буде сучий син на тракторi!" Я сидiв увесь вечiр, i всi приходили до тi║┐ хати. Мене взяв сум. Куди людям дiватися з села? Кращим, здiбним, здоровим бiйцям? Колектив звiльнить од землi багато робочих рук. Куди ┐х виселяти, коли ┐х розплодиться до того, що самi себе отi дiти ┐стимуть? - Ви вiзьмете, - говорить Марченко по паузi, - достойних до заводу. Хай побрата║ться цей завод iз Партизанкою. Ви будете керувати селом, органiзовувати його для спiльно┐ працi i приймати до сво┐х лав нащадкiв славного партизанства, переможцiв Павлiвки й Успенiвки. Галат слухав уважно Марченкового заповiта. Сонце заходить за обрiй. Над заводом горить заграва. Галат сто┐ть на горбi високий, мов тополя. Вiн пригаду║, як важко було бити камiння на дорозi. - Ви забули, - каже вiн, - ще один бiк справи. Наш цех - як побудований двадцять рокiв тому - так вiн i сто┐ть. Треба докласти рук i грошей, щоб не витягав вiн кишок iз тiла i кровi з голови - димом, смородом, брудом, холодом. Щоб не проклинали ми його й машин. Я розумiю атаку, i смерть, i боротьбу, але я хочу жити i вiдчувати, що я ║ господар усього в кра┐нi. Друзi мовчать, дивлячися в далечiнь. Остюк щось шепоче до себе. У полi кричить птах. Скрiзь над шахтами запалюються електричнi лампи. Нарештi Шахай почина║ говорити. - Ви сказали! - озива║ться вiн. - Ми тепер лише входимо до справжньо┐ боротьби. Обличчя кра┐ни - завод, шахта i колектив. Ми вийма║мо шаблi, бо вони залежалися в пiхвах. Боротьба довга - на цiле життя. Вiдступати не будемо. Ми партизани - i така наша кров. Ми почнемо, до нас прилучаться другi загони, ми зрештою утворимо знизу органiзовану могутню силу для перебудови старого свiту. Вперед, партизани! Вони сходять iз горба i простують степом до селища. Червоного прапора красна зоря Обiйде iз нами далекi моря! - чу║ться ┐хня пiсня. Несподiвано захворiв i став умирати Марченко. Бджола, коли почу║ близькiсть смертi, виходить з вулика i летить далеко, скiльки хватить сили. Облiзлi крильцята донесуть ┐┐ в незнанi кра┐ густих трав. Там вона простягне натрудженi ноги i вмре на холодному листку, а вiтер ┐┐ скине потiм геть на землю. Запорожець, коли почу║ близькiсть смертi, вицiдить крiзь бiлi вуса кварту оковито┐, обнiметься з кошовим i пiде свiт за очi. З високого берега Днiпра оглянеться вiн на рiдну матiр Сiч, де було немало саламати по┐дено, а горiлки попито. Махне шапкою востанн║ дiд i пiде умирати в степ, на божу волю. Селянин, коли почу║ близькiсть смертi, урочисто наготу║ться до не┐, бо чекав цього усе життя - достойно перейти в непам'ять. У бiлiй сорочцi ляже вiн пiд грушею i покладе на груди велетенськi, чорнi, покрученi руки, що не мали спочивку цiле життя. Груша падатиме з дерева, бо осiнь навкруги, як мед. Це - мов великi й останнi краплi з порожнього вже посуду. Урочисто вiдлетить подих з грудей, i впадуть на землю руки, нiби прощаючися з нею. Робiтник, коли почу║ близькiсть смертi, не покине сво║┐ роботи i вмре непомiтно, на хвилину заснувши пiсля змiни. Марченко умирав важко. Двi ночi пiдкидала його хвороба на нарах. У касарнi було завше повно людей: коли йшла одна група на змiну, то друга - приходила вже додому. Дим махорки нiколи не виводився настiльки, щоб крiзь нього можна було щось побачити. Хтось бринькав на iнструментi. Iнший - спав i заливчасте хропiв i висвистував носом. Тро║ грало в карти. Дво║ борюкалося, перекидаючи лави. П'яний, замовкнувши на хвилину, знову починав довго й нудно лаятись. В такiм оточеннi довелося умирати Марченковi. Поруч нього було порожн║ мiсце Остюка, що пiшов у шахту на роботу. Кухоль з водою, яким пiдживляв себе Марченко, стояв наполовину порожнiй. Вода в кухлi коливалася, Марченко довго думав про те, чому хлюпа║ться вода. Його думку переривали припадки непам'ятi, темнi оази серед зелених, покручених i рухливих лiнiй. З неймовiрно┐ глибини з'являлося тодi йому маленьке люстерко води. Воно виблискувало, нiби калюжа на сiрому хмарному небi. Береги його крутилися навкруги води, з берегами крутилося все тло неба. Тiльки вода стояла непорушно, гладенька поверхня ┐┐ лише iнодi тремтiла. Пiсля