Чому ж ви намагались нерозумно стягти свою святиню з п'║десталу? Д о н Ж у а н Бо я хотiв ┐┐ живою мати, а не камiнною! А н н а Потрiбен камiнь, коли хто хоче будувати мiцно сво║ життя i щастя. Д о н Ж у а н Та невже ви й досi вiрити не перестали в камiнне щастя? Чи ж я сам не бачив, як задихались ви пiд тим камiнням? Чи я ж не чув у себе на плечi палючих слiз? Адже за тi┐ сльози вiн заплатив життям. (Показу║ на статую). А н н а I безневинно. Д о н Ж у а н (вiдступа║ вiд не┐ вражений) Коли се так... А н н а Авжеж, не вiн був винен з неволi то┐. Вiн тягар ще бiльший весь вiк носив. Д о н Ж у а н Його була в тiм воля. А н н а I я по волi йшла на те життя. Але йому було терпiти легко, бо вiн мене любив. То справдi щастя -- поставити на ясному верхiв'┐ того, кого коха║ш. Д о н Ж у а н Тi верхiв'я... Ви зна║те про ┐х мо┐ думки. А н н а Що варта думка проти свiтла щастя? Хiба ж менi страшна була б неволя суворо┐ сi║┐ етикети, якби я знала, що в мо┐й твердинi мене мiй любий жде? що тi замки i заздрi жалюзi лише сховають вiд натрутних очей мо┐ розкошi... Д о н Ж у а н Ви, Анно, мов розпеченим залiзом, словами випробову║те серце! Малю║те менi картину щастя на те, щоб знов сказать: "Се не для тебе". Та чим же маю заслужити вас? Я через вас терплю та║мну ганьбу. Живу, немов якась душа покутна, серед людей чужих або й ворожих, життям безбарвним, я б сказав, негiдним, бо глузду в нiм нема║! Що ж вам треба? Чи маю я зложити вам пiд ноги свою так буйно викохану волю? Чи ви повiрите? - менi з одчаю i сяя думка стала набиватись настирливо. А н н а Але з одчаю тiльки? Д о н Ж у а н Невже б хотiли ви покласти примус помежи нами? Ви не бо┐тесь, що вiн задавить нам любов живую, дитину волi? А н н а (показу║ на статую командора) Вiн колись казав: "То не любов, що присяги бо┐ться". Д о н Ж у а н В таку хвилину ви менi нiчого не ма║те сказати, окрiм згадки про нього?! А н н а Що ж я можу вам сказати? Д о н Ж у а н (хапа║ ┐┐ за руку) Нi, се скiнчитись мусить! Бо iнакше я присягаю, що пiду от зараз i викажу на себе. А н н а Се погроза? Д о н Ж у а н Нi, не погроза, а смертельний стогiн, бо я конаю пiд камiнним гнiтом! Вмира║ серце! Я не можу, Анно, з умерлим серцем жити. Порятуйте або добийте! (Стиска║ ┐й обидвi руки i весь тремтить, дивлячись ┐й у вiчi). А н н а Дайте час... я мушу подумати... (Задуму║ться). Вiд брами наближа║ться стежкою донна Консепсьйон - поважна грандеса, з дiвчинкою i дуень║ю. Анна ┐х не бачить, бо сто┐ть плечима до стежки. Дон Жуан перший завважа║ прибулих i випуска║ Аннинi руки. Д i в ч и н к а (пiдбiгаючи до Анни) Добридень, донно Анно! Д о н н а К о н с е п с ь й о н Сеньйора молиться, не заважай. А н н а (збентежена) Добридень, донно Консепсьйон! Добридень, Розiночко... Така менi бiда з дуень║ю - пiшла по рукавицi та й забарилась, а iти додому менi самiй по мiстi... Д о н н а К о н с е п с ь й о н Донно Анно, таж тута лицар ║, провести мiг би. (До дон Жуана). Сеньйоре де Маранья, я й не знала, що ви сеньйорi де Мендоза родич! Вам слiд ┐┐ хоч трохи розважати, бо так заслабнути недовго з туги. (До дiвчинки, що побiгла вперед). Розiно, пiдожди! (До Анни). Моя пошана! Дон Жуан уклоня║ться. Донна Консепсьйон ледве кива║ йому головою i проходить за дiвчинкою на другий куток кладовища поза каплицею. Дуенья йде за нею, оглянувшись кiлька раз цiкаво на Анну i дон Жуана. А н н а (до дон Жуана) Тепер iдiть убийте тую панi, та тiльки се не буде ще кiнець роботi шпаги вашо┐... Радiйте! Тепер уже не треба визволяти - впаде сама з гори принцеса ваша! (В одчаю хапа║ться за голову). Я знаю! ви надiялись на те, чигаючи у засiдках на мене, що, ганьбою пiдбита, я з одчаю до рук вам попаду, як легка здобич? Але сього не буде! Д о н Ж у а н Присягаю - я не хотiв сього, не мiг хотiти. Негiдних перемог я не шукаю. Чим можна се поправити? Скажiте. Готовий я зробити все для вас, аби не бачить вас в такiм одчаю. Пауза. Анна дума║. А н н а Прийдiть до мене завтра на вечерю. Я вас прийму. I ще гостей покличу. Нам, може, краще бачитись прилюдно... Я, може, якось... Ах, iде дуенья! Д у ║ н ь я (наближаючись) Сеньйора хай пробачить... А н н а Ви не виннi, що застарi для служби. Д у ║ н ь я (жалiбно) О!.. А н н а Ходiм. (Мовчки кива║ головою дон Жуановi, той низько вклоня║ться). Анна з дуень║ю виходять. С г а н а р е л ь (виходить з каплицi) Що ж, можна вас поздоровити, пане? Запросини дiстали на вечерю? Та ви щось мов не радi... Се то правда - в тiм домi ┐сти... ще там почастують з начиння того пана... (Показу║ на статую командора). Д о н Ж у а н Ну,так що? С г а н а р е л ь Та те, що якби сей сеньйор знайшовся там завтра при столi супроти вас, то... Д о н Ж у а н Ти гада║ш, може