.
Татари пiдiйшли до бранцiв, розв'язали ┐м ноги, зсадили на землю й
показали, що треба йти.
Пан Сулятицький, розставляючи ноги, рушив уперед. Пана Влодзiмежа тягли
пiд руки, бо вiн нездатний був до ходьби i просився до устемпу[124], але
татари його не розумiли, а бородатий десь зник. Пан Адамек iшов, не
згинаючи колiн, а пан квгенiуш дрiботiв, зiгнувшись у три погибелi - вiн,
очевидно, добре-таки забився.
пх привели в якусь печеру, освiтлену смолоскипами. Вони йшли,
пригинаючи голови, щоб не вдаритися лобом об камiнь. Трохи далi печера
розходилась, утворюючи велике пiдземне примiщення. Вгорi була дiрка,
внизу, пiд цi║ю дiркою, палахкотiло велике вогнище, навколо якого сидiли
на каменях, на пеньках, на кошмах якiсь люди.
Бiля самого вогню смалив люльку дебелий чолов'яга з рiденькими
вусиками. Вiн дивився на бранцiв спокiйно i, сказати б, навiть велично.
Поряд з ним сидiв бородатий, глипав сво┐м бiльмом на пана Сулятицького.
Отаман почекав, поки всi повсiдалися, де хто мiг, i тiльки пiсля цього
почав розмову. Затягшись димом з люльки, вiн сказав кiлька слiв
по-татарськи.
Рудобородий вислухав i сказав поганою польською мовою:
- Нас цiкавить, хто ви ║, куди ви ┐дете i навiщо? Пан Сулятицький
вiдповiв:
- Я ║ уродзоний шляхтич пан Станiслав Сулятицький. Я маю важливе
завдання до пана бейлер-бея в Кафi. Пан бейлер-бей зi сво┐ми хоробрими
яничарами будуть сердитися на вас за те, що ви нас затримали.
- Ми не пiдкоря║мося нi бейлер-бе║вi, нi бьолюк-башi, - вiдповiв
рiдковусий, вислухавши переклад слiв пана Сулятицького.
- Ми не зна║мо, хто ви такi, - втрутився в розмову пан Адамек. - Те, що
ви дi║те, в освiчених державах iмену║ться розбо║м.
- Пане Адамку! - задрижав вiд страху пан Славек, - не кажiть такого, не
сердiть ┐х, прошу вас.
- Замовчiть, пане Сулятицький, - сказав пан Адамек. - Я не хочу од них
благати нiчого. Розбiй ║ розбiй.
Рiдковусий уважно подивився на пана Адамка, вислухав переклад його слiв
i засмiявся.
- Так, ми i ║ розбiйники. Я - Амет Киримли. Мене i мо┐х хлопцiв зна║
весь Ада [125]._
- _Я не знав нi тебе, нi тво┐х хлопцiв, - сердито кинув пан Адамек. - I
знати не хочу.
- Пане Адамку! - iстерично гукнув пан Сулятицький i повернувся до
рудобородого: - Пане товмачу, скажiть пановi Амету Киримли, що пан
Сулятицький багато про нього чув i дуже сильно його шану║, а якщо пан Амет
Киримли захоче когось скарати, то нехай кара║ цього грубiяна пана Адамка.
Та й хiба вiн пан, цей Адамек, вiн - бидло!
Рудобородий пильно подивився на пана Сулятицького, блиснув сво┐м
бiльмом i щось сказав Амету Киримли. Той заперечливо покрутив головою й
звернувся до набурмосеного пана Адамка.
- Що за доручення ма║те до бейлер-бея?
- Ми про це ма║мо сказати не тобi, а бейлер-бе║вi, - вiдрiзав Адамек.
- Пане Амете! - заволав пан Сулятицький. - Я скажу, що то за доручення,
тiльки ж гарантуйте нам життя. Ми хочемо жити... Змилуйтеся! Я все скажу!
- Що то за доручення? - знов переклав тлумач слова свого ватажка. На
цей раз мав вiдповiдати пан Сулятицький.
- Прошу пана... Справа така. Запорожцi й донцi мають вирушити в похiд
на Туреччину. Похiд почнеться ось-ось. У козакiв - п'ятнадцять тисяч i в
донцiв десять тисяч вiйська...
- Ну й що? - без будь-якого iнтересу перепитав Амет Киримли.
- Як то: ну й що? Цей похiд буде не звичайний. Його очолю║ не
запорожець, не урус, - догiдливе закинув татарське слiвце пан Сулятицький,
- а один самозванець, про якого докладно написано в листi, що його ми
веземо пановi бейлер-бею. Вiн хоче дуже багато.
- Ну, а що вам до того? - запитав Амет Киримли. - Ви ж поляки, хiба вам
буде погано, якщо хтось там поб'║ турецького султана?
- Так вiн же ж - хi-хi-хi, - натужно засмiявся пан Сулятицький, - вiн
же звичайний собi мужлан, самозванець... Вiн зовсiм не граф...
- А як у вас був самозванець Дмитрiй - так ви не хiхiкали, - переклав
вiдповiдь Киримли рудобородий. - Мабуть, навiть сам ходив пiд його орудою
на Москву, га?
- Ходив, - закивав головою пан Сулятицький. - Москва погана, ┐┐ бити
треба, хi-хi...
Амет вислухав слова тлумача, рiзко вдарив долонею по колiну i щось
сказав сердито.
- То ти не поляк, а зрадник, - переклав рудобородий. - Як ти можеш
зраджувати iнтереси сво║┐ держави? Адже козаки пiдвладнi Польщi, отже, те,
що вони роблять, мусить пiти на користь Польщi. Ти гяур не тiльки для
мусульман, ти гяур i для християн!
Пан Славек вiдчув, як ноги його зiгнулися в колiнах, як у животi щось
обiрвалося - i вiн упав на брудну пiдлогу печери. Амет щось сказав, i
кiлька рук пiдвело пана Сулятицького.
- Що то за лист? Покажи! - коротко наказав бородатий. - Та не трясись
ти так! Нiхто тебе поки що на палю не збира║ться садовити.
Варта розв'язала пановi Сулятицькому та його друзям руки. Пан Славек
полiз у потайну кишеню, дiстав неслухняними пальцями папiрець.
- Давай.
Амет Киримли розкрутив папiр i став читати. Пан Славек стежив за
виразом його обличчя. Ватажок розбiйникiв повiльно проходив очима рядок за
рядком. I з кожним рядком посилювався вираз здивування на його обличчi.
Потiм вiн одiрвав очi вiд листа i щось запитав. Тлумач переклав.
- Чи зна║те ви, що написано в листi?
- Зна║мо, - з гордiстю вiдповiв пан Славек.
- А ви можете читати арабське письмо?
- Нi, але сеньйор Гасперонi докладно розповiв змiст цього листа.
- Хто це - сеньйор Гасперонi?
- Наш друг, iталi║ць.
Амет Киримли уважно послухав переклад. Потiм знову став читати лист...
- Запорожцi - то розбiйники, - сказав пан Славек.
- Менi й багатьом мо┐м друзям волю дали запорожцi, а не ви, хоч ви
вважа║те себе людиною порядною й достойною. I я не хочу, щоб про мо┐х
друзiв тут говорили погано.
- Ми ж не говоримо, ми ж не говоримо, - затремтiв голос пана
Сулятицького. Вiн був страшенно вражений почутим. Вiн просто не уявляв, як
йому тепер треба ставитися до всiх подiй, якi оберталися навколо нього. -
Ми нiчого не зна║мо.
- А чи зна║те ви справжн║ iм'я сеньйора Гасперонi, як ви його
назива║те?
Починались новi загадки. В пана Сулятицького голова пiшла обертом. Вiн
не мiг навiть уявити, що ж зараз почу║. I тут озвався пан Адамек:
- Якщо ви хочете сказати щось достойне про нашого друга, то ми
послуха║мо, хоч i не вiриться, що в розбiйницькому кодлi будуть говорити
достойнi речi про достойних людей. Але ми люди шляхетнi...
Вiн не закiнчив, бо в цю мить тоскно, по-поросячому заверещав пан
Влодзiмеж Рубанчик:
- Ай-ай-ай! Де тут у вас устемп? Вiдпустiть мене до устемпу!
Амет Киримли сердито глянув на пана Рубанчика - i тут же один з
охоронцiв оперезав сердешного поляка нагайкою, та так хвацько, що тому
забило дух. Рудобородий переклав вереск пана Влодзiмежа. Амет усмiхнувся й
наказав поляка вивести.
- Ну, продовжуй далi, - сердито глянув розбiйницький отаман на пана
Адамка.
Пан Адамек махнув рукою. Пан Влодзiмеж сво┐м недоречним криком зiпсував
таку прекрасну фразу... Нiби вiн не мiг почекати принаймнi ще пiвхвилини.
Адже не так часто пан Адамек збира║ться на тривалi промови. Отож лиш
мовив:
- А, нема що казати...
- Отож-то й воно - переклав тлумач вiдповiдь Амета Киримли. - Справжн║
iм'я вашого сеньйора Гасперонi - Кемаль, а кличка Сус. А сам вiн турок,
шпигун. I якщо довiда║ться ваш король, що ви допомагали турецькому
шпигуновi, то вiн вас посадить на палю. А козаки - я ┐х знаю теж! - з вас
живих шкуру поздирають. Вибирайте, що краще!
- Ми не хочемо! - знову затремтiв голос пана Сулятицького.
- Ну, то на галери пiдете. Це вже точно. Кафський бейлер-бей сам
вiдправить вас чотирьох на галери. Ось так.
- О нi, - бейлер-бей дуже порядна людина. Так сказав сеньйор Гасперонi.
- Сеньйор Гасперонi? Асане Касапчi'[126] переклади ┐м, про що пишеться
наприкiнцi листа до бейлер-бея.
Вiн став повiльно читати, а рудобородий - перекладати:
- "Ваша милосте! Уклiнно прошу передати до Стамбула що вбивство
Олександра вiдклада║ться через те, що вiн ма║ надзвичайно пильну охорону.
Козацький флот уже готовий до походу, який розпочнеться через..." - Амет
Киримли зробив паузу, взяв перо i щось позначив у листi, - "...мiсяць.
Триста чайок та ще ма║ бути двiстi донських човнiв. Олександр пливе в
найбiльшiй чайцi попереду. Я постарався забезпечити все для його вбивства.
Мо┐ люди подбають про те, щоб порох на кожнiй чайцi був мокрий... Ваша
милосте! Цi гяури зробили потрiбну всiм нам справу. Менi зда║ться, що вони
були поганими пiдданцями короля польського. Вважаю, що не краще б вони
служили б i нашому найяснiшому султановi. Я обiцяв ┐м за послуги велику
суму грошей, але ┐┐ в мене зараз нема║, та вони й не заробили таких
великих грошей. Чи не могли б ви надати ┐м можливiсть попрацювати на
галерах i заробити ту суму, яку вони назвуть, власними м'язами? Припадаю
до ваших ясних нiг, цiлую порох на дорозi, де йдете Ви. Ваш вiрний раб
Кемаль, названий Сусом".
- Отак! - сказав Амет i засмiявся. - Я не заздрю вашiй долi. Куди не
пiдете - скрiзь бiда. Щоправда, родича║шся з собакою, то не жди дружби од
людей... То що ви на це скажете?
Пан Славек мовчав, мов йому зацiпило.
Пан Адамек сiв на землю i вхопив голову в руки. Пан квгенiуш дивився
скляними очима на вогонь, i в нього по щоках лилися сльози.
I в цей час нагадав про себе осоружний клiщ, що оселився на носi пана
Славека. Стало так свербно, аж потемнiло в очах. Пан Сулятицький схопив
себе нiгтями за кра║чок носа, скинув проклятущу тварюку, яка завдала йому
стiльки прикростей, з насолодою роздавив пальцями...
Хтось чалапав по печерi. То повертався, впоравшись пiд наглядом
охоронця iз сво┐ми нагальними справами, пан Влодзiмеж... Вiн був
найщасливiший серед четвiрки, бо позбувся свого клопоту i нiчого не знав
про написане в листi...
Наступного дня Амет Киримли наказав покликати до себе чотирьох бранцiв.
- От що, вельможне панство! Менi не треба нi ваших голiв, нi ваших
грошей. Ми вас упiймали для того, щоб ви передали розпроклятому турковi -
бейлер-бею кафському Мухаммеду-башi та його бьолюк-башi Ча┐ру Чайлаги
нашого листа. В цьому листi пишеться, що я, Амет Киримли, розбiйник,
оголошую смертну вiйну всiм тим, хто поневолю║ наш край. У цьому листi я
також пишу, що коли з голови мого посланця - а посланцем будете ви, пане
Сулятицький, - упаде хоч одна волосина, то тодi ми будемо нищити всiх
туркiв - правих i винуватих. А татари вмiють такi речi робити... Так от,
пане Сулятицький, ось вам лист вiд вашого сеньйора Гасперонi й кiнь.
Сiдайте й вiдвозьте наш лист. Вас проведе наш товмач Асан Касапчi.
- Але, але... я не хочу - на галери... - заплакав пан Славек.
- А ми це мiсце в листi вiдрiзали, - заспоко┐в Амет. Сльози миттю
висохли на очах пана Сулятицького. Амет довго мовчав, мов чогось чекаючи,
а далi запитав:
- А чому пан Сулятицький не цiкавиться долею сво┐х товаришiв?
Ах, так, пан Славек зовсiм не подумав, що в нього ж ║ товаришi, якi
┐хали разом з ним, страждали разом з ним. I розчарувалися в дiлi... Вийшло
нешляхетне.
Але пан Сулятицький недаремно вчився красномовству...
- Тому, що пан Сулятицький не уявля║ сво║┐ долi без долi сво┐х
товаришiв, - вiдповiв, задерши голову.
Цi достойнi слова, однак, не справили на розбiйницького ватажка
належного враження.
- Я не думаю, що пан Сулятицький каже правду, - сказав вiн. - Коли я
спостерiгав його поведiнку в бою, в мене склалося iнше враження.
Пан Сулятицький рвучко схопився за свiй пояс з лiвого боку - там мала
бути його шаблюка. Але ┐┐ не було. I пан Славек про це знав. Проте вiн мав
зробити такий жест - iнакше б його честь зазнала страшних моральних
збиткiв.
Амет Киримли погладив великим пальцем свiй рiденький вус i, нiби не
помiчаючи гнiву пана Сулятицького, вiв далi:
- Вашi товаришi залишаються в мене. Отже, ви ма║те прекрасну можливiсть
довести iстиннiсть ваших слiв про дружбу й товариство. Я переконаний, що
ви це доведете.
- Я хочу запитати у вас, що ви нам зробите, якщо пан Сулятицький не
викона║ сво║┐ обiцянки, - запитав пан квгенiуш.
- Продам на галери. А якщо вiн приведе сюди яничарiв - позрубую вам
голови. От i все.
Вiн подумав, подивився на пана Адамка i сказав:
- Ви з ним теж по┐дете. Дво║ - в Кафу, дво║ - тут. Пан Влодзiмеж i пан
квгенiуш опустили голови. Пан Адамек стояв рiвно i з ненавистю дивився на
розбiйницького ватажка.
- А тепер рушайте, - сказав Амет Киримли. - Хай подорожу║ з вами щастя.
Iншаллах [127]!
Амет не сказав, що його писар виправив у листi дату початку козацького
походу. Турки думатимуть, що матимуть у запасi три тижнi, а то й мiсяць, а
козаки вже ось де!
...Через п'ять хвилин пан Сулятицький, пан Адамек та рудобородий ┐хали
гiрським дубняком у напрямку до Кафи.
Пан Сулятицький тримався за повiд, в його головi мiшалися думки.
Хотiлося напитись горiлки, щоб забути про вчорашнiй кошмар. Та де ти
вiзьмеш горiлку тут, в оцьому розпроклятому Криму? Щоправда, в Кафi ма║
бути все.
Полiз до потайно┐ кишенi. Грошi, слава богу, лишилися цiлi. Цi бандити
явно не за грiшми полювали, ┐м треба було взяти якогось шляхетного
чоловiка з iноземцiв, який би передав ┐хнього листа бейлер-бе║вi та
яничар-башi. Мiсцевий житель мiг спокiйнiсiнько собi втекти, не виконавши
наказу, чи з ним просто не захотiв би говорити бейлер-бей, а якщо й
говорив би, то пiд час допиту, тортур. Пан Сулятицький похолов: а якщо i
його вiзьмуть на тортури?.. Та нi: вiн усе-все розповiсть. Вiн скаже, що
його товаришi - вiрнi друзi Туреччини (воно, звiсно, не так, але в
iнтересах справи можна й збрехати), сидять заложниками в лiгвi Амета
Киримли. Бейлер-бей i яничар-башi мусять повiрити одразу.
Стежка вилася то вниз, то вгору. Невеличкий, але мiцний коник спокiйно
йшов по краях прiрв, пiд прямовисними скелями. Ось вiн вивiз свого
вершника на гребiнь гори - i пан Сулятицький побачив син║-син║ море внизу,
помережане сiрими розводами...
- Море... Руське море, - сказав по-росiйськи рудобородий.
Пан Сулятицький повернувся до товмача. I спитав теж по-росiйськи:
- А звiдки ви зна║те мову московитiв?
- А ви звiдки? - в свою чергу запитав татарин.
- Я? Ого? Я ж був у Московi┐. Разом з Дмитрi║м-царевичем. Били ми тодi
московитiв - ще й як!
- А проте московити вигнали-таки вас iз сво║┐ землi.
Пан Сулятицький не знайшов що вiдповiсти, а тому знов повторив сво║
запитання:
- Так звiдки ж усе-таки вам вiдома московитська мова?
Товмач блиснув сво┐м бiльмом, зиркнув спiд лоба.
- Бо я сам московит. Був московит... Тепер я Асан. Та ще хлопцi
називають мене Касапчi.
I Асан Косапчi став розповiдати iсторiю свого життя:
- Яз нижегородських мiщан, був ремiсником - i непоганим: по золоту,
срiблу, мiдi, латунi, бронзi працював. Мав чимало грошенят. Дружину молоду
мав - Авдотiю. А тут нещастя на нашу землю. Гине росiйська земля, гине
росiйський народ... I чую - говорить Козьма Захарович Мiнiн-Сухорук: хто,
мовляв, що ма║, - вiддавай на оборону, на боротьбу з ворогами-поляками.
Прийшов я додому, перелiчив сво┐ грошi, залишив дещо для дружини Авдотi┐,
а решту вiддав на святе║ дiло. Та й сам в ополчення пiшов. Бився добре.
Немало вашого брата на той свiт одправив... А потiм i самому не
поталанило. Прибив мене пiд Москвою в бою якийсь лях. Бабахнув по головi
ломакою - я й зомлiв. А коли отямився - дивлюся: зв'язаний, у неволi...
Знущалися, а потiм повезли на продаж. Везли мене довго. Спочатку привезли
в лядську землю. Потiм - в угорську. От там мене й продали туркам. Турки
привезли в Стамбул, перепродали мене на галеру. Став я працювати на
галерi. Робота тяжка. Сидимо ми по п'ять душ на лавi, трима║мося за одне
весло, горнемо без кiнця. Ногу прикували до ланцюга пiд лавкою, а коли
галера йде у вiдкрите море, то ще й наплiчники такi одягають - залiзнi
кола. Шкiра на тiлi вiд поту горить, як у смаленого вепра.
Асан Касапчi зiтхнув.
- Пропадаю я на галерах, а надi┐ на те, що викуплять з цi║┐ неволi
агарянсько┐, нема║. Ото греби, поки здохнеш. Погрiб я отак з рiк - iз мене
тiльки шкiра та костi лишилися. Другий рiк iде... Ще гiрше... Якось
наглядач став бити особливо ретельно, я кинувся на нього, та ланцюг не
пуска║. Мене страшенно вiдлупили та ще й вирiшили стратити - повiсити на
щоглi. Вивели мене на це, значить, дiло, прощаюся я з життям, аж тут думка
одна в голову прийшла: як помирати, так весело. Дай-но, думаю, перевернуся
в турецьку вiру, хай мене пiсля того вiшають. Хоч на одного басурмана
менше стане... То й кажу: хочу бути турком, мусульманином! Зашушукалися
турки, побiгли до капiтана нашо┐ галери. А вiн сам з потурмакiв - твiй
земляк, Iллях... I не стало на свiтi Андрiя Сомова, сина Василевого, а
став потурмак Асан.
Не повiсили мене, а привезли на берег, з великою радiстю водили по
вулицях, з музикою, з громом. Живу я турком рiк, другий, третiй. Займаюся
сво┐ми справами ремiсницькими. Маю добрi прибутки. Та от якось лягаю
спати, а менi моя Волга сниться. I передзвiн церков нижегородських. I
рiдна мова, i рiднi люди... I так же погано менi стало, що далi нiкуди.
Став я помаленьку пити горiлку. А коран це забороня║. Так, мабуть, аллах
мене за це й покарав. Була якось бiйка на вулицi, я в не┐ встряв, от хтось
мене по оку i врiзав... Я до лiкарiв бiгав, грошi великi платив. Око вони
менi врятували, та на нiм бiльмо наросло. От як хоч, так i живи!.. А в
мене ж робота така, що там око - найперше дiло... Стали мо┐ справи гiрше
йти, став я бiднiшати... Якось зайшов я в мечеть, та так задумався про
сво║ нещастя, що замiсть молитися, плюнув спересердя на пiдлогу. А це -
грiх страшний. Що знялося в мечетi! Кинулись усi до мене. А я згадав нашi
кулачнi бо┐ на Волзi - та як заходився усiх - у мечетi! - молотити.
Схопили мене та й вiдправили на галери знову. Отам я й познайомився з
Аметом Киримли. А потiм пiд час бою наша галера вийшла в море - в погоню
за козаками, якi зробили напад на Стамбул. Та, поспiшаючи, не встигли
наплiчники на нас поодягати. Не до того було. Наша галера налетiла на
козацьку чайку, затопила ┐┐, але кiлька козакiв встигло вчепитися за щось
там таке i пробратися на галеру. А дiло було вночi, пiд час бурi. Козаки
залiзли до нас, убили наглядача, забрали в нього ключi вiд ланцюгiв. Ми
тут же визволилися. I потiм кинулися на ворога. Забрали галеру в сво┐
руки, а козака Недайборща сво┐м капудан-агою поставили...
Конi спускалися до моря. Пан Сулятицький дивився на довгi вали хвиль,
на далекий мис, що нiби розпливався в повiтрi...
- Ну, а коли ж додому, в Московiю повернетесь? - спитав пан
Сулятицький.
Асан Касапчi вiдповiв не одразу. Вiн зiтхнув, вiдкашлявся.
- Не знаю. Тут таке дiло. Перед богом християнським я немало нагрiшив.
I призвича┐вся вже до вiри Мухаммеда...
- А Волга ж як?
- Сниться... Мабуть-таки втечу додому, але не сьогоднi й не взавтра. Та
й Амету Киримли потрiбна моя допомога. Вони ┐хали вже двi години, а Кафи
ще не було видно.
Пан Адамек мовчав, скiльки з ним пан Славек не намагався розпочати
розмову.
Нарештi вершники вибрались на гору й побачили внизу велике мiсто з
фортечними мурами i вежами, з брамами, ровами, бiйницями. Покрученi
вулички були подiбнi до коридорiв у легендарному Лабiринтi, червонi
черепичнi дахи виблискували на сонцi, то тут, то там сiрiли дерева, ще не
вкритi зеленню. У порту стояло кiлька суден, маленькi човни снували мiж
ними...
I море - син║-син║...
- Кефе, - промовив по-турецьки Асан Касапчi. Вiтер з моря вiяв йому в
лице, дим з люльки летiв кудись назад, до Кара-Дагу.
- Тепер так, - сказав вiн. - Ви ┐дете вниз, до найближчо┐ од нас брами.
Говорите, хто ви i що ви. Вас пропускають. Ну, а далi дi║те, як
належить... Потiм, якщо буде вiдповiдь, ви ┐дете назад. Якщо не буде
вiдповiдi - теж ┐дете. Ми ж трима║мо ваших товаришiв. Я вас чекатиму за
оцi║ю горою. Добре?
