Володимир Вiнниченко. Сонячна машина ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Присвячую мо┐й сонячнiй Укра┐нi В.В ЧАСТИНА ПЕРША Авто м'яко, як уткнувшись у туго напнуту сiтку, зупиня║ться. При воротах у суворiй готовностi застигла палацова варта - будь ласка, ворота вiдчиненi. Але князь Альбрехт сидить непорушне, похиливши голову й нечутно посвистуючи безкровними губами. Так, пiсля трьох днiв рiзних заходiв - смiшних i образливих, потрiбних i цiлком зайвих - нащадок могутнiх, всевладних монархiв Нiмеччини добувся-таки до ворiт палацу "короля гумових препаратiв". Тепер його ще мають обшукати з голови до нiг i тодi вже безборонне й милостиво пропустять на свiтлi очi бiржово┐ величностi. А результат?.. Висхла, старомодна, напружено-велична постать, трудно спираючись на палицю з срiбним гострим наконечником, помалу пiдводиться i сходить iз авто. Вузькi, старечо-синi уста не перестають безжурно, легковажно посвистувати. I коли агенти охорони його гумово┐ величностi ведуть нащадка нiмецьких iмператорiв у масивнi, монументальнi ворота палацу, i коли вони його делiкатно, коректно, але пильно й дiловито обшукують, i коли вiн iде вгору парадною але║ю до будинку палацу, уста не перестають забуто, напружено боляче посвистувати. Так-от вiн, палац Мертенса! От вiн, новiтнiй. Версаль фiнансового самодержця. Вiн сто┐ть на горi; на горi, створенiй серед рiвнини мiццю й волею володаря Нiмеччини, конкурента бога на землi. З кожним кроком на гору, до трону, все ширше розгорта║ться панорама Берлiна. Лежить старий, покiрний бiля нiг велетенсько┐ потвори, звано┐ палацом, i з глухим гуркотом кадить йому тимiями сво┐х фабричних димарiв. Князь Альбрехт часом зупиня║ться, щоб одпочити, i пiдводить голову догори, до колосально┐ будiвлi. I тодi на устах його видушу║ться тонка посмiшка людини, що знаходить заслужену сатисфакцiю у сво┐й вищостi. Стиль омне┐зму! Розумi║ться, омне┐зму, все┐зму, всього, що тiльки можна зiбрати, купити; щирий витвiр бiржово┐, нажерто┐ честолюбностi й претензiйно┐ нездарностi. О вiки, ви проминули недурно, тут зiбрано - не бiйтеся! - все, що творив ваш генiй: i шпиляста, напружена в небо, в потойбiчнiсть, у тайну готика; i округлий, заспоко║ний у святiй урочистостi вiзантизм; i брутальний, але змодернiзований амсриканiзм; величезне депо стилiв i епох, накопичена страшна кучугура дорогоцiнних речей, понакрадуваних, понаграбовуваних i зганьблених негiдними руками. Понурi, стiжкуватi башти - i розлоii, смiхотливi тераси. Аскетичнi шпилi - i череватi банi. Над дорiйським порталом парадного входу з строгими, чистими колонами - у виступах, прищах i гримасах неомнiйська башта на дiвочих, незайманих, святих ногах - тiло череватого, погризеного нечистими хоробами роэпускиого бiржового махера. Пишайся, Нiмеччино, ти досягла найвищо┐ слави! Столiття тво║┐ боротьби, грiм тво║┐ славетно┐ збро┐, десятилiття тяжких поразок, iспитiв, ощадностi, збирання сил, твоя вперта невтомнiсть, шляхетна сувора брутальнiсть, твоя кров, пiт, наука, праця - все кiнець кiнцем утворило Мертенса! А нащадок тво┐х королiв, пiдпираючись паличкою, смиренно i слухняно йде пишними мармуровими сходами палацу на поклiн, на сором, на ганьбу до твого витвореного владики. I слуги владики, обшукавши нащадка тво┐х королiв (чи не ма║ вiн, iдучи на сором свiй, намiру вбити твого володаря), тепер проводжають смиренного прохача з закушеними посмiшками погано видресованих холопських пик. А от i знамените переддвер'я до святого святих - приймальна зала пана президента Об'║днаного Банку. Тут iз мурашками поштивостi у спинi дожидаються авдi║нцi┐ мiнiстри "республiки", тут не один уже монарх за показною величнiстю й награною вибачливiстю ховав тремтiння тривоги. Храми, будованi колись на честь бога, могли б умiститись у цiй залi разом iз сво┐ми дзвiницями, банями, хрестами. Так, так, бiржа не любить шкодувати грошей на iмпозантну й доходову рекламу. Всякий, що входиш сюди, падай ниць! Зщулься, зберись у крихiтну грудочку, мiзерну, безпорадну перед цi║ю величчю, перед височiнню гранiтних стiн, об'║днаних кольоровим склом банi, пообкладуваних мармуром, пообвiшуваних скарбами мистецтва, позбираних iз усiх вiкiв людськостi, обляпаних золотом, оздоблених безутримною, кричущою, рекламною творчiстю. Вiдчуй i проймися свiдомiстю сво║┐ нiкчемностi. Ступай навшпиньках по дзеркальному мармурi пiдлоги, швиденько, боком просунься помiж колонами, в яких одбива║ться тво║ напружене, пригнiчене обличчя, пiрни тихенько в оксамит i шовк глибокого фотеля й сиди нишком, загублений, малесенький. З гримасою гидливо┐ погорди на синюватих, расових i хорих устах, залiзно постукуючи палицею, з гострими лопатками й тонкими синювато-бiлими пальцями, помалу й байдуже серединою зали проходить князь Альбрехт на вказане йому мiсце. Попiд стiнами шелестом пробiга║ шепiт - впiзнали. Значить, сьогоднi ввечерi екрани газет зроблять цей шелест криком на всю квропу. Ну, розумi║ться, шляхетна душа гумового фабриканта не випустить тако┐ чудесно┐ нагоди, щоб потiшити свою амбiцiю, - вiн не одну годину потрима║ в сво┐й приймальнiй залi нащадка нiмецьких монархiв. Як кухлi доброго пива, вiн прийматиме наперед отих усiх банкiрiв, урядовцiв, модно поодяганих дам i смакуватиме кожну зайву хвилину чекання свого пониженого, упокореного ворога. Вiнтер, секретар Мертенса, високий, тонкий, з пiдiбганим животом i довгою фiзiономi║ю хорта, безшумно й легко то входить, то виходить iз дверей кабiнету, подiбних до царських церковних врат. I князь по лiнiях його тiла, по рухах рук i нахилу собачо┐ голови може судити про ступiнь значностi того, до кою Вiнтер пiдходить. Це надзвичайно чулий, удосконалений апарат, що зазначу║ в собi щонайменшу рiзницю в еманацi┐ iстот у фотелях. Вiн, як червак, зда║ться, ма║ здатнiсть то робитись iще довшим i тоншим од поштивостi, то зщулюватись, утягати самого себе в себе, ставати товстiшим i меншим од погорди. От вiн виходить iз царських врат, з побожнiстю причинивши ┐х за собою. Нюхнув управо, нюхнув улiво, перегнув хортяче тiло в поштиву запинку й безшумно, на собачих лапах, пiдбiга║ до князя. Пан президент просять його свiтлiсть до кабiнету. Пан президент благають вибачити, що не могли прийняти його свiтлiсть моментально. Чудодiйна, страшна рiч - надiя. То вона, а не страх, не покiрнiсть веде засуджених на смерть на ешафот; то вона найгордiших, найодважнiших утриму║ вiд бажання кинутись на катiв i в нерiвнiй, безнадiйнiй, але почеснiй боротьбi знайти смерть. Опортунiстична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби вiдтягти останню хвилину на мiлiметр далi. I вона оживлю║ мертвякiв, ставить на ноги калiк, робить видющими незрячих, висхлих, безживних, iнертних сповню║ соками й енергi║ю. "Пан президент благають вибачити". I вже тьохнуло щось у старому, тоскно млявому тiлi, вже зашугала загусла кров, уже величезна зала стала неподiбною до бiржово┐ стайнi. I паличка вже не цока║ так iзневажливо й демонстративно по мармурових квадратах пiдлоги. Мертенс прийма║ князя стоячи, навiть трохи пiдiйшовши до дверей од столу. Поважно й серйозно, нахиливши бичачу, цегляного кольору шию, вiн коротким, поштивим жестом куцо┐ товсто┐ руки поводить на дерев'яний жовтий фотель. Нi iскорки трiумфу. Пiсля кольорово┐, врочисто┐, холоднувато┐ пiтьми приймально┐ зали очi мимоволi мружаться вiд жовтого, слiпучого свiтла кабiннету. Сонце - майове, щедре, реготливе - з розгону б'║ крiзь розчиненi широченнi вiкна в дзеркально вигладжений паркет, одбива║ться, перелiта║ в жовтi дерев'янi стiни, в дерев'яну стелю, гра║ скрiзь зайчиками вiд металу апаратiв, лоскоче червоне, м'ясисте вухо Мертенса. I нема йому нiяких перепон. нi одно┐ м'яко┐ меблi, нi порть║ри, нi завiски - дерево, книжки, метал, папiр та солома на плетених сидiннях фотелiв i стiльцiв. Оце такий кабiнет президента Об'║днаного Банку. На величезному столi, переламаному глаголом, в хаотичному порядку, в напруженiй, веселiй готовностi блискають телефони й телеграфнi апарати - з екранами, без екранiв, слуховi, свiтловi, мiдянi, слiпучо-блискучi й матово тьмянi - рурки, держальця, скло, гвинти. Все це грiзно, бо║во купчиться пiрамiдою перед фотелем пана президента Об'║днаного Банку, ║днаючи його з Берлiном, Нiмеччиною, всiм свiтом. Сiдаючи, Мертенс надушу║ гудзик одного апарата й гукав в матове скло одривчастим, одвологлим басом: - Припинити. Давати тiльки свiтло. I зараз же поверта║ться всiм важким, туго збитим тiлом до князя. Поклавши обидвi короткi цупкi руки з товстими пальцями на поруччя, вiн злегка нахиля║ велику голову, неначе збира║ться битися лобами з гостем. Зелено-сiрi, гарнi, на диво молодi та свiжi серед цього iржавого м'яса обличчя очi спокiйно, твердо й чекальне зупиняються на старому князевi. А на втиснутих, блiдих, iз зеленкуватими жилками висках нащадка нiмецьких монархiв виступа║ рiденька, спiтнiла рожевiсть Вiн спуска║ очi додолу, довго мовчить i, нарештi, тихо, рiвно говорить у пiдлогу: - Вам, мабуть, вiдома цiль мого до вас вiзиту? Мертенс спочатку ледве помiтно кива║ головою, потiм з деякою натугою розчiплю║ м'ясистi голенi губи й рипить: - Точно невiдомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись. I знову стулю║ уста. А над верхньою губою дрiбно-дрiбно, як вогкiсть на стiнi, мокрi║ пiт. Мокрi║ вiн i на бурому чолi, випнутому згори, ввiгнутому посерединi й випнутому знову на бровах, подiбному до сiдла. Розхристанi майже до живота за останньою модою (що пiшла трохи не вiд самого Мертенса) грубi й червонi груди теж мокро блищать од поту. Князь задумливо ставить палицю мiж сво┐ гострi колiна, кладе на не┐ обидвi сво┐ руки з видушеними по них фiолетовими жилами, на руки спира║ погляд i все тим самим рiвним, тихим, немов байдужим голосом