Юрiй Яновський. Вершники ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ПОДВIЙНЕ КОЛО Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв, i Половцi не пiзнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою; ось i розбiглися всi по степу, i Оверко перемiг. Його чорний шлик вiявся по плечах. "Рубай, брати, бiлу кiсть!" Пил спадав. Дехто з Андрi║вого загону втiк. Дехто простягав руки, i йому рубали руки, пiдiймав до неба вкрите пилом i потом обличчя, i йому рубали шаблею обличчя, падав до землi i ┐в землю, захлинаючись передсмертною тугою, i його рубали по чiм попало i топтали конем. Загони зiтнулися на рiвному степу пiд Компанi┐вкою. Небо округ здiймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном добровольчо┐ армi┐ генерала Антона Денiкiна командував Половець Андрiй. Купу кiнного козацтва головного отамана Симона Петлюри вiв Половець Оверко. Степовi пiрати зчепилися бортами, i ┐х кружляв задушливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру. "Сюди веди!" I пiдводили високих степовикiв, i летiли ┐хнi голови, як кавуни (а пiд ногами баштан iз кавунами, i конi зупинялися коло них), дехто кричав скажено i, мов у снi, нечутно, а цей собi падав, як пiдрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. "Шукай, куме, броду!" Висвистували шаблi, хряскотiли кiстки, i до Овсрка пiдвели Андрiя. "Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!" Андрiй не похнюпився, поранену руку заклав за френч i зiпсував одежу кров'ю. "Та я, мазепо проклятий!" - "Ну,, що? Допомогли тобi тво┐ генерали?" Високий Андрiй став iще вищий, Оверко бавився шликом, мов дiвчина чорною косою, вони були високi й широкоплечi, з хижими дзьобами й сiрими очима. "А жити тобi хочеться? -питав Оверко. -Коло нашо┐ Дофiнiвки море собi гра║, старий батько Мусiй Половець у бiнокль видивля║ться, чи не йде скумбрiя, пам'ята║ш, ти й бiнокль з турецького фронту привiз?" Андрiй розстебнув на грудях френч i пiднiс високо вгору поранену руку, нiби гукаючи сво┐м болем на помiч, а це вiн тамував кров з поранено┐ руки. "Ну й цирк!" - гукнули Оверковi хлопцi,, неподалiк заiржав вiд болю кiнь, кружляючи на мiсцi, спека й задуха упали на степ, i на обрi┐ стояли блакитнi вежi пiвденного неба. "Петлюрiвське стерво, - сказав Андрiй, - мать Росiю прода║ш галичанам! Ми ┐х у Карпатах били до смертi, ми не хочемо австрiйського ярма". Оверко засмiявся, пiдморгнув козакам, зупинив хлопчака, що. вихопив на Андрiя шаблю. Хлопчак став колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й дужчала, Андрiй не опускав руки, кров текла в рукав, вiн стояв перед братом Оверком, готовий до всього. "Що тобi оце згаду║ться? - допитувався переможець. - Одеса чи Очакiв?" - "А згаду║ться менi, згаду║ться батько Половець i його старi слова..." Оверко перебив, подивився на пiвденний захiд. "Майстро вiятиме, - сказав вiн, - коли б дощу не навiяв..." - "I його старi слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". "Ну й цирк! - гукнуло Оверкове козацтво. - Кровi з нього, як з бугая, це я так рубонув, ну вже й ти, от тобi хрест, що я, а що наш йому одповiсть, звiсно що, гуляй душа без тiла, а тiло без душi!"-"Цирк? -перепитав Оверко. - Рiд наш великий, голови не щитанi, крiм нас двох, iще тро║ рiд носять. Рiд - це основа, а найперше - держава, а коли ти на державу важиш, тодi рiд хай плаче, тодi брат брата заруба║, он як!" "Ну й цирк!" - гукнули чорнi шлики, а Андрiй став одбiлюватись на сонцi, мов полотно, гаряче було в степу коням i людям, з пiвденного заходу намiрився вiяти майстро. "Роде, мiй роде, прости менi, роде, що я не милую згоди. Рiд переведеться, держава стоятиме. Навiки амiнь". "Проклинаю тебе мо┐м руським серцем, iм'ям велико┐ Росi┐-матiнки, од Варшави до Японi┐, од Бiлого моря до Чорного, проклинаю iм'ям брата i згодою роду, проклинаю й ненавиджу в. мою останню хвилину..." - "Та рубайте його, козацтво!" - скрикнув Оверко, i поточився Андрiй, i заревли переможцi, i дмухнув з пiвденного заходу майстре, i стояли нерухомо вежi степового неба. А над берегом моря походжа║ старий Половець, дивиться в бiнокль на море, вигляда║ вiтру чи хвилi, шука║ на водi буйки над сiтками, i йому згаду║ться син Андрiй. "Доброго бiнокля привiз, Андрiю". Над морем устав силует пiдпрапорщика росiйсько┐ армi┐, поверхстрокового вояки за в║ру, царя i от║чество, героя Саракамиша й Ерзерума. Та з моря наближалася шаланда, видко було дружнi вимахи весел, на хвилю i з хвилi, на хвилю i з хвилi. Хмарка одна кублилася на заходi над близькою Одесою, i нiхто не сказав би, що в нiй гримлять громи та заховано блискавки, хiба що старий Половець, хiба, може, той досвiдчений рибалка, який поспiша║ до берега. Шаланда добре помiтна. Половець ляга║ на землю й дивиться з землi. В шаландi п'ятеро. Видко, що "Ластiвка". На кормi людина .