ацiйнi цифри, акуратно списанi на довгих папiрцях. Записано вже бiльше за тисячу. Але що з того? Серед них тiльки десяткiв два позначено: "Стан i професiя - робiтник". Решта ж: князi, графи, банкiри, купцi, фабриканти, генерали, радники, професори, артисти, поети. I то переважно якраз вiдомi, знаменитi, шанованi всiм свiтом iмена: старовиннi аристократичнi роди, нащадки монархiв i сучаснi королi iндустрi┐, фiнансiв, науки, мистецтва. Навiть служителi бога заре║строванi. Всi цi люди, старшi й молодшi, чоловiки й жiнки, жертвуючи собою, вiдгукнулися на заклик, усi з'явилися рятувати людство вiд загибелi. Люди цiлком незвичнi до фiзично┐ роботи, люди вищо┐ iнтелектуально┐ прадi, аристократи духу, вибранi натури, генi┐ краси, життя й знання, - нi люди простягають сво┐ руки й пропонують ┐х на тяжку, чорну, брудну роботу. Навiть жiнки, навiть пещенi вiками представницi нiжного полу, знаменитi красунi, генiальнi артистки, спiвачки, володарки сердець мiльйонiв людей, i тi з'явилися, i тi готовi взяти лопати в сво┐ лiлейнi руки й копати вутiль. Нiхто з цих людей не злякався працi для врятування людства. Тiльки вони виявляють себе людьми. А та наволоч, та людська худоба, що колись так любила гвалтувати, гордо величати себе робiтництвом, яка так накидалася на всiх "дармо┐дiв", "експлуататорiв", "паразитiв", де вона? Нi одного машинiста, нi одного грубника, не кажучи вже про iншi фахи. Тро║ залiзничних вищих iнженерiв заре║струвалося й шестеро урядовцiв! А вся маса, ота ледача, тупа, брудна, смердюча черва, волi║ бути розчавлена, рознесена на шматки, вигинути у вогнi, пiд кулями, ангж стати до працi. Вона волi║ в брудi, в смородi, в холодi, в нечистi жувати свою паскудну жуйку й помалу гинути, анiж вернутись до людського життя. Вони озброюються? Вони пересуваються до льохiв у долiшнi поверхи, закопуються в нори й щiлини, пiдлi паразити? Добре, хай ховаються! Навiки вони себе там поховають! Принц Георг час од часу да║ наказ у телефон. I тодi над Берлiном гуркочуть вибухи гармат, нагадуючи про грiзну обiцянку. Але нагади не посувають "паразитiв" до райхстагу. Тихо на вулицях. Не сунуть лавами мешканцi ┐х. Глухо позабиванi вiкна й дверi будинкiв, нi одно людське обличчя не визира║ вже з них. З полудня граф Елленберг ┐де iз звiдомленням до принцеси Елiзи й зараз же верта║ться назад. Принц Георг нетерпляче й хмарно вирива║ з нього вiдомостi. Принцеса хвилю║ться? Не дуже? Добре А та наволоч у домi що робить, усi тi технiки, шевцi, малярi, хiмiки й тому подiбна гидь? Нiяких агресивних намiрiв? Граф Елленберг поштиво, м'яко заспокою║. Наволоч сидить тихо. Частина повтiкала. Кривий доктор працю║ в себе в лабораторi┐ й нiкуди не виходить. Усi ждуть. - Добре. Дiждуться. Цi║┐ ночi вони матимуть. - А що ж робити, ваша свiтлосте, iз зiбраними? Бiля двох тисяч людей уже зiбралося в райхстазi. I принц Георг, i Найвища Рада мовчать: вони самi тiльки про це й думають. Що робити з цими людьми, якi нiчого не вмiють. Нема ж кому потяга скласти, паровоза розпалити, вагони позчiдати. Смiшно навiть уявити собi цю роботу ┐хню. Генерал Бухгольц рiшуче пропону║: розпустити аiбраиих, сказати, що знову буде визначений день. Нехай iдуть. Нехай так само ховаються в льохи й перечiкують. Тiльки щоб узяли з собою посвiдку, що вони - "Друзi Ладу". I заре║строванi так само поодинцi, по дво║ й цiлими групами поспiхом виходять iз райхстагу, ховають посвiдки й поспiшають додому зайняти краще мiсце в льохах. А Найвища Рада нiкуди не виходить - вона до само┐ перемоги стоятиме на свойому великому посту. *** Вечiр тихо, помалу спуска║ темно-сiру завiсу ночi над затихлим райхстагом. По каналах мiста вiльно гаса║ вечiрнiй вiтер. Темрява густою, непроглядною сажею засипа║ Берлiн. I цi║┐ ночi нiде не видно навiть тих крихiтних первiсних вогникiв, що ранiше блимали де-не-де у вiкнах. Грiзна тиша Зловiсний виск вiтру, шакалячий, самотнiй, зловтiшний. Зна║ вiн, яка йому пожива буде, нетерпеливиться, ганя║iiмiж кучугурами кам'яниць, нишпорить, б'║ хвостом по шибках, жадно скавулить. I раптом зiщулю║ться й притиха║. Густу запону ночi громом розпанаху║ вибух. За ним другий, третiй, четвертий. Вiтер скажено, несамовито женеться, спiшить, вищить. Але його виску не чути вже в страшному, безугавному, сплетеному з безустанних вибухiв гуркотi. Чорна сажа ночi здригуеться-вона ранена, вона кривавиться вогнем з одного боку, з другого, з третього. Рани множаться, палахкотять, роздирають чорний оксамит, полум'яжене сивий дим угору, в чорне небо фонтани iскор, вiяла сяйв. З-пiд розiдраних, розпанаханих полiв ночi виступають уже контури башт, палацiв, шпилiв, закривавлених пожежами, трiпотливих, миготливих. Гуркiт, пекельний, безупинний, ураганний, трясе небом, хита║ кучугурами кам'яниць, валить ┐х, розбива║, трощить, як дитячi коробочки В гуркотi злива║ться виск вiтру, виття собак, рiдкi зойки людей, трiск i гук падаючих стiн, i плямкання полум'я, i