почина║ викладати те, що Мертенсовi давно вже добре вiдомо. Мертенс, пiдiгнувши короткi, товстi ноги пiд фотель так, що колiна кругло, як у жiнок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною цiкавiстю розгляда║ князя. Часом вiн скоса зирка║ на екран, на якому, як на маяку, одноманiтно то з'явля║ться, то зника║ нiжно-синiй круглий знак. Князь замовка║. Руки йому спiтнiли, але вiн не витира║ ┐х, бо зна║, що вони тремтiтимуть. Мертенс злегка тарабанить пальцями по блискучому поруччю фотеля. - Так. Так. Гм. Отже, виходить, бiржова наука, князю, нелегка? Що? Га? Князь не зводить очей iз сво┐х мiцно, до болю складених на палицi рук. - Удача чи невдача може спасти на найбiльш учених, пане президенте. - Так-то воно так, та... Гм! I раптом iржаве, обвисле, з квадратовими пiтними щелепами лице засвiчу║ться добродушними, одверто веселими iскорками очей. - Що, князю, нашою збро║ю та проти нас-таки? Га? Мечi не годяться? Тут князь уже пiдводить тьмянi, вицвiлi, з блiдо-сiрими баньками очi на гумового короля. Рiденька рожевiсть уже розлилась по худих, запалих щоках. На екранi часто, настiйно почина║ стрибати цифра 7. Мертенс бере олiвець i щось закреслю║ в товстому блокнотi. Потiм надушу║ гудзик i, вертячи олiвець у пальцях, знову сiда║, як сидiв. - Нi, князю, бiльше вiдтягати виплату неможливо. Абсолютно. Закон цифр. Могутнiший за закони природи й гуманностi. Неможливо. Цебто вiн цим каже, що князь Лльбрехт i його син будуть цього тижня арештованi й посадженi в тюрму, як кузен Дiтрiх. I князь, сiро посмiхнувшись, корчачи вiд сорому пальцi нiг, трудно видушу║ з сво┐х хорих, расових уст: - Ваша влада дужча за всi закони... - Помиля║тесь, князю, помиля║тесь. Я теж тiльки цифра. Тiльки цифра. Жовтий олiвець виприску║ з пальцiв i з дзвiнким дренькотом котиться пiд ноги князевi. Князь машинально й швиденько перегина║ться донизу, але, помiтивши чекальну непорушнiсть Мертенса, тiльки дивиться на олiвець i знову кладе руки на палицю. На м'ясистих устах величностi миготить легкий усмiх i хова║ться. - Помиля║тесь, киязю, помиля║тесь. I Мертенс здiйма║ руки з поруччя. Вiзит скiнчено. Князь може вставати й забиратись. Але князь сидить i з сiрою застиглою посмiшкою дивиться пiд фотель Мертенса. - Ми... противники. Це так. Але коли в одного противника вистача║ малодушностi прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в другого повинно вистачити великодушностi вiдмовитись од таких способiв боротьби, як... смерть. Бо ви самi зна║те, що ваша вiдмова... смерть для мене й для мого сина. Мертенс спокiйно накрива║ очi важкуватими повiками, знову обiйма║ пальцями поруччя фотеля i, наче цитуючи напам'ять книгу, рiвно, поважно говорить: - Князю! Кiлька десяткiв рокiв тому ваша вельмишановна шляхетська монархiя штовхнула Нiмеччину в ряд згубних внутрiшнiх i зовнiшнiх вiйн. Зруйнувала. Знищила. Кинула у злиднi, в ганьбу. Сухий, тонкий нiс князя блiдне так, що зда║ться старою, вивiтреною, посiрiлою кiсткою. Але князь мовчить - десь пiдло нашiпту║ надiя: а може, задовольниться брутальнiстю й не захоче жорстокостi? - I ми пiдняли ┐┐! Ми! Вернули могутнiсть, славу, багатство! Ми! I Мертенс сильно гупа║ себе рукою не в груди, а по круглому колiнi. - Але ви, ви не призна║те. Мрi║те вернути колишн║, неповторне. Iсторiю лицем назад? Змови проти нас? Що? Га? Князь скоса зирка║ в iржаве лице. Ага, бiржова душа не витримала, розхристалась, да║ волю собi, тiшиться, губу зако-иилю║, громом гримить. - Та ще приходите до нас просити в нас нашо┐ збро┐ для боротьби з нами-таки? Хе! Великодушнiсть? - Я прошу не для боротьби, а для врятування честi й життя... мого й мого сина. Ну, я вас... благаю! I, чуючи болючий, жахний сором i знаючи, що цього не треба було казати, i знаючи, що все одно й це не поможе, старий князь робить горлом так, наче ковта║ щось трудне, i одверта║ голову вбiк. На старiй, жовто-сiрiй шкурi вилиць хоробливо горять червонi плями. Мертенс раптом погаса║. Витяга║ з-пiд фотеля ноги, сiда║ рiвнiше i, пильно та важко дивлячись у князя, з сухою байдужiстю каже: - Врятування вашо┐ честi й життя... в руках вашо┐ дочки. I, не зводячи твердого погляду з поширених непорозумiнням очей князя, попереджуючи цим усяку посмiшку, з строгою врочистiстю дода║: - Нiмеччинi потрiбна гiдна ┐┐ слави дружина менi. Князь якийсь мент ошелешено сидить, широко розплющивши та так i забувши очi, iз злегка одвислою нижньою губою, а червоними плямами пiдняття на прозоро-жовтих щоках. Потiм умить, хитнувшись увесь угору, пiдпира║ тiло палицею, роззявлю║ рота, зараз же закрива║, наче задихавшись тим, що ма║ сказати, знову розкрива║ й видиха║ вниз у злегка пiдняте догори м'ясисте, червоно-буре, лобате лице: - Нахабний хам! I, напружено-часто застукавши металiчним наконечником по вiдлозi, спираючи на палицю ослабле тiло, поверта║ться на мiсцi, злегка хита║ться