Володимир Вiнниченко. Бiля машини ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I Пiвдень. Сонце пече, наче пiдрядилося зробить за сьогодня з землi перепiчку. Де не станеш, зда║ться, круг тебе i згори i знизу пала якась велетенська пiч i шуга║ безперестанку пекельним полум'ям. Дихати важко. У полi пусто вже. Не веселять очей густi, довгi ряди кiп, не луна у яру дзвiн коси; голо й сумно, подиха║ осiнню. По шляхах i по межах подекуди суне поважно гарба зi снопами. На нiй, задравши догори голову, лежить собi який-небудь засмалений, з бiлими плямами хлопець i хльоска iнодi згори батiжком. Йому сонце не вадить. Часом, пiдвiвшись, вiн крикне лiниво "гей", плюне через губу i знов розляжеться й тягне безкраю пiсню свою. Гiн на тро║ вiд села Цурупалок йде машина пана Скшембжховського. Тут уже чисте пекло. Попадеш сюди - i спочатку нiчого не розумi║ш: стук, гряк, гвалт, якийсь рев, якийсь свист, чогось кричать, десь смiються, порох, полова, дим... Крiзь туман, що сто┐ть навкруги, видно щось велике й червоне, чути, як сердито гуде i грюкоче воно. Тiльки оговтавшись трохи, почина║ш розумiти сю просту картину. Сто┐ть собi добросердна, ненажерлива звiрюка, гуде, грюкотить, а люди пхають ┐й в пащу i не вспiвають нагодувати ┐┐. З радiсним ревом хапа║ вона снiп за снопом, трощить його залiзними зубами сво┐ми i знов голодно й жалiбно реве та гуде. Не вспiють п'ятнадцятеро засмалених, запорошених, живих iстот вигребти з-пiд не┐, як треба знов пхати ┐й в пащу, бо сердито гуде вже i клаца порожнiм барабаном. Не вспiють всунути снопа, як уже летить полова й солома, пiднiма║ться горою пiд соломотрясом. I п'ятнадцятеро прислужникiв, гукаючи, поспiшаючи, одкидають, розмазують нашвидку пiт по лицi, i знов пiдхоплюють з-пiд не┐, i знов одкидають до хлопчикiв. А сi теж не дрiмають: зачепивши купу волоком, тягнуть до великих, жовтих ожередiв, на яких видно тiльки брилi дядькiв та довгi вила. Робота кипить. А машина гуде й наче аж радiсно ревне, як попаде зразу добрий шматок. В таких випадках машинiст Арсентiй Трохимович звичайно сердиться i щось кричить до барабанщикiв; але тi нiби недочувають. I цiлiсiнький день ┐┐ годують i пiдбирають з-пiд не┐. Вiз пiд'┐жджа║ за возом, гарба за гарбою. Вже позвозили з Розкопаного Яру, вже почали з Чортово┐ Пасiки, а звiрюка все реве та голодно клаца сво┐ми колесами, пасами, соломотрясами. А сонце пече. Пiт уже не витирають, i вiн вiльними шляхами розходиться по запорошених лицях, вибираючи, де менше пороху. Молодий економ, пан Гудзiнський, або, як звуть його селяни, Гудзик, ходить злий i темний, як хмара. Вiн то пiдiйде до паровика, байдуже нiби подивиться на дорогу, що йде до села, то знов верта║ться назад, злий i похмурий. На йому черкасиновий, стальово┐ мастi пiджачок, високi ковнiрчики з червоним гальштучком i риженькi штанцi в чоботи. На головi ярусний, синiй картуз iз ремiнцем, на руцi довгий, зложений удво║ нагай. Всi люди коло машини непримiтне, але пильно слiдкують за ним. Всi бачать, як гостреньке, засмалене личко його щоразу робиться гострiше, губи тоншають i вся невеличка постать iще бiльше зменшу║ться. Вiн се зна║, i се пiднiма║ у його тупу, глуху ненависть до ┐х. Вiн зна║, що ┐м усiм до одного вiдомо, кого вiн вигляда║ так пильно i чого так вигляда║. Вiн зна║, що ┐м навiть вiдомо, коли вiн буде вiнчатись з Гликерою Парменовною; вiдомо, скiльки да║ йому батько-монопольщик викупного за надзвичайно великi зуби, за косi очi, за 28 лiт сво║┐ дочки, "модиски". Вiдомо ┐м i те, що вiн кожного дня прийма║ ┐┐ бiля машини, привча до хазяйства (бо вона була в городi "модискою"); вiдомо, що вiн iз великою охотою замiсть сього запхнув би ┐┐ в пiч паровика, якби дала вперед грошi; вiдомо, що вiн ненавидить ┐┐ так, як ненавидить зараз усiх, що бiля машини. А по дорозi, що йде до села, анi лялечки. Гудзик корчить байдуже лице, поверта║ться i злiсно накида║ться на першого, хто попадеться пiд руку. Ла║ться гостро, ║хидно, з ненавистю. - Ах, яка з не┐ робота! - з погордою тика║ вiн нага║м пiд машину. - То по-твойому робота? То робота, питаю, кукло ти американська?! - Як граблi короткi... - почина дiвчина i змовка║: пан Гудзик зараз же вихоплю║ в не┐ граблi, засову║ далеко пiд машину й вигорта║ купу полови. - Кукла! - шипить вiн, кидаючи на не┐ граблищем. Дiвчина винувато ухиля║ться i ловить граблi. - Тобi до машини ставати! Дiтей няньчить у жидiв, жидiвська помийнице ти!.. Ач, яка красуля!.. Ку-ди-и-и ж сунеш, герге-е-по! - знов хапа вiн граблi й поверта в другий бiк. Дiвчина покiрно посува║ться за граблями. - Кукла ║гипетська! - злiсно кида вiн i одходить. На-а-а моди-и-сцi сарахв-а-н... Бiля не┐ Гудзик-пан... - чу║ться десь за соломотрясом, i на всiх лицях з'явля║ться весела усмiшка. "Добре, добре! - дума║ Гудзик, ┐дучи до паровика. - Заспiва║те ви у мене не так! Я вам заспiваю. Що то ви заспiва║те, як за грiшми прийдете!.." I вiн виразно собi уявля║, як у суботу прийдуть "вони" за рощотом, а вiн нахилить голову набiк i, нiби жалкуючи дуже, сумно одповiсть ┐м: "Бiда, хлопцi! Не прислав пан грошей, вiзьмете вже, мабуть, у ту суботу..." I хоча вони добре знають, що се правдива брехня, хоча знають, що вiн вiдда║ ┐м ┐хнi ж грошi за проценти, що навiть зараз у його в кишенi ║ грошi, постоять, погомонять, почухаються i пiдуть собi з богом до друго┐ суботи. Бо не ┐хня тут сила, а його, бо не вiн у ┐хнiх руках, а вони у його. I зна║ вiн, що ненавидять вони його, що покiрливiсть ся до часу до години, зна║, що погано буде йому, як i вiн попадеться, але вiд сього ще бiльша ненависть закипить до них. По дорозi нi душi. Гудзик знов робить байдуже лице i повагом iде до машини. Пiсня ще дужчою хвилею несеться з-за соломотряса й жене кров Гудзиковi в голову. Настрiй накипа║. Хочеться когось ударить, пригнiтить, хочеться чим-небудь виявить напружене почуття. - Карпе! - гука║ вiн до присадкуватого, широкоплечого парубка в синiх пукатих окулярах, якi носять, звичайно, тi, що стоять бiля соломотряса, - Ти на гулянку прийшов сюди? Забирайся на мiсце. Карпо поверта║ до його запорошене лице з широким носом та товстими губами i зараз же знов нахиля║ться до парубка, що вигортав полову з-пiд машини. - А як не схоче сьогодня заплатить усiм, кидати зараз же всiм роботу... До одного! - бурмоче вiн. - А як буде хто... те║... значить, не приставать до нас, пiд ребра - й амiнь... - Карпо!.. - I не зацiпить iдолу! - усмiха║ться Карпо, не дивлячись на Гудзика. - Гудзя проклята!.. Так ти ж гляди: як з'явиться модиска, зараз же катай до мене... Парубок пiдводиться, виправля спину й витира пiт. - О, Гудзя вже бiжить сюди! - тихо промовля║ вiн до Карпа i знов нахиля║ться пiд машину. - Хай бiжить! - байдуже, крiзь зуби цiдить Карпо i тихо йде собi до соломотряса. - На модисцi-i-i сарахва-а-н... - голосно заводить вiн, проходячи повз Гудзика, що вже наблизився до його, й заклада руки за спину. Коло не┐ Гудзя-пан... - Карпо!! - визвiря║ться Гудзик. - Ти на проходку прийшов сюди? Мурляка чортова! - Гей, модиска моя, ти любезная моя!.. Бiля машини прокочу║ться регiт, i Карпо важно проходить до соломотряса, голосно виспiвуючи. - Н-ну! - дивлячись йому вслiд, промовля Гудзик i, стиснувши губи, йде за паровик. - Се тобi не минеться так! Ненависть давить йому груди до болю. Кожне засмалене лице, кожний хриплий 'голос робiтника драту║ його i виклика бажання помститися, придавити, показати, що сила його, а не ┐хня. - Знов солому розкидав, вахля-яко! - зупиня║ться вiн бiля паровика i пильно дивиться прямо в лице кочегаровi. - Знов тобi говорити це, бодай з тобою лихо говорило, чорта дурного шматок! Кочегар, високий, млявий Данило, одводить погляд вiд печi, мовчки, понуро обдивля║ться навкруги i знов задумливо дивиться в червоне полум'я. - Та до кого ж я говорю?! - вмить скажено вирива║ться у Гудзика фiстулою. - Солому менi! Данило мовчки поверта║ться й почина пiдкидати солому ногами. - Ач, дурне бидло, чим пiдгорта║. Граблi, йолопе, вiзьми, граблi!.. Данило iде кудись за граблями. - А ти ж куди? Куди бiжиш? - накида║ться Гудзик на дiвчину, що, витираючись фартухом, наближалась до дiжки з водою. - А вже ж не виглядати когось! - насмiшкувато кида та й пiдставля рота пiд чiп. Гудзику хочеться кинутись на не┐, здавити за горло, загризти ┐┐, але... дивиться тiльки, як вода тонесенькою цiвкою збiга║ з-пiд чопа у витягнутi губи дiвчини й почува║, як злiсть наче грудкою важкою проходить по його грудях. - Ху, - напившись, втира║ться дiвчина й нiби до себе дода║ з здивуванням: - I чого ┐┐ так довго нема║? Кумедно! - I, зареготавшись, хутко бiжить до машини. II А модиски нема. Сонце, немов утомившись, стало сiдати, i з поля повiяло свiжим повiтрям. Здаьалось, робота повинна б iти жвавiше, а тим часом бiля машини ко┐лось щось чудне. Починаючи з барабанщика Андрона i кiнчаючи погоничем Михалком, всiма опанувала якась млявiсть i неохота. Бiля ожередiв стояли навезенi й не викиданi копицi; коло соломотрясiв iнодi Набиралось стiльки, що треба було спиняти машину, щоб дати ┐й хiд; полова пiдпирала машину i спиняла колеса, що черкались по нiй; навiть жидки бiля вiялок чимсь були заклопотанi й не звертали уваги на роботу. Гудзик не переставав лаятись. Кине одного, треба бiгти до другого; розiгнав одну купку, що палко про щось говорила, в другому кутку вже держить промову Карпо. На барабанi смiх, регiт, пiд барабаном палкi балачки, всiма опанував якийсь iнтерес. Машина все частiш i частiш голодно гуде й гурка║, возi┐ все частiш чогось баряться, а всi навiть на се й не звертають уваги. Гудзик почина догадуватись, почина розумiть сей настрiй, i страх холодить йому серце. З ненавистю дивиться вiн, як настрiй охоплю║ навiть