Вони дуже вже багато зробили з того часу, як розiрвано було фашистську блокаду геро┐чного мiста. I знову ж таки не повiрите: штукатурщицi, каменщицi, ремонтуючи будинки i вулицi, не заляпують вас, коли ви повз них проходите. Вас обов'язково, коли ви самi не помiтите, попередять, щоб ви обiйшли це мiсце, а коли й не попередять, то припинять роботу, доки ви пройдете. Не так, як деiнде: - Проходьте, проходьте! А в цей час вам на бриль цiла лопатка глини: - Ляп! Ленiнградки щодня миють свiй Ленiнград. Ми гостювали в Ленiнградi чудесно┐ ленiнградсько┐ весни, коли привiтно усмiхалось сонце, зеленiли дерева, ленiнградки ходили сво┐ми широкими й просторими вулицями з букетами конвалiй, i перламутрилися ленiнградськi ночi... I щодня ленiнградки мили сво┐ вулицi. I не обливали вас... Попервах, маючи все-таки деякий житт║вий досвiд, я, побачивши ленiнградку iз шлангом в руках, зразу вдарив швиденько на той бiк вулицi, незважаючи навiть на те, що не було напису: "Переходити тут!" Дома, коли тебе обiллють замiсть тротуару, то ти зна║ш, де сушитися, а в гостях незручно мокрою куркою ходити. Перейшов i дивлюсь, що ж воно буде? I що ж ви гада║те: проходять ленiнградцi повз той страшний шланг, i нiхто не обтрушу║ться, нiхто обличчя не витира║, i навiть нiхто не пiдстрибу║, щоб лись на черевиках урятувати. Тодi й я ризикнув. Знову перейшов вулицею i поволеньки, не поспiшаючи, попрямував прямо на шланг. Iду, а сам собi думаю: "Ну, - думаю, - доведеться, мабуть, пiдскочити та: "Ух! Ух!" - вродi як колись у Псьол з водяного млина пiрнав". Нiчого подiбного. Пiдiйшов до шланга, ленiнградка пальцем припинила струм, сказала "будь ласка", i я собi пройшов сухий, як порох! Я хочу попередити, що те, про що я говорив i далi говоритиму, я роблю од щирого серця, говорив i говоритиму, як про непреложнi факти, самi по собi факти. Нiкого я не мав i не маю на думцi нi з ким порiвнювати... Ленiнградки- красивi. Це зовсiм не значить, що по iнших наших прекрасних мiстах i мiстечках, селах i селищах жiнки некрасивi. Скрiзь нашi жiнки красивi! Скрiзь-скрiзь! Але, невважаючи на це, ленiнградки красивi! Викрутився чи нi? Вони красивi зовнiшньо: стрункi i голубоокi, привiтнi i чепурно одягненi... Але ще красивiшi вони красою внутрiшньою. Красою жiнки-геро┐нi, що пережила страшнi, невимовне жахнi роки нечувано┐ блокади, пережила, перенесла i перемогла разом iз сво┐м батьком, братом, чоловiком, разом iз сво┐м бойовим другом - Червоно┐ Армi┐ во┐ном. Не може не свiтитися цей геро┐зм в ┐┐ променистих очах, не може вистраждана нею перемога не пiдносити гордовито ┐┐ нiжно-струнку фiгуру... Не може ленiнградка бути некрасивою i зовнiшньо, i внутрiшньо. I ленiнградка - красива. Це - взагалi... А оце - зосiбно. Тролейбус... Тролейбуси в Ленiнградi новенькi, чистенькi, лiтають ленiнградськими вулицями прудко. Здивував нас такий факт: пасажири в тролейбусах переважно чоловiки. I все якось вони так у тролейбусi розташовуються, що заповнюють передню частину машини. "В чiм рiч?" - думаю собi. Додивився-таки. Ну на який тролейбус не глянеш - водiй (шофер) обов'язково молода i до того гарна дiвчина. Ну й зрозумiло, що пасажири переважно чоловiки i всi товпляться наперед. Самому теж довелося у тролейбуснi пасажири пошитися. Не можна витримать! Та де ж витримати, коли спереду сидить водiй, як квiтка, кабiна уквiтчана конвалiями, черемхою, тюльпанами, - ┐деш, як у казцi... Ай дай ленiнградцi! Ну, ясно, що при такiй органiзацi┐ тролейбусного руху мiсячний план перевозок пасажирiв викону║ться за пiвтора дня. А що робиться, як зiрветься оте тролейбусне колiщатко, ролик отой з дроту?! Ви б побачили! Всi пасажири стрiмголов кидаються того ролика до дроту пристро┐ти один поперед одного. А водiй сто┐ть, посмiха║ться: - Не всi разом, громадяни! Дайте он тому блондиновi, хай вiн! Iншим разом як зiскочить, тодi ви пристро┐те! Блондин - сам не свiй. Лице щасливе, посмiха║ться, i вже так пристрою║ того ролика, так пристрою║: одно око на роликовi, а друге на водi║вi... Менi так нi разу й не пощастило ролика пристро┐ти: молодшi затирають. Ленiнградська жiнка... Хай буде щаслива, хай буде весела ленiнградська жiнка пiсля всього пережитого. Хай виростуть ┐┐ немовлята, що ┐х так багато ми бачили по ленiнградських садках, парках i скверах. На ┐┐ втiху i на ще бiльшу славу ┐┐ города, города-героя! - Ми любимо свiй город, дуже любимо, - сказала менi ленiнградка. - Я бачу це, пересвiдчився в цьому, - одказав я ┐й.. - I що ви на це скажете? - запитала вона. - Одно можу з сумом сказати: як жалко, що я не Ленiнград! Геро┐ города-героя Ленiнград - город-герой. Як це розумiти? Чи може бути так, що от сто┐ть собi город, сто┐ть вiками, i раптом - в найтрагiчнiшi