- Добре, - сказав пан Сулятицький.
- Гаразд, - пробурчав пан Адамек.
* * *
Через три днi пан Славек i пан Адамек ви┐здили з Кафи. З тяжким рипом
розчинилися ворота, загримотiв на ланцюгах мiст.
Пан Сулятицький згадував сво┐ розмови з бейлер-бе║м та яничар-башi. Вiн
вiддав листа Гасперонi, докладно розповiв туркам про те, як готувалися
козаки до походу, скiльки набрали харчу та набо┐в - про все це вiн знав зi
слiв сеньйора Гасперонi. Бейлер-бей особливо розпитував про зовнiшнiсть та
манери Олександра-Ях'┐, про його тiлохранителiв, цiкавився, чи не
збира║ться самозванець напасти на Кафу. Пан Сулятицький, подумавши,
вiдповiв, що така можливiсть, очевидно, виключена, бо самозванця передусiм
цiкавить стамбульський трон, отже, вiн з усiма силами ма║ пiти саме туди,
користуючись тим, що в столицi не все гаразд iз владою та вiйськом.
Бейлер-бей був при║мно здивований такою глибокою поiнформованiстю пана
Сулятицького, вiн сказав кiлька добрих слiв i на адресу полководницьких
талантiв шановного пана з Ляхистану. Вiн сказав навiть таке: "Якби пан з
Ляхистану став турком, то його, без сумнiву, чекала б велика кар'║ра
полководця". Пан Сулятицький ледь стримав щасливу усмiшку. Це вже друга
особа говорить йому такий комплiмент. Правда, першою тi║ю особою був
сеньйор Гасперонi. Але, зрештою, турки зовсiм непоганi люди. I тому пан
Славек вирiшив не залишатися в боргу. Вiн заявив: "Ваше прекрасне мiсто
давно славилося в свiтi, але зараз, коли воно перебува║ пiд орудою такого
видатного державного дiяча, як бейлер-бей Мухаммед-баша, воно розквiтло
по-справжньому. Та що там мiсто! Кожне око втiшиться, поглянувши на
благодатнi околицi Кафи, на щасливi обличчя мешканцiв цього краю... Навiть
розбiйники, чий нахабний лист я мав при║мну нагоду передати вам, навiть
вони мимоволi беруть приклад з освiченостi й мудростi бейлер-бея та
яничар-башi". Бейлер-бей всмiхнувся й поцiкавився: а чи не заблукають
зацнi пани по дорозi назад. "А ми ма║мо провожатого, - сказав пан Славек,
- розумного спiврозмовника, що добре зна║ турецьку, московiтську та нашу
мову. Вiн же нас i назад одведе". Бейлер-бей iзнов посмiхнувся у вуса i
махнув рукою: "Вiн на вас, мабуть, уже не чека║. Скiльки мо┐ во┐ни не
дивилися на ту гору, з яко┐ ви спустилися, - там нiкого нема║..." - "А вiн
за другою горою", - сказав пан Славек i раптом вiдчув на собi пекучий
погляд пана Адамка.
Пан Славек думав про те, як щедро бейлер-бей нагородив його за послуги
в iм'я iмперi┐. Три тисячi червоних флоринiв було видано йому. Стiльки ж
вiн отримав i на пана квгенiуша та пана Влодзiмежа. Пану Адамку давали
пiвтори тисячi червоних флоринiв, але не захотiв ┐х брати. Пан Славек узяв
цi грошi собi - з тим, що пiзнiше вiн умовить пана Адамка взяти ┐х...
Зиркнув на пана Адамка. Супиться, наче не пан Славек порятував його
грошi, що мало не загинули через його дурну амбiтнiсть.
- Пане Адамку! - подав голос пан Сулятицький.
Пан Адамек мовби води в рот набрав. З торгiвцями вiн не розмовля║.
Тiльки-но вони прибудуть до Ки║ва, вiн повiдомить представникiв
королiвсько┐ влади про те, що пан Сулятицький виконував шпигунськi
завдання. Та нi, вiн не пiде доносити на негiдника Сулятицького. Вiн
просто дасть йому прилюдно по пицi, але це буде не тут, а в Ки║вi, i
викличе його на герць!
Вершники вже вибрались на гору, коли побачили, що ┐м назустрiч мчить
невеликий загiн акинджiв [128]. Акинджi-ага поштиво дав дорогу пановi
Славеку. На одному iз списiв стирчало щось кругле й кудлате. Акинджi-ага
показав на цей спис i щось промовив, уклоняючись пановi Сулятицькому.
кдине слово, як пан Славек зрозумiв, було "Рахмат" [129]. За що ж йому
дякують? Пан Сулятицький безпомiчно озирнувся, шукаючи того, хто мiг би
перекласти промову акинджi-аги. Але товмача Асана Касапчi тут не було...
Вiрнiше, вiн тут був. Адже то його голова стирчала на списi. Руда
борода метлялась пiд вiтром, а в незабiльмованiм оцi застиг вираз подиву й
докору.
I пан Сулятицький не змiг дивитися в це око.
Акинджi промчали вниз, здiймаючи першу, ледь помiтну, пахучу весняну
пилюку.
Пан Адамек довго дивився ┐м услiд якимись скляними очима, а потiм,
пiд'┐хавши впритул до пана Сулятицького, щосили вдарив його в обличчя.
- Брудни п║с! [130] - тонким голосом вигукнув вiн. - Фари-зеуш! [131]
Кров цi║┐ нещасно┐ людини - на вас. Ви його виказали бейлер-бе║вi. Вам
турки дякують за пiдлiсть!!!
- Не кажiть менi таких слiв! - закричав пан Сулятицький. - Мав би я
зброю, я б вас...
- Ах, так?! - заревiв пан Адамек. - Маш оплату! [132] I вiн став бити
свого недавнього друга кулаками в обличчя, пiд боки, по спинi.
- Кажи: виказав? Кажи: виказав?!
- Ну так що? - розпачливо стогнав пан Сулятицький. - Але ж то невiрний.
Вiн розбiйник... Ойо, ойо, ой!
- Зараз ми по┐демо до Амета Киримли. Ми мусимо визволити наших
товаришiв.
- Але ж той розбiйник позрубу║ нашi голови!
- Вашо┐ голови менi не жаль. Шкода, що зняли з плiч голову того
московита, а не вашу, собачу!
Пан Сулятицький сьорбав носом, сякався кров'ю i думав, як спекатися
пана Адамка. Ярлик на вихiд з Криму в нього ║. Грошi - теж. Сiм з
половиною тисяч червоних флоринiв. Пановi Влодзiмежу та пановi квгенiушевi
вони не потрiбнi.
пх чекають смерть чи галери. Розбiйник не подару║ загибелi свого
товмача. Але ж хiба в тiм винен пан Славек? То турки, жорстокий народ,
отаке чинять... Сто дяблiв у печiнку цьому дурневi Адамковi. По-перше, так
битися не можна. По-друге, грошей вiн не побачить. По-трет║, пан
Сулятицький з ним до розбiйникiв не по┐де.
- Не ┐дьте до розбiйникiв. Менi шкода вас, хоч ви й не гiднi мо║┐
прихильностi, - сказав пан Сулятицький.
- А я кажу, що i ви по┐дете. Ми присягалися життям i честю сво┐х
товаришiв, що при┐демо.
- Розбiйник не дотримуватиме присяг, коли довiда║ться про загибель
свого товмача. Вiн знищить нас усiх. То лiпше буде, якщо...
- Що - лiпше? - заревiв пан Адамек i знову кинувся на пана
Сулятицького.
Але на цей раз його колишнiй друг не захотiв пiдставляти сво║ обличчя
пiд удар кулака. Вiн стьобнув коня, круто розвернув його назад i помчав до
Кафи.
- Стiй, негiднику! - несамовито кричав услiд йому пан Адамек. Вiн
погнався за паном Сулятицьким, але той виявився щасливiшим - його кiнь
мчав, як птиця, а кiнь пана Адамка, перестрибуючи через якусь яму,
зашпортнувся й разом зi сво┐м вершником полетiв на землю.
...Пiзно вночi дiстався пан Адамек до Кара-Дагу. Немилосердно болiло
розбите колiно. Вiн добирався пiшки, залишивши коня, який зламав ногу.
- Пане Амет Киримли, пане Амет Киримли! - гукав пан Адамек, видираючись
на гору.
Гори мовчали. В небi сльозинами блимали ряснi зорi...
РОЗДIЛ СЬОМИЙ _
- про вiйськову раду в морi, про стамбульськi дива, _
про дворян Видича й Нiколича, османського султана Мустафу, _
трi║стинця Джузеппе та нечисту силу... _
Олександровi снився сон.
Мабуть, той сон був страшний, бо Петро чув, як отаман увi снi вигукував
якiсь слова й скреготiв зубами. Джузеппе нахилився над Олександром, хотiв
потрясти його за плече, але Петро сказав: "Не буди, вiн так перевтомився,
хай спочине".
А Олександровi вже чи не вдесяте снився Трапезонт - рiдне мiсто його
матерi-гречанки, мiсто, де минуло його дитинство. Стародавн║ грецьке мiсто
з церквами й мечетями, з пилюкою на вулицях, з шовковицями, платанами й
кипарисами в кожнiм дворi. I - з безмежним морем.
Снилася йому Устя-невольниця, що доглядала його й зiтхала, згадуючи
свою дитину, забрану в яничари. Снилося, нiби Устя щось вишива║, а вiн,
маленький Ях'я, дивиться, як це в не┐ виходить. I бачить вiн, як за
Устиною голкою лягають слiди - червоний i чорний. I бачить вiн, що червоне
- то виноград-ягода, а чорне - це листя. Але ж листя ма║ бути зеленим, а
воно чомусь в Устi чорне.
- Устю, а чому ти не береш зелено┐ нитки? Листя ж зелене. Зелений колiр
- найкращий колiр.
- Зелений колiр - то життя. А життя мо║ зчорнiло в неволi, тому й листя
на мо║му виноградi чорне. А ягоди червонi, бо то кров мого серця.
- Устю, а чому море син║, а його Чорним називають?
- Бо слiз багато в ньому... Колись море було до дна прозоре. Та прийшли
на нашу землю вороги, забрали людей у неволю та й повезли через море.
Стали плакати полонянки, сльози ┐хнi в море капали, очi виплакувалися - та
й потемнiло море, прогiркло на┐вiки, i Чорним вiдтодi люди назвали його.
- Устю, я не хочу, щоб мою землю обмивало цiле море слiз...
А потiм привидiлося, буцiм бiлий рушник став блакитним, а винограднi
крона перетворилися на бойовi стро┐ запорiзьких чайок. I от уже бачить
вiн, як iдуть цi чайки на Трапезонт, а над ними - чорнi-чорнi хмари. I так
же низько вони нависли, такий же грiм з них гримить, такi ж б'ють
блискавицi!..
I раптом крiзь усе те глянули на нього чи┐сь чорнi очi. I такi вони
лиховiснi, i стiльки в них зла й- лютi, що вiн одразу втямлю║: то очi
ворога. Пливуть чайки, гра║ море, гойдаються хмари, а крiзь усе це -
страшний погляд чорних, десь бачених очей...
Вiн знову заворушився, заскреготiв зубами. Джузеппе тор-снув отамана за
плече, i вiн прокинувся. Сiв, покрутив головою.
- Трапезонт приснився. Нiби я в ньому...
- Добрий знак, озвався тут же Джузеппе.
- Татари кажуть: хто вiрить у сни, недовго живе, - похмуро промовив
Петро.
- А чорногорцi кажуть навпаки. Правда, Йоване? - всмiхнувся Олександр.
Йован щось промугикав у темрявi.
- За добу, якщо нiчого не станеться, прибудемо до Трапезонта, - сказав
Петро.
- Недайборща до мене покличте.
- Карпа - до отамана кличуть!
- Карпа - до отамана!
Через хвилину надутий, як сич (його тiльки-но розбудили), Карпо
Недайборщ сидiв бiля Олександра.
Завiсилися парусом, зладнали щось на зразок, шатра, запалили свiчку.
Карпо розгорнув на колiнах мальовану венецiйцями карту берегiв Чорного
моря.
- Оце Трапезонтська бухта, - показував вiн мундштуком люльки на картi.
- Я тут бував не раз. I Клюсик. Власне, мiсто - ось де, - вiн швиденько
обвiв чубком коло. - Далi, ось тут, були пороховi склади. Ось тут, трохи
збоку, гармати. Вiйсько, якщо ми прибудемо вночi, сидiтиме в кiшлах,
отже...
- Якщо те вiйсько нiхто ще не попередив, - докинув слiвце Петро.
Олександр здригнувся - саме така думка промайнула i в нього.
- Не вигадуй дурниць, - рiзко вiдповiв Недайборщ. - Ще такого не було,
аби думки перелiтали за вiтром... Ми йдемо швидко. Хто ще може швидше за
нас прибути до Стамбула чи Трапезонта? Нiхто. Отже, на Трапезонт ми
напада║мо зненацька. Тихо висаджу║мося на березi й добира║мося двома
загонами до порохових складiв та до кишел. Тим часом сто п'ятдесят чайок з
моря йдуть просто в порт. Нищимо всi торговi судна, пiдпалю║мо ┐х. Беремо
тiльки бойовi. Третина донцiв висаджу║ться теж разом з нами, але йде на
топ-хану[133]. Друга третина йде на подiях просто в порт. Решта, обiйшовши
з пiвдня мiсто, перетина║ всi дороги. Це по-перше, а по-друге: запалю║
кiлька будинкiв i робить страшенний шум...
Олександр замислено погриз нiгтя й сказав:
- Невольникiв-чоловiкiв беремо з собою, невiльниць-жiнок - теж. Хто
захоче, звiсно. Одну чи двi галери з визволеними бранцями вiдправимо на
Сiч, а звiдти хай добираються до сво┐х домiвок...
- Ясно, - озвався Недайборщ.
- Якщо когось застану на грабунку чи звiрствi - вiддам до козацького
суду. А той суд буде короткий: камiнь на шию - i в воду. Ясно?
- Ясно, - неохоче вiдповiв Недайборщ.
- Полонених силахiв, яничарiв, капиджiв не нищити. Ми ┐х посадимо на
галери. Хай працюють. А потiм обмiня║мо : за одного турка - одного
християнина. Ясно?
- Та чого ж не ясно? - пробурчав Недайборщ. - Тiльки я б з декого шкури
все-таки поздирав. На чоботи. Колись - рокiв десь iз двадцять тому - попав
нам до рук один Назим Тек-гьозлю. Одноокий такий. Ну, так я пару лiт у
чоботах з його шкiри красувався...
Люто зламалися брови в Олександра. Лице потвердiшало.
- Знав я Назима. I Петро знав... Але - наказ то ║ наказ.
- Ясно!
- Усi скарби, якi здобудемо, - подiлимо порiвну...
- Скажи, хай бiдних людей не грабують, - пiдказав Петро. - Ми не
розбiйники, ми вою║мо не за це.
- А ми нiколи так i не робимо, - ображено огризнувся Недайборщ.
- Так, так, - озвався Олександр. - Грiшно для во┐на кривдити бiдних
людей... Що ще? Все?
- Та нiби... Все розписали, як на паперi. Тепер залишилася дрiбничка:
прийти, побачити й перемогти, - пожартував Недайборщ.
...Море було спокiйне; дув невеликий попутний вiтерець. Козацька
флотилiя рухалася на пiвдень, суворо дотримуючись строю. На кожнiй чайцi
готувалися до наступного бою.
- Треба добре сьогоднi поспати, - мовив Петро. - Завтра буде в нас
тяжка нiч... Це буде тяжче, нiж шiсть лiт тому...
Шiсть лiт тому... Олександр шiсть лiт тому був у столицi Османсько┐
iмперi┐, на Порозi Щастя, як пишномовне звуть турки султанську канцелярiю.
З Вiдня ┐хало цiсарське посольство до нового турецького султана
Мустафи. Олександр i Петро пiд вигаданими прiзвищами були включенi до
складу посольства. Нiхто з ┐хнiх супутникiв, крiм самого посла, не знав,
хто хова║ться пiд двома сербськими прiзвищами: Нiколич та Видич.
Вони довго ┐хали вiд Вiдня через Сербiю, Угорщину, а потiм Болгарiю. I
от нарештi Стамбул!
Величезне рiзноплемiнне мiсто на сiмох горбах, як це й належить бути
святим мiстам, постало перед ними.
Тi горби - наче сiмка велетенських коней iшла вряд, та так i застигла
навiки, вгрузнувши в землю й скам'янiвши.
Перша гора - не дуже велика, при самому морi. На цiй горi - султанський
сераль. Остання, сьома, гора - на пiвночi, дивиться на Адрiанополь. Мiж
цi║ю горою та iншими - акведук-водогiн на стовпах кам'яних, збудований ще
за часiв iмператора Костянтина Великого.
Олександровi згадалося, як вiн блукав брудними вулицями цього мiста, як
милувався красою Айя-Софi┐ та мечетi Сулейманi║, на будiвництво яко┐ за
часiв Сулеймана було витрачено пiв третього мiльйона [134] подвiйних
талерiв. Але ж i красива мечеть Сулейманi║, краща, мабуть, за саму
Айя-Софiю. Дивовижнi мармуровi стовпи-колони. На кожному розi мечетi -
дванадцятиграннi мiнарети. Коли почина║ться рамазан-байрам чи
курбан-байрам[135], од мiнарета до мiнарета на мотузках чiпляють
лiхтарики, у якi вставляються аркушi кольорового паперу з вирiзаними
фiгурками: мiсяць, зорi, вiвцi, конi...
Олександр бував на площах та базарах мiста, в порту, не раз пере┐здив у
передмiстя Галату й назад. У Галатi бачив французiв та венецiйцiв, ║вре┐в
та циган. Навiть заглядав у католицькi костьоли та православнi церкви;
ходив бiля синагог, яких у Галатi було стiльки ж, як i православних
церков; бiгали за ним цигани, просили дати ручку поворожити; i коли вiн
дав тую руку однiй циганцi, та розгубилася, бо щось на нiй дивне для себе
побачила. I втекла, затиснувши в руцi дарований ┐й акче[136].
Чув у Галатi iсторiю про дiвочу вежу - Киз-кулезi. Одному турецькому
султановi привидiлося увi снi, що його донька умре од змi┐. Зажурився
можновладець. Не ┐сть, не спить... Покликав до себе тисячу ворожбитiв.
Так, мовляв, i так. Мовчать ворожбити, головами похитують. Не знають, що й
казати. Коли один пiдiйма║ться й каже: вiд божо┐ волi не втечеш. Якщо
такий знак ти бачив од самого бога, то чим же ти вряту║ш свою доньку? Ще
бiльш спохмурнiв султан. Другий каже: не вiр снам, ти, султане, чоловiк, а
не жiнка. Розвiв руками султан. Тут третiй просить слова: збудуй, каже,
Киз-Кулезi - дiвочу вежу, i хай твоя донька там живе... Послухався султан
третього ворожбита та й наказав збудувати Киз-кулезi. Й стала там жити
його донька. А щоб ┐й було не сумно, поселив з нею султан веселих дiвчат.
Так i росла султанiвна. Сторожа цiлими днями й ночами пильнувала, щоб
жодна змiя не пролiзла до Киз-кулезi... От виросла султанiвна, до
повнолiття свого дiйшла. Часто бачили ┐┐ на верху вежi, коли вона гралася
там зi сво┐ми подругами чи спiвала пiсень увечерi, коли морськi хвилi мов
завмирають, а вiтер навiть не дихне... Якось отако┐ пори стояла султанська
донька на вежi, аж дивиться - внизу пливе на човнi якийсь юнак, везе вiн
велику корзину винограду. Побачила киз[137] той виноград, i дуже ┐й
схотiлося скуштувати солодко┐ ягоди. Перехилилася над кра║м Киз-кулезi та
й гука║: "Гей, юначе, передай менi хоч гроно!" А вiн каже: "А як же я це
зроблю?" А вона:
"Я тобi спущу мотузку, а ти за не┐ гроно прив'яжи". Так i зробили.
Прив'язав той юнак кiлька грон на мотузку, та й пiдняла султанiвна цей
дарунок до себе на вежу. Тiльки-но хотiла зiрвати одну ягiдку, а з грона
раптом вискочила невелика гадюка i вкусила дiвчину в руку. Скрикнула вiд
смертельного болю юна султанiвна, кинулися до не┐ подруги, покликали
лiкаря, та поки той лiкар прибiг, дiвчина була вже мертва...
Олександр стояв на березi, милувався вежею й думав про те, що подiбнi
казки чув вiн у Сербi┐ та Угорщинi, в Богданi┐ та на Укра┐нi.
Був на Безiстанi, дивився, як продають i купують невiльникiв. Бачив
гiркi людськi сльози, чув невтiшнi ┐хнi крики, i серце стискалося - як
багато на свiтi страждань. I думалося ще: чому цих страждань зараз
найбiльше завда║ народ турецький? Господи, та при чiм тут турецький, отой
розпро-нещасний райя![138] Чи ж ма║ вiн хоч копiйку з цих усiх баришiв, що
┐х собi наживають з торгiвлi рабами людолови? Цього бiдного селянина чи
тюрка-кочiвника примусово посилають будувати мури в Адрiанополi, насипати
вали в Ячаковi, у Криму... I мруть вони за тридев'ять земель од рiдного
краю.
А молодих i здорових чоловiкiв забирають у вiйсько, i кладуть вони сво┐
голови за аллаха i султана...
Але ж чекай, графе Олександре, а що ти даси цим людям? Де ти бачив, щоб
мужик жив щасливо? Ти що, хочеш перетворитися на Гаруна аль Рашида? Але ж
то тiльки казочка.
Нi, нi, нi, не можна втрачати вiри в здiйснення замисленого. Спочатку
треба дати головне - мир. Щоб Османська iмперiя не воювала, а на полi
працi здобувала свою славу. Сулейман Канунi зумiв це довести. Наполовину,
але довiв. За його царювання було здiйснено стiльки розумного й вiчного :
вироблено звiд законiв, полiпшено життя народу. За його правування
пiднялися в Стамбулi й Адрiанополi пречудовi мечетi, писали новi книги,
мистецтва розвивалися. Може, колись люди забудуть про нашi вiйськовi
перемоги, а пам'яткою про нас лишиться тiльки вiчна й нетлiнна краса
Айя-Софi┐, Сулейманi║?..
Скiльки ми нищимо, руйну║мо, боже мiй! Турки палять мiста й села,
беруть ясир[139], а коли вже брати нiкуди - убивають, рiжуть, нiвечать,
аби згинуло все. Християни, обороняючись, оздоблюються - i чинять те саме.
Навiщо? В iм'я Христа? В iм'я Мухаммеда?
Скiльки страшних iсторiй про Туреччину розходяться по всьому
християнському свiтовi! А хiба лише вони зажили тако┐ слави? Що чинять
зараз християни в щойно вiдкритому Новому Свiтi? Так нищити корiнне
населення, як нищать iспанцi та португальцi в Америцi, i турки не вмiють.
Хай турки - фанатики в сво┐й вiрi, але ж хiба бiльш терпимi до iнших
релiгiй християни? Скiльки вогнищ у квропi вiдпадало, скiльки вогнищ iще
пала║!
Олександр стояв посеред Безiстану, роздивлявся на групи прикутих людей,
яких продавали за грошi чи обмiнювали на крам. Як худобу... Бачив, як
сидiла мати-укра┐нка, обнявшись iз донькою, й благальне дивилася на
кожного покупця: купи нас обох, не розлучай навiки. Олександр спитав цiну
в людо-продавця, сумно поглянув на жiнку з донькою, похитав головою: не
вистачить у мене грошей...
Якби то вiн мiг закупити весь цей базар i випустити всiх людей на волю!
Бiля мечетi побачив: якийсь райя веде четвiрко сво┐х дiтей маленьких -
i всi калiки. В найстаршого хлопчика ручки по лiктi пообрубуванi, в
другого нiжки вивернутi назад. Ще в одного руки й ноги вигнутi так
неприродно, що зда║ться: по дорозi йде не людина, а павучок. У четвертого
- найменшого - оченят нема║. Iдуть, милостиню благають.
