руки маминi i татовi: наче незносимий мороз обвiю║, i хочуть зогрiтися. Не стало в них брата, що завжди був мирний, з теплим словом, - нiколи не крикне. Тiльки гляне тихими очима, пiдожде, думаючи щось, нiби зовсiм сторонн║ i гарне, тодi зробить, - про що вони просили. Свiтив добрiстю братик ┐хнiй, i навiки такого другого не буде. Вони гiрко покинутi без нього. Пiзно ввечерi, бiлiючи сорочкою на грудях, що до них мерехтiла свiчка, лежав Микола в другiй хатi. Було холодно, але стояла купкою родина i все не могла вiдiрватися поглядом вiд покiйного. Матiр не можна впiзнати: за вечiр стала iншою. Як вишня, що недосвiток поранив смертельно, - тодi опав цвiт, i зосталась вона темнiти гiлками, не вiдкликаючись на нове тепло. Треба двiчi повторювати слова до притерпло┐ душi, бо втратила вiдчуття навколишньостi; як сновида. Навiть не плакала того вечора. Чоловiк, погасивши огник, вивiв ┐┐ з свiтлички, що стала покiйницькою. I дiти вийшли з ними. Погас огник над грудьми старшого сина, мов життя в тутешньому свiтi: назавжди. Зосталась темрява, через яку переходити, прощаючись - ┐м i йому. Мати лягла на печi. Попереду вона мала постiль на полу, невисоко пiднятому над долiвкою, мiж причiлковою стiною i пiччю: там, коли був маленький, тулився також Микола. Потiм для нього поставили лiжко, при самому вiкнi. А цi║┐ зими пересунули до печi, бо з вiкна холодом несло; лiжко тут i зоставили, хоч власник покинув його. Була жива бабуся - на печi спала. Меншi дiти коло не┐: слухали казок, поки i заснули. Часом скаженiла хуртовина i, виючи, влiтала в комин. А на печi так тепло вiд нагрiтого зерна, що ним присипаний черiнь. Бабуся оповiдала про сiроманця i вкрадену королiвну. Прикручена лампа або каганчик залишали примарний сутiнок, в якому живо творилися подi┐ для настрахано┐ уяви. Нема бабусi. Зерно зникло; схолоднiла пiч; i темрява запанувала. Лежить на печi мати з дiтьми: горнуться до не┐, вона ж, тримаючи ┐хнi руки, нiяк не опритомнi║, не вирветься вiд горя, що калiчить серце. I вже змученiсть, дужча вiд нещастя, закрила ┐й повiки. Наступний день вiдкрився сiрий. У хатi хвороблива мовчанка; з кутiв диха║ холодна сирiсть, i малi кашляють, аж надриваються. Життя почало йти, нiби в туманi чи мряцi. Очi недужi в кожного: з лихоманковою запаленiстю. Мирон Данилович робив труну i копав нову яму, поряд недавньо┐. Винесли туди покiйничка. Поставили труну на дно. Мати взяла в жменю землi i, ставши до краю, хоче кинути - впустити з пальцiв, але сама хилиться вниз, розсипавши темнi грудочки. Впала б вона, якби Мирон Данилович не пiдхопив пiд руки. Довго ще не могла отямитись. Уже свiжа могилка виросла в саду: видавалась жахливо .чорною поруч бабусино┐ - пiд снiгом нiби срiбно┐. До самого смерку пролежала мати недужою; ввечерi пiдвелася з гострим поблиском в зiницях. - По┐ду з дiтьми в мiсто: по хлiб! - сказала чоловiковi. - Хоч кусник знайдеться; бо всi поляжуть... 14 Зiбралася в дорогу швидко, та й брати нiчого - тiльки скупi карбованцi на квитки, дещо з теплiшого рамтя i торбинка, в якiй, крiм варених картоплин, були куснi малясника. Сiм'я пiшла на станцiю в пiсляобiднiй час. Спершу мати так спiшила, що дiти пiдбiгали за нею; згодом, трiшки заспоко║на, стишилася. Потеплiло. Хмари низькi по всьому небу, темнi коло обрiю, аж чорнi, як вугiль, iз синявiстю. Там тоненька стрiчна вечiрнього огню, безконечно смутного i мов змореного, пролягла при землi; непомiтно згасла. Окремi постатi, кволо переставляючи ноги, рухалися в сутiнку над дорогою. Не було заметiлi, i сiм'я встигла до чергового потягу, що опiвночi, а як спiзниться, то перед свiтанком мiг прибути в окружне мiсто. - Не знаю, що з нами буде,- сказала, прощаючись iз чоловiком, Дарiя Олександрiвна, - може, вижебраю для вих... Закрила очi хусткою, не може говорити: з жалю до малих; а скрiпившись духом, наказу║ чоловiковi: - Хати гляди! Якщо зайдуть i розвалять, де дiнемось? Пропадем на снiгу. А поки ║ куток... Знов зупинилась, бачивши його в такiй скорбi, як нiколи, i тодi зродилося передчуття - нiби повiв з чорного поля прийшов до серця i сповiстив розлуку, не зовсiм близьку, але бiльшу, нiж сьогоднiшня. Треба подужати болiсний напад. - пдемо, як човном на страшне море; думаю про одно: коли додому? - Тiльки обминiть облави - недарма чутка про _них. Вдарив дзвiнок. - Прощайтеся!