б, я злякався? Так я ж iз ним стрiвався вже не раз. С г а н а р е л ь То що! Мертвяк страшнiший вiд живого для християнина. Д о н Ж у а н Тiльки не для мене! С г а н а р е л ь А все ж би ви його не запросили на завтрашню вечерю. Д о н Ж у а н Бо не просять господаря. С г а н а р е л ь Принаймнi сповiщають. Д о н Ж у а н Ну що ж, iди i сповiсти його. Я бачу, ти навчився етикети вiд того часу, як у гранда служиш, а не в банiта. С г а н а р е л ь Як же сповiстити? Од вашого iмення? Д о н Ж у а н Та звичайне. С г а н а р е л ь Чого ж менi iти? Простiше ж вам. Д о н Ж у а н То дбав про етикету, а тепера простоти захотiв? Ей, Сганарелю, набрався ти тут заячого духу! Не йде тобi Мадрiд сей на користь. С г а н а р е л ь А вам Мадрiд нiчого не завадив? Д о н Ж у а н Ну, ну, iди i сповiсти його! С г а н а р е л ь (руша║, але спиня║ться, оглянувшись на дон Жуана) А що, як я вам принесу вiдповiдь? Д о н Ж у а н Вже ж не iнакше. Так я й сподiваюсь. С г а н а р е л ь (iде до стату┐, вклоня║ться низько й проказу║ з насмiшкою, але й з тремтiнням у голосi) Незрушно-мiцний i величний пане! Зволiть прийнять привiт вiд дон Жуана, сеньйора де Маранья iз Севiль┐, маркiза де Тенорiо i гранда. Мiй пан дiстав високу честь запросин од вашо┐ дружини донни Анни i ма║ завтра ставитись на учту в ваш дiм. Але як вам то недогiдно, то пан мiй здержиться вiд завiтання. Д о н Ж у а н Ну, се останн║ зайво. С г а н а р е л ь Нi, не зайво, iнакше - нащо й сповiщати? (Скрику║). Пане! Вiн вам да║ вiдповiдь, ще й листовну! Д о н Ж у а н Яку вiдповiдь? Де? С г а н а р е л ь (чита║) "Приходь, я жду". Дон Жуан надходить. Сганарель показу║ йому на сувiй пергаменту в лiвицi стату┐. Д о н Ж у а н (пiсля паузи) Ну що ж, i я, либонь, не без девiзи. Виходять з кладовища. VI Свiтлиця для бенкетiв у командоровiй оселi. Не дуже велика, але гарно прикрашена рiзьбленими шафами, мисниками з дорогим начинням, арматурами тощо. Посерединi довгий стiл, накритий до звано┐ вечерi, навколо нього дубовi стiльцi важкого стилю. При однiй стiнi проти кiнця стола великий портрет командора з чорним серпанком на рамi, проти другого кiнця довге вузьке свiчадо, що сяга║ пiдлоги, стiлець, що сто┐ть на чiльнiм мiсцi, приходиться спинкою до свiчада, а передом проти портрета. Слуга вiдчиня║ дверi з сусiдньо┐ кiмнати, iншi слуги лагодяться прислужувати при столi. Донна Анна уводить гурт гостей, здебiльшого старшого вiку, поважних, гордовитих, темно вбраних. Сама Анна у бiлiй сукнi, лямованiй по всiх рубцях широкою чорною габою. А н н а Прошу сiдати, дорогi┐ гостi. (До найстарiшого гостя, показуючи на чiльне мiсце). Ось ваше мiсце. Н а й с т а р i ш и й г i с т ь Нi,сеньйоро мила, пробачте, я не сяду, хай лишиться воно порожнiм. Буде нам здаватись, що наш господар тiльки запiзнився i ма║ ще прибути на беседу. Се вперше ми тут сходимось без нього, i тяжко звикнути до то┐ думки, що слiд його закрила ляда смертi. А н н а (сiвши в кiнцi стола пiд портретом командора, проти чiльного мiсця, зоставленого порожнiм, пода║ знак слугам, щоб частували гостей, що вже позаймали сво┐ мiсця) Мо┐ панове й панi, - розростiться, приймайтеся, частуйтеся i будьте вибачними, якщо неповний лад на вдовинiй беседi буде. Трудно вдовi самотнiй вдержати в господi той лицарський порядок, що потрiбен для честi дому. Д о н н а К о н с е п с ь й о н (стиха до сво║┐ сусiдки, молодшо┐ панi) Начебто для честi потрiбнi бенкети серед жалоби, а iншого нiчого не потрiбно. Д о н н а К л а р а (сусiдка донни Консепсьйон) Та досi донна Анна у всьому додержувала честi. Д о н н а К о н с е п с ь й о н Донно Кларо! Я знаю те, що знаю... Д о н н а К л а р а (з косим поглядом на Анну) Нi... хiба? С л у г а (на порозi) Прибув маркiз Тенорiо. А н н а Проси. Дон Жуан увiходить i спиня║ться коло порога (Кивнувши дон Жуановi на привiт, зверта║ться до гостей). Дозвольте вам, мо║ шановне панство, представити сеньйора де Маранья, маркiза де Тенорiо. (До дон Жуана). Сеньйоре, прошу сiдати. Дон Жуан, пошукавши поглядом собi стiльця, займа║ чiльне мiсце. Угледiвши напроти себе портрета командора, здрига║ться. А н н а (до слуги) Дай вина сеньйору. Слуга пода║ дон Жуановi бiльший i кращий кубок, нiж iншим. О д и н г i с т ь (сусiд дон Жуана) Я пiзнаю сей кубок. Нам годиться того згадать, хто з нього пив колись. (Простяга║ свого кубка до дон Жуана). Нехай же ма║ дух його лицарський в сiм домi вiчну пам'ять! Д о н Ж у а н (торкаючи гостевого кубка сво┐м) Вiчний спокiй! С т а р а г р а н д е с а (що сидить праворуч донни Анни. Стиха, нахилившись до господинi) Я мало знаю ┐х, тих де Маранья, - чи се не дон Жуан? А н н а Йому наймення Антонiо-Жуан-Лу┐с-Уртадо. С т а р а г р а н д е с а Ах, значить - се не той... Д о н н а К о н с е п с ь й о н (наслуха║ сю розмову, iронiчно всмiха║ться, нишком до сусiдки) Якраз той самий! С т а р и й г р а н д (до сусiда свого, молодшого гранда) Чи ви не зна║те, чим де Маранья так переважив нас, що без намислу на чiльнiм мiсцi сiв? М о л о д ш и й г р а н д (похмуро) Не знаю, справдi. С т а р и й г р а н д Запевне, тим, що честь його нова, а наша вже зостарiлась. М о л о д ш и й г р а н д Запевне. Д о н н а К о н с е п с ь й о н (до дон Жуана, голосно) Послухайте, сеньйоре де Маранья, я вас не встигла розпитати вчора, - не хтiла вам перебивать розмови, коли ви потiшали донну Анну на гробi мужа, - а проте цiкаво менi довiдатись, який же саме ви родич ┐й? Запевне, брат у перших? Д о н Ж у а н Нi, ми зовсiм не родичi. Д о н н а К о н с е п с ь й о н Ах, так?.. Але яке в вас добре, чуле серце! к наказ, правда, i в письмi святому: "Зажурених потiш..." А н н а (трохи пiдвищеним голосом) Свояцтво миле! Дозвольте вам тепера пояснити, чому се я таким ладом незвиклим врядила сю вечерю... (До дон Жуана). Ах, пробачте, ви мали щось казати? Д о н Ж у а н Нi, прошу, провадьте вашу мову, донно Анно. А н н а (до лицарiв) Коханi свояки, скажiть по правдi, чи я коли чим схибила повагу iмення роду вашого? Л и ц а р i Нiчим! А н н а (до дам) Своячки любi, вам найкраще знати, як потребу║ жiнка молода поради й захисту в ворожiм свiтi. А де ж поради й захисту шукати вдовi, що не покликана вiд бога вступити в стан чернечий найсвятiший? Ослона тая, що менi постачив серпанок жалiбний, тонка занадто, щоб люди не могли мене дiткнути колючим осудом, хоч i невинну. Скажiть менi, у кого й де я маю шукати оборони? Д о н н а К о н с е п с ь й о н Ох, найкраще, коли зовсiм ┐┐ шукать не треба! Д о н Ж у а н Ще краще - колючкам не потурати i не давать ┐м на поталу волi. Н а й с т а р i ш и й г i с т ь (дивлячись проникливе на дон Жуана) Своячка наша ма║ повну волю чинити все, що не пляму║ честi iмення де Мендозiв. А якби хто iнший заважав своячцi нашiй держати високо ту честь, - хай зна║, що ║ в родинi лицарiв багато, i всi ┐х шпаги до послуги дамi. Д о н Ж у а н Вона багато шпаг не потребу║, поки у мене ║ оця одна! (Витяга║ свою шпагу до половини з пiхви). Н а й с т а р i ш и й г i с т ь (до Анни) Чи вам доволi однi║┐ шпаги для оборони? Д о н Ж у а н Як не досить шпаги, то я знайду ще й iншу оборону. Н а й с т а р i ш и й г i с т ь (знов до Анни) Вiн ма║ право се казати? А н н а Так. Н а й с т а р i ш и й г i с т ь Менi зда║ться, ми в сiм домi зайвi. (Вста║, за ним iншi гостi). Сеньйор маркiз, як бачте, ще не зважив, котору форму оборони вибрать. Та краще се зробить на самотi, анiж прилюдно. А рiшинець, певне, нам оголосять не пiзнiш, як завтра, або вже ми його сами вгада║м. (Вклоня║ться Аннi, за ним усi гостi, рушають iз свiтлицi). Донна Анна i дон Жуан лишаються сами. Д о н Ж у а н От i замкнулася камiнна брама! (Гiрко, жовчно смi║ться). Як несподiвано скiнчилась казка┐ З принцесою i лицар у в'язницi!.. А н н а Чи то ж кiнець лихий - собi дiстати з принцесою i гордую твердиню? Чого ж нам думати, що се в'язниця, а не гнiздо - спочин орлинiй парi? Сама звила я се гнiздо на скелi, труд, жах i муку - все переборола i звикла до сво║┐ високостi. Чому не жити й вам на сiм верхiв'┐? Адже ви зна║те крилатий дух - невже лякають вас безоднi й кручi? Д о н Ж у а н Мене ляка║ тiльки те, що може зломити волю. Ан н а Волi й так нема║, ┐┐ давно забрала вам Долорес. Д о н Ж у а н О нi! Долорес волi не ламала! Вона за мене душу розп'яла i заколола серце! А н н а А для чого? Щоб вам вернути знов громадськi пута, колись такi ненавиднi для вас! Д о н Ж у а н О, певне, я б 'не витримав ┐х довго, якби не ви. Я б розрубав ┐х знову, коли iнакше з них нема визволу. А н н а Хто самохiть ┐х прийме хоч на мить, тому навiк вони вгризуться в душу - я добре знаю се, менi повiрте! - i вже ┐х скинути з душi не можна, та можна силою й завзяттям духа зробити з них ланцюг потужний влади, що вже й громаду зв'яже, наче бранку, i кине вам до нiг! Я вам кажу: нема без влади волi. Д о н Ж у а н Хай i так. Я владу мав над людськими серцями. А н н а Так вам здавалося. А тi серця вiд влади вашо┐ лиш попелiли i внiвець оберталися. кдине зосталось незруйноване - мо║, бо я вам рiвня. Д о н Ж у а н Тим я так змагався, щоб вас подужати! А н н а I то даремне. Хiба ж не краще нам з'║днати силу, щоб твердо гору ту опанувати, що я на не┐ тяжко так здiймалась, а вам - доволi тiльки зняти персня з мiзинця i менi його вiддати. Д о н Ж у а н Долорес персня маю вам вiддати?! А н н а Чом нi? Таж я Долорес не вбивала. Се ви поклали в сьому домi трупа, що мусив би лежати межи нами неперехiдним i страшним порогом. Але готова я переступити i сей порiг, бо я одважна зроду. Д о н Ж у а н Багато в чiм мене винують люди, але одвагу досi признавали i друзi й вороги. А н н а п┐ в вас досить, щоб вихiд прорубати з сього дому, Вас не злякають шпаги де Мендозiв, того я певна. Д о н Ж у а н Як же з вами буде? А н й а Що вам до того? Мною не журiться. Найгiрше лихо - легше, анiж помiч нещира, вимушена. Д о н Ж у а н Ось мiй перстень! (Здiйма║ персня з мiзинця i да║ Аннi). А н н а (мiня║ться з ним перснями) Ось мiй. А хутко я вам подарую iнакший: щоб печатi прикладати до командорських актiв. Д о н Ж у а н Як то? А н н а Так. Я вам здобуду гiднiсть командорську. Бо вже ж обранець мiй не стане низько в очах лицарства й двору. Всi те знають, що лицарем без страху ви були i в тi часи, коли були банiтом, а вже тепер ви станете зразком усiх чеснот лицарських - вам се легко... Д о н Ж у а н (впада║ в рiч) По-вашому, се легко - утопитись у тiм бездоннiм морi лицемiрства, що зветься кодексом чеснот лицарських? А н н а Доволi вже порожнiх слiв, Жуане! Що значить "лицемiрство"? Таж признайте, що й ви не все по щиростi чинили, а дещо й вам траплялось удавати, щоб звабити чи┐ прекраснi очi, то вiдки ж се тепер така сумлiннiсть? Чи, може, тут мета вам зависока? Д о н Ж у а н (в задумi) То се я мав би спадок одiбрати пiсля господаря твердинi се┐?.. Як чудно... лицар волi - перейма║ до рук сво┐х тяжкий таран камiнний, щоб городiв i замкiв добувати... А н н а Ви, лицар волi, як були банiтом, були бандитом. Д о н Ж у а н Я ним бути мусив. А н н а А, мусили? То де ж була та воля, коли був примус бити й грабувати, щоб вас не вбили люди або голод? Я в тiм не бачу волi. Д о н Ж у а н Але владу, признайте, мав я. А н н а Нi, не признаю! Було "вза║мне полювання" тiльки, - я пам'ятаю, як ви се назвали, так бути ж ловчим не велика честь! Ви ще не зна║те, що значить влада, що значить мати не одну правицю, а тисячi узбро║них до бою, що можуть i скрiпляти й руйнувати всесвiтнi трони, й навiть - здобувати! Д о н Ж у а н (захоплений) Се горда мрiя! А н н а (приступа║ ближче, пристрасно шепоче) Так, здобути трон! ви мусите у спадок перейняти i сюю мрiю вкупi з командорством! (Пiдбiга║ до шафи i вийма║ звiдти бiлий плащ командорський). Дон Жуан одразу здрига║ться, але не може одвести очей од плаща, захоплений словами Анни. Жуане, гляньте! от сей бiлий плащ, одежа командорська! Се не марне убрання для покраси! Вiн, мов прапор, ║дна║ коло себе всiх одважних, усiх, що не бояться крiв'ю й слiзьми сполучувать камiння сили й влади для вiчно┐ будови слави! Д о н Ж у а н Анно! Я досi вас не знав. Ви мов не жiнка, i чари вашi бiльшi вiд жiночих! А н н а (приступа║ до дон Жуана з плащем) Примiряйте сього плаща. Д о н Ж у а н (хоче взяти, але спиня║ться) Нi, Анно, менi ввижа║ться на ньому кров! А н н а Се плащ новий, ще й разу не надiтий. А хоч би й так? Хоч би i кров була? З якого часу бо┐тесь ви кровi? Д о н Ж у а н Се правда, що менi ┐┐ боятись? Чому менi не взять сього плаща? Адже я цiлий спадок забираю. Вже ж я господар буду сьому дому! А н н а О, як ви се сказали по-новому! Я прагну швидше вас таким побачить, яким ви стати ма║те навiк! (Пода║ плаща, дон Жуан бере його на себе, Анна да║ йому меча, командорську патерицю i шолом з бiлими перами, знявши з стiни). Яка величнiсть! Гляньте у свiчадо! Дон Жуан пiдходить до свiчада i раптом скрику║. А н н а Чого ви? Д о н Ж у а н Вiн!.. його обличчя! (Випуска║ меч i патерицю i затуля║ очi руками). А н н а Сором! Що вам привидiлось? Погляньте ще. Не можна так уявi попускати. Д о н Ж у а н (зо страхом одкрива║ обличчя. Глянув. Здавленим вiд несвiтського жаху голосом). Де я? мене нема... се вiн... камiнний! (Точиться од свiчада вбiк до стiни i притуля║ться до не┐ плечима, тремтячи всiм тiлом). Тим часом iз свiчада вирiзня║ться постать командора, така, як на пам'ятнику, тiльки без меча й патерицi, виступа║ з рами, iде важкою камiнною ходою просто до дон Жуана. Анна кида║ться межи дон Жуаном i командором. Командор лiвицею становить донну Анну на колiна, а правицю кладе на серце дон Жуановi. Дон Жуан застига║, поражений смертельним остовпiнням. Донна Анна скрику║ i пада║ низьма додолу до нiг командоровi. 1912. 29/IV ** ЛIСОВА ПIСНЯ ** Драма-фе║рiя в 3-х дiях СПИС ДIЯЧIВ "ЛIСОВОп ПIСНI" ПРОЛОГ "Той, що греблi рве". Русалка. Потерчата (дво║). Водяник. ДIЯ I Дядько Лев. Перелесник. Лукаш. Пропасниця (без мови). Русалка. Потерчата. Лiсовик. Куць. Мавка. ДIЯ II Мати Лукашева. Килина. Лукаш. Русалка. Дядько Лев. "Той, що в скалi Мавка. сидить". Русалка Польова. Перелесник. ДIЯ III Мавка. Хлопчик. Лiсовик. Лукаш. Куць. Дiти Килининi Злиднi. (без мови). Мати Лукашева. Доля. Килина. Перелесник. ПРОЛОГ Старезний, густий, предковiчний лiс на Волинi. Посеред лiсу простора галява з плакучою березою i з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп'я та очерети, а в одному мiсцi в яро-зелену драговину - то береги лiсового озера, що утворилося з лiсового струмка. Струмок той вибiга║ з гущавини лiсу, впада║ в озеро, потiм, по другiм боцi озера, знов витiка║ i губиться в хащах. Саме озеро - тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посерединi. Мiстина вся дика, та║мнича, але не понура, - повна нiжно┐, задумливо┐ полiсько┐ краси. Провесна. По узлiссi i на галявi зеленi║ перший ряст i цвiтуть пролiски та сон-трава. Дерева ще безлистi, але вкритi бростю, що от-от ма║ розкритись. На озерi туман то лежить пеленою, то хвилю║ од вiтру, то розрива║ться, одкриваючи блiдо-блакитну воду. В лiсi щось загомонiло, струмок зашумував, забринiв, i вкупi з його водами з лiсу вибiг "Той, що греблi рве" - молодий, дуже бiлявий, синьоокий, з буйними i разом плавкими рухами; одежа на йому мiниться барвами, вiд каламутно-жовто┐ до ясно-блакитно┐, i поблиску║ гострими злотистими iскрами. Кинувшися з потоку в озеро, вiн почина║ кружляти по плесi, хвилюючи його сонну воду; туман розбiга║ться, вода синiша║. "Т о й, щ о г р е б л i р в е" З гiр на долину бiжу, стрибаю, рину! Мiсточки збиваю, всi гребельки зриваю, всi гатки, всi запруди, що загатили люди, - бо весняна вода, як воля молода! (Хвилю║ воду ще бiльше, порина║ i вирина║, мов шукаючи щось у водi). П о т е р ч а т а (дво║ маленьких, блiденьких дiток у бiленьких сорочечках виринають з-помiж латаття) П е р ш е Чого ти тута блудиш? Д р у г е Чого зо сну нас будиш? П е р ш е Нас матуся положила i м'якенько постелила, бо на рiння, на камiння настелила баговиння, i лататтям повкривала, i тихенько заспiвала: "Люлi-люлi-люлята, заснiть, мо┐ малята!" Д р у г е Чого ж ти тут шуга║ш? П е р ш е Кого ти тут шука║ш? "Т о й, щ о г р е б л i р в е" Тую Русалку, що покохав я змалку, бо водянiй царiвнi нема на свiтi рiвнi! Збiгав я гори, долини, яри, iзвори, - милiшо┐ коханки нема вiд озерянки. Зiб'ю всю вашу воду, таки знайду ту вроду! (Бурно мутить воду). П о т е р ч а т а Ой леле! не нуртуй! Хатинки не руйнуй! Печера в нас маленька, що збудувала ненька. Убога наша хатка, бо в нас нема║ татка... (Чiпляються йому за руки, благаючи). Ми спустимось на дно, де темно, холодно, на днi лежить рибалка над ним сидить Русалка... "Т о й, щ о г р е б л i р в е" Нехай його покине! Нехай до мене зрине! Потерчата поринають в озеро. Виплинь же, мила!! Русалка виплива║ i знадливо всмiха║ться, радiсно складаючи долонi. На нiй два вiнки - один бiльший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-пiд нього спада║ серпанок. Р у с а л к а Се ти, мiй чарiвниченьку?! "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (грiзно) Що ти робила? Р у с а л к а (кида║ться немов до нього, але проплива║ далi, минаючи його) Я марила всю нiченьку про тебе, мiй паниченьку! Ронила сльози дрiбнi┐, збирала в кiнви срiбнi┐, без любо┐ розмовоньки сповнила вщерть коновоньки... (Сплеску║ руками, розкрива║ обiйми, знов кида║ться до нього i знов мина║). Ось кинь на дно червiнця, поллються через вiнця! (Дзвiнко смi║ться). "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (з'┐дливо) То се й у вас в болотi кохаються у злотi? Русалка наближа║ться до нього, вiн круто вiдверта║ться вiд не┐, виром закрутивши воду. Найкраще для Русалки сидiти край рибалки, глядiти неборака вiд сома та вiд рака, щоб не вiдгризли чуба. Ото розмова люба! Р у с а л к а (пiдплива║ близенько, хапа║ за руки, загляда║ в вiчi) Вже й розгнiвився? (Лукаво). А я щось знаю, любчику, хороший душогубчику! (Тихо смi║ться, вiн бентежиться). Де ти барився? Ти водяну царiвну змiняв на мельникiвну! Зимовi - довгi ночi, а в дiвки гарнi очi, - недарма паничi ┐й носять дукачi! (Свариться пальцем на нього i дрiбно смi║ться). Добре я бачу твою ледачу вдачу, та я тобi пробачу, бо я ж тебе люблю! (З жартiвливим пафосом). На цiлу довгу мить тобi я буду вiрна, хвилину буду я ласкава i покiрна, а зраду потоплю! Вода ж не держить слiду вiд рана до обiду, так як твоя люба або моя журба! "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (поривчасто простяга║ ┐й обидвi руки) Ну, мир миром! Поплинем понад виром! Р у с а л к а (береться з ним за руки i прудко кружля║) На виру-вирочку, на жовтому пiсочку, в перловому вiночку зав'юся у таночку! Ух! Ух! Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б'║ться в береги, аж осока шумить, i пташки зграями зриваються з очеретiв. В о д я н и к (Вирина║ посеред озера. Вiн древнiй сивий дiд, довге волосся i довга бiла борода всумiш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому - барви мулу, на головi корона iз скойок. Голос глухий, але дужий). Хто тут бентежить нашi тихi води? Русалка з сво║ю парою спиняються i кидаються врозтiч. Стидайся, дочко! Водянiй царiвнi танки заводити з чужинцем?! Сором! Р у с а л к а Вiн, батьку, не чужий. Ти не пiзнав? Се ж "Той, що греблi рве"! В о д я н и к Та знаю, знаю! Нерiдний вiн, хоч водяного роду. Зрадлива i лукава в нього вдача. Навеснi вiн нурту║, гра║, рве, зрива║ з озера вiнок розкiшний, що цiлий рiк викохують русалки, ляка║ птицю мудру, сторожку, вербi-вдовицi корiнь пiдрива║ i бiдним сиротятам-потерчатам каганчики водою залива║, псу║ мо┐ рiвненькi береги i старощам мо┐м спокiй руйну║. А влiтку де вiн? Де тодi гаса║, коли жадiбне сонце воду п'║ iз келиха мого, мов гриф неситий, коли вiд спраги никне очерет, зоставшися на березi сухому, коли, вмираючи, лiле┐ клонять до тепло┐ води голiвки в'ялi? Де вiн тодi? Пiд час се┐ мови "Той, що греблi рве" нишком кива║ Русалцi, ваблячи ┐┐ втекти з ним по лiсовому струмку. "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (з укритою насмiшкою) Тодi я в морi, дiду. Мене на помiч кличе Океан, щоб не спило i в нього чашу сонце. Як цар морський покличе - треба слухать. На те ║ служба, - сам здоровий зна║ш. В о д я н и к Еге ж, тодi ти в морi... А менi, якби не помагав мiй друг одвiчний, мiй щирий приятель осiннiй дощик, прийшлось би згинуть з парою! "Той, що греблi рве" незамiтно хова║ться в воду. Р у с а л к а Татусю! не може пара згинути, бо з пари знов зробиться вода. В о д я н и к Яка ти мудра! Iди на дно! Доволi тут базiкать! Р у с а л к а Та зараз, тату! Вже ж його нема║. Я розчешу поплутаний сiкняг. (Вийма║ з-за пояса гребiнку з мушлi, чеше прибережне зiлля), В о д я н и к Ну, розчеши, я сам люблю порядок. Чеши, чеши, я тута пiдожду, поки скiнчиш роботу. Та поправ латаття, щоб рiвненько розстелялось, та килим з ряски позшивай гарненько, що той порвав пройдисвiт. Р у с а л к а Добре, тату. Водяник вигiдно вклада║ться в очеретi, очима слiдкуючи роботу Русалчину; очi йому поволi заплющуються. "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (вирнувши, стиха до Русалки) Сховайся за вербою! (Русалка хова║ться, оглядаючись на Водяника). Поплинемо з тобою ген на розтоки, пiд бистрi┐ лотоки, зiрвемо греблю рiвну, утопим мельникiвну! (Хапа║ Русалку за руку i швидко мчить з нею через озеро. Недалеко вiд другого берега Русалка спиня║ться i скрику║). Р у с а л к а Ой, зачепилася за дуб торiшнiй! Водяник прокида║ться, кида║ться навперейми i перехоплю║ Русалку. В о д я н и к То се ти так?!. Ти, клятий баламуте, ще знатимеш, як зводити русалок! Поскаржуся я матерi тво┐й, Метелицi Гiрськiй, то начувайся! "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (з реготом) Поки що буде, я ще нагуляюсь! Прощай, Русалонько, сповняй коновки! (Кида║ться в лiсовий струмок i зника║). В о д я н и к (до Русалки) Iди на дно! Не смiй менi зринати три ночi мiсячнi поверх води! Р у с а л к а (пручаючись) З якого часу тут русалки стали невiльницями в озерi? Я - вiльна! Я вiльна, як вода! В о д я н и к В мо┐й обладi вода повинна знати береги. Iди на дно! Р у с а л к а Не хочу! В о д я н и к А, не хочеш? Вiддай сюди вiнець перловий! Р у с а л к а Нi! то дарував менi морський царенко. В о д я н и к Тобi вiнця не прийдеться носити, бо за непослух забере тебе "Той, що в скалi сидить". Р у с а л к а (з жахом) Нi, любий тату, я буду слухатись! В о д я н и к То йди на дно. Р у с а л к а (поволi опускаючися в воду) Я йду, я йду... А бавитися можна з рибалкою? В о д я н и к Та вже ж, про мене, бався. Русалка спустилася в воду по плечi i, жалiбно всмiхаючись, дивиться вгору на батька. Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю. Таж вiн тебе занапастив би тiльки, потяг би по колючому ложиську струмочка лiсового, бiле тiло понiвечив та й кинув би самотню десь на безвiддi. Р у с а л к а Але ж вiн вродливий! В о д я н и к Ти знов сво║┐?! Р у с а л к а Нi, нi, нi! Я йду! (Порина║). В о д я н и к (поглядаючи вгору) Уже весняне сонце припiка║... Ху, душно як! Прохолодитись треба. (Порина║ й собi), ДIЯ I Та сама мiстина, тiльки весна далi поступила; узлiсся наче повите нiжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховiття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро сто┐ть повне, в зелених берегах, як у рутвянiм вiнку. З лiсу на прогалину виходять дядько Лев i небiж його Лукаш. Лев уже старий чоловiк, поважний i дуже добрий з виду; по-полiському довге волосся бiлими хвилями спуска║ться на плечi з-пiд сиво┐ повстяно┐ шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу i в ясно-сиву, майже бiлу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятiрець), коло пояса на ремiнцi ножик, через плече виплетений з лика кошiль (торба) на широкому ременi. Лукаш - дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще ║ щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тiльки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана бiллю, з виложистим комiром, пiдперезана червоним поясом, коло комiра i на чохлах червонi застiжки; свити вiн не ма║; на головi бриль; на поясi ножик i кiвшик з лика на мотузку. Дiйшовши до берега озера, Лукаш зупинився. Л е в Чого ж ти зупинився? Тут не можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько. Л у к а ш Та я хотiв собi сопiлку втяти, - хороший тута вельми очерет. Л е в Та вже тих сопiлок до лиха ма║ш! Л у к а ш Ну, скiльки ж ┐х? - калинова, вербова та липова, - ото й усi. А треба ще й очеретяну собi зробити, - та лепсько гра║! Л е в Та вже бався, бався, на те бог свято дав. А взавтра прийдем, то будем хижку ставити. Вже час до лiсу бидло виганяти. Бачиш, вже онде ║ трава помежи рястом. Л ук а ш Та як же будемо сидiти тута? Таж люди кажуть - тут непевне мiсце... Л е в То як для кого. Я, небоже, знаю, як з чим i коло чого обiйтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричi плюнути, та й годi. Посi║м коло хижки мак-вiдюк, терлич посадимо коло порога, - та й не приступиться нiяка сила... Ну, я пiду, а ти собi як хочеш. Розходяться. Лукаш iде до озера i зника║ в очеретi. Лев iде понад берегом, i його не ста║ видко за вербами. Р у с а л к а (виплива║ на берег i кричить) Дiдусю! Лiсовий! бiда! рятуйте! Л i с о в и к (малий, бородатий дiдок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбраннi барви кори, у волохатiй шапцi з куницi) Чого тобi? Чого кричиш? Р у с а л к а Там хлопець на дудки рiже очерет! Л i с о в и к Овва! Коби всi┐ бiди! Яка скупа. Ось тута мають хижку будувати, - я й то не бороню, аби не брали сирого дерева. Р у с а л к а Ой леле! хижу? То се тут люди будуть? Ой тi люди з-пiд стрiх солом'яних! Я ┐х не зношу! я не терплю солом'яного духу! Я ┐х топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих натрутнiв, як прийдуть! Л i с о в и к Стiй! не квапся. То ж дядько Лев сидiтиме в тiй хижi, а вiн нам приятель. То вiн на жарт осикою та терличем ляка║. Люблю старого. Таж якби не вiн, давно б уже не стало сього дуба, що стiльки бачив наших рад, i танцiв, i лiсових великих та║мниць. Вже нiмцi мiряли його, навколо втрьох постававши, обсягли руками - i ледве що стiкло. Давали грошi - таляри битi, людям дуже милi, та дядько Лев заклявся на життя, що дуба вiн повiк не дасть рубати. Тодi ж i я на бороду заклявся, що дядько Лев i вся його рiдня повiк безпечнi будуть в сьому лiсi. Р у с а л к а Овва! А батько мiй ┐х всiх потопить! Л i с о в и к Нехай не важиться! Бо завалю все озеро гнилим торiшнiм листом! Р у с а л к а Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха! (Зника║ в озерi). Лiсовик, щось воркочучи, закурю║ люльку, сiвши на заваленому деревi. З очеретiв чутно голос сопiлки [мелодi┐ N 1, 2, 3, 4], нiжний, кучерявий, i як вiн розвива║ться, так розвива║ться все в лiсi. Спочатку на вербi та вiльхах замайорiли сережки, потiм береза листом залепетала. На озерi розкрились лiле┐ бiлi i зазолотiли квiтки на лататтi. Дика рожа появля║ нiжнi пуп'янки. З-за стовбура старо┐ розщеплено┐ верби, пiвусохло┐, виходить Мавка, в ясно-зеленiй одежi, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправля║ руки i проводить долонею по очах. М а в к а Ох, як я довго спала! Л i с о в и к Довго, дочко! Вже й сон-трава перецвiтати стала. От-от зозулька маслечко сколотить, в червонi черевички убереться i людям одмiрятиме лiта. Вже з вирiю поприлiтали гостi. Он жовтими пушинками вже плавлють на чистiм плесi каченятка дикi. М а в к а А хто мене збудив? Л i с о в и к Либонь, весна. М а в к а Весна ще так нiколи не спiвала, як отепер. Чи то менi так снилось? Лукаш знов гра║ [мелодiя N 5]. Нi... стiй... Ба! чу║ш?.. То весна спiва║? Лукаш гра║ мелодiю N 5, тiльки ближче. Л i с о в и к Та нi, то хлопець на сопiлцi гра║. М а в к а Який? Невже се "Той, що греблi рве"? От я не сподiвалася вiд нього! Л i с о в и к Нi, людський хлопець, дядька Лева небiж, Лукаш на ймення. М а в к а Я його не знаю. Л i с о в и к Бо вiн уперше тута. Вiн здалека, не з сих лiсiв, а з тих борiв соснових, де наша баба любить зимувати; осиротiв вiн з матiр'ю-вдовою, то дядько Лев прийняв обох до себе... М а в к а Хотiла б я побачити його. Л i с о в и к Та нащо вiн тобi? М а в к а Вiн, певне, гарний! Л i с о в и к Не задивляйся ти на хлопцiв людських. Се лiсовим дiвчатам небезпечно... М а в к а Який-бо ти, дiдусю, став суворий! Се ти мене отак держати будеш, як Водяник Русалку? Л i с о в и к Нi, дитинко, я не держу тебе. То Водяник в драговинi цупкiй привик одвiку усе живе засмоктувати. Я звик волю шанувати. Грайся з вiтром, жартуй iз Перелесником, як хочеш, всю силу лiсову i водяну, гiрську й повiтряну приваб до себе, але минай людськi стежки, дитино, бо там не ходить воля, - там жура тягар свiй носить. Обминай ┐х, доню: раз тiльки ступиш - i пропала воля! М а в к а (смi║ться) Ну, як-таки щоб воля - та пропала? Се так колись i вiтер пропаде! Лiсовик хоче щось вiдмовити, але виходить Лукаш iз сопiлкою. Лiсовик i Мавка ховаються. Лукаш хоче надрiзати ножем березу, щоб сточити сiк, Мавка кида║ться i хапа║ його за руку. М а в к а Не руш! не руш! не рiж! не убивай! Л у к а ш Та що ти, дiвчино? Чи я розбiйник? Я тiльки хтiв собi вточити соку з берези. М а в к а Не точи! Се кров ┐┐. Не пий же кровi з сестроньки мо║┐! Л у к а ш Березу ти сестрою назива║ш? Хто ж ти така? М а в к а Я - Мавка лiсова. Л у к а ш (не так здивовано, як уважно придивля║ться до не┐) А, от ти хто! Я вiд старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам. М а в к а А бачити хотiв? Л у к а ш Чому ж би нi?.. Що ж, ти зовсiм така, як дiвчина... ба нi, хутчiй як панна, бо й руки бiлi, i сама тоненька, i якось так убрана не по-наськи... А чом же в тебе очi не зеленi? (Придивля║ться). Та нi, тепер зеленi... а були, як небо, синi... О! тепер вже сивi, як тая хмара... нi, зда║ться, чорнi чи, може, карi... ти таки дивна! М а в к а (усмiхаючись) Чи гарна ж я тобi? Л у к а ш (соромлячись) Хiба я знаю? М а в к а (смiючись) А хто ж те зна║? Л у к а ш (зовсiм засоромлений) Ет, таке пита║ш!.. М а в к а (щиро дивуючись) Чому ж сього не можна запитати? Он бачиш, там пита║ дика рожа: "Чи я хороша?" А ясень ┐й кива║ в верховiттi: "Найкраща в свiтi!" Л у к а ш А я й не знав, що в них така розмова. Я думав - дерево нiме, та й годi. М а в к а Нiмого в лiсi в нас нема нiчого. Л у к а ш Чи то ти все отак сидиш у лiсi? М а в к а Я зроду не виходила ще з нього. Л у к а ш А ти давно живеш на свiтi? М а в к а Справдi, нiколи я не думала про те... (Задуму║ться). Менi зда║ться, що жила я завжди... Л у к а ш I все така була, як от тепер? М а в к а Зда║ться, все така... Л у к а ш А хто ж твiй рiд? чи ти його зовсiм не ма║ш? М а в к а Маю. к Лiсовик, я зву його "дiдусю", а вiн мене - "дитинко" або "доню". Л у к а ш То хто ж вiн - дiд чи батько? М а в к а Я не знаю. Хiба не все одно? Л у к а ш (смi║ться) Ну та й чуднi ви отут у лiсi! Хто ж тобi тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть? М а в к а Менi зда║ться часом, що верба, ота стара, сухенька, то - матуся. Вона мене на зиму прийняла i порохном м'якеньким устелила для мене ложе. Л у к а ш Там ти й зимувала? А що ж ти там робила цiлу зиму? М а в к а Нiчого. Спала. Хто ж зимою робить? Спить озеро, спить лiс i очерет. Верба рипiла все: "Засни, засни..." I снилися менi все бiлi сни: на срiблi сяли яснi самоцвiти, стелилися незнанi трави, квiти, блискучi, бiлi... Тихi, нiжнi зорi спадали з неба - бiлi, непрозорi - i клалися в намети... Бiло, чисто попiд наметами. Ясне намисто з кришталю гра║ i ряхтить усюди... Я спала. Дихали так вiльно груди. По бiлих снах рожевi┐ гадки легенькi гаптували мережки, i мрi┐ ткались золото-блакитнi, спокiйнi, тихi, не такi, як лiтнi... Л у к а ш (заслухавшись) Як ти говориш... М а в к а Чи тобi так добре? Лукаш потаку║ головою. Твоя сопiлка ма║ кращу мову. Заграй менi, а я поколишуся. Мавка сплiта║ довге вiття на березi, сiда║ в нього i гойда║ться тихо, мов у колисцi. Лукаш гра║ соло мелодi┐ N 6, 7 i 8, прихилившись до дуба, i не зводить очей з Мавки. Лукаш гра║ веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволi озива║ться тихесенько на голос мелодi┐ .N 8, i Лукаш ┐й пригра║ вдруге мелодiю N 8. Спiв i гра в унiсон. М а в к а Як солодко гра║, як глибоко кра║, розтина║ бiлi груди, серденько вийма║! На голос веснянки вiдклика║ться зозуля, потiм соловейко, розцвiта║ ярiше дика рожа, бiлi║ цвiт калини, глiд соромливо рожевi║, навiть чорна безлиста тернина появля║ нiжнi квiти. Мавка, зачарована, тихо колишеться, усмiха║ться, а в очах якась туга, аж до слiз; Лукаш, завваживши те, переста║ грати. Л у к а ш Ти плачеш, дiвчино? М а в к а Хiба я плачу? (Проводить рукою по очах). А справдi... Нi-бо! то роса вечiрня. Заходить сонце... Бач, уже вста║ на озерi туман... Л у к а ш Та нi, ще рано! М а в к а Ти б не хотiв, щоб день уже скiнчився? Лукаш хита║ головою, що не хотiв би. Чому? Л у к а ш Бо дядько до села покличуть. М а в к а А ти зо мною хочеш бути? Лукаш кива║, потакуючи. Бачиш, I ти, немов той ясень, розмовля║ш