кочегара Данила, примушуючи його жвавiше сунуть солому й повертать здоровенною коцюбою. "Нiчого, нiчого, я вам покажу, пiдождiть, ви, мурляки проклятi!" - дума║ Гудзик i ще енергiйнiше бiга й ла║ться. - Чого ж став? Чого став? Пiд'┐жджай, пiд'┐жджай! - накида║ться вiн на возiя - парубка, що, балакаючи з дiвчатами, пiдiбрав вiжки та збирався пiд'┐жджать до машини. Парубок здригнувся й, поспiшаючи, шарпнув i зацмокав на коней. - Куди ж ти? Куди? Куди вернеш, гаспиде? В м-а-а-шину, проклятий, в машину, iроде, в'┐деш, бодай ти на могилки ви┐хав! Соб держи! Соб тобi говорю!.. - скажено, несамовито говорить Гудзик i пiдбiга║ до коней. Схопивши за вiжки, вiн круто поверта║; вiз раптом перехиля║ться i вкупi з парубком, пiд акомпанемент крикiв i смiху, тихо, поважно ляга║ на землю. Земля навкруги вкрива║ться снопами. - Ну от!.. - похмуро бурка║ парубок, встаючи з-пiд снопiв, i сердито почина║ шукать картуза. Гудзиковi й нiяково, i досадно за сю нiяковiсть, i злiсть аж кипить до "мурлякiв", що, прикладаючи i глузуючи, регочуться з його. - Бач, що наробив! Бач, кукла американська, що наробив! - шипить вiн до парубка. - Покорчило б тобi, анафема! - А чого ж шарпали... - не дивлячись на його й витрусюючи картуза, кида║ "анафема". - Тепер пiднiмай... - "Пiднiма-а-й!" - перекривля║ Гудзик. - За печiнки б тебе пiдняло, iроде... Пiднiмай же, чого ж сто┐ш, дубом би тебе поставило!.. - А що, я сам його буду пiднiмати? - вмить визвiря║ться парубок i люто пха║ ногою снiп. - Та хай воно тобi сказиться!.. Сам шарпнув, перекинув, ще й ла║ться... Грошi дай, он що!.. Вiн скiнчив поганою лайкою й нервово одiйшов до коней. У Гудзика аж серце завмерло вiд "тобi", "сам", "дай" i гидко┐ лайки. Що ж се? Коли се було, щоб який-небудь хлоп насмiлився сказать йому, пановi економовi, "ти"? Коли було, щоб вони до того забули сво║ становище, щоб висловлювати голосно сво║ незадоволення? Було ж навiть, що робили йому мало не задурно - i то не казали "грошi давай". Бувало, не тиждень, а мiсяцi не бачили зароблених грошей, а все ж не кричали; мовчали, чекали i, може, й лаялись, та все се нишком. А тепер?.. I Гудзик пильно, зi страхом обдивля║ться навкруги i... трохи заспокою║ться. Лиця хоча й похмурi, сердитi, але чого-небудь нового не видно. Щоб заховать сво║ нiякове мовчання пiсля парубкових слiв, вiн так само мовчки одходить. Парубок же, постоявши бiля коней, повозившись там, пiдiйшов знов до воза й, суворо гукнувши возi┐в на допомогу, став пiдсовувать плече пiд драбину. Возi┐ позлiзали з возiв i теж стали ходить i вишукувать мiсця, де б зручнiше пiдмостити спину. Почалось пiднiмання з лайкою, смiхом, з одпочинками й балачками. А тим часом машина голодно ревла, лящала пасом i наче сердилась, що барабанщики стоять собi й весело балакають, подивляючись на обидва боки униз. I з другого боку теж щось трапилось, бо нiхто й не гадав подавати снопiв. Всi спочивали i з цiкавiстю слiдкували за пiдiйманням воза. За скиртами лаявся Гудзик. - Ей, чорнява!.. Чорнява на три пальцi пiд носом, бодай ти виросла! - чу║ться вмить iз барабана, i пiд машину загляда запорошене, з пукатими синiми окулярами на носi лице барабанщика Андрона. I крiм сих окулярiв, чорних якихсь купок на мiсцi вусiв i носа, нiчого за порохом не видно. Губи зложенi зовсiм серйозно, тiльки куточки здригаються посмiшкою. Дуже висока, зовсiм бiлява дiвчина, до яко┐ гука вiн, навiть не поворухнеться, задивившись на воза. - Ей ти! Чорнява!.. Бiла хустина!.. Тю! Федоська! Федоська здрига║ться й почина║ шукати очима. - Сюди! Сюди лупни! Федоська пiднiма голову й, забачивши Андрона, усмiха║ться. - Iди сюди... - кива║ той головою. Дiвчата круг його весело посмiхаються i наперед почувають задоволення. - Чого? - Та йди, дурна!.. Iди, я тебе сподобав... Iди, мо║ серце... Дiвчата смiються, а з ними й Федоська. - Та йди, не бiйсь: я м'який... як вiск на морозi. Ну?.. Води принесеш... - дода║ вiн, пiднiмаючи вiдро. Дiвка неймовiрно дивиться на дiвчат, на вiдро й руша║. Через хвилину голова ┐┐ з'явля║ться на барабанi. - Ти вирости хочеш? - вмить серйозно поверта║ться до не┐ Андрон i пильно дивиться в лице. Дiвчата, що дивились на його, й собi поробили серйознi обличчя, вмить пирскають зо смiху й чекають одповiдi вiд сторопiло┐ Федоськи. - Ну, видно, що хоче, - не посмiхаючись навiть, провадить далi Андрон i бере Федоську за кiнець хустки. - Так, коли на се вже йде дiло, - говорить вiн, - то ти зроби от що... Та стiй, дурна! Чого ж тут соромиться? Хочеш вирости, то рости, бог з тобою... Що ж тут? Так, значить, зробиш так... - А, та ну вас! Смiються!.. Пустiть... - вирива║ться Федоська i хоче злазити вниз. - Стiй, стiй! Пiдожди... Я маю справдi сказати тобi дещо, Чекай-но! Карпо говорив там у вас, щоб завтра не йти на роботу?.. - Говорив... I про модиску... - Усiм? - А я знаю? Чула, як казав... - Дак от що: пiди зараз, найди Карпа i скажи йому так: коли буде вже все гаразд, хай прийде на барабан. Треба, щоб починалось у нас... Розумi║ш? - нахилився вiн до Федоськи i несподiвано зробив ┐й по губах "тпруньки". Федоська аж одкинулась назад i плюнула, коли тим часом дiвчата весело реготались. - Скажеш же? - Та скажу... А як модиска прийде? - Тодi все буде... Ну, рушай... Висока рости! - Ет! - соромливо махнула Федоська рукою й зникла. Але не встигла ще зовсiм сховатись ┐┐ хустка, як зараз же зачувся голос Гудзика: - Чого... треба... лазила?.. - О, Гудзя вже! - ненависно муркнула одна з дiвчат i стала готуватись, щоб приймати снопи вiд парубка, що вилазив уже на поставлений вiз. - А ти, Андроне, замiсть того щоб згребти та подати в барабан смiття, регiт iз ними заводиш? - почувся через пiвхвилини незадоволений, але здержаний голос Гудзика, i на барабанi з'явилася його голова. - Так робити не можна! - А якого ж бiса не дають снопiв? - похмуро кинув Андрон, дивлячись кудись убiк. - Пальцi ж сво┐ не посуну. Я теж не каторжний... Хоч би ще знав, що грошi матиму й за таку роботу, а то робиш за панське "спасибi"... Гудзик нiби недочув i злiз з барабана, нiчого не одпо-вiдаючи. Вiн зна, що з барабанщиком поводитись, як iз простим робiтником, не можна. "В барабан давати - не в соломi спати", - кожний скаже, й кожний барабанщика поважа║. - Та й iз смiттям для тебе возитись не буду, - дода║ Андрон, дивлячись Гудзиковi вслiд. - Хiба сей снiп укинуть? Ух! - вмить поверта║ться вiн i робить руками, нiби згорта║ снiп, i хапа║ тим часом одну з дiвчат за ноги. Та злякано одскаку║ i, регочучись зо всiма, пiдхоплю║ снопи, що, як грушi, сипляться вiд сердитого парубка. Машина реве, дзижчить i вкрива║ться згори донизу туманом пороху й полови. I всi за нею, хоч i мляво, нiби оживають. Дiвчата, перегукуючись й iнодi лаючись, тягають лантухи з зерном з-пiд машини до великого вороху. Хлопчики, з стурбованими й поважними личками, не встигають тягати купа за купою жовто┐ побито┐ соломи. Соломотряси, половотряси зi стуком, з гряком безперестану викидають солому й полову i сiрим шаром пороху вкривають лиця робiтникiв, що, як комашня, обсiли навкруги машину. Навiть Андрон затих. Мiцно насунувши на лоб картуза, розставивши лiктi, вiн iз запалом якимсь хапа║ снiп за снопом i, майстерно розiславши його, суне в залiзну пащу машини. Раз за разом чу║ться дзижчання й ревiння машини-звiрюки, яку все бiльше розпалю║ Данило. До сього прилуча║ться жалiсна пiсня жидкiв-млинщикiв бiля вороху зерна i стукотiння вiялок та решет. На рядах лантухiв, що в три поверхи наложенi бiля них, сидять замурзанi жиденята з лушпайками iз динi в руках i традицiйними хвостиками ззаду. Один тiльки Карпо не бере участi в сьому концертi. Не вважаючи на Гудзика, вiн походжа║ собi мiж робiтниками, зупиня║ться, балака║ i пробира║ться далi. Пiсля його появи розмови стають живiшi, а робота млявiша. - Плачеш? - протискуючись помiж граблями, що ними дiвчата одгородили полову, нiби байдуже кида║ вiн до дiвчини в чорнiй хустцi й зупиня║ться. Та швидко пiдводиться й дивиться на його. - Еге! Драстуй, Химо! - iронiчно уклоня║ться вiн. - Нiби не розумi║... Через мiсяць Гудзине весiлля ж... - Ну, то що? Карпо трохи одходить набiк вiд купи полови, яку суне якась жiноча постать, i нацiля║ться говорити. - Ну то що, що жениться? - Байдуже? - Пхи! - хита з погордою головою Хима i знов нахиля║ться, але, зараз же пiдвiвшися, дода║: - Не бачила твого Гудзя!.. От то! Пхи! Вiн менi потрiбний!.. Але Карпо по очах, по занадто байдужому голосi бачить, що ┐й не зовсiм уже так i байдуже, як би бажалось вдати. I заздрiсть ущипливе пронизу║ груди i кривить товстi його губи злою посмiшкою. Вiн скида синi окуляри й почина для чогось м'яти ┐х у руках. Маленькi сiрi очi його чудно бiлiють сво┐ми чистими вiками серед запорошених щок i пильно розглядають шнурок iз окулярiв. - Тобто тобi аж нiщо-нiчогiсiнько? - якомога байдуже й навiть насмiшкувато знов кида║ вiн. Хима не одповiда║ i старанно вигорта з-пiд машини полову. - I вчора, може, скажеш, того до мене не вийшла, що знов батько не пустив? - Авжеж... - Хм... А кого ж то вчора Сидiр бачив бiля економово┐ кухнi? _ I-i-i! - сплеснувши руками, пiдвелась зразу Хима i так подивилась розкритими очима на Карпа, що кожний, глянувши на не┐, зразу сказав би, що ┐┐ i здивувала, й образила така брехня. Але Карпо по цьому саме й побачив, що вона тiльки вжива║ дуже знайомого йому засобу брехнi. - Тобто так не було? - От нехай мене господь поб'║, коли я вчора бачила ту кухню й того економа, хай вiн сказиться! Вiн менi потрiбний, як сиротi трясця... Ото причепився! Не бачила якогось економа... Яке щастя, пхи! - А де ж у тебе взялася з китицями хустка? - О!.. Хустка... Тiтка при┐жджали й купили... - А Гудзя казав, що купив, i ще сам показував Сидоровi... - О!.. Сидоровi?.. Так... - змiшалась Хима й скорiше нагнулась до полови. - Ага, пiймалась!.. - Пхи! Пiймалась... Нiяко┐ я хустки вiд його не брала. Ти раз у раз чiпля║шся... Як батько не пускали, то чим я винна?.. Потрiбний вiн менi... Мале, погане... З-за воза з снопами з'явився Гудзик, i Хима хутко нахилилась, старанно засуваючи граблi пiд машину. - Ага!.. Гудзя йдуть... Ось вони тобi зараз скажуть солодке слово... Стерво! I, похмуривши лице, Карпо одiйшов до соломотряса. - Знов iз Карпом? - пропустивши з суворим поглядом повз себе Карпа й зупиняючись бiля Хими, промовив Гудзик. - О! "З Карпом!" Вiн менi потрiбний!.. То вiн граблi менi набив, бо усе чогось спадають... "З Карпом!" I ображена Хима енергiйно засунула граблi пiд машину. - Що ж вiн тобi тут говорив таке, що ти так руками плескала? - "Що говорив"... Говорив, що... А ви нащо усiм розказу║те, що подарували менi хустку... Усi парубки вже знають... Гарно як! - Хто розказував? - здивувався Гудзик. - Хм... ще й нiби не знають! - Та йди к чорту! Що я, дурний розказувать? - Ну да... А Карпо казав, що ви казали Сидору... - Бреше! То вiн випитать у тебе хотiв... А ти й перелякалась свого коханого та й плетеш чортзна-що... - Еге, "коханого"! Так... потрiбний вiн менi... Пхи!.. - Брешеш! - О! "Брешеш!"... - Авжеж, брешеш, бо Мошко сам тебе бачив з ним за старим млином... - I-i-i! - сплеснула руками Хима i широко розплющеними очима подивилась на Гудзика. Але той подивився ┐й у вiчi, плюнув i одiйшов. Хима з погордою подивилась йому вслiд, хитнула головою i знов нахилилась пiд машину. "Нi, сей Карпо щось-таки затiва║, - думав Гудзик, iдучи повагом до свого доглядного пункту, - тут щось... Хм... Нехай, нехай... Он навiть i сей щось коверзу║... Ач... проклятi мурляки!" - Чого ж рота роззявив? Поганяй! - накинувсь вiн на хлопчика в картузi по самi вуха, що стирчали, як у мишi, i бiлих штанцях на однiй шлейцi. - Та волок одчепи, мацапуро!.. Повилазило? Хлопчик перелякано сьорбнув носом, спинив конячинку, яку вiв за недоуздок, i став возитись бiля каната. - У-у, кукли! - муркнув з невимовною злiстю Гудзик i, одiйшовши трохи, став дивитися на шлях. Бiля самого села по дорозi ворушилось щось чорне. Через хвилину воно було вже бiльше, через двi - ще бiльше, видко, що наближалося дуже хутко. "Нiби верхи, нiби пiшки... - дивувався Гудзик, приставивши руку до козирка з ремiнцем. - Бiжить швидко... А-а-а. Пан Ян на велосипедi!" I Гудзик з досадою згадав, що вiн на сьогоднi обiцяв пану Яну послать до двору гарненьку дiвчину вiд машини. Не послать не можна, тим паче тепер, коли вiн гада║ вiдходить i поживиться на шлюб у старого Скшембжховського; послать же нема кого, бо тепер, мабуть, нi одна не пiде. I дивлячись, як чорне все побiльшувалось, вiн хутко став перебирати в думцi всiх дiвчат, що були бiля машини. "Ага!.. Хима!.. Послуха║м, що тепер Карпо заспiва║... Хм..." I навiть дуже задоволений, вiн став нетерпляче чекати Скшембжховського. Через якийсь час вже можна було розiбрати гарненьке бiленьке личко пана Яна з блакитними, невинними, великими очима й свiжими, пухкими, рум'яними губками, над якими ледве примiтно чорнiли маленькi вуса; можна було навiть побачить на сьому дитячому лицi якусь тупiсть, сухiсть i надзвичайну чваньковитiсть. Зiстрибнувши з велосипеда, вiн обережно зiпер його на лантухи з зерном i недбало тицьнув Гудзиковi руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з сього. - Prosze раnа, сьогоднi зовсiм мало гарненьких. Але я пану покажу, prosze pana... - пiдморгнув вiн напiв по-приятельськи, напiв по-рабськи, але з тою мiною, що бува║ у кiмнатних льока┐в, - Дiвчинка... пан сам забачить. Але пан тiльки холодно дивився сво┐ми ясними, дитячими очима i, прямуючи до машини, силкувався пронизати оком туман полови й навiть хустки, якими дiвчата й молодицi захищали сво┐ лиця вiд пороху й сонця. Бiля машини замовкло. Парубки ще бiльше нахмурились i люто махали граблями й вилками, мов уявляючи на них що iнше замiсть полови та соломи. Навiть дiвчата не прояснiли, що бувало раз у раз, як з'являвся панич. Тiльки деякi, не втерпiвши, бiгали нiби за дiлом до Гудзика i кидали в Янека гострим, метким, як блискавка, поглядом. З барабана чувся веселий смiх i голос Андрона. Карпо стежив за Химою, i злiсть все бiльше розпливалась йому по грудях. "Ач! ач!" - думав вiн, дивлячись, як вона то зазирала пiд машину, то забiгала на другий бiк i весь час мала такий вигляд, нiби бiгала за дiлом i не знала навiть, що прийшов панич Янек. Слiдкував вiн i за Гудзиком, слiдкував i за його злорадною, злою усмiшкою, з якою вiн, нiби жартуючи, хльоскав дiвчат нага║м i показував Скшембжховському; слiдкував за його поглядами, якi кидав той на всiх, нiби бажаючи сказати: "От же вам! от же вам!" Але до смаку Янека не знаходилось. Та занадто тонка була, та висока, та великi зуби мала. Янек, нiчого не говорячи, тiльки одвертався й рушав далi. Всi мовчки дивились просто перед себе, i коли-не-коли перекидався дехто словом. - Ану, ти!.. Повернись! - хльоснув Гудзик нага║м товсту дiвчину в бiлiй сорочцi з червоними, товстими литками, що аж вилискувались з-пiд коротко┐ спiдницi. - Ти з Цурупалок? Дiвка повернулась i, соромлячись, засмiялась. - Ну? - Ба нi... - А звiдки ж? - Хи-хи-хи! Янек рушив. - Се погана, prosze pana... - йдучи позаду, з нiяковiстю промовив Гудзик. - Ось... Горпино, Горпино! Висока чорнява дiвчина поважно повернулась i зиркнула в ┐х бiк. - Iди сюди!.. - Чого ще треба? - Та йди... Треба... Дiвка знехотя сперла граблi на машину й, не поспiшаючи, стала наближатись до них. Гарнi ┐┐ очi дивились спокiйно й холодно. - Ти там... е... е... Ти одгорта║ш полову? - Атож... - Ну, так... той... А чи не багато там дiвчат? Може... е... е... зайва котра?.. - А я знаю? - Ну да... але... Ти от що .. Передаси комусь граблi й пiдеш до двору... Там панич передадуть тобою квiтки... Бо менi сьогодня на залiзничний дворець треба... Дiвчина подивилась на його з погордою i з насмiшкою i мовчки пiшла назад. - Coz to? - здивовано пiдняв брови пан Ян i подивився незрозумiле на Гудзика. - Не хоче, хлопка! - злiсно кинув Гудзик i рушив далi. Панич Янек ще раз озирнувся на високу поважну постать Горпини й пiшов за Гудзиком. Перейшли на другий бiк машини. Гудзик ще одвертiше став показувать Янековi всi вдачi дiвчат, ще злораднiше повертав ┐х на всi боки перед ним i навмисне хльоскав нага║м, як коров на базарi. - Прошу пана, можна менi граблi набити, бо чисто злазять, - пiдбiгла вмить до них Хима й кинула гострим, палким поглядом на Янека. Гарненьке ┐┐ личко було витерте вiд пороху i приваблювало здоровим i свiжим рум'янцем. - Граблi? - спитав Гудзик i подивився на Янека, що зараз же впився в Химу очима, озираючи ┐┐ з нiг до голови. - А ся пiде? - спитав вiн по-лядськи у Гудзика. - Пiде, пiде, prosze рапа... З тобою там хто одгорта║? - Федоська, Килина Галасенкова... - Ну, то от що: кидай граблi, хай там хтось за тебе одгорта║, пiдеш у двiр... - Зараз? - Авжеж! - Чого? - Там панич дадуть тобi квiтки... Хима зам'ялась. - Ну? - Не хочу... - Що? Що ж, тебе прохати, чи що? Не базiкай же, забирайсь!.. Нiчого... - Я до двору не пiду! - твердо промовила Хима й повернулася йти. - Як не пiдеш? - скрикнув Гудзик. - Значить... - Хiба я такий страшний, - перебив його Ян, холодно усмiхаючись до Хими. - Я не кусаюсь... Хима кинула на його поглядом, трохи подержала його в невинних та ясних очах панича й повернулсь до Гудзика: - Ну да, щоб вигадали що-небудь... - Дурна! Нiхто нiчого не вигада║... - Еге, не вигада║... Ось i тепер усi дивляться сюди... - Та хай дивляться, може, повилазить... А панич дадуть тобi заразом i виплату за той тиждень... Тобi ж грошей треба? - Атож... - Ну, от... Prosze рапа, ┐й за тиждень руб вiсiмдесят. Янек хитнув головою, глянув iще раз на Химу й рушив до велосипеда. - Вона пiде, prosze pana, тiльки так... гедзка║ться... пiде... Янек пхнув йому руку, стрибнув на велосипеда i, торкнувшись злегка до кругленького картузика, хутко задрiботiв ступирями. Гудзик ще трохи постояв, подивився на дорогу, чи не видко часом "модиски", i тихо пiшов назад. - Ху! От нема чогось модиски! - крикнув Карпо, кидаючи вила й дивлячись на Гудзика, що проходив бiля його. - Пошила б менi пальчатки... А я б ┐й зуби вставив iз оцих вилок... Однак, рiжки випадають!.. - У модиски кiнськi зуби, На модисцi гарнi шуби, Гей, модиска моя, розлюбезная моя! - на весь голос узяв вiн i цiлий гурт зараз же пiдхопив твiр Карпа, що спiвавсь на голос "Баринi". Гудзик, нiби не чуючи нiчого, але укусивши трохи губи, пройшов трохи й зараз же гукнув: - Химо! Кидай граблi, iди до двору! - Я не пiду-у-у! - почувся голос Хими, i з-за машини виступила ┐┐ постать з граблями. - А я кому кажу йти!? Зараз же менi ступай... Вiзьмеш квiти i квитанцiю на дворець... Чу║ш? - Ну да-а-а! - плаксиво крикнула Хима. - Я не хо-о-чу, нехай хтось другий пiде... - Гаврило! А ти зна║ш, скiльки ряботиння у модиски? - гукнув Карпо до високого тонкого парубка, що стояв недалеко вiд Гудзика бiля воза з снопами. - Так не зна║ш? Мiлiйон, та ще й двадцять, та пiд носом вiсiмнадцять. А приданого зна║ш скiльки? П'ятсот! - Карпо!! - ледве здержуючись, скрикнув Гудзик. - Як хочеш робити, так роби, а не хочеш, так забирайся к чортовiй матерi! - Хе? - насмiшкувато скривив губи Карпо. - Скажiть, якi вони сердитi... Не люблять... Вiн пiдняв вила i, схопивши ними навильник соломи, далеко шпурнув ┐┐ вiд себе. - Химко! - вмить заревiв Гудзик. - Довго ти там будеш копатись, закопало б тебе в сиру землю, кукло американська! Що, я жартую з тобою, чи якого чорта! Ступай менi зараз! - Ну да-а, як дале-е-ко... - знов плаксиво скривила губи Хима. - Ет! - рiшуче пiдбiг до не┐ Гудзик i, схопивши граблi, одкинув ┐х до лантухiв iз пшеницею. - Забирайсь! Хима хмикнула ще раз, накинула краще хустку й тихо пiшла вiд машини. Дехто гукнув ┐й вслiд погану лайку, дехто мовчки вткнувся в роботу, а Карпо тiльки зцiпив зуби i навiть не подивився на не┐. Замовкло коло машини, як замовка║, бува, серед бурi й негоди. Робили тихо, не спiваючи, без смiху й жартiв, немов чекаючи чого. Навiть Гудзик не ходив за паровик, а понуро й суворо сидiв на лантухах, спiдлоба позираючи iнодi по робiтниках. Чути було тiльки ревiння й гудiння машини, вигуки хлопчикiв-погоничiв та тарахкотiння млинкiв. Пройшов iще деякий час. З-за паровика, трохи задихавшись, з'явилася рум'яна, здорова Хима. Пошукавши очима й забачивши економа, вона з дiловитим, поважним виглядом пiдiйшла до його. - Казали панич, щоб ви ввечерi зайшли до ┐х, щось мають казать вам, - вимовила вона, подаючи якийсь пакуночок, загорнутий в папiр. - Не казав, про що? - не дивлячись на не┐, спитав Гудзик, беручи пакунок i ховаючи його в кишеню. - Нi, казали тiльки, щоб зайшли. - Добре. Хима повернулась i так само дiловито почала шукати сво┐х грабель. - Ось! - хитнула головою Федоська на землю бiля себе, де лежали Химчинi граблi. Хима пiдняла й зайняла сво║ мiсце, маючи все-таки такий вигляд, нiби нiчого не трапилось i все йде, як слiд йому йти. Дiвчата мовчали. Карпо зразу ж побачив по ┐┐ лицi, по знайомому йому дуже виразi в очах i в куточках губ, навiть по тому, як вона ступала, що недурно Янек при┐здив... Вiн мiцнiше стулив губи, нахмурився i ще з бiльшим запалом замахав вилами. Солома далеко летiла через голови товаришiв, якi iнодi поглядали на його, теж похмурi й суворi. - Кидайте за мене! - вмить зупинився вiн i, кинувши вила, пiшов повз машину до дiжки з водою. Напившись, вiн утерся, пiдняв окуляри на лоба й тихо посунув побiля дiвчат, iнодi зупиняючись коло декого з них. Гудзик пильно слiдкував за ним, не встаючи з лантухiв i похльоскуючи нага║м себе по чоботi. Всi скоса поглядали на них крiзь порох i полову. Машина ревла. - Федосько! - гукнув Карпо, зупиняючись мiж Федоською й Химою, i скоса подивився на Химу. Федоська пiдвелась i озирнулась на його. - Тобi Гудзя не дарував хусток? - Нi... А що? - А от нашiй Химi не накупишся нiяк... Хима, зачувши сво║ iм'я, озирнулась до них, але, не розiбравши за галасом, незрозумiле подивилась на Карпа й Федоську. Карпо, нiби ухиляючись вiд воза, що саме пiд'┐жджав до машини, пiдiйшов зовсiм близько до не┐. - Бiдна Хима вже й не зна║, куди ┐х ховати. То ма║ хустку за Гудзю, то за панича Янека, то за панича Станика... Клопiт! Федоська засмiялась i посунула полову до волока. - Бреши-и-и! - з погордою кинула Хима, засовуючи граблi пiд машину. - А що дав панич Янек, чи сережки, чи хустку? - I сережки, й хустку! Ну, то що? Боюсь тебе, чи що? - повернулась вона раптом до його i прямо подивилася в очi. - Пхи! Злякалася!.. Карпо трохи змiшався, не чекавши сього, але злiсть зараз же ще дужче закипiла i здавила йому груди. - Авжеж! Поганому виду не бува║ стиду! - Овва! Ти хороший!.. Зна║мо! - Що ж ти зна║ш? - Нiчого... Зна║мо... - Що ж ти зна║ш?.. У-у-у, паршива! - злiсно штовхнув вiн ┐┐ ногою й повернувся йти. - Ну, ти! Халамидро!.. Чого б'║шся? - скрикнула Хима. - Бо зараз скажу пановi, як ти пiдмовля║ш... Карпо мовчки повернувся i, не давши навiть скiнчить, знов iще дужче пацнув ┐┐ ногою. - Па-а-а-не! - жалiбно закричала Хима, одсовуючись вiд його, - Халамидро! - Ой Химко, гляди! - ледве здержуючись, проскрипiв зубами Карпо, ненависно дивлячись на не┐. - Бо i тво║му пановi буде, i тобi перепаде... - А чого б'║шся?.. Я тебе зачiпала? - Ти чого чiпля║шся до дiвки? - вмить почувся за ним голос Гудзика. - Iди на мiсце! - Я не подивлюся нi на твого батька, нi на паршивого Гудзика, а так дам, що знатимеш! - не вважаючи на Гудзика i не повертаючись, промовив Карпо. - Я тобi покажу, який я халамидро, ляцька помийнице. - Карпе, ступай до соломотряса! - I мiж Химою й Карпом з'явилась постать Гудзика. Всi покинули роботу i, то посхилявшись, то виступивши з-за машини, пильно дивились до ┐х. Тiльки машина ревла й торохкотiла порожнiм барабаном. Карпо мовчки подивився на Гудзика й, повертаючись iти, кинув до Хими: - Я тобi покажу, паскудо, пiдожди! - Сам ти паскуда... Халамидро! Карпо вмить скажено сiпнувся й кинувся до Хими. - Па-а-не! - заверещала та перелякано i, як опечена, зiрвалася з мiсця. - Карпе! - погрозливо крикнув Гудзик, перепиняючи йому дорогу. - Не смiй ┐┐ б"iти! - А тобi яке дiло? - раптом спиняючись, люто повернувся до його Карпо. - Ти якого бiса лiзеш? Тобi яке дiло? Га? - Я тут хазя┐н! - Плювать я на тебе хотiв! - Я тебе плюну! - Ти? - змiрив його з погордою з нiг до голови Карпо i зареготався. - Ану, попробуй! - Попробу║ш! - Ану ж, ну, попробуй! - насуваючись на його, пiдставляв йому бiк Карпо. - Ну, бий же, бий!.. - Забирайся до чорта, мурло! Чого лiзеш?.. - Та чого ти дивишся на його, Карпе? - почулось десь iз купи робiтникiв, що почали збiгатись звiдусюди. - Бий його, миро┐да проклятого!.. Грошi хай да║... Бий його!.. Гудзик зблiд i, як, бува║, маленький завзятий цуцик, що попав на чужу вулицю, мiж чужих псiв, озирнувся на всi боки. I побачив - в той саме час, манiрно пiдтримуючи подiл ситцево┐ бiло┐ сукнi, жахливо, мов по багнюцi, ступаючи по розкиданiй половi, з-за паровика наближалась "модиска". - Гу-у-у! Гу-у-у! Го-о-о! Тю-у-у! Тю-ю! Мо-ди-и-с-с-ка, мо-ди-и-с-с-ка! - вмить заревли, зашипiли, засичали в валцi. - Тю-у-у! Тю! Учга-а! тю! Модиска здивовано-перелякано зупинилась i незрозумiле стала дивитись в ┐х бiк. З-за скирт, вiд возiв, од волокiв, зачувши крик i галас, збiгались дiвчата, хлопцi й поважнi навiть дядьки. - Ну, чого ж ти не б'║ш? Ну, ти! Бий же, бий! Он i модиска твоя прийшла... Та бий же! - ще ближче насунувся Карпо. Гудзик, блiдий весь, тiльки одсувався потроху i, зцiпивши зуби, важко сопiв носом. - Та вдар же хоч раз... Он же й гарапник ма║ш! - хитнув головою Карпо i, раптом зiгнувшись, схопився за нагай. Гудзик перелякано сiпнувся назад i, шарпнувши рукою, вперiщив Карпа нага║м. - А-а, так он як! - заревiв несамовито Карпо i всiм тiлом кинувся на Гудзика. Той побачив тiльки, як бiла ситцева сукня вмить повернулась назад i замиготiла за паровиком, почув, що його зiм'яла якась сила, i не вспiв оглянутись, як опинився на землi. Потiм щось дуже гостро вдарило по зубах, по носi, в ротi зробилось солоно-солоно, потiм почувся якийсь крик, його чогось возили по землi й, нарештi, вiн опинився на ногах. По лицi й по грудях текла кров, i в ухах гукало так, нiби туди уставлено паровика. Карпо, червоний, з розбитими окулярами на грудях, стояв серед купи робiтникiв i палко говорив щось, повертаючись до всiх. Дехто теж кричав щось, дехто похмуро слухав, а дехто i смiявся. Машина вже не гудiла, стояла, так що чуть було все. - Та плювать я на його хотiв! - кричав Карпо. - Хай грошi вiддасть за роботу! Що? Та я й на судi це саме скажу... Проценти з нас дере за нашi ж грошi, а ми мовчи?.. Ого!.. У його нема грошей? Ну-ну! Та зараз обшукайте його та й знайдете... Грошi давай!! - вмить скажено сiпнувся вiн до Гудзика, що обтирався мокрою хусткою, яку намочив йому машинiст. Карпа здержали. - Я тобi покажу грошi, пiдожди! - промовив понуро Гудзик, держачи хустку коло носа. - Ти у мене ще побачиш, як людей убивати... Вiн устав i пiшов до дiжки з водою. Постоявши трохи бiля не┐, вiн мовчки вмивсь i тихо вернувся до купи. Нiс йому розпух, почервонiв i блищав, як намазаний салом, пiд лiвим оком свiтив синяк. - Пускайте машину! - повернувся вiн до машинiста, що балакав iз Андроном. - А ви йдiть по мiсцях!.. - кинув вiн до робiтникiв, не дивлячись на них. Але нiхто й не рухнувся, тiльки Карпо знов шарпнувся до його i щось закричав, але його знов спинили. Гудзик подивився спiдлоба на всiх i знов, одвертаючись, тихiше промовив: - Iдiть же до роботи... нема чого... - Зробiть виплату! - гукнув хтось iз валки. - Яку виплату? - нiби не розумiючи, подивився Гудзик у той бiк, де зачувся голос. - Не зна║те? - тихо й серйозно обiзвався Андрон, що пiдiйшов ближче. - Не знаю. - Ну, то можна вам сказати. Давайте нам зараз тi грошi, що ми заробили у вас. О!.. Давайте зараз... Ось так виймайте з кишенi та й давайте... Гудзик мовчки подивився на його злим i похмурим поглядом. - Чого дивитесь так, наче поцiлувати мене хочете? Хочете, щоб пiшла машина, - робiть виплату... Хочете, щоб стояла... то не давайте... - Та нема в мене зараз грошей... - А ви пошукайте... - Та бреше вiн! У кишенi... - закричав Карпо, але Андрон озирнувся до його, зробив рукою, щоб мовчав, i знов повернувся до Гудзика. - Нема║, кажете? - Нема... в суботу... - Ну, то прощавайте... Гайда додому!.. Пошукайте краще! Гудзик тiльки стиснув плечима й пильно подивився на похмурi, рiшучi лиця робiтникiв, що почали вже рухатись i вiдходити. - Почекайте! - бовкнув вiн. Андрон зараз же зупинився. - Я дам тепер половину, а в суботу... - Слухайте, пане економе, - перебив його сердито Андрон, - коли хочете говорити, то говорiть дiло, а не крутiть! Не думайте, що ми такi вже дурнi, як ви собi справдi гада║те. Що морочить голову? Нема у вас грошей? А давайте на що, що зараз знайду у вас у два рази стiльки, скiльки нам треба? Що ж ви дума║те, що ми не зна║мо, якi ви грошi да║те нам на проценти? Нашi ж, нашi! Тi самi грошi, що ми заробля║мо у вас. Годi!.. Тепер iнший час наста║! Дума║те, що й довiку мужик дурний буде? Чекайте трохи!.. Iроди! Мироiди! Ще дурить голову! Невеличкi запорошенi очi Андрона гнiвно засвiтилися, i голос мов подужчав i задзвенiв. - Ей, Андроне, гляди! За такi слова зн