пiрець. - Бачили вже, пане графе? Граф Адольф швидко охоче кива║ головою - бачив, бачив, непри║мнiсть, велика непри║мнiсть. - Але це правда? Вiн утiк? - На жаль, правда. Так, так, на великий жаль, правда. Утiк. Викрала ця проклята банда. Але нi граф у принцеси, нi принцеса в графа не помiчають великого пригнiчення. Принцеса уважно, скоса обкида║ м'яку постать Мертенсового мiнiстра. - Вас, зда║ться, пане графе, ця подiя хвилю║ менше, нiж слiд би було сподiватися? А тим часом, оскiльки я розумiю, це загрожу║ великими ускладненнями. Сонячна машина стане тепер широко вiдома, i всi тi наслiдки вiд не┐, яких ми боялись, не зменшаться. Граф Адольф сумно, з жалем посмiха║ться. - Нiяко┐ Сонячно┐ машини нема║, ваша свiтлосте. Так, ваша величносте, зовсiм нема ┐┐ й нiколи не було. Вона ║ плiд дiйсно хороби бiдного доктора Рудольфа. Вiн - дiйсно хорий, ваша свiтлосте. Ми цiлком правильно орi║нтувались у його станi. Фактично й безсумнiвно душевнохорий. Принцеса помiтно блiдне й сильно стиска║ руками поруччя фотеля. - Через що це ви так дума║те, графе? - Через те, ваша свiтлосте, що вчора спецiально мною призначена секретна комiсiя з довiрочних учених i професорiв перевiрила ту знамениту Машину и вiдкрила, що це абсолютно нiкчемна дурниця, просто нiщо, невинна коробка. - Стривайте! Але ж ми самi були свiдками. Вiн десять день нiчого не ┐в. Мати ж його при нас ┐ла сонячий хлiб! Ви ж самi бачили! Граф Адольф поштиво, згiдно нахиля║ голову. Так, вiн був свiдком. Але свiдком чого? Цiкавого явища гiпнотично┐ авто-сугестi┐ й сугестi┐ на матiр. Цiлком просте пояснення. Князiвна Елiза раптом пiдводиться, iде до вiкна, звiдти до столу, знову до вiкна. Брови ┐┐ хмуро насупленi, очi пильно всiромленi в землю. - Ваша комiсiя й скло перевiряла? - О, звичайно. А як же! В ньому ж уся суть. Звичайнiсiньке собi скло з додатком рiзних елементiв. У кожному разi цiлком непридатне до то┐ мети, яку визначав йому бiдолаха Рудольф у сво┐й фантазi┐. - Чекайте. Ще одно запитання. Комiсiя, значить, пробувала робити сонячний хлiб? - Так, ваша свiтлосте, але... - Скажiть: хлiб, роблений комiсi║ю, мав той самий вигляд, що ви бачили в доктора Рудольфа? Пам'ята║те ту фiалковiсть? Граф Адольф iзнизу║ плечима - нi, такого вигляду хлiб комiсi┐, правда, не мав, але яке ж це ма║ значення? Це ж його власна Машина, не чия iнша. Принцеса незрозумiле хмарно посмiха║ться й знову почина║ чудно швидко ходити по кiмнатi. Вигляд ┐й ста║ щораз жорсткiший, гнiвнiший, лютiший. Графе, ваша комiсiя перевiряла фальшиву Машину. Вiн нас обдурив! Розумi║те? Вiн - не хорий, а нечесний, нахабний хам! У такому гнiвi, такою нестриманою, жагучою, хижою граф Адольф ще нiколи не бачив ┐┐ свiтлiсть. I ця певнiсть ┐┐ гнiву мимоволi примушу║ його стурбуватись. - Але ж, з дозволу вашо┐ свiтлостi, яка рацiя була докторовi Рудольфовi обдурювати нас, брати фальшиве скло для демонстрацi┐ Машини перед комiсi║ю урядовою? Прошу вибачити, але я цього не розумiю. Не мiг же вiн знати, куди вiн мав ┐хати зi мною? Принцеса Елiза не вiдповiда║. Вона сто┐ть бiля вiкна й металiчними очима дивиться на кра║чок даху лабораторi┐. Потiм поверта║ться й знову пiдходить до графа Адольфа. - Графе! Повторюю: вiн не хорий. Машина - факт. Ви повиннi поставити на ноги всю вашу полiцiю й негайно - чу║те, негайно! - знайти цього... чоловiка. Граф Адольф щораз бiльше й бiльше почина║ вiрити в правду слiв принцеси. Незрозумiле, дивно, але, дiйсно, можливо, що в Рудольфа якимось чином виникло пiдозрiння i вiн узяв не те скло. Ах, так! Граф Адольф схоплю║ться й приклада║ долоню до чола. - Ви, зда║ться, ма║те рацiю, ваша свiтлосте. Я тепер пригадую собi: вiн тодi перед комiсi║ю чудно вагався. Так, так, так! Це можливо. Це можливо. О, в такому разi це велике нещастя. Ах, це ж велике нещастя! - Ви повиннi дати наказ полiцi┐ перевернути весь Берлiн, усю Нiмеччину! Граф Адольф боляче кривиться. - Ах, ця наша полiцiя! Можна заранi сказати, що вона нiчого не зробить. Тут же Iнарак, ваша свiтлосте! Iнарак! З ним ми не можемо боротися. Ми не певнi, чи пш нашо┐ полiцi┐ не ║ члени Iнараку. Я не можу поручитися, що мо┐ секретарi не члени цi║┐ органiзацi┐. Кожний наш рух дивом якимось ста║ ┐м вiдомий. Та згадайте, ваша свiтлосте, iнцидент з вiзитом до вас пана президента. Ми тiльки тро║ знали про нього, а Iнараковi вже вiдомо. Як же полiцiя може знайти цього божевiльного? Iнарак же тепер використа║ його страшенно, надзвичайно. Ах, це таке щастя, що... - Значить, ви гада║те, що знайти його не можна? Нiяким способом?! Граф Адольф безсило, як ранена птиця крила, пiдносить злегка руки й пуска║ ┐х знов униз. Сказати так певно, розумi║ться, не можна, але ручитися, що можна знайти, також неможливо. - Ах, нема║ тут жiнки! Нема жiнки! Все було б добре. Принцеса непорозумiло дивиться на страждаюче лице графа Адольфа. - Яко┐ жiнки, графе?! - Жiнки, звичайно┐ жiнки. Роману його, кохання, любовi. Принцеса раптом густо червонi║ i, поспiшно пiдвiвшись, одходить убiк. - Що ж би могла тут зробити та... жiнка? Граф Адольф сумно посмiха║ться. - О, що!.. Вибачте, ваша свiтлосте, тiльки це був би найпевнiший спосiб знайти його. Але ж цей божевiльний жив, як середньовiчний чернець. Та и яка жiнка може закохатися в такого калiку? Принцеса Елiза закушу║ нижню губу. - I все-таки я не розумiю, графе. Ну, припустимо, в нього роман з якоюсь жiнкою. Як вона може знайти його, коли припустимо також, згодилася шукати й видати його нам? Як? Граф Адольф знову посмiха║ться, але так, як дорослi люди на запитання дитини. - О, це вже, ваша свiтлосте, зовсiм пуста рiч. Коли б ми знали таку жiнку й вона згодилася нам помогти, тодi я ручуся, що за кiлька днiв ми мали б його в руках. - Але як же саме?! Як?! - Дуже просто. Жiнка та дала б йому оповiстку в усiх газетах у тiльки йому та ┐й зрозумiлих висловах. Оповiстку помiстити на перших сторiнках. Газети вiн, певне, чита║, особливо тепер, коли його шукатимуть. Натрапить на оповiстку i- прийде до не┐. - Ви дума║те - ради жiнки вiн згодиться тепер ризикувати? Собою й сво║ю Машиною? Граф Адольф вибачливо й соромливо-нiжно потуплю║ться. - О ваша свiтлосте, коли вiн дiйсно любить ту жiнку, вiя згодиться ризикнути i собою, i Машиною, i всiм, що ║ найцiннiше в життi. Але треба ж, щоб вiн дiйсно любив. Та насамперед, щоб взагалi була в нього така жiнка. Але цього якраз i нема║. Напевно нема║! Принцеса рвучко, в гнiвi на те, що нема║ цього, вiдходить до вiкна й неклiпаючими похмурими очима дивиться в сад. А граф Адольф нечутними швидкими кроками ягуара, що попався в клiтку, ходить попiд стiною, нервово тручи руки й скрипучи голосом. Ах, яке ж нещастя! Якраз у такий момент. У момент тако┐ величезно┐ ваги, коли рiша║ться доля всього свiту, коли треба всiх сил. Ця проклята Машина може внести такий заколот, таке замiшання в квропi, що Схiд голими руками забере ┐┐. А тодi нi про яку Республiку Землi й мови не може бути. Варварство, загин цивiлiзацi┐, згубнi вiйни, занепад усього життя - цiлковита катастрофа землi! I все через якусь дурну божевiльну фантазiю якогось калiки, який нiчого, крiм сво║┐ маленько┐ висохло┐ амбiцi┐ вченого, бачити не може. I якраз саме в такий момент, у такий момент! Принцеса сто┐ть непорушне. Чу║ чи не чу║ - невiдомо, але граф Адольф вийма║ з кишенi папiрець i пiдходить до не┐ ближче. - Дозвольте менi, ваша свiтлосте, прочитати одержану мною сьогоднi телефонограму вiд пана президента. ┐┐ свiтлiсть на мент озира║ться, зирка║ на папiрець i, мовчки хитнувши головою, знов одверта║ться до вiкна. Граф Адольф побожно прокашлю║ться. "Завтра увечерi буду в Берлiнi. Тут усе добре. Постанови Паризького Конгресу будуть переведенi в життя за всяку цiну. Треба готуватися до тяжко┐ боротьби. Великих iдей самi постанови не здiйсняють. Але... корона Землi буде. Прошу переказати це ┐┐ свiтлостi". п┐ свiтлiсть не руха║ться. Граф Адольф винувато хова║ папiрець у кишеню. Так, розумi║ться, ця iсторiя з Машиною, з утечею цього кретина не може дозволити так бадьоро ставитись до слiв пана президента. Це зрозумiло, але не треба вже так перебiльшувати ┐┐ значення. З нею можна буде боротись iншими способами. Ще сьогоднi вiн уживе таких заходiв, якi цiлком спаралiзують нахабну вiдозву розбишацько┐ банди (як тiльки Рудольф зв'язався з нею?). А вибухне вiйна - i тодi зовсiм не до Машини буде Вибухнути ж вона мусить неодмiнно, вся справа тiльки в тому, яка сторона згодиться взяти на себе iнiцiативу оповiстити вiйну. Тiльки в цьому тепер уся справа. Народ принаймнi вже готу║ться до вiйни. Громадянство хвилю║ться, нерву║ться, але в потрiбний момент виявить i патрiотизм, i потрiбне розумiння, i геройство. Принцеса раптом озира║гься й простяга║ графовi руку. - Вибачте, графе, я мушу лишитися сама. Я - втомлена. Граф Адольф злякано, поштиво цiлу║ руку й навшпиньках поспiшно виходить iз салону. Тодi принцеса почина║ швидко й нiтрошки не втомлено ходити по кiмнатi, хмуро й жорстко зiбравши брови. Уста ┐┐ знову стуленi мiцно й непохитно. I, враз посмiхнувшись, загрозливо i з викликом, вона йде до столу, надушу║ гудзик дзвiнка, бере папiр i почина║ писати. Нi, так не годиться! Закушу║ губу, пильно дума║, раптом уся спалаху║ рум'янцем i все ж таки пише. - Ваша свiтлосте? - Так, Софi. Iдiть сюди. Ось оповiстка. Ви зараз же вiдвезете ┐┐ в бюро оповiсток i дасте ┐┐ на першу сторiнку всiх газет. Сьогоднi ж у вечiрнiх виданнях вона повинна з'явитись. Друкуватись повинна щодня й так довго, поки припините. Свого iменi не повиннi давати. I вважайте, Софi: нiхто не повинен про це знати. Розумi║те? - Розумiю, ваша свiтлосте. - Iдiть. Сьогоднi ж за всяку цiну оповiстка повинна бути в усiх газетах. Софi виходить, i ┐й чогось згаду║ться той момент, як принцеса стрiляла Нептуна. *** Чорно-срiбний лицар обережно, стараючись не затарахкотiти чим небудь, ходить, як наказано, не ближче, нiж на три кроки вiд сво║┐ дами. його маленька смуглява дама-дитинка добива║ться телефоном розмови iз сво║ю сестрою Фрiдою. його вередлива владарка гнiва║ться: двiчi вже до телефону так само, як i вчора, пiдходить чоловiк сестри, сестра немов нездужа║ i просить переказати через нього, що треба Трудi. - Менi треба, щоб пiдiйшла до телефону Фрiда, а не ваша фiзiономiя! Двiчi вже було це сказано пановi бароновi - i все ж таки на екранi з'явля║ться знову його куряче лице з ущиплива глузливим усмiхом. Чорно срiбний лицар у цiй справi нiчим помогти не може. Та й нi в чому вiн, власне, не помiчник ┐й. Вона вже не лежить, як учора весь день, iз мертво розплющеними очима, немов зацiпенiвши вiд жахливого здивування, вона навiть не п'║, як позавчора, не вiдпиха║ його, свого бiдного чорно-срiбного лицаря, з таким ви┐лядом, неначеб вiн пiдходив до не┐ не з най-нiжнiшою любов'ю, а з щипцями для виймання зубiв. Вона навiть мужньо, вiдважно цiлу║ його, вона геро┐чно прийма║ його ласку, як чемнi дiтки лiки, не даючи собi струшуватись од огиди всiм тiлом, а, навпаки, смiливо, загонисто посмiха ючись. Ах, дитинка, вона чесно викону║ ┐хнiй договiр. Бiдна революцiонерка, вона зовсiм не думала, що той, хто руйну║, насамперед сам дiста║ болючi вдари звалених ру┐н. Дорога бунтарка, вона зовсiм не знала, що бунт проти других насамперед ║ бунт проти самого себе. Нема сорому, ганьби, злочинства нi в якому вчинку, коли нема ┐х у нас самих. Коли ж бунтуючий руйнар лежить iз ожахненими очима або конвульсiйне, одчайдушне, геро┐чно посмiха║ться на слово "сором i ганьба", о, вiн iще нiчого не зруйнував, вiн тiльки жорстоко поранив себе. - Душнере! Ми по┐демо зараз до мо║┐ сестри. Так!? - Слухаю. Куди вона хоче - всюди вiн по┐де з нею. I коли треба, щоб вiн лiг, а вона по ньому перейшла через прiрву, що вiддiля║ ┐┐ вiд спокою та радостi, вiн скаже покласти себе в труну, щоб ┐й легше було переходити. - Душнере! У нас револьвер ║? - к, Трудо. - Добре. Гальо!.. Гальо! Бiдна владарка: "у нас". Вона уника║ "ти" й "ви". "Ти" вона самохiть не може говорити, як не може самохiть (хоч яке чемне й смiливе дитинча) пити рицинку. "Ви" вона теж не може говорити, бо це ж нечесно тепер, коли вона продалася. - Гальо! Це знову ви?.. Ага, чудесно. Так от слухайте, пане бароне коли ви менi зараз же не пустите до телефону Фрiду, я вас уб'ю. Чу║те? Так, уб'ю... Я вам це цiлком серйозно заявляю. Сподiваюсь, ви менi повiрите, що я можу зробити все, що я хочу й кажу.. Будь ласка. Я буду ждати не бiльше як п'ять хвилин. Душнер прикушу║ посмiшку. На екранi зника║ куряче лице з кругленькими (неначе насмiшкуватими, але таки добре переляканими!) очима. Бiдний барон, вiн, розумi║ться, повiрив, що вона вб'║ його. - Ах, жаба! Вiн мене хоче переконати, що Фрiцi сама не хоче зi мною балакати. Фрiда, яка тiльки жде мого слова! Ну, чекай! "Вiд тако┐ особи, як ви, всього можна сподiватись". Ах так? Ну, добре! Побачиш, чого тобi треба сподiватись од "тако┐ особи"! Душнере, треба сказати, щоб авто подали. - Воно готове кожно┐ хвилини, Трудо. - А револьвер? - I револьвер готовий кожно┐ хвилини. Але, зда║ться, барон згодився покликати... (твою чи вашу?..) кгм!. твою сестру. Значить, убивати нема локи що за вiщо. - О, в цього добродiя ║ багато iншого... Гальо! Фрiдусь? Ну, нарештi!.. Тобi твiй дозорець казав, що я хочу балакати?.. Не чую. Ти так слабо говориш. Ти справдi нездужа║ш? Чого ти екран, завiсила? Я хочу бачити тво║ лице. Не хочеш?! Я зовсiм погано тебе чую. Я хочу негайно з тобою говорити. Я зараз до тебе при┐ду. Чу║ш? Приготуй усе, щоб зi мною ви┐хати. Куди?.. Зовсiм, геть. Те, що я обiцяла, я тепер можу зробити. Чу║ш? Ну, я ┐ду до тебе. Через двадцять хвилин буду. Бувай!.. Душнере, капелюш! Занадто помалу ┐де авто, занадто багато в Берлiнi трамва┐в, занадто пече сонце й занадто охоче з усiм згоджу║ться Душнер. Душнер дiйсно згоджу║ться, бо хiба ж не занадто помалу крутиться земля круг сонця, коли хочеться перескочити через вiки? - Душнере. Я поки що буду вам говорити "ви". Добре? Потiм я постараюсь iнакше - тепер нiколи. Так от: ви повиннi сидiти в автi, поки я там буду. А коли я його вб'ю, ви згоджу║тесь мене десь сховати и потiм утекти зi мною й Фрiдою? Кажiть одверто - менi це заздалегiдь треба знати. - Для чого ж вам убивати його, дитинко? - Для того, щоб визволити сестру з неволi. Розумi║те? - Розумiю, Трудо. - I згоджу║тесь? - Згоджуюсь. - I схова║те? - I сховаю. - I не бо┐тесь? - I не боюсь Труда скоса, пiдозрiло й загрозливо огляда║ чорно-срiбну чепурну голову з пукато-ласкавими, тихо-розумними очима. - Давайте сюди револьвер. Душнер охоче спокiйно пода║ револьвер. Труда хова║ його в торбинку й знову пильно зверта║ скоса очi на лицаря: зда║ться, вiн таки серйозно ставиться. Душнер цiлком серйозний, коли з ненабитого револьвера можна вбити людину, то в такому випадку пан барон нехай нарiка║ вже на надприроднi сили, яким для чогось екстрене потрiбне його життя. Вiн же зробив усе, що сила зробити земнiй iстотi, яка ма║ дiло з такою неземною iстотою, як ця дорога смуглява дитина. Авто нарештi допленту║ться до будинку барона! (I будинок теж така сама стара, сiра ропуха, як i його хазя┐н!) Душнер слухняно, покiрно лиша║ться чекати на вбiйницю, щоб одвезти ┐┐ у схованку. А Труда, рiшуче тримаючи торбинку з револьвером у руцi, входить у дiм. (Як тiльки стрiляються з тих револьверiв? Щось там десь треба надушити чи пiдняти. Ну, та вже видно буде!). У холi ┐┐ зустрiча║ сам барон. Лиса жовта голiвка зварено┐ курки на довгiй курячiй ши┐ перебiльшено поштиво схиля║ться, на синеньких устах у┐дливо-iронiчна посмiшка. Вiн дуже радий зустрiти високошановну, надзвичайно шановну гостю в сво║му домi. Величезна честь ┐┐ вiзиту да║ йому незрiвнянну нi з чим насолоду й щастя. - Пане бароне, я хочу говорити з мо║ю сестрою. Чу║те? Коли ви збира║тесь ховати ┐┐ вiд мене й... О господи! Вiн хоче ховати? Надзвичайно шановна гостя гада║, що вiн такий страшний его┐ст - не хоче подiлитися цим щастям iз сво║ю дружиною? Нiколи в свiтi! Будь ласка. Сестра нетерпляче, з тремтiнням чека║. - Але вас я прошу звiльнити нас од вашо┐ присутностi. - З величезним сумом скоряюсь вашiй волi. Фе, яка бридка, мерзенна iстота! Як вона похруску║ сво┐ми паскудними жовто сiрими пальцями. Фрiда дiйсно жде сестру в сво┐й спальнi. Дивно. Ну, розумi║ться, зовсiм не хора. сто┐ть на ногах, одягнена, а вийти назустрiч не могла Жаба, звичайно, не пустила. Труда щiльно зачиня║ за собою дверi, замика║ ┐х на ключ, а тодi вже, труснувши мережаною пiною капелюша, весело пряму║ до сестри. Нi, Фрiда таки, зда║ться, справдi нездужа║: вигляд якийсь розгублений, блiдий, очi широченнi, непокiйнi. - Ти що, Фрiдусь, дiйсно нездужа║ш? Добридень. - Так, я трохи... той... Сiдай, будь ласка. А сама так само сто┐ть, спираючись усi║ю рукою об стiл - щоб не впасти, чи що? - i широченними, напруженими очима спотика║ться об Труду, зараз же вiдстрибуючи вбiк. - Ну, сидiти нема часу. Ти пригоiувалась? - До чого? - Ну, господи, "до чого"! До волi┐. Я маю грошi. Розумi║ш? Можеш покликати сюди свого здохлятину й заявити йому, що свiй тестамент i сво║ майно вiн може переписати на ту iдiотку, яка за це схоче жити з ним. Фрiда почина║ чогось трудно дихати, якось чудно конвульсiйне водити пальцями по столi, а очi стають iще напруженiшi, жалiбнi, величезнi и гарнi. - Я, Трудо, не можу... з тобою ┐хати. - Не можеш?! Чому?! Фрiда спуска║ очi й переста║ корчити пальцi. - Тому, що ти... зробила страшно негарно. Твiй учинок такий ганебний, що... що я дивуюсь, як ти можеш мене кликати з собою. Труда вся затиха║. Вишневi опуклi губи стають висхлi, сiрувато синi, бiля вуха виразно видно синю родинку, подiбну до довгасто┐ крапельки чорнила. Фрiда ж смiливiше пiдводить сво┐ очi тiльки но зроблено┐ ляльки. - Ти ославила наше iм'я такою ганьбою, що я.. що тебе нiхто до себе не може прийняти. Ти викреслила себе з грома дянства. I ти хочеш, щоб я теж? . Труда мовчить i пильно, важко, невiдривне дивиться в ди тяче лице з величезними очима, над якими сьогоднi хвилясте, виразно пушиться загониста зачiска. - Папа лежить хорий. Мама в такiм одчаю, що... Адольф нахваля║ться арештувати тебе й вислати з Берлiна. Всi знайо мi жахаються вiд самого твого iменi. Бачиш, що ти наробила? Це страх, що ти наробила, Трудо! Труда вперше бачить цю маленьку гарненьку жiночку з кри хiтним ротиком, який так строго й повчально тепер складений. Вона пильно, з хмарною цiкавiстю розгляда║ ┐┐. - Та-ак? А як я це "наробила" ради тебе, що тодi? - Ради мене!! Оце ма║ш! З яко┐ речi!! - З тако┐, що ти благала. Ти сама нахвалялась убити й взагалi на все пiти, щоб визволитись... - О боже, чого не говориться в таких випадках! Але коли б я знала, що ти можеш пiти на такий страшний сором, я б нiколи й слова тобi не сказала. Ради мене! Оце тепер я винна. Ти сама весь час мрiяла про волю. А тепер уже через мене. Розумi║ться! - Значить, ти не потребу║ш мо║┐ допомоги! Нi? Волi║ш у цiй смердючiй ковбанi з жабою далi жити! Добре! Бувай. Але цим разом дивись, Фрiдо, до мене бiльш не прибiгай. Чу║ш? Труда рвучко поверта║ться, iде до дверей i шарпа║ ┐х. Вони замкненi. - Ага, твоя жаба замкнула нас! Вона, розумi║ться, пiдслухувала. - Та ти ж сама замкнула дверi! Труда гнiвно вiдмика║ й виходить. У сусiднiй хатi, похрускуючи пальцями, низесенько вклоняючись, зустрiча║ ┐┐ барон. Надзвичайно шановна гостя вже вiдходять! Так швиденько? Так скупо ощасливили сво║ю цiнною присутнiстю? Труда рапгом зупиня║ться, заклада║ руку в торбинку й вихоплю║ револьвера. - Ще одне слово з тво┐х жаб'ячих уст i... Бароновi очi стають опуклi, як два сiренькi гудзиьи вiд черевикiв. Вiн як прикипа║ на мiсцi, а в дверях спальнi тонесенько, жахливо скрику║ жiночий голосок: - Геть! Фiть моментально вiд мене! Ну! Труда грiзно свистить i змаху║ дулом револьвера. Висхла