линай, верта║ться прокляття на того, хто сказав його. М i р i а м Нехай! Я знаю се, проклята я навiки, бо я любить не вмiю ворогiв. О, кожний тихий усмiх фарисея для мене гiрш вiд скорпiона злого. Менi бридка не так сама отрута, як все оте гнучке, пiдступне тiло. Я вся тремчу, коли його побачу. В мо┐х очах я чую збро┐ полиск, в мо┐х речах я чую збро┐ брязкiт, так я узбро║на в свою ненависть, як вартовий коло царсько┐ брами, що радий вихопить на кожного свiй меч, хто тiльки зле замислить на владаря. М е с i я Чи ти й мене ненавидиш так, жiнко? М i р i а м (з докором) Учителю! М е с i я Ти, може, скажеш - любиш? М i р i а м Ти се сказав. М е с i я Я так сказав: хто мовить, що любить господа, а брата ненавидить, неправда то. М i р i а м Хiба ж i той не любить, хто душу вiдда║? М е с i я Що значить, жiнко, вiддати душу? М i р i а м Значить - буть готовим загинуть за любов. М е с i я То се ж би звалось - вiддати тiло. В тiм душi нема. М i р i а м А хто покине батька, матiр, браття, все рiдне, любе, все, чим жив вiн досi для iншого - невже i той не любить? М е с i я Хто зрiкся всього, а себе не зрiкся, не любить той. М i р i а м О господи, яко┐ ти жертви хочеш? М е с i я Жертви я не хочу, любовi тiльки. М i р i а м Мушу всiх любити? М е с i я Так, всiх. М i р i а м Всiх, окрiм тебе, - се можливо. Але тебе i всiх - се понад силу. Та за що ж, за що ж маю ┐х любити? М е с i я Недовiрки питають тiльки "за що?". М i р i а м О, як недовiрки любити вмiють! Як поломiнь, палка у них любов! М е с i я А та любов, що я вiд тебе хочу, повинна буть як сонце - всiм свiтити. М i р i а м О, що менi робить? Нема║ сонця в мо┐й душi. Нiч, нiч, понура нiч. М е с i я Ще, може, зiйде сонце i для тебе. М i р i а м (з раптовою надi║ю) Учителю! чи ти менi позволиш пролити кров мою? М е с i я За кого? За людей? М i р i а м Нi, не за ┐х! М е с i я То нащо проливати даремне кров? М i р i а м А може, недаремне? А може, кров'ю викупить я зможу... М е с i я Кров без любовi викупить не може. М i р i а м Якби ти хтiв прийнять вiд мене викуп, щоб не лилась твоя святая кров! М е с i я Ти хочеш викупить мене? Мiрiам потаку║ мовчки головою. М е с i я Даремне! М i р i а м Нехай даремне! Та позволь загинуть хоч не за тебе, то з тобою вкупi! М е с i я Вааловi дають даремнi жертви, я ж не приймаю ┐х. М i р i а м Месi║! М е с i я Нi, для тебе я не Месiя. Ти мене не зна║ш. (Вiдходить). Мiрiам зоста║ться в пустинi сама. II Гефсiманський сад. Дванадцять ученикiв сплять непробудним сном. Месiя молиться. Мiрiам нишком крадеться попiд садовим муром, ста║ в найглибшiй тiнi, звiдки ┐й видко Месiю в мiсячному свiтлi. М е с i я (до ученикiв) Спите? Не спiть! Моя душа сумна до смертi... Ученики не озиваються, сплять.. М i р i а м (до себе) Боже! знов вiн одинокий, ще гiрше, нiж в пустинi! Сi┐ люди твердiшi вiд камiння... Он отам лежить той ученик, що - люди кажуть - учителю з усiх ┐х найдорожчий, а спить вiн, як i всi, - твердiше, може, бо наймолодший... Я одна не сплю, я вкупi з ним страждаю, тут же, поруч, та я нiма, як мур оцей, не видна, як сяя тiнь, так, мов я не людина, так, наче в мене i душi нема... Я приступлю до нього... (Вихиля║ться трохи з тiнi, але знов хова║ться). Нi, не смiю... Вiн знову скаже, як тодi сказав: "Яке тобi до мене дiло, жiнко?" Що ж я йому скажу? Моя душа тепер чорнiша. Я тепер не тiльки до ворогiв його ненависть маю, але й до друзiв. О, до сих ще бiльшу! Ви, сонне кодло! Свiтло опiвночi не будить вас? Вам заграва кривава очей лiнивих не здола розплющить? Бодай вам вiчний сон налiг на груди i зморою душив вас без кiнця! Менi сто раз вiд вас милiшi гади, бо в них таки, либонь, теплiша кров. (З вiдразою одверта║ться вiд сонного товариства. Дивиться на Месiю, прислуха║ться). Про що вiн молиться? М е с i я (впiвголоса) Нехай мине ся чаша... М i р i а м Саваоф! чи й ся молитва в сю нiч твого престолу не досягне? Вовкам даси ти на поталу сина? М е с i я Але хай буде так, як ти бажа║ш, а не як я... М i р i а м Сам Вельзевул, напевне, почув би милосердя. М е с i я (до ученикiв) Ви спите? Не спiть! моя душа смутна до смертi! М i р i а м Камiння у пустинi вiдкликалось потрiйною луною, але сi не обiзвуться, нi, дарма надiя! Я обiзвусь... Який злий дух трима║ мо┐ слова? Учителю! кдиний! О свiточу мо┐х очей! Невже ти не бачиш, як я гину тут вiд туги, вiд болю, вiд тривоги? I нiчим, нiчим потгшити тебе не можу! ...Я обiрвусь... Нi, голосу не стане. Коли ж i стане, дико забринить, немов шакала голос опiвночi, бо туга стиснула за серце... Я не можу, не можу бачити сього! Прощай!.. Ох, Мiрiам, ти проклята вiд бога! (Так само незамiтно для Месi┐, але швидко вибiга║ з саду). III На Голгофi. Нiч. Три хрести з розп'ятими, вже мертвими. Вiддалiк варта, iнших людей нема, тiльки Мiрiам сама пiд хрестом Месi┐. М i р i а м Вiн ┐м простив. Вiн ┐м усiм простив. Вони те чули i на вiки вiчнi його слова потiхою ┐м будуть. А тiльки я не прощена зосталась, бо я не можу ┐м простить за нього. Я всiх i все ненавиджу за нього: i ворогiв, i друзiв, i юрбу, отой народ безглуздий, що кричав: "Розпни його, розпни!" - i той закон людський, що допустив невинно згинуть, i той закон небесний, що за грiх безумних поколiннiв вимага║ страждання, кровi й смертi соромно┐ того, хто-всiх любив i всiм прощав. Умер вiн, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. А тепер я тут сиджу, як завжди, одинока, даремнi сльози ллю i проклинаю все те, що вiн любив, i з кожним словом все бiльш надiю трачу на рятунок. I вiчно, вiчно буду одинока на сьому i на тому свiтi. Так, нiколи не скiнчиться темна туга i вiчно буде жаль палити серце. Тут завтра прийдуть тi прихильнi друзi, що тричi одрiкалися вiд нього, i та родина, що нiколи в ньому не бачила пророка; прийдуть, здiймуть його з хреста, - бо вже ж вiн неживий i бiльше мучитись за них не може, - покроплять млявими слiзьми й лагiдно спов'ють у хусти, понесуть покiрно пiд наглядом ворожих воякiв, сховають у печерi й розiйдуться. А може, потiм зiйдуться докупи тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали! Ох, як би я тепер хотiла кинуть отрутними словами ┐м в обличчя, немов гарячим приском! Хай би очi ┐м випекло, тi очi безсоромнi, що смiли тут дивитися на муку того, чийого всi не варт мiзинця! Я знаю, що якби з'явилась я, ненавистю спотворена в обличчi, вони жахнулись би i запитали: "Яке тобi до всiх нас дiло, жiнко?" I я на те... що я на те сказала б? Я б мусила мовчати, бо ненависть не ма║ голосу на поминках того, хто всiх любив i всiх прощав... Ой горе! В той час, як всi громадою зберуться згадать того, кого я так любила, я буду всiм чужа i одинока, не признана нiким, бо сам Месiя не признавав мене... О сине божий! Нехай в мо┐м життi все, все неправда, та вiр менi, що я тебе_ любила. Чи ти гадав, - я не зреклась себе? Зреклась! я прокляла себе i душу, ту душу, що не хтiв прийнять Месiя собi на жертву. Де ж ще бiльше горе, як не могти вiддать за друга душу?.. Темрява огорта║ все бiльше гору, i хрест, i жiнку пiд хрестом. IV Майдан в крусалимi. Перебiгають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами i нищечком, шпарко перемовляються по кiлька слiв, потiм знов розходяться. Мiрiам повагом переходить майдан. Назустрiч ┐й Йоганна, одна з прихильниць Месi┐. Й о г а н н а (до Мiрiам) Мир, сестро, й радiсть! М i р i а м Радостi i миру не знаю я так само, як тебе. Й о г а н н а Прости, що зачiпаю незнайому, але ж у нас така весела звiстка. М i р i а м Що то мене обходить? Й о г а н н а Всiх обходить! Месiя наш воскрес! М i р i а м (голосно) Воскрес? Месiя?! Й о г а н н а На бога, сестро, тихше! ще почу║ хто з люду й донесе синедрiону. М i р i а м Ви бо┐тесь, коли б вам за Месiю кров не пролити так, як вiн за вас пролив свою? Й о г а н н а Пролл║м, як буде треба, - тепер не час. М i р i а м Ти, жiнко, чим торгу║ш? Й о г а н н а Сказала б я, питання не до речi. М i р i а м А ти не зна║ш, де тепер Месiя? На небi, певне? Й о г а н н а Кажуть, на землi, мiж людом ходить. М i р i а м Отже, в вас надiя, що ║ кому i вдруге кров пролить, як прийде знову час! (Гiрко смi║ться). А я не вiрю, щоб вiн воскрес, бо ви того не вартi! Й о г а н н а Вiн не вважав, чи вартий хто, чи нi. М i р i а м Се правда! вiн нiколи не вважав на те, що з вас нiхто_ його не вартий. I все-таки не вiрю, що воскрес вiн. Й о г а н н а Але ж вiн сам пророкував про те! М i р i а м Для се┐ само┐ юрби воскреснуть? На се, либонь, не стало б i Месi┐! Й о г а н н а Зда║ться, помилилась я, бо ти, як бачу, не прихильниця його. М i р i а м Прихильних мав вiн досить i без мене. Йоганна зо страхом хова║ться в поблизький гурток. М i р i а м (┐й услiд) Не бiйсь! не розкажу синедрiону, бо вiн для мене не милiш, нiж ти, хiба однаково ненависний. (Близько проходить старий галiлеянин, Мiрiам зверта║ться до нього). Що, батьку, чи правду кажуть, що воскрес Месiя? С т а р и й Так правда, як i те, що вiн пролив за всiх нас кров свою святу, невинну. М i р i а м Вiн не за всiх пролив. Неправда, значить. С т а р и й Як не за всiх! М i р i а м За мене вiн нi краплi не проливав. С т а р и й А, ти не вiриш в нього... (Хоче й собi сховатись у гуртi). М i р i а м Я вiрю в нього! Старий спиня║ться. Вiрю бiльш, як ти, бiльш, як усi ви. С т а р и й То приходь сьогоднi до нас на збiр. М i р i а м (з вiдразою) Щоб я до вас прийшла?! Ховатися по норах вкупi з вами? Менi при вас нема чого робити: у мене на чолi нема║ плями! С т а р и й А в кого ж ║? М i р i а м У вас, у всiх у вас! Усi ви допустили, щоб Месiя кривавий викуп дав за вашi душi. I вам прийнять його було не тяжко? Вiддячились ви, правда, хто сльозою, хто щирою до ворогiв любов'ю... С т а р и й Вiн сам казав нам ворогiв любити. М i р i а м А ви й зрадiли! так вам безпечнiше: душа врятована та й тiло не загине! С т а р и й (з острахом) Хто ти така? М i р i а м Я? "Одержима духом"! С т а р и й Благай Месiю, щоб зцiлив тебе i визволив вiд того злого духа святою силою сво║┐ кровi й тiла. М i р i а м Щоб визволив мене цiною кровi? Сво║┐ кровi? Та невже ти, дiду, гада║ш, нiби я себе цiную дорожчою, нiж чиста кров його? Так слухай же: чи в огнянiй ге║нi, чи в темрявi без краю доведеться менi навiк-вiкiв з душею пробувати, та радощi мо║┐ не зруйну║ сам князь темноти, радощi вiд того, що на менi не важить кров Месi┐, що вiн ┐┐ за мене не пролив анi краплини. С т а р и й Як могло те статись? М i р i а м Ненависть врятувала вiд грiха. С т а р и й Кого ж ненавидиш? М i р i а м Всiх вас, себе i свiт. С т а р и й За тебе теж пролита кров, та дармо, бо ти не прийняла святого дару. М i р i а м I не прийму! бо я не Астарот, щоб мала кров приймати в подарунок. Непримiтно пiдходить слуга синедрiону i з ним римський преторiанець. С л у г а Про що говорите? С т а р и й (заминаючись) Це, бачиш... М i р i а м Про Месiю! С т а р и й Зовсiм ми не про те║ розмовляли. П р е т о р i а н е ц ь А хто ж то, дiвчино, отой Месiя? Поки преторiанець i слуга слухають Мiрiам, старий галiлеянин хова║ться мiж людьми. М i р i а м А той, що ви недавно розп'яли, ви зна║те, вiн цар був iудейський. Тепер вiн знов по всiй кра┐нi пiде, бо вiн воскрес, воскрес у новiй славi! Нехай там стережуться цар, i цезар, i весь синедрiон, пекельна рада! П р е т о р i а н е ц ь (хапа║ ┐┐ за руки, кива║ на слугу) А дай шнурка, ми спута║мо кiзку, щоб не брикала дуже. М i р i а м Що? в'язати? (Зручно нахиля║ться, бере камiнь i пуска║ в голову слузi). Хоч одного, та все ж покарбувала! п┐ знов хапають за руки, скручують i в'яжуть. Слуга одною рукою обтира║ кров, а другою помага║ в'язати Мiрiам. М i р i а м Хотiла б я всю вашу кров пролити, вiддячити за жертву! П р е т о р i а н е ц ь Що ж та жертва, коли ви кажете, що вiн воскрес? М i р i а м Так що ж? Хiба мина║ все минуле? Вiн пережив три вiчностi в три ночi, прийняв три смертi. Чи тепер, воскресши, забуде вiн страждання, зраду, смерть? Простити може, а забути - нi! О, будьте проклятi! С л у г а Хто? М i р i а м Всi ви! Цезар, синедрiон, i цар, i весь народ! Тим часом на майданi гурти потайних прихильникiв Месi┐ зникли, а надбiгла юрба iуде┐в, фарисе┐в та садуке┐в, почувши гомiн на майданi. С л у г а (кричить до народу) Гей, слухайте, вона нас проклина║! Г о л о с и з ю р б и Що? Що тут? Хто ся жiнка? Що ┐й треба? За що ┐┐ зв'язали? Зрада? Змова? М i р i а м Я проклинаю вас прокльоном кровi! С л у г а Що суджено кленучому? Г о л о с и в ю р б i Камiння. Люди набирають камiння i з диким ревом кидають на Мiрiам. М i р i а м Месi║! коли ти пролив за мене... хоч краплю кровi дарма... я тепер за тебе вiддаю... життя... i кров... i душу... все даремне!.. Не за щастя... не за небесне царство... нi... з любовi! (Пада║ пiд градом камiння) 18/1 1901 ** ОРГIЯ ** драматична поема ДIЯЧI А н т е й - спiвець. Г е р м i о н а - мати його. Е в ф р о з i н а - сестра його. Н е р i с а - жiнка його. Х i л о н - ученик його. Ф е д о н - скульптор. М е ц е н а т - багатий, значний римлянин, нащадок вiдомого Мецената. П р е ф е к т. П р о к у р а т о р. Гостi на оргi┐, раби, рабинi, танцiвницi, мiми, хор панегiристiв. Дi║ться в Корiнфi пiд римським пануванням. I Садок в оселi спiвця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами з хвiрткою в однiй стiнi; в глибинi садка домок з повiткою на чотирьох стовпах i з двома дверима - однi в андронiт, другi - в гiнекей. Гермiона, стара мати Антеева, сидить на порозi гiнекея i пряде вовну. Чутно стук у хвiртку. Г е р м i о н а (не встаючи) Хто там? Г о л о с (за хвiрткою) Се я, Хiлон Алкмеонiд. Г е р м i о н а (гука║ в напрямi других дверей) Антею, вийди! Ученкк до тебе! (Сама лиша║ться сидiти, лише нижче спуска║ покривало). А н т е й (молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей i вiдчиня║ Хiлоновi хвiртку) Сьогоднi ти, Хiлоне, запiзнився. Всi учнi розiйшлися. Х i л о н (дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою нiяковiстю) Вибачай... але... я, власне, не прийшов учитись... А н т е й (привiтно) Будь гостем. (Сiда║ на ослонi пiд деревом i показу║ Хiлоновi мiсце коло себе, але той лиша║ться стояти). Чом не сядеш? Х i л о н Маю справу... А н т е й Аж сiсти нiколи, таку нагальну? Х i л о н Воно-то нi... але... пробач... я мушу подякувать сьогоднi за науку... Я бiльше не прийду. А н т е й Чому? Хiлон мовчить. Та правда, менi про се питать не випада║. Я, очевидячки, не догодив тобi наукою. Що ж, не соромся, - соромитись приходиться менi. Х i л о н (щиро) Нi, нi, учителю! Того не думай! От свiдок Аполлон, що я шаную науку ту, мов святощi мiстерiй! А н т е й Тодi не розумiю... (Перебива║ сам себе, вдарившись долонею по чолi). Догадався! (Видно, що й йому трохи нiяково). Хiлоне, слухай... Я пождати можу, поки скiнчиш усю мою науку... Та я волiв би i зовсiм не брати вiд тебе грошей, як тобi то трудно... Х i л о н Учителю, та ти ж не багатир. А н т е й Хiлоне, я скажу тобi по правдi, хоч ти ще молодий таке║ слухать, але iнакше трудно довести... Бач, спiв, музика й слово - мiй зарiбок, та хист мiй я таки цiную вище, нiж тi┐ грошi, що приходять з нього. Я талану нiкого не навчив i не навчу - се ж тiльки бог здола║, - отож коли я вчу людей звичайних, недiткнутих рукою Аполлона, то - я навчаю ┐х мало┐ втiхи перебирати струни доладненько та вимовляти думку виразнiше, вони ж менi дають дещицю грошей, i так ми в обрахунку. Як же бог менi пошле обранця молодого, щоб я йому служив сво┐м здобутком, i бачу я, що кожна мертва форма, яку я викладаю перед ним, присво┐вшись йому, вмить ожива║, i генiй молодий в прадавнiй формi шуму║ та iскриться самоцвiтом, як молоде вино в старiм кришталi, - тодi я вже заплачений. Нi, бiльше, - я наче почуваюсь до вини, що я нездатен так йому служити, як би хотiв. Тепер ти розумi║ш? Х i л о н Учителю... (Зворушення не да║ йому говорити, вiн низько похиля║ голову i прикрива║ долонею очi). А н т е й Коли тепер твiй генiй вже перерiс тi форми й ту науку, якими я владаю, що ж, мiй хлопче, - покинь мене, я сам тобi те раджу. Та тiльки - заклинаю Аполлономi! - не кидай ще науки. пдь в Афiни, там, певне, знайдеться iще таке, чого ми тут не ма║мо в Корiнфi. А потiм, покiнчивши рiзнi школи, учися ще, знаходь собi науку в книжках, i в людях, i по цiлiм свiтi, але нiколи не кажи до себе: "Я вже скiнчив науку". Х i л о н Ся порада, учителю, осмiлю║ мене. Признаюся тобi: я не покину науки, вiддалившися вiд тебе, бо я вступлю до школи... (Знов мовкне). А н т е й До яко┐? Х i л о н До то┐, що врядив тут Меценат. А н т е й Латинсько┐?! Х i л о н Ну, все ж тепер латинське.. А н т е й Як? Я, i ти, i наша рiдна мова латинськими вже стали? Х i л о н Розумiв я, властиво, римське, та змилив у словi. А н т е й Як ти вiд мене досi не навчився не помилятись так, то в новiй школi ще бiльше буде помилок _таких_. Але не знаю, що ти там придба║ш, крiм помилок. В поезi┐ латинськiй i я ж тобi, зда║ться, показав усе, що тiльки варт було пiзнати. Не думаю, щоб ритори в тiй школi тобi могли подати щось нового, бо я ┐х знаю. Думаю, що ти вже мiг би ┐х учити. Х i л о н Сам я певен, що там учителi нi в чiм не можуть зрiвнятися а тобою. Все ж я мушу до ┐х пiти. А н т е й Що змушу║ тебе? Х i л о н Учителю, зоставшись при тобi, я став би долею тобi подiбний. А н т е й Чому ж та доля так тебе ляка║? Хiба вже я останнiй мiж спiвцями? Х i л о н Не мiж спiвцями, нi... А н т е й Але мiж людьми? Х i л о н Я не кажу - останнiй, але ж правда, що ти в громадi не займа║ш мiсця, належного тво║му талану. А н т е й А ти ж якого ма║ш запобiгти, коли скiнчиш ту школу Мецената? Х i л о н Я можу стати ритором в тiй школi, а згодом в академi┐ де-небудь. Або по┐ду в Рим. Там дуже добре ведеться вихованцям Мецената, бо рiд його там досi ма║ силу, як повелось вiд Августа часiв. Та поки що, то я й тепер, ще учнем, вступити можу в хор панегiристiв самого Мецената. А н т е й (схоплю║ться обурений) Ти? Ти вступиш у хор панегiристiв? Тую зграю запроданцiв, злочинцiв проти хисту? О, краще б ти навiки занiмiв, позбувся рук, оглух, нiж так упасти! I се був мiй найкращий ученик!.. Пауза. Х i л о н Учителю, прийми ж мою подяку... (Пода║ Антеевi грошi, добувши з калитки). А н т е й (вiдштовху║ його руку) Геть! Я тебе нiчого не навчив! Iди з очей! Хiлон, похнюпившись, виходить. Г е р м i о н а Даремне ти, Антею, не взяв вiд нього грошей. В нього батько сто раз вiд нас багатший. Сяк чи так, а се ж твоя заслуженина. А н т е й Мамо! Нiчого я не заслужив, крiм ганьби! Г е р м i о н а Нема║ за що ганити тебе, хiба за те, що ти свiй заробiток пуска║ш так на вiтер. Справдi, сину, ми зiйдемо на пролетарський хлiб. Чи буде ж добре, як твоя родина просити пiде пайки дармово┐ до тих римлян, що ти так ненавидиш? А н т е й Ще ма║м хлiба власного доволi. Не прогнiвляй богiв. Г е р м i о н а На все ┐х воля... Запевне, так хотiлось Афродiтi, щоб я замiсть багато┐ невiстки дочку рабинi-танцiвницi мала прийняти в дiм... А н т е й Ще не кiнець докорам? Г е р м i о н а Се не докори, сину, тiльки правда. Чи ти ж не дав на викуп за Нерiсу всю спадщину по батьку й добру пайку свого зарiбку? А н т е й Вже ж не Афродiту винуй у тому. Всi боги Еллади менi велiли викупить з неволi малу дитину еллiнського роду. Адже могла б дiстатися у рабство твоя дочка, моя сестра... Г е р м i о н а Ох,сину, до того мало що й тепер браку║! На викуп за Нерiсу ми стяглися, але на посаг нашiй Евфрозiн! навряд чи стягнемось. А чим же доля старо┐ дiвки краща, нiж рабинi? А н т е й Сестра моя й без посагу цiннiша вiд всiх багацьких дочок. Г е р м i о н а Хто ж те зна║? Вона ж у нас не ходить, як римлянка, по всiх усюдах. Завжди в гiнеке┐ та все в роботi. А хоч би й пiшла куди на свято, то в ┐┐ уборах нiхто i не подивиться на не┐. На дверях вiд гiнекея ста║ Евфрозiна, але Гермiона того не завважа║ i править далi. Нерiса все причепуриться якось, а Евфрозiнi то нема║ й стрiчки. Е в ф р о з i н а (молода, але вже не юна, убрана по-буденному, видно, тiльки що вiд роботи. Нахиля║ться i обiйма║ матiр) Матусенько! Навiщо тi стрiчки? Як ║ краса, то нащо ┐й покраси? А як нема, то стрiчка не поможе! (Смiючись, цiлу║ матiр i випросту║ться). Як, мамочко, заправить голуб'ята? Я вже зварила ┐х. Г е р м i о н а (вста║) Не руш, не руш, я ┐х сама заправлю - ти не вмi║ш! (Поспiшно йде в хату). Е в ф р о з i н а (пiдходить до Антея i кладе йому руку на плече) Чого ти, братику, так засмутився? Се знов матуся тута воркотiла? Ти не вважай - то вже стареча звичка. А н т е й (вiдповiда║ не одразу, мов не почув ┐┐ слiв. Слова пiсля паузи прориваються у нього, мов не сво║ю силою) Хiлон мене одбiг. Е в ф р о з i н а (здивована) З яко┐ речi? А н т е й Вступити хоче в хор панегiристiв. Е в ф р о з i н а Та що ти кажеш?! (На хвилину нiмi║ з дива та обурення, потiм опанову║ собою). Ба, я не дивую. Вiн розумом хисткий. А н т е й А таланом всiх переважив, мовби на наругу! Е в ф р о з i н а Менi зда║ться, той Аполлодор, що втiк до тебе з школи Мецената, Хiлона й таланом переважа║, не тiльки розумом. Я наслухала, як вiн проказував iз "Антiгони" Гемонову промову - далебi, я ледве сльози здержати здолала! А н т е й (з лагiдним усмiхом, обiймаючи сестру за плечi) Бо ти сама у мене Антiтона! Зда║ться, я б Хiлоновi пробачив, якби вiн вчинок свiй зробив для того, щоб вивести з бiди таку сестру. Е в ф р о з i н а Зате вже я сестрi тiй не простила б! А н т е й О, ти б не прийняла нi се┐ жертви, нi iншо┐. Але, моя сестричко, якщо я хтiв би стати багачем, то тiльки задля тебе. Е в ф р о з i н а I даремне, бо я того не хочу (Смi║ться). Мама зараз менi б за грошi жениха купила, i, певне, то було б лихе придбання. А н т е й Та де вже там багатство! Хоч би мiг я тебе вiд злиднiв вибавить... Е в ф р о з i н а Вiд злиднiв? А де ж ти бачиш ┐х? А н т е й Що я не бачу, то се завдячую тобi самiй. Е в ф р о з i н а I мамi ж, i Нерiсi. А н т е й Нi, ти зна║ш... Матуся вiдробила вже сво║... Що ж до Нерiси... Е в ф р о з i н а пй ще час робити. Невже тво║ життя таке солодке, що i медовий мiсяць в ньому зайвий? А н т е й Менi мов сором тiшитися щастям, як здумаю, що ти за нього платиш тяжкою працею... Ми ма║м щастя, а ти що ма║ш тут у рiднiй хатi? Е в ф р о з i н а Я маю брата. I нехай довiку я дiвуватиму - я не позаздрю анi жiнкам, нi матерям щасливим, бо ┐х любов лиш ┐х родинi служить, моя ж - Елладi всiй. В тобi, Антею, уся надiя наша. А н т е й Евфрозiно, як можна всю надiю покладати в комусь одному? Е в ф р о з i н а Аполлон один з усiх богiв не розлюбив Еллади, i ║ ще ┐й надiя на життя. А поки Аполлон ║ на Парнасi, то й музи будуть з ним. А н т е й (з усмiхом) Я не безславний, хоч ти одна менi да║ш трiумфи, бо ти для мене Нiке! Е в ф р о з i н а Нiке мусить свою роботу знати. Постривай. (Виломлю║ з лаврового куща двi галузки, зв'язу║ ┐х у вiнець i ста║ на посгаментi колони в позi богинi перемоги Нiке, простягнувши руку з вiнцем). Ходи сюди! Схили прегорде чоло! Антей пiдходить, все усмiхаючись, i схиля║ голову перед Евфрозiною, а в не┐ усмiх бореться з сльозами щирого зворушення, коли вона кладе братовi лаври на голову. Н е р i с а (молоденька, струнка, надзвичайно зграбна, чепурненько вбрана, ста║ на порозi гiнекея i здивовано скрику║) Се що таке? Евфрозiна засоромлена, зiскаку║ з постаменту. А н т е й Се Нiке увiнчала свого поета. А коли й харiта йому додасть гранату чи троянду, вiн буде обдарований усiм, чого дозволено бажати смертним. Е в ф р о з i н а (почуваючи себе нiяково пiд холодним поглядом Нерiси) Троянда он цвiте... (До Антея). Одначе Нiке до кухнi мусить - помогти матусi, - бо в нас сьогоднi оргiя правдива: купили риби, а якраз вам тiтка дала вина i пару голуб'яток. Як я ще напечу медяникiв, то й Меценат на оргiю позаздрить! (З трохи примушеним смiхом зника║ в дверях гiнекея). Н е р i с а Чудна та Евфрозiна - все ┐й смiшки! А н т е й Що ж, молода... (Здiйма║ лаври з голови, держить ┐х в руцi, в дальшiй розмовi кладе на лавцi коло себе, сiвши). Н е р i с а Та я ж, либонь, молодша, проте... А н т е й "Проте часами хмерую", - так хтiла ти сказати? (Смiючись, обiйма║ ┐┐, вона здержено прийма║ його пестощi). Що тобi? Нездужа║ш чи хто тебе образив? Н е р i с а А ти й не зна║ш? Певне, вже й сусiди напам'ять вивчили оту промову. про викуп мiй, про посаг Евфрозiни, що мати виголошу║ щодня. А н т е й Уже й щодня! Н е р i с а Та що ж, в тому ║ правда. Менi самiй нiяково дивитись у вiчi Евфрозiнi. А н т е й Евфрозiна тебе нi в чiм не винуватить. Н е р i с а Знаю. Вона недарма в тебе Антiгона... А н т е й Нерiсочко! От се вже справдi сором, - пiдслухати, а потiм ще й корити. Н е р i с а Пiдслухати! В нас не такi палати, щоб не було з кутка в куток все чутно! А н т е й (трохи вражений) Палати ║ тепер лиш у римлян. Було тобi пiти за Мецената. Н е р i с а (лагiднiше, нiж досi) Я не корю тебе, що ти убогий, але яка ж дружина не бажа║ сво║му чоловiковi достаткiв? А н т е й Ну i собi при тому. Н е р i с а I собi. Хiба то зле? Я справдi не вдалася до того, щоб весь день в ярмi ходити так, як твоя сестра. А н т е й Ти ж i не ходиш. Н е р i с а А дума║ш, менi вiд того легше? А н т е й Якби не легше, ти б сама робила. Н е р i с а В людей на те рабинi ║... А н т е й Нерiсо, вiд тебе трохи дивно се║ чути. Н е р i с а Бо я сама рабинею була? Так що ж, я б i на волi заробляла тим, чим тодi, якби ти допустив. Як я тепер нiкому не потрiбна, всiм на завадi, мов порiг високий, то з того винен ти! А н т е й Ну, годi, люба... Н е р i с а Дозволь менi вступити до театру, то я твою сестру озолочу i буду матерi невiстка люба, бо, певне, бiльше зароблю за танцi, нiж ти за спiв та за науку хисту. А н т е й Нерiсо, годi! Се твiй жаль говорить, i з сього справдi винен я. Прости! (Цiлу║ ┐┐, вона прихиля║ться до нього з виразом невинно ображено┐ дитини). Моя кохана! Скарбе мiй! Не дам, не дам тебе юрбi тiй безсоромнiй! Не пiдеш ти на оргi┐ до не┐, - вона не тямить, що то ║ правдива святая оргiя, встанова божа! Н е р i с а Ти був коли на оргi┐? А н т е й Давно. Ще пiдлiтком. Ще як була в Корiнфi гетерiя спiвцiв, та║мна, звiсно, бо всяке ж товариство ║ злочин, на римську думку. Н е р i с а Що ж? I дуже пишнi були в вас оргi┐? А н т е й Зважай сама. Збирались ми все по таких господах, як-от моя... Н е р i с а (розчаровано) Ах, так!.. А н т е й У нас в кратерах вода все панувала над вином. Квiтки бували в нас лише в ту пору, коли вони цвiли в садках та в полi, а як верталась в тартар Персефона, то забирала нам усi покраси. Н е р i с а Хiба ж бувають оргi┐ без квiтiв? А н т е й У нас бували, ще й якi буйнi! Н е р i с а Але ж вони були та║мнi, кажеш? То як же буйних оргiй тих не чули знадвору люди? А н т е й Чи ж вони могли знадвору чути, як серця в нас б'ються? Чи ж сяйво наших поглядiв проймало камiннi мури та запони щiльнi? Н е р i с а А вашi спiви? А н т е й О, вони були потужнi┐ натхненням, а не гуком. I в стриманiм зiтханнi тихих струн ми вгадувати вмiли урагани, що нуртували в грудях у спiвця. В нас буйнi кучерi були, мов тiрси, гукали погляди: "Еvoe Bacch!"* Хоч би сама вода була в кратерах, ми ще б розходились додому п'янi. О, я хотiв, щоб ти хоч раз попала на оргiю таку! В святiм безумствi ти б у танку зайшлася, як менада! * Хай живе Вакх! (Лат.) - Ред. Н е р i с а Бувала я на оргiях не раз. А н т е й Але не на таких! Н е р i с а Либонь, на кращих. А н т е й Того не може бути. Н е р i с а Я не знаю, якi були тi вашi, але тi┐, що я на ┐х дитиною ходила, були мов сни розкiшнi. А н т е й Се злочин - на оргi┐ такi дiтей водити! Н е рi с а Моя матуся _мусила_. А н т е й Я знаю... Пробач, я мовив нерозумне слово. Повинен би я тямити, як тяжко рабинi-танцiвницi серце рвалось, коли вона свою ║дину доню, що ледве виросла iз немовляток, вела на те позорище. Н е р i с а Нiчого менi про те матуся не казала. Я завжди йшла на оргiю весела, там ласощiв я ┐ла досхочу, та й забавки перепадали часом, бо гостi пестили мене... А н т е й Не згадуй! Аж холодно, як здумаю... Запевне, тi ┐хнi пестощi були маснi i кожне слово брудом перейнято! Н е р i с а Не знаю, я тодi не розумiла нi слiв масних, нi поглядiв брудних, але красу я тямила й малою, i серденько тремтiло вiд хвали, як струночка пiд плектроном на лiрi. На примостi високiм ми обидвi були немов веселки - бiльша й менша - на яснiй верховинi. Покривала, прозорi та барвистi, легким луком перекидалися понад хмаринки злотистих курев запашних. Тодi менi здавалося, що я танцюю на хмароньках небесних, а з землi до мене долiтають тiльки квiти. То гостi кидали до нас квiтки, не тямлячись вiд захвату палкого... А н т е й А в тих квiтках ховався невидимий холодний гад розпусти i зневаги. Н е р i с а Кажу ж тобi, що я того не знала! А н т е й Але тепер ти зна║ш, чим бувають рабинi-танцiвницi для римлян, i тямиш добре, що тебе спiткало б, якби ти серед оргiй тих зросла так, як твоя матуся нещаслива, що згинула, мов забавка розбита, у забуттi, в недузi та в погордi. Н е р i с а Я тямлю, що тобi я винна дяку. Не бiйся, я того не забуваю. А н т е й Нерiсо! Чи того ж я потребую? Н е р i с а Нi-нi, я не повинна забувати, що ти зробив людиною мене, "маленьку мавпочку з Танагри". А н т е й Годi! Я не люблю, як ти таке говориш, i прозвища того яне терплю, що прикладали тi римляни грубi до еллiнсько┐ нiжно┐ дитинки. То заздрили вони, що ┐х римлянки були важкi й незграбнi протi┐ тебе, мо║┐ "вiтроного┐" Нерiси! Н е р i с а (задумана) I нащо то менi?.. А н т е й Що саме, люба? Н е р i с а Отая "вiтроногiсть", як ти кажеш... Вже я ж не танцiвниця. А н т е й Як, Нерiсо? Хiба тебе не раду║ хвала моя i наших друзiв скромних, щирих? Хiба ж то мало - бути в нашiй хатi укритим скарбом, але дорогим, таким, що й цезар лiпшого не ма║? Н е р i с а Укритим скарбом... Я скажу по правдi, що я щедрiшою вдалась вiд тебе. I ти ж укритий скарб, а я ж, Антею, тим не радiю, що тво║┐ лiри не чу║ свiт широкий, тiльки я та слухачiв тво┐х мала громадка. Нi! Якби сила, я б тебе сама поставила на п'║дестал високий, мов постать Аполлона-кiтариста! I хай би свiт сповнявся тих пiсень, що ти б тодi творив на високостi! А н т е й Ти дума║ш, либонь, що i натхнення повищати вiд п'║десталу може? Н е р i с а Авжеж! Я певна того! А н т е й Ти дитина... Але як ти так любиш п'║дестали, то будь утiшена, бо наш Федон вже ж вирiзьбив на взiр твiй Терпсiхору i дав ┐й п'║дестал високий досить. Н е р i с а А де ж вiн тую статую подiне? А н т е й Нам принесе. Н е р iс а Тут i лишить? А н т е й Запевне. Се ж буде дружнiй дар нам вiд Федона. (Пауза). Ти щось примовкла, наче зажурилась. Чого, Нерiсо? Н е р i с а Я собi гадаю, що скiльки ще ся хата похова║ в собi укритих скарбiв, мов гробниця. А н т е й Я не люблю таких речей у тебе. Н е р i с а Як буде тут камiнна Терпсiхора, то я мовчання перейму вiд не┐. А н т е й Нерiсо, ти сьогоднi вередлива. Н е р i с а Як так, то я пiду. (Вста║). А н т е й (затриму║ ┐┐, обнявши) Нi-нi, кохана! Н е р i с а (визволяючись) Пусти мене! Чутно стукання у хвiртку. Он хтось прийшов до тебе. Нерiса йде в гiнекей. Антей одчиня║ хвiртку i пуска║ Федона - молодого скульптора. А н т е й Здоров, Федоне! Вiтаються. Ф е д о н Я лиш на хвилинку, так нiколи! А н т е й Чому? Роботу ма║ш? Ф е д о н Роботу поки що я вже скiнчив, та тут новi клопоти - вибираюсь на панську оргiю до Мецената! А н т е й (зчудований) Тебе запрошено? Ф е д о н З тобою разом. А н т е й Жарту║ш чи глузу║ш? Ф е д о н Правду мовлю, се ж я прийшов тобi переказати запросини. А н т е й Хто ж ┐х тобi принiс? Ф е д о н Я сам одержав, бувши в Мецената. А н т е й Ти в Мецената був? Чого? Ф е д о н По справi... I зна║ш, я нiяк не сподiвався, що вiн такий. А н т е й Який? Ф е д о н Такий привiтний, i неподiбне, що великий пан, говорить так... А н т е й Та з чого ж ти диву║ш? Що пан вельможний на порiг пуска║ митця убогого? Чи, може, з того, що i римлянин часом дещо тямить у хистi красному? Ф е д о н О нi, не "дещо", а вiн таки знавець великий, справжнiй! Адже й тебе вiн перший оцiнив. А н т е й Вiн перший? Але ж я давно мав школу, як Мецената не було в Корiнфi. Ф е д о н Що школа! Та до слави так належить, як глиняна патера до скульптури. А н т е й Та вже було подiбне щось до слави, коли той пан довiдався про мене. Ф е д о н Сказати правду, випадок слiпий звiстив про тебе: учень твiй один вступити хтiв у хор панегiристiв i на зразок умiлостi сво║┐ твою епiталаму проспiвав, оту, що ти зложив на шлюб твiй власний. Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадять далi. Ми з Меценатом надiйшли на те║, я розказав йому, хто автор спiву, i зараз же вiн доручив менi тебе просить на оргiю до нього, а се не мало значить, любий друже. А н т е й (стримуючи досаду, викликану останнiми словами Федона) Яку ти мiг до нього мати справу? Ф е д о н Вiн статую купив недавно в мене, то я ┐┐ до нього вiдпровадив, щоб не ушкодили раби, несучи. А н т е й Яку ж ти статую йому продав? Ф е д о н Пробач... я, власне, мусив би спитати тво║┐ згоди... та пани вельможнi не люблять ждати... А н т е й Ти продав Нерiсу?! Ф е д о н Нi, статую богинi Терпсiхори. А н т е й Ти б i саму богиню запродав, якби лиш мiг, у римський дiм розпусти! Ф е д о н (вста║ ображений) Такого ти не смi║ш говорити! А н т е й Тобi не до лиця така вражливiсть, бо ти ж продав туди свiй твiр найкращий, де зневажають все, що нам святе. Ф е д о н (впадаючи в рiч) Нiчого там нiхто не зневажа║! Там цiнять генiй, там дарують славу, не тiльки грошi. Я не запродав сво║┐ Терпсiхори. Я поставив ┐┐ на подив людськдй, мов у храмi. Чи вже вона й для храму засвята, по-тво║му? А н т е й По-мо║му, блюзнiрство - рiвняти дiм римлянина до храму! За грошi чи за славу - ти продався укупi з твором рук тво┐х. Ф е д о н Антею! Ти хочеш довести мене до того, щоб я пiшов i викупив назад ту статую. За грошi неможливо, щоб Меценат раз куплене продав, та, може ж, се ще не остання iскра мого натхнення, може, я здолаю щось кращого створити - ┐й на викуп. А н т е й Ти купиш другий грiх, i то ще тяжчий. Ф е д о н Не розумiю, що ти з мене хочеш! Чи мав би й я весь вiк, як ти, сидiти без хлiба i без слави? А н т е й Се повинен терпiти еллiн, коли хлiб i славу здобути може тiльки з римських рук. Ф е д о н Хто слави не бажа║, той не еллiн, - жадобу сю батьки нам заповiли, дiставши вiд дiдiв. А н т е й Дiди приймали вiнцi сво┐ з рук матерi Еллади, батьки дозволили зв'язать ┐й руки i тим синiв позбавили вiнцiв. Авжеж, Федоне, вiдколи безславна сама Еллада - еллiни повиннi жадобу слави в серцi заглушити. Ф е д о н I збiльшити безслав'я свого краю? Та чим же вславиться сама Еллада, коли ┐й дiти лаврiв не здобудуть? А н т е й Уже ж не з рук ворожих ┐х приймати! Ф ед о н Чому ж би нi? Гомер казав: "Солодка хвала вiд ворога". А н т е й На полi бою, та не в полонi! Ф е д о н Слава i в полонi все буде славою. А н т е й Не сподiвайся! Неславу дозволяють нам носити, а славу Рим бере, немов податок. I тая Терпсiхора, що продав ти, прославить не Елладу й не тебе, а той багатий Рим, що стяг всi скарби з усiх кра┐в руками Меценатiв. Його колекцiю твiй твiр прославить, а не тебе, ти тiльки раб отой, що хистом оргiю панам скраша║, та оргiя все ж панська зоста║ться, хоч рабськi руки вряджують ┐┐. Ф е д о н Рабам на оргi┐ нема║ честi, але хто ма║ гостем буть на нiй, як я i ти... А н т е й Того не сподiвайся, щоб я пiшов на оргiю з тобою! Запобiгай вже сам вельможних ласки, а я лишусь "без хлiба i без слави", як ти казав, та, може, не без честi. Ф е д о н По щиростi, я радив би пiти. А н т е й Та вже ж! Волам у парi охвiтнiше ярмо носити. Ф е д о н Бачу, ти не вiриш, що я тобi добра бажати можу. А все ж, хоч ти мене образив тяжко, я не забув, що ми з тобою друзi. А н т е й То я тебе, не ти мене образив?! Ф е д о н Авжеж, я Терпсiхору вiдкуплю, а ти вразливих слiв сво┐х не вернеш. А н т е й I ти того не можеш вiдкупити, що ти вчинив. Ти оганьбив свiй хист. З богинi ти зробив товар звичайний. Хоч вернеться з неволi Терпсiхора, то вже вона богинею не буде. А мармур - як не бог, то просто камiнь. Ф е д о н Коли вiн богом став, то вже нiколи у камiнь не повернеться. Твiр хисту на всякiм мiсц твором хисту буде. Твоя епiталама пролунала не гiрше у просторiй римськiй школi, нiж у тво┐й тiснiй убогiй хатi. Якби ж ти сам ще заспiвав ┐┐ у Меценатових гучних палатах, приграючи на лiрi дорогiй... А н т е й Федоне! Не кажи менi такого, бо я тебе зненавиджу навiки! Ф е д о н Антею, се якась дивна затятiсть. Таж еллiнам не першина приймати хвалу чужинцiв, i яка ж в тiм ганьба? А н т е й Чужинцiв - так,