Жахнувся Олександр, пiдiйшов, дав грошей. Запитав:
"Чоловiче, чого то тво┐ дiти такi?" - "Ми ┐х калiчимо, щоб нам
милостиню давали. Iнакше - жити не можемо". Закричав: "Будь же ти
проклятий, мучителю власних дiтей!" Кинув райя грошi в лице Олександровi:
"Вони й так кривавi, мо┐ акче, так ще й ти слiз туди дода║ш, чужинцю!"
На базарi безногий сидiв, вимахуючи якимись дивними палицями. Пiдiйшов
ближче - сахнувся: нещасний чоловiк вимахував сво┐ми колись вiдрiзаними й
висушеними ногами i гукав: "Дивiться, правовiрнi, ось мо┐ ноги, я ними
колись ходив!"
Олександр довго блукав по мiсту, заходив у найбiднiшi квартали - i
вискакував звiдти, мов iз пекла. Так, багато вiн бачив бiдностi i в
Чорногорi┐, i в австрiйськiй землi, i в угорськiй, але такого жаху, як у
Стамбулi, вiн не мiг собi навiть уявити в найкошмарнiшому снi.
А майже поряд - небачений блиск i небачена розкiш. Султан, його чаушi,
пашi, кадi┐ - вся ота двiрцева челядь ходить у злотi, а народ вимира║ з
голоду, а народ гине од вошей та блощиць, од скажених собак, чуми й
холери.
Розповiдали: забiг скажений пес у мечеть султана Аму-рата. Вигнати
собаку з мечетi - грiх. Тiкати з мечетi пiд час молитви - грiх. Перекусав
той собака половину вiруючих.
Чи не ║ такою мечеттю й Оттоманська iмперiя, в якiй нерозумний iмам, що
чита║ молитву й забороня║ вигнати скаженого пса, ║ султан? Чи не ║ отi║ю
собакою яничарство i вся вiйськова машина iмперi┐? Оскаженiв вiрний страж,
став кусатися, на смерть заражаючи отруйною слиною всiх, на кого нападе...
Петро, що ходив разом з Олександром, був так само насуплений i лютий.
Петро добре знав цей край. Вiн, утiкши з яничарсько┐ школи, при║днався ще
юнаком до повстанцiв Каландара, цього шаленого дервiша, який мрiяв знищити
все злото на землi, бо вiд нього, мовляв, усi бiди людськi. "Гяур?" -
запитав Каландар-оглу в Петра, i той ствердно кивнув головою. "Я тобi
податок за це платитиму, тiльки вiзьми до себе, - попросив Петро. -
Дивись, у тебе навiть цигани ║, а в них же не вiра, а тiльки пiввiри".
Зареготався дервiш Каландар-оглу: "Не буду з тебе брати харадж[140], я не
султанський чауш. Iди до нас, гяуре, якщо ти серцем добрий, то ти - наш, а
якщо в серцi тво║му - погань, то, навiть iмамом будучи, ти - поганець,
гiрший за гяура". Всю Анатолiю обiйшов разом з повстанцями Петро... А коли
султанське вiйсько придушило-таки Каландарове повстання, то втiк Петро
разом з шаленим дервiшем у Персiю, а звiдти довго добирався до Чорногорi┐,
де стрiвся з Устею, а потiм i з Олександром.
Так от, блукаючи Стамбулом, запитав Олександр у Петра:
"Що зробив би ти, ставши султаном?" Петро насупився й довго мовчав.
"Чого мовчиш? Я питаю, а ти дай вiдповiдь. Я хочу знати, що менi робити,
як стану султаном". "А може, то надто важка ноша для чесного чоловiка?" -
вiдповiв запитанням Петро. "Я тебе питаю не про те, чи варто ставати
султаном. Варто. Необхiдно. А ти скажи, що робити, ставши султаном?" Петро
згадав дервiша Каландара-оглу й вiдповiв:
"Я б, як Каландар-оглу, вирiзав усiх багачiв, а все добро роздiлив би
порiвну мiж людьми". - "Як це - порiвну? Колись Оттоманська iмперiя
примушувала кожного чоловiка, крiм султана, починати все спочатку,
багатство у спадок не передавалося. I що ма║мо? Все одно були багачi i
були бiднi". Петро безнадiйно махнув рукою: "Клятий свiт! Його, мабуть, не
переробиш! Але яничарiв та акинджiв я б знищив". - "Чого раптом?" - "Тому
що доки будуть яничари та акинджi, доти Туреччина кидатиметься на всiх з
вiйною - навiть тодi, коли ┐й це не потрiбно. От побачиш - скоро буде
похiд на Укра┐ну чи в Польщу".
Щось на другий чи на третiй день пiсля цi║┐ розмови султан Мустафа
приймав у сво║му сералi[141] посольство з Вiдня, отже, й Олександра та
Петра, чи то пак австрiйських дворян iз сербськими прiзвищами Нiколич та
Видич.
Кавалькада iз сорока вершникiв пiд'┐хала до муру, яким огороджено
султанський палац. При першiй брамi стояло близько сотнi озбро║них до
зубiв капиджiв[142]. Вони мовчки, вороже дивились на прибулих, хоч знали,
що ма║ бути посольство : ┐х попередили з двiрцево┐ дефтерхани [143].
Вершники про┐хали за браму й спiшилися. Тут уже нiхто не мав права
┐здити верхи. До другр┐ брами дiйшли пiшки в супроводi двох двiрцевих
сановникiв. Знов зупинили ┐х калиджi i знов треба було показувати
охоронцям султанський ярлик.
Минули й третю браму. Капиджi вiдiйшли вбiк. Посольство увiйшло в
третiй двiр. Якраз напроти брами - дверi султанських поко┐в. Олександр
вiдчув, як шалено закалатало його серце... Вiдчув лiкоть Петра.
Пiдштовху║: спокiйно, спокiйно, графе Олександр, султане Ях'я, ти
всього-на-всього дворянин на прiзвище Нiколич...
Посольство зупинилося. Олександр поволi повертав голову, роздивляючись
навколо. Згадалися розповiдi матерi. Праворуч сто┐ть терем з ║внухами, по
лiву руку - будинок, де живуть султановi дружини.
Тиша. Наче вимерло все. Стоять у два ряди вояки, залишаючи вузький
прохiд для членiв посольства. По праву руку - три тисячi яничарiв. При
повнiй збро┐ - з ратищами, шаблями, пiстолями й рушницями. У бiлих овечих
шапках-бирках, бiлий грубошерстий шлик спуска║ться вниз, а попереду, де б
║вропе║ць почепив пiр'┐ну, - проста дерев'яна ложка. Шлик - то символ
перемоги, ложка - емблема добробуту. Червонi жупани. Синi шаровари. Стоять
- не дихають. Позаду прапор яничарський - червоний, як кров, iз срiбним
пiвмiсяцем та мечем Османа.
Стоять, мов намальованi ...
Тиша. Моторошна тиша-По лiву руку - три тисячi спiшених сипахiв. Теж
при повнiй збро┐, але одягнутi багатше - iз срiблом та злотом на мундирах.
Два турецькi башi, що супроводжують посольство, вклонилися спочатку
яничарам, а потiм сипахам. Олександр дивився, як схиляють сво┐ голови
посол, його секретар, начальники вiддiлiв. Ось i до них з Петром черга
дiйшла. Схилив голову спочатку вправо, потiм влiво. Вiдчув, що треба йти.
Пiшов за всiма, дивився, як хвилею схиляються перед ними яничари та
сипахи, схиляються низько, майже до колiн, аж рукави-шлики землю метуть. I
не розгинаються, аж поки не пройде посольство.
Тиша. Тiльки чути шурхiт нiг.
Ось уже й самi поко┐. Зупиняються пашi, зупиня║ться посол. Зупиняються
всi.
У дверях з'являються тро║: капиага[144], харем-агаси та
муха-физлар-ага. Мовчки вклоняються. Посольство руша║ в султанськi поко┐.
Тиша, тиша, тиша-Велика палата завiшана перськими килимами. Всi стоять,
чогось чекають. Харем-агаси пищить:
- Зброя!
- Збро┐ при нас нема║, - каже радник посольства.
- Обшукати!
Коли спритнi руки одного з капиджiв миттю обмацали тiло й одяг
Олександра, вiн аж здригнувся. Нема║ збро┐ при ньому - це так.
Але вiн ще прийде сюди iз збро║ю. I хай тодi дрижить Стамбул.
Дво║ високопоставлених туркiв узяли вiденського посла попiд руки i
повели в iншу кiмнату - вже до самого султана Мустафи. Вiдкинули пишнi
килими, що прикривали дверi, - i Олександр побачив свого родича, який
сидiв на невеликому пiдвищеннi, обкладений з усiх бокiв гаптованими злотом
подушками й килимами. Мустафа дивився на тих, що прийшли до нього, - i
Олександр бачив у султанових очах, пласких, як в оселедця, таку щиру й
одверту порожняву, що йому стало страшно, "I оце володар Туреччини? Який
жах!" Пообiч пiдвищення стояли яничари. Тут же поряд - яничарчага -
худющий вусань у пишному одязi, який вiнчав фiолетового кольору плащ з
рогатими, обшитими золотом плечима, та бiлий рукав на шапцi, що звiшувався
мало не до пояса. Права рука кожного яничара лежала на ятаганi, лiва була
закладена за спину.
Дво║ пашiв пiдвели посла до Мустафи. Почався ритуал: посол ма║ падати
на колiна, бо ж перед султаном мають падати на колiна геть усi. Але
оскiльки падiння посла на колiна могло б принизити державу, вiд яко┐ вiн
прибув, треба зробити, щоб посол i впав на колiна, виявивши шану до
султана, i не впав, виявивши шану до свого короля. Для цього посол уда║,
що вiн пада║ на колiна, а пашi намагаються втримати його, взявши попiд
руки. Ось i зараз вiденський посол просто-таки повис у туркiв на руках.
Харем-агаси задоволено кива║: ритуалу дотримано блискуче, вiденський посол
може розраховувати на найщирiшу люб'язнiсть.
Непомiтно з'явля║ться драгоман [145]. Посол почина║ говорити.
Олександр-Ях'я не спускав очей з султанського обличчя. Вiн намагався
прочитати на обличчi Мустафи хоч одну думку. Все даремно. Мустафа сидить,
роздува║ щоки, двадцятилiтнiй дурень, якому, напевне, доведеться й умерти
дитиною.
Потiм усi проходять повз султана, цiлуючи його рукав. Цiлують з
поклоном рукав султана з Високо┐ Брами й дво║ австрiйських дворян iз
сербськими прiзвищами Видич та Нiколич...
Потiм вони сидять у султанськiм поко┐ й обiдають. У головному поко┐
┐сть сам султан. З дверей знято килими, щоб посольство мало щастя
лицезрiти султанiв обiд. Султановi принесли щось на зразок велетенського
обертового столика-тацi. Сiмдесят озбро║них служникiв поставали в ряд i,
передаючи один одному тарiлку за тарiлкою, подали султановi сорок страв.
Мустафа довго роздивлявся принесене, затим почав крутити пальцем
столик-тацю. В очах харем-агаси - втома i терпiння. Султан поводиться як
дитина, але на все те - воля божа.
"Прабабо моя Роксолано-Хуррем, - подумав тодi Олександр. - Моя мати
казала, що ти, вагiтною будучи, вино й горiлку пила, аби отру┐ти ще в
утробi майбутнiх султанiв... Ти досягла свого. Твiй син, султан Селiм
Другий, став називатися ще й Местом-п'яницею. Тво┐ онуки були розпусники й
дурнi. А ось цей Мустафа - то вiн просто iдiот... Твоя отрута не
передалась менi, Роксолано-Хуррем. Але ж я й не султан!"
- Ги-ги-ги! - почулося з султанського покою. Це великий Мустафа
розкрутив столик-тацю так, що з нього стали падати тарiлки зi стравами...
Козацька армада йшла на Туреччину. Спокiйно спав Трапезонт. Не чекав
бiди Синоп... Попутний пiвнiчний вiтер невтомно гнав крiзь нiч випнутi
вiтрила козацьких чайок.
Олександр труснув головою, намагаючись вiдiгнати вiд себе нав'язливi
думки. Пiшов на нiс, звiдки чулися приглушенi голоси. Йшов, намагаючись не
зачiпати козакiв, що спали, повкривавшись хто свитою, хто старим парусом,
хто повстяною накидкою.
Ще на вiдстанi упiзнав голос Джузеппе.
- Ну ясно, це Джузеппе тут просторiку║, - вийшовши на нiс, сказав
Олександр по-iталiйськи. На що Джузеппе негайно вiдповiв:
- Вправляюся в мiсцевiй мовi.
- Вправляйся, вправляйся, - пробурчав Олександр i став позад нього,
зiпершись на борт.
Бiля Джузеппе сидiли Петро, Недайборщ, Йон, а також Максим Балабай.
- Так отож менi й кажуть: як пiдеш на кладовище, до того пам'ятника, -
Джузеппе поглянув на Олександра й по-iталiйськи пояснив: - Я кажу про той
мармуровий пам'ятник у Трi║стi на кладовищi донь┐ Аннеттi дi Пiццоло... -
I, знову повернувшись до слухачiв, вiв далi: - ...То побачиш опiвночi, що
той пам'ятник до тебе верне обличчя...
Йон голосно кашлянув i озирнувся.
- Засперечалися ми з хлопцями на барило вина. Я кажу: пiду подивлюся.
Кажуть: iди! Наста║ вечiр. Ми з хлопцями сiли, випили. Було нас четверо.
Випили вiдро. Небагато, як на доброго лицаря, чи не так? Пiшов я... Мiсяць
свiтить - бiлий такий, мов у саван вбрався. Менi на душi - не сказав би,
що весело! Але йду. I от дивлюся - сто┐ть! Вона! Точно-точнiсiнько!
Сто┐ть, не ворушиться. Я дивлюся - не дишу. Коли бачу - це точно, хлопцi!
- бачу: поверта║ться до мене! Тут у мене серце - дриг-дриг-дриг - i в
п'яти.
Джузеппе замовк. Хлюпало море. Свiтили зорi. Сяяв мiсяць над морем -
такий же, як i в розповiдi Джузеппе: бiлий, наче в саванi.
- Холодно щось стало... - пересмикнув плечима Джузеппе. - Чи нема в
кого сьорбнути, горлянку промочити? Недайборщ вiдстебнув баклажку, подав.
- На, пий, тiльки не все.
Джузеппе надпив, голосно крякнув i повiв розповiдь далi:
- Поверта║ться, значить, а душа моя - в п'яти. Пропав, думаю. Коли
дивлюся - iде! Iде!!! I просто до мене... Хочу тiкати - ноги не несуть...
А вона пiдходить, мовчки бере мене за руку й веде. Рука - холоднюща. А
вона тягне мене - та так сильно, що мо┐ скам'янiлi ноги вiдриваються од
землi й починають iти! Я йду, озираюсь i - о жах! - бачу: кладовища нема.
Порожнiй степ i дрiбнi кущики... Заплющив очi й iду. А вона веде й веде...
На смерть. Нi, думаю, нiж помирати отак, помру, як лицар. Застрелюся!
Полiз за пояс, вийняв пiстоля, приклав до серця. I так жаль стало себе!
Може, спробувати вiдiгнати нечисту силу? Але як? За лiву руку мене веде
нечиста сила, в правiй руцi - пiстоль. Почав пiстолем хрестити ту нечисту
силу. Не пуска║. Ну, думаю, треба стрельнути. Але куди? В серце? Так то
для нечисто┐ сили нiщо. В голову? А що ┐й вiд того? Ах, думаю, куди бог
звелить, й бабахну!.. I бабахнув. Чую - нечиста сила випуска║ мою руку й
пада║. А я - на не┐. I тут в очах завертiлося все, як у пеклi - i я
заснув. А вранцi нас з нечистою силою знайшли на вулицi Трi║ста. Нечистою
силою виявився мiй приятель Вiнченцо. Каже, що я пiшов нiбито не на
кладовище, а в iнший бiк. Так вiн мене наздогнав, повiв на кладовище. А я
сп'яну бабахнув його пiстолем по головi...
Олександр, посмiявшись, вернувся назад, на корму.
Не спалося, не лежалося.
Все ближче й ближче Туреччина...
- Як-то вона його стрiне?
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ, _
у якому Селiм-ага здиву║ i сво┐х пiдлеглих, _
i сво┐х бранцiв, i себе самого... _
Буджацька орда ще не вгамувалась, але ода-башi Селiм довiдався, що
велика ┐┐ частина подалася брати ясир за Прутом, i вирiшив, що бiльше не
можна сидiти в батурi й чекати на милiсть божу. Зрештою вiн ма║ хоробрих
во┐нiв, ма║ добру зброю...
Однi║┐ ночi барка з полонянками та яничарами знялася з якоря, i швидкий
Днiстер понiс ┐┐ до моря.
Галя все ще не могла отямитися пiсля пережитого в батурi потрясiння. От
i зараз вона сидiла в каютi (Ривка спала поруч) й плакала.
Уже настала глупа нiч. Судно здригалося пiд ударами хвиль. Спали
невольницi в трюмi. Закутi в кайдани, спали полоненi повстанцi-богданцi.
Хтось постукав. Галя знала - це ода-башi Селiм. Поправила хустку на
головi. Укрила сонну Ривку. Хай заходить.
Зайшов. Розгублено дивиться сво┐ми блакитними очима. Синя пляма над
бровою здрига║ться. Галя вiдвернулася.
- А справжня туркеня мусила б прикрити лице, коли заходить чоловiк, -
сказав Селiм.
- Я не туркеня, - рiзко вiдповiла Галя.
- Ти сказала, що зрiка║шся сво║┐ вiри...
- Якби на ваших очах християни мучили ваших одновiрцiв, ви теж би
занапастили свою душу, - глухо вiдповiдала дiвчина.
- Нi, не занапастив би...
- Бо ваша душа вже й так занапащена. Ви - яничар, зрадник свого народу.
- Якого це народу? Ти зна║ш, як зветься мiй народ?
- Знаю, що ви не турок. От що я знаю. Селiмове обличчя посуворiшало.
- Я - во┐н Мухаммеда й аллаха. Я несу вiру в усi кiнцi свiту. Чiнгiсхан
сказав: "Найщасливiпiою людиною на землi ║ та, що жене розгромлених
ворогiв, грабу║ ┐хн║ добро, скаче на ┐хнiх конях, милу║ться сльозами
людей, цiлу║ ┐хнiх дружин i дочок".
- Так може говорити тiльки розбiйник...
- Коран теж говорить: "Меч ║ ключ до неба: одна краплина кровi, пролита
за боже дiло, бiльше вгодна господовi, нiж два мiсяцi посту й молитви".
- То вбийте мене - можете сто лiт не ноститися й не молитися.
Селiм насмiшкувато подивився на Галю.
- Ех, Галiя, Галiя, ти забува║ш, що ти вже туркеня. Вiддамо тебе за
якогось агу чи вiзира...
- Продасте, а не вiддасте, - в очах у Галi блиснули сльози.
Заворушилася Ривка, пiдвела голову й тут же заховалася пiд ковдру.
Ода-башi покусав свiй тонкий вус. Глянув на Галю, сказав:
- Ходiмо на палубу.
Галя накинула на плечi кожушанку й вийшла услiд за Селiмом. Вона
переступала через якiсь клумаки, через соннi тiла...
На палубi було темно. Вiтер був сирий i пронизливий. Та була в ньому
якась дивовижна весняна м'якiсть. Вiтер пахнув землею й зеленню...
Галя стала бiля облавка й задивилася в блискучу од зiр воду. Знову
захотiлося плакати... Ну, чого вiн вiд не┐ хоче, цей яничар?
Селiм стояв тут же.
- Ех, Галiя, Галiя, - зiтхнув вiн.
- Я не Галiя... Я - Галя.
- Галiя... Все-таки Галiя... Ти згада║ш колись яничара Селiма, коли
будеш значною господинею. А яничаровi Селiму до смертi судилося жити
самотнiм.
- Я щодня його згадуватиму. Щоночi проклинатиму. За те, що вiн забрав у
мене волю й щастя...
- Аллах так велить...
- Велить чинити лихо?.. Живе на свiтi, десь аж у Чорногорi┐, нещасна
жiнка з нашого села - з Сугакiв... Вона вийшла замiж, та через три днi ┐┐
чоловiковi одрубали голову. А коли народився син, то забрали його в
яничари...
- Так треба, - камiнним голосом вiдповiв Селiм. I повторив: - Так
треба!
- Кому? Навiть конi - й тi мають iмена, навiть собаки - i про тих
знають, якого вони роду-племенi, тiльки яничари - безiменнi, як стрiли...
- Чому ж - безiменнi? - озвався Селiм. - Мене Селiмом звуть.
- Селiмом? А може, ви Савка або Степан?.. Устиного сина звали Тодорком.
Як тепер його називають? Ахмед? Мустафа? Оман? Може, його вже на свiтi
нема║... А бiдна Устя жде, дума║, що ходить по свiту ┐┐ Тодорко iз
знаками, виколотими чинським чорнилом на ступнi та над бровою...
- Чинським чорнилом? - стрепенувся Селiм.
- А що вам з того?..
- Нiчого... Нiч така темна... Як чинське чорнило... Вiн повернувся до
Галi - i вона в темрявi побачила його обличчя зовсiм близько бiля себе.
- Ти проклинатимеш мене? - глухо запитав яничар.
- Проклинатиму, - так же глухо сказала Галя. - Проклинатиму, бо ви
силою взяли мене, силою змусили взяти найтяжчий грiх на душу.
- Вiра Мухаммедова - то не грiх. То - щастя. Ти - дурна...
- Хай воно згорить, те ваше щастя!
Селiм нiчого не вiдповiв.
Судно здригалося на хвилях, тремтiли зорi в небi...
- Так де, ти кажеш, живе ота жiнка, що ┐┐ Устею звуть? - тихо спитав
Селiм.
- Десь у Чорногорi┐... ┐┐ брат торiк тут був, казав менi.
- А брат де?..
- Не знаю. Казав, що при┐де ще в село. Щоб мене побачити... -
Спохопилась. - А тобi що? Хочеш i ┐х пiймати?
Галя зiтхнула i витерла сльозу.
- Ти його любиш, так? - запитав Селiм.
- Люблю... Я побачила його очi - блакитнi-блакитнi, як чисте небо... Я
побачила його добре лице. Я побачила, як вiн пив подану мною воду, а потiм
скочив у сiдло та й помчав... Казав, що при┐де... Йому вже багато лiт... А
ти - навiщо ти живеш на свiтi? - вона забула, що до ода-башi треба
звертатися на "ви". - Що ти зробив доброго людям? Що? Що? Що? Що ти скажеш
сво║му боговi, як умреш?
- Цить! - ударив кулаком по дошцi Селiм. - Ух, який же ви страшний
народ! Я тепер розумiю, чому такi у вас козаки.
- Якi?
- Запеклi...
- А вони нiчого не мають: нi злота, нi привiле┐в. Тiльки сво║ю
запеклiстю й тримаються... А iнакше - вся Укра┐на пiд турком була б... А
хiба можна жити без Укра┐ни?..
- А то вам краще - пiд поляком? Ну? Чого мовчиш?
- Все одно - проклинаю. Ти забрав у мене батькiвщину...
Селiм мовчав. Вiн щось думав. Потiм обернувся на палубу, гукнув:
- Урхане! До мене!
- Що там ще? - незадоволено пробурчав у темрявi Урхан, але пiдiйшов i
виструнчився перед ода-башi.
Селiм щось тихо сказав йому по-турецьки. Урхан здивовано витрiщився на
ода-башi. Селiм розсердився, майже вигукнув:
- Бери з собою десятьох яничарiв, дiставай коней - i негайно мчи з
Галi║ю в село Сугаки. Такий мiй наказ. Даю тобi сотню червiнцiв.
Урханова пика витягнулась.
- Ти не розумi║ш? Одвези цю дiвчину додому. А я з рештою загону
повернуся, як тiльки судно пiде в море. Все. Ясно?
Урхан мовчав.
- Виконуй! Ну? - iз загрозою в голосi сказав Селiм.
Галя нiчого не розумiла.