часи свого буття - вiн, город, сам собою робить геро┐чний подвиг, достойний Золото┐ Зiрки Героя... Очевидно, що так бути не може. Славою героя вiнчають свiй город люди. Ленiнградцi в страшнi часи тяжко┐ блокади уквiтчалн гранiтнi груди свого мiста Золотою Зiркою... А от спитайте когось Iз ленiнградцiв, хто пережив усю блокаду: - Ви - герой? Подивиться ленiнградець на вас так, як дивиться лiкар на пацi║нта, усмiхнеться i пiде далi... I хоч скiльки б ви таким способом шукали серед ленiнградцiв i ленiнградок геро┐в, - не знайдете... Нема геро┐в... А от, не дуже дошукуючись геро┐в, по┐дьте ви на околицi города-богатиря. Там вам покажуть переднiй кра┐ геро┐чно┐ оборони Ленiнового мiста, а за кiлькадесят метрiв переднiй край гiтлерiвцiв I скажуть: - Отут ми стояли на смерть! I нi на крок назад! Тодi ви озирнiться: ви побачите димарi заводу iм. Кiрова, будiвлi великого мiста i, може, навiть почу║те дзвiнки трамва┐в i гудки тролейбусiв... А поруч вас - ру┐ни славнозвiсно┐ Пулковсько┐ обсерваторi┐. I вам iще скажуть: - Захоплення гiтлерiвцями Пулковських висот означало б для Ленiнграда смерть. I ми стояли на смерть. Смерть не встояла, а ми встояли. Вам не треба тодi шукати геро┐в... Ви вiтайте кожного ленiнградця i кожну ленiнградку, чи працю║ вiн тепер над вiдбудовою свого улюбленця города, чи спить вiчним сном, благородною ленiнградською землею покритий... I не допитуйтесь у живих, що кожний iз них в тi страшнi часи робив: чи стояв у блiндажi переднього краю, чи пiдносив на переднiй край набо┐, чи гасив у мiстi запалювальнi бомби, чи рятував поранених, чи годував слониху Бетсi та лева в зоологiчному саду, чи закопував у землю бронзово-воронi конi з Анiчкового мосту, чи будував над "Мiдним вершником" укриття, чи, прориваючись вузькою стежкою Ладозького озера, пiдвозив зголоднiлим ленiнградцям i ленiнградкам сухарi... Всiх ви ┐х вiтайте... Живих... А над могилами неживих скиньте шапку й уклонiться низько. I вийде так, що, не шукаючи геро┐в, ви вiтатимете геро┐в живих i шануватимете геро┐в неживих. Серед велико┐ i просторо┐ площi Нового Ленiнграда знайшло собi в днi блокади тимчасовий притулок Гвардiйське кладовище. Вiчним сном спочивають там геро┐-гвардiйцi... Ленiнградцi i ленiнградки у вiльнi хвилини квiтчають дорогi могили квiтами... I не треба питати, чию саме могилу прикрасила нiжними конвалiями й запашною черемхою ота он чорноброва й кароока дiвчина, що печально над могилою голову схилила. - Нi, - вiдповiсть вона. - Родичiв особисто мо┐х тут нiкого нема. Тут усi нашi рiднi. Як пiдете в глиб кладовища, то злiва, аж на самому майже краю його, побачите мармуровий постамент. Пiд постаментом тим спочива║ вiчним сном земляк наш Красношапка Микола, двадцятилiтнiй сержант, снайпер i уславлений герой оборони Ленiнграда. Далеко вiд села Луганського, що на Донеччинi, до Ленiнграда, та не чужа земля покрила молоде снайперове тiло: рiдна земля, ленiнградська земля. Зна║мо-бо ми, що ║сть молодi ленiнградцi, якi спочивають на широких просторах Укра┐ни Радянсько┐, - i не чужа ┐м земля укра┐нська, як не чужа Миколi Красношапцi ленiнградська земля. Ось через це саме й пишуть бойовi Микола║вi друзi його рiдним батькам в укра┐нське село Луганське: "Дорогi батьки Миколи Красношапкй, Марко Пилипович та Параска Сергi┐вна! 7 червня 1945 року до нас, бiйцiв вiддiлення iменi Миколи Красношапки, при┐хали укра┐нськi письменники. Ми розповiли ┐м про Вашого сина-героя, який хоробро захищав велике мiсто Ленiнград, свою Радянську Батькiвщину i всiма нами любиму Укра┐ну. Клянемося Вам бути гiдними Миколи Красношапки, любити i захищати свiй народ, як наш бойовий товариш, який над життя любив свою Вiтчизну. Ми будемо безнастанно удосконалювати свою бойову майстернiсть, щоб у першу-лiпшу хвилину бути готовими битися з ворогами нашо┐ Вiтчизни так, як бився Микола Красношапка, - стiйко, вмiло i мужньо. Бажа║мо Вам доброго здоров'я, дорогi Марко Пилипович та Параска Сергi┐вна. Мiцно тиснемо Вашi руки. Громов, Михайлов, Уваров, Носков, Гусаров, Дубiн, Шушарiн, Хомутов, Кузнецов, кврашев", Що ж розповiли бойовi друзi Миколи Красношапки укра┐нським письменникам? От що. Було це в серпнi 1942 року. Сержант Микола Красношапка i з ним ще кiлька товаришiв снайперiв зайняли окоп на передовiй. Аж ось пiсля скаженого мiнометного й артилерiйського вогню пiшли фашисти в атаку. Красношапка першими пострiлами валить чотирьох гiтлерiвцiв. Вiд сержанта не вiдстають i його товаришi. Нiмцi падають, але по трупах сво┐х солдатiв уперто лiзуть уперед. Ось вони вже бiля бруствера. Скомандувавши: "Вперед!", Красношапка орлом вилiта║ на бруствер, валить ще кiлька фашистiв iз гвинтiвки i - за гранати. Вибухами гранат вiн розкида║ першi лави фашистiв. Але гiтлерiвцiв багато. Вони прориваються в окоп. - Нi, - кричить Микола, - не буде по-вашому! - i, мов той лев, кида║ться на них. Трiскають од ударiв прикладом фашистськi голови. Пострiл - i Микола пада║. Але знову пiдводиться. Праву йому руку перебито, груди прострелено, але Красношапка лiвою рукою хвата║ з землi гранату i б'║ по вороговi. Нiмецьку атаку вiдбито. Перед нашим окопом десятки нiмецьких трупiв. Коли Миколу везли в госпiталь, вiн сказав: - Хлопцi! Я зробив що мiг! Може, й мало я зробив, так вiрю, що ви зробите бiльше! Прощайте! Як тiльки видужаю, зразу ж вернусь до вас! Не вернувся Микола... Спочива║ герой оборони славного Ленiнграда Микола Красношапка пiд бiлим мармуровим постаментом на Гвардiйському кладовищi города-героя... Микола Красношапка, обороняючи Ленiнград, знав, що вiн обороня║ Укра┐ну, як знали й славнi ленiнградцi, що, обороняючи Укра┐ну, вони обороняють Ленiнград. Бо всi вони боронили свою велику Батькiвщину - СРСР. 1945 МОЯ АВТОБIОГРАФIЯ У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм - рокiв, мабуть, iз десять пiдряд - мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку. Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку Грунi, Зiнькiвського повiту на Полтавщинi... Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в ма║тковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько працював у панiв. Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку - колиска з вервечками, з другого боку - материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш - i ростеш собi помаленьку. Так ото й пiшло, значить: ┐си - ростеш, потiм ростеш - ┐си. Батьки мо┐ були як узагалi батьки. Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Материн батько був у Грунi хлiборобом. Глибшо┐ генеалогi┐ не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про родичiв розказувати, а коли, було, спита║ш у баби (батьково┐ матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала: - Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд ┐х не було. Про материку рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам'ятаю, що частенько, було, батько казав матерi: - Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i любила випити, i вмiла випити. А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi. За двадцять чотири роки спiльного ┐хнього життя, як тодi казали, послав ┐м господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному. Почав, значить, я рости. - Писатиме, - сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу. Справдилося, як бачите, батькове пророкування. Але нема де правди дiти, - багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя втiлилося. Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина. Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi. А письменник - нi. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi на руках i плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю. А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, "куди дiрка дiва║ться, як бублик ┐дять". Бо письменники так, спроста, не бувають. I от коли пригада║ш життя сво║, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним iнженером, лiкарем чи просто собi толковим кооператором. Пiдскочать отi явища - i записала людина. Головну роль у формацi┐ майбутнього письменника вiдiгра║ взагалi природа - картопля, коноплi, бур'яни. Коли ║ в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплi - амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде. I це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба ┐й дадуть як слiд подумати? Зразу ж мати пужне: - А де ж ти ото сiв, сукин ти сину? I натхнення з переляку розвiялось. Тут i ста║ в пригодi картопля. Так було й зо мною. За хатою недалеко - картопля, на пiдметi - коноплi. Сядеш собi: вiтер вi║, сонце грi║, картоплиння навiва║ думки. I все дума║ш, дума║ш, дума║ш... Аж поки мати не крикне: - Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?! З того ото й пiшло. З того й почав замислюватися. Сидиш i колупа║ш перед собою ямку. А мати, було, ла║ться: - Яка ото лиха година картоплю пiдрива║? Ну, вже як i попаду!! Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, - тодi сто ямки колупа║ш, - то погирить тебе в височiнь, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцiв драти або на вербу по галенята. Конституцi┐ я був нервово┐, вразливо┐ змалку: як покаже, було, батько череска або восьмерика - моментально пiд лiжко й тiпаюсь. - Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж покалiчишся, сукин ти сину! А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: "Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!" Iз подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подi┐) на мо║ лiтературне майбутн║, твердо врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а кiнь - убiк! А я - лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнiв зо три пiсля того хворiв. I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло. Отак мiж природою, з одного боку, та людьми - з другого, й промайнули першi кроки мого дитинства золотого. Потiм - оддали мене в школу. Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Вчив мене хороший учитель Iван Максимович, добро┐ душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже вiн, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тодi "система" була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто. Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по руцi мо┐й, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А чи писав би я взагалi, коли б не було Iвана Максимовича, а в Iвана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати? У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то ║ пани, а що то - не пани. Частенько-бо, було, батько посила║ з чимось до баринi в горницi, а посилаючи, каже: - Як увiйдеш же, то поцiлу║ш баринi ручку. "Велика, - думав я собi, - значить, бариня цабе, коли ┐й ручку цiлувати треба". Правда, неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку - цiлував баринi ручку, а з другого - клумби квiтковi ┐й толочив. Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша. Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi ║. I як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й шепочу; - Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас... i т. д., i т. д. Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Скiнчив школу. Прийшов додому, а батько й каже: - Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде. Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв вiн не дуже. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу. Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903-го, з свiдоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду. Та куди ж менi в тi чиновники, коли "менi тринадцятий минало". При┐хав додому. - Рано ти, - каже батько, - закiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро. Та й повезла мене мати аж у Ки┐в, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько як колишнiй солдат мав право в ту школу дiтей оддавати на "казьонний кошт". По┐хали ми до Ки║ва. В Ки║вi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через увесь Ки┐в аж до свято┐ Лаври, де ми з матiр'ю зупинились. Поприкладався до всiх мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх мироточивих голiв i iспити склав. Та й залишився в Ки║вi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером. А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився - хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив. А потiм до унiверситету вступив. Книга, що найсильнiше на мене враження справила в мо┐м життi, - це "Катехiзис" Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так - прочитав та й кинув, воно б i нiчого, а то - напам'ять. Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався менi Соломонiв "Оракул". Цiлими днями сидiв над ним та кульки з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж у головi макiтриться, поки прийде мати, вхопить того "Оракула" та по головi - трах! Тодi тiльки й кину. Взагалi любив я книжки з м'якими палiтурками. пх i рвати легше, i не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить. Не любив "Руського паломника", що його рокiв дванадцять пiдряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п'ятах. А решта книг читалася нiчого собi. Писати в газетах я почав 1919 року за пiдписом Павло Гунський. Почав з фейлетону. У 1921 роцi почав працювати в газетi "Вiстi" перекладачем. Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi: "Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потiм - письменником можна бути. Он скiльки письменникiв рiзних ║, а я ще не письменник. Квалiфiкацi┐, - думаю собi, - в мене особливо┐ нема, бухгалтерi┐ не знаю, що я, - думаю собi, - робитиму". Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати. I пишу собi... 1927-1955 ОТАК I ПИШУ I Як ви пишете? З такими запитаннями частенько звертаються слухачi до всiх письменникiв мало не на всiх лiтературних вечорах, де письменники читають прилюдно сво┐ власнi твори. Звертаються з такими запитаннями вони й до мене. - Як я пишу? Колись, замолоду, на такi запитання вiдповiдалося жартома так: - А так пишу: беру папiр, беру олiвця, сiдаю собi та й пишу собi... Така вiдповiдь, видимо, не зовсiм задовольня║ або, певнiше, зовсiм не задовольня║ запитувачiв, бо запитання не припиняються, а навпаки, ┐х, отаких запитiв, дедалi бiльше; отже, зацiкавленi хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповiв докладнiше. Давайте спробу║мо. Тiльки заранi давайте умовимося, що в мо┐й оцiй розповiдi чи бесiдi не буде нiякiсiньких рецептiв про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалi художнi твори, бо я дотримуюсь тi║┐ думки, що навряд чи можна когось навчити писати тi чи iншi художнi твори, а от навчитися такi твори писати можна. Я розкажу вам, коли i як я почав писати гуморески та фейлетони, i, коли вдасться, - розкажу i як я ┐х пишу. II Працювати в газетi я почав пiзненько, тодi, як менi вже стукнуло тридцять з гаком лiт. Чому? Я походжу iз селян. Народився на Полтавщинi. Батьки мо┐ мали дуже багато дiтей i дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематично┐ освiти батьки дати менi не мали змоги. Закiнчив я сiльську школу. А далi що? Про гiмназiю чи взагалi про якусь iншу середню освiту i мрiяти годi. Що робити? Хазяйнувати вдома - нi на чiм i нi над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дiтей "у люди". Десь батько дiзнався, що вiн, як колишнiй солдат, мав право вiддати сина на "казьонний кошт" у вiйськово-фельдшерську школу, а таких шкiл на Укра┐нi тодi була тiльки одна - в Ки║вi. Чому саме батькiв привабила вiйськово-фельдшерська школа, а примiром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтавi? У Полтавi треба було найняти для учня квартиру i т. д., а в Ки║вi все це було "казьонне", хоч за навчання потiм треба було вiдслужити фельдшером у вiйську. Закiнчив я вiйськово-фельдшерську школу. Працював фельдшером i далi вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном iспит за гiмназiю "на атестат зрiлостi"... Для цього менi довелося затратити мало не десять рокiв. Виходить, що середню освiту я дiстав уже тодi, коли менi пiдкочувалося пiд тридцять лiт. Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як ┐й, мовляв, тепер "дуже трудно": у не┐ тепер i семилiтки, i десятилiтки, i технiкуми, i унiверситети, i iнститути, i заочнi вищi учбовi заклади, i академi┐... Не зна║ш, за що вхопитися... Тепер тобi стукнуло двадцять три, - ти вже або iнженер, або лiкар, або педагог, або бiолог, або геолог, або, або, або та ще раз або... А нам було "значно легше": закiнчив двi, три, а найбiльше чотири зими освiти, хапайся за батiжок i - "цабе, рябе, тр-р-р-р!". I то не на сво┐ воли, а на куркульськi або на помiщицькi! Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такi ║ на свiтi, що вмiють вiрша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мрiялося... Фельдшерувати менi пощастило з одним дуже освiченим лiкарем, який кохався в лiтературi, сам писав, чудесно знав укра┐нську мову, був знайомий з Лесею Укра┐нкою. Ну, по службi ото iнодi напишеш якогось там чи акта, чи.щось iнше, да║ш йому на пiдпис, вiн чита║... Якось вiн мене запитав: - А ви нiколи не пробували в: газети писати? - Нi, нiколи. - А ви спробуйте! Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про що!), понiс до редакцi┐, де мого дописа i викинули в кошик. Залишив я думку про працю в газетi. Укра┐нською мовою я говорив з дитинства. Вчився в росiйськiй школi, бо, як ви зна║те, за царя укра┐нських шкiл на Укра┐нi не було зовсiм. Як ми, укра┐нськi селянськi дiти, говорили й писали, закiнчивши двi-три зими сiльсько┐ школи або пройшовши солдатську царську муштру? Хтось колись про нашу говiрку сказав дуже дотепно: "Ни по-русски, ни по-малорусски, а так - мало по-русски!" Лiкар, з яким я працював, розкрив передо мною красу укра┐нсько┐ мови i багато менi допомiг в ┐┐ вивченнi. Книжки, розумi║ться, я читав i росiйськi, i укра┐нськi. I багато читав. 1919 року були спроби виступiв мо┐х у газетах, але постiйна праця в газетах почалася 1921 року в Харковi, в редакцi┐ газети "Вiстi ВУЦВК". III Мову укра┐нську, вже й лiтературну, я, як на той час, знав пристойно. Прийшов я в Харковi до редакцi┐ газети "Вiстi ВУЦВК" та й кажу: - Чи нема у вас яко┐сь роботи? - А що ви вмi║те? - Знаю укра┐нську мову! - О! Нам такi люди потрiбнi! Треба вам знати, що тодi знавцiв укра┐нсько┐ мови було обмаль. Декотрi з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь iще не попiдростала... За найкращого знавця укра┐нсько┐ мови в редакцi┐ "Вiстей", крiм редактора, вважалася зав. iнформвiддiлом (така була посада) Оксана X. До не┐ було мене й направлено. "Iспита" я склав блискуче i того ж дня ввечерi вже працював як перекладач. Почалася моя газетярська робота. Було це, я ж кажу, 1921 року. У квiтнi. А тепер уже 1954 рiк! А газетярська моя робота як почалася, так i досi не припиня║ться. I, як по секрету вам сказати, i досi я вважаю себе "в общем и целом" за газетяра. Працюю, значить, я собi в редакцi┐ та й працюю. Перекладаю собi та й перекладаю. Вдачi я змалку був не сказать, щоб дуже сумно┐, а зовсiм навпаки: по молодостi смiялося весело та розложисто. Одного разу, перекладаючи закордоннi телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт iз закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потiм сам собi подумав, а чому менi не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмiшки, чи гуморески. До речi, менi i тодi, i тепер не дуже до вподоби французьке слово "фейлетон". Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для сво┐х речей вигадав назву - "усмiшки", i це слово я люблю куди бiльше, нiж слово "фейлетон"... Хоч "фейлетон" уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово "усмiшка" нашiше вiд "фейлетону". ...Так написав ото, значить, я усмiшку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми i поклав на стiл Оксанi X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всi ми, i начальство (заввiддiлом), i пiдлеглi, в однiй кiмнатi. Прочитала Оксана переклад, чита║ усмiшку. Почина║ реготатися. Схопилася i, регочучи, кудись побiгла. Прибiга║ i показу║ менi редакторову резолюцiю: "Надрукувати в завтрашньому номерi газети..." "Бий тебе нечиста сила!" - думаю собi. А сам, розумi║ться ж, радий! Ще б пак! - А як пiдпишемо фейлетона? - пита║ Оксана. Я беру в не┐ свiй "твiр" i пiдписую: "Оксана". Таким робом перший мiй фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у "Вiстях", з'явився за пiдписом "Оксана". Чому? З цього видно, що серйозно┐ ваги цьому фактовi я не надавав i бути фейлетонiстом чи взагалi письменником не гадав. Праця в газетi менi полюбилася, кидати ┐┐ я не збирався, а думав: хiба мало ║ працiвникiв у газетi, - i не письменникiв, i не фейлетонiстiв, а прекрасних журналiстiв, без яких газета не може iснувати? "Працюватиму, - думав я собi, - а там видно буде, на що воно закандзюбиться..." Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював iз захватом. Зранку в редакцiю приходив, вискакував на годинку, на обiд i перед свiтом другого дня приходив додому. Життя минало в редакцi┐. Був я i за перекладача, i за редактора мови, i за зав вiддiлами, i за секретаря редакцi┐, i за редактора журналу "Червоний перець", i за редактора лiтдодаткiв. Не одночасово, розумi║ться. А то одночасово у "Вiстях" я був за редактора мови й за фейлетонiста, а в "Селянськiй правдi" за вiдповiдального секретаря. Попрацювалося, - нема де правди дiти! Разом iз "Вiстями" видавалася i газета "Селянська правда", яка першi часи шкутильгала, бо часто мiнялися редактори. Я в "Селянськiй правдi" працював за секретаря. Сидиш, було, в кiмнатi, заходить товариш: - Драстуйте! Я - ваш редактор! - Дуже при║мно! Дивишся, за мiсяць-пiвтора вже це "дуже при║мно" говориш iншому товаришевi. Редакторами "Селянсько┐ правди" довший час були товаришi, якi, при┐хавши до Харкова, чекали призначення на роботу. - Попрацюйте в "Селянськiй правдi", доки пiдберемо вам вiдповiдну роботу! Часто й густо редакторство в "Селянськiй правдi" - то була робота за сумiсництвом. Газета виходила тричi на тиждень. Отож i було, як правило: - Ви робiть, а я забiжу перегляну! - А передова? - I передову напишiть! - А про що? - Пишiть про кооперацiю! - Та минулого разу писали про кооперацiю! - Нiчого, нiчого! Не пошкодить! Пишiть про кооперацiю! Обов'язково, було, редактор забiжить переглянути передову. - Добре написано, дуже добре! Тiльки кiнця нема! - Як нема? - У кiнцi додайте: "А через те давайте хлiб i конi для Червоно┐ Армi┐!" Писалася передова про мiжнародне становище, про культосвiтню на селi роботу, все дно кiнець додавався обов'язково: "А через те давайте хлiб i конi для Червоно┐ Армi┐". - Та якось воно тут вродi... - Нiчого, нiчого! Добра якась душа прочита║ та, дивись, iще раз вивезе хлiба на продпункт! Друковане слово - воно сво║ робить! Був i такий редактор. - Товаришу редакторе! Коли буде передова? - А газета хiба виходить? - запиту║ редактор. - Не виходить, бо нема передово┐! - А раз не виходить, так навiщо ж передова? За дванадцять рокiв безперервно┐ технiчно┐ роботи в апаратi редакцiйному було всього! Проте з яким захопленням згадуються цi роки! Стiнних газет тодi в наших редакцiях не було. От я взяв та й написав усмiшку "для внутрiшнього вжитку" про справи редакцiйнi. Про всiлякi такi курйознi, бiльш-менш типовi явища в редакцiйнiй нашiй роботi, про чудернацькi вчинки рiзних редакцiйних спiвробiтникiв-дивакiв (а де ж ┐х, скажiть, нема?!). Смiху було, хоч лопатами вигортай! Але це мене i згубило! Уже редактори почали: - Ви вмi║те, та не хочете! - От на таку тему треба фейлетона! Розумi║те, треба! - Та не вийде в мене! - А ви спробуйте! Про редакцiйнi справи ж вийшло! Напишiть! Почав писати. Iнодi виходило, iнодi не виходило... Згодом почало частiше "виходити", нiж "не виходити". Почалося частiше братися за Гоголя, за Щедрiна i за Чехова... Читав, думав: "Чому смiшно? Звiдки смiх?" Дiставав словники, збiрники приказок... i т. д., i т. iн. I прислухався. Прислухався i в трамваях, i на базарах, i по ярмарках, i по по┐здах, - чому смiються, чого так весело?... I записував. Чому я про все це пишу? Ми ж з вами бесiду║мо про те, як я починав свою роботу в укра┐нськiй сатирико-гумористичнiй лiтературi. Я не можу вам сказати, чи всi так починають i чи взагалi так слiд починати. Я не маю сумнiву в тому, що тепер, коли ми ма║мо iнститути лiтератури, iнститути та факультети журналiстики нашiй молодi буде значно легше починати, нiж було нам. Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусiнького пiд собою теоретичного грунту, те для наших молодих товаришiв буде висвiтлене у вишах. Буде основа, на якiй уже вишиватимуться вiзерунки. А ми - самi снували, самi й вишивали. IV - Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як? А давайте я вас запитаю: - Чому один письменник пише романи, другий - вiршi, третiй - драми, комедi┐ i т. д., i т. iн.? к, розумi║ться, письменники, що можуть i те, й те, й те, а втiм, один iз жанрiв у нього виходить краще, нiж iнший. Пише, примiром, чудеснi лiричнi пiснi поет-сатирик наш Сергiй Воскрекасенко, але в сатиричних сво┐х вiршах вiн i сильнiший, i плiднiщий. Силу-силенну таких прикладiв можна навести. Я не кажу, що людина народжу║ться з якимись там сатиричними чи гумористичними "гвинтиками" в головi, але кожна людина ма║ до чогось певного бiльший потяг, бiльше покликання, нiж до iншого. А коли в людини ║ потяг чи покликання, примiром, до сатири, до гумору, вона ними, - сатирою та гумором, - бiльше й цiкавиться, бiльше вивча║ класикiв сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими явищами в сатиричнiй та гумористичнiй лiтературi, тим самим задовольняючи сво║ до них покликання, а разом з тим вихову║, збагачу║, розвива║ власнi зерна сатири та гумору. Кiнець кiнцем сатира та гумор робляться справою ┐┐ життя, ┐┐ фахом, коли мова йде про лiтературу. Розумi║ться, що все це розвива║ться не само по собi, а в загальному процесi розвитку нашо┐ лiтератури i взагалi культурного нашого життя. М. к. Салтиков-Щедрiн писав, як ви зна║те: "Лiтература зна║ такi людськi дi┐, якi мають у собi певну мiру загадковостi i щодо яких публiка ще не з'ясувала, порочнi вони чи доброчеснi. Фiлософи пишуть, з метою пояснити цi дi┐, цiлi трактати; романiсти беруть ┐х за основу багатотомних творiв; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на допомогу зброю смiху. Ця зброя дуже сильна, бо нiщо так не збентежу║ порок, як свiдомiсть того, що його вже викрито i що з приводу нього вже залунав смiх"[1]. - Ну, правильно, - ви сво║┐. - I потяг, i покликання до сатири та до гумору в нас ║сть, i познайомилися ми з народною сатирою та з гумором, читали класикiв, стежимо за новими явищами в сатиричнiй та гумористичнiй лiтературi i навiть, бажаючи працювати в лiтературi, закликали для цього на допомогу зброю смiху! Все зробили! А все ж таки - як писати фейлетони? Як писати гуморески? Я можу вам розповiсти, як, як менi вiдомо, пишуть чи писали iншi письменники, з трудом можу розказати на окремих роботах-прикладах, як я ┐х сам писав, але як взагалi писати, не знаю i порадити нiчого не можу! Ви гада║те, що я не цiкавився колись, не допитувався, як писати? Допитувався! Але, на жаль, нiхто нiчого певного менi не сказав. - Як ви пишете? - питав я. - А так: пишу, та й уже! Один iз вiдомих письменникiв-сатириконцiв (був до революцi┐ в Петербурзi журнал "Сатирикон") писав, кажуть, так: сiда║ за стiл, перед ним чотири смуги паперу, на кожнiй лежить авторучка, вiн на одну тему пише чотири варiацi┐ гуморески i кожну варiацiю окремою ручкою. Несе цi чотири варiацi┐ до редакцi┐ i чита║ редакторовi. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника: - А п'ято┐ варiацi┐ у вас нема? Я не думаю, щоб твiр дуже вже залежав од авторучки та вiд паперу. Колись до мене завiтав був народний художник СРСР Анатолiй Галактiонович Петрицький. Сидiли ми, гомонiли, курили. Анатолiй Галактiонович одiрвав од коробки з-пiд цигарок кришку, взяв навпiвспаленого сiрничка, вмокнув сiрничка в чорнило, сидить i дряпа║, так собi - мiж iншим, сiрничком по картону. А вийшов чудесний портрет. Крiм, отже, матерiалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба. Якось улiтку ми жили з одним нашим талановитим поетом в мальовничому селi на Полтавщинi, над рiкою над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкiна. А я милувався з нашого поета. Як поет працював? Вiн одразу, що назива║ться, "з маху" з росiйсько┐ мови без ║дино┐ помарочки "переписував" мовою укра┐нською цiлi сторiнки. Один варiант. Потiм таким от способом - одразу другий варiант. Чита║ться потiм перший варiант, чита║ться другий, з двох робиться один. Переклад готовий. Та який переклад! Можливо, що поет потiм iще шлiфував переклади, але того вже я не бачив, я розповiдаю про те, чого був свiдком сам. Усi ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як вiн працював! Скiльки вiн правив, скiльки i ним самим, i для нього кожний твiр було переписувано. . А потiм iще правка в коректурi, коректура коректури, коректура в гранках. Вiд цього хiба твори Л. М. Толстого були менш художнiми? Навпаки! I хiба така кропiтка над творами робота принижу║ велич Толстого? Якось я запитав сина нашого укра┐нського видатного новелiста: - Коли не секрет, розкажiть, прошу вас, як працював ваш батько? - А чому, - вiдповiда║ син, - це секрет? Нiякий не секрет! Щоранку з батькового кабiнету вигортали купи подраного паперу. Але ж дивувалися письменниковi сучасники, диву║мося ми, цiлий свiт диву║ться, як можна одним словом передати психологiчний стан людини, двома-трьома словами намалювати цiлу картину, а на однiй-двох сторiнках дати соцiальний стан цiлого вимученого народу! Кожний робить, в даному разi пише, як умi║! V Найважче i найнепри║мнiше писати про себе. Я ще раз кажу, що не маю жодного намiру давати якiсь певнi рецепти, як писати, та ┐х, тих рецептiв, i нема. Я спробую розповiсти, примiром, чому i як я написав свою "Зенiтку", бо iз мо┐х творiв ┐┐, мабуть, чи не найбiльше знають. "Зенiтку" написано пiд час Велико┐ Вiтчизняно┐ вiйни. Менi хотiлося в тi тяжкi, грiзнi часи написати щось дуже веселе, таке, щоб i моя робота спричинилася до того, щоб люди i на фронтi, i в тилу таки по-справжньому засмiялися, та не засмiялися, а просто-таки зареготалися. Одночасно щоб моя гумореска вiдiгравала й певну, сказать би, мобiлiзацiйну, пiдбадьорювальну роль. Героями "Зенiтки" я вибрав двох дiдiв: дiда Свирида та його кума. Чому я вибрав дiдiв? Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтiвку, то бодай вила. Я зробив старого дiда партизаном (а хiба таких не було?), а в партизанах навiть кволi дiди не сидiли без дiла, а хоч обiд хлопцям варили та конi пасли. Чому я навiв приклад вiйни дiда Свирида з його бабою Лукеркою? Це - смiшно, але в мене була ще й та думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, сво║ю технiкою, сво║ю вiйськовою наукою, - хоч якi ви дуже такi муштрованi, дуже такi сильнi, дуже на вiйськовiй справi практикованi, - нашi дiди битимуть вас, маючи в руках не вдосконаленi зенiтки, а звичайнiсiнькi вила-трiйчата. Дiдiв, що попадали з кислицi, я прозвав льотчиками. Такi контрасти: зенiтка й вила, цiла вiйськова муштра з одного боку i баба Лукерка з другого, таран i спiдниця i т. д. Та ще коли старi дiди по-сво║му вживають у розмовах вiйськових термiнiв (а хiба не поприщеплювалися такi термiни до нашо┐ мови за час вiйни?!), - от i вийшло, кажуть, дуже смiшно. "Зенiтку" свою я вигадав. Живого дiда Свирида, того, що дi║ в "Зенiтцi", на свiтi не було. Але я певний, що подiбнi дiди були, бо, якби ┐х не було, я б погрiшив проти художньо┐ правди i читач обов'язково десь, колись, - не тепер, так у четвер, - запротестував би... Читача не обдуриш! За десять рокiв життя "Зенiтки" я протесту жодного не чув. Я розповiв про те, чому я написав "Зенiтку". Як я ┐┐ написав? Це вже справа складнiша. Iз "Зенiткою" я "мучився" довгенько. Було багато сумнiвiв, чимало побоювань! А чи не образяться нашi солдати, нашi офiцери, що я ┐хню титанiчну, геро┐чну, смертельну на вiйнi боротьбу порiвнюю з "вiйною" дiда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазi фашистську армiю, а раптом комусь спаде на думку, що я - аж подумати страшно! - недооцiнюю труднощiв боротьби. Чи не образяться нашi безстрашнi соколи-льотчики, що найсмертельнiшу в ┐хнiх руках зброю - таран - я воджу до тарана дiдом бабино┐ спiдницi? Ще тiльки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та з першими мо┐ми читачами: чи не може таке трапитися?.. А хто напевно мiг сказати, трапиться чи не трапиться? Вирiшив писати! Сам собi подумав вся справа в тонi, в пiдходi, в певних межах. Узяв та й написав. Технiчно як я ┐┐ написав, пита║те? Я ┐┐ не написав, а розказав. Було це в Рязанськiй областi, де моя родина жила в евакуацi┐. Я при┐хав до не┐. В хатi було холодненько, був лютий. Уночi не спалося, а бiльше хукалося. Хукав я, хукав, нiякого тепла не нахукав. Хукнеш, а воно пара клубком вихуку║ться. Розбудив я дружину. - Ти не змерзла? - Змерзла! - Слухай, я тобi щось розкажу. - Перед свiт