Леся Укра┐нка. Драми та драматичнi поеми (збiрка)
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
** БОЯРИНЯ **
Драматична поема
I
Садок перед будинком не дуже багатого, але значного козака з старшини О
л е к с и П е р е б i й н о г о. Будинок виходить у садок великим
рундуком, що тягнеться вздовж цiло┐ стiни. На рундуку стiл, дзиглики, на
столi прилагоджено до вечерi. Стара П е р е б i й н и х а да║ останнiй лад
на столi, ┐й помага║ дочка ┐┐ О к с а н а i с л у ж е б к а.
Через садок до рундука iдуть П е р е б i й н и й i С т е п а н, молодий
парубок у московському боярському вбраннi, хоча з обличчя його видко
одразу, що вiн не москаль.
П е р е б i й н и й (до гостя)_
Моя стара управилась хутенько!
Дивись, уже спорудила й вечерю,
поки ми там на цвинтарi балачки
провадили.
П е р е б i й н и х а
(зiходить трохи з рундука назустрiч гостевi)_
Боярине, прошу
зажити з нами хлiба-солi.
С т е п а н (уклоняючись)_
Рад би,
шановна панiматко, та не смiю,
коли б не гнiвались старi бояри, -
я й так уже давно вiд них одбився.
П е р е б i й н и й
Про них ти не турбуйся. Пiдкоморiй
┐х запросив на бенкет, а тебе
я випрохав до нас: "Я сам, - кажу ┐м, -
щось недугую трохи, то не можу
на бенкетах гуляти, а Степана,
по давнiй приязнi до його батька,
хотiв би пригостити в себе в хатi.
Вiн молодик, йому ще не пристало
на бенкети великi учащати".
Боярам, видко, вже запах медок
та варенуха, отже, роздобрились
та й мовили: "Нехай собi п а р н i н к а
сидить у тебе хоч i до вiд'┐зду.
Навiщо вiн нам здався?"
С т е п а н
От спасибi,
панотченьку!
(Зiходить на рундук з господарями)._
П е р е б i й н и й
Я джурi накажу,
нехай перенесе тво║ манаття
до нас, та й заберу тебе в полон,
поки не визволять бояри.
С т е п а н
Боже!
Такий полон милiший од визволу.
П е р е б i й н и х а (до Оксани)_
Пiди лиш, доню, там пошли Семена.
(Оксана виходить i незабаром верта║ться)_.
С т е п а н
Якби лиш я не став вам на завадi...
П е р е б i й н и х а
Ото б таки! Ще в нас у хатi стане
для гостя мiсця!
П е р е б i й н и й
Ти, синашу, в мене
забудь всi церегелi. Таж зо мною
небiжчик батько твiй хлiб-сiль водив,
укупi ми й козакували.
(Садовить Степана ( сам сiда║ при столi. До Оксани)._
Дочко,
ти б нас почастувала на початок.
(Оксана налива║ з сулiйки двi чарки - батьковi й гостевi)._
О к с а н а
Боярине, будь ласка, призволяйся.
С т е п а н
(узявши чарку, вста║ i вклоня║ться Оксанi)_
Дай боже, панночко, тобi щасливу
та красну долю!
О к с а н а
Будь здоровий, пивши.
(Степан, випивши, знов сiда║. Оксана часту║ батька._
Всi вечеряють)._
П е р е б i й н и й (до Оксани)_
А вiн спочатку не пiзнав тебе,
ти зна║ш? Запитав: "Яка то панна
у першiй парi корогву несе?"
О к с а н а (усмiхаючись i поглядаючи на Степана)_
Коли?
П е р е б i й н и й
Та отодi ж, як ти на трiйцю
в процесi┐ мiж братчицями йшла.
С т е п а н
Ти завжди носиш корогву?
О к с а н а (з певною самовтiхою)_
Аякже,
я перша братчиця в дiвочiм братствi.
П е р е б i й н и й (жартiвливо пiдморгнувши)_
Се вже тобi не та мала Оксанка,
що ти, було, ┐й робиш веретенця.
О к с а н а
Тi веретенця й досi в мене ║...
(Замовка║, засоромившись)._
С т е п а н (втiшений)_
Невже?
О к с а н а
(перебиваючи нiякову для не┐ розмову. До матерi)_
А де се, мамо, наш Iван?
П е р е б i й н и х а
Та де ж? На вулицi мiж товариством.
I в а н
(Оксанин брат, молодий козак, увiходить з будинку)._
Ба нi, я тут. Давайте, мамо, ┐сти.
П е р е б i й н и х а
Ти б уперед хоч привiтався з гостем!
I в а н (сiдаючи, недбало)_
Ми вже вiталися там, коло церкви.
П е р е б i й н и й
Вiн буде мешкати в нас до вiд'┐зду.
I в а н (так само)_
От як? Що ж, добре... Слухай-но, Оксано,
ця страва вже простигла, принеси
свiжiшо┐.
О к с а н а (уражена його недбалим тоном)_
Служебка зараз прийде,
то й накажи ┐й.
I в а н
Ба, яка ти горда.
(До Степана)._
У вас там на Москвi, либонь, дiвчата
так бришкати не смiють?
С т е п а н
Я московських
дiвчат не знаю.
О к с а н а
Як же се?
С т е п а н
Я, власне,
недавн║ на Москвi. Поки ще батько
живi були, я в Ки║вi, в науцi,
при Академi┐ здебiльше пробував,
а вже як батько вмерли, я по┐хав
до матерi на помiч.
П е р е б i й н и х а
Чом ти лiпше
сюди не перевiз матусi?
С т е п а н
Трудно.
Нема при чiм нам жити на Вкра┐нi.
Самi здоровi, зна║те, - садибу
сплюндровано було нам до цеглини
ще за Виговщини. Були ми зроду
не дуже так ма║тнi, а тодi
й тi невеликi добра утеряли.
Поки чогось добувся на Москвi,
мiй батько тяжко бiдував iз нами.
На радi Переяславськiй мiй батько,
подавши слово за Москву, додержав
те слово вiрне.
I в а н
Мав кому держати!
Лихий ┐х спокусив давати слово!
П е р е б i й н и й
Тодi ще, сину, надво║ гадалось,
нiхто не знав, як справа обернеться...
а потiм... присягу не кожне зрадить...
I в а н (iронiчно)_
Та певне! краще зрадити Вкра┐ну!
С т е п а н (спалахнув, але стримався)_
Не зраджував Укра┐ни мiй батько!
Вiн ┐й служив з-пiд царсько┐ руки
не гiрш, нiж вороги його служили
з-пiд польсько┐ корони.
I в а н
Та, звичайне,
однаково, чи┐ лизати п'яти,
чи лядськi, чи московськi!..
С т е п а н
А багато
було таких, що самостiйно стали?
П е р е б i й н и й (до Iвана)_
Сутужна, сину мiй, вкра┐нська справа...
Старий Богдан уже ж був не дурнiший
вiд нас з тобою, а проте ж i вiн
не вдержався при власнiй силi.
(Перебiйниха, нахилившись синовi до вуха,_
шепоче щось Той нетерпляче стрiпу║ чубом)_.
I в а н
Батьку!
Що там замазувать? Кажiмо правду!
Се рiч не власна, се громадська справа!
Якби таких було мiж нами менше,
що, дома чесний статок прочесавши,
понадились на соболi московськi
та руки простягали до тi║┐
"казни", як кажуть москалi...
П е р е б i й н и х а
I в а не!
(Сiпа║ сина за полу)_.
С т е п а н
Не задля соболiв, не для казни
подався на Москву небiжчик батько!
Чужим панам служити в рiднiм краю
вiн не хотiв, волiв вже на чужинi
служити рiднiй вiрi, помагати
хоч здалека пригнобленим братам,
║днаючи для них цареву ласку.
Старий вiн був обстоювати збройне
за честь Укра┐ни...
I в а н
Ти ж молодий, -
чому ж ти не пiдiймеш то┐ збро┐,
що батьковi з старечих рук упала?
С т е п а н
Як поясню тобi?.. Коли ще змалку
навчав мене з письма святого батько,
то вiн менi казав напам'ять вивчить
про Ка┐на та Авеля. "Мiй сину, -
мовляв, - пильнуй, щоб мiг ти з ясним оком,
а не тьмяним, не тремтячи, мов Ка┐н,
небесному отцевi одповiсти,
коли тебе спита║: "Де твiй брат?"
А як же можу я на Укра┐нi
здiйняти зброю так, щоб не дiткнути
нiколи нею брата?.. I невже
мушкет i шабля мають бiльше сили
та честi, нiж перо та щире слово?
Нi, учено мене, що се не так!
П е р е б i й н и й
Не звикли якось ми такого чути...
проте... було б на свiтi, може, менше
грiха i лиха, якби всi гадали
по-тво║му...
I в а н (згiрдно)_
Се в Ки║вi ченцi
навчають отакого!
О к с а н а
Ти ж, Iване,
у Ки║вi не вчився. Звiдки зна║ш,
чого там научають?
I в а н (зачеплений)_
От знайшлася
зненацька оборонниця для тебе,
боярине!
О к с а н а
Я тiльки правду мовлю...
(Засоромлена, пода║ться з рундука в садок._
Увiходить з будинку на рундук джура)_.
Д ж у р а
Там, пане, я принiс для гостя речi.
П е р е б i й н и й
Ходiм, Степане,
покажу, де ма║ш в нас мешкати.
С т е п а н (до Перебiинихи)_
Спасибi, панiматко,
за хлiб, за сiль!
П е р е б i й н и х а (з косим поглядом на сина)_
Пробач, коли що, може,
прийшлось на перший раз не до сподоби...
(Степан з Перебiйним i джурою йдуть у будинок)_.
П е р е б i й н и х а (до Iвана нишком)_
Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем?
I в а н
Ат! Хай же вiн хоч раз почу║ правду!
П е р е б i й н и х а
Адже ти чув, що вiн казав...
I в а н
Овва!
бурсак, та щоб не вмiв замилить очi!
П е р е б i й н и х а
Менi вiн до сподоби, - добрий хлопець,
такий увiчливий...
I в а н
Та вам вже, звiсно,
язиком приподобатись недовго.
П е р е б i й н и х а
Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь
таким до гостя гострим! Се ж неначе
на те його ми в хату запросили,
щоб ним помiтувати. Незвичайно!
I в а н
Та вже гаразд, не буду зачiпати.
(Зiходить з рундука)_.
П е р е б i й н и х а
Куди ти?
I в а н
От пiду до товариства.
(пде через садок, перескаку║ через тин i зника║._
Увiходить служебка i збира║ зi стола)_.
П е р е б i й н и х а
Де ти, Оксано?
О к с а н а (виходить iз-за куща з кухликом в руцi)_
Ось я тута, мамо.
Се я барвiнок поливаю.
П е р е б i й н и х а
Справдi,
полити слiд, - зовсiм посох на сонцi.
Полий же й те, що ми пересадили.
П е р е б i й н и х а i служебка, зiбравши зi стола, йдуть у будинок.
Оксана,
поливаючи квiти, спiва║ веснянки. В садку сутенi║.
С т е п а н нишком вилазить вiкном з сво║┐ кiмнати на рундук,
прудко та звинно зiскаку║ з рундука на землю i пiдходить до Оксани.
О к с а н а (урива║ спiв i впуска║ кухля)_
Ой лихо! Хто се?..
С т е п а н
Панночко, се я.
Прости мене. Ти гнiватись не мусиш,
бо ти ж мене сама причарувала
i звабила, як соловейко, спiвом.
Я не сво║ю силою прийшов...
О к с а н а (засоромлено i разом гордовито)_
Боярине, до чого сi┐ речi?
Менi ┐х слухати не випада║.
(Хоче йти)_.
С т е п а н (затриму║ ┐┐ за руку)_
Нi, ти не пiдеш так...
О к с а н а (вражена, вирива║ руку)_
Се що за звичай?
Я не холопка з в о т ч и н и тво║┐!
С т е п а н (знищений)_
Я не хотiв образити тебе.
Запевне, вiльна ти... Яка журба
тобi, що я по┐ду на чужину
з розбитим серцем, що коханий спогад
про зустрiч милу обiлл║ отрута?
Тобi дарма, дiвчино-гордiвнице...
Хто я для тебе? Зайда, заволока...
Адже мене усюди так зовуть...
Ти завтра вже про мене й не згада║ш...
О к с а н а (спустивши очi)_
Хiба ти завтра ┐деш?
С т е п а н
Що ж я маю
тобi тут очi мулити собою?
О к с а н а
Виходить, наче я тебе жену...
Я ще ж тобi не мовила нi слова...
С т е п а н
Невже я маю ще й того дiждатись,
щоб ти менi сказала: "Вибирайся"?
О к с а н а
(збентежена, зрива║ з вишнi листочки,_
куса║ ┐х (розщипу║ в руках)_
Який же ти чудний! Ну, що ж я мала
тобi казати? Я не звикла так...
Я iнших паничiв роками знаю
i ще вiд них такого не чувала...
а ти... недавно що при┐хав...
С т е п а н
Панно!
Тi паничi безжурно походжають
не. щирому дозвiллi по садочках
та вибирають квiтку для забави,
i тiльки ждуть, щоб краще розцвiлася.
А я ж, як в'язень, що на час короткий
з темницi вирвався i ма║ хутко
з веселим свiтом знову попрощатись
i розцвiту не ма║ часу ждати.
Менi була б не для забави квiтка,
я бачу в нiй життя i волi образ
i краю рiдного красу. Для мене
куточок той, де б посадив я квiтку,
здавався б цiлим свiтом... Я забув,
що ти живеш на волi, що для тебе
привабного нема нiчого там,
де я живу, i навiть буть не може...
О к с а н а (стиха, похиливши голову)_
Чого ж ти так у тому певен?
Ти наче дума║ш, що я вже справдi
якась ростина, що в менi нема║
нi серця, нi душi...
(В голосi злегка бринять сльози Вона урива║)_.
С т е п а н (знов бере Тi за руку, вона не боронить)_
Оксано, зоре!..
Пробач... я сам не знаю... я не смiю...
(з поривом)_
Нi, я не можу, я не маю сили
тебе зректися!
(Пригорта║ Оксану)_.
Серденько, скажи,
чи любиш ти мене! Промов же слово!
О к с а н а
Хiба ж би я з тобою так стояла?
(Хова║ обличчя у нього на грудях. Нiма сцена)_.
С т е п а н
Я завтра старостiв зашлю до тебе.
Чи батько твiй ┐х прийме?
О к с а н а
Татко дуже
тебе вподобав i матуся теж.
С т е п а н
Що тiльки дам тобi я на чужинi
замiсть веселощiв рiдного краю?
Сво║ кохання вiрне, бiльш нiчого...
О к с а н а
Не думай, нiби я пуста панянка,
що тiльки ма║ на умi забави
та залицяння. Сi труднi часи
думок поважних I дiвчат навчили.
Якби ти знав, як туга кров гнiтить!.. ,
С т е п а н
Кров?
О к с а н а
Так. Не раз, вернувшися з походу,
лицарство з нами бавиться при танцях.
Простягне руку лицар, щоб узяти
мене до танцю, а менi зда║ться,
що та рука червона вся вiд кровi,
вiд кровi братньо┐... Такi забави
не веселять мене... Либонь, нiколи
не прийняла б я перстеня з руки
такого лицаря...
(Гладить йому руку)_.
Оця рука
вiд кровi чиста.
С т е п а н
Се не всi вважають
за честь.
О к с а н а
А я вiдразу привернулась
до тебе серцем за твою лагiднiсть.
Скажи, чи всi такi в тво┐й родинi?
С т е п а н
Родина в нас мала: сестра, й матуся,
та брат маленький. Так, вони у мене
всi не лихi.
О к с а н а
Твоя матуся, може,
не злюбить незнайомо┐ невiстки?..
Що я тодi почну там на чужинi,
далеко так вiд роду?
С т е п а н
Нi, Оксано,
того не бiйся. Мати будуть радi,
що привезу я жiнку з Укра┐ни, -
мiй батько, умираючи, бажав,
щоб я десь в рiднiм краю одружився.
Тебе ж малою мати пам'ятають.
(Знов пригорта║ ┐┐)_.
Та й хто ж би не злюбив мо║┐ долi,
голубоньки Оксаночки мо║┐?
Се тiльки в пiснi всi свекрухи лютi,
а ти побачиш, як моя матуся
тобi за рiдну стане.
О к с а н а
Дай-то боже!
С т е п а н
Менi тепер зда║ться, що нiгде
на цiлiм свiтi вже нема чужини,
поки ми вдвох з тобою. От побачиш,
яке ми там кубелечко зiв'║мо,
хоч i в Москвi. Нiчого ж там чужого
у нашiй хатоньцi не буде, - правда?
О к с а н а
Авжеж. I, зна║ш, якось я не дуже
боюся то┐ чужини.
С т е п а н
Зо мною?
О к с а н а (усмiха║ться)_
Тим певне, що з тобою. Але й так,
хiба ж то вже така чужа кра┐на?
Таж вiра там однакова, i мову
я наче трохи тямлю, як говорять.
С т е п а н
Та мови вже ж навчитися недовго...
ну нiби трохи тверда... Та дарма!
Оксаночка у мене розумниця, -
всього навчиться.
О к с а н а
Не хвали занадто,
бо ще наврочиш!
(Трохи посмутнiла)._
Я вже й так боюся...
С т е п а н
Чого, ║дина?
О к с а н а
Якось так упало
се щастя раптом. Я такого зроду
не бачила... Всi подруги мо┐,
тi, що побралися, багато мали
i горя, й клопоту перед весiллям,
а я...
С т е п а н
Та ще пожди! От, може, завтра
твiй батенько менi порiг покаже.
О к с а н а
Нi, нi, сього не буде, я вже певна.
С т е п а н (жартуючи)_
Зда║ться, панночка не радi з того?
Коли б ще й гарбуза не покотили?..
О к с а н а
Та годi! Що за жарти?
С т е п а н
От нiяк
не догоджу тобi словами! Добре ж,
не буду говорити, коли так!
(Без слiв пригорта║ й милу║ ┐┐. Вона спершу пруча║ться,_
потiм пiдда║ться його пестощам)_.
Г о л о с м а т е р i (з будинку)_
Оксано! Годi вже там поливати!
Вже пiзно!
О к с а н а (кинулась)_
Мати кличуть.
(Зрива║ться йти)_.
С т е п а н (утриму║ ┐┐. Пристрасно)_
Ще хвилинку!..
Хвилоночку!
О к с а н а
Я вийду ще до тебе,
як мати ляжуть спати.
С т е п а н
Вийди, люба!
Я виглядатиму тебе до свiта!
Г о л о с м а т е р i
Оксано, де ти?
О к с а н а
Ось я йду, матусю!
(Ще раз на прощання обiйма║ Степана_
i йде до будинку)_.
II
У М о с к в i.
Свiтлиця у Степановiм дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомiн
дзвонiв. М а т и Степанова i О к с а н а увiходять убранi по-вкра┐нськи, -
мати в намiтцi i в темнiй сукнi з широким виложистим комiром. Оксана в
кораблику, в шнурiвцi та в кунтушi.
М а т и (сiда║ на ослонi, важко дишучи)_
Спочину трохи, поки йти у терем...
Стара... не носять ноги...
О к с а н а (сiда║ поруч)_
Ви, матусю,
казали б лiжко перенести в дiл,
бо вам сутужно лазити на сходи.
М а т и
Ой нi, голубонько, нехай вже там,
у теремi... Тут, на Москвi, не звичай,
щоб жiнка мешкала на долi. Скажуть:
ото, стара, а звичаю не тямить.
О к с а н а
Ви ж не в тутешнiх звичаях зросли.
М а т и
То що? Вони, Оксанко, не питають,
хто як там зрiс... Адже ми тута зайди, -
з вовками жий, по-вовчи й вий.
О к с а н а (зо смiхом)_
Ой лихо!
чи тобто й я по-вовчи маю вити?
М а т и
А ти б як думала? Сьогоднi в церквi
що шепоту було навколо нас:
"Черкашенки! Хохлуши!"
О к с а н а (трохи посмутнiвши)_
Та... я чула...
грiха десь не бояться: в церквi божiй,
замiсть молитися, людей все гудять,
а ще й виносяться так благочестям
поперед нас...
М а т и
Так скрiзь воно по свiтi:
що сторона - то звичай, а що город -
то й норов, кажуть люди. Дивно ┐м
на наше вбрання. Тут жiнки зап'ятi,
а ми, бач, не вкрива║мо обличчя.
О к с а н а
Чи ми ж туркенi?
М а т и
Хай господь боронить!
Воно ж пак i московки не туркенi,
а так чомусь ото в них повелося.
Та вже ж як ти бояриня московська,
неначебто воно тобi й годиться
вбиратися по-┐хньому.
О к с а н а
А ви ж?
Адже ж i ви бояринова мати.
М а т и
Що мати, то не жiнка. Люди бачать,
що я вже лагоджусь у божу путь,
то де ж таки менi мiняти вбори.
(З лагiдним i журливим усмiхом)_.
Не варт уже й справляти щось нового.
Адже й старенький мiй - нехай царству║! -
в козацькому жупанi вiк дожив,
так i на смерть його я нарядила -
в мережану сорочку...
(Втира║ хустинкою очi. Оксана, зворушена,_
дивиться на не┐. Коротке мовчання)_.
О к с а н а
I навiщо
Степан убрався в те боярське фантя?
От як стояв зо мною пiд вiнцем
у кармазиновiм жупанi, мамо,
ото був...
(Засоромившись, урива║)_.
М а т и (добродушно кива║ ┐й головою)_
Та, либонь, був до сподоби
тодi комусь...
(поважнiше)_
Проте ж не можна, дочко,
йому царського нехтувати вбрання.
О к с а н а
А батько ж...
М а т и
Батько, донечко, старий
i немiчний вже був, коли назвався
боярином. Не трапилось йому
виходити вже й з дому пiсля того.
Степан же й на царськi беседи ходить,
i в думу, i в приказ.
О к с а н а
Хiба ж то сором,
якби вiн по-козацькому вбирався?
М а т и
Не то що сором... От чудна ти, доню,
уже ж таки твiй чоловiк боярин,
а не козак, чи ти ж не розумi║ш?
О к с а н а (смутно)_
Чому не розумiю?..
М а т и
Отже, бачиш,
я й Ганну по-московському вбираю,
бо Ганнi вже судилась тута пара,
вона вже ж не по┐де на Вкра┐ну.
О к с а н а
Чому ж ┐┐ Степан не взяв з собою,
як був у.нас?
М а т и
Та дiвцi мандрувати
неначе неподоба; скажуть люди:
"По┐хала там женихiв ловити".
Нехай вже тута шарахвани носить,
коли судилося.
О к с а н а
Та ще дiвочий
той шарахван неначеб форемнiший,
а що жiночий, то такий бахматий
та довгий-довгий, мов попiвська ряса!
Аж сумно, як се я його надiну?
Ото й на голову такий пiдситок
надiти треба? Зап'ясти обличчя?
М а т и
Та вже ж не як.
О к с а н а (помовчавши, нiяково)_
Боюся я, матусю.
М а т и
Чого ти, донечко, скажи, чого?
О к с а н а
Та нiяк мовити...
М а т и
Ти не соромся.
Вже ж я тобi за рiдну матiр тута.
О к с а н а (цiлу║ ┐й руку)_
Так, матiнко. То я... собi гадаю...
коли б я не спротивилася часом,
Степановi в такiй одежi...
М а т и (смiючись)_
От ще
що вигадала! А тобi Степан
ще не спротивився, що не в жупанi?
О к с а н а
Та то ж менi...
М а т и
I не вигадуй, дочко!
Хiба ж таки Степан мала дитина,
що iнако вберись, то й не пiзна║?
О к с а н а
Пiзнати то впiзна║...
М а т и (глянувши у вiкно)_
А поглянь
молодшими очима, хто то йде?
Чи не Степан бува?
О к с а н а
Еге ж, то вiн.
а з ним ще два якiсь.
М а т и
Тiкаймо, дочко!
(Пiдводиться й пода║ться до дверей)_.
О к с а н а
Чого се, хай бог милу║, тiкати,
як вiд татар?
М а т и
Ще осмiють, дитинко;
нема тут звичаю з чоловiками
жiноцтву пробувати при беседi.
(Одчиня║ дверi й спiшиться по сходах у терем)_.
О к с а н а (iде за нею)_
Ой господи, якi се тут звича┐!
Оце - але!
Сцена швидко перемiня║ться. Терем. Крiм О к с а н и i м а т е р i, в
теремi ще ║ Г а н н а, молода дiвчина, сестра Степанова. Ганна убрана як
бояришня.
М а т и (пiдходить до велико┐ скринi)_
Отут, моя дитино,
тво║ боярське вбрання. Я придбала.
О к с а н а (гречно, але без радощiв)_
Спасибi, мамо.
М а т и
Хочеш подивитись
або примiряти?
О к с а н а
Хай трошки згодом.
Щось я втомилася. Та вже ж нiкуди
сьогоднi не пiду, то ще поспiю
перевдягтися.
М а т и
До тво║┐ волi.
Спочинь собi. Та й я пiду спочину,
воно й годиться в свято.
(Iде в бiчну кiмнату)_.
Г а н н а (що досi сидiла, лузаючи гарбузове насiння)_
Ой сестричко,
i нащо тi свята потрiбнi в свiтi?
О к с а н а
Ото спитала! Що тобi бiг дав?
Г а н н а
Та нудно ж, господи!
О к с а н а
Сидиш, то й нудно.
А ти пiди мiж челядь, погуляй.
Г а н н а
Куди ж се я пiду? Яка там челядь?
О к с а н а
А ти хiба товаришок не ма║ш?
Г а н н а
Товаришок?.. От декого там знаю
з бояришень... Та як до ┐х ходити?
Матуся вже не здужають, не хочуть
зо мною йти... А ти ще не пiзналась
тут з ними... З мамкою сама не хочу,
вона така...
О к с а н а
Чого ж тебе водити?
Уже ж ти не маленька. Йди сама.
Ще й веселiше буде вам без старших.
Г а н н а
Самiй не можна по Москвi ходити.
О к с а н а
Хiба хто нападе?
Г а н н а
Нi, так, не звичай.
О к с а н а
Ну, вже тi звича┐ отут у вас!
Г а н н а
Та й що менi бояришнi тi скажуть?
Сидять по теремах, от як i я,
не бачать свiта. Що з ┐х за веселiсть?
О к с а н а
Чого ж ви сидите? Пiшли б укупi
кудись на вигой або в гай над рiчку
та заспiвали б. Я, бувало, дома
годинки в хатi не просиджу святом.
Г а н н а
Ба в тебе дома! Там же не Москва.
Такого тут iзроду не чували, -
спiвати по гаях!..
О к с а н а
То ти й не зна║ш,
як на Вкра┐нi в нас гуля║ челядь?
Г а н н а
Я мало що Вкра┐ну пам'ятаю,
а Ванька тут уже й вродився.
О к с а н а
Ванька?
Чому ж би не Iвась?
Г а н н а
Так тут зовуть,
та й ми вже звикли. Вiн i сам так звик.
Мене ж матуся тiльки та Степан
зовуть iще Ганнусею.
О к с а н а
А як же
ти тута звешся?
Г а н н а
Аннушка.
О к с а н а
Чи ба!
(немов ухваляючи)_
"Ганнушка".
Г а н н а (поправляюш)_
Нi-бо, "Аннушка", Оксано.
О к с а н а
Не вимовлю. Проте ж воно нiчого
i по-московському, хто добре вмi║.
А як по-┐хньому Оксана буде?
Г а н н а
Аксинья чи Аксюша.
О к с а н а
Щось негарно.
Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю,
мене таки Оксаною зови.
Г а н н а (лащиться до Оксани)_
Як хочеш, так i зватиму, сестричко.
Я так тебе люблю! Зрадiла, боже,
як брат тебе з Укра┐ни привiз!
О к с а н а
Ти ще мене, Ганнусенько, не зна║ш,
а може ж, я лиха...
Г а н н а
Нi, нi, ти добра!
Ти, бач, усе до мене: "Погуляй,
забався, не сиди!" А ти б почула,
як iншi всi бояринi спиняють
сво┐х сестер та дочок. пй же богу,
нi за порiг не випустять нiколи.
(Ще бiльше лащиться)_
Оксаночко... рiднесенька... я маю
тебе щось попрохати...
О к с а н а
Що, сестричко?
(Ганна мовчить збентежена)_
Хотiла б, може, що з мо┐х уборiв?
Бери, що хочеш. Дам тобi й намисто,
ще й коси у дрiбушки заплету,
вберу тебе, неначе гетьманiвну.
Г а н н а (смутно)_
Та нi, сього матуся не дозволять...
Я не об тiм... Я хочу попрохати,
щоб ти... пiшла зо мною у садок...
О к с а н а
Ото й всього? Було про що просити.
Ходiм хоч зараз.
Г а н н а
Нi, не зараз, потiм...
О к с а н а
Коли ти схочеш. Що ж там у садку?
Г а н н а
Та, бач... самiй отам в садку сидiти
менi не можна...
О к с а н а
Вже й сього не можна?
Г а н н а
А з мамкою пiти - вона розплеще
усiм про те, чого я там сиджу.
О к с а н а (смiючись)_
А ти ж там що ворожиш?
От хитруха!
Г а н н а
Та я нiчого... тiльки виглядаю,
чи не про┐дуть вулицею часом
царськi стрiльцi. Вони надвечiр ┐здять.
О к с а н а
Либонь, царський стрiлець тобi устрелив
дiвоче серденько?
Г а н н а
Та я ж, Оксано,
заручена.
О к с а н а
За царського стрiльця?
Г а н н а
Авжеж.
О к с а н а
То чом же вiн до нас не прийде?
Г а н н а
Хоч би й прийшов, то я ж хiба побачу?
Я в теремi, а вiн там, у свiтлицi.
О к с а н а
То вам i бачитись не можна?
Г а н н а
Де ж там!
О к с а н а
Прилюдно - нi, а тiльки крадькома?
Г а н н а
Нi, як то крадькома?
О к с а н а
А ти ж хотiла
до нього вийти у садок.
Г а н н а
До нього?
Нi, я ще сорому не загубила!
I як се ти подумати могла,
що я тебе просила проводжати
мене на сходини?.. Невже, Оксано,
вважа║ш ти, що я така нечесна?
О к с а н а
Та бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть?
Як дiвчина посто┐ть на розмовi
з сво┐м зарученим, то вже й нечесна?
Г а н н а
Авжеж, тут так.
О к с а н а
Навiщо ж ти виходиш
туди в садок?
Г а н н а
Я здалека дивлюся,
як вiн там вулицею про┐здить.
Iнакше ж я його нiгде не бачу,
хiба що в церквi.
О к с а н а
Де ж ви розмовляли?
Г а н н а
Нiгде.
О к с а н а
А як же вiн тебе посватав?
Г а н н а
Як? Через сваху. Як звичайно всi.
О к с а н а
Я щось не розберу.
Г а н н а
Бо ти не зна║ш
тутешнiх звича┐в. Нехай лиш мати
тобi розкажуть, бо всього достоту
i я не знаю.
О к с а н а
Нiбито виходить,
що ви отак, не мовивши нi слова,
i поберетесь?
Г а н н а
Так найпристойнiше.
О к с а н а
Чудна тут молодь!..
(Усмiха║ться якимсь спогадам мовчки._
Потiм стиха, мрiйливо)_.
Я ж було щовечiр
виходжу до Степана на розмову.
Г а н н а
Як заручились?
О к с а н а
Та... як заручились...
Ну, раз стояла з ним, не заручившись,
iнакше хто ж засвататися може?
Г а н н а (закриваючись)_
Ой лихо, сором!
(Оксана мовчки знизу║ плечима)_.
Г а н н а
А твоя матуся
не зна║ й досi про тво┐ стрiвання?
О к с а н а
Чому не зна║?
Г а н н а
Що ж, вона простила,
не прокляла тебе?
О к с а н а
Та за що, Ганно?
Самi ж вони були пак молодi,
то знають, що то любощi.
Г а н н а
Оксано!
Що тiльки ти говориш?
(Знову закрива║тьс я)_
О к с а н а (смi║ться)_
От дурненька!
С т е п а н (увiходить поспiшно)_
Оксаночко, перевдягнися швидше
в московське вбрання. Там прийшли бояри. О к с а н а
Та мати ж кажуть, що жiнкам не можна
мiж чоловiцтвом бути.
С т е п а н
Бачиш, любко,
ти ма║ш тiльки ┐х почастувати
та й знов у терем вернешся.
О к с а н а
Отак?
А як же частувати ┐х, Степане?
По-нашому, чи, може, як iнакше?
С т е п а н
Ти винесеш ┐м на тарелi меду, -
матуся прилаштують, як там треба, -
уклонишся, боярин поцiлу║
тебе в уста...
О к с а н а
Степане! Що ти кажеш?
Мене бояри цiлувати мають?
Чи се менi причулося?
С т е п а н
Нi, серце,
воно так ║, та в тiм нiчого злого, -
то тiльки звичай!
О к с а н а
Се ще так же звичай!
Нехай йому абищо! Не пiду!
С т е п а н (понуро)_
Як хочеш, тiльки ти нас тим загубиш.
О к с а н а
Таке вигаду║ш!
С т е п а н
Ба ти не зна║ш,
якi тут люди мстивi... За зневагу
старий боярин вiзьме, як не вийдеш,
а вiн же думний дяк, вiн ма║ силу -
он син його ще молодий, - вже стольник;
вiн оклепа║ нас перед царем,
а там уже й готово "слово й дiло".
О к с а н а
Ти не жарту║ш?
С т е п а н (ще понурiше)_
Як тобi зда║ться?
О к с а н а (з жахом)_
Степане, та куди ж се ми попались?
Та се ж якась неволя бусурменська.
С т е п а н
Я й не казав тобi, що тута воля.
Та якби ми не гнули тута спини,
то на Укра┐нi, либонь, зiгнули б
у три погибелi родину нашу
московськi во║води... Ось ти млi║ш
з огиди, що тебе якийсь там дiд
торкне губами, а як я повинен
"холопом Стьопкою" себе взивати
та руки цiлувати, як невiльник,
то се нiчого?
О к с а н а
Боже мiй... Степане!
Хто ж каже, що нiчого?
С т е п а н
Отже, бачиш...
Та що я тут розводжуся? Там дяк
мене чека║. То скажи, Оксано,
ти вийдеш?
О к с а н а
Я не знаю...
М а т и (виходить з кiмнати)_
Вийди, доню,
голубонько! I я тебе прошу!
Не дай менi, старiй, на очi бачить
Степаново┐ згуби!
Г а н н а
Ой сестричко,
якби ти знала, що за лютий дiд
отой боярин!.. Я тебе благаю!
Сестриченько! Не загуби ж ти нас!
(Ридаючи, кида║ться до Оксани)_
О к с а н а (до Ганни холодно, якось надмiру спокiйно)_
Я вийду. Дай менi московське вбрання.
(Ганна кида║ться до скринi)_.
А ви, матусю, наготуйте меду.
┐ди, Степане, бав тим часом гостi.
Степан, похиливши голову, виходить. Оксана, блiда як смерть, здiйма║ з
голови кораблика.
III
Дальня кiмнатка у горiшньому поверсi в Степановiм домi.
С т е п а н (уводить г о с т я козака)_
Ось тута поговорим, пане-брате,
бо, зна║ш, там... тут буде захиснiше.
(Огляда║ сiни через дверi, потiм замика║ дверi_
на замок i зачиня║ вiкна Сiда║ з гостем далi_
вiд дверей Розмова ведеться неголосно)_.
Великi чиняться там кривди, кажеш?
Г i с т ь
Та там такi напастi, що крий боже!
I просвiтку нiкому не дають
московськi посiпаки. Все нам в очi
тi║ю присягою тичуть...
С т е п а н
Правда,
що присяга таки велика рiч.
Г i с т ь (голоснiше)_
Чому ж вони самi забули бога?
С т е п а н
Помалу, пане-брате, ще пiдслуха
який слуга.
Г i с т ь
Та правда... Я й забув...
(Тихше)_
Ми присяги не хочемо ламати,
але нехай же цар нас оборонить
вiд то┐ галичi.
С т е п а н
То трудна справа.
Адже когось вiн там держати мусить
для нагляду, а всi тi во║води
один вiд одного не лiпшi. Звiсно,
за ними й iншi всi порозпускались...
Г i с т ь
Послав би цар з укра┐нцiв кого,
в Москвi ж тут ║ такi, от хоч би й ти,
що здавна i царевi служать вiрне,
i рiдний звичай вмiють шанувати.
С т е п а н
Нас не пошлють...
Г i с т ь
Чому?
С т е п а н
Бо нам не вiрять.
Г i с т ь
Отак! Та ви ж тут наче всi у ласцi!
С т е п а н
То тут, на очах, а з очей спустити
нас надовго не зважаться. Так, часом
ненадовго послами посилають,
i не самих, а вкупi з москалями...
Щоб во║водами ж настановити,
того не буде й зроду!
Г i с т ь
Не здивуйте ж,
як ми вiдкинемось до Дорошенка!
С т е п а н
(робить рух рукою, мов хоче гостевi затулити вуста)_
Крий боже, пане-брате, що ти кажеш?
Г i с т ь (схаменувшись)_
Так часом зiрветься з досади слово...
Найгiрше, пане-брате, догора║
оте, що нам не вiрять. Мiй свояк,
Черненко, зна║ш?
(Степан потаку║ головою)_.
Так був уклепався,
що ледве-ледве вирвався з душею!
С т е п а н
Черненко? Вiн, зда║ться, з найвiрнiших
царевих приятелiв.
Г i с т ь
То-то й ба!
А хтось там наклепав при во║водi,
що нiби вiн послав у Чигирин
листа якогось. От було бiди!
Що жiнка плакала, в ногах валялась
у во║води...
С т е п а н (гiрко всмiхнувшшь)_
к прислiв'я, брате:
"Москва сльозам не вiрить".
Г i с т ь
Щира правда!
Проте знайшлись такi, що помогли...
С т е п а н
Се хто ж?
Г i с т ь
Побрязкачi.
С т е п а н
Хiба що так.
Мовчання._
Г i с т ь
Вже так, що цупко затягли супоню
на наших боках. А проте ║ люди,
що не бояться, йдуть, мов на одчай,
бо, сказано, терпець ┐м увiрвався!
(Присунувшись зовсiм блiзенько до Степана,_
говорить пошепки)._
Дiвчата нашi, - декотрi ще вкупi
були з дружиною тво║ю в братствi. -
гуртом пошили корогву й послали
у Чигирин... звичайне, крадькома...
Iван, твiй шурин, сам ┐┐ одвозив...
Нiхто не зна║ ще. Якби дiзнались,
то страшно здумати, що б там було!_
(Одсунувшись, трохи голоснiше)_.
Отак, як бач, одважуються люди...
(Степан в мовчазнiй задумi сiпа║ кiнець свою пояса._
Гiсть уста║)_.
Що ж, пане-брате, то нема надi┐
полегкостi дiстати вiд царя?
С т е п а н (отямившися з задуми, теж уста║)_
О нi, чому ж, я спробую. От згодом
в царя я буду на малiй беседi.
Як буде вiн пiд чаркою, то, може,
я догоджу йому, вiн часом любить
пiсень "черкасских" слухати, та жартiв,
та всяких теревенiв, не без того,
що й тропака звелить потанцювати.
Г i с т ь
Ото! Хiба ти в нього пахоля?
С т е п а н
Ба зна║ш, як то кажуть: "Скачи, враже,
як пан накаже"... Та ладен я, брате,
уже хоч би й на головi ходити,
аби чогось добутися для тебе
та для Вкра┐ни. Дай менi суплiку,
оту, що ти приготував царевi, -
як влучу слушний час, то я подам
до власних рук йому.
Г i с т ь
(вийма║ загорнений у хустину папiр з печатками)_
Ось, пане-брате,
хай бог тобi поможе! Не минути
розливу кровi братньо┐, як тiльки
суплiка сяя марна буде.
С т е п а н
Боже,
не попусти!
Г i с т ь
Бувай здоров. Пiду вже.
С т е п а н
Хай бог тебе провадить, пане-брате.
Чоломкаються. Гiсть виходить._
О к с а н а
(швиденько увiходить з iнших дверей швидким кроком)_
А я тебе, Степане, скрiзь шукаю.
С т е п а н
Що там таке?
О к с а н а
Порадитися треба.
Менi Яхненко тут листа привiз
вiд братчицi-товаришки.
С т е п а н (з поспiхом)_
Де лист?
Його спалити треба!
О к с а н а
Бог з тобою!
Чому спалити? То вона проха║,
щоб я, по змозi, грошей ┐й послала,
якусь вона потребу ма║ пильну.
С т е п а н
Не посилай. Крий боже! I не думай!
О к с а н а
Та що тобi бiг дав? Я й не гадала,
що ти такий скупий. Коли вже так -
я з посагу свого послати можу.
С т е п а н
Та я не грошей жалую, Оксано.
О к с а н а
А чом же ти не хочеш?
С т е п а н
Небезпечно.
(Нахилившись до не┐, зовсiм нишком)_.
Вони там з Дорошенком накладають...
О к с а н а
(здивована мовчить, потiм загадково усмiха║ться)_
Ну що ж, так, може, й треба.
С т е п а н
Схаменися!
Ти ж так боялася розливу кровi,
а ся вiйна найпаче братовбiйна,
що Дорошенко зняв на Укра┐нi, -'-
то ж вiн татар на помiч при║днав
i платить ┐м ясиром християнським.
О к с а н а
(сiда║, мов знесилена, на ослiн i спира║ться па стiл)_
Скрiзь горе, скрiзь, куди не обернися...
Татари там... татари й тут...
С т е п а н
Оксано!
Що мариться тобi? Татари тут?
О к с а н а
А що ж? Хiба я тут, не як татарка,
сиджу в неволi? Ти хiба не ходиш
пiд ноги слатися сво║му пану,
мов хановi? Скрiзь палi, канчуки...
холопiв продають... Чим не татари?
С т е п а н
Тут вiра християнська
О к с а н а
Тiльки ж вiра!
Та й то... прийду до церкви - прости,
боже! -
я тут i служби щось не пiзнаю:
заводять якось, хтозна й по-якому...
С т е п а н
Оксано, се вже грiх!
О к с а н а
Ой чоловiче!..
Та й осоружна ж ся менi Москва!
(Схиля║ться головою до стола)_.
С т е п а н (сумно сто┐ть над нею)_
Я так i знав... Хiба ж я не казав,
що я тобi нiчого дать не можу
тут, на чужинi?..
О к с а н а (кида║ться до нього)_
Нi, мо║ кохання!
Се я недобра! Так, немов не знаю,
що бiдний мiй голубонько стражда║
за всiх найгiрше, - треба ж завдавати
жалю ще бiльше!
(Степан пригорта║ ┐┐)_.
Ну, скажи, мiй любий,
чи довго нам ще мучитися так?
С т е п а н (зiтхнувши)_
Бог зна║, серденько!
О к с а н а
Невже й загинем
у сiй неволi?
С т е п а н
Май надiю в бозi.
Ще якось, може, змiняться часи.
Коли б утихомирилося трохи
там, на Вкра┐нi, попрошу царя,
щоб вiдпустив мене хоч у гостину.
О к с а н а
Тепер нiяк не можна?
С т е п а н
Нi, ║дина,
тепер нема що й думати! От саме
я думаю до царя суплiку нести,
що люди з Укра┐ни привезли, -
жалiються на утиски, на кривди...
Я маю боронити ту суплiку,
то вже ж не час проситися з Москви.
"От, - скажуть, - речi солодко розводить,
а сам в лiс дивиться". Тепер, Оксано,
нам треба стерегтися так, "щоб муха
не пiдточила носа", як то кажуть.
Крий боже схибити в чому, - пропала
вся наша справа i громадська вкупi.
О к с а н а
Ну як його ще бiльше стерегтися?
Вже й так немов замазались у пiч!
С т е п а н
Та от, наприклад, ти послати хочеш
тi грошi братчицi...
О к с а н а (спустивши очi)_
Вже не пошлю.
Нехай пробачить, що ж, коли не змога...
Я напишу ┐й...
С т е п а н
Краще не пиши
нiчого, серце.
О к с а н а
Як же ж так, Степане?
Се ж навiть незвичайно!
С т е п а н
Як листа
десь перехоплять - чи то раз бувало? -
то ще готовi взяти на тортури,
як викриють ту справу з Дорошенком,
щоб ти призналася, в чiм накладала
З товаришками...
О к с а н а
Я перекажу
через Яхненка...
С т е п а н
Мушу я просити,
щоб ти його у нас тут не приймала.
О к с а н а
Та я ж його просила, щоб прийшов!
Вже ж не прогнати!
С т е п а н
Накажи слугою,
що ти нездужа║ш.
О к с а н а
Не випада║.
С т е п а н
Як хочеш. Тiльки як вiзьмуть "на дибу",
то вже не жалуй!
О к с а н а
Звiдки вже й "на дибу"?
С т е п а н
А що ж ти дума║ш? За тим Яхненком
шпиги московськi цiлим ро║м ходять.
Я знаю ┐х.
О к с а н а (зажурена)_
Так я й не передам
родинi нi листiв, нi подарункiв...
С т е п а н
Ти зна║ш, люба, поки що, то й краще б
не озиватись, надто до Iвана,
бо вiн в непевнi справи устрява║...
О к с а н а
До брата рiдного не озиватись?
(У не┐ стають сльози па очах)._
С т е п а н
Се ж не навiки, рибонько, тим часом,
поки утихомириться...
(Знов пригорта║ ┐┐)_.
О к с а н а (не вiдповiдаючи на пестощi; безвиразно)_
Гаразд,
нiкому не писатиму.
С т е п а н
Ти, серце,
на мене гнiва║шся.
О к с а н а (так само)_
Нi, чого ж?
Ти ма║ш рацiю. Нащо писати?
Степан опуска║ руки. Оксана повагом виходить з хати.
IV
Терем.
О к с а н а гапту║ в кроснах, рухи в не┐ лiнивi, в'ялi.
С т е п а н
(увiходить i сiда║ близько Оксани на дзиглику)_
Щось голова болить...
О к с а н а (не пiдводячи очей вiд шитва)_
Ти пiзно встав.
С т е п а н
Та свiтом же прийшов з тi┐ беседи.
О к с а н а
Було там весело?
С т е п а н
Ей, де там в ката!
По щиростi бояться слово мовить.
П'ють, п'ють, поки поп'ються, потiм звада...
О к с а н а
А як же там, Степане, та суплiка?
С т е п а н
Та що ж... нiяк. Цар каже: "Прочита║м,
подума║м"... Чували вже ми те║!
О к с а н а
Що ж буде?
С т е п а н (з болiсною досадою)_
Ой, не знаю! Не питай!
Мовчать. Оксана ши║, потiм голка випада║ ┐й з рук._
С т е п а н
Хоч би ти щось, Оксано, розказала,
а то так сумно, голова забита
усяким лихом.
О к с а н а (в'яло)_
Що ж я розкажу?
Нiчого я не бачу i не чую,
сиджу собi...
С т е п а н (трохи роздражнений)_
Ну, робиш же що-небудь?
О к с а н а
Учора вишила червону квiтку.
сьогоднi синю. Се тобi цiкаво?
С т е п а н
Ти так неначе дражнишся зо мною!
О к с а н а (крiзь сльози)_
Нi, далебi, Степане, не дражнюся!
С т е п а н (придивля║ться до шитва Лагiдно)_
А що се буде з то┐ лиштви, любко?
О к с а н а (знов безучасно)_
Не знаю, се щось Ганна почала.
С т е п а н
Либонь, собi на посаг. Се вже хутко
┐┐ весiлля.
О к с а н а
Та за мiсяць нiби.
С т е п а н
От на весiллi трохи погуля║ш,
розважишся.
О к с а н а
Ет, знаю ту розвагу!
Частуй та кланяйся: "Не обезсудьте..."
А гостiйки поза плечима судять:
"Черкашенка, чужачка..."
С т е п а н
Ти вже надто
на те зважа║ш.
О к с а н а (байдуже)_
Нi, менi дарма.
Мовчання._
С т е п а н
Ти так неначе втомлена сьогоднi.
Клопочешся при господарствi, може?
О к с а н а
Нi, я не клопочусь, - то все матуся.
Ми з Ганною все ши║мо.
С т е п а н
То, може,
не треба стiльки шити?
О к с а н а
Що ж робити?
Насiння я лузати не люблю,
так як Ганнуся. Треба ж десь подiти
i руки, й очi...
С т е п а н
Бiдненька ти в мене.
(Оксана прорива║ться риданням)_.
Оксано! Що се ти? Та бог з тобою!
Чи хто тебе образив? Мати? Ганна?
О к с а н а (трохи стишуючись)_
Вони як рiднi... я на ┐х не скаржусь...
С т е п а н
Так що ж?
О к с а н а (урива║ ридання, з одча║м)_
Степане! Ти хiба не бачиш?
Я гину, в'яну, жити так не можу!
(В знесиллi похиля║ться па кросна)_
С т е п а н
Се правда, не ростуть квiтки в темницi...
А я гадав...
(Ходить по хатi в тяжкiй задумi, потiм спиня║ться_
перед Оксаною)_.
Оксано, заспокойся,
поговорiм ладом.
О к с а н а
Про що, Степане?
С т е п а н
Виходить, я тебе занапастив.
О к с а н а
Нi, я сама...
С т е п а н
Однаково. Я бiльше
не хочу за┐дать тво║┐ долi.
Хоч як менi се гiрко... я готовий
тебе до батька вiдпустити.
О к с а н а
Як?
А ти ж?
С т е п а н
Я тут зостануся. Для мене
нема║ вороття, ти ж те║ зна║ш.
О к с а н а (зворушена)_
То се б тебе покинути я мала?
Чи я ж на те стояла пiд вiнцем
i присягу давала?
С т е п а н (гiрко)_
Я, Оксано,
не хан татарський, щоб людей держати
на присязi, мов на шнурку. Ти вiльна.
Се тiльки я в неволi.
О к с а н а (хита║ головою)_
Нi, Степане.
С т е п а н
Чого ж? Я присягу тобi вертаю...
(Голос його перерива║ться вiд турботи)_.
I я прошу тебе... прости мене...
що я... тебе вiдмовив вiд родини...
що я...
О к с а н а (обiйма║ його)_
Нi, годi, не кажи!
Не зна║ш ти... Ще ж ти менi нi слова,
нi слова не промовив там, у батька,
а вже моя душа була тво║ю!
Ти дума║ш, як я тепер по┐ду
вiд тебе геть, то не лишиться тута
моя душа?
С т е п а н
Так що ж робити, люба?
О к с а н а
Втiкаймо всi! Мiй батенько поможе
прожити якось, поки ти придба║ш.
Хай ┐м абищо, сим московським добрам!
Втiкаймо на Вкра┐ну!
С т е п а н
Цар достане
боярина свого скрiзь на Вкра┐нi,
та ще й тво┐й родинi буде лихо.
Не скри║мось нiгде...
О к с а н а
Втiкаймо в Польщу!
А нi, то на Волощину!
С т е п а н
Що з того?
Змiня║мо чужину на чужину...
Приблудами чужi пороги будем
там оббивати... все одно, що й тут.
О к с а н а
Нi, там вiльнiше.
С т е п а н
Треба заслужити
чимсь ту сусiдську ласку. Чим же бiльше,
коли не зрадою проти Москви?
О к с а н а
Так ┐й i треба!
С т е п а н
Присяга, Оксано,
велике дiло. Цар менi не верне
так присяги, як я тобi вернув.
Та й я йому не можу повернути
всього, що я приймав з його руки.
Мовчання. Почина║ сутенiти. Десь у церквi тихо дзвонять._
О к с а н а
Степане, вже не говорiмо бiльше
про се нiколи.
С т е п а н
Так, не треба, люба...
(Згодом)_.
Чому не ши║ш?
О к с а н а
Вже менi не видко.
А ще свiтити рано.
С т е п а н
Заспiвай
щось потихеньку, якщо можеш.
О к с а н а
Добре.
(Спiва║ потихеньку)_
"Ой як було хорошенько, як рiд з родом п'║,
вип'║ чарку, вип'║ другу та по сестру шле.
"Сеструненько-голубонько..."
(Урива║)_
Не можу.
Либонь, я одзвича┐лась вiд спiвiв.
Та й щось на груди важко.
(Кашля║)_
С т е п а н (стривожений)_
Ой, кохана,
чи ти не хвора?
О к с а н а
Де ж там! То щось так.
Увiходять м а т и й Г а н н а, за ними слуги вносять загортки з
покупом.
Поклавши пакунки, слуги виходять.
М а т и
Добривечiр, дiтки! Що сидите
так поночi?
С т е п а н
Так, дещо розмовляли.
М а т и
Не наговоряться все голуб'ятка.
Коли б то бог судив i Ганнi нашiй
таке подружжя!
Г а н н а (свiтить тим часом ( розгорта║ пакунки)_
Подивись, Оксано,
чого ми накупили!
Оксана пiдходить._
Се на шубу,
а се на лiтники, а се на кичку.
Що, правда, гарне? Ми ж ото пiшли
аж до купцiв заморських.
О к с а н а (жваво)_
Гарно, гарно!
Та й молодичка з тебе гарна буде!
Ну й потанцюю в тебе на весiллi!
Нехай уже московки не здивують!
Г а н н а
От я люблю, як ти така весела,
а то сидить, похнюпившись, аж сумно.
М а т и
Та звiсно, i чого б таки журитись?
Ви люди молодi... у хатi лад...
О к с а н а (пiдхоплю║)_
За хатою добро...
Г а н н а (не завважаючи iронi┐)_
Авжеж, сестричко,
якби ти бачила, що там купцiв
на┐хало! I чом ти не пiшла
iз нами вкупi?
О к с а н а
Я дошити хтiла,
а завтра й я пiду по всiх усюдах,
закупимо з тобою всю Москву!
От я собi парчеву кичку справлю!
Степане, можна?
С т е п а н
Чом би ж то не можна?
О к с а н а (плеще в долонi й приспiву║)_
"Бодай менi такий вiк довгий,
як у мене чоловiк добрий!.."
М а т и (втiшно всмiхаючись)_
Ну й вигадниця в тебе жiнка, синку!
Г а н н а
А як вона менi спiвала гарно
весiльно┐! Сестричко, заспiвай
тi║┐, як то косу розплiтають.
О к с а н а
Не хочу, то сумна, ще знов заплачеш.
Я зараз коровайницею буду
або приданкою - ти тiльки слухай:
(Спiва║ дуже голосно, по-сiльському)_.
"Не бiйся, матусю, не бiйся,
в червонi чобiтки обуйся,
щоб тво┐ пiдкiвки бряжчали,
щоб нашi вороги мовчали!
Гу!"
(Вигукнувши, вискаку║ на ослiн)_
Отак приданки скачуть через лавки!
С т е п а н (ловить ┐┐ й здiйма║ з ослона)_
Ну, ну, Оксано, ти вже щось занадто.
М а т и
Та правда, донечко, почу║ челядь...
О к с а н а
Овва! Так що ж! Бояриня гуля║!
Давай утнем санжарiвки, Ганнусю!
Г а н н а (смiючись)_
Та я не вмiю!
О к с а н а
Я тебе навчу!
(Крутить Ганну навколо себе, приспiвуючи)_.
"Гуляй, гуляй, господине,
нехай наша журба згине!
Ой чи згине, чи не згине,
гуляй, гуляй, господине!"
Що ж ти. Степане? Помагай спiвати!
(Заляга║ться смiхом, що згодом переходить у кашель._
С т е п а н тривожно кида║ться до не┐)_.
V
Степанiв садок. Будинок виходить у нього задньою стiною Видко гратчастi
вiкна терема i пiддашок ч сходами Збоку в садку зроблена повiточка садова,
вся в зеленi та в квiтках; у повiтцi приладновано великий турецький ослiн
з подушками. З терема по сходах надвiрних помалу спускаються м а т и й О к
с а н а. Оксану ведуть попiд руки д в i с л у ж н и ц i - "сенные
девушки".
Оксана у простiй широкiй хатнiй сукнi, без кички, голова зав'язана на
укра┐нський лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очi позападали, але дуже
блищать, на щоках хворий рум'янець.
М а т и (пройшовши вперед до повiтки,_
показу║ дiвчатам на ослiн)_
Отут бояриню посадовiть
та й можете вертати до роботи.
Дiвчата садовлять Оксану i вертаються в терем.
М а т и
Що, донечко, тут, правда ж, придобнiше?
Вiльнiше дихати?
О к с а н а
Вiльнiше?..
(Схиля║ться на подушки)_.
М а т и
Ляж,
ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш?
О к с а н а
Так, я б заснула... тiльки я боюся...
М а т и
От, хай бог милу║! Чого бо┐шся?
О к с а н а
Та все якесь таке страхiття сниться.
М а т и
Ти помолись до Йосипа святого,
то вiн всi сни перенесе на добре.
О к с а н а
От вiдколи я тут, то й сни змiнились...
Бувало, там, у батенька, все сниться,
що я лiтаю. Так, бувало, любо...
А тут не снилось i разу.
М а т и
Бач, любко,
як сниться, що лiта║ш, то ростеш,
отим воно так замолоду й сниться.
Тепер же ти вже не ростеш...
О к с а н а
Та... певне...
М а т и (поправлятчи ┐й подушки)_
Ляж вигiдненько та засни гарненько.
(Сiда║ коло не┐ в ногах)_.
А я посиджу тута, помолюся,
щоб бог тобi послав у снi здоров'я.
(Вийма║ бурштиновi чiтки i перебира║ ┐х,_
стиха ворушачи устами)_.
О к с а н а засипля║.
С т е п а н виходить з долiшнього рундука. Мати кива║ йому, щоб помалу
йшов, не гукав, потiм уста║ обережно i йде до нього на другий кiнець
садка, далi вiд повiтки.
М а т и (нишком)_
Ну, що ж казав той нiмець? к надiя?
С т е п а н
Що ж, каже: "В бога все можливо".
М а т и
Певне!
Та все ж би й людсько┐ снаги докласти,
либонь, не грiх.
С т е п а н
Вiн доклада║, мамо.
Вiн ║ людина великоучена...
Та що ж, коли така тяжка хвороба?
М а т и
I звiдки причепилася напасть?..
Либонь, се хтось наврочив на весiллi
Ганнусинiм, бо вiдтодi й заслабла.
С т е п а н
Зда║ться, ще давнiше почалося...
М а т и
Хiба? Та нi, вона була здорова.
А от що на весiллi... Ну, та як же
той нiмець каже? З чого б то воно?
Чи з пристрiту? Чи, може, з переляку?
От горе, тут нема таких бабiв,
як там, у нас, - коли б так пошептали.
С т е п а н
Нi, матiнко, не помогли б тi шепти.
Така вже слабiсть.
М а т и
Що ж воно? Як зветься?
С т е п а н
Казав вiн: "Ваша панi занудилась
по рiднiм краю - се ║ также слабiсть".
Сказав менi по-грецьки як i зветься.
М а т и
Та вiн то назове на всiх язиках,
а щоб то виго┐ти...
С т е п а н
Вiн казав, -
коли ┐┐ повезти на Вкра┐ну,
то, може б, ще й одужала.
М а т и
От, синку,
на сей раз нiмець, може, й правду каже.
Вона таки нудилася, небога.
Що ж, вiдомо, завезена далеко...
Не кожне привика║ до чужини.
Котре привикне, а котре то й...
С т е п а н
Мамо,
я попрошу царя, щоб нас пустив
до тестя у гостину - чей же пустить?
М а т и
Та, може, й пустить - вже ж вiйни нема║.
С т е п а н
Скажу йому, що маю ще й у Ки┐в
повезти хвору жiнку поклонитись
угодникам святим там у печерах,
для iзцiленiй - невже ж не пустить?
М а т и
Повинен би пустити. Се вже и грiх
людей на богомiлля не пускати!
А се, Степанку, ти надумав добре -
по┐хати на прощу, помiчнiше
воно бува║ над усякi лiки.
(Зiтхнувши, поглянула па небо)_.
Ба сонечко схиля║ться на вечiр.
Ти б тута розбудив Оксану, синку,
Навзаходi недобре спати хворим.
А я пiду зварю майове зiлля,
щоб на нiч ┐й було готове пити.
С т е п а н
Спасибi, що клопочетеся нею.
М а т и
Що ж, синку, завезли чужу дитину,
то треба ж якось ┐й давати раду.
(Iде в терем)_.
Степан пiдходить до Оксани i стиха цiлу║ ┐┐. Вона прокида║ться.
О к с а н а
Се ти, Степане? Бач, менi приснилось,
що мiсяць ясно-ясно засвiтив
у батьковiм садочку...
С т е п а н (удавано веселим голосом)_
Мiсяць, люба?
Се дивно, бо якраз на тебе сонце!
О к с а н а
Що ж, може, там яснiше свiтить мiсяць,
нiж тута сонце...
С т е п а н
Не журись, Оксано,
ось хутко знов побачим, як там свiтить
i сонечко, i мiсяць на Вкра┐нi.
О к с а н а
Се ж як? Хiба умру? Тодi запевне
душа полине...
С т е п а н
Бог з тобою, люба!
Чи я ж би про таке тобi казав?
Надумав я по┐хати з тобою
в гостину до тво┐х.
О к с а н а (iронiчно)_
Велике дiло,
що ти надумав! Цар думки заверне.
С т е п а н
Цар пустить. Вже ж тепера на Вкра┐нi
утихомирилося.
О к с а н а (гостро)_
Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля,
Укра┐на лягла Москвi пiд ноги,
се мир по-тво║му - ота ру┐на?
Отак i я утихомирюсь хутко
в трунi.
С т е п а н
Ти одживешся на Вкра┐нi.
Москва ж не може заступити сонця,
зв'ялити гаю рiдного, зсушити
рiчок веселих.
О к с а н а (понуро, уперто)_
Годi, не кажи.
Нiкуди я тепера не по┐ду.
С т е п а н
Чому ж?
О к с а н а
Не хочу!
С т е п а н
Що се ти, Оксано?
Менi аж дивно! Що се ти говориш?
О к с а н а (розпалившись, пiдводиться)_
А я дивую, ти з яким лицем
збира║шся з'явитись на Вкра┐нi!
Сидiв-сидiв у запiчку московськiм,
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там, на Вкра┐нi, -
тепер, як "втихомирилось", ти ┐деш
туди ясного сонця заживати,
що не дiстали руки загребущi,
та га║м недопаленим втiшатись.
На пожаринi хочеш подивитись,
чи там широко розлилися рiки
вiд слiз та кровi?
С т е п а н
Ти тепер карта║ш...
А як сама колись менi казала,
що ти прийняти можеш тiльки руку,
вiд кровi чисту?
О к с а н а
Правда, я казала...
Ми вартi одне одного. Боялись
розливу кровi, i татар, i диби,
i кривоприсяги, й шпигiв московських,
а тiльки не подумали, що буде,
як все утихомириться... Степане,
дай руку!
С т е п а н
Се навiщо?
О к с а н а
Ти не хочеш?
С т е п а н
Нi, чом же?
(Да║ руку Оксанi)_.
О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки)_
От, зда║ться, руки чистi,
проте, все мариться, що ┐х покрила
не кров, а так... немов якась iржа...
як на старих шаблях бува║, зна║ш?
(Пуска║ його руку i ляга║ знов Говорить повiльнiше,_
млявiше, з перервами)_.
У батенька була така шаблюка...
вони ┐┐ закинули... ми з братом
знайшли... в вiйну побавитись хотiли...
не витягли... до пiхви прикипiла...
заржавiла. Отак i ми з тобою...
зрослись, мов шабля з пiхвою... навiки...
обо║ ржавi...
С т е п а н
Ти, Оксано, вмi║ш
зарiзати словами без ножа.
О к с а н а
Та тiльки ж се я вмiю, бiльш нiчого.
Що-небудь же i я повинна вмiти...
(Мовчання)_.
Як я умру, то не бери вже вдруге
укра┐нки, вiзьми московку лiпше...
С т е п а н
Оксано!
О к с а н а
Всi ми рiжемо словами,
а тут жiнки плохi, вони бояться...
С т е п а н (з мукою)_
Та пожалiй себе й мене хоч трохи!
О к с а н а
Занадто я жалiла... В тiм i горе...
Якби я мала сили не жалiти,
то вирвались би геть з сi┐ кормиги -
i ти б ослобонився вiд iржi...
А так, вже чисто: нi собi, нi людям!
С т е п а н
Оксаночко! По┐дем на Вкра┐ну!
Ну, я тебе прошу! Там батько-мати,
родина, приятелi, там ти з ними
розважишся.
О к с а н а (одверта║ться)_
Я й в вiчi не насмiю
┐м глянути...
С т е п а н
Ну, в Ки┐в подамося,
помолимось, нехай нас бог простить,
нехай тобi здоров'я верне!
О к с а н а
Нащо?
Кому потрiбне те мо║ здоров'я
та й я сама?
С т е п а н
Менi, моя ║дина!
Я ж так тебе люблю!
О к с а н а
Т обi зда║ться.
Ти жалу║ш мене, але любити...
таки й нема за вiщо... Я тепер
така недобра стала, вередлива...
С т е п а н
Нi, нi, моя хороша!
О к с а н а
Я - хороша?
Хоч би й була коли яка краса,
то вже давно вона з обличчя спала...
С т е п а н (гладить ┐┐ руку, низько похиливши голову)_
Ти шарпа║ш себе речами тими.
Не треба стiльки говорити...
О к с а н а
Правда...
С т е п а н
Та й що картатися словами, люба?
Нас доля так уже скарала тяжко,
що, певне, й бог простить усi грiхи.
Хто кров iз ран теряв, а ми iз серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимi.
Хто мав хвилини щастя в боротьбi,
а нас важка, страшна душила змора,
i нам не вдiлено було снаги
ту змору подолати...
О к с а н а (спокiйнiше й лагiднiша, нiж досi)_
Так, се правда.
Але нiхто сього не зрозумi║,
поки ми живi. Отже, треба вмерти.
Ти, певне, довше проживеш, нiж я, -
до рук тобi свiй заповiт вiддам я,
а ти його передаси родинi
i братчикам, хто ще живий лишився.
С т е п а н (з гострою тугою)_
Ой, краще б я тобi таке казав!
О к с а н а (пiдводиться й прихиля║ його до себе)_
Нi, любий, ти на свiтi потрiбнiший,
тобi ще ║ про що й про кого дбати.
Борцем не вдався ти, та пiсля бою
подоланим подати пiльгу зможеш,
як ти не раз давав... На бойовиську
не всi ж померли, ранених багато...
поможеш ┐м одужати, то, може,
колись там... знов зiбравшися до бою,
вони тебе згадають добрим словом...
а як i нi - не жалуй, що помiг.
Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.
С т е п а н (пiдводиться i пода║ Оксанi руку)_
Ходiм, я заведу тебе до хати.
Бач, сонце вже навзаходi.
О к с а н а
Ходiм
(Спираючись на руку Степанову, iде до будинку._
Не доходячи рундука, спиня║ться i оберта║ться,_
дивлячись на захiдне сонце, що вже зника║ за обрi║м)_.
Добранiч, сонечко! Iдеш на захiд...
Ти бачиш Укра┐ну - привiтай!
27-29.IV 1910
** КАМIННИЙ ГОСПОДАР **
Драма
ДIЯЧI:
Командор дон Гонзаго де Мендоза.
Донна Анна.
Дон Жуан*.
Долорес.
Сганарель - слуга дон Жуана.
Дон Пабло де Альварес \ батько
Донна Мерседес / i мати донни Анни.
Донна Соль.
Донна Консепсьйон - грандеса.
Марiквiта - поко┐вка.
Дуенья донни Анни.
Гранди, грандеси, гостi, слуги.
__
_*Тут ужито французько┐, а не iспансько┐ вимови iмення "Жуан", бо так
воно освячене вiковою традицi║ю у всесвiтнiй лiтературi. З то┐ само┐
причини ужито iтальянсько┐ форми слова "донна". (Прим. Лесi Укра┐нки)._
I
Кладовище в Севiль┐. Пишнi мавзоле┐, бiлi постатi смутку, мармур мiж
кипарисами, багато квiтiв тропiчних, яскравих.
Бiльше краси, нiж туги.
Донна Анна i Долорес. Анна ясно вбрана, з квiткою в косах, вся в
золотих сiточках та ланцюжках. Долорес в глибокiй жалобi, сто┐ть на
колiнах коло одно┐ могили, убрано┐ свiжими вiнками з живих квiток.
Д о л о р е с
(уста║ i втира║ хустинкою очi)
Ходiм, Анiто!
А н н а
(сiда║ на скамницю пiд кипарисом)
Нi-бо ще, Долорес,
тут гарно так.
Д о л о р е с
(сiда║ коло Анни)
Невже тобi принадна
могильна ся краса? Тобi, щасливiй!
А н н а
Щасливiй?..
Д о л о р е с
Ти ж без примусу iдеш
за командора?
А н н а
Хто б мене примусив?
Д о л о р е с
Ти ж любиш нареченого свого?
А н н а
Хiба того не вартий дон Гонзаго?
Д о л о р е с
Я не кажу того. Але ти чудно
вiдповiда║ш, Анно, на питання.
А н н а
Бо се такi питання незвичайнi.
Д о л о р е с
Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно,
з тобою подруги щонайвiрнiшi, -
ти можеш все менi казать по правдi.
А н н а
Спочатку ти менi подай сей приклад.
Ти ма║ш та║мницi. Я не маю.
Д о л о р е с
Я? Та║мницi?
А н н а
(смiючись)
Що? Хiба не ма║ш?
Нi, не спускай очей! Дай я погляну!
(Загляда║ ┐й в очi i смi║ться).
Д о л о р е с
(iз слiзьми в голосi)
Не муч мене, Анiто!
А н н а
Навiть сльози?
Ой господи, се пассiя правдива!
Долорес закрива║ обличчя руками.
Ну, вибач, годi!
(Бере в руки срiбний медальйон,
що висить у Долорес на чорнiм шнурочку на грудях).
Що се в тебе тута,
в сiм медальйонi? Тут, либонь, портрети
тво┐х покiйних батенька й матусi?
(Розкрива║ медальйона ранiше, нiж Долорес устигла
спинити ┐┐ руку).
Хто вiн такий, сей прехороший лицар?
Д о л о р е с
Мiй наречений.
А н н а
Я того й не знала,
що ти заручена! Чому ж нiколи
тебе не бачу з ним?
Д о л о р е с
I не побачиш.
А н н а
Чи вiн умер?
Д о л о р е с
Нi, вiн живий.
А н н а
Вiн зрадив?
Д о л о р е с
Мене не зрадив вiн нiчим.
А н н а
(нетерпляче)
Доволi
тих загадок. Не хочеш - не кажи.
Я лiзти в душу силомiць не звикла.
(Хоче встати, Долорес удержу║ ┐┐ за руку).
Д о л о р е с
Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не зна║ш,
як тяжко зрушити великий камiнь?
(Кладе руку до серця).
А в мене ж тут лежить такий важкий
i так давно... вiн витiснив iз серця
всi жалi, всi бажання, крiм одного...
Ти дума║ш, я плакала по мертвiй
сво┐й родинi? Нi, моя Анiто,
то камiнь видавив iз серця сльози...
А н н а
То ти давно заручена?
Д о л о р е с
Ще зроду.
Нас матерi тодi ще заручили,
як я жила у маминiй надi┐.
А н н а
Ох, як се нерозумно!
Д о л о р е с
Нi, Анiто.
Либонь, се воля неба, щоб могла я
його сво┐м по праву називати,
хоч вiн менi i не належить.
А н н а
Хто вiн?
Як чудно се, що я його не знаю.
Д о л о р е с
Вiн - дон Жуан.
А н н а
Який? Невже отой...
Д о л о р е с
Отой! Той самий! А який же другий
iз сотень тисячiв усiх Жуанiв
так може просто зватись "дон Жуан",
без прiзвиська, без iншо┐ прикмети?
А н н а
Тепер я розумiю... Тiльки як же?
Його вже скiльки лiт нема в Севiль┐...
Таж вiн банiт? *
_* Банiт - вигнанець._
Д о л о р е с
Я бачила його
остатнiй раз, як ми були в Кадiксi,
вiн жив тодi, ховаючись в печерах...
жив контрабандою... а часом плавав
з пiратами... Тодi одна циганка
покинула свiй табiр i за море
з ним утекла, та там десь i пропала,
а вiн вернувся i привiз в Кадiкс
якусь мориску*, що стру┐ла брата
для дон Жуана... Потiм та мориска
пiшла в черницi.
_* Мориски - мавританцi, якi, формально прийнявши християнство, потай
сповiдували iслам._
А н н а
Се неначе казка.
Д о л о р е с
Однак се щира правда.
А н н а
А за вiщо
його банiтувано? Щось я чула,
та невиразно.
Д о л о р е с
Вiн, як ще був пажем,
то за iнфанту викликав на герець
одного принца кровi.
А н н а
Та iнфанта
його любила?
Д о л о р е с
Так говорять люди,
а я не вiрю.
А н н а
Чому?
Д о л о р е с
Якби любила,
вона б для нього кинула Мадрiд
i королiвський двiр.
А н н а
Чи се ж так легко?
Д о л о р е с
Любовi легкого шляху не треба,
адже толедська рабинiвна - вiри
зреклась для нього.
А н н а
Потiм що?
Д о л о р е с
Втопилась.
А н н а
Ото, який страшний твiй наречений!
Ну, правда, смак у нього не найкращий;
циганка, бусурменка i жидiвка...
Д о л о р е с
Ти забува║ш про iнфанту!
А н н а
Ну,
з iнфантою все невиразна справа!
Д о л о р е с
Вiн, у вигнання ┐дучи, пiдмовив
щонайсвятiшу абатису, внуку
самого iнквiзитора.
А н н а
Невже?
Д о л о р е с
Ще потiм абатиса та держала
таверну для контрабандистiв.
А н н а
(смi║ться)
Справдi,
вiн не без дотепу, твiй дон Жуан!..
А ти неначе горда з того всього, -
раху║ш тих сперечниць, мов трофе┐,
що лицар твiй здобув десь на турнiрi.
Д о л о р е с
А заздрю ┐м, Анiто, тяжко заздрю!
Чому я не циганка, щоб могла
зректися волi вiльно┐ для нього?
Чому я не жидiвка? - я б стоптала
пiд ноги вiру, щоб йому служити!
Корона - дар малий. Якби я мала
родину, - я б ┐┐ не ощадила...
А н н а
Долорес, бiйся бога!
Д ол о р е с
Ох, Анiто,
найбiльше заздрю я тiй абатисi!
Вона душi рятунок вiддала,
вона зреклася раю!
(Стиска║ руки Аннi).__
Анно! Анно!
Ти не збагнеш сих заздрощiв нiколи!
А н н а
Я б ┐м не заздрила, тобою бувши,
нещасним тим покидькам. Ах, прости,
забула я, - вiн i тебе ж покинув!
Д о л о р е с
Мене не кидав вiн i не покине.
А н н а
Знов загадки! Та що се ти, Долорес?
Д о л о р е с
Ходила й я до нього в ту печеру,
де вiн ховався...
А н н а
(з палкою цiкавiстю)
Ну? i що ж? Кажи!
Д о л о р е с
Вiн був порубаний. Жону алькада
вiн викрасти хотiв. Але алькад
┐┐ убив, а дон Жуана зранив...
А н н а
Та як же ти дiсталася до нього?
Д о л о р е с
Тепер я вже й сама того не тямлю...
То щось було, як гарячковий сон...
Глядiла я його, носила воду
опiвночi, i рани обмивала,
i го┐ла, i виго┐ла.
А н н а
Що ж?
Осе i все?
Д о л о р е с
Осе i все. Вiн встав,
а я пiшла вiд нього знов додому.
А н н а
Такою ж, як була?
Д о л о р е с
Такою, Анно,
як чиста гостя. I ти не думай,
що я б йому далася на пiдмову.
Нiколи в свiтi!
А н н а
Але ж ти коха║ш
його шалено.
Д о л о р е с
Анно, то не шал!
Кохання в мене в серцi, наче кров
у чашi та║мнiй святого Граля.
Я наречена, i нiхто не може
мене сплямити, навiть дон Жуан.
I вiн се зна║.
А н н а
Як?
Д о л о р е с
Душею чу║.
I вiн до мене ма║ почуття,
але те почуття - то не кохання,
воно не ма║ назви... На прощання
вiн зняв перстеника з руки мо║┐
i мовив: "Поважана сеньйорито,
як вам хто докорятиме за мене,
скажiть, що я ваш вiрний наречений,
бо з iншою я вже не обмiняюсь
обручками - даю вам слово честi".
А н н а
Коли вiн се казав, - чи то ж не значить,
що вiн одну тебе коха║ справдi?
Д о л о р е с
(сумно хита║ головою)
Словами серденька не одурити...
Мене з коханим тiльки мрiя в'яже.
Такими нареченими, як ми,
пригiдно бути в небi райським духам,
а тут - яка пекельна з того мука!
Тобi того не зрозумiти, Анно, -
тобi збуваються всi сни, всi мрi┐...
А н н а
"Всi сни, всi мрi┐" - се вже ти занадто!
Д о л о р е с
Чому занадто? Що тобi браку║?
Все ма║ш: вроду, молодiсть, кохання,
багатство, хутко будеш мати й шану,
належну командоровiй дружинi.
А н н а
(засмiявшись, уста║)
Не бачу тiльки, де тут сни i мрi┐.
Д о л о р е с
(з блiдою усмiшкою)
Та ┐х для тебе мовби вже й не треба.
Обидвi панни походжають мiж пам'ятниками.
А н н а
Кому ж таки не треба мрiй, Долорес?
У мене ║ одна - дитяча - мрiя...
Либонь, вона повстала з тих казок,
що баяла менi, малiй, бабуся, -
я так любила ┐х...
Д о л о р е с
Яка ж то мрiя?
А н н а
Ет, так, химери!.. Мариться менi
якась гора стрiмка та неприступна,
на тiй горi мiцний, суворий замок,
немов гнiздо орлине... В тому замку
принцеса молода... нiхто не може
до не┐ доступитися на кручу...
Вбиваються i лицарi, i конi,
на гору добуваючись, i кров
червоними стрiчками обвива║
пiдгiр'я...
Д о л о р е с
От яка жорстока мрiя!
А н н а
У мрiях все дозволено. А потiм....
Дол о р е с
(перейма║)
...Один щасливий лицар злiз на гору
i доступив руки i серця панни.
Що ж, Анно, мрiя ся уже справдилась,
бо та принцеса - то, звичайно, ти,
убитi лицарi - то тi панове,
що сватались до тебе нещасливо,
а той щасливий лицар - дон Гонзаго.
А н н а
(смi║ться)__
Нi, командор мiй - то сама гора,
а лицаря щасливого нема║
нiде на свiтi.
Д о л о р е с
Се, либонь, i краще,
бо що ж ти можеш лицаревi дати
у надгороду?
А н н а
Шклянку лимонади
для прохолоди!
(Урива║. Iншим тоном).
Глянь лишень, Долорес, -
як блима║ у сiй гробницi свiтло,
мов заслоня║ хто i вiдслоня║...
Ну що, як там хто ║?
Д о л о р е с
То кажани
навкруг лампади в'ються.
А н н а
Я загляну...
(Загляда║ крiзь гратчастi дверi у гробницю,
сiпа║ Долорес за рукав i показу║ щось. Пошепки).
Дивись - там злодiй! Я кликну сторожу.
(Кида║ться бiгти).
В ту хвилину одчиняються дверi.
Долорес скрику║ i млi║.
Д о н Ж у а н
(вийшовши з гробницi, до Анни)
Прошу вас, сеньйорито, не втiкайте
i не лякайтесь. Я зовсiм не злодiй.
Анна верта║ться i нахиля║ться до Долорес.
Д о л о р е с
(очутившись, стиснула Аннi руку)_ _
Вiн, Анно, вiн!.. Чи я збожеволiла?
А н н а
Ви - дон Жуан?
Д о н Ж у а н
(уклоняючись)
До вашо┐ послуги.
Д о л о р е с
Як ви могли сюди прибути?
Д о н Ж у а н
Кiнно,
а потiм пiшки.
Д о л о р е с
Боже, вiн жарту║!
Ви ж головою важите сво║ю!
Д о н Ж у а н
Я комплiмент оцей уперше чую,
що важу я не серцем, завжди повним,
а головою - в нiй же, сеньйорито,
хоч, правда, ║ думки, та тiльки легкi.
А н н а
А що важкого ║сть у вашiм серцi?
Д о н Ж у а н
О сеньйорито, се║ може знати
лиш та, що вiзьме те║ серце в ручку.
А н н а
То ваше серце важене не раз.
Д о н Ж у а н
Гада║те?
Д о л о р е с
Ховайтесь! Як хто прийде,
то ви пропали!
Д о н Ж у а н
Як уже тепер,
з очей прекрасних погляди прийнявши,
ще не пропав, то де ж моя погибель?
Анна усмiха║ться, Долорес спуска║ чорний серпанок
собi на обличчя i одверта║ться.
А н н а
(маха║ на нього рукою)
Iдiть уже назад в свою домiвку!
Д о н Ж у а н
Се тiльки рученька жiноча може
так легко посилати у могилу.
Д о л о р е с
(знов оберта║ться до дон Жуана)
Невже ви мешка║те в сьому склепi?
Д о н Ж у а н
Як вам сказати? Я тут мав прожити
сей день i нiч - менi не треба бiльше, -
та в сiм дворi штивнiша етикета,
нiж при дворi кастiльськiм, отже й там я
нездатен був додержать церемонiй,
то де вже тут!
А н н а
Куди ж ви подастеся?
Д о н Ж у а н
Я й сам iще не знаю.
Д о л о р е с
Дон Жуане,
тут ║ тайник пiд церквою, сховайтесь.
Д о н Ж у а н
Навряд чи веселiше там, нiж тут.
Д о л о р е с
Ви дба║те все про веселiсть!
Д о н Ж у а н
Чом же
про те не дбати?
А н н а
Отже якби хто
на маскараду кликав вас - пiшли б ви?
Д о н Ж у а н
З охотою пiшов би.
А н н а
То прошу вас.
Сей вечiр в нашiм домi бал масковий,
у мого батька Пабло де Альварес,
остатнiй бал перед мо┐м весiллям.
Всi будуть замаскованi, крiм старших,
мене i нареченого мого.
Д о н Ж у а н
(до Долорес)
Ви будете на балi, сеньйорито?
Д о л о р е с
Ви бачите, сеньйоре, - я в жалобi.
(Вiдходить набiк).__
Д о н Ж у а н
(до Анни)
А я жалоби не ношу нiколи
i з дякою запросини приймаю.
(Вклоня║ться).
А н н а
Який костюм ваш буде?
Д о н Ж у а н
Ще не знаю.
А н н а
Се шкода. Я б хотiла вас пiзнати.
Д о н Ж у а н
По голосу пiзна║те.
А н н а
Ви певнi,
що я ваш голос так запам'ятаю?
Д о н Ж у а н
Так от пiзна║те по сьому перснi.
(Показу║ персня на сво║му мiзинцi).
А н н а
Ви завжди носите його?
Д о н Ж у а н
Так, завжди.
А н н а
Ви дуже вiрний.
Д о н Ж у а н
Так, я дуже вiрний.
Д о л о р е с
(виходячи з бiчно┐ стежки)
Я бачу, Анно, дон Гонзаго йде.
Дон Жуан хова║ться в гробницю.
Анна йде назустрiч командоровi.
К о м а н д о р
(повагом наближа║ться. Вiн не дуже молодий,
поважний i здержаний, з великою гiднiстю носить
свiй бiлий командорський плащ)
Ви тут самi? А де ж дуень┐ вашi?
А н н а
Вони зайшли до церкви, бо Долорес
очей не любить зайвих, як бува║
на гробi рiдних.
К о м а н д о р
(поважно кивнувши головою до Долорес)
Я се розумiю.
(До Анни).
А я прийшов до вашо┐ господи,
хотiв спитати вас, в яке убрання
ви ма║те вдягтись для сього балу.
А н н а
У бiле. А навiщо вам се знати?
К о м а н д о р
Дрiбниця. Так, маленьке мiркування.
А н н а
Мене пiзна║те у кожнiй сукнi,
бо маски я не наложу.
К о м а н д о р
Се добре.
Менi було б неначе не до мислi,
щоб ви надiли маску.
А н н а
А чому ж ви
про се не мовили нi слова досi?
Ко м а н д о р
Я волi вашо┐ не хтiв стiсняти.
Д о л о р е с
Се чудно слухати, як наречений
бо┐ться положить найменший примус
на ту, що хутко сам же вiн прив'яже
ще не такими путами до себе.
К о м а н д о р
Не я ┐┐ зв'яжу, а бог i право.
Не буду я вiльнiший, нiж вона.
Д о л о р е с
Чоловiки не часто так говорять,
а хоч говорять - хто з ┐х слово держить?
К о м а н д о р
Тепер я не дивую, сеньйорито,
що ви не хтiли досi вийти замiж, -
без певностi не варто брати шлюбу.
А н н а
Чи всi ж ту певнiсть мають?
К о м а н д о р
Донно Анно,
коли б я знав, що ви мене не певнi,
або не певен був себе чи вас,
я б зараз повернув вам ваше слово,
поки не пiзно. Бо як буде дано
велику присягу...
А н н а
Ох, се аж страшно!
К о м а н д о р
То не любов, що присяги бо┐ться.
Вам справдi страшно?
А н н а
Нi, се я жартую.
(До Долорес).__
Ну, я ж тобi казала - вiн гора!
К о м а н д о р
Знов жарт якийсь? Веселi ви сьогоднi.
А н н а
Чому ж менi веселою не бути,
коли я можу так на вас впевнятись,
як на камiнну гору! Адже правда?
К о м а н д о р
(пода║ Аннi руку, щоб вести ┐┐. Анна прийма║)
Так, донно Анно. Я вам докажу,
що ви не помиля║тесь.
Iдуть. Долорес трохи позаду ┐х.
А н н а
(несподiвано голосно до Долорес)
А зна║ш,
менi вiн здався кращим на портретi,
нiж так.
Долорес, ужахнувшись, мовчки дивиться на не┐.
К о м а н д о р
Хто?
А н н а
Наречений Долорiти.
К о м а н д о р
Хто ж вiн такий?
А н н а
Се поки що секрет.
Та вiн сьогоднi буде в нас на балi.
Виходять всi тро║_._
С г а н а р е л ь
(слуга дон Жуана. Увiходить, оглядаючись,
наближа║ться до гробницi)
А вийдiть, пане!
Д о н Ж у а н
(виходить)
Як? То ти вже тута?
С г а н а р е л ь
Привiт вiд донни Соль. Вона не хоче,
щоб ви до не┐ йшли, - бо┐ться слави,
дуенья в не┐ зла. Вона волi║,
урвавшися як-небудь на часинку,
прийти сюди сама.
Д о н Ж у а н
Уже? Так хутко?
С г а н а р е л ь
Вам наче недогода?
Д о н Ж у а н
(не слуха║)
Роздобудь
менi який костюм для маскаради,
але порядний.
С г а н а р е л ь
Звiдки ж ви дiзнались,
що донна Соль на маскарадi буде
у молодо┐ командора? Значить,
ви хочете ┐┐ зустрiти там
i взять сюди?
Д о н Ж у а н
(захоплений iншою думкою)
Кого?
С г а н а р е л ь
Та донну Соль!
Кого ж iще? Хiба ми не для не┐
пригналися в Севiлью?
Д о н Ж у а н
Я не знаю.
Побачимо.
С г а н а р е л ь
Ану ж ви розминетесь,
то що я буду тут робити з нею?
Д о н Ж у а н
Нiчого. Ти собi в таверну пiдеш,
вона ж до чоловiка.
С г а н а р е л ь
Ей, мiй пане!
Я доказав би кращого лицарства,
якби-то я був пан, а ви - слуга.
Виходить. Дон Жуан хова║ться в мавзолей.
II
Осереднiй дворик (раtiо) в оселi сеньйора Пабло де Альварес, уряджений
на маврiтанський лад, засаджений квiтками, кущами i невисокими деревами,
оточений будовами з галере║ю пiд аркадами, що поширена посерединi виступом
рундука i ложею (великою нiшею); покрiвля галере┐ рiвна, з балюстрадою, як
орi║нтальний дах, i поширена в середнiй частинi тим самим способом, що i
галерея внизу; в обидва поверхи галере┐ ведуть з дворика осiбнi сходи:
широкi i низькi - надiл, високi й вузенькi - нагору. Дiм i галерея ясно
освiтленi. В дворику свiтла нема. На передньому планi дворика - альтанка,
обплетена виноградом.
Дон Пабло i донна Мерседес, батько й мати Анни, розмовляють з
командором у дворику. Вгорi по галере┐ походжа║ скiлька гостей - ще
небагато, - з ними донна Анна.
К о м а н д о р
Дозволите менi сюди просити
прекрасну донну Анну на хвилинку?
Д о н н а М е р с е д е с
Анiто, йди сюди! Тут дон Гонзаго!
А н н а
(перехиля║ться через балюстраду i загляда║ вниз)
А вам сюди не ласка завiтати?
Ах, правда, не горi нагору йти!
(Збiга║, смiючись, прудко вдiл).
Д о н н а М е р с е д е с
Ти, Анно, надто голосно смi║шся.
Д о н П а б л о
I жарти сi менi не до сподоби.
Ти мусиш пам'ятати...
К о м а н д о р
Не сварiте
мо║┐ наречено┐ за те║,
що близький шлюб ┐┐ не засмутив.
Я звик до жартiв донни Анни.
Д о н н а М е р с е д е с
Пабло,
нам слiд пiти нагору гостi бавить.
К о м а н д о р
Прошу лишитись трошки. В нас в Кастiль┐
не звичай нареченим бути вдвох.
Та я не забарю вас. Донно Анно,
прошу прийняти сю малу ознаку
велико┐ пошани i любовi.
(Вийма║ з-пiд плаща коштовний перловий убiр для голови i склоня║ться
перед Анною).
Д о н н а М е р с е д е с
Що за чудовi перли!
Д о н П а б л о
Командоре,
чи не занадто дорогий дарунок?
К о м а н д о р
Для донни Анни?!
А н н а
От ви задля чого
мене питали вранцi про убрання!
К о м а н д о р
Боюсь, я, може, не зумiв добрати...
Але я думав, що як бiле вбрання,
то бiлi перли саме...
А н н а
Дон Гонзаго,
ви хочете зовсiм не мати вад,
а се вже й не гаразд, - се пригнiта║.
Д о н н а М е р с е д е с
(нишком, сiпнувши Анну)
Анiто, схаменись! Ти ж хоч подякуй!
Анна мовчки вклоня║ться командоровi глибоким церемонiальним поклоном.
К о м а н д о р
(здiйма║ убiр над ┐┐ головою)
Дозвольте, щоб я сам поклав сi перли
на гордовиту сю голiвку, вперше
похилену передо мною низько.
А н н а
(раптом випросту║ться)
Хiба iнакше ви б не досягли?
К о м а н д о р
(наложивши на не┐ убiр)
Як бачите, досяг.
Дворик сповня║ться юрбою маскованих i немаскованих, розма┐то убраних
гостей, - однi зiйшли з горiшньо┐ галере┐, а другi увiйшли з надвiрньо┐
брами. Межи тими, що надiйшли з брами, одна маска в чорному, широкому,
дуже фалдистому домiно, обличчя ┐й щiльно закрите маскою.
Г о л о с и в ю р б i г о с т е й
(що зiйшли з галере┐)
Де наш господар?
Де господинi?
Д о н П а б л о
Ось ми, любi гостi.
Д о н н а М е р с е д е с
(до новоприбулих)
Таке рясне блискуче гроно гостей
красить наш дiм.
П i д с т а р к у в а т а г о с т я
(з новоприбулих до друго┐, давнiшо┐, нишком)
Либонь, вже зрахувала
i скiльки нас, i скiльки ми кошту║м!..
Г о с т я д р у г а
(так само до попередньо┐)
О, вже ж, Мерседес на рахунки бистра,
лиш на гостиннiсть повiльнiша трохи...
Г о с т я-п а н н о ч к а
(до Анни, вiтаючись)
Анiто, як же ти препишно вбрана!
(Тихше).
А тiльки в бiлому ти заблiда.
А н н а
О, се нiчого, се тепера мода.
(Ще тихше).
Як хочеш, я бiлил тобi позичу,
бо в тебе навiть i чоло червоне.
П а н н о ч к а
Не треба, дякую.
(Одверта║ться, вiдступивши, i поправля║ маску й волосся, щоб закрити
лоба).
М о л о д а п а н i
(нишком до друго┐, показуючи очима на Анну)
Який убiр!
Д р у г а м о л о д а п а н i
(iронiчно)
Та тiльки ж i потiхи! Бiдна Анна!..
С т а р и й г i с т ь
(до дона Пабло)
А що, дон Пабло? вже тепер нарештi
покличе вас король до свого двору, -
такого зятя тесть...
Д о н П а б л о
Його величнiсть
не по зятях, а по заслузi цiнить.
С т а р и й г i с т ь
На жаль, оцiнки часом довго ждати.
Д о н П а б л о
Чи довго, ви сами зазнали лiпше.
(Поверта║ться до iншого).
Ви, графе? Як я радий! Честь яка!
Господар, господинi, командор i гостi йдуть у дiм долiшнiм входом.
Маска "Чорне домiно" лиша║ться в дворику, незамiтно вiдступивши в тiнь вiд
кущiв. Незабаром Анна з молодшими дамами з'явля║ться на горiшньому
рундуцi.
Слуги розносять лимонаду та iншi холодощi.
Д о н Ж у а н
(замаскований, у маврiтанському костюмi, з гiтарою, входить з брами на
дворик, ста║ проти рундука i, по короткiй прелюдi┐, спiва║)
У мо┐й кра┐нi рiднiй
║сть одна гора з кришталю,
на горi тiй, на шпилечку,
ся║ замок з дiамантiв.
Лихо мо║, Анно!
I росте посеред замку
квiтка, в пуп'янку закрита,
на пелюсточках у не┐
не роса, а твердi перли.
Лихо мо║, Анно!
I на гору кришталеву
нi стежок нема, нi сходiв,
в дiамантовому замку
анi брами, анi вiкон.
Лихо мо║, Анно!
Та комусь не треба стежки,
анi сходiв, анi брами,
з неба вiн злетить до квiтки,
бо кохання ма║ крила.
Щастя мо║, Анно!
Пiд час спiву "Чорне домiно" трохи виступа║ з кущiв
i прислуха║ться, пiд кiнець хова║ться.
К о м а н д о р
(виходить на горiшнiй рундук пiд кiнець спiву)
Якi се тута спiви, донно Анно?
А н н а
Якi? Не знаю, певне, маврiтанськi.
К о м а н д о р
Я не про те питаю.
А н н а
А про що ж?
(Не ждучи вiдповiдi, бере у слуги шклянку лимонади
i спуска║ться до дон Жуана).
А н н а
(до дон Жуана, подаючи лимонаду)
Бажа║те прохолодитись, може?
Д о н Ж у а н
Спасибi, не вживаю холодощiв.
Анна кида║ шклянку в кущi.
К о м а н д о р
(надходить слiдом за Анною)
Вам до сподоби пiсня, донно Анно?
А н н а
А вам?
К о м а н д о р
Менi зовсiм не до сподоби.
Д о н Ж у а н
Я вам не догодив, сеньйоре? Шкода.
Я думав, що зарученим то саме
i слiд почути пiсню про кохання.
К о м а н д о р
В тiй вашiй пiснi приспiв недоречний.
Д о н Ж у а н
На жаль, його не мiг я проминути, -
так вимага║ маврiтанський стиль.
А н н а
Ви до костюма добирали пiсню?
З брами увiходить гурт молодiжi, паничiв; побачивши Анну, молодiж
оточу║ ┐┐.
Г о л о с и з г у р т у
О донно Анно! донно Анно, просим,
з'явiть нам ласку! Се ж остатнiй вечiр
дiвочо┐ незв'язано┐ волi!
А н н а
Мо┐ панове, в чiм бажання ваше?
О д и н л и ц а р
Ми просимо, щоб ви сами вказали,
Хто ма║ вам служить в которiм танцi.
А н н а
Щоб я сама просила?..
Д р у г и й л и ц а р
Не просити,
наказувати ма║те! Ми будем
рабами вашими в сей вечiр!
А н н а
Добре,
що хоч не довше, бо вже я не знаю,
що б вам на те сказали вашi дами.
Чи, може, вас вiд ┐х рятують маски?
Т р е т i й л и ц а р
(скидаючи маску)
Всi зорi блiднуть перед сонцем!
А н н а
Дiйсно,
сей комплiмент не потребу║ маски,
бо вiн доволi вже поважний вiком.
Лицар знов надiва║ маску i вiдступа║ в гурт.
А н н а
(до молодiжi)
Що ж, станьте в ряд, я буду призначати.
Всi стають в ряд, i дон Жуан мiж ними.
К о м а н д о р
(тихо до Анни)
Чи се такий в Севiль┐ звичай?
А н н а
Так.
К о м а н д о р
Чи й я повинен стати?
А н н а
Нi.
Командор вiдходить.
Панове,
ви вже готовi?
(До дон Жуана).
Як же ви, поклонче
змiнливо┐ планети, стали в ряд?
Хiба вам звичай дозволя║ танцi?
Д о н Ж у а н
Для надзвичайно┐ зламаю звичай.
А н н а
За се я вам даю танець найперший.
Дон Жуан вклоня║ться по-схiдному: приклада║ правицю до серця, до уст i
до чола, потiм заклада║ руки навхрест на грудях i схиля║ голову. При тих
рухах поблиску║ золотий перстень на мiзинцi.
Д о н Ж у а н
Один?
А н н а
Один. Вам другого не буде.
(До молодiжi).
Я вас, панове, позначу рукою,
хай всяк свою чергу запам'ята║.
(Швидко вказу║ рукою на кождого панича по черзi, один панич зоста║ться
непозначеним).
П а н и ч
А я ж? А я? Менi ж яка черга?
О д и н з г у р т у
Остатня, очевидно.
Смiх. Панич сто┐ть збентежений.
А н н а
(до панича)
Мiй сеньйоре,
я мусульманину дала найпершу,
бо вiн остатнiм буде в царствi божiм,
ви ж, я в тiм певна, добрий католик,
i вам не страшно буть остатнiм тута.
П а н и ч
Се в перший раз, що я б хотiв буть мавром!
Д о н Ж у а н
Е, не в чергу попав ваш комплiмент, -
либонь, судився вам душi рятунок!
А н н а
(плеще в долонi)
Мо┐ пiдданi! годi! Час до танцю!
(Перша руша║ нагору, за нею молодь).
З горiшнього поверху чутно грiм музики. Починаються танцi, що
розпросторюються на горiшнiй рундук i галерею. Донна Анна йде в першiй
парi з дон Жуаном, потiм ┐┐ переймають iншi паничi по черзi. Командор
сто┐ть на розi нiшi, прихилившись до виступу стiни, i дивиться на танцi.
"Чорне домiно" зорить здолу i непомiтно для себе виходить на освiтлене
мiсце перед рундуком. Дон Жуан, скiнчивши танець, схиля║ться на
балюстраду, завважа║ "Чорне домiно" i зiходить удiл, воно тим часом
поспiшно хова║ться в тiнь.
М а с к а-С о н я ш н и к
(входить збоку, перейма║ дон Жуана i хапа║ його за руку)
Ти дон Жуан! Я знаю!
Д о н Ж у а н
Я хотiв би
тебе так добре знати, гарна маско.
М а с к а-С о н я ш н и к
Ти зна║ш! Не вдавай! Я - донна Соль!
(Зрива║ з себе маску).
Д о н Ж у а н
Пробачте. В соняшнику справдi трудно
впiзнати сонце.
Д о н н а С о л ь
Ти смi║шся з мене?
Тобi ще мало глуму?
Д о н Ж у а н
Де? Якого?
Д о н н а С о л ь
(понуро)
Я тiльки що була на кладовищi.
Д о н Ж у а н
Вас бачив хто?
Д о н н а С о л ь
Сього ще бракувало!
Нiхто, запевне.
Д о н Ж у а н
Ну, то в чiм же дiло?
Хiба зустрiтися на маскарадi
не веселiше, нiж на кладовищi?
Д о н н а С о л ь
(сяга║ рукою за пояс)
О! я забула взяти свiй кинджал!
Д о н Ж у а н
(вклоняючись, пода║ ┐й свiй стилет)
Прошу, сеньйоро.
Д о н н а С о л ь
(вiдштовху║ його руку)
Геть!
Д о н Ж у а н
(хова║ стилет)
Непослiдовно.
Що ж вам бажано, прехороша панi?
Д о н н а С о л ь
Не зна║те?
Д о н Ж у а н
Нi, далебi, не знаю.
Д о н н а С о л ь
Ви пам'ята║те, що ви писали?
Д о н Ж у а н
Я вам писав: "Покиньте чоловiка,
як вiн вам осоружний, i втiкайте".
Д о н н а С о л ь
З ким?
Д о н Ж уа н
А конечне треба з кимсь?
Хоч i зо мною. Можу вас провести.
Д о н н а С о л ь
Куди?
Д о н Ж у а н
В Кадiкс.
Д о н н а С о л ь
Навiщо?
Д о н Ж у а н
Як навiщо?
Хiба на волю вирватись - то мало?
Д о н н а С о л ь
То ви мене просили на стрiвання,
щоб се сказати?
Д о н Ж у а н
А для чого ви
на те стрiвання йшли? Чи ви хотiли
пiдсолодити трохи гiрку страву
подружнiх обов'язкiв? Вибачайте,
я солодощiв готувать не вчився. |
Д о н н а С о л ь
(пода║ться до сходiв на рундук)
Ви ще менi заплатите за се!
"Ч о р н е д о м i н о"
(виходячи на свiтло i переймаючи донну Соль.
Ненатурально змiненим голосом)
Твiй муж тобi дозволить плату взяти?
Донна Соль миттю вибiга║ геть за браму.
"Чорне домiно" хоче сховатись у тiнь,
дон Жуан заступа║ йому дорогу.
Д о н Ж у а н
Ти хто, жалобна маско?
"Ч о р н е д о м i н о"
Тiнь твоя!
Спритно втiка║ вiд дон Жуана, ховаючись поза кущами, забiга║ в альтанку
i там прищулю║ться. Дон Жуан, втерявши "Чорне домiно" з очей, пода║ться в
iнший бiк, шукаючи його. На горiшньому рундуцi донна Анна танцю║
сегедиль┐.
О д и н л и ц а р
(коли Анна скiнчила танець)
Осе ж ви танцювали, донно Анно,
по наших всiх серцях.
А н н а
Невже? Здавалось
менi, що я танцюю по помостi.
Чи се у вас такi твердi серця?
Д р у г и й л и ц а р
(пiдходить до Анни i вклоня║ться, запрошуючи до танцю)
Тепер моя черга.
А н н а
(склада║ долонi)
Сеньйоре, пробi!
Д р у г и й л и ц а р
Я пiдожду. Але черга за мною?
А н н а
Звичайно.
(Вста║ i, замiшавшись межи гостями, зника║, потiм з'явля║ться в
дворику, вийшовши долiшнiми сходами).
Донна Анна надходигь до альтанки. "Чорне домiно" вибiга║ звiдти швидко,
але без шелесту, i хова║ться в кущах. Анна пада║ в знесиллi на широкий
ослiн в альтанцi.
Д о н Ж у а н
(наближа║ться до не┐)
Се ви тут? Вибачайте, вам недобре?
А н н а
(сiла рiвнiше)
Нi, просто втомлена.
Д о н Ж у а н
Iти на гору?
А н н а
Як?.. А!.. Мiж iншим, я найбiльш втомилась
вiд безконечних дотепiв сей вечiр.
Д о н Ж у а н
Я в думцi мав не дотеп.
А н н а
Що ж iнакше?
Д о н Ж у а н
Я думав: що могло примусить вас
нагiрно┐ в'язницi домагатись?
А н н а
В'язницi? Я гадаю, просто замку,
а замки завжди на горi стоять,
бо так величнiше i неприступнiш.
Д о н Ж у а н
Я дуже поважаю неприступнiсть,
як ┐й пiдвалиною не камiння,
а щось живе.
А н н а
Стояти на живому
нiщо не може, бо схибнеться хутко.
Для гордо┐ i владно┐ душi
життя i воля - на горi високiй.
Дон Ж у а н
Нi, донно Анно, там нема║ волi.
З нагiрного шпиля людинi видко
простори вiльнi, та вона сама
прикована до площинки мало┐,
бо леда крок - i зiрветься в безодню.
А н н а
(в задумi)
То де ж ║ в свiтi тая справжня воля?..
Невже вона в такiм життi, як ваше?
Адже мiж людьми ви, мов дикий звiр
межи мисливцями на полюваннi, -
лиш маска вас боронить.
Д о н Ж у а н
Полювання
вза║мне межи нами. Що ж до маски -
се тiльки хитрощi мисливськi. Зараз
┐┐ не буде.
(Скида║ маску i сiда║ коло Анни).
Вiрте, донно Анно:
той тiльки вiльний вiд громадських пут,
кого громада кине геть вiд себе,
а я ┐┐ до того сам примусив.
Ви бачили такого, хто, йдучи
за щирим голосом свойого серця,
нiколи б не питав: "Що скажуть люди?"
Дивiться, - я такий. I тим сей свiт
не був менi темницею нiколи.
Легенькою фелюкою злiтав я
простор морей, як перелiтна птиця,
пiзнав красу далеких берегiв
i краю ще не знаного принаду.
При свiтлi волi всi кра┐ хорошi,
всi води гiднi вiдбивати небо,
усi га┐ подiбнi до едему!
А н н а
(стиха)
Так... се життя!
Пауза.
Нагорi знов музика й танцi.
Д о н Ж у а н
Як дивно! знов музика.
А н н а
Що ж дивного?
Д о н Ж у а н
Чому, коли вмира║
старе i горем бите, всi ридають?
А тут - ховають волю молоду,
i всi танцюють...
А н н а
Але й ви,сеньйоре,
теж танцювали.
Д о н Ж у а н
0, якби ви знали,
що думав я тодi!
А н н а
А що?
Д о н Ж у а н
Я думав:
"Коли б, не випускаючи з обiймiв,
┐┐ помчати просто на коня
та й до Кадiкса!"
А н н а
(вста║)
Чи не забагато
ви дозволя║те собi, сеньйоре?
Д о н Ж у а н
Ох, донно Анно, та невже потрiбнi
i вам отi мiзернi огорожi,
що нiбито обороняти мають
жiночу гiднiсть? Я ж бо силомiць
не посягну на вашу честь, не бiйтесь.
Жiнкам не тим страшний я.
А н н а
(знов сiда║)
Дон Жуане,
я не боюся вас.
Д о н Ж у а н
Я вперве чую
такi слова з жiночих уст! Чи, може,
ви тим собi дода║те одваги?
А н н а
Одвага ще не зрадила мене
в життi нi разу.
Д о н Ж у а н
Ви й тепер в нiй певнi?
А н н а
Чому ж би нi?
Д о н Ж у а н
Скажiть менi по правдi,
чи ви зазнали волi хоч на мить?
А н н а
У снi.
Д о н Ж у а н
I в мрi┐?
А н н а
Так, i в мрi┐ теж.
Дон Ж у а н
То що ж вам не да║ ту горду мрiю
життям зробити? Тiльки за порiг
переступiть - i цiлий свiт широкий
одкри║ться для вас! Я вам готовий
i в щастi i в нещастi помагати,
хоч би вiд мене серце ви замкнули.
Для мене найдорожче - врятувати
вам гордий, вiльний дух! О донно Анно,
я вас шукав так довго!
А н н а
Ви шукали?
Та ви ж мене зовсiм не знали досi!
.Д о н Ж у а н
Не знав я тiльки вашого iмення,
не знав обличчя, але я шукав
у кожному жiночому обличчi
хоч вiдблиска того ясного сяйва,
що променi║ в ваших гордих очах.
Коли ми дво║ рiзно розiйдемось,
то в божiм творивi нема║ глузду!
А н н а
Стривайте. Не тьмарiть менi думок
речами запальними. Не браку║
менi одваги йти в широкий свiт.
Д о н Ж у а н
(вста║ i простяга║ ┐й руку)
Ходiм!
А н н а
Ще нi. Одваги тут не досить.
Д о н Ж у а н
Та що ж вас не пуска║?.Сi┐ перли?
Чи та обручка, може?
А н н а
Се? Найменше!
(Здiйма║ перловий убiр з голови i кладе на ослонi, а обручку, знявши,
держить на простягненiй долонi).
Ось покладiть сюди i ваш перстеник.
Д о н Ж у а н
Навiщо вiн вам?
А н н а
Не бiйтесь, не надiну.
В Гвадалквiвiр я хочу ┐х закинуть,
як будемо пере┐здити мiст.
Д о н Ж у а н
Нi, сього персня я не можу дати.
Просiть, що хочете...
А н н а
Просити вас
я не збиралась нi про що. Я хтiла
лиш перевiрити, чи справдi ║
на свiтi хоч одна людина вiльна,
чи то все тiльки "маврiтанський стиль",
i ви самi за ту хвалену волю
не вiддасте й тоненько┐ каблучки.
Д о н Ж у а н
А все життя вiддам!
Ан н а
(знов простяга║ руку)
Обручку!
Д о н Ж у а н
Анно!
Обручка та не ║ любовi знак.
А н н а
А що ж? кiльце з кайданiв? Дон Жуане,
I вам не сором в тому признаватись?
Д о н Ж у а н
Я слово честi дав ┐┐ носити.
А н н а
Ах, слово честi?
(Вста║).
Дякую, сеньйоре,
що ви менi те слово нагадали.
(Надiва║ знову убiр i свою обручку i хоче вiдiйти).
Д о н Ж у а н
(пада║ на колiна)
Я вас благаю, донно Анно!
А н н а
(з гнiвним рухом)
Годi!
Доволi вже комедi┐! Вставайте!
(Оберта║ться i бачить командора, що наближа║ться вiд дому до альтанки).
Прошу вас, дон Гонзаго, проведiть
мене нагору знову.
К о м а н д о р
Донно Анно,
скажiть менi того сеньйора ймення.
А н н а
Той лицар - наречений Долорiти.
Iнакше вiн не смi║ називатись.
Д о н Ж у а н
У мене ║сть iмення - дон Жуан.
Се ймення всiй Iспанi┐ вiдоме!
К о м а н д о р
Ви той банiт, кого король позбавив
i честi, й привiле┐в? Як ви смiли
в сей чесний дiм з'явитись?
Д о н Ж у а н
Привiле┐
король да║, король i взяти може.
А честь моя, так само, як i шпага,
менi належать - ┐х нiхто не зломить!
Чи хочете попробувати, може?
(Вихоплю║ шпагу i ста║ в позицiю до по║динку).
К о м а н д о р
(заклада║ руки навхрест)
З банiтами ставать до по║динку
не личить командоровi.
(До Анни).
Ходiм.
(Бере Анну пiд руку i руша║, обернувшись плечима до дон Жуана).
Дон Жуан кида║ться за командором услiд i хоче проткнути його шпагою. З
тiнi вирина║ "Чорне домiно" i хапа║ дон Жуана за руку обома руками.
"Ч о р н е д о м i н о"
(незмiненим голосом, так що можна пiзнати голос Долорес)
Нема║ честi нападати ззаду!
Анна огляда║ться. Дон Жуан i Долорес вибiгають за браму.
К о м а н д о р
Не оглядайтесь.
А н н а
Вже нема нiкого.
К о м а н д о р
(випуска║ Аннину руку i змiня║ спокiйний тон на грiзний)
Вiн як сюди дiстався, донно Анно?
А н н а
Кажу ж вам, як Долорес наречений.
К о м а н д о р
Чого ж було стояти на колiнах?
А н н а
Кому?
К о м а н до р
Та вже ж йому тут перед вами!
А н н а
Не навпаки? Ну, то про що ж розмова?
К о м а н д о р
I ви могли дозволити...
А н н а
Мiй боже!
Хто ж дозволу на сi┐ речi просить?
Се, може, та кастiльська етикета
наказу║ звертатися до дами:
"Дозвольте, панi, стати на колiна".
У нас за се║ кожна осмiяла б.
К о м а н д о р
Як ви привикли все збувати смiхом!
А н н а
Та змилуйтесь! якби я кожен раз,
вiдкоша даючи, лила ще сльози,
то в мене б очi вилиняли досi!
Невже б вам справдi так сього хотiлось?
Вам дивно се, що я за ним услiд
не простягаю рук, не плачу гiрко,
не сповiдаюся тут перед вами
в злочинному коханнi, що мов буря
налинуло на серце безборонне?
Була б я мов Iзольда в тiм романi,
та шкода, я до того не в настрою, -
якраз охоту маю.до фанданга!
О! чую, саме грають... lа-lа-lа!..
Ходiм, дон Гонзаго! я полину,
як бiла хвиля, у хибкий танець,
а ви спокiйно станете, мов камiнь.
Бо зна║ камiнь, що танок свавiльний
скiнчить навiки хвиля - коло нього.
Командор веде Анну попiд руку нагору, де танцюють.
III
Печера на березi моря в околицi Кадiкса. Дон Жуан сидить
на каменi i точить свою шпагу. Сганарель сто┐ть коло нього.
С г а н а р е л ь
Навiщо ви все точите ту шпагу?
Д о н Ж у а н
Так, звичка.
С г а н а р е л ь
Ви ж тепер на по║динки
вже не виходите.
Д о н Ж у а н
Не маю з ким.
С г а н а р е л ь
Хiба людей не стало?
Д о н Ж у а н
Всi тi люди
не вартi се┐ шпаги.
С г а н а р е л ь
Може, й шпага
когось не варта?
Д о н Ж у а н
(грiзно)
Ти!!
С г а н а рель
Пробачте, пане,
то жарт безглуздий. Я вже й сам не тямлю,
де в мене тi┐ дурощi беруться, -
от наче щось сiпне!
Д о н Ж у а н
Iди! Не застуй!
Сганарель, посмiхнувшись, виходить.
(Дон Жуан далi точить шпагу).
Ет, знову пощербив! Геть, на зламання!
(Кида║ шпагу).
С г а н а р е л ь
(вбiга║, швидко i нишком)
Мiй пане, утiкаймо!
Д о н Ж у а н
Ще чого?
С г а н а р е л ь
Нас викрито. Я бачив: недалечке
чернець якийсь блука║.
Д о н Ж у а н
Ну то що?
С г а н а р е л ь
Се шпиг вiд iнквiзицi┐, напевне,
а може, й кат з отру║ним стилетом.
Д о н Ж у а н
Шпигiв я не боюся - звик до них,
а шпага в мене довша вiд стилета.
Веди ченця, коротша буде справа.
Скажи йому, що сповiдi бажа║
всесвiтнiй грiшник дон Жуан.
С г а н а р е л ь
Гаразд.
Ви не дитина, я при вас не нянька.
Виходить i незабаром приводить в печеру ченця, невисокого на зрiст,
тонкого, в одежi "невидимок" - в чорнiй вiдлозi (каптурi), що закрива║ все
обличчя, тiльки, для очей у нiй прорiзанi дiрки.
Дон Жу а н
(вста║ назустрiч iз шпагою в руках)
Мiй отче, або, може, краще - брате,
чому завдячую такi святi┐
одвiдини?
Чернець робить рукою знак, щоб Сганарель вийшов.
Ти вийди, Сганарелю.
(Бачачи, що Сганарель не спiшиться, пошепки до нього).
Поглянь, в ченця рука жiноча.
С г а н а р е л ь
Щоб ┐х!
(Махнувши рукою, виходить),
Дон Жуан кладе шпагу на камiнь. З-пiд одкинуто┐ вiдлоги
раптом виступа║ обличчя Долорес.
Д о н Ж у а н
Долорес?! Ви? i знов у сiй печерi...
Д о л о р е с
Я знов прийшла порятувати вас.
Д о н Ж у а н
Порятувати? Хто ж се вам сказав,
що нiбито менi рятунку треба?
Д о л о р е с
Сама я знала се.
Д о н Ж у а н
Я ж не слабий,
як бачите, - веселий, вiльний, дужий.
Д о л о р е с
Ви хочете, щоб вам здавалось так.
Д о н Ж у а н
(на мить замислю║ться, але хутко пiдводить голову рiзким, упертим
рухом)
Я бачу, сеньйорито, ваша одiж
настро┐ла вас на чернечий лад.
Але я вам не буду сповiдатись, -
мо┐ грiхи не для панянських слухiв.
Долорес мовчки вийма║ два суво┐ пергаменту i пода║ ┐х дон Жуановi.
Нi, вибачте, Долорес! Я не хтiв
зневажить вас, менi було б се прикро.
Що ви менi принесли?
Д о л о р е с
Прочитайте.
Д о н Ж у а н
(швидко перегляда║ пергаменти)
Декрет вiд короля... i папська булла...*
Менi прощаються усi злочини
i всi грiхи... Чому? З яко┐ речi?..
I як до вас дiстались сi папери?
_* Булла - грамота, постанова або розпорядження папи римського,
скрiпленi печаткою._
Дол о р е с
(спустивши очi)
Ви не догаду║тесь?
Д о н Ж у а н
О Долорес!
Я розумiю. Знов ви наложили
на мене довг якийсь. Та вам вiдомо,
що я привик сво┐ довги платити.
Д о л о р е с
Я не прийшла сюди з вас плату править.
Д о н Ж у а н
Я вiрю вам. Але я не банкрот.
Колись я вам заставу дав - обручку,
тепер готовий виплатить весь довг.
Уже ж я не банiт, а гранд iспанський,
i вам не сором буде стать до шлюбу
зо мною.
Д о л о р е с
(iз стогоном)
Боже! Дiво пресвятая!
Я сподiвалася, що се║ буде...
але щоб так мою остатню мрiю
я мусила ховати...
(Голос пп перехоплю║ спазма стриманих слiз).
Д о н Ж у а н
Я вразив вас?
Та чим, Долорес?
Д о л о р е с
Ви не зрозумiли?
Гада║те, що як iспанський гранд
дочцi гiдальга кине шлюбний перстень,
немов гаман з червiнцями лихварцi,
то в нiй повинно серце розцвiсти,
а не облитись крiв'ю?
Д о н Ж у а н
Нi, Долорес,
i ви ж мене повиннi зрозумiти:
нiякiй дiвчинi, нiякiй жiнцi
не був я досi винен зроду!
Д о л о р е с
Справдi?
Ви, дон Жуан, нiчим не завинили
проти жiноцтва?
Д о н Ж у а н
Нi. Нiчим, нiколи.
Я кожен раз давав ┐м те║ все,
що лиш вони могли змiстити: мрiю,
коротку хвилю щастя i порив,
а бiльшого з них жадна не змiщала,
та iншiй i того було надмiру.
Д о л о р е с
А ви самi могли змiстити бiльше?
(Пауза).
Платити вам не прийдеться сей раз.
Вiзьмiть назад сю золоту "заставу".
(Хоче зняти з сво║┐ правицi обручку).
Дон Жу а н
(вдержу║ ┐┐ руку)
Нi, то належить вам з святого права.
Д о л ор е с
Я вже сама до себе не належу.
Вже й се видиме тiло не мо║.
Сама душа у сьому тiлi - дим
жертовного кадила, що згора║
за вашу душу перед богом...
Д о н Ж у а н
Що се?
Я ваших слiв не можу зрозумiти.
Ви мов заколота кривава жертва,
такi в вас очi... Сей декрет, ся булла..
Ви як ┐х здобули? Я вас благаю,
скажiть менi!
Д о л о р е с
Навiщо вам те знати?
Д о н Ж у а н
Ще, може, я зречуся тих дарiв.
Д о л о р е с
Ви ┐х зректись не можете, я знаю.
А як вони здобутi - все одно.
Не перший раз за вас загине жiнка,
якби ж то хоч, остатнiй!
Д о н Ж у а н
Нi, скажiть.
Коли не скажете, я можу здумать,
що спосiб добування був ганебний,
бо чесний покриву не потребу║.
Д о л о р е с
"Ганебний"... "чесний"... як тепер далеко
вiд мене сi слова... Що ж, я скажу:
я за декрет сей тiлом заплатила.
Д о н Ж у а н
Як?..
Д о л о р е с
Я не можу довше поясняти.
Ви зна║те всi норови двiрськi, -
там платиться за все коли не злотом,
то...
Д о н Ж у а н
Боже! Як же страшно се, Долорес!
Д о л о р е с
Вам страшно? Я сього не сподiвалась.
Д о н Ж у а н
А вам?
Д о л о р е с
Я вже нiчого не боюся.
Чого менi жахатися про тiло,
коли не побоялась я i душу
вiддати, щоб за буллу заплатити?
Д о н Ж у а н
Та хто ж душею платить?
Д о л о р е с
Всi жiнки,
коли вони кохають. Я щаслива,
що я душею викупляю душу,
не кожна жiнка ма║ се║ щастя.
Святий отець вам душу визволя║
вiд кар пекельних через те, що я
взяла на себе каяться довiчно
за вашi всi грiхи. В монастирi
з уставом найсуворiшим я буду
черницею. Обiтницю мовчання,
i посту, й бичування дам я богу.
Зректися маю я всього, Жуане,
i навiть - мрiй i спогадiв про вас!
Лиш пам'ятать про вашу душу буду,
а власну душу занедбаю. Пiде
моя душа за вас на вiчнi муки.
Прощайте.
Дон Жуан сто┐ть мовчки, приголомшений.
(Долорес руша║, але зараз зупиня║ться).
Нi, ще раз! Остатнiй раз
я подивлюся ще на сi┐ очi!
Бо вже ж вони менi свiтить не будуть
в могильнiй тьмi того, що буде зватись
мо┐м життям... Вiзьмiте ваш портрет.
(Здiйма║ з себе медальйон i кладе на камiнь).
Я маю пам'ятать про вашу душу,
бiльш нi про що.
Д о н Ж у а н
Але якби я вам
сказав, що мить ║дина щастя з вами
тут, на землi, дорожча задля мене,
нiж вiчний рай без вас на небесах?
Д о л о р е с
(екстатичне, як мучениця на тортурах)
Я не прошу мене не спокушати!
Сей пiвобман... коли б вiн мiг до краю
се серце сторожке║ одурити!
Святая дiво! дай менi принести
за нього й сюю жертву!.. О Жуане,
кажiть менi, кажiть слова кохання!
Не бiйтеся, щоб я ┐х прийняла.
Ось вам обручка ваша.
(Здiйма║ i хоче подати дон Жуановi обручку,
але рука знесилено пада║, обручка котиться додолу).
Д о н Ж у а н
(пiдiйма║ обручку i надiва║ знову на руку Долорес)
Нi, нiколи
я не вiзьму ┐┐. Носiть ┐┐
або мадоннi дайте на офiру,
як хочете. На сю обручку можна
дивитися черницi. Ся обручка
не збудить грiшних спогадiв.
Д о л о р е с
(тихо)
Се правда.
Д о н Ж у а н
А вашо┐ я не вiддам нiкому
довiку.
Д о л о р е с
Нащо вам ┐┐ носити?
Д о н Ж у а н
Душа сво┐ потреби ма║ й звички,
так само, як i тiло. Я хотiв би,
щоб ви без зайвих слiв се зрозумiли.
Д о л о р е с
Пора вже йти менi... Я вам прощаю
за все, що ви...
Д о н Ж у а н
Спинiться! Не тьмарiть
ясного спогаду, про сю хвилину!
За що прощати? Я ж тепера бачу,
що я i вам не завинив нiчого.
Адже ви через мене досягли
високого, пречистого верхiв'я!
Невже мене за се прощати треба?
О нi, либонь, ви в словi помилились!
У серцi сторожкiм таке║ слово
вродитись не могло. Вам не потрiбнi
такi слова, коли ви стали вище
вiд ганьби й честi. Правда ж так, Долорес?
Д о л о р е с
Зда║ться, слiв нiяких бiльш не треба.
(Хоче йти).
Д о н Ж у а н
Стривайте ще, Долорес... Ви в Мадрiдi
одвiдали сеньйору де Мендоза?
Д о л о р е с
(спиня║ться)
Ви... ви... мене пита║те про не┐?
Д о н Ж у а н
Я бачу, рано вам ще в монастир.
Д о л о р е с
(перемага║ себе)
Я бачила ┐┐.
Д о н Ж у а н
Вона щаслива?
Д о л о р е с
Зда║ться, я щасливiша вiд не┐.
Дон Жу а н
Вона про мене не забула?
Д о л о р е с
Нi.
Д о н Ж у а н
Почiм ви зна║те?
Д о л о р е с
Я серцем чую.
Д о н Ж у а н
Се все, що хтiв я знати.
Д о л о р е с
Я вже йду.
Д о н Ж у а н
Ви не пита║те мене, навiщо
менi се треба знати?
Д о л о р е с
Не питаю.
Д о н Ж у а н
I вам не тяжко се?
Д о л о р е с
Я не шукала
нiколи стежки легко┐. Прощайте.
Д о н Ж у а н
Прощайте. Я нiколи вас не зраджу.
Долорес закрива║ раптом обличчя вiдлогою i виходить з печери не
оглядаючись.
Сганарель увiходить i докiрливо дивиться на дон Жуана.
Д о н Ж у а н
(скорiш до себе, нiж до слуги)
Яку я гарну вигартував душу!
С г а н а р е л ь
Чию? Свою?
Д о н Ж у а н
Ущипливе питання,
хоч несвiдоме!
С г а н а р е л ь
Дума║те, пане?
Д о н Ж у а н
А ти що дума║ш?
С г а н а р е л ь
Що я видав вас
ковадлом i клевцем, а ще нiколи
не бачив ковалем.
Д о н Ж у а н
То ще побачиш.
С г а н а р е л ь
Шкода! пропало вже!
Д о н Ж у а н
Що? де пропало?
С г а н а р е л ь
Пiшла в черницi ваша доля, пане.
Д о н Ж у а н
То ти пiдслухував?
С г а н а р е л ь
А ви й не знали?
Хто ма║ слуги, той повинен звикнуть,
що ма║ повсякчас конфесьйонал.
Д о н Ж у а н
Але щоб так нахабно признаватись!..
С г а н а р е л ь
То треба буть слугою дон Жуана.
Мiй пан вiдомий щирiстю сво║ю.
Д о н Ж у а н
Ну, не плещи!.. То тiнь моя пiшла,
зовсiм не доля. Доля жде в Мадрiдi.
Сiдлай лиш коней. Ми тепер по┐дем
ту долю добувати. Швидше! Миттю!
Сганарель виходить. Дон Жуан бере шпагу до рук i проводить
рукою по лезi, пробуючи ┐┐ гострiсть, при тому всмiха║ться.
IV
Оселя командорова в Мадрiдi. Опочивальня донни Анни, велика, пишно, але
в темних тонах убрана кiмната. Високi, вузькi вiкна з балконами сягають
сливе до пiдлоги, жалюзi на них закритi. Донна Анна у сивiй з чорним
пiвжалобнiй сукнi сидить
при столику, перебира║ у скриньцi коштовнi покраси i примiря║ ┐х до
себе, дивлячись у свiчадо.
К о м а н д о р
(увiходить)
Чого се ви вбира║тесь?
А н н а
На завтра
покраси вибираю. Завтра хочу
пiти на бiй бикiв.
К о м а н д о р
У пiвжалобi?!
А н н а
(з досадою вiдсува║ покраси)
Ох, тi жалоби! i коли ┐м край?
К о м а н д о р
(спокiйно)
Ся ма║ вiсiм день iще тривати.
По дядьковi вона не дуже довга.
А н н а
Найцiкавiше те, що я i в вiчi
не бачила нiколи того дядька.
К о м а н до р
То справи не змiня║. Ви тепер
належите до дому де Мендозiв,
тож вам годиться шанувати пам'ять
всiх своякiв.
А н н а
Продовж ┐м, боже, вiку!
Бо се тепер по дядьковi жалоба,
а то була по тiтцi, перед нею ж -
коли б не помилитись! - брат у третiх
чи небiж у четвертих нам помер...
К о м а н д о р
На кого ви розсердились?
А н н а
Я тiльки
хотiла пригадати, скiльки днiв
я не була в жалобi з того часу,
як з вами одружилась.
К о м а н д о р
Цiлий мiсяць.
А н н а
(iронiчно)
Ах, цiлий мiсяць? Се багато, справдi┐
К о м а н д о р
Не розумiю вашо┐ досади.
Невже-таки для марно┐ розваги
ладнi ви занедбати всi почеснi
звича┐ давнi?
А н н а
(вста║)
Що се за слова?
Я не додержую звича┐в чесних?
Коли я що ганебного вчинила?
К о м а н д о р
Про щось ганебне й мови буть не може,
але для нас i збочення найменше
було б ступнем до прiрви. Не забудьте,
що командорський плащ менi дiстався
не просьбами, не грiшми, не насильством,
але чеснотою. З нас, де Мендозiв,
були здавен всi лицарi без страху,
всi дами без догани. Чи ж подоба,
щоб саме вас юрба могла огудить,
коли ви завтра...
А н н а
(роздражнено)
Я не йду нiкуди.
К о м а н д о р
Зовсiм нема потреби замикатись.
Ми завтра ма║мо пiти до церкви.
А н н а
Я не збиралася до церкви завтра.
К о м а н д о р
А все-таки ми мусимо пiти, -
казати казань ма║ фра Iнь┐го.
А н н а
Се найнуднiший в свiтi проповiдник!
К о м а н д о р
Я з вами згоджуюсь. Та королева
злюбила тi казання. Отже, ходить
i цiлий двiр на них. Коли не буде
з усiх грандес лиш вас, то се помiтять.
Анна мовчки зiтха║.
(Командор вийма║ з кишенi молитовнi чiтки з димчастого кришталю).
Я вам купив чiтки до пiвжалоби,
а трохи згодом справлю з аметисту.
А н н а
(бере чiтки)
Спасибi, тiльки нащо се?
К о м а н д о р
Вам треба
пишнотою всiх дам переважати.
I ще, будь ласка, як прийдем до церкви,
не попускайте доннi Консепсьйон
край королеви сiсти. Те║ мiсце
належить вам. Прошу вас пам'ятати,
що нам належить перше мiсце всюди,
бо ми його займати можем гiдно,
i нас нiхто не може замiнити, -
ручить за те не тiльки честь Мендозiв,
а й ордену мого почесний прапор.
Коли ж не тiльки донна Консепсьйон,
а й королева схоче те забути,
то я не гаючись покину двiр,
за мною рушить все мо║ лицарство,
i вже тодi нехай його величнiсть
придержу║ корону хоч руками,
щоб часом не схитнулась. Я зумiю
одважно боронити прав лицарських,
та тiльки треба, щоб вони були
всiм навiч безперечнi, а для того
ми мусим пильнувать не тiльки честi,
але й вимог найменших етикети,
щонайдрiбнiших. Хай вони здаються
для вас нудними, марними, без глузду..
А н н а
Терпливосте свята!
К о м а н д о р
Так, справдi треба
молитись до терпливостi свято┐,
коли хто хоче встоять на верхiв'┐
тих прав, що вимагають обов'язкiв.
Права без обов'язкiв - то сваволя
Анна знов зiтха║.
Зiтха║те? Що ж, вам було вiдомо,
якi вас тут повинностi чекають.
Свiдомо ви обрали вашу долю,
i ваше каяття прийшло запiзно.
А н н а
(гордо)
I в думцi я не маю каяття.
Я признаю вам рацiю. Забудьте
мо┐ химери - вже вони минули.
К о м а н д о р
Осе слова справдешньо┐ грандеси!
Тепер я пiзнаю свою дружину.
Простiть, я був на мить не певен вас,
i так менi тодi самотньо стало,
i боротьба здалась менi тяжкою
за той щабель, що ма║ нас поставить
ще вище.
А н н а
(живо)
За який щабель? Таж вище
║ тiльки трон!
К о м а н д о р
Так, тiльки трон.
(Пауза).
Давно б я
сей план вам розказав, якби я бачив,
що ви тим жити можете, чим я.
А н н а
А ви сього не бачили?
К о м а н д о р
Я каюсь.
Але тепер я кожний крок мiй хочу
робити з вами враз. Найвища скеля
лише тодi вiнець почесний ма║,
коли зiв'║ гнiздо на нiй орлиця.
А н н а
Орлиця?
К о м а н д о р
Так, орлиця тiльки може
на гострому i гладкому шпилi
собi тривку оселю збудувати
i жити в нiй, не боячись безвiддя,
нi сонця стрiл, анi грiзьби перунiв.
За те ┐й надгорода - високостi...
А н н а
(перейма║)
...у чистому нагiрному повiтрi
без пахощiв облесливих долин.
Чи так?
К о м а н д о р
Так. Дайте руку.
Анна пода║ руку, вiн стиска║.
I добранiч.
А н н а
Ви йдете?
К о м а н д о р
Так, на раду капiтулу*,
як часом запiзнюся, то не ждiть.
* Капiтул - зiбрання членiв якогось ордену.
(Виходить).
Анна сiда║ i задуму║ться.
Увiходить поко┐вка Марiквiта.
А н н а
Ти, Марiквiто? Де моя дуенья?
М а р i к в i т а
┐й раптом так чогось недобре стало,
аж мусила лягти. Але як треба,
то я таки ┐┐ покличу.
А н н а
Нi,
нехай спочине. Заплети менi
волосся на нiч та й iди.
М а р i к в i т а
(заплiтаючи Аннi коси)
Я маю
сеньйорi щось казати, тiльки ждала,
щоб вийшов з дому наш сеньйор.
А н н а
Даремне.
Я вiд сеньйора та║мниць не маю.
М а р i к в i т а
О, певна рiч! Адже моя сеньйора
зовсiм свята! Я саме се казала
тому слузi, як брала тi квiтки.
А н н а
Який слуга? Що за квiтки?
М а р i к в i т а
Недавно
слуга якийсь принiс квiтки з гранати
вiд когось для сеньйори.
А н н а
(гнiвно)
Буть не може!
Квiтки з гранати, кажеш? I для мене?
М а р i к в i т а
Не знаю... Вiн казав... Воно-то правда -
зухвало трохи, бо квiтки з гранати -
то знак жаги. Та що я поясняю!
Адже се всiм вiдомо.
А н н а
Марiквiто,
я мушу знать, вiд кого ся образа!
М а р i к в i т а
Слуга iмення не сказав, лиш мовив,
квiтки тi даючи: "Се доннi Аннi
вiд мавра вiрного".
Анна уривчасто скрику║.
Сеньйора зна║,
вiд кого то?
А н н а
(збентежена)
Не треба тих квiток...
М а р i к в i т а
Я принесу, хоч покажу.
А н н а
Не треба!
Марiквiта, не слухаючи, вибiга║ i миттю верта║ться з китицею червоного
гранатового цвiту.
(Одхиляючи квiти рукою та одвертаючись).
Геть викинь ┐х!
М а р i к в i т а
Я б ┐х собi взяла,
коли сеньйора ┐х не хоче. Тут же
квiтки навдивовижу...
А н н а
Так... вiзьми...
М а р i к в i т а
От завтра я заквiтчаюсь!
А н н а
Iди!
М а р i к в i т а
Чи тут не треба вiдчинити вiкон?
Страх душно!
А н н а
(в задумi, безуважно)
Вiдчини.
М а р i к в i т а
(одчиняючи)
I жалюзi?
А н н а
Нi, може, видко з вулицi.
М а р i к в i т а
(одчиняючи жалюзi)
Та де ж там!
Тепер на вулицi зовсiм безлюдно.
Тут не Севiлья! Ох, тепер в Севiль┐
дзвенять-бринять всi вулицi вiд спiвiв,
повiтря в'║ться в прудкiй мадрилень┐!
А тут повiтря кам'яне...
А н н а
(нервово)
Ой, годi!
Марiквiта, говорячи, вихилилась Iз вiкна i розгляда║ться на всi боки;
раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.
(Завваживши рух).
Та що ти, Марiквiто?!
М а р i к в i т а
(невинно)
Що? Нiчого.
А н н а
Ти кинула до когось квiтку?
М а р i к в i т а
Де ж тамi
Я нетлю проганяла... Чи сеньйора
нiчого бiльш не потребу║?
А н н а
Нi.
М а р i к в i т а
(кланя║ться, присiдаючи)
Бажаю гарних, гарних снiв!
А н н а
Добранiч!
Марiквiта вийшла, а вийшовши, полишила в кiмнатi китицю з гранат. Анна,
оглянувшись на дверi, тремтячою рукою бере ту китицю i з тугою дивиться на
не┐.
(Стиха).
Вiд мавра вiрного...
Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вiкном, кида║ться на колiна перед
Анною i покрива║ поцiлунками ┐┐ одежу й руки.
(Впустивши китицю, в нестямi).
Ви?!
Д о н Ж у а н
Я! ваш лицар!
Ваш вiрний мавр!
А н н а
(опам'ятавшись)
Сеньйоре, хто дозволив?..
Д о н Ж у а н
(уставши)
Навiщо се║ лицемiрство, Анно?
Я ж бачив, як ви тiльки що держали
сю китицю.
А н н а
Се трапилось випадком.
Д о н Ж у а н
Такi випадки я благословляю!
(Простяга║ до Анни руки, вона борониться рухом).
А н н а
Я вас прошу, iдiть, лишiть мене!
Д о н Ж у а н
Ви бо┐тесь мене?
А н н а
Я не повинна
приймати вас...
Д о н Ж у а н
Якi слова безсилi!
Колись я не такi од вас чував!
Ох, Анно, Анно, де ж тi вашi гордi
колишнi мрi┐?
А н н а
Тi дiвочi мрi┐ -
то просто казка.
Д о н Ж у а н
А хiба ж ми з вами
не в казцi живемо? На кладовищi,
мiж смiхом i слiзьми, вродилась казка,
у танцi розцвiла, зросла в розлуцi...
А н н а
I час уже скiнчитись ┐й.
Д о н Ж у а н
Як саме?
Що вiрний лицар визволить принцесу
з камiнно┐ в'язницi, i почнеться
не казка вже, а пiсня щастя й волi?
А н н а
(хита║ головою)
Хiба не може казка тим скiнчитись,
що лицар просто вернеться додому,
бо вже запiзно рятувать принцесу?
Д о н Ж у а н
О нi! такого в казцi не бува║!
Таке трапля║ться хiба в життi,
та й то в нiкчемному!
А н н а
Менi нiчого
од вас не треба. Я вас не прошу
нi рятувать мене, нi потiшати.
Я вам не скаржусь нi на що.
Д о н Ж у а н
Ох, Анно,
хiба я сам не бачу?..
(Нiжно).
Сi┐ очi,
колись блискучi, гордi, iскрометнi,
тепер оправленi в жалобу темну
i погасили всi сво┐ вогнi.
Сi руки, що були мов нiжнi квiти,
тепера стали мов слонова кiсть,
мов руки мученицi... Сяя постать
була мов буйна хвиля, а тепера
подiбна до тi┐ карiатиди,
що держить на собi тягар камiнний.
(Бере ┐┐ за руку).
Кохана, скинь же з себе той тягар!
Розбий камiнну одiж!
А н н а
(в знесиллi)
Я не можу...
той камiнь... вiн не тiльки пригнiта║,
вiн душу кам'янить... се найстрашнiше.
Д о н Ж у а н
Нi, нi! Се тiльки сон, камiнна змора!
Я розбуджу тебе вогнем любовi!
(Вiн порива║ Анну в обiйми, вона схиля║ться йому на плече i
прорива║ться риданням).
Ти плачеш? Сi┐ сльози помсти просять!
Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку,
потiм на сходах чутно важкi, повiльнi кроки командора.
А н н а
Се похода Гонзага! Утiкайте!
Дон Ж у а н
Втiкати? Нi. Тепер я маю змогу
йому не уступитися з дороги.
К о м а н д о р
(увiходить i бачить дон Жуана)
Ви? Тут?
Д о н Ж у а н
Я тут, сеньйоре де Мендоза.
Прийшов подякувать за веледушнiсть,
колись менi показану. Тепер
я рiвня вам. Либонь, се вам вiдомо?
Командор мовчки добува║ свою шпагу, дон Жуан свою, i вступають в бiй.
Донна Анна скрику║.
К о м а н д о р
(оглядаючись на не┐)
Я вам наказую мовчати.
Дон Жуан коле його в шию, вiн пада║ i вмира║.
Д о н Ж у а н
Край!
(Обтира║ шпагу плащем командоровим).
А н н а
(до дон Жуана)
Що ви зробили!
Д о н Ж у а н
Що? Я подолав
сперечника у чеснiм по║динку.
А н н а
Сього за по║динок не признають, -
ви будете покаранi за вбивство.
Д о н Ж у а н
Менi се байдуже.
А н н а
Але менi
не байдуже, щоб тут мене взивали
подвiйною вдовою
i по коханцю!
i по мужу,
Д о н Ж у а н
Я ж iще не був
коханцем вашим.
А н н а
Се║ зна║м ми.
Та хто ж тому повiрить! Я не хочу
з iменням зрадницi, з печаттю ганьби
зостатися у сiм гнiздi осинiм.
Д о н Ж у а н
Втiкаймо вкупi!
А н н а
Ви ума збулися?
Се значить взяти камiнь у дорогу!
Iдiть вiд мене, бо iнакше зараз
я крик здiйму й скажу, що ви хотiли
мене збезчестити, зрадецьки вбивши
сеньйора де Мендоза.
Д о н Ж у а н
Донно Анно,
ви можете сказати се?!
А н н а
(твердо)
Скажу.
Д о н Ж у а н
А що, як я скажу, що ви були
коханкою i спiльницею вбивства?
А н н а
Се не по-лицарськи.
Д о н Ж у а н
А ви, сеньйоро,
по-якому збира║тесь робити?
А н н а
Я тiльки боронюся. I як ви
от зараз пiдете iз сього дому,
я всiм скажу i всi тому повiрять,
що тут були розбiйники, та й годi.
Дон Жуан сто┐ть в непевностi.
Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать?
Дон Жуан мовчки вилазить вiкном. Анна дивиться якусь хвилину в вiкно,
ждучи, поки вiн далеко одiйде. Потiм бере iз скриньки покраси, викида║ ┐х
у вiкно i здiйма║ голосний крик.
Розбiй! Розбiй! Рятуйте! пробi! люди!
На крик ┐┐ збiгаються люди, вона пада║, нiбито зомлiла.
V
Кладовище в Мадрiдi. Пам'ятники переважно з темного каменю, суворого
стилю. Збоку - гранiтна каплиця стародавнього будування.
Нi ростин, нi квiтiв. Холодний, сухий зимовий день.
Донна Анна в глибокiй жалобi повагом iде, несучи в руках срiбний
нагробний вiнець. За нею йде стара дуенья. Обидвi надходять до могили, де
сто┐ть пам'ятник командоровi - велика статуя з командорською патерицею в
правицi, а лiвицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча суво║м.
Анна мовчки ста║ на колiна перед могилою, кладе вiнець до пiднiжжя стату┐
i перебира║ чiтки, ворушачи устами.
Д у е н ь я
(дiждавшись, поки Анна раз перебрала чiтка)
Я насмiляюся прохать сеньйору
дозволити менi зайти на хвильку,
зовсiм близенько, тут-таки, при брамi,
до родички позичить рукавичок, -
я ┐х забула дома, на нещастя,
а холод лютий.
А н н а
Се не випада║,
щоб я лишилась тут на самотi.
Д у е н ь я
Моя сеньйоро милостива! Пробi
таж я стара, гостець мене так мучить!
Сеньйора бачить, як напухли руки?
Я, далебi, вiд болю нiч не спала.
А н н а
(глянувши на руки дуень┐)
А справдi, спухли. Ну, вже добре, йдiть,
лиш не барiться.
Д у е н ь я
Буду поспiшати.
Моя сеньйора - янгол милосердя!
(Вiдходить).
Ледве дуенья вiдiйшла, з-за близького пам'ятника з'явля║ться
дон Жуан. Анна схоплю║ться на рiвнi ноги.
Д о н Ж у а н
Нарештi я вас бачу!
А н н а
Дон Жуане!
Се ви мою дуенью пiдкупили?
Д о н Ж у а н
Нi, я улучив мить. А хоч би й так,
то ви сами були б iз того виннi.
А н н а
Я?
Д о н Ж у а н
Ви. Бо хто ж примушу║ мене
годинами блукать по кладовищi,
вас виглядаючи? I лиш на те║,
щоб я мав щастя бачити, як ви
пiд охороною дуень┐ тута
чита║те нещирi молитви
на гробi "незабутнього"...
А н н а
(спиня║ його рухом руки)
Стривайте.
Нiхто вас не примушу║ - се перше,
а друге - молитви мо┐ правдивi,
бо сталась я, хоча i мимоволi,
причиною до смертi чоловiка,
що поважав мене й любив.
Д о н Ж у а н
Сеньйоро,
поздоровляю! Успiхи великi!
А н н а
В чому?
Д о н Ж у а н
У лицемiрствi.
А н н а
Я не мушу
такого вислухати.
(Раптово руша║ геть).
Д о н Ж у а н
(удержуючи ┐┐ за руку)
Донно Анно!
Я не пущу вас!
А н н а
Я кричати буду.
Д о н Жу а н
(випуска║ ┐┐ руку)
Я вас благаю вислухать мене.
А н н а
Як ви покинете свiй тон вразливий,
я згоджуюсь. Але кажiть коротко,
бо ще надiйде хто, а я не хочу,
щоб нас побачили удвох.
Д о н Ж у а н
Дивую,
для чого вам сi пута добровiльнi!
Я думав - от уже розбився камiнь,
тягар упав, людина ожила!
Та нi, ще наче ствердла та камiнна
одежа ваша. Дiм ваш - наче вежа
пiд час облоги: дверi на замках,
а заздрi жалюзi не пропускають
нi променя, нi погляду. Всi слуги -
суворi, збройнi, непiдкупнi...
А н н а
Значить,
були вже проби пiдкупити?
Д о н Ж у а н
Анно,
хiба одчай не ма║ прав сво┐х?
Адже, приходячи до вас одкрито,
я чув одно: "Сеньйора не прийма║".
А н н а
Подумайте самi: чи ж випада║,
щоб молода вдова, та ще й в жалобi,
приймала лицаря тако┐ слави,
як ви, на самотi?
Д о н Ж у а н
Ох, Анно, Анно!
Менi зда║ться, я вже трачу розум!..
Се ви? Се справдi ви?.. Та сама врода...
а речi, речi! Хто вас ┐х навчив?
Хто одмiнив вам душу?
А н н а
Дон Жуане,
нiхто менi не одмiнив душi.
Вона була у мене зроду горда,
такою ж i зосталась. Я тому
замкнулася в твердиню неприступну,
щоб не посмiв нiхто сказать: "Ба, звiсно,
зрадiла вдiвонька, - ввiрвався ретязь!"
Невже ж би ви сами стерпiли се║?
Д о н Ж у а н
Хiба вже я не маю шпаги, Анно?
А н н а
Так що ж - ви обезлюдите Мадрiд?
Та чи могли б ви шпагою вiдтяти
всi косi погляди, ухмилки, шепти,
моргання, свисти i плечей стискання,
що скрiзь мене б стрiчали й проводжали?
Д о н Ж у а н
Втiкаймо, Анно!
А н н а
Ха-ха-ха!
Д о н Ж у а н
Вам смiшно?
А н н а
Якби не засмiялась, позiхнула б,
а се ж хiба милiше вам?
Д о н Ж у а н
Сеньйоро!!
А н н а
Та вже ж утрет║ чую сi слова,
то може й надокучити.
Д о н Ж у а н
Я бачу,
ви справдi камiнь, без душi, без серця.
А н н а
Хоч не без розуму - ви призна║те?
Д о н Ж у а н
О, се я признаю!
А н н а
Скажiть, навiщо
втiкати нам тепер? Який в тiм глузд?
Коли ви зводили дiвчат i крали
жiнок вiд чоловiкiв, то не дивно,
що вам траплялося втiкати з ними,
а хто банiт, той, звiсно, утiкач.
Але себе самого посилати
в вигнання? i для чого? Щоб узяти
вдову, що нi вiд кого не залежна?
Самi подумайте, чи се ж не смiх?
I чим була б я вам, якби погналась
тепер iз вами в свiт? Запевне тiльки
забавою на час короткий.
Д о н Ж у а н
Анно,
я так нiкого не любив, як вас!
Для мене ви були немов святиня.
А н н а
Чому ж ви намагались нерозумно
стягти свою святиню з п'║десталу?
Д о н Ж у а н
Бо я хотiв ┐┐ живою мати,
а не камiнною!
А н н а
Потрiбен камiнь,
коли хто хоче будувати мiцно
сво║ життя i щастя.
Д о н Ж у а н
Та невже
ви й досi вiрити не перестали
в камiнне щастя? Чи ж я сам не бачив,
як задихались ви пiд тим камiнням?
Чи я ж не чув у себе на плечi
палючих слiз? Адже за тi┐ сльози
вiн заплатив життям.
(Показу║ на статую).
А н н а
I безневинно.
Д о н Ж у а н
(вiдступа║ вiд не┐ вражений)
Коли се так...
А н н а
Авжеж, не вiн був винен
з неволi то┐. Вiн тягар ще бiльший
весь вiк носив.
Д о н Ж у а н
Його була в тiм воля.
А н н а
I я по волi йшла на те життя.
Але йому було терпiти легко,
бо вiн мене любив. То справдi щастя --
поставити на ясному верхiв'┐
того, кого коха║ш.
Д о н Ж у а н
Тi верхiв'я...
Ви зна║те про ┐х мо┐ думки.
А н н а
Що варта думка проти свiтла щастя?
Хiба ж менi страшна була б неволя
суворо┐ сi║┐ етикети,
якби я знала, що в мо┐й твердинi
мене мiй любий жде? що тi замки
i заздрi жалюзi лише сховають
вiд натрутних очей мо┐ розкошi...
Д о н Ж у а н
Ви, Анно, мов розпеченим залiзом,
словами випробову║те серце!
Малю║те менi картину щастя
на те, щоб знов сказать: "Се не для тебе".
Та чим же маю заслужити вас?
Я через вас терплю та║мну ганьбу.
Живу, немов якась душа покутна,
серед людей чужих або й ворожих,
життям безбарвним, я б сказав, негiдним,
бо глузду в нiм нема║! Що ж вам треба?
Чи маю я зложити вам пiд ноги
свою так буйно викохану волю?
Чи ви повiрите? - менi з одчаю
i сяя думка стала набиватись
настирливо.
А н н а
Але з одчаю тiльки?
Д о н Ж у а н
Невже б хотiли ви покласти примус
помежи нами? Ви не бо┐тесь,
що вiн задавить нам любов живую,
дитину волi?
А н н а
(показу║ на статую командора)
Вiн колись казав:
"То не любов, що присяги бо┐ться".
Д о н Ж у а н
В таку хвилину ви менi нiчого
не ма║те сказати, окрiм згадки
про нього?!
А н н а
Що ж я можу вам сказати?
Д о н Ж у а н
(хапа║ ┐┐ за руку)
Нi, се скiнчитись мусить! Бо iнакше
я присягаю, що пiду от зараз
i викажу на себе.
А н н а
Се погроза?
Д о н Ж у а н
Нi, не погроза, а смертельний стогiн,
бо я конаю пiд камiнним гнiтом!
Вмира║ серце! Я не можу, Анно,
з умерлим серцем жити. Порятуйте
або добийте!
(Стиска║ ┐й обидвi руки i весь тремтить, дивлячись ┐й у вiчi).
А н н а
Дайте час... я мушу
подумати...
(Задуму║ться).
Вiд брами наближа║ться стежкою донна Консепсьйон - поважна грандеса, з
дiвчинкою i дуень║ю. Анна ┐х не бачить, бо сто┐ть плечима до стежки. Дон
Жуан перший завважа║ прибулих i випуска║ Аннинi руки.
Д i в ч и н к а
(пiдбiгаючи до Анни)
Добридень, донно Анно!
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Сеньйора молиться, не заважай.
А н н а
(збентежена)
Добридень, донно Консепсьйон! Добридень,
Розiночко... Така менi бiда
з дуень║ю - пiшла по рукавицi
та й забарилась, а iти додому
менi самiй по мiстi...
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Донно Анно,
таж тута лицар ║, провести мiг би.
(До дон Жуана).
Сеньйоре де Маранья, я й не знала,
що ви сеньйорi де Мендоза родич!
Вам слiд ┐┐ хоч трохи розважати,
бо так заслабнути недовго з туги.
(До дiвчинки, що побiгла вперед).
Розiно, пiдожди!
(До Анни).
Моя пошана!
Дон Жуан уклоня║ться. Донна Консепсьйон ледве кива║ йому головою i
проходить за дiвчинкою на другий куток кладовища поза каплицею. Дуенья йде
за нею, оглянувшись кiлька раз цiкаво на Анну i дон Жуана.
А н н а
(до дон Жуана)
Тепер iдiть убийте тую панi,
та тiльки се не буде ще кiнець
роботi шпаги вашо┐... Радiйте!
Тепер уже не треба визволяти -
впаде сама з гори принцеса ваша!
(В одчаю хапа║ться за голову).
Я знаю! ви надiялись на те,
чигаючи у засiдках на мене,
що, ганьбою пiдбита, я з одчаю
до рук вам попаду, як легка здобич?
Але сього не буде!
Д о н Ж у а н
Присягаю -
я не хотiв сього, не мiг хотiти.
Негiдних перемог я не шукаю.
Чим можна се поправити? Скажiте.
Готовий я зробити все для вас,
аби не бачить вас в такiм одчаю.
Пауза.
Анна дума║.
А н н а
Прийдiть до мене завтра на вечерю.
Я вас прийму. I ще гостей покличу.
Нам, може, краще бачитись прилюдно...
Я, може, якось... Ах, iде дуенья!
Д у ║ н ь я
(наближаючись)
Сеньйора хай пробачить...
А н н а
Ви не виннi,
що застарi для служби.
Д у ║ н ь я
(жалiбно)
О!..
А н н а
Ходiм.
(Мовчки кива║ головою дон Жуановi, той низько вклоня║ться).
Анна з дуень║ю виходять.
С г а н а р е л ь
(виходить з каплицi)
Що ж, можна вас поздоровити, пане?
Запросини дiстали на вечерю?
Та ви щось мов не радi... Се то правда -
в тiм домi ┐сти... ще там почастують
з начиння того пана...
(Показу║ на статую командора).
Д о н Ж у а н
Ну,так що?
С г а н а р е л ь
Та те, що якби сей сеньйор знайшовся
там завтра при столi супроти вас,
то...
Д о н Ж у а н
Ти гада║ш, може б, я злякався?
Так я ж iз ним стрiвався вже не раз.
С г а н а р е л ь
То що! Мертвяк страшнiший вiд живого
для християнина.
Д о н Ж у а н
Тiльки не для мене!
С г а н а р е л ь
А все ж би ви його не запросили
на завтрашню вечерю.
Д о н Ж у а н
Бо не просять
господаря.
С г а н а р е л ь
Принаймнi сповiщають.
Д о н Ж у а н
Ну що ж, iди i сповiсти його.
Я бачу, ти навчився етикети
вiд того часу, як у гранда служиш,
а не в банiта.
С г а н а р е л ь
Як же сповiстити?
Од вашого iмення?
Д о н Ж у а н
Та звичайне.
С г а н а р е л ь
Чого ж менi iти? Простiше ж вам.
Д о н Ж у а н
То дбав про етикету, а тепера
простоти захотiв? Ей, Сганарелю,
набрався ти тут заячого духу!
Не йде тобi Мадрiд сей на користь.
С г а н а р е л ь
А вам Мадрiд нiчого не завадив?
Д о н Ж у а н
Ну, ну, iди i сповiсти його!
С г а н а р е л ь
(руша║, але спиня║ться, оглянувшись на дон Жуана)
А що, як я вам принесу вiдповiдь?
Д о н Ж у а н
Вже ж не iнакше. Так я й сподiваюсь.
С г а н а р е л ь
(iде до стату┐, вклоня║ться низько й проказу║ з насмiшкою, але й з
тремтiнням у голосi)
Незрушно-мiцний i величний пане!
Зволiть прийнять привiт вiд дон Жуана,
сеньйора де Маранья iз Севiль┐,
маркiза де Тенорiо i гранда.
Мiй пан дiстав високу честь запросин
од вашо┐ дружини донни Анни
i ма║ завтра ставитись на учту
в ваш дiм. Але як вам то недогiдно,
то пан мiй здержиться вiд завiтання.
Д о н Ж у а н
Ну, се останн║ зайво.
С г а н а р е л ь
Нi, не зайво,
iнакше - нащо й сповiщати?
(Скрику║).
Пане!
Вiн вам да║ вiдповiдь, ще й листовну!
Д о н Ж у а н
Яку вiдповiдь? Де?
С г а н а р е л ь
(чита║)
"Приходь, я жду".
Дон Жуан надходить.
Сганарель показу║ йому на сувiй пергаменту в лiвицi стату┐.
Д о н Ж у а н
(пiсля паузи)
Ну що ж, i я, либонь, не без девiзи.
Виходять з кладовища.
VI
Свiтлиця для бенкетiв у командоровiй оселi. Не дуже велика, але гарно
прикрашена рiзьбленими шафами, мисниками з дорогим начинням, арматурами
тощо. Посерединi довгий стiл, накритий до звано┐ вечерi, навколо нього
дубовi стiльцi важкого стилю. При однiй стiнi проти кiнця стола великий
портрет командора з чорним серпанком на рамi, проти другого кiнця довге
вузьке свiчадо, що сяга║ пiдлоги, стiлець, що сто┐ть на чiльнiм мiсцi,
приходиться спинкою до свiчада, а передом проти портрета. Слуга вiдчиня║
дверi з сусiдньо┐ кiмнати, iншi слуги лагодяться прислужувати при столi.
Донна Анна уводить гурт гостей, здебiльшого старшого вiку, поважних,
гордовитих, темно вбраних. Сама Анна у бiлiй сукнi, лямованiй по всiх
рубцях широкою чорною габою.
А н н а
Прошу сiдати, дорогi┐ гостi.
(До найстарiшого гостя, показуючи на чiльне мiсце).
Ось ваше мiсце.
Н а й с т а р i ш и й г i с т ь
Нi,сеньйоро мила,
пробачте, я не сяду, хай лишиться
воно порожнiм. Буде нам здаватись,
що наш господар тiльки запiзнився
i ма║ ще прибути на беседу.
Се вперше ми тут сходимось без нього,
i тяжко звикнути до то┐ думки,
що слiд його закрила ляда смертi.
А н н а
(сiвши в кiнцi стола пiд портретом командора, проти чiльного мiсця,
зоставленого порожнiм, пода║ знак слугам, щоб частували гостей, що вже
позаймали сво┐ мiсця)
Мо┐ панове й панi, - розростiться,
приймайтеся, частуйтеся i будьте
вибачними, якщо неповний лад
на вдовинiй беседi буде. Трудно
вдовi самотнiй вдержати в господi
той лицарський порядок, що потрiбен
для честi дому.
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
(стиха до сво║┐ сусiдки, молодшо┐ панi)
Начебто для честi
потрiбнi бенкети серед жалоби,
а iншого нiчого не потрiбно.
Д о н н а К л а р а
(сусiдка донни Консепсьйон)
Та досi донна Анна у всьому
додержувала честi.
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Донно Кларо!
Я знаю те, що знаю...
Д о н н а К л а р а
(з косим поглядом на Анну)
Нi... хiба?
С л у г а
(на порозi)
Прибув маркiз Тенорiо.
А н н а
Проси.
Дон Жуан увiходить i спиня║ться коло порога
(Кивнувши дон Жуановi на привiт, зверта║ться до гостей).
Дозвольте вам, мо║ шановне панство,
представити сеньйора де Маранья,
маркiза де Тенорiо.
(До дон Жуана).
Сеньйоре,
прошу сiдати.
Дон Жуан, пошукавши поглядом собi стiльця, займа║ чiльне мiсце.
Угледiвши напроти себе портрета командора, здрига║ться.
А н н а
(до слуги)
Дай вина сеньйору.
Слуга пода║ дон Жуановi бiльший i кращий кубок, нiж iншим.
О д и н г i с т ь
(сусiд дон Жуана)
Я пiзнаю сей кубок. Нам годиться
того згадать, хто з нього пив колись.
(Простяга║ свого кубка до дон Жуана).
Нехай же ма║ дух його лицарський
в сiм домi вiчну пам'ять!
Д о н Ж у а н
(торкаючи гостевого кубка сво┐м)
Вiчний спокiй!
С т а р а г р а н д е с а
(що сидить праворуч донни Анни. Стиха, нахилившись до господинi)
Я мало знаю ┐х, тих де Маранья, -
чи се не дон Жуан?
А н н а
Йому наймення
Антонiо-Жуан-Лу┐с-Уртадо.
С т а р а г р а н д е с а
Ах, значить - се не той...
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
(наслуха║ сю розмову, iронiчно всмiха║ться, нишком до сусiдки)
Якраз той самий!
С т а р и й г р а н д
(до сусiда свого, молодшого гранда)
Чи ви не зна║те, чим де Маранья
так переважив нас, що без намислу
на чiльнiм мiсцi сiв?
М о л о д ш и й г р а н д
(похмуро)
Не знаю, справдi.
С т а р и й г р а н д
Запевне, тим, що честь його нова,
а наша вже зостарiлась.
М о л о д ш и й г р а н д
Запевне.
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
(до дон Жуана, голосно)
Послухайте, сеньйоре де Маранья,
я вас не встигла розпитати вчора, -
не хтiла вам перебивать розмови,
коли ви потiшали донну Анну
на гробi мужа, - а проте цiкаво
менi довiдатись, який же саме
ви родич ┐й? Запевне, брат у перших?
Д о н Ж у а н
Нi, ми зовсiм не родичi.
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Ах, так?..
Але яке в вас добре, чуле серце!
к наказ, правда, i в письмi святому:
"Зажурених потiш..."
А н н а
(трохи пiдвищеним голосом)
Свояцтво миле!
Дозвольте вам тепера пояснити,
чому се я таким ладом незвиклим
врядила сю вечерю...
(До дон Жуана).
Ах, пробачте,
ви мали щось казати?
Д о н Ж у а н
Нi, прошу,
провадьте вашу мову, донно Анно.
А н н а
(до лицарiв)
Коханi свояки, скажiть по правдi,
чи я коли чим схибила повагу
iмення роду вашого?
Л и ц а р i
Нiчим!
А н н а
(до дам)
Своячки любi, вам найкраще знати,
як потребу║ жiнка молода
поради й захисту в ворожiм свiтi.
А де ж поради й захисту шукати
вдовi, що не покликана вiд бога
вступити в стан чернечий найсвятiший?
Ослона тая, що менi постачив
серпанок жалiбний, тонка занадто,
щоб люди не могли мене дiткнути
колючим осудом, хоч i невинну.
Скажiть менi, у кого й де я маю
шукати оборони?
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Ох, найкраще,
коли зовсiм ┐┐ шукать не треба!
Д о н Ж у а н
Ще краще - колючкам не потурати
i не давать ┐м на поталу волi.
Н а й с т а р i ш и й г i с т ь
(дивлячись проникливе на дон Жуана)
Своячка наша ма║ повну волю
чинити все, що не пляму║ честi
iмення де Мендозiв. А якби
хто iнший заважав своячцi нашiй
держати високо ту честь, - хай зна║,
що ║ в родинi лицарiв багато,
i всi ┐х шпаги до послуги дамi.
Д о н Ж у а н
Вона багато шпаг не потребу║,
поки у мене ║ оця одна!
(Витяга║ свою шпагу до половини з пiхви).
Н а й с т а р i ш и й г i с т ь
(до Анни)
Чи вам доволi однi║┐ шпаги
для оборони?
Д о н Ж у а н
Як не досить шпаги,
то я знайду ще й iншу оборону.
Н а й с т а р i ш и й г i с т ь
(знов до Анни)
Вiн ма║ право се казати?
А н н а
Так.
Н а й с т а р i ш и й г i с т ь
Менi зда║ться, ми в сiм домi зайвi.
(Вста║, за ним iншi гостi).
Сеньйор маркiз, як бачте, ще не зважив,
котору форму оборони вибрать.
Та краще се зробить на самотi,
анiж прилюдно. А рiшинець, певне,
нам оголосять не пiзнiш, як завтра,
або вже ми його сами вгада║м.
(Вклоня║ться Аннi, за ним усi гостi, рушають iз свiтлицi).
Донна Анна i дон Жуан лишаються сами.
Д о н Ж у а н
От i замкнулася камiнна брама!
(Гiрко, жовчно смi║ться).
Як несподiвано скiнчилась казка┐
З принцесою i лицар у в'язницi!..
А н н а
Чи то ж кiнець лихий - собi дiстати
з принцесою i гордую твердиню?
Чого ж нам думати, що се в'язниця,
а не гнiздо - спочин орлинiй парi?
Сама звила я се гнiздо на скелi,
труд, жах i муку - все переборола
i звикла до сво║┐ високостi.
Чому не жити й вам на сiм верхiв'┐?
Адже ви зна║те крилатий дух -
невже лякають вас безоднi й кручi?
Д о н Ж у а н
Мене ляка║ тiльки те, що може
зломити волю.
Ан н а
Волi й так нема║,
┐┐ давно забрала вам Долорес.
Д о н Ж у а н
О нi! Долорес волi не ламала!
Вона за мене душу розп'яла
i заколола серце!
А н н а
А для чого?
Щоб вам вернути знов громадськi пута,
колись такi ненавиднi для вас!
Д о н Ж у а н
О, певне, я б 'не витримав ┐х довго,
якби не ви. Я б розрубав ┐х знову,
коли iнакше з них нема визволу.
А н н а
Хто самохiть ┐х прийме хоч на мить,
тому навiк вони вгризуться в душу -
я добре знаю се, менi повiрте! -
i вже ┐х скинути з душi не можна,
та можна силою й завзяттям духа
зробити з них ланцюг потужний влади,
що вже й громаду зв'яже, наче бранку,
i кине вам до нiг! Я вам кажу:
нема без влади волi.
Д о н Ж у а н
Хай i так.
Я владу мав над людськими серцями.
А н н а
Так вам здавалося. А тi серця
вiд влади вашо┐ лиш попелiли
i внiвець оберталися. кдине
зосталось незруйноване - мо║,
бо я вам рiвня.
Д о н Ж у а н
Тим я так змагався,
щоб вас подужати!
А н н а
I то даремне.
Хiба ж не краще нам з'║днати силу,
щоб твердо гору ту опанувати,
що я на не┐ тяжко так здiймалась,
а вам - доволi тiльки зняти персня
з мiзинця i менi його вiддати.
Д о н Ж у а н
Долорес персня маю вам вiддати?!
А н н а
Чом нi? Таж я Долорес не вбивала.
Се ви поклали в сьому домi трупа,
що мусив би лежати межи нами
неперехiдним i страшним порогом.
Але готова я переступити
i сей порiг, бо я одважна зроду.
Д о н Ж у а н
Багато в чiм мене винують люди,
але одвагу досi признавали
i друзi й вороги.
А н н а
п┐ в вас досить,
щоб вихiд прорубати з сього дому,
Вас не злякають шпаги де Мендозiв,
того я певна.
Д о н Ж у а н
Як же з вами буде?
А н й а
Що вам до того? Мною не журiться.
Найгiрше лихо - легше, анiж помiч
нещира, вимушена.
Д о н Ж у а н
Ось мiй перстень!
(Здiйма║ персня з мiзинця i да║ Аннi).
А н н а
(мiня║ться з ним перснями)
Ось мiй. А хутко я вам подарую
iнакший: щоб печатi прикладати
до командорських актiв.
Д о н Ж у а н
Як то?
А н н а
Так.
Я вам здобуду гiднiсть командорську.
Бо вже ж обранець мiй не стане низько
в очах лицарства й двору. Всi те знають,
що лицарем без страху ви були
i в тi часи, коли були банiтом,
а вже тепер ви станете зразком
усiх чеснот лицарських - вам се легко...
Д о н Ж у а н
(впада║ в рiч)
По-вашому, се легко - утопитись
у тiм бездоннiм морi лицемiрства,
що зветься кодексом чеснот лицарських?
А н н а
Доволi вже порожнiх слiв, Жуане!
Що значить "лицемiрство"? Таж признайте,
що й ви не все по щиростi чинили,
а дещо й вам траплялось удавати,
щоб звабити чи┐ прекраснi очi,
то вiдки ж се тепер така сумлiннiсть?
Чи, може, тут мета вам зависока?
Д о н Ж у а н
(в задумi)
То се я мав би спадок одiбрати
пiсля господаря твердинi се┐?..
Як чудно... лицар волi - перейма║
до рук сво┐х тяжкий таран камiнний,
щоб городiв i замкiв добувати...
А н н а
Ви, лицар волi, як були банiтом,
були бандитом.
Д о н Ж у а н
Я ним бути мусив.
А н н а
А, мусили? То де ж була та воля,
коли був примус бити й грабувати,
щоб вас не вбили люди або голод?
Я в тiм не бачу волi.
Д о н Ж у а н
Але владу,
признайте, мав я.
А н н а
Нi, не признаю!
Було "вза║мне полювання" тiльки, -
я пам'ятаю, як ви се назвали,
так бути ж ловчим не велика честь!
Ви ще не зна║те, що значить влада,
що значить мати не одну правицю,
а тисячi узбро║них до бою,
що можуть i скрiпляти й руйнувати
всесвiтнi трони, й навiть - здобувати!
Д о н Ж у а н
(захоплений)
Се горда мрiя!
А н н а
(приступа║ ближче, пристрасно шепоче)
Так, здобути трон!
ви мусите у спадок перейняти
i сюю мрiю вкупi з командорством!
(Пiдбiга║ до шафи i вийма║ звiдти бiлий плащ командорський).
Дон Жуан одразу здрига║ться, але не може одвести очей
од плаща, захоплений словами Анни.
Жуане, гляньте! от сей бiлий плащ,
одежа командорська! Се не марне
убрання для покраси! Вiн, мов прапор,
║дна║ коло себе всiх одважних,
усiх, що не бояться крiв'ю й слiзьми
сполучувать камiння сили й влади
для вiчно┐ будови слави!
Д о н Ж у а н
Анно!
Я досi вас не знав. Ви мов не жiнка,
i чари вашi бiльшi вiд жiночих!
А н н а
(приступа║ до дон Жуана з плащем)
Примiряйте сього плаща.
Д о н Ж у а н
(хоче взяти, але спиня║ться)
Нi, Анно,
менi ввижа║ться на ньому кров!
А н н а
Се плащ новий, ще й разу не надiтий.
А хоч би й так? Хоч би i кров була?
З якого часу бо┐тесь ви кровi?
Д о н Ж у а н
Се правда, що менi ┐┐ боятись?
Чому менi не взять сього плаща?
Адже я цiлий спадок забираю.
Вже ж я господар буду сьому дому!
А н н а
О, як ви се сказали по-новому!
Я прагну швидше вас таким побачить,
яким ви стати ма║те навiк!
(Пода║ плаща, дон Жуан бере його на себе, Анна да║ йому меча,
командорську патерицю i шолом з бiлими перами, знявши з стiни).
Яка величнiсть! Гляньте у свiчадо!
Дон Жуан пiдходить до свiчада i раптом скрику║.
А н н а
Чого ви?
Д о н Ж у а н
Вiн!.. його обличчя!
(Випуска║ меч i патерицю i затуля║ очi руками).
А н н а
Сором!
Що вам привидiлось? Погляньте ще.
Не можна так уявi попускати.
Д о н Ж у а н
(зо страхом одкрива║ обличчя. Глянув. Здавленим вiд несвiтського жаху
голосом).
Де я? мене нема... се вiн... камiнний!
(Точиться од свiчада вбiк до стiни i притуля║ться до не┐ плечима,
тремтячи всiм тiлом).
Тим часом iз свiчада вирiзня║ться постать командора, така, як на
пам'ятнику, тiльки без меча й патерицi, виступа║ з рами, iде важкою
камiнною ходою просто до дон Жуана. Анна кида║ться межи дон Жуаном i
командором. Командор лiвицею становить донну Анну на колiна, а правицю
кладе на серце дон Жуановi. Дон Жуан застига║, поражений смертельним
остовпiнням. Донна Анна скрику║ i пада║ низьма додолу до нiг командоровi.
1912. 29/IV
** ЛIСОВА ПIСНЯ **
Драма-фе║рiя в 3-х дiях
СПИС ДIЯЧIВ "ЛIСОВОп ПIСНI"
ПРОЛОГ
"Той, що греблi рве". Русалка.
Потерчата (дво║). Водяник.
ДIЯ I
Дядько Лев. Перелесник.
Лукаш.
Пропасниця (без мови).
Русалка. Потерчата.
Лiсовик.
Куць.
Мавка.
ДIЯ II
Мати Лукашева. Килина.
Лукаш. Русалка.
Дядько Лев. "Той, що в скалi
Мавка. сидить".
Русалка Польова. Перелесник.
ДIЯ III
Мавка. Хлопчик.
Лiсовик. Лукаш.
Куць. Дiти Килининi
Злиднi. (без мови).
Мати Лукашева. Доля.
Килина. Перелесник.
ПРОЛОГ
Старезний, густий, предковiчний лiс на Волинi. Посеред лiсу простора
галява з плакучою березою i з великим прастарим дубом. Галява скраю
переходить в куп'я та очерети, а в одному мiсцi в яро-зелену драговину -
то береги лiсового озера, що утворилося з лiсового струмка. Струмок той
вибiга║ з гущавини лiсу, впада║ в озеро, потiм, по другiм боцi озера, знов
витiка║ i губиться в хащах. Саме озеро - тиховоде, вкрите ряскою та
лататтям, але з чистим плесом посерединi. Мiстина вся дика, та║мнича, але
не понура, - повна нiжно┐, задумливо┐ полiсько┐ краси. Провесна. По
узлiссi i на галявi зеленi║ перший ряст i цвiтуть пролiски та сон-трава.
Дерева ще безлистi, але вкритi бростю, що от-от ма║ розкритись. На озерi
туман то лежить пеленою, то хвилю║ од вiтру, то розрива║ться, одкриваючи
блiдо-блакитну воду.
В лiсi щось загомонiло, струмок зашумував, забринiв, i вкупi з його
водами з лiсу вибiг "Той, що греблi рве" - молодий, дуже бiлявий,
синьоокий, з буйними i разом плавкими рухами; одежа на йому мiниться
барвами, вiд каламутно-жовто┐ до ясно-блакитно┐, i поблиску║ гострими
злотистими iскрами. Кинувшися з потоку в озеро, вiн почина║ кружляти по
плесi, хвилюючи його сонну воду; туман розбiга║ться, вода синiша║.
"Т о й, щ о г р е б л i р в е"
З гiр на долину
бiжу, стрибаю, рину!
Мiсточки збиваю,
всi гребельки зриваю,
всi гатки, всi запруди,
що загатили люди, -
бо весняна вода,
як воля молода!
(Хвилю║ воду ще бiльше, порина║ i вирина║,
мов шукаючи щось у водi).
П о т е р ч а т а
(дво║ маленьких, блiденьких дiток у бiленьких
сорочечках виринають з-помiж латаття)
П е р ш е
Чого ти тута блудиш?
Д р у г е
Чого зо сну нас будиш?
П е р ш е
Нас матуся положила
i м'якенько постелила,
бо на рiння, на камiння
настелила баговиння,
i лататтям повкривала,
i тихенько заспiвала:
"Люлi-люлi-люлята,
заснiть, мо┐ малята!"
Д р у г е
Чого ж ти тут шуга║ш?
П е р ш е
Кого ти тут шука║ш?
"Т о й, щ о г р е б л i р в е"
Тую Русалку,
що покохав я змалку,
бо водянiй царiвнi
нема на свiтi рiвнi!
Збiгав я гори,
долини, яри, iзвори, -
милiшо┐ коханки
нема вiд озерянки.
Зiб'ю всю вашу воду,
таки знайду ту вроду!
(Бурно мутить воду).
П о т е р ч а т а
Ой леле! не нуртуй!
Хатинки не руйнуй!
Печера в нас маленька,
що збудувала ненька.
Убога наша хатка,
бо в нас нема║ татка...
(Чiпляються йому за руки, благаючи).
Ми спустимось на дно,
де темно, холодно,
на днi лежить рибалка
над ним сидить Русалка...
"Т о й, щ о г р е б л i р в е"
Нехай його покине!
Нехай до мене зрине!
Потерчата поринають в озеро.
Виплинь же, мила!!
Русалка виплива║ i знадливо всмiха║ться, радiсно складаючи долонi. На
нiй два вiнки - один бiльший, зелений, другий маленький, як коронка,
перловий, з-пiд нього спада║ серпанок.
Р у с а л к а
Се ти, мiй чарiвниченьку?!
"Т о й, щ о г р е б л i р в е"
(грiзно)
Що ти робила?
Р у с а л к а
(кида║ться немов до нього,
але проплива║ далi, минаючи його)
Я марила всю нiченьку
про тебе, мiй паниченьку!
Ронила сльози дрiбнi┐,
збирала в кiнви срiбнi┐,
без любо┐ розмовоньки
сповнила вщерть коновоньки...
(Сплеску║ руками, розкрива║ обiйми,
знов кида║ться до нього i знов мина║).
Ось кинь на дно червiнця,
поллються через вiнця!
(Дзвiнко смi║ться).
"Т о й, щ о г р е б л i р в е"
(з'┐дливо)
То се й у вас в болотi
кохаються у злотi?
Русалка наближа║ться до нього, вiн круто вiдверта║ться вiд не┐, виром
закрутивши воду.
Найкраще для Русалки
сидiти край рибалки,
глядiти неборака
вiд сома та вiд рака,
щоб не вiдгризли чуба.
Ото розмова люба!
Р у с а л к а
(пiдплива║ близенько, хапа║ за руки,
загляда║ в вiчi)
Вже й розгнiвився?
(Лукаво).
А я щось знаю, любчику,
хороший душогубчику!
(Тихо смi║ться, вiн бентежиться).
Де ти барився?
Ти водяну царiвну
змiняв на мельникiвну!
Зимовi - довгi ночi,
а в дiвки гарнi очi, -
недарма паничi
┐й носять дукачi!
(Свариться пальцем на нього i дрiбно смi║ться).
Добре я бачу
твою ледачу вдачу,
та я тобi пробачу,
бо я ж тебе люблю!
(З жартiвливим пафосом).
На цiлу довгу мить тобi я буду вiрна,
хвилину буду я ласкава i покiрна,
а зраду потоплю!
Вода ж не держить слiду
вiд рана до обiду,
так як твоя люба
або моя журба!
"Т о й, щ о г р е б л i р в е"
(поривчасто простяга║ ┐й обидвi руки)
Ну, мир миром!
Поплинем понад виром!
Р у с а л к а
(береться з ним за руки i прудко кружля║)
На виру-вирочку,
на жовтому пiсочку,
в перловому вiночку
зав'юся у таночку!
Ух! Ух!
Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б'║ться в береги, аж осока шумить, i
пташки зграями зриваються з очеретiв.
В о д я н и к
(Вирина║ посеред озера. Вiн древнiй сивий дiд,
довге волосся i довга бiла борода
всумiш з баговинням звисають аж по пояс.
Шати на ньому - барви мулу, на головi корона
iз скойок. Голос глухий, але дужий).
Хто тут бентежить нашi тихi води?
Русалка з сво║ю парою спиняються i кидаються врозтiч.
Стидайся, дочко! Водянiй царiвнi
танки заводити з чужинцем?! Сором!
Р у с а л к а
Вiн, батьку, не чужий. Ти не пiзнав?
Се ж "Той, що греблi рве"!
В о д я н и к
Та знаю, знаю!
Нерiдний вiн, хоч водяного роду.
Зрадлива i лукава в нього вдача.
Навеснi вiн нурту║, гра║, рве,
зрива║ з озера вiнок розкiшний,
що цiлий рiк викохують русалки,
ляка║ птицю мудру, сторожку,
вербi-вдовицi корiнь пiдрива║
i бiдним сиротятам-потерчатам
каганчики водою залива║,
псу║ мо┐ рiвненькi береги
i старощам мо┐м спокiй руйну║.
А влiтку де вiн? Де тодi гаса║,
коли жадiбне сонце воду п'║
iз келиха мого, мов гриф неситий,
коли вiд спраги никне очерет,
зоставшися на березi сухому,
коли, вмираючи, лiле┐ клонять
до тепло┐ води голiвки в'ялi?
Де вiн тодi?
Пiд час се┐ мови "Той, що греблi рве" нишком кива║ Русалцi, ваблячи ┐┐
втекти з ним по лiсовому струмку.
"Т о й, щ о г р е б л i р в е"
(з укритою насмiшкою)
Тодi я в морi, дiду.
Мене на помiч кличе Океан,
щоб не спило i в нього чашу сонце.
Як цар морський покличе - треба слухать.
На те ║ служба, - сам здоровий зна║ш.
В о д я н и к
Еге ж, тодi ти в морi... А менi,
якби не помагав мiй друг одвiчний,
мiй щирий приятель осiннiй дощик,
прийшлось би згинуть з парою!
"Той, що греблi рве" незамiтно хова║ться в воду.
Р у с а л к а
Татусю!
не може пара згинути, бо з пари
знов зробиться вода.
В о д я н и к
Яка ти мудра!
Iди на дно! Доволi тут базiкать!
Р у с а л к а
Та зараз, тату! Вже ж його нема║.
Я розчешу поплутаний сiкняг.
(Вийма║ з-за пояса гребiнку з мушлi,
чеше прибережне зiлля),
В о д я н и к
Ну, розчеши, я сам люблю порядок.
Чеши, чеши, я тута пiдожду,
поки скiнчиш роботу. Та поправ
латаття, щоб рiвненько розстелялось,
та килим з ряски позшивай гарненько,
що той порвав пройдисвiт.
Р у с а л к а
Добре, тату.
Водяник вигiдно вклада║ться в очеретi, очима слiдкуючи роботу
Русалчину; очi йому поволi заплющуються.
"Т о й, щ о г р е б л i р в е"
(вирнувши, стиха до Русалки)
Сховайся за вербою!
(Русалка хова║ться, оглядаючись на Водяника).
Поплинемо з тобою
ген на розтоки,
пiд бистрi┐ лотоки,
зiрвемо греблю рiвну,
утопим мельникiвну!
(Хапа║ Русалку за руку i швидко мчить
з нею через озеро. Недалеко вiд другого берега
Русалка спиня║ться i скрику║).
Р у с а л к а
Ой, зачепилася за дуб торiшнiй!
Водяник прокида║ться, кида║ться навперейми
i перехоплю║ Русалку.
В о д я н и к
То се ти так?!. Ти, клятий баламуте,
ще знатимеш, як зводити русалок!
Поскаржуся я матерi тво┐й,
Метелицi Гiрськiй, то начувайся!
"Т о й, щ о г р е б л i р в е"
(з реготом)
Поки що буде, я ще нагуляюсь!
Прощай, Русалонько, сповняй коновки!
(Кида║ться в лiсовий струмок i зника║).
В о д я н и к
(до Русалки)
Iди на дно! Не смiй менi зринати
три ночi мiсячнi поверх води!
Р у с а л к а
(пручаючись)
З якого часу тут русалки стали
невiльницями в озерi? Я - вiльна!
Я вiльна, як вода!
В о д я н и к
В мо┐й обладi
вода повинна знати береги.
Iди на дно!
Р у с а л к а
Не хочу!
В о д я н и к
А, не хочеш?
Вiддай сюди вiнець перловий!
Р у с а л к а
Нi!
то дарував менi морський царенко.
В о д я н и к
Тобi вiнця не прийдеться носити,
бо за непослух забере тебе
"Той, що в скалi сидить".
Р у с а л к а
(з жахом)
Нi, любий тату,
я буду слухатись!
В о д я н и к
То йди на дно.
Р у с а л к а
(поволi опускаючися в воду)
Я йду, я йду... А бавитися можна
з рибалкою?
В о д я н и к
Та вже ж, про мене, бався.
Русалка спустилася в воду по плечi i, жалiбно всмiхаючись, дивиться
вгору на батька.
Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
Таж вiн тебе занапастив би тiльки,
потяг би по колючому ложиську
струмочка лiсового, бiле тiло
понiвечив та й кинув би самотню
десь на безвiддi.
Р у с а л к а
Але ж вiн вродливий!
В о д я н и к
Ти знов сво║┐?!
Р у с а л к а
Нi, нi, нi! Я йду!
(Порина║).
В о д я н и к
(поглядаючи вгору)
Уже весняне сонце припiка║...
Ху, душно як! Прохолодитись треба.
(Порина║ й собi),
ДIЯ I
Та сама мiстина, тiльки весна далi поступила; узлiсся наче повите
нiжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховiття дерев поволочене
зеленою барвою. Озеро сто┐ть повне, в зелених берегах,
як у рутвянiм вiнку.
З лiсу на прогалину виходять дядько Лев i небiж його Лукаш. Лев уже
старий чоловiк, поважний i дуже добрий з виду; по-полiському довге волосся
бiлими хвилями спуска║ться на плечi з-пiд сиво┐
повстяно┐ шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу i в ясно-сиву,
майже бiлу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятiрець), коло
пояса на ремiнцi ножик, через плече виплетений з лика
кошiль (торба) на широкому ременi.
Лукаш - дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще
║ щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тiльки з тоншого
полотна; сорочка випущена, мережана бiллю, з виложистим комiром,
пiдперезана червоним поясом, коло комiра i на чохлах червонi застiжки;
свити вiн не ма║; на головi бриль; на поясi ножик i кiвшик з лика на
мотузку.
Дiйшовши до берега озера, Лукаш зупинився.
Л е в
Чого ж ти зупинився? Тут не можна
зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.
Л у к а ш
Та я хотiв собi сопiлку втяти, -
хороший тута вельми очерет.
Л е в
Та вже тих сопiлок до лиха ма║ш!
Л у к а ш
Ну, скiльки ж ┐х? - калинова, вербова
та липова, - ото й усi. А треба
ще й очеретяну собi зробити, -
та лепсько гра║!
Л е в
Та вже бався, бався,
на те бог свято дав. А взавтра прийдем,
то будем хижку ставити. Вже час
до лiсу бидло виганяти. Бачиш,
вже онде ║ трава помежи рястом.
Л ук а ш
Та як же будемо сидiти тута?
Таж люди кажуть - тут непевне мiсце...
Л е в
То як для кого. Я, небоже, знаю,
як з чим i коло чого обiйтися:
де хрест покласти, де осику вбити,
де просто тричi плюнути, та й годi.
Посi║м коло хижки мак-вiдюк,
терлич посадимо коло порога, -
та й не приступиться нiяка сила...
Ну, я пiду, а ти собi як хочеш.
Розходяться. Лукаш iде до озера i зника║ в очеретi. Лев iде понад
берегом, i його не ста║ видко за вербами.
Р у с а л к а
(виплива║ на берег i кричить)
Дiдусю! Лiсовий! бiда! рятуйте!
Л i с о в и к
(малий, бородатий дiдок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному
вбраннi барви кори, у волохатiй шапцi з куницi)
Чого тобi? Чого кричиш?
Р у с а л к а
Там хлопець
на дудки рiже очерет!
Л i с о в и к
Овва!
Коби всi┐ бiди! Яка скупа.
Ось тута мають хижку будувати, -
я й то не бороню, аби не брали
сирого дерева.
Р у с а л к а
Ой леле! хижу?
То се тут люди будуть? Ой тi люди
з-пiд стрiх солом'яних! Я ┐х не зношу!
я не терплю солом'яного духу!
Я ┐х топлю, щоб вимити водою
той дух ненавидний. Залоскочу
тих натрутнiв, як прийдуть!
Л i с о в и к
Стiй! не квапся.
То ж дядько Лев сидiтиме в тiй хижi,
а вiн нам приятель. То вiн на жарт
осикою та терличем ляка║.
Люблю старого. Таж якби не вiн,
давно б уже не стало сього дуба,
що стiльки бачив наших рад, i танцiв,
i лiсових великих та║мниць.
Вже нiмцi мiряли його, навколо
втрьох постававши, обсягли руками -
i ледве що стiкло. Давали грошi -
таляри битi, людям дуже милi,
та дядько Лев заклявся на життя,
що дуба вiн повiк не дасть рубати.
Тодi ж i я на бороду заклявся,
що дядько Лев i вся його рiдня
повiк безпечнi будуть в сьому лiсi.
Р у с а л к а
Овва! А батько мiй ┐х всiх потопить!
Л i с о в и к
Нехай не важиться! Бо завалю
все озеро гнилим торiшнiм листом!
Р у с а л к а
Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!
(Зника║ в озерi).
Лiсовик, щось воркочучи, закурю║ люльку, сiвши на заваленому деревi. З
очеретiв чутно голос сопiлки [мелодi┐ N 1, 2, 3, 4], нiжний, кучерявий, i
як вiн розвива║ться, так розвива║ться все в лiсi. Спочатку на вербi та
вiльхах замайорiли сережки, потiм береза листом залепетала. На озерi
розкрились лiле┐ бiлi i зазолотiли квiтки на лататтi. Дика рожа появля║
нiжнi пуп'янки.
З-за стовбура старо┐ розщеплено┐ верби, пiвусохло┐, виходить Мавка, в
ясно-зеленiй одежi, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами,
розправля║ руки i проводить долонею по очах.
М а в к а
Ох, як я довго спала!
Л i с о в и к
Довго, дочко!
Вже й сон-трава перецвiтати стала.
От-от зозулька маслечко сколотить,
в червонi черевички убереться
i людям одмiрятиме лiта.
Вже з вирiю поприлiтали гостi.
Он жовтими пушинками вже плавлють
на чистiм плесi каченятка дикi.
М а в к а
А хто мене збудив?
Л i с о в и к
Либонь, весна.
М а в к а
Весна ще так нiколи не спiвала,
як отепер. Чи то менi так снилось?
Лукаш знов гра║ [мелодiя N 5].
Нi... стiй... Ба! чу║ш?.. То весна спiва║?
Лукаш гра║ мелодiю N 5, тiльки ближче.
Л i с о в и к
Та нi, то хлопець на сопiлцi гра║.
М а в к а
Який? Невже се "Той, що греблi рве"?
От я не сподiвалася вiд нього!
Л i с о в и к
Нi, людський хлопець, дядька Лева небiж,
Лукаш на ймення.
М а в к а
Я його не знаю.
Л i с о в и к
Бо вiн уперше тута. Вiн здалека,
не з сих лiсiв, а з тих борiв соснових,
де наша баба любить зимувати;
осиротiв вiн з матiр'ю-вдовою,
то дядько Лев прийняв обох до себе...
М а в к а
Хотiла б я побачити його.
Л i с о в и к
Та нащо вiн тобi?
М а в к а
Вiн, певне, гарний!
Л i с о в и к
Не задивляйся ти на хлопцiв людських.
Се лiсовим дiвчатам небезпечно...
М а в к а
Який-бо ти, дiдусю, став суворий!
Се ти мене отак держати будеш,
як Водяник Русалку?
Л i с о в и к
Нi, дитинко,
я не держу тебе. То Водяник
в драговинi цупкiй привик одвiку
усе живе засмоктувати. Я
звик волю шанувати. Грайся з вiтром,
жартуй iз Перелесником, як хочеш,
всю силу лiсову i водяну,
гiрську й повiтряну приваб до себе,
але минай людськi стежки, дитино,
бо там не ходить воля, - там жура
тягар свiй носить. Обминай ┐х, доню:
раз тiльки ступиш - i пропала воля!
М а в к а
(смi║ться)
Ну, як-таки щоб воля - та пропала?
Се так колись i вiтер пропаде!
Лiсовик хоче щось вiдмовити, але виходить Лукаш iз сопiлкою.
Лiсовик i Мавка ховаються.
Лукаш хоче надрiзати ножем березу, щоб сточити сiк, Мавка кида║ться i
хапа║ його за руку.
М а в к а
Не руш! не руш! не рiж! не убивай!
Л у к а ш
Та що ти, дiвчино? Чи я розбiйник?
Я тiльки хтiв собi вточити соку
з берези.
М а в к а
Не точи! Се кров ┐┐.
Не пий же кровi з сестроньки мо║┐!
Л у к а ш
Березу ти сестрою назива║ш?
Хто ж ти така?
М а в к а
Я - Мавка лiсова.
Л у к а ш
(не так здивовано, як уважно придивля║ться до не┐)
А, от ти хто! Я вiд старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду
не бачив сам.
М а в к а
А бачити хотiв?
Л у к а ш
Чому ж би нi?.. Що ж, ти зовсiм така,
як дiвчина... ба нi, хутчiй як панна,
бо й руки бiлi, i сама тоненька,
i якось так убрана не по-наськи...
А чом же в тебе очi не зеленi?
(Придивля║ться).
Та нi, тепер зеленi... а були,
як небо, синi... О! тепер вже сивi,
як тая хмара... нi, зда║ться, чорнi
чи, може, карi... ти таки дивна!
М а в к а
(усмiхаючись)
Чи гарна ж я тобi?
Л у к а ш
(соромлячись)
Хiба я знаю?
М а в к а
(смiючись)
А хто ж те зна║?
Л у к а ш
(зовсiм засоромлений)
Ет, таке пита║ш!..
М а в к а
(щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там пита║ дика рожа:
"Чи я хороша?"
А ясень ┐й кива║ в верховiттi:
"Найкраща в свiтi!"
Л у к а ш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав - дерево нiме, та й годi.
М а в к а
Нiмого в лiсi в нас нема нiчого.
Л у к а ш
Чи то ти все отак сидиш у лiсi?
М а в к а
Я зроду не виходила ще з нього.
Л у к а ш
А ти давно живеш на свiтi?
М а в к а
Справдi,
нiколи я не думала про те...
(Задуму║ться).
Менi зда║ться, що жила я завжди...
Л у к а ш
I все така була, як от тепер?
М а в к а
Зда║ться, все така...
Л у к а ш
А хто ж твiй рiд?
чи ти його зовсiм не ма║ш?
М а в к а
Маю.
к Лiсовик, я зву його "дiдусю",
а вiн мене - "дитинко" або "доню".
Л у к а ш
То хто ж вiн - дiд чи батько?
М а в к а
Я не знаю.
Хiба не все одно?
Л у к а ш
(смi║ться)
Ну та й чуднi ви
отут у лiсi! Хто ж тобi тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?
М а в к а
Менi зда║ться часом, що верба,
ота стара, сухенька, то - матуся.
Вона мене на зиму прийняла
i порохном м'якеньким устелила
для мене ложе.
Л у к а ш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цiлу зиму?
М а в к а
Нiчого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить лiс i очерет.
Верба рипiла все: "Засни, засни..."
I снилися менi все бiлi сни:
на срiблi сяли яснi самоцвiти,
стелилися незнанi трави, квiти,
блискучi, бiлi... Тихi, нiжнi зорi
спадали з неба - бiлi, непрозорi -
i клалися в намети... Бiло, чисто
попiд наметами. Ясне намисто
з кришталю гра║ i ряхтить усюди...
Я спала. Дихали так вiльно груди.
По бiлих снах рожевi┐ гадки
легенькi гаптували мережки,
i мрi┐ ткались золото-блакитнi,
спокiйнi, тихi, не такi, як лiтнi...
Л у к а ш
(заслухавшись)
Як ти говориш...
М а в к а
Чи тобi так добре?
Лукаш потаку║ головою.
Твоя сопiлка ма║ кращу мову.
Заграй менi, а я поколишуся.
Мавка сплiта║ довге вiття на березi, сiда║ в нього i гойда║ться тихо,
мов у колисцi. Лукаш гра║ соло мелодi┐ N 6, 7 i 8, прихилившись до дуба, i
не зводить очей з Мавки. Лукаш гра║ веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволi
озива║ться тихесенько на голос мелодi┐ .N 8, i Лукаш ┐й пригра║ вдруге
мелодiю N 8. Спiв i гра в унiсон.
М а в к а
Як солодко гра║,
як глибоко кра║,
розтина║ бiлi груди, серденько вийма║!
На голос веснянки вiдклика║ться зозуля, потiм соловейко, розцвiта║
ярiше дика рожа, бiлi║ цвiт калини, глiд соромливо рожевi║, навiть чорна
безлиста тернина появля║ нiжнi квiти.
Мавка, зачарована, тихо колишеться, усмiха║ться, а в очах якась туга,
аж до слiз; Лукаш, завваживши те, переста║ грати.
Л у к а ш
Ти плачеш, дiвчино?
М а в к а
Хiба я плачу?
(Проводить рукою по очах).
А справдi... Нi-бо! то роса вечiрня.
Заходить сонце... Бач, уже вста║
на озерi туман...
Л у к а ш
Та нi, ще рано!
М а в к а
Ти б не хотiв, щоб день уже скiнчився?
Лукаш хита║ головою, що не хотiв би.
Чому?
Л у к а ш
Бо дядько до села покличуть.
М а в к а
А ти зо мною хочеш бути?
Лукаш кива║, потакуючи.
Бачиш,
I ти, немов той ясень, розмовля║ш.
Л у к а ш
(смiючись)
Та треба по-тутешньому навчитись,
бо маю ж тута лiтувати.
М а в к а
(радо)
Справдi?
Л у к а ш
Ми взавтра й будуватися почнемо.
М а в к а
Курiнь поставите?
Л у к а ш
Нi, може, хижку,
а може, й цiлу хату.
М а в к а
Ви - як птахи:
клопочетесь, буду║те кубельця,
щоб потiм кинути.
Л у к а ш
Нi, ми буду║м
навiки.
М а в к а
Як навiки? Ти ж казав,
що тiльки лiтувати будеш тута.
Л у к а ш
(нiяково)
Та я не знаю... Дядько Лев казали,
що тут менi дадуть грунтець i хату,
бо восени хотять мене женити...
М а в к а
(з тривогою)
З ким?
Л у к а ш
Я не знаю. Дядько не казали,
а може, ще й не напитали дiвки.
М а в к а
Хiба ти сам собi не знайдеш пари?
Л у к а ш
(поглядаючи на не┐)
Я, може б, i знайшов, та...
М а в к а
Що?
Л у к а ш
Нiчого...
(Пограва║ у сопiлку стиха щось дуже жалiбненьке
[мелодiя N 9],
потiм спуска║ руку з сопiлкою i замислю║ться).
М а в к а
(помовчавши)
Чи у людей паруються надовго?
Л у к а ш
Та вже ж навiк!
М а в к а
Се так, як голуби...
Я часом заздрила на ┐х: так нiжно
вони кохаються... А я не знаю
нiчого нiжного, окрiм берези,
за те ж ┐┐ й сестрицею взиваю;
але вона занадто вже смутна,
така блiда, похила та журлива, -
я часто плачу, дивлячись на не┐.
От вiльхи не люблю - вона шорстка.
Осика все мене чогось ляка║;
вона й сама бо┐ться - все тремтить.
Дуби поважнi надто. Дика рожа
задирлива, так само й глiд, i терен.
А ясень, клен i явiр - гордовитi.
Калина так хизу║ться красою,
що байдуже ┐й до всього на свiтi.
Така, зда║ться, й я була торiк,
але тепер менi чомусь те прикро...
Як добре зважити, то я у лiсi
зовсiм самотня...
(Журливо задуму║ться),
Л у к а ш
А твоя верба?
Таж ти ┐┐ матусею назвала.
М а в к а
Верба?.. Та що ж.... в ┐й добре зимувати,
а лiтом... бач, вона така суха,
i все рипить, все згаду║ про зиму...
Нi, я таки зовсiм, зовсiм самотня...
Л у к а ш
У лiсi ж не самi┐ дерева, -
таж тут багато рiзно┐ ║ сили.
(Трохи ущипливо).
Вже не прибiднюйся, бо й ми чували
про вашi танцi, жарти та зальоти!
М а в к а
То все таке, як той раптовий вихор, -
от налетить, закрутить та й покине.
В нас так нема, як у людей, - навiки!
Л у к а ш
(приступаючи ближче)
А ти б хотiла?..
Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.
Г о л о с
Гов, Лукашу, гов!
го-го-го-го! А де ти?
Л у к а ш
(вiдзива║ться)
Ось я йду!
Г о л о с
А йди хутчiй!
Л у к а ш
Оце ще нетерплячка!
(Вiдгуку║ться).
Та йду вже, йду!
(Пода║ться йти).
М а в к а
А вернешся?
Л у к а ш
Не знаю.
(Iде в прибережнi хащi).
З гущавини лiсу вилiта║ Перелесник - гарний хлопець у червонiй одежi, з
червонястим, буйно розвiяним, як вiтер, волоссям, з чорними бровами, з
блискучими очима.
Вiн хоче обняти Мавку, вона ухиля║ться.
М а в к а
Не руш мене!
П е р е л е с н и к
А то чому?
М а в к а
Iди
поглянь, чи в полi рунь зазеленiла.
П е р е л е с н и к
Менi навiщо тая рунь?
М а в к а
А там же
твоя Русалка Польова, що в житi.
Вона для тебе досi вже вiнок
зелено-ярий почала сплiтати.
П е р е л е с н и к
Я вже ┐┐ забув.
М а в к а
Забудь мене.
П е р е л е с н и к
Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!
Я понесу тебе в зеленi гори,
ти ж так хотiла бачити смереки.
М а в к а
Тепер не хочу.
П е р е л е с н и к
Так? А то чому?
М а в к а
Бо вiдхотiлося,
П е р е л е с н и к
Якiсь химери!
Чом вiдхотiлося?
М а в к а
Нема охоти.
П е р е л е с н и к
(улесливо в'║ться коло не┐)
Линьмо, линьмо в гори! Там мо┐ сестрицi,
там гiрськi русалки, вiльнi лiтавицi,
будуть танцювати коло по травицi,
наче блискавицi!
Ми тобi знайдемо з папоротi квiтку,
зiрвем з неба зiрку, золоту лелiтку,
на снiгу нагiрнiм вибiлимо влiтку
чарiвну намiтку.
Щоб тобi здобути лiсову корону,
ми Змiю-царицю скинемо iз трону
i дамо крем'янi гори в оборону!
Будь моя кохана!
Звечора i зрана
самоцвiтнi шати
буду приношати,
i вiночок плести,
i в таночок вести,
i на крилах нести
на моря багрянi, де багате сонце
золото хова║ в та║мну глибiнь.
Потiм ми заглянем до Зорi в вiконце,
Зiрка-пряха вдiлить срiбне волоконце,
будем гаптувати оксамитну тiнь.
Потiм, на свiтаннi, як бiлявi хмари
стануть покрай неба, мов яснi отари,
що холодну воду п'ють на тихiм бродi,
ми спочинем любо,на квiтчастiм...
М а в к а
(нетерпляче)
Годi!
П е р е л е с н и к
Як ти обiрвала рiч мою сердито!
(Смутно i разом лукаво).
Ти хiба забула про торiшн║ лiто?
М а в к а
(байдуже)
Ох, торiшн║ лiто так давно минуло!
Що тодi спiвало, те взимi заснуло.
Я вже й не згадаю!
П е р е л е с н и к
(та║мничо нагадуючи)
А в дубовiм гаю?..
М а в к а
Що ж там? Я шукала ягiдок, грибкiв...
П е р е л е с н и к
А не приглядалась до мо┐х слiдкiв?
М а в к а
В гаю я зривала кучерики з хмелю...
П е р е л е с н и к
Щоб менi послати пишную постелю?
М а в к а
Нi, щоб перевити се волосся чорне!
П е р е л е с н и к
Сподiвалась: може, миленький пригорне?
М а в к а
Нi, мене береза нiжно колихала.
П е р е л е с н и к
А проте... зда║ться... ти когось кохала?
М а в к а
Ха-ха-ха! Не знаю!
Попитай у гаю.
Я пiду квiтчати дрiбним рястом коси...
(Пода║ться до лiсу).
П е р е л е с н и к
Ой гляди! Ще змиють ┐х холоднi роси!
М а в к а
Вiтерець повi║,
сонечко пригрi║,
то й роса спаде!
(Зника║ в лiсi).
П е р е л е с н и к
Постривай хвилину!
Я без тебе гину!
Де ти? Де ти? Де?
Бiжить i собi в лiс.
Помiж деревами якусь хвилину маячить його червона одiж i, мов луна,
озива║ться: "Де ти? Де?.."
По лiсi гра║ червоний захiд сонця, далi погаса║.
Над озером ста║ бiлий туман.
Дядько Лев i Лукаш виходять на галяву.
Л е в
(сердито воркоче)
Той клятий Водяник! Бодай би всох!
Я, наловивши риби, тiльки виплив
на плесо душогубкою, - хотiв
на той бiк передатися, - а вiн
вчепився цупко лапою за днище,
та й анi руш! Ще трохи - затопив би!
Ну й я ж не дурень: як засяг рукою
за бороду, то й замотав, як мичку,
та ножика з-за пояса, - бiгме,
так i вiдтяв би! Та проклята ж пара -
штурхiць! - i перекинула човна!
Я ледь що вибрався живий на берег,
i рибу розгубив... А щоб ти зслиз!
(До Лукаша).
А тут iще й тебе щось учепило, -
кричу, гукаю, кличу - хоч ти згинь!
I де ти длявся?
Л у к а ш
Та кажу ж - був тута,
вирiзував сопiлку.
Л е в
Щось довгенько
вирiзу║ш, небоже, сопiлки!
Л у к а ш
(нiяково)
Або ж я, дядьку...
Л е в
(усмiхнувся i подобрiв)
Ей! не вчись брехати,
бо ще ти молодий! Язика шкода!
От лiпше хмизу пошукай по лiсi
та розпали вогонь, - хоть обсушуся,
бо як його таким iти додому?
Поки дiйдем, ще й тая нападе -
не тута споминаючи, цур-пек! -
а потiм буде душу витрясати...
Лукаш iде в лiс; чутно згодом, як вiн хряска║ сухим гiллям.
Д я д ь к о Л е в
(сiда║ пiд дубом на грубу коренину i пробу║ викресати вогню, щоб
запалити люльку)
Аякже! викрешеш! i губка змокла...
i трут згубився... А, нема на тебе
лихо┐ трясцi!.. Чи не наросла
на дубi свiжа?
(Обмацу║ дуба, шукаючи губки).
З озера, з туману, вирина║ бiла жiноча постать, бiльше подiбна до смуги
мли, нiж до людини; простягненi бiлi довгi руки загребисто ворушать
тонкими пальцями, коли вона наближа║ться до Лева.
Л е в
(усмiхнувшись)
Се що за мара?
Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..
(Оговтавшись, вийма║ з кошеля якiсь корiнцi та зiлля i простяга║
назустрiч марi, немов боронячись вiд не┐.
Вона трохи вiдступа║.
Вiн прочиту║, замовляючи, дедалi все швидше).
Шiпле-дiвице,
Пропаснице-Трясавице!
Iди ти собi на куп'я, на болота,
де люди не ходять, де кури не пiють,
де мiй глас не заходить.
Тут тобi не ходити,
бiлого тiла не в'ялити,
жовто┐ костi не мло┐ти,
чорно┐ кровi не спивати,
вiку не вкорочати.
Ось тобi полинь -
згинь, маро, згинь!
Мара пода║ться назад до озера i злива║ться з туманом.
Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, вийма║ з-за
пазухи кресало й губку й розпалю║ вогонь.
Л у к а ш
Ось нате, дядьку, грiйтеся.
Л е в
Спасибi.
Ти догоджа║ш дядьковi старому.
(Розпалю║ коло вогню люльку).
Тепер що iншого!
(Вклада║ться проти вогню на травi, поклавши кошеля пiд голову, пака║
люльку i жмуриться на вогонь).
Л у к а ш
Якби ви, дядьку,
яко┐ байки нагадали.
Л е в
Бач!
умалився!.. А ти б яко┐ хтiв?
Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина?
Л у к а ш
Такi я чув! Ви вмi║те iнакших,
що ┐х нiхто не вмi║.
Л е в
(надумавшись)
Ну, то слухай:
Я про Царiвну-Хвилю розкажу.
(Почина║ спокiйним, спiвучим, розмiрним голосом).
Якби нам хата тепла
та люди добрi,
казали б ми казку,
баяли байку
до самого свiта...
За темними борами,
та за глибокими морями,
та за високими горами
то ║сть там дивний-предивний край,
де пану║ Урай.
Що в тому краю сонце не сiда║,
мiсяць не погаса║,
а яснi зорi по полю ходять,
таночки водять.
Отож у найкращо┐ Зорi та знайшовся син
Бiлий Палянин.
На личку бiлий,
на вроду милий,
золотий волос по вiтру ма║,
а срiбна зброя в рученьках ся║...
Л у к а ш
Ви ж про Царiвну мали.
Л е в
Та зажди!..
От як став Бiлий Палянин до лiт доходжати,
став вiн собi думати-гадати,
про сво║ життя розважати:
"З усiх я, - каже, - вродою вдався,
а ще ж бо я долi не дiждався.
Порадь мене, Зiрнице-мати,
де менi пари шукати:
чи межи боярством,
преславним лицарством,
чи межи князiвством,
чи межи простим поспiльством?
Що хiба яка царiвна
та була б менi рiвна..."
(Почина║ дрiмати).
От i пiшов вiн до синього моря,
i розiклав на березi перлове намисто...
Л у к а ш
Вiдай, ви, дядьку, щось тут проминули.
Л е в
Хiба?.. Та ти ж бо вже не заважай!
...От i розбiглася на морi супротивна хвиля,
а з те┐ хвилi вилетiли конi,
як жар, червонi,
у червону колясу запряженi...
А на тiй колясi...
(Змовка║, зложений сном).
Л у к а ш
Та й хто ж на тiй колясi був? Царiвна?
Л е в
(крiзь сон)
Га?.. Де?.. Яка царiвна?..
Л у к а ш
Вже й заснули!
(Який час дивиться задумливо на вогонь, потiм уста║, вiдходить далi вiд
огнища i походжа║ по галявi, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у
сопiлку [мелодiя N 10]),
В лiсi поночi║, але темрява не густа, а прозора, як бува║ перед сходом
мiсяця. Навколо вогнища блиски свiтла i зво┐ тiнi неначе водять химерний
танок; близькi до вогню квiти то поблискують барвами, то гаснуть у пiтьмi.
Покрай лiсу та║мничо бiлiють стовбури осик та берiз. Весняний вiтер
нетерпляче зiтха║, оббiгаючи узлiсся та розвiваючи гiлля плакучiй березi.
Туман на озерi бiлими хвилями прибива║ до чорних хащiв; очерет
перешiпту║ться з осокою, сховавшись у млi.
З гущавини вибiга║ Мавка, бiжить прудко, мов утiкаючи; волосся ┐й
розвiялось, одежа розмаялась. На галявi вона спиня║ться, оглядаючись,
притуля║ руки до серця, далi кида║ться до берези i ще раз зупиня║ться.
М а в к а
Дяка щирая тобi, нiченько-чарiвниченько,
що закрила ти мо║ личенько!
i вам, стежечки як мережечки,
що вели мене до березочки!
Ой сховай мене ти, сестриченько!
(Хова║ться пiд березу, обiймаючи ┐┐ стовбур).
Л ук а ш
(пiдходить до берези, нишком)
Ти, Мавко?
М а в к а
(ще тихше)
Я.
Л у к а ш
Ти бiгла?
М а в к а
Як бIлиця.
Л у к а ш
Втiкала?
М а в к а
Так.
Л у к а ш
Вiд кого?
М а в к а
Вiд такого,
як сам вогонь.
Л у к а ш
А де ж вiн?
М а в к а
Цить!.. Бо знову прилетить.
Мовчання.
Л у к а ш
Як ти тремтиш! Я чую, як береза
стина║ться i листом шелестить.
М а в к а
(вiдхиля║ться вiд берези)
Ой лихо! Я боюся притулятись,
а так не встою.
Л у к а ш
Притулись до мене.
Я дужий - здержу, ще й обороню.
Мавка прихиля║ться до нього. Вони стоять у парi. Мiсячне свiтло почина║
ходити по лiсi, стелеться по галявi i закрада║ться пiд березу. В лiсi
озиваються спiви солов'┐нi i всi голоси весняно┐ ночi. Вiтер поривчасто
зiтха║. З осяйного туману виходить Русалка i нишком пiдгляда║ молоду пару.
Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиля║ться обличчям до не┐ i
раптом цiлу║.
М а в к а
(скрику║ з болем щастя)
Ох!.. Зiрка в серце впала.
Р у с а л к а
Ха-ха-ха!
(З смiхом i плеском кида║ться в озеро).
Л у к а ш
(ужахнувшись)
Що се таке?
М а в к а
Не бiйся, то Русалка.
Ми подруги, - вона нас не зачепить.
Вона свавiльна, любить глузувати,
але менi дарма... Менi дарма
про все на свiтi!
Л у к а ш
То й про мене?
М а в к а
Нi,
ти сам для мене свiт, милiший, кращий,
нiж той, що досi знала я, а й той
покращав, вiдколи ми по║днались.
Л у к а ш
То ми вже по║днались?
М а в к а
Ти не чу║ш,
як солов'┐ весiльним спiвом дзвонять?
Л у к а ш
Я чую... Се вони вже не щебечуть,
не тьохкають, як завжди, а спiвають:
"Цiлуй! цiлуй! цiлуй!"
(Цiлу║ ┐┐ довгим, нiжним, тремтячим поцiлунком).
Я зацiлую
тебе на смерть!
Зрива║ться вихор, бiлий цвiт метелицею в'║ться по галявi.
М а в к а
Нi, я не можу вмерти...
а шкода...
Л у к а ш
Що ти кажеш? Я не хочу!
Навiщо я сказав?!.
М а в к а
Нi, се так добре -
умерти, як летюча зiрка...
Л у к а ш
Годi!
(Говорить пестячи).
Не хочу про таке! Не говори!
Не говори нiчого!.. Нi, кажи!
Чудна у тебе мова, але якось
так добре слухати... Що ж ти мовчиш?
Розгнiвалась?
М а в к а
Я слухаю тебе...
твого кохання...
(Бере в руки голову його, оберта║ проти мiсяця
i пильно дивиться в вiчi).
Л у к а ш
Нащо так? Аж страшно,
як ти очима в душу зазира║ш...
Я так не можу! Говори, жартуй,
питай мене, кажи, що любиш, смiйся...
М а в к а
У тебе голос чистий, як струмок,
а очi - непрозорi.
Л у к а ш
Може, мiсяць
неясно свiтить.
М а в к а
Може...
(Схиля║ться головою йому до серця i замира║).
Л у к а ш
Ти зомлiла?
М а в к а
Цить! Хай говорить серце... Невиразно
воно говорить, як весняна нiчка.
Л у к а ш
Чого там прислухатися? Не треба!
М а в к а
Не треба, кажеш? То не треба, милий!
Не треба, любий! Я не буду, щастя,
не буду прислухатися, хороший!
Я буду пестити, мо║ кохання!
Ти звик до пестощiв?
Л у к а ш
Я не любився
нi з ким ще зроду. Я того й не знав,
що любощi такi солодкi!
Мавка пристрасно пестить його, вiн скрику║ з мукою втiхи.
Мавко!
ти з мене душу виймеш!
М а в к а
Вийму, вийму!
Вiзьму собi твою спiвочу душу,
а серденько словами зачарую...
Я цiлуватиму вустонька гожi,
щоб загорiлись,
щоб зашарiлись,
наче тi квiтоньки з дико┐ рожi!
Я буду вабити очi блакитнi,
хай вони грають,
хай вони сяють,
хай розсипають вогнi самоцвiтнi!
(Раптом сплеску║ руками),
Та чим же я принаджу любi очi!
Я ж досi не заквiтчана!
Л у к а ш
Дарма!
Ти й без квiток хороша.
М а в к а
Нi, я хочу
для тебе так заквiтчатися пишно,
як лiсова царiвна!
(Бiжить на другий кiнець галяви, далеко вiд озера,
до цвiтучих кущiв).
Л у к а ш
Почекай!
Я сам тебе заквiтчаю.
(Iде до не┐).
М а в к а
(смутно)
Не краснi
квiтки вночi... тепер поснули барви...
Л у к а ш
Тут свiтляки в травi, я назбираю,
вони свiтитимуть у тебе в косах,
то буде наче зоряний вiнок.
(Кладе скiльки свiтлякiв ┐й на волосся).
Дай подивлюся... Ой, яка ж хороша!
(Не тямлячись вiд щастя, порива║ ┐┐ в обiйми).
Я ще набрати мушу. Я вберу
тебе, мов королiвну, в самоцвiти!
(Шука║ в травi попiд кущами свiтлякiв).
М а в к а
А я калини цвiту наламаю.
Вона не спить, бо соловейко будить.
(Лама║ бiлий цвiт i прикрашу║ собi одежу).
Р у с а л к а
(знов виходить з туману.
Шепоче, повернувшись до очеретiв)
Дитинчата-Потерчата,
засвiтiте каганчата!
В очеретах заблимали два бродячi вогники. Далi виходять Потерчата, в
руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсiм
погасаючи. Русалка притуля║ ┐х до себе i шепоче, показуючи в далечiнь на
бiлу постать Лукашеву, що мрi║ в мороку помiж кущами.
Дивiться, он отой, що там блука║,
такий, як батько ваш, що вас покинув,
що вашу ненечку занапастив.
Йому не треба жити.
П е р ш е П о т е р ч а
Утопи!
Р у с а л к а
Не смiю. Лiсовик заборонив.
Д р у г е П о т е р ч а
А ми не здужа║м, бо ми маленькi.
Р у с а л к а
Ви маленькi,
ви легенькi,
в ручках вогники ясненькi,
ви як ласочки тихенькi, -
ви пiдiть у чагарник,
не почу║ Лiсовик,
а як стрiне -
вогник свiне -
був i зник!
Перекиньтесь блискавками
над стежками.
Спалахнiть над купиною,
поведiть драговиною, -
де вiн стане,
там i кане
аж на саме дно болота...
Далi - вже моя робота!
Ну! блись-блись!
П о т е р ч а т а
(рушаючи одно до одного)
Ти сюдою, я тудою,
а зiйдемось над водою!
Р у с а л к а
(радо)
Подались!
(Надбiга║ до болота, бризка║ водою з пальцiв
позад себе через плечi. З-за купини вискаку║ Куць,
молоденький чортик-паничик).
Куцю-Куцю,
поцiлуй у руцю!
(Свавiльним рухом простяга║ йому руку, вiн цiлу║).
К у ц ь
За що ж то, панянко?
Р у с а л к а
Я тобi снiданко
гарне наготую, тiльки не прогав.
(Показу║ в далечiнь на Лукаша).
Бачиш? Що? привик ти до таких потрав?
К у ц ь
(махнув рукою)
Поки не в болотi, -
сухо в мене в ротi!
Р у с а л к а
Буде хлопець твiй,
радiсть буде й бабi, й матiнцi тво┐й!
Куць стриба║ за купину I зника║. Русалка в очеретi зорить за
Потерчатами, що миготять бiгунцями, спалахують, блимають, снуються,
перебiгають.
Л у к а ш
(шукаючи свiтлякiв, завважа║ вогники)
Якi хорошi свiтляки! летючi!
Я ще таких не бачив! А великi!
Я мушу ┐х пiймати!
(Ганя║ться то за одним, то за другим, вони непомiтно надять його до
драговини).
М а в к а
Не лови!
Коханий, не лови! То Потерчата!
Вони зведуть на безвiсть!
Лукаш не чу║, захоплений гонитвою, i вiдбiга║ геть далеко вiд Мавки.
Л у к а ш
(раптом скрику║)
Пробi! Гину!
В драговину попав! Ой смокче! тягне!
Мавка надбiга║ на його крик, але не може дiстатися до нього, бо вiн
загруз далеко вiд твердого берега. Вона кида║ йому один кiнець свого
пояса, держачи за другий.
М а в к а
Лови!
Пояс не досяга║ руки Лукашево┐.
Л у к а ш
Ой, не сяга║! Що ж се буде?
М а в к а
(кида║ться до верби, що сто┐ть, похилившись над драговиною)
Вербиченько-матусенько, рятуй!
(Швидко, як бiлиця, злазить на вербу, спуска║ться по крайньому вiттi,
кида║ знов пояса - вiн на сей раз досяга║, - Лукаш хапа║ться за кiнець,
Мавка притяга║ його до себе, потiм пода║ руку i помага║ злiзти на вербу).
Русалка в очеретi вида║ глухий стогiн досади i зника║ в туманi.
Потерчата теж зникають.
Д я д ь к о Л е в
(прокинувся вiд крику)
Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?
Цур-пек! щезай!
(Огляда║ться).
Лукашу, де ти? гов!
Л у к а ш
(озива║ться з верби)
Я тута, дядьку!
Л е в
А ти тут чого?
(Пiдходить i загляда║ на вербу).
Злiз на вербу, ще й з дiвкою!
Лукаш iзлiза║ з верби. Мавка там лиша║ться.
Л у к а ш
Ой дядьку!
Я тут було в драговинi загруз;
натрапив на вiкно, та вже вона
(показу║ на Мавку)
порятувала якось.
Л е в
А чого ж ти
стика║шся отут як потороча? -
таж поночi!
Л у к а ш
Я свiтляки ловив...
(Урива║).
Л е в
(завважа║ свiтляки на Мавцi)
Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!
Тепер я бачу сам, чия то справа.
М а в к а
Я ж, дядечку, його порятувала.
Л е в
Дивись ти - "дядечку"! Знайшлась небога!
А хто ж його призвiв у пастку лiзти?
(Докiрливо хита║ головою).
Ей, кодло лiсове! Така в вас правда!..
Ну, попаду ж i я Лiсовика,
то вже не вирветься, - в пеньок дубовий
вщемлю те бородище-помелище,
то буде вiдати! Бач, пiдсила║
сво┐х дiвок, а сам - i я не я!
М а в к а
(швидко збiга║ з верби)
Нi, вiн не винен! Хай Змiя-цариця
мене скара║, якщо се неправда!
I я не винна!
Л е в
От, тепера вiрю,
бо знаю, се в вас присяга велика.
Л у к а ш
Вона мене порятувала, дядьку,
от бiгме, згинув би тепер без не┐!
Л е в
Ну, дiвонько, хоч ти душi не ма║ш,
та серце добре в тебе. Пробачай,
що я нагримав зопалу.
(До Лукаша).
Чого ж ти
по свiтляки погнався на болото?
Хiба ж вони по купинах сидять?
Л у к а ш
Та то якiсь були такi летючi!
Л е в
Еге! то знаю ж я! То Потерчата!
Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра
щеняток-ярчукiв, то ще побачим,
хто тут заскавучить!
Г о л о с к и П о т е р ч а т
(озиваються жалiбно, подiбно до жаб'ячого кумкання)
Нi, нi, дiдуню!
Нi, ми не виннi!
Ми в драговиннi
ягiдки брали.
Ми ж бо не знали,
що тута гостi,
ми б не зринали
iз глибокостi...
Ой нене, сум!
Нум плакать, нум!
Л е в
Чи бач, як знiтилась невiрна пара,
вiдьомський накоренок! Та нехай,
я вже дiйду, хто винен, хто не винен!..
(До Лукаша).
А що, небоже, чи не час додому?
Ходiм помалу.
(До Мавки).
Будь здорова, дiвко!
М а в к а
Ви завтра прийдете? Я покажу,
де ║ хороше дерево на хату.
Л е в
Я бачу, ти про все вже розпиталась.
Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик,
та й вам до нас прийдеться привикати.
Ходiмо. Прощавай!
(Руша║).
М а в к а
(бiльш до Лукаша, нiж до Лева)
Я буду ждати!
Лукаш вiдста║ вiд дядька, стиска║ мовчки обидвi руки Мавцi, безгучно ┐┐
цiлу║ i, догнавши дядька, iде з ним у лiс.
М а в к а
(сама)
Коли б ти, нiчко, швидше минала!
Вибач, коханая! Ще ж я не знала
днини тако┐, щоб була щасна
так, як ти, нiченько, так, як ти, ясна!
Чом ти, березо, така журлива?
Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!
Не рони, вербо, слiз над водою,
буде ж, матусенько, милий зо мною!..
Батьку мiй рiдний, темненький гаю,
як же я нiченьку сюю прогаю?
Нiчка коротка - довга розлука...
Що ж менi суджено - щастя чи мука?
Мiсяць сховався за темну стiну лiсу, темрява наплила на прогалину,
чорна, мов оксамитна. Нiчого не стало видко, тiльки жеврi║ долi жар,
позосталий вiд огнища, та по вiнку iз свiтлякiв знати, де ходить Мавка
помiж деревами: вiнок той яснi║ то цiлим сузiр'ям, то окремими iскрами,
далi тьма i його покрива║. Глибока пiвнiчна тиша, тiльки часом легкий
шелест чу║ться в гаю, мов зiтхання у снi.
ДIЯ II
Пiзн║ лiто. На темнiм матовiм листi в гаю де-не-де виднi║ осiння
прозолоть. Озеро змалiло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять
скупим листом.
На галявi вже збудовано хату, засаджено городець. На однiй нивцi
пшениця, на другiй - жито. На озерi плавають гуси. На березi сушиться
хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галявi чисто
викошена, пiд дубом зложений стiжок. По лiсi калатають клокiчки - десь
пасеться товар. Недалечко чутно сопiлку, що гра║ якусь моторну, танцюристу
мелодiю [мелодi┐ N 11, 12, 13].
М а т и Л у к а ш е в а
(виходить з хати й гука║)
Лукашу, гов! А де ти?
Л у к а ш
(виходить з лiсу з сопiлкою i мережаним кийком у руках)
Тут я,мамо.
М а т и
А чи не годi вже того грання?
Все грай та грай, а ти, робото, стiй!
Л у к а ш
Яка ж робота?
М а т и
Як - яка робота?
А хто ж обору мав загородити?
Л у к а ш
Та добре вже, загороджу, нехай-но.
М а т и
Коли ж воно, оте "нехай-но", буде?
Тобi б усе ганяти по шурхах
з приблудою, з накидачем отим!
Л у к а ш
Та хто ганя║? Бидло ж я пасу,
а Мавка помага║.
М а т и
Одчепися
з такою помiччю!
Л у к а ш
Сами ж казали,
що як вона глядить корiв, то бiльше
дають набiлу.
М а т и
Вже ж - вiдьомське кодло!
Л у к а ш
Нема║ вiдома, чим вам годити!
Як хату ставили, то не носила
вона нам дерева? А хто садив
города з вами, нивку засiвав?
Так, як сей рiк, хiба коли родило?
А ще он як ума┐ла квiтками
попiдвiконню - любо подивитись?
М а т и
Потрiбнi тi квiтки! Таж я не маю
у себе в хатi дiвки на виданню...
Йому квiтки та спiви в головi!
Лукаш знизу║ нетерпляче плечима i пода║ться йти.
Куди ти?
Л у к а ш
Таж обору городити!
(Iде за хату, згодом чутно цюкання сокирою).
Мавка виходить з лiсу пишно заквiтчана, з розпущеними косами.
М а т и
(непривiтно)
Чого тобi?
М а в к а
Де, дядино, Лукаш?
М а т и
Чого ти все за ним? Не випада║
за парубком так дiвцi уганяти.
М а в к а
Менi нiхто такого не казав.
М а т и
Ну, то хоч раз послухай - не завадить.
(Прикро дивиться на Мавку).
Чого ти все розпатлана така?
Нема, щоб зачесатись чепурненько -
усе як вiдьма ходить. Нечепурно.
I що се за манаття на тобi?
Воно ж i невигiдне при роботi.
Я маю дещо там з дочки-небiжки,
пiди вберися - там на жердцi висить.
А се, як хоч, у скриню поклади.
М а в к а
Та добре, можу й переодягтися.
(Iде в хату. Звiдти виходить дядько Лев).
М а т и
Хоч би подякувала!
Л е в
Що ти, сестро,
так у┐да║ш раз у раз на дiвку?
Чи то вона тобi чим завинила?
М а т и
А ти, братуню, вже б не вiдзивався,
коли не зачiпають! Ти б iще
зiбрав сюди усiх вiдьом iз лiсу.
Л е в
Якби ж воно таке║ говорило,
що тямить, ну, то й слухав би, а то...
"вiдьом iз лiсу"! - де ж ║ вiдьма в лiсi?
Вiдьми живуть по селах...
М а т и
То вже ти
на тому зна║шся... Та що ж, принаджуй
ту погань лiсову, то ще дiждешся
колись добра!
Л е в
А що ж? таки й дiжду.
Що лiсове, то не погане, сестро, -
усякi скарби з лiса йдуть...
М а т и
(глузливо)
Аякже!
Л е в
З таких дiвок бувають люди, от щоп
М а т и
Якi з ┐х люди? Чи ти впився? Га?
Л е в
Та що ти зна║ш? От небiжчик дiд
казали: треба тiльки слово знати,
то й в лiсовичку може уступити
душа така самiська, як i наша.
М а т и
Ну, а куди ж тодi вiдьомська пара
подiнеться?
Л е в
Ти знов таки сво║┐?..
От лiпше заберуся до роботи,
як маю тут жувати клоччя!
М а т и
Йди!
або ж я бороню?
Лев iде за хату, сердито струснувши головою.
Мавка виходить з хати перебрана: на ┐й сорочка з десятки, скупо пошита
i латана на плечах, вузька спiдничина з набиванки i полинялий фартух з
димки, волосся гладко зачесане у двi коси i заложене навколо голови.
М а в к а
Вже й перебралась.
М а т и
Отак що iншого. Ну, я пiду -
управлюся тим часом з дробиною.
Хотiла я пiти до конопель,
так тут iще не скiнчена робота,
а ти до не┐ щось не вельми...
М а в к а
Чом же?
Що тiльки вмiю, рада помогти.
М а т и
Ото-то й ба, що неконечне вмi║ш:
полiтниця з тебе абияка,
тащити сiна - голова болiла...
Як так i жати ма║ш...
М а в к а
(з острахом)
Як-то? Жати?
Ви хочете, щоб я сьогоднi жала?
М а т и
Чому ж би нi? Хiба сьогоднi свято?
(Бере за дверима в сiнях серпа i пода║ Мавцi).
Ось на серпа - попробуй. Як управлюсь,
то перейму тебе.
(Виходить за хату, узявши з сiней пiдситок iз зерном. Незабаром чутно,
як вона кличе: "Цiпоньки! цiпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цiр-р-р...")
Лукаш виходить iз сокирою i пiдступа║ до молодого грабка, щоб його
рубати.
М а в к а
Не руш, коханий,
воно ж сире, ти ж бачиш.
Л у к а ш
Ай, дай спокiй!
Не маю часу!
Мавка смутно дивиться йому в вiчi.
Ну то дай сухого...
М а в к а
(швиденько виволiка║ з лiсу чималу суху деревину)
Я ще знайду; тобi багато треба?
Л у к а ш
А що ж? оцим одним загороджу?
М а в к а
Чогось уже i ти став непривiтний...
Л у к а ш
Та бачиш... мати все гризуть за тебе!..
М а в к а
Чого ┐й треба? I яке ┐й дiло?
Л у к а ш
Та як же? Я ж ┐м син...
М а в к а
Ну, син, - то що?
Л у к а ш
Бач... ┐м така невiстка не до мислi...
Вони не люблять лiсового роду...
Тобi недобра з ┐х свекруха буде!
М а в к а
У лiсi в нас нема свекрух нiяких.
Навiщо тi свекрухи, невiстки -
не розумiю!
Л у к а ш
пм невiстки треба,
бо треба помочi, - вони старi.
Чужу все до роботи заставляти
не випада║... Наймички - не дочки...
Та, правда, ти сього не зрозумi║ш...
Щоб нашi людськi клопоти збагнути,
то треба справдi вирости не в лiсi.
М а в к а
(щиро)
Ти розкажи менi, я зрозумiю,
бо я ж тебе люблю... Я ж пойняла
усi пiснi сопiлоньки тво║┐.
Л у к а ш
Пiснi! То ще наука невелика!
М а в к а
Не зневажай душi сво║┐ цвiту,
бо з нього виросло кохання наше!
Той цвiт вiд папоротi чарiвнiший -
вiн скарби т в о р и т ь, а не вiдкрива║.
У мене мов зродилось друге серце,
як я його пiзнала. В ту хвилину
огнисте диво сталось...
(Раптом урива║).
Ти смi║шся?
Л у к а ш
Та справдi, якось наче смiшно стало...
Убрана по-буденному, а править
таке, немов на свято орацiю!
(Смi║ться).
М а в к а
(шарпа║ на собi одежу)
Спалю се все!
Л у к а ш
Щоб мати гiрше гризли?
М а в к а
Та що ж, як я тобi у цiй одежi
неначе одмiнилась!
Л у к а ш
Так я й знав!
Тепер уже почнеться дорiкання...
М а в к а
Нi, любий, я тобi не дорiкаю,
а тiльки - смутно, що не можеш ти
сво┐м життям до себе дорiвнятись.
Л у к а ш
Я щось не розберу, що ти говориш.
М а в к а
Бач, я тебе за те люблю найбiльше,
чого ти сам в собi не розумi║ш,
хоча душа твоя про те спiва║
виразно-щиро голосом сопiлки...
Л у к а ш
А що ж воно таке?
М а в к а
Воно ще краще,
нiж вся твоя хороша, люба врода,
та висловить його i я не можу...
(Смутно-закохано дивиться на нього i мовчить хвилинку).
Заграй менi, коханий, у сопiлку,
нехай вона все лихо зачару║!
Л у к а ш
Ей, не пора менi тепера грати!
М а в к а
То пригорни мене, щоб я забула
осю розмову.
Л у к а ш
(огляда║ться)
Цить! почують мати!
Вони вже й так тебе все називають
накидачем...
М а в к а
(спалахнула)
Так! хто не зрiс мiж вами,
не зрозумi║ вас! Ну, що се значить
"накинулась"? Що я тебе кохаю?
Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,
що маю серце не скупе, що скарбiв
воно сво┐х не кри║, тiльки гойно
коханого обдарувало ними,
не дожидаючи вперед застави?
Л у к а ш
Була надiя, що вiддячусь потiм.
М а в к а
I знов чудне, незрозумiле слово -
"вiддячуся"... Ти дав менi дари,
якi хотiв, такi були й мо┐ -
немiрянi, нелiченi...
Л у к а ш
То й добре,
коли нiхто не завинив нiкому.
Ти се сама сказала - пам'ятай.
М а в к а
Чому я маю се║ пам'ятати?
М а т и
(виходить iз-за хати)
Се так ти жнеш? А ти се так городиш?
Лукаш поспiшно поволiк дерево за хату.
Коли ти, дiвонько, не хочеш жати,
то я ж тебе не силую. Вже якось
сама управлюся, а там на вiсень,
дасть бiг, знайду собi невiстку в помiч.
Там ║ одна вдовиця - моторненька, -
сама припитувалась через люди,
то я сказала, що аби Лукаш
був не вiд того... Ну, давай вже, любко,
менi серпочка - другого ж нема║.
М а в к а
Я жатиму. Iдiть до конопель.
Мати йде через галяву до озера i кри║ться за очеретом.
Мавка замаху║ серпом i нахиля║ться до жита. З жита раптом вирина║
Русалка Польова; зелена одiж на ┐й просвiчу║ де-не-де крiзь плащ золотого
волосся, що вкрива║ всю ┐┐ невеличку постать;
на головi синiй вiнок з волошок, у волоссi заплутались рожевi квiти з
куколю, ромен, березка.
Р у с а л к а П о л ь о в а
(з благанням кида║ться до Мавки)
Сестрице, пошануй!
Краси мо║┐ не руйнуй!
М а в к а
Я мушу.
Р у с а л к а П о л ь о в а
Уже ж мене пошарпано,
всi квiтоньки загарбано,
всi квiтоньки-зiрниченьки
геть вирвано з пшениченьки!
Мак мiй жаром червонiв,
а тепер вiн почорнiв,
наче крiвця пролилася,
в борозенцi запеклася...
М а в к а
Сестрице, мушу я! Твоя краса
на той рiк ще буйнiше залиша║,
а в мене щастя як тепер зов'яне,
то вже не встане!
Р у с а л к а П о л ь о в а
(лама║ руки i хита║ться вiд горя, як од вiтру колос)
Ой горенько! косо моя!
косо моя золотая!
Ой лишенько! красо моя!
красо моя молодая!..
М а в к а
Тво┐й красi вiк довгий не судився,
на те вона зроста, щоб полягати.
Даремне ти блага║ш так мене, -
не я, то iнший хто ┐┐ зожне.
Р у с а л к а П о л ь о в а
Глянь, моя сестро, ще хвиля гуля║
з краю до краю.
Дай нам зажити веселого раю,
поки ще лiтечко ся║,
поки ще житечко не полягло, -
ще ж неминуче до нас не прийшло!
Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рiдная!
Потiм поникне краса моя бiдная,
ляже додолу сама...
Сестро! не будь як зима,
що не вблагати ┐┐, не вмолити!
М а в к а
Рада б я волю вволити,
тiльки ж сама я не маю вже волi.
Р у с а л к а П о л ь о в а
(шепче, схилившись Мавцi до плеча)
Чи ж не трапля║ться часом на полi
гострим серпочком поранити руку?
Сестронько! зглянься на муку!
Крапельки кровi було б для рятунку доволi.
Що ж? Хiба кровi не варта краса?
М а в к а
(черка║ себе серпом по руцi, кров бризка║ на золотi коси Русалки
Польово┐)
Ось тобi, сестро, яса!
Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, i никне в житi.
Вiд озера наближа║ться мати, а з нею молода повновида молодиця, в
червонiй хустцi з торочками, в бурячковiй спiдницi, дрiбно та рiвно
зафалдованiй; так само зафалдований i зелений фартух з нашитими на ньому
бiлими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та
синiм, намисто дзвонить дукачами на бiлiй пухкiй ши┐, мiцна крайка тiсно
перетяга║ стан, i вiд того кругла, заживна постать зда║ться ще
розкiшнiшою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспiва║ за
нею.
М а т и
(до молодицi люб'язно)
Ходiть, Килинко, осьде край берези
ще свiже зiллячко. Ось деревiй, -
ви ж гладишки попарити хотiли? -
Вiн добрий, любонько, до молока.
К и л и н а
Та в мене молока вже нiде й дiти!
Коб ярмарок хутчiй - куплю начиння.
Корова в мене турського заводу, -
ще мiй небiжчик десь придбав, - молочна,
i господи яка! Оце вже якось
я в полi обробилася, то треба
роботi хатнiй дати лад. Ой тiтко,
вдовицi - хоч надво║ розiрвися!..
(Прибiдню║ться, пiдобгавши губи).
М а т и
Ей, рибонько, то ви вже обробились?
Ну, що то сказано, як хто робiтний
та здужа║... А в нас - маленька нивка,
та й то бог спору не да║...
К и л и н а
(дивиться на ниву, де сто┐ть Мавка)
А хто ж то
женцем у вас?
М а т и
Та там одна сирiтка...
(Нишком).
Таке воно, простибiг, нi до чого...
К и л и н а
(надходить з матiр'ю до Мавки)
Добридень, дiвонько! Чи добре жнеться?
М а т и
(сплеску║ руками)
Ой лишенько! Iще не починала!
Ой мiй упадоньку! Що ж ти робила?
Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!
М а в к а
(глухо)
Я руку врiзала...
М а т и
Було при чому!
К и л и н а
А дай сюди серпа - нехай-но я.
Мавка хова║ серпа за себе i вороже дивиться на Килину.
М а т и
Давай серпа, як кажуть! Таж не твiй!
(Вирива║ серпа Мавцi з рук i да║ Килинi, тая кида║ться на жито i жне,
як вогнем палить, аж солома свище пiд серпом),
М а т и
(втiшно)
Ото менi робота!
К и л и н а
(не одриваючись од роботи)
Якби хто
перевесла крутив, то я б удух
сю нивку вижала.
М а т и
(гука║)
А йди, Лукашу!
Л у к а ш
(виходить. До Килини)
Магайбi.
К и л и н а
(жнучи)
Дякувати.
М а т и
От, Лукашу,
поможеш тут в'язати молодичцi.
Бо та "помiчниця" вже скалiчiла.
Лукаш береться в'язати снопи.
Ну, жнiте ж, дiтоньки, а я пiду
зварю вам киселицi на полудень.
(Iде в хату).
Мавка одiйшла до берези, прихилилась до не┐
i крiзь довге вiття дивиться на женцiв.
Килина який час так само завзято жне, потiм розгина║ться,
випросту║ться, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всмiха║ться,
трьома широкими кроками прискаку║ до нього i паца║ з виляском долонею по
плечах.
К и л и н а
Ну ж, парубче, хутчiй! Не лiзь, як слимак!
Ото ще верисько!
(Заляга║ться смiхом).
Л у к а ш
(i собi випросту║ться)
Яка ти бистра!
Ось лiпше не займай, бо поборю!
К и л и н а
(кида║ серпа, береться в боки)
Ану ж, ану! Ще хто кого - побачим!
Лукаш кида║ться до не┐, вона перейма║ його руки; вони "мiряють силу",
упершись долонями в долонi; який час сила ┐х сто┐ть нарiвнi, потiм Килина
трохи подалась назад, напружено смiючись i граючи очима; Лукаш,
розпалившись, широко розхиля║ ┐й руки i хоче ┐┐ поцiлувати, але в той час,
як його уста вже торкаються ┐┐ уст, вона пiдбива║ його ногою, вiн пада║.
К и л и н а
(сто┐ть над ним смiючись)
А що? Хто поборов? Не я тебе?
Л у к а ш
(уста║, важко дишучи)
Пiдбити - то не мацiя!
К и л и н а
Чи ж пак?
У хатi стукнули дверi. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати.
Хутко загiн затемнiв стернею i вкрився снопами; скiлька горсток жита на
розложених перевеслах лежать, як подоланi i ще не пов'язанi бранцi.
М а т и
(з сiнешнього порога)
Ходiте, женчики! вже ║ полудень.
К и л и н а
Та я сво║ скiнчила, он Лукаш
нiяк не вправиться.
Л у к а ш
Менi недовго.
М а т и
Ну, то кiнчай; а ви ходiть, Килинко!
Килина йде в хату. Дверi зачиняються. Мавка виходить з-пiд берези.
Л у к а ш
(трохи змiшався, побачивши ┐┐, але зараз оправився)
Ага, то ти? Ось дов'яжи снопiв,
а я пiду.
М а в к а
В'язати я не можу.
Л у к а ш
Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,
коли не хочеш помогти?
(В'яже сам).
М а в к а
Лукашу,
нехай ся жiнка бiльше не приходить, -
я не люблю ┐┐: вона лукава,
як видра.
Л у к а ш
Ти ┐┐ нiяк не зна║ш.
М а в к а
Нi, знаю! Чула смiх ┐┐ i голос.
Л у к а ш
Сього ще мало.
М а в к а
Нi, сього доволi.
Ся жiнка хижа, наче рись.
Л у к а ш
Iще що!
М а в к а
Нехай вона до нас у лiс не ходить.
Л у к а ш
(випростався)
А ти хiба вже лiсова цариця,
що так рядиш, хто ма║ в лiс ходити,
хто нi?
М а в к а
(сумно, з погрозою)
У лiсi ║ такi провалля,
захованi пiд хрустом та галуззям, -
не бачить ┐х нi звiр, анi людина,
аж поки не впаде...
Л у к а ш
Iще говорить
про хижiсть, про лукавство, - вже б мовчала!
Я бачу, ще не знав натури тве┐.
М а в к а
Я, може, i сама ┐┐ не знала...
Л у к а ш
Так от же слухай: якщо я тут маю
тебе питати, хто до мене смi║
ходити, а хто нi, то лiпше сам я
знов з лiсу заберуся на село.
Вже якось там не пропаду мiж людьми.
Бо я не став отут сидiти в тебе,
як лис у пастцi.
М а в к а
Я пасток на тебе
не наставляла. Ти прийшов по волi.
Л у к а ш
По волi ж i пiду, як тiльки схочу,
нiхто нiчим мене тут не прив'яже!
М а в к а
Чи я ж тебе коли в'язати хтiла?
Л у к а ш
Ну, то до чого ж цiла ся балачка?
Дов'язав останнього снопа i, не дивлячись на Мавку, пiшов до хати.
Мавка сiла в борознi над стернею i похилилась у смутнiй задумi.
Д я д ь к о Л е в
(виходить iз-за хати)
Чого се ти, небого, зажурилась?
М а в к а
(тихо, смутно)
Мина║ лiто, дядечку...
Л е в
Для тебе
воно таки журба. Я мiркував би,
що вже б тобi не тра верби на зиму.
М а в к а
А де ж я маю бути?
Л е в
Як на мене,
то не тiсна була б з тобою хата...
Коли ж сестра таку натуру ма║,
що з нею й не зговориш. Я вже брався
i так, i iнако... Якби то я
був тут господарем, то й не питався б;
та вже ж я ┐м вiддав сей грунт i хату,
то воля не моя. Я сам пiду
на зиму до села, до све┐ доми...
Якби ти на селi могла сидiти,
то я б тебе прийняв.
М а в к а
Нi, я не можу...
якби могла, пiшла б. Ви, дядьку, добрi.
Л е в
Хлiб добрий, дiвонько, а не людина.
Але, щоправда, я таки вподобав
породу вашу лiсову. Як буду
вмирати, то прийду, як звiр, до лiсу, -
отут пiд дубом хай i поховають...
Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,
як сива голова моя схитнеться?..
Де-де! ще й не такi були дуби,
та й тi┐ постинали... Зеленiй же
хоч до морозу, кучерявий друже,
а там... чи дасть бiг ще весни дiждати?..
(Сто┐ть, смутно похилившись на цiпок).
Мавка поволi вибира║ напiвзiв'ялi квiтки з пожатого жита i склада║ ┐х в
пучечок. З хати виходять мати, Килина I Лукаш.
М а т и
(до Килини)
Чого ви спiшитесь? Та ще посидьте!
К и л и н а
Ей, нi вже, дядинусю, я пiду.
Дивiть, уже нерано, - я боюся.
М а т и
Лукашу, ти провiв би.
Л у к а ш
Чом же, можу.
К и л и н а
(погляда║ на нього)
Та, май, робота ║...
М а т и
Яка робота
увечерi? Iди, синашу, йди
та надведи Килинку до дороги.
Самiй увечерi в сiй пущi сумно.
Та ще така хороша молодичка, -
коли б хто не напав!
К и л и н а
Ой дядинусю,
се ж ви мене тепер зовсiм злякали!
Лукашу, йдiм, поки не звечорiло,
а то й удвох боятимемось!
Л у к а ш
Я б то?
боявся в лiсi? Ого-го! помалу!
М а т и
Та вiн у мене хлопець молодець,
ви вже, Килинко, честi не уймайте!
К и л и н а
Нi, то я жартома...
(Завважа║ Лева).
Ов! дядьку Леве!
то ви-те вдома?
Л е в
(уда║, мов не дочув)
Га? iдiть здоровi!
(Йде собi в лiс).
К и л и н а
Ну, будьте вже здоровенькi, тiтусю!
(Хоче поцiлувати стару в руку, тая не да║, обтира║ собi рота фартухом i
тричi "з церемонi║ю" цiлу║ться з Килиною).
К и л и н а
(вже на ходi)
Живi бувайте, нас не забувайте!
М а т и
Веселi будьте та до нас прибудьте!
(Йде в хату i засову║ дверi за собою).
Мавка пiдводиться i тихою, наче втомленою, походою iде до озера, сiда║
на похилену вербу, склоня║ голову на руки i тихо плаче. Почина║ накрапати
дрiбний дощик, густою сiткою заволiка║ галяву, хату й гай.
Р у с а л к а
(пiдплива║ до берега i загляда║ до Мавки, здивована i цiкава)
Ти плачеш. Мавко?
М а в к а
Ти хiба нiколи
не плакала, Русалонько?
Р у с а л к а
0, я!
Як я заплачу на малу хвилинку,
то мусить хтось смiятися до смертi!
М а в к а
Русалко! ти нiколи не кохала...
Р у с а л к а
Я не кохала? НI, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжн║!
Кохання - як вода, - плавке та бистре,
рве, гра║, пестить, затяга║ й топить.
Де пал - воно кипить, а стрiне холод -
ста║ мов камiнь. От м о ║ кохання!
А те тво║ - солом'яного духу
дитина квола. Хилиться од вiтру,
пiд ноги стелеться. Зострiне iскру -
згорить не борючись, а потiм з нього
лишиться чорний згар та сивий попiл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить i кисне, як солома,
в водi холоднiй марно┐ досади,
пiд пiзнiми дощами каяття.
М а в к а
(пiдводить голову)
Ти кажеш - каяття? Спитай березу,
чи ка║ться вона за тi┐ ночi,
коли весняний вiтер розплiтав
┐й довгу косу?
Р у с а л к а
А чого ж суму║?
М а в к а
Що милого не може обiйняти,
навiки пригорнути довгим вiттям.
Р у с а л к а
Чому?
М а в к а
Бо милий той - весняний вiтер.
Р у с а л к а
Нащо ж було кохати ┐й такого?
М а в к а
Бо вiн був нiжний, той весняний легiт,
спiваючи, ┐й розвивав листочки,
милуючи, розмаяв ┐й вiночка
i, пестячи, кропив росою косу...
Так, так... вiн справжнiй був весняний вiтер,
та iншого вона б не покохала.
Р у с а л к а
Ну, то нехай тепер жалобу спустить
аж до землi, бо вiтра обiйняти
повiк не зможе - вiн уже пролинув.
(Тихо, без плеску, вiдплива║ вiд берега i зника║ в озерi).
Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Почина║ться
вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають
у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i
видко лiс - уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього
передзахiдного неба.
М а в к а
(тихо, з глибокою журбою)
Так... вiн уже пролинув...
Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй кире┐ барви старого золота з
темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю.
Л i с о в и к
Доню, доню,
як тяжко ти кара║шся за зраду!..
М а в к а
(пiдводить голову)
Кого я зрадила?
Л i с о в и к
Саму себе.
Покинула високе верховiття
i низько на дрiбнi стежки спустилась.
До кого ти подiбна? До служебки,
зарiбницi, що працею гiркою
окрайчик щастя хтiла заробити
i не змогла, та ще останнiй сором
┐й не да║ жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту нiч,
коли тво║ кохання розцвiлося:
була ти наче лiсова царiвна
у зорянiм вiнку на темних косах, -
тодi жадiбно руки простягало
до тебе щастя i несло дари !
М а в к а
Так що ж менi робить, коли всi зорi
погасли i в вiнку, i в серцi в мене?
Л i с о в и к
Не всi вiнки погинули для тебе.
Оглянься, подивись, яке тут свято!
Вдяг ясень-князь кирею золоту,
а дика рожа буйнi┐ корали.
Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур
на тiй калинi, що тебе квiтчала,
де соловей спiвав пiснi весiльнi.
Стара верба, смутна береза навiть
у златоглави й кармазини вбрались
на свято осенi. А тiльки ти
жебрацькi шмати скинути не хочеш,
бо ти забула, що нiяка туга
краси перемагати не повинна.
М а в к а
(поривчасто вста║)
То дай менi святковi шати, дiду!
Я буду знов як лiсова царiвна,
i щастя упаде менi до нiг,
благаючи мо║┐ ласки!
Л i с о в и к
Доню,
давно готовi шати для царiвни,
але вона десь бавилась, химерна,
убравшися для жарту за жебрачку.
Розкрива║ свою кирею i дiста║ досi заховану пiд нею пишну, злотом
гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiва║ багряницю поверху убрання
на Мавку; Мавка йде до калини, швидко лама║ на нiй червонi китицi ягiд,
звива║ собi вiночок, розпуска║ собi коси, квiтча║ться вiнком i склоня║ться
перед Лiсовиком, - вiн накида║ ┐й срiбний серпанок на голову.
Л i с о в и к
Тепер я вже за тебе не боюся.
(Поважно кивнувши ┐й головою, меткою походою йде в гущавину i зника║).
З лiсу вибiга║ Перелесник.
М а в к а
Знов ти?
(Намiря║ться втiкати).
П е р е л е с н и к
(зневажливо)
Не бiйся, не до тебе. Хтiв я
одвiдати Русалоньку, що в житi,
та бачу, вже вона заснула. Шкода...
А ти змарнiла щось.
М а в к а
(гордо)
Тобi зда║ться!
П е р е л е с н и к
Зда║ться, кажеш? Дай я придивлюся.
(Пiдходить до не┐. Мавка вiдступа║).
Та ти чого жаха║шся? Я знаю,
що ти заручена, - не зачеплю.
М а в к а
Геть! не глузуй!
П е р е л е с н и к
Та ти не сердься, - що ж,
коли я помилився... Слухай, Мавко,
давай лиш побрата║мось.
М а в к а
З тобою?
П е р е л е с н и к
А чом же нi? Тепер ми восени,
тепер, бач, навiть сонце прохололо,
i в нас простигла кров. Таж ми з тобою
колись були товаришi, а потiм
чи грались, чи кохались - трудно зважить, -
тепер настав братерства час. Дай руку.
Мавка трохи нерiшуче пода║ йому руку.
Дозволь покласти братнiй поцiлунок
на личенько тво║ блiде.
(Мавки одхиля║ться, вiн все-таки ┐┐ цiлу║).
О, квiти
на личеньку одразу зацвiли! -
цнотливi┐, незапашнi, осiннi...
(Не випускаючи ┐┐ руки, огляда║ться по галявi).
Поглянь, як там лiта║ павутиння,
кружля║ i виру║ у повiтрi...
Отак i ми...
(Раптом порива║ ┐┐ в танець).
Так от i ми
кинемось, ринемось
в коло сами!
Зорi пречистi,
iскри злотистi,
яснi та краснi вогнi променистi,
все, що блискуче, -
все те летюче,
все безупинного руху жагуче!
Так от i я...
так от i я...
Будь же мов iскра, кохана моя!
Прудко виру║ танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов
блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями
Перелесника.
М а в к а
Годi!.. ой годi!..
П е р е л е с н и к
В щирiй загодi
не зупиняйся, кохана, й на мить!
Щастя - то зрада,
будь тому рада, -
тим воно й гарне, що вiчно летить!
Танець робиться шаленим.
Звиймося!
Злиймося!
Вихром завиймося!
Жиймо!
зажиймо
вогнистого раю!
М а в к а
Годi!.. пусти мене... Млiю... вмираю.
(Голова ┐┐ пада║ йому на плече, руки опускаються, вiн мчить ┐┐ в танцi
омлiлу).
Раптом з-пiд землi з'явля║ться темне, широке, страшне Марище.
М а р и щ е
Вiддай менi мо║. Пусти ┐┐.
П е р е л е с н и к
(спиня║ться i випуска║ Мавку з рук, вона безвладно спуска║ться на
траву)
Хто ти такий?
М а р и щ е
Чи ти мене не зна║ш? -
"Той, що в скалi сидить".
Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка
очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару,
що простяга║ руки взяти ┐┐.
М а в к а
Нi, я не хочу!
Не хочу я до тебе! Я жива!
"Т о й, щ о в с к а л i с и д и т ь"
Я поведу тебе в далекий край,
незнаний край, де тихi, темнi води
спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi,
мовчазнi скелi там стоять над ними
нiмими свiдками подiй, що вмерли.
Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля
не шелестить, не навiва║ мрiй,
зрадливих мрiй, що не дають заснути,
i не заносить вiтер жадних спiвiв
про недосяжну волю; не горить
вогонь жерущий; гострi блискавицi
ламаються об скелi i не можуть
пробитися в твердиню тьми й спокою
Тебе вiзьму я. Ти туди належиш:
ти блiднеш вiд огню, вiд руху млi║ш,
для тебе щастя - тiнь, ти нежива.
М а в к а
(вста║)
Нi! я жива! Я буду вiчно жити!
Я в серцi маю те, що не вмира║.
М а р и щ е
Почiм ти зна║ш те?
М а в к а
По тiм, що муку
свою люблю i ┐й даю життя.
Коли б могла я тiльки захотiти
┐┐ забути, я пiшла б з тобою,
але нiяка сила в цiлiм свiтi
не дасть менi бажання забуття.
В лiсi чу║ться шелест людсько┐ ходи.
Ось той iде, що дав менi ту муку!
Зникай, Маро! Iде моя надiя!
"Той, що в скалi сидить" вiдступа║ться в темнi хащi i там притаю║ться.
З лiсу виходить Лукаш.
Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя ┐┐ вiдбива║ смертельною блiдiстю
проти яскраво┐ одежi, конаюча надiя розширила ┐┐ великi темнi очi, рухи в
не┐ поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обрива║ться.
Л ук а ш
(побачивши ┐┐)
Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?
(Поспiша║ до хати, стука║ в дверi, мати вiдчиня║, не виходячи, Лукаш до
матерi на порозi).
Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, -
Я взавтра засилаюсь до Килини!
(Iде в хату, дверi зачиняються).
"Той, що в скалi сидить" виходить i пода║ться до Мавки.
М а в к а
(зрива║ з себе багряницю)
Бери мене! Я хочу забуття!"
Той, що в скалi сидить" торка║ться до Мавки; вона, крикнувши, пада║
йому на руки, вiн закида║ на не┐ свою чорну кирею. Обо║ западаються в
землю.
ДIЯ III
Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в
хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, у┐дливо
хававкають пущики. Раптом все покрива║ться протяглим сумним вовчим виттям,
що розляга║ться все дужче, дужче i враз обрива║ться. Наста║ тиша.
Почина║ться хворе свiтання пiзньо┐ осенi. Безлистий лiс ледве мрi║ проти
попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi сну║ться розтрiпаний
морок. Лукашева хата почина║ бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнi║ якась
постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати
Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на
грудях красi║ маленький калиновий пучечок.
Коли розвидня║ться, на галявi ста║ видко великий пеньок, там, де стояв
колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не
порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi
з вовчого хутра.
Л i с о в и к
(придивляючись до постатi пiд хатою)
Ти, донечко?
М а в к а
(трохи поступа║ до нього)
Се я.
Л i с о в и к
Невже пустив
тебе назад "Той, що в скалi сидить"?
М а в к а
Ти визволив мене сво┐м злочином.
Л i с о в и к
Ту помсту ти злочином назива║ш,
ту справедливу помсту, що завдав я
зрадливому коханцевi тво║му?
Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн
самотнього несвiтського одчаю,
блукаючи в подобi вовчiй лiсом?
Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, ви║,
хай прагне кровi людсько┐, - не вгасить
сво║┐ муки зло┐!
М а в к а
Не радiй,
бо я його порятувала. В серцi
знайшла я те║ слово чарiвне,
що й озвiрiлих в люди поверта║.
Л i с о в и к
(тупа║ зо злостi ногою i лама║ з трiском свого цiпка)
Не гiдна ти дочкою лiсу зватись!
бо в тебе дух не вiльний лiсовий,
а хатнiй рабський!
М а в к а
О, коли б ти знав,
коли б ти знав, як страшно то було...
Я спала сном камiнним у печерi
глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй,
коли спотворений пробився голос
крiзь неприступнi скелi, i виття
протягле, дике сумно розiслалось
по темних, мертвих водах i збудило
мiж скелями луну давно померлу...
I я прокинулась. Вогнем пiдземним
мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп,
i вирвалась я знов на свiт. I слово
уста мо┐ нiмi┐ оживило,
i я вчинила диво... Я збагнула,
що забуття не суджено менi.
Л i с о в и к
Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою?
Чи то й його невдячнiсть невмируща
так, як тво║ кохання?
М а в к а
Ох, дiдусю!
якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй
упав менi до нiг, мов ясень втятий...
I з долу вгору вiн до мене звiв
такий болючий погляд, повний туги
i каяття палкого, без надi┐...
Людина тiльки може так дивитись!..
Я ще до мови не прийшла, як вiн
схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене
тремтячими руками заслонився,
i кинувся, не мовлячи нi слова,
в байрак терновий, там i зник з очей.
Л i с о в и к
I що ж тепер ти дума║ш робити?
М а в к а
Не знаю... Я тепер, як тiнь, блукаю
край се┐ хати. Я не маю сили
покинути ┐┐... Я серцем чую -
вiн вернеться сюди...
Лiсовик мовчки журливо хита║ головою. Мавка знов прихиля║ться до стiни.
Л i с о в и к
Дитино бiдна,
чого ти йшла вiд нас у край понурий?
Невже нема спочинку в рiднiм гаю?
Дивись, он жде тебе твоя верба,
вона давно вже ложе постелила
i журиться, що ти десь забарилась.
Iди спочинь.
М а в к а
(тихо)
Не можу я, дiдусю.
Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чу║ться навiсний
тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиня║ться.
К у ц ь
(вискаку║ з-за хати, потираючи руки, i спиня║ться, побачивши Мавку)
Ти, Мавко, тут?
М а в к а
А ти чого ника║ш?
К у ц ь
Я ┐м коня притяг за гичку в стайню.
Гаразд мене поповозив востанн║,
вже не возитиме нiкого бiльше!
М а в к а
Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс!
Се так держиш умову з дядьком Левом?
К у ц ь
Умова наша вмерла вкупi з ним.
М а в к а
Як? Дядько Лев умер?
К у ц ь
Он i могила.
Пiд дубом поховали, а прийшлося
коло пенька старому спочивати.
М а в к а
Обо║ полягли... Вiн пречував,
що вже йому сей рiк не зимувати...
(Надходить до могили).
Ой як же плаче серце по тобi,
║диний друже мiй! Якби я мала
живущi сльози, я б зросила землю,
барвiнок би зростила невмирущий
на сiй могилi. А тепер я вбога,
мiй жаль спада║, наче мертвий лист...
К у ц ь
Жаль не пристав менi, а все ж я мушу
признатися - таки старого шкода,
бо вiн умiв тримати з нами згоду.
Було, i цапа чорного держить
при конях, щоб я мав на чому ┐здить.
Я блискавкою мчу, було, на цапi,
а коники стоять собi спокiйно.
От сi баби зовсiм не вмiють жити
як слiд iз нами, - цапа продали,
зрубали дуба. Зрушили умову.
Ну й я ж вiддячив ┐м! Найкращi конi
на смерть за┐здив; куплять - знов за┐жджу.
Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала,
гарненько попросив, щоб ┐м корови
геть-чисто попсувала. Хай же знають!
Ще ж Водяник стiжка ┐м пiдмочив,
а Потерчата збiжжя погно┐ли,
Пропасниця ┐х досi б'║ за те,
що озеро коноплями згидили.
Не буде ┐м добра тепер у лiсi!
Вже тут навколо хати й Злиднi ходять.
З л и д н i
(малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на
обличчi, з'являються з-за кутка хатнього)
Ми тут! А хто нас кличе?
М а в к а
(кида║ться ┐м навперейми до дверей)
Геть! Щезайте!
Нiхто не кликав вас!
О д и н З л и д е н ь
Злетiло слово -
назад не вернеться.
З л и д н i
(обсiдають порiг)
Коли б там швидше
нам дверi вiдчинили, - ми голоднi!
М а в к а
Я не пущу туди!
З л и д н i
То дай нам ┐стиI
М а в к а
(з жахом)
Нiчого я не маю...
З л и д н i
Дай калину
оту, що носиш коло серця! Дай!
М а в к а
Се кров моя!
З л и д н i
Дарма! Ми любим кров.
Один Злидень кида║ться ┐й на груди, смокче калину, iншi сiпають його,
щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки.
К у ц ь
Ей, Злиднi, залишiть - то не людина!
Злиднi спиняються, цокотять зубами i свищуть вiд голоду.
З л и д н i
(до Куця)
Так дай нам ┐сти, бо й тебе з'┐мо!
(Кидаються до Куця, той вiдскаку║),
К у ц ь
Ну-ну, помалу!
З л и д н i
псти! Ми голоднi!!
К у ц ь
Стривайте, зараз я збуджу бабiв, -
вам буде ┐жа, а менi забава.
(Бере грудку землi, кида║ в вiкно i розбива║ шибку),
Г о л о с м а т е р i Л у к а ш е в о ┐
(в хатi)
Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!
К у ц ь
(до Злиднiв пошепки)
А бачите - прокинулась. Ось хутко
покличе вас. Тепер посидьте тихо,
а то ще заклене стара вас так,
що й в землю ввiйдете, - вона се вмi║.
Злиднi скулюються пiд порогом темною купою. З хати чутно крiзь розбиту
шибку рухи вставання матерi, потiм ┐┐ голос, а згодом Килинин.
Г о л о с м а т е р и н
О, вже й розвиднилось, а та все спить.
Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!
Бодай навiк заснула... Встань! А встань,
бодай ти вже не встала!
Г о л о с К и л и н и
(заспано)
Та чого там?
М а т и
(у┐дливо)
Пора ж тобi коровицю здо┐ти,
оту молочну, турського заводу,
що ти ще за небiжчика придбала.
К и л и н а
(вже прочумавшись)
Я тi┐ подою, що тут застала,
та нацiджу три краплi молока -
хунт масла буде...
М а т и
Отже й не змовчить!
Хто ж винен, що набiлу в нас не стало?
З такою господинею... ой горе!
Ну вже й невiсточка! I де взялася
на нашу голову?
К и л и н а
А хто ж велiв
до мене засилатися? Таж мали
отут якусь задрипанку, - було вам
прийняти та прибрати хорошенько,
от i була б невiсточка до мислi!
М а т и
А що ж - гада║ш, нi? Таки й була б!
Дурний Лукаш, що промiняв на тебе;
бо то було таке покiрне, добре,
хоч прикладай до рани... Узива║ш
┐┐ задрипанкою, а сама
┐┐ зелену сукню перешила
та й досi сова║ш - нема║ встиду!
К и л и н а
Та вже ж, у вас находишся в новому!..
Он чоловiка десь повiтря носить,
а ти бiдуй з свекрушиськом проклятим, -
нi жiнка, нi вдова - якась покидька!
М а т и
Який би чоловiк з тобою всидiв?
Бiдо напрасна! Що було - то з'┐ла
з дiтиськами сво┐ми, - он, сидять! -
бодай так вас самих посiли злиднi!
К и л и н а
Нехай того посядуть, хто ┐х кличе!
На сих словах одчина║ дверi з хати. Куць утiка║ в болото. Злиднi
схоплюються i забiгають у сiни.
Килина з вiдром у руках шпарко пробiга║ до лiсового потоку, з гуркотом
набира║ вiдром воду i верта║ться назад уже трохи тихшою ходою. Завважа║
близько дверей Мавку, що сто┐ть при стiнi знесилена, спустивши сивий
серпанок на обличчя.
Килина
(спиня║ться i становить вiдро долi)
А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п'яна,
чи, може, змерзла?
(Термосить Мавку за плече).
М а в к а
(насилу, мов борючися з тяжкою зморою)
Сон мене змага║...
Зимовий сон...
К и л и н а
(вiдслоня║ ┐й обличчя i пiзна║)
Чого сюди прийшла ?
Тобi не заплатили за роботу?
М а в к а
(як i перше)
Менi нiхто не може заплатити.
К и л и н а
До кого ти прийшла? Його нема.
Я знаю, ти до нього! Признавайся -
вiн твiй коханок?
М а в к а
(так само)
Колись був ранок
ясний, веселий, не той, що тепер...
вiн уже вмер...
К и л и н а
Ти божевiльна!
М а в к а
(так само)
ВIльна я, вiльна...
Сунеться хмарка по небу повiльна...
йде безпричальна, сумна, безпривiтна...
Де ж блискавиця блакитна?
К и л и н а
(сiпа║ ┐┐ за руку)
Геть! не мороч мене! Чого сто┐ш?
М а в к а
(притомнiше, вiдступаючи од дверей)
Стою та дивлюся, якi ви щасливi.
К и л и н а
А щоб ти стояла у чудi та в дивi!
Мавка змiня║ться раптом у вербу з сухим листом та плакучим гiллям.
К и л и н а
(оговтавшись вiд здумiння, ворожо)
Чи ба! Я в добрий час тобi сказала!
Ну-ну, тепер недовго насто┐шся!..
Х л о п ч и к
(вибiга║ з хати. До Килини)
Ой мамо, де ви-те? Ми ┐сти хочем,
а баба не дають!
К и л и н а
Ей, одчепися!
(Нишком, нахилившись до нього).
Я там пiд печею пирiг сховала, -
як баба вийде до комори, - з'┐жте.
Х л о п ч и к
Ви-те суху вербу встромили тута?
Та й нащо то?
К и л и н а
Тобi до всього дiло!
Х л о п ч и к
Я з не┐ врiжу дудочку!
К и л и н а
Про мене!
Хлопчик вирiзу║ гiлку з верби i верта║ться в хату. З лiсу виходить
Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.
К и л и н а
(скрику║ радiсно, вгледiвши його, але зараз же досада таму║ ┐й радiсть)
Таки явився! Де тебе носило
так довго?
Л у к а ш
Не питай!
К и л и н а
Ще й не питай!
Тягався, волочився, лихо зна║
де, по яких свiтах, та й "не питай"!
Ой любчику, не тра менi й питати...
Вже десь ота корчма сто┐ть на свiтi,
що в нiй балю║ досi свита й шапка.
Л у к а ш
Не був я в корчмi...
К и л и н а
Хто, дурний, повiрить?
(Заводить).
Втопила ж я головоньку навiки
за сим п'яницею!
Л у к а ш
Мовчи! Не скигли!!
Килина спиня║ться, глянувши на нього з острахом.
Ось я тебе тепера попитаю!
Де дядькiв дуб, що он пеньок стримить?
К и л и н а
(спочатку збилась, але хутко стямилась)
А що ж ми мали тута - голод ┐сти?
Прийшли купцi, купили, та й уже.
Велике щастя - дуб!
Л у к а ш
Таж дядько Лев
заклявся не рубати.
К и л и н а
Дядька Лева
нема на свiтi, - що з його закляття?
Хiба ж то ти заклявся або я?
Та я б i цiлий лiс продати рада
або протеребити, - був би грунт,
як у людей, не ся чортiвська пуща.
Таж тут, як вечiр, - виткнутися страшно!
I що нам з того лiсу за добро?
Стика║мось по нiм, як вовкулаки,
ще й справдi вовкулаками зави║м!
Л у к а ш
Цить! цить! не говори! Мовчи!
(В голосi його чутно божевiльний жах),
Ти кажеш
продати лiс... зрубати... а тодi вже
не буде так... як ти казала?
К и л и н а
Як?
Що вовк...
Л у к а ш
(затуля║ ┐й рота)
Нi, не кажи!
К и л и н а
(визволившись вiд нього)
Та бiйся бога!
Ти впився, чи вдурiв, чи хто наврочив?
Ходи до хати.
Л у к а ш
Зараз... я пiду...
от тiльки... тiльки... ще води нап'юся!
(Ста║ навколiшки i п'║ з вiдра. Потiм уста║ i дивиться задумливо
поперед себе, не рушаючи з мiсця).
К и л и н а
Ну? Що ж ти дума║ш?
Л у к а ш
Я? Так... не знаю...
(Вагаючись).
Чи тут нiхто не був без мене?
К и л и н а
(шорстко)
Хто ж би
тут бути мав?
Л у к а ш
(спустивши очi)
Не знаю...
К и л и н а
(злiсно посмiхнувшись)
Ти не зна║ш,
то, може, я що знаю.
Л у к а ш
(тривожно)
Ти?
К и л и н а
А що ж!
Я вiдаю, кого ти дожида║ш,
та тiльки ба! - шкода твого ждання!
Якщо й було, то вже в стовпець пiшло...
Л у к а ш
Що ти говориш?
К и л и н а
Те, що чу║ш.
М а т и
(вибiга║ з хати i кида║ться з обiймами до Лукаша. Вiн холодно прийма║
те вiтання)
Сину!..
Ой синоньку! Ой що ж я набiдилась
з отею вiдьмою!
Л у к а ш
(здригнувшись)
З якою?
М а т и
(показу║ на Килину)
З тею ж!
Л у к а ш
(зневажливо всмiхаючись)
I та вже вiдьма? Ба, то вже судилось
вiдьомською свекрухою вам бути.
Та хто ж вам винен? Ви ж ┐┐ хотiли.
М а т и
Якби ж я знала, що вона така
нехлюя, некукiбниця!..
К и л и н а
(впада║ в рiч)
Ой горе!
Хто б говорив! Уже таких вiдьом,
таких нехлюй, як ти, свiт не видав!
Ну вже ж i матiнка, Лукашу, в тебе! -
залiзо - й те перегризе!
Л у к а ш
А ти,
я бачу, десь мiцнiша вiд залiза.
К и л и н а
Вiд тебе дочекаюсь оборони!
Тако┐ матерi такий i син!
Якого ж лиха брав мене? Щоб тута
помiтувано мною?
М а т и
(до Лукаша)
Та невже ж ти
не скажеш ┐й стулити губу? Що ж то,
чи я ┐й поштурховисько якесь?
Л у к а ш
Та дайте ви менi годину чисту!
Ви хочете, щоб я не тiльки з хати,
а з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду!
К и л и н а
(до матерi)
А що? дiждалась?
М а т и
Щоб ти так дiждала
вiд свого сина!
(Розлючена йде до хати, на порозi стрiча║ться з Килининим сином, що
вибiга║ з сопiлкою в руках).
Оступися, злидню!
(Штурха║ хлопця i заходить в хату, тряснувши дверима).
Х л о п ч и к
Ви-те прийшли вже, тату?
Л у к а ш
Вже, мiй сину.
(На словi "сину" кладе iронiчний притиск).
К и л и н а
(вражена)
Ну, то скажи йому, як ма║ звати, -
уже ж не дядьком?
Л у к а ш
(трохи присоромлений)
Та хiба ж я що?
Ходи, ходи сюди, малий, не бiйся.
(Гладить хлопця по бiлiй голiвцi).
Чи то ти сам зробив сопiлку?
Х л о п ч и к
Сам.
Та я не вмiю грати. Коб ви-те!
(Простяга║ Лукашевi сопiлку),
Л у к а ш
Ей, хлопче, вже мо║ грання минулось!..
(Смутно задуму║ться).
Х л о п ч и к
(пхикаючи)
I! то ви-те не хочете! Ну, мамо,
чом тато не хотять менi заграти?
К и л и н а
Iще чого! Потрiбне те грання!
Л у к а ш
А дай сюди сопiлочку.
(Бере сопiлку).
Хороша.
З верби зробив?
Х л о п ч и к
А що ж,, он з те┐-о.
(Показу║ на вербу, що сталася з Мавки).
Л у к а ш
Щось наче я ┐┐ не бачив тута.
(До Килини).
Ти посадила?
К и л и н а
Хто б ┐┐ садив?
Стирчав кiлок вербовий та й розрiсся.
Тут як з води росте - таже дощi!
Х л о п ч и к
(вередливо)
Чому ви-те не гра║те?
Л у к а ш
(задумливо)
Заграти?..
(Почина║ грати [мелодiя N 14] спершу тихенько, далi голоснiше; зводить
згодом на ту веснянку [мелодiя N 8], що колись грав Мавцi. Голос сопiлки
[при повтореннi гри на сопiлцi мелодi┐ N 8] почина║ промовляти словами).
"Як солодко гра║,
як глибоко кра║,
розтина║ менi груди, серденько вийма║..."
Л у к а ш
(випуска║ з рук сопiлку)
Ой! Що се за сопiлка? Чари! Чари!
Хлопчик, злякавшись крику, втiк до хати.
Кажи, чаклунко, що то за верба?
(Хапа║ Килину за плече).
К и л и н а
Та вiдчепися, вiдки маю знати?
Я з кодлом лiсовим не накладаю
так, як твiй рiд! Зрубай ┐┐, як хочеш,
хiба я бороню? Ось на й сокиру.
(Витяга║ йому з сiней сокиру).
Л у к а ш
(узявши сокиру, пiдiйшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона
стенулась i зашелестiла сухим листом. Вiн замахнувся удруге i спустив
руки)
Нi, руки не здiймаються, не можу...
чогось за серце стисло...
К и л и н а
Дай-но я!
(Вихоплю║ вiд Лукаша сокиру i широко замаху║ться на вербу).
В сю мить з неба вогненним змi║м-метеором злiта║ Перелесник i обiйма║
вербу.
П е р е л е с н и к
Я визволю тебе, моя кохана!
Верба раптом спалаху║ вогнем. Досягнувши верховiття, вогонь
перекида║ться на хату, солом'яна стрiха займа║ться, пожежа швидко пойма║
хату. МатиЛукашева i Килининi дiти вибiгаютьз хати з криком: "Горить!
Горить! Рятуйте! Ой пожежа!.." Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з
вогню, що тiльки можна вихопити, i на клунках та мiшках виносять скулених
Злиднiв, що потiм ховаються у тi мiшки. Дiти бiгають з коновками до води,
заливають вогонь, але вiн iще дужче розгоря║ться.
М а т и
(до Лукаша)
Чого сто┐ш? Рятуй сво║ добро!
Л у к а ш
(втупивши очi в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвiтом)
Добро? А може, там згорить i лихо?..
Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля
провалю║ться, i вся хата оберта║ться в кострище. Надходить важка бiла
хмара, i почина║ йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не ста║
нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показу║, де пожежа. Згодом
багряна пляма гасне, i коли снiг рiдша║, то видко чорну пожарину, що диму║
i сичить од вогкостi. Матерi Лукашево┐ i дiтей Килининих та клункiв з
добром уже не видко. Крiзь снiг мрi║ недопалений оборiг, вiз та дещо з
хлiборобського начиння.
К и л и н а
(з останнiм клунком у руках, сiпа║ Лукаша за рукав)
Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв?
Хоч би помiг менi носити клунки!
Л у к а ш
Та вже ж ви повиносили всi злиднi.
К и л и н а
Бийся по губi! Що се ти говориш?
Л у к а ш
(смi║ться тихим, дивним смiхом)
Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш...
Тепер я мудрий став...
К и л и н а
(злякана)
Ой чоловiче,
щось ти таке говориш... я боюся!
Л у к а ш
Чого бо┐шся? Дурня не боялась,
а мудрого бо┐шся?
К и л и н а
Лукашуню,
ходiмо на село!
Л у к а ш
Я не пiду.
Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду.
К и л и н а
Та що ж ти тут робитимеш?
Л у к а ш
А треба
все щось робити?
К и л и н а
Як же ма║м жити?
Л у к а ш
А треба жити?
К и л и н а
Пробi, чоловiче,
чи ти вже в голову зайшов, чи що?
То так тобi з переляку зробилось.
Ходiмо на село, закличу бабу, -
тра вилляти переполох!
(Тягне його за руку).
Л у к а ш
(дивиться на не┐ з легковажною усмiшкою)
А хто ж тут
недогаркiв отих глядiти буде?
(Показу║ на вiз i начиння).
К и л и н а
(господарно)
Ой правда, правда, ще порозтягають!
Аби довiдалися, що горiло,
то й набiжать з села людиська тi┐!
То вже хiба постiй тут, Лукашуню.
Я побiжу десь коней попрошу, -
бо нашi ж геть у стайнi попеклися! -
то зберемо на вiз та й завеземо
десь до родини тве┐, може, пустять...
Ой горе! Якось треба рятуватись...
Останнi слова промовля║, вже бiжучи до лiсу. Лукаш проводжа║ ┐┐ тихим
смiхом. Незабаром ┐┐ не ста║ видко.
Вiд лiсу наближа║ться якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй
сорочцi i в бiлiй, зав'язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде
хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиня║ться i низько нахиля║ться,
немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиня║ться бiля ожинових
кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випросту║ться, i тодi видно ┐┐
змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого.
Л у к а ш
Хто ти? Що ти тут робиш?
П о с т а т ь
Я - загублена Доля.
Завела мене в дебрi
нерозумна сваволя.
А тепер я блукаю,
наче морок по гаю,
низько припадаю, стежечки шукаю
до минулого раю.
Ой уже ж тая стежка
бiлим снiгом припала...
Ой уже ж я в сих дебрях
десь навiки пропала!..
Л у к а ш
Уломи ж, моя Доле,
хоч отую ожину,
щоб собi промести, по снiгу провести
хоч маленьку стежину!
Д о л я
Ой колись я навеснi
тут по гаю ходила,
по стежках на признаку
дивоцвiти садила.
Ти стоптав дивоцвiти
без ваги попiд ноги...
Скрiзь терни-байраки, та й нема признаки,
де шукати дороги.
Л у к а ш
Прогорни, моя Доле,
хоч руками долинку,
чи не знайдеш пiд снiгом
з дивоцвiту стеблинку.
Д о л я
Похололи вже руки,
що й пучками - не рушу...
Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу,
що загинути мушу.
(Застогнавши, руша║),
Л у к а ш
(простягаючи руки до не┐)
Ой скажи, дай пораду,
як прожити без долi!
Д о л я
(показу║ на землю в нього пiд ногами)
Як одрiзана гiлка,
що валя║ться долi!
(Iде, хиляючись, i зника║ в снiгах).
Лукаш нахиля║ться до того мiсця, що показала Доля, знаходить вербову
сопiлку, що був кинув, бере ┐┐ до рук i йде по бiлiй галявi до берези.
Сiда║ пiд посивiлим вiд снiгу довгим вiттям i крутить в руках сопiлочку,
часом усмiхаючись, як дитина. Легка, бiла, прозора постать, що з обличчя
нагаду║ Мавку, з'явля║ться з-за берези i схиля║ться над Лукашем.
П о с т а т ь М а в к и
Заграй, заграй, дай голос мому серцю!
Воно ж одно лишилося вiд мене.
Л у к а ш
Се ти?.. Ти упирицею прийшла,
щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
(Розкрива║ груди).
Живи мо║ю кров'ю! Так i треба,
бо я тебе занапастив...
М а в к а
Нi, милий,
ти душу дав менi, як гострий нiж
да║ вербовiй тихiй гiлцi голос.
Л у к а ш
Я душу дав тобi? А тiло збавив!
Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара!
(З невимовною тугою дивиться на не┐).
М а в к а
О, не журися за тiло!
Ясним вогнем засвiтилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вiльними iскрами вгору злетiло.
Легкий, пухкий попiлець
ляже, вернувшися, в рiдну землицю,
вкупi з водою там зростить вербицю, -
стане початком тодi мiй кiнець.
Будуть приходити люди,
вбогi й багатi, веселi й сумнi,
радощi й тугу нестимуть менi,
┐м промовляти душа моя буде.
Я обiзвуся до них
шелестом тихим вербово┐ гiлки,
голосом нiжним тонко┐ сопiлки,
смутними росами з вiтiв мо┐х.
Я ┐м тодi проспiваю
все, що колись ти для мене спiвав,
ще як напровеснi тут вигравав,
мрi┐ збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!
Лукаш почина║ грати. Спочатку гра його [мелодi┐ N 15 i 16] сумна як
зимовий вiтер, як жаль про щось загублене i незабутн║, але хутко
переможний спiв кохання [мелодiя N 10, тiльки звучить голоснiше,
жагливiше, нiж у першiй дi┐] покрива║ тугу. Як мiниться музика, так
мiниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, веснянi гуки
озиваються в заквiтлiм гаю, тьмяний зимовий день змiня║ться в ясну,
мiсячну весняну нiч. Мавка спалаху║ раптом давньою красою у зорянiм вiнцi.
Лукаш кида║ться до не┐ з покликом щастя.
Вiтер збива║ бiлий цвiт з дерев. Цвiт лине, лине i закрива║ закохану
пару, далi переходить у густу снiговицю. Коли вона трохи ушухла, видко
знов зимовий кра║вид, з важким навiсом снiгу на вiтах дерев. Лукаш сидить
сам, прихилившись до берези, з сопiлкою в руках, очi йому заплющенi, на
устах застиг щасливий усмiх. Вiн сидить без руху. Снiг шапкою налiг йому
на голову, запорошив усю постать i пада║, пада║ без кiнця...
[25/VII 1911 р.]
** ОДЕРЖИМА **
(Драматична поема)
I
Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонтi ледве мрiють човни
коло берега i чорнi║ люд, що хмарою залiг далекий берег.
Мiрiам, "одержима духом", в глибокiй тузi блука║ помiж камiнням понад
берегом, далi зiходить на шпиль скелi i дивиться не па берог, а в глибину
пустелi, вона бачить там когось удалинi.
М i р i а м
Вiн там, вiн все сидить так нерухомо,
як те камiння, що навколо нього.
Над ним - менi зда║ться, я те бачу, -
нависли думи хмарою важкою,
от-от з них стрiлить ясна блискавиця
i цiлий свiт ося║. Ох, коли ж,
коли вона розiб'║ темну хмару?
Хоч би мене убила блискавиця,
я прагну, прагну, щоб вона злетiла,
щоб хоч на мить чоло те просiяло.
Годiвлю дав юрбi, тiлам i душам,
всiм дав спокiй, а сам у сiй пустелi
пасе думок отари незчисленнi.
Нема ┐м впину, а йому спочинку...
Який вiн одинокий, боже правий!
Невже йому не можна помогти?
Невже вiн завжди буде одинокий?
"Месiя прийде в славi свiт судити", -
так сказано в пророцтвi, бiльш нiчого.
I правда, й милосердя - все для свiта,
а для Месi┐ що? Чи тiльки слава?
"Вiйна i звада, смерть, недуги зникнуть,
мир буде на землi i щастя в людях..."
А для Месi┐? - знову "слава в вишнiх"?
I тiльки слава? О, яка ж то кара
Месi║ю, що свiт ряту║, бути!
Всiм дати щастя i нещасним бути,
нещасним, так, бо вiчно одиноким.
Хто мiг би врятувать його самого
вiд самотини, вiд страшно┐ слави?
(Пригнiчена раптовою втомою, сiда║ пiд скелею i схиля║ться на камiнь).
Чого ж се я слiдом за ним блукаю?
Чого? Сама не знаю. Певне, дух
мене сюди завiв на певну згубу.
Ну, що ж! нехай! Менi тут гинуть краще,
нiж в iншiм мiсцi. Я загину тут,
я вигострила погляд у пустинi,
мов соколиний зiр, - все виглядала,
чи вiн хоч не подивиться на мене?
Не подивився i не обернувся...
Занадто вже буйна була надiя!
Чого ж я сподiвалась?.. Я не знаю!
(Розхитуючись, як тi, що голосять на гробi, спiва║ стиха тужливу схiдну
пiсню, довго, без слiв.).
Про се спiвати можна, а сказати
слiв не ста║.
(Спiва║ знов).
Яка була юрба
за ним, як вiн ходив по Галiле┐.
I кожний встиг торкнути хоч одежу,
хоч край плаща Месi┐, тiльки я
торкнути не посмiла, бо нiчого
просить не мала в нього: нi здоров'я,
нi страви на безхлiб'┐. Я не знаю,
чого я йшла з юрбою...
(Спiва║ знов)
Вiн нiкому
не вiдмовляв потiхи i поради.
Кому що бракувало, вiн давав.
(Спiва║)
А що ж менi браку║? О Месi║,
ти, може, зна║ш?!
Незамiтно для Мiрiам Месiя наблизився до не┐ з-за скелi, надiйшовши з
пустинi, i схилився над нею.
М е с i я
Знаю, Мiрiам!
М i р i а м
(жахнулась)
Учителю!
М е с i я
Не бiйся, жiнко, спокiй
я хочу дать тобi.
М i р i а м
О, я не хочу,
не хочу я спокою!
М е с i я
(лагiдно i разом суворо)
Мiрiам,
Се дух в тобi говорить. Чом не хочеш?
Спокою прагне всякий.
М i р i а м
Але ти,
учителю, покинув той спокiй,
що був у тебе в тихiм Назаретi.
М е с i я
Ти дорiвнятись хочеш...
М i р i а м
(з поривом)
Нi, Месi║,
я не рiвняюся до тебе, нi!
Я знаю те, що я нещасна жiнка.
М е с i я
Так нащо ж ти зрiка║шся спокою,
║дино┐ потiхи всiх нещасних?
М i р i а м
(з раптозою одвагою)
Бо ти його не ма║ш, сине божий!
М е с i я
Яке тобi до мене дiло, жiнко?
Мiрiам, знищена, збентежена, закривав лице покривалом i поверта║ться
йти геть.
М е с i я
Стiй, Мiрiам, скажи, ти в мене вiриш?
М i р i а м
(не одкрива║ лиця)
Я вiрю, що ти божий син, Месi║,
i всiм, окрiм мене, даси рятунок.
М е с i я
Усiм, крiм тебе, жiнко?
М i р i а м
Ти сказав.
М е с i я
Я не сказав того.
М i р i а м
Та я те чула.
Прости, учителю, я мушу йти.
(Вiдступа║).
М е с i я
Куди ти йдеш?
М i р i а м
Не знаю. Так, на безвiсть.
М е с i я
Чого ж та йдеш?
М i р i а м
Бо мушу йти.
М е с i я
Навiщо?
М i р i а м
.
Ти зна║ш. Ти - Месiя! Я не знаю.
М е с i я
Зостанься тут.
Мiрiам мовчки спиня║ться.
М е с i я
Скажи менi, ти чула,
що говорив я людям?
М i р i а м
Так, Месi║.
М е с i я
Ти прийняла мо┐ слова?
М i р i а м
Нiколи
я не забуду ┐х.
М е с i я
I вслiд ┐х пiдеш?
М i р i а м
Вони слiдом за мною пiдуть всюди,
волаючи: "Ти йдеiп в неправу путь!"
I, мов на жар пекучий, наступати
я буду на слова тво┐ огнистi, -
слiди мо┐ вiд них кривавi будуть.
М е с i я
Уперта рiч твоя, ти мов рабиня,
що зна║ волю пана i не слуха.
Таких рабiв сувора кара жде.
М i р i а м
(пада║ навколiшки)
О горе! Впала вже на мене кара,
i вже ┐┐ нiхто не здiйме з мене!
М е с i я
У тебе мало вiри. Якби ти
хоч зерня вiри мала...
М i р i а м
О, я вiрю,
без краю вiрю в тебе, сине божий,
та я не вiрю в себе! Я не вiрю,
щоб я могла тво┐ слова прийняти.
М е с i я
Таке смирення гiрше вiд гординi.
М i р i а м
О, сто раз гiрше, я те добре знаю,
i з того розпач мiй.
М е с i я
Ти не наводь
обмови зайво┐ на власну душу, -
такою чорною вона не може бути.
М i р i а м
О нi, учителю, вона чорнiша,
нiж хата-пустка, що пiсля пожежi
чорнi║ порожнечею. Вода
тво┐х речей, цiлюща та живуща,
душi мо║┐ виго┐ть не може.
Вода боронить вiд огню живого,
згорiлу ж хату дарма поливати.
М е с i я
Та що тобi спалило душу, жiнко?
М i р i а м
Не знаю: чи ненависть, чи любов.
М е с i я
Кого ж ненавидиш ти?
М i р i а м
Ворогiв.
М е с i я
Сво┐х?
М i р i а м
Тво┐х.
М е с i я
Я ┐х казав любити.
М i р i а м
А я люблю... не ┐х.
М е с i я
Вони для тебе,
як i для мене, ближнi.
М i р i а м
Але я
вiд них далека, наче вiд ║хидни.
М е с i я
Вони не вiдають, що творять.
М i р i а м
I ║хидна
несвiдома, а всяк ┐┐ розтопче,
як стрiне на шляху.
М е с i я
Якби ║хидна
могла покинути свою отруту,
вона була б не гiрша вiд голубки.
М i р i а м
Але вона отрути не покине.
М е с i я
Про царство боже на землi ти чула?
М i р i а м
Та я ж тепер нiде його не бачу.
М е с i я
Ти дивишся й не бачиш, маловiрна.
М i р i а м
О так, не бачу! Свiтло твого духа
мене слiпить. Чим ти менi яснiше,
тим душi ворогiв менi темнiшi,
тим менш ║хидна схожа до голубки.
Не маловiрна я, занадто вiрю,
i вiра та мене навiк погубить.
Я вiрю, що ти свiтло - i такого_
ся темрява до себе не прийма║?
Я вiрю, що ти слово - i такого_
отой глухорожденний люд не чу║?
пм, може, треба iншого Месi┐?
пм, може, сина божого не досить?
М е с i я
Вони слiпi, вони ще не прозрiли,
самого слова мало ┐м для вiри,
┐м треба дiла.
М i р i а м
Ти творив дива!
М е с i я
Творив дива ще тiльки над водою;
сього не досить - треба кровi.
М i р i а м
(з жахом)
Кровi?
Чи║┐ кровi, вчителю?
М е с i я
Мо║┐.
М i р i а м
Хай ┐м вона на голову впаде!
М е с i я
Не проклинай, верта║ться прокляття
на того, хто сказав його.
М i р i а м
Нехай!
Я знаю се, проклята я навiки,
бо я любить не вмiю ворогiв.
О, кожний тихий усмiх фарисея
для мене гiрш вiд скорпiона злого.
Менi бридка не так сама отрута,
як все оте гнучке, пiдступне тiло.
Я вся тремчу, коли його побачу.
В мо┐х очах я чую збро┐ полиск,
в мо┐х речах я чую збро┐ брязкiт,
так я узбро║на в свою ненависть,
як вартовий коло царсько┐ брами,
що радий вихопить на кожного свiй меч,
хто тiльки зле замислить на владаря.
М е с i я
Чи ти й мене ненавидиш так, жiнко?
М i р i а м
(з докором)
Учителю!
М е с i я
Ти, може, скажеш - любиш?
М i р i а м
Ти се сказав.
М е с i я
Я так сказав: хто мовить,
що любить господа, а брата ненавидить,
неправда то.
М i р i а м
Хiба ж i той не любить,
хто душу вiдда║?
М е с i я
Що значить, жiнко,
вiддати душу?
М i р i а м
Значить - буть готовим
загинуть за любов.
М е с i я
То се ж би звалось -
вiддати тiло. В тiм душi нема.
М i р i а м
А хто покине батька, матiр, браття,
все рiдне, любе, все, чим жив вiн досi
для iншого - невже i той не любить?
М е с i я
Хто зрiкся всього, а себе не зрiкся,
не любить той.
М i р i а м
О господи, яко┐
ти жертви хочеш?
М е с i я
Жертви я не хочу,
любовi тiльки.
М i р i а м
Мушу всiх любити?
М е с i я
Так, всiх.
М i р i а м
Всiх, окрiм тебе, - се можливо.
Але тебе i всiх - се понад силу.
Та за що ж, за що ж маю ┐х любити?
М е с i я
Недовiрки питають тiльки "за що?".
М i р i а м
О, як недовiрки любити вмiють!
Як поломiнь, палка у них любов!
М е с i я
А та любов, що я вiд тебе хочу,
повинна буть як сонце - всiм свiтити.
М i р i а м
О, що менi робить? Нема║ сонця
в мо┐й душi. Нiч, нiч, понура нiч.
М е с i я
Ще, може, зiйде сонце i для тебе.
М i р i а м
(з раптовою надi║ю)
Учителю! чи ти менi позволиш
пролити кров мою?
М е с i я
За кого? За людей?
М i р i а м
Нi, не за ┐х!
М е с i я
То нащо проливати
даремне кров?
М i р i а м
А може, недаремне?
А може, кров'ю викупить я зможу...
М е с i я
Кров без любовi викупить не може.
М i р i а м
Якби ти хтiв прийнять вiд мене викуп,
щоб не лилась твоя святая кров!
М е с i я
Ти хочеш викупить мене?
Мiрiам потаку║ мовчки головою.
М е с i я
Даремне!
М i р i а м
Нехай даремне! Та позволь загинуть
хоч не за тебе, то з тобою вкупi!
М е с i я
Вааловi дають даремнi жертви,
я ж не приймаю ┐х.
М i р i а м
Месi║!
М е с i я
Нi, для тебе
я не Месiя. Ти мене не зна║ш.
(Вiдходить).
Мiрiам зоста║ться в пустинi сама.
II
Гефсiманський сад. Дванадцять ученикiв сплять непробудним сном. Месiя
молиться. Мiрiам нишком крадеться попiд садовим муром, ста║ в найглибшiй
тiнi, звiдки ┐й видко Месiю в мiсячному свiтлi.
М е с i я
(до ученикiв)
Спите? Не спiть! Моя душа сумна до смертi...
Ученики не озиваються, сплять..
М i р i а м
(до себе)
Боже! знов вiн одинокий,
ще гiрше, нiж в пустинi! Сi┐ люди
твердiшi вiд камiння... Он отам
лежить той ученик, що - люди кажуть -
учителю з усiх ┐х найдорожчий,
а спить вiн, як i всi, - твердiше, може,
бо наймолодший... Я одна не сплю,
я вкупi з ним страждаю, тут же, поруч,
та я нiма, як мур оцей, не видна,
як сяя тiнь, так, мов я не людина,
так, наче в мене i душi нема...
Я приступлю до нього...
(Вихиля║ться трохи з тiнi, але знов хова║ться).
Нi, не смiю...
Вiн знову скаже, як тодi сказав:
"Яке тобi до мене дiло, жiнко?"
Що ж я йому скажу? Моя душа
тепер чорнiша. Я тепер не тiльки
до ворогiв його ненависть маю,
але й до друзiв. О, до сих ще бiльшу!
Ви, сонне кодло! Свiтло опiвночi
не будить вас? Вам заграва кривава
очей лiнивих не здола розплющить?
Бодай вам вiчний сон налiг на груди
i зморою душив вас без кiнця!
Менi сто раз вiд вас милiшi гади,
бо в них таки, либонь, теплiша кров.
(З вiдразою одверта║ться вiд сонного товариства. Дивиться на Месiю,
прислуха║ться).
Про що вiн молиться?
М е с i я
(впiвголоса)
Нехай мине
ся чаша...
М i р i а м
Саваоф! чи й ся молитва
в сю нiч твого престолу не досягне?
Вовкам даси ти на поталу сина?
М е с i я
Але хай буде так, як ти бажа║ш,
а не як я...
М i р i а м
Сам Вельзевул, напевне,
почув би милосердя.
М е с i я
(до ученикiв)
Ви спите?
Не спiть! моя душа смутна до смертi!
М i р i а м
Камiння у пустинi вiдкликалось
потрiйною луною, але сi
не обiзвуться, нi, дарма надiя!
Я обiзвусь... Який злий дух трима║
мо┐ слова? Учителю! кдиний!
О свiточу мо┐х очей! Невже ти
не бачиш, як я гину тут вiд туги,
вiд болю, вiд тривоги? I нiчим,
нiчим потгшити тебе не можу!
...Я обiрвусь... Нi, голосу не стане.
Коли ж i стане, дико забринить,
немов шакала голос опiвночi,
бо туга стиснула за серце... Я не можу,
не можу бачити сього! Прощай!..
Ох, Мiрiам, ти проклята вiд бога!
(Так само незамiтно для Месi┐, але швидко вибiга║ з саду).
III
На Голгофi. Нiч. Три хрести з розп'ятими, вже мертвими. Вiддалiк варта,
iнших людей нема, тiльки Мiрiам сама пiд хрестом Месi┐.
М i р i а м
Вiн ┐м простив. Вiн ┐м усiм простив.
Вони те чули i на вiки вiчнi
його слова потiхою ┐м будуть.
А тiльки я не прощена зосталась,
бо я не можу ┐м простить за нього.
Я всiх i все ненавиджу за нього:
i ворогiв, i друзiв, i юрбу,
отой народ безглуздий, що кричав:
"Розпни його, розпни!" - i той закон
людський, що допустив невинно згинуть,
i той закон небесний, що за грiх
безумних поколiннiв вимага║
страждання, кровi й смертi соромно┐
того, хто-всiх любив i всiм прощав.
Умер вiн, зраджений землею й небом,
як завжди, одинокий. А тепер
я тут сиджу, як завжди, одинока,
даремнi сльози ллю i проклинаю
все те, що вiн любив, i з кожним словом
все бiльш надiю трачу на рятунок.
I вiчно, вiчно буду одинока
на сьому i на тому свiтi. Так,
нiколи не скiнчиться темна туга
i вiчно буде жаль палити серце.
Тут завтра прийдуть тi прихильнi друзi,
що тричi одрiкалися вiд нього,
i та родина, що нiколи в ньому
не бачила пророка; прийдуть, здiймуть
його з хреста, - бо вже ж вiн неживий
i бiльше мучитись за них не може, -
покроплять млявими слiзьми й лагiдно
спов'ють у хусти, понесуть покiрно
пiд наглядом ворожих воякiв,
сховають у печерi й розiйдуться.
А може, потiм зiйдуться докупи
тепленьким словом згадувать про того,
про кого за життя так мало дбали!
Ох, як би я тепер хотiла кинуть
отрутними словами ┐м в обличчя,
немов гарячим приском! Хай би очi
┐м випекло, тi очi безсоромнi,
що смiли тут дивитися на муку
того, чийого всi не варт мiзинця!
Я знаю, що якби з'явилась я,
ненавистю спотворена в обличчi,
вони жахнулись би i запитали:
"Яке тобi до всiх нас дiло, жiнко?"
I я на те... що я на те сказала б?
Я б мусила мовчати, бо ненависть
не ма║ голосу на поминках того,
хто всiх любив i всiх прощав... Ой горе!
В той час, як всi громадою зберуться
згадать того, кого я так любила,
я буду всiм чужа i одинока,
не признана нiким, бо сам Месiя
не признавав мене... О сине божий!
Нехай в мо┐м життi все, все неправда,
та вiр менi, що я тебе_ любила.
Чи ти гадав, - я не зреклась себе?
Зреклась! я прокляла себе i душу,
ту душу, що не хтiв прийнять Месiя
собi на жертву. Де ж ще бiльше горе,
як не могти вiддать за друга душу?..
Темрява огорта║ все бiльше гору, i хрест, i жiнку пiд хрестом.
IV
Майдан в крусалимi. Перебiгають люди, оглядаючись боязко, часом
сходяться малими гуртами i нищечком, шпарко перемовляються по кiлька слiв,
потiм знов розходяться. Мiрiам повагом переходить майдан. Назустрiч ┐й
Йоганна, одна з прихильниць Месi┐.
Й о г а н н а
(до Мiрiам)
Мир, сестро, й радiсть!
М i р i а м
Радостi i миру
не знаю я так само, як тебе.
Й о г а н н а
Прости, що зачiпаю незнайому,
але ж у нас така весела звiстка.
М i р i а м
Що то мене обходить?
Й о г а н н а
Всiх обходить!
Месiя наш воскрес!
М i р i а м
(голосно)
Воскрес? Месiя?!
Й о г а н н а
На бога, сестро, тихше! ще почу║
хто з люду й донесе синедрiону.
М i р i а м
Ви бо┐тесь, коли б вам за Месiю
кров не пролити так, як вiн за вас
пролив свою?
Й о г а н н а
Пролл║м, як буде треба, -
тепер не час.
М i р i а м
Ти, жiнко, чим торгу║ш?
Й о г а н н а
Сказала б я, питання не до речi.
М i р i а м
А ти не зна║ш, де тепер Месiя?
На небi, певне?
Й о г а н н а
Кажуть, на землi,
мiж людом ходить.
М i р i а м
Отже, в вас надiя,
що ║ кому i вдруге кров пролить,
як прийде знову час!
(Гiрко смi║ться).
А я не вiрю,
щоб вiн воскрес, бо ви того не вартi!
Й о г а н н а
Вiн не вважав, чи вартий хто, чи нi.
М i р i а м
Се правда! вiн нiколи не вважав
на те, що з вас нiхто_ його не вартий.
I все-таки не вiрю, що воскрес вiн.
Й о г а н н а
Але ж вiн сам пророкував про те!
М i р i а м
Для се┐ само┐ юрби воскреснуть?
На се, либонь, не стало б i Месi┐!
Й о г а н н а
Зда║ться, помилилась я, бо ти,
як бачу, не прихильниця його.
М i р i а м
Прихильних мав вiн досить i без мене.
Йоганна зо страхом хова║ться в поблизький гурток.
М i р i а м
(┐й услiд)
Не бiйсь! не розкажу синедрiону,
бо вiн для мене не милiш, нiж ти,
хiба однаково ненависний.
(Близько проходить старий галiлеянин, Мiрiам
зверта║ться до нього).
Що, батьку,
чи правду кажуть, що воскрес Месiя?
С т а р и й
Так правда, як i те, що вiн пролив
за всiх нас кров свою святу, невинну.
М i р i а м
Вiн не за всiх пролив. Неправда, значить.
С т а р и й
Як не за всiх!
М i р i а м
За мене вiн нi краплi
не проливав.
С т а р и й
А, ти не вiриш в нього...
(Хоче й собi сховатись у гуртi).
М i р i а м
Я вiрю в нього!
Старий спиня║ться.
Вiрю бiльш, як ти,
бiльш, як усi ви.
С т а р и й
То приходь сьогоднi
до нас на збiр.
М i р i а м
(з вiдразою)
Щоб я до вас прийшла?!
Ховатися по норах вкупi з вами?
Менi при вас нема чого робити:
у мене на чолi нема║ плями!
С т а р и й
А в кого ж ║?
М i р i а м
У вас, у всiх у вас!
Усi ви допустили, щоб Месiя
кривавий викуп дав за вашi душi.
I вам прийнять його було не тяжко?
Вiддячились ви, правда, хто сльозою,
хто щирою до ворогiв любов'ю...
С т а р и й
Вiн сам казав нам ворогiв любити.
М i р i а м
А ви й зрадiли! так вам безпечнiше:
душа врятована та й тiло не загине!
С т а р и й
(з острахом)
Хто ти така?
М i р i а м
Я? "Одержима духом"!
С т а р и й
Благай Месiю, щоб зцiлив тебе
i визволив вiд того злого духа
святою силою сво║┐ кровi й тiла.
М i р i а м
Щоб визволив мене цiною кровi?
Сво║┐ кровi? Та невже ти, дiду,
гада║ш, нiби я себе цiную
дорожчою, нiж чиста кров його?
Так слухай же: чи в огнянiй ге║нi,
чи в темрявi без краю доведеться
менi навiк-вiкiв з душею пробувати,
та радощi мо║┐ не зруйну║
сам князь темноти, радощi вiд того,
що на менi не важить кров Месi┐,
що вiн ┐┐ за мене не пролив
анi краплини.
С т а р и й
Як могло те статись?
М i р i а м
Ненависть врятувала вiд грiха.
С т а р и й
Кого ж ненавидиш?
М i р i а м
Всiх вас, себе i свiт.
С т а р и й
За тебе теж пролита кров, та дармо,
бо ти не прийняла святого дару.
М i р i а м
I не прийму! бо я не Астарот,
щоб мала кров приймати в подарунок.
Непримiтно пiдходить слуга синедрiону i з ним римський преторiанець.
С л у г а
Про що говорите?
С т а р и й
(заминаючись)
Це, бачиш...
М i р i а м
Про Месiю!
С т а р и й
Зовсiм ми не про те║ розмовляли.
П р е т о р i а н е ц ь
А хто ж то, дiвчино, отой Месiя?
Поки преторiанець i слуга слухають Мiрiам, старий галiлеянин хова║ться
мiж людьми.
М i р i а м
А той, що ви недавно розп'яли,
ви зна║те, вiн цар був iудейський.
Тепер вiн знов по всiй кра┐нi пiде,
бо вiн воскрес, воскрес у новiй славi!
Нехай там стережуться цар, i цезар,
i весь синедрiон, пекельна рада!
П р е т о р i а н е ц ь
(хапа║ ┐┐ за руки, кива║ на слугу)
А дай шнурка, ми спута║мо кiзку,
щоб не брикала дуже.
М i р i а м
Що? в'язати?
(Зручно нахиля║ться, бере камiнь i пуска║ в голову слузi).
Хоч одного, та все ж покарбувала!
п┐ знов хапають за руки, скручують i в'яжуть. Слуга одною рукою обтира║
кров, а другою помага║ в'язати Мiрiам.
М i р i а м
Хотiла б я всю вашу кров пролити,
вiддячити за жертву!
П р е т о р i а н е ц ь
Що ж та жертва,
коли ви кажете, що вiн воскрес?
М i р i а м
Так що ж? Хiба мина║ все минуле?
Вiн пережив три вiчностi в три ночi,
прийняв три смертi. Чи тепер, воскресши,
забуде вiн страждання, зраду, смерть?
Простити може, а забути - нi!
О, будьте проклятi!
С л у г а
Хто?
М i р i а м
Всi ви! Цезар,
синедрiон, i цар, i весь народ!
Тим часом на майданi гурти потайних прихильникiв Месi┐ зникли, а
надбiгла юрба iуде┐в, фарисе┐в та садуке┐в, почувши гомiн на майданi.
С л у г а
(кричить до народу)
Гей, слухайте, вона нас проклина║!
Г о л о с и з ю р б и
Що? Що тут? Хто ся жiнка? Що ┐й треба?
За що ┐┐ зв'язали? Зрада? Змова?
М i р i а м
Я проклинаю вас прокльоном кровi!
С л у г а
Що суджено кленучому?
Г о л о с и в ю р б i
Камiння.
Люди набирають камiння i з диким ревом кидають на Мiрiам.
М i р i а м
Месi║! коли ти пролив за мене...
хоч краплю кровi дарма... я тепер
за тебе вiддаю... життя... i кров...
i душу... все даремне!.. Не за щастя...
не за небесне царство... нi... з любовi!
(Пада║ пiд градом камiння)
18/1 1901
** ОРГIЯ **
драматична поема
ДIЯЧI
А н т е й - спiвець.
Г е р м i о н а - мати його.
Е в ф р о з i н а - сестра його.
Н е р i с а - жiнка його.
Х i л о н - ученик його.
Ф е д о н - скульптор.
М е ц е н а т - багатий, значний римлянин, нащадок вiдомого Мецената.
П р е ф е к т.
П р о к у р а т о р.
Гостi на оргi┐, раби, рабинi, танцiвницi, мiми, хор панегiристiв.
Дi║ться в Корiнфi пiд римським пануванням.
I
Садок в оселi спiвця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами з
хвiрткою в однiй стiнi; в глибинi садка домок з повiткою на чотирьох
стовпах i з двома дверима - однi в андронiт, другi - в гiнекей.
Гермiона, стара мати Антеева, сидить на порозi гiнекея i пряде вовну.
Чутно стук у хвiртку.
Г е р м i о н а
(не встаючи)
Хто там?
Г о л о с
(за хвiрткою)
Се я, Хiлон Алкмеонiд.
Г е р м i о н а
(гука║ в напрямi других дверей)
Антею, вийди! Ученкк до тебе!
(Сама лиша║ться сидiти, лише нижче спуска║ покривало).
А н т е й
(молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей i вiдчиня║ Хiлоновi
хвiртку)
Сьогоднi ти, Хiлоне, запiзнився.
Всi учнi розiйшлися.
Х i л о н
(дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою нiяковiстю)
Вибачай...
але... я, власне, не прийшов учитись...
А н т е й
(привiтно)
Будь гостем.
(Сiда║ на ослонi пiд деревом i показу║ Хiлоновi мiсце коло себе, але
той лиша║ться стояти).
Чом не сядеш?
Х i л о н
Маю справу...
А н т е й
Аж сiсти нiколи, таку нагальну?
Х i л о н
Воно-то нi... але... пробач... я мушу
подякувать сьогоднi за науку...
Я бiльше не прийду.
А н т е й
Чому?
Хiлон мовчить.
Та правда,
менi про се питать не випада║.
Я, очевидячки, не догодив
тобi наукою. Що ж, не соромся, -
соромитись приходиться менi.
Х i л о н
(щиро)
Нi, нi, учителю! Того не думай!
От свiдок Аполлон, що я шаную
науку ту, мов святощi мiстерiй!
А н т е й
Тодi не розумiю...
(Перебива║ сам себе, вдарившись долонею по чолi).
Догадався!
(Видно, що й йому трохи нiяково).
Хiлоне, слухай... Я пождати можу,
поки скiнчиш усю мою науку...
Та я волiв би i зовсiм не брати
вiд тебе грошей, як тобi то трудно...
Х i л о н
Учителю, та ти ж не багатир.
А н т е й
Хiлоне, я скажу тобi по правдi,
хоч ти ще молодий таке║ слухать,
але iнакше трудно довести...
Бач, спiв, музика й слово - мiй зарiбок,
та хист мiй я таки цiную вище,
нiж тi┐ грошi, що приходять з нього.
Я талану нiкого не навчив
i не навчу - се ж тiльки бог здола║, -
отож коли я вчу людей звичайних,
недiткнутих рукою Аполлона,
то - я навчаю ┐х мало┐ втiхи
перебирати струни доладненько
та вимовляти думку виразнiше,
вони ж менi дають дещицю грошей,
i так ми в обрахунку. Як же бог
менi пошле обранця молодого,
щоб я йому служив сво┐м здобутком,
i бачу я, що кожна мертва форма,
яку я викладаю перед ним,
присво┐вшись йому, вмить ожива║,
i генiй молодий в прадавнiй формi
шуму║ та iскриться самоцвiтом,
як молоде вино в старiм кришталi, -
тодi я вже заплачений. Нi, бiльше, -
я наче почуваюсь до вини,
що я нездатен так йому служити,
як би хотiв. Тепер ти розумi║ш?
Х i л о н
Учителю...
(Зворушення не да║ йому говорити, вiн низько похиля║ голову i прикрива║
долонею очi).
А н т е й
Коли тепер твiй генiй
вже перерiс тi форми й ту науку,
якими я владаю, що ж, мiй хлопче, -
покинь мене, я сам тобi те раджу.
Та тiльки - заклинаю Аполлономi! -
не кидай ще науки. пдь в Афiни,
там, певне, знайдеться iще таке,
чого ми тут не ма║мо в Корiнфi.
А потiм, покiнчивши рiзнi школи,
учися ще, знаходь собi науку
в книжках, i в людях, i по цiлiм свiтi,
але нiколи не кажи до себе:
"Я вже скiнчив науку".
Х i л о н
Ся порада,
учителю, осмiлю║ мене.
Признаюся тобi: я не покину
науки, вiддалившися вiд тебе,
бо я вступлю до школи...
(Знов мовкне).
А н т е й
До яко┐?
Х i л о н
До то┐, що врядив тут Меценат.
А н т е й
Латинсько┐?!
Х i л о н
Ну, все ж тепер латинське..
А н т е й
Як? Я, i ти, i наша рiдна мова
латинськими вже стали?
Х i л о н
Розумiв я,
властиво, римське, та змилив у словi.
А н т е й
Як ти вiд мене досi не навчився
не помилятись так, то в новiй школi
ще бiльше буде помилок _таких_.
Але не знаю, що ти там придба║ш,
крiм помилок. В поезi┐ латинськiй
i я ж тобi, зда║ться, показав
усе, що тiльки варт було пiзнати.
Не думаю, щоб ритори в тiй школi
тобi могли подати щось нового,
бо я ┐х знаю. Думаю, що ти
вже мiг би ┐х учити.
Х i л о н
Сам я певен,
що там учителi нi в чiм не можуть
зрiвнятися а тобою. Все ж я мушу
до ┐х пiти.
А н т е й
Що змушу║ тебе?
Х i л о н
Учителю, зоставшись при тобi,
я став би долею тобi подiбний.
А н т е й
Чому ж та доля так тебе ляка║?
Хiба вже я останнiй мiж спiвцями?
Х i л о н
Не мiж спiвцями, нi...
А н т е й
Але мiж людьми?
Х i л о н
Я не кажу - останнiй, але ж правда,
що ти в громадi не займа║ш мiсця,
належного тво║му талану.
А н т е й
А ти ж якого ма║ш запобiгти,
коли скiнчиш ту школу Мецената?
Х i л о н
Я можу стати ритором в тiй школi,
а згодом в академi┐ де-небудь.
Або по┐ду в Рим. Там дуже добре
ведеться вихованцям Мецената,
бо рiд його там досi ма║ силу,
як повелось вiд Августа часiв.
Та поки що, то я й тепер, ще учнем,
вступити можу в хор панегiристiв
самого Мецената.
А н т е й
(схоплю║ться обурений)
Ти? Ти вступиш
у хор панегiристiв? Тую зграю
запроданцiв, злочинцiв проти хисту?
О, краще б ти навiки занiмiв,
позбувся рук, оглух, нiж так упасти!
I се був мiй найкращий ученик!..
Пауза.
Х i л о н
Учителю, прийми ж мою подяку...
(Пода║ Антеевi грошi, добувши з калитки).
А н т е й
(вiдштовху║ його руку)
Геть! Я тебе нiчого не навчив!
Iди з очей!
Хiлон, похнюпившись, виходить.
Г е р м i о н а
Даремне ти, Антею,
не взяв вiд нього грошей. В нього батько
сто раз вiд нас багатший. Сяк чи так,
а се ж твоя заслуженина.
А н т е й
Мамо!
Нiчого я не заслужив, крiм ганьби!
Г е р м i о н а
Нема║ за що ганити тебе,
хiба за те, що ти свiй заробiток
пуска║ш так на вiтер. Справдi, сину,
ми зiйдемо на пролетарський хлiб.
Чи буде ж добре, як твоя родина
просити пiде пайки дармово┐
до тих римлян, що ти так ненавидиш?
А н т е й
Ще ма║м хлiба власного доволi.
Не прогнiвляй богiв.
Г е р м i о н а
На все ┐х воля...
Запевне, так хотiлось Афродiтi,
щоб я замiсть багато┐ невiстки
дочку рабинi-танцiвницi мала
прийняти в дiм...
А н т е й
Ще не кiнець докорам?
Г е р м i о н а
Се не докори, сину, тiльки правда.
Чи ти ж не дав на викуп за Нерiсу
всю спадщину по батьку й добру пайку
свого зарiбку?
А н т е й
Вже ж не Афродiту
винуй у тому. Всi боги Еллади
менi велiли викупить з неволi
малу дитину еллiнського роду.
Адже могла б дiстатися у рабство
твоя дочка, моя сестра...
Г е р м i о н а
Ох,сину,
до того мало що й тепер браку║!
На викуп за Нерiсу ми стяглися,
але на посаг нашiй Евфрозiн!
навряд чи стягнемось. А чим же доля
старо┐ дiвки краща, нiж рабинi?
А н т е й
Сестра моя й без посагу цiннiша
вiд всiх багацьких дочок.
Г е р м i о н а
Хто ж те зна║?
Вона ж у нас не ходить, як римлянка,
по всiх усюдах. Завжди в гiнеке┐
та все в роботi. А хоч би й пiшла
куди на свято, то в ┐┐ уборах
нiхто i не подивиться на не┐.
На дверях вiд гiнекея ста║ Евфрозiна, але Гермiона того не завважа║ i
править далi.
Нерiса все причепуриться якось,
а Евфрозiнi то нема║ й стрiчки.
Е в ф р о з i н а
(молода, але вже не юна, убрана по-буденному, видно, тiльки що вiд
роботи. Нахиля║ться i обiйма║ матiр)
Матусенько! Навiщо тi стрiчки?
Як ║ краса, то нащо ┐й покраси?
А як нема, то стрiчка не поможе!
(Смiючись, цiлу║ матiр i випросту║ться).
Як, мамочко, заправить голуб'ята?
Я вже зварила ┐х.
Г е р м i о н а
(вста║)
Не руш, не руш,
я ┐х сама заправлю - ти не вмi║ш!
(Поспiшно йде в хату).
Е в ф р о з i н а
(пiдходить до Антея i кладе йому руку на плече)
Чого ти, братику, так засмутився?
Се знов матуся тута воркотiла?
Ти не вважай - то вже стареча звичка.
А н т е й
(вiдповiда║ не одразу, мов не почув ┐┐ слiв. Слова пiсля паузи
прориваються у нього, мов не сво║ю силою)
Хiлон мене одбiг.
Е в ф р о з i н а
(здивована)
З яко┐ речi?
А н т е й
Вступити хоче в хор панегiристiв.
Е в ф р о з i н а
Та що ти кажеш?!
(На хвилину нiмi║ з дива та обурення, потiм опанову║ собою).
Ба, я не дивую.
Вiн розумом хисткий.
А н т е й
А таланом
всiх переважив, мовби на наругу!
Е в ф р о з i н а
Менi зда║ться, той Аполлодор,
що втiк до тебе з школи Мецената,
Хiлона й таланом переважа║,
не тiльки розумом. Я наслухала,
як вiн проказував iз "Антiгони"
Гемонову промову - далебi,
я ледве сльози здержати здолала!
А н т е й
(з лагiдним усмiхом, обiймаючи сестру за плечi)
Бо ти сама у мене Антiтона!
Зда║ться, я б Хiлоновi пробачив,
якби вiн вчинок свiй зробив для того,
щоб вивести з бiди таку сестру.
Е в ф р о з i н а
Зате вже я сестрi тiй не простила б!
А н т е й
О, ти б не прийняла нi се┐ жертви,
нi iншо┐. Але, моя сестричко,
якщо я хтiв би стати багачем,
то тiльки задля тебе.
Е в ф р о з i н а
I даремне,
бо я того не хочу
(Смi║ться).
Мама зараз
менi б за грошi жениха купила,
i, певне, то було б лихе придбання.
А н т е й
Та де вже там багатство! Хоч би мiг я
тебе вiд злиднiв вибавить...
Е в ф р о з i н а
Вiд злиднiв?
А де ж ти бачиш ┐х?
А н т е й
Що я не бачу,
то се завдячую тобi самiй.
Е в ф р о з i н а
I мамi ж, i Нерiсi.
А н т е й
Нi, ти зна║ш...
Матуся вiдробила вже сво║...
Що ж до Нерiси...
Е в ф р о з i н а
пй ще час робити.
Невже тво║ життя таке солодке,
що i медовий мiсяць в ньому зайвий?
А н т е й
Менi мов сором тiшитися щастям,
як здумаю, що ти за нього платиш
тяжкою працею... Ми ма║м щастя,
а ти що ма║ш тут у рiднiй хатi?
Е в ф р о з i н а
Я маю брата. I нехай довiку
я дiвуватиму - я не позаздрю
анi жiнкам, нi матерям щасливим,
бо ┐х любов лиш ┐х родинi служить,
моя ж - Елладi всiй. В тобi, Антею,
уся надiя наша.
А н т е й
Евфрозiно,
як можна всю надiю покладати
в комусь одному?
Е в ф р о з i н а
Аполлон один
з усiх богiв не розлюбив Еллади,
i ║ ще ┐й надiя на життя.
А поки Аполлон ║ на Парнасi,
то й музи будуть з ним.
А н т е й
(з усмiхом)
Я не безславний,
хоч ти одна менi да║ш трiумфи,
бо ти для мене Нiке!
Е в ф р о з i н а
Нiке мусить
свою роботу знати. Постривай.
(Виломлю║ з лаврового куща двi галузки, зв'язу║ ┐х у вiнець i ста║ на
посгаментi колони в позi богинi перемоги Нiке, простягнувши руку з
вiнцем).
Ходи сюди! Схили прегорде чоло!
Антей пiдходить, все усмiхаючись, i схиля║ голову перед Евфрозiною, а в
не┐ усмiх бореться з сльозами щирого зворушення, коли вона кладе братовi
лаври на голову.
Н е р i с а
(молоденька, струнка, надзвичайно зграбна, чепурненько вбрана, ста║ на
порозi гiнекея i здивовано скрику║)
Се що таке?
Евфрозiна засоромлена, зiскаку║ з постаменту.
А н т е й
Се Нiке увiнчала
свого поета. А коли й харiта
йому додасть гранату чи троянду,
вiн буде обдарований усiм,
чого дозволено бажати смертним.
Е в ф р о з i н а
(почуваючи себе нiяково пiд холодним поглядом Нерiси)
Троянда он цвiте...
(До Антея).
Одначе Нiке
до кухнi мусить - помогти матусi, -
бо в нас сьогоднi оргiя правдива:
купили риби, а якраз вам тiтка
дала вина i пару голуб'яток.
Як я ще напечу медяникiв,
то й Меценат на оргiю позаздрить!
(З трохи примушеним смiхом зника║ в дверях гiнекея).
Н е р i с а
Чудна та Евфрозiна - все ┐й смiшки!
А н т е й
Що ж, молода...
(Здiйма║ лаври з голови, держить ┐х в руцi, в дальшiй розмовi кладе на
лавцi коло себе, сiвши).
Н е р i с а
Та я ж, либонь, молодша,
проте...
А н т е й
"Проте часами хмерую", -
так хтiла ти сказати?
(Смiючись, обiйма║ ┐┐, вона здержено прийма║ його пестощi).
Що тобi?
Нездужа║ш чи хто тебе образив?
Н е р i с а
А ти й не зна║ш? Певне, вже й сусiди
напам'ять вивчили оту промову.
про викуп мiй, про посаг Евфрозiни,
що мати виголошу║ щодня.
А н т е й
Уже й щодня!
Н е р i с а
Та що ж, в тому ║ правда.
Менi самiй нiяково дивитись
у вiчi Евфрозiнi.
А н т е й
Евфрозiна
тебе нi в чiм не винуватить.
Н е р i с а
Знаю.
Вона недарма в тебе Антiгона...
А н т е й
Нерiсочко! От се вже справдi сором, -
пiдслухати, а потiм ще й корити.
Н е р i с а
Пiдслухати! В нас не такi палати,
щоб не було з кутка в куток все чутно!
А н т е й
(трохи вражений)
Палати ║ тепер лиш у римлян.
Було тобi пiти за Мецената.
Н е р i с а
(лагiднiше, нiж досi)
Я не корю тебе, що ти убогий,
але яка ж дружина не бажа║
сво║му чоловiковi достаткiв?
А н т е й
Ну i собi при тому.
Н е р i с а
I собi.
Хiба то зле? Я справдi не вдалася
до того, щоб весь день в ярмi ходити
так, як твоя сестра.
А н т е й
Ти ж i не ходиш.
Н е р i с а
А дума║ш, менi вiд того легше?
А н т е й
Якби не легше, ти б сама робила.
Н е р i с а
В людей на те рабинi ║...
А н т е й
Нерiсо,
вiд тебе трохи дивно се║ чути.
Н е р i с а
Бо я сама рабинею була?
Так що ж, я б i на волi заробляла
тим, чим тодi, якби ти допустив.
Як я тепер нiкому не потрiбна,
всiм на завадi, мов порiг високий,
то з того винен ти!
А н т е й
Ну, годi, люба...
Н е р i с а
Дозволь менi вступити до театру,
то я твою сестру озолочу
i буду матерi невiстка люба,
бо, певне, бiльше зароблю за танцi,
нiж ти за спiв та за науку хисту.
А н т е й
Нерiсо, годi! Се твiй жаль говорить,
i з сього справдi винен я. Прости!
(Цiлу║ ┐┐, вона прихиля║ться до нього з виразом невинно ображено┐
дитини).
Моя кохана! Скарбе мiй! Не дам,
не дам тебе юрбi тiй безсоромнiй!
Не пiдеш ти на оргi┐ до не┐, -
вона не тямить, що то ║ правдива
святая оргiя, встанова божа!
Н е р i с а
Ти був коли на оргi┐?
А н т е й
Давно.
Ще пiдлiтком. Ще як була в Корiнфi
гетерiя спiвцiв, та║мна, звiсно,
бо всяке ж товариство ║ злочин,
на римську думку.
Н е р i с а
Що ж? I дуже пишнi
були в вас оргi┐?
А н т е й
Зважай сама.
Збирались ми все по таких господах,
як-от моя...
Н е р i с а
(розчаровано)
Ах, так!..
А н т е й
У нас в кратерах
вода все панувала над вином.
Квiтки бували в нас лише в ту пору,
коли вони цвiли в садках та в полi,
а як верталась в тартар Персефона,
то забирала нам усi покраси.
Н е р i с а
Хiба ж бувають оргi┐ без квiтiв?
А н т е й
У нас бували, ще й якi буйнi!
Н е р i с а
Але ж вони були та║мнi, кажеш?
То як же буйних оргiй тих не чули
знадвору люди?
А н т е й
Чи ж вони могли
знадвору чути, як серця в нас б'ються?
Чи ж сяйво наших поглядiв проймало
камiннi мури та запони щiльнi?
Н е р i с а
А вашi спiви?
А н т е й
О, вони були
потужнi┐ натхненням, а не гуком.
I в стриманiм зiтханнi тихих струн
ми вгадувати вмiли урагани,
що нуртували в грудях у спiвця.
В нас буйнi кучерi були, мов тiрси,
гукали погляди: "Еvoe Bacch!"*
Хоч би сама вода була в кратерах,
ми ще б розходились додому п'янi.
О, я хотiв, щоб ти хоч раз попала
на оргiю таку! В святiм безумствi
ти б у танку зайшлася, як менада!
* Хай живе Вакх! (Лат.) - Ред.
Н е р i с а
Бувала я на оргiях не раз.
А н т е й
Але не на таких!
Н е р i с а
Либонь, на кращих.
А н т е й
Того не може бути.
Н е р i с а
Я не знаю,
якi були тi вашi, але тi┐,
що я на ┐х дитиною ходила,
були мов сни розкiшнi.
А н т е й
Се злочин -
на оргi┐ такi дiтей водити!
Н е рi с а
Моя матуся _мусила_.
А н т е й
Я знаю...
Пробач, я мовив нерозумне слово.
Повинен би я тямити, як тяжко
рабинi-танцiвницi серце рвалось,
коли вона свою ║дину доню,
що ледве виросла iз немовляток,
вела на те позорище.
Н е р i с а
Нiчого
менi про те матуся не казала.
Я завжди йшла на оргiю весела,
там ласощiв я ┐ла досхочу,
та й забавки перепадали часом,
бо гостi пестили мене...
А н т е й
Не згадуй!
Аж холодно, як здумаю... Запевне,
тi ┐хнi пестощi були маснi
i кожне слово брудом перейнято!
Н е р i с а
Не знаю, я тодi не розумiла
нi слiв масних, нi поглядiв брудних,
але красу я тямила й малою,
i серденько тремтiло вiд хвали,
як струночка пiд плектроном на лiрi.
На примостi високiм ми обидвi
були немов веселки - бiльша й менша -
на яснiй верховинi. Покривала,
прозорi та барвистi, легким луком
перекидалися понад хмаринки
злотистих курев запашних. Тодi
менi здавалося, що я танцюю
на хмароньках небесних, а з землi
до мене долiтають тiльки квiти.
То гостi кидали до нас квiтки,
не тямлячись вiд захвату палкого...
А н т е й
А в тих квiтках ховався невидимий
холодний гад розпусти i зневаги.
Н е р i с а
Кажу ж тобi, що я того не знала!
А н т е й
Але тепер ти зна║ш, чим бувають
рабинi-танцiвницi для римлян,
i тямиш добре, що тебе спiткало б,
якби ти серед оргiй тих зросла
так, як твоя матуся нещаслива,
що згинула, мов забавка розбита,
у забуттi, в недузi та в погордi.
Н е р i с а
Я тямлю, що тобi я винна дяку.
Не бiйся, я того не забуваю.
А н т е й
Нерiсо! Чи того ж я потребую?
Н е р i с а
Нi-нi, я не повинна забувати,
що ти зробив людиною мене,
"маленьку мавпочку з Танагри".
А н т е й
Годi!
Я не люблю, як ти таке говориш,
i прозвища того яне терплю,
що прикладали тi римляни грубi
до еллiнсько┐ нiжно┐ дитинки.
То заздрили вони, що ┐х римлянки
були важкi й незграбнi протi┐ тебе,
мо║┐ "вiтроного┐" Нерiси!
Н е р i с а
(задумана)
I нащо то менi?..
А н т е й
Що саме, люба?
Н е р i с а
Отая "вiтроногiсть", як ти кажеш...
Вже я ж не танцiвниця.
А н т е й
Як, Нерiсо?
Хiба тебе не раду║ хвала
моя i наших друзiв скромних, щирих?
Хiба ж то мало - бути в нашiй хатi
укритим скарбом, але дорогим,
таким, що й цезар лiпшого не ма║?
Н е р i с а
Укритим скарбом... Я скажу по правдi,
що я щедрiшою вдалась вiд тебе.
I ти ж укритий скарб, а я ж, Антею,
тим не радiю, що тво║┐ лiри
не чу║ свiт широкий, тiльки я
та слухачiв тво┐х мала громадка.
Нi! Якби сила, я б тебе сама
поставила на п'║дестал високий,
мов постать Аполлона-кiтариста!
I хай би свiт сповнявся тих пiсень,
що ти б тодi творив на високостi!
А н т е й
Ти дума║ш, либонь, що i натхнення
повищати вiд п'║десталу може?
Н е р i с а
Авжеж! Я певна того!
А н т е й
Ти дитина...
Але як ти так любиш п'║дестали,
то будь утiшена, бо наш Федон
вже ж вирiзьбив на взiр твiй Терпсiхору
i дав ┐й п'║дестал високий досить.
Н е р i с а
А де ж вiн тую статую подiне?
А н т е й
Нам принесе.
Н е р iс а
Тут i лишить?
А н т е й
Запевне.
Се ж буде дружнiй дар нам вiд Федона.
(Пауза).
Ти щось примовкла, наче зажурилась.
Чого, Нерiсо?
Н е р i с а
Я собi гадаю,
що скiльки ще ся хата похова║
в собi укритих скарбiв, мов гробниця.
А н т е й
Я не люблю таких речей у тебе.
Н е р i с а
Як буде тут камiнна Терпсiхора,
то я мовчання перейму вiд не┐.
А н т е й
Нерiсо, ти сьогоднi вередлива.
Н е р i с а
Як так, то я пiду.
(Вста║).
А н т е й
(затриму║ ┐┐, обнявши)
Нi-нi, кохана!
Н е р i с а
(визволяючись)
Пусти мене!
Чутно стукання у хвiртку. Он хтось прийшов до тебе.
Нерiса йде в гiнекей. Антей одчиня║ хвiртку i пуска║ Федона - молодого
скульптора.
А н т е й
Здоров, Федоне!
Вiтаються.
Ф е д о н
Я лиш на хвилинку,
так нiколи!
А н т е й
Чому? Роботу ма║ш?
Ф е д о н
Роботу поки що я вже скiнчив,
та тут новi клопоти - вибираюсь
на панську оргiю до Мецената!
А н т е й
(зчудований)
Тебе запрошено?
Ф е д о н
З тобою разом.
А н т е й
Жарту║ш чи глузу║ш?
Ф е д о н
Правду мовлю,
се ж я прийшов тобi переказати
запросини.
А н т е й
Хто ж ┐х тобi принiс?
Ф е д о н
Я сам одержав, бувши в Мецената.
А н т е й
Ти в Мецената був? Чого?
Ф е д о н
По справi...
I зна║ш, я нiяк не сподiвався,
що вiн такий.
А н т е й
Який?
Ф е д о н
Такий привiтний,
i неподiбне, що великий пан,
говорить так...
А н т е й
Та з чого ж ти диву║ш?
Що пан вельможний на порiг пуска║
митця убогого? Чи, може, з того,
що i римлянин часом дещо тямить
у хистi красному?
Ф е д о н
О нi, не "дещо",
а вiн таки знавець великий, справжнiй!
Адже й тебе вiн перший оцiнив.
А н т е й
Вiн перший? Але ж я давно мав школу,
як Мецената не було в Корiнфi.
Ф е д о н
Що школа! Та до слави так належить,
як глиняна патера до скульптури.
А н т е й
Та вже було подiбне щось до слави,
коли той пан довiдався про мене.
Ф е д о н
Сказати правду, випадок слiпий
звiстив про тебе: учень твiй один
вступити хтiв у хор панегiристiв
i на зразок умiлостi сво║┐
твою епiталаму проспiвав,
оту, що ти зложив на шлюб твiй власний.
Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадять далi.
Ми з Меценатом надiйшли на те║,
я розказав йому, хто автор спiву,
i зараз же вiн доручив менi
тебе просить на оргiю до нього,
а се не мало значить, любий друже.
А н т е й
(стримуючи досаду, викликану останнiми словами Федона)
Яку ти мiг до нього мати справу?
Ф е д о н
Вiн статую купив недавно в мене,
то я ┐┐ до нього вiдпровадив,
щоб не ушкодили раби, несучи.
А н т е й
Яку ж ти статую йому продав?
Ф е д о н
Пробач... я, власне, мусив би спитати
тво║┐ згоди... та пани вельможнi
не люблять ждати...
А н т е й
Ти продав Нерiсу?!
Ф е д о н
Нi, статую богинi Терпсiхори.
А н т е й
Ти б i саму богиню запродав,
якби лиш мiг, у римський дiм розпусти!
Ф е д о н
(вста║ ображений)
Такого ти не смi║ш говорити!
А н т е й
Тобi не до лиця така вражливiсть,
бо ти ж продав туди свiй твiр найкращий,
де зневажають все, що нам святе.
Ф е д о н
(впадаючи в рiч)
Нiчого там нiхто не зневажа║!
Там цiнять генiй, там дарують славу,
не тiльки грошi. Я не запродав
сво║┐ Терпсiхори. Я поставив
┐┐ на подив людськдй, мов у храмi.
Чи вже вона й для храму засвята,
по-тво║му?
А н т е й
По-мо║му, блюзнiрство -
рiвняти дiм римлянина до храму!
За грошi чи за славу - ти продався
укупi з твором рук тво┐х.
Ф е д о н
Антею!
Ти хочеш довести мене до того,
щоб я пiшов i викупив назад
ту статую. За грошi неможливо,
щоб Меценат раз куплене продав,
та, може ж, се ще не остання iскра
мого натхнення, може, я здолаю
щось кращого створити - ┐й на викуп.
А н т е й
Ти купиш другий грiх, i то ще тяжчий.
Ф е д о н
Не розумiю, що ти з мене хочеш!
Чи мав би й я весь вiк, як ти, сидiти
без хлiба i без слави?
А н т е й
Се повинен
терпiти еллiн, коли хлiб i славу
здобути може тiльки з римських рук.
Ф е д о н
Хто слави не бажа║, той не еллiн, -
жадобу сю батьки нам заповiли,
дiставши вiд дiдiв.
А н т е й
Дiди приймали
вiнцi сво┐ з рук матерi Еллади,
батьки дозволили зв'язать ┐й руки
i тим синiв позбавили вiнцiв.
Авжеж, Федоне, вiдколи безславна
сама Еллада - еллiни повиннi
жадобу слави в серцi заглушити.
Ф е д о н
I збiльшити безслав'я свого краю?
Та чим же вславиться сама Еллада,
коли ┐й дiти лаврiв не здобудуть?
А н т е й
Уже ж не з рук ворожих ┐х приймати!
Ф ед о н
Чому ж би нi? Гомер казав: "Солодка
хвала вiд ворога".
А н т е й
На полi бою,
та не в полонi!
Ф е д о н
Слава i в полонi
все буде славою.
А н т е й
Не сподiвайся!
Неславу дозволяють нам носити,
а славу Рим бере, немов податок.
I тая Терпсiхора, що продав ти,
прославить не Елладу й не тебе,
а той багатий Рим, що стяг всi скарби
з усiх кра┐в руками Меценатiв.
Його колекцiю твiй твiр прославить,
а не тебе, ти тiльки раб отой,
що хистом оргiю панам скраша║,
та оргiя все ж панська зоста║ться,
хоч рабськi руки вряджують ┐┐.
Ф е д о н
Рабам на оргi┐ нема║ честi,
але хто ма║ гостем буть на нiй,
як я i ти...
А н т е й
Того не сподiвайся,
щоб я пiшов на оргiю з тобою!
Запобiгай вже сам вельможних ласки,
а я лишусь "без хлiба i без слави",
як ти казав, та, може, не без честi.
Ф е д о н
По щиростi, я радив би пiти.
А н т е й
Та вже ж! Волам у парi охвiтнiше
ярмо носити.
Ф е д о н
Бачу, ти не вiриш,
що я тобi добра бажати можу.
А все ж, хоч ти мене образив тяжко,
я не забув, що ми з тобою друзi.
А н т е й
То я тебе, не ти мене образив?!
Ф е д о н
Авжеж, я Терпсiхору вiдкуплю,
а ти вразливих слiв сво┐х не вернеш.
А н т е й
I ти того не можеш вiдкупити,
що ти вчинив. Ти оганьбив свiй хист.
З богинi ти зробив товар звичайний.
Хоч вернеться з неволi Терпсiхора,
то вже вона богинею не буде.
А мармур - як не бог, то просто камiнь.
Ф е д о н
Коли вiн богом став, то вже нiколи
у камiнь не повернеться. Твiр хисту
на всякiм мiсц твором хисту буде.
Твоя епiталама пролунала
не гiрше у просторiй римськiй школi,
нiж у тво┐й тiснiй убогiй хатi.
Якби ж ти сам ще заспiвав ┐┐
у Меценатових гучних палатах,
приграючи на лiрi дорогiй...
А н т е й
Федоне! Не кажи менi такого,
бо я тебе зненавиджу навiки!
Ф е д о н
Антею, се якась дивна затятiсть.
Таж еллiнам не першина приймати
хвалу чужинцiв, i яка ж в тiм ганьба?
А н т е й
Чужинцiв - так, але не переможцiв.
Бо переможець лиш тодi похвалить,
коли подоланий похилить чоло
йому до нiг i порох поцiлу║
з-пiд стiп його.
Ф е д о н
Таке бувало в персiв
та в iнших схiдних варварiв. Нiколи
сього вiд нас не вимагали в Римi.
А н т е й
Не вимагали? Хто ж то перейшов
по нас, як по мiстках, до храму слави
всесвiтньо┐? Кого ми на собi
з безоднi варварства на гору несли?
Чи ж не лягли ми каменем нарiжним
до мавзолею нашим переможцям?
I ми ще ма║мо радiти з того,
що нам дозволять у гучних палатах
на лiрi заграбованiй пограти?
Ф е д о н
Хiба тiй лiрi краще нiмувати?
А н т е й
Так, краще!
Ф е д о н
Нi, я думаю, що гiрше.
Все ж краще будувати мавзоле┐
хоч би i не собi, нiж просто бути,
мов зiлля придорожн║, пiд ногами
у того ж переможця. Вiн як схоче,
то збройною ногою вмить розтопче
всi нашi гордощi, всi буйнi мрi┐...
А н т е й
Що ж? Лiпше нам самим те все стоптати,
щоб ворогам не завдавати працi?
Се жрець краси так дума║ й говорить?
Лишилося одно - так i вчинити.
Ти не продався, - гiрше! Ти вiддався
у руки ворогу, як мертва глина,
з яко┐ кожне вилiпить, що хоче.
Та хто ж тобi натхне вогонь живий,
коли з творця ти творивом зробився?
Iди служи сво║му Меценату,
забудь краси великi заповiти,
забудь несмертний образ Прометея,
борця проти богiв, забудь i муки
Лаокоона, страдника за правду,
не згадуй геро┐нi Антiгони,
нi месницi Електри. Викинь з думки
Елладу, що, мов Андромеда скута,
покинута потворi на поталу,
з нудьгою жде Персея-оборонця.
Ти не Персей, бо ти закам'янiв
перед обличчям римсько┐ Медузи.
Ти вже не тямиш вищо┐ краси,
краси змагання, хоч i без надi┐...
Ф е д о н
Нема краси в затятостi безсилiй...
Але з тобою, бачу, не зговориш!
Бувай здоров. Я йду.
А н т е й
Прощай, Федоне.
Ф е д о н
Ми вже не друзями розста║мось?
А н т е й
Боюсь, коли б не стрiлись ворогами.
Федон, здвигнувши плечима, виходить.
Н е р i с а
(виходить з гiнекея, ледве зачинилась хвiртка аа Федоном)
Антею, я тебе не розумiю!
Так шорстко ти з Федоном обiйшовся,
а в чiм його вина?
А н т е й
Ти прислухалась?
То вже було прислухатись як слiд.
Чи, може, то тобi якраз до мислi,
що буде на позорищi стояти
твоя подоба в домi переможця?
Н е р i с а
Яке позорище? Хто переможець?
Чим винен Меценат, що дiд його
чи, може, прадiд з еллiнами бився?
Тепер же Меценат не забира║
нiяких наших скарбiв силомiць,
але купу║, ще й за добру цiну.
А н т е й
Тим злотом, що стяга║ться до Риму
з подоланих, таки ж i з нас самих.
Н е р i с а
Не сам же Меценат його стяга║.
Та й ти як спадок одiбрав по батьку,
то не питав, хто й як його надбав.
А н т е й
Я знав, що то було придбання чесне.
Н е р i с а
Так, певне, дума║ i Меценат
про статки батькiвськi. Вiн поверта║
чималу частку нам назад в Елладу,
а ти за те найбiльше ворогу║ш.
По-тво║му, то добре, щоб у нас
по закутках марнiли твори хисту,
щоб з голоду митцi снагу втрачали,
щоб мармур цвiль посiла, струни - ржа,
щоб еллiни на варварiв звелися,
аби римлянам чим не послужити?
А н т е й
Доволi вже ┐м служать. Я не буду.
Н е р i с а
Нiхто й не вимагав вiд тебе служби.
Чи Меценат завдав тобi зневагу,
в гостину через друга запросивши?
А н т е й
В гостину? Ти се дума║ш навсправжки,
що Меценат спiвця до себе кличе
на оргiю для дружньо┐ балачки,
а не для спiву на розривку гостям?
Н е р i с а
А що ж, якби ти й заспiвав там трошки?
Тво┐ пiснi вже й так були в тiм домi.
А н т е й
Та з того я не винен.
Н е р i с а
Нi, ти "винен",
ти дав ученикам пiснi списати
i, значить, сам ┐х випустив у свiт.
А що римлянин оцiнив ┐х краще,
нiж земляки, то се вже рiч звичайна,
винуй у тiм, як хочеш, Мецената.
Тепер в Елладi той лиш ма║ славу,
кого похвалить Рим. Корiнф оцiнить
свого спiвця тодi, коли втеряе.
Якби ти в Рим дiстався з Меценатом
i там здобув заслужений трiумф, -
бо Рим же вмi║ талани вiнчати! -
а потiм повернувся до Корiнфа,
то рiднi лаври, наче ряст весною,
прослалися б тобi попiд ногами.
А н т е й
Топтати рiдних лаврiв я не хочу.
Трiумфи в Римi - то для мене ганьба.
Н е р i с а
Чого ж ти ждеш?
А н т е й
Признання в рiднiм кра┐
без помочi ласкавих переможцiв.
Н е р i с а
Коли ж те буде? Як життя скiнчиться?
Посмертна слава - то звичайний дар
таким спiвцям, як ти. А поки живi,
нiхто не чу║ ┐х, нiхто не бачить,
немов вони похованi в могилi.
Поринувши глибоко в думи й мрi┐,
такi спiвцi не рухаються з мiсця,
а понад ними пролiта║ буйно
барвиста вакханалiя життя
i кида║ тому i лаври, й квiти,
хто вмi║ ┐х ловити на льоту.
Такому ж от, як ти, хiба лишиться
зiв'яле листя та вiнцi нагробнi.
Чи дума║ш ти Рим перемогти
могильною незрушнiстю такою?
Тобою бувши, я б його слiпила
всiм блиском генiя свого й Еллади,
на всiх би сценах я запанувала,
всi форуми i портики посiла,
мо║ iмення заглушило б гомiн
iмення цезаря! Оце була б
справдешня перемога!
А н т е й
Всi б казали:
"Яких спiвцiв скупову║ наш Рим!
Зовсiм уже пiшла в старцi Еллада!"
(Бере в руки Евфрозiнин лавровий вiнець).
Дивись, Нерiсо, сей вiнець ║диний
здобув я за життя, та вiн дорожчий
вiд всiх тво┐х розхвалених трiумфiв.
Коли такi вiнцi нагробнi будуть,
так що ж, нехай скорiше прийде смерть!
(Надiва║ на голову вiнець з гордим спокiйним усмiхом)
Н е р i с а
Антею, слухай! Я не можу бiльше
сього терпiти. Так затхнутись можна
в могильному повiтрi се┐ хати.
Ти або я повиннi вийти в свiт.
Я так тебе кохаю, що пристану
на те, щоб славою тво║ю жити,
але зовсiм без слави жить не можу -
я еллiнка!
А н т е й
I хочеш добувати
в римлян ту славу?
Н е р i с а
У римлян чи в iнших -
однаково. Менi потрiбна слава,
як хлiб, вода й повiтря. Коли ти
менi того постачити не можеш,
без чого я не проживу, то мушу
сама собi здобути, а вмирати
не хочу я, бо я ще молода.
А н т е й
Та чим же ти здобудеш тую славу?
Н е р i с а
Тим, чим i ти здобув би - власним хистом.
А н т е й
Ти все-таки пiти на сцену хочеш?
(Пiсля паузи).
Ну що ж, Нерiсо, я скажу по правдi, -
коли тебе не марна примха кличе,
а муза Терпсiхора, я не смiю
з богинею змагатись. Може, справдi
ти можеш вiдродити для Корiнфа
святую та║мницю Дiонiса.
Н е р i с а
О нi, не для КорiнфаI Ти не думай!
Мене корiнфськi оплески не ваблять.
Либонь, жива Нерiса переважить
камiнну Терпсiхору в Мецената,
як протанцю║ перед ним сьогоднi
танець Танагри!
А н т е й
Ти, либонь, маячиш?
Н е р i с а
Нi, я ще не в гарячцi.
А н т е й
Ти ж не можеш
на оргiю пiти!
Н е р i с а
Чому не можу?
Римлянка ходять скрiзь - чому ж би й нам
не перейняти в ┐х того звичаю?
Прийду й скажу: "Мiй чоловiк недужий,
але, щоб не зневажить Мецената,
прислав мене, свою жону, в гостину..."
А н т е й
Нi, тв ве пiдеш!
Н е р i с а
Ти мене замкнеш?
Тодi вже я напевне буду знати,
що ти мене перекупив у рабство.
Але й рабинi часом утiкають.
Ти не впевняйся на замки.
А н т е й
Нерiсо!!
Н е р i с а
Що, пане мiй?
(Пауза).
Ну то рiшай же зараз:
чи ти, чи я.
А н т е й
Ох, якби мав я силу
тебе вiд серця одiрвати геть
i кинути, мов гадину отрутну,
римлянам тим пiд ноги!
Н е р i с а
(з коротким злiсним смiхом)
Ти не можеш?
То мусиш покоритись. Може, згодом
ти сам менi подяку║ш за се.
Бо я не вiдступлюсь вiд свого слова, -
коли не ти, то я здобуду слави,
i то сьогоднi. Я доволi ждала.
А н т е й
(пiсля важкого мовчання)
Так, я пiду. Менi милiше буде
з римлянами, анiж отут з тобою.
Н е р i с а
Iди. Та оббери ж оте галуззя
з сво║┐ голови - невже ж так пiдеш?
Антей сяга║ за голову, здiймав лаври, з проймаючим жалем дивиться на ┐х
i мовчки кладе там, де стояла Евфрозiна, коли квiтчала його.
Г о л о с Е в ф р о з i н и
(озива║ться з глибини дому)
Нерiсо! Клич Антея! Йдiть обiдать!
Уже готова оргiя препишна!
Антей миттю кида║ться до хвiртки,
Н е р i с а
(доганяючи його)
Куди ж ти? Треба ж переодягтися!
А н т е й
Пусти мене! Бо прийде Евфрозiна,
а я не смiю глянуть ┐й у вiчi.
(Вибiга║ за хвiртку).
Е в ф р о з i н а
(виходить з дверей)
А де ж Антей?
Н е р i с а
На оргiю пiшов.
Його запрошено до Мецената.
Е в ф р о з i н а
Якийсь дивний твiй жарт.
Н е р i с а
Я не жартую.
Он там лежать зiв'ялi хатнi лаври, -
сьогоднi вiн нам свiжi принесе,
здобувши з рук знавцiв.
(Гордо пiдвiвши голову, йде в хату).
Е в ф р о з i н а
(хапаючись за голову)
Невже се правда?!
II
В господi Мецената, ндщадка того славутнього Мецената, що жив за
Августа. Велика, пишна, прибрана як для оргi┐ свiтлиця, аркою передiлена
на двi нерiвнi частини: у першiй, меншiй (на передньому планi), поставлено
триклiнiум для господаря Мецената i двох найпочеснiших гостей -
прокуратора i префекта -i вряджено невиоокий примост, засланий килимами,
для виступiв спiвцiв, мiмiв та iнших артистiв; у другiй, бiльшiй (на
задньому планi), багато столiв, то з лiжками навколо - на грецький лад то
з стiльцями - на римський, там сидять i лежать гостiв рiзного стану i
вiку, греки i римляни. Бенкет ще ледве почався i йде якось мляво, видко,
що гостi мало знайомi межи собою i почуваються нiяково пiд увагою
почесного триклiнiя чiльно┐ частини свiтлицi. На примостi хор панегiристiв
- мiж ними Хiлон - кiнча║ сяiв.
Х о р п а н е г i р и с т i в
(спiва║)
Свiтло вiд свiтла
родиться вiчно,
так i пресвiтлий
рiд Мецената
з променя в промiнь
перелива║
сяйво сво║!
Коли хор скiнчив спiвати, Меценат злегка кивнув головою корифе║вi i
зробив рукою рух, не то наказуючий, не то запрошуючий, щоб хористи зайняли
мiсця на бенкетi в заднiй частинi свiтлицi. Хор розмiща║ться поза
найдальшими столами в самiй глибинi. Раби розносять напитки й на┐дки,
рабинi роздають квiти.
М е ц е н а т
(рухом пальця заклика║ раба-домоправителя)
Нехай тим часом тут поскачуть мiми,
а потiм тi етиптянки безкостi,
що то показують з мечами штгуки,
але щоб те трюмо все недовго:
хвилину-двi щоб кожне зоставалось
i щоб нiхто не смiв виходить двiчi.
(До прокуратора i префекта).
Бо уявiть собi, що й тi┐ мавпи
до сл-ави не байдужi: раз плеснiть,
то потiм i прогнати з кону трудно.
Тим часом домоправитель, уклонившись, вийшов, i на кону стали
з'являтися мiми, представляючи коротенькi мiмiчнi фарси без слiв,
акробатки-║гиптянки з мечами, жонглери i жонглерки з барвистими опуками i
т. iн. Гостi поплескують ┐м, часом кидають ┐м квiти й ласощi. Мало
звертаючи на те все уваги, Меценат i дво║ його почесних гостей розмовляють
межи собою, Меценат трохи зниженим голосом, Префект рiвно, однотонне i
трохи недбало, Прокуратор голосно i непримушено.
М е ц е н а т
Ся оргiя моя, признатись мушу,
нагаду║ щось трошки царство тiнiв
перед Плутоновим трiумвiратом.
Ви не повiрите, як я працюю,
щоб якось подолати сюю дикiсть
i недовiрливiсть, щоб сполучити
в одну родину двi частини люду
корiнфського - римлян i грекiв.
П р е ф е к т
Друже,
ти й так уже великого досяг:
взiрцевий ма║ш хор панегiристiв,
такий i в Римi не щодня почу║ш.
М е ц е н а т
(махнувши рукою)
Ет, що той хор!.. Па щиростi сказавши,
такiй поезi┐ на кухнi мiсце,
бо ┐й недо┐дки - милiша плата,
нiж лаври... Я прошу в вас вибачення,
що вас частую отаким злиденством -
(ще тихше)
бо се, властиве, тiльки для юрби -
та я надолужити сподiваюсь
на iншому. Я тут назнав спiвця
справдешнього. Не дуже вiн славутнiй,
та се вже грекам сором, не спiвцевi.
Я покажу Корiнфовi, що треба
римлянина для цiнування хисту,
iнакше хист лишиться неужитком.
П р о к у р а т о р
Спiвець той хутко прийде?
М е ц е н а т
Я не знаю.
Я запросив його, але вiдповiдь
була вiд нього невиразна.
П р о к у р а т о р
От ще!
Просити ┐х... ти просто б наказав!
М е ц е н а т
Наказувати тут не випада║.
Антей не раб, а вiльний громадянин.
П р е ф е к т
Вiн римський громадянин?
М е ц е н а т
Се то нi,
а все ж вiн роду чесного. В Корiнфi
його родину здавна поважають,
колись якiсь геро┐ з не┐ вийшли.
П р о к у р а т о р
У гречукiв отих усi геро┐!
Хто кине в звадi миску через стiл
i в лоб сусiду влучить -- вже й уславивсь/
discobolos!..*
* Дискобол (грецьк.), - Ред.
(Смi║ться).
Такi ж i ┐х поети:
на грецький лад Горацiя спартачить,
i вже вiнець на чолi - лавреат!
В атенськiй академi┐ купити
двох лавреатiв можна за обол -
один поет, другий фiлософ буде!
Обачнiше - не витрачать обола.
М е ц е н а т
Не забувай, мiй друже, що боги
невдячностi не люблять. Пам'ятай же,
що Рим ходив у Грецiю до школи.
П р е ф е к т
Вiдомо, що поганий той школяр,
який учителя не переважить.
М е ц е н а т
Се так, а все ж вiн мусить мати вдячнiсть.
П р е ф е к т
Рим гойно заплатив за ту науку:
вiн Грецi┐ дав спокiй i закон,
чого вона не мала споконвiку.
П р о к у р а т о р
(впада║ в рiч)
А Грецiя в сво┐й преславнiй школi
навчила Рим лиш бабських теревенiв,
що тiльки нам релiгiю зганьбили,
та ще привчила розумом крутити
без жодно┐ мети, як пес хвостом.
Оце i вся наука. Бiльш нiчого
не знали тi┐ греки й не стгорили -
В ┐х навiть мови не було нiколи!
М е ц е н а т
Ну отако┐! Як то не було?
Ти, друже, щось нечуване говориш.
П р о к у р а т о р
Авжеж, був iонiйський дiалект,
аттiчний, ще не знаю там який, -
що не письменник, то й балачка iнша, -
але гартовано┐ мiцно мови,
║дино┐, всесвiтньо┐, як наша,
не мали греки зроду.
М е ц е н а т
Се то так.
П р е ф е к т
Та й ┐х поезiя, скажу по правдi,
таки супроти нашо┐ не всто┐ть.
Добiрностi тако┐, як Горацiй,
грек не досяг нiколи й не досягне.
М е ц е н а т
А все ж i рiдну мову шанувати
навчив нас грек. Поезiю латинську
почав нам еллiн-бранець, не римлянин.
П р о к у р а т о р
Бо мусив мову пана перейняти,
а пав мав, певяе, поважнiшi справи,
нiж рiдну мову сiкти на трохе┐.
П р е ф е к т
(до Мецената)
Мiй друже, ти ж не будеш запевняти,
що тi┐ вiршi не були партацькi,
а тая мова вв була потворна?
М е ц е н а т
Хто зна║, друже, чим була та iскра,
з яко┐ на землi вогонь з'явився?
То, може, був нiкчемний перегар,
а все ж нам шанувать ┐┐ годиться
i поважати батька Прометея,
хоч, може, вiв i був зичливий злодiй.
П р о к у р а т о р
(до префекта, кивааючи на Мецената)
Оце ж i плiд вiд грецько┐ науки!
П р е ф е к т
Наш Меценат вiдомий фiлеллен, -
коли б iще не вiддiлив од Риму
Корiнфсько┐ республiки!
(Смi║ться).
П р о к у р а т о р
Жарт жартом,
а Римовi з такого фiлелленства
все ж може вийти шкода.
М е ц е н а т
Не турбуйся,
стара учителька те добре тямить,
що ┐й при старощах пiдпорки треба.
Якби так Рим на Грецiю розсердивсь
i вiдштовхнув, то закричала б "гину!".
П р е ф е к т
Все ж друг наш мав рацiю: ║ шкода.
Замилування наше до чужинцiв
до того довело, що ми самi
на варварiв якихсь перевернулись,
навчившись "африкансько┐ латинi"
вiд чорновидих "римських громадян".
М е ц е н а т
Ба, що ж, без варварiв не обiйтися,
бо ми вже мусим обновляти кров,
знесилену вiд працi та розкошiв.
Чи ти б хотiв, щоб нашi всi народи
по-варварськи довiку говорили?
Навряд чи з того буде слава Риму.
П р о к у р а т о р
Нехай мовчать, поки як слiд навчаться
поправно┐ латинi!
М е ц е н а т
Се трудненько!
Навчились мовчки добро┐ вимови -
сього б i Демосфен не доказав.
П р о к у р а т о р
Так що ж робити?
М е ц е н а т
Те, що я роблю:
привчати ласкою, дарами навiть,
всiх видатних чужинцiв Рим любити.
Хто любить, той уподобитись може
до любого i тiлом, i душею.
П р о к у р а т о р
Рознiжило тебе те фiлелленство!
Цiкавий знати, як би ти, наприклад,
збирав податки "ласкою й дарами"?
Багато б назбирав!
М е ц е н а т
(смiючись)
Ну, тут я мушу
зложити зброю. В сьому ти найдужчий.
Р а б - а т р i ║ н з i й
(увiходить)
Прийшов Антей-спiвець.
М е ц е н а т
А! Клич сюди.
Стiй! Як Антей уже почне спiвати,
я знак подам, тодi хай танцiвницi
сюди увiйдуть. Тiльки ж не ранiше.
Гляди менi! Рушай.
Атрi║нзiй виходить.
Оцi раби
псують менi раз по раз лад усякий.
На ┐хню думку, оргiя - то скоки.
А н т е й
(у порога)
Вiтаю вас, преславнi.
М е ц е н а т
А, здоров!
Та ближче приступи. Коханцю музи
в порога перестоювать не личить.
Антей пiдходить ближче, але мiсця йому при столi нема i вiн лиша║ться
стояти перед лежачими гостями.
М е ц е н а т
(до гостей)
Се, друзi, найкоштовнiша перлина
Корiнфсько┐ затоки.
А н т е й
Ти, преславний,
надмiрну ласку положив на мене,
Корiифовi ж вiддав замало честi.
М е ц е н а т
Чому замало честi?
А н т е й
Бо не можна
злiчити перлiв нашо┐ затоки
i зважити, котра з них найдорожча.
П р е ф е к т
Любити рiдне мiсто - се годиться,
але ж не треба забувати правди
i вдячностi. Якщо в Корiнфi дiйсно
║ скiлька перлiв хисту i науки,
то се ║ Меценатова заслуга.
М е ц е н а т
Моя заслуга пiвняча, мiй друже.
П р о к у р а т о р
Як розумiти се║, Меценате?
М е ц е н а т
Бо я на всяких смiтниках громаджу
i там вишукую коштовнi перли.
П р е ф е к т
Та ти ж ┐х не ковтавта║ш так, як пiвень,
але да║ш в оправу.
Антей мовчки руша║.
М е ц е н а т
Стiй, Антею!
Куди ти йдеш?
А н т е й
Туди, куди належу.
М е ц е н а т
Я бачу, ти образився.
П р о к у р а т о р
Се дивно,
якi тi греки всi вражливi!
А н т е й
Справдi,
се дивно, як мв досi не привикли,
що переможцям вiльно називвати
кра┐ну нашу смiтником, а нас,
поки ми не в "оправi", просто смiттям.
М е ц е н а т
Мо║му слову ти дав колючки,
але не я. Уся моя вина,
що мiй язик був якось послизнувся,
але ж його боги слизьким створили.
Винуй Юпiтера чи Прометея, -
ти краще зна║ш, хто з них бiльше винен.
П р е ф е к т
А я, минаючи усякi вини,
вертаю до заслуг. Мiй Меценате,
сей раз я маю затягти позов
супроти тебе.
М е ц е н а т
Як?
П р е ф е к т
Бо сю перлину
не ти, а я вiдкрив уперше.
М е ц е н а т
Справдi?
П р е ф е к т
I в тiм моя заслуга ║ ще бiльша,
що перли я не проковтнув, знайшовши,
хоч, власне, я повинен був ковтнути.
М е ц е н а т
Я хтiв би се║ краще зрозумiти.
П р е ф е к т
О, се не та┐на! Колись я тута
вiдкрив чи, краще мовити, закрив
гетерiю спiвецьку пота║мну.
Товаришем у нiй був наймолодшим
осей спiвець. Я ощадив його,
вважаючи на молодощi нiжнi,
i вiн один лишився з товариства,
бо, знаю добре, бiльше в цiлiм кра┐
гетерiй не було, нема й не буде.
А н т е й
Ти помиля║шся, ще ║ одна.
П р е ф е к т
Де?
А н т е й
На Парнасi. Дев'ять i один
там сходяться на оргi┐ та║мнi
i закриваються вiд ока влади
густими хмарами.
М е ц е н а т
Ха-ха! Се влучно!
П р е ф е к т
(змiнивши свiй одноманiтно-недбалий тон на гризький)
Не так-то вже i влучно. Меценате.
Тi "дев'ять i один" - Феб i камени -
зовсiм то не гетерiя та║мна,
а хор панегiристiв. пм же треба
амброзiю та нектар заробити,
то й мусять панегiрики спiвати.
А н т е й
Кому?
П р е ф е к т
Звичайно, генi║вi Риму.
Парнас, Олiмп i всi святi┐ гори
тепер в його iмперiю дiстались,
i тiльки тим богам живеться добре
що мають гiднiсть римських громадян
або принаймнi ласку Мецената
всесвiтнього, а той ║ генiй Риму.
Котрi ж боги йому не покорились,
тi вигнанi були або й розп'ятi.
А н т е й
I що ж? Вони вiд того повмирали?
М е ц е н а т
(нишком, нахиливишсь до префекта)
Мiй друже, вибачай, але юрбi
сi жарти можуть видатись блюзнiрством.
П р е ф е к т
(знов здержано)
Нехай боги простять, не мiг римлянин
останн║ слово полишить за греком.
М е ц е н а т
(голосно до Антея)
Людською мовою ми наситились.
Час обiзватись мовою богiв
тобi, Антею.
А н т е й
Вибачай, преславний,
менi не хоче муза помагати,
либонь, вона сьогоднi не голодна,
а я без не┐ - мов безструнна лiра.
М е це н а т
Невже се друг мiй вiдiбрав ┐й настрiй?
П р е ф е к т
За правду перепрошувать не буду,
а музi, що сьогоднi не голодна,
слiд пам'ятать, що й у богiв ║ завтра
лише тодi, коли його заслужать.
А н т е й
Не раз, хто забува║ться про завтра,
той ма║ вiчнiсть.
В атрiумi чутно гомiн.
М е ц е н а т
Що се там за гомiн?
А т р i ║ н з i й
(з порога)
Преславний пане, там якась грекиня
прийшла й дозволу просить уступити,
щоб тут постояти коло порогу,
поки спiвець Антей спiвати буде.
М е ц е н а т
Та хто ж вона? Якого сутану?
А т р i ║ н з i й
Каже,
що ║сть вона Анте║ва жона.
М е ц е н а т
Що ж, хай увiйде.
Атрi║нзiй виходить. На порозi з'явля║ться Нерiса i вклоня║ться
А н т е й
Нащо се, Нерiсо?
Нерiса мовчить i соромливо закрива║ться покривалом.
Вернись додому!
М е ц е н а т
Вибачай, Антею!
Тут я господар i не дозволяю
сво┐х гостей нiкому проганяти.
Ти вiльний зоставатися чи нi,
але й твоя жона так само вiльна,
поки вона в гостиш в Мецената.
А н т е й
(до Нерiси)
Ти хочеш тут лишитись?
Н е р i с а
(тихе, але твердо)
Я лишуся.
П р о к у р а т о р
(стиха до Мецената)
Се ти не дурно так, - вона зграбненька.
I звiдки вiн узяв собi сю нiмфу?
М е ц е н а т
Такi нiжки бувають лиш в Танагрi.
Менi повiр, я знаюся на тому.
(До Нерiси).
Чи ви давно по шлюбi?
Н е р i с а
Перший мiсяць.
М е ц е н а т
(до Антея)
О, то невже тобi, Антею, треба
ще й муз до помочi в медовий мiсяць?
Ти й так повинен би спiвать, як бог,
коли ся грацiя перед тобою!
Але чого ж вона пiд покривалом?
А н т е й
Так звичай еллiнський жiнкам велить.
М е ц е н а т
Але в мо┐й господi звичай римський,
i вiн сво┐ вимоги ма║. Мусиш
дозволити дружинi вiдслонитись.
Нерiса, не ждучи Анте║во┐ вiдповiдi, одкрива║ обличчя i соромливо
погляда║ на Мецената.
Боги мо┐! Ви подивiться, друзi!
Се ж тая мармурова Терпсiхора,
що я купив учора вiд Федона!
Се випадок? Нi, випадкiв таких
не може бути!
(До Нерiси).
Вiн рiзьбив iз тебе?
Н е рi с а
Так, пане.
М е ц е н а т
Що ж, ти й танцювати вмi║ш?
Н е р i с а
Не знаю...
М е ц е н а т
Як не зна║ш? Терпсiхора
не зна║, що вона богиня танцю?
А н т е й
Се значить, що вона не танцiвниця
i поза домом танцювать не вмi║.
М е ц е н а т
То я прийду колись до твого дому.
А н т е й
Се буде честь менi. Але не знаю,
чи трапиться тобi Нерiсу бачить,
бо мати, жiнка i сестра у мене
перебувають завжди в гiнеке┐,
а я ж тебе не смiю там вiтати.
М е ц е н а т
Недобрий звичай ваш!
А н т е й
Такий вiн здавна, -
не я його, преславний, встановив.
П р о к у р а т о р
Але ти радо з нього користа║ш!
М е ц е н а т
Що ж, се не диво. Заздрощi Антея
я розумiю. Отже й я поставив
не в атрiум камiнну Тердсiхору,
а в свiй таблiн, щоб не профанувалась.
А н т е й
(щиро)
За се тобi я справдi винен дяку!
М е ц е н а т
Так докажи ж нам дiлом тую вдячнiсть,
а власне, спiвом.
(До раба).
Принеси, Евтiме,
ту лiру, що сьогоднi я купив.
Евтiм приносить велику, пишно оздоблену лiру.
Антею, сяя лiра - дар всесвiту,
бо роги в не┐ з тура пущ германських,
слон африканський дав оздоби з костi,
край арабiйський золота прислав,
а дерева - iндiйський лiс та║мний,
моза┐ка прийшла з кра┐ни сiнiв,
найкращi в свiтi струни iталiйськi
оправлено в британське ясне срiбло.
А н т е й
Лиш еллiнського в нiй нема нiчого!
М е ц е н а т
Вся буде грецька, як тво║ю стане,
бо ти ┐┐ дiстанеш в дар вiд мене,
коли вподоба║ш. Торкни ┐й струни.
А н т е й
(торка║ струни недбало, не беручи з рук раба. Струни озиваються тихим,
але напрочуд гарним i чистим голосом Антей здрига║ться вiд подиву)
Який прекрасний, надзвичайний голос!
Дай лiру, хлопче!
(Бере де рук лiру).
Ох, яка важка!
М е ц е н а т
Ти сам ┐┐ держать не потребу║ш.
На те ║ раб. Евтiме, на колiна!
I так держи, як сей спiвець накаже.
Евтiм ста║ на колiна i пiддержу║ Анте║вi лiру.
А н т е й
Нi, ┐й не слiд звикати до такого.
В сво┐й оселi я рабiв не маю,
i прийдеться ┐й висiть на повiтрi
на ремiнцi.
М е ц е н а т
Рапсодiв давнiх спосiб!
Се дуже гарно! Потепи, Евтiме,
┐┐ отам, де тая лампа висить.
Евтiм чiпляв лiру на великий канделябр, знявши з канделябра велi┐ку
лампаду.
Антей зiходить на примост i торка║ струни сильнiше, нiж уперше. Почувши
той акорд, Хiлон i Федон схоплюються на рiвнi ноги.
Х i л о н
(до товаришiв-хористiв, що сидять там же за заднiми столами, зайнятi
┐дою i балачками)
Товаришi! Мовчiть! Антей заграв!
Ф е д о н
Антею! Заспiвай епiталаму!
Антей спиня║ться, спуска║ руки i схиляв голову. Пауза.
М е ц е н а т
Антею, що тобi? Чи ти недужий?
Чи, може, лiра ся тобi незручна?
Н е р i с а
(до Мецената, озиваючись вiд порога)
Мiй чоловiк недавно встав з недуги.
(До Антея дбайливо i нiжно).
Антею, ти зовсiм не розважа║ш
сво║┐ сили. Краще вже дозволь
менi за тебе доказати вдячнiсть
преславному. Хоч я не танцiвниця,
та потанцюю, як в Танагрi звичай,
як матiнка навчила. Хай пробачать.
М е ц е н а т
Я згоджуюсь, хоча було б ще краще,
якби в особах ваших по║днались
музика i танець в одно подружжя.
А н т е й
Моя жона зовсiм не розважа║
сво║┐ мови. Чуюся на силi
i гратиму, й спiватиму без танцiв.
Так прошено мене, так обiцяв я,
а твiй танець, Нерiсо, не для оргiй.
Спинився я тому, що добирав
у пам'ятi сво┐й доречних спiвiв.
Ф е д о н
Спiвай епiталаму! Се до речi!
А н т е й
Нi, не до речi, - ми не на весiллi.
М е ц е н а т
Чому ж? Ти уяви, що в сьому домi
шлюб вiдбува║ться Еллади з Римом.
А н т е й
Я бачу оргiю перед собою,
то й спiв пригаду║ться не весiльний,
скорiш вакхiчний.
П р о к у р а т о р
Ба, воно ще й краще!
Антей знов приступа║ до лiри. Меценат пода║ знак гостям, щоб мовчали;
гомiн розмов стиха║, тiльки часом чутно бренькiт посуду там, де гостi
п'ють.
Антей першу стрiчку промовля║ повагом i без музики, далi раптом, без
прелюдi┐, почина║ спiвати, приграючи собi гучно, впевнено, в темпi
вакхiчного танцю.
А н т е й
Тепер, всесвiтнiй даре, послужи менi,
Дзвени! Дзвени! Грай! Грай!
Духа оргi┐ нам збуди!
Голос дай нiмотi рабiв!
Розворуш нам оспалу кров,
розмах дай нашiй силi окритiй!
Меценат да║ знак атрi║нзi║вi, вбiгають танцiвницi i корибанти i
пускаються у вакхiчний танець.
Ми вакхiчний почнем танець!
Змiнить оргiю шал весни!
Зникне холод i жах iз душ,
як вiд сонця нагiрний снiг!
Дiонiсе! З'яви нам диво!
Гра║ в тiм же темпi пригрив без слiв i не завважа║, що Нерiса незамiтно
опинилася в гуртi танцiвниць. Згодом Антей мiня║ темп на повiльнiший i
лагiднiший, з iншого тону.
Мiрного танцю
лад гармонiчний,
тихе та ясне║ лiто
прийде по буйнiй, гучнiй веснi,
i запану║ урочисте свято.
При змiнi темпу танцiвницi спинились, одна Нерiса танцю║, все держачись
позад Антея; танцю║ безгучно, тихо, плавко, мiрно.
Антей все не бачить ┐┐, захоплений грою, i знову бере попереднiй темп,
тiльки з бiльшим завзяттям.
Дзвени! Дзвени! Грай! Грай!
Дай почути нам яру мiць!
Дай сп'янiти з надмiру сил!..
Танцiвницi i корибанти знов оточили Нерiсу вакхiчним колом, але Меценат
спиня║ ┐х раптовим рухом i гучним покликом.
М е ц е н а т
Спинiться всi! Нерiса хай танцю║!
При сьому поклику Антей спиня║ться, оберта║тьса i не може одразу
отямитися з дива та урази, побачивши Нерiсу на чолi танцiвниць. Меценат,
завваживши те, сплеску║ в долонi.
Музики! Гей! Танець вакхiчний грайте!
З'являються музики з подвiйними фяейтами, кiмвалами, тимпанами, грають
вакхiчний танець. Нерiса, пiсля короткого збентеження, блиснувши очима,
пуска║ться в прудкий танець, з несамовитими, але гарними рухами менади.
Дехто з гостей приплiску║ ┐й влад долонями та приляску║ пальцями. Меценат,
рухом закликавши Евтiма, шепнув йому на вухо, той приносить оздобну
скриньку i пода║ ┐┐ Меценатовi.
А н т е й
Нерiсо! Годi!
М е ц е н а т
Нi, танцюй, богине!
Танцюй, прекрасна музо Терпсiхоро!
(Вийма║ iз скриньки дiамантове намието, здiйма║ його обома руками вгору
i вабить ним до себе Нерiсу).
Нерiса, не перестаючи танцювати, наближа║ться до Мецената, очi ┐┐
горять, рухи нагадують зграбнi викрути хижого звiряти. Гостi зриваються з
мiсць i товпляться, намагаючись кожне краще бачити Нерiсу. На не┐
сиплються квiти i грiм оплескiв.
Г о л о с з х о р у п а н е г i р и с т i в
Се наша муза!
П р о к у р а т о р
(ласо)
Гарна, гарна штучка!
П р е ф е к т
Ся муза, певне, з голоду не згине.
Нерiса, зблизившись до Мецената, ста║ перед ним на одно колiно i
вiдхиля║ться назад, немов готова впасти вiд знесилення, але розкiшна i
зальотна усмiшка гра║ на ┐┐ устах. Прокуратор кида║ться пiддержувати ┐┐,
але Меценат попереджа║ його, надiвши Нерiсi намисто на шию i тим самим
рухом пiддержавши ┐┐.
Н е р i с а
Мiй пане, дякую!
(Хоче поцiлувати його в руку).
М е ц е н а т
Не так, безсмертна!
(Цiлу║ ┐┐ в уста).
Нерiса вста║.
П р е ф е к т
(з мiсця, посуваючись трохи на ложi i простягаючи чашу з вином)
Ходи, вакханко, вiдпочинь край тигра!
Нерiса, усмiхнувшись, пода║ться до нього. В юрбi здержаний смiх. Антей
раптом зрива║ лiру з канделябра i кида║ ┐┐ а розмаху в Нерiсу. Нерiса
заточу║ться i падав додолу.
Н е р i с а
Рятуйте! Вiн мене убив!..
Алтей нахиля║ться до не┐ i бачить, що вона кона║.
А н т е й
(тихо i наче спокiйно)
Убив...
П р е ф е к т
(гука║ рабам)
Сюди вiгiлiв!
А н т е й
Стiй, дай закiнчити.
(Здiйма║ з лiри одну струну. Зверта║ться до Хiлона i Федона, що стоять
попереду юрби).
Товаришi, даю вам добрий приклад.
(Задавлю║ться струною i пада║ мертвий край Нерiси)
[28.III. 1913, кгипет]
** В КАТАКОМБАХ **
(Посвята шановному побратимовi А.Кримському)
Катакомби коло Рима. В криптi*, слабо освiтленiй олiйними каганчиками i
тонкими восковими свiчками, зiбралась громадка християн. кпископ кiнча║
проповiдь слухачам i слухачкам, що стоять побожно, тихо i покiрно.
* Крипта - окреме невелике примiщення в катакомбах_
к п и с к о п
Прославмо ж, браття, господа Христа,
що посадив на небi поруч себе
замученого брата Харiклея.
Х о р
На небi слава господу Христу,
що визволя║ вiд земних кайданiв,
з грiховно┐ темницi нас виводить
у царство свiтла вiчного.
Д и я к о н
Амiнь.
к п и с к о п
Наш брат був на землi рабом поганським,
тепер вiн раб господнiй, бiльш нiчий.
Н е о ф i т - р а б
Господнiй раб? Хiба ж i там раби?
А ти ж казав: нема раба нi пана
у царствi божому!
к п и с к о п
Се щира правда:
всi рiвнi перед богом._
Н е о ф i т - р а б
I раби?
к п и с к о п
Раби господнi_, брате, не забудь.
Сказав Христос: ярмо мо║ солодке,
тягар мiй легкий. Розумi║ш?
Н е о ф i т - р а б
(пiсля тяжко┐ задуми)
Нi!..
Не можу. Не збагну я сього слова.
Х р и с т и я н к а - р а б и н я
(в раптовому нестямi пророку║)
Уже лежить при деревi сокира!..
"Я посiчу його i вергну в пломiнь", -
сказав господь!.. Прийди, прийди, прийди,
Iсусе, сине божий! Похилилась
твоя пшениця, - жде вона серпа...
Ох, доки ж, господи?.. Рахiль рида║,
нема ┐┐ дiток...
(Безладна мова переходить у несамовитий лемент, iншi жiнки й собi
починають голосити,
дехто з чоловiкiв теж не витриму║).
к п и с к о п
(владним, дужим голосом)
Геть, сатано!
Тво║┐ влади тут нема║!
(Пiдходить до пророчицi, що б'║ться в корчах, i кладе ┐й на голову
руку).
Сестро, молитва й вiра хай тебе рятують
вiд навождення злого духа.
Жiнка помалу затиха║ пiд його поглядом i безсило схиля║ться на руки до
товаришок, що пiддержують ┐┐.
Х р и с т и я н к а
(одна з тих, що пiддержують пророчицю.
Озива║ться несмiлим голосом)
Отче,
┐┐ дитину вчора пан продав
якомусь грековi з Корiнфа...
к п и с к о п
Вмовкни!
Великий наш апостол заповiдав:
"А жiнка серед збору хай мовчить".
Пророчицю тим часом виводять. Мовчання.
Н е о ф i т - р а б
(пiдходить до ║пископа. Тремтячим вiд збентеження, але
розпачливо-зважливим голосом)
Прости, але я все ж не розумiю,
як може буть якесь ярмо солодким,
а щось важке║ легким.
к п и с к о п
Брате мiй,
коли ти сам по волi шию схилиш
в ярмо христове, солодко се буде
тво┐й душi; коли ти самохiть
на себе хрест вiзьмеш, невже вiн буде
важким для тебе?
Н е о ф i т - р а б
Але нащо ма║м
ще самохiть у ярма запрягатись
та двигати хрести по власнiй волi,
коли вже й так намучила неволя?
Намулили нам ярма та хрести
i шию, й душу, аж терпiть несила!
Я не за тим прийшов до вас у церкву,
щоб ярем та хрестiв нових шукати.
Нi, я прийшов сюди шукати волi,
бо сказано ж: нi пана, нi раба.
к п и с к о п
I сюю волю матимеш ти, брате,
як тiльки станеш пiд ярмо христове.
Раби господнi рiвнi мiж собою.
Ти пiд ярмом шлях свiтовий пройдеш
i в царство боже ввiйдеш, те║ царство,
де вже нема║ пана, окрiм бога,
а вiн же нам отець. Твоя гординя
була б до сатанинсько┐ подiбна,
якби ти влади господа-отця
не хтiв признати над собою.
Н е о ф i т - р а б
Отче!
Яка вже там в раба гординя тая!
Нехай i так, нехай отець ║диний
над нами буде, та коли ж настане
те царство боже? Де його шукати?
Один з братiв казав: воно на небi,
а другий: на землi...
(Дивиться з запитом i палким сподiванням).
к п и с к о п
Обидва правi.
Н е о ф i т - р а б
Де ж на землi ║ царство боже?
к п и с к о п
Тут.
Н е о ф i т - р а б
У Римi?!
к п и с к о п
В нашiй церквi.
Н е о ф i т - р а б
В катакомбах?
к п и с к о п
Не говори - "ось тут" чи "там воно".
Воно ║ скрiзь, де бог ║ в людських душах.
Н е о ф i т - р а б
Коли ж вiн буде в душах всiх людей?
к п и с к о п
Тодi, коли Христос удруге прийде
на землю з неба.
Н е о ф i т - р а б
(смутно)
Брат один казав,
що лiт аж тисяча минути мусить
вiд першого до другого пришестя...
к п и с к о п
Се ║ресь, брате, бо нiхто не зна║
нi дня, нi часу...
Н е о ф i т - р а б
(впада║ йому в рiч з радiсною надi║ю)
Значить, царство боже
настати може в кожен день i час?
к п и с к о п
Запевне так.
Неофiт-раб замислю║ться i знов смутнi║.
Про що гада║ш, брате?
Н е о ф i т - р а б
Я думаю... ось ти сказав, що тут
у нас ║ царство боже... А чому ж
у нас тут ║ патрицi┐, плебе┐,
ну, i раби?
(Огляда║ все зiбрання, декотрi спускають очi в землю).
Х р и с т и я н и н - п а т р и ц i й
(виступа║ трохи наперед)
Душа твоя, мiй брате,
бентежиться даремне. Я - патрицiй,
а вiн - мiй раб
(показу║ на старого чоловiка),
але се так для свiту,
а перед богом ми брати обо║.
Н е о ф i т - р а б
(до старого раба)
Ти раб йому про людське око тiльки?
С т а р и й р а б
Нi, я служу сво║му пану вiрно,
не тiльки зо страху, а й по сумлiнню,
як наказав господь.
Н е о ф i т - р а б
Коли ви рiвнi,
то нащо ма║ш ти йому служити?
С т а р и й р а б
То божа воля, що вродивсь вiн паном,
а я - рабом.
Н е о ф i т - р а б
То, значить, в царствi божiм
║ раб i пан?
Старий раб мовчить.
П а т р и ц i й
Вiн тут менi не раб,
тут я йому готов умити ноги, -
ми зажили святого тiла й кровi
укупi, при однiм столi.
Н е о ф i т - р а б
(до старого раба)
I дома
так само при однiм столi ┐сте?
С т а р и й р а б
Нi, брате, се б зовсiм не випадало.
Н е о ф i т - р а б
Чому?
С т а р и й р а б
Бо так не личить... не подоба...
к п и с к о п
(до неофiта-раба)
Не спокушай його. Вiн простий духом,
а царство боже для таких найближче.
Хто терпить все в покорi, той щасливий,
тому однаково: чи пан, чи раб
вiн буде тут у свiтi.
Н е о ф i т - р а б
Нi, мiй отче,
нi, не однаково...
(З поривом).
Коли б ти бачив,
як плакала моя дитина вчора -
воно ж покiрне, тихе немовлятко, -
до вечора без покорму зоставшись:
на оргi┐ прислужувала жiнка
i нiколи було забiгти в хату
погодувать дитину. А тепер
дитина наша хвора, тiльки жiнка
не смi║ плакати, бо пан не любить
очей заплаканих в рабинь вродливих.
к п и с к о п
Не треба плакати, хоч би померла
дитина ваша, - ┐й велике щастя
на небi приготоване.
Н е о ф i т - р а б
А панськiй
малiй дитинi менше щастя буде,
коли помре невинним немовлятком?
к п и с к о п
(трохи збентежений)
Невиннi всi однаковi у бога.
Н е о ф i т - р а б
(понуро)
То паненятi вдво║ щастя буде:
раз на землi, а вдруге ще й на небi...
С т а р и й р а б
Не заздри, брате, не губи душi,
свято┐ чистоти ┐й не плями.
Нехай знуща║ться твiй пан-поганин
(бо християнин так би не знущався) -
вiн чистоти в тво┐й сiм'┐ не знищить,
поки у тебе i в жiнки душi яснi.
Н е о ф i т - р а б
Ой, не печи мене словами, дiду!..
Пробач, не зна║ш ти... сказати сором...
Е, що там сором для раба!.. Скажу!
Яка там "чистота" i "яснi душi"?
Моя душа гни║, коли я бачу,
як жiнка з оргi┐ приходить часом
вином розпалена, з огнем в очах
вiд соромiцьких спiвiв. Квiти в косах
ще не зов'яли i такi яскравi
супроти бруду в хатi видаються...
Одежу панську жiнка поспiша║
змiняти на верету рабську швидше,
щоб не каляти в нашiй "чистiй" хатi,
i я не раз у жiнки бачив сльози
в такi хвилини... Звичка до розкошiв
у┐лась ┐й у серце, мов iржа, -
без них ┐й тяжко... Дiду, я не мiг,
не мiг не бить ┐┐ за тi┐ сльози,
хоч знав, що тим спротивлю ┐й ще гiрше
огидну хату нашу...
П а т р и ц i й
Брате мiй,
ти напути на нашу вiру жiнку,
тодi вона вже плакати не буде
по марних свiтових розкошах.
Н е о ф i т - р а б
Пане! -
чи пак у вас тут кажуть "брате". - Зна║ш,
не зважуся я жiнки навертати
на нову вiру. Хай вже лiпше плаче
по чистих шатах та по панськiй хатi,
нiж ма║ плакати по чистотi
душi сво║┐ й тiла. Врятувати
вона однаково себе не може,
та що ┐й з того, коли буде знати
про грiх i святiсть. Краще хай не зна║.
к п и с к о п
Хто по неволi согрiшив, той чистий.
Н е о ф i т - р а б
Та ми, раби, сами не раз не зна║м,
що робим по неволi, що по волi...
Грiх чи не грiх, а мука зоста║ться...
Сказати тяжко... я не знаю сам,
чи то моя, чи панськая дитина,
люблю дитину й часом ненавиджу...
С т а р а ж i н к а
Грiх ненавидiть, то ж дитя невинне.
(Глянувши на ║пископа, замовка║).
к п и с к о п
I жiнка часом мудре слово мовить.
Молода, але змарнiла, убого вбрана жiнка
щось шепоче на вухо поважнiй старiй вдовi-дияконiсi.
Д и я к о н i с а
(до ║пископа)
Дозволиш говорити, чесний отче?
к п и с к о п
Кажи, але коротко.
Д и я к о н i с а
(вказу║ на молоду жiнку)
Ся сестра
бажа║ послужити сьому брату.
(Вказу║ на неофiта-раба)
к п и с к о п
Як саме?
Д и я к о н i с а
Просить, щоб його жона
приносила дитину ┐й до хати,
йдучи на панську оргiю служити, -
сестра сво║ году║ немовлятко,
то вдiлить покорму i тiй дитинцi
та й доглядить до вечора сумлiнно.
к п и с к о п
(до молодо┐ жiнки)
Се добре дiло перед богом, дочко.
Молода жiнка покiрливо схиля║ голову.
Д и я к о н i с а
(до неофiта-раба)
Скажи сво┐й жiнцi, нехай приносить
дитя до хати теслi Деодата -
на Форумi Малому вiн живе -
i доручить сестрi Анцiллоде┐;
за догляд щирий може бути певна.
А н ц i л л о д е я
(молода жiнка. Тихим голосом до неофiта-раба)
Зроби менi сю ласку, милий брате!
Н е о ф i т - р а б
(зрушений)
Спасибi, сестро!
П а т р и ц i й
А до мене прийдеш,
я дам тобi одежi, не ново┐,
але порядно┐, з мо┐х рабинь,
ми з жiнкою да║м ┐м бiльш нiж треба,
то можуть i тво┐й жонi вдiлити,
коли твiй пан недосить ┐й да║.
Н е о ф i т - р а б
(здержано)
Спасибi, пане.
к п и с к о п
(поправля║)
Брате.
Н е о ф i т - р а б
(байдуже)
Хай i так.
Х р и с т и я н и н - к у п е ц ь
Казав ти, жiнка любить чистоту,
а в хатi бруд. Приходь до мого краму,
я мила дам без грошей, певне, пан ваш
вам жалу║ його.
Н е о ф i т - р а б
(з ледве скритою насмiшкою)
Либонь, що так!
С т а р и й д и я к о н
Ти, може, часом голоду║ш, брате, -
здебiльшого погани зле годують
сво┐х рабiв, - то ти приходь до нас
щотижня на агапи у недiлю
(се в нас такi обiди для убогих),
там матимеш поживну добру страву
для тiла i для духа. Бо часами,
як покiнчаться вже трапеза вбогих,
приходять i ║пископ та найстаршi
Христово┐ зажити кровi й тiла,
подати нам науку благочестя,
умити ноги браттям. Ти приходь
на дворище до мене. Я олiйник,
Агатофiлом звуся, коло Термiв
моя оселя. Всяк тобi покаже,
де мешка║ "отой дивак-багач,
що любить годувати всю голоту".
Се так про мене гомонять погани.
Н е о ф i т - р а б
(нiчого не вiдповiда║ дияконовi i сто┐ть який час мовчки, вхопившись за
голову)
До чого я дожився! Лихо тяжке!
Жебрущим дiдом замолоду став!..
Кого менi клясти? Чи свого батька,
що за довги продав мене в неволю?
Чи тi довги, чи того багача,
купця на людськi душi? Чи той день,
той час, коли на свiт я народився?
к п и с к о п
Нещасний, схаменися! Заспокойся!
Жени вiд себе геть лихого духа
гординi й розпачу! Смертельний грiх
оцi тво┐ прокльони, ще й в годину,
коли тобi брати братерську помiч
так гойно призволяють.
Н е о ф i т - р а б
Ой, та помiч!
Вона менi вразила серце вкрай...
Та глянь же ти на сю змарнiлу жiнку
(вказу║ на Анцiллодею),
вона ж як тiнь. А в мене ж молода,
здоров'ям повна жiнка; тiльки син мiй,
як сирота, за покормом бiду║, -
чужiй дитинi долю за┐дати
або вмирати мусить, поки мати
вином i втiхою панiв часту║.
I я ще маю жебрати одежi
отiй сво┐й з бiди гулящiй жiнцi, -
з рабiв рабинi шмаття назбираю,
бо нiколи рукам здоровим прясти -
нема║ часу, бо що день, то свято.
Ти кажеш: грiх клясти й розпачувати,
а се ж не грiх - голодних об'┐дати
i голих обдирати? I кого ж?
Сво┐х братiв, працiвникiв, рабiв...
Д и я к о н
У нас дають i вбогi i заможнi.
Н е о ф i т - р а б
А, я забув, що можу взяти мила
у брата-крамаря зовсiм задурно,
щоб трохи обхаючить рабськi злиднi,
аби не так уже кололи очi
у царствi божому братам багатим,
а то ще прийде часом брат убогий
на ту агапу раз на тиждень ┐сти
та розпростре сво┐ бруднi верети
на лавi поруч бiло┐ тунiки
i вишито┐ тоги.
(До патрицiя).
Ти подякуй
свому товаришу за те║ мило,
бо, може, прийдеться умити ноги
менi для християнського братання,
то все ж таки вони чистiшi будуть,
як я ┐х дома трошки милом змию,
пожалую ручок патрицiанських.
Патрицiй спалаху║, але стриму║ться i тiльки погляда║ на ║пископа.
к п и с к о п
(ще тихим, здержаним голосом, але вже суворо)
Який злий дух тобi обмарив серце?
За вiщо ти сво┐х братiв карта║ш
┐дкими та вразливими словами?
Що ми тобi вчинили, що ти ма║ш
супроти нас?
Н е о ф i т - р а б
Я маю жаль до вас,
великий жаль. Я досi був рабом,
невiльником, запроданим в неволю,
забраним силомiць, а ви тепера
ще й жебраком мене зробити хтiли,
щоб я по волi руку простягав
по хлiб ласкавий. Ви менi хотiли
поверх ярма гiркого - ще й солодке,
поверх важкого - легке наложити,
i хочете, щоб я ще вам повiрив,
немов менi вiд того стане легше.
к п и с к о п
Се ми тобi по щиростi казали,
по слову божому.
Н е о ф i т - р а б
А я не вiрю
нi в щирiсть вашу, нi в такi слова.
Якби ви щиро помогти хотiли -
он ма║те на олтарi срiбло
i золото - замiсть отих агап
могли б рабiв з неволi викупляти.
(До патрицiя).
Ти, пане, мiг би вiдпустити й дурно,
а ми б уже самi собi дiстали
одежi й хлiба.
к п и с к о п
Хто такi ми,
щоб волю божу одмiняти мали,
кому рабом, кому з нас вiльним бути?
Про що ти дба║ш? "Не ║диним хлiбом
живе людина, але й кожним словом,
що з божих уст виходить".
Н е о ф i т - р а б
Нi, ┐й мало
самого хлiба й слiв, ┐й треба волi,
iнакше буде нидiти, не жити.
За те ж я маю жаль до вас великий,
що ви менi замiсть того життя
обiтованого у вiчнiм царствi божiм
да║те страву, одiж та слова.
к п и с к о п
Не всi слова однаковi, мiй брате,
слова господнi бiльш рятують душу,
нiж людськi всi дiла.
Н е о ф i т - р а б
Якi ж слова?
"Терпливiсть i покора", - тiльки й чув я
вiд вас сьогоднi. Та невже вони
рятують людськi душi? Та невже
за них iдуть на хрест, на наглу страту
i на поталу звiрам християни?
к п и с к о п
Вони iдуть за те велике слово,
якого всiм словам людським несила
достоту розказати.
Н е о ф i т - р а б
Що за слово?
к п и с к о п
Те слово - бог. Вiн альфа i омега,
початок i кiнець. Ним все настало
i ним усе живе, i бiльш нема║
богiв на свiтi, окрiм сього бога,
вiн ║ i слово, й сила, i життя.
А всi отi, що звалися богами
в поганськiм свiтi, - iдоли бездушнi
або злi духи, слуги князя тьми.
I се за те нас мучать, розпинають,
що ми не хочем iдолам служить
i князя тьми признати нашим богом,
бо ходимо не в темрявi, а в свiтлi.
Н е о ф i т - р а б
(палко пiдхоплю║ слова ║пископа)
"Бо ходите не в темрявi, а в свiтлi",
то й скинули терпливiсть i покору,
як маску мiма, геть з свого обличчя,
не хочете служити i коритись
тому, чи║┐ влади вашi душi
признати бiльш не можуть, проти кого
боротись вам велить сумлiння ваше!
Чи так я зрозумiв тебе, мiй отче?
к п и с к о п
Так, лиш одно додати мушу я:
ми боремось в терпливостi й покорi.
Н е о ф i т - р а б
(у палим голосом)
I знов нiчого я не розумiю:
боротися в покорi. Що се значить?
к п и с к о п
Ми боремося з духом, не з людьми.
Ми платимо покiрно всi податки,
ми кесаря шану║мо i владу,
не повста║м нi словом, анi дiлом
супроти них, а тiльки князю тьми
нi жертви, нi поклонiв не да║мо.
Н е о ф i т - р а б
А хто ж такi той кесар, тая влада?
Хiба ж вони не слуги слуг того,
кого ви князем темряви назвали?
к п и с к о п
В той час, як служать iдолам, а в iнший -
вони начальники, вiд бога данi.
Н е о ф i т - р а б
Вiд бога? Вiд якого?
к п и с к о п
Бог ║диний
на свiтi ║: бог Слово, бог Любов.
Бог три║диний: Батько, Син i Дух.
Н е о ф i т - р а б
То се вiн дав i кесаря, i владу
преторiанську та патрицiанську,
i владу над рабами багачiв?
к п и с к о п
"Нема на свiтi влади, окрiм то┐,
що йде вiд бога". Бог ║ цар i пан
над усiма владиками земними,
вони в його руцi, i вiн помститься
над ними за неправду, а не ми.
"Менi належить помста", - каже Вiчний.
Н е о ф i т - р а б
Коли ж та помста?
к п и с к о п
Хто збагнути може шляхи господнi?
Н е о ф i т - р а б
Може, аж тодi,
як царство боже стане по всiм свiтi,
коли Христос на землю вдруге прийде?
к п и с к о п
Тодi напевне буде божий суд.
Н е о ф i т - р а б
А потiм що?
к п и с к о п
Одна отара буде,
║диний пастир.
Н е о ф i т - р а б
А при нiм не буде
помiчникiв, намiсникiв господнiх,
нiяких тих начальникiв над нами?
I вже тодi не будуть бiльше люди
у думцi вiльнi, а в життi раби?
к п и с к о п
Не знаю, сього слова нам не дано
вiд господа Христа й його посланцiв.
Н е о ф i т - р а б
Отак?.. Про мене ж, хай воно й нiколи,
те царство боже, не приходить!
С т а р и й р а б
(з невимовним жахом)
Боже!
Рятуй нас вiд грiха! Що вiн говорить?
Вся громада християнська гомонить; окремих слiв не чутно, але гамiр, як
хвиля, росте, наповня║ крипту i луною розкочу║ться по темних переходах
катакомб.
к п и с к о п
(пiдiйма║ руку вгору. Дужим голосом)
Мир, браття, вам!
(До неофiта-раба).
Покайся, нечестивий!
вiзьми назад слова тi необачнi,
бо гiрш тобi на тому свiтi буде,
анiж на сьому. Хто на сьому свiтi
не хоче царства божого вбачати,
той втратить i небесне царство боже
i буде вергнутий в ге║ну люту,
де пломiнь невгасимий, плач i скрегiт
i де робак довiку точить серце.
Н е о ф i т - р а б
(палко)
Нi, не покаюсь. Ти, старий, даремне
мене ге║ною ляка║ш. Маю
ге║ну ту щодня i щогодини,
навколо себе чую плач i скрегiт,
щодня менi робак той точить серце.
То ж вiн мене привiв сюди до вас
шукати правди, волi i надi┐.
А що я в вас найшов? Слова облуднi
i марну мрiю про небесне царство
та про царя ║диного в трьох лицях,
що над панами нашими пану║,
а ┐м да║ над нами панувати
вiд першого до другого пришестя,
а може, й далi. Може ж, i по смертi
у тiм небеснiм вашiм царствi божiм
довiку буде так, як тут до часу, -
безплотнi душi вашi будуть вiчно
терпiти i "боротися в покорi".
Сей рабський дух
(на старого раба)
i там служити буде
не тiльки зо страху, а й по сумлiнню
душi патрицiанськiй можновладнiй,
сей
(на крамаря)
буде важити добро i зло
i чистоту по часточках вдiляти,
сей
(на диякона)
раз на тиждень буде роздавати
духовну страву отакiй голотi,
як хоч би й я, а ми вже, злидарi,
стоятимем тихенько та покiрно,
немов старцi перед багатим паном,
ждучи, який нам знак подасть ║пископ,
чи вiн хоч слово мовити дозволить,
а може, нам звелить спiвати гiмни
║диному царевi всiх царiв
i пановi усiх рабiв небесних.
Нi, далебi, не знаю, чи не краще
було б менi в самiй ге║нi вiчнiй,
нiж у такому рабствi безнадiйнiм,
з якого й смерть вже визволить не може.
к п и с к о п
(що вже скiльки раз намагався перервати ту мову
i стукав патерицею об землю, гнiвним
i грiзним голосом покрива║ слова неофiта-раба)
Геть, вiдiйди вiд мене, сине тьми!
Лиши сей збiр! Чого сюди прийшов
бентежити святу громаду нашу?
Нащадку злий ║хидни, скрийся в нору,
з яко┐ вилiз на погибель душам!
Н е о ф i т - р а б
Нi, ти мене не смi║ш проганяти,
бо я сюди прийшов по твому слову,
повiривши обiтницi лукавiй,
немовби тут знайду любов, i спокiй,
i вiчне║ життя. А ви забрали
остатнiй спокiй i любов остатню
навiки отру┐ли, i тепер
душа моя вмира║. Я не знав,
що значить грiх, я тiльки знав нещастя, -
а ви мене навчили, що то грiх
i нечесть перед богом. Я був певний,
що смертю покiнчаються всi муки, -
а ви менi вiдкрили цiле пекло
в просторi вiчностi за грiх найменший.
Так мусите ж ви дати оборону
вiд безлiчi грiхiв отих пекельних.
Учили ви мене любити ближнiх,
так научiть мене ┐х боронити,
а не дивитись, опустивши руки,
як в рабствi тяжкiм браття погибають.
Все ваше милосердя, наче латка
на ветошi злиденного життя,
i тiльки гiрше злиднi виявля║.
Чи молоко чужо┐ жiнки дасть
мо┐й дитинi нiжнiсть материнську?
Чи верне чиста одiж чистоту
мо┐й щодня плямованiй дружинi?
Чи я забуду серед ваших зборiв
мою сумну, зганьбовану оселю?
Не хлiба хочу я, не слова прагну, -
любовi чисто┐, без плям бажаю,
без заздрощiв, без сумнiвiв нечистих,
до ясно┐ надi┐ пориваюсь,
що я хоч здалека побачу волю,
що хоч мiй син, онук, найдальший правнук
такого часу дiжде, як i слово,
ганебне слово "раб" iз свiту зникне;
жадаю вiри в ту святую силу,
що розум просвiтить у найтемнiших
i всiх людей збере в громаду вiльну
без пастиря-дозорця i без пана,
а не в отару з пастухом свавiльним
та з лютими собаками, тремтячу
вiд голосу вовкiв, левiв, шакалiв,
гi║н, лисиць i всякого хижацтва.
Не я один духовну спрагу маю,
не я один так серцем голодую,
багато нас таких. Менi казав
один товариш-раб, що десь над Тiбром,
як перейти отру║ну Маремму*,
║ табiр потайний рабiв-повстанцiв.
Утомленi сво┐м довiчним рабством,
вони гадають розiрвати пута
i скинути ярмо з сво║┐ ши┐.
* Маремма - низина, заболочена мiсцевiсть на
заходi Апеннiнського пiвострова; ┐┐ звуть отруйною
через багнистi випари.
П а т р и ц i й
Ти дума║ш, вони надовго скинуть?
Н е о ф i т - р а б
Хоч би на мить, i то вже варто труду!
Я сподiвався на довiчну волю
в громадi вашiй, але ви й на мить
"солодкого ярма" не здатнi скинуть.
Так чи не краще залишити мрi┐
про вiчне_ i пiти на часове_,
замiсть агап на оргiю криваву?
П а т р и ц i й
Скажи - на хрест i на ганебну страту.
Н е о ф i т - р а б
Ей, християнине, з якого часу
у вас ганебною зоветься страта?
Невже се ви жаха║те хрестом?
Адже Месiя ваш не посоромивсь
укупi з розбишаками конати
на тiм хрестi.
к п и с к о п
Вiн_ освятив хреста,
а не розбiйники. Вiн_ врятував ┐х,
а не вони його.
Н е о ф i т - р а б
Овва! Невже?
А може б, вiн не царював на небi,
не панував над душами людськими,
якби не проливалась тая кров
розбiйникiв, повстанцiв, непокiрних
на пострах всiм рабам i "простим духом",
бо, може, "терпеливiсть i покора"
давно б полинули з землi на безвiсть,
якби мара прибитих на хрестах
кривавих розбишак нас не лякала
погрозою даремного сконання.
М о л о д и й х р и с т и я н и н
Терплячих i покiрних не ляка║
смерть на хрестi за того, хто прийняв
за всiх нас муки хреснi.
Н е о ф i т - р а б
Так на те
вiн ┐х прийняв, щоб ми ┐х знов приймали?
То де ж вiн, той рятунок, в чiм той викуп
грiхiв усього свiту, як iзнов
щодня кривавi викупи даються?
к п и с к о п
Той викуп там, на небi. Наше царство
не сього свiту. Хай тiла вмирають,
аби повiк жили блаженнi душi.
Христос вiддав i плоть, i кров свою
в поживу вiрним, а такi ледачi
раби лукавi, як ось ти, марнують
святий той дар, i вiн даремне гине.
Н е о ф i т - р а б
А мало нас погинуло даремне,
кривавих жертв усiм богам неправим,
та гине й досi за того царя,
що, кажеш ти, на рабство осудив нас?
Хто змiряв шлях, обставлений хрестами,
що ми, раби, одвiку перейшли?
Хто зважив кров, що досi ще не впала
на голову катiв, а все тяжить
на дiтях тих замучених геро┐в?
По тiй кровi, немов по багряницi,
простеленiй для кесарських трiумфiв,
пройшла богiв фаланга незчисленна
з землi на небо. Доки буде слатись
пiд ноги ┐м, тиранам безтiлесним,
богам безкровним, неживим примарам,
живо┐ кровi дорога порфiра?
Сво║┐ кровi я не дам нi краплi
за кров Христову. Якщо тiльки правда,
що вiн ║ бог, нехай хоч раз пролл║ться
даремне божа кров i за людей.
Менi дарма, чи бог один на небi,
чи три, чи триста, хоч i мiрiади.
За жодного не хочу помирать:
нi за царя в незнаному едемi,
нi за тиранiв на горi Олiмпi,
нiкому з них не буду я рабом,
доволi з мене рабства на сiм свiтi!
Я честь вiддам титану Прометею,
що не творив сво┐х людей рабами,
що просвiтив не словом, а вогнем,
боровся не в покорi, а завзято,
i мучився не три днi, а без лiку,
та не назвав свого тирана батьком,
а деспотом всесвiтнiм, i прокляв,
вiщуючи усiм богам погибель.
Я вслiд його пiду. Коли загину,
то не за нього - вiн не хоче жертви, -
але за те, за що i вiн страждав.
Нехай нiкого хрест мiй не ляка║,
бо як почую я в сво║му серцi
святий вогонь i хоч на час, на мить
здолаю жити не рабом злиденним,
а вiльним, непiдвладним, богорiвним,
то я щасливим i на смерть пiду,
i без докору на хрестi сконаю.
Анцiллодея раптом заходиться невтримливим риданням.
Н е о ф i т - р а б
(лагiдно)
Чого ти, сестро? Що тебе вразило?
Чи я тебе образив прикрим словом?
Повiр менi, я не хотiв того.
А н ц i л л о д е я
Нi, брате... не образив... тiльки... шкода...
Та жаль менi тебе... загинеш, певне...
к п и с к о п
Не плач. Лукавий раб - не вартий слiз.
Вiн поклонився духом Прометею,
а той ║сть сатана, одвiчний змiй,
що спокусив на грiх i непокiрнiсть.
Нема сьому рабовi нi рятунку,
нi прощi. Вiн занапастив себе.
Покиньмо нечестивця, одсахнiмось,
ходiм од зла i сотворiмо благо.
Н е о ф i т - р а б
А я пiду за волю проти рабства,
я виступлю за правду проти вас!
Вся громада руша║ з свiчками в руках. кпископ попереду. Неофiт-раб iде
сам окремо другим переходом в iнший бiк.
[4/Х 1905]
Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:33 GMT