нiмий, як i я, але ж, бач, живе i працю║. Так чим же я гiрший за нього? Чого це я повинен нарiкати на свою долю i злоститися на людей тiльки за те, що вони здоровi, а я калiка? Хiба ж вони виннi, що мене вжалило так боляче нещастя, а ┐х обiйшло?" I завжди пiсля таких роздумiв йому робилося легше, i якщо ранiше вiн уникав людей i тримався одинаком, то тепер, навпаки, горнувся до них. Особливо вiн пильнував за лiкарями, i коли старенький професор йшов обходом по госпiталю iз притихлим почтом медицини в бiлих халатах, вiн не зводив iз нього очей i причепливо слiдкував за кожним його рухом, перехоплював кожний його погляд i все це читав, як зата║ну вiд нього цiкаву книгу. Дорош уже знав, що його сусiд по лiжковi - безнадiйний, що вiн вже нiколи не буде нi чути, нi говорити, тому що коли професор до нього пiдходить, то робиться удавано веселим i жвавим в жестах, хоч очi його були задуманi i в них ясно проступав щирий жаль до понiвечено┐ на все життя молодо┐ людини. I це щире почуття, i жаль професора хвилювали Дороша, бо вiн бачив, що вони глибоко людянi i йдуть вiд доброго серця. Все це говорило Дорош евi, що люди здоровi'i фiзично сильнi мучаться духовно за поранених i покалiчених, не вважаючи пх, проте, неповноцiнними людьми, i за це треба ┐х поважати. Дорош в умi дякував професоровi i нетерпляче чекав, доки той пiдiйде до нього. I коли професор пiдходив, Дорош дивився на нього вiруючими очима, а в його серцi дедалi бiльше розгоралася надiя. Однак в душi його гнiздилися й сумнiви. Часто вiн думав, що лiкарi в силу сво║┐ професi┐ набули звичку спiвчувати хворим, i тому хто зна║, щире це спiвчуття чи добре засво║на звичка? Вiн, як i ранiше, не переставав ретельно слiдкувати за ними, водночас стежачи за пораненими. Особливо вiн приглядався до тих, що вже виздоровляли, бо йому здавалося, що саме вони, збудженi радiстю життя, що поверта║ться у всiй красi, найбiльше глухi та байдужi до нещасних. Одначе вiн тяжко помилявся. Саме цi пораненi були найкращими приятелями тяжкохворих, i в очах жодного з них Дорош не прочитав приховано┐ переваги здорового над хворим або, ще гiрше, отого за людським обов'язком спiвчуття, фальш якого так тонко вiдчувають тяжко хворi люди, навпаки, вони трималися, як рiвнi з рiвними, i це особливо радувало Дороша i вселяло ще бiльшу вiру в людей i в самого себе. I все це якось непомiтно перетнуло в ньому ту болючу жилу, що в'язала його з горем i безнадi║ю. Вiн став частiше бувати в товариствi, грав у домiно, гуляв по коридорах, по двору, а одного разу весною, зодягнувши поверх бiлизни пiжаму, втiк iз пораненими в мiсто, щоб поблукати по туманних вулицях Ленiнграда з дiвчатами, та, може, десь i поцiлуватися над Невою. А що ж! Контузiя сама по собi, а вiн все ж таки живий чоловiк. Його вилаяли за таке свавiлля, але лiкували справно i наполегливо i, що особливо дивувало i навiть смiшило Дороша, заставляли його спiвати, переконуючи при цьому, що вiн так швидше вилiку║ться. Дорош соромився це робити на очах i спiвав, вкрившись ковдрою. Умом вiн переспiвав усi пiснi, якi знав, але звук iз горла не вилiтав, i щелепи рухалися, як дерев'янi. Але вiн все одно продовжував цi вправи i робив ┐х наполегливо i довго. Одного разу вiн став бiля вiкна i дивився на дворище, i раптом почув, що в його вухах нiби щось трiснуло, нiби хтось вибив звiдти твердi пробки, i вiн почув гуркiт, такий страшний гуркiт, що все тiло його завмерло з жаху. Вiн вiдкрив вiкно i побачив у дворi машину, з яко┐ два бiйцi вивантажували випрану госпiтальну бiлизну. I раптом Дорош почув фразу, яку сказав червоноармi║ць: - Ти довго будеш там вовтузиться? - А ти що? Спiшиш до тещi в гостi? Тодi Дорош притис долонi до грудей, побiг по коридору кричачи: "Професоре! Я чую! Професоре! Я чую!" - Ви не тiльки чу║те, а й говорите!- усмiхаючись, сказав йому професор. I Дорош справдi зрозумiв, що вiн не тiльки чу║, а й говорить. I, закрившi┐ лiце руками, щоб не показати професоровi слiз, пiшов у палату, укрився з головою, не виходив на вечерю i цiлий вечiр шепотiв сам до себе пiд ковдрою, милуючись звучанням сво║┐ мови i обливаючи сльозами радостi подушку... Ластiвка забряжчала вуздечкою, i Дорош кинувся вiд сво┐х дум. Сизе небо дихало грозою, що проходила десь у напрямку Ворскли, далеко над степом бродили кошлатi начоси хмар, i земля там туманiла - в тих краях уже йшов дощ. Дорош сiв, обхопивши руками колiна, i довго дивився на рухливу пелену дощу, яка йшла над Манилiвкою лiвим кра║м. "Так. Ось як воно було. Ось як було", - проговорив вiн уголос, звiвся на ноги i раптом помiтив, що вiн лiг вiдпочивати недалеко вiд братсько┐ могили червоних геро┐в, порубаних махновцями в 1919 роцi. Могила, колись висока й широка, тепер осiла i розповзлася, так що вiд не┐ залишився тiльки невеличкий горбик землi, порослий бур'янцем i нiжною зелененькою травичкою. В головах стояв цегляний стовп, обмазаний цементом, що вже потрiскався вiд сонця, дощу та вiтру i поволi обсипався; зiрка, вирiзана iз бляхи, пожолобилася i поржавiла - i лежали ┐хнi костi тут, у степовiй глухоманi., як на морському днi, забутi, замуленi, i переплакали вже за ними матерi, брати й сестри, виросли i стали дорослими дiти загиблих i потроху стали забувати про сво┐х батькiв... Серце Дороша защемiло, вiн скинув кашкета, став на колiна перед самiтним горбиком i довго стояв, похиливши голову, погладжуючи рукою м'яку зелену травичку, що нiжним килимом покривала це святе мiсце. "Мабуть; так створений свiт, що людина бiльше дума║ про живих, чим про мертвих", - гiрко роздумував вiн, стоячи у тихiй печалi, одинокий серед цього безладного степу. I марилося йому, що тiльки-но закiнчився бiй, вiн поховав друзiв у цiй могилi i проща║ться з ними навiки, i вiд цих думок голова його ще бiльше поникла на груди, i довгий час вiн нiяк не мiг пiдвести ┐┐. З кущика трави випурхнула пташка. Дорош здригнувся, не спускаючи очей iз того мiсця, звiдки вона вилетiла, пiдповз на колiнах i став шукати гнiздо. Heзабаром вiн помiтив у землi манюсiньку ямку, сховану в густiй травi, i в нiй затишне гнiздечко, вимощене з трав'яних стебел i м'яко вистелене на днi пружинистим кiнським волосом. Дорош знав, що це було гнiздечко польового щеврика, свiтло-буро┐ пташечки з коротким хвостиком i коротесеньким дзьобиком, що живиться малесенькими жучками i комашнею. Щеврик уже прилетiв, уже обновив сво║ гнiздечко, повигрiбав iз нього лапками земельку, навiв чистоту, i клопiтлива самка скоро сяде в нього, втягне красиву голiвоньку в тiпле пiр'ячко, вiдкладе шестеро трохи бiльших, як горошинка, я║чок i потiм довго сидiтиме на них, сварлива та вередлива, грiзно попискуючи на самця, якщо вiн мало приноситиме ┐й ┐жi, i неохоче пускаючи його на нiч в сво║ гнiздечко. Сидiтиме доти, доки шестеро голопуцькiв-малят не проклюють кволими дзьобиками тонюсiньку шкаралупу я║чка, i, обiгрiтi й висушенi материнським тiлом, не роззявлять ротикiв, i не попросять ┐сти. Тодi на самку впадуть новi клопоти, новi турботи. Не присiдаючи й на хвилину, цiлий день буде вона лiтати сюди-туди, щоб нагодувати ненажерливих ротатих дiточок сво┐х, а вони сидiтимуть кружка, повитягавши ши┐ i порозкривавши дзьобики. I в цьому малесенькому гнiздечку вiковiчним, раз i назавжди заведеним порядком буде йти життя дружно┐ пташино┐ сiм'┐, i кожного року з гнiздечка вилiтатиме нове поколiння, новi крильця будуть трiпатися в чистому, прозорому, свiжому, пахучому степовому повiтрi. "Таке життя, такий закон життя, - подумав Дорош, любовно розглядаючи майстерно зроблене гнiздечко, але не приторкуючись' до нього руками, щоб пташка не змандрувала геть. - Таке життя. Молоде народжу║ться, старе вмира║". Вiн ще раз поклонився могилi, вiдiйшов вiд не┐ i став прикоськувати Ластiвку, що паслася поблизу. Хiба вiн знав у цю мить, що не пройде й двох мiсяцiв, як по всiх степах вiд Балтики аж до Чорного моря знову будуть рости братськi могили, ще ряснiшi, ще болючiшi, бо будуть вони вiдданi на поталу немилосердному вороговi? Хiба вiн знав у цю мить, що прийде такий час, який вижене жаль iз його серця, за-грубить душу i налл║ ┐┐ зненавистю тако┐ сили, що не лише його куля, а його очi спалюватимуть на попiл ворога, i що мимо не одно┐ братсько┐ могили доведеться пройти йому, i що вiн не тiльки не припаде на колiна перед тими священними горбиками, а не буде дивитися на них, бо тяжкий сором i ганьба ┐стимуть його совiсть, шершавим язиком лизатиме йому серце невимовний жаль за тим, що вони, сильнi, здоровi, озбро║нi, покидають рiдну землю i цi немеркнучi маяки дорогих могил? Хiба знав вiн, стоячи отут серед первозданно┐ степово┐ тишi, слухаючи шелест вiтру i зелених трав, що йому самому доведеться копати не одну могилу для сво┐х бойових товаришiв i ховати ┐х навiть без салюту, щоб не приманити ворога, який шниря║ поблизу? Нi! Вiн цього не знав i не думав. Вiн лише непоко┐вся про тих, що загинули, i мiркував, що треба сказати Гнатовi, щоб вiн послав сюди людей - привести могили в належний вигляд. "Неподобство. Культ пошани до предкiв у нас нiкуди не годиться. Хрест зимою вирубують на топливо, лiтом пасуть на кладовищах телят i кiз. Неподобство", - мiркував вiн, ┐дучи степом. Вечорiло. На Бе║вiй горi, за вiтряками, лягали останнi рожевi вiдсвiти захiдного сонця, троянiвська долина уже повнилася синюватою млою; вона крила сади, придорожнi верби i бiлi хати. Приташанських лукiв зовсiм не було видно - ┐х заволокло водяною парою, що бiлим туманом гойдалася внизу. Коли Дорош з'┐жджав iз гори, йому довелося трохи притримати Ластiвку, щоб дати дорогу пастушкам, що зганяли в долину артiльну отару овець, яка текла чорною вовняною рiкою, пахла бубурiшками i розпареною на сонцi шерстю, мекала на рiзнi лади i дрiбненько цокотiла ратичками по сухому глиняному грунтi. В Тро-янiвцi з бовдурiв то тут, то там високо в небо валив пахучий, пiдсмажений олi║ю солом'яний дим - господинi, .повернувшись iз роботи, варили вечерю. Вiд колодязя, що стояв на вигонi мiж вербами, чувся брязкiт вiдер, жiночi голоси i веселий смiх дiтей. Кiлька жiнок з повними вiдрами води в руках перейшли Дорошевi дорогу, сказавши сво║ звичайне лагiдне "драстуйте", повернули до сво┐х дворiв. Якась золотокоса дiвчина (Дорош потiм пiзнав, що то була Тетерина Орися) бiгла по вулицi з прутом i гнала поперед себе ошалiле вiд весняного привiлля телятко, що дрочилося помежи тинами, задравши хвоста i витягши вперед шию. Iнодi воно раптом зупинялося i, розставивши сошками переднi ноги, безглуздо дивилося на чи┐-небудь ворота, i тодi Орися вигукувала: - Тпручки, дурне! Тпручки додому! п┐ голос був грайливий, веселий, з якоюсь прихованою кокетливою iнтимнiстю. - Добрий вечiр! - привiтався до не┐ Дорош. Вона вiдповiла також привiтанням i насмiшкувато знизу вгору глянула на Дороша: ┐й було дивно, що такий статечний чоловiк серйозно вiта║ться iз такою дзигою, -як вона, i Орися погнала теля, озираючись, поглядаючи Дорошевi вслiд. Дорош не розумiв, чого в не┐ такий кепкуючий погляд, i думав, що вона насмiха║ться з нього як з вершника. Вiн випнув по-гусар-ському груди, пiдпер правою рукою бока i по┐хав далi. Бiля магазину вiн зустрiв кiлькох колгоспникiв, що поверталися з роботи. Вони теж сказали йому "гра-сти" (здрастуйте) i пiшли собi далi, розмовляючи про господарськi справи. В артiльному дворi хтось ударив у стальну рейку, сповiщаючи цим, що робочий день закiнчився, i нiжне гудiння попливло над селом, над лугами i затихло десь аж за Ташанню. Звук цей ворухнув щось болiсне в душi. Дороша, вiн подумав, що завтра йому треба ви┐жджати i все це покидати. Вiн не по┐хав у артiльний двiр, щоб здати на конюшню Ластiвку, а попрямував до себе на квартиру. Сергiй рубав бiля хлiвця хмиз. Побачивши Дороща задуманим, чимось стривоженим, вiн хотiв запитати, що сталося, але потiм вирiшив не турбувати його дурною цiкавiстю, коли чоловiковi i без того гiрко на душi. "Мабуть, по роботi щось не кле┐ться", - подумав про себе Сергiй, складаючи порубаний хмиз у невеличку купку. Дорош прямо з цебра, що стояло на цямринi, напився холодно┐ води i попросив Сергiя вiдвести на конюшню Ластiвку. Сергiй покинув роботу, по-молодецькому скочив у сiдло. - Забiжи до Оксена, скажи, хай прийде увечерi. Дiло ║, - крикнув йому навздогiн Дорош. Потiм вiн зайшов у хату i став збиратися в дорогу. Санька, побачивши, що Дорош витяга║ з-пiд лави чемодан, доскiпувалася, куди вiн ┐де. Дорош показав на мигах, що ┐де в район. Про справжню причину вiд'┐зду вiн вирiшив поки що ┐┐ не повiдомляти, щоб вона не наробила метушнi та не побiгла по сусiдах з жалобою, що квартирант таки ┐де вiд них, бо, мабуть, йому в них не сподобалося. Санька, здавалося, задовольнилася його вiдповiддю i пiшла поратися в хатину, але через деякий час повернулася i, стоячи бiля дверей, стала слiдкувати, як збира║ться Дорош. Вона бачила, як вiн вийняв iз-пiд лiжка сво┐ вiйськовi хромовi чоботи i заходився ┐х вичищати, бачила, як вiн голився, вклав у чемодан зубну щiтку, мило, чистий рушник, чисту бiлизну, книжки i, пiдiйшовши до нього, стала настирливо допитуватися, що це означа║. Дорош бачив, що вiдчепитися вiд не┐ вже неможливо, i вирiшив сказати правду. Вiн зняв iз стiни сво║ фото у вiйськовiй формi i пояснив, що його забирають в армiю. Вона зрозумiла, i лице ┐┐ зробилося впертим, незадоволеним, навiть лютим. Вона стала на дверях, розiп'явши руки, i крутила головою в знак того, що вона його не пустить. Дорош зiтхнув i дав ┐й зрозумiти, що вiн туди йде не по сво┐й волi, а що його посилають: Вона, показавши на iкону, просила, що'б вiн помолився, i тодi йому буде все добре. Дорош усмiхнувся i заперечливо покрутив головою. Тодi вона докiрливо похитала головою i пообiцяла, що буде сама молитися за нього. Скоро прийшли Сергiй та Оксен. Побачивши До-роша з чемоданом, вони здивовано перезирнулися. - На курорт, чи що? - Майже. В армiю вiдкликають. - Ф-ф'ю-у! - свиснув Оксен i опустився на лаву. - Оце дiла... Вiн довго сидiв мовчки, не зводячи очей з Дороша. "Тiльки звикли, спрацювалися - i на тобi. Трудно менi без нього буде. Ох, трудно!" - з жалем думав Оксен, то скидаючи шапку, то зодягаючи ┐┐, то закурюючи, то не торкаючись губами цигарки, зовсiм забуваючи, що вона димить у нього помiж пальцями. Нарештi встав i мовчки вийшов з хати. За пiвгодини повернувся, поставив на стiл пляшку горiлки, моргнув Сергi║вi, щоб принiс три стакани i закуску. Сергiй шустро метнувся в хатину, принiс миску квашено┐ калусти, хлiба i п'ять цибулин. Оксен шльопнув пляшку пiд гузир, налив усiм по пiвстакана. - Ну, за щасливу дорогу... Пожувавши капустки, швидко п'янiючи, спитав: - Одного тебе викликають чи ще кого? - Всiх командирiв запасу. - В частi поганяють, а восени й дома будете. - Це ще як сказати, - знизав плечима Дорош. - Не на таке дiло закручу║ться. Чита║ш, що в квропi робиться? Коли б воно й до нас не докотилося. Ти дума║ш, навiщо Гiтлер повну Фiнляндiю нiмцiв напер? Дума║ш, задаром вони бiля нашого кордону крутяться? - ┐рунда! У нас границя на замку. Хто посмi║? Дорош не вiдповiдав, але видно було, що вiн не роздiля║ захоплення Оксена. - В селi люди говорять, що буде вiйна, - обiзвався Сергiй, що пiсля випито┐ горiлки значно осмiлiв. - Плети! У нас iз Нiмеччиною договiр, - нi за яку силу не погоджувався на вiйну Оксен. У кожному селi ║ така сорока, що розносить новини на хвостi. Тому не встигли Оксен iз Сергi║м та Доро-шем випити по чарцi, як уже всi люди знали, що Дороша беруть в армiю i що в Золотаренкiв його проводжають в дорогу. Кузь ходив вiд хати до хати по сво║му кутку i говорив кожному: - Що ж ми, отакого золотого чоловiка, як того цигана, з хати випхнемо? Треба ж провести його так, як слiд. Ану, Бовдюг, доставай горiлки, а ти. Латочко, закуски, а я вже принесу чарки, та, як каже Пiдситочок, дасть бог, вирядимо. Кузевi походеньки були успiшними: незабаром вiн з'явився до Сергiя в хату в супроводi Бовдюга, Латочки i Павла Гречаного. За ними прийшли ще люди, так що за годину в хатi нiде було повернутися. Скромна вечеря перетворювалася в добрячу гулянку. Сергiй принiс вiд сусiдiв ще один стiл i поставив на ньому п'ять пляшок, заткнутих кукурудзяними качанами. В хатi гамiр, смiх, обличчя червонi, спiтнiлi. - Сiдайте, кумо, а я бiля вас! - викрику║ Кузь i так i викаблучу║ться на однiй нозi. - Куди пролива║ш, вона грошi кошту║! Павловi налий повну ринкуi Що йому стакан? Наливають усiм. Павло, випивши, пiдсува║ до себе миску iз сметаною. Молодицi п'янiють швидше за всiх i вже починають у кутку: Ой ви, хлопцi-риболовцi, та тягнiть невiд... До них приплiтаються чоловiчi баси, гудуть мiдним дзвоном: Го-ой, тягнiть невiд та по синьому морю Та спiймайте нашу бiдну долю... Пiдвiшена пiд стелею лампа сполохано блима║, в хатi ста║ душно i парко, вiд людських тiл смердить потом. Латочка намага║ться заглушити всiх, кричить тоненьким тенором, на ши┐ страшними п'явками, пухнуть жили. - До-о-ого-о-лю-у-у, - тягне вiн, узявшись по-бабському за щоку. Потiм кида║ спiвати, зверта║ться до Бовдюга. - А я йому й кажу! - кричить вiн, червонiючи. - Гвинт паче й невелика штука, а без нього олi┐ не зiб'║ш. Бовдюг скубе рукою рижого вуса, поважно кива║ головою. Раптом дверi вiдкриваються, i в хату входить Гнат. Шкiрянка розстебнута, рука на пов'язцi. Всi присутнi кричать: - На нового гостя! На нового гостя! Сергiй налива║ склянку i пiдносить новоприбулому. Гнат бере стакан в руки i так манiжиться, нiби тi║┐ горiлки зроду i не куштував: хмуриться, кривиться, одверта║ться, потiм зда║ться на прохання гостей i говорить, вiдкашлявшись: - За вiд'┐зд нашого дорогого товариша Дороша. Хай вiн чесно служить на благо нашо┐ Батькiвщини! П'║, витира║ться рукавом i круто поверта║ться до гармонiста: - Ану, Вихтiр, одколи номер! Iз темних сiней напомацки виходить слiпий Вихтiр, якого Гнат нарочито викликав через виконавця i прихопив iз собою для гулянки. Через плече в нього висить гармошка-"в║нка" з полатаними квiтчастою матерi║ю мiхами. Низенький, у старенькiй куцинi, Вихтiр схожий на того мандрiвного музиканта, якого часто можна ще й тепер зустрiти по базарах та ярмарках. Вiн сiда║ на лаву i деякий час уважно прислуха║ться до гомону в хатi, мабуть, пiзнаючи по голосах, хто iз троянiвцiв тут гуля║. Задравши голову, крутить нею, нiби шука║ сонце. - О! Дядько Кузь тут! Та таке нiби й кума обзива║ться i - весело кричить вiн. - Тут ми, Вихторе! Тут! А де ж нам бути? Сiдай ближче до столу! Його всаджують на ослонi i пiдносять чарку. Вiн, простягши руку, тривожно вимацу║ простiр, очевидно, боячись наткнутися на не┐ випадково та пролити, а намацавши, пiдносить до рота i приказу║ так, як навчився за сво┐ незчисленнi мандри по весiллях та грищах: - Ох, чарочка малесенька, пощипу║ злегесенька. Вип'║ш першу - стрепенешся, вип'║ш другу - схаменешся. Вип'║ш третю - в очах ся║, думка думку здоганя║! - Молодець, Вихтiр! - Ну вже й характерник! Як що придума║, так тiльки держись. Вихтiр розстiба║ свою стареньку гармошку, i обличчя його iз веселого ста║ настороженим i нiби аж сумним. Вiн приклада║ вухо до планки i перебира║ пальцями по клапанах, прислухаючись до та║мно┐ музики, що вже народжу║ться в тих полатаних мiхах. Принiс Вихторовi оцю "хромку-в║нку" його рiдний брат-артилерист ще аж з нiмецького полону пiсля iмперiалiстично┐ вiйни. Скiльки ж вона пiсля того весiль зiграла! На скiлькох грищах побула! Чаго вона тiльки й не витинала на залужанських, троянiвських, кня-жослободських вулицях та забавах. А раз якось перевозили залужанськi хлопцi Вихтора до себе на грище по веснянiй повенi через ташанський роалив. П'яний Вихтiр як здурiв: набрав повнi мiхи води Гдавай грати. "Вiд води, - кричить, - вся музика на свiтi! Тепер моя гармошка солов'ями спiватиме!" Ну, думали, пропала гармошка. А вiн висушив ┐┐, почаклував над нею, пошептав, помацав - i знову заспiвала в його руках, як та сопiлочка в пастушки рано-вранцi на царинi. Гра║ Вихтiр натхненно, з душею. Вiдкине трохи назад голову, випне груди, а пальцями, пальцями що виробля║! Дивишся на них, так аж не вiриш, що то людськi. Зда║ться тобi, що то молодесенькi чортенята виплигують та вибрикують по блискучих гудзиках. Тiльки розтяг Вихтiр гармошку - пiшло зовсiм iнше дiло. Хата так i загула, так i загримiла. Хто зроду не танцював - i той пiшов вихилясом. Кузь лiз цiлуватися з Дорошем i кричав: "Ось iз ким ми пiднiмали товарове господарство!" Зачувши музику, припинив сво┐ речi i попхався в коло танцюючих Оксен, що сидiв понурий i неговiркий, зробив собi круг i врiзав такого гопака, що позатягало пилюкою вiкна i лампа жеврiла, як би десь на токовищi. Вихтiр почав того гопака поволi, тихо; Оксен розправив плечi, ворухнув ними раз, вдруге, нiби нехотя пройшовся по хатi, плавно ступаючи на носках, i раптом, стрепенувшись, сипонув на долiвку таким страшенним перестуком, що у всiх аж у грудях похололо. Потiм став як укопаний, нiби роздумуючи, що ж робити далi, кинув назад головою, розпростав руки, крикнув "асса" i став -танцювати гопак на манiр лезгинки, пружно викидаючи перед собою носки чобiт i приклавши одну руку до грудей, а другу вiдвiвши вбiк. Кузь, побачивши таку халепу, деякий час стояв, тупо глядячi┐ перед собою, потiм дико гукнув i пiшов садити каблуками як попало. Танцював вiн, втягши голову в плечi, тупав ногою на одному мiсцi або дригав то назад, то вперед, бажаючи, очевидно, насмiшити, потiм пiшов навприсядки, впав, його взяли за руки i виволокли в сiни провiтритися. Бовдюг i Латочка сперечалися про родословну царицi Катерини. Бовдюг говорив, що вона походить вiд австрiйцiв, а Латочка доказував, що вiд французiв. Бовдюг доводив, що вона жила iз Гришкою Орловим, а Латочка бив кулаком об стiл i присягався, що це брехня, бо вона тягалася з багатьма, а жила тiльки з Потьомкiним Тавричеським, i що Распутiн був характерник i через це великi князi нiяк не могли отру┐ти його варениками. - А царя Миколу в Сибiру стукнули, - гомонiв Бовдюг. - Що? - недовiрливо наставив на нього очi Латочка. - Це ти вже брешеш. Вiн утiк за кордон. - Утiк? - Утiк. - Так тодi поспита║мо залужанського Микити, якщо ти кажеш, що вiн утiк. Павло сидiв за столом, сумно дивлячись на пустi миски. Згадав, що в нього дома ║ теличка, яку йому дали в премiю за клопотанням Дороша, i розплакався, бо телятко було таким гарним, що коли вiн привiв його додому, то воно лизало йому руку, тикалося мордочкою в рукав i пило молоко з пляшечки. Вiд цих спогадiв жалiсть ще бiльше охопила Павла, вiн ридав ще дужче i, щоб люди не бачили, як плаче неборака, пiшов у сiни, сiв за дверима на мiшках i там заснув. Гнатовi теж свербiло потанцювати, але в нього ще болiла рука, тому вiн тiльки притупцьовував ногами i присвистував губами. Лице його зробилося вiдчайдушним, як у весiльного боярина. I Дорош, дивлячись на нього, нiяк не мiг повiрити, щоб ця весела i така безпосередня в цю хвилю людина могла наговорити на ньогб стiльки дурниць в райкомi. "Загадкова i дивна людська натура", - думав сам собi Дорош, вiдчуваючи, як у нього злегенька наморочиться голова. Пробравшись крiзь гарячi, розпаренi людськi тiла, вiн ви-' йшов надвiр i присiв на призьбi. "Отже, все кiнчилося. Я ┐ду. Що ж мене чека║ попереду? Вони залишаться тут, i нiхто з них не буде знати, скiльки думок пере-вергав я пiд цi║ю чорною стрiхою". Вийшов Сергiй, мовчки сiв поряд. - Ну, що вони там? - запитав Дорош. - Танцюють... Бiля хлiва чорнiла запряжена у вiзок конячина. П'яний вiзник спав, укрившись сiрячиною. Дорош тихо сказав Сергi║вi: - Винеси менi чемодан. Тiльки так, щоб нiхто не бачив. Не хочу сво┐м вiд'┐здом заважати ┐хнiм веселощам. Сергiй винiс чемодан, подав Дорошевi. Розбудили вiзника, який спросоння не мiг знайти вiжок. Сергiй намацав ┐х, всунув йому в руку. Ви┐хали за ворота. - Ну, - сказав Дорош i мiцно, по-чоловiчому обняв Сергiя за плечi. Потiм злегенька вiдштовхнув його вiд себе. - Чи доведеться ж побачитись? - затремтiв голосом Сергiй. - Хто ж його зна║... В життi дорiг багато... - Не згадуйте нас лихом... - Щасливим зоставайся... Пiдвода рушила. Уже ви┐жджаючи з вулицi, Дорош озирнувся: бiля ворiт невиразно чорнiла постать Сергiя. Потiм вiдкрилися хатнi дверi, випустили надвiр смугу свiтла i закрилися наглухо. "От i все, - подумав Дорош. - От i почина║ться мо║ нове життя". XX Перед самою косовицею несподiвано заявився в Троянiвку Федот Вихор. Якось увечерi прибiг iз сiльради виконавець i принiс телеграму, в якiй сповiщалось, що Федот сидить у Полтавi на вокзалi в надi┐ на попутний транспорт. Гаврило ви┐хав за ним парою коней i надвечiр третього дня привiз у Троянiвку. З Федотом ┐хала дружина Юля, схожа на гречанку кокетуха з лiнивим голосом i млосними очима. Коли стали спускатися з Бе║во┐ гори, вередливо вигнула чорнi, блискучi, густi i по-чоловiчому широкi бро'ви i тяжко зiтхнула: - Оце таке село? Я тут умру вiд нудьги. Гаврило засовався на возi, так, нiби хотiв щось сказати, та тiльки вдарив батогом по конях, якi й без того прискорили ходу, бо почули домiвку. Ось i хата. Мелькнули голубi вiконницi, недавно загороджений тин, на якому ще не просохло лiщинове листячко, розчинилися ворота - коники з розгону влетiли на подвiр'я. Уляна, побачивши сина, витерла руки об фартух, п-ри-пала до рипучих ременiв на його грудях i тихо, щасливо заплакала. Ненька, скинувши картуза, топтався бiля воза. - Поводи коней по двору. Води не давай, - суворо наказав вiн Тимковi i звернувся до гостей: - Чого ж ви сто┐те, заходьте в хату. I ви, невiстко, заходьте. Юля цiлуватися нi з ким не стала. З матiр'ю вона обнялася, а Неньцi подала бiлу, з довгими красивими пальцями руку. - Це твiй старичок? - як би дивуючись, запитала вона в Федота. - Гм. А чого вiн такий обiрваний? - Це ми так по-домашньому, по-селянському. Коло гною воно краще й не треба, - знiчено посмiхнувся Ионька. - Боже! Чого ж це я стою? - спохватилася мати. - Люди з дороги. I вода гаряченька ║ вмитися, i все приготовлено. Як же. Ждали. Господи, як ждали! Пiди ж, Йосипе, принеси ночви з хлiва, бо ┐м треба вмитися з дороги. А може, ви спочатку повечеря║те? А вми║теся опiсля? - Що ви! Хiба можна сiдати за стiл з немитими руками? - здивувалася Юля. - Так воно хто як. Нам то байдуже, а ви люди городськi, то у вас по-другому заведено, по-культур-ному, - добродушно погодилася Уляна. - Тимку, кинь водити коней та злий ┐м на руки. Не знаю, як вас i величати. Уляна винесла надвiр чавун з гарячою водою i поставила на порозi. Юля, не соромлячись мужчин, зняла з себе чорну дорожню кофточку, зав'язала косинкою голову. В тугу смуглу спину безжалiсно врiзалися бретельки лiфчика. Тимко лив ┐й воду в рожевi кiвшики долонь. Юля безсоромно розглядала його сво┐ми млосними, ледь прищуленими очима. - Брюнет. Жагучий брюнет, i зовсiм не схожий на Федота. Тимко з кухлем у руках переступав iз ноги на ногу, крадькома обзирав ┐┐ красиву, сильну, гнучку спину. "Iч, вигулялася на казьонних харчах. Сименталка". Юля витерла м'яким рушничком груди, шию, спину, кокетливо ляснула мокрою долонею (вiд не┐ запахло милом) Тимка по щоцi, заграла бровами: - У тво┐х очах ║ щось демонiчне i привабливе для жiнок. Тимко залився фарбою, опустив очi. - У тебе ║ в селi симпатiя? - Нi, нема║. - Чому? - Дiвчата не хочуть любити. - Яка трагедiя! - спiвчутливо вигукнула Юля. - Фед! Принеси менi гребiнець i пудру. Та, гляди, не розсип по дорозi. "Радуйся, нене, дiстала помiч на старiсть", - глузливо зiтхнув Тимко. Доки гостi вмивалися, Гаврило з Йонькою натягли пiвкомори мiшкiв та чемоданiв. Йонька хазяйськи промацував ┐х пальцями, намагаючись заранi вiдгадати, що в них ║. Пiсля вечерi в хату нашевкалось повно односельчан. пм пiднесли по чарцi, вони вiдразу повеселiшали i всi до одного поскручували цигарки. - Оце ж накадите повну хату, - забiдкалася Уляна. - Тут вiд свого курiя нiяк не видиха║мо, так ще й вiд вас нюхай. Дядьки погупали чобiтьми на порiг i потягли за собою цiлий чувал диму. Федот, вмитий, чистий, виголений, в однiй натiль нiй сорочцi, галiфе та шльопанцях на босу ногу, теж пiшов за ними, але в сiнях Йонька притримав його за рукав i заставив зодягти вiйськову форму. - Вона менi i так набридла, тату, - опинався Федот. - А я тобi кажу: надiнь. Хай усi бачать, що ти в мене червоний командир, а не яка-небудь заплiшка. Федот у думцi схвалив бажання старого. "Що ж, зодягну. У селi не так-то вже й рясно таких, як я". Федот пiшов у хату, зодяг гiмнастьорку, портупею, зробився зграбнiший i статечнiший. "Дiждався честi, - радiв Йонька, не зводячи iз сина очей, -он скiльки людей за розумним словом привалило. Ждуть, як колись архi║рея ждали". При появi Федота дядьки стихли i чемненько розсiлися попiд стiною. - Бож-же ж мiй, бож-же ж мiй, як iдуть года! - журливо почав Кузь, що прителiпався сюди найпершим i вже встиг покуштувати дорогих Федотових цигарок. - Як здумаю, який ти маленький був, так наче це дiялося вчора, а як подивлюся, що ти вже червоний командир, то, либонь, i не вчора, а таки давненько. Аж не вiриться. Ти дай менi, синок, закурити, бо розговор буде довгий. Зроду таких не курив, - щиро призначся Кузь, пожадливо затягуючись запашним димком. - Райський запах! Колись баба Улита, ота, Йосипе, що на Афон ходила, приносила iз свято┐ гори якогось зiлля, так давала й нам, дiтям, понюхати. Так чисто отаким пахло, як оця цигарка. Який сорт. Ах, який сорт! - Ти цiлий вiк один сорт куриш - чужi, - обiзвався Латочка. - Хай порозкошу║ чоловiк, - заступився за Кузя Йонька. - Бо таких цигарок сюди, звичайно, не привозять. Це ┐м такi на командирський пайок дають. - Ну, грець з ним, - перебив його Кузь. - Так про що ж будемо з тобою говорити? Прибув, значить, у рiдну сторонку? Воно, брат, де ворон не лiта║, а на рiдну сторону верта║. Я коли повернувся iз заробiткiв у тисяча дев'ятсот тринадцятому роцi, то зупинився на Веевiй горi i аж заплакав... Ну, а ти ж де побував? Що повидав? - Я бiльше по городах. Потому - служба у мене така. - Так. Так. А скажи, як воно по мiстах iз матерi║ю? У нас - лихо. Скоро доходимося до того, що й грiшного тiла нiчим буде прикрити. - Там аби грошi. Все ║. - Ну, а продукти? Масло, хлiб, сахар? - Для цього ║ спецiальнi магазини - гастрономи. Iди i купуй, що хочеш i скiльки хочеш. - Правда, правда. Я теж оце недавно був у Полтавi, так теж усе ║, що треба. От тiльки соди i чобiт нема║. А щоб косу добру купити, то, мабуть, i до самого Одесу дiйшов би i то не купив би тако┐, як треба. Коли ж воно в нас отой достаток буде? - Буде все, тiльки не вiдразу. Зараз у нас весь упор на важку iндустрiю, бо вона всьому голова. Будуть у нас машини - буде й матерiя. Руками ┐┐ для всiх не наробиш. Партiя обiцяв, що в кiнцi цi║┐ п'ятирiчки всього буде доволi, а вже що наша партiя скаже - то закон. В тiм ┐┐ i велич, що вона бачить далеко вперед. - Це правда. Але ти менi скажи, куди воно хлiб дiва║ться? Чого воно в мiстах такi за ним черги великi? - Держава робить запас. Навколо нас вороги. На випадок чого - нам надiятися нi на кого, крiм на самих себе. - А я чув, що германцев! його везуть цiлими ешелонами. - Ми люди вiйськовi. Нам це невiдомо. Я тiльки знаю одне, що з Нiмеччиною у нас найближчим часом нiчого поганого не буде. Ми з нею ма║мо угоду про ненапад. - Ох, не вiр тим германам! То - собаки потайнi. Вкусить - i зуби захова║. - Ми цього не бо┐мося. А коли хто зачепить, будемо бити ворога на його ж територi┐. - А не вийде того, що в японську? - Нi! Не вийде! У нас - технiка, авiацiя, флот. Ми - наймогутнiша кра┐на свiту. - Ну що ж, ребяточки, побалакали трохи - пора додому, - обiзвався в перший раз за вечiр Бовдюг. - Федот з дороги, йому вiдпочити треба, а Кузя до ранку не переслуха║ш. Коли вийшли за ворота, Бовдюг сказав Кузовi: - Ти догавка║шся! Ну на якого чортового батька ти в полiтику лiзеш? Спитав, почому сало на базарi, - i сиди нишком. Так нi! Йому поясни, куди хлiб дiва║ться, чого матерi┐ не вистача║. Яке тво║ дiло? - Iнтересно. Бож-же ж мiй, як iнтересно! Подивився у вiкно - i то скiльки видно! А як по┐здити та з розумними людьми поговорити. Скiльки ж тодi в мо┐й головi розуму прибавиться? - А навiщо вiн тобi здався, той розум? Дурнiшому легше на свiтi жити. - Е, це вже ти не говори! Не говори! Чоловiк на те й родився, щоб весь вiк, скiльки живе, розуму вчитися. Оце ║ в мене ще трохи тютюну в кисетi, прийду додому, куритиму та все над людським життям мiркуватиму. Пiсля того як дядьки розiйшлися, нi Федот, нi Йонька спати не лягли, а засвiтили каганець i пiшли в комору. - Я тут привiз тобi дещо, - загадково зашепотiв Федот i розв'язав великий важкий мiшок. - Маю на складi хлопцiв знайомих, от i удружили, спасибi ┐м. Чорний згорток шкiри тьмяно блиснув у нього в руках, потiм вiн витяг кiлька пар червоноармiйсько┐ бiлизни, два вiдрiзи на шинелю, три пари нових галiфе, бiлу байку на онучi. - Боже мiй, скiльки добра! - жадiбно засвiтив очима Йонька. - Не бiйся. Усе буде в цiлостi. Нiде анi шматини не потеряю. - А що скажу вам, тату, - Федот помовчав, прислухаючись, чи нiхто не прита┐вся пiд дверима, - що в свiтi тепер неспокiйно, так що все може бути. Ви про це (вiн показав на мiшки) нiкому не говорiть. Нашийте всiм чобiт. Дайте й Гавриловим дiткам. I Тимковi пошийте. Вiн уже парубок. - Тимковi не дам i шкуратка. - Верхня губа в старого сердито сiпнулася. - Зобижа║ мене. I Йонька довго та жалiсно розповiдав Федотовi про те, як "отой баришник" трохи голови йому не зрубав лопатою. На другий день снiдали багато, по-сiмейному. Федот iз Юлею сидiли на покутi, мати ┐м прослала новий вишитий рушник на колiна, щоб сметана не капнула на святешний одяг. Всi сидiли щасливi, урочистi. Навiть Йонька ретельно вимив милом руки i зодяг чисту сорочку. Гаврило, червоний, як перець, сяючий i добродушний, все посмiхався, точно так, як мати, i не знав, куди подiти сво┐ здоровеннi мозолистi руки, на якi з острахом поглядала Юля. Гаврило сидiв якраз проти не┐ i гостинно припрошував: - Може, вам сметанки пiдлити чи вергуна подати? I коли вiн повертався сво║ю громiздкою фiгурою за тим вергуном чи за сметаною, то iз столу обов'язково що-небудь падало: або ложка, або шматочок хлiба, або обсмоктана куряча кiсточка. - Сиди вже. Без тебе подам, - удавано сердилася мати, насмiшкувато пiдбираючи губи, а в душi безмежно радiючи, що нарештi всi зiбралися до одного стола, як хороша родина, i говорять собi мирно та любенько. Як господиня й мати, що всьому да║ раду та совiт, вона за стiл не сiдала, а плавала, як лебедиця, то в хатину, то в комору та все подавала страви на стiл, що ┐х не було куди й ставити. На Улянi рясна спiдниця в горошок, кофточка синя, хустина бiла, як снiг, а з-пiд не┐ лице рум'яне, як у дiвчини. Випила ж ту чарку горiлки з дiтьми, так таке, що хоч пiд щоку берися, тiльки що ото зморшки пiд очима та волосся з сивиною, але то кат його бери! Тепла хвиля пiдмива║ серце матерi, як вода калину, щасливою сльозою очi криються: усiх же вигодувала та виняньчила та й до розуму довела. Слава богу, всi живi i здоровi, то як же не взятися за щоку та не кигикнути ташанською чайкою: "Сини ж мо┐, соколята, тiльки ж вами я й багата!.." Уже б вона й заспiвала, та невiстки соромиться. Скаже - здурiла мати на старiсть. Йонька сидить з краю стола i коли набира║ в ложку сметани, то витрiща║ очi, нiби скарбу шука║, ┐сть вiн, голосно чавкаючи, обляпуючи бiлими каплями бороду й вуса. - Ти б окуратнiше, старий... - А що? - озира║ться вiн на всi боки. - Сметана он по бородi тече. - Бач, що придумали з жиру, бiсовi дiти! - тяжко сапав вiн, глипаючи то на одного, то на другого почервонiлими очима. - Попадешся ти менi iншим разом, чахотка чортова! - погрожував iзнадвору Тимко, мацаючи рукою розбите вухо, з якого тоненьким струмочком текла кров. - Ну-ну, ти добалака║шся! - витрiщився Гаврило i, взявши за плечi, виштовхнув брата ще далi. Тимко постояв посеред двору, оглядаючи, що сталося з ним пiсля бiйки. Виявилося, що на сорочцi гудзикiв як не бувало i вiд плеча аж до лiктя розпанаханий рукав. "Нiчого, я колись тобi все згадаю", - погрозив вiн на вiкна i пiшов городом у яр. Там було тихо i мирно. Вiд глиняних стiн вiяло вологою, дзюркотiв потiк iз чистою джерельною водою. Тимко пiдiйшов до нього, вмив лице i довго мочив водою розбите вухо, що сочилося кров'ю i палало, як жар, потiм сiв пiд кущем дикого терну. "Я тобi покажу, - бурмотiв вiн. - Дума║ш, як квасолю почепив на петлицi, так ┐здитимеш на менi, як i ранiше? Нi, вистачить уже. Увiрвалося". Вiн сидiв ображений, одинокий i розумiв, що, крiм матерi i Гаврила, всi його ненавидять. Думки, одна вiд одно┐ складнiшi, болiснiшi, мучили його, i вiн, щоб розiбратися в них, став пригадувати сво║ дитинство. Пам'ята║ вiн, як одного разу зимою при┐хав iз базару батько. Вiн увiйшов у хату, закутаний по самi очi в башлик, бiлий вiд снiгу, як мара, iз бурульками на вусах, з-пiд яких, як з бовдура, валила пара, кинув дiтям на пiч мiшок, у якому щось заторохтiло, як замерзлi костi. Вони iз Федотом розв'язали мiшок i, штовхаючись, як поросята бiля корита, хотiли чимшвидше заглянути, що там ║. Там були новенькi чоботи. Вони почали видирати один в одного тi чоботята, сперечалися, кому вони належать. Батько, зачувши сварку, люто закричав на них i сказав, що вони Федотовi, бо вiн старший. - А що! Менi купили чобiтки, а не тобi. Ги-ги, - вихвалявся Федот, показуючи жовтi зуби. Тимко заплакав. Вiн не розумiв, чому ж чобiтки вiдданi Федотовi, а не йому, який слухав батька, сидiв на печi смирно i _не збивав пилюки. Того ж вечора мати, пестячи його перед сном, називала "любий синочок-соколочок", цiлувала в голову i обiцяла, що купить чобiтки кращi, як у Федота, бо в нього чорнi, а в Тимка будуть червонi, як у того дiдуся з казки, що сто┐ть на воротях у червоних чоботях ще й люльку курить. Тимко втiшився i полiз на пiч спати, але ще довго перед його очима стояли Федотковi чобiтки, i вiн навiть чув запах холодно┐ слизько┐ шкiри на них. Тимко також пригадував тон час, коли вiн уже став пiдлiтком i як батько хотiв спекатися його чимшвидше з дому, вирядити геть з хати, щоб вiн не сидiв на ши┐. Як Федота вiддав до науки, а Тимка не хотiв, хоч вiн був здiбнiший за Федота. Пригадував тi темнi осiннi ночi, коли за стiною завивав вiтер, щось хлипало i Тимковi здавалося, що то плаче сирiтка i проситься, щоб ┐┐ пустили погрiтися i переночувати. Вранцi вiн схоплювався разом з третiми пiвнями, приходив до матерi, що топила пiч, сiдав на лавi i, натягши на колiна полотняну сорочку, скаржився, що йому марилося вночi, нiби щось плакало пiд хатою, i благав матiр, щоб вона не спала так мiцно i пустила сирiтку погрiтися. "Добре, синочку, добре", - обiцяла мати, а в само┐ текли по щоках сльози, i полум'я, що бухало в печi, висушувало ┐х. Ще в дитинствi Тимко зрозумiв, що батько хитрий i потайний i що миру мiж ними нiколи не буде. А коли вiн пiдрiс i почув в собi силу, в ньому щоденно наростало бажання помсти за сво┐ i материнi кривди, i ця жадоба зробилася такою сильною, що стала його другим характером. "Так, - думав вiн тепер, лежачи пiд кущем терну. - Колись я був добрий, а вони мене зробили злим. Що ж? Нехай так i буде. Я ┐м свого не подарую. Око за око, зуб за зуб". Iззаду щось зашелестiло, i не встиг Тимко обернутися, як чи┐сь теплi нiжнi руки закрили йому обличчя. Вiн вирвав свою голову з обiймiв i побачив перед собою розпашiле усмiхнене обличчя Орисi. - А що? Злякався? - грайливо запитала вона i сiла бiля нього. Тимко лiг на спину i закрив очi, на густих б