найкраще вiдчутна в повсякденних подробицях. Андрiй знав про Катю все: що вона снiдала, як вiдповiдала на залiковi, як ┐здила кудись аж пiд Разбойщино копати протитанковi рови, якими на всяк випадок огороджують Саратов. ▓ Катя теж знала про нього не менше. Вiн тiльки не написав ┐й про те, як встановив одну з сво┐х гармат в спецiальному окопi й власноручно збив фашистський лiтак. Не писав тому, що за це його представили до урядово┐ нагороди, а командир дивiзi┐ пообiцяв двотижневу вiдпустку в тил. ┐дь куди хочеш! ▓ вiн вирiшив ┐хати в Саратов. Вони одружаться з Катею, вiн залишить ┐й грошовий атестат, як дружинi фронтовика {бо зараз вона не хотiла й слухати про атестат), але хай усе це буде несподiванкою для не┐. Та якраз тодi вiд Катi прийшов лист, в якому вона писала, що ┐х достроково випускають з iнституту й одразу ж даватимуть призначення в госпiталi. Вона буде проситися на фронт, до нього. Андрiй злякався. Вiн може при┐хати в Саратов i не застати там Катi. Пропаде вiдпустка, пропаде все. ▓ вiн не витерпiв -- послав ┐й маленький фронтовий трикутничок, у якому сповiстив про свiй при┐зд. Останню свою нiч на фронтi вiн провiв у селi, далеко вiд батаре┐, в сухiй свiтлiй хатi, яка пахла сосною. Вдосвiта на Бельов мала йти машина, i Андрiй домовився з водi║м, що до┐де на нiй до Ковельська, звiдки ходили по┐зди. Спати вiн не мiг. З подивом вiдзначив, що з нетерпiнням залиша║ фронт. "Невже я ┐┐ так люблю?" -- подумав вiн про Катю i сам себе вилаяв за таке безглузде запитання. Перед свiтанком сон все ж зморив Андрiя, але ненадовго, бо, щойно вiн склепив повiки, надворi, бiля само┐ стiни хати, щось грякнуло, стiна зойкнула дерев'яним голосом i, повагавшись, упала. Андрiй ще лежав на тапчанi, хоч тапчан тепер стояв на самому краю глибочезно┐ чорно┐ воронки. За воронкою плавав туман. Бiлий, густий, як молоко, теплий туман обволiкав усе навколо. Вгорi, над туманом, ревiли "юнкерси", а внизу все двигтiло од бомб. Далi, над переднiм кра║м, теж здiймалося ревище вiд вибухiв снарядiв i мiн, од грому танкових моторiв, од татакання автоматiв i кулеметiв. Гiтлерiвцi пiшли в наступ, Андрiй швидко одягнувся, оддав старшинi, з яким мав ┐хати, всi сво┐ документи, хотiв одгвинтити й орден, який вiн перед цим прикрiпив до гiмнастьорки, але потiм передумав. Не було часу. Вiй хотiв устигнути на свою батарею ще до того, як там з'являться ворожi танки. "Сорокап'ятки" були розкиданi по всiй оборонi, яку займав полк. Але двi з них Андрiй поставив на висотi сто сорок, куди, вiн передбачав це, на випадок наступу обов'язково пiдуть фашистськi танки. Тепер вiн неодмiнно мав добратися до тих гармат. Що з того, що його формально вже нема║ в полку, що вiн уже десь мiг у цей час гойдатися на м'яких вагонних ресорах? Вiн ще тут -- отже, повинен бiгти на переднiй край, до висоти сто сорок, на яку, мабуть, уже повзуть сiрi танки з чорними хрестами на бронi. Андрiй ухопив чийсь автомат i побiг городами, шпортаючись у м'яких кущах картоплi, пробираючись крiзь щiльнi заростi мiцних, як дрiт, конопель. Десь ззаду, з боку кладовища, крiзь ревище лiтакiв, бомб, мiн i снарядiв, просоталися гавкiтливi звуки нiмецьких автоматiв -- то, мабуть, нiмцi, скориставшись туманом, викинули там повiтряний десант. А на передовiй дедалi гучнiше й гучнiше лунав якийсь гул, що, здавалося, йшов з-пiд землi. Вiн виник десь у ярах, якi вiдокремлювали нашу оборону вiд нiмецько┐, i був спочатку несмiливий, якийсь уривчастий, нiби бринiння товсто┐ басовито┐ струни, але поступово мiцнiшав, перетворювався на низьке суцiльне гудiння, що охоплювало i небо, i землю, i все довкола. То йшли танки. Андрiй надто добре знав те гудiння. Рiк тому воно увiрвалося в його життя, i вiдтодi вiн не мав спокою. Та й хiба тiльки вiнДесь там, за хисткою лiнi║ю фронту, лежить величезна кра┐на, там мiльйони жiнок, дiтей, там його Катя, i всi вони прислухаються до цього залiзного гудiння, i всi ждуть, що ось зараз вiн, Андрiй Коваленко, зупинить сталевi потвори, i настане тиша, i небо знову заголубi║ над землею, i птахи заспiвають у небi, i листя зашумить пiд вiтром. А вiн, бач, хотiв ┐хати у вiдпустку. ▓ Андрiй бiг, бiг на передову, до сто сороково┐ висоти, на якiй стояли його "сорокап'ятки", бiг, не зупиняючись, не переводячи вiддиху. Серце гатило його в груди, як молот по кувадлу. Воно щомитi бiльшало й бiльшало i загрожувало заповнити всю грудну клiтку, витiснивши звiдти навiть оту жменьку повiтря, що протискувалося в легенi крiзь пересохлi уста. Якесь страшне дивовижне, майже нелюдське збудження оволодiло Коваленком. Вiн жив у цю мить звуками, лише ними одними. Звуки проникали в нього звiдусюди, проникали швидко й легко, неначе Андрiй був зiтканий з повiтря. ▓ вiн не губився в морi цих звукiв, вiн розрiзняв ┐х з таким самим умiнням, як розрiзня║ тисячi тонiв свого неймовiрно складного iнструмента старий органiст кафедрального собору. Ось