i ганьба, що "воно" смi║ так багато уваги вiдбирати. Годi! Думати про iнше! Князiвна Елiза ляга║ горiлиць, одставивши далеко руки вiд тiла, щоб не торкатись ними до нього, i дума║ про все, за що може вхопитись ┐┐ змучена воля Але "воно" непомiтно, крадькома пролазить мiж думки, висува║ i олову, розсува║ ┐х i знову займа║ все мiсце. I знову залiзнi, брутальнi, страшнi руки нетерпляче, владно ходять по ┐┐ тiлу, знову тiло соромно стиска║ться, знову, все знову. I князiвна Елiза вже не бореться. Вже лежить непорушне, безпричасно, тупо покiрно, як чужа сама собi. Втома важко об ляга║ голову, образи тьмянiють, пал на щоках пригаса║. "Те" також тьмянi║, пригаса║, в тiлi з'явля║ться сумний затишок. I вмить ┐й пригаду║ться, що в саду на лавi лишилось мамине манто. Воно може пропасти. Мамине манто, чорного брюсельського мережива. Може пропасти. Садiвник i шофер вiзьмуть i сховають. Треба встати й пiти в сад. Неодмiнно пiти. Князiвнi Елiзi страшенно трудно вставати, ноги й руки нiмi, надзвичайно важкi, але вона перемага║ себе, пiдводиться з лiжка й iде з кiмнати. I, ще не вийшовши iз спальнi, вона бачить себе в довгому коридорi без дверей, подiбному до тунелю, освiтленому мерехтливим, прозорим, зеленкуватим свiтлом. Тунель ста║ все кривiший, загинаючись то влiво, то вправо. Пiд стелею висить чудернацькою сiткою блакитне павутиння. Елiза зразу догаду║ться, що це павутиння маленько┐ пташки. I ┐й ста║ моторошно й хвилююче солодко. Вона притуля║ться спиною до стiни i зна║, що зараз iз за виступу закруглення виставиться рука того, вiд кого так моторошно й солодко. Але стiна легко вгина║ться, i князiвна Елiза входить до величезно┐ зали храму. Всi вiкна, дверi, образи в нiй не простокутнi, а з гострими й тупими кутами. Високо пiд стелею рудяво червоним свiтлом горять рекламнi балони, i од цього все в храмi цеглястого кольору. Посерединi великий трон. Од нього радiусами на всi боки стоять на одному колiнi люди в чорних убраннях, iз похиленими головами й великими червоними свiчками в руках. Князiвна Елiза раптом згаду║, що це вони чекають ┐┐ на коронування. I ┐й ста║ невимовне соромно й страшно вона - боса, з розпатланим волоссям, у подертiй сукнi, з палаючою правою щокою, вона кида║ться тiкати, але не може знайти дверей, i люди в чорному з пiд лiктiв дивляться на не┐ й хiхiкають. I раптом князiвна Елiза помiча║, що з за великих, напiводчинених дверей кива║ ┐й пальцем Мiцi. Князiвна Елiза чу║ до не┐ страшну ненависть, але в манячiй, хитрiй посмiшцi Мiцi стiльки обiцяючого, солодко-хвилюючого, що вона покiрно йде за нею в величезнi дверi храму. Аж ось Мiцi десь iзника║. Елiза сама на березi моря. Високо вгорi сто┐ть тоскне лице мiсяця, i широка, блакитно-сталева смуга лежить на морi аж до обрiю. Князiвну Елiзу обхоплю║ тоскна знемога й туга. Вона ляга║ на м'який гарячий пiсок, далеко вiдставивши руки вiд голого тiла, щоб не торкатись ними до нього. I зараз же чу║, що той "хтось" уже знов коло не┐. Але нi страху вже, нi непокою нема║, тiльки пекуча, голодна туга за ним ┐й соромно й солодко, що вона гола лежить перед ним, i хочеться, щоб вiн пiдiйшов i став коло не┐. А рiвночасно зна║, що цього нiяк йому не можна. Князiвна Елiза вста║, щоб самiй пiдiйти до нього, але навкруги нема нiкого. Берег порожнiй, оточений з усiх бокiв величезними темними скелями. Елiза хоче крикнути й не може. Вона ж зна║, зна║, що вiн десь тут, що вiн блага║ знайти ┐┐, в не┐ само┐ серце стиска║ться вiд страху, що не знайде, i не може рухнутись, i знову лежить горiлиць на нiжному пiску, i ┐й нестерпно душно та тужно вiд гарячого моря. Ах, коли б вiн прийшов, тодi зразу перестало б бути так тужно й душно. I вмить залiзнi, сухi пальцi сильно й брутально хапають ┐┐ ззаду за плече. По Елiзi проходить гострий вогонь радостi й дивного, блаженного сорому. I вона вже бачить, що це доктор Штор, хоч лиця його ┐й не видко. Вона зна║, що вiн пильно-вильно дивиться на не┐, i ┐й ста║ хвилююче радiсно вiд того, що в куточках уст його сто┐ть закручена тонесеньким хвостиком догори мовчазна посмiшка. Ця посмiшка почина║ ззаду все ближче й ближче присуватись до не┐, здiймаючи в нiй моторошне чекання чогось надзвичайного i, нарештi, гаряче ляга║ ┐й на уста, а руки сильно, боляче обхоплюють груди. Князiвнi Елiзi солодко й радiсно вiд цього болю, i вона всiм тiлом тягнеться до рук. Але то вже не руки, то все його тiло, i од того тiла в не┐ перелива║ться така дивна, не знана ще ┐й радiсть, така нiжнiсть i вдячнiсть, що вона обхоплю║ його обома руками й жагуче, нестямно притиска║ться до нього. I в той самий мент вiд цього по нiй хвилями проходить така гостра, пекуча насолода, що Елiза страшно кричить до неба i... прокида║ться. Вона лежить на лiжку. Од вiкон крiзь щiлини постелi пробива║ться свiтло ранку. Князiвна Елiза швидко сiда║ й здивовано озира║ться. Але зараз же, спалахнувши вся, кида║ться лицем у подушку й натяга║ на голi руки укривало. В пiвсонному тiлi сто┐ть насолода, незрозумiла радiсть, хвилюючий сором i безмежна нiжнiсть та вдячнiсть до доктора Штора. Нема вже нi тою сорому, нi гнiву, нi туги, нi тоскно┐ духоти - тiльки одна дивна, повна вдячного задоволення, глибока радiсть. Елiза бездумно-щасливо посмiха║ться й загорта║ться в глибокий, мiцний сон. *** Що сталося з ┐┐ свiтлiстю принцесою? Що таке з нею? Слуха║ й не чу║. Вiдповiда║ й забува║. Весь час задуму║ться, а в задумi лице ста║ дитячо-нiжне, наздвичайно гарне, тепле. I раптом уся почина║ червонiти, аж пашить рум'янцем, i зараз же злякано зирка║ на всiх - умить ста║ суха, жорстока, вирiвняна. Графиня Елленберг страшенно зацiкавлена цим, вона просто знепоко║на, стурбована цими явищами, вона, коли могла б. так само нюхаючим, шукаючим поглядом мишки зазирнула б у принцесу, як зазирала в усi предмети. Але вона, розумi║ться, абсолютно нiчого не помiча║, тiльки дуже уважна до Труди. Це Страховище анi на крихту не ма║ такту; дивиться на принцесу на все око й навiть дурнувато посмiха║ться, невихована дiвчина. Пiсля снiданку принцеса просить графа на кiлька хвилин на розмову. В лицi ┐й нiчогiсiнько нема║ вже дитячого, а голова так само, як на вчорашньому засiданнi, гордовито, велично злегка закинена назад. Старий граф пильно зирка║ на не┐ з-пiд жовто сиво┐ стрiхи й мовчки уклоня║ться - не тiльки, видно, дiвча не кинуло свого намiру, але й ще бiльше за нiч на ньому закрiпилося. I коли принцеса рiвно, закостенiла, сидить перед ним у фотелi, навiть не спираючись на спинку його, i говорить, вiн тiльки дивиться в пiдлогу, не цiкавлячись i не дивуючись. Отже, князiвна Елiза хотiла б опитати графа: чи вiн матиме що-небудь проти того, що вона сьогоднi прийме тут, у його домi, банкiра Мертенса? За вiкном над садом, десь у небi, глухий, басовитий гурвиг мотора. У кабiнетi темнувато; дерева без сонячних, погризених плям, застиглi, чекаючi. Старий граф довгенько сидить, нiчого не вiдповiдаючи. Потiм помалу пiдводить голову й дивиться на принцесу. Яке гарне, але яке сухе, непри║мне лице, зовсiм як у свято┐ великомученицi на якiйсь iконi. Нiчого нема того милого, нiжного, простого, що було ще сьогоднi за столом. Що вiн може сказати ┐┐ свiтлостi? Коли ┐┐ план виходить iз високих мотивiв i ма║ велику цiль (а воно тiльки тик ║), то що вiн може сказати? Схилитися перед великим стражданням, яке вона бере на себе, i побажати, щоб воно було якомога менше. Очi князiвни поширюються, лице теплi║, рожевi║, як холодний порцеляновий абажур, усерединi якого запалено лампу. Так граф не ставиться неiативно до ┐┐ намiрiв?! Граф згоден ┐й помагати?! А що на це все сказати цiй чуднiй великомученицi? Що вiн - стара, нiкчемна, дiрява торба, в яку навiть покласти нiчого не можна? Що вiн собi самому помогти не може, а то ще других дурити? Що вiн - недогризок життя, з якого шашелi виточили все, що потрiбно для тако┐ помочi? Що ║диного, чим людина на схилi життя грi║ свою зморщену iстоту, то┐ любовi, яка тiльки ще й лиша║ться таким недогризкам, в нього нема║, ┐┐ украдено в нього, i вiн самотнiй, як ║диний жовтий зуб у ротi! Яка може бути помiч од нього? I вiн тiльки каже ┐┐ свiтлостi: - Я старий, моя дорога принцесо. I принцеса Елiза бачить, що вiн, дiйсно, старий-старий. Не так вiком, як очима, посмiшкою, голосом. I нехай ┐┐ свiтлiсть не гнiваються на нього: вiн нiчого не ма║ проти вiзиту пана Мертенса, але його хай принцеса увiльнить од обов'язкiв хазя┐на дому. В принцесиному абажурi пригаса║ лампа, але вона тепло дяку║ графовi й виходить рiвною, повною, непохитною ходою. I тим самим рiвним, певним, непохитним голосом балака║ телефоном iз графом Адольфом Елленбергом. Голос же графа Адольфа Елленберга, навпаки, в телефонi звучить непевно, радiсно-розгублено. ┐┐ свiтлiсть хочуть iз ним говорити в справi пропозицi┐ пана президента? О, вiн моментально, через п'ять хвилин буде в ┐┐ величностi. (Знов помилка свiтлостi на величнiсть!!) I не через п'ять, правда, але через двадцять хвилин чисто виголений, золотистий тiльки на бровах камердинер Фрiц доклада║ принцесi Елiзi про графа Адольфа фон Елленберга. Очi графа двома в'юнкими нетерплячими хортиками рвуться з-пiд черепа, вимахують хвостиками, от-от заскавучать од нетерплячки й захвату. Пiдмальованi жовто-червоною фарбою губи трiпочуть готовнiстю скластись у всяку посмiшку, яка буде потрiбна. Так ┐┐ свiтлiсть хочуть зробити таку честь пановi президентовi? Яка це радiсть для Нiмеччини. Двi великi сили сходяться, iсторiя великого нiмецького народу сходить на найвищий шпиль! Князiвна Елiза сидить iз рiвно-бiлим непорушним лицем, на якому опукло, яскраво темнiють широкi темиi брови Очi ┐й щоразу, як вона говорить про пана президента, спущенi додолу. Так, вона просить переказати пановi Мертенсовi, що вона згодна прийняти його пропозицiю пiд трьома умовами, що коронка Зiгфрiда буде знайдена, що буде установлений трон президента - короля Землi i що ┐┐ згода поки що лишиться в тайнi. Граф фон Елленберг, як при переносi святих дарiв у храмi, робить побожно поштиве лице й низько нахиля║ голову Потiм просить дозволу встати й з тою самою врочистою, побожною ТИХIСТЮ ВКЛОНЯкIЬСЯ. Щастя його такс безмiрне, iцо вiн не смi║ висловити його бiдними людськими словами перед ┐┐ величнiстю. (Тепер вiн цю помилку робить спокiйно й упевнено). I так само тихо, врочисто, як несучи на головi вазу, з тим самим щастям виходить iз салону принцеси. Але в автомобiлi вiн одкладаь врочистiсть набiк, закурю║ сигару, радiсно, часто, змерзло тре руками колiна, нетерпляче погляда║ в вiконця - взагалi поводиться я к люд и на. що ┐де за сво┐м величезним виграшем на лотерейний бiлет, який трохи не викинула геть. Палац пана президента Мертенса нiколи не бачив начальника внутрiшньо┐ охорони в такому виглядi. Офiцери охорони, урядовцi, придворнi ледарi, що зустрiчаються йому по дорозi, стоять ошелешенi й з непорозумiнням блiднуть: граф Елленберг проходить повз них iз високо, твердо пiдведеною головою, милостиво й серйозно (о, без сво║┐ ласкаво┐ посмiшки!) хита║ ┐м кiнчиком носа i ступа║ з цоканням пiдборiв по пiдлозi. Вiнтер, глянувши на графа Еяленберга, перегина║iься не як лозина, а як мотузок. Пан президент у залi здоров'я, але граф фон Елленберг, розумi║ться, можуть iти до них смiливо, вiн навiть докладати не буде. I граф Адольф фон Елленберг дiнемо iде цiлком смiливо, не потребуючи докладу. Тiльки переступаючи порiг до зали здоров'я, ноги його робляться знову м'якими, нечугними, тiло набира║ ватяно┐ округлостi, податливостi, очi радiсними хортиками стрибають на мотузку й вищать од довго стримувано┐ радостi. Пан президент саме купаються в басейнi. Вiкно-стеля над ними одчинене, i видно у глибинi неба синюватий попiл важких дощових хмар. Пан президент плавають, а штат здоров'я сто┐ть недалеко й iз зворушенням слiдку║ за ними. Згори в водi червони черевате тiло пана президента зда║ться ще коротшим i подiбним до червоно┐ величезно┐ жаби. Мертенс пирха║, стрiпу║ головою воду з очей i блима║ на графа Адольфа. Щось цiкаве? Га? Важне? Ну? Граф Адольф бiжить в один бiк круг басейну, потiм у другий, але скрiзь далеко до пана президента. I вiн безпомiчно тупцю║, посмiха║ться, як вiрний собака, якого не взяли з хазя┐ном на човен. I голосно сказати не може. Тодi хазя┐н, смiшно вивертаючи ногами у прозорiй водi, пiдплива║ до берега, але з води не вилазить, тiльки виставля║ голову. Ну, що там? Граф Адольф моментально кида║ться до нього, нахиля║ться й шепоче. I вмить iз води вискаку║ червоне тiло, плига║ на берег без помочi штату здоров'я й грiзно кричить: - Одягатись!! I, круто повернувши червоне, мокре, з пригладженим донизу водою волоссям тiло, наставля║ на графа Адольфа банькатi очi, iпоширенi радiстю, здивуванням, непорозумiнням. Граф Адольф хоче розповiсти бiльше, але штат здоров'я в панiцi накида║ться на пана президента, обнiма║, тре, мне його, обгорта║ простирадлами, рушниками. Куди там балакати! В кабiнетi Мертенс пха║ графа Елленберга в фотель i велить розповiдати точно, докладно, з усiма деталями. А сам, потираючи занадто сухi вiд купання куцi руки, короткими, рвучкими кроками ходить бiля нього. Очi його час од часу пiдводяться вiд пiдлоги, i тодi виразно видно, як трудно пановi президентовi стримувати свою радiсть. Раптом пан президент пiдходять i, пiднявши графа Адольфа, обнiмають його. - Графе Елленбергу, ви заслугову║те на королiвську нагороду. Вiд сьогоднiшнього дня, графе Елленбергу, Вальдорфськi копальнi належать вам! Граф Адольф низько схиля║ голову, його щастя й радiсть iз приводу велико┐ подi┐ таке безмiрно-велике (не копалень, розумi║ться, а порозумiння з принцесою), що вiн не смi║ його висловити перед паном президентом бiдними людськими словами. - Але коронка мусить бути знайдена, пане мiнiстре! Чу║те? Що? Оповiстiть, що буде виплачена вся сума, яку схоче злодiй. I цiлковита гарантiя безпеки. Га? Досить? О, це такi умови, що тiльки якийсь божевiльний може не згодитись на них. Коли б не... - I моментально покликати сюди райхсканцлера й мiнiстра закордонних справ Скликання Свiтового Конгресу повинно бути прискорене. Два тижнi. Що? Га? Досить? Граф Адольф трошки злякано дивиться на пана президента. Розумi║ться, в Нiмеччинi влада й сила пана президента необмежена. Нiмецький народ в особi свого парламенту готовий завтра ж йти за паном президентом хоч на край свiту. Але iншi держави? - Дурницi. Все сутн║ вже зроблено. Формальностi? Комедi┐ з парламентами, фракцiями? На оповiщення два днi На парламенти й тому подiбну нiсенiтницю хай три днi. П'ять. Десять днiв iще зайвих. Що? Нi? Граф Адольф не смi║ перечити, одначе йому зда║ться, що... Але пан президент не хоче й слухати, що йому зда║ться. Два тижнi цiлком досить. Внутрiшнi полiтичнi обставини Нiмеччини вимагають екстреностi. Нi? Баста. Дiло райхсканцлера й мiнiстра закордонних справ усе це вияснити. Лондон сам у тому зацiкавлений. Давно домага║ться. Баста! *** Свiт у замiшаннi, в непоко┐, в колотнечi. Лице людства в мiнливих, раптових, стрибливих корчах i гримасах, як у штукаря ось одним оком радiсно, в захватi смi║ться, тут же. Другим грiзно хмуриться, люту║, хитро пiдморгу║, врочисто бундючиться. Воно - як поле перед бурею. Небо у клубах хмар, сонце рветься крiзь них, поле у хвилях; хвилi чубатi, скудовченi; одна в одному напрямi, друга у другому; в одному мiсцi плями сонячно┐ радостi, блискучi золотi зуби його; в другому набурмосенi брови, синi, понурi тiнi; вихор в один бiк, вихор у другий, птицi боком, з жагом, зигзагами носяться над ними. А десь щось грюкотить, готу║ться, накопичу║ться, розмина║ залiзнi руки. Доктор Рудольф часом аж до ночi засиджу║ться в бiблiотецi за газетами. Париж танцю║. Не карманьйолу й не бiскаю, о нi! Новий танець - планетарного миру. Париж дасть землi нову, безкровну, свiтову революцiю. Гей, земле, чу║ш? Радi║ш? Отож-то! А тут же й iнша гримаса. Земле, начувайся: чу║ш гуркiт величезного кiстяка - смертi? В Парижi танцюють танок великого знищення людей. Ах, цi милi газети! Наче рiзнофарбнi скла береш i дивишся крiзь них на свiт. Ось рожеве скло Таке поважне, офiцiозне, товстелезне. "Всесвiтнiй Конгрес у Парижi! З'┐зд прем!║рiв усього свiту! кдина Республiка землi! Вiчний мир!" I все таке рожеве рожеве, поважно нiжне, соромливо радiсне. Париж, Лондон, Нью-Йорк, Берлiн, Токiо, всi зморшки земно┐ кори, всi ┐┐ нарости, всi пiдземнi и надземнi каторги, все рожево, невинно, офiцiозно посмiха║ться. Кiнець стражданню, кiнець кровопроливанню, кiнець ворожнечi народiв, На землi мир i в чоловiцiх благоволенi║! А от червоне. (Американське). "Зоря золотого вiку Людства! Народи вирiшують свою долю? На порозi ново┐ епохи! Пришестя месi┐!" I все пала║ червоним захватом, вогневою радiстю. Криваво, бурно, екстатично, ультрарекламно! Париж, Лондон, Нью-Йорк, Берлiн, Токiо, всi великi й малi ковбанi людського страждання, всi закапелки глупоти, всi тисячолiтнi гори забобонiв, обману, ненавистi, - все вкрите радiсним, вогневим, червоним ентузiазмом. Але ж на другому кiнцi лиця людства раптом хмура, страшна гримаса. Японське скло, син║, понуре, грiзне! "Новий похiд Заходу на Схiд! На порозi величезного нещастя людськостi! Схiд не буде колонi║ю Заходу! Геть облуднi конгреси!" I все - темне, принишкле, само сонце дивиться тьмяно, загрозливо. всяка радiсть - зморщена, задимлена, засинена безнадiйнiстю. Париж, Нью-Йорк танцюють планетарний танок миру, а Токiо, Пекiн грiзно вимахують старою збро║ю недобре зв'язаних рабiв Вони не хочуть бути краще зв'язаними. Хе, косоокi вiльнолюби! Але Париж, проте, готу║ться й танцю║. Через тиждень Конгрес! На всiх вулицях будують арки, - там будуть проходити народи землi. (Парижани поки що пiд ними танцюють бiскаюi). Конгрес через два днi! Арки iлюмiнованi! Повбиранi квiтками з усього свiту! Палац Свiтового Миру (старенький люксембурзький палац) щовечора горить усiма нацiональними вогнями всiх держав, нацiй i племен свiту. Вогнi, танцi, смiх, крики, алкоголь i поцiлунки не сходять до ранку з вулиць Парижа! Вiн кричить усiма мовами землi, вiн одягнений у всi фарби планети, вiн - свiтовий омне┐зм! Нi, полiтика - це надзвичайно втiшна штука. Наука в порiвняннi з нею просто маленьке, поганеньке скло. А це брильянт, що одсвiчу║ тобi всiма фарбами, всiма вогнями. Одну й ту саму рiч ти можеш побачити в найрiзнiшому освiтленнi, в найрiзнiших лiнiях, обрисах I то в найщирiших, переконаних, справжнiх фарбах! А скiльки вiдтiнкiв навiть в однiй i тiй самiй фарбi! "Пролетарiат усього свiту повинен пiддержати цю останню акцiю свiтово┐ буржуазi┐! Капiталiзм у Парижi сам копа║ собi могилу. Париж для старого свпу ║ необхiднiсть, неминуча ло гiка, останнiй штрих для переходу до нового свiту! Хай живе Париж!" "Пролетарiат усьою свiту повинен берегтися! Капiталiзм у Парижi куь новi ланцюги на працюючi класи кдина Респуб лiка Землi й ║днiсть капiталiстiв! Париж ║ загроза всьому свiтовi. Геть Париж!" "Пролетарiат усього свiту повинен серйозно розважити над поставленою проблемою. Роззбро║ння свiту - вiчнi домагання працюючих. Розумi║ться, всяка армiя повинна бути скасова на. I геть i не геть Париж!" Нi, це знаменита рiч - ця полiтика! Доктор Рудольф стра шенно нею цiкавиться. Щовечора вiн неодмiнно дивиться в ус; скла на Берлiн, Лондон, Париж. Але вдень, щiльно позапинавши долiшнi завiски на вели чезних оранжерейних вiкнах, попихкуючи через верхню губу пiсеньками, щохвилини витираючи пiт великим рушником, вiн працю║. Тодi вiн про полiтику не ма║ змоги думати. Конгрес у Парижi, безумовно, важна рiч, але тiльки ввечерi. Тодi так пишно, так наввипередки горять на аеростатах i хмарах прокламацi┐. На стiнах миготять радiоекрани вулиць Парижа, демонстрацiй пролетарiату всоого свiту за i проти Парижа, першi делегати перед Палацом Свiтового Миру. Радiорупори на палацах i по скверах громовими гунявими голосами вигукують промови, iнтерв'ю цих великих осiб. От вiн часом заходить до Макса. Вечорами цей чудачина переважно дома сидить. Вiн пише книгу про красу. О нi, не про гiмалайську красу. Трошки про iншу. Про брудну, негарну, непомiтну, буденну, зацьковану, закривавлену, замучену - велику красу. Про ту красу, яка сама лiвою рукою забива║ цвях на правiй руцi свого розп'яття, не дивлячись нi в дзеркало, нi в iсторiю, i яка одним пiдставля║ лiву щоку, а другим - кулак у зуби. От про яку красу пише книгу Макс вечорами, коли розпалене спекою небо й камiнь Берлiна шугають i пашать духотою, коли залiзнобетоновi будинки потiють i зорi клiпають од крику й блиску реклам про Свiтовий Конгрес. Макс не може спокiйно говорити про цю всесвiтню подiю Свiтовий Конгрес? Це та бутафорiя, яку подихаюча буржуазiя з такою помпою буду║ собi перед загином? Конгрес Миру, який рiшатиме всесвiтню вiйну? Тiльки слинявi соцiал-демократи ще здатнi щиро бути дурнями й вiрити в цю цинiчну комедiю. Конгрес, на якому захiдний iмперiалiзм, що задиха║ться вiд самого себе, ма║ схопити за голову схiдний? У цьому ║ наближення соцiалiзму? Га? Чи в тому, що буржуазiя добалака║ться до способiв навiки обеззбро┐ти пролетарiат? Га? Це вже зовсiм чорне скло. Чорно кривава гримаса без тiнi рожевостi. "Народи вирiшують свою долю" Ах, нахабнi Ах, цинiки! Ах, соцiал-демократичнi йолопи, як вони вуха порозпускали! А хто ж то в вiллi французького короля, банкiра Фуж!║, дикту║ всiм прем!║рам свiту ту "волю народiв"! О, то собi невеличке приватне зiбрання. От собi, зна║те, позлiталися з рiзних кра┐н. Заходу приятелi й друзi та спочивають на березi зеленого бретонського моря. Зовсiм собi приватна невеличка, але чесна компанiйка, серед яких У┐ллем Брайтян, нафтяний король Америки, Азi┐ й квропи; брати Фуж!║, королi Францi┐, Фрiдрiх Мертенс, король Нiмеччини; англiйськi королi й магнати. Всього душ тридцять. Дурниця. Вони абсолютно не мають нiякiсiнького вiдношення до Конгресу. Вони - не депутати парламентiв, не мiнiстри, не голови комiсiй, не президенти держав. Просто собi нiщо, нулi. I приватнi знайомi. Катаються на яхтах, купаються, одне слово, одпочивають. I хiба що часом побалакають мiж собою про те та це, а мiж iншим i про Конгрес. А потiм iз делегацiями. I дивись, яка кумедна рiч усе, що говорять мiж собою отi нулi, приватнi знайомi, все те дивом якимсь у всiх промовах на Конгресi що до слова повторя║ться Якi чулi "народи" до сво┐х приватних пророкiв. Га? А ще цiкавiше, що в горах Швейцарi┐, в затишному шале, з якого видно шапку Монблану, зiбралася собi друга невеличка, але також чесна й цiлком приватна компанiйка з Японi┐, Китаю, Iндi┐, Австралi┐, Африки. А на чолi ┐┐ сто┐ть король бавовняних плантацiй Японi┐, Китаю й Iндi┐ з островами. Японець, крихiтний японець Кутуяма, i так само компанiйка ця нi в що не втруча║ться, самi ┐хнi народи рiшають свою долю, а вони тiльки так собi теж приватне часом побалакають iз сво┐ми делегацiями. Але в схiдних народiв виявля║ться також велика чулiсть до приватних розмов сво┐х королiв. Вони також до слова повторюють швейцарськi балачки. От яка дивна iсторiя! А ще знаменитiше, що цi приватнi компанiйки охороня║ така непролазна зона шпигiв, жандарiв, полiцi┐ й вiйська, що за десять кiлометрiв до них не можна наблизитись чоловiковi з чужого мiста. Га? Цiкаво? Ах, йолопи, ах, зрадники, пiдлизи, розпусники! А Берлiн горить, миготить, гуркоче, пашить нiчною спекою. А там десь, за Берлiном, ║ старий, тихий, зачучверiлий сад. I в тому саду нема нi свiтових конгресiв, нi пiдлиз i розпусникiв, нi рупорiв i екранiв iз залами Палацу Миру, з ораторами, з знаменитостями, юрбами, овацiями, арками й парадами. Там тихо й самотньо. Там ║ тиха робiтнч, де ранiше жили квiти. Тепер там живе те, вiд чого гаснуть усi екрани, конгреси, чеснi компанiйки, розпусники, вiд чого душа холоне тривожним болем сумнiву й несмiло┐ радостi. Там, у тому саду, ║ ще. Нi, там бiльш нiчого нема. I щоразу, як доктор Рудольф збира║ться йти туди, де нема свiтових конгресiв, Макс неодмiнно зупиня║ його, просить почекати, хмарнi║ весь, мружить очi, понуро ходить по хатi й мовчить. I раптом простяга║ руку й сердито каже: - Ну, що ж, бувай. I доктор Рудольф тисне руку, хоче в очi зазирнути, але Масi вiдкида║ чуба головою назад i вiдчиня║ йому дверi до передпокою. А на порозi неодмiнно додасть: - Гляди ж, як закри║ться Конгрес, того самого дня зайди до мене! Чу║ш, Рудi? Дуже прошу. Яке ж, власне, вiн. Рудi, ма║ вiдношення до Свiтового Конгресу?! Але скiльки Рудi не дивиться на екрани, вертаючись додому, вiдповiдi на них на це питання нема║. I коли вiн тихенько вiдмика║ хвiртку саду i, обережно пройшовши алею, сiда║ на лаву й сидить там, довго думаючи, вiдповiдi однаково не знаходить. Та й на багато iнших питань, що постають йому на цiй лавочцi, не знаходить вiн вiдповiдi. Чого, наприклад, одправлено Мiцi? Вона, мовляв, без вiдповiдно┐ пошани говорила про принцесу. I принцеса сама прохала графиню вiдпустити Мiцi. Так каже мама. А Мiцi присягалась, що нiколи нi одним словом не обiзвалась про принцесу непоштиво. I нема║ Мiцi, нема║ бiло-червоно┐ дiвчини, яка була причиною... Ах, хто зна║, який саме пункт у безперервному потоцi явищ треба вважати за причину? А може, той, що ця мила, прекрасна, дорога лавочка сто┐ть пiд густим кущем бузку, з-пiд якого не видно добре, хто саме йде але║ю? Може, коли б ┐┐ були поставили на три метри далi, то й нiчого взагалi не було б? I Мiцi б була не пiшла, i вiн би не сидiв тут iз щемлячим соромом, одгадуюч!и загадки. Може, комусь би хотiлось, щоб i його було видалено з дому? Вiн би пiшов, вiн би давно вже сам пiшов, коли б там, у лабораторi┐, за тими блискаючими одсвiтом берлiнських вогнiв вiкнами не було того, що бiльше за його волю. I розгадки нема на питання - нi на цi, нi на Максове. Свiтовий Конгрес! Розумi║ться, вiн прийде-таки того самого дня, як "народи вирiшать свою волю". Хто зна║, може, з тим iще чиясь доля зв'язана? Хто зна║, може, й вiн, доктор Рудольф, якимись заплутаними нитками з'║днаний iз тими величними, врочистими парадами народiв, та й не зна║ того, сидячи собi тут, на лавi, пiд кущем одцвiлого бузку? *** I оi, коли нарештi всi паради, всi приватнi й урочистi засiдання вiдбуто, коли винесено всi приватнi й урочистi постанови, коли паризькi радiо сповiстили всьому свiтовi, що велика, епохальна подiя сталась, свiт уступа║ в нову еру життя, а всi екрани, рупори, газети й реклами пiдхопили це, того ж самого вечора доктор Рудольф шкандиба║ до Масi за розгадкою. Масi дома. Тiльки таке свинство. Масi дуже поспiша║. Вiн дуже дяку║ Рудi за те, що не забув обiцянки, але вiн, на жаль, абсолютно не ма║ часу. Ну, а як Рудi подобаються милi постанови Конгресу? Га? кдина федеративна свiтова республiка! Знищення армiй! Вiчний мир! Навiть Швейцарiю вибрано мiсцем осiдку свiтового центрального уряду. Вiльнолюбну, споконвiку республiканську, демократичну Швейцарiю. Там житиме президент Землi, там будуть усi уряди, апарати. Знаменито? Га? От тiльки двi малесенькi заковички, двi шершавинки на цьому блиску не затерто як слiд. Перша шершавинка, що всi народи Сходу, всi цi паршивi азiати, австралiйцi й тому подiбний гнiй, на якому Захiд хоче викохувати сво┐ банки, що вони голосували проти. Вони стоять за заховання митових кордонiв. Подумати собi, якi реакцiонери, азiати, варвари, вони не хочуть пускати без мита прекрасних американсько-║вропейських товарiв до себе, вони хочуть самi ┐х виробляти, вони не хочуть прийняти честi бути панами, яким усе постачатиме ┐хнiй слуга, захiдний iмперiалiзм!? Бiльше того: вони передадуть цю резолюцiю на ратифiкацiю "┐хнiх народiв". Вони порушують умови, на яких Конгрес скликано. Оце одна шершавина. Друга - "армiя порядку". Навiть соцiал-демократам вона зда║ться зайвою. Вони не розумiють, для чого вона. Ах, йолопи, паршивцi, зрадники, лицемiри! Для того, щоб тримати не тiльки косооких азiатiв у кулацi, а й вас, i всiх, хто посмi║ пiкнути проти свiтового модерного монарха - Капiталу. О, подi┐ розгораються! Швейцарiя ще бачитиме не тiльки туристiв. Шапка Монблану ще зачервонi║! I не тiльки шапка Монблану! О, не тiльки! I раптом Макс круто зупиня║ться проти доктора Рудольфа i знайомим, понурим поглядом дивиться на нього згори вниз. Потiм так само круто вiдверта║ться й мовчки ходить по хатi, мружачи вiястi, глибокi, як два тунелi, очi. I докторовi Рудольфовi зда║ться, що вiн на очах ще бiльше худяе, лице робиться довшим, старiшим, жорстким. I вмить, змахнувши чубом, знову зупиня║ться й тихим, ирн-глушеним голосом пита║: - Ти зна║ш, що ваша паршивка, дегенератка збира║ться замiж за Мертенса? Рудольф широко дивиться на Масi: яка паршивка? - Ну, принцеса ваша знаменита! Зна║ш ти це? Тоненькi волосинки уст доктора Рудольфа так розгублено загинаються усмiхом донизу, в одвертях, голих, чистих очах таке непорозумiння, бiль i страх, що Макс здивовано вдивля║ться в задерте до нього, застигле в цьому виразi лице. Невже вiн зразу зрозумiв усе? - Та ти знав це чи нi? Знав, Рудi? Рудi помалу крутить головою: це неправда, цього не може бути, це - абсурд, це - дурний наклей, демагогiя. - Рудi! Залиши сво┐ мiркування. Це-факт. Вiр менi. Вона поставила умову Мертенсовi - президентський трон Землi. Конгрес цю умову вже здiйснив. Мертенс один iз кандидатiв. I недобиток старо┐ монархi┐ вже пнеться на новий трон. За це навiть убiйника свого батька готова цiлувати. Шлюха! Гидь! Доктор Рудольф пiдводиться, помалу ходить по хатi, переставля║ на столi попiльничку з одного мiсця на друге й сiда║ на старе мiсце. - Але плювать би на не┐, коли б... Тiльки, Рудi, слухай: я роблю злочинство проти сво║┐ органiзацi┐, кажучи тобi це. Розумi║ш? Але прошу тебе абсолютно нi однiй душi цього не казати. Рудi, не пiдводячи голови, мовчки хита║ нею. Пальцi рук злегка трусяться на колiнi, i вiн ┐х хова║ за спину. - Так от... у тому домi, де живе ця шлюха... Доктор Рудольф кашля║ й робить рух, неначе хоче встати. -...там живе наша мати. Ну, i батько, розумi║ться. Вiзит Мертенса до цi║┐ дегенератки може скiнчитись катастрофою для всього дому. Ти розумi║ш? Доктор Рудольф пiдводить голову й пильно дивиться в схудле, постарiле лице брата. I в прекрасних очах Макса, неклiпаючих, темних, змучених, вiн, дiйсно, бачить розп'яття. - Батьки повиннi якомога швидше ви┐хати з цього дому, Рудi. Вiн одверта║ться, вiдходить до столу, але зараз же швидко озира║ться й дода║: - Але нiхто, нi самi батьки не повиннi знати, через що. Це тво║ дiло зробити. Я сво║ зробив. Доктору Рудольфовi руки вже не трусяться. Вiн опира║ на них голову й довго мовчки сидить. Берлiн безупинно гуркотить, дзвенить, трiска║ ракетами фей║рверкiв, миготить святочними рiзнокольоровими повiтряними рекламами. В розчинене вiкно пашить розiгрiтим залiзом, каменем, асфальтом i поливаним порохом вулиць. Макс ходить уздовж вузенько┐ й довго┐ кiмнати й час од часу стрiпу║ чубом. - Це неможливо. Масi, - не пiдводячи голови, нарештi глухо й стомлено каже доктор Рудольф. - Батько не покине графа. А мама не покине батька. Навiть коли б вони знали, через що. Макс сам це зна║, але вiн гнiвно, з ненавистю вiдкида║ шматок скрученого паперу й зупиня║ться проти брата. - Але вони мусять! Розумi║ш ти? О, доктор Рудольф розумi║. Але це неможливо. Безнадiйно. Навiть коли б вони знали, через що. Навiть тодi. Макс знову ходить уздовж хатинки. Доктор Рудольф сидить непорушне. Макс зупиня║ться i, притулившись спиною до шафи, нахиля║ голову. - Ну, добре... Але замовка║ й знову ходить. Доктор Рудольф на мент пiдводить голову й знову кладе ┐┐ в руки. - Ну, добре! Але ти обiцяй менi, що того дня, як Мертенс матиме бути з вiзитом у цi║┐ дiвки, ти вивезеш iз дому батькiв. - Як же я знатиму про той вiзит? - Я тобi скажу. - Добре, Масi. Я все зроблю, що... - Ти мусиш не все, а тiльки це й неодмiнно це зробити! А тепер я мушу йти. Вибач. Вiн хмарно, стомлено, простяга║ руку братовi. Доктор Рудольф помалу пiдводиться, бере руку й просто дивиться в очi Максовi. I очi цi вмить страшенно чимось нагадують йому очi старого пса Трезора, коли йому авто пере┐хало ногу Вiн помалу, незручно обiйма║ Макса за голову и мовчки притягу║ до себе, як у дитинствi, як i тодi, коли батько виганяв його з дому. I, як тими разами, Макс i тепер соромливо судорожно притиску║ться до плеча старшого брата й зараз же вирива║ться. Коли доктор Рудольф верта║ться додому садом, вiн не сiда║ на лавочцi. Але так само й не кида║ться до лабораторi┐, як iще вчора, а проходить до спальнi i, не роздягаючись, ляга║ на лiжко. Так от який зв'язок iз Свiтовим Конгресом! Вiн-людина, i гримаса людства ║ i його гримаса, болюча i страшна. *** Лежить Нiмеччина внизу, у легкiй блакитнiй курявi туману, як наречена в вiнчальному серпанку. Стьожками рiк срiбно-синiх, жевтяво-зелених прибралася, хутра лiсiв накинула на плечi. Стрiча║ жениха, владику й господаря свого. Стрiчай, наречена, стрiчай радiсно, гордо, любовно. Хто зна║, може, на тво║ чоло вперше ляже корона Землi. Нечутно, м'яко, плавко несеться напiвскляний рекордовий "Азарт". Тiльки на легких пiднятках i повiтряних ямах чу║ться пiд Мертенсом глибокий, спокiйний фотель. I жива смуга землi тодi хита║гься й наче здiйма║ться до неба. Поля, лани, як рiзнофарбнi, порозстелюванi для просуху полотна, як понамотуванi на величезну цiвку, розсотуються внизу пiд апаратом. Величезнi фабричнi димарi здаються коротесенькими недокурками цигарок. Широченнi шосе - наче мотузочки, порозкида!нi без ладу по рiзнофарбнiй полотнинi. I тихо, тихо все сунеться. А там же гуркiт, стукiт, свист, зойк. Там же без устанку, без перерви працю║ велетенський маши-но-людський апарат. Мертенс переклада║ сигару з одного кутка рота в другий, i м'ясистi, впертi губи його торка║ легесенький усмiх. А досить одного слова, досить одного мига оком, i весь цей бага-томiльйоновий апарат моментально зацiпенi║. Перестануть куритись димарi, спиняться отi червачки-потяги, затихне грюкiт i свист. Зна║ ж це принцеса? Що? Нi? Зна║ ж, що везе вiн корону на ┐┐ червоно золоту голову. Мертенс зiтха║ i знову посмiх, але iнший, заляга║ в пука-тих, великих, розумних очах. Якби вона знала! Якби вони всi знали, чим саме йому ця горда принцеса така необхiдна, така... ║дино дорога. Кров ┐┐? А чим, наприклад, кров дочки сучасного короля Уiллема Брайтона гiрша за кров дочки короля колишнього? Краса? О, цього цвiту в повнi руки набирай. I знову, як тiльки почина║ про це думати владика й господар Нiмеччини, йому на серцi нiби хтось тихенько, холодно й лоскiтно дмуха║, вухам ста║ гаряче, i по тiлу проходить мо лоде, давно-давно загублене, гаряче почування. А в очах, i не в очах, а десь у кровi, м'язах уста║ червоно-золота голова Марти Пожежi. Розпатлана, вiчно напiдпитку, вiчно з очай-душно блискаючими зубами, неохайна, весела й до всiх мужчин на фабрицi безжурно й байдуже охоча любовниця. Але жоднi обiйми з усiх тих багатьох пiзнiше коханих i некоханих красунь нiколи не давали йому то┐ насолоди, того раювання, що першi обiйми чотирнадцятилiтнього хлопця з цi║ю пiвп'я-ною "полум'яною Мартою". I коли б вони всi знали, що ця принцеса тiльки одна ма║ щастя бути подiбною до Марти Пожежi. Трошки б здивувались? Що? Нi? Принцесочка образилась би? Е, а коли б ще в принцесочки було на носi й пiд очима ластовиння! Коли б не таке точено-правильне лице було в не┐, коли б губи були товстiшi, коли б збоку двох зубiв бракувало, коли б од не┐ так само гостро, солоно й дурманяче пахло потом, як од то┐ прекрасно┐, чудесно┐, негарно┐, брудно┐ Пожежi! О, що б це було! Але iдеали взагалi подiбнi до штучних виставок на вiтринах магазинiв, ┐х можна прагнути, мати за зразок, але задовольнятися треба менше досконалими, але подiбними до них живими речами. I коли в п'ятдесятдвохлiтньому тiлi, байдужому до краси та принад тисяч рiзнофарбних красунь, одна червоно-золота голiвка виклика║ чотирнадцятилiтнього хлопця, з його глупотою, з його вiрою в казки, не шкода й пiв-Нiмеччини вiддати. А вiддати щось доведеться. Пiв не пiв, а з чверть Об'║днаного Банку на кiн у грi за першiсть на президентство Землi доведеться поставити. А коли бiльше, то й бiльше. Елiза Пожежа варта й бiльше. А гра буде гаряча. О, гаряча! Але чия вигра║, то ще невiдомо. То ще невiдомо. Вигра║ не той, хто багато може поставити, а хто багато на поставлене може взяти. Ага, вже Берлiн? Здоров, велетню! Почав, нарештi, вгору рости? I тобi неба подряпати хочеться сво┐ми омне┐стичними баштами? Чекають там iз парадами, зустрiчами. Добре, чекай, Нiмеччино, вiтай салютами, бий у гарматп, бубни, литаври. I ти, принцесо, стрiчай, млiй од щастя й гордощiв. Двi корони тобi готуються за тво║ волосся Марти Пожежi. Сьогоднi двi Нiмеччини, нова й стара, подадуть руки одна однiй. Сьогоднi двi кровi зустрiнуться, п'ятдесятилiтня й чотирнадцятилiтня, в руцi й очах Елiзи Пожежi. Хiба не варто вiтати салютами, бити в гармати й литаври? Хiба не трiумф? Що? Га? В пана президента чудесний настрiй. I коли Вiнтер, нiжно пiдтримуючи ┐х за жилаву, товстелезну, як нога в самого Вiнтера, руку, помага║ зiйти на аеродром палацу, пан президент жартують i блискають на всiх, зiбраних на зустрiч, квадратовими жовтими зубами. I всi обличчя - i пана президента республiки, i пана райхсканцлера, i панiв мiнiстрiв держави, i особистих панiв мiнiстрiв, i членiв управи Об'║днаного Банку, - всi також сяють i блискають хто якими може зубами. I раптом над Берлiном розкочу║ться величезний гуркiт, за ним зараз же другий, третiй. У вухах тоненько почина║ дзвенiти, всi замовкають, клiпають очима, мружать очi з чеканням нових вибухiв Берлiн вiта║ нову еру людства. Чути музику, крики. Пан президент пiдходить до балюстради аеродрому. Згори палацу видно за гратами парку церемонiальний марш нiмецького вiйська. Пан президент прийма║ парад, а очi його торка║ усмiх чотирнадцятилiтнього хлопця. Xa-xa! Це ще не все. Повнота трiумфу ввечерi, там, у руцi й волоссi червоно золото┐ голiвки, яка чу║ цi сальви. Нехай чу║ й готу║ться, нехай горять щоки волоссям ┐┐! - З перемогою пана президента! З великим успiхом, з новою ерою! - Ха-ха! Щодо повно┐ перемоги, то ще вона не вся. Ще не вся. Що? Га? Ха-ха! I, гиркаючи то в одне нахилене лице, то в друге, пан президент, нарештi, просту║ до себе. Просто до кабiнету. Просто до кабiнету. Не можна. Кiлька годин iз бiржею зв'язку не мав. Але ж усе-таки, перше нiж iзв'язатися iз бiржею, пан президент хоче зв'язатися з паном мiнiстром графом Елленбергом. I коли пан мiнiстр нечутно, пiдтишком уносить у кабiнет сво║ ватяне тiло, пан президент, сяючи спiтнiлим цегляно-червоним лицем, бере його за одне плече i злегка струшу║. - Ну, корона землi ║! А корона Зiгфрiда? Знайдена? Граф Елленберг винувато, безпорадно дивиться в очi пана президента й мовчить. Мовчить i дивиться. Пан президент переста║ сяяти, здiйма║ руку з плеча, вiдверга║ться, з волосяним свистом почина║ сопти, люто надушу║ на зелений гудзик i раптом знову круто поверта║ться до пана мiнiстра. Очi в нього червонi, над горiшньою губою, ледве стримуючись, здрига║ться крапля поту. - Йолопи! Нiкчеми! Не знайти яко┐сь паршиво┐ коронки! Що? Нiкчеми, пане мiнiстре! Пан мiнiстр стиха доводить до вiдомостi пана президента, що всi заходи пороблено, якi тiльки можна. В газетах щодня друкують оповiстку. Найкращий детектив, вiдомий доктор Тiле, працю║ в цiй справi. - Працю║! Оповiстки! Ледарi! Бiльш нiчого. Хто казав, що на столi в день мого при┐зду буде коронка? Хто?! Граф Елленберг ворушить зблiдлими губами й нiчого не каже. Вiн, дiйсно, обiцяв, але... Якусь нiкчемну коронку не знайти! Чого