валися хмари. Iшла чiтка, рясна
перестрiлка.
...Я зупинився серед мертвого степу:
- там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi, озера загiрно┐ комуни.
СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ
I
...Вiкно було чорне, як атрамент, але по темних садках уже брiв тихий
провiнцiальний свiтанок.
"Ну, пора",- подумала я й вийшла з кiмнати.
Бiля ганку стояла пiдвода, i ледве чутно iржав кiнь. Мама плакала й
казала, що я зовсiм неможливо поводжуся з нею. Ну, навiщо, мовляв, ┐хати
кудись у невiдомий край? Ну, навiщо? Мама прожила свiй вiк у чотирьох
стiнах нашого бiленького домика, i для не┐ все, що простяга║ться далi
Загадайського мосту, все було темною й страшною загадкою. Я поцiлувала
маму й сказала ┐й, що я все-таки не можу зостатися дома. Невже вона не
уявля║ собi, як мене тягне в даль? Невже вона бачить тут самодурство.
Пам'ятаю, я схопила ┐┐ в обiйми й майже простогнала:
- Моя ти милуська! Милу-усько!
Мама перелякано подивилася на мене i ахнула. Тодi я зареготала й ще раз
поцiлувала ┐┐. Потiм узяла букет квiтiв iз нашо┐ маленько┐ оранжере┐ й
сiла на пiдводу. Золотий пiвник злетiв на флюгер i голосно закукурiкав.
Провiнцiальний домик, ганок i мама з тоскою подивилися на мене. Я сказала
┐хати. Потiм упала на свiже пахуче сiно i вже сказала сама собi: "Навiки".
Я прикусила губу й так боляче, що аж сльози покотилися менi по щоцi. Але
хiба можна було вiдмовитися вiд цi║┐ по┐здки?
Пам'ятаю дитинство, його передчуття й неясну тривогу. Коли менi було
щось бiля шести рокiв, я сама тягла маму до церкви, щоб стати десь у
темному закутку й прислухатися до та║много шамотiння.
Бабуся розповiдала менi про катакомби, i здавалось, що я стою в
катакомбах. Я любила ходити й на луки, любила запах осоки й це зелене море
трав, що хлюпотiло за рiкою, я безумно любила вечоровi кучугури, i
червiнькову шелюгу, i димки над нашою оселею. Але я ненавидiла наших
провiнцiальних людей, таких темних i диких, як дичавина тамерланiвщини, i
завжди тоскувала за тим незнайомим, що загубилося десь у далеких краях.
Колись небiжчик-брат (вiн був страшенний мрiйник, i вiн загинув на
барикадах), колись вiн патетично декламував менi.
- Б'янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, i багато нас, очевидно,
не повернуться. Але йдемо ми з такою радiстю, нiби чека║ нас не смерть, а
якесь надзвичайне безсмертя.
Потiм вiн говорив менi про свiтовi пожари, про невiдомий фантастичний
край. Я довго слухала його, i перед мо┐ми очима виростало химерне коло, i
я вже бачила внутрiшнiми очима нових людей яко┐сь iдеально┐ кра┐ни.
Пам'ятаю, я випрямилась на ввесь свiй дитячий зрiст (я й справдi тодi була
ще дитиною) i сказала надхненно:
- Клянусь тобi, брате!
Бiльше нiчого не сказала, бо знала, що далi не треба говорити, i вiн
зрозумiв мене.
Але потiм раптом побачила (тодi вже брата давно не було), що прийшла
якась нова дичавина, i над нашою провiнцi║ю зашумiла модернiзована тайга
азiятщини, i тiльки зрiдка проривалися молодi вiтерцi. Тодi почала вiрити,
що десь живуть iншi люди, i мене неможливо тягнуло до них.
Очевидно, i це змiцнювало мо║ бажання полетiти кудись, до того ж i
журавлi принесли менi сiмнадцяту весну. Я виходила вночi в садок i вже не
могла спокiйно слухати ┐хнього крику. Ця весна так затривожила мене, нiби
я була перелiтною птицею й мусiла летiти кудись за море.
Я не оглядалася назад i вже не бачила (це вiзниця менi говорив), як
мама випроводжала мене бiлою хустиною, i не бачила (це теж вiзниця говорив
менi), як повз нас пройшов наш маленький дячок i здивовано подивився на
мене.
- Кукурiку,- стояло менi в ушах, але коник бiг жваво, i жваво курiла
дорога.
Ми вже давно проминули провiнцiальний виконком, потiм ми залишили за
собою й комсомольський клуб. "Ах ти, клуб, ти мiй клуб, зелененький
клубе",- подумала я й зiдхнула. Це мiсце нашо┐ оселi я обминала з якоюсь
полегкiстю. Менi було вiдкрито дорогу до комолу, але я рiшуче вiдмовилася
вступити туди. Мене ненавидiли за це, бо знали, чому я стою осторонь. А я
стояла осторонь от чому. Я пам'ятала, скiльки вiдважних комольцiв загинуло
в часи горожансько┐ вiйни, i частенько десь у закутку прославляла цих
незнаних геро┐в. Але тут, у нашому комолi, була якась дика розгнузданiсть,
i дiвчата, що йшли туди, вже з п'ятнадцяти рокiв робились "чесними
давалками"- так у нас називали ┐х. Я прилюдно говорила про це, i мене
називали реакцiонеркою. Пам'ятаю, тiльки один комунар, що раптово при┐хав
у наше мiстечко, тiльки вiн обурився колись:
- В чому справа, хлоп'ята,- сказав вiн,- хiба вона неправду говорить?
...На нас почала наступати синя полоска далекого лiсу. З боку вже
розправляло сво┐ малиновi крила золоте, як i завжди, невiдоме сонце. Ми
раптом по┐хали поволi: попереду нас iшла отара овець, i йшов пастушок.
Пастушок заграв на сопiлку. Вiн був маленький, але вiн заграв щось сумне,
i менi стало ще сумнiше. Я свиснула, сказала ┐хати скорiш - i коник знову
побiг. За ним побiг i ранковий вiтрець.
- Гоп! Гоп! Гоп! - кричала я.