без кашкета. Тро║ ознак збiга║ться. Далi буде: "Чи ║ у вас скумбрiя зелена?" - "А вам ночi мало?" Половець зiйшов до води, пiдкотив штани, повернув носа шаланди в море, притримав за корму, потяг ┐┐ до себе, люди позiскакували, вiдбувся дiалог, з човна вивантажили важкi пакунки, старому Половцю згадалися контрабандистськi справи сина Панаса. "Може, динамiт?" - "Ще дужче за динамiт!" -засмiялися гостi, шаланду виволокли на берег, Iванiв товариш пiзнав, осмiхнувся до старого: "Рибалиш, гвардiя, а твiй Iван з бiляками б'║ться?" - "Яка я гвардiя, я рибалка". - "Чубенко, поясни йому, що тепер вiн червона гвардiя, хоч хоче, хоч не хоче". Iванiв товариш узяв Мусi║ву руку: "Денiкiнцiв обдурили, французiв обпливли, друкарня тут, шрифт ║, пролетарiя всiх стран, со║диняйсь", - та ляснув старого по руцi, аж берег загув. Хмарка над Одесою ворушила крайками крил, зривався вiтрець, море почорнiло. Половець прислухався до плескоту хвиль об камiнцi, "рокотить, невеличка заворушка буде на вiсiм балiв, майстре зiрвався десь iз не наших гiр". "Майстре десь зiрвався", - сказав Оверко Половець i оглянув степ, обставлений блакитними вежами неба. Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища стримiв на списi жовто-блакитний прапор, над степом здiймався пiвденно-захiдний вiтер. Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквiтнув пiд небом, вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебiг баштан, прогув бойовищем, i полетiло вгору лахмiття, шапки, падали люди, кидалися конi. I смерч розбився об купу коней i трупiв, упав на землю зливою задушливого пилу, вiтер однiс його далi, i, наче з хмари дощ, хилився вiн пiд подувом майстра. Козацтво чхало i обтрушувалось, конi iржали, i з-за лiска вискочили вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, "до збро┐! по конях! кулемети! махновцi!", а тачанки обходили з флангiв, четверики коней гризли пiд собою землю, тачанки пiдскакували над землею, мов хури демонiв, i строчили кулемети. У пилюцi, як у_ туманi, блискали пострiли, груди розривала спека, майстро дмухав невiрно й гаряче, пробiгли верхiвцi раз, другий, "наша бере, i морда в кровi", "тримайся", "слава", одчайдушний свист, далекий грiм прогуркотiв, "роби грязь!" - почулася команда Панаса Половця, раптом зупинились кулемети, раптом завмерли пострiли. Майстро рiвно односив пил. Оверковi чорнi шлики падали пiд кiнське копито, шаблi блищали в руках, бiй закiнчився раптом, як i почався. Оверко Половець сидiв пiд колесом тачанки просто на землi, голова в нього була розкраяна, вiн дивився собi на ноги, затуляв долонею рану, вiн ще не вмирав, крiзь рану не пролазило його могутн║ життя, i Панас Половець пiдiйшов iз револьвером у руцi, придивляючись до Оверка. "Зустрiлися, браток! -трусонув волоссям, що спадало аж на плечi. - Там i Андрiй лежить, чиста шуточка, а я собi сиджу в лiсочку й чекаю, доки вони кiнчать битися, а вони й кiнчили - один, мертвий, а другий кволий, ну що - Укра┐ни тобi хочеться?" Оверко не пiдвiв очей. На конi, чорний вiд пороху, пiд'┐хав чотирнадцятирiчний Сашко Половець. "Дай я його домучу!" - "Дурню, це Оверко". Сашко зблiд, зiскочив з коня, пiдiйшов до брата, взяв його рукою за пiдборiддя й пiдвiв йому голову. - "Оверку, горе мо║", - сказав вiн голосом старо┐ Половчихи. Оверко виплюнув йому в обличчя кров з рота й застогнав. "Махновський душогубе, - тихо сказав Оверко, дивлячись собi на ноги, - ненька Укра┐на кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах iз ножем за халявою". Панас стояв кремезний, мов дуб, i реготав. Сашко витирав з обличчя братову кров i хапався за зброю. "Iменем батька Нестора Махна, - реготав Панас, - призначаю тобi суд i слiдство. За вбивство рiдного брата Андрiя - утопити в морi, за пiдтримку укра┐нсько┐ держави на територi┐ матерi порядку анархi┐ - одрубати голову". Оверко ще виплюнув жменю кровi, хмара на пiвденному заходi катастрофiчне росла, майстро поволi перелiг на грего - протилежний вiтер, грего пiдганяв хмару з усiх бокiв, вiн тирлував ┐┐, збивав докупи, мов отару, i чувся приглушений гуркiт, сонце палило, "дайте пити", - сказав Оверко. Обвiв очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипiло зло уключ, вiн спинив його i мовив: "Пам'ята║ш батькову науку? Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". Прогуркотiв грiм близького дощу. Панас Половець замислився, "рiд наш рибальський, на морi бувальський, рiд у державу вроста║, в закон та обмеження, а ми анархiю несемо на плечах, нащо нам рiд, коли не треба держави, не треба родини, а вiльне спiвжиття?" "Проклинаю тебе..." - "Почекай проклинати, я, вiльний моряк батька Махна, даю тобi хвилину, а ти подумай собi i помiркуй, здохнути завше встигнеш, чи правду я кажу, хлопцi, здохнути вiн устигне, та, може, вiн нашим буде, ловецького Половецького роду, завзятий i проклятий, дарма що по просвiтах в Одесi на театрi грав та вчительську семiнарiю пройшов, правду я кажу, брате?" "Проклинаю тебе великою ненавистю брата i проклинаю тебе долею нашою щербатою" душогубе махновський, злодюго каторжний, у бога, в свiт, у ясний день..." Оверко не зводив очей i не бачив сво║┐ смертi, вона вилетiла з Панасового маузера, вибила Оверковi мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слiдом ударив грiм, "дощем запахло, хлопцi, по конях!" За кiлометр постала сiра висока пелена, там iшов дощ, до сонця пiдсувалися хмари, степ потемнiв, земля нiби здригалася, чекаючи дощу, грего рiвно дмухав у височинi. А над берегом моря походжа║ старий Половець, вiн дума║ думу, дивиться в бiнокль, щоб не прогавити когось чужого, а в береговiй печерi йде робота. Чубенко там за старшого, здоровий за трьох, так тими руками машину гне, що не встига║ш i папiр пiдкладати. А паперу цiла купа, на весь берег вистачило б курити, i ║ собi по-нашому, а ║ такою й он такою мовою, для французьких матросiв та грецько┐ пiхоти. Хто зна, по-якому вони там говорять, на всiх треба настачити, бо знову ж - ревком. Гострi рибальськi очi побачили далеко над берегом у напрямку з Одеси - людину. У бiноклi вона стала солдатом. Iз степу показалася друга постать. У бiноклi вона стала солдатом. Рибалка обдивився, чи добре замасковано небезпечну печеру, вiдiйшов далi по берегу, заходився коло сiток на приколах, солдати наближалися. Над Одесою йшов дощ, Пересип був у мряцi, на рейдi димiли крейсери й мiноносцi, солдати наближалися. Грего посiвав море дощем, тiльки чомусь не видно патруля, може, вiн потiм прийде машиною або моторкою. Стара Половчиха десь в Одесi на базарi, хiба з то┐ риби проживеш; солдати наближалися. Вони йшли рiвним вiйськовим кроком, вони сунулись, як на магнiт, Половець для чогось помацав сво┐ кощавi руки. Вiн був середнiй на зрiст i завжди дивувався, коли велетнi сини оступали його, мов бiр; солдати наближалися. Це були iноземцi, i один з них пiдiйшов перший. Половець удав, що нiчого не бачить, - "по-якому ти з ним говоритимеш?" Солдат пiдiйшов щiльно - чорнявий i тендiтний, - "по-якому ти з ним говоритимеш?" - "Скумбрi┐ зелено┐", - почув Половець. -"А вам ночi мало?" - не думаючи, одповiв паролем рибалка, серце в нього з радощiв закалатало, як замолоду, вiн обняв солдата, над Одесою спускалася завiса прикрого дощу, море було аж чорне. "Закопати треба, - сказав Панас Половець, спиняючи коня коло мертвого Оверка, - клятий був босяцюра". Дощ дрiбно сiк, двi тачанки поставлено нещiльно поруч, мiж тачанками напнули ковдру, сам Половець, узявши, шанцеву лопату, копав там притулок двом братам. Пiт котився, як дрiб, вiн був важкий i дебелий - цей четвертий Половець, колишнiй моряк торговельного флоту й контрабандист. Сашко скулився на тачанцi коло кулемета, вiн забув за дощ, йому мрiялося, що рука старо┐ Половчихи смиче його за чуба, навкруги берег, та навкруги море, i можна скупатися й не чекати кулi, i сiтки сохнуть на приколах. Та таке недосяжне рибальське життя, та так пахне море, та й чого вiн взагалi пiшов, а Панас його не жалу║, ну, та назад хай чорт лисий ходить, а не вiн, Сашко, - таке кляте Половецьке насiння! Панас сопiв, викидаючи з ями землю, вiн грався лопатою, як iнший виделкою, "ну, зда║ться, хватить! Хай не кажуть, що я рiд зневажив!" I похорон вiдбувся. Дощ напинав сво┐ вiтрила, над степом зрiдка пробiгав вiтер, добрячий дощ пронизував землю. По обличчю Панаса Половця бiгли дощовi краплi, збоку здавалося, що вiн слiзно плаче коло готово┐ могили, у всього загону текли дощовi сльози, це була страшна рiч, щоб отак плакав гiрко цiлий вiйськовий загiн, а дощ не вгавав. I тодi за дощем з'явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кiнного загону iнтернацiонального полку на чолi з Iваном Половцем. Ляснули першi пострiли, а Панас уже сидiв на тачанцi, крутив на всi боки кулемета. Сашко подавав йому стрiчки, тачанки пiшли врозтiч, кiннотники розбiглися вмить, "здавайся! кидай зброю! червонi! червонi!" Та тiкати було нiкуди, Iван Половець заганяв ┐х на спiшену кiнноту, заганяв ┐х на кулi, i треба було вмерти або здатися, i Панас заплакав од безсило┐ лютi. Вiн скочив на чийогось коня, кiнь пiд ним упав, вiн сiв на коня з тачанки, "хлопцi, за мною! махновцi не здаються!", спробував пробитися крiзь Iванiв фланг, загубив половину людей, дощ лив безперестанку, конi сковзалися, Iван Половець посилив натиск, i махновцi здалися. I дощ, витрусивши безлiч краплин, посунув сво┐ хмари далi, збирав до себе всi випари i перешиковував хмаровище, вiдганяв хмарки тендiтнi, оболоки прозорi, залишаючи темних, плiдних, дощовитих, надiйну пiдпору й силу. Панас Половець стояв перед братом Iваном та його комiсаром Гертом, усi кулi поминули Панаса, вiн стояв геть .увесь заболочений, .