- звелiла дiтям Дарiя _Олександрiвна._ Вони припали, скронями притулились до тата. Зворушився вiн дуже: перший раз в життi -так! до глибин душi, що ┐┐ страждання шарпнуло, мов буря - дерево, вiдриваючи вiд грунту. Пiшли рiднi вiд нього в вагон i весь час оглядались, подаючи прощальнi знаки долонею i хусточкою. Вiтали наостанок з вiкна, коли потяг вiдходив, аж поки зник вiн коло хмар, безсвiтних, як земля; темрява закрила його слiд. Тодi пiшов Мирон Данилович мимо станцiйного будинку - на дорогу. Дверi прочинялись i чути було з репродуктора передачу: iржавий голос вигукував про велич вождя. Сунуть кволi постатi вiд станцi┐, освiтленi електричними стяжинами, що з шибок простяглися в сутiнок зими. Бричка дожида║; мабуть, з начальства придержався в буфетi хтось, бiля дорого┐ "стопочки". Вiдходить повiльно Катранник! - мов домiвля його тут зосталась. Вiдчув, який покинутий вiн без рiдних, сам-один,- непотрiбний нiкому i чужий, пробiгуща тiнь вiд хмари: нiкому нема║ дiла до нього. Порожнiй свiт став i сирiтський; тiльки ж прича┐лась люта сила, як на страшнiй сторiнцi з книги дитячих лiт. Сирота вчився тодi в сiльськiй трикласнiй школi. I так приникав до малювання, що вчигелька питала: "Звiдки живi лiнi┐ тобi приходять, Катраннику?" Вiн ┐х, мов нитки пiсеннi, вiв олiвцем на шорсткому паперi: любив ┐х. А пропала думка про малярство - за недолею. Одного разу виобразив хижака в степу. Трава безлiччю стеблинок поткалася густо, як туман. Крiзь нього смугою, ледь помiтною, означу║ться тулуб звiра, манячi║ охраста голова. Очi згостренi кутиками i поставленi косо з напнутих щiлин стежить, без жодного проблиску теплого, жорстокiсть, означена в вiстрях двох блискучих клинцiв насерединах. Безмiрно роз'ятрилась вона з жадоби кровi: на жертву, що повинна пiдiйти близько. Необачна! - обдурена сповидною безпекою серед непорушного процвiтання, зближа║ться до смертi в муках. Личина ворога, зловiсно-жовта окрива║, аби знепримiтитись, травинами свiй вигляд: яскравими, як свiчки, в пахощах, що збуджують радiсть. Причаю║ться погубник пiд похил рослин i в повiв вiдворотного вiтру,ховаючи разючий пахкiт. Грозить, як втiлення хижостi безоднi. Зготовлений до вхвату зубами в горло жертви. Лапи пружаться: перебити хребет жертви i внизати пазурi в м'ясо..Зубата машина, для кривавого терзання, здiбна гнати з буряною швидкiстю. Прихову║ться до секунди нападу... тодi -плижок i хряск! I, зойкнувши, скона║ жива iстота. Ось тепер: скрiзь падають люди; з рiдно┐ хати двi душi вхоплено. В сумнiй самотi вiдходить Катранник вiд станцi┐; враз бричка проторохкотiла мимо, несучи когось владущого: доконувати гибель. Хмари видавались камiнними, непровидними чорнотою, мов обгорiлi - при самiй снiжнiй скатертi, що блiдно посвiчувала крiзь нiч. А здалеку, в мороцi, мерехтiли рiдкi огники села. Прийшов додому Катранник i лiг. Як лiг, в такий сон запався, що вiдкрив очi пiзно другого дня. Зразу ж пожував печива i запив холодною водою, небагато беручи з вiдра: боявся опухнути. Вийшов надвiр; була надiя на знахiдку чи добрий випадок. Коли пускався ворiт, вiдчував, що трохи нiби зв'язаний, невiдомо чому. Оглянувся на перехрестi, лихо!.. Доганяють: Щiкрятов i другий, в сивастiй ушанцi i пальтi землистого кольору. Катранник переходить на другу сторону вулицi i чу║, вони - так само. Схолонуло серце i впало: "Братимуть!" Уже тупав, як на страту. Напасники ж порiвнялись i супровоять. На другому розi Шiкрятов скомандував: - Iди з нами! Проминули сiльраду i ведуть на площу. "Хiба в церкву? -здивувався Катранник.- Вона ж закрита". А нi! - вiдчинено ┐┐. Заведено туди хлiбороба i поставлено перед окуляри Отроходiна, що ждав коло пiдручного гуртка. Селянин до "тисячника" байдужий. Очi заполоненi купами зерна, заввишки в старi могили, посеред церкви i попiд стiнами: скрiзь пiдгнивало. Недалеко вiд дверей - картопля, видно, що обмерзла; долi вона i в мiшках також, по обидва боки переходу. Мiж купами зерна i картоплi складено пилястий лiс, дошки i обаполи - сама соснина. Недокiнчена прибудова запилилася риштуванням i рядами стовпiв, що ┐х сполучили з стiною прицвяхованi рейки. Всюди порохнява i павутиння в ру┐нi, якою обернувся недавнiй храм,- а був чистий, мов зiрка. Шiкрятов, кинувши на приведеного, доповiв: - Осьде вiн ! - Як звуть? - уда║ неуважнiсть Отроходiн. Хлiбороб подумав: вiдомо ж вам, кого взяли. Помовчу. - Тебе питаю, як звуть? - раптом закричав, аж прибагрiв, Отроходiн. Мовчить селянин, коли допитувач пронизу║ зором крiзь крижанистi стекла окулярiв. Знов стали насупроти i зiтнулись поглядами на звуженiй життьовiй смузi. Один помiтно обрезкнув пiсля останнiх зборiв. Але другий вимарнiв - на свiй кiстяк; обличчя означувалося тiльки череповими обрисами i темнiла небрита борiдка, нiби з попелястого клоччя. Лоб обтягнувся: восковою сiрiстю вiддавав, надмiрно високий, над запалими очними ямками. Так часом виглядають тифознi. Очi побiльшали i, зда║ться, побiлiшали: стали зовсiм сивастi i висвiчували гiркоту душевну в пристиглому поглядi. Отроходiн, що хотiв криком тiльки розбити мовчання, став вiдчувати, як нерви зриваються справдi в гнiвi. Продовжуючи допит, вiдводить погляд на Щiкрятова. - Як його звуть? - Звуть: Катранник Мирон, злiсний пiдкуркульник; прихову║ предмети церкви, коли пiдлягають конфiскацi┐ i здачi державi. - Он як!протягнув Отроходiн i намагався струсити з самопочуття якусь прикрiсть або приховати вiд власно┐ думки.- Так вiн злiсний... Мирон Данилович дивиться, нiби мимоволi, на допитувача, здавшись на хiд подiй: як буде - так буде. "Хiба я злiсний? - пита║ в думцi. - Аж нiяк; менi однаково". Вимовляючи "злiсний", Отроходiн глянув на селянина, але вiдбiг вiд його очей. Нерiвновага в нервах посилювалася, i несло, як на хвилi, з палючою втiхою. Тiльки непевнiсть була - як допит продовжити далi? Виручив Шiкрятов, земляк бистрий i второпний. - Вирито в попелищi закопанi буряки. Десь там i чаша: золота, зроблена як художня, i кругом дорогi камiнцi. Вiдома постанова комiсi┐, щоб передати державi: а вiн сховав. Однесли до нього дiвчата i самi повтiкали з села. - Хто свiдок?- пита║, для судового значення, Отроходiн. Свiдок ║: одна комсомолка; випадково чула, як Катерiна, та, що втекла, розказувала про Катранникiв. А бригадир бачив - чашу брала Катерина. -Негайно здати чашу!- призначив Отроходiн, здобувши металiчний тон, мов командир при окопi.- В противному разi ти вiдповiси i сiм'я з тобою. - Його жiнка з дiтьми втекла,- повiдомля║ Шiкрятов,- я сьогоднi взнав. - А, вiдчула, що злочин розкрито. Мабуть, i вiн намiрився тiкати, як спровадив сiм'ю. Признавайсь, де чаша! Мирон Данилович вiдповiв без мови, розвiвши руки i заперечливо головою вiдхитавши,- не брав, не зна║. Бо вирiшив: коли змовчати цiлком, вони думатимуть, що сховав чашу i принiмiв; бач, страшно проговоритися. Треба знак подати, нехай забудуть про сiм'ю. Отроходiн бачить i радi║ в думцi: "Iндус розколю║ться! Натисну" Тупотом набiг на селянина i закричав: -Чого вiдхиту║шся! Де чаша? Зрозумiв тодi Катранник - стiй мовчки i непорушне. Бо вчепиться личина в кожний знак. Застиг селянин: хоч болiсно впекла напасть. Знов викриком допитувач рiзав слух: -Кажи зараз! Бо тут тобi кiнець. Насунувся хмарою, що кида║ з зiниць блискавку: -Кажи, поки дiйду до п'яти: раз! два! три! чотири!.. Чу║ш, одчислю п'ять i виб'ю душу з тебе, ну, я жду - кажи! Чого мовчиш? Катранник безмовний. Тодi враз, руку вiдкинувши, розмахнувся Отроходiн i вдарив селянина по головi. Ойкнув той i, скручуючись на мiсцi, впав до нiг допитувача: лiктi стукнули об пiдлогу. Отроходiн потер рукою об полу свого пальта i одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина,- чи живий? Якщо вмер, слiди чашi пропали. Можна було б вiддати впертого в сiль┐раду пiд арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить; або виставиться для вiдзнак: через твою невдачу. Нi! краще - так. Супроти канцелярських шакалiв, ледве влiз сюди, на склад, а то б i досi дерся до млина мiж мертвяками. Про життя селянина, як окрему цiннiсть, гадки в Отроходiна нема║. - Розворуши!- звелiв Шiкрятову. При дверях, поруч мiтли i лопати, стояло вiдро з брудною водою, - принiс Шiкрятов i линув на голову непритомного: той вiдкрив повiки i застогнав; а поливач метко вдарив ногою пiд ребра. Заворушився тодi селянин вiд рiзкого болю i пробу║ встати, опираючися руками об запилену долiвку. Шiкрятов i напарник - "сива ушанка" - рвонули його пiд руки i поставили; всилу вiн на ногах тримався. Голова падала на груди. Мов невидющi були очi, без живого свiчення. Вiд того звеселiв Отроходiн несамовито, вимовляючи в думцi собi: "Погас! Погас!"- про брак свiтла в очах селянина. Навiть не прихову║ почуття, тiльки уда║, що дуже радий притомностi побитого. - От, проснувся! Хто знав, що ти такий? - торкни i вже валишся, а сам винен, бо роздразнив мене. Залiзного можна збiсити. Ну, кажи, де чаша? Пождавши марно, мiня║ голос: - ┐сти хочеш, i сiм'я теж. Я нагодую!Повернув обличчя до гурту i звелiв: - Мiшок пшеницi! Два пiдручнi тягнуть вiд стiни обпорошену вагу. - Скажи, де чаша, - мiшок твiй! Катранник, пiдтримуваний з обох бокiв, мовчав, хоч поставлено мiшок перед його очi i розкрито. Дивився безвиразно вiн... А вмить аж сiпнувся i втопив погляд в живий колiр пшеницi! Ось - хлiб, через хвилину можна взяти, тiльки скажи, чаша де. Скоро ж смуток прийшов i обкинув думки з гiркотою: "Щоб так, за це зерно - продати? А тодi куди? Вiд неба кара буде, менi i дiтям... I хто виживе в селi, проклене Катранникiв; мiсця собi не знайду, краще вмерти". Вiн закрив очi i, звiсивши голову на груди, мовчить. Допитувач сказав до пiдручних: - Борошно принеси! Вже почув Мирон Данилович, що ставлять i другий мiшок; не хотiв дивитись, але подужала примана: бачити ще раз - справжн║ борошно, бiлiсть його. Глянув... Крупчатка! З не┐ пекли празниковий хлiб, який звали в дитинствi - "папка"; можна б сьогоднi спекти, вернувшися звiдси. Ще нiколи за життя таким диким зойком, нiкому не чутним, проте безмiрно пекучим, не рвалася в душi жадоба: з'┐сти хлiба! Катранник задрижав весь i простягнувся сухокостими пальцями, вже божеволiючи, до вiдкритого мiшка. Швидко ж i обпав, знеможено закривши очi, - тiльки здогад проблиснув: "Це пiдстро║но наперед, мене погубити..." Заморочилися думки вiд змори i виснаження. В очах стемнiло. Вiн обвис, як гiлка, що надломилася i зiв'яла. Допитувач побачив: жертва пiвмертвою випада║ з рук; а вiдзначив собi: "Подiяло! З'явиться сам i проситиме". Одночасно ж досада впекла, бо примiтив - на мить в очах селянина знов вiджило свiчення, хоч враз сховалося пiд повiками. Отроходiн подав нетерпеливий знак видалення: кiнцями пальцiв. Поведено хлiбороба за дверi i, через схiдцi, кинуто на снiг, i його шапку - слiдом. Вiд холоду вiн очуняв; тихо постогнуючи, ворушився, як калiка. Пiдводився потроху, спершу на колiна, потiм i на весь рiст. Заточуючись, похилив через площу. Вiд морозного повiтря i снiгу, до якого лежав опухлою скронею, швидко полегшало: бiль притих... "Мабуть, я переступив якусь межу - легший зробився". Все думав: казати жiнцi про допит чи нi? "Помовчу, бо за мене душею болiтиме". Додому брiв пiд хуртовинкою, що вже зривалася; почув розпачливий крик неподалеку. Помiтив: на крик прямували iншi - кожен одинцем, не так, як колись гуртками ║дналися, поспiшаючи i знаходячи здогади про подiю. Вже розсипано зв'язки людськi i всяк понурим напрямком сво┐м просту║ з замкнутою думкою i вiдстороненiстю серця, мов здичавiлий. Рiдко туляться в купу по два чи три чоловiки. Зiбравшись, глядять мовчки, як жiнка бiжить - кида║ться Серед снiговiю то в один бiк, то, стрiчаючи обмерзлу осичину, в протилежний бiк, до хати, i зразу вiдбiга║, мечеться, як слiпа. Одно кричить: - Убийте мене! Убийте мене! Не питаючи нiкого, Мирон Данилович пiдiйшов близько до глядачiв, один з котрих поясню║: - Кажуть сусiди, що тут проходили,- ┐┐ сiм'я все макуху ┐ла i стала примiшувати бадилля, назбиране з осенi. Молодиця блекоти через силу на┐лася. I чоловiка пригощувала до зiлля, вiн ┐в, хтозна що з ним зробиться,- може, те саме буде. Чи не одвести ┐┐ додому? Уб'║ться тут або скалiчиться, як не замерзне на снiгу. - Одвести! А чого ж? Одвести додому, i все!- раптом з настирливiстю, несподiваною для себе самого, заговорив Мирон Данилович до глядачiв. - Берiмся, поки не замерзла! Пiшли назустрiч молодицi, до дерев на розгородженому дворi, схопили ┐┐ за руки вчотирьох i ведуть. Вона дуже пруча║ться, повторюючи кричма, щоб зразу вбили ┐┐,- ледве змогли довести до порога. Вже не розумi║, куди ведуть. Перейшли гурбою через сiни i вiдчинили дверi: побачили бiля печi чоловiка, що мав на собi стрiп'я вiд сорочки i дивинся шалено; верхнi повiки пiднятi високо i погляд врiза║ться на прибулих. Скрiзь по хатi кров: на лавi зарiзана дитина i жаско спотворена. Чоловiк розвiв огонь на самому припiчку: диму повна хата! - i готу║ ┐жу на сковорiдцi; щось жу║, тримаючи в руцi нiж. Один з дядькiв, якi ввiйшли слiдом за першим, скрикнув: - Вiн дитину зарiзав i смажить! Збожеволiв. Невиразимий страх напав на Мирона Даниловича, що випустив рукав молодицi з сво┐х пальцiв; iншi також до порога вiдсахнулися, зляканi, але нiхто з хати не виходив - стоять всi, нiби примерзли на глинянiй долiвцi. Молодиця, як попереду, блукала зором i не розумiла нiчого, що сталося. Зовсiм безтямна i знесилена, опустилась - лягла долi, зразу ж тут, коло нiг свого чоловiка: помучившись хвилину, вмерла. А вiн уже не жував; ковтнувши що було в ротi, так i застигнув: не збагне жiнчино┐ смертi i власного стану. Враз вiн рвонувся з мiсця, впустивши нiж, i, ледве одягнений, з рештками сорочки на голих плечах, розштовхнув гурт селян бiля порога i вибiг надвiр. Навiжено погнав пiд хуртовиною, мимо стовпцiв, що зосталися вiд ворiт. Дядьки - за ним, але не збiжать, не доженуть нiяк. Вiн мчав у степ, по глибоких заметах, падаючи i миттю схоплюючися. - Доженiм, бо десь упаде i замерзне! - Не побачить нiхто, де впав... Пiдбiгав з дядьками i Мирон Данилович, вкрай захеканий; всi хотiли таки впiймати скаженця - не дати йому згинути на снiгу. Були слабi; стишувалися, вiдсапуючи, i аж хрипiли. Версти завiянi, вже не видно втеклого! - так забiг, що нi догнати, нi примiтити. Постояли люди, облiпленi снiгом, i назад вернулися, схиляючи голови пiд хуртовиною, до того вморенi, що всилу ступали; нiхто слова не вимовить. Бiля села, на стежцi, рiдко протоптанiй, лежав чоловiк, виставивши праву руку вгору; i завiя всього притрушу║. Спинилися люди, що пiсля ловлення безумця тяжко дихали. - Вже переставився! Вже готовий,- сказав один селянин i, знявши шапку, перехрестився, за ним iншi. Другий з гурту додав: - Поперед нас потяг стежку i нас пiджида║. Сказав дядько так i раптом упiзнав покiйника; здивовано вигукнув: - Це ж Лук'ян, що голосу║ "за!" Дивiться, рука пiднята! Приглянулися всi i ствердили: - Вiн, вiн сам i нiхто другий. Задубiла правиця мертвого, пiднявшися високо з-пiд свiжого снiгу. - Значить, голосу║! - озвався першим селянин; не до веселостi було i нiхто про це слова бiльше не вимовив. Ледве всмiхнулись. -_ Прибрати б його,- заговорив дядько, що згадав про стежку на той свiт. Iншi огiрчено вiдказали: - Так i самi падати будемо! Духу нема. Скажем, хай пiдвода сюди прийде. Верталися мовчки в село; вже пiдходили близько до крайнiх хат, коли враз - вiд степу тупiт... Хтось крiзь завiю поспiшав за ними. Аж здригнувся Мирон Данилович iз несподiванки, бо подумав, що то бiжить шаленець. - Пiдождiть, люди!