куряча постать барона вiдсаху║ться вбiк i сунеться назад. Тодi Труда, трiпнувши капелюшем, по хлопчачому вихиляючи клубами, не хапаючись, виходить. Чорно срiбний лицар по виразу всi║┐ постатi Страховища бачить те, що вiн заранi знав. Вiн нiжно всадовлю║ ┐┐, нi про що не пита║, тiльки тихенько, обережно погладжу║ безсило опущену на колiна смугляву ручку. Карi похмуренi очi дивляться в одну точку перед собою й не клiпають. I авто тепер не занадто помалу ┐де i берлiнськi трамва┐ зникли з лиця землi, i не стало пекучого сонця на небi. На вулицях якесь бiльше, нiж звичайно, оживлення, газетники не встигають продавати газети, покупцi тут же читають ┐х, тупчачись чередою, що застрягла у воротях. Труда не помiча║. Душнер зупиня║ авто, купу║ газету, просить дозволу про глянути Труда дивиться в одну точку й не клiпне нi разу. В такому разi не до газети, швидше додому. Дома Труда ляга║ на канапу лицем догори й так само дивиться в стелю, як дивилась у спину шоферовi. Нi звука, нi словечка. - Трудонько! Дiвчинко моя! Чорно срiбний лицар ста║ на колiна перед нею, бере смугляву безживну ручку й тихо, сумно, нiжно говорить про те, що страждання ║ неминучий закон життя, але що в життi ║ також i такий закон, який нiчому не дозволя║ надовго затримуватись на мiсцi й страждання переверта║ на радощi, а радощi на страждання. I ще нiжнiше, ще обережнiше чорно срiбний лицар говорить про те, що за всяке страждання дттiки вiн готовий платити авансом усiма тими радощами, якi на його коптi лежать у його долi. Вiн не смi║ запропонувати купити ┐┐ полегшення одним маленьким актом, який i йому дасть щастя. Цього вiн не смi║ ┐й пропонувати. Але дитинка повинна признати те, що тисячолiтнi забобони часом дужчi за молоду справедливiсть. Вони вросли в тiло людсько┐ громади, i громада боляче б'║ того, хто пробу║ видерти ┐х iз не┐. Чи варто ж видирати те, що навiки вросло? Труда пильно, похмуро дивиться в стелю. Дитинка повинна зрозумiти, що все на свiтi умовне, вiдносне. I всякий чабобон так само не ма║ сили абсолютностi. Часом вiн - зло, часом - добро. В одних умовах шлюб ║ каторга, в других - засiб збiльшення сво┐х сил, у третiх - радiсне затвердження себе на дорозi до вiчностi. Чорно срiбний лицар несмiло, чекаюче дивиться в непорушне лице. Потiм зiтха║ й тихенько пiдводиться. Коли чула, то те, що не скинулась, не обурилась, уже ║ малесенький крок уперед. Але чи чула ж? Душнер сiда║ побiч i тихенько перегляда║ газету. Що та юрба на вулицi з не┐ так жадно смоктала? Ага! Оце, очевидно. О, це цiкаво! Оповiстка: "Банда розбишак, що зве себе Iнараком, цi║┐ ночi з мiсько┐ лiкарнi для душевнохорих силомiць викрала хорого хiмiка доктора Рудольфа Штора, що нездужа║ на манiю винахiдництва. Зроблено це з метою шантажу довiрливих людей на так званiй "Сонячнiй машинi" та головно для внесення заколоту в громадянство. Отже оповiща║мо: Апарат, який нiбито винайшов Р. Штор, розслiджувала спецiальна наукова комiсiя пiд головуванням професора Ф. Бруннера. Вона визнала, що цей апарат не ма║ нiяко┐ нi науково┐, нi практично┐ вартостi i ║ цiлком безпотрiбною й безглуздою коробкою, витвором хороi фанiазi┐ душевноненормальноi людини. З огляду на серйознiсть мiжнародною моменту, в якому перебува║ Нiмеччина в зв'язку з агресивними намiрами Союзу Схiдних Держав, в iнтересах охорони порядку й оборони гро мадян од шантажу, забороня║ться: публiчну й приватну пропаганду шарлатанських винаходiв, мiж ними й так звано┐ "Сонячно┐ машини". Винних у нарушеннi цi║┐ постанови чека║ кара на пiдсiаш законiв во║нного часу. За викриття схованки хiмiка Рудольфа Штора, як обвину Баченого в крадiжцi брильянтiв та небезпечно хорого, оголошу║ться нагорода в два мiльйони марок. Характеристичнi ознаки Р. Штора: кривий на лiву ногу, зрiст високий, темно-сiрi очi, тонкi вуста. Полiцай-президiя Берлiна" О, це повинно ┐┐ розворушити хоч трохи! - Дитинко! Вибачте, що я вас турбую. Але я не можу сховати вiд вас. Дуже важне для вас. Знову про вашого доктора Рудольфа та його Сонячну машину. Цiла урядова оповiстка. Хочете, я прочитаю? Труда мовчки переводить очi iз стелi на Душнера й чека║. Вiн, хапаючись, голосно чита║, весь час позираючи на непорушне хмарне смугляве лице. Раптом воно темнi║, очi оживають, уся постать пiдстрибу║ вгору, i люто стиснений кулачок б'║ по канапi. - Брехня! Пiдла полiцiйна лицемiрна брехня! Вiн не хо-рий! А Машина зовсiм не безглузда коробка, ┐хнi голови - безглуздi коробки! Фе, гидота! I брильянтiв вiн не крав. А просто взяв для сво║┐ Машини! - Хм! А чого ж вiн попав у божевiльню? - Вони його запакували туди! - Ну, як же так: здорову людину, та ще за те, що вона винайшла таку велику рiч, запакувати до божевiльнi? Це ж нелогiчно, дитинко. - Ах, логiчно! А логiчно, щоб перевернений, старий, гидкий дегенерат запакував навiки в тюрму молоду дiвчину i... А, знаю вашу логiку! Вашу законну, моральну логiку! I герой Рудi, що втiк, i слава Iнараковi! I от вiзьму й буду скрiзь вести пропаганду за Сонячну машину. Ану, нехай мене карають "на пiдставi законiв во║нного часу". Будь ласка! Як смi║ полiцiя заборонити менi говорити, що я хочу? Як? Чорно-срiбний лицар те зовсiм задоволений наслiдком роз-бурхання. Дiйсно, що за несподiване Страховище ця дiвчина. Вся душа ┐┐, як хвиля - то в один бiк гасне, то в другий. Ще справдi в цьому станi вибiжить на вулицю та й почне вчиняти свiй бунт. - Так, розумi║ться, полiцiя не може забороняти. Це, справдi, може, вже занадто. Але коли це справа Iнараку, то... Ну, та бог iз нею. А от дозвольте менi прочитати ще одну цiкаву рiч. Це дiйсно вже щось зовсiм та║мне. Слухайте, дитинко, чи не до вас це стосу║ться? Це оповiстка. На першiй сторiнцi. Слухайте: "Того, хто весною помилився в саду, хто вмi║ до гримувати свого слова, об'║кт помилки пiд словом честi повно┐ безпеки просить про побачення". - Ну, що ви скажете, дитинко? Не вас? Нi? Ви нiде весною в саду не помилялись? Слова свого ви дiйсно вмi║те дотримувати, а от чи вмi║те помилки весною робити? Га? Труда серйозно дума║. Весною? В саду? Яко┐ саме весни? Може, Макс? - Ах, дурницi! Iдiотська оповiстка. Я хочу в ресторан, Душ-нере! В театр, у кабаре, куди хочете. I багато вина! Чу║те! Я ┐м покажу "таку особу"! Тепер усе одно! Тепер я зовсiм вiльна. I щоб менi через два днi театр був. Чу║те? Капелюш! Рукавички! *** Наделi знаменито влаштувалися собi: знайшли якогось далекого родича, великого комерсанта, крамаря мистецькими народними виробами, вiн ┐м да║ роботу - i вони чудесно заробляють тепер. Усi сини покидали сво┐ фабрики, примадикували в себе в помешканнi невеличкий електричний верстат i працюють усi║ю родиною. Робота легка, чепурна, цiкава: вишлiфовувати склянi та глинянi вироби та розмальовувати ┐х власноручно iз суто народних рисункiв. Навiть старий i стара, та навiть маленькi Наделята, отi пуцьвiрки, Грета та Лорхен, i вони тепер заробляють немалi грошi. Щодня Герман, або Фрiц, або всi разом виносять iз помешкання цiлi валiзки оброблених виробiв, а приносять новi замовлення. Розумi║ться, сусiдам чи знайомим вони адреси свого родича не дають - то вже чорта з два, мiцно тримають про себе самих. Але милуватися виробами, вже готовими, можна всiм, хто хоче. I якi, справдi, чудеснi скляночки, вазочки, чашечки, горщечки, якi тонкi рисунки, фарби! Аж диво бере, що проста робiтнича родина може справлятися з такою делiкатною роботою. Звичайно, родич ┐хнiй дав ┐м секрет, без секрету, розумi║ться, треба довго мозолi натирати, щоб дiйти тако┐ вмiлостi. Але ж i як завзято зате працюють! Цiлий день чути в них шкварчання, пиляння, тихеньке постукування; з раннього рана до пiзнього вечора горить робота в щасливих Наделiв. Першi днi то аж наче сп'янiлi всi були вiд радостi та щастя, мало не цiлувалися з усiма, кого зустрiчали, хто приходив до них. А тепер усi такi здоровi, бадьорi, веселi, привiтнi. Де дiлася вiчна гризня ┐хня, вiд яко┐ часом сусiдам доводилось вiкна зачиняти та в пiдлогу стукати, щоб тихше гризлися. Тепер у них вiчно ясний смiх, жарти, спiви за роботою. Бува║ ж щастя людям, в яких багатi та негордi родичi. Справдi, вiд самiсiнького ранку до вечора кипить робота в Наделiв; не там, звичайно, де виставлено вже зроблену роботу на показ людям, а в найдальшiй кутковiй кiмнатi, куди нiкому чужому не дозволя║ться входити О, в секрет роботи нiкого вта║мничувати Наделi не хочуть. Навiть у сусiдню з майстернею кiмнату нiхто не допуска║ться. Та й мають рацiю: всякому захочеться легкий хлiб перехопити. I щовечора сини з важкими валiзками в руках весело виходять iз квартири й легко сходами зносять ┐х униз. Там на них уже чека║ стареньке, поганеньке авто родича-комерсанта, забира║ валiзки - i майнули хлопцi як на гулянку. А Берлiн iз кожним днем щораз бiльше га бiльше гуде дивною чуткою, хвилюючою казкою про та║мну Сонячну машину. Пропаганда ┐┐ заборонена (дозволя║ться тiльки в сатирично-гумористичних часописах смiятися з не┐); вживання ┐┐ загрожу║ карою; нiде нi за якi грошi купити ┐┐ не можна; нiхто ┐┐ сам не бачив, нiхто сам того сонячного хлiба, розумi║ться, не iв, на дух не нюхав, на смак не куштував. А тим часом Берлiн щораз дужче та дужче гуде тою казкою, наче хтось щодня пiдклада║ та й пiдклада║ вогню у величезне залiзобетонове черево велетня. Що таке Сонячна машина? О, це надзвичайна штука! Сонячна машина то такий апарат, який сам собою витягу║ з рослини всi соки; тi соки вiн процiджу║, перетворю║ в новий чудодiйний газ. Тим газом треба дихати, поки з'явиться пiт на чолi, i як з'явиться пiт, тодi людина почува║, що насити лась, i зараз же страшенно п'янi║, ┐сти ж зовсiм нiчого не треба. Цей апарат винайшов син одного графа, якого батько за злочинство нiбито хорого сховав у божевiльню, назвавши доктором Рудольфом Штором. В дiйсностi ж вiн не Рудольф Штор, а граф. О нi, Сонячна машина - це просто одна iз штук iндусько┐ окультично┐ науки. Нiякого Рудольфа Штора взагалi на свiтi нема║. Нiяких взагалi апаратiв нема. Просто сугестiя. Людинi з нахилами медi┐ма да║ться в руки який небудь предмет, для бiльшо┐ перекональностi скло, i через те скло переда║ться наказ орудно┐ центрально┐ волi. Об'║кти цi║┐ волi виконують наказ, крутять яку небудь машинку, ┐дять усяке чортзна що й почувають себе так, як ┐м наказано. Нiякого сумнiву, це робота агентiв Союзу Схiдних Держав. Полiцiя вже арештувала кiлька суб'║ктiв iз такими склами, дво║ з них були китайцi, а один-вiдомий iндуський факiр, що недавно прибув до квропи. I з кожним днем виразнiш i виразнiш гуде Берлiн. Не можна, заборонено йому густи, а вiн таки гуде, а вiн хвилю║ться, а вiн сну║ химернi вiзерунки свого розворушеного вiковiчного бажання. I вже частiш та частiш полiцiя ловить людей iз склами, iз самими навiть Сонячними машинами. На фабриках та заводах усе частiше з'являються якiсь люди, що роздають загорнутi в папiрцi круглi, жовто-червонявi, опуклi скла, а на папiрцях точно й докладно надруковано iнструкцiю, як дома кожному, маючи скло, треба робити собi Сонячну машину та як ┐┐ вживати. I вже частiше трапляються люди, якi самi бачили Сонячну машину, якi самi iли сонячний хлiб. Сонячно┐ машини в них самих, розумi║ться, нема║, боже борони, але вони з цiкавостi в одного чоловiка спробували зробити собi хлiба Тiльки з цiкавостi! I казка росте, гомонить, хвилю║, не да║ покою. Дiловий, практичний, точний, скептичний Берлiн почина║ пройматися легковажною мрiйнiстю, поверховiстю, недбальством, довiрли вiстю. Казка залазить у затхлi, темнi бюро й спиня║ задумою руки найретельнiших урядовцiв. Вона влазливо та║мно шелестить шепотом по конторах, майстернях, по всяких установах, де сидять прикутi люди, навiваючи ┐м мрiю про те, як iприйде "вона" й розку║ ┐х. Вона галасу║, кричить, стука║ склянками об стiл по брудних тавернах i вимага║. Вона навриписто тиснеться в ученi кабiнети й видира║ увагу з рук поважних, серйозних, точних наук. Вона турбу║, нерву║, драту║, люгить урядовi iнституцi┐, яким нiколи не доводилось мати дiла з фантастичними речами. Вона всюди вносить нелад, заколот, непокiй, незгоду, гризню. Все, чого вона тiльки торка║ться сво┐м химерним, таьмним диханням, зараз же почина║ шумувати, розкладатись. Об'║днаний Банк - залiзобетонова фортеця ┐┐ не розхитали, не зрушили нiякi фiнансовi бурi, нiякi полiтичнi завiрюхи, нi землетруси. А дихнула "вона" - i фортеця дала розколину, невеличку, а все ж таки розколину незгоду мiж Штiфелем i Мертенсом. Штiфель (голова концерну пресових трестiв) вважа║ полiтику уряду щодо цi║┐ iдiотично┐ Машини за цiлком дурну й провокацiйну. Навiщо забороняти пресi писати про не┐? Для чого робити це божевiлля тайною, для чого обсновувати ┐┐ серпанком загадковостi, страху? Заборона - споконвiку найкраща пропаганда забороненого Дати волю говорити, дати змогу вiльно боротися з цi║ю химерою! Мертенс не згоджу║ться. Не всяка воля в добро Воля пор нографп ║ заiин для юнацтва Сонячна машина ║ порнографiя для недорослого людства. Що? Нi? Отже, дати волю порнографi┐? Га? Дати волю всяким Iнаракам? Що? Штiфель не зда║ться. Дати волю не Iнаракам, не вихвалянню, а волю роз'яснювання, критики, дати можливiсть боротьби з фантастичними чутками, легендами, тайними прокламацiями соцiалiстiв, iнаракiстiв, анархiстiв i всi║┐ тi║┐ гидi, що живиться всякою забороною. Берлiн щодня засипаний рiзними нелегальними вiдозвами. Iнарак розносить мiкроби по всiх закутках, хороба захоплю║ вже й провiнцiю. А уряд не да║ змоги громадянству боротись антисептичними засобами, сховав голову в пiсок i дума║, що все гаразд. Усi розумнi люди тiльки плечима знизують. I диво дивне║, вперше управа Об'║днаного Банку бiльшiстю голосiв висловлю║ться проти пана президента Фрiдрiха Мертенса. Волю слова в справi Сонячно┐ машини дозволя║ться, правда, з обмеженням: пропаганда й вихваляння забороня║ться, тiльки критика та роз'яснювання. Пан президент посмiха║ться. Штiфель i пресовий концерн непогано на цьому вийдуть, тираж газет пiдскочить процентiв на сто. Пан президент помиля║ться: вже в перших днях тираж пiдскаку║ на тисячу процентiв. Друкарнi не справляються з вимогами контор, контори не справляються з вимогами аген тур, агентури - з покупцем. Екстрене мобiлiзу║ться цiла армiя робiтникiв, урядовцiв, агентiв, кiоскiв. Соцiалiстична й усяка iнша преса, що живиться всякою хо-робою й розносить мiкроби, розумi║ться, гвалту║, що ┐й забороня║ться легально це робити. О, нехай гвалту║! Але казка й серед соцiалiстiв уносить розлад i незгоду. Не всi й соцiалiсти хочуть вихваляти Сонячну машину. Бо казка не ма║ нiчого спiльного з реальною полiтикою. Бо соцiальний процес пiдляга║ залiзним законам розвитку. Бо перестрiй громадянства ма║ бути результатом органiчного перетвору його, а не наслiдком появи якогось фантастичного винаходу. Вiра в це ║ просто дитинство, це - одривання уваги вiд реально┐ працi, це - дрiбнобуржуазнi забобони, брак соцiалiстичного думання, зрада всiх метод пролетарсько┐ iсторично┐ боротьби. Пан президент мусить погодитись воля слова часом бува║ корисною рiччю. Та що бiльше навiть Iнарака не минуло непокiйне, розкла дове дихання казки. Iнарак розколю║ться. Iнарак гризеться, Iнарак явно гине. Макс, Паровоз i Кестенбавм тепер рiшуче, жагуче, безкомпромiсово проти терору Всi сили, всi засоби, вся увага тiльки Сонячнiй машинi! Годi кровi, смертi, ненавистi, змов, убивств. Годi ворожнечi з iншими робiтничими органiзацiями. Треба ввiйти з ними в порозумiння, треба органiзувати ║дину спiльну грандiозну акцiю всiх залежних, голодних, ображених, експлуатованих, невiльних, усiх, усiх, незалежно вiд класу, стану, переконань, вiку, статi, фаху, партiйностi. Треба пiдняти все║диний рух з одним покликом, з ║диним гаслом: воля Сонячнiй машинi! К чорту всю полiтику, закони, парламенти, нехай видають, якi хочуть, закони, нехай ведуть, яку хочуть, полiтику, нехай навiть вiйну оповiщають, аби гiльки воля Сонячнiй машинi. Тiле ж, Клара й Гоферт рiшуче, жагуче й безкомпромiсово проти тако┐ легковажно┐, емоцiонально┐, ентузiастично┐ тактики. Що значить бути проти терору? Це значить бути проти самого Iнараку. Iнарак ║ загроза, кара, страх. Iнарак ║ залiзна дисциплiна. Iнарак ║ революцiйний смолоскип, авангардний напад, першi блискавки бурi. Значить, знищити бурю? Значить, дати повну волю Мертенсам? Дати ┐м повну волю знищити ту саму Сонячну машину? А бiдний маленький Штiiндлер то вiдсува║ окуляри на наморщене чоло, то зсува║ ┐х на нiс: дiйсно, стати на один бiк - шкодити Машинi, цього вiн не може. Стати на другий бiк - знищити Iнарак. I цього вiн не може. I те-неправильно, i тенеправильно. А що ║ тепер правильне? Все переплуталось, змiшалось, якась фантастика, п'яний сонячний дзвiн, несерйознiсть, дурна любовнiсть - дiйсно, якась просто неповажна дитяча емоцiональнiсть. А казка тим часом робить свою та║мну, незриму роботу. Газети Штiфеля розкуповують мiльйонами, сотнi редакцiй гатять у жадну пащу торби купи антисептичних статей, замiток, вiршiв, карикатур, наукових розвiдок; цiлi резервуари науки, смiху, глуму, загроз виливаються на очманiлу, розпалену голову юрби. А вона все ж таки хвилю║ться, жде, мрi║, шука║, нишпорить, прислуха║ться, та║мно вчиту║ться в нелегальнi вiдозви, вслуха║ться в шепотливi розмови, отарою бiжить на "азiатсько-африканських агентiв", жадiбно хапаючи з ┐хнiх рук чудодiйнi скла, люто захищаючи ┐х собою вiд "агентiв Об'║днаного Банку". *** А тим часом Наделi собi працюють. Цiлий будинок вiд гори до низу повний розмов про Сонячну машину. Тiльки Наделям вона цiлком байдужа-та и справдi, нащо ┐м сонячний хлiб, коли вони мають i простий, та добрий? Щовечора сини зносять на авто важкi валiзки й везуть ┐х до свого родича. Правда, вони везуть не до одного родича, а до багатьох. По всiх кварталах Берлiна живуть ┐хнi родичi, якi потребують виробiв майстернi Наделiв. Через те в майстернi Наделя робота нiколи не вгава║. Всi за тою роботою. Навiть Лорхен. ┐┐ функцiя найголовнiша виймати з води прохололi жовто-червонявi кругленькi скла й подавати ┐х Фрiцовi. Правда, це саме робить i Грета, але Лорхен справля║ться далеко краще за Грету. Кривий добрий дядьо Рудi в бiлому балахонi, як у рiзника Губерта, варить скла в гарному блискучому-блискучому казанi, варить так, як мама колись зупу. (Тепер нiяко┐ ото┐ нудно┐ зупи вони вже не ┐дять, навiть дорослi!). I, коли вiн сипле в цей казан якийсь червоний порошок, усi затихають i до дядя нiяк не можна пiдходити. Потiм можна. Потiм вiн сам бере Лорхен пiд пахви й високо-високо пiдносить над сво║ю головою. I тодi вся кiм ната робиться така чудна чудна, не своя, чужа. I всiх одразу видно: i тата з мамою, що рiвнесенькими ковбасками складають скла у валiзки, i Германа, що краще за всiх умi║ вишаровувати скла, i Дiтрiха, що так велича║ться тим, що помага║ дядьковi. I в усiх тодi такi смiшнi обличчя з бiлими зубами, всi догори до не┐ поверненi. I мама тепер смi║ться; як при┐хав дядьо до них, мама стала така добра-добра. А в обiд тато, або мама, або Герман, або Грета роблять сонячний хлiб iз свiженько┐ запашно┐ травички. Чудесний, тендiтний, солодкий, кращий навiть за пирiжечки з кремом. Лорхен сама ще не робить хлiба, вона ще маленька, от як почне ходити до школи, тодi ┐й зроблять гарненьку-гарненьку соняшничку i вона сама собi й мамi робитиме хлiб. Про це нiкому-нiкому не можна казати, бо чужi дядi вiдберуть у них i скла, i дядя Рудi, i все-все. Через те Лорхен навiть надвiр не пускають, але вона й не хоче, бо дома в майстернi веселiше. Iнодi увечерi, як Лорхен ведуть уже спати, забiга║ чорний дядьо Макс. Вiн також пiдносить ┐┐ догори й так лоскiтно цiлу║ пiд пiдборiддя у шийку. Дядьо Макс та вона, тiльки вони обо║ говорять дядевi Рудi "ти", бiльше нiхто не смi║. I так само тiльки в