розхристаний, без шапки, довге волосся спадало на шию, високий i дебелий, стояв вiн перед сухорлявим Iваном. "От де зустрiлися, Панасе", -сказав Iван i перемовився кiлькома словами з Гертом. Полонених зiгнали в купу, стали збиратися звiдусiль переможцi, з iнтернацiонального полку, сонце проглянуло з-за хмар, заблищав навкруги рiвний степ, i потроху пiдносилися слiдом за хмарами блакитнi вежi степового неба. Панас мовчки стояв, дивлячись кудись у небесний простiр. Сашко пiдiйшов, сiв коло нього на землю, обличчя в нього було бiле й ввесь час смикалось, "та тут i Сашко", - посмутнiв Iван, а Панас раптом закричав з усi║┐ сили: "Проклятий байстрюче, пiдземна гнидо, вугляна душе! Наймит Ленiна й комуни, кому ти служиш, комiсарська твоя морда?!" "З тобою мова буде потiм, - сказав Iван, - а я служу революцi┐, iнтернацiоналу", - i, ще перемовившися з Гертом, мовчки пiдiйшов до купи полонених, оглянув ┐х уважно, розглядаючи кожне обличчя, мов машинну деталь на браковцi, пройшовся раз i двiчi й почав говорити: "Хлопцi, - сказав Iван, - от i скiнчилася ваша служба. в зрадника й бандита батька Махна. I з вами говорить брат вашого Половця, а обо║ ми з ним рибалки, батьки нашi рибалки й увесь рiд. Слова мо┐ простi й некрасивi, та ви зрозумi║те мене й так, бо скрiзь по степах судяться зараз двi правди: правда багатих i правда бiдних. Вiдступа║мо ми перед кривавим царським генералом Денiкiним, пробива║мось на Ки┐в, i, вiдступаючи, б'║мо ворогiв, не да║мо пощади. От i ви, серед вас ║, певно, i обдуренi бiдняки, ми заклика║мо вас, бо ви з нами одного горя, - ставайте поруч битися за правду бiдних. Бiдняки й трудящi будуть з нами, i всi, як один, до перемоги, хай живе Радянська влада. Червона Армiя!" Герт подав команду, трохи людей одiйшло лiворуч i стало, а решта пiшла купою геть, нешвидким кроком пiшла геть, всi очi дивилися на них, i панувала мовчанка. Купа одходила далi й далi, вони прискорювали кроки, дехто став пiдбiгати, один вирвався з купи й побiг, за ним другий, третiй, уся купа побiгла, як отара овець, побiгла щосили, не оглядаючись, тiкаючи вiд смертi. Тодi Iван Половець наказав приготувати кулемети. За його знаком кiлька кулеметiв почало стрiляти, i кулемети спинилися, коли завдання було виконано. Панас не чекав собi милостi, вiн бачив, як загинули його вояки, що ┐х вiн збирав зерно до зерна, а iншi з них стали не його. У нього промайнуло в головi дитинство й дитячi роки на шаландi, i нiчнi влови, i запах материно┐ одежi, неосяжний простiр моря. "Це - близько смерть", - подумав i звернувся до Iвана з тим словом, що чув його вiд Оверка: "Чи чу║ш, Iване, тут вже дво║ загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". "Рiд наш роботящий, та не всi в родi путящi. к горем горьованi, свiдомiстю пiдкутi, пролетарсько┐ науки люди, а ║ злодюги й несвiдомi, вороги й наймити ворогiв. От i бачиш сам, що рiд розпада║ться, а клас сто┐ть, i весь свiт за нас, i Карл Маркс". "Проклинаю тебе, - закричав Панас в агонi┐, - проклинаю мо║ю останньою хвилиною!" Вiн вихопив з-пiд френча маленький браунiнг i пустив собi в рот кулю, трохи постояв нерухомо, став гойдатися й розхитуватись, скрутився, як сухий лист, гримнув об землю, i розлетiлася з-пiд нього мокра земля. "Стрiляй i мене, - сказав Iвановi клятий Сашко, - стрiляй, байстрюче". - "Бiсово┐ душi вилупок", - промимрив Iван та взяв Сашка за чуба, що виглядав з-пiд шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Герт осмiхнувся. На степу пiд Компанi┐вкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потiм вiяв рибальський майстро, ходили високi, гнучкi стовпи пилу, грего навiяв тривалого дощу, навiть зливи, а помiж цим точилися кривавi бо┐, i Iван Половець загубив трьох сво┐х братiв, - "одного роду, - сказав Герт, - та не одного з тобою класу". ДИТИНСТВО Перекопська рiвнина почина║ться за Днiпром, на пiвдень вiд Каховки, смуга пiскiв тягнеться вздовж рiки з пiвденного заходу, незайманий степ аж до Мелiтопольщини, на пiвднi - Чорне море, i Джарилгачська затока, i саме мiсто Перекоп на вузькому суходолi, що завжди правив за ворота до Криму. Рiвна, безмежна просторiнь (як на масштаби двох людських нiг), гола рiвнина без рiки, без дерева, окремi села й хутори стоять рiдко, сонце велике й пекуче котиться на небi i порина║ за землю, мов за морську поверхню, небо не син║, як за Днiпром, а кольору нiжних блакитних перських шовкiв, небо Криму над степовим безмежжям. Той дикий степ був полем бою на гранях багатьох епох, i це не заважало перекопськiй рiвнинi пишно зацвiтати щовесни i вигоряти на лiто, мокнути восени i замерзати на зиму, тодi по нiй ходили лютi й проклятi хуговi┐, а по селах плодилися степовики, i один iз них народився в цьому степу, до Перекопа - п'ять годин ходи; i рiс серед степу, а його смалило сонце та обпiкав вiтер, i завше йому хотiлося ┐сти, бо народився в бiднiй хатi, i першим спогадом дитинства був степ. Комусь, не степовиковi, не зрозумiло, як живуть люди на голiй, порожнiй рiвнинi, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло яко┐ був за няньку, степ простелявся перед ним, як чарiвна долина, на якiй пахне трава, пахнуть квiти, навiть сонце пахне, як жовтий вiск (ось вiзьмiть лишень потримайте на сонцi руку й понюхайте ┐┐!). I скiльки всiляких ласощiв росте на степу, яких можна попо┐сти, i потiм приблукати до батька, що пасе ватагу панських овець, мов вiйсько, а батько дасть шкоринку з хлiба й маленьку цибулинку та солi до не┐. На степу росте багато ┐стiвного зела, треба лише знати, яке з нього можна ┐сти, щоб, бува, блекоти не вхопити чи жаб'ячого маку, а рiзнi там брандушки, або козельцi, або молочайник (не той, що по толоцi росте), або пасльон та дикий мак, - це все неабиякi ласощi, степовi гостинцi. I степом можна йти безвiсти i лягти на землю, прикласти вухо до землi - то тiльки вмiй прислухатися - шумить i гомонить, а коли лягти горiлиць i вдивитися у глибоке небо, де пливуть хмарки на синьому повiтрi, тодi здасться, що сам летиш у небi, одiрвавшись вiд землi, розсува║ш руками хмари, ростеш пiд синiм повiтрям i, вернувшись на землю, бачиш - скiльки живих друзiв у тебе в степу. I жайворонок, що загубився в небi, спiваючи жайворонисi, i орел, що повис на вiтрi, ледве ворушачи кiнчиками крил, вигляда║ здобич, чорногуз бродить по травi, як землемiр, ящiрка перебiгла обнiжок - зелена, мов цибулиння, дикi бджоли гудуть за медом, ховрашок свистить, цвiркунцi - одно пиляють у сво┐ скрипки, наче сiльський швець на весiллi. I хочеться знати, куди пада║ сонце, кортить дiйти рiвним степом до краю землi й заглянути у прiрву, де вже чимало назбиралося погаслих сонць, i як вони лежать на днi провалля - як решета, як сковороди чи як жовтi п'ятаки? Малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка i, нарештi, заступити батька-чабана) поверта║ться смерком додому. Його перестрiва║ друг, повiда║, як дратувалися мати i як заходилося плачем немовля, котрого покинув Данилко, i мати, мабуть, битимуть, та не треба цього боятися, ось пiдемо вдвох до вечерi й повечеря║мо, а при менi вона не битиме, i потiм воно й не болiтиме, коли гаразд на┐сися, то, виходить, треба добре на┐стися i нiчого не боятися. Вони йдуть удвох до хати i заходять на подвiр'я, правнук Данилко i прадiд Данило, старе, як мале, казали люди, бачивши ┐х, i пiд хатою сто┐ть сирно, а на ньому розкiшна вечеря: кислий-прекислий сирiвець та ячнi коржi. I до прадiда прийшовши, котрий спав у повiтцi, Данилко витирав сльози, бо мимоволi набiгали на очi, добре б'║ться ота клята мати, друга б уже пересердилась за цiлий день, "болiло? - питав прадiд Данило, - а ти не зважай, бо вона господиня i гiрко працю║, вона нас году║, то хай i б'║, а батько твiй ледащо й п'яниця, його знову проженуть од ватаги, то не вилазитиме з корчми, хлопець гордий i нiкому не поклониться, а людям треба кланятись i решпекту давати, iнакше не проживеш, житимеш, як оце я, серед степу голий, серед людей голодний". Та Данилко спав, притулившись до прадiда, спав без усiх отих мислей, що приходять з роками, спав, як трава, що нахиталася за день. I всi весни його дитинства складалися в одну, прадiд стояв, мов знатник, що зна║ всi веснянi тайни, вiн здавався Данилковi господарем степових звича┐в. I щороку весна приходила краща й дужча, починав ┐┐ бабак, що прокидався на Явдоху до сходу, сонця й свистiв. Прадiд примiчав, звiдки в цей день вiтер, коли з Днiпра - риба ловитиметься, коли iз степу - добре на бджоли, коли з низу - буде врожай; а побачивши першу ластiвку, треба було кинути на не┐ жменю землi - "на тобi, ластiвко, на гнiздо!", ластiвки не летять у вирiй, а, зчепившися нiжками, зимують на днi моря, рiки чи криницi. Далi з'являвся голубий ряст, а прадiд наказував зiрвати його швиденько i топтати, приказуючи: "топчу, топчу ряст, дай, боже, потоптати й того року дiждати!", а хто не встигне - тому на той рiк рясту не топтати, на лавi лежати, i ряст у Данилка був дивним тройзiллям, i казав Данилко за всiма, коли хтось трудний одужував, - "о, вже вилiз на ряст!" А перший грiм, цей весняний будило, пiсля нього земля розмерза║ться до краю, а дiвчата бiжать стрiмголов умитися з криницi i втертися червоним поясом - на красу, а хлопцi беруться за рiг хати й силкуються пiдняти - на силу, i тiльки пiсля першого грому вечеряють надворi, а не в хатi, о перший грiм весни! На сорок святих, коли день порiвня║ться з нiччю, у школу вчительцi треба нести сорок бубликiв, по хатах печуть пшеничнi жайворонки iз дзьобиком i крильцями, всi дiти в школi ласують цими жайворонками, а в Данилка жайворонок iз ячного тiста, i мати плакали, не маючи й жменi пшеничного борошна. Данилко не розумiв такого смутку i з гордiстю показував усiм у школi свого бравенького жайворонка, вiн тюрлюнчав за нього i робив йому гнiздечко, а крильця були ловкенькi, о, та мати вмi║ зробити жайворонка, мiж усiма жайворонками - вiн справжнiй жайворон! А всерединi у ньому запечено травинку, i вона солодка, як мед, багатшi школярi давали вже за нього й бублика городського, та ба, хiба в городi бачили коли-небудь такого жайворонка? Данилко поклав його перед себе на партi i, пишучи у зошит, одно милувався iз свого укоханця, що сидiв бiля каламарця, мов живий, i скоса поглядав на Данилкiв важкий труд, i справа кiнчилася тим, що Данилко вiддав свого жайворонка аж за п'ять пшеничних i понiс додому за пазухою: i мама скушту║ пшеничного жайворонка, i дiд Данило, i п'яничка-батько, i вiн, Данилко, та й сестра Вустя посмокче одного, бо зубiв у не┐ ще ж нема║! А на теплого Олекси сусiда виставля║ з льоху бджiл на сонце, i вони як не подурiють з радостi, вилiзе тобi таке кволеньке з колоди, обiгрi║ться на сонцi й лiта║-лiта║, аж очi заболять на нього дивитися, i швидко цiлi ро┐ лiтають над пасiкою, а сусiда кадить ладаном, i десь незабаром приходить середохресний тиждень, коли пiст перед великоднем лама║ться надво║, i кажуть старi люди, що чути бува║ хруст. У хатi холодно i нема║ хлiба, тiльки перепiчки та кислi буряки, мама поставили Данилка у куток i молять богу: проказують молитви, щоб Данилко ┐х повторював, а Данилко все прислуха║ться, чи не хрусне ота середа-хрестцi, коли пiст лама║ться надво║, i хрусту щось не чути, i молитву вже скiнчено, i Данилко тодi молиться сам iз справжнiм натхненням - тi║┐ улюблено┐ молитви, що його навчив прадiд Данило: "Дай менi, боже, картоплi, киселю й розум добрий". У вербну недiлю прадiд приходив рано з церкви й свяченою вербою зганяв Данилка з печi: "Верба хльос, бий до сльоз! Верба б'║, не я б'ю. За тиждень великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!" I свячену вербу ховають за iкону. Це найдужчi лiки, коли дитина сохне i жовтi║ та висиха║. Тодi мати вербу тую варять, а воду зливають у ночви i при повному мiсяцi купають малу Вустю й приказують: "Мiсяцю Адаме, iм'я тобi Овраме! Дай тiла на цi костi, а як не даси, то прийми мощi!" Прадiд Данило смi║ться, ставши на мiсяцi посеред двору, - "корови тобi треба, дiвко, га!" Вечорами дiвчата спiвають веснянок, сiвши черенем чи лавою, а хлопцi не смiють пiдспiвувати, бо це дiвоче дiло - весну славити, i спiвають - "а вже весна, а вже красна, iз стрiх вода капле, iз стрiх вода капле, iз стрiх вода кап-ле. Молодому козаченьку мандрiвочка пахне, мандрiвочка пахне, мандрiвочка пах-не". I в роботу, i в дозвiлля, на панських ланах i на сво┐х горьованих, натщесерце i попо┐вши, пiсля голодно┐ зими - дiвчата спiвають i славлять весну, а парубоччя табориться округ них, така вже степова вдача - в усiх свiтах спiвати, i навряд чи хто в свiтi так спiва║, як степовики. Так у спiвах та в каторжнiй роботi кiнча║ться березень i почина║ться мiсяць квiтень, коли все зацвiта║ - бiла береза i пролiски, золотий горицвiт та пухнастий срiбно-бузковий сон. I вишневi сади стоять мрiйнi, бiлим плесом у нагрiтому степу, iде дощ краплистий, збиваючи легенький пил i паруючи, дiти, замурзанi й голоднi, бiгають пiд дощем: "Дощику, дощику! зварю тобi борщику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок схитнувся, а дощик линувся". Данилко колише малу Вустю й не може вибiгти на дощ, i коли вже вона вмре, а ┐┐ покладуть на лаву, як дорослу, дiд Данило прочита║ псалтиря, наче вона й справдi щось зрозумi║ з то┐ шкуратяно┐ книги, а потiм мама мусить спекти добрих пирогiв з картоплею чи з квасолею, щоб пом'янути Вустину душу,_ хоч маленьку й уредну, проте людську душу, яка без поминання i з хати не вилетить. А як добре пахнуть мертвi, коли ┐х покладуть на лаву, у вiконце простягаються сонячнi руки, прадiд Данило чита║ з книги - псалтиря, вогник над свiчкою ворушиться, як бджола коло квiтки, пахне мертвяком i стружками з сосни, можна сидiти в куточку i довго-предовго дивитися, що на лавi лежить чужий чоловiк - жовтий, мов бог на iконi, а над ним лiта║ його душа, i треба поглядати на склянку меду, що сто┐ть на покутi, з не┐ душа п'║ мед, i меду менша║, а душi так i не видко, - яка вона в того дядька була - як жайворон чи як ластiвка, а мо', метеликом чи й великим кусючим джмелем. Пирiг з квасолею дуже смачний i м'який, Данилко його ┐сть натхненно, пам'ятаючи, що це за упокiй, а тiтка того мертвого дядька така дурна, що зовсiм забува║, скiльки пирогiв дала вона Данилковi, хоч бери й десятий - нiчого тобi не скаже i лише голосить укупi з сусiдками. Дуже на┐дно, коли хтось умира║ - без Данилка та справа не обходиться: прадiда кличуть читати, а правнук iде за поминальника, отак удвох i годуються, а надворi весна, i теплий дощик збива║ куряву, i пiст перед великоднем котиться вже, як горiх. А бiлий тиждень, коли бiлять хати, чепурять подвiр'я, Данилкова мати, хоч i бiдна господиня, що й кози в дворi не ма║, а й вона той двiр обмете й обми║, i хату обмережить цяточками й рожами, коло печi цiлiсiнький день товчеться, i нема нi в кого на селi такого хисту прикрасити пiч. I все село те зна║ та кличе ┐┐, Ригориху, i вона малю║ пiч синiм i червоним, чорним i рудим, жовтим i зеленим, як учила ┐┐ покiйна мати, згадуючи далеку свою батькiвщину побiля мiста Золотi Ношi, звiдки було ┐┐ взято. От за такою роботою бiлий тиждень i кiнча║ться, наста║ великдень, вiн пов'язу║ться у Данилка з материними сльозами, бо батько не вилазить iз чужих хат i випива║ з усiма, хто його часту║. I цього чабана Ригора частували всi, i Ригор лаяв багатирiв, у яких пив, розповiдав байки про попiвськi дiла i кричав, i проклинав пропаще життя, а його слухали й не перебивали, бо знали всi, що Ригор зараз заспiва║, а пiсля того спiву нiчого вже людинi не треба. Данилко знаходив батька й вiв додому, дорогою вiн лаяв його всiма словами, якi чув од мами, а Ригор iшов, намагаючись iти рiвно, i плакав усю дорогу. Дечи┐ хлопцi й дражнили Данилка таким батьком, та Данилко, притуливши батька до чи┐хось ворiт, хутенько наздоганяв хлопцiв i розпочинав жорстоку баталiю, бився сам проти кiлькох i повертав до батька заюшений кров'ю, з подертою сорочиною, проте переможний, примусивши поважати нетверезiсть свого батька й вiднявши для повноти перемоги великоднi гостинцi у розгромленого ворога. У хатi сидiла коло стола мати й сидiв прадiд, на столi бiдне розговiння, суворо й урочисто подавала мати батьковi свячений хлiб, i п'яничка нарiзав його хрестом i скибочками, як господар дому, i роздавав родинi. У матерi по кам'яному обличчю котились сльози й падали на хлiб. Данилко сидiв затятий i клятий пiсля битви за честь роду, прадiд Данило блискав очима з-пiд кошлатих брiв, i Великдень був Данилковi за напасть, бо стiльки баталiй, скiльки одбував вiн цього великого весняного свята, вистачило б iншому хлопцевi на цiлий рiк. Данилко вiднiмав у багатих соплi┐в паску й крашанки, за нейтралiтет гойдався на чужих гойдалках, годував мишей свяченими крихтами i придивлявся, як саме мишi перетворюються через цей грiх на летючих кажанiв. I Великдень був у яснiй одi весняних днiв несправжнiм святом, i краще було на проводах, коли все село збиралося на гробки поминати родичiв, i з кожною могилою христосувалось та сiдало над сво┐ми й поминало. Чарка кружляла од старого до малого, "нехай спочивають та й нас дожидають", "щоб ┐м легко лежати i землю держати", i коли батько Ригор заводив про страшний суд - люди сходилися звiдусiль, i шкандибали старцi - "та подайте ж ви, матiнко моя, подайте", i мама сидiла зажурено над бабиною могилою, "а до нас страшний суд наближа║ться", - спiвав батько Ригор. Прадiд Данило випивав добру чарку й за┐дав цибулею, "як прийде страшний суд до нас - треба помирати, i яке було багатство - треба покидати", i всi весни Данилкового дитинства складалися в одну, на рiвному таврiйському степу проходило його життя, обсяжнiсть i простiр землi запали в свiдомiсть, як дитинство, i мiсяць травень, коли нароста║ трава на сiно й на лiки, розквiтав пiсля Юрi║вого дня. Тодi святили царини, i золотi попи вимахували кадилами, а Данилко був у пiвчiй, "як випадуть у травнi три дощi добрих, то дадуть хлiба на три роки", i святили криницi й колодязi, зело й воду, примiчали, коли зозуля заку║ - щоб не на голе дерево, бо буде неврожай, цiлющу для очей збирали в пляшечку Юрi║ву росу, чередники й чабани пестилися цього дня, щоб умовити самого Юра, бо вовк уважа║ться за його святу собаку й не зачепить тодi товару, i мiсяць травень надходив, i зацвiтав щедро густий терен. I ось Данилко з прадiдом Данилом вийшли з села, попростували в степ, просто на пiвдень, перед ними розступилася голуба далина, виросли на пiвденному обрi┐ над далеким морем прекучерявi хмарки, мов крайсвiтнiй вишневий розквiтлий сад. Прадiд iшов i спiвав гайдамацько┐ пiснi про школяра - "аж ось iде школярець польсько┐ натури, на нiм штани-шаровари з свинячо┐ шкури", а Данилко брiв, спостерiгаючи, як неймовiрно росли на небi бiлi вишневi дерева, аж перехилилися по цей бiк, вiтер i павiтер дме там у височинi, обриваючи бiле галуззя розквiтлих вишень. Данилко заплющував очi перед таким височезним свiтом, коло такого старезного прадiда, що йде собi й пiдспiву║ старих пiсень i повiда║ Данилковi казки й приказки, як зветься кожна трава i яка квiтка на яку користь. I треба багато ходити в життi - тодi побачиш, яке воно ║, що й умирати не хочеться, i рiд наш увесь ходючий, батьки й прабатьки, то й Данилко, мабуть, ходитиме, доки й ноги не вiдпадуть. Рiд завзятий i непосидючий, козакували й землю робили, на Пслi осiлися, село було Турба┐, то┐ турбацi┐, турботи й турбанини повне жило, от i були тi люди турба┐ справжнi, а пан собi думав з них крiпакiв мати, а в Катерини-царицi полюбовник був iз запорозького коша - Грицько Нечоса, i сказав турбаям про таку рахубу, стали турба┐ козачих сво┐х прав