Судно пристало до берега. Через кiлька хвилин десяток яничарiв, Селiм i
Галя стояли на сушi. Селiм пiдiйшов до дiвчини.
- Прощай, Галiя! Вертайсь у сво┐ Сугаки. Не проклинай яничара Селiма.
Вiн теж людина.
Вiн ухопив ┐┐ могутнiми руками, притис до себе, аж у дiвчини подих
забило, й поцiлував. Галя мало не зомлiла - так усе це було несподiвано.
Потiм вiн поставив ┐┐ на землю, стрибнув на судно i закричав:
- Рушай!
Чомусь вихопив шаблюку i щосили рубонув по поручнях... Матроси
вiдштовхнули баграми судно вiд берега i, пiдхоплене Днiстром, воно швидко
зникло в темрявi.
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ, _
у якому автор спробу║ розповiсти _
про морську та сухопутну баталi┐ при Трапезонтi _
...I знову навколо нiч. Козацька армада, не зупиняючись, пливла на
пiвдень, на пiвдень...
Ще при заходi сонця побачили вдалинi синi гори. Вони сторожко виглядали
з-за обрiю, мовби видивляючись, що то робиться на морi.
Недайборщ показав батогом (вiн завжди стирчав у нього з-за халяви) на
гори й мовив:
- Оце, отамане, як бог нам поможе вiтром, то десь пiсля пiвночi
прибудемо до Трапезонта...
На чайках мовчали. Всi вдивлялися в синi гори, що хмарою повисли на
обрi┐.
Нiч упала швидко. I вiтер, що досi гнав чайки вперед, ущух.
- За весла! - пролунало над морем. Козацький флот не зупинявся й на
хвилину... Клюсик, як тiльки стемнiло, пiдкликав до себе Яремка i дав йому
в руки якусь рiч.
- Оце, хлопче, бурдюк з-пiд вина чи кумису. Дуже гарна штука. Прив'яжи
до себе й нiчого не бiйся. Як скине хвилею чи ще чим у море, надувай його,
зав'язуй, тримайся - i все буде гаразд, як кажуть латиняни. Не втопишся...
Ось глянь, як це робиться - i Клюсик став надувати шкiряний мiшок. Бачиш?
- Бачу, - кивнув Яремко. - А зброю ви менi дасте?
- Зараз - нi, - сказав Клюсик. - Зброя потрiбна дорослим. Ти ж i
стрiляти не вмi║ш... I взагалi - сиди в схованцi...
Козаки дружно налягали на весла, i чайка продовжувала свiй полiт по
хвилях, вона мчала легко, швидко, протинаючи мереживо хвиль, наче
велетенська голка.
На кормi бiля керма сидiв козак Тодось i вигукував:
- А ще - раз! А ще - два! А ще - раз! А ще - два! I весла, слухаючись
його наказу, опускалися та пiдiймалися, пiдiймалися та опускалися, з силою
б'ючи по водi, спiнюючи ┐┐ - i вона фосфоричне свiтилася...
Сеньйор Гасперонi грiб разом з усiма козаками, його сильнi, кощавi руки
мiцно тримали весло. Вiн грiб i думав про сво┐ справи. Все поки що йде як
слiд. Уже недалеко Трапезонт. Чорт iз ним, iз цим Трапезонтом! Подума║ш -
ще раз його розграбують козаки! А може, й нi. Вiн, Кемаль-Сус, таки
умудрився намочити порох майже у всiх козацьких чайках. Це викличе панiку,
пiд час яко┐ вiн ма║ застрелити Олександра, якщо той якимось чином зацiлi║
пiсля гарматного залпу з галери. Буде це так. Як тiльки Клюсик, вирвавшись
уперед, побачить, що весь порох мокрий, вiн накаже козакам гребти назад,
до Олександра. I тодi вiн, Кемаль-Сус, вистрелить майже впритул. Для
бiльшо┐ певностi вiн стрелить з обох пiстолетiв одразу й тут же кинеться в
море. Два бурдюки, що ┐х сховав вiн собi за пазуху, коли ┐х надути,
допоможуть триматися на водi. Треба ще перед самим бо║м намазати тiло
смальцем. Та добре прив'язати до пояса баклажку з оковитою. Хоч це й
гяурське зiлля, та в холоднiй водi незамiнне. Адже до берега далеченько
плисти...
I тут нараз згадався йому Яремко. "Чому це гяуреня не спуска║ з мене
очей?.. Певно, вiн, ховаючись то┐ ночi на чайцi, чув, як я, пiдкравшись
ззаду до вартового Якима, схопив його за шию й задавив, а тiло вкинув у
воду. Може, чув i те, як я наливав воду в барило з порохом... Невже вiн
пiдозрiва║ мене?.. Але чому ж тодi мовчить? А як оце зараз пiде й скаже
Олександру?.."
Сеньйор Гасперонi вiдчув, як по його змокрiлiй вiд веслування спинi
побiгли холоднi мурашки.
Щоб вiдiгнати страх, почав думати про iнше.
Цiкаво, якщо вiн уб'║ Олександра-Ях'ю, скiльки одержить за це вiд
великого вiзира? Папа римський Олександр Борджiа колись одержав за це
триста тисяч золотих дукатiв. То було ще тодi, коли син Мухаммеда Другого
Баязет став на престол. Був у нього брат Дзем. Вiн теж претендував на
престол. Його треба було вбити. А Дзем цього "не захотiв". Вiн пiдняв
повстання. Його розгромили, але вiн утiк у квропу, довго там тинявся i
нарештi потрапив до лап папи римського Олександра Борджiа. Папа тут же
повiдомив новому султановi, що Дзем у його руках. Довго торгувалися,
нарештi зупинилися на трьохстах тисячах. I все. Дзема було отру║но.
Зрозумiло, сеньйор Гасперонi - не папа римський, але ж хоч сто тисяч
дукатiв вiл ма║ заробити...
Було вже зовсiм темно, ось-ось мав зiйти мiсяць. Якби не вiтрило, то
чайку вже й за пiвмилi не можна було б розгледiти у водi.
- Замiнити бiля весел! - почувся наказ.
I козаки, що були вiльнi, тут же стали по черзi мiняти сво┐х товаришiв.
Соньйор Гасперонi з насолодою розтис закляклi долонi й побачив, що за його
весло взявся Яремко.
- Ти куди, малий? - криво всмiхнувшись, сказав вiн. Та в цей час
почувся голос Клюсика:
- Правильно, хай привча║ться! Ут дезiнт вiрес, тамен ест лявданда
волюнтас[146].
Яремко сидiв на лавi, впершись ногами в брус, прибитий до днища чайки.
При║мно разом iз гуртом робити якусь роботу. М'язи мовби об'║днались i
силою дiляться...
- Раз-два! Раз-два... - Руки увiйшли в ритм, працюють самi собою. А
голова чомусь дума║ про сеньйора Гасперонi, який щойно сидiв за оцим
веслом. Десь вiн його таки бачив, ще до Запорiжжя. I голос його чув...
Знайомий-знайомий голос...
На отаманськiй чайцi сидiли, накрившись старим вiтрилом, Олександр,
Недайборщ i Петрунiн. Петро Скрипник перевiряв за допомогою квадранта
мiсцезнаходження флотилi┐. Вiдхилив заслону, свiтло вiд свiчок упало на
море.
- Як там у тебе справи? - пi'двiвши голову вiд карти, сказав Олександр.
- Iдемо точно-точнiсiнько. За годину будемо бiля берега. кфтимiй
Петрунiн погладив бороду i засмiявся:
- Чудеса та й годi! Серед моря iдемо, верст нiхто тут не лiчив, а вiн
зна║, де ми й що ми...
- Ну, це ще не чудеса, кфтимiю, - повернувся Олександр до Петрунiна. -
Отже, з богом! Бажаю успiху на березi. З тобою йдуть п'ять чайок з лiвого
крила. З правого боку виходять на берег ще п'ять чайок разом з тво┐ми. А
ми - просто на порт...
Вони вибралися з шатра. Стали обличчям до пiвдня. Десь там ма║ бути
Трапезонт.
На небо викочувався мiсяць - великий, важкий, мов велетенська
червоняста куля.
- Гармати в порядку? - запитав Олександр у Недайборща, що теж вийшов з
шатра.
- А що з ними станеться?
До борту чайки пiдпливла лодiя. Петрунiн потис руки, поцiлувався з
Олександром, Петром та Карпом й полiз в сво║ судно. I вже за хвилину
почувся над морем його владний голос: кфтимiй давав перед наступним бо║м
останнi розпорядження...
З темряви виплив Трапезонт. Запорожцi поопускали вiтрила й поклали на
дно щогли, щоб якомога ближче пiдiйти непомiченими до турецьких галер, що
стоять у порту. Клюсик, лежачи на носi чайки, пошепки лiчить:
- Уна, дi║, трiа[147]... Знову галери... Це вже п'ять, шiсть...
А то що за диво таке?
Праворуч стояла справжня громада. Здавалося, що то острiв, а на островi
- палац. Але нi, то була велетенська галера.
- Йдемо на цю галеру, - сказав Клюсик. - Гармати набитi? Так? Щоб
жодного звуку... Усi мовчки робили сво║ дiло. Сяяв мiсяць, вибравшись уже
на чверть неба. Велетенська галера стояла, опустивши в воду весла. На
палубi - нi душi.
"Сплять, чи що? - подумав Клюсик. - Еге, видно, мiцно сплять".
Але щось не подобався йому такий спокiй.
Ближче, ближче... Молодцi хлопцi, тихо горнуть i швидко. За Клюсиковою
чайкою пливе ще кiлька. Тихо-тихо... Цiкаво, хто першим зробить пострiл?
Ось галера вже закрила собою пiвнеба...
- Хлопцi, якщо вони всi сплять, то йдемо на абордаж, - шепоче Клюсик. I
чу║, як далi передають козаки один одному:
- Якщо сплять, то - на абордаж... I тут Клюсик раптом помiча║ якiсь
дивнi кiлки на галерi. i тi кiлки повертають за чайкою.
Клюсиковi миттю пересохло в горлi. "Мушкети!" - тут же здогадався вiн.
- "Щоб тебе чорти iз'┐ли!"
Що ж робити?.. Як то - що робити? Стрiляти з гармат в упор. I - з
мушкетiв та карабiнiв... I маневр...
- Хлопцi, хутко горни назад! - пiвголосом встига║ наказати Клюсик.
Занiмiлу тишу роздира║ хряскiт мушкетного залпу. Град свинцю сипле
перед самим носом чайки. Встигли-таки пригальмувати! Молодцi!
- Бий з гармат! - гука║ Клюсик. Ось уже бiжать вогники по гнотах...
Гримнуло... Все пойнялося димом...
- Перезаряджай!
Вовтузяться козаки бiля гармат...
- Стрiляй! - нетерпеливиться Клюсиковi.
Щось димиться, куриться, нарештi одна гармата незграбно випльову║ ядро
в воду.
- Що там таке сталося? - скажено гука║ Клюсик. - Чому не стрiля║те?
- Порох...
- Що з порохом?
- Мокрий, чорти б його забрали! Зрада!
- Зрада! Зрада! - залунало й на iнших чайках. - Мокрий порох!
- Хлопцi, назад! - одчайдушне кричить Клюсик. Та чайку настига║ другий
залп з галери. Хтось з козакiв зойка║.
- Горни назад! - вола║ Клюсик.
Чайка вiдходить назад. Навздогiн ┐й летять кулi, вони падають у море,
не завдаючи козакам шкоди.
Потiм на галерi луна║ розкотистий грiм. Це б'ють турецькi гармати. Ядра
пролетiли десь iзбоку.
- Вiдходь, хлопцi, вiдходь! - мало не плачучи, кричить Клюсик. - Отже ж
бiда яка!..
Вся бухта мов чекала перших пострiлiв. Ожили гармати на галерах,
заворушилося на березi, шум i гам знявся у мiстi. Козаки й донцi, що мали
висадитися на берег з лiвого боку, зустрiли сильний опiр туркiв. Та ┐х
нiщо не могло спинити. Вони стрибали з човнiв просто в хвилi й бiгли на
берег, рубаючи шаблюками направо й налiво.
Цiла орта яничарiв була вибита десь за пiвгодини. Нiхто з них не
вiдступив - усi лягли пiд ноги козакам.
- Вперед! До кишел! - гукнув кфтимiй Петрунiн. - Усе, що по дорозi, -
пали! Хай буде переполох!
I от уже запалали яничарськi казарми. Загорiлися будинки, пiднялося
полум'я над Трапезонтом.
i з правого боку спалахнуло. Там теж висадилися козаки й донцi. Галас з
усiх бокiв, крики розпачу... Прийшла бiда в Трапезонт. I привiв ┐┐ не
якийсь заброда-чужинець, а син султана й трапезонтсько┐ гречанки клени -
Ях'я-Олександр.
В палацi трапезонтського бейлер-бея чекали на козакiв. Бiльше тисячi
найкращих лучникiв стало на мури. У дворi палали вогнища, на яких булькали
у казанах смола й кип'яток...
А тi кiлька чайок, що помчали за Клюсиковою чайкою до велетенсько┐
галери, i не думали вiдступати. пхнi гармати не стрiляли, але вiд влучних
пострiлiв козацьких рушниць турки мусили ховатись за прибудовами на
верхнiй палубi велетенсько┐ галери.
Передня чайка нарештi пiдiйшла впритул до галери.
- Пу-гу! Пу-гу! - закричали всi гуртом. Чекали. Може, звiдти, де сидять
гребцi, хтось озоветься.
Та звiдти посипалися стрiли. Упав один козак, другий...
- Ну, чекай же, вражий турку!
Козаки вийняли затичку з порохового барила, пiдняли його на ратищах
угору. Ще одним ратищем пiдняли запалену ганчiрку, сунули в порох - i
кинули крiзь отвiр для весел всередину галери.
Задимiлося, а вже потiм таки бабахнуло, ледь козакам голiв не
поодривало.
- Давай ще одну галушку!
I ще одне барильце з порохом полетiло до туркiв. I знову - дим, а потiм
скажений вибух...
- Давай ще!
Пiдняли барило, та не встигли пiдпалити - дали турки залп по ньому.
Плюнуло барило вогнем на туркiв i на козакiв, зiрвало голови з чотирьох
одчаюг...
- На абордаж!
Вчепилися за весла, за гаки, за бруси i полiзли на галеру. Навколо дим,
турки очманiли, а вже козаки з шаблюками порядкують...
Ще кiлька барилець з порохом кинули козаки на палубу i всередину.
Шугнула галера вогнем. Козаки, мов чорти з пекла, стали вистрибувати в
море...
- Хлопцi! - закричав Клюсик. - Ану, знову до галери! Ми ┐м зараз
покажемо!
З нижнiх поверхiв галери вибивався вогонь, чорно-червоний дим
пiдiймався вгору. На верхнiй палубi метушилися турки, намагаючись
пострiлами з гармат вiдiгнати судна запорожцiв та донцiв.
- Ах ти iродова душа! - гукнув Клюсик. - Гориш?! Так ми зараз такий
смолоскип iз тебе зробимо, що ну! Швидше горнiть, хлопцi! Весь наш порох
повикида║мо ┐м в огонь. Там вiн таки загориться!
Чайка мчала назустрiч галерi. Кiлька ядер збурило воду бiля не┐.
Нiхто не помiчав Яремка. А вiн горнув веслами разом з усiма,
задихаючись вiд утоми, не чуючи до кровi натертих рук.
- Швидше, хлопцi! I шумить, i гуде, дрiбний дощик iде!.. - завiв Клюсик
пiсню.
I затанцювали весла, мов скаженi. Ось уже зовсiм близько галера. Ось
уже дим вiд не┐ ┐сть очi...
Ударило ядро в корму. Там, де тiльки-но сидiв Тодось, не залишилось
нiчого. Вiдбило корму. Вода тече в чайку. Нiчого! Не потонемо. Очерет
пiдтрима║.
Закрив пiвнеба борт галери.
- Кидай, хлопцi, порох туркам!
Барила летять у дим i вогонь. Одно, друге, трет║. Загоготiло, язики
полум'я вирвалися нагору. Залементували турки на верхнiй палубi. Стрiляють
навмання.
Якийсь турок, палаючи, стриба║ у воду. Тiльки випiрнув, схопив
обпеченим ротом повiтря та й пiшов на дно... А козаки стоять по пояс у
водi, i не холодно ┐м, розпалилися бо║м...
- Ану, хлопцi, назад погорнемо! - закричав Клюсик, коли викидали весь
порох. - Треба подивитися, що воно вийшло.
Напiвзатоплена чайка якось вiдiйшла вiд борту галери на кiлькадесят
сажнiв.
- Горить! Горить! - зареготався Клюсик. - Бач, як бiгають, iродовi
душi! Ото буде фарос[148], га?
Галера й справдi стала маяком. Вiд ┐┐ полум'я було добре видно й iншi
турецькi кораблi. Бiля них теж кипiла битва.
- Де ж отаман Олександр? - почув Карпо голос сеньйора Гасперонi. -
Треба б до нього пiдiйти...
- А треба, - озвався хтось попереду. - На нашiй чайцi багато не
навоюзш...
- Чекай, - вiдмахнувся Клюсик. - Я ще хочу довiдатися, що ║ в каютi
капудана-башi. Зараз я туди збiгаю... У туркiв - переполох, вони не
помiтять.
I знову чайка наблизилася до галери. Клюсик вхопився за брус, що повис
над водою, пiдтягся - i спритно подерся нагору. Крiзь дим, вогонь...
Сеньйор Гасперонi пiймав себе на думцi, що зараз зручно бабахнути з
пiстоля Клюсиковi в спину - так би й злетiв...
Не можна... Та й чим стрiляти? По пояс у водi, пiстолi давно
промокли...
Тисяча чортiв! А вiн же мусить будь-що вбити Ях'ю-самозванця. Що ж
робити? Ножем? Навряд чи вийде...
Що робити? Що робити?.. Ага! к ще одна рiч. Вiн бачив у схованцi
арбалет[149], стрiли.
Сеньйор Гасперонi полiз у схованку, де ранiше лежав Яремко, став мацати
у водi. Ага, ║. Арбалет у нього в руках.
Стрiли з сагайдаком - теж.
Зарядив арбалет стрiлою. Треба спробувати, як стрiля║. Побачив крiзь
дим - сто┐ть якийсь турок бiля гармати. А, все одно пропаде... Прицiлився.
Пустив стрiлу. Турок вигнувся вiд болю, зiрвався з борту i полетiв у
море...
- Де ж Клюсик?
Та онде й вiн. Перехилився через облавок галери, кричить:
- Ловiть, хлопцi! Золото!
Падав в чайку важенний мiшок iз золотом, ледь не пробива║ днища. А
слiдом за ним пада║ щось маленьке. Хлопцi хапають - i при свiтлi палаючо┐
галери бачать усмiхнене обличчя Клюсика. Вiн усмiха║ться - а в очах його -
здивування: що сталося?
Вiн ще не збагнув, що його тiло лишилося на галерi, а голова у хлопцiв
у руках, i вiн цього вже не збагне нiколи, у його головi лишилася остання
думка: здорово все-таки вийшло - цiлий мiшок золота дiстав для хлопцiв...
- Клюсику! - страшним голосом заволав Яремко. - Клюсику!..
- Назад горнiть! - похмуро говорить сеньйор Гасперонi. - Треба йти до
отамана. Галера згорить i без нас...
А зопорожцi та донцi, що висадилися на берег, уже встигли оточити
Трапезонт з двох бокiв по сушi й узяти його у вогняне кiльце. Юрби
переляканого народу бiгли до палацу бейлер-бея. А з палацу лунали
пострiли, летiли стрiли - бейлер-бей не хотiв, щоб рiзна там голота
рятувалася на його подвiр'┐.
Запорожцi та донцi з'явилися перед огорожею палацу. Йон i Максим
Балабай - той парубок, у якого обличчя було, мов суцiльний струп, бiгли
разом.
Вони бачили, як юрба туркiв та грекiв рвалася до бейлер-бе║вого палацу,
а звiдти ┐х зустрiчали пострiлами. Вже кiлька десяткiв трупiв лежало на
землi.
Юрба помiтила козакiв, захвилювалася, залементувала розпачливо...
Почулися пострiли i вiд козакiв... Якась ще зовсiм юна туркеня з
дитинчам на руках кинулась в один бiк, потiм в другий, страшно закричала i
побiгла назустрiч козакам. Максим вихопив шаблюку й замахнувся.
I раптом його хтось так штовхнув у спину, аж вiн упав.
Схопився, вiдстрибнув, як кiт. Перед ним стояв Йон.
- Фiул дракулуй! [150] Ти що робиш? То ж дитина й жiнка!
- То й що? - закричав Максим. - Турки ж!
- Я тебе з неволi рятував! Для чого? Щоб ти звiром став?
Максим брязнув шаблею об землю. Аж iскри сипонули.
- Жiнки й дiти, старi й малi! Вiдiйдiть вiд мурiв! Ми вас не будемо
чiпати! - гукнув Йон по-турецьки. Юрба не ворушилася. Йон поманив пальцем
молоду туркеню.
- Ну, йди! Йди! Не бiйся!
Туркеня пiшла. Спочатку тихенько, а потiм побiгла й зникла у тьмi.
- Ну! Бiгом за нею, додому, доки вашi хати не погорiли!
Юрба заворушилася. Одна жiнка, друга рушила, а потiм нараз усi бурхнули
повз козакiв у темряву.
Два десятки донцiв, роздобувши десь велику колоду, розiгналися й
вдарили нею в залiзну браму.
З муру гримнули пострiли, полетiли стрiли.
Отаманська чайка разом з кiлькома iншими чайками вела бiй одразу проти
трьох галер. Осяянi вогнем вiд палаючо┐ громадини-галери, турецькi судна,
неповороткi й великi, були прекрасною мiшенню для козакiв.
Джузеппе i Йован лежали бiля борту i стрiляли з мушкетiв. Власне, в
кожного був навiть не мушкет, а щось середн║ мiж мушкетом i аркебузою,
викуване в козацьких кузнях. Але ця зброя стрiляла далеко, i важкi кулi
пробивали будь-якi лати.
Збоку сидiло кiлька козакiв i набивали зброю порохом та заряджали
свинцевими кулями.
- Иоване! - гукнув Джузеппе. - Бий по п'ятiй вiд правого боку гарматi!
Йован мовчки робив сво║ дiло. Жолобчик, виструганий в облавку чайки,
давав можливiсть покласти мушкет i добре прицiлитись. Один за одним падали
турецькi гармашi.
Чайка йшла паралельно борту найближчо┐ галери. Ядра спiнювали воду то
попереду, то позаду суденця, але жодного разу туркам не вдавалося влучити
в отаманську чайку.
А тим часом Джузеппе з Йованом вибивали гармаша за гармашем. Половина
гармат з лiвого боку галери вже мовчала.
- Джузеппе! - штовхнув Йован свого приятеля. - Я, зда║ться, побачив
капудана-пашу.
Джузеппе спочатку вистрелив, подивився, як упав iще один турок, потiм
повернув обличчя до Йована.
- Де капудан?
- Бачиш шатро на кормi?.. Поруч нього щось таке дощате. Так там ║
дiрка, в яку вiн дивиться зараз на нас.
- Бачу, бачу! Але чи то вiн?
- Побачимо! Б'ю!
Йован узяв мушкет, добре прицiлився i вистрiлив. За якусь хвилину всi
побачили, як заметушилися на галерi.
I тут ударили по хвилях мiцнi козацькi весла. Мов випущенi з
гiгантського, схованого в пiтьмi лука, стрiлами помчали назустрiч галерi
запорiзькi чайки. I не встигли турки отямитись, як цi стрiли вже вп'ялися
в неповоротке тiло галери. Козаки лiзли з усiх бокiв на судно, кидали
барила з порохом, кричали "пу-гу!", рубали шаблюками направо й налiво...
На веслах сидiли невiльники. Козаки тут же порозбивали замки, невiльники
вирвалися на палубу i зчинилась веремiя! Полетiли у воду голови в чалмах,
мертвi тiла, полилася кров у темне море.
Полум'я галери, що палала якраз посеред бухти, кидало несамовито
фантастичнi вiдсвiти на море, на чорнi козацькi чайки з бiлими вiтрилами.
У цьому червонястому сяйвi танцював блискiт шабель, плювали вогнем i димом
гармати, билися об воду, мов крила поранених птахiв, весла...
Олександр пiдiйшов на сво┐й чайцi майже впритул до галери. Далi йти не
дозволив Недайборщ.
- Не будемо ризикувати. Козаки справляться з турками самi, - сказав вiн
i став набивати свою люльку тютюном.
Кована залiзна брама довго не пiддавалася ударам колоди. Та донцi,
незважаючи на те, що вони перебували пiд скаженим ворожим обстрiлом, били
й били колодою об ворота.
- Помагайте, чорт би вас позабирав! - гукнув бородатий донець до
запорожцiв. - Сили вже не ста║!
Йон, Максим, а з ними ще з десяток козакiв кинулися до колоди.
Розiгналися, щосили бабахнули у ворота. Знову розiгналися - i вдарили
знову.
- Трiщить! Трiщить! - крикнув Йон.
- То тво┐ штани ззаду трiщать, - задихаючись, але iз смiшком гукнув
бородань. Знову розiгналися.
- Ну! Давай-давай! Вперед! - i понеслася ватага з колодою на браму.
Просто перед носом у Йона шугонула стрiла i вп'ялась у колоду - аж
задзвенiла. I тут же iнша - в плече бородатому донцевi. Наскрiзь!
- Ну! Ну! Ну! Давай! Давай! Давай! - i гупнули щосили
колодою в оббитi залiзом могутнi дверi. I хряснули вони, i подалися.
Лише тодi донець випустив колоду й побiг назад, до сво┐х хлопцiв, щоб
витягли стрiлу й перев'язали...
Про нього тут же забули, бо всi метнулися до розчахнуто┐ брами.
- Ура! - закричали донцi.
- Пугу! - озвалися запорожцi.
Тут уже туркам нiщо не допомагало - нi темрява, нi гострi шаблi. Летiли
голови в кущi, падали з мурiв найкращi лучники i трiщали пiд козацькими
ногами стрiли...
А бiля мурiв усе ще палали вогнища, на яких булькали смолою величезнi
казани. Навколо них бiгали, вимахуючи шаблями, козаки й турки. Туркiв
меншало й меншало. Ось один iз них, побачивши, що непереливки, хотiв було
втiкати, та навперейми йому кинувся Максим. Свиснула шабля i голова в
чалмi, вiдлетiвши вiд тiла, булькнула просто в казан...
Уже закурiлося над бейлер-бе┐вським палацом, над стайнею, над iншими
будiвлями, уже вщух вереск усерединi палацу, вiддзвенiли шаблi.
Кiлька донцiв тягли попiд руки бейлер-бея.
- До казана його! - гукнув хтось.
Бейлер-бей затiпався в руках. Його пiдтягли до казана.
Обiрваний, побитий, весь у синцях та кровi, без чалми, бей-лер-бей усе
ще намагався вирватися з рук ворогiв.
З темряви виринув кфтимiй Петрунiн, пiдбiг до бранця.
- A-a-а! - закричав вiн. - То це ти, Алi-паша?
- Товмача треба! Товмача! - загули донцi.
- Не треба товмача, - сказав Петрунiн. - Вiн чудово розумi║, все, що я
кажу.
Бейлер-бей зблiд. Його очi перелякано й розгублено дивилися на кфтимiя.
- Пiзнав?! - зловтiшно запитав отаман донцiв. - Пiзнав колишнього
побратима кфтимку?! Бейлер-бей мовчав.
- I я тебе пiзнав, колишнiй мiй побратиме Олексiю! Ну? - Петрунiн
тупнув ногою по землi.
- А ти не тупай, - понуро озвався Алi-паша, опустивши голову й спiдлоба
зиркаючи на Петрунiна. - Я був Альошкою, гяуром був, а тепер я - Алi-паша.
- Недовго вже ти ним будеш, - недобре подивився на бейлер-бея Петрунiн.
- Нiчого, зате я довго був ним. А ти - нi.
- Де хлопцi з твого човна? - запитав Петрунiн.
- Нема тих хлопцiв. Я продав ┐х усiх на галери. Там вони й поздихали.
- А ти?
- А я прийняв найсправедливiшу вiру, - вишкiривши зуби, закричав
бейлер-бей, - i менi не страшне вже нiщо!
- Почекай! - аж заскреготiв зубами Петрунiн. - Я двадцять лiт шукав
тебе пiсля того, як ти зрадив нас i втiк до турка. - I я тебе знайшов. I я
таки примушу тебе налякатися, собако!
Петрунiн несамовито блиснув очима i показав рукою на казан iз смолою
- _Сюди його!
Бейлер-бей рвонувся щосили, але даремно. Його пiдняли на руках i стали
розгойдувати.
- Зараз ти в мене заспiва║ш! - сплюнув кфтимiй. Тiло бейлер-бея
хлюпнуло в казан зi смолою. В ту ж мить з пронизливим криком вiн - чорний,
палаючий! - на очах сторопiлих козакiв вистрибнув з казана. Вiн бiг,
чорний, страшний i верещав вiд несамовитого болю, що охопив усе його тiло.
- Добити? - залитав хтось iз донцiв у Петрунiна.
- Не треба. Хай помучиться... Вiн заслужив на таку смерть, - зцiпивши
зуби, вiдповiв отаман.
Клюсикова чайка наближалася до галери, яку захопили козаки. На нiй
знову захлюпали весла - i галера пiшла на зближення з iншими турецькими
суднами, безперервно осипаючи ┐х градом ядер, куль та стрiл.
- Швидше, швидше горнiть, хлопцi! - заволав сеньйор Гасперонi.
- А ти нам не наказуй. Теж менi старшина знайшлася на нашу голову, -
похмуро озвався козак, що сидiв за веслом найближче до сеньйора. - Як
хочеш - то сам i горни.
- Давай! - сеньйор Гасперонi сiв на лаву й знову взявся за нелегку
веслярську працю. Вiн горнув i думав, що це навiть добре, що вiн зараз
горне, а не чека║ напружено, коли ж то чайка наздожене отамана Олександра.
Вогонь вiд палаючо┐ галери мовби послабшав. Та нi, вона палахкотiла,
мабуть, ще сильнiше, але вже свiтлiшало надворi, вже небо поблiдло на
сходi. Виднiлися густi дими, що пiдiймалися з усiх кiнцiв Трапезонта.
Козацькi чайки гасали бiля причалiв. Палали амбари, гамазе┐, майстернi,
кiшла, густий дим здiймався вгору, а лемент шугав над морем, мов
безперервний передзвiн.
- Гей, на чайцi! Зачекайте! - гука║ козак, що замiсть нього сiв за
весло сеньйор Гасперонi. - Ма║мо щось повiдомити. Сеньйор Гасперонi
мимохiть озира║ться. Бачить, як, тримаючи в руках Клюсикову голову, плаче
Яремко Цiпурина. Не до нього тепер. Отаманська чайка зовсiм близько. Треба
лише добре прицiлитись... Але це бiсове весло...
- Сiдай назад, - каже сеньйор Гасперонi козаковi. - Я вже втомився.
- Горни! Горни! Нiчого з тобою не станеться. Грiтися треба, а то
промокли в крижанiй водi...
Сеньйор Гасперонi крiзь зуби вилаявся. Обернувся назад.
- Яремку! Ти вже зовсiм замерз. Зелений весь. Сiдай ось за мо║ весло.
Яремко пiдводить голову. Обличчя справдi зелене, брудне, заплакане.
- Яремку! Ну, сiдай, а то заклякнеш! Хлопець не зна║, куди покласти
Клюсикову голову.
- Дай менi, - козак забира║ голову.
Яремко, хилитаючись, iде до сеньйора Гасперонi й сiда║ на його мiсце.
Уже зовсiм розсвiло. Це - добре. Можна прицiлитися як слiд. Але тяжко
буде рятуватися, як побачать, що це вiн, Гасперонi, вистрiлив. I в грудях
аж тiсно од страху...
А навколо все ще кипiв бiй. Захоплена козаками галера пiдiйшла до iншо┐
галери i в упор розстрiлювала ┐┐. Козаки, хапаючись за снастi, за що
прийдеться, рвалися на палубу, рубали направо й налiво. Сеньйор Гасперонi
прицiлився з арбалета i випустив стрiлу на турецьку галеру. I тут же
схвально гукнув козак, що тримав Клюсикову голову:
- Ловко!
I справдi, стрiлою прибило до щогли якогось товстого турка в синiх
шароварах, i вiн, одчайдушне борсаючись, несамовито волав.
- Сеньйор Гасперонi, випустивши стрiлу, накручував тятиву. Треба це
зробити добре, щоб пострiл був сильний.
Отаманська чайка зовсiм поряд. Ось уже весла об весла черкнулися.
- Що там у вас? - спитав Джузеппе.
- Та ось Тодося вбило. Ядром. Та чайку пошкодило. У водi по пояс
сидимо, - похмуро вiдповiда║ козак, що трима║ Клюсикову голову. - Та ось
Клюсик не встерiгся. Мiшок iз золотом для товариства дiстав, а себе...
Тiльки голову й ма║мо.
Сеньйор Гасперонi сто┐ть, притиснувшись до борту. В руках у нього
арбалет. Тiльки-но вигляне з шатра Олександр, як гостра стрiла прониже
його тiло. Але Олександр не вигляда║.
- А де отаман? - пита║ тим часом козак.
- Отаман? Отаман разом з Недайборщем та Йованом - на галерi.
На лобi сеньйора Гасперонi висипав рясний пiт.
Бiй кипiв не лише в морi, але i в мiстi. Козаки захопили порт,
розграбували склади з дорогим заморським крамом. Тут же було визволено
пiвтори тисячi невiльникiв, якi сидiли, замкненi, в одному iз складiв.
Невiльники хапали з рук убитих туркiв зброю й кидалися в атаку на ворога
разом з козаками.
- Ну, тепер почнеться грабунок, - сказав сам до себе сеньйор Гасперонi.
Та тут у порту почувся грiм тулумбасiв. Олександр наказував усiм
козакам прибути в порт.
Тулумбаси били й били... Козацькi чайки, донськi лодь┐ з'┐жджалися до
галери, на якiй перебував отаман. Тi, що були на сушi, поспiшали, ведучи
за собою полонених, несучи здобич.
Нарештi всi зiйшлися.
Недайборщ махнув бунчуком i вигукнув:
- Слухайте слово нашого отамана Олександра Чорногорця, якого ви всi
обирали на отаманство i присягали якому, що будете слухати його наказiв...
- Слуха║мо! - загуло з усiх бокiв.
Олександр ступив крок уперед. Вiн був у тому ж похiдному вбраннi, що й
ранiше. Високий, стрункий, суворий, вiн оглянув сво║ во┐нство i сказав:
- Товариство! Козаки! Лицарi! I ви, браття донцi! I ви, браття, з
неволi визволенi! Оскiльки ми не розбiйники, але во┐ни-християни, то,
здiйснивши цю переможну баталiю, полишимо мiсто Трапезонт i пiдемо далi,
взявши iз собою тiльки необхiдне. До цього необхiдного належить: порох,
зброя, свинець, харчi. Потрiбне нам також золото. Все iнше ми мусимо
кинути. Бо нас ще чекають великi справи. Така моя воля. Такий мiй наказ...
Невольникам, якi були возволеш сьогоднi, вiдда║мо три галери. Нехай вони
iдуть на них до рiдних берегiв. Найлiпший зараз шлях - iти попiд берегом
через Керченську протоку. А там вiд донцiв можна добиратись i на Укра┐ну,
i в Польщу, i в Московiю, i в Богданiю - кому куди треба. Коли доберетеся
до Дону, галери спалiть, аби вони ворогам не дiсталися. Ще така моя воля:
хто з невольникiв хоче при║днатися до нашого вiйська, той ма║ звернутися
до Недайборща. Але ми вiзьмемо лише найдужчих. I небагатьох... А тепер,
вiдправивши панахиду за тими нашими братами, якi загинули в сьогоднiшнiй
баталi┐, ми рушимо на Синоп. Хай буде так?!
- Хай буде так! Слава! - загукали козаки. В повiтря полетiли шапки,
кисети.
Яремко сидiв i дивився на сеньйора Гасперонi. Сеньйор кричав разом з
усiма, а очима мовби прицiлювався в Олександра...
РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ, _
що оповiсть про дальшi геро┐чнi, _
комiчнi, а також трагiчнi пригоди Яремка, Джузеппе _
та сеньйора Гасперонi _
Недайборщ сказав:
- Коли ми сiм лiт тому брали Кафу, то Сагайдачний сам ┐здив у розвiдку
аж у порт.
- Ти добре знав Сагайдачного? - запитав Олександр, не спускаючи очей з
гiр та мiста, що розкинулось перед ними як на долонi.
- Його нiхто добре не знав... Навiть дружина. Все - загадка. Все -
та║мниця... Навiть друга не мав близького... Суворий i захований якийсь...
Але хоробрий i мудрий.
- Нас не помiтять? - стурбовано запитав Джузеппе.
- Не помiтять, - озвався Недайборщ. - Низько над водою сидить чайка -
це раз. А друге - сонце за нашими спинами - ┐м в очi. Ти все-таки даремно,
отамане, не дозволив хлопцям погуляти в Трапезонтi. Незадоволений дехто з
них...
- Незадоволених з каменюкою на ши┐ в море викидатиму. Ясно? Як
Сагайдачний...
- Сагайдачний... А ти дума║ш, його дуже любили за це?.. Шанували.
Цiнували. Боялись. От i все.
- Козак - не жiнка, менi його любовi не треба, - вiдрiзав Олександр i
знову став дивитися на мiсто, що прилiпилося над берегом, на корбалi, що
пiдняли вгору цiлий лiс щогл, обмiрковуючи план майбутньо┐ битви.
На Синопському рейдi стояло кiлька десяткiв великих суден - торговi та
вiйськовi галери. Олександровi одразу впали в око двi трищогловi
мальтiйськi галери - судна, на яких самого екiпажу бiльш як по пiвтисячi
душ. Глянув далi й побачив при самому березi три галеаси. З галеасами буде
ще тяжче. На них екiпажу ще бiльше - по тисячу триста душ...
- Нелегко буде, - кашлянув Недайборщ. - Вони нiби весь флот свiй
зiбрали в Синоп. I якi ж кораблi!
- Нiчого, щось придума║мо...
- Он якi страхiття-гелеони. На кожному по сiм палуб... Але не злякали
нас... Ми ┐х просто поперекида║мо.
- А що з шарантами робитимемо?.. На них же по двiстi гармат.
- Братимемо на абордаж, - не задумуючись, вiдповiв Недайборщ. - Нам
такi судна потрiбнi...
- Я теж так гадаю, - пiдтакнув Олександр. А потiм додав: - Роботи буде
хтозна-скiльки. Тяжко┐ роботи... Навiть подумати про це - i то...
- Нiчого... Допоможе бог - поталанить. Не допоможе - то так воно i
судилося...
Тихо, як нiч, пiдкралися козаки до мiста Синопа. Тихо висадилися на
сушi донцi, пiдiбралися до мiських стiн. Вдалося тихо, без бою захопити
одну браму. Без жодного звуку донцi пробралися в мiсто.
Нараз у бухтi залунали пострiли. Запалали галеони. Козаки вирiшили не
перекидати цих великих незграбних суден. Вони ┐х пiдпалили, щоб було
виднiше i щоб у порту почалася панiка.
Сеньйору Гасперонi знову не поталанило. Його чайцi було наказано разом
з iншими козацькими суднами пiдкрастись до шарант i взяти ┐х. Пiсля цього
шаранти мали врiзатись у гущу турецьких кораблiв i вiдкрити гарматний
вогонь з обох бортiв.
Наказ - то закон, отже, його треба виконувати, незалежно вiд того,
хочеш ти цього чи нi.
Мов невидимки, прослизнули козацькi чайки повз галеони... Безгучно
пройшли в тiнi галер. Весла, пообмотуванi ганчiр'ям, не рипiли в
уключинах, козаки затамували подих...
На шарантi було тихо. Тисячний екiпаж уклався спати. Тiльки вартовi
походжали туди - назад.
Тихо-тихо... Спочатку вартовi перегукувалися мiж собою, а там перестали
- набридло...
В такi хвилини хочеться думати про щось веселе, а не про оцю осоружну
службу... Кого вони бояться, тi капудани? Ве-нецiйцiв чи португальцiв?
Iспанцiв чи алжiрських пiратiв? Нiхто з них сюди й носа не покаже.
Iлляхiв? Так це просто смiх! У них нема на чiм плавати. Чи запорожцiв? Так
вони нападають пiзнiше...
Хтось наче пройшов поруч.
- Це ти, Азiзе? - запитав вартовий. Вiдповiдi не почув.
Азiз все-таки нечема.
Пройшовся по палубi. Азiза не видно. Та онде вiн, став пiд облавком,
звiсився головою в море. Що вiн там побачив?
Вартовий зирнув за борт. Нiчого. Нiкого. Тiльки хвиля хлюпнула. I в цю
мить вiдчув, що хтось на нього дивиться. Глипнув, крутонув головою -
нiкого... Вихопив ножа. Тихо...
Що за мана?
- Азiзе! - покликав ще раз. - Що ти там бачиш? Азiз мовчить. Пiдступив
до нього. I, як ужалений, вiдскочив назад. У спинi Азiза стирчав нiж.
Перелякано подивився за борт - i тут побачив чайку, що тихо, мов примара,
випливала з-за галери. Це було останн║, що вiн побачив... Страшний удар в
спину кинув його об борт.
Тим часом козаки вже скрiзь хазяйнували на шарантi. Вони проскакували,
як тiнi, хутко й тихо роблячи свою справу. А справа тая була кривава.
Враз щось задзюркотiло. Наче струмок. Яремко тихо полiз на звук. При
мiсяцi побачив - щось лл║ться. Чорне, густе, блискуче. Вмочив руку, пiднiс
до обличчя.
Вiдчув, що волосся на головi пiдiйма║ться дибки. Кров?!
На сусiднiй шарантi вартовий щось вигукнув. Яремко принишк. Бачив, як
козаки лiзли вже й на те судно. Вартовий ┐х ще не бачив, але, мабуть,
передчува║ бiду.
Вартовий гукнув ще раз. I тут побачив Яремко, як темна тiнь, мов кiшка,
стрибнула на турка. Пронизливий крик... Щось зблиснуло на шарантi, почувся
крик з другого боку, а через кiлька секунд усе судно мовби вибухнуло вiд
несамовитого гелготу...
Ще через хвилину залунав одчайдушний крик з десятка тисяч горлянок,
запалало, застугонiло, затрiщало навколо, i темне нiчне море засвiтилося
дикими вогнями...
Шаранта, захоплена запорожцями, знялася з якоря i, розпустивши вiтрила,
пiшла в саму гущу турецьких кораблiв. Важкi чавуннi та мармуровi ядра
засвистiли над хвилями, трощачи все, що попадалося ┐м на шляху...
- Де отаман? - закричав сеньйор Гасперонi, побачивши бiля себе
Недайборща. - Вiн з нами?
- Нi, вiн залишився на чайцi. Йому тут не можна... Бачиш, що ко┐ться?
Козаки, ковзаючись у калюжах кровi, носили порох, пiдкочували ядра,
заряджали гармати, цiлилися i, як тiльки чулася команда Недайборща,
стрiляли з обох бортiв одразу.
Яремко снував тут же, намагався допомогти, але його вiдганяли.
У вiдсвiтах пожеж, у зблиску гарматних залпiв вiн раптом побачив, що
один з туркiв заворушився, мацнув рукою навколо, налапав ножа i поповз до
Недайборща. Ось вiн пiдвiвся i йде, похитуючись. Нiхто не зверта║ на нього
уваги - тут усi сво┐...
Яремко вихопив свого ножа й кинувся за турком. Що робитиме, вiн ще не
знав...
Пролунав новий залп. На цей раз з правого борту. Гойднуло шаранту - та
так, що вона мало не перевернулася. Турок упав, з ним разом i Яремко - i
вони покотилися мiж снастями й трупами. Поряд з грюкотом промчало ядро.
Потiм судно вирiвнялося, i хлопець пiдвiвся на ноги. I тут же
здригнувся. За якихось три кроки вiд нього стояв турок...
Що робити?
А турок, вишкiривши зуби, дивився на нього. Яремко задерев'янiв. Ось
турок ворухнувся, подавсь уперед. Яремковi стало жарко. Турок пригнувся й
стрибнув. Яремко ледь встиг пiдняти ногу. Турок налетiв на ногу, Яремка
вiдкинуло вбiк, нiж черконув по його рукаву...
Ударив залп. Шаранта хитнулася в другий бiк. Яремко знову покотився по
палубi, i знову за ним загуркотiло ядро. Яремко щосили штурхонув його
ногою, i воно ударило турка в колiно. Той завив од болю, але якось-таки
пiдвiвся i, сильно кульгаючи, пiшов на хлопця.
I тут пролунав пострiл. Яремкiв ворог впав на палубу. Хлопець
озирнувся. То Недайборщ вистрiлив з пiстоля.
Хитаючись, пiдiйшов до Недайборща.
- Треба було гукнути нас! - вiн смикнув Яремка за вухо. - Бiжи забери в
турка зброю - хай тобi буде!..
...То була страшна нiч. Палали турецькi судна, налiтали одне на одне,
розбивалися, переверталися. Палаючi люди летiли в море, вибухали барила з
порохом... Коли вогонь доходив до крюйткамер [151], тодi судна вибухали
фейерверком, розкидаючи навколо палаючi балки, залiзо, людей...
Все ж доброму десятковi турецьких кораблiв удалося втекти, прорвавши
козацьке кiльце. Та за ними нiхто й не гнався. Досить було роботи й з
тими, що лишилися при Синопi.
Уже збиралося на свiтання. Бiй кипiв на морi й на сушi, та вже ясно
було, що туркiв розбито...
- Отаманова чайка пливе! Правуй на не┐! - гукнув Недайборщ.
- Де чайка? - вихопився Гасперонi.
Недайборщ мовчки показав.
З шаранти просигналили вогнем: iдемо до тебе, отамане!
На чайцi вогнем вiдповiли: добре.
Яремко помiтив, що сеньйор Гасперонi раптом зник. Вiн озирався навколо,
але iталiйця нiде не було.
Де ж вiн, цей iталi║ць? Кинувся на пошуки...
Вiн побачив сеньйора Гасперонi бiля вбитого вартового, що,
приштрикнутий ножем до облавка, звис обличчям у море. Бiля сеньйора лежало
кiлька мушкетiв. Один вiн тримав у руках i цiлився в море...
Яремко зиркнув у море й побачив, що отаманова чайка пiдходить до
шаранти. I тут же побачив, як мушкет у руках сеньйора Гасперонi
опуска║ться нижче й нижче, цiлячись на когось у чайцi...
Хлопець тихо пiдбира║ться до сеньйора. Вiн не хоче, не може ще
повiрити, що сеньйор Гасперонi задумав щось жахливе...
Чайка вже поряд. З шатра виходить Олександр, а за ним Джузеппе i Йован.
Луна║ пострiл - i в цю ж мить Яремко бачить, як Джузеппе кида║ться на
Олександра i штовха║ його в воду... На чайцi шум. Частина козакiв бiжить
до борту, частина - до Джузеппе. Вiн лежить iз заплющеними очима, з його
пробитих грудей цебенить кров...
Олександр випiрна║, хапа║ться за борт чайки. Сеньйор Гасперонi знову
прицiлю║ться в нього з мушкета. Яремко плига║ на iталiйця - i, коли луна║
пострiл, пiдбива║ ложе мушкета.
Сеньйор Гасперонi озира║ться, висмику║ з-за пояса нiж.
- Рятуйте! - кричить Яремко, бiжить до борту, перечiпа║ться об моток
канатiв i пада║ кудись у порожнечу...
Вiн гепнув у холодну воду, ковтнув ┐┐, але все-таки випiрнув i вхопив
повiтря... Озирнувся. Шаранту швидко вiдносило вбiк.
I тут солона хвиля знову накрила його. Коли випiрнув, побачив знову
шаранту. Хтось, вирвавшись iз гурту бiля облавка, стрибнув у воду. Услiд
залунали пострiли.
"Мабуть, сеньйор Гасперонi!" - подумав Яремко й замолотив руками й
ногами. Боже, як тяжко триматися на поверхнi! Згадав про бичачi мiхури, що
дав Клюсик, але дiстати ┐х не змiг.
- Рятуйте! Рятуйте! Хто в бога вi... - закричав у вiдча┐.
Хто почу║ в такому пеклi?
Поряд розкотисте вибухнув турецький неф. Вiн палав уже довго, та,
певно, тiльки зараз вогонь дiстався до крюйткамери. Яремко побачив -
просто на нього летить величезний палаючий дрюк, щогла, чи що... Злякано
пiрнув.
Коли випiрнув, обвуглена, ще гаряча щогла плавала по ряд. Вхопився
руками - гаряче. Став хлюпати водою на дерево. Нiчого, тепер не пропадемо.
Треба тiльки мiцно триматися...
Олександр сидiв i плакав бiля Джузеппе. Трi║стинець лежав як живий.
Здавалося, що зараз вiн пiдведеться й почне розповiдати якусь кумедну
iсторiю.
Йован теж плакав. Плакав i Петро.
- Не вберегли ми нашого Джузеппе, не вберегли, - казав Петро. - Ех, як
же менi вiд того на душi тяжко...
Чайка за чайкою пiдпливали до отаманського суденця, щоб вiддати останню
шану тому, хто цiною власного життя врятував Олександра.
Пропливали мовчки. Тiльки бiля само┐ чайки козаки пiдiймали вгору
пiстолi й стрiляли.
Останнiм пiдплив на тiй чайцi, де ранiше був Клюсик, Недайборщ.
Похмуро став бiля мертвого. Глипнув на Олександра, розвiв руками: не
впiймали клятого Гасперонi, втiк чи втонув.
Похилив оселедця над Джузеппе.
- А ти ж, друже мiй славний, не хотiв того Гасперонi, щоб йому всi
печiнки погорiли, брати в похiд. Вiдчувала твоя голова, серце вiщувало...
Ех, - витер сльозу Недайборщ та й знову заплакав. - Скiльки хлопцiв
втратили... I Клюсика, i Тодося, i Яремка малого, i тебе, i ще, ще
скiлькох!.. Вiчна тобi...
I тут Йон-богданець закричав:
- Тихо, хлопцi! Що то?
Джузеппе розплющив очi!
Карпо роззявив рота, всунув туди палаючу люльку i ледь не ковтнув ┐┐.
- Вiн живий! - закричали спочатку тридцять горлянок, потiм триста, а
потiм одразу десять тисяч...
- Живий! Живий!
Вранцi козаки плавали по всiй бухтi, гукали, шукали Яремка.
Шукали цiлий день. Не знайшли. Вирiшили - потонув.
РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, _
що повiда║ про останнiй день Софi┐ та Спиридона _
Гомiн, що народився десь у центрi цього скупчення мечетей, базарiв,
будинкiв, брудних хиж та пишних палацiв, - той гомiн дужчав та гучнiшав,
насуваючись на будiвельний майданчик, що на нiм росли вiчнi мури
майбутньо┐ Османi║. Гомiн спочатку не рiзнився вiд звичайного мiського
гамору, та от вiн став наближатися, в ньому почулося щось одностайне - i в
мiмара Муси тривожно забилося серце.
Мiмар Муса, що ходив по риштованнях, заглиблений у власнi думи,
зупинився i повернув голову в той бiк, звiдки наростаючою хвилею котився
гомiн. Вiн стояв з хвилину, намагаючись хоч щось збагнути. Мимоволi
згадалося недавн║: Осман Другий на муловi, вбивство Делавера. Нi, той
гомiн був iнший - торжествуючий, зловтiшний...
Поглянув униз, а потiм огледiвся навколо. Всi стояли, як i вiн,
намагаючись вловити в тисячовустому гомонi бодай одну ноту, яка дала б
зрозумiти, що ж там вiдбува║ться.
З-за рогу вибiг хлоп'як. Вiн бiг наввипередки iз собакою.
- Що там таке? - гукнув поляк Владислав.
Хлоп'як на мить зупинився i щось викрикнув - радiсно, аж захлинаючись.
- Когось ведуть! На страту! - передав знизу поляк. Промчало ще кiлька
хлоп'якiв, теж галасуючи й показуючи назад пальцями.
- Ведуть! Ведуть!
I раптом мiмаровi Мусi защемiло в серцi, наче хтось загнав туди скабку.
Перечiпаючись, плутаючись у полах свого довжелезного халата, Муса побiг
униз. Бiг по хистких дошках, якi витиналися пiд його важким опасистим
тiлом. Кра║м ока побачив, що майстри та робiтники кинули свою роботу й теж
поспiшають за ним. Хотiв спинитися (чому ти, Мусо, бiжиш, вперше бачиш, як
людей ведуть на страту?), але щось гнало його вперед, до багатотисячного
натовпу, який ось-ось вилл║ться з-за повороту...
Так, це були вони - Спиридон i Софiя. Вiн упiзнав Софiю одразу, хоч i
не бачив нiколи. Вона була точнiсiнько така, як про не┐ розповiдав
Спиридон.
Софiя ┐хала на мулi, ┐┐ руки заклякли на гривi. Вона була у
червоному-червоному, як яничарське знамено, платтi, ┐┐ чорне, з каштановим
вiдтiнком волосся було розпущене й текло по плечах, спадало на груди й
спину. Покривала на ┐┐ обличчi не було, його зiдрали - i тепер десятки
тисяч туркiв дивилися на ┐┐ обличчя. А вона дивилася вперед i, мабуть,
нiчого не бачила. Очi нерухомi, обличчя блiде. Мов кригою взялося.
А позаду кульгав Спиридон. Зв'язаний мотузами, з розтрiпаним чубом. Вiн
озирався навколо i плакав, плакав уголос, витираючи закривавлену щоку об
плече.
Муса вiдчув, як натовп пiдхопив його i понiс услiд за приреченими до
страти. Вiн ледве встигав перебирати ногами.
А натовп нiс його i нiс, а гомiн не вщухав, а ще дужче здiймався.
- До Пiщаних ворiт...
- Там уже й гак новий почеплено - для нього...
- пй легше...
- Що - л-легше? - обернувся на останнiй голос Муса.
- Його за ребро на гак чiплятимуть... А ┐┐ утоплять... Кат зв'яже ┐┐
рушниками, покладе у човен, вiдпливе вiд берега на кiлька сажнiв...
Муса заплющив очi i зцiпив зуби.
- ...а потiм зачепить довгою палицею та й у воду... Потрима║ пiд
водою...
- А вона - хоч би що... Сидить собi на муловi - й нiчого...
- А що ж робити?
- Та хоч би плакала...
- ...Потрима║ пiд водою, - спокiйно-весело вiв той самий голос, поки
дригатися перестане, та й витягне назад. Повезуть та й поховають... А оцей
грек довго мучитиметься. Днiв зо три висiтиме живий на гаку. Хiба що хто
пожалi║ та пристрелить. Так варта не дозволить...
Натовп нiс i нiс Мусу вперед. Вiн вiдчув, що бреде по колiна в якомусь
багнi - це натовп переходив калюжу. Мула iз Софi║ю та Спиридона провели по
камiнчиках, а натовп пiшов упрост по смердючiй водi та баговинню.
- Надир-бею! Надир-бею! - почав хтось гукати попереду, i от уся юрба
закричала хором: - Надир-бею! Надир-бею!
"О аллах! - жахнувся мiмар Муса. - Навiщо це все? Невже Надир-бею буде
цiкаво дивитись, як його недавню дружину ведуть на страту? Невже в нього
серця нема║?.. А нема║ - вiддав же Софiю до суду..."
I от коли вже горлання юрби перейшло в рев, на балкон будинку вийшов
сам Надир-бей. Усi враз замовкли. Надир-бей подивився вниз, пожував губами
i не сказав нiчого. Юрба мовчала. Вона чекала. А Надир-бей мовчав теж.
- Змилуйся, Надир-бею! Вони молодi! - вигукнув поряд з Мусою той, який
щойно з таким смаком розповiдав, як будуть карати Софiю та Спиридона.
Юрба, наче лавина, загуркотiла:
- Змилуйся, Надир-бею!
I знову покотився багатотисячний гук, який, мабуть, долинав до самого
неба:
- Змилуйся!
Надир-бей мовчав.
Юрба волала, тягнучи руки до неба, до балкона, а Надир-бей мовчав.
Зненацька попереду натовп перестав гукати про помилування.
- Що таке?
- Упала з мула Софiя. Зомлiла...
Натовп знов заворушився, люди стали лiзти один на одного, аби зиркнути
наперед. Муса вже задихався, але все ще намагався встояти.
- Дали водички... Ожила. Знову посадили!.. На якусь мить мiж головами
побачив мiмар Муса обличчя Софi┐. Тепер на ньому був жах i вiдчай.
- Ст-т-ань м-мусульманином, С-спиридоне! - немов пiдштовхнутий кимось,
закричав Муса i здивувався, що вiн так умi║ гучно кричати. - Тодi т-тебе
п-помилують.
I натовп заходився скандувати, забувши про Надир-бея.
- Стань му-суль-ма-нином! Стань му-сульма-ни-ном! I тут Надир-бей
пiдняв руку вгору. Натовп, що розкипiв-ся, знову поволi вщух.
- Що вiн говорить?
- Цс-с! Нiчого не говорить! Надир-бей нарештi сказав:
- Не я судив.
Було так тихо, що якби Надир-бей говорив пошепки, й тодi б уся
величезна вулиця чула, що вiн каже.
- Не я ┐┐ i його судив. Судив суд. пх присуджено правдиво. Гяур не може
кохати дружини мусульманина. За це - обом смерть.
- Вiн - не гяур! Вiн буде мусульманином! - гукнув попереду знайомий
голос.
- Якщо вiн погодиться стати мусульманином, тодi я проситиму суд
помилувати ┐х, - у моторошнiй, але враз потеплiлiй тишi залунали слова
Надир-бея.
Тиша. Тиша. Тиша.
- Ну?! - мов вибухнув натовп.
I знов - тиша. I в тiй тишi почулося крiзь ридання:
- Нi! Нiколи!
I знов загуло, завирувало, зашумiло, заколобродило натовписько народу.
Мiмар Муса щосили вiдбивався вiд тiл, що валились на нього, вже давно
тремтiли колiна й кололо в животi. Нарештi його притисли до стiни. Тепер
було трохи легше стояти. Вiн трохи постояв бiля стiни, а потiм щось
вiдiрвало його - i вiн, уже нiчого не бачачи й не чуючи, а тiльки
обливаючись потом, сунув разом з усiма.
Юрбу наче хтось перемiшував величезними кулаками - вона шумiла,
булькала, лилася, повзла, мчала... Муса вiдчув, що його ноги вiдiрвалися
вiд землi, що його несуть, самi того не помiчаючи, люди ззаду й спереду, i
вiн уже не мiг розiбрати, скiльки часу перебува║ в цьому ревищi, куди й
навiщо несе його якась сила...
Вiн очутився аж бiля Пiщаних ворiт, коли натовп його раптом викинув iз
себе бiля пiднiжжя шибеницi.
I знову натовп став кричати:
- Стань мусульманином! Стань мусульманином!
- I - тиша. Ну? Ну? Говори ж!
- Нi! - закрутив Спиридон головою.
I юрба знову почала кричати-благати:
- Стань мусульманином! Живи! Стань мусульманином! Живи!
Повернули мула мордою до Спиридона. I знов замовкла юрба. I почув Муса,
як Софiя сказала тихо, по-грецькому:
- Заради мене. Я хочу жити.
Та Спиридон страшно закричав, мовби вже почалася страта:
- Нi! Нi! Нi!!!
Тодi кат пiдiйшов до нього, став розв'язувати руки. Спиридон дивився
перелякано, вiн увесь тремтiв i знову плакав, а кат, розв'язавши руки,
став здирати сорочку.
- Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий! Софiя не кричала, а
шепотiла, приклавши кулачки до скронь. I чорне волосся закрило ┐й обличчя,
мов саван.
- Будь проклятий! Будь проклятий!
Кат узяв Спиридона за руку й за ногу i, мов дитину, понiс на ешафот.
Юрба мовчала. Тодi Муса гукнув, сам тремтячи всiм тiлом:
- С-спиридоне! В-врятуй ┐┐ й с-себе! С-стань м-мусульманином!
Кат пiдняв Спиридона вгору.
- Iс-с-скарiот! - прошипiв Спиридон. I тут же:
- А-а-а!
Кат уже опустив руки, Спиридон висiв на гаку, i червона кров, немов хто
сипонув коралiв, закапала на дощаний настил ешафоту.
Муса заплющив очi. Спиридон кричав, не замовкаючи. Муса не мiг
розплющити очей. Зараз кат почне в'язати Софiю...
- А-а-а-а!
"Iскарiот... Iскарiот... Iскарiот... Нi, нi, я нiкого не продав..."
- А-а-а-а!
О, хоч би не чути цього крику... Хоч би не чути... хоч би не чути...
I мiмар Муса упав перед ешафотом, обхопивши голову руками.
РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ _
про те, як несподiвано здiйснюються деякi мрi┐ _
Коли пан Адамек з паном Сулятицьким був у Кафi, йому не раз доводилося
милуватись турецькими галерами. Особливо запам'яталася йому одна. Вона
нiби випливла з казки, з дитячого сну чи з книжки про дивовижнi заморськi
кра┐ни.
Якраз тодi сонце ховалося за береговi горби. Воно кидало потужнi пасма
стигло-рожевих променiв на море, на небо, на мiсто. Шпилястi башти Кафи,
банi мечетей з серпами, мiнарети, мов жерла гармат, нацiлених у замт
[152], - усе це видовженими аж до обрiю тiнями лягало на зарожевiле од
призахiдного сонця лагiдне море. I пановi Адамковi здавалося, що вiн у
казцi.
А по морю пливла - о нi, не пливла! - летiла, ледь торкаючись
бiлопiнних хвиль, велика струнка галера.
Усе на нiй було рожеве - i мережаний вiзерунками корпус, i щогли, i
обвислi без вiтру вiтрила, i тонюнi, мов соломинки, весельця, якi пiнили
iскристу воду... О, цi весельця - вони так злагоджено, мов керованi божою
силою, опускалися у воду й пiдiймалися з не┐, на мить виблискуючи
червоно-слiпуче, - що пановi Адамковi аж хотiлося щось проспiвати в такт
цим легеньким, просто-таки ефiрним рухам...
Йому закортiло якимось дивом опинитися на галерi, захоплено вiдчути пiд
ногами ┐┐ хитливу палубу i пливти-пливти по цьому живо-рожевому морю до
незнаних свiтiв, якi вiдкрив колись Христофор Колумб...
кзус Марiя, чи ж думав пан Адамек, що його мрiя незабаром здiйсниться!
Якби знав, що так буде, затулив би собi очi руками, щоб не дивитися на
море, а пановi Станiславу Сулятицькому загнав би кулю в самiсiньке серце,
i того було б ще замало для цього мерзотника й фаризеуша, бо вiн за всi
сво┐ пiдлостi заслужив смерть на палi або ж на гаку...
Страшний бiль пронизав усе тiло, i думки розлетiлися, мов наполоханi
птахи. Забрязкало залiзо...
I пан Адамек знову повернувся до гiрко┐, безнадiйно┐ реальностi...
Як жорстоко посмiялася з нього доля! Вiн потрапив на галеру, яку бачив
у той день, коли стояв з мерзотником Станiславом Сулятицьким над
зарожевiлим морем. Але як i ким потрапив?..
Тодi, в ту нiч, як пан Сулятицький утiк вiд нього iз бей-лер-бе║вими
грiшми, вiн довго блукав по Кара-Дагу й гукав Амета Киримли. В нього
болiло колiно, вiн немилосердно кульгав, уже не раз йому здавалося, що ось
iще крок - i вiн полетить у прiрву, де й кiсток сво┐х не збере...
"Але нi, - виринала думка. - Я мушу дiстатися до Амета. Бо iнакше
пановi Влодзiмежевi та пановi квгенiушу буде дуже кепсько. Якщо
довiда║ться Амет про смерть свого товариша-товмача й помiчника, - вiн од
лютi зробить що хоч..."
I пан Адамек дерся по скелях, гукав, кричав, плакав, забувши, що
сльози, то ║ невмiння тримати себе в руках. Вiн у всьому звинувачував себе
- так, так, це вiн винен у всьому. Треба було ще отам, бiля корчми, не
повiрити сеньйоровi Гасперонi. Треба було не погоджуватися на роль
шпигунiв - вiн вiдчував, що е щось вельми нечисте в задумах сеньйора
Гасперонi... Але нi, послухавсь пана Сулятицького, не виявив рiшучостi...
А потiм? Слiд було при бейлер-бе║вi заткнути пельку Сулятицькому, коли вiн
розпатякував про провiдника вiд Амета Киримли, який заховався не за
першою, а за другою горою! Невже вiн, пан Адамек, такий дурний, що не мiг
здогадатися, що зараз бовкне той бовдур, той фаризеуш?!
Вiн iшов над прiрвою, ногою ледве намацуючи вузьку стежину, як попереду
почувся чийсь голос. Наче по-татарськи...
Пан Адамек нiчого не зрозумiв, але радiсно загукав:
- Я до Амета Киримли! До Амета Киримли! До нього пiдбiгло кiлька
чоловiк. У передранковiй сiрiй iмлi вiн пiзнав, що це Аметовi товаришi з
розбiйницько┐ ватаги.
Його повели до Амета. Коли пан Адамек заходив у печеру, то при входi
побачив двi гладенько обструганi палi. Мурашки поповзли йому по спинi.
У печерi, як i ранiше, палало вогнище. Горiли смолоскипи. Розбiйники
сидiли i стояли по кутках.
Амет блиснув очима на пана Адамка i щось запитав. Пан Адамек розiбрав
тiльки два слова - "Асан Касапчi". Певно, пита║ про його долю.
Що ж, треба пояснити. Обов'язково треба пояснити. Напружуючи пам'ять,
шукаючи слова, якi були б хоч трохи зрозумiлi Аметовi, пан Адамек
заговорив:
- Бейлер-бей... Акинджi... Асану Касапчi, - тут пан Адамек рубонув себе
по ши┐ ребром долонi, - секiм-башка.
Амет та його товаришi зрозумiли. Це вiдчув пан Адамек з того гнiвного
"в-в-вах-х-х", яке пролунало в печерi.
I - тиша, тиша, тиша...
Лише трiщав хмиз у вогнищi. Та тiнi од смолоскипiв металися по
печерi...
Амет несподiвано захриплим голосом запитав про пана Сулятицького.
Власне, запитання пан Адамек не второпав, але почув знайоме прiзвище.
- Пан Сулятицький, - гаряче мовив пан Адамек, - падлюка.
Татари здвигнули плечима.
Тодi пан Адамек пiдвiв перед сво║ обличчя двi руки. На одну руку
показав: "пан Сулятицький", на другу - "бейлер-бей". Пiсля цього права
рука - "пан Сулятицький" - наблизилася до лiво┐ - "бейлер-бея", i пан
Адамек, iмiтуючи нашiптування на вухо, промовив:
- Асан Касапчi - там, - i повiв правою рукою в повiтрi, показуючи, що
Асан Касапчi був за горбом. Потiм обома руками показав, як акинджi (пан
Адамек кiлька разiв повторив це слово) побiгли за той горб, показав,
звiвши докупи руки з розчепiреними пальцями, як вони вхопили Асана
Касапчi, пiсля цього рубонув ребром долонi себе по ши┐ i, мовби знявши
лiвою рукою свою голову, рiзким коротким рухом настромив ┐┐ на вказiвний
палець право┐ руки...
- Пан Сулятицький, - пан Адамек, опустивши пальцi право┐ руки донизу,
став швидко перебирати ними, - побiг до бейлер-бея...Пан Сулятицький -
здрайця, яничар, падлюка, лайно...
З усiх цих слiв татари второпали, напевне, тiльки одне: "яничар", - але
┐м було досить i цього.
Пан Адамек за допомогою жестiв розповiв i про те, що вони передали
листа вiд Амета Киримли кафському бейлер-бе║вi i що той бейлер-бей дуже
розгнiвався...
Знов настала тиша.
I тут розбiйницький ватажок пiдвiвся зi свого каменя й попростував до
пана Адамека. Обличчя Амета Киримли було перекошене, очi стали лютi, аж
безтямнi. У руцi вiн тримав ножа...
"Це - смерть", - похолов пан Адамек i беззвучно зашепотiв "Те деум..."
[153]
Амет вхопив пана Адамка за барки, i довготелесий поляк, на двi голови
вищий вiд татарина, з мимовiльним подивом вiдчув, як багато сили в м'язах
розбiйницького отамана. Але пан Адамек не схитнувся.
Амет щось вигукнув, смикнув пана Адамка вниз, i поляк зрозумiв, що вiд
нього вимага║ться, аби вiн став на колiна.
Пан Адамек заперечливо крутнув головою. Вiн волiв прийняти смерть
стоячи.
Амет вигукнув знову, рвонув пана Адамка за жупан - полетiли гудзики...
I тут з кутка почувся дружний плач... Це ридали пан Влодзiмеж та пан
квгенiуш. I пановi Адамку враз пригадалися побаченi ним при входi до
печери двi обструганi палi. Ось для кого вони...
Несподiвано для себе пан Адамек вiдштовхнув Амета Киримли й крикнув до
тих, що ридали:
- Гей ви, поляки! Якого дябла розкисли? Хоч умрiть по-шляхетськи, шляк
би вас трафив!
Поляки, мовби нiчого не чули, продовжували скиглити. Татари мовчали.
Амет Киримли знову пiдскочив до пана Адамка. Пан Адамек схопив себе за
сорочку, розпанахав ┐┐ i проревiв:
- Рiж, розбiйнику!
Але Амет зупинився, уважно поглянув на пана Адамка й поволi заховав за
пояс свiй нiж.
I тодi заговорили, загелготiли татари. Вони щось гаряче доводили
Аметовi, а вiн тiльки слухав, нiчого не вiдповiдаючи. Пан Адамек втямив -
табiр розбiйникiв розколовся на двi частини: однi вимагали смертi для
полякiв, iншi, очевидно, просили про помилування, принаймнi для пана
Адамка.
Амет, наче забувши про пана Адамка, що стояв перед ним з розпанаханою
сорочкою, поволi пiшов у куток, сiв на свiй камiнь.
Вогонь стрибав, кидав блищики на всi боки, грав в очах та на зубах
Амета Киримли, дим лiз пановi Адамку в очi, i йому вiд того хотiлося
плакати, але пан Адамек щосили стримував сльози...
Розбiйники гучно галасували, за цим галасом уже не чути було ридань
пана Влодзiмежа та пана квгенiуша.
Амет Киримли пiдвiв праву руку. Галас поволi стих, i тодi пан Адамек
почув схлипування сво┐х землякiв. Вони схлипували i прохали про
помилування, забувши, що ┐хнiх слiв нiхто не перекладе ватажковi
розбiйникiв...
Амет промовив у тишi кiлька слiв. Бiльшiсть татар схвально закивала
галовами. Потiм Амет повернувся до пана Адамка й махнув рукою: йди,
мовляв, звiдси на всi чотири сторони. Показав на пана Влодзiмежа й на пана
квгенiуша, пiдвiв угору вказiвний палець право┐ руки i настромився на цей
палець мiсцем мiж двома розставленими пальцями лiво┐ руки.
- На палю? - жахнувся пан Адамек. I закричав: - Амете! Амете!
I рубонув себе ребром долонi по ши┐. Далi показав на Боднарського й
Рубанчика - i теж двiчi рубонув себе по ши┐.
Амет Киримли мусить зрозумiти, що для пана Адамка лiпше вмерти, нiж
зрадити сво┐х товаришiв, якi б вони не були... А, крiм того, смерть вiд
сокири легша, нiж смерть на палi...
Амет заперечно крутнув головою. Тодi пан Адамек, перестрибнувши через
вогонь, кинувся до нiг татарина.
Пановi Адамку було страшенно соромно за те, що вiн робить, йому пекло в
серцi, що вiн ганьбить iм'я польського дворянина, але його земляки були в
небезпецi - i вiн мусив зробити все, щоби бодай вирятувати ┐х од
мученицько┐ смертi, якщо не вдасться виблагати для них помилування...
Амет штовхнув пана Адамка носком чобота у зуби - i поляк вiдчув, як
йому в ротi миттю засолонiло.
Тодi вiн пiдвiвся й плюнув кров'ю у вогонь. Рвонувся до Амета, але тут
на нього стрибонуло з десяток татар i повалило на землю.
Почувся крик Амета - i пана Адамка вiдпустили...
Амет став говорити. Вiн говорив довго й гаряче. Потiм витяг i показав
пану Адамку папiрець. То був шматок листа сеньйора Гасперонi до кафського
бейлер-бея... Пан Адамек почув кiлька слiв: "галера, галера", "каторга" -
i все зрозумiв урештi: Амет мiг би ┐х усiх стратити як мимовiльних
винуватцiв загибелi Асана Касапчi, але, здаючись на уклiнне прохання пана
Адамка, який не побоявся прийти сюди, - вирiшив подарувати полякам життя.
Та вони мусять спокутувати сво┐ грiхи працею на галерах...
Спочатку все це було сприйнято радiсно - все ж таки життя, а не смерть.
I лиш потiм усе виразнiше й виразнiше поставала перед трьома польськими
шляхтичами перспектива ┐хнього подальшого жахливого iснування...
Того ж таки дня ┐х було доправлено до Кафи й та║мно передано
перепродувачевi живого товару, татариновi Зi┐. Зiя був високий, кощавий
татарин, з-пiд його горбатого носа ┐жачилися колючi вуса, а очi дивилися в
рiзнi боки. Татари про щось говорили мiж собою, смiялися, хитали головами,
потiм Зiя видобув з кишенi кiлька монет i вiддав розбiйникам. Пiсля цього
вони, точнiсiнько як християни на базарах, ударили по руках i розiйшлися.
Пан Влодзiмеж та пан квгенiуш байдуже сидiли на землi. Вони вже були
мовби на тому свiтi. Тiльки пан Адамек тримався на ногах, хоч у нього й
болiли колiна - i не лише вiд того, що забився, падаючи з коня, а ще бiльш
вiд того, що вiн польський дворянин, мусив стояти на колiнах перед
розбiйницьким отаманом i благати про життя... Власне, коли б iшлося про
його, Адамкове, життя, вiн би нiколи не став на колiна.
А про кого йшлося? Про оцих нiкчем, не здатних навiть достойно померти,
як велить неписаний кодекс честi польських дворян? Бездарно жили - тiльки
┐ли, пили, горлали соромiцьких пiсень та ходили в нужник - i вiн, пан
Адамек, мусив досмертно принижувати себе, благаючи, щоби ┐м, його
землякам, продовжили ┐хн║ тваринне життя...
А власне кажучи, хто такий вiн, пан Адамек? Чи не такий же нездара й
нiкчема, як i оцi дво║? Що вiн зробив достойне у сво┐м життi?
Анiчогiсiнько.
Коли була Хотинська вiйна, пан Адамек туливсь в обозi гетьмана
Ходкевича i тiльки чув про те, як хоробро воювали простi польськi вояки та
запорожцi, що ними керував спочатку Бородавка, а потiм славний
Сагайдачний. Рiзнi справи тодi так i не пустили його на поле бою, честi i
слави. I тепер вiн признався собi, що то не рiзнi справи, а просто його
нерiшучiсть, його нелицарство. Сорок лiт прожив пан Адамек на бiлому
свiтi, а й досi, крiм гонору, не ма║ нiчого - нi дружини, нi дитини, нi
славних справ за плечима... I це назива║ться - польський шляхтич!
Татари вирiшили правильно - i пан Адамек, i його земляки бiльш нiчого в
життi не заслужили, крiм смертi на галерах... Може, хоч там спокутують
частину сво┐х грiхiв...
Але, прошу пана, якi такi грiхи?
А безцiльне iснування - то не ║ грiх? В добу, коли у Польщi та iнших
кра┐нах вершаться справи славнi й великi, тiльки ┐сти, пити i спати - чи
не занадто мало для порядно┐ людини?
А мимовiльне - та й чи таке вже мимовiльне? - слугування ворогам
Польщi, а ще точнiше - шпигунство на користь Туреччини, лютого ворога
всього християнського свiту - чи не ║ то злочин i перед державою, i перед
церквою, i перед совiстю? Та якими б здрайцями не називали запорiзьких
козакiв i ┐хнiх гетьманiв польськi шляхтичi, - все ж оцi здрайцi захищають
ниньки i Польщу, i весь християнський свiт од туркiв i татар!
Далi думки урвались, бо пiдiйшов Зiя i, щось бубонячи собi пiд нiс,
став розштовхувати ногою пана Влодзiмежа й пана квгенiуша, щоби вставали.
Зiя трохи знав по-польськи, а тому з ним було легше. Хоч можна було
спитати, за скiльки ┐х продадуть.
- Ти, - показав Зiя на пана Адамка, - то велике барило буза. А ти i ти,
- носком чобота тицьнув на панiв Влодзiмежа та квгенiуша, - то маленькi
барила буза.
- Продайте нас одному хазя┐новi, - щоб ми були разом, - попросив пан
Адамек. - Може, нам удасться ще якось визволитись... Може, викуплять
нас...
- Багато грошей за викуп треба, - меланхолiйно сказав Зiя. - У вас
таких грошей - нема...
- Ми напишемо листа до пана Сулятицького, - втрутився пан квгенiуш. -
Вiн не кине нас у бiдi...
- Я ладен вiкувати на галерах, - рiзко промовив пан Адамек, анiж
просити про щось цього падлюку Сулятицького... I вам не тiльки не раджу, а
й забороняю згадувати прiзвище цього мерзотника й фаризеуша...
- Нам не ма║ про що з вами говорити, - прошипiв пан квгенiуш. - Ми не
принижували себе цiлуванням нечестивих чобiт...
Пана Адамка мов обсипало жаром...
О, примха долi! пх продали на ту галеру, що ┐┐ бачив з гори пан Адамек!
Уже коли вели по трапу, пан Адамек вiдчув тяжкий дух людського немитого
тiла, солоного поту... Здавалося неймовiрним - така краса, величнiсть
судна - i оцей нестерпний сморiд...
пх привели у найнижчий веслярський ярус галери, посадили поряд, надягли
кайдани i поприковували цi кайдани до спiльного для цiлого ряду ланцюга.
Тут же пiдвели цирюльника, який повиголював тупою бритвою голови всiм
трьом, залишивши по оселедцю...
I почалися днi i ночi пекельних мук.
Весло було величезне - зроблене з цiлого дуба. На ньому сидiло семеро -
тро║ полякiв-новачкiв, два козаки з Сiчi, грек i московит. До цi║┐
справдешньо┐ колоди було прибито сiм залiзних скаб. За кожну з цих скаб
держались невiльники i пiд команду-дрiб барабана щосили тягли весло на
себе, далi штовхали його вниз i вiд себе, а потiм пiдiймали круто вгору...
I так без кiнця-краю.
Уже за першi сто гребкiв пан Адамек вiдчув, що його сорочка стала
мокрою, як хлющ, ще за якийсь час у нього запаморочилося в головi - i вiн
завис на веслi...
Та через мить мусив отямитися, бо по його плечах загуляла камча
пiдгiнчого Анвара.
Щойно пан Адамек став знову згинатися та розгинатися при веслi, як
поряд забряжчали кайдани: то пан квгенiуш упав пiд ноги пiдгiнчому. Анвар
за довгi роки сво║┐ собачо┐ служби так призвича┐вся лупити невiльникiв, що
йому не заважали нi весло, нi рiзнi надбудови вгорi та збоку. Вiн лупив
хвацьки - пан Адамек кра║м ока спостерiг, як сорочка пана квгенiуша
почервонiла од кровi. На хвильку стало шкода свого недавнього приятеля,
але затим подумалося: терпи, мерзото, заслужив!..
За кiлька днiв та ночей пана Адамка, пана квгенiуша та пана Влодзiмежа
вже було не впiзнати - худi, почорнiлi, оброслi щетиною, без сорочок, iз
саднами та струпами на плечах i спинах, вони нагадували якiсь привиди. Як
тiльки переставав бити барабан, вони повисали на веслах i тут же засинали,
незважаючи на голод, на болi, на тяжкi безрадiснi думи.
Сусiда злiворуч - козак Панас - такий же худющий, як i пан Адамек,
такий же мовчазний i замкнутий, одного разу, пiд час стоянки галери бiля
якогось прибережного кримського села, за кiлька акче купив цiлий мiшок
варених баранячих голiв - пiдгiнчий Анвар iнодi дозволяв мiсцевим жителям
пiд час стоянок заглядати й на нижнiй ярус галери.
Тi голови були у вовнi, пан Адамек не уявляв, як це ┐х можна ┐сти. I
тут козак Панас простягнув йому одну таку голову й мовив:
- пж, пане ляше! пж, а то умреш!
Пан Адамек, переборюючи огиду, одiрвав од варено┐ голови вухо i
обережно надкусив. Вухо було напiвсире, несолоне, але пан Адамек
проковтнув його, щоб хоч трохи угамувати вовчий голод. Незчувся, як обгриз
пiвголови.
I раптом подумав: а мо┐ товаришi? Зирнув убiк - побачив голоднi очi
пана квгенiуша. А далi - безтямний погляд пана Влодзiмежа.
Якусь мить вагався - давати ┐м чи не давати. I вiддав пановi
квгенiушевi, який ловив очима кожен його жест.
Стало шкода, що вiддав, але пан Адамек уперше в життi бачив такi
тваринно голоднi очi в людини...
Поглянув на козака Панаса. Той обсмоктував кiстки з того, що буквально
кiлька хвилин тому називалося баранячою головою. Зустрiлися поглядами. Пан
Адамек тут же опустив очi - не посмiв просити для себе ще одну голову.
Пан квгенiуш дощенту обгриз баранячу голову, не залишивши нi крихти
пановi Влодзiмежу.
Тодi пан Адамек насмiлився попросити:
- Козаче, i для того мого земляка дай!
- Iншим разом, - одповiв Панас.
"Iнший раз" настав аж через пiвдоби. Тепер пан квгенiуш не одержав
нiчого, зате ж пан Влодзiмеж хоч трохи втамував свiй голод.
- Чого ти панька║шся з ними? - запитав якось Панас. У Панаса були
колючi чорнi очi, i коли вiн ними дивився на пана Адамка, той
потуплювався, бо не мiг знести погляду. Навiть пiдгiнчий Анвар менше
замахувався камчею на козака Панаса...
"А ти часом не зна║шся з нечистою силою?" - хотiв запитати в Панаса пан
Адамек, але не насмiлився.
- Так чого ото ти панька║шся з ними? - перепитав козак Панас.
- Земляки!
- Ну то й що? Я по ┐хнiх очах бачу, що вони тебе ненавидять. Бо ти,
напевно, духом вищий за них...
- Не будемо про це говорити, козаче, - похмуро вiдповiв пан Адамек. -
Землякiв, як i родичiв, не обирають... А бог да║...
Козак нiчого не вiдповiв, а тiльки блиснув сво┐ми темними, як нiч,
очима, i пановi Адамку стало це по собi. Щось отой козак, певне, замишляв,
але що - поки що пановi Адамку не казав...
З панами Влодзiмежем та квгенiушем пан Адамек уперто не розмовляв ось
уже кiлька днiв. З паном квгенiушем за те, що вiн посмiв образити його,
шляхтича, а з паном Влодзiмежем - за те, що в того не вистачило розуму
стати на оборону пана Адамка. "Доки не попросять пробачення обидва, доти з
ними анi слова", - поклав сам собi пан Адамек.
Так вони проплавали днiв iз десять, ┐хня галера iшла уздовж схiдних
берегiв Криму, кiлька разiв лунали з палуби гарматнi пострiли, але чого б
то - невiльники не знали.
Якось уночi барабан забив скорiше, пiдгiнчi забiгали моторнiше,
гарапники та камчi засвистiли пронизливiше. З палуби залунали пострiли,
потiм стали бухати гармати. Галера летiла, мов на крилах, а барабан бив
усе дрiбнiше й дрiбнiше. Уже впав пiд весло пан квгенiуш, i пiдгiнчий
навiть не встиг вiдшмагати його як слiд, бо й на iнших лавах попадало
кiлька невiльникiв. Весло поважчало ще бiльше - то пан Влодзiмеж завис на
ньому. Пан Адамек, дво║ козакiв та грек з московитом намагалися не
вибитися з ритму, але через кiлька тактiв збилися - i тут по ┐хнiх спинах
загуляли гарапник та камча - Анвар лупив обома руками одразу...
Цi║┐ ночi на галерi померло одинадцять невiльникiв - не витримали
шалено┐ гонки та нага┐в пiдгiнчих.
Десь аж за тиждень по тому козак Панас довiдався, за ким то гналася
галера.
- Донськi козаки пройшли повз Крим, - сказав вiн пановi Адамку i вперше
за всi днi всмiхнувся.
- I що з того? - запитав пан Адамек.
- Та нiчого. Може, з другого боку козаки запорiзькi надiйдуть...
- Надiйдуть, надiйдуть, - радiсно вигукнув пан Адамек. - Я точно знаю,
що надiйдуть. Вже надiйшли!
Козак Панас недовiрливо подивився на пана Адамка - звiдки йому вiдомi
козацькi та║мницi?!
- Я добре знаю, що мусять надiйти, - прошепотiв пан Адамек. I став
розповiдати козаковi Панасу iсторiю всiх сво┐х останнiх пригод.
- Падлюки ж ви! - поволi промовив Панас i вiдсунувся вiд пана Адамка. -
Стрiлись би ви менi в чистiм полi, я б вам швиденько поодчiсував би
голови...
- Але ж зрозумiй... - почав було пан Адамек.
Козак Панас вiдсунувся ще далi.
Хлюпотiло море за бортом, сонячнi блищики стрибали по стiнах та стелi,
болiли руки й ноги, болiли костi й душа...
- Ти зна║ш, скiльки козакiв буде цього року в походi? - не повертаючи
обличчя до пана Адамка, запитав козак Панас.
- Знаю. Тисяч з п'ятнадцять.
Козак Панас помовчав, мовби зважував те, що почув. Потiм повернув
обличчя до пана Адамка i, дивлячись йому в вiчi сво┐ми до божевiлля
чорними характерницькими очима, прошипiв :
- Здрайцi чортовi... I тебе б - на палю, хоч ти здрайця! Я б вас - на
палi, на палi... - i кращий серед них... А все одно
Нi пан Адамек, нi козак Панас не знали про те, що в донесеннi сеньйора
Гасперонi дату козацького походу подано неправильно - розбiйницький писар
за наказом свого отамана Амета Киримли виправив цифри i слова так, що
турки чекатимуть козакiв аж через мiсяць. А вони вже зараз гуляють у
Чорному морi!
Сидiв на лавi, вiдпочивав пiсля тяжко┐, виснажливо┐ роботи пiдгiнчий
Анвар.
Зиркнув у його бiк козак Панас, пронизав сво┐ми очима характерницькими.
Аж прокинувся Анвар, глип сюди, глип туди - хто б то мав за ним
слiдкувати?!
- Ну, зачекай, - тихо-тихо прошепотiв козак Панас. - Сидiтимеш ти ще в
мене на палi...
Спав рудий московит, рудi вуса лiзли в його пощерблений рот, хропiв
грек, ще один козак лежав як мертвий, схлипували й здригались увi снi пал
квгенiуш та пан Влодзiмеж.
На палубi лунали чи┐сь веселi крики, свiтило сонце, i хтось бамкав
залiзом по залiзу.
I нiхто не знав на галерi, що десь там, на пiвднi, вже вiдпалав
Трапезонт, що горить Синоп, що тисячi бранцiв пливуть на вiдбитих у туркiв
галерах - таких, як оця, - додому, на волю, з неволi агарянсько┐...
РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, _
у якому йдеться про долю та ┐┐ химерi┐, _
що знову зводять та розводять людськi дороги _
Десь пiд ранок Яремко прив'язався-таки до щогли i, вибившись iз сил,
зомлiв...
Очумався аж увечерi, кричав, гукав, але навколо була сама темрява.
Страшенно хотiлося пити, ┐сти. Вiн весь задубiв вiд холоду й вiдчував, що
ось-ось помре.
Щось хлюпнуло. Вiдкрив рота, прохрипiв:
- Рятуйте!
Вiдчув - чи┐сь руки мацають його плечi, голову, вiдв'язують його вiд
щогли й затягують у човен - на щось слизьке й м'яке.
Iз зусиллям вiдкрив рота й прохрипiв:
- Я - козак... козак... козак...
У вiдповiдь пролунав зойк жаху...
Потiм Яремковi снилося: вiн у лiсi з хлопцями сидить на деревi, а внизу
те дерево рубають графськi робiтники, - i от трiщить-трiщить, пада║
високий дуб, - i вiн, Яремко, пада║, пада║, пада║...
"Мамо! Мамо!" - кричав вiн щосили, i тодi чиясь рука клала йому на
розпашiлого лоба щось холодно-мокре, i тодi трохи легшало.
Вiн хотiв ту руку помацати, та не мiг i пальцем ворухнути, вiн хотiв
вiдкрити очi, та повiки були такi важезнi, що його кидало у гарячий пiт
при спробi ┐х розплющити, а голова йшла обертом - i вiн провалювався в
безвiсть...
Iнодi, мов увi снi, долинали якiсь голоси. Нiби говорили чоловiк i
дiвчина. Чув навiть дихання цi║┐ дiвчини i дотик ┐┐ пальчикiв, але нiяк не
мiг зрозумiти, про що вона говорить з чоловiком. Вiдчував, як вузенька
нiжна долонька пiдводила йому голову. Потiм вiдчував, що йому до вуст
прикладають чашку з якимось гарячим напо║м, вiн одкривав рота й пив, що
йому давали, i йому легшало... I вiн спав, спав, спав...
I от настав ранок, коли Яремковi вже не захотiлося спати. Вiн
прокинувся й розплющив очi. Довго думав i не мiг додуматися, де це вiн.
Бачив над собою грубообтесанi дошки, крiзь шпаровиння вигляда║ якась
трава, ганчiр'я якесь...
"Де ж це я?" - вiн пильно-пильно вдивлявся в дошки над собою, наче там
мало бути написане щось таке, вiд чого йому все стане ясне й зрозумiле...
I раптом збоку пролунав смiх - той самий дiвчачий голосок, що снився
йому, марився, чувся...
Вiн повернув голову i, дивуючись сво║му голосовi, запитав:
- Хто тут ║?
Смiх тут же урвався. Потiм щось швиденько задрiботiло по землi - i над
Яремком схилилося чорнобриве дiвчаче обличчячко. Звiсилось кiлька тонюнiх
кiсок.
- Мерхаба! - сказала вона. Яремко закрутив головою: не розумiю.
Обличчя дiвчинки спохмурнiло.
- Iллях? - раптом спитала вона. Знову закрутив головою.
- Урус?
"Урус, урус... Десь вiн уже чув це слово. Ах, так, Клюсик розповiдав,
що турки й татари звуть укра┐нцiв та московитiв урусами..."
Яремко, ледь усмiхнувшись, вiдповiв:
- Урус... Козак.
Дiвчинка тут же закрила обличчя руками й скрикнула щось незрозумiле.
...Але де ж це вiн? Що з ним? Де Клюсик? Де Клюсик?! Таж нема Клюсика,
ще при Трапезонтi загинув. А при Синопi загинув Джузеппе... Загинув,
вiдштовхуючи Олександра вiд кулi мерзотника Гасперонi. Чи знають козаки,
що Гасперонi хотiв убити Олександра? Треба сказати... Але де козаки?
Дiвчина наполовину вiдкрила обличчячко й одним оком видивлялася Яремка.
- Де я? - запитав вiн.
Дiвчина знову закрила обличчя.
Але де ж це вiн?..
Вiн напружено пригаду║. Був бiй у морi, палали турецькi кораблi.
Сеньйор Гасперонi стрiляв в Олександра. Потiм... Потiм вiн, Яремко, летить
у море... Холодна вода... Солона... Потiм - обвуглена щогла... Пiдвiв руку
- на нiй ще й досi чорнi слiди вiд вугля. Хтось пiдплив на човнi,
вiдв'язав його... Що далi? Куди вони при┐хали? Що це за дiвчина?
Раптом його всього мовби жаром обсипало: турки! Вiн у туркiв! I ця
дiвчина - туркеня. I отой чоловiк, що вiн чув його голос - турок теж.
Дiвчинка знову дивилася на Яремка.
- Ти - туркеня? Ви - турки? - прошепотiв. Дiвчинка дивилася запитливо,
не клiпаючи очима. Показав на себе:
- Урус. Козак. Урус. Козак. Потiм тицьнув пальцем на дiвчинку:
- А ти?
- Бiбiгуль, - блиснувши оком, вiдповiла дiвчинка. Бiбiгуль... Що ж це
за люди такi - бiбiгулi? Повернув голову в той бiк, звiдки завжди чув
голос чоловiка i, показавши туди рукою, запитав:
- Бiбiгуль?
Дiвчинка закрутила головою: нi.
- Мен... мен... Бiбiгуль, - ткнула пальцем собi в груди. Потiм повела
рукою в той бiк, що й Яремко:
- Ота... ота... Абдулла...
Ясно. Абдулла - то турецьке iм'я. А дiвчину звуть, мабуть, Бiбiгуль...
Смiшне iм'я. Перепитав:
- Бiбiгуль?
Вона радiсно засмiялась i закивала головою: так, мовляв, так...
Рипнули дверi. Дiвчинку мов вiтром здуло вiд його постелi... Яремко
побачив - зайшов чоловiк. Невисокий, горбоносий, з втомленими очима...
Дiвчинка про щось швидко-швидко почала з ним говорити. Чоловiк слухав
┐┐, кивав головою i всмiхався. Дiвчинка кiлька раз повторювала слова
"урус", "гяур", а чоловiк кивав головою i всмiхався. I Яремко зрозумiв, що
той чоловiк давно зна║, кого вiн урятував. "Мабуть, по хрестику
здогадався", - подумав Яремко. Вiн забув, що сам сказав у морi, що вiн
козак. Мацнув себе за груди, але хрестика не знайшов. Вiн, мабуть,
загубився в морi...
"Де ж це козаки? - подумав з таким болем, що сльози бризнули з його
очей. - Де ж козаки? Треба ┐х швидше шукати... Може, вони ще в Синопi?"
Вiн запитав:
- Козаки в Синопi?
Турок подивився на Яремка й заперечно похитав головою:
- Йок![154]
- А де ж вони?
Турок нiчого не зрозумiв.
Що робити? Для чого врятував його цей турок? Чи допоможе вiн?
Мабуть, допоможе, раз урятував. Але треба якось порозумiтися з ним.
Яремко пiдвiвся з постелi. Тiло було важким i неслухняним. Спробував
пiти назустрiч турковi, та завертiлося все перед очима. Якби не туркова
рука - упав би...
Турок вивiв його надвiр.
Яремко жадiбно вдихав морське повiтря. Було зовсiм тепло. Сонце
пiдбилося пiд обiд. Турок притримував хлопця за плечi.
- Де Синоп? - запитав Яремко. Турок показав на схiд.
- А козаки? Чайки?
Турок знизав плечима, показав рукою на пiвнiч, промовивши фразу, в якiй
прозвучали слова: Кефе? Гезльов, Ячаков...
- А Стамбул? Вони на Стамбул пiшли!
- Йок! - заперечно закрутив головою турок.
- Та нi, на Стамбул, я точно знаю, - мовив Яремко, показавши рукою на
захiд. I знову турок закрутив головою. А далi:
- Кефе! Ячаков! Гезльов!
Козаки й справдi пiшли на пiвнiч, а не на захiд. Три днi побенкетувавши
в Синопi, - Олександр на цей раз дозволив таку розкiш, - козацька армада
рушила в напрямку до Кафи. Разом з козацьким флотом iшло з десяток галер
та шарант. Дванадцять тисяч невiльникiв ┐хали на батькiвщину.
Радiсна пiсня лунала над Чорним морем...
Вирiшено було так: пiсля взяття Кафи частина донцiв та запорожцiв
проведе цi галери й шаранти майже до Азова, а iам, висадившись на
пустельному березi, доведе невiльникiв до Новочеркаська. Звiдти легше буде
добиратися i на Московщину, i на Укра┐ну, i в Богданiю. А потiм запорожцi
й донцi повертають назад, до Кафи, i всi разом iдуть на Стамбул...
- От тепер, пане Недайборщ, ти можеш забрати i свою галеру, - сказав
Олександр, коли нарештi було вирiшено, що робити з невiльниками та скiльки
часу доведеться пробути бiля Кафи.
- Та заберу вже, - пахнув люлькою Карпо. - Жаль - Клюсика немас...
- Треба було за злотом не гнатися...
- Не собi ж старався. Для братства. Для братських шкiл, для науки, для
викупу невiльникiв злото потрiбне... Тобi, отамане, воно, мабуть, не
пече... Ти вiзьмеш трон султанський - ото й уся твоя турбота... А не
вiзьмеш - знову в квропу подасися... А нам тут жити. I нашим нащадкам жити
тут. Отак...
- Ти зна║ш - не дуже воно менi байдуже, - сказав Олександр, подумавши.
- Як iшов сюди, думав про козакiв як про вiйськову силу, потрiбну для
одного походу... А зараз думаю не так...
Помовчали.
- Як там Джузеппе, бiдолаха? - зiтхнув Карпо. - Ох же ж i шпурнув вiн
тебе у море!
- Славний чоловiк, - сказав Олександр. - Ходiмо до нього.
Вони пiдiйшли до постелi, на якiй лежав Джузеппе. Вiн був ще дуже
слабий, але говорити мiг. Бiля нього день i нiч сидiли Петро i Йован. Коли
поранений побачив бiля себе Олександра i Недайборща, вiн аж заусмiхався.
- Сеньйоре отамане! - прохрипiв Джузеппе. - Я прошу в товариства
горiлки для загоювання ран, а вони не дають. Кажуть, що в морi пити -
грiх...
- Бо таки грiх, - сказав Карпо Недайборщ. - Хто п'║ в морi, той не
православний чоловiк, а гiрший за католика...
- От-от, - зрадiв Джузеппе, - я ж якраз i ║ католик... Дай горiлочки, а
то ж уся душа зсохлася... Всi лiкарi квропи радять. У нас у Трi║стi так
був випадок. Герцогу Вiтторiо дi Грацiанi якийсь йолоп проткнув живiт.
Лiкар сказав: кличте падре, менi тут робити нiчого... А тут якраз я
нагодився... Збрехав, що я лiкар. Почав лiкувати герцога горiлкою...
- Ясно, - сказав Олександр, - герцог ожив i живе й досi.
- От бачиш, сам отаман Чорногорець пiдтверджу║ мо┐ слова... Дай
горiлки, а то умру, а у вас тут i пастора нема║.
- Дам, дам, - пообiцяв Недайборщ...
- Я ще з сеньйора отамана дертиму горiлку барилами... А як стане
султаном, то...
- Ну, досить, - спохмурнiв Олександр. - Не треба про це говорити...
- I справдi, де ще те телятко, а вiн уже з довбнею...
- Не з довбнею, а з пляшкою, - поправив Недайборща Джузеппе i втомлено
заплющив очi.
Саме в той час, коли Яремко стояв на березi моря й марно сподiвався
побачити на обрi┐ вiтрило козацько┐ чайки, курним шляхом, що вiв на
Стамбул, мчав вершник.
Вiн був в одязi простого сипаха, його обличчя почорнiло вiд сонця й
пилюки, на щоках вiдросла густа щетина...
Вершник поспiшав, хоч знав: Стамбул жорстоко кара║ тих, що приносять
лихi вiстi. Та все одно поспiшав, сподiваючись: його мусять помилувати...
Це був джасус Кемаль, прозваний Сусом, один з найдосвiдченiших шпигунiв
Туреччини. Вiн здiйснив чимало хитромудрих iнтриг, завдяки йому було вбито
чимало високоповажних ворогiв Туреччини, але на цей раз усе зiрвалося.
"Нi, нi, нi, Кемалю, - говорив сам до себе, пiдганяючи коня. - Ти
зазнався, ти налякався, тому в тебе нiчого не вийшло з Ях'║ю. Ти мусив
врахувати, що Олександра неможливо вбити серед козакiв - вони бережуть
його. Тобi могло пощастити, але за це ти заплатив би життям. Ти не зробив
цього - зрозумiло чому... Отже, треба було шукати ще якогось шляху. Ти
його не знайшов... Ти постарiв, Кемалю, ти став базiкою й товстуном..."
Вiн люто поганяв коня, якого ще вранцi добув, роззбро┐вши й
пограбувавши одного сипаха. Хай дяку║ долi, що лишився живий... А кiнь i
його одяг потрiбнi людинi, що викону║ завдання державно┐ ваги.
"Що я скажу великому вiзировi? - мучився Кемаль. - Що нi в якому разi
не можна посилати флот до Синопа й Трапезонта, а слiд тримати його при
Стамбулi? Великий вiзир, напевне, зна║ це не згiрш за мене. Я маю сказати
iнше - як знищити Олександра. А я цього не знаю... Правда, ║ один план.
Ризикований, але... Але якщо цей план удасться - Олександра не буде..."
Недавнiй сеньйор Гасперонi пiдганяв коня. Вiн знав, Стамбул буде
незадоволений, але навiть отi данi про Ях'ю, якi подасть Кемаль, стануть у
пригодi в боротьбi проти запеклого ворога iмперi┐. Думки його нараз
перескочили на Яремка.
"Чортове щеня! Весь час не давав менi й дихнути... Якби не вiн,
Олександр був би за другим пострiлом мертвий... Жаль, що ти втопився, а то
б я тебе й пiд землею знайшов... Я б тобi вигадав таку кару!.."
Ода-башi Селiм наказав вивести свою яничарську орту в двiр батури.
Коли всi вишикувалися. Селiм сказав:
- Яничари! Ви славно робите свою справу. Я нагороджу вас цiлою чашею
золотих дукатiв... Роздiлiть порiвну... Тепер ще одне. Зараз я i десять
найкращих во┐нiв, яких я сам виберу, мусимо негайно ви┐хати до Стамбула -
для важливо┐ справи. Замiсть мене буде вам ода-башею Урхан Сирик.
Слухайтеся його, як мене самого. Я думаю, що через мiсяць-два ми всi
повернемося назад...
Яничари мовчки слухали промову свого ода-башi. Вони заздрили йому.
Щасливий - незабаром побачить Стамбул!
Вони не знали, що шлях ода-башi лежить не до Стамбула, а в далеку
Чорногорiю. Сам ода-башi не мiг би пояснити, яка сила тягне його шукати
невiдому жiнку, що колись народила його. Але та сила була могутня... Вiн
знав про ту жiнку тiльки, що звуть ┐┐ Устя i що живе вона десь у
Цетинському монастирi. Навiщо вiн ┐хав до не┐? Що вiн мав ┐й сказати?
Ода-башi наказав яничарам розiйтися. Вибранi ним супутники вже чекали.
Селiмовi пiдвели коня. Вiн скочив у сiдло й помчав до брами...
Загуркотiли ворота... Потiм копита протупотiли по дошках мосту...
Бездомнi пси бiгали ночами бiля Пiщаних ворiт. Вартовi ┐х не вiдганяли
- все ж iз ними не так моторошно, як ото стояти сам на сам з нiччю,
мiсяцем, бiлим, як примара, i слухати стогiн почепленого на гак
Спиридона...
Софiю було втоплено, а Спиридон конав на гаку й не мiг померти.
Вiн висiв i хрипiв:
- Убийте!.. Убийте!..
I кров капала з рани на помiст, i собаки з на┐жаченою шерстю злизували
┐┐.
- Убийте!.. Убийте!..
Мiсяць котився по небу, чорнi тiнi рiзали землю. Походжали мовчки
вартовi, вили собаки, хрипiв Спиридон.
З-за дерева висунулась якась тiнь. Спиридон розплющив очi й побачив ┐┐.
Прохрипiв з благанням i надi║ю:
- Убийте!..
Широко вiдкритими очима вiн бачив, як тiнь навела на нього пiстоль.
Нарештi, нарештi кiнець його мукам...
Вiн хотiв шепотiти якусь молитву, але тiльки прохрипiв:
- Спасибi...
I в цю мить гримнув пострiл...
Вартовi довго гналися за тим, хто прострелив голову почепленому на гак
злочинцевi й тим самим урятував його вiд заслужених мук. Але наздогнати
порушника порядку не вдалося.
...Мiмар Муса витер пiт з чола. Руки його тремтiли. Не було чим дихати.
Вiн сiв за стiл i обхопив голову руками. Потiм забрав руки й при свiтлi
свiчки подивився на них. Йому здавалося, що на них - Спиридонова кров...
Погляд упав на креслення. Нова мечеть видiлася йому крiзь тонкi лiнi┐,
рвалася в небеса.
- А х-х-хто м-ме-н-н-не п-п-позб-бав-вить од мук? - запитав сам себе.
Десь далеко вили собаки. Погасив свiчку й довго дивився в небо, по
якому котився мiсяць.
Було моторошно. Розпачливо стукотiло серце.
I чувся Спиридонiв хрип:
- Убийте... Убийте...
Галя стояла на колiнах бiля матерi, а мати ридала. Ридала тяжко, аж
заходилася, наче ховала доньку живою. Мати була ще молода, та пiсля цi║┐
зими стала схожа на бабу. Зовсiм побiлiв i батько.
- Мамочко! - блiда й розгублена благала Галя. - Мамочко, я пiду до
монастиря! Я велика грiшниця! Я мушу замолити свiй грiх!
- Господи! - ридала мати. - Навiщо ж ти так кара║ш нашу родину? За що?
- Я без хреста прийшла додому, мамо!
- Тебе силою, донько, силою змусили!
- Все одно: грiх! Все одно: грiх!
- Тебе - силою...
- Не силою, мамо! Я - сама! Я сама потоптала хрест й згубила свою душу!
- Ти врятувала iнших, - кашлянув батько суворо. - Ти зробила, як
свята...
- Не свята я, тату! Я - грiшниця! Пустiть мене в монастир - я вiдмолю
всi сво┐ грiхи! Я черницею стану...
- А ми, доню, так хотiли онукiв сво┐х бавити... Навiщо ж ти наш рiд
отак зневажа║ш? Що бог скаже?
- Пустiть мене! - закричала Галя й вибiгла з хати...
...Розтрiпана, заплакана, вона бiгла через Сугаки на гору, до
старезного береста. Вiн ще не розбрунькувався, але якась, ще не помiтна
оковi, тiльки вiдчутна зеленiсть з'явилася в повiтрi навколо нього...
Коли вийшла на гору, вiдчула, як усю ┐┐ обвiяло вiтром - таким чистим i
юним, аж серце зайшлося. I пахло мокрою землею, i зелом пахло, i
синiм-синiм небом.
А трохи збоку побачила високу могилу. Галя пiшла до не┐. Вона йшла i
плакала, а назустрiч ┐й бiг безрукий чоловiк i щось гукав, вимахуючи
сво┐ми обрубками...
ЕПIЛОГ, _
який, власне, е не епiлогом, а початком розповiдi про те, _
що ма║ вiдбутися далi... _
Двi приголомшливi перемоги об'║днаного флоту запорозьких та донських
козакiв - перемоги, здобутi при Трапезонтi й Синопi, - стрясли Османську
iмперiю. Мов страшна луна, котилася по iмперi┐ моторошна звiстка про
знищення великих гарнiзонiв у цих мiстах, про визволення тисяч бранцiв,
про потоплення багатьох десяткiв кораблiв. У Стамбулi поширилась чутка, що
козаки висадились у Синопi й тепер, визволяючи та озброюючи бранцiв,
простують сушею на столицю. Це викликало неймовiрну панiку. Турки й досi
пам'ятали, як сторiччя тому козаки, здiйснюючи свiй похiд навколо Чорного
моря, пройшли з боями по кавказькому узбережжю, по пiвнiчнiй Анатолi┐, по
схiднiй Болгарi┐ - i нiяка сила ┐х не могла тодi спинити.
А що може спинити ┐х зараз, коли гяури стали такими дужими?
Та чутка не пiдтвердилась. Розгромивши туркiв при Трапезонтi й Синопi,
козаки пiшли у вiдкрите море i зникли з турецький очей.
Турецька ескадра кiлька днiв та ночей плавала на пiвнiч вiд Босфору -
стерегла, пильнувала, чекала козакiв перед Стамбулом.
Та минав день за днем, минала тривожна нiч за нiччю, а козаки не
з'являлися.
Мовби вийшли в море - i там геть усiх поглинули хвилi.
Ось уже й тиждень минув.
Пригрiвало весняне сонце, повiвав ласкавий вiтерець.
В цей день повз турецьку ескадру пройшло на Стамбул два поштових
суденця - одне з Кафи, друге - з Ячакова. Повiдомили - у Кафi повний
спокiй, про козакiв нiчого не чути, але гарнiзон, звичайно, пильну║, i,
якщо гяури спробують напасти, то ┐м же буде зле. В Ячаковi - тихо теж.
Шакiр-ре┐с, прогавивши козакiв, коли вони виходили з Днiпра у море, тепер
у всеозбро║ннi чека║ ┐хнього повернення.
Тепер ┐м не проскочити!..
Козакiв - нi слуху, нi духу.
А в Стамбулi було тривожно. Спiшно ремонтували укрiплення вздовж обох
берегiв Босфору, пристрiлювали гармати, поповнювали запаси пороху та ядер.
Знову натягували велетенський ланцюг через протоку - вiн колись не зупинив
чайок Сагайдачного, але, може, зупинить Ях'ю...
А козакiв не було й не було.
Проте щоденно у мечетях лунали молитви до аллаха, молитви слiзнi,
благальнi: врятуй, аллах, нас, зглянься, пошли бурю, мор, смерть гяурам!
Бурi не було. Повiвав з пiвнiчного сходу веселий легiт.
...А козаки тим часом дрейфували бiля кавказьких берегiв.
Був ранок. Сонце тiльки наполовину визирнуло з води. Олександр стояв на
носi байдака й дивився на захiд. Десь там прича┐лася Кафа.
Вiн вирiшив остаточно - спочатку на Кафу. Хай козаки вiдпочинуть,
одiспляться, залiкують трохи рани, а турки втомляться чекати, - отодi й
упасти на них, як снiг на голову.
Взяти Кафу, зруйнувати порт, спалити кораблi, повизволяти бранцiв,
поповнити ними сво┐ порiдiлi ряди - i вже затим рушити на Стамбул.
Приголомшенi страшними звiстками, якi надходитимуть з рiзних кiнцiв,
турки розгубляться, вони не зможуть чинити великого опору. I Стамбул упаде
пiд йоги Олександровi Чорногорському - султановi Ях'┐.
Бiла чайка, осяяна сонцем, летiла над хвилями. Вона була червоною од
ранкового сонця. I здавалося Олександровi, що то летить якась дивовижна
гаряча iскра. Вона летить на пiвдень, на Стамбул...
Летiла над ранковим тривожним морем.
Очi Олександра-Ях'┐ летiли за нею...
Кiнець першо┐ книги
[1] Досить (тур.)._
[2] Вояки з кiнних загонiв турецького вiйська.
[3] кгипет (тур.)._
[4] Собака (тур.)._
[5] Намiсник султана, правитель областi в Туреччинi.
[6] Замiжня жiнка (тур.)._
[7] Iм'я (тур.)._
[8] Звiдки? (тур.)._
[9] Спецiальне турецьке вiйсько, набране з юнакiв рiзних нетурецьких
нацiональностей (сербiв, болгарiв, грекiв, ║вре┐в, грузинiв, укра┐нцiв,
полякiв та iн.), яких омусульманювали й потурчували. Яничари (║нi черi -
нове вiйсько) були основною i найхоробрiшою частиною турецько┐ армi┐.
[10] Китаю (тур.)._
[11] Змiя (тур.)._
[12] Гримуча змiя (тур.)._
[13] Нiкчемна жiнка (тур.)._
[14] Нагайка (тур.)._
[15] Молода мати (болг.)._
[16] квнух (тур.)._
[17] Вельми значна жiнка (тур.)._
[18] Мучитель (тур.)._
[19] Рiд турецького вiйська - важка кiннота.._
[20] Мама (тур.)_
[21] Тварина (тур.). _
[22] Нечистоти (тур.)._
[23] Майстер (тур.)._
[24] Ваша значнiсть (тур.)._
[25] Османли (османець) - так називали себе турки, мешканцi Османсько┐
iмперi┐.
[26] Сулейман Законодавець (Канунi) - наймогутнiший турецький султан,
що правив у XVI сторiччi. Його дружина Роксолана (укра┐нка Настя
Лiсовська) мала на нього великий вплив. Вiйсько Сулеймана, остерiгаючись
запорозьких козакiв, якi успiшно вiдбивали напади, i справдi в тi роки не
робило значних наскокiв на Укра┐ну.
[27] Висока Брама (араб.)._ Так називали канцелярiю султана, а iнодi
також i всю iмперiю.
[28] Так у старовину мусульмани називали весь свiт. Сiм кiшварiв - сiм
клiматiв, сiм частин свiту - за уявленням мусульманських учених.
[29] Султанський указ (тур.)._
[30] Тюрма (тур.)._
[31] Швидкохiдне парусне судно.
[32] Капiтан.
[33] Свято Iллi.
[34] Кафа (тепер Феодосiя) - мiсто в Криму, один з найбiльших центрiв
работоргiвлi в середнi вiки.
[35] Хаджi - той, хто здiйснив подорож (хадж) до Мекки; вельми шанована
на мусульманському Сходi людина.
[36] Загони (тур.). _
[37] Нема║ бога, окрiм аллаха, i Мухаммед його пророк (араб.)._
[38] Мусульманський монах.
[39] "Кiнський майдан", на якому збиралися яничари, коли пiдiймали
повстання.
[40] Заколот (тур.)._
[41] пжа (юшка), що варилася в яничарських казанах на цiлу орту - роту.
[42] Мухаммед II Завойовник.
[43] Селiм I Грiзний.
[44] Селiм II П'яниця.
[45] Казарми (тур.)_
[46] Вiслюк (тур.). _
[47] Грiх (тур.)._
[48] Командир яничарсько┐ сотнi (тур.)._
[49] Товстогубий (тур.)._
[50] Пащека (тур.)._
[51] Падлюка (тур.). _
[52] Рукоятка кинджала (тур.)._
[53] Довга палиця (тур.)._
[54] Паля (тур.)._
[55] Бунтiвник (тур.)._
[56] Вояк з корпусу важко┐ кiнноти.
[57] Двiрцева охорона (тур.)._
[58] Десятник у яничарiв.
[59] Штурм (тур.)._
[60] Бойовий вигук на зразок "ура!" (тур.)._
[61] Боже, поможи! (тур.)._
[62] Посудина для збирання слiз, якi проливали дружини, коли ┐хнi
чоловiки були в походi.
[63] Хай живе заколот! (тур.)._
[64] Начальник охорони (тур.). _
[65] Слуги (тур.)._
[66] Нужник (тур.)._
[67] Шпигун (тур.)._
[68] Нема║ бога, окрiм аллаха... (араб.)._
[69] Днiстер (тур.)._
[70] Кодряну молдавською мовою означа║ - лiсовий чоловiк.
[71] Спасибi (молд.)._
[72] Тиф (тур.)._
[73] Добрий вечiр (тур.)._
[74] Добрий вечiр! Гостинно просимо! (тур.)._
[75] Олександр граф Чорногорський (iтал.)._
[76] Так тодi часто називали Молдавiю.
[77] На добранiч (║вр.)._
[78] Ланцюг, кайдани (тур.)._
[79] Коники (тур.)._
[80] Зодчi (тур.)._
[81] Хто там? (тур.). _
[82] Допоможiть (тур,)._
[83] Ми ┐мо, аби жити, а не живемо, аби ┐сти (лат.)._
[84] Геть звiдси! (тур.)._
[85] Фернандо Магеллану.
[86] Iсторiя - навчителька життя (лат.)._
[87] Хто добре слуха║ - добре вчиться (лат)._
[88] Хто це? (тур.)._
[89] Хто тут? (тур.)._
[90] Дядько (молд.)._
[91] Носиться по хвилях
[92] Жiнка в гаремi (тур.)._
[93] квропа.
[94] Цейлон.
[95] На картах турецького адмiрала Пiрi-ре┐са показано було навiть
Антарктиду (ще до того, як ┐┐ вiдкрили Лазарев та Беллiнсгаузен.)
[96] Кучер (польськ.)._
[97] Добридень (тур.)._
[98] Кайдани (тур.)._
[99] Об'║днання православно┐ i католицько┐ церков пiд зверхнiстю
римського папи. Тут ма║ться на увазi Брестська церковна унiя 1596 р.
[100] Iноземець (фр.)._
[101] Любов (фр.)._
[102] Йдеться про великого поета Узбекистану i всього Сходу Алiшера
Наво┐ (1441 - 1501 pp.). Наво┐ в перекладi на укра┐нську мову означа║
"Спiвучий".
[103] До побачення (iтал.)._
[104] Шукати рятунку у втечi (лат.)._
[105] пхати конем (лат.)._
[106] Дуже добре (молд.)._
[107] Острiв Крiт.
[108] Очакiв (тур.)._
[109] Фортеця.
[110] Суддя (тур.)._
[111] Цар Агесiлай кульгав на одну ногу (лат.)._
[112] Страшно сказати (лат.)._
[113] Тяжко дивитися (лат.)._
[114] Доблесть достойна запозичення, а не заздрощiв (лат.)._
[115] Найкращий зi_ всiх (лат.)._
[116] Не тiльки на землi, але й у водi ║ тварини (лат)._
[117] О той, що прагне слави, що пам'ята║ добро, що не ма║ захисту.
людина, що ма║ вельми значний досвiд у вiйськових справах, що вмi║ грати
на кiфарi (лат.)._
[118] За звича║м предкiв (лат.)._
[119] 1623 рiк за християнським лiточисленням.
[120] Кримчак (лат.)._
[121] Керченська протока. 2
[122] Перекоп (тат.)._
[123] Розбiйник (тат.)._
[124] Нужника (польськ.)_
[125] Ада - острiв. Кримськi татари часто називали весь Крим
Кирим-адаси (Рiв-острiв) чи просто "Ада".
[126] Асан Росiянин (тат )._
[127] Турецько-арабський вислiв, що означа║ побажання щастя; дослiвно
переклада║ться так: якщо бог забажа║.
[128] Турецька кiннота.
[129] Спасибi (тур.)._
[130] Брудний собако! (польськ.)._
[131] Фарисей (польськ.)._
[132] Ось тобi плата! (польськ.)._
[133] Гарматний двiр (тур.)._
[134] Тобто два а половиною мiльйони.
[135] Найбiльшi мусульманськi свята. Рамазан-байрам вiдбува║ться на
початку мiсяця Шеввеля (десятий мiсяць), а курбан-байрам - через 63 днi (у
мiсяцi Зiльхиджi).
[136] Дрiбна турецька монета.
[137] Дiвчина (тур.)._
[138] Безправний селянин.
[139] Полоненi люди на продаж.
[140] Податок за вiру.
[141] Султанський палац.
[142] Солдати двiрцево┐ охорони султана.
[143] Канцелярiя (тур.)._
[144] Начальник капиджiв (тур.)._
[145] Перекладач.
[146] Хай не вистача║ сили, але вже саме бажання заслугову║ на похвалу
(лат.)._
[147] Одна, двi, три (лат.)._
[148] Маяк (грецьк.).
[149] Удосконалений ║вропейський лук, що мав пристро┐ для прицiлювання
та доброго натягування тятиви.
[150] Чортiв сину (молд.)._
[151] Пороховий погрiб.
[152] Зенiт (араб.)._
[153] Католицька молитва "Тебе, боже, хвалимо..." (лат.)._
[154] Нi (тур.).
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT