, з яким борюкався Тимко. Абдула║в суворий i стривожений. - Ошень харош, харошi Пошли, ребята, - пiдганя║ вiн розвiдникiв. Вони стають на лижi i прудко тягнуть нiмця по снiгу. Абдула║в пiдходить до Тимка. Тепер усе добре, "язика" потягли, до свiтанку далеко, мимо батарей проскочать. В селi стрiлянина i тривога, одна за одною злiтають ракети. Голубi виблиски бiжать по снiгах. - Завили, шакаль┐, - кива║ Абдула║в у той бiк, звiдки чу║ться стрiлянина, i смi║ться. - Тебе шапка спасал. Он тебя гранатой башка бил. Ты хароший человек, у тебя башка крепкий. - Як же воно вийшло? - пита║ Тимко. - Потом, - смi║ться Абдула║в i пришвидшу║ крок. - Наши уже далеко отошли, шире шаг. Доганять нада. У повiтрi наростаючий свист снаряда. - Ложись, - шепче Абдула║в, i вони з Тимком падають у снiг. ┐х обда║ гарячими газами. Вгорi фуркотять уламки, один iз них пада║ зовсiм близько, i чути, як вiн шипить у снiгу, вичахаючи. - Наши стрелял, фрицов батарей искал, - поясню║ Абдула║в, вони знову бiжать до лiсу, який уже недалеко. Пiд самим лiсом ┐х наздогнало кiлька мiн: двi вибухнули далеко позаду, третя шарахнула в лiсi. Вибух був гучний i трiскучий. - Зто фриц. Из Торопы бросал, - i Абдула║в вилаявся по-сво║му. Потiм, коли вони зайшли помiж дерев, вiн сказав: - Ти хароший человек, смелнй, а фрица не мо-жешь брать. Нада его бить по башка, а не говорить "руки вверх". Я сль┐шал вашу возню, прибегал, помог. Нада голову бить й тихо, спокойно. Понял? Тимко кивнув головою i мiцно зав'язав шворочки вiд шапки, щоб не так густо iшла кров. Коли увiйшли в розташування батальону, досвiдчений Абдула║в вiдчув, що тут щось трапилося. Вартовий, незважаючи на те, що вони назвали пароль, не пропускав ┐х i весь час прислухався до вибухiв. - Почему не пускаешь? Пароль сказал, што нада? - А може, ви нiмцi? - Какой немцы? Пустая твоя голова, - вилаявся Абдула║в. Мимо пробiгли санiтари з носилками. Вартовий, глянувши на них, сказав Абдула║ву: - Один взвод мiною накрило. Тимко не став чекати, пiшов шукати санiтарiв. Вони скинули з нього шапку, вистригли навколо рани волосся i змазали йодом. - Нiчого страшного, - сказав один з них, - черепок цiлий, - i навернув Тимковi на головi бiлу чалму. Шапка не налазила, i Тимко, засунувши ┐┐ пiд халат, пiшов розшукувати Марка. В ротi Тимка зустрiли приязно. - А, герой ночi┐ - обступили його бiйцi, але вiн не став з ними розмовляти. Його охопила якась тривога, i вiн шукав Марка. - Це який же? - перепитували його. - З новеньких? Той, що стояв пiд деревом? Зда║ться, його в другий взвод перевели. - I зовсiм нi. Його з першого разу. Отам, пiд соснами, вони всi лежать. "Пiд якими соснами? Що вони мелють? Таж я двi години тому бачився з Марком i говорив". Тимко пiдiйшов до сосен. Марка там не було. Тодi вiн пiшов далi i побачив на снiгу непорушних людей, що стогнали. Вiн наблизився, i став розшукувати Марка, i майже зразу побачив його. Той сидiв, обiпершись спиною об дерево, i не стогнав, а сичав крiзь зуби. Лiва нога, обмотана бинтами, лежала на шинелi. - Тебе поранило? - запитав Тимко, вiдчуваючи, як Марко то вiдплива║ кудись у темряву, то знову появля║ться близько перед очима. Марко мовчки кивнув головою i злегка торкнувся рукою до бинтiв. - Стояв я, значця, пiд деревом i думаю... дай... сухарика пожую. А воно звiдки й прилетiло. Кинувся бiгти, а нога як дерев'яна. С-с-с, - знову засичав Марко i зiщулився вiд болю. - Прямо в гурт влучило. С-с-с... I хтозна-звiдки вона й прилетiла... с-с-с-с... В таборi заворушилися. Полонений нiмець розповiв, що в селi стоять незначнi гарнiзони i що основна укрiплена лiнiя - на схiднiй околицi Старо┐ Торопи. Командування розраховувало взяти село комбiнованим ударом. Через десять хвилин повинна розпочатися атака. - Може, валянок мiй вiзьмеш, - розщедрився Марко. - Як одшаткують ногу в шпиталi - навiщо вiн менi? - Ех, Марку, Марку... От i з тобою розлука настала. А де ж наше дитинство, що ожиною пахло, де ж наша юнiсть - голуба ташанська? Аж там, за лiсами чорними, за дорогами битими, вiдiйшло i незчулося, пiшло - не вернулося... Тимко м'яв у руках шапку, а вона димом снарядним пахла. - Прощай, Марку. Долоня на долоню, мозоль на мозоль, жилка на жилку. Серця кров'ю пропекло, вiрною, земляцькою. Марко захлипав пiд сосною, а Тимко побiг з автоматом у снiговий крутiж: не в його характерi було розчулюватися. Як тiльки батальйон вийшов iз лiсу, розпочалася артилерiйська канонада. Все злилося в ║диний гул, який не стихав нi на секунду, а весь час посилювався. "Го-ооо-о-о, гоо-о-о-о", - рокотало понад лiсами i перекочувалося з краю в край. Було ще темно, i вибухiв не було видно. На бiлому снiгу зачорнiли постатi бiйцiв, вони бiгли i кричали "ура"... "А-аа-а-аi - неслося над бiлими снiгами i зливалося з трiскотнявою кулеметiв, автоматiв, гарматним гулом. Абдула║в бiг разом iз Тимком. До села залишалося метрiв двiстi, навiть у пiвтемрявi було видно першi хати. - Сейчай он нам даст, - крикнув на бiгу Абдула║в i вставив до автомата новий диск. Ще проскочили п'ятдесят метрiв, i раптом щiльний струмiнь вогню полоснув по наступаючих. Бо║ць, що бiг попереду Тимка, ткнувся носом у снiг. Наступаючi шарахнули убiк, а Тимко побiг прямо, стрiляючи на ходу i щосили кричачи: "...а-а-а!" Кiлька разiв падав, зводився, знову бiг, випльовуючи з рота снiг. Вибуховою хвилею його кинуло в снiг. Вiн полежав кiлька секунд, увiгнав у автомат новий диск, посипав кулями кудись уперед. Бiля нього щось трiскало, лопалося, шпурляло снiгом у очi, та вiн повз уперед. Йому i в голову не приходило, що то ляскають бiля нього розривнi кулi. Все повз i робив у глибокому снiгу кручений слiд. Раптом вiн посунувся униз i зрозумiв, що летить в улоговину. Вiдразу ж схопився i побiг нею. Над ним трiщало, гримiло i цявкало. В улоговинi схили були чорнi вiд вирвано┐ вибухами землi. Тут назбиралися гази i смердiло, як iз старого комина. Заламуючи до кровi нiгтi, видряпався на горбок i побачив пiд хатою двох нiмцiв у касках. Один лежав за кулеметом, другий метушився бiля коробок iз кулеметними стрiчками. Нiмцi помiтили його i дали довгу чергу. Але вiн встиг упасти в снiг, i кулi зашипiли зверху. Тимко вiдчепив гранату i швиргонув наослiп. Вибуху майже не було чути, бо якраз поблизу розiрвався снаряд. Тимка дружно замолотило груддям по спинi. Вiн звiвся i, зiгнувшись, побiг до хати. Один солдат був убитий, а другий вовтузився бiля кулемета, закладаючи стрiчку. Вiн таки устиг ┐┐ закласти, але вистрiлити не встиг. Тимко вдарив його прикладом по касцi так, як би вiн бив сокирою дровиняку, що не хоче колотися, - обiруч. Нiмець викинув з грудей короткий звук "го" i звалився на спину. Тимко сiв бiля кулемета i повернув його вздовж сiльсько┐ вулицi. Нiмцi короткими перебiжками, ховаючись поза будинками, бiгли до нього, i Тимко вже бачив каски i сiрi вiд морозу обличчя. Вони вже були близько, як раптом повернули i побiгли назад. Один з них махнув на бiгу руками i кинув ┐х хрестом на землю; другий присiв, потiм випростався i, кульгаючи, побiг далi. Тимко перестав стрiляти, бо закiнчилася стрiчка. В цей час позад себе почув тяжке сапання i крик. Вiн озирнувся i побачив наших бiйцiв, якi вибiгли з-за хат. Мимо нього теж пробiгло кiлька червоноармiйцiв, i один з них схопився руками за голову, закрутився на мiсцi, тикаючись головою в усi боки, як слiпий, пробiг кiлька крокiв, зашкопертав, ухопився за дерево, обiйняв його руками, зсунувся i так i залишився сидiти бiля нього. Тимко схопився i також хотiв був бiгти вперед, але чомусь озирнувся i побачив, що кулеметник-нiмець, якого вiн приглушив, розстiба║ в свого товариша кобуру i намага║ться витягти пiстолет. Бiлi пальцi його нервово бiгають по чорнiй кобурi. Тимко вихоплю║ з пiхов багнет-нiж i в два стрибки уже бiля нього. Б'║ ножем у живiт. Нiмець здрига║ всiм тiлом, каска його гримить по стволу кулемета... Тимко бачить, як вiн зiва║ ротом i випльову║ снiг разом iз кров'ю, в горлi у нього булькотить. Раптом нiмець почина║ пiдводитись, i нiж ворушиться в його животi. Тимко дав коротку чергу в груди. З шинелi летять клаптi сукна i курить пилюка, блискучi гарячi гiльзи летять на землю, i з них ще куриться димок. Тiло нiмця нерухоме. Тимко сто┐ть над ним, зцiпивши зуби. Закривавлена пов'язка зсунулась з голови, очi горять сухо: "Ну що, завоював Росiю?" Нiмець лежить на землi хрестом, 'на чоботях блищать вичовганi шипи. "Здалека ж ти прибився, та вже далi не пiдеш". Нiмець мовчав, у губах засiла смерть, а в пальцях - вигребена з-пiд снiгу грудочка землi. "I цього не дам", - насупився Тимко i вибив ногою грудку, потiм перезарядив свiй автомат i побiг туди, де клекотiв бiй. Нашi вiйська вже захопили схiдну околицю села i просувалися далi. Червоноармiйцi бiгли через городи кудись у горiшнiй куток села, де ще вiдгризалися нiмцi. Тимко бачив, як бiля одного розбитого снарядом будинку метушилися нашi мiнометники, встановлюючи мiномет. За будинком пiд розваленою стiною стояли сани з мiнами; кошлата рижа конячина, що привезла сюди бо║припаси, стояла, опустивши голову, нiби дрiмаючи. На довгiй шерстi кришталевим люстром висiли бурульки, i при кожному русi тварини трiнькали мелодiйним дзвоном. Вусатий ┐здовий з батогом за поясом, бурий вiд натуги, носив мiни. Бiйцi вiдкрили стрiлянину, i Тимко бачив, що мiни рвуться на бугрi, за селом. Коли снiгова запона розвiялась, вiн помiтив людськi фiгури, що чорними клубочками котилися не з села, а в село. "В контратаку перейшли нiмцi", - подумав вiн i побiг швидше, переплигуючи тiла убитих нiмцiв, що лежали на дорозi. Вискочив на околицю, помчав далi. Крокiв за двадцять вiд нього сапотiли ще якiсь бiйцi, але вигляд у них був дивний i страшний: всi вони були в подертих брудних шинелях i озбро║нi чим доведеться, - бiльшiсть iз нiмецькими гвинтiвками в ру-. ках - це були нашi полоненi, яких тiльки-но визволили iз табору. Раптом iз горбiв потекла вниз лавина сiрих шинелей, i зараз же за ними iз-за схилiв вилетiли танки. Вони мчали на повнiй швидкостi, розкидаючи гусеницями снiг, залишаючи позад себе бiлi смерчi снiгово┐ порошi, що, просвiчуючись на сонцi, яскраво блискотiли, як риб'яча луска. Помiж тi║ю порошею невиразно виднiлися людськi постатi, - то бiгла нiмецька пiхота. Тимко упав у снiг i озирнувся навколо. Йому уже виразно було видно обличчя сво┐х бiйцiв, що бiгли з горба. Нiмецькi танки били з гармат i кулеметiв. Бiйцi падали в глибокий снiг, i ┐хнiх трупiв не було видно. Упавши, чоловiк нiби зараз же провалювався крiзь землю. Тимко схопився, i побiг уперед, i скоро змiшався iз тими, що бiгли з горбiв. Раптом зчинилась така стрiлянина, що не можна було зрозумiти, хто кого б'║. Попереду щось блиснуло i повалив густий дим. Перший танк крутився на мiсцi. Тимковi вдарило в горлянку кислою оскомою горiлого залiза. Вiн пробiг ще кiлька крокiв i плигнув у глибоку вирву вiд снаряда, на вiнцях яко┐ стримiли гострi уламки. Раптом нiмецькi танки повернули назад, i по нашiй пiхотi з краю в край пронеслося "ааа-а-а-а!", i сiрi шинелi заворушилися i побiгли вже не назад, а вперед. Тимко також вихопився iз сво║┐ вирви i побiг сильними широкими стрибками. Мимо нього щось ревнуло, заляскало, i вiн побачив, що це нашi "тридцятьчетвiрки" з розгону промчались на горб. Тимко побачив нашого бiйця, що бiг без шапки i шинелi, вiн правою рукою пiдтримував вiдбиту осколком щелепу. Його зелена фуфайка була заюшена кров'ю. Тимко вискочив на горб. В улоговинi овечою отарою полоха║ться нiмецька пiхота, i нашi танки давлять ┐┐ гусеницями i розстрiлюють з кулеметiв. "Добивати ┐х треба", - подумав вiн i на бiгу дав двi довгi черги. Вiн бiг по улоговинi i бачив, що нашi бiйцi вже беруть полонених. Недалеко вiд нього у вирвi блиснув кокардою офiцерський кашкет. Тимко побiг на нього. Раптом хтось тупими щипцями рвонув його за спину. Вiн упав на живiт, жадiбним сапанням занюхав снiг. Офiцер вискочив iз вирви i подряпався вгору крутим схилом. Вiн був у мундирi, галiфе, чоботи його блищали в снiгу. Та йому було тяжко i трудно, вiн ступав якось боком, далеко вiдвiвши руку з парабелумом. Тимко звiв голову i клiпнув вiями, щоб збити з них снiг i краще бачити. Приклав холодне ложе до гарячо┐ щоки, навiв дуло нiмцевi помiж лопатки. Офiцер упав набiк i покотився у видолинок, блискаючи хрестами. i чобiтьми. Попереду нього котився кашкет iз кокардою. Тимко дотягся до нього рукою, зiм'яв i втратив свiдомiсть. Незадовго перед тим, як було поранено Тимка, на командному пунктi дивiзi┐ був поранений ще один во┐н: командуючий армi║ю генерал-лейтенант Овча-ренко. Осколками бомби йому перебило праву ногу. Коли лiкар нашвидку поров синю штанину, кров розводила по нiй ще один лампас. Генерал задихався вiд болю i через кожну хвилину довiдувався у молодшого ад'ютанта, як справи на фронтi. Ад'ютант поштиво схилявся над носилками, на яких лежав командуючий, i ввiчливо доповiдав, що нашi просуваються, що лижники захопили станцiю i перерiзали ║дину дорогу для вiдступу торопецькiй групi, яка хотiла прорватися на пiвдень. Поступило зведення вiд четвертого, що взята велика група полонених. - Хорошо, - сказав командуючий i втомлено схилив на груди голову, нiби збираючись задрiмати, але потiм вiдкрив очi i попросив ад'ютанта пiдiйти ближче. Той виструнчився, бiленький, як лебiдь, у бiлому кожушку. Командуючий поморщився, по високому чолi проповзла хмурiсть. Ад'ютант виструнчився ще дужче, i в збентежених очах його завихрилося замiшання. "Я нi в чому не почуваюся винним. Я стою по уставу. Накажiть - я все виконаю", - наче говорив його вигляд. Але командуючий морщився i знизу вгору пильно, навiть суворо, дивився на нього. Потiм розтяг губи i змiшав усмiшку з болем: - I треба ж було налетiти i на дурацький осколок, а? Молоденький ад'ютант опустив очi: вiн не знав, що сказати. Але той батькiвський тон, яким вiдiзвався до нього командуючий, пiдбадьорив його, i вiн вiдважився на жарт: - Нiчого. До перемоги заживе. - Але ┐┐ треба робити, - обiзвався командуючий. - Передайте наказ: нiкому не говорити про мо║ поранення. Ад'ютант сказав "║сть" i побiг до рацi┐. Всi, хто оточував генерала, зрозумiли, що вiн не кине свого поста. Командуючого поклали на сани, обмостили ногу i в супроводi ад'ютанта, охорони i лiкаря повезли на командний пункт армi┐. Його влаштували так, що вiн мiг напiвсидiти, i йому було видно, що робиться навколо. Мимо, большаком, резерви наздоганяли фронт. Бiйцi йшли у валянках, теплих шапках i теплих рукавицях. Все це були волжани, уральцi, сибiряки. Вони iшли поважно, як на важливу i пильну роботу; обличчя ┐хнi були спокiйними i суворими. Деякi бiйцi жартували, пхаючи один одного в снiг. На привалах обов'язково хтось з'являвся з гармошкою, i над голубими снiгами лунали "частушки-спевушки", "попевочки", веселi, залихвацькi, iнодi по-солдатському брутальнi, але все це говорило про те, що в бiй iшла весела i окрилена першими перемогами армiя, i генерал, посмоктуючи "Казбек", пригадував лiтньо-осiннi бо┐, втомленi обличчя бiйцiв, поранених, закушпелених, злих. Нi! Тепер було зовсiм не те! Руський дух не вдалося зломити, i ось вiн уже ширя║ над степом "напевочками" i несе на багнетах сувору кару вороговi. Дивлячись на маршовi колони, що, поспiшаючи, наздоганяли фронт, який рухався на захiд, на веселих бiйцiв, на ряди автомашин, що пiдвозили бо║припаси, командуючий розумiв, що це успiх, що наступ розгорта║ться i що в такий вiдповiдальний момент вiн не може покинути фронт. Генерала везли видолинком на большак з тим, щоб там пересадити на санiтарну машину i вiдправити далi на КП армi┐. Його везли тим видолинком, де ще недавно кипiв бiй i де ще не встигли пiдiбрати поранених i забитих. На дорозi стояла вантажна машина, i звiдти чулося два голоси, що сперечалися помiж собою: - Хiба так кладуть, дурна твоя голова?! - кричав один з них. - Треба так складати, щоб лежали, як сiрнички, i теплiше буде┐ А ти що робиш? Як будемо так вкладати, то доведеться ще одну ходку робити. - А ти бо┐шся? - простуджено хрипiв другий голос. - Не боюся, а менi наказано снаряди пiдвозити, а з цими ви б i самi справилися. Коли генерал пiд'┐хав ближче, вiн побачив шофера в засмальцьованому кожушку, що розкурював козячу нiжку, лiниво пересварюючись iз двома бiйцями, якi вкладали на дно кузова наших червоноармiйцiв. - Раненi? - запитав генерал. Шофер кинувся, як на пружинах, i вiд несподiванки вирячив очi. Вiн не сподiвався зустрiти генерала так близько бiля фронту та ще й не в броньовику, а на простих санях-розвальнях. Кинувши до щапки руку, вiн набрав повнi груди смiливостi i вiдрапортував одним духом: - Похоронна команда займа║ться уборкою трупiв!.. Генерал зняв шапку i важко опустив голову у смушевий комiр. П'ять пар заснiжених пiдошов iз зведеними докупи каблуками лежали на днi кузова. У генерала смикнулася лiва щока i куточки губ. Вiн одяг шапку i опустив очi. Сани рушили. Ад'ютант бачив, що генерал схвильований, i, щоб хоч чимось втiшити його, сказав: - Товаришу генерал-лейтенант, нашi жертви, безсумнiвно, меншi. - А ти ходив ┐х рахувати? - насмiшкувато запитав генерал. - Нi, але... операцiя так була пiдготовлена блискучо i нашi так несподiвано нанесли удар, що менi зда║ться... - Тобi зда║ться, а я точно знаю, що в тих, що наступають, жертв завжди бiльше, нiж у тих, що обороняються. Красивий ад'ютант почервонiв i замовк, попросив у генерала дозволу закурити. Вийняв нiмецьку запальничку i усмiхнувся, пригадавши, що цю запальничку йому подарувала одна армiйська телефонiстка. Примруживши очi, дивлячись крiзь райдужну щiлину, побачив обтягнуту вузенькою спiдничкою фiгурку, з широким ременем на тоненькiй талi┐. "Скорiше б у штаб, там веселiше. Але не дай бог кому такого генерала, як у мене. Сам не зна║ спокою i другим не да║. Замiсть того щоб керувати iз свого штабу, вiн лiзе у саму гущу бою. I ось наслiдок - сидить iз перебитою ногою. Побанитись би оце, взяти iз складу чисту бiлизну i ввечерi до Лiночки. Хапай мить, щоб любить. Адже ж' може бути так, що цюкне малесенький осколок - "Милая, сердцем моим не согре-тая, песня моя осталась недопетая", i навiть у нових теплих валянках мало при║мностi лежати на холод ному днищi кузова машини", - разом iз димом випах-кував сво┐ думки дженджуристий ад'ютант. Про його поведiнку генерал дуже добре знав, але тримав коло себе за ретельнiсть. Ад'ютант мав феноменальну пам'ять i виключну хоробрiсть. Генералу подобалась його витонченiсть, i такт, i навiть його романтично-донжуанська душа. Поки що вiн за все йому пробачав, i стосунки мiж ними були якнайкращi, хоча ад'ютант знав, що хай тiльки трапиться щось недобре, хай вiн порушить дисциплiну, - генерал нiколи не заступиться за нього i покара║ по заслузi. - Товариш командуючий, дозвольте звернутися. Хочу вам розповiсти дуже цiкаву iсторiю. Я допитував одного полоненого нiмецького офiцера, i зна║те, що вiн менi сказав? Ад'ютант не встиг доказати - в повiтрi почувся свист цiло┐ черги снарядiв, i вони стали вибухати по улоговинi i на ┐┐ схилах. Командуючий сказав, пiдморгнувши: - У бiлий свiт, як у копiйку: нашо┐ пiхоти тут уже давно нема║. - Осколком йому знесло iз голови смушеву шапку. - Iч, загра║... - усмiхнувся вiн, розглядаючи дiрку. - Доведеться просити на складi другу. А як не дадуть? Я ж ┐┐ не виносив, скiльки положено? - Я мистецьки ┐┐ зашию, - засмiявся ад'ютант. Лiкар щулився на санях, злякано поглядаючи на горби. Але вогонь уже перенесли далi, i снаряди гомонiли десь за лiсом. Санiтари повибiгали iз сво┐х схованок, i, взявши носилки, стали пiдбирати поранених бiйцiв. - Знову забитi? - запитав командуючий. Два санiтари поставили носилки на снiг, дружно доповiли: - Пораненi, товаришу генерал. Один тут попався якийсь дивак. Сани зупинилися, i генерал побачив на носилках молодого бiйця з перев'язаною головою i смаглявим сердитим обличчям. Шинеля i гiмнастьорка в нього були пошматованi, бiлiли бинти, що оповивали груди. - Ось вiдбира║мо, а вiн не да║, - i санiтар показав на бiйця, що закривавленою рукою тримав пом'ятого офiцерського кашкета з вiдiрваним орлом. Генерал здивовано пiдняв угору брови. - Навiщо тобi офiцерський кашкет? - запитав у бiйця. Бо║ць лизнув язиком шорсткi губи. - Я вбив його... Вiн лежить там, бiля схилу, - з трудом вимовив вiн, i пергаментне обличчя задихало помстою. - Як тво║ прiзвище? - Тимко Вихор. З лижного батальйону. Вiн весь час облизував губи i просив снiгу. Зачувши прiзвище бiйця, маленький красивий ад'ютант нiби пригадав щось i, вийнявши з планшета блокнотик, швидко перелистав його. Нахилившись до генерала, тихо сказав: - Цей хлопець ║ в списку бiйцiв, що вiдзначилися в сьогоднiшнiй операцi┐. Комiсар п'ятого переда║, що вiн знищив кулеметну обслугу, яка обливала свинцем батальйон, i цим дав можливiсть швидко повести наступ. Всi мовчки дивилися на бiйця, який лежав, закривши очi. Генерал був старий солдат, i за сво║ бойове життя бачив сотнi геро┐в, убитих i поранених, але нiколи вiн так не страждав, як тодi, коли бачив перед собою забитих або тяжко поранених зовсiм ще молодих юнакiв. Тодi щось батькiвське горювало в ньому i до спазм в горлi здавлювало серце. - Пiднесiть його до мене, - попросив командуючий. Два санiтари обережно взяли носилки, наблизились до генерала. Тимко вiдкрив очi. Вони були блискучi, i помiж вiями кипiв бiль. - Пити дуже хочеться... Лiкар, що вже мацав його пульс, кивнув санiтарам : - Натрусiть йому на губи снiгу. Тимко жадiбно облизав губи язиком i кинув кашкет на землю. Генерал простяг руку до ад'ютанта, той вийняв iз сумки малесеньку коробочку i щось передав командуючому. - Ти хоробрий во┐н, - сказав генерал i, нахилившись, приколов до шинелi Тимка медаль "За вiдвагу". XIV Удень ще сяк-так, чоловiк то бiля худобини пора║ться, то пiде в луг пенькiв набити на розтопку, а притюпа║ нiч - хоч вий по-вовчи. Глухо, сумно. Над снiгами i над хатами провиса║ чорна мертвота. В такий час iз ташанських очеретiв виходить вовча зграя, хижо винюху║ снiжок, по якому бродила на вечiрнiм водопо┐ товаряка, всiда║ться навколо ополонок, i зимовими зорями довго свiтяться в темнiй водi вовчi очi. Вожак, сильний, м'язистий звiр, сидить нерухомо, як на святiй молитвi. Клаца║ зубами, одiрве вiд льоду сухий зад (на льоду залишиться ошмульгок шерстi) i, витягши лобасту голову вперед, потрюхика║ на роздо-бутки. Щось гуркнуло в синiй пустелi. То вiд морозу лопнув лiд. Свiжа трiщина заграла проти мiсяця павичевим пiр'ям. I знову вовчi тiнi в райдужних коронках мiсяця бiжать по льодах. Ось вожак щось зачув. Нiздрi його затрiпотiли i покрилися слизотою. Вiн рiзко крутнув убiк i щосили погнав до чорно┐ купи куширю, що лежав на снiгу. Прибiг i став розривати лапами. Браття-сiроманцi не вiдставали вiд нього. Але вiн, вожак, вiн сам винюхав, вiн перший знайшов. Отож церемонитися нiчого - i летить шерсть iз пiдлеглих. Нарештi знайшов те, що шукав, кинув зубами мерзлу щуку на голубий полумисок льоду. Вона сяйнула лускою, i вожак сильним стрибком настиг ┐┐. Помчала рiчкою вовча зграя. А з очеретiв видибала лисичка. На льоду золотим карасиком стрiпнувся мiсяць. Лисичка схопила його лапками i лизнула язиком. Ху! Прiсне! Риб'ячий дух чманив ┐┐ i викликав спазми, але вона тiльки понюхала те мiсце, де лежала щука, i, жалiбно заскiмливши, подалася в село. Довга зимова нiч. Довга. Тягнеться повiльно, як пряжа з бабського веретена. I кожному сво║: десять скаче, сотня плаче, а тисячi зубами скриплять ввi снi. В Ионьки в грудях цiле ревище: ловив старостi рибу та простудився. Воно б ще й нiчого, та ще клопiт - призначено його переобладнати клуб на церкву. А це тiльки ж подумай - ризи дiстань, ладану дiстань, свiчок дiстань, а де ж тi║┐ вощини вiзьмеш, коли в селi бджоли не знайдеш? Отут i вихитри хитрячка. Павло Гречаний всю зиму не злазив iз печi, хiба щоб води принести та дров нарубати, i всю зиму йому снився один i той же сон: за ним ганялися телята. Про себе вiн давно вирiшив, що це добрий сон. Нашi таки потурять нiмця. I в кожного сво║ нило, в кожного сво║ болiло. Орися розгрiбала дерев'яною лопатою жар у печi, саджала паляницi. Руде в бiлих кружалах теля схопилося iз сво║┐ постельки i, поставивши ослiнчиком ноги, пустило в соломку срiбний дротик. - Ах ти ж паскудне! - насварилася на нього Орися i пiдставила щербате горщеня. Телятко, зробивши сво║ нехитре дiло, зацокотiло слюдяними копитечками по долiвцi, дитячими очима вставилося на вогонь. Орися засмiялася i схопила його за оксамитове вушко. Рижик сапнув телячим духом ┐┐ у груди, лизнув руку. - Що, монi захотiлося? Зараз я тебе поведу до мами. Орися вiдв'язала теля i вже хотiла виводити надвiр, як у сiнях щось зашамотiло i в хату увiйшла рiдна Орисина мати Одарка. Телятко рвонулося на оривку i занюхало кожух. - До┐ти збира║шся? - Я тiльки хвилечку, матiнко, - зашарiлася Орися, злякано вiдступаючи. "Може, з Тимком що, не дай боже?" Кров вiдлила ┐й вiд обличчя, груди нiби хто поколював голочками. - Теличка? Бичок? - Бичок. Та такий смiшний, - зарожевiла Орися, покрила полою дiйницю. "Слава богу, не про Тимка. Та й хто про його що скаже, як вiн бозна-де за фронтами". - Що ж, роби сво║ дiло. Я пiдожду. - Я зараз, матiнко. Одну хвилечку. Iди вже, iч, лукаве, - заметушилася Орися, пiдпихаючи телятко, яке раптом затялося i не хотiло переступати порога. Сивим клуб'ям перекотився мороз, шугонув пiд лави. Тихо тренькнули вiкна: то Орися зачинила за собою набухлi дверi. За вiкном чувся ┐┐ улесливий голосок i жалiсне мекання телятка. "Тварина - i та свою матiр чу║, а моя як пiшла з хати, то й мiсток за собою спалила, - журилася Одарка. - Чоловiк по снiгах та лiсах, а може, вже й живого нема║, а ти сиди вдома одна, доживай вiк у чотирьох стiнах". Коли Орися повернулася в хату, Одарка сидiла на лавi, бiля дверей, як чужа, i мовчала. Бiля чобiт темнiли калюжi вiдталого снiгу. - Такий цмолавий, що насилу вiд корови вiдтягла, - гомонiла Орися, прив'язуючи телятко в хатинi. Вiд Орисиного кожушка по хатi пiшов морозний дух. Розiпнувшись, вона кинула хустку на скриню, лице ┐┐, розпечене морозом, горiло, очi блищали. Вона знала, чого прийшла мати, але перша не зачинала розмови. Хоч мати i була для не┐ доброю i не зробила нiякого зла, проте Орися не могла забути, як по ночах давилася сльозами, випрохуючи любовi, вимолюючи Тимка, i вiд тих слiз осiдала в Орисиних жилах гiркота. I тепер, як кажуть: "Усе проща║ться, та не все забува║ться". Правда, Орися забiга║ до матерi, провiду║, як коли то й поможе в чомусь, та не тягне ┐┐ до рiдного дворища... - Отака я господиня, що й про гостю не подбала, - завешталася Орися. - Я зараз вам, матiнко, сметанки з товченицею та й чарочку вишнiвочки знайду. Воно б гуртом веселiше, та батько з матiр'ю десь до млина по┐хали. Я Гаврила покличу. Вiн хоч нашуткуе повну хату. - Не треба, дочко. Може, в чоловiка яка робота, - обiзвалася Одарка, а сама подумала: "Батько й мати до млина по┐хали, а я вже, виходить, не мати. От i вирости дочку в чужий двiр. Вiддав - уже не твоя". На ходу поправляючи зачiску (тепер у Орисi не висiли на спинi двi бiлi коси, в якi було вплетено сонце, а були вони закрученi ззаду в тугий калач i про-шпилькованi). Орися метнулася в хатину i заторохтiла горшками. Внесла глечик сметани, череп'яну миску товчено┐ картоплi, поставила на стiл, засланий рубчатою скатертиною. Тодi пiшла в комору i принесла пiд фартушком пляшечку вишнiвочки, вистелила матерi на колiна вишиваний рушник. - Ну, дай же боже, щоб нашi живими повернулися, а ми теж до того щасливого часу дожили, - приказала мати i вихилила одним духом келешок. - А ти чого ж не п'║ш? Орися торкнулася губами, скривилася: - Як його тi мужчини й п'ють? - почервонiла. Щоки калиною взялися, i засмiялася Орися розкотисте, гiнко, по-дiвочому. - Ой, ┐й-право, сп'янiла, матiнко! Геть-чисто вступило в ноги, - перейшла вона на тихий смiх, i ласкаве, розчулено-нiжне заструмувало з ┐┐ очей. - Ти ж тiльки губи вмочила, - запишалася мати, внутрiшньо радiючи, що все йде на лад i що дочка таки хазяйка й прийма║ ┐┐ з всiма почестями. "А коли так, то, може, ще й вийде з того розговору, що вона задумала, якийсь толк". - А от же так i ходить хвилями. А мiй Тимусь не пив. Вона ще дужче понiжнiла очима i, п'яненько схилившись, тихо засмiялася, видимо, щось пригадавши ┐хн║, та║мне. - Один тiльки раз, як простудився, то випив цiлу склянку i зробився такий смiшний. Я йому кажу: "Ти-моньку, навiщо ж ти мене так у коси цiлу║ш?" А вiн каже: "Бо ж ти моя жiночка, моя суджена". Очi в Орисi занудьгували, заятрилися. - От уже й заплакати хочеться, - усмiхнулася п'яненько. - пжте, мамусю, бо ви зовсiм не ┐сте. Чи, може, не смачне подала? - Спасибi, дочко. I смачне, i з. рук рiдно┐ дитини, та не за тим я прийшла. Орися прибрала iз столу, а мати не зводила з не┐ очей. Дочка ще зберiгала гiнку дiвочу постать, але плечi в не┐ закрутiшали, груди набухли i розпирали ситцеву кофтинку, стегна округлилися i круто падали при ходi. Вiд не┐ вже пахло молоком. Стара пiдмiтила це, але промовчала. - Скажу тобi, чого прийшла. Орися швидко пробiгла пальцями по кнопках кофтинки i, спiймавши гострий вивчаючий погляд матерi, закрила фартухом живiт. - Нема тобi чого жити в чужих людей. Орися опустила голову. Пальцi, що лежали на грудях, були схожi на брошку. - Не знаю, що вам i сказати. Вiн як iшов на вiйну, то приказував тут жити. I я, матiнко, його слова ламати не буду. Вони ж менi не чужi, а рiдня, не обижають. А раз вiн так сказав, то так i буде. А вернеться живий-здоровий, тодi побачимо, як далi. - Ти менi казна-чого не плети i - прикрикнула стара. - А що я кажу, то вже так i буде. У тебе он скоро дитя. Хто тебе догляне? Кому ти потрiбна? - i вона знову гостро i ревниво глянула на Орисю, а дочка прикрила фартушком живiт i опустила голову. - Що я вам скажу, матiнко. Тодi, як ви менi з татом тру┐ли життя, тодi у вас не було до мене жалостi. Ми жили зовсiм у чужих людей - ви й подушки не дали пiд голови. А тепер у мене ║ в що одягтися i взутися та й шматок хлiба на столi. Ви прийшлi┐ мене жалiти, а менi тi║┐ жалостi не треба. Тепер я, матiнко, одного жду, а другого виглядаю. I тiльки цим i живу. I хай менi господь поможе. Одарка встала з лави. В чорнiй шалi бiлiло лице. - Ну, коли так, то пiшла я, дочко. Пiд шаллю здригалися плечi. - Ви, матiнко, не плачте, я на вас зла не ношу, але з цього дворища пiти не можу. Бiля мене тут ночами Тимко ходить. А я присмоктана до нього на все життя. - Ну що ж! Приходь, хоч на пелюшки дам. Орися прикусила губу, кров рознесла по жилах чорну образу. - Не треба, матiнко, в само┐ знайдуться. Так i розiйшлися вони, незлостивi, але й не примиренi. Повернулися свекри з млина. Йонька встиг по дорозi потрусити чужi ятери, бухнув у ночви мерзлу рибу, вийшов у свiтлицю. Уляна так змерзла, що не могла розв'язати шалi, i Орися допомагала розмотувати. - Чого це ти, дочко, така сумна? Чи не болить що? - Придивлялася до не┐ Уляна. - Нiчого в мене не болить... А то так... Матiнка приходили. - Що вона? Все сво║┐ править? - Додому кличе. - Тодi, як скиталися по чужих дворах, не кликала. - I я ж так ┐й говорила. - Ну що ж - на балачки нема часу. Чисть, дочко, рибу на снiданок. Орися хутенько присiла до ночов iз водою i заходилася тельбушити рибу. Одну щуку нiяк не могла спiймати. Тiльки пiдводила руку, як рибина з вибовтом прослизала, пружно вигинаючи рябе тiло. Орися засмiялася сама собi i так зайнялася ловами, що не бачила, як мати, журно посмiхаючись, дивиться на не┐. "Дитина. Ото б у ляльки гратися. Ех, не в добру годину звела вас доля, дiти", - подумала про себе Уляна, розпалюючи в печi вогонь. У свiтлицi дробилися два голоси. Один тоненький, хриплявий, другий рокiтливий, протодияконський. Крiзь щiлину тхнуло цапиним духом старечо┐ неохайностi. - Хто там у нас, мамусю? - Дiд Iнокеша. З батьком святе письмо читають. Бiда з ними. Читають, читають, а тодi як зведуться, так хоч водою розливай. Iнокеша раз ║вангелiю порвав, а це принiс другу. - Про що ж вони сперечаються? - А господь ┐х зна║. Чула якось, що не доберуть вони, хто з богiв головнiший: Христос чи Мойсей? Орися нарештi спiймала щуку i розпорола живiт. Щука зiвала жабрами i кидалася в мисцi з водою. "Боже мiй, - iз страхом подумала молодиця. - Рибинi i то боляче, i то вона мучиться, а як же там, на фронтi? - i вона пригадала того невiдомого бiйця, що вмирав у них у хатi вiд ран. - Боже, якщо ти ║ на свiтi, заступи мого Тимка". Уляна, розтопивши в печi, взяла вiдра i пiшла по воду. Орися переполоскала рибу, обкачала в борошно i розiклала на сковородi. Раптом ┐й зробилося погано. Вона добрела до дверей i, тримаючись руками за косяк, пожадливо хапала гарячим ротом свiже морозне повiтря. Трохи полегшало. Проте вона все ж таки вiдчувала якийсь шум у головi i млiсть по всьому тiлу. ┐┐ дужi, сильнi ноги, що так легко носили ┐┐ тiло по землi, тепер тремтiли i пiдгиналися: в них уже вступало важке материнство. Орися присiла на стiльчик i вiдчула на руках твердi плити грудей. У свiтлицi було тихо. Ушнипившись у ║вангелi║, там сидiло тро║ дiдiв i шукало спасiння у святiм письмi. Слиняве шваркання Ионьчино┐ люльки, протодиякон-ське вiдкашлювання Iнокешi. Крутий бас рокоче притишеним громом: - Дiво пречиста, радуй-ся-а-а-а... - Дай милосердя, пошли нам утiху, - молодим козликом пiдпряга║ться Йонька. Свята пiсня наганя║ на Орисю сум. Голоси дiдiв неспарованi. Йонька ста║ гопки i тягне богвiда-куди. Iнокеша гоготить, як з дубово┐ бочки, диха║ грозою. - Прокляв тебе ║си в зачатi┐, - реве вiн, i з його грудей рветься невгамовна бичача сила. - I твiй поганський рiу аничтожу i костi розвiю пра-а-а-ахом. I не дiйдеш ти, ковбаснику рижий, до землi свое┐-i-i-i. I чим далi Орися вслухалася, тим яснiше розумiла, що дiди вчать молитву не з ║вангелi┐, а свою, ними самими складену. - I рикатимеш ти, яко звiрина люта, здихаючи по ярах та болотах без води i хлiба. I що забрав - вiддаси сторицею. I не буде тобi пощади вовiки-вiкiв-i-i-i-iв. О великий Мойсею! Людей iз неволi клич. Красную Армiю возвелич. Амiнь. Iнокеша знову вiдкашлявся, мовив пiднесено-урочисто: - Раб фашистсько-германський, повторюй за мною слова велико┐ молитви: "Вдар його, велика сила, щоб його в огнi спалило. Ниспошли тому бандюзi, кровопивцю Гiтлеровi, смерть страшну йому пошли. Чи вiд кулi, чи вiд рака, щоб сконав вiн, як собака!" Йонька висякався, розгублено хлипнув тубами: - Не буду я повторювати, Iнокеша. За таку молитву нiмцi шворку надiнуть. - Богохульству║ш? - Чия власть - того й бог. - А-а-а. Не кусай мене ззаду - я смачнiший спереду i Ха-ха! Розкольникi Продав Мойсея?! Тобi все одно, що пикою, що потилицею ходить? Серебряник! Давай сюди ║вангелiю! Чортовi лупатому молись! Вiн тобi сво║ клеймо на с... випече залiзом, а ти студитимеш за хлiвом i будеш снiг печатати. Ха-ха! Орися чула, як Iнокеша залопотiв кожухом i вилетiв на подвiр'я, як буря. Червоний, iз пекучими очима, затряс сивими пацьорками помiж тинами. У вiкно було видно, як вiн зупинився бiля двору Павла Гречаного i, повернувшись до вихорiвського обiйстя, щось кричав i погрожував кулаком. Борода його свiтилася на сонцi шматтям ризи. "Так он яка у них релiгiя i якi молитви!" - усмiхнулась Орися i, взявши чаплiю, посадила в пiч сковороду з рибою. Уляна поставила вiдра у куток, розiпнула шаль i струсила з не┐ снiг: - Морози давлять - аж тини трiщать. Зустрiчала куму бiля колодязя, каже - нiмцi теплу одежу в людей вiдбирають. Увiйшов Йонька, заглянув у пiч, кинув косий погляд на Орисго. - Снiдати пора. Моняетесь тут удвох цiлий ранок, а толку чортма. Драна кожушина вiдпарилася в теплi, смердить кислятиною, чоботи обмотанi ганчiр'ям. Пiсля того випадку в лiсi, коли згорiла його шапка, Йонька полiз на горище i знайшов там стару будьонiвку. Зiрку випоров ножицями, всередину вшив заяче хутро, i шапка хоч куди. Як пiдв'яжеться - як вiд татарсько┐ орди вiдiрвався. Цiлу осiнь вiн баришникував, мiнявся коровами, доки домiнявся до того, що привiз не корову, а телицю-ялiвку з пiдпущеним телям. Першу нiч воно сумно ревло i тикалося мордою телицi в пузо, а вона дригала ногами. "Суму║ на новому мiсцi", - журився Йонька, прислухаючись до того мекання. - Може, тобi в цеберку вставити дно та зробити з не┐ дiйницю? - питався вiн Уляни. - Бо це, кажуть, така корова, що да║ молока по два вiдра. Вранцi Уляна потягла Йоньку до хлiва, турнула телицi пiд пузо. - Посмокчи сам! Що ти купив-вимiняв, щоб тебе на виду змiнило? У не┐ ж дi║чки як лi║чки. - Значить, вона дiйки вбрала, а бува, що й випуска║. Це тако┐ породи. Менi той дядько, що продав, усе виклав. - А щоб тебе в домовину поклало! - заплакала Уляна та й пiшла до хати. Були б через Йоньчину дурну голову залишилися без молока, та повiв Гаврило теличку i знайшов на ярмарку ще дурнiшого. Вимiняв другу теличку, вона отелилася, i тепер було сво║ молоко. Коней у Йоньки було дво║: рижа лахмата кобила з обвислою губою i вороненький бiлокопитий жеребчик-однолiток. Як заiрже, як у дуду загра║. Його Йонь- . ка годував окремо i не шкодував вiвса, бо думалося викохати для парадних ви┐здiв - десь у гостi, на базари i таке iнше. Жеребчик застоявся, заситнiв i якось, граючись, укусив Йоньку за плече. Йонька, не довго думаючи, штрикнув його вилами межи ребра. Коник здригнувся вiд болю i затанцював, натягаючи шкiряне повiддя. - Iч, яку моду взяв, - докоряв йому Йонька, вигрiбаючи вилами паруючi кiзяки. Цiлу днину жеребчик iржав i жалiбно постогнував. Уляна не могла чути того стогону i послала Йоньку глянути, що там таке. - Може, в повiддя заплутався, а ти й байдуже! Йонька пошкрьобав у хлiв i, вiдкривши дверi, побачив, що з живота жеребчика стримить кусок закривавлено┐ кишки. Йонька став ┐┐ запихати пальцями, а вона знову видиралася назад. Тодi вiн вийняв з кишенi нiж i одним махом вiдрiзав кишку. Жеребчик iгогокнув i вiдскочив набiк. - Який нiжинка, iч, - вилаявся Йонька i вийшов iз хлiва. -Тепер не вилазитиме", -подумав. Але на душi було неспокiйно. Щоб не страждати самому, показав жеребчика Павловi. Павло надимiв цигаркою так, що не стало видно нi жеребчика, нi Павла, i, кинувши недопалок через порiг, сказав: - Треба обмазати мокрим попелом i зав'язати. Увечерi жеребчика стала мучити спрага. Йонька не встигав носити воду. Павло питав через тин: - Ну, як жеребчик? Уранцi жеребчик сконав, а вночi Павло та Гаврило зiдрали з нього шкуру i вiдтарабанили .на скотомогильник. Тяжку втрату в домашньому господарствi Йонька зустрiв нiби спокiйно: "Як прийшло, так i пiшло", - говорив вiн домашнiм, а вночi схоплювався i шукав пiд лавою чоботи. - Куди ти? - питала Уляна. - Жеребчик iрже. Мабуть, пити хоче. - Це вже тобi в головi iрже на старiсть, - сердито обзивалася Уляна i скрушно зiтхала в темнотi. I лише тодi Йонька пригадував, що жеребчика вже нема, i мацав на карнизi люльку. Взимку Йонька став думати та гадати, чим би його зайнятися, щоб давати прибуток господарству, i вирiшив кравцювати. Розшукав у скриньцi старi ножицi, якими стриг овець, узяв аршин i потелiпався на хутори. В одному хуторi зглемезив таку сiрячину, що дядько гнався за ним з голоблею аж до Троянiвки. Йонька невдач не визнавав i перемандрував у iнший хутiр. Там узявся за кожухи. Кро┐в, вимугикував, i кожух вийшов хоч i не дуже тямистий, проте одягти можна. Лишалося тiльки цурки попришивати, бо гудзикiв не було. Хазя┐н