Потiм пiдставляла вiтровi сво┐ молодi груди, i вiтер ┐х лоскотав. Я
реготала й реготала всю дорогу до само┐ станцi┐. Але вiзницi так i не
сказала причини. Справа в тому, що я вже тодi хотiла бути матiр'ю, а вiтер
мене збентежив: менi (хоч це й смiшно!) захотiлось завагiтнiти вiд нього.
Менi хотiлось так чисто завагiтнiти, як завагiтнiло голубе небо, що вже
мiльйони вiкiв хоронить у собi та║мницю найпрекраснiшого й найчистiшого
зачаття. Моя дика фантазiя не давала менi спокою й цiлу дорогу тривожила
мене. Бiгли поля, i суворо обминали нас шведськi кургани. Я згадала Марiю
Кочубей.
На станцiю ми при┐хали, коли вже зовсiм стемнiло. Я купила квиток,
поцiлувала вiзницю (вiн страшенно здивувався) i взяла з возика свiй
маленький пакунок.
"Саме тепер навiки" - прийшла менi мисль, бо вiзниця був останньою
близькою людиною.
Тодi, як нiколи до того, я вiдчула великий бiль розлуки й саме тому, що
цей бiль був сильний i справжнiй, саме тому пiзнала себе найщирiшою
людиною.
"Очевидно, теличка нездiбна пережити цього" - промайнуло менi в головi,
i я почала фiлософствувати.
Це, звичайно, була страшенно на┐вна фiлософiя, бо я тодi знайома була
(i то поверхово) тiльки з Платоном. Але вона менi зовсiм не шкодила i
навiть бiльше того: тiльки через не┐ я дiставала собi заспоко║ння.
...Вiзниця давно вже зник зi сво┐м возиком за кучугурами, а я все
стояла й дивилась йому вслiд. I тiльки за пiвгодини опам'яталась. Треба
було кiнчати, i я скiнчила: махнула рукою й пiшла на темний станцiйний
силует.
Станцiя була глуха, як сотнi степових станцiй, i там лежали якiсь чужi
люди. Трохи пахло прiсним запахом, бо вiдцiля, зда║ться, за дев'ять
верстов була цукроварня. Я подумала, що, коли прийде осiнь, нашi дiвчата
пiдуть на буряки. Тодi будуть сумувати полтавськi кургани, i побредуть мо┐
спогади крiзь мариво вiкiв за виконкомом, за комольську леваду. I менi
здавалось, що такi мислi приходять усiм, хто зна║ вишневооку Укра┐ну - цей
химерний край диких i темних дорiг до романтично┐ комуни. Я знову згадала
Марiю Кочубей.
Потiм пiшла на пустельний перон i дивилась на рейки, на зеленi вогнi й
вiдчула присмерк. Хтось пройшов повз мене (очевидно, начальник станцi┐) i
уважно подивився менi в очi. Потiм iз степу прилетiв потяг, заревiв,
зашумiв, загоготав. Я ще раз подивилася в степ - туди, де сто┐ть наш
бiленький домик i сидить пiвник на флюгерi, де невеличка оранжерея й темнi
провiнцiальнi садки. Але вже нiчого не хотiла згадувати й рiшуче полiзла у
вагон. Те, що було, зникло навiки. Ще раз побачити? Нi! Нi! Нi! I тiльки,
коли потяг заревiв i рушив, я в останнiй раз уклонилась напiвтемнiй
степовiй станцi┐. Силуети будiвель промайнули перед мо┐ми очима й зникли.
Я вже не думала повертатись сюди. Життя було таке широке й безмежне, а вiк
мiй такий коротенький, як носик горобчика.
- Тра-та-та! - одбивали колеса.
Уночi блимала свiча, десь гомонiли пасажири, потяг похитувався, але я
не могла заснути. Вдень бiгли поля, летiти кургани, але вони мене вже не
цiкавили. Пам'ятаю, я всю дорогу безумствувала: мислi шалено летiли,
наздоганяючи одна одну. Такi переживання не могли не вiдбитися на мо┐м
обличчi, i тому пасажири раз у раз здивовано поглядали на мене.
На третiй день я була в Z.
II
Коли йшла з вокзалу, менi було страшенно весело. Я оглядала вiтрини,
автобуси, трамва┐, а менi казали збоку:
- Подивiться, яка пейзаночка!
Iшла по великiй вулицi й раптом попала на ринок. Стояли селянки з
клубникою. Клубника так пахла, що я тут же купила два фунти. Потiм довго
блукала по городу й зовсiм незчулась, як прийшов синiй мiський вечiр.
Пам'ятаю, вийняла з пакунка одну соковиту клубнику (одну ягоду) i взяла ┐┐
на губи. Я взяла ┐┐ необережно, бо рожевий сiк потiк i зробив менi на
блузцi рожеву пляму. Це було непри║мно, i я посiпала себе за вухо.
Коли вечiр заглибився, тодi по вулицi пiшли проститутки. Вони страшенно
лаялися, так що менi кiлька разiв почервонiли ушi. I я нiколи б не знайшла
в цьому городi свою Лiзбет, коли б не випадок.
Стояв лiтнiй сад, а бiля нього рекламний плакат. Тодi вискочив хлопчик
i закричав менi в обличчя: "Бути-тути! трап-трап!" Потiм почали
пiд'┐жджати фаетони, спалахнув люкс, i вечiрн║ небо зробилось таким
синiм-синiм, я пiшла в лiтнiй сад, з'┐ла там на п'ять копiйок морозива й
звернула на алею "Синього кабачка". Там я й зустрiла Лiзбет. По дорозi
товаришка потрiпала мене по тазовi й сказала:
- Як гарно, як гарно, що ти при┐хала!
З Лiзбет я товаришувала ще з шкiльного часу й нiколи не губила з нею
зв'язкiв. Вона мене страшенно любила. Лiзбет працювала в установi
машинiсткою й обiцяла в ту ж установу й на ту ж посаду пристро┐ти й мене.
Але як вона зробить це, коли я в цьому нiчого не. розумiю? Лiзбет
зареготала й запевнила, що за мiсяць або за пiвтора з мене буде робiтниця
"на ять". I дiйсно: за 'мiсяць я вже була машинiсткою "на ять". Я навiть
сама здивувалась, як скоро це вийшло, i ми з'ясували такий успiх мо┐м
неабияким хистом. Потiм Лiзбет хитренько примружила око й сказала, що я
мушу тепер пiти з нею в установу й там трохи посидiти.