i, випрямившись, дрiбн-о-швидко виходить iз кабiнету. Мертенс iз кректiнням нахиля║ться, пiднiма║ олiвець i, надушуючи гудзика крайнього апарата, з посмiшкою гирка║ про себе: - Ще й сам ┐┐ приведеш! * * * Лагiднi, терплячi очi Софi скоса й несмiло, з острахом побожностi зиркають на витончений, уже суворо, знайоме, страшно закостенiлий овал молочно матового лиця принцеси Елiзи. Три днi за постаттю принцеси не видно бiло┐, пухнасто┐ купи Нептуна з рожевим язиком i розумними, терплячо-лагiдними собачими очима. Три днi принцеса, льока┐, шофери, камеристка Софi ловлять, благають, грозяться Нептуновi, i з кожним днем овал принцеси ста║ гострiший, як тiльки згадують iм'я Нептуна. Лагiднi, сумирнi очi Софi з побожним нерозумiнням дивляться злегка вгору на суворо замкнутi уста дивно┐, нелюдсько┐ iстоти в такому людському тiлi. Батько i брат сьогоднi вибираються в далеку повiтряну дорогу, апарати вже стоять напоготовi, з Лейпцiга прийшли новi науковi прилади, що за ними принцеса так тужила, що ┐х так довго й нетерпляче вичiкува.iа, надворi в парку стоять густi завiси весняного дихання, якi треба, як воду, проривати грудьми, iдучи, вiд яких не тiльки Нептунове серце душно стиску║ться. А дивна iстота ходить по парку, грiзно, зловiсно стягнувши широкi брови на зеленi очi й поклацуючи пальцем право┐ руки по долонi лiво┐, - грiзний знак! Старий князь сьогоднi чогось так сумно, тихо сказав: - Закон природи, Елiзо, нема║ ради... Але дивна iстота тiльки глянула на батька й мовчки вiдiйшла хто з нею, для того всi закони, крiм ┐┐, зникають. Нiякi закони бога, природи, людей не мають нi сили, нi значення перед ┐┐ законом i волею. В кiнцi але┐ нарештi з'являються двi постатi; вони ведуть ведмежу купу шерстi. В не┐ роззявлена паща i язик мокро, зрдихано звиса║ на правий бiк. I льока┐, i Софi, i Нептун - усi знають, що в квiтнi, коли сонце гарячими золотими пальцями розгорта║ пелюстки квiток, безсоромно оголюючи нiжну схованiсть ┐х; коли вночi в парку сто┐ть насичений сонцем, сласний шепiт трав, дерев, коли в грудях плава║ тоскна, солодка ту┐ а, коли навiть заржавленi цвяхи вилiзають iз старих дощок паркана i зливаються в обiймах, - тодi не можна мати претензiй до Нептуна за його нехтування обов'язкiв раба. Тiльки одна принцеса Елiза цього не розумi║. Нептун важко дихас и уперто тягне могутню, жовтяво-бiлу голову назад вiн показу║, що тiльки насилi кориться и нi один крок його не ║ з його добро┐ волi. Його можна вести на мотузку, можна гарапником примуснiй пересувати ноги, але вся ведмежо собача душа його там, зпiдки так пiдступно, так не┐ арно, так чисто по людському вiдiрвали йою цi двое людей. Принцеса Елiза мовчки, не дивлячись на злочинця, бере мотузок iз рук льока┐в Вона сама поведе його далi. Льока┐ можуть iти соби геть. Лишиться тiльки Софi. Чого кров на мордi в Непттуна? Били? Нi? В боротьбi? Якiй боротьбi? Добре. Нептун сидить i жде дальшо┐ насили. Колись, iще так недавно, ще три днi тому такi покiрнi, вiдданi, перповненi молитовною готовнiстю покласти сво║ життя за один мiв папi його очi - тепер тьмянi, невидющi, поверненi поглядом, усi║ю суттю сво║ю туди, за парк, до люто┐, весело, жадно пiднесено┐ кавалькади, в якiй вiн займав пануюче мiсце. Принцеса не бачить, куди поверненi очi Нептуна, вона не розумi║ того, що розумiють навiть старi iржавi цвяхи в парканах. - Нептуне! Ходiм! Нептун важко диха║ й не чу║. З пащi густим павутинням звиса║ слина через чорний бордюр губи. - Нептуне! Нi одного руху хвостом, нi iскорки уваги в тьмяних очах. - Нептуне! Сонце жовтими плямами мрiйно гойда║ться на бiлiй кошлатiй купi. Принцеса Елiза раптом повiльно, задумано вийма║ з торбинки гарненький, поблискуючий бузково-синюватими хвильками парламутру револьвер, ступа║ до Нептуна й якийсь мент дивиться на вiдвернену вбiк байдужу, чужу, вперту голову. Софi похололими вухами чу║, як голос принцеси ста║ тихий, ледве чутний,тьмяний: - Нептуне! Ходiм! Чу║ш?.. Ну, Нептуне! Нептун не чу║. Тодi Софi бачить поширеними, зацiпенiлими очима, як принцеса Елiза помалу пiдводить руку, перехиля║ дуло перламутрово┐ цяцьки до голови Нептуна, дуло злегка здригу║ться, чу║ться легеньке шипiння, i бiла голова з роззявленим ротом i мокрими помережаними губами раптом одкида║ться назад i пада║ набiк Та сама i олова, яку принцеса несамовито, з жагою цiлувала ще три днi тому i сама розчiсувала ┐┐ бiлi шовковi патли! Одвернувшись i не глянувши бiльше нi разу, принцеса йде але║ю назад, до палацу. Вона не поверта║ться й не кличе Софi: вона зна║, що два кроки вiд не┐ з неминучiстю явища природи йде невеличка, струнка, худенька постать iз гладенько причесаною попелястою голiвкою й лагiдними покiрними очима. При виходi з парку небо розгорта║ широченнi розгонистi блакитнi обiйми. Принцеса злегка пiдводить золото червону голову: гарне небо, чисте, прозоре й таке легке, що, зда║ться, можна птати в ньому без нiяких апаратiв Тiлькi на заходi, як дiрчастi волокниста iубка, розвiшена на просух, рiвною смугою простяглася сиво-жовта хмарина. З землi куряться у прозору блакить пахощi засоромлено бiлих черешень, нiжно-рожевих яблунь, молодих кущiв iз дитячими щiчками листочкiв i пiслядощовоi смачно┐ вогкостi землi. А там, позаду, на але┐, з судорожно витягненою лапою лежить десь бiла купа Нептуна. Подвiр'ям замку принцеса Елiза проходить плавкою, поважною ходою, строго и легко несучи маленьку голiвку на великому пишному тiлi, щiльно обтягненому на крутих клубах старомодною амазонкою, - голiвка золотисто┐ гадючки на тiлi горного лебедя. Коли вона входить до кабiнету, ┐й на хвилинку зда║ться, що батько й Отто занадто раптово стають веселi. Тiльки веселiсть Отто трошки часом необгрунтована, напружена, винувата, як у людини напiдпитку. I смiх вибуха║ з горла несподiвано для самого його "Ги-и!". Батько без ладу все то замика║, то вiдмика║ шухляди столу, по кiлька раз iз неуважною заклопотанiстю обмацу║ кишенi й занадто пильно погляда║ на Отто. Дивне й прощання: судорожнiсть у мiцних батькових пальцях, пiсля яких довго хочеться терти мiсця дотикiв. Така сама судорожнiсть у Оттовiй посмiшцi при влiзаннi до апарата. I тiльки через двi години i по вiдльотi ста║ все зрозумiле. Точно через двi години, як було наказано старому Йоганновi. Сонце скоса й густо червонить стiну робiтнi, рясно догори позаставлювану полицями з книжками. Принцеса Елiза болюче морщить широкi темнi брови, ввесь час перед очима роззявлена, чорна, закинута назад паща бiлого милого Нептуна. I нема║ вже кiстяностi в овалi лиця принцеси, вiн тепер нiжний, чистий, бездоганно правильний, як тiльки що знесене яйце, i матово рожевиться вiд одблиску сонця на склi. Хтось тихенько рипить дверима. Принцеса Елiза клаца║ пальцем право┐ руки по долонi лiво┐: хто смi║ порушувати наказ - пiд час працi не входити до робiтнi?! Це старий Йоганн. Старий, жовтенький, зморщений, як перестигла, забута на деревi грушка. На маленькому личку звичайна врочистiсть i тиха поважнiсть, але в очах щось неспокiйне, тривожне, а на тацi невеличкий клуночок та велика куверта з печатками ┐хня свiтлiсть велiли точно через двi години передати це принцесi. Строго наказано. Елiза спочатку пильно вдивля║ться в поважне личко Йоганна - Йоганн завсiди все зна║. Але тепер, видно, Йоганн не зна║, тiльки бо┐ться. Тодi Елiза швидко бере клуночок i куверту хита║ головою Йоганновi и прикладам руку з довгимн пальцями до серця. Бурi печатки з м'ясистими, видушеними краями, як два ока у круглих окулярах, моторошно, пепорушно дивляться у стелю. Старенький Йоганн несмiливо вiдходить за дверi и уперше за всю свою службу пiдгляда║ в-за них. I бачить старенький Йоганн, також уперше за всю свою службу в цьому домi, як принцеса Елiза з першого таки погляду в листа батька тратить усю свою звичайну напружену величнiсть, заглибленiсть у себе: вона по баб'ячому, гикавкою скрику║, схоплю║ться, хапа║ знову листа, знову гика║, перекрививши рота набiк, i з перекривленим ротом, перекривленими, непринцесиними очима пробiга║ повз Йоганна, не помiтивши його притулено┐ до стiни, змертвiло┐, крихiтно┐ постатi. I вперше за все сво║ життя .старенький Йоганн увiходить без дозволу до кiмнати панiв i тихенько, злодiйкувато перечиту║ страшного листа. I так само, як у принцеси, жахно струшуються в його старечих, поморщених ручках аркушики патеру й рядки письма стрибають перед очима: "Дорога моя дитино! Коли ти будеш читати цього останнього мого листа, нi мене, нi брата твого не буде вже на свiтi..." Може, Йоганн також по баб'ячому скрику║, може, нi, нiхто того, навiть сам старенький, не чу║. "Але наша смерть повинна бути для всього свiту тiльки страшним, нещасливим випадком. Це - ║дине, що ми можемо зробити, щоб урятувати нашу i твою честь. Пам'ятай це, дитино моя!.." Старенький Йоганн, трусячись, озира║ться - чи не чита║ ще хто-небудь iз ним цього листа, чи не знатиме про рятування честi. "Ми приносимо себе в жертву нашiй великiй святiй справi. А тобi лиша║мо заповiт боротьба далi й помста за нашу смерть. Ти - сильна духом. Ти - ║дина з нашого роду, що зберегла в собi велич нашого духу, геро┐чнiсть, волю i свiдомiсть датского iсторичного завдання. Нам легше помирати, знаючи це..." Рядки миготять в очах Иоганна, пливуть слова про якiсь органiзацi┐, про банки, бiржу, розрахунки, а про головне не-а║ та й нема. Через що ж саме?! Для чого це страшне?! "Все наше рухоме й нерухоме майно переходить у власнiсть Об'║днаного Банку. На помiч родичiв не сподiвайся - боягузи, маловiри, его┐сти, нездари. На якийсь час оселись у мого старого друга, графа фон Елленберга. Вiн старий i збiднiлий, живе на утриманнi свого сина, але вiрно й глибоко вiдданий менi й нашому дiлу. Синовi його не довiряйся - зрадник, перекидько, продажний, улазливий. По скiнченнi жалоби