шаленого крутiння всього навкруги води Марченко помiчав, що рух завмирав, i в його очах поставав кухоль iз водою. Вiн двигтiв вiд тих дощок, на яких лежав хворий. Багато мiльйонiв разiв траплялося таке перетворення хаосу на кухоль води. В забо┐ сидiв Остюк, махаючи кайлом. Лампа висiла на виступi породи. Шар вугiлля йшов круто вниз. Забiй попався поганий. Антрацит був дуже твердий, шар - тонкий, доводилось довбати навсидячки або й зовсiм лежачи на боцi. До норми ще було далеко. З Остюком працював Галат - за саночника. До ночов на полозках припасовано шлею, в не┐ запрiгся Галат i рачки вивозив нагору вугiлля з Остюкового забою. Вiн тяг на собi санки з вугiллям, упираючися в породу руками, лiктями й колiньми. Навкруги вiчна чорна нiч шахти. Вугляний пил стояв у повiтрi. Десь глухо бахкали дверi, що ними регулювали вентиляцiю. Хлюпала вода пiд ногами. А взагалi - була мертва тиша, бо звуки кайла гасли в забо┐, i кожен iнший звук падав, як вода, на землю, звiльняючи мiсце тишi. З Галата лився пiт. По грудях бiгли патьоки, з обличчя краплi котилися до носа i падали з нього, нiби чорнi кульки кровi. - Звикнеш, - прошепотiв йому Остюк, - свiжу людину тут завше кида║ в пiт. Повiтря мало для грудей. Остюк напружував м'язи, щоб рiвномiрно бити кайлом. Ноги йому затерпли, вiн поглядав на породу, що була над головою i могла обломитися на нього. Крiпильники запiзнювалися. До норми його видобутку було ще далеко. Вугляна метелиця стояла в цiй пiдземнiй чорнiй тишi. Щось потойбiчне ввижалося у зламах породи. Чотириста метрiв землi над забо║м нiби назавжди вiдрiзали людину од сонця й повiтря. Галат мрiяв про тi щасливi години, коли вiн мчав на тачанцi в атаку. Вiн бачив себе на поверхнi землi, чув свою голосну команду i розбишацьку пiсню. Повiтря - густе, свiже, запашне - било йому в обличчя. Та швидко Галат забув i мрiяти. Треба було встигати вивозити до вагонеток вугiлля. Остюк iнодi поглядав на красуня Галата. Пiд чорним шаром пилу на його обличчi Остюк помiтив розпач i втому. - Братику, - сказав Остюк, - мокрий дощу не бо┐ться. Удар лихом об землю. Кайло його било вугiлля вже автоматично, мов працював пневматичний молоток. Щопiвгодини Остюк iз Галатом спочивали кiлька хвилин. Пiсля восьмого спочинку Остюк заповзявся ще енергiйнiш, щоб виробити норму. Коли б йому випав гарний забiй - вже давно б було бiльше шести вагонеток. Та Остюк нiколи не одмовлявся од того, що випадало на його долю. Нагорi в темрявi з'явився вогник десятника. Сковзаючися по породi, десятник зiйшов до Остюка. Хазяйським оком вiн оглянув роботу. Запитав: - Як вам тут живеться? У нього був погляд людини, що звикла до темноти. Остюк перестав довбати. - Нiчого. Сьогоднi ледве норму виб'ю. Десятник пiднiс лампу просто до вугiлля. Вогник лампи вирiс удво║: в забо┐ було багато газу. - Посилав же я сюди крiпильникiв, а в тебе ось порода на голову обвалиться, - сказав десятник, приймаючи лампу iз забою, - куди вони пошвендяли оце? - Швидко вже змiна? - озвався Галат, нагортаючи вугiлля на санки. - Через годину. Десятник прикрутив свою лампу i знову пiднiс ┐┐ до вугiлля. Вогник пiдскочив у нiй вiд газу й на цей раз. - Я вам дам iнший забiй, - промовив десятник, - вiн тут недалеко. Не вийшов один на роботу. А вугольок там, як масло, швидко наженете сво║. Тут треба провiтрити i крiпильного лiсу. Останнi слова десятник говорив, уже ведучи Галата й Остюка до нового забою. Галат, iдучи, все спотикався об рейки. - Так це ви Галат i Остюк? - несподiвано запитав десятник. - Ми. - То про вас по радiо пiсню спiвали? - Може, й про нас, - гордо сказав Галат. - Це Остюк - комiсар дивiзi┐ i кiннотник. Вони йшли по штрековi, розмовляючи. Пiд ногами хлюпотiла вода. Все вiдбувалося нiби ввi снi. Назустрiч iз-за повороту з'явилося кiлька вогникiв. -. Iнженер обходить, - пошепки сказав десятник. Лампи наблизились. Старший штейгер познайомив десятника з iнженером: низенького росту, в окулярах. - На вашiй дiлянцi з'явилась вода, - зауважив iнженер, - треба пошукати, звiдки вона. Скажете менi по телефону, коли взна║те. Щоб не трапилось