з-помiж iнших звукiв велетенського органа вiйни пробилося сухе, коротке, як ляпас, ляскання -- i Андрiй зна║, то б'ють протитанковi рушницi лейтенанта Семена Баренбойма. Молодець Сьома -- вибрав вогневу бiля яру, догадався, що й звiдси може загрожувати небезпека. Он там, на висотцi, стрельнула раз i вдруге "сорокап'ятка" з його батаре┐, а ┐┐ пiдтримали одразу двi "п'ятдесятисемимiлiметровки" з протитанкового дивiзiону капiтана Вишнякова. Отже, i туди йдуть танки. А ось далеко-далеко позаду, в тилу, за лiсом, важко бухнула гармата корпусно┐ системи - i важезний снаряд забринiв у небi, щоб за кiлька хвилин ревнути десь у фашистських бойових порядках, стрясаючи i небо, i землю, i ворожi душi. Так ┐хТак ┐м! Але поволi над усiм навколишнiм шумовинням запанував один-║диний звук: залiзне гудiння танкових моторiв. ▓ тепер Андрiй уже не чув нi посвисту снарядiв, нi виття мiн, нi вибухiв. Майже несвiдомо, як автомат, вiн випереджав чорнi стовпи землi, що здiймалися то правобiч, то лiвобiч од нього, i тодi падав у траву обличчям, щоб за мить зiрватися на рiвнi i знову мчати вперед i вперед. Здавалося, що хтось невидимий i могутнiй смика║ за двi ниточки i робить чудо. Смикне за одну -- здiймаються в бiлому мороцi фонтани чорно┐ землi, смикне за другу -- пада║ траву високий лейтенант з автоматом. Лейтенант i фонтани змагалися. Вони вступили в по║динок. Фонтани здiймалися тепер попереду лейтенанта, вони виникали бiля його нiг, ставали стiною, загрожували, лякали. Але Андрiй не зупинявся, не одступав, а рвався вперед з упертiстю степового вiтру. Сходило сонце. Воно пронизало туман сво┐ми променями, i туман став золотим i нагадував тепер отой дим, що сну║ з хатнiх димарiв над селом. Але як же багато було цього диму! Важко було щось побачити в ньому далi як за десять-двадцять крокiв. Андрiй згадав, як од нього вимагали, щоб вiн поставив обидвi гармати на вершинi висоти, звiдки, мовляв, буде найкращий обстрiл i куди передовсiм можуть полiзти фашистськi танки. От тобi й обстрiл! В ясну погоду танки звичайно пiшли б тiльки на вершину, але тепер, коли не розбереш, де яр, а де висота, вони можуть пройти i по схилу, понад самим яром, розраховуючи на те, що тут нема║ нi артилерi┐, нi петеерiв. Добре, що вiн тодi не послухався i залишив одну гармату внизу. Тепер вона пригодяться. Андрiй уже був зовсiм близько от вогнево┐ позицi┐ тi║┐ гармати. Вiн бiг до не┐ швидко, дуже швидко, i ще швидше котився йому назустрiч гул. Танки йшли понад яром. Не маючи змоги бiльше ховатися вiд вибухiв мiн, Андрiй пiрнув просто в один з земляних фонтанiв, що вирiс у нього перед обличчям, i виринув на вогневiй позицi┐. Вогнева позицiя була порожня. Самотньо чорнiв отвiр блiндажа, в снаряднiй транше┐ валявся забутий лоток, валик бруствера зеленiв од свiжого дерну, за вкладанням його стежив позавчора ще сам Андрiй, але нi гармат, нi людей не було. Видно, заступник вирiшив перекинути ┐┐ туди вище, на пiдкрiплення друго┐. Невже вiн не догадувався, що танки можуть пiти низом? Танки з'явилися бiля вогнево┐ за хвилину по тому, як туди вскочив Андрiй. Вони вигулькнули з туману майже водночас i водночас рiзонули по вогневiй з кулеметiв. Танкiв було два. Один iшов прямо на вогневу, другий тримався трохи збоку. Андрiй притьмом упав на землю й поповз до отвору блiндажа. Блiндаж був зроблений на зразок сiльського погреба. В нього можна було потрапити не збоку, як звичайно, а зверху, крiзь чотирикутний отвiр, який мiг закриватися мiцною лядою. Андрiй скотився в блiндаж i кинувся до полички для гранат. Такi полички вiн наказав робити на всiх вогневих i там завжди зберiгався запас протитанкових гранат. Але на поличцi нiчого не було. Заступник, певно, простежив, щоб у кожного бiйця була про всяк випадок граната. Таку передбачливiсть командир батаре┐ мiг лише вiтати, але в даному випадку, вона оберталася проти нього, йому здавалося, що вiн сидить в цьому блiндажi вже цiлу годину i що тi два танки пройшли за цей час принаймнi кiлометрiв п'ять. Насправдi ж танки не дiйшли навiть до вогнево┐. Час обчислювався зараз не годинами, не хвилинами, а секундами, десятими долями секунд. Андрiй метнув поглядом по блiндажу. Чийсь протигаз на стiнцi, шинель на землянiй призьбi, два круглих дволiтрових котелки. ▓ бiльше нiчого. Що ж йому робити? Стрiляти по танках з автомата? Але це ж безглуздя! Спересердя вiн заджунив ногою один з котелкiв, що лежав у кутку якось боком, котелок дзенькнув, одлетiв убiк, а на тому мiсцi, де вiн щойно лежав, лишилася зелена велика, мов консервна бляшанка, протитанкова граната. Хтось, мабуть, хотiв узяти i котелок, i гранату, але в поквапi не взяв нi того, нi другого. Андрiй схопив гранату, глянув, чи ║ в нiй запал, i висунувся з блiндажа. Танк чахнув йому в обличчя перегорiлим мазутом, гаркнув гусеницями, забубонiв над толовою кулеметом. Тодi лейтенант, щоб краще розмахнутися, зовсiм вилiз з блiндажа, мiцно вперся в землю ногами й пожбурив гранату прямо пiд черево чудовиська, яке лiзло на нього. Граната ляснула якраз пiд гусеницею, танк крутнувся, немов потрапив на слизьке, але став вiн чи нi, Андрiй уже не побачив. Бо саме тi║┐ митi ударив кулемет з того другого танка, про який лейтенант зовсiм забув, i черга трасуючих, шиплячих куль прошила груди юнаковi. Андрiй упав у блiндаж. Болю вiн не вiдчув, бо перестав бачити й чути взагалi. Вперше в життi вiн втратив свiдомiсть. Чорна нiч обступила юнака з усiх бокiв, нiч без звукiв, без руху, без життя. Тодi знову настав день. Андрiй побачив, що вiн лежить у блiндажi на землянiй призьбочцi. Вiн спробував поворухнутися й не змiг: на груди навалилося щось важке, мов камiнь, i не пускало. Андрiй трохи звiв голову й застогнав. Уся його гiмнастьорка була залита кров'ю. Кров лилася з рани, ще й зараз тепла, пахуча, i Андрiй знав, що з нею виходить з тiла його життя. Лiвою рукою вiн намацав у кишенi пакет iндивiдуально┐ допомоги, тамуючи бiль, розгриз зубами його оболонку й спробував затулити якось рану. Але вона була надто велика. Мабуть, груди йому пробили одразу двi або й три кулi. Тодi вiн почав рвати лiвою рукою шматки спiдньо┐ бiло┐ сорочки i накладати ┐х на рани. ▓ стогнав, стогнав жалiбно, як дитина. Одна з куль, видно, розтрощила ребро, iнакше не було б такого нестерпного болю при кожному порусi. Сяк-так заткнувши рану, Андрiй трохи вiдпочив i спробував прислухатись до того, що дiялося нагорi. Там ще тривав бiй. Але вiн уже перекотився далi в тил, i тут стало тихше. Неподалiк од блiндажа цокали по залiзу. Андрiй догадався, що то танкiсти, мабуть, пробують склепати гусеницю. Хай стараються! Нiмцi незабаром переконалися в марностi сво┐х зусиль. Вони про щось поговорили мiж собою й, перемовляючись, пiдiйшли до вогнево┐. "Хочуть знайти того, хто кинув гранату",-- зрозумiв Андрiй. Автомат досi ще висiв у нього на ши┐ i йому без особливих зусиль вдалося пiдняти його й наставити на отвiр блiндажа, вперши в живiт. Пiдняти праву руку Андрi║вi довго не вдавалося. Вiн уже навiть злякався, що не встигне вистрiлити, але зрештою все ж зумiв дотягнутися вказiвним пальцем до спуску. Туман надворi вже розходився. В отворi синiв маленький шматочок неба, високого й далекого, як життя. Десь далеко-далеко звiдси вiд оцього блiндажа жили веселi люди, мати носила на руках дитину, хтось працював у полi, хтось просто лежав на травi й дивився на золотистi яблука, що висiли в нього над головою, хтось слухав, як дзвенять у травах коники, i пробував упiймати устами сонце. А вiн умирав. Напiвмертвий лежав вiн у напiвмогилi й ждав смертi. Ось вона пiдiйшла, В отворi, закриваючи останнiй шматочок неба, показалось три чужi голови в чорних пiлотках. То були вороги. Вони прийшли, щоб добити пораненого. Зцiпивши зуби, зiбравши рештки сил, Андрiй натиснув на спусковий гачок i не мiг одiрвати пальця, аж поки випустив усi сiмдесят патронiв. Три голови в чорних пiлотках так i лишилися висiти в отворi, тiльки спустилися нижче, немов уклонялися Андрi║вi. Автомат упав на землю. Вiн тепер був уже непотрiбний. Якщо там, нагорi, залишилися живi гiтлерiвцi, вони зараз зможуть зробити з Андрi║м що завгодно. Та йому байдуже. Вiн однаково ма║ вмерти. Вгорi закричали, загупотiли по блiндажу. Вбитих одтягли за ноги i знову до Андрiя зазирнуло блакитне рiдне небо. Тепер уже його нiхто не смiв закрити. Гiтлерiвцi й не пробували цього робити. Вони просто всовували в отвiр стволи гвинтiвок i автоматiв i стрiляли. Стрiляли не цiлячись, не бачачи того, в кого стрiляють, поспiшаючи, нервуючи. Кулi м'яко шльопали в стiнки й у пiдлогу блiндажа, вони пiдривалися пiд Андрiя, падали бiля його голови, але диво дивне║! -- жодна з них не зачепила юнака. Потiм у блiндаж влетiла граната. Маленька, кругла, мов гусяче яйце, граната з бiлою шворкою упала внизу призьбочки, на якiй лежав Андрiй, i лейтенант не мав сили, щоб хоч вiдкинути ┐┐ подалi од себе. Пошипiвши трохи, граната репнула навпiл, наповнила блiндаж громом, полум'ям i димом, i Андрiй знову втратив свiдомiсть. Вiн опам'ятався аж уночi i одразу ж вiдчув, що над усе хоче пити. Спробував пiдвестися -- не мiг. А тiло палало вогнем i благало, щоб залити той вогонь свiжою прохолодною водою. Андрiй знав, що варто йому лише вибратися з цього блiндажа й проповзти до яру, на днi якого тече струмок, вiн нап'║ться i одразу ж забуде про сво┐ муки, не буде бiльше горiти в оцьому незгасному, пекучому полум'┐. Але вилiзти з блiндажа вiн не мiг. Якби це був звичайний блiндаж з боковим отвором, вiн би виповз з нього, незважаючи нi на який бiль. Але тут треба було стати на повний зрiст, пiдтягнутися на руках,-- про це вiн не мiг тепер i думати. Куди там пiдтягуватися з перебитими ребрами! ▓ вiн лежав усю нiч i шепотiв одне тiльки слово: "Пити... пити... пити..." Свiтлi води хлюпотiли довкола нього, цiлi моря води шумiли в тiсному блiндажi, рiки текли через цей пiдземний склеп, i плавав серед цих рiк i морiв вмираючи молодий лейтенант Андрiй Коваленко i не мiг напитися, Бодай один ковток, бодай одну краплину! Ах, якби йому вдалося вибратися звiдси, якби вiн вижив. Вiн би до кiнця свого життя не розлучався б нiколи з флягою. Фляга, наповнена водою. Люди такi дурнi. Чому вони не носять з собою фляг, наповнених водою? Адже це так зручно. ▓ тодi б нiчого не було страшно. Бо вода для людини -- найцiннiше. Боже, якi дурнi люди!.. ▓ вiн теж був досi дурний. Але тепер вiн уже порозумнiшав. Аби лиш йому вдалося вижити, аби лиш вижити!.. Ранок зазирнув у блiндаж ясними очима блакитного неба i не впiзнав того юнака, який бився вчора з фашистами. На землянiй призьбi лежав мрець з блiдими щоками, на яких уперше пробилося коротке цупке волосся. Губа у мерця були чорнi, потрiсканi, як земля, i непорушнi теж, як земля. Але ось його очi, щiльно прикритi повiками, раптом розплющилися, глянули на стiнку блiндажа, на якiй висiла прозора крапелька води, i знову закрилися. Мрець ще жив. За хвилину його очi знову розплющилися, i тепер вiн уже довше дивився на маленьку крапельку прозоро┐ рiдини, яка виступала в тому мiсцi, де лопата копача перерiзала корiнець яко┐сь травинки. Корiнцiв таких на стiнках блiндажа було багато i на кожному з них висiла зваблива крапелька. Мрець пiдвiв голову й злизав одну з крапельок шершавим сухим язиком. Мабуть, вiн не вiдчув нiякого полегшення, бо не кинувся злизувати другу крапельку, а деякий час лежав. А може, просто вiдпочивав, витративши на той незначний порух усi сво┐ сили. Перенгодя живий мрець знову пiдвiвся й знову лизнув крапельку на стiнцi. до вечора на тiй стiнцi, бiля яко┐ лежав поранений, не лишилося жодно┐ крапельки, а спрага мучила його ще з бiльшою силою. Вночi вiн копав рукою ямку в пiдлозi блiндажа, припадав губами до волого┐ землi. Вiн смоктав би землю, як ласощi, вiн ┐в би ┐┐, якби з не┐ можна було витягти бодай грам води. Так тривало довго, дуже довго. Поранений уже збився з лiку. Йому ввижалося, нiби вiн лежить в блiндажi й пала║ на пекельнiм вогнi вже цiлий мiсяць, а насправдi минуло три днi й три ночi. На четверту нiч випав дощ. До ранку в блiндажi утворилася калюжка каламутно┐, перемiшано┐ з глиною води. Андрiй набрав води повний котелок i напився. Був якраз день його народження. Вiсiмнадцять рокiв тому мати народила його в полi, бiля чумацько┐ могили, пiд копою пшеницi. Чи знала ти, мамо, як важко буде тво║му синовi, тво┐й дитинi? В день народження п'ють iскристе вино, дзвенять келихи, люди всмiхаються до iменинника, зичать йому щастя й довгих рокiв. А вiн лежав самотнiй пiд землею, пив з солдатського котелка теплу дощову воду, змiшану з жовтою глиною, i була та вода для нього солодшою за всi пива-меди на свiтi. Коли погамував спрагу, раптом вiдчув, що йому хочеться ┐сти. Голод усi цi днi ховався за спрагою, а тепер виступив наперед, вхопив юнака за горло й беззвучно плямкав сво┐ми синiми губами: "Ти вмреш, ти вмреш, ти вмреш!" Сили одлiтали од тiла, як птахи у вирiй, ┐х нiщо тепер не могло стримати. Якби в Андрiя хоч був шматочок хлiба! Грудочка цукру хоч би завалялася в нього в кишенi! Якась крихта! Але не було в нього нiчого, i сили летiли, летiли, лишаючи Андрi║ве тiло лежати в землi. Чи був у нього якийсь вихiд? Гукати? Кликати на допомогу? Але кого кликати i як? Та й не мiг вiн кричати, бо рана в грудях скувала його голос. Спробувати все-таки вилiзти з блiндажа? Але як це зробити з потрощеними ребрами? Вiн пив воду й думав. ▓нколи його свiдомiсть затуманювалась, якась червоно-чорна запона застеляла йому очi, i в головi сотнi маленьких коваликiв дзенькали сотнями по сотнях кувадл. Але вiн нелюдським напруженням волi одкидав ту запону, i ковалики ховалися в якихось темних закутках i давали йому змогу знову повернутися думкою до свого становища. Врештi Андрiй одважився. Вiн одпив з котелка жовтувато┐ води i став переповзати, щоб лягти головою напроти отвору. Лiг, довго вiдпочивав, слухаючи невтомних коваликiв, потiм гребнув лiвою рукою жменю землi з пiдлоги й висипав ┐┐ на призьбу бiля сво║┐ голови. Можна було подумати, що Андрiй буде будувати хатки з пiску. Вiн знову й знову опускав руку вниз i висипав на призьбу новi й новi порцi┐ землi. Робота дала йому змогу на деякий час забути про голод, тiльки тепер у нього часто пересихало горло, i вiн щохвилини прикладався до котелка з водою i робив ковток-два. До вечора один з котелкiв спорожнiв. Тепер треба було економити воду, але зате в Андрiя з'явився iнструмент. Копати й переносити з пiдлоги на призьбочку землю котелком було, звичайно, краще, нiж рукою. Купка землi бiля Андрi║вого узголiв'я стала пiсля цього зростати помiтно швидше. Вiн працював цiлу нiч, не вiдпочиваючи. Вiн був схожий тепер на того бiгуна, який перед фiнiшем переста║ дихати i летить уперед з порожнiми грудьми, вiдчуваючи, що ось-ось його серце не витрима║ й розлетиться на шмаття, але добре знаючи водночас, що там, за фiнiшем, вiн уже надиха║ться досхочу, там дасть спочинок сво║му змученому серцю. Так, як працював Андрiй, не працював ще нiхто й нiколи. кгипетськi пiрамiди поряд з отi║ю купкою землi, що вiн нагорнув ┐┐ за день, могли б видатися мiзерними мурав'┐ними спорудами. Велика Китайська стiна була дитячою забавкою в порiвняннi з тим, що змiг зробити цей вмираючий юнак за два днi й двi ночi. Горбиковi нагорнуто┐ Андрi║м Коваленком землi судилося затьмарити все: i безмежнi поля, всiянi гiгантськими дольменами й кромлехами, i печернi храми Аджанти, i пiдводнi дороги, прокладенi мiж японськими островами, i канали, проритi в пустинях i мiж материками. Бо Андрiй копав землю, вмираючи. Але копав вiн ┐┐ якраз для того, щоб не вмерти. Коли горбик землi став уже такий високий, що з його вершини можна було просто ступнути надвiр з блiндажа, Андрiй почав пiдводитися. Це сталося на шостий день пiсля поранення. Вiн знав, що це остання спроба, i тому не поспiшав, ретельно готувався до не┐. Випив рештки води з котелка, взяв у праву руку автомат (хоч у ньому й не було жодного патрона), лiвою рукою притримувався за стiнку блiндажа. Коли зробив перший порух, тепла рiдина потекла з рани, i вiн злякався спершу, але згодом не звертав уваги на кров. Дихати було важко, бiль у боцi сковував рух, але Андрiй, зцiпивши зуби, вперто дерся на свiй горбик. Щоб не загубити пiлотки, Андрiй сховав ┐┐ в кишеню, i тому простоволоса голова перша вiдчула на собi тепло сонячних променiв. Вiн звiвся над отвором, над усi║ю землею, прикрашеною квiтами й зеленими травами, звiвся високий i худий, з палаючими очима, махнув автоматом i впав грудьми на м'яку траву. Нема║ нiчого в свiтi кращого за траву, зелену, соковиту, пахучу, ласкаву. Вiн лежав, припавши грудьми до тепло┐ рiдно┐ землi, занурившись обличчям у траву, мiцно стискаючи в правiй руцi автомат, у якому не було жодного патрона. А коли звiв голову й глянув поперед себе, побачив... гiтлерiвця. Фашист був живий i здоровий. Вiн стояв, розставивши ноги в грубих чоботях з куценькими халявками. На ньому були широкi сiро-зеленi штани i такого самого кольору френч з безлiччю карманiв, великих i одвислих, мов торби. Обличчя нiмець мав блiде, одутлувате, а пiд носом, як двi жарини, горiли в нього рудi пишнi вуса. Такi вуса були колись у сiльського крамника Кузьми Кириловича. Виходить, нiмець не тiльки прийшов на його, Андрi║ву, землю, вiн ще й присво┐в собi чужi вуса, бо Андрiй же добре знав, що цi вуса належали крамниковi Кузьмi Кириловичу. Коваленко застогнав i потяг до себе автомат. Нiмець злякано скрикнув i сахнувся од автомата, як од гадюки. Та Коваленко уже не бачив його, бо йому треба було знов слухати сво┐х невтомних коваликiв, яких вiй не чув ось уже два днi. Потiм вiн плив по Днiпру. Хвилi гойдали його, як мати дитину, й нашiптували щось гарне й ласкаве, як колискова пiсня. "Куди я пливу?" -- подумав Андрiй i повернувся до свiдомостi. Вiн не плив ┐ нiякого Днiпра тут не було. Його несли гiтлерiвцi на тугiй плащ-палатцi i несли в полон. Андрiй лежав навзнак ┐ мiг бачити лише те, що робиться позаду. Вiн побачив там двi чужi голови в чужих пiлотках, i одна голова належала отому фашистовi з рудими вусами. Гiтлерiвцi здавалися якимись однаковими, дуже схожими один на одного. Всi молодi, здоровi, чистi, вони байдуже топтали траву, спокiйно перемовлялися мiж собою, курили i, здавалось, зовсiм не думали про те, що зараз вiйна, що вони на чужiй землi, що ┐х тут ненавидять. А тим часом зовсiм неподалiк гримiла артилерiя, в повiтрi часто з'являлися радянськi лiтаки i коли один з них раптом пролетiв над Андрi║вими носiями, всi вони, кинувши пораненого, попадали на землю й лежали довго, довго, аж поки затихло гуркотiння мотора. Тодi знову пiдняли Андрiя й понесли. Рудовусий, побачивши, що Коваленко опритомнiв, пiдморгнув йому й спитав: - Комiсар? Андрiй мовчав, а рудовусий засмiявся й сказав: - Ти важкий, мов мертвяк. Вiн не знав, розумi║ його полонений чи нi, але йому, видно, хотiлося поговорити. Андрiй поворушив губами й сказав по-нiмецьки: - Пити Рудовусий дiстав з сумки бутерброд, вiдчепив од пояса флягу й поклав бiля Андрiя. Хлiб був твердий, якийсь солодкуватий, у флязi виявилося кофе. Андрiй з'┐в хлiб, випив кофе i подякував нiмцевi. Перед тим вiн нiколи не думав, що по цей. бiк фронту може iснувати життя. Вiн гадав, що тут ║ лише фашисти i смерть, яку вони несуть в руках, як несуть автомати. А тепер от нiмцi тягнуть його, обливаючись потом, i, зда║ться, навiть не думають вбивати. Його принесли в село, в те саме село, звiдки вiн мав ┐хати у вiдпустку до Катi. Не дiждешся тепер ти, Катю, свого коханого i нiколи, мабуть, не взна║ш, куди вiн подiвся. Вулицi села були загаченi нiмецькими танками й машинами, в городах стояли похiднi кухнi, i бiля них метушилися солдати. Однi з них тягли до кухнi теличку, яку знайшли в когось iз мiсцевих мешканцiв, iншi рили картоплю, ще iншi рубали дрова. Танкiсти грiлися на сво┐х танках, жували бутерброди, курили сигаретки. В одному мiсцi довгорукий бiлявий танкiст награвав на губнiй гармонi┐ якусь сумну мелодiю, i здавалося, що мелодiя ця сумна якраз тому, що потрапила до отих грубих, безжальних людей i нiяк не може в визволитися. Андрiй подумав, що вiн зараз теж схожий на ту мелодiю. Його замкнули на нiч у колишню колгоспну комору. Комора була порожнiсiнька i лише на стовпчику висiло пасмо сурових ниток. Нитки були мiднi, свiжi, видно, недавно з мотовила. При поглядi на них в Андрi║вiй головi одразу ж виник зухвалий план. Тi нiмцi, що несли його сюди, не звернули уваги на те, що на Андрi║вiй гiмнастьорцi, пiд темною корою засохло┐ кровi, орден Червоного Прапора. Якби вони помiтили орден, вони б, ясна рiч, одразу його зiрвали. А орден був тепер для Андрiя всiм: документом, спогадом про рiдних людей, нагадуванням про те, що вiн хоч i полонений, але все ж бо║ць. Треба було зберегти орден. ▓ Андрiй вирiшив використати для цього отi нитки. Вiн одгвинтив орден од гiмнастьорки i став намотувати на нього нитки. За годину в його руках був акуратний круглий клубочок ниток. Андрiй сховав клубочок в кишеню й заплющив очi. Колись у запорозьких козакiв був звичай: як хоронили вбитого козака, то насипали в степу двi високi могили. Одну насипали там, де в козака влучила ворожа куля, другу -- там, де прийняв вiн смерть. Бо не було тако┐ кулi, вiд яко┐ козак мiг би одразу вмерти. З шматком жорстокого металу в грудях, конаючи, вiн ще летiв уперед на сво║му вiрному конi й рубав ворогiв сво║ю шаблею, бiлою й нестримною, як блискавка. Де ж то буде твоя друга могила, Андрiю? Вiн проклинав ту годину, коли виповз з свого блiндажа й побачив рудовусого фашиста. Лiпше було померти одразу. Або лiпше вже б отой рудовусий випустив у нього чергу з свого автомата, анiж дав шматок хлiба й ковток кофе. Андрiй здивувався, коли його не вбили одразу. Тепер вiн зрозумiв, що тут нема║ нi життя, нi смертi, а ║ вмирання. Невiльне, жахне, невiдворотне вмирання тисяч людей, вмирання в концтаборах, в окупованих мiстах i селах, вмирання в далекiй Нiмеччинi, про яку розповiдали страшнi легенди. ▓ ось через два мiсяцi пiсля того дня, коли вiн, здавалося, поборов свою смерть, Андрiя разом з сотнями таких, як вiн, везуть кудись у наглухо забитих вагонах, везуть голодних, поранених, знесилених. Ешелон довго сто┐ть на станцiях. Його заганяють в тупики на зарослi травою колi┐, подалi вiд людських очей, вiн пережида║, поки пройдуть усi вiйськовi ешелони на цiй дiльницi, i знову повзе вперед, здригаючись, брязкаючи буферами, мов кайданами. Тринадцять червоних вагонiв наповнено вiйськовополоненими. В кожному вагонi людей стiльки, що вони можуть лише сидiти. Сидять усi: неушкодженi, пораненi, вмираючi. Лягати -- нiде. Дверi наглухо закритi й закрученi знадвору дротом. Два вiконечка теж густо переплутанi колючим дротом. Майже всi вагони мають гальмiвнi площадки, i на них тупцюють вартовi з автоматами. Над заднiм вагоном здiйма║ться висока будка. В нiй сидить кулеметник i стежить, щоб полоненi не спробували втiкати через дахи вагонiв. По┐зд просува║ться вперед здебiльшого вночi, коли вiйськовi ешелони з остраху перед партизанами вистоюють на станцiях. Паровоз кричить глухо й тужливо, i в очах у всiх бранцiв -- теж туга i смуток. Вони вiдрiзанi вiд усього свiту, вони не знають, куди ┐х везуть, що робиться там, за стiнками вагонiв, по якiй землi котяться сталевi колеса ┐хньо┐ пересувно┐ в'язницi. ▓ все ж, незважаючи на це, всi, як один, раптом дiзнаються, що по┐зд поминув нiмецький кордон. По всiх вагонах проноситься одне-║дине слово: "Нiмеччина!", до всiх вiконечок тягнуться змарнiлi обличчя, у кожного стиска║ться серце, кожним оволодiва║ безнадiя. Бо поки вони були на рiднiй землi, хай хоч i в неволi, вони все ж сподiвалися на якесь чудо, на визволення, на те, що ┐м ще вдасться повернутися до сво┐х, стати в лави борцiв з ворогом. А тепер усьому кiнець. Чужа земля не обiця║ ┐м нiчого. Вона лежить холодна, непривiтна, пiд темним захмареним небом, закутана в туман, вкрита мокрими, густими лiсами. По┐зд котиться помiж цими лiсами, паровоз час од часу скрику║, але жоден листочок навiть не сколихнеться вiд цього крику, так нiби всi вони вирiзанi з зелено┐ твердо┐ бляхи. Туман, студений, драглистий, як холодець, охоплю║ сво┐ми щупальцями вагони, як огидний морський спрут, i бранцi здригаються вiд його дотикiв. Андрiй сидить в одному з вагонiв бiля поперечно┐ стiнки. За його спиною товчуться сталевi тарiлi буферiв, ┐хнiй стукiт боляче вiдлуню║ться в його поранених грудях, але Андрiй не вiдсову║ться вiд стiнки. Йому хочеться бодай спиною вiдчувати волю, безмежний простiр, кiлометри блакитного повiтря. Буфери б'ють у стiнку, так нiби намагаються ┐┐ проломити, а йому зда║ться, нiби то якiсь могутнi добрi люди, що прилинули з отих мовчазних лiсiв, силкуються, щоб випустили на волю полонених. Воля... Вiн звик до не┐ з дитинства, вiд самого дня народження, звик до безмежних степiв, до буйних вiтрiв над ними, до ║диних на свiтi вкра┐нських жайворонкiв, яких нiхто нiколи, зда║ться, не бачив на землi, а лише в небi, лише в голубому зенiтi, в нестримному польотi, серед прозорих розсипищ ┐хнього спiву. ▓ душа в нього була непокiрлива, дика, мов степовий птах, i кликала його, зваблювала з цього вагона туди, де лунко гупали буфери, де шелестiли листям лiси i омивали землю потоки неокованих небесних вод. Слово "Нiмеччина" розбудило його. Вiн одiгнав од себе звабливi мрi┐ i вперше подумав про те, що настав час спробувати дiяти. Надто вже далеко вiд'┐хав вiн од того мiсця, де одержав у сво┐ груди фашистську кулю! Час уже й зупинитися. - У кого ║ нiж, товаришi? -- запитав вiн. Ножа нi в кого не було, але в одного капiтана знайшлася схована у чоботi бритва. - Навiщо тобi нiж? -- поцiкавився капiтан, милуючись водянистим блиском широкого леза бритви. - Вагон буду рiзати,-- вiдповiв Андрiй. - Куди тобi? Ти ж поранений! - Хто захоче втекти звiдси -- допоможе. Давай бритву! Чи, може, шкода? - Тримай,-- сказав капiтан. - ▓ я перший на черзi пiсля тебе. Рiзати й утiкати -- перший. Згода? Андрiй мовчки взяв бритву, ще раз прислухався до брязкоту буферiв надворi й чиркнув лезом по дошцi. Його план був дуже простий: надрiзати дошку вгорi й унизу, тодi виламати ┐┐, так само надрiзати й виламати надвiрну дошку, а вже тодi вилазити крiзь отвiр на буфер i звiдти стрибати пiд укiс. Вони рiзали старе затужавiле дерево i не знали, що у всiх вагонах, немов по командi, роблять те саме. Коли в стiнцi вагона блиснуло свiтло, Андрiй припав обличчям до отвору i дихав, дихав повiтрям волi, аж поки його од-тягли назад. - Треба швидше кiнчати! -- сказав капiтан -- власник бритви.-- А ти лежиш! Чи тобi, може, стало погано? - Я трохи вiдпочину,-- слабким голосом промовив Андрiй. - Чогось у мене дзвенить у головi. Дзвенить так, як у той день, коли мене поранило. - Ну, вiдпочинь, браток, вiдпочинь,-- сказав капiтан i натиснув на дошку. Дошка затрiщала. Капiтан вдарив у не┐ ногою -- i вона впала вниз, пiд колеса. - А тепер прощайте, товаришi! -- гукнув капiтан.-- Хто хоче -- давай за мною! Стрибати налiво. Пiшов! Вiн вилiз на буфер i зник. Андрiй хотiв лiзти слiдом за капiтаном, але його хтось притримав. - Куди тобi, пораненому? Пiдожди, коли по┐зд буде на гору йти, уповiльнить хiд. А так ти ж уб'║шся! Вiн лежав бiля отвору й бачив, як один за одним стрибають униз його товаришi. З iнших вагонiв теж, мабуть, почали стрибати, але не скрiзь так вдало, як тут, бо вартовi помiтили втiкачiв i стали стрiляти. Застрочив кулемет з задньо┐ вишки, його пiдтримали автомати з переднiх вагонiв. По┐зд продовжував свiй шалений бiг. Нiхто не догадувався зупинити його. Хлопцi лiзли з вагонiв i падали, падали пiд укiс в густi нетрi зеленого лiсу, а згори щось кричали нiмцi й били з автоматiв у бiлий свiт, як у копi║чку. Раптом по┐зд пересмикнула судорога. Вагони полiзли один на один, мнучи буфери, як замазку. Ешелон зупинився. Вартовi, з галасом i прокльонами, забiгали бiля вагонiв, стали одсовувати важкi дверi. - Раус! -- кричали вони, виганяючи полонених з вагонiв. - Льос! Бiстро! Хто не хотiв поспiшати, того викидали на землю силою, зштовхували прикладами. Андрiя, що нiяк не мiг одiйти од того рятiвного отвору, який вiн прорiзав сво┐ми руками, топтали чобiтьми й кололи штиками. Вони зовсiм оскаженiли, бо нiколи не сподiвалися, що руськi зможуть втiкати з ешелону. Вони мстилися на тих, що залишилися, за втiкачiв i за свiй недогляд. Начальник ешелону наказав одiбрати у полонених всi залiзнi предмети -- ножi, виделки, ложки, котелки, навiть пряжки од поясiв. У Андрiя в кишенi знайшли клубок ниток. - Де голка? -- спитав вартовий. -- Куди сховав голку? Хочеш вагон знову рiзати? - У мене нема║ голки. - А навiщо нитки? - Я швець. Люблю пантофлi робити,-- збрехав Андрiй. Солдат намотав на руку нитку, смикнув, вона перервалася. - Не повiсишся! -- засмiявся конво┐р i повернув клубочок Андрi║вi. З тринадцяти вагонiв вiсiм були прорiзанi. Рiзали, хто як мiг. Однi зробили отвiр у пiдлозi i падали вниз, на шпали, прищулюючись мiж рейками i ждучи, поки над головою прогримлять сотнi тонн страшного металу. Другi намагалися проломити стiнку в тому мiсцi, де був засув од дверей, щоб одкрити дверi й утiкати всiм вагоном одразу. Третi вибрали найлегший шлях -- пробили дах, але цей шлях виявився невдалим, бо кулеметник одразу ж помiтив утiкачiв i зчинив тривогу. Тепер усi порiзанi вагони конво┐ри лишили порожнiми, а полонених зiгнали в тi п'ять, що лишились неушкодженими. Коли досi люди могли тiльки сидiти у вагонах, то тепер нiде було навiть стояти. Андрiя притиснули до стiнки бiля вiконечка, рана в боку болiла так, що хотiлося тут же впасти й умерти, але впасти вiн не мiг: не було куди. пх везли довго, мабуть, через усю Нiмеччину. Ешелон знову годинами стояв на запасних колiях, i з його вагонiв линули глухi стогони. Голоднi, без краплини води, люди стояли у вагонах вже другу добу, не маючи змоги навiть поворухнутися. Тяжкопораненi вмирали, але й мертвi, вони стояли, пiдтримуванi живими. Живi грiли мертвих, а мертвi охолоджували живих, яких пекла спрага. Андрiй лишився живим тiльки завдяки тому, що випадково опинився бiля вiконечка i мiг час вiд часу висовувати в нього долоню, щоб упiймати на не┐ кiлька краплин води, яка текла з даху вагона. Вiн лизькав цю дощову воду, як та iндiйська пташка тiтiбха, яка нiколи в життi не вжива║ iншо┐ води, окрiм дощово┐, i дякував випадковi i тiй обставинi, що в Нiмеччинi ║ хоч цей дощ. Так, дощу в цiй кра┐нi було не менш, нiж слiз. Вдосвiта по┐зд прибув на якусь маленьку станцiйку. ┐х зустрiла цiла сотня нових конво┐рiв з рудими вiвчарками, якi ошалiло кидалися на людей. Полоненi мовчки вишикувалися в довгу колону й, супроводжуванi гавканням собак i короткими, як гавкiт, криками конво┐рiв, пiшли до асфальтованому шляху, обсадженому яблунями. На яблунях, ховаючись в мокрому, бляклому листi, ще висiли деiнде поодинокi яблучка, восково-стиглi, червонобокi яблучка, точнiсiнько такi, як на Вкра┐нi. Андрiй не витерпiв. Запримiтивши яблуко, що висiло особливо низько, вiн метнувся з колони. Не встиг ще добiгти до яблунi, як зуби вiвчарки вже вп'ялися йому в ногу, але вiн не зупинився, не звернув уваги на бiль, а вже простягав сво┐ худi, прозорi руки до отого соковитого, звабливого плоду i вже вiдривав його од гiлочки, вiдривав разом з товстим коротеньким хвостиком, жмакаючи пальцями широке мокре листя. Яблучко було холодне-холодне i гладеньке, як скляна кулька. Андрi║вi мало було вiдчувати його в руцi -- вiн пiднiс яблучко до очей, щоб помилуватися його розписом, побачити на його округлих боках слiди сонячних поцiлункiв. Пiдбiг конво┐р i вибив яблучко з Андрi║вих рук. Воно покотилося в траву, i за яблучком покотилися сотнi очей полонених -- сiрих, чорних, синiх, карих очей, очей приречених, неiснуючих людей. Справдi, вони були викресленi з життя. Земля з ┐┐ плодами, рiки з ┐хнiми чистими прохолодними водами, тiнистi лiси й стрiмкi гори, тихi села й шумливi мiста,-- все це iснувало десь по той бiк ┐хнього буття, вони не мали на нього права, як не мали права на оте червонобоке яблучко. Вони мали право лише на оцю охорону, ретельнiшу, нiж особиста охорона королiв i президентiв, на колючий дрiт концтаборiв, на вмирання. Концтабiр був бiля самого асфальтованого шляху, обсадженого яблунями. Сотнi баракiв ховалися за густим плетивом колючого дроту, за гiгантськими вишками, на яких були встановленi станковi кулемети, за глибокими ровами, що нагадували рови середньовiчних замкiв. На воротях табору красувався латинський напис: "Суум квiкве" -- "Кожному сво║". Фашисти вмiли бути цинiчними. На пряжках солдатських поясiв вони накреслили девiз "Гот мiт унс" -- "З нами бог" -- i наказали цим солдатам вбивати все живе й залишати пiсля себе спалену землю, хоч головною заповiддю того бога, якому вони поклонялися, було "Не убий". Центральний орган ┐хньо┐ партi┐ -- газета "Фелькiшер беобахтер" виходила пiд гаслом "Фрайгайт унд брот", тобто "Свобода i хлiб", але цей лозунг означав лиш те, що фашисти хотiли б позбавити свободи й хлiба всiх людей, якi живуть на землi. В отому написi на воротях табору ┐хнiй цинiзм досяг вершини сво║┐ одвертостi. Кожному сво║. Однi будуть повiльно вмирати вiд ран -- i ┐х нiхто не спробу║ навiть лiкувати. ▓нших замучать на каторжних роботах де-небудь на будiвництвi авiацiйного заводу. Ще iнших спалять в печах крематорi┐в, спалять живцем або ж перед цим розстрiлявши, вбивши ядом, задушивши отруйним газом. Кожному сво║. "Суун квiкве". Концтабiр мав криптонiм: "Шталаг А". Вiн був iнтернацiональний. Тут можна було зустрiти французiв у ┐хнiх новеньких мундирах з блискучими ┤удзиками, розтатуйованих, темнолицих марокканцiв, сумнооких сербiв i покiрних iндусiв, дебелих канадських i американських льотчикiв, i похмурих англiйцiв. Радянських полонених тримали окремо вiд усiх, ┐м заборонялося мати будь-який зв'язок з iншими полоненими. Фашисти боялися ┐х, мов пошестi. Через те для радянських полонених створили у таборi ще один табiр, обгородивши його ще двома рядами колючого дроту i поставивши бiля огорожi будки з кулеметами. В цьому "подвiйному" таборi був ще один, вже "потрiйний" -- для радянських офiцерiв. Андрiй опинився в "потрiйному" таборi, в барацi для хворих i поранених. У нього одiбрали одяг i видали гiтлерiвську солдатську унiформу, перефарбовану в темно-зелений, майже чорний колiр. Замiсть чобiт вiн мав носити тепер гольцшуги -- видовбанi з дерева кол