- позвав хтось, наближаючись, i поiчили всi зовсiм невiдомого. - Пiдождiть, хочу спитати, чи з млина борошно дають. Вам ближче, - я нетутешнiй, з приселка Ситнягiв... - Борошно? Ждiть: як зайцi кукурiкнуть, то приходьте з двома мiшками! - Скорiш пiсок на цеглинi вродить. - У крука легше випросити... Дядьки, зачепленi при згадцi про млин i борошно, врiзали, що думають, i знов занiмiли: дивляться на ситнягiвця докiливо, мовляв, здитинiв, чи що. - А-а! Так i досi не дають, - простакувато протяг прибулий: чолов'яга з рiзкими i вiдхиленими рисами небритого обличчя: вiн в низькiй шапцi i в ватянцi, весь бiло обпорошений. Я чув, багато хто збира║ться завтра туди. - Даром збираються! - Хiба, що ноги позиченi. - З шилом по медок... Чолов'яга огризнувся: - А хоч би з шилом! Когось на млинi торкнути в бiк, враз би борошно висипав. - пх торкнеш! - Там з гвинтiвками i лозиняками. - Стрiляють i в шию дають тако┐ крупчатки, що снiг ┐си... - Як багато збереться, мурав'┐ ведмедя женуть. - Е, так то ведмедя. В нього мало кiгтiв, коли мурашок сила тьменна. А тут же чорт, а не ведмiдь. Мирон Данилович плекав потайну думку: що в грабiжникiв треба вирвати свiй хлiб, та - як? Хiба збереться хмара людей, то чимало вскочить до млина. Всiм винести борошна i зразу ж сховати. Вiн сказав: - Насунути громадою, тiльки серед ночi, i можна взяти млин. - Серед ночi? - пита║ прибулий. - Рано вдосвiта теж можна. - Не знаю, чи можна, - вага║ться Мирон Данилович. Дядьки вiдходили, кожен на свiй куток. Прибулий сказав до Катранника: - З вами пройду через вулицю... На пустельному перехрестку заговорив суворо, нiби наказуючи: - Завтра зарання з нашого села пiдуть на млин, бо все одно - смерть. Нехай пристануть вашi. Кажiть кожному, хто певний! Викрикнув i пiшов пiд завiю. Йому дуже зрадiв Мирон Данилович: от рiшучий чоловiк! - якби так спочатку. Бо вже люди - як мухи, спромоги нема. А вранцi негаразд: почнуть стрiляти вартовi, всiх видно. Вночi ж темрява кри║; а хто пiднiметься? - я по картоплю йшов, i то перед свiтом. Хуртовина погустiшала. Снiжини пiдлiтають до вiкон i спиняються, мов шукаючи входу в житло, але, не вiдкривши, покружляють, поколиваються, полетять набiк i вверх, до стрiхи. Вiддаленiли знов через незмiренний простiр: десь на рiвнину падати i спинятися назавжди. Новi сипнуть; потчуть на бiлих верстатах, поставлених мiж небом i землею. Множиться лiт i множиться, нiби нитi, що розсипанi, легко рушають численнiстю, навiть бунтуються - б'ють, як iз жмень, прямо i на сторони. I несуть чисту завiсу, якою окривають хати. Ось - свiй двiр i дверi; рештки саду, схожi на примари. Мирон Данилович пiдiйшов до могилок: обидвi свiтлi пiд димучою завiсою; впокiйнi i ненашi. Двi iстоти взято, найрiднiшi йому, кров'ю зв'язанi: мати його i син,- в низцi скорбного життя, з минувшин i до будучини, куди нитка первiсткова пропала. Близько домують рiднi - один крок до них, але страшна i найнеприступимiша в свiтi межа вiддiля║. За нею вони незбагненно далекi!.. Нi сказати ┐м слово, вiстку даючи, нi вiд них почути,- стiна незрима сто┐ть, i нiхто не пройде крiзь не┐, не прогляне з мовою привiтiв, мiж найдорожчими. I гляди, поруч двох могилок стануть новi. Хоч би хоронити було кому. Треба вранцi йти вiйною на млин. Бо кволо сидiти - могилки множити. Будь отут дружина, заборонить речами i плачем; побо┐ться. А брат Прокiп сказав правду! - хижак на цепу в диявола, кидаючись, мчить i розрива║ всiх пiдряд. В хату зайшов Мирон Данилович; пустка холодна. Пожувавши малясникiв, прилiг, бо - нiби кiстками розбитий. Вiдпочинув i взяв сокиру: зрубати вербичку бiля глинища. Робота забарна. Дерево промерзло, а снiг слiпить слабого дроворуба. Пора сходити по остачу картоплi, закопану в кагатi; а от, замiсто цього - похiд на млин. Можна i пiслязавтра вирити запас. Вихряться снiжинки вкруг i женуть, подiбно як думки; все вколо бiди. Чого захожани чужi стали мучити кожного, гарбаючи хлiб собi! - вiд всiх, кого вимордовують. То ж наш хлiб i самi повиннi взяти, коли з дiтьми гинемо. Кому сказати про млин? Пощастить - дякуватимуть, а нi - прокленуть. Гляди, зостався в родинi батько: держить при життi дiтей i жiнок; пропав вiн - сiм'я теж, себто: я вб'ю ┐х. _Нi, _пiду сам, а другим хай скажуть тi, що пiзнiй збiр надумали i вранцi видний - для розстрiлiв. Вночi пiвсонну сторожу легше обпасти i ховатися з ношею легше. Лихо жде, але йти треба... Мирон Данилович порубав гiлля i в сiни вiднiс; потiм, пересiкши стовбурець, упрiгся в шворки i перетягнув колоди. Полежав, болiсно дихаючи. Зварив трохи пшоняного супу - рiдкого, аж синюватого. 