- Для чого це? - спитала я.
Вона ще раз зареготала й назвала мене на┐вною. Невже я й досi не
домiркувалась, що мо┐м обличчям i мо║ю фiгурою можна цiлий свiт
перевернути? Лiзбет пiднесла менi дзеркало й запропонувала подивитися на
себе. Тодi я запротестувала: невже вона радить менi продати сво║ тiло?
Лiзбет почала запевняти, що нiякого тут продажу нема: на мене будуть
дивитись i тiльки! Я погодилась i одержала посаду. За кiлька тижнiв Лiзбет
по┐хала до тьотi й залишила менi свою квартиру.
- Ну, прощай,- сказала вона.- Може, ще колись побачимось. Вiкно мо║┐
кiмнати виходило з пiдвалу в невеличкий дворик, де стояла стара зелена
альтанка. Я любила сидiти бiля нього й дивитися на клаптик голубого неба:
воно було тут таке надзвичайне, нiби всю його радiсть природа
сконцентрувала в цьому закутку. Тут, бiля цього вiкна, я так багато
передумала, скiльки, очевидно, менi вже не прийдеться думати. Я думала про
химерну даль, що потягла мене з рiдного краю, i думала, що до не┐ - ах, як
далеко! Власне, в Z я не сподiвалась найти ┐┐, але вiрила, що в Z я
зустрiнусь з якимсь великим чоловiком, i тодi станеться чудо.
Iнодi пiсля роботи я не йшла додому, я йшла куди очi дивляться. Тодi
городяни здивовано оглядали мене. Iшла в пiвденно-схiдну частину города на
край, де тулились по ярках убогi хатки. В степу блимали вогнища, надходила
нiч. Я зупинялась на якомусь курганi й згадувала "Пiсню Нiбелунгiв" i
юнака Зiгфрiда й думала, що для нашо┐ кра┐ни примiтивний "Кобзар", як
Нiбелунги. Потiм споглядала. Я довго споглядала, i менi здавалось, що
якась невiдома сила насува║ться на мене. За кiлька годин я йшла додому,
лягала на лiжко й довго лежала з заплющеними очима. На мiськiй баштi бив
годинник:
- Бов! Бов!
...Отже, в сво┐й установi я, очевидно, була одинокою. Коли правду
говорити, то тiльки в машинцi я находила свого друга. Один час я так
полюбила ┐┐, що вона навiть снилася менi. I снилось менi так, нiби вона
зовсiм живе створiння i нiби вона на всi мо┐ запитання вiдповiда║ таким
теплим, хорошим голосом. Тодi я схиляла свою голову на ┐┐ лiтери, i валок
щось менi муркотiв i тихо наспiвував. Пiдводились i лiтери й вистукували
так зажурено, начеб потяг летiв у невiдомий край. Тодi знову бачила
дорогу, степ i рудi пахучi обнiжки.
- Ах ти, дружечок мiй,- говорила я iнодi, виймаючи з не┐ якусь
iнструкцiю для дiловода Кука.
Я маю на увазi того дiловода, що взяв мене на посаду. Вiн був дуже
спокiйною людиною, носив чистенький костюм i завжди мав на головi
прилизаний продiл. Вiн мало чим вiдрiзнявся вiд гоголiвських геро┐в.
Пiдписував папiрцi чiтко, i вiд другого "к" (Кук) робив униз розчерк,
подiбний до маленького бутончика. Перед тим, як поставити печатку на той
чи iнший папiрець, вiн страсно потирав руки й робив язиком незрозумiлий
звук задоволення. Нiс його був надзвичайно великий i в усякому разi не
вiдповiдав дрiбному обличчю.
Менi було вiдомо, що вiн пристаркуватий i аморальний холостяк, i саме
цим я й хочу з'ясувати його шалену любов до молоденьких машинiсток.
Особливо часто вiн пiдходив до мене й грав сво┐ми маленькими олив'яними
очима. Ця "гра" робила з нього майже мавпу, але вiн цього не помiчав.
Дiловод був страшенно мало розвинена людина й говорив такою мовою, нiби
шаржував когось.
- Яка краса,- говорив вiн менi,- iти з красунею в парку, припустiм (Кук
натякував на себе й на мене), i почувати, що вона гiдна тебе.
Менi було дуже непри║мно вислухувати цю парикмахерську пошлятину, i я
поспiшала вiд нього вiдiйти.
Але тодi в коридорi я обов'язково зустрiчалась iз сiроокою
журналiсткою. Це була досить-таки при║мна жiнка, але вона нiколи не давала
спокою мо┐м рукам. Проходячи повз мене, сiроока журналiстка обов'язково
зупинялась бiля мого столика й запитувала мене на вухо: "Чи не дозволю я
┐й iще раз "ущипнути" Б'яночку". Я ┐й, звичайно не дозволяла, i все-таки
на мо┐й руцi було кiлька синцiв, i навiть був один синець на правому
грудному яблуку. Вона безперечно була садисткою, i я за кiлька мiсяцiв у
цьому остаточно переконалась.
- Я примушена буду,- говорила я ┐й колись,- звернутися до мiсцевкому.
Сiроока журналiстка реготала: звертайсь, мовляв, звертайся, я вже давно
знаю, що ти "ябеда" (вона так i сказала - "ябеда")... Але що я могла ┐й на
це вiдповiсти?
Отже, залишалась тiльки ║дина жiнка, що з нею я почувала себе досить
спокiйною. Я говорю про товаришку Уляну, комунiстку, жiнку колишнього
комунiста, товариша Бе. Вона жила зi мною в одному будинку, i, коли я
приходила додому, товаришка Уляна стукала менi в дверi й прохала дозволу
зайти. Я казала "прошу" - i вона заходила. Вона вiдразу починала запевняти
мене, що в не┐ страшенно некрасиве обличчя. Я розумiла свою сусiдку й тому
завжди заспокоювала ┐┐: мовляв, нiчого подiбного нема, вона не така вже
некрасива, як це ┐й зда║ться. Я говорила, що в не┐, наприклад, i волосся
прекрасне, i очi добрi. Товаришка Уляна не погоджувалась зi мною й дуже
сперечалась. Вона приводила убивчi аргументи й нещадно била ними мене.
