Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   - Коли ж почалася друга свiтова вiйна, Оксанко?
   3 останньо┐ парти пiдвелося кирпатеньке дiвчатко, невстрiливо заклiпало
очицями.
   - Вiйна почалася в тисяча дев'ятсот сорок дру...- i  крадькома  зирнула
на вчителя.
   Той повагом заплющив очi: не те.
   - В сорок тре?..
   Вчитель ворухнув ногою пiд  столом  i  звалив  цiпок.  Вiн  гримнув  об
пiдлогу, мов карабiн.
   - Я забула, Федоре Несторовичу,прошепотiла Оксанка.
   Учитель обома руками обхопив протез, одсунув його вбiк, щоб не заважав,
i, обiпершись долонею об стiл, нахилився за цiлком.
   Дiти принишкли, похнюпили голiвки.
   -  Сiдай,  Оксанко,сказав  Федiр  Несторович  i  одвернувся  до  вiкна.
Надворi, припадаючи цупким  листям  до  шибок,  видзвонювала  дика  груша,
розчахнута вiтром. В розщепину провалилась  жовтенька  падалиця,  i,  коли
стовбури розгойдувало, падалицю чавучило, з не┐ цiдилась на  кору  прозора
юшечка.
   "Треба б вийняти",подумав.
   До кiнця уроку вiн уже нiкого  не  питав.  А  пiсля  дзвiнка,  гримаючи
залiзними замками на протезi, пошкандибав додому.
   Надворi  було  ясно.  Об  гарячi  жерстянi  дахи   торохкали   каштани,
пiдплигували, як на жаровнi, i падали на брукiвку.  У  ринвах  цвiрiнькали
горобцi, попiд ворiтьми гралися дiти. Федiр Несторович iнодi тупо  на┐здив
протезом на каштан i трохи заточувався.
   - Дядя п'янi...- цявкнуло з-пiд воряк[1] якесь хлоп'я.
   - Цить! - сказало старшеньке.- У дядi ножки нема║. Еге ж, дядю?
   Федiр Несторович зупинився, звiв очi. В карiй глибочинi  загусла  давня
розбуркана туга, притамована плеском лагiдно┐ усмiшки.
   - Еге ж, сину, еге...обiзвався весело i рушив  далi,  уважно  дивлячись
пiд ноги.
   Край селища звернув у вуличку,  заслану  димом  -  палили  огудиння  на
грядках - i зупинився. Звiдси  було  добре  видно  поле,  смушку  зрiзаних
соняшникiв пiд горою i лiс, що вже починав жеврiти. З-за лiсу  пiдiймалася
хмарина, i сонце сiяло в долину жовту каламуть - мабуть, на дощ. А  скрiзь
на обрi┐ небо було чисте й голубе, лише де-не-де лежали на ньому  золотавi
хмарки, мов огребки соломи пiсля жнив.
   Дома Федiр Несторович довго нишпорив у коморi, доки знайшов  старенькi,
ще госпiтальськi милицi.  Вони  були  густо  побитi  шашiллю  i  облiпленi
павутиною; шкiра на пiдпахвах пересохла i порепалась.
   Декiлька разiв  пройшовся  з  ними  по  хатi,  порипуючи  i  сколупуючи
долiвку. Потiм вiдчепив протез.  Холоша  одразу  спорожнiла,  сплюснулась,
тiло втратило рiвновагу i впевненiсть.
   Знадвору увiйшла Одарка - вироблена, але чепурна ще жiнка з чорними  од
землi руками. Федiр Несторович квартирував у не┐ звiдтодi, як повернувся з
госпiталю - у пожмаканiй шинелi, з останньою новенькою медаллю поверх не┐,
з плисковатим речовим мiшком за плечима i на милицях, пофарбованих у колiр
вiйськового грузовика.
   - Ви б, може, й плащ надiли? - спитала Одарка.- Воно таке, як на дощ...
   Потiм ще довго стояла посеред  двору  i  сумними  очима  дивилася  йому
вслiд. А вiн iшов обнiжком,  розгойдуючись  мiж  милицями,  далеко  вперед
викидаючи ногу. Плащ на спинi напнувся халабудою, плечi  гостро  пiднялися
вгору, рукава пiдбукалися по лiктi.
   В степу  запахло  розворушеною  лемешами  землею.  У  рiллях  порпалося
гайвороння, з улоговин виглядали коров'ячi  спини  i  пiдiймалися  прозорi
голубi дими - видно, пастухи палили бур'янища.
