Леся Укра┐нка. Драми та драматичнi поеми (збiрка) ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ │ http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ** БОЯРИНЯ ** Драматична поема I Садок перед будинком не дуже багатого, але значного козака з старшини О л е к с и П е р е б i й н о г о. Будинок виходить у садок великим рундуком, що тягнеться вздовж цiло┐ стiни. На рундуку стiл, дзиглики, на столi прилагоджено до вечерi. Стара П е р е б i й н и х а да║ останнiй лад на столi, ┐й помага║ дочка ┐┐ О к с а н а i с л у ж е б к а. Через садок до рундука iдуть П е р е б i й н и й i С т е п а н, молодий парубок у московському боярському вбраннi, хоча з обличчя його видко одразу, що вiн не москаль. П е р е б i й н и й (до гостя)_ Моя стара управилась хутенько! Дивись, уже спорудила й вечерю, поки ми там на цвинтарi балачки провадили. П е р е б i й н и х а (зiходить трохи з рундука назустрiч гостевi)_ Боярине, прошу зажити з нами хлiба-солi. С т е п а н (уклоняючись)_ Рад би, шановна панiматко, та не смiю, коли б не гнiвались старi бояри, - я й так уже давно вiд них одбився. П е р е б i й н и й Про них ти не турбуйся. Пiдкоморiй ┐х запросив на бенкет, а тебе я випрохав до нас: "Я сам, - кажу ┐м, - щось недугую трохи, то не можу на бенкетах гуляти, а Степана, по давнiй приязнi до його батька, хотiв би пригостити в себе в хатi. Вiн молодик, йому ще не пристало на бенкети великi учащати". Боярам, видко, вже запах медок та варенуха, отже, роздобрились та й мовили: "Нехай собi п а р н i н к а сидить у тебе хоч i до вiд'┐зду. Навiщо вiн нам здався?" С т е п а н От спасибi, панотченьку! (Зiходить на рундук з господарями)._ П е р е б i й н и й Я джурi накажу, нехай перенесе тво║ манаття до нас, та й заберу тебе в полон, поки не визволять бояри. С т е п а н Боже! Такий полон милiший од визволу. П е р е б i й н и х а (до Оксани)_ Пiди лиш, доню, там пошли Семена. (Оксана виходить i незабаром верта║ться)_. С т е п а н Якби лиш я не став вам на завадi... П е р е б i й н и х а Ото б таки! Ще в нас у хатi стане для гостя мiсця! П е р е б i й н и й Ти, синашу, в мене забудь всi церегелi. Таж зо мною небiжчик батько твiй хлiб-сiль водив, укупi ми й козакували. (Садовить Степана ( сам сiда║ при столi. До Оксани)._ Дочко, ти б нас почастувала на початок. (Оксана налива║ з сулiйки двi чарки - батьковi й гостевi)._ О к с а н а Боярине, будь ласка, призволяйся. С т е п а н (узявши чарку, вста║ i вклоня║ться Оксанi)_ Дай боже, панночко, тобi щасливу та красну долю! О к с а н а Будь здоровий, пивши. (Степан, випивши, знов сiда║. Оксана часту║ батька._ Всi вечеряють)._ П е р е б i й н и й (до Оксани)_ А вiн спочатку не пiзнав тебе, ти зна║ш? Запитав: "Яка то панна у першiй парi корогву несе?" О к с а н а (усмiхаючись i поглядаючи на Степана)_ Коли? П е р е б i й н и й Та отодi ж, як ти на трiйцю в процесi┐ мiж братчицями йшла. С т е п а н Ти завжди носиш корогву? О к с а н а (з певною самовтiхою)_ Аякже, я перша братчиця в дiвочiм братствi. П е р е б i й н и й (жартiвливо пiдморгнувши)_ Се вже тобi не та мала Оксанка, що ти, було, ┐й робиш веретенця. О к с а н а Тi веретенця й досi в мене ║... (Замовка║, засоромившись)._ С т е п а н (втiшений)_ Невже? О к с а н а (перебиваючи нiякову для не┐ розмову. До матерi)_ А де се, мамо, наш Iван? П е р е б i й н и х а Та де ж? На вулицi мiж товариством. I в а н (Оксанин брат, молодий козак, увiходить з будинку)._ Ба нi, я тут. Давайте, мамо, ┐сти. П е р е б i й н и х а Ти б уперед хоч привiтався з гостем! I в а н (сiдаючи, недбало)_ Ми вже вiталися там, коло церкви. П е р е б i й н и й Вiн буде мешкати в нас до вiд'┐зду. I в а н (так само)_ От як? Що ж, добре... Слухай-но, Оксано, ця страва вже простигла, принеси свiжiшо┐. О к с а н а (уражена його недбалим тоном)_ Служебка зараз прийде, то й накажи ┐й. I в а н Ба, яка ти горда. (До Степана)._ У вас там на Москвi, либонь, дiвчата так бришкати не смiють? С т е п а н Я московських дiвчат не знаю. О к с а н а Як же се? С т е п а н Я, власне, недавн║ на Москвi. Поки ще батько живi були, я в Ки║вi, в науцi, при Академi┐ здебiльше пробував, а вже як батько вмерли, я по┐хав до матерi на помiч. П е р е б i й н и х а Чом ти лiпше сюди не перевiз матусi? С т е п а н Трудно. Нема при чiм нам жити на Вкра┐нi. Самi здоровi, зна║те, - садибу сплюндровано було нам до цеглини ще за Виговщини. Були ми зроду не дуже так ма║тнi, а тодi й тi невеликi добра утеряли. Поки чогось добувся на Москвi, мiй батько тяжко бiдував iз нами. На радi Переяславськiй мiй батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вiрне. I в а н Мав кому держати! Лихий ┐х спокусив давати слово! П е р е б i й н и й Тодi ще, сину, надво║ гадалось, нiхто не знав, як справа обернеться... а потiм... присягу не кожне зрадить... I в а н (iронiчно)_ Та певне! краще зрадити Вкра┐ну! С т е п а н (спалахнув, але стримався)_ Не зраджував Укра┐ни мiй батько! Вiн ┐й служив з-пiд царсько┐ руки не гiрш, нiж вороги його служили з-пiд польсько┐ корони. I в а н Та, звичайне, однаково, чи┐ лизати п'яти, чи лядськi, чи московськi!.. С т е п а н А багато було таких, що самостiйно стали? П е р е б i й н и й (до Iвана)_ Сутужна, сину мiй, вкра┐нська справа... Старий Богдан уже ж був не дурнiший вiд нас з тобою, а проте ж i вiн не вдержався при власнiй силi. (Перебiйниха, нахилившись синовi до вуха,_ шепоче щось Той нетерпляче стрiпу║ чубом)_. I в а н Батьку! Що там замазувать? Кажiмо правду! Се рiч не власна, се громадська справа! Якби таких було мiж нами менше, що, дома чесний статок прочесавши, понадились на соболi московськi та руки простягали до тi║┐ "казни", як кажуть москалi... П е р е б i й н и х а I в а не! (Сiпа║ сина за полу)_. С т е п а н Не задля соболiв, не для казни подався на Москву небiжчик батько! Чужим панам служити в рiднiм краю вiн не хотiв, волiв вже на чужинi служити рiднiй вiрi, помагати хоч здалека пригнобленим братам, ║днаючи для них цареву ласку. Старий вiн був обстоювати збройне за честь Укра┐ни... I в а н Ти ж молодий, - чому ж ти не пiдiймеш то┐ збро┐, що батьковi з старечих рук упала? С т е п а н Як поясню тобi?.. Коли ще змалку навчав мене з письма святого батько, то вiн менi казав напам'ять вивчить про Ка┐на та Авеля. "Мiй сину, - мовляв, - пильнуй, щоб мiг ти з ясним оком, а не тьмяним, не тремтячи, мов Ка┐н, небесному отцевi одповiсти, коли тебе спита║: "Де твiй брат?" А як же можу я на Укра┐нi здiйняти зброю так, щоб не дiткнути нiколи нею брата?.. I невже мушкет i шабля мають бiльше сили та честi, нiж перо та щире слово? Нi, учено мене, що се не так! П е р е б i й н и й Не звикли якось ми такого чути... проте... було б на свiтi, може, менше грiха i лиха, якби всi гадали по-тво║му... I в а н (згiрдно)_ Се в Ки║вi ченцi навчають отакого! О к с а н а Ти ж, Iване, у Ки║вi не вчився. Звiдки зна║ш, чого там научають? I в а н (зачеплений)_ От знайшлася зненацька оборонниця для тебе, боярине! О к с а н а Я тiльки правду мовлю... (Засоромлена, пода║ться з рундука в садок._ Увiходить з будинку на рундук джура)_. Д ж у р а Там, пане, я принiс для гостя речi. П е р е б i й н и й Ходiм, Степане, покажу, де ма║ш в нас мешкати. С т е п а н (до Перебiинихи)_ Спасибi, панiматко, за хлiб, за сiль! П е р е б i й н и х а (з косим поглядом на сина)_ Пробач, коли що, може, прийшлось на перший раз не до сподоби... (Степан з Перебiйним i джурою йдуть у будинок)_. П е р е б i й н и х а (до Iвана нишком)_ Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем? I в а н Ат! Хай же вiн хоч раз почу║ правду! П е р е б i й н и х а Адже ти чув, що вiн казав... I в а н Овва! бурсак, та щоб не вмiв замилить очi! П е р е б i й н и х а Менi вiн до сподоби, - добрий хлопець, такий увiчливий... I в а н Та вам вже, звiсно, язиком приподобатись недовго. П е р е б i й н и х а Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь таким до гостя гострим! Се ж неначе на те його ми в хату запросили, щоб ним помiтувати. Незвичайно! I в а н Та вже гаразд, не буду зачiпати. (Зiходить з рундука)_. П е р е б i й н и х а Куди ти? I в а н От пiду до товариства. (пде через садок, перескаку║ через тин i зника║._ Увiходить служебка i збира║ зi стола)_. П е р е б i й н и х а Де ти, Оксано? О к с а н а (виходить iз-за куща з кухликом в руцi)_ Ось я тута, мамо. Се я барвiнок поливаю. П е р е б i й н и х а Справдi, полити слiд, - зовсiм посох на сонцi. Полий же й те, що ми пересадили. П е р е б i й н и х а i служебка, зiбравши зi стола, йдуть у будинок. Оксана, поливаючи квiти, спiва║ веснянки. В садку сутенi║. С т е п а н нишком вилазить вiкном з сво║┐ кiмнати на рундук, прудко та звинно зiскаку║ з рундука на землю i пiдходить до Оксани. О к с а н а (урива║ спiв i впуска║ кухля)_ Ой лихо! Хто се?.. С т е п а н Панночко, се я. Прости мене. Ти гнiватись не мусиш, бо ти ж мене сама причарувала i звабила, як соловейко, спiвом. Я не сво║ю силою прийшов... О к с а н а (засоромлено i разом гордовито)_ Боярине, до чого сi┐ речi? Менi ┐х слухати не випада║. (Хоче йти)_. С т е п а н (затриму║ ┐┐ за руку)_ Нi, ти не пiдеш так... О к с а н а (вражена, вирива║ руку)_ Се що за звичай? Я не холопка з в о т ч и н и тво║┐! С т е п а н (знищений)_ Я не хотiв образити тебе. Запевне, вiльна ти... Яка журба тобi, що я по┐ду на чужину з розбитим серцем, що коханий спогад про зустрiч милу обiлл║ отрута? Тобi дарма, дiвчино-гордiвнице... Хто я для тебе? Зайда, заволока... Адже мене усюди так зовуть... Ти завтра вже про мене й не згада║ш... О к с а н а (спустивши очi)_ Хiба ти завтра ┐деш? С т е п а н Що ж я маю тобi тут очi мулити собою? О к с а н а Виходить, наче я тебе жену... Я ще ж тобi не мовила нi слова... С т е п а н Невже я маю ще й того дiждатись, щоб ти менi сказала: "Вибирайся"? О к с а н а (збентежена, зрива║ з вишнi листочки,_ куса║ ┐х (розщипу║ в руках)_ Який же ти чудний! Ну, що ж я мала тобi казати? Я не звикла так... Я iнших паничiв роками знаю i ще вiд них такого не чувала... а ти... недавно що при┐хав... С т е п а н Панно! Тi паничi безжурно походжають не. щирому дозвiллi по садочках та вибирають квiтку для забави, i тiльки ждуть, щоб краще розцвiлася. А я ж, як в'язень, що на час короткий з темницi вирвався i ма║ хутко з веселим свiтом знову попрощатись i розцвiту не ма║ часу ждати. Менi була б не для забави квiтка, я бачу в нiй життя i волi образ i краю рiдного красу. Для мене куточок той, де б посадив я квiтку, здавався б цiлим свiтом... Я забув, що ти живеш на волi, що для тебе привабного нема нiчого там, де я живу, i навiть буть не може... О к с а н а (стиха, похиливши голову)_ Чого ж ти так у тому певен? Ти наче дума║ш, що я вже справдi якась ростина, що в менi нема║ нi серця, нi душi... (В голосi злегка бринять сльози Вона урива║)_. С т е п а н (знов бере Тi за руку, вона не боронить)_ Оксано, зоре!.. Пробач... я сам не знаю... я не смiю... (з поривом)_ Нi, я не можу, я не маю сили тебе зректися! (Пригорта║ Оксану)_. Серденько, скажи, чи любиш ти мене! Промов же слово! О к с а н а Хiба ж би я з тобою так стояла? (Хова║ обличчя у нього на грудях. Нiма сцена)_. С т е п а н Я завтра старостiв зашлю до тебе. Чи батько твiй ┐х прийме? О к с а н а Татко дуже тебе вподобав i матуся теж. С т е п а н Що тiльки дам тобi я на чужинi замiсть веселощiв рiдного краю? Сво║ кохання вiрне, бiльш нiчого... О к с а н а Не думай, нiби я пуста панянка, що тiльки ма║ на умi забави та залицяння. Сi труднi часи думок поважних I дiвчат навчили. Якби ти знав, як туга кров гнiтить!.. , С т е п а н Кров? О к с а н а Так. Не раз, вернувшися з походу, лицарство з нами бавиться при танцях. Простягне руку лицар, щоб узяти мене до танцю, а менi зда║ться, що та рука червона вся вiд кровi, вiд кровi братньо┐... Такi забави не веселять мене... Либонь, нiколи не прийняла б я перстеня з руки такого лицаря... (Гладить йому руку)_. Оця рука вiд кровi чиста. С т е п а н Се не всi вважають за честь. О к с а н а А я вiдразу привернулась до тебе серцем за твою лагiднiсть. Скажи, чи всi такi в тво┐й родинi? С т е п а н Родина в нас мала: сестра, й матуся, та брат маленький. Так, вони у мене всi не лихi. О к с а н а Твоя матуся, може, не злюбить незнайомо┐ невiстки?.. Що я тодi почну там на чужинi, далеко так вiд роду? С т е п а н Нi, Оксано, того не бiйся. Мати будуть радi, що привезу я жiнку з Укра┐ни, - мiй батько, умираючи, бажав, щоб я десь в рiднiм краю одружився. Тебе ж малою мати пам'ятають. (Знов пригорта║ ┐┐)_. Та й хто ж би не злюбив мо║┐ долi, голубоньки Оксаночки мо║┐? Се тiльки в пiснi всi свекрухи лютi, а ти побачиш, як моя матуся тобi за рiдну стане. О к с а н а Дай-то боже! С т е п а н Менi тепер зда║ться, що нiгде на цiлiм свiтi вже нема чужини, поки ми вдвох з тобою. От побачиш, яке ми там кубелечко зiв'║мо, хоч i в Москвi. Нiчого ж там чужого у нашiй хатоньцi не буде, - правда? О к с а н а Авжеж. I, зна║ш, якось я не дуже боюся то┐ чужини. С т е п а н Зо мною? О к с а н а (усмiха║ться)_ Тим певне, що з тобою. Але й так, хiба ж то вже така чужа кра┐на? Таж вiра там однакова, i мову я наче трохи тямлю, як говорять. С т е п а н Та мови вже ж навчитися недовго... ну нiби трохи тверда... Та дарма! Оксаночка у мене розумниця, - всього навчиться. О к с а н а Не хвали занадто, бо ще наврочиш! (Трохи посмутнiла)._ Я вже й так боюся... С т е п а н Чого, ║дина? О к с а н а Якось так упало се щастя раптом. Я такого зроду не бачила... Всi подруги мо┐, тi, що побралися, багато мали i горя, й клопоту перед весiллям, а я... С т е п а н Та ще пожди! От, може, завтра твiй батенько менi порiг покаже. О к с а н а Нi, нi, сього не буде, я вже певна. С т е п а н (жартуючи)_ Зда║ться, панночка не радi з того? Коли б ще й гарбуза не покотили?.. О к с а н а Та годi! Що за жарти? С т е п а н От нiяк не догоджу тобi словами! Добре ж, не буду говорити, коли так! (Без слiв пригорта║ й милу║ ┐┐. Вона спершу пруча║ться,_ потiм пiдда║ться його пестощам)_. Г о л о с м а т е р i (з будинку)_ Оксано! Годi вже там поливати! Вже пiзно! О к с а н а (кинулась)_ Мати кличуть. (Зрива║ться йти)_. С т е п а н (утриму║ ┐┐. Пристрасно)_ Ще хвилинку!.. Хвилоночку! О к с а н а Я вийду ще до тебе, як мати ляжуть спати. С т е п а н Вийди, люба! Я виглядатиму тебе до свiта! Г о л о с м а т е р i Оксано, де ти? О к с а н а Ось я йду, матусю! (Ще раз на прощання обiйма║ Степана_ i йде до будинку)_. II У М о с к в i. Свiтлиця у Степановiм дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомiн дзвонiв. М а т и Степанова i О к с а н а увiходять убранi по-вкра┐нськи, - мати в намiтцi i в темнiй сукнi з широким виложистим комiром. Оксана в кораблику, в шнурiвцi та в кунтушi. М а т и (сiда║ на ослонi, важко дишучи)_ Спочину трохи, поки йти у терем... Стара... не носять ноги... О к с а н а (сiда║ поруч)_ Ви, матусю, казали б лiжко перенести в дiл, бо вам сутужно лазити на сходи. М а т и Ой нi, голубонько, нехай вже там, у теремi... Тут, на Москвi, не звичай, щоб жiнка мешкала на долi. Скажуть: ото, стара, а звичаю не тямить. О к с а н а Ви ж не в тутешнiх звичаях зросли. М а т и То що? Вони, Оксанко, не питають, хто як там зрiс... Адже ми тута зайди, - з вовками жий, по-вовчи й вий. О к с а н а (зо смiхом)_ Ой лихо! чи тобто й я по-вовчи маю вити? М а т и А ти б як думала? Сьогоднi в церквi що шепоту було навколо нас: "Черкашенки! Хохлуши!" О к с а н а (трохи посмутнiвши)_ Та... я чула... грiха десь не бояться: в церквi божiй, замiсть молитися, людей все гудять, а ще й виносяться так благочестям поперед нас... М а т и Так скрiзь воно по свiтi: що сторона - то звичай, а що город - то й норов, кажуть люди. Дивно ┐м на наше вбрання. Тут жiнки зап'ятi, а ми, бач, не вкрива║мо обличчя. О к с а н а Чи ми ж туркенi? М а т и Хай господь боронить! Воно ж пак i московки не туркенi, а так чомусь ото в них повелося. Та вже ж як ти бояриня московська, неначебто воно тобi й годиться вбиратися по-┐хньому. О к с а н а А ви ж? Адже ж i ви бояринова мати. М а т и Що мати, то не жiнка. Люди бачать, що я вже лагоджусь у божу путь, то де ж таки менi мiняти вбори. (З лагiдним i журливим усмiхом)_. Не варт уже й справляти щось нового. Адже й старенький мiй - нехай царству║! - в козацькому жупанi вiк дожив, так i на смерть його я нарядила - в мережану сорочку... (Втира║ хустинкою очi. Оксана, зворушена,_ дивиться на не┐. Коротке мовчання)_. О к с а н а I навiщо Степан убрався в те боярське фантя? От як стояв зо мною пiд вiнцем у кармазиновiм жупанi, мамо, ото був... (Засоромившись, урива║)_. М а т и (добродушно кива║ ┐й головою)_ Та, либонь, був до сподоби тодi комусь... (поважнiше)_ Проте ж не можна, дочко, йому царського нехтувати вбрання. О к с а н а А батько ж... М а т и Батько, донечко, старий i немiчний вже був, коли назвався боярином. Не трапилось йому виходити вже й з дому пiсля того. Степан же й на царськi беседи ходить, i в думу, i в приказ. О к с а н а Хiба ж то сором, якби вiн по-козацькому вбирався? М а т и Не то що сором... От чудна ти, доню, уже ж таки твiй чоловiк боярин, а не козак, чи ти ж не розумi║ш? О к с а н а (смутно)_ Чому не розумiю?.. М а т и Отже, бачиш, я й Ганну по-московському вбираю, бо Ганнi вже судилась тута пара, вона вже ж не по┐де на Вкра┐ну. О к с а н а Чому ж ┐┐ Степан не взяв з собою, як був у.нас? М а т и Та дiвцi мандрувати неначе неподоба; скажуть люди: "По┐хала там женихiв ловити". Нехай вже тута шарахвани носить, коли судилося. О к с а н а Та ще дiвочий той шарахван неначеб форемнiший, а що жiночий, то такий бахматий та довгий-довгий, мов попiвська ряса! Аж сумно, як се я його надiну? Ото й на голову такий пiдситок надiти треба? Зап'ясти обличчя? М а т и Та вже ж не як. О к с а н а (помовчавши, нiяково)_ Боюся я, матусю. М а т и Чого ти, донечко, скажи, чого? О к с а н а Та нiяк мовити... М а т и Ти не соромся. Вже ж я тобi за рiдну матiр тута. О к с а н а (цiлу║ ┐й руку)_ Так, матiнко. То я... собi гадаю... коли б я не спротивилася часом, Степановi в такiй одежi... М а т и (смiючись)_ От ще що вигадала! А тобi Степан ще не спротивився, що не в жупанi? О к с а н а Та то ж менi... М а т и I не вигадуй, дочко! Хiба ж таки Степан мала дитина, що iнако вберись, то й не пiзна║? О к с а н а Пiзнати то впiзна║... М а т и (глянувши у вiкно)_ А поглянь молодшими очима, хто то йде? Чи не Степан бува? О к с а н а Еге ж, то вiн. а з ним ще два якiсь. М а т и Тiкаймо, дочко! (Пiдводиться й пода║ться до дверей)_. О к с а н а Чого се, хай бог милу║, тiкати, як вiд татар? М а т и Ще осмiють, дитинко; нема тут звичаю з чоловiками жiноцтву пробувати при беседi. (Одчиня║ дверi й спiшиться по сходах у терем)_. О к с а н а (iде за нею)_ Ой господи, якi се тут звича┐! Оце - але! Сцена швидко перемiня║ться. Терем. Крiм О к с а н и i м а т е р i, в теремi ще ║ Г а н н а, молода дiвчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня. М а т и (пiдходить до велико┐ скринi)_ Отут, моя дитино, тво║ боярське вбрання. Я придбала. О к с а н а (гречно, але без радощiв)_ Спасибi, мамо. М а т и Хочеш подивитись або примiряти? О к с а н а Хай трошки згодом. Щось я втомилася. Та вже ж нiкуди сьогоднi не пiду, то ще поспiю перевдягтися. М а т и До тво║┐ волi. Спочинь собi. Та й я пiду спочину, воно й годиться в свято. (Iде в бiчну кiмнату)_. Г а н н а (що досi сидiла, лузаючи гарбузове насiння)_ Ой сестричко, i нащо тi свята потрiбнi в свiтi? О к с а н а Ото спитала! Що тобi бiг дав? Г а н н а Та нудно ж, господи! О к с а н а Сидиш, то й нудно. А ти пiди мiж челядь, погуляй. Г а н н а Куди ж се я пiду? Яка там челядь? О к с а н а А ти хiба товаришок не ма║ш? Г а н н а Товаришок?.. От декого там знаю з бояришень... Та як до ┐х ходити? Матуся вже не здужають, не хочуть зо мною йти... А ти ще не пiзналась тут з ними... З мамкою сама не хочу, вона така... О к с а н а Чого ж тебе водити? Уже ж ти не маленька. Йди сама. Ще й веселiше буде вам без старших. Г а н н а Самiй не можна по Москвi ходити. О к с а н а Хiба хто нападе? Г а н н а Нi, так, не звичай. О к с а н а Ну, вже тi звича┐ отут у вас! Г а н н а Та й що менi бояришнi тi скажуть? Сидять по теремах, от як i я, не бачать свiта. Що з ┐х за веселiсть? О к с а н а Чого ж ви сидите? Пiшли б укупi кудись на вигой або в гай над рiчку та заспiвали б. Я, бувало, дома годинки в хатi не просиджу святом. Г а н н а Ба в тебе дома! Там же не Москва. Такого тут iзроду не чували, - спiвати по гаях!.. О к с а н а То ти й не зна║ш, як на Вкра┐нi в нас гуля║ челядь? Г а н н а Я мало що Вкра┐ну пам'ятаю, а Ванька тут уже й вродився. О к с а н а Ванька? Чому ж би не Iвась? Г а н н а Так тут зовуть, та й ми вже звикли. Вiн i сам так звик. Мене ж матуся тiльки та Степан зовуть iще Ганнусею. О к с а н а А як же ти тута звешся? Г а н н а Аннушка. О к с а н а Чи ба! (немов ухваляючи)_ "Ганнушка". Г а н н а (поправляюш)_ Нi-бо, "Аннушка", Оксано. О к с а н а Не вимовлю. Проте ж воно нiчого i по-московському, хто добре вмi║. А як по-┐хньому Оксана буде? Г а н н а Аксинья чи Аксюша. О к с а н а Щось негарно. Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю, мене таки Оксаною зови. Г а н н а (лащиться до Оксани)_ Як хочеш, так i зватиму, сестричко. Я так тебе люблю! Зрадiла, боже, як брат тебе з Укра┐ни привiз! О к с а н а Ти ще мене, Ганнусенько, не зна║ш, а може ж, я лиха... Г а н н а Нi, нi, ти добра! Ти, бач, усе до мене: "Погуляй, забався, не сиди!" А ти б почула, як iншi всi бояринi спиняють сво┐х сестер та дочок. пй же богу, нi за порiг не випустять нiколи. (Ще бiльше лащиться)_ Оксаночко... рiднесенька... я маю тебе щось попрохати... О к с а н а Що, сестричко? (Ганна мовчить збентежена)_ Хотiла б, може, що з мо┐х уборiв? Бери, що хочеш. Дам тобi й намисто, ще й коси у дрiбушки заплету, вберу тебе, неначе гетьманiвну. Г а н н а (смутно)_ Та нi, сього матуся не дозволять... Я не об тiм... Я хочу попрохати, щоб ти... пiшла зо мною у садок... О к с а н а Ото й всього? Було про що просити. Ходiм хоч зараз. Г а н н а Нi, не зараз, потiм... О к с а н а Коли ти схочеш. Що ж там у садку? Г а н н а Та, бач... самiй отам в садку сидiти менi не можна... О к с а н а Вже й сього не можна? Г а н н а А з мамкою пiти - вона розплеще усiм про те, чого я там сиджу. О к с а н а (смiючись)_ А ти ж там що ворожиш? От хитруха! Г а н н а Та я нiчого... тiльки виглядаю, чи не про┐дуть вулицею часом царськi стрiльцi. Вони надвечiр ┐здять. О к с а н а Либонь, царський стрiлець тобi устрелив дiвоче серденько? Г а н н а Та я ж, Оксано, заручена. О к с а н а За царського стрiльця? Г а н н а Авжеж. О к с а н а То чом же вiн до нас не прийде? Г а н н а Хоч би й прийшов, то я ж хiба побачу? Я в теремi, а вiн там, у свiтлицi. О к с а н а То вам i бачитись не можна? Г а н н а Де ж там! О к с а н а Прилюдно - нi, а тiльки крадькома? Г а н н а Нi, як то крадькома? О к с а н а А ти ж хотiла до нього вийти у садок. Г а н н а До нього? Нi, я ще сорому не загубила! I як се ти подумати могла, що я тебе просила проводжати мене на сходини?.. Невже, Оксано, вважа║ш ти, що я така нечесна? О к с а н а Та бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть? Як дiвчина посто┐ть на розмовi з сво┐м зарученим, то вже й нечесна? Г а н н а Авжеж, тут так. О к с а н а Навiщо ж ти виходиш туди в садок? Г а н н а Я здалека дивлюся, як вiн там вулицею про┐здить. Iнакше ж я його нiгде не бачу, хiба що в церквi. О к с а н а Де ж ви розмовляли? Г а н н а Нiгде. О к с а н а А як же вiн тебе посватав? Г а н н а Як? Через сваху. Як звичайно всi. О к с а н а Я щось не розберу. Г а н н а Бо ти не зна║ш тутешнiх звича┐в. Нехай лиш мати тобi розкажуть, бо всього достоту i я не знаю. О к с а н а Нiбито виходить, що ви отак, не мовивши нi слова, i поберетесь? Г а н н а Так найпристойнiше. О к с а н а Чудна тут молодь!.. (Усмiха║ться якимсь спогадам мовчки._ Потiм стиха, мрiйливо)_. Я ж було щовечiр виходжу до Степана на розмову. Г а н н а Як заручились? О к с а н а Та... як заручились... Ну, раз стояла з ним, не заручившись, iнакше хто ж засвататися може? Г а н н а (закриваючись)_ Ой лихо, сором! (Оксана мовчки знизу║ плечима)_. Г а н н а А твоя матуся не зна║ й досi про тво┐ стрiвання? О к с а н а Чому не зна║? Г а н н а Що ж, вона простила, не прокляла тебе? О к с а н а Та за що, Ганно? Самi ж вони були пак молодi, то знають, що то любощi. Г а н н а Оксано! Що тiльки ти говориш? (Знову закрива║тьс я)_ О к с а н а (смi║ться)_ От дурненька! С т е п а н (увiходить поспiшно)_ Оксаночко, перевдягнися швидше в московське вбрання. Там прийшли бояри. О к с а н а Та мати ж кажуть, що жiнкам не можна мiж чоловiцтвом бути. С т е п а н Бачиш, любко, ти ма║ш тiльки ┐х почастувати та й знов у терем вернешся. О к с а н а Отак? А як же частувати ┐х, Степане? По-нашому, чи, може, як iнакше? С т е п а н Ти винесеш ┐м на тарелi меду, - матуся прилаштують, як там треба, - уклонишся, боярин поцiлу║ тебе в уста... О к с а н а Степане! Що ти кажеш? Мене бояри цiлувати мають? Чи се менi причулося? С т е п а н Нi, серце, воно так ║, та в тiм нiчого злого, - то тiльки звичай! О к с а н а Се ще так же звичай! Нехай йому абищо! Не пiду! С т е п а н (понуро)_ Як хочеш, тiльки ти нас тим загубиш. О к с а н а Таке вигаду║ш! С т е п а н Ба ти не зна║ш, якi тут люди мстивi... За зневагу старий боярин вiзьме, як не вийдеш, а вiн же думний дяк, вiн ма║ силу - он син його ще молодий, - вже стольник; вiн оклепа║ нас перед царем, а там уже й готово "слово й дiло". О к с а н а Ти не жарту║ш? С т е п а н (ще понурiше)_ Як тобi зда║ться? О к с а н а (з жахом)_ Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась неволя бусурменська. С т е п а н Я й не казав тобi, що тута воля. Та якби ми не гнули тута спини, то на Укра┐нi, либонь, зiгнули б у три погибелi родину нашу московськi во║води... Ось ти млi║ш з огиди, що тебе якийсь там дiд торкне губами, а як я повинен "холопом Стьопкою" себе взивати та руки цiлувати, як невiльник, то се нiчого? О к с а н а Боже мiй... Степане! Хто ж каже, що нiчого? С т е п а н Отже, бачиш... Та що я тут розводжуся? Там дяк мене чека║. То скажи, Оксано, ти вийдеш? О к с а н а Я не знаю... М а т и (виходить з кiмнати)_ Вийди, доню, голубонько! I я тебе прошу! Не дай менi, старiй, на очi бачить Степаново┐ згуби! Г а н н а Ой сестричко, якби ти знала, що за лютий дiд отой боярин!.. Я тебе благаю! Сестриченько! Не загуби ж ти нас! (Ридаючи, кида║ться до Оксани)_ О к с а н а (до Ганни холодно, якось надмiру спокiйно)_ Я вийду. Дай менi московське вбрання. (Ганна кида║ться до скринi)_. А ви, матусю, наготуйте меду. ┐ди, Степане, бав тим часом гостi. Степан, похиливши голову, виходить. Оксана, блiда як смерть, здiйма║ з голови кораблика. III Дальня кiмнатка у горiшньому поверсi в Степановiм домi. С т е п а н (уводить г о с т я козака)_ Ось тута поговорим, пане-брате, бо, зна║ш, там... тут буде захиснiше. (Огляда║ сiни через дверi, потiм замика║ дверi_ на замок i зачиня║ вiкна Сiда║ з гостем далi_ вiд дверей Розмова ведеться неголосно)_. Великi чиняться там кривди, кажеш? Г i с т ь Та там такi напастi, що крий боже! I просвiтку нiкому не дають московськi посiпаки. Все нам в очi тi║ю присягою тичуть... С т е п а н Правда, що присяга таки велика рiч. Г i с т ь (голоснiше)_ Чому ж вони самi забули бога? С т е п а н Помалу, пане-брате, ще пiдслуха який слуга. Г i с т ь Та правда... Я й забув... (Тихше)_ Ми присяги не хочемо ламати, але нехай же цар нас оборонить вiд то┐ галичi. С т е п а н То трудна справа. Адже когось вiн там держати мусить для нагляду, а всi тi во║води один вiд одного не лiпшi. Звiсно, за ними й iншi всi порозпускались... Г i с т ь Послав би цар з укра┐нцiв кого, в Москвi ж тут ║ такi, от хоч би й ти, що здавна i царевi служать вiрне, i рiдний звичай вмiють шанувати. С т е п а н Нас не пошлють... Г i с т ь Чому? С т е п а н Бо нам не вiрять. Г i с т ь Отак! Та ви ж тут наче всi у ласцi! С т е п а н То тут, на очах, а з очей спустити нас надовго не зважаться. Так, часом ненадовго послами посилають, i не самих, а вкупi з москалями... Щоб во║водами ж настановити, того не буде й зроду! Г i с т ь Не здивуйте ж, як ми вiдкинемось до Дорошенка! С т е п а н (робить рух рукою, мов хоче гостевi затулити вуста)_ Крий боже, пане-брате, що ти кажеш? Г i с т ь (схаменувшись)_ Так часом зiрветься з досади слово... Найгiрше, пане-брате, догора║ оте, що нам не вiрять. Мiй свояк, Черненко, зна║ш? (Степан потаку║ головою)_. Так був уклепався, що ледве-ледве вирвався з душею! С т е п а н Черненко? Вiн, зда║ться, з найвiрнiших царевих приятелiв. Г i с т ь То-то й ба! А хтось там наклепав при во║водi, що нiби вiн послав у Чигирин листа якогось. От було бiди! Що жiнка плакала, в ногах валялась у во║води... С т е п а н (гiрко всмiхнувшшь)_ к прислiв'я, брате: "Москва сльозам не вiрить". Г i с т ь Щира правда! Проте знайшлись такi, що помогли... С т е п а н Се хто ж? Г i с т ь Побрязкачi. С т е п а н Хiба що так. Мовчання._ Г i с т ь Вже так, що цупко затягли супоню на наших боках. А проте ║ люди, що не бояться, йдуть, мов на одчай, бо, сказано, терпець ┐м увiрвався! (Присунувшись зовсiм блiзенько до Степана,_ говорить пошепки)._ Дiвчата нашi, - декотрi ще вкупi були з дружиною тво║ю в братствi. - гуртом пошили корогву й послали у Чигирин... звичайне, крадькома... Iван, твiй шурин, сам ┐┐ одвозив... Нiхто не зна║ ще. Якби дiзнались, то страшно здумати, що б там було!_ (Одсунувшись, трохи голоснiше)_. Отак, як бач, одважуються люди... (Степан в мовчазнiй задумi сiпа║ кiнець свою пояса._ Гiсть уста║)_. Що ж, пане-брате, то нема надi┐ полегкостi дiстати вiд царя? С т е п а н (отямившися з задуми, теж уста║)_ О нi, чому ж, я спробую. От згодом в царя я буду на малiй беседi. Як буде вiн пiд чаркою, то, може, я догоджу йому, вiн часом любить пiсень "черкасских" слухати, та жартiв, та всяких теревенiв, не без того, що й тропака звелить потанцювати. Г i с т ь Ото! Хiба ти в нього пахоля? С т е п а н Ба зна║ш, як то кажуть: "Скачи, враже, як пан накаже"... Та ладен я, брате, уже хоч би й на головi ходити, аби чогось добутися для тебе та для Вкра┐ни. Дай менi суплiку, оту, що ти приготував царевi, - як влучу слушний час, то я подам до власних рук йому. Г i с т ь (вийма║ загорнений у хустину папiр з печатками)_ Ось, пане-брате, хай бог тобi поможе! Не минути розливу кровi братньо┐, як тiльки суплiка сяя марна буде. С т е п а н Боже, не попусти! Г i с т ь Бувай здоров. Пiду вже. С т е п а н Хай бог тебе провадить, пане-брате. Чоломкаються. Гiсть виходить._ О к с а н а (швиденько увiходить з iнших дверей швидким кроком)_ А я тебе, Степане, скрiзь шукаю. С т е п а н Що там таке? О к с а н а Порадитися треба. Менi Яхненко тут листа привiз вiд братчицi-товаришки. С т е п а н (з поспiхом)_ Де лист? Його спалити треба! О к с а н а Бог з тобою! Чому спалити? То вона проха║, щоб я, по змозi, грошей ┐й послала, якусь вона потребу ма║ пильну. С т е п а н Не посилай. Крий боже! I не думай! О к с а н а Та що тобi бiг дав? Я й не гадала, що ти такий скупий. Коли вже так - я з посагу свого послати можу. С т е п а н Та я не грошей жалую, Оксано. О к с а н а А чом же ти не хочеш? С т е п а н Небезпечно. (Нахилившись до не┐, зовсiм нишком)_. Вони там з Дорошенком накладають... О к с а н а (здивована мовчить, потiм загадково усмiха║ться)_ Ну що ж, так, може, й треба. С т е п а н Схаменися! Ти ж так боялася розливу кровi, а ся вiйна найпаче братовбiйна, що Дорошенко зняв на Укра┐нi, -'- то ж вiн татар на помiч при║днав i платить ┐м ясиром християнським. О к с а н а (сiда║, мов знесилена, на ослiн i спира║ться па стiл)_ Скрiзь горе, скрiзь, куди не обернися... Татари там... татари й тут... С т е п а н Оксано! Що мариться тобi? Татари тут? О к с а н а А що ж? Хiба я тут, не як татарка, сиджу в неволi? Ти хiба не ходиш пiд ноги слатися сво║му пану, мов хановi? Скрiзь палi, канчуки... холопiв продають... Чим не татари? С т е п а н Тут вiра християнська О к с а н а Тiльки ж вiра! Та й то... прийду до церкви - прости, боже! - я тут i служби щось не пiзнаю: заводять якось, хтозна й по-якому... С т е п а н Оксано, се вже грiх! О к с а н а Ой чоловiче!.. Та й осоружна ж ся менi Москва! (Схиля║ться головою до стола)_. С т е п а н (сумно сто┐ть над нею)_ Я так i знав... Хiба ж я не казав, що я тобi нiчого дать не можу тут, на чужинi?.. О к с а н а (кида║ться до нього)_ Нi, мо║ кохання! Се я недобра! Так, немов не знаю, що бiдний мiй голубонько стражда║ за всiх найгiрше, - треба ж завдавати жалю ще бiльше! (Степан пригорта║ ┐┐)_. Ну, скажи, мiй любий, чи довго нам ще мучитися так? С т е п а н (зiтхнувши)_ Бог зна║, серденько! О к с а н а Невже й загинем у сiй неволi? С т е п а н Май надiю в бозi. Ще якось, може, змiняться часи. Коли б утихомирилося трохи там, на Вкра┐нi, попрошу царя, щоб вiдпустив мене хоч у гостину. О к с а н а Тепер нiяк не можна? С т е п а н Нi, ║дина, тепер нема що й думати! От саме я думаю до царя суплiку нести, що люди з Укра┐ни привезли, - жалiються на утиски, на кривди... Я маю боронити ту суплiку, то вже ж не час проситися з Москви. "От, - скажуть, - речi солодко розводить, а сам в лiс дивиться". Тепер, Оксано, нам треба стерегтися так, "щоб муха не пiдточила носа", як то кажуть. Крий боже схибити в чому, - пропала вся наша справа i громадська вкупi. О к с а н а Ну як його ще бiльше стерегтися? Вже й так немов замазались у пiч! С т е п а н Та от, наприклад, ти послати хочеш тi грошi братчицi... О к с а н а (спустивши очi)_ Вже не пошлю. Нехай пробачить, що ж, коли не змога... Я напишу ┐й... С т е п а н Краще не пиши нiчого, серце. О к с а н а Як же ж так, Степане? Се ж навiть незвичайно! С т е п а н Як листа десь перехоплять - чи то раз бувало? - то ще готовi взяти на тортури, як викриють ту справу з Дорошенком, щоб ти призналася, в чiм накладала З товаришками... О к с а н а Я перекажу через Яхненка... С т е п а н Мушу я просити, щоб ти його у нас тут не приймала. О к с а н а Та я ж його просила, щоб прийшов! Вже ж не прогнати! С т е п а н Накажи слугою, що ти нездужа║ш. О к с а н а Не випада║. С т е п а н Як хочеш. Тiльки як вiзьмуть "на дибу", то вже не жалуй! О к с а н а Звiдки вже й "на дибу"? С т е п а н А що ж ти дума║ш? За тим Яхненком шпиги московськi цiлим ро║м ходять. Я знаю ┐х. О к с а н а (зажурена)_ Так я й не передам родинi нi листiв, нi подарункiв... С т е п а н Ти зна║ш, люба, поки що, то й краще б не озиватись, надто до Iвана, бо вiн в непевнi справи устрява║... О к с а н а До брата рiдного не озиватись? (У не┐ стають сльози па очах)._ С т е п а н Се ж не навiки, рибонько, тим часом, поки утихомириться... (Знов пригорта║ ┐┐)_. О к с а н а (не вiдповiдаючи на пестощi; безвиразно)_ Гаразд, нiкому не писатиму. С т е п а н Ти, серце, на мене гнiва║шся. О к с а н а (так само)_ Нi, чого ж? Ти ма║ш рацiю. Нащо писати? Степан опуска║ руки. Оксана повагом виходить з хати. IV Терем. О к с а н а гапту║ в кроснах, рухи в не┐ лiнивi, в'ялi. С т е п а н (увiходить i сiда║ близько Оксани на дзиглику)_ Щось голова болить... О к с а н а (не пiдводячи очей вiд шитва)_ Ти пiзно встав. С т е п а н Та свiтом же прийшов з тi┐ беседи. О к с а н а Було там весело? С т е п а н Ей, де там в ката! По щиростi бояться слово мовить. П'ють, п'ють, поки поп'ються, потiм звада... О к с а н а А як же там, Степане, та суплiка? С т е п а н Та що ж... нiяк. Цар каже: "Прочита║м, подума║м"... Чували вже ми те║! О к с а н а Що ж буде? С т е п а н (з болiсною досадою)_ Ой, не знаю! Не питай! Мовчать. Оксана ши║, потiм голка випада║ ┐й з рук._ С т е п а н Хоч би ти щось, Оксано, розказала, а то так сумно, голова забита усяким лихом. О к с а н а (в'яло)_ Що ж я розкажу? Нiчого я не бачу i не чую, сиджу собi... С т е п а н (трохи роздражнений)_ Ну, робиш же що-небудь? О к с а н а Учора вишила червону квiтку. сьогоднi синю. Се тобi цiкаво? С т е п а н Ти так неначе дражнишся зо мною! О к с а н а (крiзь сльози)_ Нi, далебi, Степане, не дражнюся! С т е п а н (придивля║ться до шитва Лагiдно)_ А що се буде з то┐ лиштви, любко? О к с а н а (знов безучасно)_ Не знаю, се щось Ганна почала. С т е п а н Либонь, собi на посаг. Се вже хутко ┐┐ весiлля. О к с а н а Та за мiсяць нiби. С т е п а н От на весiллi трохи погуля║ш, розважишся. О к с а н а Ет, знаю ту розвагу! Частуй та кланяйся: "Не обезсудьте..." А гостiйки поза плечима судять: "Черкашенка, чужачка..." С т е п а н Ти вже надто на те зважа║ш. О к с а н а (байдуже)_ Нi, менi дарма. Мовчання._ С т е п а н Ти так неначе втомлена сьогоднi. Клопочешся при господарствi, може? О к с а н а Нi, я не клопочусь, - то все матуся. Ми з Ганною все ши║мо. С т е п а н То, може, не треба стiльки шити? О к с а н а Що ж робити? Насiння я лузати не люблю, так як Ганнуся. Треба ж десь подiти i руки, й очi... С т е п а н Бiдненька ти в мене. (Оксана прорива║ться риданням)_. Оксано! Що се ти? Та бог з тобою! Чи хто тебе образив?