она та дядьо Макс мають право обнiмати дядя Рудi. От тiльки з тою рiзницею, що вона може обнiмати за колiна, а вiн - аж за плечi. Але як вона виросте, то й вона за плечi обнiматиме. Що ж бува║ пiсля того, як Лорхен iде до свого лiжечка, того вона вже не зна║, бо в лiжечку вона не працю║, а спить. *** Тiна дуже хвилю║ться, вигладжу║ свою зовсiм простеньку, скромну (тiльки трошечки кокетливу) суконьку й нетерпляче погляда║ на Макса. (Боже, як вiн сьогоднi прибира║ться, чепуриться, волосочок до волосочка вклада║, наче до наречено┐ збира║ться!) Вже четверта година. Мама казала, точно о четвертiй треба бути, тодi в майстернi наста║ маленька перерва, i тато тодi найвеселiший бува║, бо вчить Лорхен машину крутити. Ну от, а Макс знову за свою коробку береться, перев'язу║ другим ременем - той, мовляв, негарний. Сьогоднi Тiна й зачесана скромно, гладенько, як до школи колись. Губи без краплиночки фарби, брови, вi┐ такi, як иам-а родила ┐х. Максовi вона сьогоднi, напевне, зовсiм не подоба║ться. I ластовиння дуже видко, i уста без фарби такi широкi, i очi якiсь лисi. Але Макс вовтузиться iз сво║ю коробкою, як кошеня з клубком, i нiчого не бачить. I що воно таке в тiй коробцi? - Ну, а як вас, Тiно, панi Бетман приняла? Тiна радiсно-злякано скрику║ й притуля║ руки до лиця. Ох, вона ж i забула розказати. (Сьогоднi вона зовсiм, як очманiла, саму себе ще десь забуде. Iй-богу!) Це ж була iсторiя в Бетманiв! Самого Бетмана не було дома. Тiльки високошановна панi. Ну, звичайно, i панi Шустер. Ах, Макс не зна║, хто ця панi Шустер? Це - мiнiстр-президент усi║┐ фiрми Бетманiв. Панi Шустер прийняла ┐┐ страшенно холодно. Ага, скрiзь погано, знов до Бетманiв! Ну, Тiна нiчого не хотiла ┐й казати. Добре, думай собi, що хочеш. Аби тiльки до дiвчат пустила. Та дурна взяла та й пустила. I от що тут тiльки почалось, як вона показала скла дiвчатам! Почали видирати одна в одно┐, вищати, кричати, кидатися подушками, танцювати на столах. Прибiгла Бетман, прибiгла Шустер: "Що таке, що за скандал? Знов ця Тiнка тут щось учинила? Марш по кiмнатах!" Еге, дiвчата тiльки в регiт та в свист. "Не хочемо! Одходимо! Всi йдемо на волю! Кiнець! Годi!" Шустер отетерiла, Бетма-ниха до телефону, до полiцi┐: бунт! А дiвчата тим часом поскладали сво┐ куфри, та й гайда. Восьмеро того самого вечора ви┐хало, а чотири на ранок утекли. I нi одна не сказала про Сонячну машину! Нi одна! Тiльки сама Шустер догадалася. Наслала до Тiни полiцiю; але полiцiя понюхала, понишпорила й пiшла. Що ж вона може знайти? Лють у них на Сонячну машину така, що панi Бетман аж плаче. Ла║ться й плаче. Плаче й ла║ться. - Але, пане Максе, тепер я потребую багато скла! Нас уже тепер вiсiмнадцять душ ║. Як кожнiй на день хоч по два скла роздати, то й то треба тридцять шiсть. А маленьку Софi полiцiя заарештувала. Бiйка була з полiцi║ю. Одного бендюжника дуже поранено. Макс востанн║ пробу║ пiдняти коробку. О, легка зовсiм. Тепер вона подiбна до куферка на дамськi капелюшi. - Ну, гайда, Тiно! Я мушу поспiшати. Тiна вся затиха║, зiщулю║ться, забува║ i про Бетманiв, i про полiцiю. Вони вдвох iдуть нагору. Макс попереду. Тiна позаду. В сiнях уже чека║ на них панi Надель i зараз же вiдводить Тiну в куточок, скинувши з не┐ капелюша i нашвидку пригладивши волосся. Нiчого, зовсiм колишня Тiна. Потiм Макс i панi Надель iдуть до кiмнати, де старий Надель лежить на канапцi, тримаючи в однiй руцi газету. Вiн швиденько й акуратненько склада║ газетку й вiта║ться з гостем. Рудi, видно, вже говорив iз ним: старий не дивиться в очi, хмуриться, на щоках гарячi фiалковi плямки хвилювання. - Ну, товаришу Наделю, будемо говорити прямо й одвер-то Добре? Можна сюди увiйти Тiнi i привiтатися з вами? Старий Надель пошарпу║ одним плечем, немов його щось там куса║, втягу║ носом повiтря й мовчки вiдходить до вiкна. Тодi панi Надель швиденько виходить до сiней i зараз же верта║ться з Тiною, ведучи ┐┐ за руку. Тiна дрiбненько ступа║, спустивши очi долу й уся зашарiвшись так, що й ластовиння не видно. Мати пiдводить ┐┐ до батька, пуска║ й одходить набiк до Макса. Тiна сто┐ть iз звислими руками, iз спущеними долу очима, гладенько зачесана, червона, злякана, чекаюча. - Ну, що ж... Здорова була. Прийшла, то вже не виганяти. Тiна раптом рвучко нахиля║ться, хапа║ батькову руку й цiлу║. Тодi Макс широко пiдходить до старенького Наделя, нашвидку тисне йому лiкоть, кива║ червонiй Тiнi, весело на бiгу проща║ться з панею Надель i поквапом виходить Його роль скiнчена, йому треба тепер поспiшати в сво┐й справi. Дома вiн iще раз огляда║ себе в дзеркалi, бере коробку й сходить iз нею вниз. Вже за чверть п'ята. А вiн же дав слово Сузаннi рiвно о п'ятiй бути вже в не┐. Тепер не повинно бути нi неточностi, нi обману, нi гри, нi лицемiрства. Нiчого. Сьогоднi вiн уже не обiйма║ величного порть║, не говорить чудних слiв. I йде вiн до палацу цiлком пристойно, поважно, такий весь чисто убраний, навiть у жабо з мереживом .От тiльки коробка в руках. Коробка - не коробка, валiзка - не валiзка, нести ┐┐ самому йому незручно, а льока║вi дати нiзащо не хоче. *** Сузанна чека║ Макса в зеленому гротi. Це велика печера, обросла зеленим густим мохом. Старi сiрi скелi випинаються по стiнах незграбними рогами; в кутку загус жовтий сталактит, подiбний до величезно┐ обплило┐ восково┐ свiчки; десь дзюркотить струмочок, звiдкись просiва║ться жовто-зелене свiтло. Тихо, журно. Пахне трошки лiсовою цвiллю, трошки глицею. Збоку - плескуватий величезний камiнь, оброслий мохом. Коли Макс, мружачи очi, входить до грота, незграбно несучи поперед себе коробку й стукаючись об не┐ колiнами, з каменя помалу пiдводиться русалка. Вона не вста║, а тiльки спира║ться на лiкоть i жде. Як у всяко┐ порядно┐ русалки, на нiй, крiм легесенького газового зеленого жабуриння, розпущених кiс i легесеньких зелених черевичкiв, нiчого нема║. Максовi гостро виразно впадають в очi двi пiдковосхожi густi зеленi тiнi пiд тугими оголеними грудьми, рiденько прикритими газом. Русалка витягу║ до нього праву руку. - Ну, нарештi! Але тут же здивовано непорозумiло помiча║ коробку. - А це що таке?! Для чого сюди цю коробку? Ти кудись ви┐жджа║ш? Макс ставить коробку бiля сво┐х нiг, поштиво бере руку Сузанни i, стараючись не дивитись на ┐┐ голi, злегка задрапованi жабуринням клуби, цiлу║. - Ради бога, Максе, що це за опудало ти принiс сюди? Саме сюди! Побiйся ж бога, подивись, яка вона тут страшна. Ради всього гарного, викинь ┐┐ зараз. - Вибач, Сузанно, але нiяк не можу викинути. - Ну, зна║ш, я справдi повiрила, що ти тепер iнший став. Ти ж обiцяв прийти з великою якоюсь радiстю до мене. А приходиш iз якоюсь брудною смiшною коробкою, що примушу║ навiть цi скелi корчитись од образи. Фе! Русалка ляга║ на камiнь i сердито закида║ руки за голову. I Макс знову гостро виразно помiча║ темно-зелену, пухнату тiнь пiд пахвами. - Я й прийшов iз "великою радiстю". А ти обiцяла прийняти мене теж iнакше, а замiсть того ла║ш мене. Сузанна швидко пiдводиться й знову спира║ться на лiкоть. - Ти вважа║ш, що я погано тебе приймаю?! Так? Макс стара║ться не бачити нi круглого глянсуватого колiна, випнутого з пiд жабуриння, нi двох перевернутих округлих чаш, що випинають зеленими промiннями газ, нi шовковисто┐ розпущено┐ бронзи, що спада║ з плiч на голу круглу обточену руку. Вiн дивиться тiльки в ┐┐ вогкi, з зеленими вiдблисками, глибокi очi; в них поза скриком обурення сто┐ть iззаду лукавий Сузаннин вабливий смiшок. - Нi, ти прийма║ш добре. Але сердишся на мене даремно. I побачиш, що я свого слова дотримав; я прийшов iз великою радiстю. Можна менi сiсти коло тебе? Смiшок продира║ться наперед i опанову║ очима, устами й ямочками коло уст. Справдi, вона сьогоднi iнша, вона не дама, а дiвчина, зовсiм молода, на диво тонка дiвчина, а розпущенi коси роблять ┐┐ просто невинною. Вона трошечки вiдсува║ ноги, злегка випина║ до нього пiдборiддя й лукавим нiжним шепотом кида║ в нього! - Милий! - От це iнша мова! Бо я таки милий. - Ох! Невже? I дiвоча пухнато-бронзова позеленена голова насмiшкувато схиля║ться на плече, а вогкi чистi очi мружаться ласкою, хвилюванням, смiшком - Правда! Побачиш сама! Насамперед бачиш, яким чемним хлопчиком я одягнений сьогоднi? - Диво дивне║! I головою ще нi разу не шарпнув, як загнузданий кiнь. I знову лукаво, насмiшкувато витягши до нього пiдборiддя, тихенько, та║мно шепоче: - Ну, а радiсть же де? А очi вже знають, ждуть, хвилюються, радiсно соромляться Макс посмiха║ться й показу║ рукою на коробку. - Ось. - Ти хочеш, щоб я знов почала "лаятись"? Будь ласка, постав ┐┐ хоч туди за камiнь. Що воно таке? Для чого ти гя га║ш ┐┐ з собою? - Бо це радiсть. Як же ┐┐ не "тягати" з собою? Сузанна раптом догаду║ться. - В нiй щось е? Для мене?! - Для тебе, для всiх. - I для всi iх? Це вже забагато. Що ж воно таке? О, господи, невже рукопис тво║┐ книжки? Ради бога, Максе! Макс не обража║ться, не стрiпу║ головою, тiльки все так само посмiха║ться. - Нi, не рукопис. А хочеш знати, що це? - Як же не хотiти, коли ця мацапура всю нашу увагу вiдбира║. Мушу нарештi знати! - Це - iндульгенцiя, Сузанно. Iндульгенцiя всьому людству, всiм людям разом i кожному зокрема, мiж ними i тобi, i менi. - Хм! Загадково. Але що тобi iндульгенцiя потрiбна, то в цьому нiякого сумнiву нема║. - Так, тут ║ й менi, всiм мо┐м пакостям, нещиростям, слабостi, брудовi, нiкчемностi. к, Сузанно. Але не тiльки менi, а, повторюю, всiм людям, всiм ┐хнiм пакостям, злочинствам, жор-стокостям. Цiлковите всепрощення! Забуття всiх грiхiв. А також i святощiв. Тут, Сузанно, в цiн коробцi лежить смерть усiх богiв i дияволiв. - Боже, яка ж це, певне, нудна рiч! - У цiй коробцi, Сузанно, лежить бомба. - Iндульгенцi┐ й бомба. Цiкавий багаж. - Страшно┐, нечувано┐ сили бомба, Сузанно. Тако┐ сили, що висадить у повiтря всю iсторiю людства. Переверне всi вашi "непохитнi" закони краси, моралi, економiки, науки, полiтики. Поперемiша║ всi народи на землi дужче за вавiлонську башту. Поруйну║... - Господи! Я боюсь, Максе! I мiй грот висадить? - I твiй грот, i тебе, i мене, i тво┐х льока┐в, поко┐вок, порть║, робiтникiв на тво┐х фабриках - усiх повисаджу║, порозносить на шматки й одродить новими. Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й стриба║ на пiдлогу. Груди напругло, туго здригаються, i бронзова хвиля волосся, пахнувши на Макса духом сiна, закида║ться за спину. - Вже знаю! Стиль вiдозв Iнараку! Господи, та як же я вiдразу не догадалась? Машина ледарiв, калiк i бездар? Так? Макс помалу пiдводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смiшка, нетерплячого чекання. Вони смiються одверто, пiднято, войовничо. Вони нарештi зустрiлися з ворогом, якого довго чекали. - А, це цiкаво! Покажи, покажи! - Хм! Коли ти так заранi ставишся, то чи ║ рацiя навiть показувати. - О нi, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж iзцiля║ калiк, слiпих, глухих, кривих. Нi хiба? Макс якийсь мент рага║ться, потiм помалу розв'язу║ коробку й вiдкрива║ ┐┐. Сузанна з цiкавiстю зазира║ всередину; там видно тiльки якусь чорну пiвкруглу пукатiсть Макс обережно просува║ руки вниз, пiдхоплю║ з бокiв апарат, легенько вийма║ його i ставить на канапу камiнь. Мiдна корба, комин, скла, шапочки цвяшкiв кричуще випинаються на тлi моху сi-рувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмiшкувато й обережно, щоб не доторкнутись навiть кiнчиком шовкового жабуриння, пiдходить ближче. - Так оце та страшна бомба, iндульгенцiя, краса, радiсть, чудо з чудес? Так? Iмпозантний вигляд. Дiйсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це що ж таке в не┐ за халабудка згори? Макс iзбоку з цiкавiстю огляда║ злегка перехилене напiвголе струнке туге тiло (але воно вже чогось не хвилю║ i очi не бояться ходити по опуклостях грудей, по густих зелених тiнях тiла). - Ти не вважа║ш за потрiбне навiть вiдповiсти бiднiй неофiтцi? - Нi, чого ж. Можу вiдповiсти. Можу навiть показати, як робиться сонячний хлiб. Можливо, що ти iнакше будеш говорити, коли попробу║ш його i... - О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О нi. Я, слава боговi, ще не калiка, не бездара, не ледарка й не божевiльна. Я ще можу жувати сво┐ми зубами людську ┐жу и на худобу сходити ще не маю нiякого бажання. - Невже навiть цiкавостi нема║? - Мене огиднi речi мало коли цiкавили. - Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподiвався. Я думав, що ти здатна побачити iншу красу. Ну, що ж: рiзне розумiння краси бува║. Макс помалу бере апарат i вклада║ його в коробку. Сузанна з холодною насмiшкою слiдку║, як один край машини нiяк не хоче входити й як нiжно, обережно, побожно натискають на нього Максовi пальцi. Зачинивши коробку, Макс зав'язу║ ┐┐, бере в одну руку, а другу простяга║ русалцi. - Прощай, Сузанно. Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову на плече, дивиться на Макса й посмiха║ться. - Невже бiльше нiчого тобi не треба було, як показати бомбу? Ти зовсiм хочеш бути подiбний до побiгущого з магазину; принiс, показав, не вподобалось - i вiн iде собi геть. - Так, Сузанно, я - побiгущий iз магазину. - Сумно. А я думала, що ти мiй милий. I я так ждала милого, так, дурненька, хвилювалась от нарештi кiнець усiй нашiй боротьбi, всiм дурним нашим сваркам, непорозумiнням. (Чекай). От прийде вiн, мiй вiястий, мiй палахкий, мiй гарний милий, прийде з великою радiстю, з випущеною на волю любов'ю, скрикне щастям, схопить вихором - i... Але прийшов побiгущий iз коробкою. Де ж та радiсть i кпаса, що ти обiцяв? Га? Макс спуска║ вi┐ на коробку. - Тут, Сузанно. Але, на жаль, ти ще не здатна бачити справжньо┐ краси. Сузанна вмить люто, обурено стрiпу║ головою так, що по плечах пробiгають дрiбнi шовковi хвилi. - Нi, це вже... занадто смiливо! Та найди ти менi хоч одну людину з розвиненим естетичним i фiлософiчним смаком, щоб вона в цiй жалюгiднiй машинi знайшла якусь красу. Та от: у мене в "храмi краси" в цей мент сидить душ двадцять мо┐х приятелiв. Це - люди естетичного виховання, артисти, жерцi краси. Ходiм до них, ходiм, покажемо ┐м цю... рахубу й спита║мо, що хто бачить у нiй гарного. Не тiльки з погляду ┐┐ зверхностi, я розумiю тво┐ посмiшки, розумiю, в чому ти хочеш бачити красу цього винаходу. Там ║ полiтики. Нехай вони знайдуть у нiй красу, значнiсть, вартiсть iз погляду полiтики. к люди науки, актори, поети, драматурги, маляри, скульптори. Нехай кожний iз свого погляду скаже. Хочеш? I я тобi кажу: коли серед них знайдеться хоч один, що знайде красу й буде, як ти, боронити ┐┐, я даю тобi обiтницю: на знак мого смутку з приводу такого явища цiлий тиждень не ┐сти м'яса. Хочеш? Чи бо┐шся? Макс iз цiкавiстю розгляда║ стелю, пiдлогу, стiни! фальшиве, все фальшиве, декоративне, мертве, трупне. - Я не боюся думки тво┐х приятелiв, але язика ┐хнього боюсь. Та й не тiльки язика. Ти гаранту║ш, що хтось iз них не видасть мене полiцi┐? Сузанна гнiвно нахмурю║ с-во┐ чудеснi очi. - Максе! Ти можеш що хочеш думати про мо┐х приятелiв, але неестетичних учинкiв ти ┐м закинути не можеш! - О Сузанно! Ще й скiльки можу. Саме тво┐м естетам. Але я все одно до них не пiду. Менi дiйсно цiкаво б послухати думку "цвiту творчостi", але рискувати собою в такий момент ради цього я не маю бажання. Прощай, Сузанно. - Чекай. Ти все ж таки хочеш послухати? Добре. Ти можеш не йти до них Ти сидiтимеш, дивитимешся на них, слухатимеш - i нiхто тебе не бачитиме. Хочеш? А я сама представлю ┐м Машину. Хочеш? - Навiщо це, Сузанно!! Невже ти можеш гадати, що.. - Ну, просто так! Ну, менi хочеться, щоб ти ще не йшов. Я тобi не цiкава. Так, може, цiкаво подивитись i послухати цiкавих людей Ти ж не можеш сказати, що вони нецiкавi? Нi? Макс легенько знизу║ плечима. Що вона ма║ думку все ж таки переконати його через сво┐х приятелiв, чи що? - Добре, коли тобi так хочеться... Але машину я прошу менi повернути. - О, розумi║ться! Будь спокiйний, нiхто не зробить на не┐ замаху. Тiльки хвилиночку почекай, я передягнусь. Вона раптом перехиля║ться до нього, витягу║ уста й шепоче. - Це ж тiльки для тебе робилася ця сукня, милий! Милий, жорстокий, дурненький Коли за русалкою, хилитнувшись, закрива║ться завiса з лiан, Макс сiда║ на камiнь i спира║ голову на руки Власне, що дивного в такому вiдношеннi Сузанни? Хiба вiн не повинен був знати це заранi? Чого ж ┐й радiти, плакати вiд радостi, як плакала панi Надель? Шелестять, гойдаються лiани З-за них з'явля║ться повна рука, потiм окате, свiже, з малиновими чiткими устами, лице й уся постать I знову Максовi зда║ться, що в одежi вона поважнiша, жiночнiша. Волосся тугим джгутом обмотане круг голови, як вiнком Бiла сукня коштовно-простенька. - Ну, ходiм! У коридорi, злегка повернувши голову назад себе, холодно-ввiчливо, як говорять тiльки з прислугою, кида║: - Прошу занести до дверей храму й почекати там на мене. Льокай бере коробку й несе ┐┐ в однi дверi, а Сузанна з Максом позаду йде в другi За тими дверима, виявля║ться, кабiнет Сузанни. В кутку його невеличкi сходи вгору. Сузанна сильно й пружинисто бере крутi схiдцi, показуючи Максовi голi мiцнi литки. Пiд самою стелею кабiнету на галерейцi в кутку невеличкi дверцi. Сузанна робить Максовi знак мовчати, легенько вiдчиня║ ┐х i проходить уперед. Макс обережно йде за нею й увiходить у невеличку ложу, як у театрi. В нiй при║мна пiвтьма, маленька канапа, два фотелi. Крiзь задраповане зеленим плющем вiкно знизу храму доходить цiлком виразний гомiн голосiв Сузанна мовчки показу║ Максовi на фотелi, кива║ головою, потiм раптом обнiма║ обома руками його голову й сильно до болю надушу║ сво┐ми губами на уста його. I, сильно вiдiпхнувши, безшумно виходить, зачинивши за собою дверцi на галерейку. У Макса на губах горить гаряча вогка м'якiсть ┐┐ вуст i на кiнчику одного вуха лишилось тепло пальцiв. Вiн зiтха║, стрiпу║ чубом i обережно сiда║ в один iз фотелiв. I зараз же йому ста║ видно все товариство й той увесь куточок храму, де воно розташувалось. Бiлi, фiалковi, нiжно-зеле нi, сiро-синюватi фарби вбрання, облич, волосся зливаються в одну химерну омне┐стичну картину. Вона повiльно, лiниво руха║ться то в одному мiсцi, то в другому. Напiвлежать, сидять, стоять. У храмi нiжно-жовтий матовий присмерк. Десь далеко обгорнена шовком музика. Знайомих облич мало. Ага, он та, що танцювала бiскаю, як ┐┐ звуть? - забув. I той, що падав на колiна перед Мертенсом, свiтовий "генiй" голосових м'язiв. О, i "лев" тут, лiдер партi┐ Об'║днаного Банку, або iпо-офiцiиному "Республiкансько-демократичного Союзу". I цей уже в творцi краси попав. Ну, розумi║ться, глист також тут. Мертенс не дурна голова - знав, кого призначити шефом пресового бюро в справi Сонячно┐ машини. О, цей творець творить тепер легенди! Раптом голови всiх повертаються в один бiк, пiд ложу Макса. - А-а! Яка радiсть! Так швидко? А це що з вами? - З-пiд Максових нiг з'явля║ться бронзова голова з вiнком волосся навкруги, згори голова зда║ться дуже круглою. За нею льокай несе коробку, криво держачи ┐┐ за розв'язаний ремiнь. (Мабуть, дурень, порвав!) Поставивши на стiлець, льокай зараз же зника║. Сузанна гарним жестом пiдносить руку над головою. - Панове! Хвилинку уваги. Я вiдiрвалась од сво║┐ важно┐ справи, щоб показати одну дуже цiкаву рiч. Часу в мене дуже мало, а рiч цю я мушу зараз же вiдiслати. А менi страшно цiкаво знати думку вашу про цю рiч. Ми говорили не раз про не┐, але сьогоднi я хочу зiбрати невеличку анкету. Представник кожно┐ галузi знаття чи мистецтва повинен коротко, стисло, точно сформулювати свою думку. Панове, я бачу по вас, що ви вже вгадали, про що йде мова. Так, мо┐ панове, в цiй коробцi... Сонячна машина. Тихiше, тихiше, ради бога! Мене вб'ють, як ви ┐┐ розiб'║те. Всi плями збираються в одну, густоперемiшану, рiзнокольорову, рухливу, кричущу купу. - Сонячна машина! Сонячна машина! - Панове, обережно, полiцiя йде! Ха-ха ха! - Та покажiть же ┐┐! Ура! - Панове, заспокойтесь. Найспритнiший iз мужчин повинен обережно вийняти апарат iз коробки. Хто з вас панове, найспритнiший? Смiх переплiта║ться з вигуками iмен. Усi руки мужчин тягнуться до коробки, вiдпихаючи одна одну. Тодi Сузанна так, як Макс, уклада║ руки в середину скриньки й серед гомону, галасу, вигукiв помалу витяга║ Сонячну Машину. Рiзнокольорова купа плям закрива║ вiд Макса i Машину, i Сузанну У храмi кача║ться збентежений, одбитий високою пiвкруглою стелею клубок голосiв, з якого можна вхопити тiльки деякi кiнчики фраз. Рука Сузанни знову здiйма║ться догори й нетерпляче крутить пальцями. - Панове!. Панове!.. Я прошу уваги! Я не маю часу. Демонструвати Машину я не дозволю. В мо║му домi цього н i -коли не буде. Отже, прошу всякi заходи з цього приводу залишити. Прошу, панове, сiсти. Машину ми поставимо на стiл, щоб усiм видно було. I негайно анкету. Купа розрiджу║ться, розлива║ться на всi боки вiд Машини. Глист i якийсь куций панок iз фiалковим волоссям iз смiхом ставлять Машину на стiл. Фiалковий панок комiчно присiда║ перед нею, робить по-магометанському знаки поштивостi й вiдходить набiк. - Панове, а подивiться, чи на нiй ║ штемпель "Made in India"?! - О, вони не такi на┐внi, не турбуйтесь! - Я протестую, при чому тут Iндiя? З яко┐ речi патент на таку генiальну дурiсть вiддавати чужинцям? Це - непатрiотично. Сузанна вiдходить од поважного добродiя, коректно-строгого наукового вигляду, i маха║ рукою. - Панове! Тихо! Пан професор Лiбгольд такий ласкавий, що згодився перший сказати свою думку про цю Машину. Розумi║ться, перше слово повинно належати науцi. - Або кримiналiстам. - Тихо! Панове! - Або психiатрам! - Ну, прошу ж, тихо! Насамперед i кримiналiсти, i психiатри теж люди науки. А потiм, ви неввiчливi Пане професоре, ми вас слуха║мо з великою увагою й цiкавiстю. Софi, пан професор чека║, поки ви скiнчите вашу балачку. Пане професоре, будь ласка. - В такому разi, панове, я пропоную влаштувати спецiальне свято Сонячно┐ машини з усяким алкоголем, який iще да║ нам наша стара добренька цивiлiзацiя. - Панове, вегетарiанцi влаштовують таке свято тiльки з молоком! Але деякi постатi все ж таки не смiються. Хто зна║, що вони думають? Розумi║ться, вони не срi┐оть стати в оборону од-верто, смiливо, але в глибинi душ сво┐х вони, мабуть, усе ж таки чують свою неправду. Напевно, чують, милi, дорогi, мовчазнi постатi! Раптом та, що танцювала бiскаю, пiдводиться, позiха║ й лiниво говорить! - Панове, а, може, досить про цю нудну Машину? Макс рвучко вста║ й виходить iз ложi. Вiн сiда║ на галере┐ на стiлець без спинки й машинально чита║ заголовки на спинках книг. У кабiнетi просiяне шторами передвечiрн║ свiтло. Урочисто строга, спокiйна тиша задумалась над тисячами томiв, сконцентрованих енергiй давно-давно замерлих мозкiв. Невже й вони глузували б, лаялись, проклинали, позiхали? Десь унизу чути рип дверей. Макс перехиля║ голову через поруччя галере┐. До схiдцiв швиденько пряму║ струнка бiла постать Сузанни. Макс зараз же сходить ┐й назустрiч. - А, ти вже тут? Ну, чув? Бачив? Я поводилась чемно, коректно? Правда! Ти не можеш сказати, що я складала опiнiю? Нi? Макс посмiха║ться i ввiчливо, коректно вклоня║ться - панi господиня поводилась надзвичайно толерантно. А пiсля цього вiн просить дозволу забратися собi геть iз сво║ю шкiдливою, злочинною, смiшною й нудною Машиною. - I не хочеш бiльше нi хвилинки побути зi мною? Макс широко розставля║ руки й смi║ться. - Ах, Сузанно, Сузанно! Яка ти зворушливо на┐вна! Або ж занадто не поважа║ш мене. Невже ти не розумi║ш, тепер не розумi║ш, що нашi свiти цiлком рiзнi, протилежнi, ворожi, що ми нiколи-нiколи не можемо зiйтися? Нi? - Нi, не розумiю. Я розумiю, що ти мене страшно хвилю║ш, що ти любий менi до слiз, до безсоромностi. Я розумiю, що так само я тобi Бiльше я нiчого розумiти не хочу. - Шкода. - Нi, не шкода. При чому тут якась Машина? Я ж не тiкаю вiд тебе за те, що ти ┐┐ визна║ш корисною, гарною, генiальною! Чого ж ти тiка║ш од мене за те, що я маю про не┐ iншу думку! Для чого ж таке насильство? Ти ж сам кажеш, що Машина ця ║ свобода, для чого ж ти сам проти мо║┐ свободи! Ну? Милий, милий, не муч нас! Годi так! Тепла, хвилююче оголена рука нiжно, лукаво тре мiсцем нижче лiктя по щоцi Макса. Але Макс спокiйно ловить цю руку, поштиво цiлу║ ┐┐ й просить дати йому Машину - в нього нема║ часу, вiн мусить поспiшати. Сузанна, жорстко стиснувши уста, мовчки виходить iз кабiнету й веде Макса до кiмнатки, де на столi сто┐ть його незграбна смiшна коробка. - Бувай, Сузанно. Може, колись ти iнакше поставишся до цi║┐ огидно┐ Машини - i тодi... тодi я iнакше буду вiдходити вiд тебе. Сузанна спокiйно, сумно крутить головою. - О нi, Максе, до Машини я iнакше нiколи ставитись не буду. - Значить, прощай навiки, Сузанно? - Значить, навiки, Максе. Слово, страшне слово, ляка║ обох. Але обо║ дивляться в рiзнi боки й удають, що не помiчають свого страху. Макс помалу кладе руку на коробку, задумливо, тягуче здiйма║ ┐┐ iз столу й трудно йде до дверей. Йде i слуха║, i жде чогось. Чого ждати? Чуда? Протиприродного? Чудо не ста║ться Сузанна тихо, непорушне сто┐ть, i вогкi очi молодо┐ телицi з кожним кроком постатi з коробкою в руках наповнюються слiзьми. I так само трудно, задумливо й стомлено Макс зiходить мармуровими широкими сходами палацу, який навiки покида║, так само ┐де додому й так само сходить сво┐ми темними вузькими сходами. *** У вузюсiнькому, крихiтному, такому вбогому пiсля палацу коридорчику його зустрiча║ панi Гольман. I ┐┐ (хоч i посвiжiле, пiдбадьорене, змолодiле) лице зда║ться таким негарним, таким убогим iз сво┐ми широко розставленими оченятками. Вона щось та║мно шепоче йому. Панна якась, пишна, молода, гарна панна сидить у нього в кiмнатi й дожида║ться його. Така чудна, мила панна; панi Гольман каже ┐й, що пан Штор невiдомо коли прийде додому, а вона свище й стрiпу║ головою - колись же, каже, прийде. Та й сидить собi там. Макс одчиня║ дверi й вражено зупиня║ться на порозi Труда, графiвна Труда! Мила, смуглява, кароока, iз синьою родинкою, з вишневими устами, з на┐вно розумним поглядом, iз хлопчачими рухами, та сама, що була тодi, останнього дня. Вона трошки замiшано, але з розмахом простяга║ руку. - Правда, здивованi? Я знала, що здиву║тесь. Макс мовчки становить коробку на стiлець i поспiшно бере ┐┐ без рукавички - така сама тоненька, маленька, сильна ручка! - Дiйсно, при║мнiше здивуватись я нiколи не мiг би! Труда здивовано-радiсно розкрива║ на нього очi. - Правда? Ну, менi тепер легше А то боялась, що вам стане нiяково, тiсно. Так ви тут живете, в цiй кiмнатцi? Насилу знайшла вашу адресу. Три днi шукаю. Я до вас у великiй справi. Сiсти можна, правда! - Ах, господи! Я так зрадiв, що забув про крихiтку сво║┐ ввiчливостi. Труда сiда║ боком на стiлець бiля столу й спира║ться на спинку його лiктем. - Ви ж зна║те, що я вже дома не живу? I вона смiливо, занадто смiливо дивиться йому в очi. А сама чу║, як гаряча, невтримна дурна хвиля жене ┐й у лице i в очi. Макс також смiливо дивиться ┐й в очi й також дурнувато, безглуздо червонi║. - Знаю. - Я тепер... артистка. Ну, нехай кокотка. Менi однаково. Я продалась фабрикантовi Душнеровi. Ви вже зна║те, правда? Макс пильно, серйозно дивиться ┐й у болючо-недбале, загонисте лице. - Дещо чув. - Ну? I, розумi║ться, зневажа║те мене? Макс нудно мружить очi. - Менi боляче було, графiвно, як це почув. Бiльше нiчого. - А чого боляче? - А чого б я мав радiти? - Не знаю. А коли б я продалась на все життя й це називалося шлюбом, то вам би не було боляче, правда? Адольф вимага║, щоб Душнер розвiвся iз сво║ю жiнкою й женився зi мною. "Хай, - каже, - цей негiдник жениться! Тодi хоч честь уряту║ться". Значить, коли я матиму на все життя коло себе негiдника, то вiд того чогось моя i ┐хня честь уряту║ться. I ┐м уже не буде боляче. Надзвичайно дивно! - Менi не вiд того було боляче, Трудо! - А вiд чого? Макс мовчить, але тут же червонi║: дiйсно, коли б вона вийшла замiж за того самого Душнера, йому б не було так, власне, боляче, як було та й ║. - Ну, все одно. Нехай собi. Я прийшла до вас у справi. Дайте менi скло Сонячно┐ машини! Макс широко дивиться на не┐. - Я не маю нiякого скла Звiдки ви взяли, що в мене ма║ бути скло? Труда сердито кривиться. - Ах, Максе, для чого ви зi мною так говорите! Ви бо┐тесь мене! Так! Ви гада║те, що я iхня шпигунка? Ви можете це припустити? Ви можете думати, що я прийшла випитати у вас, де Рудi, i видати його й вас полiцi┐? Так? Вона грiзно перехиля║ться до нього. - Я цього не думаю, Трудо, але... в мене нема нiякого. Нi, вибачте, Трудо, я паршивець. Скло ║, i я вам його зараз дам. Простiть мене. Добре? Вiн благальне простяга║ до не┐ руку. Труда бере, потиска║ й освiтлю║ться радiстю. - Правда, дасте? Зараз? Ну, я так же й знала, що знайду у вас. Я,к же можна, щоб у в а с ┐┐ не було? У кого ж тодi? Раптом Макс швидко вста║, пiдходить до коробки й пiдносить ┐┐ до Труди. - Що це?! - Готова Сонячна машина - Ради бога, Максе, правда?! Там, усерединi? Труда схоплю║ться, нетерпляче хапа║ться за ременi, тягне ┐х, рве, шарпа║. А коли Макс, також хапаючись, смiючись i пв-глядаючи на Труду, вийма║ апарат iз коробки й обережно становить його на стiл, Труда вражено, злякано притиха║. Голос ┐┐ сходить до шепоту. - Так це вона?! Сюди трава кладеться, правда? А оце те скло! Яке дивне! Ви менi це дасте? - Я весь апарт вам дам. Труда прудко злякано задира║ до нього лице. - Ви жарту║те, Максе? Ви не дасте скла? - Я вам увесь апарат дам Труда зовсiм випростову║ться - вiн говорить цiлком серйозно, вiн таки готовий дати ┐й цiлий апарат. - У такому разi ви повиннi самi сказати, як я можу подякувати, бо все, що я скажу, таке буде страшно блiде й неправильне. Ну? - Ведiть за не┐ пропаганду! Труда знизу║ плечима. Господи, та чого ж вона так добивалася скла? Для себе? Вона ма║ що ┐сти. Розумi║ться, для пропаганди! - I зна║те, як я буду? Iз сцени! Я ж маю свiй театр. Буду виходити на сцену й вести пропаганду. - Ну, так не можна. Вас моментально заарештують. - О, будь ласка! З великою радiстю! - Але яка ж од цього користь справi? Труда призна║ рацiю. Дiйсно, коли вона буде сидiти в тюрмi, то вiд цього для машини користi нiяко┐. - Ну, я вже знайду всякi способи. Господи, Максе, ви подумайте: це Рудi зробив! Наш милий мовчазний Рудi. Ви ж неодмiнно вiтайте його вiд мене, як побачите. Чу║те? А у вас зморшки з'явились на лицi. А мене зовсiм забули. Правда? Ну, ну, можете не вiдповiдати, я знаю, що таких запитань задавати не можна, бо однаково правди не говорять. Я тiльки так, од радостi. Так я, значить, можу зразу ж i взяти всю Машину?! Господи, i ще сьогоднi можу ┐сти сонячний хлiб!1 Я хвилювалась так, так... як збиралась тiкати з вами. Ви й це, мабуть, забули? Ну, ну, вiдповiдi не треба. Я тiльки так мелю язиком од хвилювання. Так я можу зараз узять? Правда? Ви ж не жартували? В мене внизу сто┐ть авто. Ви поможете менi знести вниз. Правда? I я вже мушу ┐хати. Я хочу сьогоднi ще спробувати. Сонце ще ║? к! Вночi не можна? Правда? Це дитяче, колишн║, серйозно-на┐вне "правда", цей зворушливий запах конвалi┐ вiд ┐┐ тiла, це хвилювання, гарячка, радiсть. Макс в однiй руцi зносить коробку сходами, а другою час од часу злегка притриму║ пiд лiкоть графiвну Труду. I згаду║ться, як вона тодi раз у раз зараз же ловила лiктем його руку, якось зручно пiдгортала ┐┐ мiж сво║ю рукою й тiлом i тодi затишно-затишно пригорталася вся до нього. Коли Макс уклада║ коробку до авто. Труда пода║ йому свою картку. - Моя адреса теперiшня. Ви ж при┐дете до мене коли-небудь? - З великою-великою радiстю, Трудо. Спасибi вам, величезне спасибi, що ви сьогоднi були в мене. - За що менi?! Милi, здивованi, готовi раз у раз на найшкодливiшу для них самих одвертiсть очi! - Так. За щось Може, коли-небудь розкажу. Але це не важно. А дякую й радий дуже-дуже! Труда довгим поглядом дивиться на нього й торка║ в спину шофера. - I я дуже-дуже рада. Не тiльки за... Вона прикушу║ губу й злякано зирка║ на шофера. - ...але й за.. iнше. Так прийдете? Ждатиму! *** - Ну, що, Штiфелю? Дали волю слова? Га? Що? Помогло? Роздмухали? Вже в Гамбурзi ║! Га? Нi? Штiфель понуро мовчить i прислуха║ться до шлунка не можна з проклятим жити на свiтi - трохи якесь хвилювання, i вже гуркотить, мурчить, пухириться. - Ну, то що, що в Гамбурзi? А ви б ┐┐ заборонами спинили? I що, ┐й-богу, говорити от таке! - Спинив би, Штiфелю, спинив би. Та й ще спиню. Спиню, Штiфелю. Тiльки вас тепер питати не буду. Годi. Штiфель раптом поспiшно проща║ться й злякано вибiга║ з кабiнету, дрiбно перебираючи ногами. Тодi пан президент окида║ допитливим оком м'яку постать графа Елленберга, яку, зда║ться, можна зiм'яти як хоч i вкласти у валiзку. - Пане мiнiстре, потрiбна рiшуча боротьба. Що? Граф Елленберг покiрно схиля║ голову - розумi║ться, потрiбна. Та як же ти його боротимешся? - Рiшуча. Радикальна. Безмилосердна. Арешти, заборони тепер - нiсенiтниця. Роздмухали. Iнших засобiв, iнших. Що там професiйнi органiзацi┐? - Хвилюються, пане президенте. Скрiзь безглуздi чутки. Вимагають волi Сонячнiй машинi. - Волi? Хм. Дамо. Дамо. Ну, а роблять що: демонстрацi┐, зiбрання, засiдання? - Не дозволенi. Але, звичайно... - I не дозволяти. Запам'ятайте суть, Елленбергу: нiзащо об'║днання. Чу║те? Тодi все врятоване. Тисяча машин-дурницi. Роз'║днувати. Розбивати цю темну стихiю. Мертенс сильно крутить держальце справа, надушу║ два гудзики по два рази кожний, потiм круто поверта║ться до графа Елленберга й упира║ться розчепiреними пальцями рук об круглi товстi колiна. - Пане мiнiстре, тепер лиша║ться, повторюю, тiльки один спосiб! роз'║днати, розладнати й розбити стихiю. Тiльки. Зробимо ж це так. У Берлiнi повинна з'явитися маса скла Сонячно┐ машини. Маса. Тисячi. Десятки тисяч. Чу║те? Граф Елленберг пiдозрiло-уважно зирка║ на масивне чотирикутне лице, з якого виступають калюжi поту. - Але тi скла повиннi приносити смерть усякому, хто ┐х уживатиме. Як саме - це рiч ваша й науки. Зразу, помалу, однаково. I так можна, i так. Ви розумi║те вже iдею? Чи далi поясняти? Граф Елленберг сидить, як закам'янiлий, розгублений. - Що? Вага║тесь? Жорстоко? Операцi┐ завсiди жорстокi. Краще тисяча, десять тисяч загине, нiж мiльйони. Що? Нi? Граф Елленберг глибоко зiтха║ й проводить рукою по чолi. - Я, пане президенте, не вагаюсь. Але я ошелешений грандiознiстю цi║┐ iде┐. О пане президенте, це, дiйсно, тiльки генi║вi може прийти така проста й непереможно-вiрна iдея. Я прошу пана президента вибачити мою нестриманiсть, але я не можу опанувати себе. Це ж так просто й математично вiрно! Граф Елленберг глибоко схвильований. - А тепер дозвольте менi, пане президенте, обмiркувати способи здiйснення ┐┐ й предкласти вам план. *** I от у казку почина║ продиратися новий мотив: Сонячна машина тру┐ть людей. Сонячна машина наче спочатку году║, але потiм убива║. Сонячна машина - це страшна, пiдступна, диявольська махiнацiя Союзу Схiдних Держав. Дiйсно, випадки то раптово┐, то повiльно┐ смертi вiд уживання Сонячно┐ машини стають цiлком доказаним фактом. I полiцiя, i публiка, i репортери газет день у день констатують ┐х. На вулицях, бiля фабрик i заводiв щораз бiльше й бiльше з'явля║ться пiдозрiлих людей, якi майже одверто роздають скла з iнформацiями й вiдозвами Iнараку. Правда, майже день у день з'являються знову вiдозви вiд Iнараку, де вiн одмовля║ться вiд попереднiх, а далi знов од цих. В одних доводиться, що полiцiя пiдробля║ скла, отрую║ ┐х i розда║, а в других тим самим шрифтом, з тими самими пiдписами ла║ться попереднi вiдозви й роз'ясня║ться, що це провокацiя полiцi┐, яка хоче налякати народ. I нiхто вже нiчого, навiть самi iнаракiсти й сама полiцiя, не можуть розiбрати, чия де вiдозва.Х Але пiдозрiлi суб'║кти дiйсно щораз частiше й частiше попадаються на всiх людних мiсцях, ┐х часом заарештовують, але серед публiки вперто ходять чутки, що полiцiя ┐х зараз же випуска║. I все ж таки щодня Мертенс, приймаючи доповiдь графа Елленберга, невдоволено гирка║: - Ширше, ширше, я вам кажу! Розмаху, широчини нема! Тисячi, десятки тисяч смертей щодня! Саме iм'я "Сонячна машина" повинно викликати жах i ненависть. Тiкать повиннi вiд усякого скла, яке ┐м да║ться. Що? Жах, терор? I, дiйсно, страх i жах уже обгортають казку. Щодня газети подають фотографi┐ трупiв людей, отру║них Сонячною машиною. На перших сторiнках усiх газет довжелезними списками, обведеними чорними рамцями, стоять iмена нещасних легковiрних жертв цi║┐ страшно┐ казки. Уже бувають випадки, коли юрба хапа║ "склярiв" i "сонце┐стiв" i вида║ ┐х у руки полiцi┐. Вже бува║, що одна частина фабрики кида║ться на другу й змiшу║ться в купу лютих тiл. Полiцiю ненавидять, полiцi┐ бояться, полiцiю благословляють, полiцiю кличуть. Будь проклята Сонячна машина! Слава Сонячнiй машинi! А смерть вихоплю║ то тут, то там сво┐ жертви й виставля║ iмена ┐хнi в чорнi рамцi газет. Доктор Тiле грiзно б'║ рукою по цих списках, пiдносячи ┐х пiд самi очi Максовi. - Ну, що? Терору не треба? Нi? Чим ви можете вiдповiсти на цю страшну" провокацiю? Вони можуть уживати терору? Вони можуть сотнi людей день у день убивати, а ми повиннi пiдставляти ┐м лiву щоку? Я вас питаю, товаришу Шторе, чим ви можете ┐м одповiсти на цю страшну рiч? Га? Роз'яснюванням? Вiдозвами?! Макс люто стрiпу║ чубом. - Сонячною машиною! От чим! Тисячами, десятками, сотнями тисяч справжнiх Сонячних машин. Волею Сонячно┐ машини! Боротьбою всiх за волю Сонячно┐ машини! - Хто ж буде боротись, дорогий товаришу Максе? Га? Хто? Прочитайте "Соцiалiстичний Шлях", прочитайте "Голос Металiста", послухайте, що говорять тепер по робiтничих кварталах, подивiться, якi там бiйки щодня бувають, прислухайтесь, який для нас проклiн зроста║ скрiзь. Двадцять наших найкращих агiтаторiв заарештовано, двох тяжко поранено, одного вбито. Макс нетерпляче боляче морщиться. - Ну, що ж ви хочете цим сказати, що, чорт його забирай? Що ми повиннi припинити пропаганду Сонячно┐ машини? Повиннi здатися? Так? Доктор Тiле теж нетерпляче й зовсiм не нiжно морщиться. - Нi! Не здатись. А навпаки - боротись. Але боротися так як боровся Iнарак, як борються нашi товаришi в Англi┐, у Францi┐, в Америцi - скрiзь. Ми послали ┐м сонячного скла. Добре. Але що ми самi робимо, щоб спинити цей терор, яким противник вибива║ в нас зброю з рук? Що? Скиглимо, сердимося, саха║мось. Ми повиннi вiдповiсти не слинявими зiтханнями та переговорами з легальними соцiалiстами, товаришу, а тим самим, чим нас б'ють. Терором! Страшним, лютим, безжалiсним терором. Бiржа, Об'║днаний Банк, полiцiя, парламент, палац Мертенса, Штiфеля повиннi полетiти к чорту! Редакцi┐ ┐хнiх газет, друкарнi, театри, все повисаджувати в повiтря, порозтрощувати, понищити. Так ┐м треба вiдповiдать. I заявити, що, коли Об'║днаний Банк не припинить тру┐ння народу фальшивими склами Сонячно┐ машини, всi члени Банку, всi акцiонери його будуть знищенi. За одного отру║ного полiцi║ю робiтника - десять капiталiстiв! От як повинен реагувати Iнарак, а не соцiал-демократичнi слиньки, з якими ви й товариш Паровоз так панька║тесь. Що вам дали вашi переговори досi? Що соцiалiсти вже вiдмовляються перевiряти нашi скла? Так? Бояться отру┐тись? Так вони вам вiрять? Звичайно, соцiал-демократiя вам рiднiша, нiж Iнарак. Тут Макс не витриму║ й гатить кулаком по столу. Хто смi║ йому такi образи кидати? На яких пiдставах? Що вiн без кровi й убивства хоче об'║днати всi робiтничi органiзацi┐? Це злочинство? А чи зна║ страшно революцiйний i кро-вожадний товариш Тiле, що його методи, якi вiн пропону║, викопують