Так що утворювалось таке вражiння, нiби я захищаю не ┐┐, а себе, i нiби
некрасива не вона, а я.
Товаришка Уляна чекала чуда, а чуда не було й не могло бути. Вона була
досить-таки розвинена людина й прекрасно знала цiну сво║му обличчю й сво┐й
фiгурi (моя сусiдка була високою й тонкою щукою й до того з перебитим
носом). Але вона зi мною вiдводила душу, i я ┐й з охотою допомагала в
цьому. Менi було вiдомо, що товаришка Уляна дуже погано живе iз сво┐м
чоловiком, але про товариша Бе вона нiколи зi мною не говорила.
- Бiдний, бiдний товариш Бе,- тiльки зрiдка проривалось ┐й, i тодi вона
глибоко зiдхала.
Товаришкою Уляною, власне, i замикалось коло мо┐х знайомих. Всi цi люди
були, на мiй погляд, маленькими людьми, так чи iнакше подiбними до мене,
i, очевидно, не могли допомогти менi вийти з того зачарованого круга
дичавини, що загородив менi якусь та║мну даль.
Колись пiсля роботи до мене пiдiйшов дiловод i почав умовляти мене, щоб
я пiшла з ним обiдати. Вiн говорив: "Позаяк" (вiн так i говорив -
"позаяк") йому видавали аванс й "позаяк" сьогоднi день його народження,
вiн хоче трохи пошпацiрувати зi мною на бульварi й випити зi мною ж пляшку
пива. Я погодилась - i ми пiшли. Ми пiшли в б'║ргалку, сiли за столик i
замовили десяток ракiв. В пивнiй стояв гомiн i стояв дим. Пахло п'яним
запахом. Запах був рiзкий, перегорiлий i одразу ж п'янив голову. Оркестра
грала щось похабне з яко┐сь похабно┐ оперетки. Ми випили двi пляшки, i Кук
почав тулитись до мене. Потiм ми випили ще чотири пляшки. Тодi дiловод
почав цiлувати менi лiкоть i розповiдати менi про сво║ нещасне життя. Його
нещастя було в тому, що на нього мало уваги звертало начальство й не
давало йому вищо┐ посади, а "позаяк" вiн хотiв бути управдiлом, то "така
затримка кар'║ри" не могла не тривожити його. Вiн навiть трошки заплакав,
i менi його стало шкода.
- Ах, Б'янко! - говорив вiн менi.- Яке чудове життя, коли, наприклад,
перед тобою сто┐ть широка кар'║ра i ти можеш бути управдiлом Раднаркому.
Дiловод вимовляв це з красномовними й патетичними наголосами, i я ще
бiльше пожалiла його. Вiн менi знов цiлував лiкоть i запевняв, що тiльки
одну мене коха║. Кук менi цiлком серйозно говорив про кохання, наче я й
справдi була зацiкавлена в цьому.
Ми вже випили добре, дiловод попрохав мене, щоб я його провела додому.
При всiй сво┐й малорозвиненостi вiн завжди жив задньою, захованою думкою й
знав, що пиво його добре сп'янило й сам вiн буде похитуватись. Пiд руку ж
зi мною вiн не боявся себе скомпрометувати. Я погодилась - i ми пiшли.
По дорозi ми зайшли в театральний садок i там сiли на стiлець.
Збоку нас сидiв якийсь мужчина. Я зиркнула на нього. Йому були зажуренi
i (менi так здалося) прекраснi очi. Вiн сидiв, як рiзьблення, i дивився
кудись у небо.
Раптом Кук пiдвiвся, посiпав iз бокiв свiй пiджак, наче збирався
вiдрекомендуватись якомусь начальниковi, i звернувся до незнайомого
мужчини:
- Так що, дозвольте вас запитати: ви, зда║ться, художник Чаргар?
- Так, я - художник Чаргар,- сказав мужчина, i таким м'яким i при║мним
баритоном, який я чула тiльки в любовних романах.- Чим маю честь служити
вам?
Я здригнула. Хiба я могла не здригнути? Менi довелося сидiти поруч iз
славетним малярем нашо┐ кра┐ни. Присутнiсть художника так схвилювала мене,
що я вiдразу спалахнула й вiдчула, як менi загорiлись ушi.
Чаргар повернув голову й уважно подивився на мене. Можливо, вiн
подивився звичайними очима, але я тодi не могла витримати цього погляду й
знизила вi┐.
Кук говорив, що вiн давно вже зна║ художника й давно вже хотiв
познайомитись iз суб'║ктом (вiн так i сказав "суб'║ктом") незрiвнянних
чоргарiвських картин. Тодi художник його поправив: "Ви, очевидно, хотiли
сказати творцем?" Дiловод розв'язне сказав, що пiд суб'║ктом вiн саме це й
мав на увазi.
Потiм сидiли мовчки й дивилися, як горять дроти синiм блиском (трамвай
летiв пiсля дощику). Десь кричала сирена. Кук похилився й почав засинати.
Тодi художник сказав:
- Я маю честь говорити з дружиною дiловода?
- Ви ма║те честь говорити зовсiм не з дружиною дiловода,- сказала я й
зареготала.
Кiлька хвилин надзвичайного внутрiшнього напруження розiрвались у
напiвiстеричному реготi. Я реготала якось зовсiм не до речi (очевидно,
хмiль заохочував), але Чаргар i натяку не подав, що вiн може мене вважати
за дурочку. Потiм художник iще раз уважно подивився на мене й сказав:
- Я, зна║те, i не припускаю, щоб у нашому городi були такi прекраснi
женщини.
- Хiба? - спитала я i знову спалахнула, бо це була найвища похвала
мо║му тiлу.
Потiм я нiчого iншого не придумала, як сказати той же комплiмент i
Чаргаровi. Вiн усмiхнувся й говорив, що йому страшенно подоба║ться моя
простота й непримушенiсть. Мовляв, у наш брехливий вiк це велика рiдкiсть
i, коли хочете, навiть моветон. Був вiн стрункий, iз добре виголеним
смуглявим обличчям, у простiй толстовцi й без усяких претензiй на якусь
оригiнальнiсть. Але вiн увесь час якось розгублено дивився.
Тодi почало вечорiти, i, коли звечорiло, на вуличному екранi застрочила
вечiрня газета. Небо посинiло. Дiловод хропiв. Я покликала вiзницю,
записала його номер, номер квартири Кука,- i вiзниця повiз дiловода
додому. Все це я робила не оглядаючись. Але серце менi так хутко билось,
що я певна була - художник сто┐ть десь iззаду й чека║ мене.
Я не помилилась: вiн стояв. Тодi пiдiйшла до нього (так пiдiйшла до
нього, нiби ми були давно знайомi), i вiн менi запропонував руку. Я взяла,
i ми пiшли по але┐. Чаргар поцiкавився, хто я. Сказала. Потiм ми вийшли з
садка й пiшли по вулицi Повстання. Дiйшли Раднаркому й зупинились. На
чатах бiля дверей стояв червоноармi║ць у буденiвцi. Вiн стояв, як
рiзьблення, i Чаргар сказав:
- Вам вiн нiчого не нагаду║?
Я сказала, що нагаду║. Тодi Чаргар чомусь усмiхнувся. Я спитала "чому",
вiн нiчого не вiдповiв i раптом подав менi руку. Ми попрощались. Я пiшла в
одну сторону, вiн - у протилежну.
Додому я прийшла з таким почуттям, що з ним я йшла в дитинствi з
великодньо┐ "заутренi". Свiт менi став таким милим i рожевим, що я готова
була вибiгти на вулицю i обiймати й цiлувати першого зустрiчного.
- Мiй милий, хороший! - кричала вся моя iстота.- Саме тебе й бракувало
менi.
Заснула я тодi тiльки перед свiтанком: цiлу нiч думала про те, де знову
зустрiну Чаргара.
III
Зустрiч i знайомство наше було зовсiм випадковим, i менi вже спало на
думку, що бiльше такого випадку не трапиться. Не трапиться саме тому, що
художник уже, мабуть, i забув про мене. Хiба мало, думала я, зустрiчав
Чаргар на сво║му шляху подiбних менi жiнок?
Колись я вийшла з установи й кiлька годин блукала по городу. Блукала
якось без цiлi, а пiдiйшла все ж таки до того мiсця, де ми розлучились iз
Чаргаром. Я зупинилась. Праворуч мене стояла темна будiвля синагоги, i над
нею прорiзав розiрванi хмари рiжок молодика. Пiд ногами менi грали
фiолетовi тротуарнi реклами. Раптом мене хтось узяв ззаду за руку. Я
повернулась i побачила сiрооку журналiстку.
- Добрий вечiр,- сказала вона.- Нарештi я побачила тебе на вулицi. Я
гадала, що ти взагалi нiкуди не ходиш.
- Даремно,- сказала я.- Я майже кожного вечора буваю в мiських садах.
- Скажiть, будь ласка! А я й не знала!
Потiм вона говорила менi, що "в тихому болотi чорти водяться", що... i
т. д.
Я сказала, що "чорти" тут зовсiм нi при чому, бо ходжу сама й навiть не
маю знайомих мужчин. Сiроока журналiстка поправила свiй капелюшок i
кинула:
- Що ж це - свiтова скорбота з'┐да║ тво║ серце?.. Чи, може
iнтелiгентська самотнiсть спокою не да║?
Вона раптом сплюнула. Був це жест чи був прояв справжнього обурення - я
й досi не знаю. У всякому разi це цвiркання крiзь зуби нiяк не йшло до ┐┐
худенько┐ фiгури. Я ┐й, звичайно, про це нiчого не сказала й тiльки трохи
покривила обличчя.
Але вона не вгомонялась i фанфаронствувала далi. Вона розказувала менi
про бiлi петербурзькi ночi, про страсть, яка кипить у цi ночi, i т. д.
Особливо ┐┐ iнтригують цi ночi, коли на Невському проспектi блукають юнаки
з задуманими очима й продають сво║ тiло.
Я здивувалась: невже й юнаки продають сво║ тiло? Сiроока журналiстка
зареготала й зацiпила зуби. Потiм вона казала менi, що це звичайна рiч, i
┐┐ дуже диву║, що ┐х нема в нашому городi. Вони б добре заробляли: хiба
вона, припустiм, не купувала б ┐х?
-_ Але до такого розпутства,- сказала я,- може дiйти тiльки гнила
людина.
- Покинь наливати (вона так i сказала - "наливати"), зна║мо вас,
тихонь: на словах одно, а на дiлi - зовсiм iнше: все одно в комячейку не
вiзьмуть!
- При чому тут ком'ячейка? - усмiхнулась я.
Вона вiдповiла якось неясно. Потiм повернулась до колишньо┐ розмови й
знову настирливо запевняла мене, що юнаки мають рацiю продавати сво║ тiло.
Коли б ┐┐ фортуна зробила панянкою, вона б обов'язково держала при собi
козачкiв для розпутства.
Журналiстка з таким цинiзмом розмовляла зi мною, що мене взяв сумнiв:
чи не з божевiльною я маю справу. На цю тему вона говорила менi дуже
багато, але, коли я рiшуче хотiла вклонитись ┐й i сказала, що поспiшаю,
вона раптом зiдхнула й вже зовсiм iншим тоном кинула менi:
- Яка ти, Б'янко, на┐вна! пй-бо! Невже ти не бачиш, що земля давно вже
летить у безодню й що ми напередоднi свiтово┐ катастрофи. Ну?
Я подивилась на не┐. Вона мрiйливо дивилась у небо й нiби розмовляла
сама з собою.
- Ах, як мало нам жити залишилось! Хiба ти не вiдчува║ш, що на землi
холоднiш становиться?
Вона здригнула, наче й справдi ┐й зимно було. Я не знала, що ┐й
сказати, i мовчала.
- Можливо, iде льодовиковий перiод. Можливо, щось iнше... От якби нам
богами зробитись?.. Правда?..
Потiм раптом запропонувала менi пiти з нею в бардачок, i, коли я
вiдмовилась, журналiстка не попрощавшись, пiшла вiд мене.
Повз мене пролетiв трамвай, далi пролетiв автобус, i я почула крик:
автобус роздавив дитину. Iшла мати, перелякалась i випустила дитину. Тодi
наскочила машина - i вiд дитини залишилось одно м'ясо. Мати тут же
збожеволiла, i ┐┐ повезли в лiкарню. Далi над ратушею заблимала вечiрня
зоря, i побiгли квадрати будинкiв у присмеркову даль. Стояла струнка
вулиця, починалась вiд клубу товариства радянських асенiзаторiв.
Я пiшла далi й чомусь зупинилась бiля японського кабачка: висiв
химерний лiхтар, i закликала автоматична японочка.
Раптом я здригнула: мене знову хтось узяв за лiкоть. Я повернулась i
побачила Чаргара. Я, очевидно, сильно зблiдла, бо вiн подивився на мене
сво┐ми прекрасними очима й промовив:
- Що з вами? Чого вам таке блiде обличчя?
Я сказала, що це йому просто зда║ться, бо почуваю себе цiлком добре.
Вiн говорив, що вiн давно вже хоче бачити мене, але не знав мо║┐ адреси.
- Хiба? - спитала я.
Вiн почав гаряче наступати на мене: мовляв, я не маю пiдстави
сумнiватись. Вiн запевня║ мене, що в останнi днi вiн тiльки й думав про
те, як би зустрiтися зi мною. Хiба це не його так зворушила "свята" (вiн
так i казав - "свята") простота?
Чаргар iще щось говорив менi, але й цього було досить. Я з безмежною
вдячнiстю подивилась на художника.
Ми пiшли в пiдвал. Коли йшли по схiдцях, Чаргар узяв мене за руку. Нас
зустрiв вiрмен. Я зареготала й спитала, чому ж назива║ться японський
кабачок? Вiрмен нiчого не вiдповiв i запросив нас до окремого кабiнету.
Поки нам готували вечерю, ми стояли в загальнiй залi, де грав на
скрипку циган i танцювала проститутка. Чаргар кинув цигановi кiлька
срiбних монет, i той заграв щось iз "Корсара".
Я тодi цiлий вечiр смiялась i пила коньяк. В кабiнетi ми сидiли години
двi. Чаргар гладив мо┐ пальцi й говорив, що йому подоба║ться моя рука, i
особливо йому подоба║ться те, що мо┐ нiгтi обрiзанi й вони зовсiм не такi,
як у сучасних жiнок.
- Щось хижацьке й розпусне,- говорив вiн,- символiзують цi довгi нiгтi.
Потiм умочив хустку в склянку вина i, усмiхаючись, попрохав дозволу
"провiрити мо║ обличчя". Я дозволила, i вiн переконався, що я й не
пiдмальовуюсь. Вiн розповiдав щось про полову невиннiсть i нарештi звернув
на мою.
- Я не помиляюсь? - спитав вiн.
- Ви не помиля║тесь,- сказала я, одразу зрозумiвши, про що йде мова.
Тодi вiн говорив, як його хвилю║ невиннiсть i зовсiм не в тому сенсi, що в
нiм прокида║ться самець, а в тому, що в нiм прокида║ться художник.
Ми випили на брудершафт. Вiн замовив iще пляшку шампанського, i, коли
ми виходили з кабачка, я похитувалась. Чаргар держав однi║ю рукою мою
талiю, а я уважно дивилась йому в очi. Очi йому блищали, i я бачила в них
таку безмежну даль, що можна було збожеволiти.
- Чаргаре,- сказала я.- Ми зовсiм випадково зiйшлися. Але чи не
почува║ш ти в цьому...
Я не пiдiбрала слова й замовкла. Тодi вiн сказав: "Судьба",- i я його
зрозумiла.
- Тебе нiколи не мучила даль? - раптом спитала я. Вiн помовчав. Я його
знову спитала. Вiн забрав свою руку з мо║┐ талi┐ й сказав якось неохоче:
- Я тебе не розумiю!
- Ти мене не розумi║ш? - здивовано спитала я, бо менi i в голову не
могло прийти, що Чаргар мiг мене не зрозумiти.
Тодi плутано почала виясняти свою мисль.
Вiд абстракцi┐ раптом перебiгла до конкретних засад. З одного боку, мою
даль було обумовлено певними соцiальними вза║мовiдносинами, з другого -
вона менi стояла якось самiтно, одiрвано вiд життя, вiд його буденних
iнтересiв. Менi перший раз довелося вiдповiдати на пряме запитання, i
тiльки тодi я зрозумiла, яка без кiнця складна проблема сто┐ть передi
мною. Це трохи збентежило мене, але зате ще з бiльшою силою спалахнуло в
менi бажання пiзнати цю та║мну даль.
- Я, очевидно, плутано говорю,- сказала я.- Але ти не можеш не розумiти
мене. От що: вiддайся, будь ласка, на волю iнту┐цi┐ - i тобi все буде
ясно.
- Менi вже ясно! - раптом сказав Чаргар.
- Значить, i тебе мучила?
Вiн щось хотiв вiдповiсти, але потiм якось нервово вiдкинув назад
волосся й перевiв розмову на iншу тему. Вiд нього повiяло холодком. Я
спитала, чому вiн ухиля║ться вiд вiдповiдi. Чаргар став iще суворiший i
вже всю дорогу мовчав. Менi прийшла мисль, що я дуже некоректно поводилась
iз Чаргаром. Це ж була тiльки друга наша зустрiч, i я, по сутi, не мала
.права бути такою в'┐дливою. Я хотiла попрохати пробачення, але так i не
попрохала й тiльки щiльно притиснулась до художника. Вiн, очевидно,
зрозумiв мене i взяв мою руку. Вiн мовчки гладив ┐┐ цiлу дорогу.
Коли ми пiдходили до мо║┐ вулицi, в авiацiйному городку забiгали вогнi
й раптово пiднялись до неба. То були люкси, i небо стало агатовим. Десь
кричав перепел. В саду Паризьких Комунарiв пускали ракети. Вони рiзали
небо червоними хвостами й розсипались на мiльйони зiр.
Нарештi ми стояли бiля мого будинку. Чаргар стиснув менi руку й сказав
трохи холоднувато:
- До побачення!
Ну, що ж, "до побачення". Тодi я на цей холодок не звернула уваги. Але,
коли залишилась сама, я довго думала, чому вiн сказав холоднувато. Менi
прийшла мисль, що Чаргар хотiв у менi бачити тiльки на┐вну дiвчину, i тому
його знервували мо┐ запитання. Потiм прийшла мисль, що художник чомусь
ревниво береже пiдступи до свого внутрiшнього свiту. Це припущення здалося
цiлком правдивим, коли я пригадала нашу розмову.
"Ну, i добре,- подумала я,- бережи! Але ти ┐х не вбережеш, бо ти вже
дав менi право фамiльярничати з тобою".
Колись до мене зайшла товаришка Уляна. Вона була страшенно схвильована,
i пiд очима ┐й були темно-синi синцi. Ми сiли на канапi й почали
розмовляти. Спершу ми говорили щось про театр (не пам'ятаю добре), потiм
товаришка Уляна раптом сказала менi:
- Я вам, Б'янко, страшенно заздрю й зовсiм не тому, що ви красуня. От
догадайтесь, чому?
Про театр я говорила якось механiчно, ввесь час пiдтакувала (я думала
про нову зустрiч iз художником) i тому сказала коротко:
- Не знаю.
Товаришка Уляна пiдiйшла до дзеркала й почала поправляти волосся. Був
сiрий день, i над городом iшли сiрi хмари, так що в мо┐й кiмнатi майже
стемнiло. Навпроти в кравця-║врея спалахнув навiть каганець.
Я подивилася на товаришку Уляну: ┐й було блiде чоло, i вона всмiхалась.
Вона так непри║мно всмiхалась, що на мо║му обличчi вiдбилось, очевидно,
почуття страху. Вона спитала, чого я перелякалась.
- Менi здалось,- сказала я,- що ви дивитесь на мене надзвичайно злим
обличчям.
- Нiчого подiбного! - рiзко сказала товаришка Уляна, нервово хапаючись
за перебитий нiс.- Я на вас дивилася звичайнiсiнькими очима. Але скажiть
менi, чому ви не хочете мене слухати?
Я згадала, що товаришка Уляна подала якесь запитання, i я справдi
неуважно поставилась до нього. Тодi я попрохала пробачення й сказала, що в
останнi днi почуваю себе якось розгублено.
- Я вам заздрю от чому,- сказала вона.- Я вам заздрю тому, що ви людина
нового поколiння, i для вас нашi терзання - порожнiй звук.
- Ви зовсiм даремно так дума║те! - сказала я.
- Не говорiть! - замахала вона руками.- Справа в тому, що ви нiколи не
були в ролi кви i ви нiколи не можете затоскувати за ра║м, як я й тисячi
нас, надломлених людей громадянсько┐ вiйни.
- Ви зовсiм даремно так дума║те! - уперто повторила я.
- Не говорiть! Ви нiколи не були на тому березi, i ви нiчого не зна║те.
Тiльки ми, i тiльки нас вигнали вiдтiля. I .от ми ходимо з тоскою. Боже
мiй, ви й не уявля║те, яка це прекрасна кра┐на. Пiд ┐┐ сонцем не тiльки
внутрiшнiй свiт кожного з нас перетворювався й робив нас iдеальними, мало
того, ми фiзично перероджувались. Клянусь вам! Навiть фiзично це були
зразковi люди.
Товаришка Уляна глибоко зiдхнула. В кiмнатi вже зовсiм посiрiло, але я
бачила, що ┐┐ обличчя свiтилося в сяйвi яко┐сь надзвичайно┐ радости.
- Ви, звичайно, не вiрите менi, що я кiлька рокiв тому була красунею -
це я знаю! Але повiрте менi, що товариш Бе любив мене. Клянусь вам! Вiн
так любив мене... так любив мене...
Товаришка Уляна раптом похилилася на спинку канапи й тихо заридала. В
квартирах було тихо (тiльки в зубного лiкаря якось жалiбно тявкала
болонка), i ридання товаришки Уляни так глухо розривалися в повiтрi, нiби
вона лежала в домовинi.
Я почала ┐┐ заспокоювати. Вона довго не могла заспоко┐тись, i тiльки за
пiвгодини я почула, як товаришка Уляна крiзь сльози проха║ мене не
звертати на не┐ уваги, бо пiсля плачу ┐й завжди легше бува║. Вона навiть
усмiхнулась, i ця усмiшка була такою дитячою, що я стала перед нею на
колiна й цiлком серйозно сказала:
- Товаришко Уляно, клянусь вам, що я вас нiколи не бачила такою! Ви
свiтитесь сьогоднi неземною красою й нагаду║те менi Рафаелеву мадонну.
Але вона мовчала. Тодi я схилила свою голову до ┐┐ подертих черевикiв i
завмерла. Потiм обняла ┐┐ ноги й жагуче ┐х поцiлувала. Мене обхопило майже
релiгiйне почуття любови до цього маленького людського страждання. I коли
б товаришка Уляна в цей момент захотiла мене повести на смерть, я б пiшла
не здригнувши.
Тодi почав виступати цвiркун, i десь довго й протяжно кричала зарiзана
сирена. За вiкном плакав кравцiв хлопчик, i щось глухо кричав ║врей.
Товаришка Уляна пiдвелась. Вона взяла в сво┐ руки мою голову й поцiлувала
┐┐. Вона так поцiлувала, що менi й зараз ходить дрiж по спинi. Потiм вона
пiшла вiд мене.
Я раптом заплакала. Це були мо┐ першi сльози в цьому великому городi.
IV
З Чаргаром я зустрiчалася дуже часто, але на квартиру до нього попала
через три мiсяцi пiсля нашого знайомства. Я зовсiм не уявляла собi, як
бiдно живе наш славетний художник. Кiмната його, як i моя, була в пiдвалi.
Iз стiн завжди несло льохом, а iз стелi нiколи не сходила вогка руда
пляма. Над його кiмнатою був клуб радслужбовцiв, i тому його стеля завжди
дрижала вiд тупотiння й крику. Чаргар менi сказав, що вiн уже кiлька разiв
звертався до комхозу, але... словом, вiн, очевидно, нiколи не вибереться
вiдцiля. Я сказала, що треба поговорити з головою виконкому, але,
сказавши, махнула рукою. Вiн теж махнув рукою. Ми зареготали.
Пам'ятаю, я скинула жакетку, поправила волосся й стала переглядати
важкi томи, що ┐х у безпорядку розкидано було по кiмнатi. У вiкно зазирав
промiнь сонця й зайчиком грав на стiнi. Чаргар сидiв напроти мольберта й
уважно дивився на полотно. Я спитала, чи не хоче вiн намалювати мо║ тiло -
я з охотою буду йому позувати. Вiн сказав, що не ма║ в цьому потреби, бо
це не його фах.
- Я жiнок iще нiколи не малював i, очевидно, не буду малювати. Я
спитала чому. Вiн не вiдповiв. I тодi ж мене зацiкавила важка книга: це
була розвiдка про шведськi кургани. Художник це помiтив i сказав, що вiн
уже кiлька рокiв мучиться над iде║ю дати широке полотно, що по ньому
будуть мчати Карло XII i Мазепа пiсля поразки. Вiн дума║ написати картину
унiверсального значення.
Чаргар взагалi мало говорив. Фрази йому виривались якось несподiвано,
нiби вiн i справдi ненормальний був. Але на цей раз вiн виступив iз цiлим
оповiданням. Говорив вiн, правда, страшенно плутано й незрозумiле, але
менi й цього було досить: я могла вже доводити нашу iнтимнiсть до
останньо┐ межi, i я рiшила взяти його нахабством. Вiн держав мою руку в
сво┐й руцi й цiлував мо┐ пальцi. Але поцiлунки цi були якiсь холоднi,
нiмi.
- От ти менi цiлу║ш руки,- сказала я,- але скажи менi: якi це
поцiлунки?
- Що ти хочеш сказати? - спитав Чаргар.
- Я питаю: це тi поцiлунки, що ти ┐х можеш уживати (я нарочито сказала
"уживати") при зустрiчi з любою жiнкою?
Вiн знизав плечима й подивився на мене здивовано: мовляв, вiн рiшуче
вiдмовля║ться розумiти мене.
- Раrdon!.. Але менi зда║ться, що я говорю ясно,- i я посунула вiд
нього мольберт.
Чаргар нервово здригнув i якось жалкенько вiдповiв менi дрiбним
смiшком:
- Зна║ш... давай покиньмо цi розмови!
Мене це раптом зiрвало - i я сказала досить-таки рiзко:
- Ну, а коли б це справа йшла про кохання, то й тодi б ти те ж саме
сказав менi?
Вiн прибито подивився на мене й ледве чутно промовив:
- Я не вмiю кохати.
Його м'який при║мний баритон якось загубився, i говорив вiн майже
дитячим дискантом. Тодi перший раз менi прокинулось до нього щось подiбне
до огиди.
- Ну, добре,- сказала я.- Я й не хочу, щоб ти мене кохав, я й мрiяти
про це не смiю. Але дозволь менi кохати тебе.
Вiн знову дрiбно засмiявся i, враз перетворившись, суворо промовив:
- Чи не час нам покинути цю розмову?
- Ти так гада║ш? - кинула я.- Ну, а коли б... я хотiла вiддатись
тобi... ти взяв би мене?
Ця остання фраза вирвалась менi якось зовсiм несподiвано. До такого
цинiзму я ще нiколи не доходила, але тодi передчуття чогось надзвичайного,
що раптом iз страшною силою затривожило мене, це передчуття могло
штовхнути й далi.
- Може, про це сьогоднi не будемо говорити? - холодно сказав Чаргар.
Вiн, як менi здалося, зробив наголос на "сьогоднi", i тому я спитала:
- Тодi ти, може, дозволиш менi зайти до тебе завтра?
Чаргар нiчого не вiдповiв i заплющив очi. Обличчя йому було майже
мертве - i я перелякалась. Якось одразу я усвiдомила собi весь жах мого
становища. Я ж таки випадкова постать на житт║вiй дорозi славетного
художника. Варто йому сказати "досить" - i я вже його нiколи не побачу.
"Ах, Боже мiй,- думала про себе,- яке нахабство. Хто менi дав право так
поводитись iз ним? Хiба вiн не розумi║, що мо┐ цинiчнi пропозицi┐ - це ║
тiльки один iз прийомiв, що ними я намагаюсь вивести його на свiтло".
Але "ахи" ("Ах! Ах!") якось тихо прозвучали в мо┐й душi. Другий голос
диявольськи нашiптував уже зовсiм iнше. Вiн говорив, що на житт║вiй дорозi
художника я зовсiм не випадкова постать. Хiба в мене не всi данi?
Iнтелектуально я досить розвинена людина, фiзично мене вважають красунею,
на мо┐м боцi i молодiсть, i полова невиннiсть. I потiм, що значить
"випадкова"? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом узнала
собi цiну.
- Словом, ти менi рекоменду║ш не чiпати цього питання i мовчати? Я
мовчу.
- Це краще! - сказав вiн i раптом спитав: - Ти зi мною пiдеш обiдати?
- Обiдати? Який рiзкий перехiд!..- Але я все-таки погодилась, i ми
вийшли на вулицю.
За пiвгодини ми вже були в ┐дальнi Каракадзе. Там ми зустрiли молодого
композитора. Я познайомилась (прiзвище зараз не пам'ятаю). Композитор
запропонував нам пiти пiсля обiду в зоологiчний сад. Вiн запевняв, що ми
не пошкоду║мо; туди нещодавно привезено прекраснi екземпляри.
- Мене трохи диву║,- сказала я,- що композитор цiкавиться зоологi║ю.
- Це й справдi трохи химерно, але в наш вiк без природознавства не
обiйдешся.
Вiн це сказав iз iронi║ю. Але я ┐┐ не зрозумiла.
- От тiльки погано, що наш шановний Чаргар не цiкавиться цi║ю наукою.
- Правда? - спитала я, звертаючись до художника. Чаргар суворо
подивився на мене. Композитор, що, мабуть, вважав мене за Чаргарову
любовницю, раптом пiдвiвся й уклонився нам: мовляв, вiн забира║ свою
пропозицiю назад, бо зовсiм не хоче бути виновником сiмейно┐ драми.
Коли композитор пiшов, я звернулася до Чаргара: