залуна║ по всьому свiтi, я вiддаю тобi свою голову i свiй клинок i ляжу пiд копито твого коня. Шахай промовчав трохи, не дивлячись на Марченка, i потiм нахилився над мапою, над Успенiвкою та ┐┐ околицями. - Дивися, як ми хороше змiцнимо фортецю. Об не┐ розiб'║ голову кожна армiя. Треба тiльки заманити ┐┐ на зручнi для нас мiсця. Галат, прорвавшися крiзь фронт, вiдтягне на себе сили, а на решту ми нападемо, вийшовши за Успенiвку. Ми панiчно втечемо з фронту до Успенiвки, полки й дивiзiони тiкатимуть, як опале листя, котитимуться перед французьким вiтром. Ми заманимо ┐х на рiку, в болото i воду, ми вiддамо на поталу сотню-другу наших партизанiв - i тодi пустимо в дiло гармати, кулемети, резерви пiхоти i резерви нестримних Остюкових шабель. Ми розтрощимо розкидану, схвильовану, спантеличену ворожу силу, заберемо танки i гармати, пiдемо крiзь фронт на допомогу Галатовi - руйнувати i топити десантнi кораблi. - Я пiшов, - раптом втрутився Галат, устаючи з мiсця, - сьогоднiшнiй день переламав усе мо║ життя. У мене крутиться в головi i не хвата║ чим дихати. Менi страшно, Шахай, що ти вибрав мене. Виконаю я твого наказа чи злякаюся i пiду в панiку, загубивши даром панцерникiв, людей i славу? - Iди, - одповiв Шахай, - i знай, що моя думка буде завше з тобою. Те, що ти зараз бо┐шся i ма║ш смiливiсть зiзнатися, - якнайкраще доводить твою хоробрiсть, котра з'явиться до тебе в холодний час. Iди i готуйся. Марченко задумливо розглядав мапу, зовсiм лiгши на стiл, Соса працьовито вираховував щось на шматковi паперу, Шахай помалу пiдiйшов до вiкна вагона, за вiкном розпочався день - бiлий вiд туману, як молоко. "Успенiвка близько", - сказав сам собi Шахай i промовчав. Успенiвка нiколи не бачила такого розмаху i таких масштабiв: всiх мужчин було вигнано на землянi роботи. Iшли без охоти, працювали ще неохотнiше, лопати грузли в беручкiй землi, в глинi, що одволожилася пiсля уночiшнього туману. - Так i гоноблять, де б сiсти! - пожалiвся Шаха║вi Остюк. Шахай встигав одночасно бувати скрiзь. Вiн замислився, щось вирiшив i подякував Остюковi. За годину верхiвець оббiг усе мiстечко i всi транше┐, сповiстив, що отаман Марченко дав наказа платити за роботу i що швидко будуть роздавати матерiю: сукно i шерсть, перкаль i шовк. Начальники робiт зробили сво┐ висновки, i роботи всi зробилися урочними: за блiндаж для гармати давалося штуку сукна, за кулеметне гнiздо - ситець, за сажень транше┐ - сажень шерстi. Швидко зачорнiло все поле вiд успенiвських мешканцiв - дiди, жiнки, дiти - кожне хотiло заробити матерi┐ на одежу, жiнки пiдганяли чоловiкiв, дiти поруч з батьками працювали, як дорослi, баби виносили землю на лантухах i не почували втоми, захопившися з ритму велетенсько┐ роботи. По обiдi розвозили матерiю i скидали бiля кожно┐ купи робiтникiв - розплата мала бути увечерi. З-помiж партизан одразу вiдокремилися старi фронтовики. Вони, власне, й показували, як треба копати, як змiцняти, як маскувати. Загальний план фортiв накреслив сам Шахай, i Соса - гарматник, колишнiй офiцер, розмiряв усе на землi. - Наше життя дешеве, -сказав Шахай Остюковi, пiд'┐здячи конем до форту, де порядкував Остюк. - Дешеве, - погодився той. - Тiльки ми задорого його вiддамо, - устряв до розмови Панько Виривайло. - Одне те, що ми йдемо до бою з ворогами, котрi виграли свiтову вiйну, нас пiдносить на один рiвень з ними. Нових людей народять нам степовi плiднi жiнки, ми можемо гинути спокiйно. к один момент, коли птах щастя сiда║ на землю, - тодi його треба й ловити. Прогавиш хвилину - будеш чекати сотнi рокiв i носити на сво┐й ши┐ прокляття мiльйонiв. - Хапай, дяче, поки гаряче, - почулося вiд Панька, що стояв далеченько i нiби нiчого не слухав, - або слави добути, або дома не бути. Утiк - не втiк, та побiгти можна. Остюк глянув на Панька, потiм на Шахая, з полегшенням засмiявся. - Боже помагай! З ночвами на Дунай! - проспiвав собi пiд нiс Панько, нiби виконуючи завдання - хвилювати Остюка i дратувати Шахая. - Жаль батька на мари - та треба, - в тон Виривайловi сказав Шахай, - смiшки з попово┐ кiшки, а як своя здохне, то й плакатимеш! - Прости, боже, цей раз та ще десять разiв, а там побачимо, - серйозно i молитовне звернувся до когось Панько. Потiм вiн весело застромив у землю лопату, котрою вiн копав, пiдiйшов до Шаха║вого коня i фамiльярно почав заплiтати коневi гриву. - Мучить мене Галат, - тихо почав Панько, i його голос перервався, нiби вiтер, - ти подивися на нього, батьку, який вiн страшний. Дай нам когось iншого, бо в Галата тремтять губи. - Ти дума║ш, вiн боягуз? - Ми дума║мо, що вiн хоробрiший за нас усiх. Та в нього тремтять губи. Ти не уявля║ш собi, батьку, як хвилюються бiйцi з його губiв! Дай нам Остюка на нашу смерть, холодно з Галатом умирати. - Забудь усе, що ти менi сказав. Ти подивишся, як Галат скаже слово перед походом. Коли вiн хвилюватиметься, я по┐ду з вами сам. Панько мовчав, заплiтаючи гриву Сiрого. - Iди вже до панцерникiв, скоро вечiр, i вам треба вирушати, - сказав Шахай i нокнув на коня. Вiн по┐хав по фортах i траншеях, додивляючись до всього хазяйським оком. Скрiзь кипiла робота. Сонце лежало зовсiм на обрi┐, нiби воно лагодилося котитися землею, як велике червоне колесо. Дмухав по землi осiннiй вiтер, дмухав просто в сонце, i врештi зiпхнув сонце за обрiй. Довго горiли хмари вгорi, доки сонце котилося десь за землею i падало нижче й нижче. Хмари поставали рожевими, як пальцi. На небi вiдбувалося театральне видовище, день померкнув, крiзь потемнiлi хмари пролилася (i лл║ться!) осiння холодна блакить, зiрки ледве помiтним миготiнням з'являлися на небi, нiби наближалися до землi ┐хнi вiчнi вогники. Шахай пiд'┐хав до панцерникiв, що готувалися до прориву. Один за одним вилаштувалися панцерники. Паровози шиплять i чахкають. Люди метушаться перед вагонами, забiгають досередини i знов вибiгають. Бiйцi з розформованих п'яти панцерникiв стоять осторонь. Вони заздрять i водночас радiють, що не ┐м випала на долю перша можливiсть умерти. Вони вiтають Шахая, коли цей зупиня║ коня бiля Галатового вагона. Галат виходить на площадку разом з Марченком. З першого панцерника приходить командир його - Петро Виривайло iз сво┐ми бiйцями, з другого - приходить брат його - Iван, з четвертого - брат ┐хнiй Панько, з п'ятого i шостого бiйцi приходять самi, ┐хнi командири вийшли разом з Галатом iз його панцерника. - Чи всi понадягали чистi сорочки? - пита║ Шахай, i всi здригаються. Дожовуючи останнi слова сво║┐ промови, Галат повiв панцерники в нiчний бiй. Передовий, на котрому було написано крейдою: "Прощай, мама!" - ним командував Петро Виривайло, - передовий наскочив перший на ворога i славно загинув, полетiвши в повiтря разом з гарматами, кiньми та бiльшою частиною людей на чолi з командиром. Решта людей прилучилася до другого панцерника. Ворог знайшовся несподiвано близько бiля Успенiвки. Галат розпочав страшну канонаду з усiх сво┐х десятка гармат, виважив коней, амунiцiю, набо┐; по черзi поскочував на землю гармати, вилаштувався i пiшов у наступ на полустанок, бiля котрого щойно загинув бiдолашний Петро. Там усе було розтрощено набоями, штабнi папери розкиданi скрiзь по землi, i французи окопалися поблизу - розгубленi i наляканi Петром Виривайлом. Першi лави армi┐ були позаду Галата, ┐х вiн проскочив бiля само┐ Успенiвки, на полустанковi починався близький тил. Поле бою зменшилось, коли навпроти повного мiсяця, збоку од Галата, устали на ноги, щоб iти в атаку, блакитнi французи - ┐х Галат нiзащо б не помiтив ранiш. Та переходити на iнший бiк залiзничного насипу було запiзно. Залишенi позаду панцерники почали по черзi летiти в повiтря. Заднiй панцерник раптом рушив назад i помчав шукати загибелi пiд откосом. Галат наскочив на полустанок, як коршун. Кожна хвилина була дорога, поки не зiмкнулося ще навкруги нього кiльце. Полустанок швидко запалав, як смолоскип, затьмаривши зорi, а партизани, страшно поклявшися помститися за товаришiв, рушили на блакитну стiну ворога. В переднiх лавах билося дво║ Виривайлiв - Iван та Панько. Позаду на двоколцi з набоями лежала голова ┐хнього брата Петра - посмалена порохом i попечена вогнем вибуху, ┐┐ поклав туди Панько, пiсля смертi коня знiмаючи сiдло, до котрого приторочено було й голову Петра. Брати билися, як божевiльнi. Та й уся купка виглядала й дiяла так, нiби всi вони погубили розум i шукали лише солодко┐ раптово┐ смертi серед нiчних пахощiв степу. Лiзти в пельку до ворога цiлою купою, йти, не дивлячись, скiльки друзiв пада║ поруч, летiти, як метелик на вогонь, - це могли лише партизани. Бiльш здивованi, нiж наляканi, французи мусили дати дорогу таким безумцям. Галат вискочив iз пастки, вивiвши з собою вiсiм гармат, десяток кулеметiв i сот зо двi людей. Вiн легко зiтхнув, правуючи просто в степ. Партизани розсипались на всi боки i вiдступали з жорстоким бо║м. Скоро загiн Галата зник за ближчим горбом. Надалi про нього доходили до Шахая лише чутки протягом усього першого шаленого дня Успенiвсько┐ операцi┐. План Шахая, коли Галат одразу ж бiля Успенiвки напоровся на ворога, наполовину провалився: ворога не треба було заманювати - вiн лiз на форти сам. Нiчна атака французько┐ пiхоти вийшла достойною та блискучою. Поiнформованi про Успенiвку, французи кинули туди сво┐ переможнi полки, найкращi десантнi одиницi. Вiсiм танкiв iшло перед пiхотними лавами. Долина виповнилася блакитними силуетами, що здавалися Шахаю й Марченковi нiчними перелесниками, нiчними туманами рiчки. Шахай послав 5-й залiзний полк на чолi з Семеном Виривайлом - ударити ворога в лоб i заманити на болота i грузькi луки. Семен виконав завдання. Мiсяць освiтлював рiвними променями долину, повiтря вiд такого свiтла зробилося густим i мiнливим, набо┐ розривалися в повiтрi не так блiдо, як удень, не так вогненно, як темно┐ ночi, пороховий дим повiяв звiдусiль, долинув до Шахая й Марченка, що стояли разом на горбi, маючи в себе пiд ногами все поле бою. Шахай чекав, дивлячись на циферблат годинника, доки почне сво║ дiло Санька Шворень. Танки сунулися по долинi, стрiляючи з кулеметiв. Лава пiхоти перебiгала, падала, пригиналася, йшла вперед на Успенiвку. Успенiвка мовчала. Марченко став кернуватися. Та Санька знав сво║ дiло - його гармати раптом почали скажену стрiлянину. Набо┐ одразу потрапили на пристрiлянi мiсця, на блакитнi лави ворога. Урагановий вогонь гармат збудив до бою гвинтiвки й кулемети. Пiсля недовго┐, але убiйчо┐ стрiлянини, партизани вискочили з шанцiв в атаку. В останню хвилину до них примчав Марченко i повiв полки сам. За годину французи одходили, Марченко зупинив свою пiхоту,гдав мiсце Остюковi, що вискочив з околиць Успенiвки. Остюк захопив два танки, котрi не могли вилiзти з болота, вирiзав до ноги екiпаж .танкiв i повернувся до Марченка й Шахая зi шматком французького прапора, запнувшися ним, як хусткою. - Перший вареник у зубах не в'язне, - осмiхнувся Остюк, - пiти хiба та порозбивати ┐хнi штаби? Шахай, на котрого дивився Остюк, нiчого не одповiв. Вiн замислено оглядав долину, по якiй вiдходили французи. Стрiлянина потроху рiдшала i швидко зовсiм ущухла. Остюк зрозумiв сам, що вириватися з фортiв Успенiвки i гнати ворога далi мiг би тiльки дурень. Лише спираючися на мiць фортецi, можна було боротися з ворогом, що був дужчий силою уп'ятеро. Треба розбити дощенту, до бiлого прапора, не виходячи з Успенiвки. - Як далi? - запитав Марченко, закладаючи новi патрони до нагана i вiдкидаючи порожнi гiльзи. - Ми цих переможцiв свiту завтра рiшимо, - процiдив крiзь зуби Шахай. Певне, увесь час, доки тривав бiй, у Шахая були мiцно стисненi щелепи... - Я ненавиджу нашу нацiю за те, що вона не вмi║ до краю думати й до краю дiяти. Хмельницький пiд Зборовим злякався брати до полону польського круля. Хтось, може, злякався б i тут французiв, послав би зараз до них парламентерiв i просив би ┐х помиритися з нами, по┐хати геть вiд наших берегiв, заплатив би французьку данину. Я хочу тут поставити сво║ життя i життя усiх наших партизанiв, ми будемо битися до забою, оздоровимо голови i знайдемо енергiю - боротися до краю, до перемоги, за гiднiсть, яку розбудила в нас велика революцiя. - Хiба те, що хтось би послав парламентерiв, означав переляк? Адже ми сьогоднi погнали французiв? Треба iнодi мати розсудливiсть i не лити кровi там, де можна договоритися словами, - сказав Марченко. Шахай довго не одповiдав. Вони втрьох з'┐хали з горба i попростували до Успенiвки. З французького боку запалилося два прожектори, за-сновигали по небу, схрещувалися, як клинки, забивали свiтлом мiсяць i вимiтали зорi. - Великодушнiсть iнодi межу║ з дурiстю. Коли справа йде про одну людину, великодушнiсть нiкому не шкодить. Зараз, коли ворог мiцний i цiлий, коли дiло наше - це наше майбутн║, - хто посмi║ думати про дурiсть? Марченко iхав попереду мовчки. Не видко було, як вiн сприйма║ останнi слова Шахая. Тiльки кiнь його аж стогнав вiд немилосердного дотику острогiв. Розмова увiрвалася. Вершники мовчки до┐хали до похiдного шпиталю i, одвi давши його, домчали кар'║ром до штабу дiйово┐ армi┐, що мiстився у вагонi на станцi┐. Бiля вагона Марченка зупинив поранений в руку кiннотник. Вiн тримав за повiд коня. Кiнь зовсiм мокрий, боки були в милi. - Нiчого не вийшло, - сказав кiннотник Марченковi, - а Василя вбили. Ми ┐демо з бiлим прапором, ми вимаху║мо цим прапором i кричимо "мир!", а вони шкварять пачками. Потiм - ще й кулеметом. Васька лiг, мене поранило, бiлий прапор я вiддав у лазаретi на бинди. . Остюк пильно подивився на Марчеика. Той, не зупиняючись, пiшов до себе у вагон. Остюк поляскав по ши┐ стомленого коня. - Загнав коня, браток, - сказав Остюк, - ти поклади його, сукиного сина, десь на солому i вкрий на нiч кожухом - хай упрi║. Не легко було вам ганятися за миром. Гайда, завтра буде день! Кiннотник, не розумiючи останнiх слiв-Остюка, скочив у сiдло i зник у темрявi. Шахай задумано подивився на пiвдень, де знову почали схрещуватися прожектори. Удар Остюково┐ шаблi не знiс французовi голови. Та лейтенант був неабиякий фехтувальник. Вiн жалкував тiльки, що пiшов в атаку з парадною шаблею - з блискучою нiкельованою нiкчемою, котрою тiльки й можна було пишатися й брязкати в мирнiм житттi та на маневрах. Лейтенант злякався гарту кубанського клинка. В руцi Остюка була невеличка шабелька з чорним ефесом, незавидна й скромна, але вона врубувалася навiть у залiзо, не пощербившися. Лейтенант, зустрiвшися з цим хижим варваром, мав надiю заслiпити його блиском парадного клинка, - Остюк же, не задумуючись, рубав сво┐м клиночком куди попало, бо знав, що вiрна його подруга переруба║ все на свiтi. Вiд смертi лейтенант врятувався тiльки тим, що умiв фехтувати. Одбивши перший наскок Остюка, француз хитро оборонявся, вибираючи хвилину та зручну позицiю для раптового випаду. Оточуючи двох командирiв колом, билися солдати. Вийшовши вдосвiта з Успенiвки, кiннота Остюка виконувала тактичне завдання - маневрувала на правому фланзi, маскуючи обхiдний рух Шаха║во┐ пiхоти. В Успенiвцi Марченко залишився з гарматами та невеликими силами пiхоти, котра, проте, збiльшувалась без перерви новими десятками й сотнями людей - вони приносили сво┐ голови з околишнiх сiл. Шахай виконував складний i ризикований план. Союзники - греки й французи - напосiдали на Успенiвку. Вони зранку ходили двiчi в атаку, але Марченко одбив обидвi атаки. Шахай маневрував з пiхотою на обох флангах - вiн несподiвано з'являвся в одному мiсцi, йшов у бiй з тою частиною, що там була, бився жорстоко i, коли ворог стягав бiльше сил, - зникав i з'являвся в iншому мiсцi. Шахай, дезорганiзуючи ворожi фланги, що хотiли охопити Успенiвку, примусив ворога вiдчути перед собою колосальнi сили партизан. Скрiзь, з усiх яркiв та лiскiв, можна було сподiватися атаки i немилосердно┐ рiзанини. Так усе йти мусило до вечора, коли малось на увазi одночасово ударити з кiлькох сторiн (за допомогою Галата), а перед цим кiльком десяткам хоробрих людей локалiзувати ворожий штаб. На нещастя союзникiв i на щастя партизан - французькi аероплани запiзнилися прибути разом з десантом i не могли побачити згори всi карти, що ними грали партнери. Цi аероплани прилетiли пiзно, коли Успенiвську операцiю Шахай уже закiнчив. Навкруги Остюка й лейтенанта французько┐ кiнноти - билися ┐хнi солдати. Ця зустрiч трапилась несподiвано. Остюк побачив ескадрон кiнноти, що, очевидно, йшов на вивiдки околиць Успенiвки. Спортивна жадоба кiнного бою охопила Остюка, як поломенем. Вiн вирвав iз свого загону сотню i, пiдкравшися по лощинi, вискочив на французiв. Цi спочатку не хотiли приймати атаки i тiкали кiлометрiв зо два, та, певно, i ┐хньому лейтенантовi закортiло побитися на шаблях, бо ескадрон одразу зупинився, розсипався, вийняв шаблi i прийняв бiй. Остюк летiв тiльки на офiцера, i вони зустрiлися. Остюк страшно вилаявся, пiдбадьорюючи себе цим, i послав свою кубаночку в повiтря над ворожою головою. Француз спокiйно одбивав напади, i гарячка-Остюк почав обережнiше вимахувати, розумiючи, що так можна й пропасти. Клинки зявкали, конi люто iржали й кусалися, француз одбивав скаженi вимахи, Остюк неймовiрно лаявся. Лейтенант не витерпiв Остюково┐ лайки. "Прокляття бога!" - закричав лейтенант i ударив шаблею згори в той час, як Осткжова шабля не встигла ще пiднестися для захисту. Двi причини затримали рух французького клинка: Остюкова шапка-кубанка на густих кучерях його та погана якiсть парадних шабель французько┐ армi┐. Проте череп Остюкiв нiби репнув - так засвiтилося йому все поле. "Душу, балабайку, бога!" - одповiв Остюк, махнув шаблею i згарячу промахнувся. Француз, зрозумiвши, що йому не розрубати Остюка парадною шаблею, став несподiвано нею колоти. Остюк не любив таких прийомiв, на його думку, шаблею можна було лише рубати, i через це не змiг захиститися. Лейтенантова шабля ударила гостряком у лiву руку Остюка, котрою вiн тримав повiд, пробила долоню, пройшла товстий ремiнний пояс, кожушок, френч, сорочку - i потрапила в кiстку. Скориставшися з цього, Остюк притиснув ворожу шаблю тiснiш до свого ребра, щоб ┐┐ не так легко було висмикнути, розмахнувся правою рукою i начисто зрубав офiцеровi шапку з голови i зачепив плече. Лейтенант упав з коня i, падаючи, шарпнув свою шаблю. Остюк поточився в сiдлi i помутнiлими очима став оглядати поле бою. Вiн побачив себе серед чогось такого жахливого i фантастичного, що ледве не упустив з руки клинка. То була грецька кавалерiя, що сидiла на вiслюках. Сотня Остюка, захопившися бо║м з французами, не оглядiлася, як ┐┐ оточили греки. Грецько┐ кiнноти було до бiса. Це побачив з-пiд Успенiвки Марченко, що ви┐хав на горб подивитися в бiнокль на свою кiнноту. Вiн зблiд, скочив з коня i вдарив шапкою об землю. - Здохну, кулю собi дам! - закричав Марченко. - Щоб Остюка iсусова кавалерiя полонила?! Марченковi ординарцi мовчки перечекали, доки казився Марченко. Потiм вiн знову подивився в бiнокль i радiсно зареготав. Остюкова сотня, наче опечена, кар'║ром налетiла на грекiв, зiм'яла довговухих коней, вислизнула з пастки, помчала на з ║днання з рештою кiнноти. Остюкiвцям було соромно, що греки могли наважитись воювати з ними на вiслюках. - пй-богу, застрелився б! - сказав Марченко, сiдаючи на коня. Перед ним по долинi без перерви котилися хвилi атак. На флангах i в центрi сунули танки. Газовi бомби падали на землю i швидко обкутувалися пеленою газу. Низовий вiтер стиха котив цi газовi кущi i прибивав ┐х до землi, стелив над водою рiчки. "Газами душать", - подумав Марченко, i йому закортiло встромити клинка комусь у горлянку i повернути там його. П'ять танкiв сильно потiснили центр. Марченко послав туди пiдмогу i по┐хав на цей участок сам. Вiн покинув коня, вихватив наган i побiг з ним по брустверу вздовж траншей, погрожуючи бiйцям розстрiлом. Пробiгаючи дiлянку свого улюбленого Новоспаського полку, Марченко закричав: - Цистерну спирту даю за танк! В атаку, хлопцi! Новоспаський полк вискочив з траншей, як корок з пляшки, i затюкав на все поле, закликаючи з собою iншi полки. Моментально пролетiла по траншеях обiцянка Марченка, i вiн швидко побачив результати заклику. Тако┐ нерозсудливо┐ атаки французи доти не зустрiчали. Як косою, клали партизанiв ┐хнi кулемети. Танки зупинилися i поставали фортами, але годi було встояти перед атакою Новоспаського полку. Вiн чесно заробив сво┐х три цистерни спирту, деморалiзувавши ручними гранатами екiпажi трьох танкiв. Проте, на кiнець атаки багатьом новоспасiвцям довелось вiдмовитися вiд спирту: вони полягли на полi борнi. Марченко посмутнiв, коли побачив, скiльки людей не повернулося з атаки, i звелiв видати Новоспаському полковi ще одного червоного прапора зi штабу. Глибока осiнь, наче зiйшовши до долини з околишнiх горбiв, похолодила поле бою. Пострiли стали вщухати, нiби вороги збиралися зализувати рани. Нi на чи║му боцi ще не почувалося переваги. Смiливiсть, хитрiсть i одчайдушнiсть не в силi були подолати тако┐ сили французiв. А французькi солдати вже почували втому, хотiли кави i пригадували, що вони, власне, б'ються проти революцiйного народу, за реакцiю. Гонець вiд Шахая передав наказа - бути напоготовi. Перед вечором мав пiдiйти Галат. Пiвсонний Марченко об'┐здив позицi┐. Вiн куняв, сидячи на конi, та бачив важкi сни. На батаре┐ Петра Бубона делегацiя вiд Новоспаського полку обступила Марченка. Газовi бомби послiпили багатьох бiйцiв. Тi, що пропали вiд газiв, не протестували, але тi, що послiпли, вимахували кулаками перед Марченком i погрожували застрелити його або зарубати. - Хлопцi, - одповiв ┐м Марченко, - коли я переможу, я вам пороблю електричнi очi. Коли нас розiб'ють - iдiть i спiвайте по дорогах про нашу честь i закликайте до помсти. Слiпого дорога году║. Марченко останнi слова промовив нiби до себе. Потiм вiн вихватив шаблю i закричав пронизливо на всю батарею: - Браточки, не дреф! У французiв барахла повнi вагони! Рейками з боку французiв з'явилася дрезина. Над нею вiявся й здригався бiлий прапор парламентерiв. пх сидiло тро║ на дрезинi - похмурi, блiдi офiцери союзного десанту: капiтан-грек, капiтан та полковник - французи. Вони були без збро┐. Залiзничний насип переходив упоперек долину, з нього видко було всi позицi┐ i транше┐, партизани перебiгали з мiсця на мiсце, стрiляючи вгору на честь гостей. Парламентери помiтили прекрасне розташування опорних фортiв, вiрнi лiнi┐ траншей, в котрих лише досвiдчене око могло помiтити замаскованi кулеметнi гнiзда. Рiшучого бою так i не вiдбулося досi. Маневри Шахая, заколоти в тилу, що ┐х чинив скажений Галат, наскоки Остюково┐ кiнноти, уперта оборона Успенiвки - дiло Марченка, поганi настро┐ солдатiв десантно┐ армi┐ - все це спричинилося до того, що, французько-грецьке командування вирiшило почати розмову з бандитами-повстанцями, вiдтягти час, зберегти за собою славу - фактично непереможеного вiйська i, вiдiйшовши до моря, почати похiд знову. Парламентери пiд'┐хали до Успенiвки, тамуючи огиду й жах. Бандити здатнi були, на ┐хню думку, зарубати або замучити вiсникiв миру. Та нiчого цього не трапилося. Колi┐ були порожнi - Шахай хотiв показати дисциплiнованiсть сво║┐ армi┐. Тiльки бiля штабного вагона стояла почесна варта - людей близько сорока, попереду впадали в око мiдянi труби оркестру. Почесна варта стояла перед вагоном, як валка розбiйникiв - брудна, закурена пилом i порохом, з кривавими плямами на руках, обличчях, на одежi, повiсивши на себе безлiч гранат i кулеметних стрiчок, револьверiв i кинджалiв. Оркестр з усi║┐ сили бахнув бравурну мелодiю, котра нiби зробилася вже нацiональним партизанським маршем - так часто ┐┐ грали. - Марш iз "Кармен"? - сказав здивовано полковник, сходячи з дрезини. На площадку вагона вийшов зустрiчати сам Шахай. Гостi зайшли до вагона, а варта стала голосно смiятися з французьких мундирiв. Оркестр закiнчив грати, i тодi почулися далекi кулеметнi та гвинтiвочнi пострiли. Вони линули десь i здалеку - нiби з-за ворожого табору. Парламентери затривожилися, i грек, котрий знав росiйську мову, запитав про причину стрiлянини. - Вас, гадiв, десь б'ють! - одповiв похмуро Марченко. Шахай вибiг з вагона, за п'ять хвилин повернувся i покликав iз собою Марченка. Останнiй посварився на парламентерiв револьвером i суворо наказав не виходити з купе. Парламентери залишилися самi. - Це прийшла наша смерть, - зауважив спокiйно полковник. Обидва капiтани погодилися. Далеко десь загримiли гармати. Чiтко було чути кулеметнi речитативи. Бухали ручнi гранати. - Це в нашiм тилу, - прислухався капiтан-француз. Вiн вийняв з кишенi мапу i розiклав ┐┐ на столi, - сьогоднi звiдти були вiдомостi, що велика банда селян з багатьма гарматами й кулеметами наближа║ться з степiв до Успенiвки. Веде ┐┐ той божевiльний, що пустив на вiтер шiсть панцерникiв i спалив полустанок. Вiн мобiлiзував усi села, цей диявол. Палець капiтана показав на мапi участок, звiдки чулася одчайдушна стрiлянина, на котру вже вiдповiдали французькi гармати i бомбомети i котра все розросталася й голоснiшала. - Вони не дурнi, - сказав грек, - вони здорово зруйнують наш тил. До цих ми при┐хали миритися, а тi, що прийшли зi степу, не знають про мир i лiзуть битися. _I, звичайно, ┐х буде розтрощено. - Тiльки б цi в Успенiвцi не зрозумiли подовше, в чiм справа, i дотримали б миру, доки там розiб'ють того мужика, - процiдив зi злiстю полковник. - Надiя мала, - почулося вiд капiтана, котрий увесь час прислухався до стрiлянини, -слухайте, вже трiщить лiвий фланг. З правого - теж чути поодинокi пострiли. Стiйте, тут у них ма║ бути кiннота - рiвнина, бачте, гарна. I рубатися вони вмiють. - Дивiться, - майже закричав грек, заглядаючи у вiкно, - он ┐┐ видко, прокляту кiнноту! Вона пересува║ться поза горбами, як великий полоз, вона чека║, щоб останньо┐ хвилини добити й розiгнати знеможену пiхоту Капiтан нахилився над столом. Професiйна звичка до сво║┐ справи примусила його забути, хто саме б'║ться. Капiтан бачив абстрактнi вiйськовi одиницi, що в руках досвiдчених майстрiв вiйни рухалися по полю. Союзний табiр здався йому островом серед штормових хвиль. Успенiвка розпочала гарматну пiдготовку. У долинi рокотали вже й кулемети. Олiвець капiтана обкреслив повне коло навкруги союзного табору. Парламентерiв охопив жах. Партизани вмiло пiдготувалися й ставали до останньо┐ гри. Поки що гупали гармати. З флангу i з тилу ревли на союзникiв ┐хнi сталевi горлянки. На лiвому фланзi прича┐лася пiхота, розташувавшися до атаки. Правий фланг охороняв Остюк - перший кiннотник. На його долю випав останнiй удар, i Остюк мав надiю виконати його в кiнному ладу. День iшов до кiнця. За годину сонце вже висiло над самим обрi║м. Ущухли гармати, настала шалена тиша перед атакою. Парламентери нiби бачили, як перебiгають поодинокi стрiльцi i займають сво┐ мiсця. З тилу давно вже напосiдають божевiльнi селяни, що не розумiють жаху смертi i солодкостi життя. Вони лягають купами перед цiвками кулеметiв. З фронту - вийшов у долину успенiвський гарнiзон. З лiвого флангу почина║ атаку пiхота. к лише один вихiд для союзного вiйська, але й там чекають на нього клинки Остюка. Сонце заходить серед тисяч смертей. Останнi подихи тисяч людей холонуть, вийшовши на осiнн║ холодне небо. Парламентери бачать у вiкно, як з останнiми променями сонця йде до бою кiннота. Це безум, бо половина ┐┐ загине, не дiйшовши до ворога. Полковник i два капiтани вiдчувають страх з тако┐ самопожертви, з такого щедрого офiрування. Нiби й краю нема║ людським iстотам, що так вiддано мчать до бою. Надворi темнiша║. Парламентери сидять iще зо три години, дослухаючись до кожного звуку. Потроху потуха║ бiй. Десь iде мовчазна розправа. На кiнець четверто┐ години чекання до парламентерiв зайшов Шахай. Вiн так i зайшов з револьвером у руцi, як тримав його увесь час, керуючи бо║м. Iз зусиллям розiгнув вiн пальцi i поклав на стiл порожнього револьвера. - Вибачте, що довелося трохи почекати, - ми саме пiдписували деякi пункти попередньо┐ угоди, - сказав Шахай так, нiби у нього зовсiм пропав голос. - Якi результати бою? - запитав полковник, i грек повторив цi слова руською мовою Шаха║вi. - Полонених ми не брали, бо не вмi║мо ┐х стерегти, а так: хто лiг, хто побiг, хто потягом по┐хав. - Ви порушили закон бiлого прапора, - закричав капiтан, i грек став, хвилюючись, перекладати, - ми ще повернемось i вогнем пройдемо по вашiй кра┐нi. Ви ще пожалку║те, що затримали парламентерiв, а самi зробили ганебне дiло. - Ми готовi вас вислухати, - одповiв шепотом Шахай, - кажiть, що ви хочете нам запропонувати. Голос Шахая був хрипкий i натомлений, але почувалося, що говорить переможець. Якi вимоги можна ставити до переможця, коли кожен м'яз його кричить -"горе переможеним"? Все те, з чим парламентери при┐хали, далеко одкинув останнiй бiй. - Ми просимо, - вимовив полковник, - ми просимо вiдпустити нас до сво┐х. I коли ви виграли бiй, - дати нам можливiсть вiдiйти до моря, сiсти на пароплави i вiдплисти додому. Двох тижнiв нам досить. - Я не дам вам i години, - усмiхнувся Шахай, - завтра вранцi ми будемо бiля моря i заберемо все, що не буде на кораблях до того часу Вас трьох я вiдпущу трохи згодом, коли можна буде вжити заходiв до вашо┐ охорони, доки ви до┐дете до сво┐х. Ви матимете зараз можливiсть побачити мо┐х маршалiв. Я дав наказа не переслiдувати вашу армiю, i командири мо┐ швидко будуть тут. До вагона зайшов Марченко в розiдранiй матроськiй сорочцi. Очi його горiли, як у вовка, червонi повiки набрякли. Вiн нiс у руках прекрасну французьку офiцерську куртку. Не соромлячись присутнiх, Марченко скинув сорочку i надяг куртку, що ледве зi йшлася на широких його грудях. - Це зайшов маршал Бернадот, - сказав Шахай, - вiн поки що не князь Понтекорво i не кронпринц Швецi┐, але вiн ма║ всi данi для цього. Вiн - син новоспаського корчмаря, як Мюрат. Рано пiшов до флоту, переплив два океани й кiлька морiв. Надто любить жiнок i славу. Для цього живе i хоче бути першим. Сьогоднi вiн командував Успенiвкою i сам водив в атаку полки. Ви могли вiдчути, як вiн бився. Це його шабля била вас з фронту. Марченко дрiмав, знесилений бо║м. Вiн не слухав Шахая, у грудях його клекотiв сон. - Це ось заходить маршал Остюк, - сказав Шахай, коли в дверях з'явилась постать Остюка з перев'язаною лiвою рукою. Марченко розплющив очi i подивився на Остюка. Кiннотник дзенькнув острогами i привiтався з офiцерами. Вiн ледве рухав ногами - його вимучило сiдло. - Хазя┐не, - Остюк сiв поруч Марченка, - попоруба-ла моя шабля лiвий фланг. Коли б не твiй наказ, - ми б гнали ┐х аж до моря. Скiльки коней наловили ми в темрявi, а вiслюкiв розiгнали геть по степу! - Остюк- син селянина i вже сiм рокiв не скида║ вiйськово┐ одежi. Це його кiннота на лiвому фланзi сiяла панiку. Шабля у нього - маленька кубаночка, чорнява спiвуха. Плачено за не┐ табунами коней i сотнями голiв. I ще нiколи вона не пощербилася. - Зараз зайде маршал Галат, - продовжував Шахай пiсля паузи, - раджу вам поглянути на цього юнака. Вiн пробився з панцерниками крiзь ваш фронт, i це вiн налетiв з тилу - нестримний та безжальний. Пригадайте генерала вашо┐ революцi┐ Лазаря Гош, що помер 29 лiт вiку. Вiн дорiвнювався лише Наполеону вiйськовим генi║м. Це - Галат - син робiтника, сам робiтник, що при┐хав у Новоспаське до сво║┐ тiтки i залишився у нас жити i пiсля революцi┐. Дверi широко розчинилися, щоб пропустити Галата. Вiн сповiстив Шахая, що Виривайли хотять йому щось сказати i просять вийти надвiр. - Хай зайдуть сюди. - Вони несуть голову свого брата Петра i рубають усiх полонених, котрi трапляються ┐м по дорозi. Шахай зблiд, як блiднуть пiд час гнiву. Марченко устав з мiсця i вийшов з вагона. - Хай зайдуть сюди, - повторив Шахай. Галат нехотя пiшов до дверей i гукнув на когось у темряву. Зайшло тро║ Виривайлiв. Семен нiс чорну голову Петра. Похмура велич братньо┐ жалоби затрусила увесь вагон. Французи зiщулилися, коли Семен поклав голову на стiл i почав плакати перед Шаха║м, б'ючи себе в груди. Мертва голова Петра нiби спала. Вiчна усмiшка лежала на устах ┐┐. - Братику наш рiдний, - стогнав Семен, - та чим тебе поминати, згадувати? Чи кров'ю, чи пiснею, чи високою могилою? Дивися, брате-соколе, ось сидять тво┐ ворiженьки, - глянь на них, братику, упийся ┐хнiми благаннями, бо я ┐х зараз рiзатиму... Шахай пiдiйшов до Семена i поклав йому руку на плече. - Скiльки ви людей уже втратили, хлопцi? Од дверей вийшов вперед Панько, несучи оберемок шабель. - Не сиди, небоже, то й бог допоможе, - сказав Панько i поклав шаблi на стiл поруч мертво┐ голови. - Чуже горе - за ласощi, а сво║ - за хрiн. Свiчки по┐ли, а самi очима свiтимо. - Це все французькi полки, - пояснив Iван, - кожна шабля - полковник. Погуляли _ми сьогоднi, батьку. Дозволь тепер братовi честь i зробити i достойно поховати. - Несiть його, хлопцi, на гору. Там буде яма для всiх наших братiв. I зверху покладемо голову Петра. I насиплемо високу могилу. Виривайли вийшли. Пiсля них залишився легкий трупний запах. Парламентери, приголомшенi й наляканi, вiдчували, що вони божеволiють. Пiвгодини в купе була мертва тиша. Галат i Остюк спали, хропучи ввi снi. Шахай раптом устав на ноги i запропонував французам вiдправити ┐х до сво┐х. На рейках знайшли дрезину, сiли, i Шахай про┐хав з парламентерами усi небезпечнi мiсця. Попрощавшися, Шахай на сво║му Сiрому повернувся до станцi┐. Йому прийшло на думку, що треба сповiстити столицю i люднiсть Радянсько┐ республiки про свою перемогу. Телеграфiста вiн застав бiля апарата. Поруч лежала чернетка телеграми, пiдписана Марченком. "Розбив французiв пiд Успенiвкою, - писав Марченко. - Шахая забито в бою. Марченко". - Телеграму цю вже послано? - Послано. - На яку адресу? - Новоспаське. Наталцi Шаха║вiй. Шахай здивувався i дивувався досить довго, складаючи нову телеграму дружинi, що спростовувала Марченковi вiдомостi. Велике портове мiсто бринiло вiд юрби. На рейдi ще ворушилися перевантаженi пароплави, крейсери й мiноноски, деякi з них ще зрiдка стрiляли на мiсто, в котрому вже хазяйнувала партизанська армiя. Вона збiльшилася неймовiрно пiсля перемоги пiд Успенiвкою. Оркестри гримiли на вулицях - це був той же марш iз "Кармен". На балкон готелю вийшла група командирiв, ┐х зустрiли пронизливими криками й вiтальним свистом. Мав говорити голова мiсцевого запiлля. - Не треба! Шахая! - кричала юрба. Тодi вийшов наперед Шахай. - Не треба! Шахая! Ничипiр Марченко проштовхався наперед i став, заклавши руку за лацкан французько┐ куртки. - Я був отаман Шахай! - хрипко й гаркаво кинув вiн. Кiлька хвилин йому не давала говорити людська пристрасть. Вiн пiднiс руку догори, i все вщухло. - Я перемiг переможцiв свiту! квропа першого сорту сiла на кораблi i пливе вiд наших берегiв! квропа другого сорту переходить у цю хвилину кордон, i моя славна кавалерiя на чолi з маршалом Остюком-топить ┐х у рiцi! Через рiчку понтонами вiдходили розбитi французькi й грецькi полки. Кiннота Остюка напосiдала без перерви. Ар'║ргард ворога вiдстрiлювався з кулеметiв, боронячи переправи. Дорогами валялося майно, розкидане в панiцi. Осiдланi конi бiгали по степу. Прекрасний осiннiй день погасав, як дзвiн. Остюк зi сво┐м штабом розташувався на горбi i пив з фляги вино. Рештки французiв перейшли рiку. Ар'║ргард iще охороняв понтони, i кiннотникам не хотiлося злазити з коней, щоб урукопаш схватитися з ар'║ргардом. Несподiвано збоку - за кiлометр вiд Остюка - з'явилася група французiв, котра запiзнилася до переправи, ┐х було близько шiстдесяти. Вони йшли, рiдко розсипавшись по полю, маючи на флангах по кулемету, йшли - гвинтiвки на ремiнь, ┐хнiй швидкий марш та спокiйна витриманiсть розсмiшили Остюка. Вiн кивнув пальцем на них сотенному Василишину. - Вiзьми ┐х, Васько. Василишин помчав до сотнi, заспiвав бiля не┐ команду i повiв сотню за собою на жменьку французiв. Василишин знав, що треба спiшити людей для тако┐ атаки, але йому перешкодила самовпевненiсть переможця. Французи пiдпустили сотню близько, обернулися, лягли i так зустрiли кiннотникiв, що Остюк аж почервонiв, дивлячись, як розлетiлася сотня на скалки вiд французько┐ дружно┐ вiдсiчi - Вiзьми ┐х полком, - сказав сердитий Остюк другому братовi Василишину. Другий брат, ще бiльш самовпевнений, повiв полк нiби на парад. Нiкчемна купка французiв знову лягла i достойно зустрiла полк. Заторохтiли з флангiв кулемети. Полк зупинився, розбився на двi половини i став тiкати в степ. До Остюка пiдскочили розлютованi командири iнших полкiв, але Остюк наказав грати одбiй. Сурмач просурмив одбiй. - Хай iдуть, - були слова Остюка, - ну де ти вiзьмеш iще такого славного ворога! Вiн осмiхнувся, i його обличчя стало прекрасним, як поломiнь. ТРЕТЯ ПIСНЯ Голос: Приходь i здалеку, одчай труби, Велико┐ вiйськово┐ тривоги! Летiть, летiть весняно┐ доби Земля i кiнь, списи i корогови! О вiтре мандрiв, весну розвiвай, Пiдкинь до неба пил полкiв кiнноти! Земля лежить - щасливий, теплий край, I коливаються ┐┐ висоти. Вста║ туманна путь i день оман, Весна народжу║ться пiд копитом. У неймовiрний синiй Ханаан Iдуть полки за Марченком забитим. Червоний прапор батарей, бригад На рани ┐хнi ляже, як товариш, I партизанський бойовий фрегат Поставить марс, i брам, i бом-брам-парус! Весна, як струмiнь, з безвiстi тече, Як пострiли, бiжать пiсень повтори... Хор: Ми ста║мо плечима до плечей, Як ост i норд, як вест i зюйд на морi! Кiнь затримався на кручi тiльки мить. Потiм вiн химерно затрiпотiв, летячи плавко вниз, i за ним водоспадом сипалась у воду земля, що ┐┐ збило кiнське копито. Уже зникаючи з конем пiд водою, вiн бачив, як оглянулося все його вiйсько, що ┐хало мостом. Механiчно сповз iз сiдла й поплив бiля морди Сiрого, тримаючись за гриву й допомагаючи рукою плисти. Кiнь лагiдно косив оком на хазя┐на, на кучеряву голову, що ┐┐ вiн любив бiльше за себе. Сiрий був розумний кiнь i ввесь свiй розум вiддавав кучерявiй головi. Так пливли вони через рiку. Це був вiрний хiд. Шаха┐в парубоцький хист затуманив серця партизан. Давня забута юнiсть i нерозважнiсть пролетiли раптом. Тiльки почуття тремтiли у всiх i любов до плавця. - Ех, i душа доброй конь!.. - спiвали тихо партизани, пiднявшися на стременах. Весна розкрила сво┐ крила. Вона летiла вниз - на маснi поля, затуляючи рукою лице. Золотими стрiлами радостi бовванiли далекi могили. Щось невловиме лiтало в повiтрi, пахучiше за чебрець, терпке, як молоде вино. Вже й ноги останнього коня процокали через мiсток, поважно пробiгла остання гармата за восьмериком коней, i за нею стомлений гарматник поспiшав, ламаючи вербових бруньок собi на шапку. Закурена пилом пiхтура про┐хала пiдводами, бовтаючи занiмiлими ногами i мрiючи. Вже й пил почав сiдати урочисто. Тодi зодягнув Шахай мокру одiж. Голi груди обвiяв вiтер ще раз. Заiржав тихо Сiрий, оглядаючися назад. Шахай сiв на коня легко й весело, i копита дрiбно били дорогу - розлогу й суху. Там, де за балкою оживав i зеленiв падалишнiй хлiб, вiн наздогнав сво┐х. За кавалерi║ю ┐хала тачанка, правив блискучий Макар, на тачанцi сидiла жiнка з дитиною. Це була ║дина жiнка загону. Сiрий зменшив свiй бiг i пiшов пiдтюпцем. Макар глянув назад через плече. - Батьку, - сказав, - ще не обiди? - Якi в рейдi можуть бути обiди? Шахай подивився поперед себе на тiнь. Сiрий перемiнив ногу. Дитина, що спала на руках матерi, розплющила соннi очi й зараз же знову заснула: ┐┐ вколисав прекрасний день i звичний степ iз Сiрим та батьком. Далi ┐хали мовчки. Кiннотники далеко спереду доспiвували десяту пiсню, яку виводив мар