халепи. Тiльки не передавайте другiй змiнi, а самi зробiть. - А то собi лиха набiжимо, - прошепотiв нiби ненароком Остюк, стоячи осторонь. На диво всiх, iнженер пiдiйшов до нього i привiтався за руку. - Це наш Галат, - показав Остюк, - шануй i його, побратиме. Надвечiр Марченко зовсiм зiбрався умерти. Бiля нього сидiли всi його друзi. Гамiр у касарнi не вгавав. Марченко лежав при пам'ятi, але вже одiрваний од землi. Його воля до життя погасла, як свiчка, - на кiнець третьо┐ доби. Руки в нього були холоднi й жовтi. Вiн став байдужий до всього. Пiд очима лягли чорнi плями, грим смертi. Моментами вiн здригався, нiби вiд страшного болю, але волi для того, щоб панувати над сво┐м тiлом, було в нього ще досить. - Де твоя дружина, Шахай? - запитав вiн бiлими, безкровними губами. Щось невловиме й притамане проглянуло з його голосу, пройшло по губах i заховалося у сивих кострубатих вусах. Стара, сива людина умирала на нарах. Вона хотiла заховати усмiшку. - Умерла, Марченко, як i ти оце вмреш, - одповiв Шахай, кров йому виповнила очi. - Таки дiйсно вмерла, - почувся шепiт Остюка. - А ти звiдки зна║ш? - запитав Шахай машинально. - Я с.ам ┐┐ ховав. Остюк сказав цi слова страшним шепотом. Та Марченко вже втiк далеко вiд його гнiву. Вiн розквитався з землею, як грач у карти, викинувши всi козирi i заплативши програш. Тепер лежав вiн, простягтися на нарах, - переможець життя, його оточували друзi, невблаганно чекаючи останнього подиху. .Гудок - рiзкий, пронизливий, тривожний - захвилював касарню. - Що це? - промовив Марченко, на мить прокинувшись. В касарнi зчинилася метушня, бо гудок кричав на сполох. Марченко подякував долi за те, що вона подарувала йому востанн║ самотнiсть. Вiн заплющив очi, i став затримувати дихання, щоб швидше зупинити сво║ серце. На шахтенному дворi стояла велика юрба. Всi знали, що в шахтi з'явилася вода i ║ небезпека затоплення ┐┐. Викликали охотникiв рятувати людей i ставити перемички. З нарядно┐ вийшли з лампами, в брезентах кiлька людей. Мiж ними - Шахай, Галат i Остюк. Група рятiвникiв полiзла схiдцями до ствола шахти. Клiть стояла напоготовi. Машина працювала. - Комунiсти, наперед! - прошепотiв Остюк. Зайшли до клiтi. Клiть рушила. Вони повисли в чорнiй мряцi. Вiтер свистiв знизу. На поясах у них блимали лампи. Друзi падали в глибину, наче вирушивши iз сво║┐ планети: в путь помiж вiчних зiр. 1926 - 1929_ ПIСЛЯСЛОВО От i скiнчено рiч. Проспiвано кiлька пiсень Читач мав нагоду переконатися, що пiснi серед прози не зайвi, за пiснями марширують землею iншi геро┐, марширу║ час - осiнь, зима, лiто, б'ють копитами бойовi конi, марширу║ за плугом робiтничий клас, за великим плугом, який заорю║ межi; уся земля тремтить вiд напруженостi життя i летить-пролiта║ в наше майбутн║, ради якого всi ми живемо. В громах i дзвонах, у брязкотi шабель народжувалися геро┐ роману. Клинки, кулi, набо┐ убивали порожнечу бiля ┐хнiх тiл. Геро┐ вийшли i жили. Та минули бо┐, дехто став серед втомно┐, пустельно┐, самотньо┐ тишi. Вона важка, може. Ба, не треба ┐┐ класти на карб авторовi, що зна║ цiну справжнiй бадьоростi I геро┐ з'║днуються знову для боротьби. Що трапиться далi з партизанами? Куди дiйде впевнений крок ┐хньо┐ мужностi? Чи спроможний буде автор, узявши пензля в руку, домалювати колись ┐хнi портрети? Показати, як пролетаризувалося двадцятип'ятимiльйонне селянство тридцятимiльйонно┐ нацi┐? Вiн свiдомий колосальностi такого завдання Його не ляка║ багаторiчна робота над словом. Але, доки пролетарiат виростатиме, автор вiзьметься за складання маршiв, за писання бадьорих слiв, щоб його класу було красно на барикадах. Може, за цей час i виринуть десь на поверхню життя невтомнi бiйцi i читачевi знайомi Зараз же - вони зникли з очей автора Останнi слова, якi вiн чув од них. були "Вперед, партизани!" Жовтень, р. 1929_ [1] Б р а н - полон. [2] Тут: броньовик. [3] Склеп - пакгауз. [4] Розстрiльна - цеп. [5] Сальва - залп. [6] Стiйковий - вартовий. [7] Спагi - французькi кавалерiйськi частини з мiсцевого населення Пiвнiчно┐ та Захiдно┐ Африки. [8] Для бiльшо┐ слави бога (латин.).