15 Починало блiднути крайнебо; вже люди виходили з Кленоточi - ┐х бiльше, нiж сподiвався Мирон Данилович. "Чутка обiйшла через довiрених!" - подумав вiн. Простували дорогою, потiм звернули в занесений i неходжений степ: здоровiшi протоптували стежку через снiг, який пiд повiвом потеплiлого передсвiтанку злягався, тримаючи рiвнi слiди. В кожного костурець або кiлок, вихоплений з недопаленого тину, i також - мiшок чи торбина. Два дядьки, за якими ступав Катранник, почали притишений розбiр: - Одна смерть, хоч i смирно дихатиi - Це слiпi в колисках бачать... - Хлiб прi║ на зсипках i згнива: просто в грязi, пiд дiрявим брезентом. - Не цiпкiв треба, а чогось другого, бо нi прiло┐ зернини так не дадуть. - Всi зуби виставлять. Якби нас бiльше, - сусiдськi обiцялись... - Будуть! Пiдняли ж нас. Треба швидко впоратись: гуртом, як один. Набрати i зразу розбiгтись нарiзно. - А що якби з сiм'ями, з дiтьми опухлими по┐хали i стали в снiг пiд Москвою, не вiдходили, поки не оддадуть наш хлiб, для маленьких! - поможеться чи нi? - Кому ж. поможеться, коли звелiли наших не пускати в Росiю; завертають! Там серця нема - камiнь пiд ребром. Сюди прислали сво┐х: цей страх робити. - Я з жiнкою сперечався, казав: наберем борошна чи зерна i назад. Нас багато, хiба всiх зловлять? Не встигнете нiчого, - перечить жiнка, - тi з гвинтiвками, пострiляють. А я кажу: дехто таки доб'║ться до хлiба. Нi, - говорить вона, - тi такi лютi, що всiх покладуть, i ти б зостався дома; страшно менi. Вiдмовляю ┐й: одна смерть - сидимо сумирне дома чи пробу║мо хлiб забрати. Все повторю║ жiнка: не йшов би, не скiнчиться добром; якби на початку голоду рушили, взяли б, а тепер i людей рiдко, - вже повимирали. Я ┐й вичитую: хiба можна дома сидiти, коли всi йдуть? Знаю,- сказала вова з сльозами, - тiльки чу║ серце, що нiчого не буде, крiм бiди. Переказав суперечку селянин i замовк; сусiд докоря║: - I так._ досидiлись. Не зумiли зразу зiбратись, тепер ходiм, бо виморять, як комашок! Мiрон Данилович певен: будь жiнка дома, не пустила б сюди. Коли ж сам зостався, не смi║ вiдмовити - не буде виправдання, бо нi жiнчинi сльози, нi просьби дитячi не спиняли, а сидiв дома. Була б ганьба тяжка. Мусить iти: i не ради честi само┐, але з конечностi - також! От нiчого в мiстi не здобудуть i вернуться такi голоднi i зморенi, що похворiють, тодi без харчiв - хто видужа║? Мерзло┐ картоплi мало, гляди, i ту хтось вигрiб. Пiвзими, до перших бруньок треба перебути, а вже, крiм решток лузги i пшона в вузлику, нiчого нема║. Страшний край життя, мов прислон при безоднi, зовсiм близько. Тут же, куди всi йдуть, ║ хлiб - треба брати його: сьогоднi, негайно, i можна продержатись... Мряка, що облягала снiжний простiр, почала розточуватись, як розiрвана намiтка на окремi невстижимi волоконця. Вони помалу вiдмирали, вiдступаючи перед сiрою виднотою з схiдного обрiю. Небо - в сивих хмарах, повних тiнi. Похiд хлiборобiв роздiлився на окремi течi┐; вiд сусiднього села теж кiлька потокiв людських сунуло через снiг. Обидвi сторони, зустрiвшися, постояли трохи i повернули в напрямку до млина. Щодалi, все дужче роздiлялися стрiчки того спiльного руху - на ряди, ланки, гуртки. Зрештою, людська множина, зовсiм розпорошена, темно-сiрими постатями всiяла степ, що виднiв i ставав, проти хмар, бiлий, як березова кора, i рiвний, як празникова скатерть на столi: без видимого кiнця. Рухалися селяни через холодну просторiнь в одну сторону, однi║ю думкою, про яку свiдчив мiшечок чи його подiб'я рiзного роду в кожного. Кволо починався рiдкий снiжок i скоро стихав. Надходячи до млина, людський рух звужувався в переднiх низках, як хвилях, що повиннi навкруг обгорнути прибережний камiнь. Степ, нiби рiвний, але для хiдця приберiга║ численнi горби i пагорбки, рiвчаки i видолинки, вимо┐ни i меншi скривленостi грунту, вкритi в снiг. Мирону Даниловичу випав, як нарочито, безперервний збiр нерiвного мiсця, що виснажував серце i роз'ятрював досаду. Поки доплуганиться чоловiк, то борошно розберуть, якщо пощастить проскочити в млин. Або - першi вхоплять, а пiзнiших обаранить варта, прислана на пiдмогу: вистрiля║ чи арешту║. Невиголоджений, вiн би випередив багатьох, - сьогоднi ж, охлявши, вiдстав i мляво борса║ться в снiговиннi. Iз-за горбiв млина не видно: дряпайся або виходь навскоси. Скрiзь слiди; тут походжено i зрито снiг i землю в розшуках городини. Зайшла тривога: i до кагату теж можуть добратися, хоч то - в другу сторону вiд села. Але скоро сподiванка здобути борошно знов заполонила серце. Вiдчував селянин, що вiн iнша iстота, нiж був, виходячи з двору. Тепер нiби повiдь виносить в обшир, проходжений людьми. Недовiдома досi почутт║ва пружина запанувала над його намiрами, мов закон. Якби спитали попереду про ┐┐ присутнiсть, вiн би плечима знизав з дива: про що спитали?