   Федоровi Несторовичу пригадалося, як у дитинствi шльопав босими  ногами
по розбитiй чередою степовiй дорозi,  крута  пилюга  гарячими  струмочками
цiдилася крiзь пальцi, а вiтерець виносив з-помiж кiп теплий  дух  спiлого
жита. Корова йшла з пасьби додому повагом, немов з роботи, телятко терлося
у не┐ пiд боком i лiзло до вим'я. Заходило сонце, у  вузеньких  хутiрських
вуличках стояла червона курява, в садках  варилася  на  тринiжках  вечеря,
гупали об землю спiлi яблука... Життя здавалося тодi вiчно щасливим.
   Вийшов на луки. Милицi вгрузали в пухке  дерновиння.  Заблищали  зеленi
калюжки, втканi жабуринням, од Псла потягло сирими гле┐стими берегами.
   Лiс обняв тихим шелестом листя, лопотiнням  спiлих  кисличок,  зарябiли
увiччю мережива тiней.
   Стежка пiшла вниз, через яруги, занесенi ще з весни  трухлим  очеретом,
хмизом i пiр'ям iз старих воронячих гнiзд.  Йти  стало  важче.  Але  Федiр
Несторович,  сам  того  не  помiчаючи,  надолужив  -  спотикався,   хекав,
виважувався на милицях, переплигуючи високi запруди.
   I в тому незлобивому шелестi лiсу, i в димах, i в кожному несподiваному
зламi стежки -  вчувалася  йому  докора  за  те,  що  так  довго  сюди  не
навiдувався.
   За ярками звернув на iншу стежину - свою... Вона майже зовсiм у  бугилi
i подорожнику, обiч не┐ на травах не  сiрiла  курявичка,  збита  людськими
ногами: недовго жила стежка  пiсля  того,  як  забули  ┐┐  люди.  I  Федiр
Несторович сердився на людей, хоч помiж ними бачив лише самого себе.
   Вийшов на просторе узлiсся з одинокою Макаровою хатою над самою  рiчкою
i опинився бiля кладовища.  Хрести  на  ньому  майже  всi  попiдгнивали  й
попадали, а тi, що позалишалися, вщерть заросли бур'янами i чагарником...
   Федiр Несторович попрямував до сво║┐ колишньо┐ садиби i  ледве  впiзнав
┐┐ серед iнших згарищ - так вона заросла i здичавiла. Лише  на  тiчку,  де
колись молотили, вибивали соняшники, лущили квасолю,  де  не  було  жодно┐
грудочки землi, яко┐ б вiн не роздавив босою п'ятою, i жодно┐ спички, яко┐
б не загнав у дитинствi,- лише там проглядали крiзь густий спериш  латочки
голо┐, свiйсько┐ землi.
   Федiр Несторович пiдiйшов до колодязя. Вiн перекосився i вгруз так,  що
зверху залишився  тiльки  низенький,  у  двi  цямрини[2],  зрубець,  густо
полатаний мохом. Заглянув униз. Вода була близько. В нiй  плавало  смiття,
стримiли жаби, розчепiривши лапки i вирячивши в небо пукатi  холоднi  очi.
Федiр Несторович ширнув у воду милицею, i жаби поринали.
   - Ач, проклятi! - сказав ображено i навiть гнiвно, так наче йому  вкрай
треба було набрати тi║┐ води...
   Та ось у колодязi якось одразу споночiло, вода увiйшла глибше, зловiсне
заблищала зеленими бульбашками.
   Федiр Несторович озирнувся - з-за Макарово┐  хати  викочувалася  хмара,
вкриваючи галявину передчасними сутiнками.  Креснула  блискавка,  торохнув
грiм, немов на залiзний дах сипнули повну шаньку[3] каштанiв. I  на  якусь
║дину мить мiж народженням i смертю блискавицi вiн  уздрiв  на  тлi  хмари
бiлi стiни сво║┐ старенько┐ хати,  перехняблено┐,  з  потрiсканою  низькою
призьбою, по якiй спантеличено снували червоненькi божi корiвки, ховаючись
вiд негоди  у  призьбянi  шпарки.  Скаженiючий  вiтер  торгикав  ворiтьми,
оббивав на акацiях рудi плюсклi млиночки, i вони  хурчали  в  повiтрi,  як
джмелi. А вiн з батьком вештався кругом копицi сiна, намагаючись  удержати
┐┐ вилами.
   - Терницю[4], Федю, терницю скиньмо нагору! - кричав батько  i  завзято
виблискував очима.
   Але копичку таки перекинуло, i  сiно  цiлими  оберемками  покотилося  в
грядки. Тодi батько жбурнули вила й сказали:
   - Ну й грець  з  ним.  Хай  несе.  Далi,  як  до  конопель,  бреше,  не
занесе,плюнув i пiшли в хату, несучи в похилих плечах косарську втому.
   А вiн залишився посеред  двору  -  мiцний,  дебелий,  i  вiтер  не  мiг
похитнути його на дужих ногах, тiльки чуприну рвав, аж  викручував.  Потiм
рушив дощ. Причiлкова стiна почорнiла,
   у дворi забiлiли, крейдянi калюжки. В них плавало сiно i рудi  акацi║вi
млиночки.
   Катерина сварилася крiзь мокре  вiкно,  сердитенько  ламаючи  полохливi
тонкi брови, а син прилип п'ятiрнями до чорно┐ шибки i, склавши  губи  мов
до сопiлки, робив якiсь звуки - мабуть, перекривляв грiм.  Навколо  ротика
лежали в нього глибоченькi попружки, як у всiх дiтей, що недавно  покинули
цмолити мамину цицю.
   Увечерi, пiсля дощу, хутiр оповила темiнь, i трудно було розiбрати,  де
блищать калюжки, а де - латки землi. Вiн  сидiв  за  столом  i  читав  при
каганцi iсторiю древньо┐ Грецi┐; батько сiк у ночовках тютюнове бадилля, а
Катерина примостилася з Дмитриком на полу i спiвоче гомонiла до нього: "Не
та-ак, зовсiм не так, ось як  треба:  сорока-ворона  на  припiчку  сидiла,
дiткам кашку  варила..."  -  тицькала  пальцем  у  долоню,  показуючи,  як
поралася сорока. Син уважно слухав  i  повторював.  Його  слова  рядочками
лягали мiж грецькими походами i тиранською гризнею:  "Рекарона  а  прицьку
дiра, дiдi какшу варира..."
   - Егей, чоловiче! - зринуло над узлiссям.- Сюди-и-и...
   Федiр Несторович поворухнувся, з картуза полилася за комiр холодна вода
- йшов дощ.  Ледве  добрав,  що  то  кличе  його  Макар.  Старий  стояв  у
роздзяплених дверях сво║┐ хати в якiйсь  куцинi,  нап'ятiй  на  голову,  i
розмахував руками.
   - Сюди-и-и!
   Федiр Несторович повисмикував з грязюки  милицi  -  ┐х  присмоктало,  i
пiшов з дворища, тягнучи по мокрому бур'янi порожню холошу.
   - А я у вiкно виглянув,заторочив назустрiч Макар,- дивлюся, чоловiк  на
дощi гибi║...
   Вiн пiдслiпувато мружився i пхався бородою  прямо  в  обличчя  Федоровi
Несторовичу.
   - Чи це ти, Федько! А я й не впiзнав. Сво┐х одвiдати прийшов?
   Колись, ще до вiйни, Федiр Несторович любив заходжати до Макарiв. У них
була велика сiм'я - дев'ять душ. Обiдали завжди разом,  обсiвши  низенький
столик посеред хати  так  щiльно,  що  десяту  ложку  вже  нiкуди  було  й
просунути. У сорок першому Макарових хлопцiв забрали на вiйну, дiвчат -  у
Германiю, а Макариху разом з наймолодшим,  Сашком,  розiрвало  снарядом  у
грядках. Тiльки клаптик синових штанцiв знайшов Макар...
   Тепер у Макаровiй хатi було порожньо, вона здавалася непомiрно великою.
З кожного закутка так i тхнуло пусткою. На  полу,  скрутившись  клубочком,
лежало козеня. Побачивши  чужого,  скiкнуло  на  долiвку,  стало  дибки  i
гримнулось лобом об милицю.
   - Як живете, дядьку? -  спитав  Федiр  Несторович,  стягуючи  з  голови
мокрого картуза.
   Макар поклав козеня на лежанку, прикрив якимсь лахмiттям.
   - Живу, Федю, як ото чобiт уночi - то в рiв ступить, то в кiзяк... Хiба
в мо┐ лiта - живуть? Жду, коли чорти зашморгнуть, та й квит. А  ти  ж  як,
молодицi собi ще не нагледiв?
   Федiр Несторович нахилив голову, не знаючи, що й казать.
   - Якщо той, так бери. Доки ж його бовкуном жити... А  мертвi  за  це  в
горло не вчепляться.
   Макар примостився бiля лави на стiльчику i почав рипiти терпугом[5]  по
гумi.
   - А я оце заходився калошi кле┐ти. За┐здили  до  мене  позавчора  якiсь
iнженери, воду з колодязя на термометр прикидали  навiщось  та  й  казали:
"Кращо┐ води, д║душка, нiж у вас, нема║  по  всiй  Росi┐..."  Оце  вони  й
камеру покинули, спасибi ┐м, бо я кле┐нi калошi ще з вiйни так  понаравив,
що лавошнi як узую, так немов тобi зовсiм босий.
   Макар бадляв камеру, розминаючи ┐┐ пальцями, як чинбар[6] телячу шкiру.
Перекладав з руки в руку рiзнi кописточки, оббитi тертушками, i вже вкотре
розповiдав Федору Несторовичу подробицi того, як у ┐хню хату влучила бомба
на його очах, як у повiтрi довго вирувало пiр'я з подушок, а лiтак кружляв
так низько, що навiть було  видно  ошкiренi  льотчиковi  зуби  i  блискучу
стрiчку на комбiнезонi. I не було в тiй розповiдi нi  трагiчних  зворотiв,
нi зiтхань, була лише стареча потуга пригадати все таким, яким  воно  було
насправдi.
   - Воно всього й не затямиш,бiдкався Макар,- бо у  старого  пам'ять,  як
ото дим: все вгору та вгору...
   Надворi почало розгодинюватися. В хатi повиднiшало  так,  що  на  стелi
стало чiтко видно синi плями. На долiвку закапала вода  -  розмiрено,  мов
стукiт годинника.  Але  Макар  не  звертав  на  те  уваги,  бо  вiн  трохи
недочував.
   - Буду я вирушати,сказав Федiр Несторович, пiдводячись.- А  то  вже  як
зна║ш.
   Макар поклав терпуг, висякався i знову заходився шатирити гуму.
   - Навiда║шся удруге, забiгай.
   Сонце  заходило  червоно.  Дощовi  крапельки  на  деревах  i  в  травах
мерехтiли червоно-зеленими iскорками, сповнювали  лiс  тоненьким  дзвоном.
Хмара сповзла за рiчку i зупинилася там, розгорнувши над лiсом велетенськi
воронi  крила.  Десь  далеко  вгорi,  над  ожередами   соломи,   скидалися
блискавки, поторохкувало.
   Федiр Несторович  погойдався  слiдом  за  грозою,  обминаючи  калюжi  й
зрошенi кущi. З-пiд  землi,  розмито┐  дощем,  з-пiд  бур'янячого  корiння
пiдiймався над узлiссям ледь  вiдчутний,  гiркуватий  дух  мокро┐  сажi  й
старо┐ обпалено┐ цегли. Дихали трухлявиною старi пнi.
   I знову були яруги, глибше i  ширше  розритi  дощовою  водою:  i  знову
Федоровi Несторовичу доводилося виважуватись, плигаючи через них. А  вiтер
рвучко бив мокру холошу, намотував ┐┐ на милицю, заважаючи йти.
   Сутенiло. На левадах бiлими озерами  розлiгся  туман,  в  ньому  неясно
чорнiли кущi верболозу, мов куренi на бакшi[7].
   З  туману  назустрiч  Федоровi  Несторовичу  вибрела   якась   постать,
наблизилась бiгцем. То була Одарка - тремтяча, мокра як хлющ. Видно, ждала
отут пiд копичкою, доки вiн повернеться...
   - Пiзно вже,сказала.- Не встигнете i до урокiв приготуватися.
   I пiшла попереду, оббиваючи чобiтьми росу на травах.
   Федiр Несторович уповiльнив ходу.
   - Я вже приготувався,сказав  сам  собi,  зiтхнув  i  знову  заквапився,
загойдався на милицях, далеко вперед викидаючи ногу.

   1966 р.



   [1] Воряки, вор'я, вiр'я_ -_ жердини для огорожi, огорожа з жардан.
   [2] Цямрина_ -_ верхня частина колодяжного зрубу з дерев'яних колод.
   [3] Шанька_ -_ торбина для годiвлi коней в дорозi.
   [4] Терниця, терлиця_ -_ знаряддя для тiпання, тертя льону, конопель.
   [5] Терпуг - сталевий брусок iз насiчкою, вид напилка.
   [6] Чинбар - ремiсник, який чинить, обробля║ шкiру.
   [7] Бакша - баштан.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: