Остатня, очевидно. Смiх. Панич сто┐ть збентежений. А н н а (до панича) Мiй сеньйоре, я мусульманину дала найпершу, бо вiн остатнiм буде в царствi божiм, ви ж, я в тiм певна, добрий католик, i вам не страшно буть остатнiм тута. П а н и ч Се в перший раз, що я б хотiв буть мавром! Д о н Ж у а н Е, не в чергу попав ваш комплiмент, - либонь, судився вам душi рятунок! А н н а (плеще в долонi) Мо┐ пiдданi! годi! Час до танцю! (Перша руша║ нагору, за нею молодь). З горiшнього поверху чутно грiм музики. Починаються танцi, що розпросторюються на горiшнiй рундук i галерею. Донна Анна йде в першiй парi з дон Жуаном, потiм ┐┐ переймають iншi паничi по черзi. Командор сто┐ть на розi нiшi, прихилившись до виступу стiни, i дивиться на танцi. "Чорне домiно" зорить здолу i непомiтно для себе виходить на освiтлене мiсце перед рундуком. Дон Жуан, скiнчивши танець, схиля║ться на балюстраду, завважа║ "Чорне домiно" i зiходить удiл, воно тим часом поспiшно хова║ться в тiнь. М а с к а-С о н я ш н и к (входить збоку, перейма║ дон Жуана i хапа║ його за руку) Ти дон Жуан! Я знаю! Д о н Ж у а н Я хотiв би тебе так добре знати, гарна маско. М а с к а-С о н я ш н и к Ти зна║ш! Не вдавай! Я - донна Соль! (Зрива║ з себе маску). Д о н Ж у а н Пробачте. В соняшнику справдi трудно впiзнати сонце. Д о н н а С о л ь Ти смi║шся з мене? Тобi ще мало глуму? Д о н Ж у а н Де? Якого? Д о н н а С о л ь (понуро) Я тiльки що була на кладовищi. Д о н Ж у а н Вас бачив хто? Д о н н а С о л ь Сього ще бракувало! Нiхто, запевне. Д о н Ж у а н Ну, то в чiм же дiло? Хiба зустрiтися на маскарадi не веселiше, нiж на кладовищi? Д о н н а С о л ь (сяга║ рукою за пояс) О! я забула взяти свiй кинджал! Д о н Ж у а н (вклоняючись, пода║ ┐й свiй стилет) Прошу, сеньйоро. Д о н н а С о л ь (вiдштовху║ його руку) Геть! Д о н Ж у а н (хова║ стилет) Непослiдовно. Що ж вам бажано, прехороша панi? Д о н н а С о л ь Не зна║те? Д о н Ж у а н Нi, далебi, не знаю. Д о н н а С о л ь Ви пам'ята║те, що ви писали? Д о н Ж у а н Я вам писав: "Покиньте чоловiка, як вiн вам осоружний, i втiкайте". Д о н н а С о л ь З ким? Д о н Ж уа н А конечне треба з кимсь? Хоч i зо мною. Можу вас провести. Д о н н а С о л ь Куди? Д о н Ж у а н В Кадiкс. Д о н н а С о л ь Навiщо? Д о н Ж у а н Як навiщо? Хiба на волю вирватись - то мало? Д о н н а С о л ь То ви мене просили на стрiвання, щоб се сказати? Д о н Ж у а н А для чого ви на те стрiвання йшли? Чи ви хотiли пiдсолодити трохи гiрку страву подружнiх обов'язкiв? Вибачайте, я солодощiв готувать не вчився. | Д о н н а С о л ь (пода║ться до сходiв на рундук) Ви ще менi заплатите за се! "Ч о р н е д о м i н о" (виходячи на свiтло i переймаючи донну Соль. Ненатурально змiненим голосом) Твiй муж тобi дозволить плату взяти? Донна Соль миттю вибiга║ геть за браму. "Чорне домiно" хоче сховатись у тiнь, дон Жуан заступа║ йому дорогу. Д о н Ж у а н Ти хто, жалобна маско? "Ч о р н е д о м i н о" Тiнь твоя! Спритно втiка║ вiд дон Жуана, ховаючись поза кущами, забiга║ в альтанку i там прищулю║ться. Дон Жуан, втерявши "Чорне домiно" з очей, пода║ться в iнший бiк, шукаючи його. На горiшньому рундуцi донна Анна танцю║ сегедиль┐. О д и н л и ц а р (коли Анна скiнчила танець) Осе ж ви танцювали, донно Анно, по наших всiх серцях. А н н а Невже? Здавалось менi, що я танцюю по помостi. Чи се у вас такi твердi серця? Д р у г и й л и ц а р (пiдходить до Анни i вклоня║ться, запрошуючи до танцю) Тепер моя черга. А н н а (склада║ долонi) Сеньйоре, пробi! Д р у г и й л и ц а р Я пiдожду. Але черга за мною? А н н а Звичайно. (Вста║ i, замiшавшись межи гостями, зника║, потiм з'явля║ться в дворику, вийшовши долiшнiми сходами). Донна Анна надходигь до альтанки. "Чорне домiно" вибiга║ звiдти швидко, але без шелесту, i хова║ться в кущах. Анна пада║ в знесиллi на широкий ослiн в альтанцi. Д о н Ж у а н (наближа║ться до не┐) Се ви тут? Вибачайте, вам недобре? А н н а (сiла рiвнiше) Нi, просто втомлена. Д о н Ж у а н Iти на гору? А н н а Як?.. А!.. Мiж iншим, я найбiльш втомилась вiд безконечних дотепiв сей вечiр. Д о н Ж у а н Я в думцi мав не дотеп. А н н а Що ж iнакше? Д о н Ж у а н Я думав: що могло примусить вас нагiрно┐ в'язницi домагатись? А н н а В'язницi? Я гадаю, просто замку, а замки завжди на горi стоять, бо так величнiше i неприступнiш. Д о н Ж у а н Я дуже поважаю неприступнiсть, як ┐й пiдвалиною не камiння, а щось живе. А н н а Стояти на живому нiщо не може, бо схибнеться хутко. Для гордо┐ i владно┐ душi життя i воля - на горi високiй. Дон Ж у а н Нi, донно Анно, там нема║ волi. З нагiрного шпиля людинi видко простори вiльнi, та вона сама прикована до площинки мало┐, бо леда крок - i зiрветься в безодню. А н н а (в задумi) То де ж ║ в свiтi тая справжня воля?.. Невже вона в такiм життi, як ваше? Адже мiж людьми ви, мов дикий звiр межи мисливцями на полюваннi, - лиш маска вас боронить. Д о н Ж у а н Полювання вза║мне межи нами. Що ж до маски - се тiльки хитрощi мисливськi. Зараз ┐┐ не буде. (Скида║ маску i сiда║ коло Анни). Вiрте, донно Анно: той тiльки вiльний вiд громадських пут, кого громада кине геть вiд себе, а я ┐┐ до того сам примусив. Ви бачили такого, хто, йдучи за щирим голосом свойого серця, нiколи б не питав: "Що скажуть люди?" Дивiться, - я такий. I тим сей свiт не був менi темницею нiколи. Легенькою фелюкою злiтав я простор морей, як перелiтна птиця, пiзнав красу далеких берегiв i краю ще не знаного принаду. При свiтлi волi всi кра┐ хорошi, всi води гiднi вiдбивати небо, усi га┐ подiбнi до едему! А н н а (стиха) Так... се життя! Пауза. Нагорi знов музика й танцi. Д о н Ж у а н Як дивно! знов музика. А н н а Що ж дивного? Д о н Ж у а н Чому, коли вмира║ старе i горем бите, всi ридають? А тут - ховають волю молоду, i всi танцюють... А н н а Але й ви,сеньйоре, теж танцювали. Д о н Ж у а н 0, якби ви знали, що думав я тодi! А н н а А що? Д о н Ж у а н Я думав: "Коли б, не випускаючи з обiймiв, ┐┐ помчати просто на коня та й до Кадiкса!" А н н а (вста║) Чи не забагато ви дозволя║те собi, сеньйоре? Д о н Ж у а н Ох, донно Анно, та невже потрiбнi i вам отi мiзернi огорожi, що нiбито обороняти мають жiночу гiднiсть? Я ж бо силомiць не посягну на вашу честь, не бiйтесь. Жiнкам не тим страшний я. А н н а (знов сiда║) Дон Жуане, я не боюся вас. Д о н Ж у а н Я вперве чую такi слова з жiночих уст! Чи, може, ви тим собi дода║те одваги? А н н а Одвага ще не зрадила мене в життi нi разу. Д о н Ж у а н Ви й тепер в нiй певнi? А н н а Чому ж би нi? Д о н Ж у а н Скажiть менi по правдi, чи ви зазнали волi хоч на мить? А н н а У снi. Д о н Ж у а н I в мрi┐? А н н а Так, i в мрi┐ теж. Дон Ж у а н То що ж вам не да║ ту горду мрiю життям зробити? Тiльки за порiг переступiть - i цiлий свiт широкий одкри║ться для вас! Я вам готовий i в щастi i в нещастi помагати, хоч би вiд мене серце ви замкнули. Для мене найдорожче - врятувати вам гордий, вiльний дух! О донно Анно, я вас шукав так довго! А н н а Ви шукали? Та ви ж мене зовсiм не знали досi! .Д о н Ж у а н Не знав я тiльки вашого iмення, не знав обличчя, але я шукав у кожному жiночому обличчi хоч вiдблиска того ясного сяйва, що променi║ в ваших гордих очах. Коли ми дво║ рiзно розiйдемось, то в божiм творивi нема║ глузду! А н н а Стривайте. Не тьмарiть менi думок речами запальними. Не браку║ менi одваги йти в широкий свiт. Д о н Ж у а н (вста║ i простяга║ ┐й руку) Ходiм! А н н а Ще нi. Одваги тут не досить. Д о н Ж у а н Та що ж вас не пуска║?.Сi┐ перли? Чи та обручка, може? А н н а Се? Найменше! (Здiйма║ перловий убiр з голови i кладе на ослонi, а обручку, знявши, держить на простягненiй долонi). Ось покладiть сюди i ваш перстеник. Д о н Ж у а н Навiщо вiн вам? А н н а Не бiйтесь, не надiну. В Гвадалквiвiр я хочу ┐х закинуть, як будемо пере┐здити мiст. Д о н Ж у а н Нi, сього персня я не можу дати. Просiть, що хочете... А н н а Просити вас я не збиралась нi про що. Я хтiла лиш перевiрити, чи справдi ║ на свiтi хоч одна людина вiльна, чи то все тiльки "маврiтанський стиль", i ви самi за ту хвалену волю не вiддасте й тоненько┐ каблучки. Д о н Ж у а н А все життя вiддам! Ан н а (знов простяга║ руку) Обручку! Д о н Ж у а н Анно! Обручка та не ║ любовi знак. А н н а А що ж? кiльце з кайданiв? Дон Жуане, I вам не сором в тому признаватись? Д о н Ж у а н Я слово честi дав ┐┐ носити. А н н а Ах, слово честi? (Вста║). Дякую, сеньйоре, що ви менi те слово нагадали. (Надiва║ знову убiр i свою обручку i хоче вiдiйти). Д о н Ж у а н (пада║ на колiна) Я вас благаю, донно Анно! А н н а (з гнiвним рухом) Годi! Доволi вже комедi┐! Вставайте! (Оберта║ться i бачить командора, що наближа║ться вiд дому до альтанки). Прошу вас, дон Гонзаго, проведiть мене нагору знову. К о м а н д о р Донно Анно, скажiть менi того сеньйора ймення. А н н а Той лицар - наречений Долорiти. Iнакше вiн не смi║ називатись. Д о н Ж у а н У мене ║сть iмення - дон Жуан. Се ймення всiй Iспанi┐ вiдоме! К о м а н д о р Ви той банiт, кого король позбавив i честi, й привiле┐в? Як ви смiли в сей чесний дiм з'явитись? Д о н Ж у а н Привiле┐ король да║, король i взяти може. А честь моя, так само, як i шпага, менi належать - ┐х нiхто не зломить! Чи хочете попробувати, може? (Вихоплю║ шпагу i ста║ в позицiю до по║динку). К о м а н д о р (заклада║ руки навхрест) З банiтами ставать до по║динку не личить командоровi. (До Анни). Ходiм. (Бере Анну пiд руку i руша║, обернувшись плечима до дон Жуана). Дон Жуан кида║ться за командором услiд i хоче проткнути його шпагою. З тiнi вирина║ "Чорне домiно" i хапа║ дон Жуана за руку обома руками. "Ч о р н е д о м i н о" (незмiненим голосом, так що можна пiзнати голос Долорес) Нема║ честi нападати ззаду! Анна огляда║ться. Дон Жуан i Долорес вибiгають за браму. К о м а н д о р Не оглядайтесь. А н н а Вже нема нiкого. К о м а н д о р (випуска║ Аннину руку i змiня║ спокiйний тон на грiзний) Вiн як сюди дiстався, донно Анно? А н н а Кажу ж вам, як Долорес наречений. К о м а н д о р Чого ж було стояти на колiнах? А н н а Кому? К о м а н до р Та вже ж йому тут перед вами! А н н а Не навпаки? Ну, то про що ж розмова? К о м а н д о р I ви могли дозволити... А н н а Мiй боже! Хто ж дозволу на сi┐ речi просить? Се, може, та кастiльська етикета наказу║ звертатися до дами: "Дозвольте, панi, стати на колiна". У нас за се║ кожна осмiяла б. К о м а н д о р Як ви привикли все збувати смiхом! А н н а Та змилуйтесь! якби я кожен раз, вiдкоша даючи, лила ще сльози, то в мене б очi вилиняли досi! Невже б вам справдi так сього хотiлось? Вам дивно се, що я за ним услiд не простягаю рук, не плачу гiрко, не сповiдаюся тут перед вами в злочинному коханнi, що мов буря налинуло на серце безборонне? Була б я мов Iзольда в тiм романi, та шкода, я до того не в настрою, - якраз охоту маю.до фанданга! О! чую, саме грають... lа-lа-lа!.. Ходiм, дон Гонзаго! я полину, як бiла хвиля, у хибкий танець, а ви спокiйно станете, мов камiнь. Бо зна║ камiнь, що танок свавiльний скiнчить навiки хвиля - коло нього. Командор веде Анну попiд руку нагору, де танцюють. III Печера на березi моря в околицi Кадiкса. Дон Жуан сидить на каменi i точить свою шпагу. Сганарель сто┐ть коло нього. С г а н а р е л ь Навiщо ви все точите ту шпагу? Д о н Ж у а н Так, звичка. С г а н а р е л ь Ви ж тепер на по║динки вже не виходите. Д о н Ж у а н Не маю з ким. С г а н а р е л ь Хiба людей не стало? Д о н Ж у а н Всi тi люди не вартi се┐ шпаги. С г а н а р е л ь Може, й шпага когось не варта? Д о н Ж у а н (грiзно) Ти!! С г а н а рель Пробачте, пане, то жарт безглуздий. Я вже й сам не тямлю, де в мене тi┐ дурощi беруться, - от наче щось сiпне! Д о н Ж у а н Iди! Не застуй! Сганарель, посмiхнувшись, виходить. (Дон Жуан далi точить шпагу). Ет, знову пощербив! Геть, на зламання! (Кида║ шпагу). С г а н а р е л ь (вбiга║, швидко i нишком) Мiй пане, утiкаймо! Д о н Ж у а н Ще чого? С г а н а р е л ь Нас викрито. Я бачив: недалечке чернець якийсь блука║. Д о н Ж у а н Ну то що? С г а н а р е л ь Се шпиг вiд iнквiзицi┐, напевне, а може, й кат з отру║ним стилетом. Д о н Ж у а н Шпигiв я не боюся - звик до них, а шпага в мене довша вiд стилета. Веди ченця, коротша буде справа. Скажи йому, що сповiдi бажа║ всесвiтнiй грiшник дон Жуан. С г а н а р е л ь Гаразд. Ви не дитина, я при вас не нянька. Виходить i незабаром приводить в печеру ченця, невисокого на зрiст, тонкого, в одежi "невидимок" - в чорнiй вiдлозi (каптурi), що закрива║ все обличчя, тiльки, для очей у нiй прорiзанi дiрки. Дон Жу а н (вста║ назустрiч iз шпагою в руках) Мiй отче, або, може, краще - брате, чому завдячую такi святi┐ одвiдини? Чернець робить рукою знак, щоб Сганарель вийшов. Ти вийди, Сганарелю. (Бачачи, що Сганарель не спiшиться, пошепки до нього). Поглянь, в ченця рука жiноча. С г а н а р е л ь Щоб ┐х! (Махнувши рукою, виходить), Дон Жуан кладе шпагу на камiнь. З-пiд одкинуто┐ вiдлоги раптом виступа║ обличчя Долорес. Д о н Ж у а н Долорес?! Ви? i знов у сiй печерi... Д о л о р е с Я знов прийшла порятувати вас. Д о н Ж у а н Порятувати? Хто ж се вам сказав, що нiбито менi рятунку треба? Д о л о р е с Сама я знала се. Д о н Ж у а н Я ж не слабий, як бачите, - веселий, вiльний, дужий. Д о л о р е с Ви хочете, щоб вам здавалось так. Д о н Ж у а н (на мить замислю║ться, але хутко пiдводить голову рiзким, упертим рухом) Я бачу, сеньйорито, ваша одiж настро┐ла вас на чернечий лад. Але я вам не буду сповiдатись, - мо┐ грiхи не для панянських слухiв. Долорес мовчки вийма║ два суво┐ пергаменту i пода║ ┐х дон Жуановi. Нi, вибачте, Долорес! Я не хтiв зневажить вас, менi було б се прикро. Що ви менi принесли? Д о л о р е с Прочитайте. Д о н Ж у а н (швидко перегляда║ пергаменти) Декрет вiд короля... i папська булла...* Менi прощаються усi злочини i всi грiхи... Чому? З яко┐ речi?.. I як до вас дiстались сi папери? _* Булла - грамота, постанова або розпорядження папи римського, скрiпленi печаткою._ Дол о р е с (спустивши очi) Ви не догаду║тесь? Д о н Ж у а н О Долорес! Я розумiю. Знов ви наложили на мене довг якийсь. Та вам вiдомо, що я привик сво┐ довги платити. Д о л о р е с Я не прийшла сюди з вас плату править. Д о н Ж у а н Я вiрю вам. Але я не банкрот. Колись я вам заставу дав - обручку, тепер готовий виплатить весь довг. Уже ж я не банiт, а гранд iспанський, i вам не сором буде стать до шлюбу зо мною. Д о л о р е с (iз стогоном) Боже! Дiво пресвятая! Я сподiвалася, що се║ буде... але щоб так мою остатню мрiю я мусила ховати... (Голос пп перехоплю║ спазма стриманих слiз). Д о н Ж у а н Я вразив вас? Та чим, Долорес? Д о л о р е с Ви не зрозумiли? Гада║те, що як iспанський гранд дочцi гiдальга кине шлюбний перстень, немов гаман з червiнцями лихварцi, то в нiй повинно серце розцвiсти, а не облитись крiв'ю? Д о н Ж у а н Нi, Долорес, i ви ж мене повиннi зрозумiти: нiякiй дiвчинi, нiякiй жiнцi не був я досi винен зроду! Д о л о р е с Справдi? Ви, дон Жуан, нiчим не завинили проти жiноцтва? Д о н Ж у а н Нi. Нiчим, нiколи. Я кожен раз давав ┐м те║ все, що лиш вони могли змiстити: мрiю, коротку хвилю щастя i порив, а бiльшого з них жадна не змiщала, та iншiй i того було надмiру. Д о л о р е с А ви самi могли змiстити бiльше? (Пауза). Платити вам не прийдеться сей раз. Вiзьмiть назад сю золоту "заставу". (Хоче зняти з сво║┐ правицi обручку). Дон Жу а н (вдержу║ ┐┐ руку) Нi, то належить вам з святого права. Д о л ор е с Я вже сама до себе не належу. Вже й се видиме тiло не мо║. Сама душа у сьому тiлi - дим жертовного кадила, що згора║ за вашу душу перед богом... Д о н Ж у а н Що се? Я ваших слiв не можу зрозумiти. Ви мов заколота кривава жертва, такi в вас очi... Сей декрет, ся булла.. Ви як ┐х здобули? Я вас благаю, скажiть менi! Д о л о р е с Навiщо вам те знати? Д о н Ж у а н Ще, може, я зречуся тих дарiв. Д о л о р е с Ви ┐х зректись не можете, я знаю. А як вони здобутi - все одно. Не перший раз за вас загине жiнка, якби ж то хоч, остатнiй! Д о н Ж у а н Нi, скажiть. Коли не скажете, я можу здумать, що спосiб добування був ганебний, бо чесний покриву не потребу║. Д о л о р е с "Ганебний"... "чесний"... як тепер далеко вiд мене сi слова... Що ж, я скажу: я за декрет сей тiлом заплатила. Д о н Ж у а н Як?.. Д о л о р е с Я не можу довше поясняти. Ви зна║те всi норови двiрськi, - там платиться за все коли не злотом, то... Д о н Ж у а н Боже! Як же страшно се, Долорес! Д о л о р е с Вам страшно? Я сього не сподiвалась. Д о н Ж у а н А вам? Д о л о р е с Я вже нiчого не боюся. Чого менi жахатися про тiло, коли не побоялась я i душу вiддати, щоб за буллу заплатити? Д о н Ж у а н Та хто ж душею платить? Д о л о р е с Всi жiнки, коли вони кохають. Я щаслива, що я душею викупляю душу, не кожна жiнка ма║ се║ щастя. Святий отець вам душу визволя║ вiд кар пекельних через те, що я взяла на себе каяться довiчно за вашi всi грiхи. В монастирi з уставом найсуворiшим я буду черницею. Обiтницю мовчання, i посту, й бичування дам я богу. Зректися маю я всього, Жуане, i навiть - мрiй i спогадiв про вас! Лиш пам'ятать про вашу душу буду, а власну душу занедбаю. Пiде моя душа за вас на вiчнi муки. Прощайте. Дон Жуан сто┐ть мовчки, приголомшений. (Долорес руша║, але зараз зупиня║ться). Нi, ще раз! Остатнiй раз я подивлюся ще на сi┐ очi! Бо вже ж вони менi свiтить не будуть в могильнiй тьмi того, що буде зватись мо┐м життям... Вiзьмiте ваш портрет. (Здiйма║ з себе медальйон i кладе на камiнь). Я маю пам'ятать про вашу душу, бiльш нi про що. Д о н Ж у а н Але якби я вам сказав, що мить ║дина щастя з вами тут, на землi, дорожча задля мене, нiж вiчний рай без вас на небесах? Д о л о р е с (екстатичне, як мучениця на тортурах) Я не прошу мене не спокушати! Сей пiвобман... коли б вiн мiг до краю се серце сторожке║ одурити! Святая дiво! дай менi принести за нього й сюю жертву!.. О Жуане, кажiть менi, кажiть слова кохання! Не бiйтеся, щоб я ┐х прийняла. Ось вам обручка ваша. (Здiйма║ i хоче подати дон Жуановi обручку, але рука знесилено пада║, обручка котиться додолу). Д о н Ж у а н (пiдiйма║ обручку i надiва║ знову на руку Долорес) Нi, нiколи я не вiзьму ┐┐. Носiть ┐┐ або мадоннi дайте на офiру, як хочете. На сю обручку можна дивитися черницi. Ся обручка не збудить грiшних спогадiв. Д о л о р е с (тихо) Се правда. Д о н Ж у а н А вашо┐ я не вiддам нiкому довiку. Д о л о р е с Нащо вам ┐┐ носити? Д о н Ж у а н Душа сво┐ потреби ма║ й звички, так само, як i тiло. Я хотiв би, щоб ви без зайвих слiв се зрозумiли. Д о л о р е с Пора вже йти менi... Я вам прощаю за все, що ви... Д о н Ж у а н Спинiться! Не тьмарiть ясного спогаду, про сю хвилину! За що прощати? Я ж тепера бачу, що я i вам не завинив нiчого. Адже ви через мене досягли високого, пречистого верхiв'я! Невже мене за се прощати треба? О нi, либонь, ви в словi помилились! У серцi сторожкiм таке║ слово вродитись не могло. Вам не потрiбнi такi слова, коли ви стали вище вiд ганьби й честi. Правда ж так, Долорес? Д о л о р е с Зда║ться, слiв нiяких бiльш не треба. (Хоче йти). Д о н Ж у а н Стривайте ще, Долорес... Ви в Мадрiдi одвiдали сеньйору де Мендоза? Д о л о р е с (спиня║ться) Ви... ви... мене пита║те про не┐? Д о н Ж у а н Я бачу, рано вам ще в монастир. Д о л о р е с (перемага║ себе) Я бачила ┐┐. Д о н Ж у а н Вона щаслива? Д о л о р е с Зда║ться, я щасливiша вiд не┐. Дон Жу а н Вона про мене не забула? Д о л о р е с Нi. Д о н Ж у а н Почiм ви зна║те? Д о л о р е с Я серцем чую. Д о н Ж у а н Се все, що хтiв я знати. Д о л о р е с Я вже йду. Д о н Ж у а н Ви не пита║те мене, навiщо менi се треба знати? Д о л о р е с Не питаю. Д о н Ж у а н I вам не тяжко се? Д о л о р е с Я не шукала нiколи стежки легко┐. Прощайте. Д о н Ж у а н Прощайте. Я нiколи вас не зраджу. Долорес закрива║ раптом обличчя вiдлогою i виходить з печери не оглядаючись. Сганарель увiходить i докiрливо дивиться на дон Жуана. Д о н Ж у а н (скорiш до себе, нiж до слуги) Яку я гарну вигартував душу! С г а н а р е л ь Чию? Свою? Д о н Ж у а н Ущипливе питання, хоч несвiдоме! С г а н а р е л ь Дума║те, пане? Д о н Ж у а н А ти що дума║ш? С г а н а р е л ь Що я видав вас ковадлом i клевцем, а ще нiколи не бачив ковалем. Д о н Ж у а н То ще побачиш. С г а н а р е л ь Шкода! пропало вже! Д о н Ж у а н Що? де пропало? С г а н а р е л ь Пiшла в черницi ваша доля, пане. Д о н Ж у а н То ти пiдслухував? С г а н а р е л ь А ви й не знали? Хто ма║ слуги, той повинен звикнуть, що ма║ повсякчас конфесьйонал. Д о н Ж у а н Але щоб так нахабно признаватись!.. С г а н а р е л ь То треба буть слугою дон Жуана. Мiй пан вiдомий щирiстю сво║ю. Д о н Ж у а н Ну, не плещи!.. То тiнь моя пiшла, зовсiм не доля. Доля жде в Мадрiдi. Сiдлай лиш коней. Ми тепер по┐дем ту долю добувати. Швидше! Миттю! Сганарель виходить. Дон Жуан бере шпагу до рук i проводить рукою по лезi, пробуючи ┐┐ гострiсть, при тому всмiха║ться. IV Оселя командорова в Мадрiдi. Опочивальня донни Анни, велика, пишно, але в темних тонах убрана кiмната. Високi, вузькi вiкна з балконами сягають сливе до пiдлоги, жалюзi на них закритi. Донна Анна у сивiй з чорним пiвжалобнiй сукнi сидить при столику, перебира║ у скриньцi коштовнi покраси i примiря║ ┐х до себе, дивлячись у свiчадо. К о м а н д о р (увiходить) Чого се ви вбира║тесь? А н н а На завтра покраси вибираю. Завтра хочу пiти на бiй бикiв. К о м а н д о р У пiвжалобi?! А н н а (з досадою вiдсува║ покраси) Ох, тi жалоби! i коли ┐м край? К о м а н д о р (спокiйно) Ся ма║ вiсiм день iще тривати. По дядьковi вона не дуже довга. А н н а Найцiкавiше те, що я i в вiчi не бачила нiколи того дядька. К о м а н до р То справи не змiня║. Ви тепер належите до дому де Мендозiв, тож вам годиться шанувати пам'ять всiх своякiв. А н н а Продовж ┐м, боже, вiку! Бо се тепер по дядьковi жалоба, а то була по тiтцi, перед нею ж - коли б не помилитись! - брат у третiх чи небiж у четвертих нам помер... К о м а н д о р На кого ви розсердились? А н н а Я тiльки хотiла пригадати, скiльки днiв я не була в жалобi з того часу, як з вами одружилась. К о м а н д о р Цiлий мiсяць. А н н а (iронiчно) Ах, цiлий мiсяць? Се багато, справдi┐ К о м а н д о р Не розумiю вашо┐ досади. Невже-таки для марно┐ розваги ладнi ви занедбати всi почеснi звича┐ давнi? А н н а (вста║) Що се за слова? Я не додержую звича┐в чесних? Коли я що ганебного вчинила? К о м а н д о р Про щось ганебне й мови буть не може, але для нас i збочення найменше було б ступнем до прiрви. Не забудьте, що командорський плащ менi дiстався не просьбами, не грiшми, не насильством, але чеснотою. З нас, де Мендозiв, були здавен всi лицарi без страху, всi дами без догани. Чи ж подоба, щоб саме вас юрба могла огудить, коли ви завтра... А н н а (роздражнено) Я не йду нiкуди. К о м а н д о р Зовсiм нема потреби замикатись. Ми завтра ма║мо пiти до церкви. А н н а Я не збиралася до церкви завтра. К о м а н д о р А все-таки ми мусимо пiти, - казати казань ма║ фра Iнь┐го. А н н а Се найнуднiший в свiтi проповiдник! К о м а н д о р Я з вами згоджуюсь. Та королева злюбила тi казання. Отже, ходить i цiлий двiр на них. Коли не буде з усiх грандес лиш вас, то се помiтять. Анна мовчки зiтха║. (Командор вийма║ з кишенi молитовнi чiтки з димчастого кришталю). Я вам купив чiтки до пiвжалоби, а трохи згодом справлю з аметисту. А н н а (бере чiтки) Спасибi, тiльки нащо се? К о м а н д о р Вам треба пишнотою всiх дам переважати. I ще, будь ласка, як прийдем до церкви, не попускайте доннi Консепсьйон край королеви сiсти. Те║ мiсце належить вам. Прошу вас пам'ятати, що нам належить перше мiсце всюди, бо ми його займати можем гiдно, i нас нiхто не може замiнити, - ручить за те не тiльки честь Мендозiв, а й ордену мого почесний прапор. Коли ж не тiльки донна Консепсьйон, а й королева схоче те забути, то я не гаючись покину двiр, за мною рушить все мо║ лицарство, i вже тодi нехай його величнiсть придержу║ корону хоч руками, щоб часом не схитнулась. Я зумiю одважно боронити прав лицарських, та тiльки треба, щоб вони були всiм навiч безперечнi, а для того ми мусим пильнувать не тiльки честi, але й вимог найменших етикети, щонайдрiбнiших. Хай вони здаються для вас нудними, марними, без глузду.. А н н а Терпливосте свята! К о м а н д о р Так, справдi треба молитись до терпливостi свято┐, коли хто хоче встоять на верхiв'┐ тих прав, що вимагають обов'язкiв. Права без обов'язкiв - то сваволя Анна знов зiтха║. Зiтха║те? Що ж, вам було вiдомо, якi вас тут повинностi чекають. Свiдомо ви обрали вашу долю, i ваше каяття прийшло запiзно. А н н а (гордо) I в думцi я не маю каяття. Я признаю вам рацiю. Забудьте мо┐ химери - вже вони минули. К о м а н д о р Осе слова справдешньо┐ грандеси! Тепер я пiзнаю свою дружину. Простiть, я був на мить не певен вас, i так менi тодi самотньо стало, i боротьба здалась менi тяжкою за той щабель, що ма║ нас поставить ще вище. А н н а (живо) За який щабель? Таж вище ║ тiльки трон! К о м а н д о р Так, тiльки трон. (Пауза). Давно б я сей план вам розказав, якби я бачив, що ви тим жити можете, чим я. А н н а А ви сього не бачили? К о м а н д о р Я каюсь. Але тепер я кожний крок мiй хочу робити з вами враз. Найвища скеля лише тодi вiнець почесний ма║, коли зiв'║ гнiздо на нiй орлиця. А н н а Орлиця? К о м а н д о р Так, орлиця тiльки може на гострому i гладкому шпилi собi тривку оселю збудувати i жити в нiй, не боячись безвiддя, нi сонця стрiл, анi грiзьби перунiв. За те ┐й надгорода - високостi... А н н а (перейма║) ...у чистому нагiрному повiтрi без пахощiв облесливих долин. Чи так? К о м а н д о р Так. Дайте руку. Анна пода║ руку, вiн стиска║. I добранiч. А н н а Ви йдете? К о м а н д о р Так, на раду капiтулу*, як часом запiзнюся, то не ждiть. * Капiтул - зiбрання членiв якогось ордену. (Виходить). Анна сiда║ i задуму║ться. Увiходить поко┐вка Марiквiта. А н н а Ти, Марiквiто? Де моя дуенья? М а р i к в i т а ┐й раптом так чогось недобре стало, аж мусила лягти. Але як треба, то я таки ┐┐ покличу. А н н а Нi, нехай спочине. Заплети менi волосся на нiч та й iди. М а р i к в i т а (заплiтаючи Аннi коси) Я маю сеньйорi щось казати, тiльки ждала, щоб вийшов з дому наш сеньйор. А н н а Даремне. Я вiд сеньйора та║мниць не маю. М а р i к в i т а О, певна рiч! Адже моя сеньйора зовсiм свята! Я саме се казала тому слузi, як брала тi квiтки. А н н а Який слуга? Що за квiтки? М а р i к в i т а Недавно слуга якийсь принiс квiтки з гранати вiд когось для сеньйори. А н н а (гнiвно) Буть не може! Квiтки з гранати, кажеш? I для мене? М а р i к в i т а Не знаю... Вiн казав... Воно-то правда - зухвало трохи, бо квiтки з гранати - то знак жаги. Та що я поясняю! Адже се всiм вiдомо. А н н а Марiквiто, я мушу знать, вiд кого ся образа! М а р i к в i т а Слуга iмення не сказав, лиш мовив, квiтки тi даючи: "Се доннi Аннi вiд мавра вiрного". Анна уривчасто скрику║. Сеньйора зна║, вiд кого то? А н н а (збентежена) Не треба тих квiток... М а р i к в i т а Я принесу, хоч покажу. А н н а Не треба! Марiквiта, не слухаючи, вибiга║ i миттю верта║ться з китицею червоного гранатового цвiту. (Одхиляючи квiти рукою та одвертаючись). Геть викинь ┐х! М а р i к в i т а Я б ┐х собi взяла, коли сеньйора ┐х не хоче. Тут же квiтки навдивовижу... А н н а Так... вiзьми... М а р i к в i т а От завтра я заквiтчаюсь! А н н а Iди! М а р i к в i т а Чи тут не треба вiдчинити вiкон? Страх душно! А н н а (в задумi, безуважно) Вiдчини. М а р i к в i т а (одчиняючи) I жалюзi? А н н а Нi, може, видко з вулицi. М а р i к в i т а (одчиняючи жалюзi) Та де ж там! Тепер на вулицi зовсiм безлюдно. Тут не Севiлья! Ох, тепер в Севiль┐ дзвенять-бринять всi вулицi вiд спiвiв, повiтря в'║ться в прудкiй мадрилень┐! А тут повiтря кам'яне... А н н а (нервово) Ой, годi! Марiквiта, говорячи, вихилилась Iз вiкна i розгляда║ться на всi боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось. (Завваживши рух). Та що ти, Марiквiто?! М а р i к в i т а (невинно) Що? Нiчого. А н н а Ти кинула до когось квiтку? М а р i к в i т а Де ж тамi Я нетлю проганяла... Чи сеньйора нiчого бiльш не потребу║? А н н а Нi. М а р i к в i т а (кланя║ться, присiдаючи) Бажаю гарних, гарних снiв! А н н а Добранiч! Марiквiта вийшла, а вийшовши, полишила в кiмнатi китицю з гранат. Анна, оглянувшись на дверi, тремтячою рукою бере ту китицю i з тугою дивиться на не┐. (Стиха). Вiд мавра вiрного... Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вiкном, кида║ться на колiна перед Анною i покрива║ поцiлунками ┐┐ одежу й руки. (Впустивши китицю, в нестямi). Ви?! Д о н Ж у а н Я! ваш лицар! Ваш вiрний мавр! А н н а (опам'ятавшись) Сеньйоре, хто дозволив?.. Д о н Ж у а н (уставши) Навiщо се║ лицемiрство, Анно? Я ж бачив, як ви тiльки що держали сю китицю. А н н а Се трапилось випадком. Д о н Ж у а н Такi випадки я благословляю! (Простяга║ до Анни руки, вона борониться рухом). А н н а Я вас прошу, iдiть, лишiть мене! Д о н Ж у а н Ви бо┐тесь мене? А н н а Я не повинна приймати вас... Д о н Ж у а н Якi слова безсилi! Колись я не такi од вас чував! Ох, Анно, Анно, де ж тi вашi гордi колишнi мрi┐? А н н а Тi дiвочi мрi┐ - то просто казка. Д о н Ж у а н А хiба ж ми з вами не в казцi живемо? На кладовищi, мiж смiхом i слiзьми, вродилась казка, у танцi розцвiла, зросла в розлуцi... А н н а I час уже скiнчитись ┐й. Д о н Ж у а н Як саме? Що вiрний лицар визволить принцесу з камiнно┐ в'язницi, i почнеться не казка вже, а пiсня щастя й волi? А н н а (хита║ головою) Хiба не може казка тим скiнчитись, що лицар просто вернеться додому, бо вже запiзно рятувать принцесу? Д о н Ж у а н О нi! такого в казцi не бува║! Таке трапля║ться хiба в життi, та й то в нiкчемному! А н н а Менi нiчого од вас не треба. Я вас не прошу нi рятувать мене, нi потiшати. Я вам не скаржусь нi на що. Д о н Ж у а н Ох, Анно, хiба я сам не бачу?.. (Нiжно). Сi┐ очi, колись блискучi, гордi, iскрометнi, тепер оправленi в жалобу темну i погасили всi сво┐ вогнi. Сi руки, що були мов нiжнi квiти, тепера стали мов слонова кiсть, мов руки мученицi... Сяя постать була мов буйна хвиля, а тепера подiбна до тi┐ карiатиди, що держить на собi тягар камiнний. (Бере ┐┐ за руку). Кохана, скинь же з себе той тягар! Розбий камiнну одiж! А н н а (в знесиллi) Я не можу... той камiнь... вiн не тiльки пригнiта║, вiн душу кам'янить... се найстрашнiше. Д о н Ж у а н Нi, нi! Се тiльки сон, камiнна змора! Я розбуджу тебе вогнем любовi! (Вiн порива║ Анну в обiйми, вона схиля║ться йому на плече i прорива║ться риданням). Ти плачеш? Сi┐ сльози помсти просять! Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку, потiм на сходах чутно важкi, повiльнi кроки командора. А н н а Се похода Гонзага! Утiкайте! Дон Ж у а н Втiкати? Нi. Тепер я маю змогу йому не уступитися з дороги. К о м а н д о р (увiходить i бачить дон Жуана) Ви? Тут? Д о н Ж у а н Я тут, сеньйоре де Мендоза. Прийшов подякувать за веледушнiсть, колись менi показану. Тепер я рiвня вам. Либонь, се вам вiдомо? Командор мовчки добува║ свою шпагу, дон Жуан свою, i вступають в бiй. Донна Анна скрику║. К о м а н д о р (оглядаючись на не┐) Я вам наказую мовчати. Дон Жуан коле його в шию, вiн пада║ i вмира║. Д о н Ж у а н Край! (Обтира║ шпагу плащем командоровим). А н н а (до дон Жуана) Що ви зробили! Д о н Ж у а н Що? Я подолав сперечника у чеснiм по║динку. А н н а Сього за по║динок не признають, - ви будете покаранi за вбивство. Д о н Ж у а н Менi се байдуже. А н н а Але менi не байдуже, щоб тут мене взивали подвiйною вдовою i по коханцю! i по мужу, Д о н Ж у а н Я ж iще не був коханцем вашим. А н н а Се║ зна║м ми. Та хто ж тому повiрить! Я не хочу з iменням зрадницi, з печаттю ганьби зостатися у сiм гнiздi осинiм. Д о н Ж у а н Втiкаймо вкупi! А н н а Ви ума збулися? Се значить взяти камiнь у дорогу! Iдiть вiд мене, бо iнакше зараз я крик здiйму й скажу, що ви хотiли мене збезчестити, зрадецьки вбивши сеньйора де Мендоза. Д о н Ж у а н Донно Анно, ви можете сказати се?! А н н а (твердо) Скажу. Д о н Ж у а н А що, як я скажу, що ви були коханкою i спiльницею вбивства? А н н а Се не по-лицарськи. Д о н Ж у а н А ви, сеньйоро, по-якому збира║тесь робити? А н н а Я тiльки боронюся. I як ви от зараз пiдете iз сього дому, я всiм скажу i всi тому повiрять, що тут були розбiйники, та й годi. Дон Жуан сто┐ть в непевностi. Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать? Дон Жуан мовчки вилазить вiкном. Анна дивиться якусь хвилину в вiкно, ждучи, поки вiн далеко одiйде. Потiм бере iз скриньки покраси, викида║ ┐х у вiкно i здiйма║ голосний крик. Розбiй! Розбiй! Рятуйте! пробi! люди! На крик ┐┐ збiгаються люди, вона пада║, нiбито зомлiла. V Кладовище в Мадрiдi. Пам'ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Збоку - гранiтна каплиця стародавнього будування. Нi ростин, нi квiтiв. Холодний, сухий зимовий день. Донна Анна в глибокiй жалобi повагом iде, несучи в руках срiбний нагробний вiнець. За нею йде стара дуенья. Обидвi надходять до могили, де сто┐ть пам'ятник командоровi - велика статуя з командорською патерицею в правицi, а лiвицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча суво║м. Анна мовчки ста║ на колiна перед могилою, кладе вiнець до пiднiжжя стату┐ i перебира║ чiтки, ворушачи устами. Д у е н ь я (дiждавшись, поки Анна раз перебрала чiтка) Я насмiляюся прохать сеньйору дозволити менi зайти на хвильку, зовсiм близенько, тут-таки, при брамi, до родички позичить рукавичок, - я ┐х забула дома, на нещастя, а холод лютий. А н н а Се не випада║, щоб я лишилась тут на самотi. Д у е н ь я Моя сеньйоро милостива! Пробi таж я стара, гостець мене так мучить! Сеньйора бачить, як напухли руки? Я, далебi, вiд болю нiч не спала. А н н а (глянувши на руки дуень┐) А справдi, спухли. Ну, вже добре, йдiть, лиш не барiться. Д у е н ь я Буду поспiшати. Моя сеньйора - янгол милосердя! (Вiдходить). Ледве дуенья вiдiйшла, з-за близького пам'ятника з'явля║ться дон Жуан. Анна схоплю║ться на рiвнi ноги. Д о н Ж у а н Нарештi я вас бачу! А н н а Дон Жуане! Се ви мою дуенью пiдкупили? Д о н Ж у а н Нi, я улучив мить. А хоч би й так, то ви сами були б iз того виннi. А н н а Я? Д о н Ж у а н Ви. Бо хто ж примушу║ мене годинами блукать по кладовищi, вас виглядаючи? I лиш на те║, щоб я мав щастя бачити, як ви пiд охороною дуень┐ тута чита║те нещирi молитви на гробi "незабутнього"... А н н а (спиня║ його рухом руки) Стривайте. Нiхто вас не примушу║ - се перше, а друге - молитви мо┐ правдивi, бо сталась я, хоча i мимоволi, причиною до смертi чоловiка, що поважав мене й любив. Д о н Ж у а н Сеньйоро, поздоровляю! Успiхи великi! А н н а В чому? Д о н Ж у а н У лицемiрствi. А н н а Я не мушу такого вислухати. (Раптово руша║ геть). Д о н Ж у а н (удержуючи ┐┐ за руку) Донно Анно! Я не пущу вас! А н н а Я кричати буду. Д о н Жу а н (випуска║ ┐┐ руку) Я вас благаю вислухать мене. А н н а Як ви покинете свiй тон вразливий, я згоджуюсь. Але кажiть коротко, бо ще надiйде хто, а я не хочу, щоб нас побачили удвох. Д о н Ж у а н Дивую, для чого вам сi пута добровiльнi! Я думав - от уже розбився камiнь, тягар упав, людина ожила! Та нi, ще наче ствердла та камiнна одежа ваша. Дiм ваш - наче вежа пiд час облоги: дверi на замках, а заздрi жалюзi не пропускають нi променя, нi погляду. Всi слуги - суворi, збройнi, непiдкупнi... А н н а Значить, були вже проби пiдкупити? Д о н Ж у а н Анно, хiба одчай не ма║ прав сво┐х? Адже, приходячи до вас одкрито, я чув одно: "Сеньйора не прийма║". А н н а Подумайте самi: чи ж випада║, щоб молода вдова, та ще й в жалобi, приймала лицаря тако┐ слави, як ви, на самотi? Д о н Ж у а н Ох, Анно, Анно! Менi зда║ться, я вже трачу розум!.. Се ви? Се справдi ви?.. Та сама врода... а речi, речi! Хто вас ┐х навчив? Хто одмiнив вам душу? А н н а Дон Жуане, нiхто менi не одмiнив душi. Вона була у мене зроду горда, такою ж i зосталась. Я тому замкнулася в твердиню неприступну, щоб не посмiв нiхто сказать: "Ба, звiсно, зрадiла вдiвонька, - ввiрвався ретязь!" Невже ж би ви сами стерпiли се║? Д о н Ж у а н Хiба вже я не маю шпаги, Анно? А н н а Так що ж - ви обезлюдите Мадрiд? Та чи могли б ви шпагою вiдтяти всi косi погляди, ухмилки, шепти, моргання, свисти i плечей стискання, що скрiзь мене б стрiчали й проводжали? Д о н Ж у а н Втiкаймо, Анно! А н н а Ха-ха-ха! Д о н Ж у а н Вам смiшно? А н н а Якби не засмiялась, позiхнула б, а се ж хiба милiше вам? Д о н Ж у а н Сеньйоро!! А н н а Та вже ж утрет║ чую сi слова, то може й надокучити. Д о н Ж у а н Я бачу, ви справдi камiнь, без душi, без серця. А н н а Хоч не без розуму - ви призна║те? Д о н Ж у а н О, се я признаю! А н н а Скажiть, навiщо втiкати нам тепер? Який в тiм глузд? Коли ви зводили дiвчат i крали жiнок вiд чоловiкiв, то не дивно, що вам траплялося втiкати з ними, а хто банiт, той, звiсно, утiкач. Але себе самого посилати в вигнання? i для чого? Щоб узяти вдову, що нi вiд кого не залежна? Самi подумайте, чи се ж не смiх? I чим була б я вам, якби погналась тепер iз вами в свiт? Запевне тiльки забавою на час короткий. Д о н Ж у а н Анно, я так нiкого не любив, як вас! Для мене ви були немов святиня. А н н а