- не зна║. Вона взяла собi, проти хвилювання, всi рушi┐ свiдомостi, мов видноти, звiдки обкинулося значення в довколишнiй свiт, щоб вiдати його чоловiковi, будучи собою. Здаеться, дужча, нiж сама воля, якраз стала на мiсцi не┐ i дi║ однаково, з необхiднiстю i також з надi║ю, що тут - порятунок для всiх в хатi. Страшно багато це означа║ для душi, що замкнута серед глухо┐ покинутостi, i тiльки той милий острiвець зберiг радiсть: вiд бачення при спiльних вiкнах, де подiлено також нещастя в дожиданнях. Як гнiздо птаховi, там схоронок для серця i майбутнiсть його; i так - кожнiй з темно-сiрих постатей, що мовчки поспiшали до млина. Не здобудуть хлiба, - знищиться свiтло життя: тобi i гуртковi рiдних iстот, при обмерзлих дверях. Вибравшись на рiвнину, Мирон Данилович загледiв на млинi прапор. Червонiсть пiдсилена проти снiжного обширу, дико горюча, враз привiяла грiшну погрозу i стала нею зростати вiдчутно, вже як хижiсть, розлючена до того, що от метнеться вчинити бiду в цiлому життi. Миттю ж i пригасла нею, додавши селяниновi до нетерпеливостi пекучий острах. А люди йшли i йшли безупинно. Близько млин. Спершу сторожа бiля брами, побачивши селян, тiльки трохи ворушилася. Ждала, з гвинтiвками навпереважки, коли ряди спиняться: бо невiдомо: чи то - неслухняний вихiд, чи, можливо, сiльськi керiвники кудись переганяють населення через степ. Вона звиклася з неприродною i неглуздою владущiстю начальства: не могла вiдразу збагнути, що супроти його волi виник вихiд. Як дотямила, похопилася з надмiрною сполошенiстю збивати. Боючися збро┐ селян, однi вартовi зникли за брамнi стовпи i звiдти вiдкрили обстрiл; iншi лягли на снiг, де перед ними були горбки: там пристрiлювалися в голодних, переднi ряди яких почали вже бiгти до млина. Дехто наблизився так, що якби мав револьвер чи "обрiз", напевно мiг би поцiлити прищулених вартових i проскочити в двiр. Але сторожа з близько┐ вiдстанi розстрiлювала безоружних пiдряд. Першi вiдразу впали, вбитi на мiсцi; iншi корчилися i стогнали, конаючи, дехто ж, нiби здивований, зупинився, приклавши долоню до прострiлу в грудях i опускався на розкришений снiг. Напад продовжувався з розгону: пiдбiгали новi ряди, в яких, мабуть, рiдко хто усвiдомлював, що сталося - так раптово вчинено розправу з переднiми. Селяни поспiшали до брами, зда║ться, гнанi завi║ю, дужчою нiж страх. Дiяла вiдчайнiсть громади в безвихiддi ┐┐, приречено┐ з сiм'ями на спiн, коли перед очима - будiвля, звiдки можна брати свiй хлiб: близько вона... кожен, хто поспiшав до брами, надiявся вбiгти туди i насипати собi повно борошна в приготовлений мiшечок. Бо вернутися з порожнiми руками, це - болюча загибель, як досi. Слiдом за переднiми, що впали, натовпилась така хвиля людська, що, котивши швидко, грозила затопити вартових. Вже так пiдбiгла, що пострiли з гвинтiвок не могли ┐┐ всю покласти, - через декiлька хвилин люди, охопленi розпачем, прорвуться в двiр. Але збройнi "круки", як ┐х називав брат Прокiп, вискочили на браму; досi, прича┐вшися, стояли по обидва боки ┐┐, за огорожею. Начальник iз-за стовпа визирав i примiрявся, коли треба спиняти найгустiший натовп. Визначивши мить, вiн подав знак i враз бiгцем винесено ручнi кулемети "дегтярьови" до передбрам'я: вправо i влiво. Зразу ж застрочили вони; одночасно станковий кулемет почав бити з ворiтно┐ протулини. Всi хлiбороби, що туди бiгли, трапляли пiд бiчний вогонь вiд менших кулеметiв i прямий - вiд бiльшого. Вартовi, як охоронцi, розстрiлювали кожного, хто наближався з бокiв до переднiх кулеметiв. Мов косарi-крадiжники, поспiшаючи, кладуть колосся чужо┐ ниви, так кулеметники стрiляниною косили ряди селян. Бiлу поверхню вкрили собою снопи, зваленi завчасно, в беззаконних жнивах. Кров'ю змокши, протавав снiг, коли стогiн останнього болю пройшов крiзь безгомiння поля i наповнив той свiтанок. Посудомленими пальцями дядьки, вмираючи, брали снiг i дряпали промерзлу землю. Дехто пробував пiдвестися, щоб вийти з мiсця погибелi, - того дострiлювали, i вже падав назавжди. Без милосердя косили навiть тих, якi, не дiйшовши близько, спинялися i стояли приголомшенi: втекти не було сили, а лягти не здогадалися; не думали, що також ┐х, далеких вiд брами, вбиватимуть. Розстрiл проходив перед очима Мирона Даниловича, як в снi - як марення, коли вмить повиднiвся один з односельчан: кiлькома рядами попереду пiшов близько до брами. Його поранено, i впустив цiпочок, тонкий цiпочок, яким нiкого не можна нi вбити, нi скалiчити... Впустив i сто┐ть, мов прислуха║ться: що таке? Що - коло його серця? - нiяк не зрозумi║. Але вiдчува║: далi вже не пiде, - трохи вiдвернувся вiд млина, блiдий, як снiг, на якому стояв. Кров збiга║ з .кутика вуст. I бiльше, мабуть, з вiдрухiв душевних, нiж з розмислу, виразив побажання сво║. Пiдвiв порожнiй мiшечок, рiзними клаптями полатаний, що виразно прозначилися - рудi i темнi, - пiдвiв однi║ю рукою мiшечок i держить, а другою рукою сам на нього показу║ перед вартою i пiсля того вiдводить в напрямi села. Хотiв сказати: я борошна взяти мушу для тих, що там, у селi, бо мруть, а я не винен, я можу i так згинути... То для них мушу взяти: ось - у цей мiшечок, Раптом розлiгся черговий пострiл i селянин упав; один тiльки короткий рвучкий рух вiдбув лiктем, i кров, як струмок джерельний, линула з рота враз; побагрила снiг i облила мiшечок, мовби показуючи вiдповiдь: он що дано тут для тебе i тво┐х дiтей! - дано в мiшечок: неси, коли пiднiмешся. Дальнi трохи рушали вперед, поки виразно побачили, що там - розправа над безоружними. Одна недострiляна ланка ближнього ряду повернулася i побiгла назад з останнiх сил, - тодi, захопленi ┐┐ рухом, почали швидко вiдходити рештки. Вiдступ обернувся в безладну втечу; люди металися по степу, без перерви. Куля поцiлила Мирона Даниловича в бiк: пiд плече. Вiн, взявши костур в лiву руку, притиснув виразку - правою, просунутою пiд ватник. Поспiшив назад i знайшов сво┐ попереднi слiди на снiгу. "Могло в серце влучити!" - все повторював собi, перебiгаючи через видолинки i обминаючи горбки. На западистiй дорозi кулi проминали вгорi: поки вiддалявся вiд млина; потiм стали рiдшi. При горбовинах, пригнувшися, Мирон Данилович прискорював крок, як тiльки мiг. Через високу згортку грунту переповзав, чувши над головою подзизкування раз у раз. Далi вiдходив глибокою вимивиною i мiг навiть спочинути. Спершу кров викрапувала крiзь одежу, а згодом запеклась. Навiть бiль притих, що дивувало Катранника. Тодi ж, коли вiн рiзко рухнув лiвою рукою, - враз вкололо в м'язах коло ребер. Здогадався вiн: прострелено наскрiзь: куля вилетiла, i виразку можна заго┐ти без лiкаря. Стрiлянина вщухла. А скоро потрусив снiжок. "Ще б не збитися i не наскочити на кулемет!" - боязко подумав чоловiк. Хуртовина, зненацька набiгши, не завiяла дуже i скоро вгамувалась. До села близько, а чу║ Катранник: неспроможний далi ступити; притуля║ться до стiни безверхого сарайчика - вiддихати. Закривши очi, побув як у снi, щоб через спочинок перемогти немiч i спинити морок перед очима. Втома, нiби чад, зробила недужим i треба виповiтрити ┐┐ з кровi, бо, крок пiдрiзавши, звалить на снiг. Таки пересилив ┐┐ Мирон Данилович. Розкрив очi, що слабували з недокрiв'я, i обернувся поглядом до степу. По бiлостi снiговiй темнiли одягами люди: жертви домагання; мов крихти гречаного хлiба на святковому обрусi. Дивився недужий - болiсно було на серцi; i нiби сам теж серед неживих: уже почуттями вбитий! Чи зготований до гибелi. Тiльки тiнь його iстоти пробу║ вiдiйти вiд рудо┐ стiни, так трудно! - з гiркими зусиллями в кожному кроцi. Крiзь недужiсть, як полон, примарю║ться щось вiд вирiшеностi, ще невiдомо┐, але вже вiдсвiчено┐ в глибинi вiдчуття. Всилу добився до хати; впав i, накрившися старими одежинами, заснув, як в домовину покладений. Нi сновиддя, нi чутт║вих примар! Тiльки, зда║ться, неозначима i неформна струна, провiвшися в обширi, все беззвучно тремтiла: з неспокою, що супроводив сон. Прокинувсь надвечiр i обторкав виразку: прошите пiдплiччя, без широких розривiв; кров, запiкшись на обох вiдтулинах, закрила ┐х. Одежа пристала i треба ┐┐ вiдривати, але - боляче. Вiн скип'ятив води i, наливши в миску, набира║ долонею: вiдмочу║ полотно. Згадав, що збереглася в хатi скляночка з решткою йоду на самому днi. Коли старший син, босий пiшовши в сарай, наступив на дошку з цвяхом, то зразу ж купили в аптецi йод - мазати прокол. Потiм викрапували на дрiбнiшi виразки. Мирон Данилович вирвав пiрце з гусячого крила, що ним колись обмiтали свiжоспечений хлiб чи пироги; чисто обмив, витер, намочив йодом i повiв по вражених мiсцях: запекло гостро. Тодi перев'язався. Вiд малясника, запитого водою, так знудило, що вiдчув падучу кволiсть i холодний, з льоховою вогкiстю, бiль в шлунку. Лiг i заплющив очi. Поклав обидвi долонi на живiт: зогрiти його; вiдчув, як бiль поволi стишу║ться. Навiть думка просвiтлiшала! - знов вiдкрила собi виразнiсть речей. Треба скоро забрати картоплю з кагату, - обмислюючи справу, запада║ в сон. Похитуючись, вийшов на околицю ввечорi i побачив: рiдко хто хоронить мертвих. Неспроможнi люди. Тiльки в кiлькох видолинках сiм'┐, коло покiйних, копають ями. Здоровiшi вивезли поранених санками - слiди вiд полозочкiв, покропленi кров'ю, простяглися до села. На нiч вiдступили хмари з частини зоряного неба, i при його свiтлi чотири постатi поспiшили в степ. Коли погустiшала темрява, то супроти не┐ замерехтiли свiчковi огники i кадильнi: мов сузiр'я, що впало i тремтить бiля снiгу. Забринiв один голос - старечий, врочисто проказуючи речення, часом зриваючися хрипко. Три iншi озвалися, як супровiд йому: разом, в скорботi спiву, бiльший за всi ридання земнi, - вести вiдправу; вiд лиця всiх. З благанням: помилувати грiшних рабiв. Огники переходили в один бiк i в другий, нiби по складених напрямках, що сполучають зiрки в рисунок; переходили через темряву i вели з собою спiвучу печаль, звернену в невидимiсть найвищого неба, що зверх всiх свiтiв, мов свiтляна гора. Вiчно бiлi║ вiд присутностi Отця людей i янголiв. Катранник слухав i не мiг вiдiйти. Зда║ться, лежала перед очима, на весь д