лускання шибок, i ляскiт залiза Небо вкрите одною кривавою раною вогню Берлiн iпала║, корчиться, валиться, простяга║ руки полум'я до неба й реве, стогне, гуркоче в нестямi. Канали вулиць уже яснi, вже теплi, вже нагрiтi, як нiколи. Обхопивши голови порозчепiрюваними, покоцюрбленими жахом пальцями, ховаючи ┐х од страшного палу, вiд завалу мурiв, вiд страхiття видовища, кудись божевiльне женуться вигнанi, викинутi люди. ┐х часом завалю║ палаючими поваленими дахами, часом просто падають i бiльше вже не рухаються, часом розбивають головами шибки вiкон i, деручи склом лице й руки, лiзуть у дiрки. А вибухи за вибухами без угаву, без перерви, сласно, люто, пекельно гуркочуть, гупають, велетенськими молотами б'ють у груди старий Берлiн. Густа масна сажа ночi безупинно хилита║ться подертим лахмiттям, куриться стовпами, вулканами жовто бурого диму, жахно дереться все вище та вище вгору. I вмить гуркiт провалю║ться в сажу ночi й зника║. I наста║ страшна, страшнiша за гуркiт тиша. Вона плямка║ криваво-вогневими губами, мовчки блима║ сяйвом у чорне небо, хрумтить залiзобетоновими кiстками, сласно мугиче виттям вiтру й собак I хто зна║, що в черевi в не┐, якi нерозiрванi гуркоти, якi ще ляскоти вибухiв роздеруть ┐┐, щоб вирватись на дику волю. Але сiро синiй ранок, трупно-блiдий, мертвими руками безсило розсува║ подерту завiсу ночi й витира║ кров iз не┐. Блiднуть вогневi рани, слабне, розплива║ться жовто-буре вiяло в небi, рiдша║ густе вiниччя димiв. *** I знову по вимерлих, закурених, затканих димом вулицях лопотять мотори, ритмiчним перебо║м цока║ залiзо копит, знову галасливим лаконiчним стогоном гримлять сурми й ревуть рупори. - До райхстагу! До райхстагу! До райхстагу! Вiсники перестрибують через трупи, обминають залiзобетоновi завали, продираються крiзь хмари диму й трублять угору, вниз, у стiни, в дим, у вогонь. Але тепер не висуваються голови з вiкон i балконiв, нiхто не проводжа║ враженими очима чуднi, загадковi постатi. I не стягаються вже нi купками, нi поодинцi навiть учорашнi "Друзi Ладу". Тихо й мертво круг райхстагу. Тiльки на сходах чорними тiнями в глухих касках завмерла варта. Тихо й мертво в кабiнетi Найвищо┐ Ради. Смердить горiлою фарбою пiдлоги, димом соснових трiсок i поганим тютюном Штiфеля. Обличчя синюватi, з буро-фiалковими тiнями пiд очима. Принц Георг сталево невтомно ходить iз кутка в куток, заклавши одну руку за вiдворот, а другу за спину. Затоки чола вкрилися синюватою жовтизною, нiс схуд за одну нiч. Граф Елленберг чуйно пiдводить голову: кроки генерала. - Ну?! Генерал Бухгольц мовчки йде до столу, налива║ жовтяво┐ води в склянку, випива║ одним духом, потiм другу, третю. - Ну, генерале? Генерал витира║ вуса ребром пальця й безсило сiда║ тут же коло стола, витягши ноги в лакованих чоботях iз острогами. - Безнадiйно! I вiн заллющу║ припухлi вiд безсоння очi. - Цiлком безнадiйно. Багато населення втекло ще до бомбардування поза Берлiн. Друга частина забилась у льохи й долiшнi поверхи. Третi поскупчувались тут, у цих кварталах, круг райхстагу. Мудро. Четвертi озбро┐лись i готовi битись. Нашi люди перевтомленi. Наста║ апатiя. Результатiв од нового ааклику нiяких. Берлiн горить. Валяться цiлi вулицi. Вби тих мало, але ║. Скiльки в ру┐нах i пiд ними - невiдомо. Розбито бiржу. На вулицях нi душi. Безнадiйно. У принца Георга на щелепах виступа║ по гулi. Вiн iзрива║ться з мiсця й знову ще твердiше, ще сталевiше ходить iз кутка в куток. - А, пiдлi паразити, вони сюди позбiгалися, пiд райхстаг? Добре! Ми ┐х виженемо и звiдси. Я, панове, пропоную вжити газу. Повиводити всiх "Друзiв Ладу" за Берлiн, дати два днi, решту виморити газом. Генерал Бухгольц, не розплющуючи очей, крутить головою: безнадiйно. Всi розбiжаться за цi два днi. А коли б i не розбiглись, яка рацiя ┐х винищувати. Хто ж буде працювати? Не смергь ┐хня потрiбна, а праця. Iнша рiч, коли б було досить батальйонiв, узяти Берлiн в облогу. Не допускати масу до водя й до трави. Але для цього потрiбна цiла армiя дисциплiнованих воякiв, а не тi бiдолашнi двi-три тисячi молодих людей" де майже жоден iз них не був на вiйськовiй службi. Справа безнадiйна. Принц Георг стоiть бiля грубки й похмуро, не клiпаючи, дивиться в щiлинку, в якiй видно жовтогарячий жар. Довго сто┐ть, нотiм рiшуче вiдходить, ста║ бiля столу й обводить усю Раду сталевими, впертими очима. Так, вiн згоджу║ться, що сирава поки що програна. Не безнадiйна, апоки що на цей меят програна. Генерал ма║ рацiю. потрiбна армiя. Отже, треба цю армiю здобути. Бiльше нiчого I тодi знову розпочати гру. I вмлiваючий од, сну генерал, i пожована безсонням Рада здивовано й чекаюче дивляться на свого голову. Принц Георг мав на увазi цей результат iще цi║┐ ночi. I вiн ма║ такий план На тих лiтаках, що ще можуть придатися, вилетiти до Азi┐. З усiх даних видно, що Схiд не допустив до себе зарази. Але вiн не зможе втримати iзоляцi┐ й заразиться Отже, вiн повинен виступити проти квропи й винищити Сонячну машину. Чому вiн не робить цього досi? Невiдомо. Можливо, що ще бореться в себе Можливо, не зна║ тутешнього стану. Треба вияснити йому ситуацiю. Отже, висновок такий частинi "Друзiв Ладу" летiти до Азi┐. Друга частина лиша║ться тут бути в постiйному контактi з лiтаками. Коли Схiд здоровии i наважиться забезпечити сво║ здоров'я походом на квропу, тi "Друзi Ладу", що лишаться, тут, мають виконати пiдготовчу роботу для остаточно┐ акцi┐. Сам принц Георг готовий летiти до Азi┐. Хто ма║ що сказати з приводу цi║┐ iде┐? Нiхто з Ради нiчого не ма║ сказати - що можна сказати тому, хто все програв? Так само й принцеса Елiза нiчого не ма║ сказати. Навiть проти того, щоб сам принц Георг летiв до Азi┐, нiчого не каже. А могла б же хоч трошки засмутяiти, ну, хоч для ока вдатя, що страшно за нього. Адже путь не легенька: через мертву сонце┐стську пустелю летiти до Азi┐. А там що? Але принцеса .Елiза не смутнi║ й нiчого яе вда║. Хмарно й суворо стиснувши широкi брови над очима, теж жовтяво-сiра вiд жаху яочi, вона коротко да║ свою згоду. I коли принц Георг, одягнений уже для подорожi, проща║ться й нiякове, несмiло чека║ чогось, принцеса Елiза не розумi║ й холодно простяга║ руку для поцiлунку. Тiльки руку. Решта простягнеться на схiдцях трону. *** Бiлi кошлатi мухи легко й нечутне обсiдають трупи Берлiна. Вiтер роями жене ┐х недогорииiми вулицями, бiлим холодним пластиром залiплю║ чорнi рани, обмоту║ ватою кiстяки порозбиваних башт i будинкiв. Нечутними холодними роями сiдають мухи на минуле й залiплюють вогнево-кривавi навiснi рани м'яким товстим пластиром. Лежить Макс на кацапi, гидливо й невiдривно мружачi отi в засмальцьований томик. Снить нiколи небувалим, безглуздим життям. Лежить у норi перин, а руки в рукавичках. Лежить, мружить вiястi очii, потiм усува║ голову в вору й знову лежить у снi. В лабораторi┐ на пiдлокiтнику й на пiдлозi бiля вiкон голчастий срiбний iней. До металевих частин машин торкатися голими пальцями не можна - холодно, непри║мно. Чужi, непривiтнi, колючi машини також сплять. Та доктор Рудольф i не торка║ться. Iнодi тiльки зайде до робiтнi, посто┐ть коло столу, доводить пальцем по поросi й тихенько шкандиба║ собi назад. Нема часу йому сидiти в холоднiй, мерзлiй, чужiй лабораторi┐. Треба знову воаити дрова з лiсу. Потiм пиляти ┐х, потiм колоти, потiм розносити ┐ло хатах графського буднику. Принц Георг раптом ви┐хав до свого аамку лаштувати сво║ гнiздо. На три кiмнати треба щодня лаливо готувати. Старому графовi з графинею (в однiй кiмнатi живуть, тодi розкошувати - до окремiй кiмнатi мати,). Батьковi i матерi на одну кiмнату та принцесi Елiзi на одну. Та ще ж часом i свою спальню треба коли-не-коли протопити, огрiти сво┐ нори. Вiд Макса помочi нiяко┐ - що йому до якихось там графiв i принцес. Хай собi самi рубають. Старi? Так хай помирають. Хорi, раненi? Так хай iздихають. Кому вони потрiбнi? I йому самому нiякого тепла не треба - не замерзне дiд перинами, а як i замерзне - кому вiд того бiда? Та й батьковi, власне, нiякого тепла не треба. Пiдупав старий. Пiсля то┐ ночi якось раптом, одразу пiдупав, ослаб, знесилiв, наче вклав у ту нiч усю рештку сво┐х сил, надiй i вiри. Також цiлими днями сидить закутаний у кожух у фотелi, оброслий, зачучверений, невмиваний, мовчазний, i дивиться або в квангелi║, або на порожню, пустельну, засипану чистим, незайманим снiгом вулицю. Чисту-чисту, без нiякiсiнького слiду колiс, з рiденькими запорошеними ямками вiд чи┐хось нiг. Наче в полi сто┐ть дiм, наче в снiговiй безлюднiй пустелi. I квангелi║ тепер - снiгова холодна пустеля. Той самий детективний роман, що i в Макса, i так само, як Макс, гидливо й непорозумiло, застигло мружаться очi батьковi. Доктор Рудольф не говорить iз батьком. Отак мовчки внесе оберемок дров, обережненько, стараючись не гупати, спустить додолу перед грубкою, витягне шворку й вийде навшпиньках iз кiмнати. Та й з графами невеликi розмови бувають. Старий уже не ┐жить до нього теплою насмiшкою сивi стрiхи. Сидить, як батько, перед вiкном у кожусi, з позамотуваними в ковдри старими ногами, й непорушне годинами дивиться на вулицю, на чистий, срiбно-iскристий порох, що ним гра║ться вiтер. Але зовсiм уже мовчки, зовсiм безшумно носить дрова доктор Рудольф до кiмнати принцеси Елiзи. Батько часом iз матiр'ю при ньому заговорить, iнодi гляне на доктора Рудольфа, буркне: "Навiщо такi великi оберемки носиш-пiдiрватись хочеш?" Старий граф часом привiта║ться, спита║, скiльки ступенiв морозу, стара графиня ласкаво, тепло дяку║, проха║ вибачення за турботи. А тут нiколи нi одного слова, нi одного звуку, нi одного погляду. Коло вiкна iз шитвом чи коло столу за якимсь писанням - чорна постать iз червоним полум'ям волосся. I переважно спиною до доктора Рудольфа. Або найбiльше - профiлем, змарнiлим, кiстяним, скупчено суворим. Панi Штор майже щоразу нiжно гладить доктора Рудольфа iпо плечах, нiжно й винувато - вiн не повинен сердитись на принцесу за ┐┐ таку поведiнку: вона, напевно, дуже-дуже вдячна йому за його послуги, але тiльки сказати йому не може. Треба зрозумiти ┐┐ i простити. Вона стiльки втеряла вiд Сонячно┐ машини. А тут iще через не┐ мусила розстатися з коханим нареченим. Хто зна║, чи знайде вiн що-небудь у себе вдома для гнiзда, чи не зруйноване й там усе. Так ретельно готував гнiздечко, мостив, прибирав, думалось: от-от поберуться, перейдуть, почнуть жити - i раптом удерлись божевiльнi люди й розтрощили життя. Не треба звертати уваги на ┐┐ поведiнку, а пожалiти бiдну: днями й ночами вона не спить - все про принца Георга дума║, турбу║ться. А вдень переварить, ми║ посуд, ши║, лата║. Руки стали бiдненькiй червонi, шорсткi, грубi - куди там про манiкюри думати. Але яка мужня, яка сильна, яка терпляча дiвчина! Iнша на ┐┐ мiсцi вже давно б була пустила руки, стратила б волю, впала б у вiдчай. А вона тiльки мовчить. Мовчить i все робить. I не можна, ой, не можна ┐й нiчого навiть сказати, не те що помогти, все сама, нiяко┐ помочi, нiякого привiлею. От тiльки хiба що дров самiй нет сил пиляти й носити. Доктор Рудольф слуха║ мовчки, тiльки одвертi голi хлоп'ячi очi його все дивляться в пiдлогу - не смiють глянути в материнi очi, бо злякаються материнi очi, зустрiвшися з ними. Так i виходить iз кiмнати, спустивши очi додолу. Але так само й до кiмнати принцеси Елiзи входить, не пiдводячи ┐х. Тихо-тихо виплуту║ шворку з оберемка, i в кiмнатi сто┐ть така тиша, що чути, як надворi цвiрiнькають горобцi. Але зате Труда, мила, хороша Труда, трошки помага║ докторовi Рудольфовi. Насамперед помага║ бронзово-золотистим здивовано-веселим, на┐вно-одвертим блиском очей. Що?! Сумувати? Чого?! Незрозумiле. Абсолютно незрозумiле. Хiба не чудесна зима цього року? Пишна, щедра - всю тобi землю застелила пухнатим чудесним килимом, качайся, перекидайся, заривайся в нього з головою. Мужчини всi - квашi, слабодухi макухи - ммее... тоскно, нудно, холодно, сумно, безнадiйно. Один доктор Рудольф козак. Та ще доктор Тiле: цiлими днями на полюваннi, стрiля║, ловить лисиць, собак, здира║ шкури, робить кожухи. Труда неодмiнно з ним ходитиме на полювання, от тiльки напиля║ з доктором Рудi багато дров. I пиля║. Старанно, серйозно, тiсно стуливши милi губки, трима║ обома руками держальце пилки й з усi║┐ сили тяга║ туди й сюди. Матово-смуглявi щiчки темнiють рум'янцем, очi бризкають блискучою бронзою, з-пiд темно-синього хлоп'ячого берета весело, бадьоро телiпаються чорно-синi кучерi по плечах. Чудесно! А потiм бере в жменi сипкого, голчастого, колючого снiгу, i по-хлоп'ячому вихиляючи плечима, рiшуче бiжить до старо┐ засипано┐ снiгом оранжере┐. Там у норi з перин лежить макуха з вiястими, сонними, гидливо примруженими очима. Ану, годi лежати! Що за тюхтiйство таке! Раз, два! Нi? Ну, так от! I в нору за шию, в лице летить голчастий, сухий, холодно колючий снiг. Тюхтiй сердиться, витрушу║, обурю║ться, вiдверта║ться лицем до стiни й бере в руки детективний роман. - Фе! Сором! Скандал! Ну, справдi, як же не сором? Правда, Рудi? Ну, милий Рудi, це ж просто незрозумiле: лежить, як ведмiдь у барлозi. Вам треба знову "Друзiв Ладу", щоб пiдняти? Правда? Максе, ну, вставайте ж, ┐й-богу. Гайда на саночках спускатись. Маса народу санку║ться. Але можете собi уявити, Рудi. все дiвчата, жiнки й зовсiм-зовсiм молодi хлопцi. Мужчини ж усi отак само лежать, як Макс. Що це значить, Рудi? Рудi не зна║. Так, правда, лежать колишнi владики, господарi життя, лежать випотрошенi, обвислi, як порожнi торби, а жiнки штопають, шиють, перуть, нiжно гладять ┐х по головах, вибачливо потiшають, жартiвливо термосять ┐х снiгом, соромлять. Так, це правда, а чому так - не зна║ доктор Рудi. От i сам вiн лiг би в свою нору, лiг би замотком на всю зиму, на все життя, заплющив би очi, дихав би теплом свого власного тiла - i хай замiта║, заносить снiгом. Хай днями й ночами суму║ собi десь там за сво┐м коханим червоне полум'я волосся. Лежати б собi в замотку, без руху, без суму, без усякого полум'я. А чому нi Труда, нi мама, нi графиня, нi принцеса, нi жiнка технiка, нi дiвчата з саночками, чому вони не хочуть лежати заметками, чому вони ходять так спокiйно, так упевнено, так весело по мертвiй землi, чому вибачливо гладять голови тюхтi┐в, чому штопають, шиють, грiють - невiдомо Невже справдi жiнка сто┐ть ближче до тварини - i ┐й легше втратити людину? к в не┐ самець, ║ дитинча, ║ кого лизати, любити, ║ чим нагодувати себе й ┐х - чого ┐й бiльше треба? Та й що вона втрйтила? Ланцюги? Чи iнше щось тут ║-не зна║ доктор Рудi й не може пояснити милiй, хорошiй Трудi. *** Звiстки з Азi┐ нема║. А серце принцеси щоранку прокида║ться з нiжним болем, з холодком чекання, iз страшними поривами туги. I болючий, i солодкий ритуал от принцеса сидить боком до грубки в глибокому фотелi iз шитвом у руках, накинувши на плечi кожушанку, боком сидить, а не спиною й не лицем, щоб у полi зору були i дверi, i грубка, поганенька, незграбно змадикована принцом Георгом. От чути в коридорi важкi, нерiвнi й обережнi кроки I вже любо сидiти в фотелi, i вже повно повно ста║ в холоднiй кiмнатi, вже все нашорошено чека║ в нiй. i грубка з акуратно вийнятим iз не┐ принцесою попелом, i фотель, i голка, i синюватi вiд холоду, замерзлi вiд чекання руки принцеси. От тихий, несмiлий, винуватий стукiт у дверi. - Прошу! Холодний, сухий, чийсь дивно-чужий голос виходить iз уст принцеси Елiзи, з тих уст, яким трудно дихати вiд. стримуваного хвилювання. Лице принцеси замкнено-сухе, холодне, не ворухнеться, очi строго спущенi до шитва, облямованi пухнатим темним мереживом вiй. А в палi зору пiд сiткою вiй видно ноги, великi, обережно, навшпиннках шкаддибаючi, в подертих черевиках. Вони так боязко, тихесенько шкандибають до грубки, наче по серцю принцеси ступають. I таки по серцю, бо аж холоне, аж стиску║ться воно й здригу║ться на кожний крок. I скорботно диву║ться: що ж воно, боже, таке? Чого такою дивною, мiстичною нiжнiстю тягне вiд цих калiкуватих нiг у великих подертих черевиках? Чого гарячим зворушенням залива║ груди вiд цих боязких, червоних од морозу рук, що так безшумно витягають шворку з-пiд оберемка дров? От вiн зараз вийде, не дiставши навiть кивка головою за свою послугу, як останнiй наймит-попихач, якого навiть не помiчають. Тихо-тихо причинить дверi й зникне до вечора. I до вечора принцеса буде любовно брати з оберемка по однiй дровинячцi й з нiжнiстю всувати ┐┐ у грубку. А увечерi так само боязко, винувато, не смiючи кашлянути, принесе нову в'язку старанно нарубаних дров. Принесе знову кричущу, зв'язану нiжнiсть, солодкий бiль i тужне зворушення. I знову очi принцеси холодно, гордовито будуть спущенi на книжку бiля свiчки, по якiй хилитатиметься тiнь гнотика. А в душi весь вечiр i всю нiч хилитатиметься солодко й боляче здивовання: що ж це тане, боже мiй? Хто од зробив, що в цiй шкутильгаючiй постатi, пiд цим стареньким палвтомi, пiдперезаним ременем, захована така хвилююча, безкрая насолода, таке неймовiрне щастя ┐┐. От сховане, сховане воно там усерединi ┐┐, в цiй- незграбнiй, боязкiй шкаралупинцi. Досить ┐й зробити рух, торкнутись до шкаралупки - i вибухне з не┐, i обхопить обох таким чудом, вiд якого можна захлинутися. Але очi принцеси навiть не клiпнуть, не пiдведуться. Бо, коли пiдведуться, коди зустрiнуться з тими голими, дитячо-одвертими, благально-покiрними вiкнами в душу (а вони повиннi бути саме благально-покiрнi!), тодi... тодi все завалиться. Не стане нi Азi┐, нi квропи, нi сонця, нi планет. I тодi треба швидко-швидко, моментально втекти и заритися в якусь печеру в глибинi непролазного лiсу, далеко-далеко вiд людей, вiд минулого, вiд можливого майбутнього. А чому б I нi? I принцеса чу║, як холонуть ┐й ноги, як знеможено, злякано затиха║ душа й щоки починають горiти палаючим стидким вогнем. А з Азi┐ все нема та й нема нiяко┐ звiстки. I як приходить граф Елленберг, як тiльки вступа║ в хату його жiночо-м'яка постать iз оброслим рудою, обсмиканою бородою лицем, так принцеса Елiза вся зiщулю║ться, вся зсиха║ й натяга║ себе на дрiт суворого чекання. А коли вiн виходить, не дiставши й вiд не┐ нiяко┐ звiстки з Азi┐, принцеса Елiза вся спада║ й знеможено звiшу║ руку з поруччя фотеля. Розумi║ться, все могло статися: могли лiтаки з принцом Георгом не долетiти, могло трапитися нещастя з посланцем, а може, захорiв принц Георг. У кожному разi, поки що звiстки нема. А пiсля того наста║ вечiр, наступають ранки, дощовi, снiговi, хмарнi й сухо-сонячнi, але все холоднi, й усе треба палити в грубцi. I все шкандибаюча постать, мовчазна, несмiла й понижена (понижена всiма-всiма┐), носить оберемки дров, ступаючи навшпиньках. I часом принцеса Елiза iз страхом впива║ться руками в поруччя фотеля, щоб не глянути, щоб не пiдбiгти, не схопити в руки обросле кошлате лице, щоб iз гнiвом, болем i ридаючою нiжнiстю не зiрвати з нього цього мовчазного смиренного пониження. Але раз граф Елленберг приходить не з питайним виразом ласкавих очей, а iз стримано-трiумфальним. I принцеса Елiза з острахом схоплю║ться йому назустрiч. Звiстка?! Граф Адольф нiжно й обережно, як спiйманого метелика, за кiнчик, пiдносить принцесi невеличку товстеньку куверту. Потiм скромно й мовчки вiдходить у далекий куток, бере в руки "Теорiю омне┐зму" й пильно чита║, вiдвернувшись од та┐нства, що вiдбува║ться на другому кiнцi кiмнати. Принцеса Елiза сидить у фотелi, й аркушики паперу хистко погойдуються в ┐┐ руках. "Високоповажна й Дорога Кузино! Посилаю Вам свiй всевiдданий рапорт! Прошу не гнiватися за запiзнення - вина не моя, а тих тяжких обставин, в яких доводиться боротися за наше святе, велике дiло. Я поминаю тi пригоди й нещастя, що траплялися нам по дорозi до Iндi┐ й що коштували нам двох лiтакiв i тринадцятьох людей - половину нашо┐ експедицi┐. Цi пригоди забрали в нас, крiм того, багато часу. Але найбiльше часу забрав арешт, в який ми попали зараз же, як перелетiли на територiю Союзу Схiдних Держав. Явище об'║ктивно вiдрадне, бо показу║ здоров'я й пильнiсть схiдних народiв, але суб'║ктивно воно нам коштувало багато прикростей. Нас узято за комiсарiв ║вропейських Каесемiв, i хоч нi одно┐ Сонячно┐ машини не було знайдено на наших апаратах, нас усе ж таки тримали в строгiй iзоляцi┐. Можливо, що ми ще й досi б сидiли або нас були б уже розстрiляли, коли б не став нам у пригодi квро-пейсько-Американський Союз Оздоровлення. Це органiзацiя ║вропейцiв i американцiв, яким удалося врятуватися на територi┐ Союзу Схiдних Держав; вона ма║ ту саму мету, що й ми. Переходячи до само┐ сутi справи, маю щастя донес ти, що вона сто┐ть на доброму грунтi. Дiйсно, вся квропа й Америка обхопленi страшною пошестю, i надi┐ на видужання зсередини нема║ абсолютно нiяко┐. Що дня стежники Союзу Схiдних Держав доносять про щораз бiльше й бiльше здичавiння ║вропейсько-американського свiту. Нам, дiтям цього свiту, доводиться з болем соромитися перед нашими азiатськими велико душними сусiдами - така неглибокiсть, така нетрив кiсть були в нашiй вихвалюванiй цивiлiзацi┐. Картини, якi малюють стежники, наводять на глибокий сум i ви кликають жагуче бажання поспiшити на порятунок загибаючому пiвсвiтовi. Я не буду Вам ┐х переказувати, бо Ви самi щодня ┐х бачите на нашiй нещаснiй батькiвщинi. Скажу тiльки, що найтрагiчнiше враження роблять такi велетнi нашо┐ культури, як Париж, Лондон i Нью-Йорк. Це тепер - моторошнi, фантастичнi пустелi. Ру┐вничо-отруйна робота наших божевiльних продерлася й на Схiд. Легенда щастя з силою пожежi по висушеному спекою степу спалаху║ то тут, то там - i доводиться вживати надлюдських, геро┐чних i часом жорстоких заходiв, щоб гасити небезпечнi мiсця. Бувають випадки, коли Верховна Комiсiя Союзу Схiдних Держав, спецiально призначена для боротьби з Сонячною машиною, да║ накази видушувати газом або палити радi║м цiлi округи, зараженi Сонячною машиною. Особливо часто трапля║ться це з островами. Урядовi кола Iндi┐ досить оптимiстично, хоча й стримано, дивляться на результат боротьби. Вони гадають, що на весну дезинфекцiя в нях досягне iдеально┐ височнии. Охорояу кордонiв i на полi, i на морi провадиться iдеально - i тепер майже нема║ випадкiв, щоб iз квропи лопав хоч один сонце┐ст до Африки або Азi┐. Справа походу вигляда║ зовсiм легкою й потребу║ тiльки певно┐ кiлькостi окупацiйних армiй. Божевiлля Сонячно┐ машини ║ тим добре, що воно, паралiзуючи все культурне й людське жлття, паралiзу║ вкупi й яку-небудь здатнiсть до органiзацi┐. Нiякого опору, розумi║ться, ця маса жуйно┐ худоби не зноже протиставити. Все завдання окупацiйних вiйськ буде в тому, щоб iзолювати здатнi до видужання елементи вiд абсолютно безнадiйних i щоб знищити останнi iз найменшою загибеллю невинних. Але це вже вiдноситься до техяiчного боку плану кампанi┐. Отже, зажiячуючн свое донесення, я дозволяю собi висловити найпоштивiшу надiю навеснi бути в Берлiнi б схладти до. дреирадяах нiг найпрекраснiшо┐ Жiнки Заходу сво┐ радiснi привiтання. п┐ покiрний i всевiдданий раб Георг Р. S. Не можу при цьому не висловити свого гарячого жалю, що Вам доводиться перебувати в кра┐нi божевiлля. Для мене не було б бiльшого щастя, як мати змогу перевезти Вас сюди, але тi труднощi перельоту, якi┐ стоять серед теперiшнiх умов на шляху, лякають мене й сковують мiй язик у благаннi перелетiти сюди. Ще вважаю за варте Вашо┐ ласкаво┐ уваги таке i серед Союзу Оздоровлення, i серед урядових сфер Сходу пануе однодушна опiнiя, що пiсля вичищення квропи й Америки вiд Сонячно┐ машини на цих континентах мусить на довший час запанувати залiзний режим абсолютно┐ диктатури вибраних, цебто найстрогiша монархiя без нiяко┐ тiнi парламентiв i таму подiбних руйнуючих волю й здоров'я народiв iнституцiй. Союз Оздоровлення вже тепер у порозумiннi з Союзом Схiдних Держав провадить тяжку и вiдповiдальну роботу вибору вiдповiдних людей, на плечi яких буде складений великий, але геройський тягар улравлiння кра┐нами. При цiй нагодi не можу не подiлитися з Вами сво║ю радiстю й страхом мою скромну особу призначують на цей трудний подвиi для Нiмеччини. Не смiючи ухилятися вiд цього великого обов'язку, чуючи над собою благословляючi тiнi наших предкiв, я, одначе, почував би в сво┐х плечах незломну мiць, коли б знав, що поруч зi мною на схiдцi трону сходитиме iстота, перед якою схиляються i плечi мо┐, i колiна. Ваш колiносхилений Георг. P. P. S. Вiдповiдь прошу передати посланцем. Щодо дальшого листування, то прошу не дивуватися й не турбуватись, коли вiд мене не хутко буде лист. Надзвичайно важкi умови подорожi, а особливо необхiднiсть якнайбiльшо┐ обережностi, можливо, не дозволить менi часто посилати посланцiв. А то й до самого початку акцi┐ не доведеться послати. Не полохати треба масу, а захопити ┐┐ зненацька. Тим менше буде жертв i легше та швидше вiдбудеться вся ця тяжка операцiя дезинфекцi┐. Отже, може, просто до побачення. Г" Граф Елленберг i здивований, i занепоко║ний: на рiвно-блiдому, висхлому, з кiстяним овалом лицi принцеси Елiзи зовсiм нема того пiдняття й трошки п'яного захвату, що щойно бачив вiн на лицях генерала Бухгольца й сенатора Штiфеля. Воно, це лице, немов присипане сiрим порохом, стомлене й нудне, як пiсля трудно┐ ┐зди полем у старовинному екiпажi. А очi задумливо мружаться на щось далеке далеке й тоскне. Граф Елленберг м'яко пiдступа║ ближче, м'яко влазливо намацу║ поштивими словами щiлинку до душi, але принцеса Елiза акуратно, з повiльною задумою склада║ листа й затика║ всi щiлинки. А коли граф Елленберг поштиво вислизуе з покою майбутньо┐ королеви Нiмеччини, вона дивиться на вiкно, в яке зазира║ синiй присмерк, i тоскно слуха║, чи не чути шкандибаю чих навантажених крокiв у коридорi. I вночi лежить принцеса Елiза з розплющеними очима й застигло, непорушне дивиться в тьму кiмнати. На пiдлозi коло грубки дотлiва║ вихлюпнутий жовто-червоний вiдблиск вогню, i вiд нього тягне такою безвихiднiстю, такою застиглою тугою й самотою, що очi принцеси самi собою наливаються чимсь гарячим-гарячим. *** А бiлi мухи монотонно, вперто, безупинно обсiдають дахи, дерева, вулицi. Тиша взулася в бiлi пухнастi панчохи й уже навiть не рипне нiчим уночi, не зашарудить. М'яко зсува║ться день у нiч, нiч - у день. Сонце зникло, тiльки часом коли-нс-коли боком, низом, винувато пройде над Берлiном таке червоне, таке байдуже, холодне, заклопотане й зараз же хова║ться в синювато-попелястi хмари. А може, того тюхтi┐ сплять у замотках, що тепер уже зовсiм-зовсiм ┐м ясно, що всьому кiнець, тепер, пiсля то┐ дико┐, божевiльно┐, пекельно┐ ночi. Бо таки таккiнець. Тепер ясно, що нема║ нiяких сил, якi б повернули людину. Тепер ясно, що нiколи-нiколи не загориться вже вiясте сяйво над Берлiном, нiколи не загуркотить машина, не задзвенить сумним лагiдним плачем вечiрнiй дзвiн у на┐вних будиночках бога. Тепер це все ясне. I ясно, що мусить умирати за Машиною й людина. "Ну, так що? Ну, i хай тварина. Що тут страшного? Вiльна, здорова, весела, любовна, щаслива тварина хiба не краще за скуту, хору, гнилу, злу, брехливу, нещасну людину? К чорту ┐┐!" Мила, люба Труда. Хороша тваринка! Може, вона й ма║ рацiю Може, дiйсно к чорту гнилу, нещасну, злу людину. Може, справдi нехай вона вигиба║, вигнива║ в цих макухах, i нехай росте нова тварина в тих дитячих дзвiнких голiвках, що так весело перекидаються в пухнастому бiлому килимi? А сонце щораз нижче ходить понад обрi║м, щораз неуважнiше, щораз коротше визира║ з-за снiгових понурих хмар. I вiтер ста║ щораз суворiший, понурiший. I все рiдше приходить i Труда, i все млявiще звучить ┐┐ голос. I все рiдше чути дитячi голоси за муром бiлого саду. Не чути ┐х уже й на тих горбочках, повз якi доктор Рудольф ходить до лiсу й на рiчку. I на рiчцi постатi такi млявi, байдужi, мовчазнi: наче сплять iдучи, сплять, набираючи води з ополонок, сплять везучи. I часом, коли мiсяць головою роздере густу чорну вату хмар i виставить iз дiрки здивовано-журне кирпате лице й по бiлому савану розiлл║ться синя туга його, доктор Рудольф тихенько пiдбира║ться до вiкна й довго-довго дивиться на самотню чорну постать, суворо схилену над столом. I коли приходить до себе, а Макс не спить i може бачити його очi, вiн, не роздягаючись, тiльки черевики скинувши, засува║ться в дiрку свого замотку й пильно хова║ лице. I довго-довго не спить доктор Рудольф, дивлячись у густу тьму неклi-паючими очима. По диханнi й рухах Макса вiн зна║, що й вiн не спить. I не сплять десь тисячi тисяч Максiв. Не сплять i дивуються, жахаються i цепенiють в одча┐ та безнадiйностi. I, може, проклинають. А на ранок доктор Рудольф уже знову несе оберемок соснових дров, уже тихенько стука║, не чекаючи вiдповiдi, входить до кiмнати й склада║ дрова бiля грубки, незграбно┐, невмiло складено┐. I червона голова не поверта║ться нi на його стукiт, нi на його обережнi кроки. Тiльки панi Штор потiм нiжно гладить сто плечах i дяку║ бiдному Рудi за його тяжку для них усiх роботу, дяку║ за себе, за бiдного батька й за ще бiднiшу принцесу Елiзу. Розумi║ться, принцеса дуже вдячна, тiльки сказати не може, бо гордiсть у цi║┐ дiвчини бiльша за ┐┐ вдячнiсть. А бiлi мухи то спиняються, то знову обсiдають заснулу землю i вкладаються в бiлий, чистий саван. Днi безшумно, одноманiтно пересипаються в ночi, ночi безшумно чсуваються в днi. В холодних кам'яних печерах, у пiр'яних, пухових норах сонно плямкають iстоти, що колись гордо звалися людьми. *** I от на бiлому, чистому саванi з'явилися чорнi, маснi латки. Сонце вже не ходить понад самим кра║м обрiю, вже не гнеться винувато, кудись поспiшаючи, не визира║ сердитою червонопикою мачухою з-за хмаряних горбiв. Весело розпихаючи сиво жовтi кучугури, владно, ясно сiда║ на трон i робить свiй об'┐зд. I вiтер уже не ганя║ться дурним цуценям за роями бiлих мух. Грайливий, бурний, нетерплячий, розкудовчений гаса║ вiн поперед Велико┐ Матерi, розкида║ ┐┐ вiдозви на всi боки, сурмить у сурми: прокидайтеся! Доктор Рудольф уже не возить, не пиля║, не руба║ дров. Панi Штор давно вже переказала Рудi, що принцеса Елiза просить бiльше не трудити себе дровами - по хатах уже не так холодно, як перше. I доктор Рудольф давно вже вiльний. А в лiсi ще вiльнiший. Без вiзочка, без саночок, без сокири й пилки шкандиба║ собi доктор Рудольф старими дорогами, ловлячи зарослим, кошлатим, смiшним лицем благосно-теплi вiдозви Велико┐ Матерi. I лiс ловить i задоволене бурмотить: шепеляво гуде пiсню в зелену гiлчасту бороду. На дорозi в холодку лежить легесенький учорашнiй снiжок, i земля - як борошном посилана А в самому лiсi - снiг жовто-синiй, рябий, у чорних, масних латках на горбах, як шкура бiлого сетера. На кам'яних стовпчиках дотлiвають бiлi шапочки. Учорашнiй снiжок липне з землею до пiдборiв твердими гульками, якi треба весь час одбивати. На сонцi безсоромно оголилися бiлi стовбури еерези, розпустивши довгi нечесанi коси. Торiшн║ жовте задубiле листя на дубках сухо, паперово й весело шелестить. Крихiтнi пташинки десь над головою попискують iз таким звуком, наче в кишенi побрязкують маленькi ключики. А сонце сипле вiдозвами, i вiд нього до примружених вiй тягнуться кошлатi вiники променiв. Лiс густо, лунко перелива║ться хвилями шуму. Доктор Рудольф сiда║ на пеньок лицем до Велико┐ Матерi, примружу║ очi й сидить, не рухаючись, як великий лахматий жук. I не треба нiяких кам'яних печер, нiяких лабораторiй, радив, машин. Сидiти днями, мiсяцями, поводячи вусиками н пiдставляючи то один бiк пiд ласку Матерi, то другий. Сидiти й слухати густий лiсовий шум, слухати хвилi днвно спiваючо┐ радостi й незрозумiлi несподiванi завмирання серця як перед якоюсь великою тайною. Звiдки ж радiсть, i тайна i гарячий, зата║ний крик у грудях? Доктор Рудольф розплющу║ очi й непорозумiло, схвильовано огляда║ться навкруги голими, одвертими, сяючими очима. десь гуде дрiт. Де тут серед лiсу, далеко вiд дороги, може взятися телеграфний дрiт. А гуде. Густо, рiвно, мегвлiчно гуде. Доктор Рудольф уста║ й iiде та гудiння, шукаючи стовпiв. Але нема нiяких стовтiiв - дамi -стовбури, самi милi, вкритi лускою, червонувато-бурi стовбури. А гудiння щораз ближче, щораз виразнiше, от-от зовсiм близько. Ах голубчики! То ж вони-раднi, .милi, роботящi вiстуни весни. То вони пообсiдали ранню вербу, повпивалися в ┐┐ пуп'янки, швиотяться, перелiтають iз гiлляки на гiлляку. То гуде верба, гуде бджоляним, джмелиним гудом, телеграф весни. лл║ ж скiльки ┐х - кошлатих, старанних, дiловитих! Звiдко вони так рано довiдались, щ отут, у цiй долинцi, сто┐ть верба, всiяна сиво-срiбними солодкими пуп'янкам"? Хто сказав ┐м це? Якi телеграфи рознесли цю звiстку по ┐хнiх вуликах, нiрках, щiлинках? А латки с кожнiм днем стають щораз бiльшi, ширшi, саван жавкне, пухкиша║, расповза║ться - оголя║ться сонне тiло землi, зiтха║ густим теплим вiтром, протяга║ться лiсовiми шумами. Доктор Рудольф шкандиба║ вулицями, в вулицi масно мокро блищать асфальтами, вимитим склами, гомонять голосами. Вiкна, дверi, тераси, балкони пороачинюваяi На вiкнах, дверях, балконах, терасах - людськи зарослi кошлати жуки, кузьки, бджоли, .джмелi. Гудуть весвяно, поводять вусиками, пiдставляються то одним боком, то другим пiд ласку Матерi. А там воду везуть на вiзочках, весело, дзвiнко перегукуючись iз жуками. А там знову перевозяться з маленьких теплiших нiрок до великих печер iз терасами, з балконами, що взимку пустовали. А в грудях недовiдома, нiякими машинами и лабораторiями не зроблена радiсть i тьохкання, замирання перед хвилюючою тайною. Без телеграфiв, газет i вiдозв повисипали з сво┐х нiр i солодко мружаться вiд радiсно┐ нiмо┐ звiстки. А сад, старий, любий, зачучверений, недорубаний сад п'яно гойда║ться з боку на бiк, хита║ лисо-кучерявою головою, шумить, гуде пiснею. I дорiжки мокро, тепло, соковито блискають, м'яко розлiтаючись пiд ногами. I лавочки плямами висихають, парують, куряться теплом. *** Але тоскно, суворо-хмарно блука║ принцеса дорiжками саду, всiма дорiжками, крiм одно┐, крiм то┐, де пiдрубано нiжки бузковому кущевi. Цi║ю але║ю вона нiколи не ходить. I таке в не┐ гостре пiдборiддя, така синювата блiдiсть, такi фiалковi синцi пiд очима, що доктор Рудольф готовий попiдрубувати всi нiжки всiм кущам разом iз сво┐ми власними ногами, аби ┐й знову матово-золотисто закруглилось пiдборiддя й голова пiдвелася гордо, зневажливо, велично. Вiн готовий попiдрубувати нiжки всiм сво┐м радощам, аби ┐┐ зеленi очi знову звисока, погiрдливо й владно примружились на нього. Технiк, малярi, друкарi веселi. На терасi ┐хнiй табiр, на тiй самiй терасi, де колись так велично й владно ступали ноги принцеси Елiзи. Галасливий, огрiтий ласкою Велико┐ Матерi, повний дитячого дзеленькоту табiр.