приймай руку принца Георга. Це буде першим ступенем до здiйснення нашого великого iдеалу. Благаю не вiдпихай його руки, приборкай свою непомiрну вибагливiсть i гординю. Нiщо зразу не приходить. Передаю у Тво┐ руки коронку Зiгфрiда. Хочу вiрити, що, незважаючи на всю Твою емансипацiю, ти поставишся з вiдповiдною пошаною до старого вiщування: пропаде коронка Зiгфрiда - загине наш рiд. Працюй далi над собою, готуй себе бути на височинi науки, досвiду, знання людей i свого великого народу. Прощай, хай допоможе Тобi всемогутнiй виконати покладену на Тебе долею велику мiсiю! Твiй нещасливий батько". А ще через двi години до замку наспiва║ телеграфiчне сповiщення: недалеко вiд Гамбурга в лiсi знайдено розбитий аероплан i пiд ним трупи батька i брата принцеси Елiзи. Нещасливий, страшний випадок. * * * Старомодний, присадкуватий, двоповерховий дiм графа фон-Елленберга давненько вже не переживав тако┐ трiпанини, шарування, вибивання. Три днi графиня бiга║, як iзлякана мишка, що загубила нiрку, з поверху на поверх, у все загляда║, вiд усього жаха║ться, всiх драту║, всiм перешкоджа║. Навiть зачучверений, буйний, набитий гудiнням бджiл та джмелiв сад постригли, причепурили, пiдперезали чистенькими стежками, дорiжками - переполохали до нервового крику пташню, поруйнували комашнища. Хотiли знести стару альтанку з покришеними колонками, та Труда не дала: стала на порозi, схопилась обома руками за одвiрок i рiшуче заявила, що тiльки через ┐┐ труп вандали ввiйдуть досередини. Принцесi визначили апартаменти, якi займав граф Адольф до свого шлюбу, позносивши туди все, що було найкращого в домi (Але Труда свого радiоапарата не дала: в цього Страховища ║ органiчна потреба ставити опозицiю до всього, що всi поряднi люди шанують). Назустрiч князiвнi прибува║ сам Адольф. Сам котячим кроком обходить апартаменти, тихим, ласкавим голосом робить матерi кiлька непри║мних уваг, навiть до купальнi устромля║ горбасте матово жовте лице й велить перемiнити килими. Гострi чорненькi очi графинi неспокiйно слiдкують за кожним рухом опецькувато┐, м'яко┐, з жiночим задом постатi сина. I коли його синювато сiрi в жовтих вiях очi повертаються до не┐, вона вся зiщулю║ться, як старенька чорненька собачка пiд пiднятою ногою хазя┐на. Старий граф виразно хвилю║ться. Ганса Штора не можна обдурити, - хвилю║ться граф, що тут казати. Та й е чого подумати тiльки, хто ма║ жити в його домi! Рудяво-сивии, великий, як костистий старий вiл, важко ходить старий граф по кiмнатах, нахнюпивши стрiху брiв на суворо-iронiчнi очi, перебираючи пальцями на спинi й щось про себе бурмочучи. Зустрiч виходить просто-таки врочиста. Старий граф говорить навiть невелику промову, яка була б iще поважнiша, коли б граф часом не забував наготовлених фраз. Пiсля того вiн представля║ високiй гостi всю свою родину. I в сиво-рудих серйозних вусах, подiбних до пожовклого сiна, з кожною його атестацi║ю миготить хвостик посмiшки. - Мiй перший (i ║диний тепер) син, граф Адольф. Начальник особисто┐ охорони i член особистого кабiнету мiнiстрiв його величностi голови Об'║днаного Банку й бiржового короля Нiмеччини, Фрiдрiха Мертенса. - Моя молодша дочка. Труда, прозвана в нас не без достатнiх пiдстав Страховищем. Граф Адольф спочатку поштиво й низько вклоня║ться князевi, а пiсля того вибачливо посмiха║ться на батькову характеристику старiсть треба шанувати навiть у ┐┐ вибриках... Труда ж не виявля║ нiяко┐ особливо┐ поштивостi до принцеси, але нема║ в нiй i нiчого страшного. Смугляве собi з синьою родинкою пiд вухом личко, здивовано-сумнi, злегка пукатi очi старо┐ бронзи, стрижене до плечей чорно-син║ волосся. От собi гарненький iндiйський хлопчинка, чогось смутненький, скромний i такий ще дитинячий у милих, припухлих, темно-червоних устах. Страховище?! - О князiвно, цей скромний вираз, вигляд ║ тiльки одна а ролей нашо┐ талановито┐ артистки, ┐┐ мрiя . розважати шановну публiку на сценi театру. Поки ж що розважа║ нас. Труда не червонi║, тiльки ще смуглiша ста║. I не каже нiчого на слова батька, а просто поверта║ться i спокiйно, тихо, зi спущеними вздовж тiла руками йде собi сходами наюру. - От ма║те! Цей невеличкий смiшненький iнцидент розмина║ накрохмалену врочистiсть. Але, власне, офiцiальна частина церемонi┐ скiнчена От тiльки представить ще Ганса Штора Ганс Штор, як вартовий, сто┐ть при дверях або краще - як поставний, iмпозантний мiнiстр двору при виходi монарха. Класично гарна голова на твердих плечах монументально, безживне завмерла. - Вiрний мiй слуга i старий друг, управитель дому, Ганс Штор. I вже тодi веде принцесу Елiзу нагору до ┐┐ поко┐в, з суворою, старечою, одвиклою галантнiстю розчиняючи перед нею дверi. I Елiза так само i на це спокiйно та поважно хита║ головою, як i приймаючи зустрiч. Чорний шовк жалоби ще виразнiше пiдкреслю║ молочно золотистий чистий овал над чорним комiром i важкi червонi крила волосся пiд сiрувато-чорним серпанком капелюха. Ступа║ вона плавко, рiвно, високо несучи маленьку голову, неначе не маючи на плечах велико┐ ваги трагедi┐ свого роду. - Зразу видно кров! - побожно шепотить Ганс Штор графовi Адольфовi, поштиво розчиняючи перед ним дверi на вулицю. Граф Адольф мовчки, швиденько, iз спiвчуттям покиву║ головою й котячою iнохiддю вислизу║ надвiр до свого автомобiля. З другого боку поко┐в принцеси Елiзи дверi виходять на широку скляну терасу, а з не┐ збiгають сходи вниз, у сад. I тераса, i сходи, i сад повнi передвечiрнього, нiжно-солодкого духу бузку, нагрiтого сонцем Бджоли б'ються об горiшнi шибки й так по-лiтньому, по сiльському дзижчать серед непорушних чужих пальм i кактусiв, цих вiчних бранцiв квропи. I сад показу║ старий граф князiвнi Обведений високим муром, з облупленими урнами, хоч i причепурений, проте буйний i розтрiпаний, забутий роками серед камiння й бетону велетенського мiста, вiн ма║ в собi багато затишних, сумних, сiльських куточкiв. Милий сад, то правда, але граф мiг би його й потiм показати, не тепер, коли слiд би було перенести увагу на важнiше й цiкавiше для принцеси. Недалеко вiд дому, поблискуючи на сонцi зеленкуватими й фiолетовими тонами старого скла, сто┐ть стара оранжерея. Одна половина ┐┐ помiтно вiдрiзня║ться вiд друго┐ i свiжiстю скла й дахом iз ново┐ тонко┐ черепицi. - Лабораторiя! I трудно розпiзнати - чи гордiсть, чи насмiшка в голосi старого. Що за лабораторiя? Принцесi цiкаво знати? Гм, досить цi кава. Це лабораторiя Рудольфа Штора, сина Ганса Штора, хiмiка-аскета, великого вченого. Десять рокiв вiн працю║ у сво┐й келi┐ над знаменитим сво┐м вiдкриттям. Але iдею цього вiдкриття вiн так пильно хова║ вiд усiх, що й сам ┐┐, зда║ться, вже не може знайти. А яким способом син слуги став ученим? Також дуже цiкава iсторiя Дуже цiкава. Рокiв двадцять тому Рудольф Штор урятував життя графовi Адольфовi, отому саме мiнiстровi його бiржово┐ величностi. А може, принцеса хотiла б присiсти пiд отим кленом? Старi ноги графа нiчого не мали б проти того. I нiби гого вони й прийшли сюди, граф помалу, повiльно, - чи серйозно, чи iронiчно, бог його впiзна║, - розповiда║ iсторiю врятування життя графа Адольфа сином льокая. Якiсь дикi, скаженi конi, на┐внiсть i геройство сина льокая, а в результатi - переламана льокайська нога. А сад насмiшкувато, iронiчно шелестить кудлатим гiллям, i не знати - чи у змовi вiн зi старим сво┐м хазя┐ном, чи про сто сам смi║ться з них обох. - От така, князiвно, сталася колись невеличка iсторiя. В нагороду за зламану ногу я постарався зломити хлопцевi та й його батьковi за компанiю ┐хнi молодi мiзки. Цебто я взяв на себе освiту дiтей мого слуги. I треба сказати, що мо┐ старання намарне не пiшли. Старший, наприклад, десять рокiв сидить у цiй келi┐, нiкуди з не┐ майже не виходячи й поклав ши собi ви┐хати з не┐ тiльки на колiсницi всесвiтньо┐ слави. Ходити бiдолаха не може як слiд, шкандиба║, так поклав собi тiльки ┐здити. Що ж до другого, меншого, то тут справа сто┐ть цiлком бездоганно цьому зламано не тiльки мозок, але й усю душу, хоч вiн унiверситету й не скiнчив. Правда, не з мо║┐ й не з сво║┐ вини, тут заслуга нашого милого Страховища. В кошлатих жовто сивих бровах, подiбних до вусiв, i в вусах, подiбних до вiхтiв сiна, ворушиться посмiшка, - чи сумна, чи iронiчна, бог його зна║ - принцеса Елiза збоку не може добре розiбрати. Стареча шия в буйних плямах ластовий ня двома вим'ями звиса║ пiд пiдборiддям, сiрi заглибленi невеличкi очi задумливо мружаться в далечiнь минулого великi, як дерев'янi сiльськi вила, руки, теж у ластовиннi й кущиках рудого волосся, важко лежать на костистих колiнах. Масивна, пiдпушена часом, але, видно, ще могутня постать. За муром саду глухо й без перерви гуркотить кам'яно-залiзний, багатомiльйоновий Берлiн, наче клекоче велетенський казан пiд вогнем само┐ землi. Часом бпiзько, пiд самим муром, ревуть i трублять автомобiлi. Вгорi, над садом, у всiх напрямах прорiзують закурену димом мiста небесну блакить аероплани, обливаючи тишу саду лопотливим гуркотом моторiв. А клен собi мрiйно перебира║ прогризеним листям, граючися сонячними плямами по але┐. За спиною в пухнастих фiолетових кущах бузку ляскотить батогом i нiжно ухка║ соловейко - рiдкий гiсть Нiмеччини. Дiловито, заклопотано гудуть бджоли; комахи дрiбнесеньким чорним намистом, як караван у пустелi, тягнуться через дорiжку в гущавину трави. Сидiти б отак, i не рухатись, i не пам'ятати нiчого, що було i що треба, щоб було. Слухати невеличкi iсторi┐ про зламанi ноги й мiзки, про невиннi страховища з пухлими дитячими устами. - А що ж винна графiвна Труда, пане графе? Граф спочатку довго мовчки хита║ головою, потiм поверта║ться до князiвни и пильно дивиться ┐й у лице: - А як ви гада║те, принцесо, як може завинити сiмнадцятилiтня дiвчина перед двадцятидвохлiтнiм хлопцем? - Гм! Невже кохання, графе? Граф рiшуче кива║ головою. - Та ще яке кохання! З тiканням, викраданням, погонями, самоотру┐нням. Зовсiм опера, та й годi. Ну, Трудi тiльки прополоскали шлунок, але з Максом Ганс Штор повiвся трохи серйознiше: вигнав хлопця навiки з дому. Але до такого фiналу прилучились уже вищi мотиви. Насамперед занадто палка й бурхлива албанська кров i в батька, i в сина. трохи не з ножами кидались один на одного. Але головне - фiлософiя Ганса Штора. А як же, як же! Ганс Штор, правда, не дуже глибокий, але зате дуже послiдовний фiлософ, що не часто трапля║ться з найглибшими фiлософами найчистiшо┐ науково┐ марки. Ганс Штор трима║ться засади що проповiду║ш, те перш за все виконуй сам сво┐м життям. А проповiду║ вiн досить цiкаву теорiю Вiчною Порядку. Все на свiтi ма║ сво║ мiсце i свою функцiю, не виключаючи самого господа бога. Функцiя бога - бути всемогутнiм, усезнаючим, усеблагим, уссдобрим i так далi. Функцiя диявола - бути злим спокусником, ворогом бога й людини й так далi. Те ж саме в людському громадянствi. Функцiя пана - панувати; слуги - служити, купця - торгувати; робiтника - працювати. Купець, переставши торгувати, переста║ бути купцем. Бог, переставши робити добро й бути всеблагим, переста║ бути богом. Таким чином, теорiя Ганса Штора вiдкида║ доктрину про свободу волi самого бога - не все й боговi дозволене. I нiхто не смi║ нарушувати цей Вiчний Порядок. А тим паче син слуги, у круг функцiй якого нiяк не входить тайний шлюб iз дочкою свого пана. Це... кричуще ламання всi║┐ системи Порядку. I за це син Ганса Штора перший повинен був понести кару. Кара досить серйозна: хлопець став соцiалiстом. Кинув унiверситет, пiшов на фабрику, десь пiд час страйку когось трохи не задушив, пiддаючися знов таки голосовi сво║┐ албансько┐ кровi. А як усяка глупота на свiтi, хоч би вона и соцiалiзмом називалася, не проходить безкарно, то й Макс упродовж двох рокiв мусив це доказувати на власному досвiдi в тюрмi. Принцеса Елiза поверта║ться рiвнiше до старого графа: вiн справдi гада║, що ┐й необхiдно знати в таких деталях iсторiю глупоти якихсь Максiв? I то саме сьогоднi, першого дня при┐зду до другого ┐┐ батька, i то саме першо┐ години побачення з ним?! - Так, так, принцесо, нашi вчинки вiд самого початку свого вже несуть у собi вiдплату. Але в очi принцесi старий не дивиться. Вiн чу║ ┐┐ погляд, вiн зна║ ┐┐ чекання, але iсторiя синiв його слуги йому важнiша за це чекання й за те, що за ним хова║ться. - Наприклад, Рудольф Штор. Чи вдасться йому коли-небудь про┐хатися на возику слави, не вiдомо, а тим часом усi вчинки, що походять iз цi║┐ пристрастi, вже коренять у собi й одплату. А шкода - цiкава людина - Пане графе, дозвольте менi... - Так, так, принцесо. Цiкава людина, дуже цiкава. Я знаю, ви цiкавитесь науковими питаннями. Може, вашiй свiтлостi цiкаво зазнайомитися з нашим анахоретом? Менi, до речi, треба сказати йому кiлька слiв... - Будь ласка. Я з великою цiкавiстю... - Ви не будете каятися, принцесо. Тiльки попереджаю вас: як усi люди, що мрiють ┐здити на возi слави, наш Рудольф людина дуже амбiтна. Як усi анахорети, мовчазна й соромлива. Як усi вченi, добра, саможертовна... в розмiрах людськостi й жорстока до найближчих людей. А загалом надзвичайно рiдкий екземпляр людини, що здатна на геро┐зм. Ця вiдмiна людей, як вiдомо вашiй свiтлостi, вимерла вже на нашiй планетi... Принцеса Елiза тихенько клаца║ пальцем право┐ руки по долонi лiво┐ й легко несе маленьку червону голову золотисто┐ гадючки на плечах чорного лебедя. * * * Дiйсна влада не любить галасливостi. Дiйсна влада ║ в кiтки, яка навiть одверта║ться вiд мишi, даючи ┐й повну волю тiкати. Граф Адольф не любить галасливостi. Його авто раз у раз безшумно пiдкочу║ пiд ворота палацу Мертенса. I всi мишi на воротях, при черговiй, на сходах палацу, на ганку, в коридорах i канцелярiях можуть навiть тiкати: граф Адольф не дивиться на них. Швиденько, згодливо, ласкавенько похитуючи головою на витягнутi постатi варти, м'яко, нечутно ковзаючи по мармурових сходах, скромненько згорблюючись, нiкому в очi не дивлячись, але викликаючи сво║ю появою тишу й напруженiсть, граф Адольф проходить до кабiнету пана президента. Вiнтер, витягшись у тоненьку переламану лозинку поштивостi, вислуху║ його свiтлiсть графа Елленберга. I зараз таки, розiгнувшись, пiдiбгавши живiт, безшумно зника║ за царськими вратами. Через хвилинку так само безшумно з'явля║ться, розчиня║ дверi перед Адольфом i, пiдвiвши бiлi брови, та║мно шепоче: - Просять. Граф Елленберг також пройма║ться та║мнiстю, спира║ жiноче тiло навшпиньки й прокрада║ться в царськi врата. Пан президент сидять перед iнтернацiональними апаратами. Швидко, гарячковим пульсом миготить зелений знак на круглому екранi - паризька бiржа. Збоку дерчить автоматичний телеграф, викидаючи бiленьку стьожку, що намоту║ться на держальце Широченна, дебела с