допоминатися, а пан ┐хнi метрики з церкви покрав та попалив, i суд не мiг козачих прав iзнайти, то турба┐ й повбивали панiв i побили суд, i одбивалися п'ять рокiв. Та вiйсько оступило голодранцiв, i смерть прийшла. А той Грицько Нечоса характерник був, як i всi запорожцi, пройшов крiзь вiйсько i турба┐в вивiв, i повiв на двi сторони: до Днiстра й до Перекопу, i ми з роду турба┐в, не були крiпаками зроду-вiку, i Данилко хай не буде. "Заставили школяра "Отче наш" читати, самi стали вегерями боки витинати", сьогоднi Миколай Весняний саме святить воду, пiдглянемо потихеньку, як вiн ходитиме по морю й кропилом святитиме воду, щоб людям можна було купатися. Отак ходить по морю з кропилом та й бризка║, а кому лучиться втопитися на той час, то зараз витягне, обсушить i в шинок заведе, "отче наш, iже ║сть, та ще й буде воля, не веди нас в огiрки та поведи нас у диньки", i гайдамацька пiсня була довга-предовга. Отак iшли великий день, i все панською землею, "землi в пана. як сказу", побачили море, у рибалок пiдгодувалися, "нема║ хлiба над наш рибальський, а ви, гречкосi┐, гречку сi║те, цей дiд, мабуть, i той свiт пiшки пройшов, ба який сухий та чорний, вип'║мо, дiду, по чарцi, чи що, сам Миколай сьогоднi по морю ходить, а ми, бач, берег облежу║мо". Прадiд Данило пив чарку, сонце заходило, не поспiшаючи, морем пливла навантажена шхуна i тримала курс на захiд - повз Джарилгачську косу, острiв Тендру, Кiнбурнську косу й Очакiв, пливучи на Збур'┐вку, Голу Пристань, Кардашин чи Олешки, а може, й у самий Херсон, Британи, Каховку. Прадiд Данило розповiдав рибалкам рiзну бувальщину та спiвав старовинних оковитих пiсень, рибалки слухали, роззявивши роти, "такого дiда й чорт довбнею не доб'║", i Данилко сам дивувався - отаким вiн прадiда нiколи не бачив, скiльки сили ще було в його кощавому тiлi, сутенiло над морем i на березi, хлюпiт хвиль i запах неосяжного вечiрнього степу. Рибалки купалися й запливали далеко в море, а прадiд купався при березi. Данилко брьохався коло нього, поринаючи в солону воду, змерз украй та довго бiгав i танцював, щоб нагрiтися. Прадiд вигрiб у землi затишну ямку i вмостив там Данилка, а сам стояв поруч i дивився на безкрайнiсть зiр i вдивлявся в темряву i наче рiс у синьому просторi - не мiг надивитися i не мiг надуматись, а Данилко солодко заснув, попискуючи ввi снi, як щеня. I ранок був пiзнiй, коли Данилко прокинувся, а прадiд стояв, як i звечора, берег порожнiй - рибалки по┐хали на лови, "ходiмо, синку, - сказав прадiд, - сьогоднi Симона Зiлота i копають цiлющi трави, ходiмо натщесерце пракорiнь шукати, щоб тобi довго ще топтати грiшну землю, а менi стати на одвiт". Голос прадiдiв був урочистий i потойбiчний, вони пiшли од моря й заглибилися в степ, лощинками ще легка пара пiдносилася з трав, степовий великий птах ширяв попiд небом, нi вiтерцю, нi мови, i ось нiби на найвище вийшли мiсце. Сонце пекло й розморювало, Данилко нiс повнi руки трав, i корiнцiв, i квiтiв; дажкорiнь пах солодким хлiбом, "ось тобi, Данилку, i степовий турецький сльоз", - сказав прадiд i нахилився до квiтки, i раптом пiдломився в ногах i розкинув руки, мов обiймаючи землю, упав, мов тайну почувши, задерлася в травi бiла борода, мутнi очi блимнули на Данилка, "топчи землю, синок", i прадiд став неживий. Тодi Данилко озирнувся навколо i вперше вiдчув себе самотнiм i, мов вiтер дмухнув його з мiсця, побiг безвiсти пiд пекучим сонцем степу, i вiдстань мiж прадiдом та правнуком усе збiльшувалась i збiльшувалась, наче природа аж тепер схотiла вiдновити оту рiвновагу поколiнь. ШАЛАНДА В МОРI Трамонтан дмухав з берега, був мiсяць сiчень чи лютий, море замерзло на сотню метрiв, на морi розходилися хвилi, на обрi┐ вони були чорнi з бiлими гривами, добiгали до берега напроти вiтру, вiтер збивав з них бiлi шапки. Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й справжнiй штормило, на березi стояла стара Половчиха, одежа на нiй вiялась, мов на кам'янiй, вона була висока та сувора, як у пiснi. Одесу видко по другий бiк морсько┐ затоки, це мiсто обдував трамонтан, воно височiло на березi, мов кiстяк старо┐ шхуни, з яко┐ знято паруси, лагодять на не┐ мотор чи парову машину. Одеса переживала чергову морську зиму, вiтри всiх напрямкiв не минали ┐┐, тумани з моря заходили часом - мокрi, густi, сiрi тумани. От i тепер туман насунувся раптом з моря й закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обiч поралися коло шаланд на березi рибалки з артiлi, море виштовхувало на землю шматки криги, холод проймав до кiсток, трамонтан дмухав широкою, рiвною зливою. Була надморська зима, зимовий туман, за його запоною гримiв уже серед моря шторм, докочуючи хвилi дужчi й вищi, засвiтився одеський маяк, смуги червонi й зеленi, променi червонi й зеленi. Половчиха, вирядивши в море чоловiка, виглядала його шаланду, ┐┐ серце обдував трамонтан, ┐┐ серце