- Чу║ш,- сказала я,- вiн зовсiм не сумнiва║ться, що я вже твоя любовниця. - А хiба тебе це дуже цiкавить? - тим же рiвним i холодним голосом сказав Чаргар. - Коли б не цiкавило, я б не говорила,- сказала я й зрозумiла, що мiж нами вже почалась якась внутрiшня боротьба. Я пiдвелась i пiдiйшла до дзеркала. Я знала собi цiну, але такою прекрасною я ще себе не бачила. Тодi менi ще яснiше стало, що Чаргар сьогоднi свiдомо й проти бажання вiдштовху║ мене вiд себе. Для мене ясно стало, що вiн запобiга║ бiльш iнтимних стосункiв мiж нами. Вiн чомусь (це вже для мене ясно було) боявся ┐х. Але менi вони були потрiбнi, як повiтря, бо тiльки такi вiдношення приводили мене до останнього, невiдомого менi закутка людсько┐ душi, що в ньому найкраще мусiли вiддзеркалитись химернi озера загадково┐ далi. Я сказала, що йду додому; вiн запропонував провести мене. Я вiдмовилась. Тодi мiж нами виник iще такий дiалог: - Так от, не турбуйся, я сама пiду,- сказала я.- Але дозволь нагадати, що я подобалась тобi за одвертiсть... правда, за одвертiсть? - Ну, да! - сказав Чаргар. - Так от, одвертiсть. Мiщанська умовнiсть не дозволя║ жiнцi першiй заговорити про кохання. Я вiд цi║┐ умовности далеко стою й тому кажу тобi: я безумно кохаю тебе. - Я це знаю,- холодно сказав Чаргар. - I ти, очевидно, зна║ш, що я досi не знала мужчини? - I це знаю. - Так от, я хочу, щоб ти був мо┐м першим мужчиною. Я хочу вiддатись тобi. - I це знаю,- знову холодно сказав Чаргар. - Значить, фiзично я противна тобi? - Нiчого подiбного,- кинув вiн i зцiпив зуби. Це була страшенно зворушлива картина. Серед шумно┐ вулицi стояла красива жiнка й пропонувала сво║ тiло. Повз нас пробiгали городяни i здивовано оглядали i мене, i Чаргара. В менi палало те почуття, яке переживають спортсмени в часи гри. Я сказала, що менi треба пiти в книгозбiрню. Чаргар запропонував провести мене. Я не вiдмовилась. Але, коли ми пiдiйшли до дверей, ┐х було замкнуто. Я згадала, що сьогоднi день вiдпочинку бiблiотекарiв. - Ти менi дозволиш прийти до тебе завтра? - сказала я й подивилась на Чаргара. - Я тобi вже казав! - Ти менi сказав, що цього не хочеш? - Так! Тодi я стиснула йому руку й пiшла додому. Я йшла i ввесь час здригалась, нiби менi була зимниця. Я й не могла не здригатись: в перший раз менi довелося так одверто й так цинiчно говорити. "Як сiроока журналiстка",- подумала я. Пам'ятаю, тодi в перший раз я розгорнула бiблiю й почала ┐┐ уважно читати. Читала мало не всю нiч. Коли я одривалась од не┐, передi мною поставав наш бiленький домик, золотий пiвник на флюгерi й дорога до нашо┐ глухо┐ степово┐ провiнцi┐. "Боже мiй, до чого я дiйшла! Що це таке? Навiщо мучити себе й другого?" Але тодi якийсь голос диявольськи шепотiв менi: - Вiн зна║ все, ти мусиш його побороти й взяти в нього те, без чого тебе нема, без чого ти не iсну║ш! Це був, звичайно, страшенний iдеалiзм, але я його й зараз поважаю. Поважаю за непохитну волю, за прояви справжнього людського безумства. Справа в тому, що я, як це потiм вияснилось, вiдважно намагалася протиставити себе сво║му вiковi, а вiн, вiк, глузував iз мене. Я хотiла прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм сво║┐ натури до заголено┐ й брудно┐ правди життя але це мо║ бажання розбивалось об глуху стiну наманiкюреного вiку. Уже з останньо┐ зустрiчi з Чаргаром щось ворухнулось менi, що з цього, мабуть, нiчого не вийде, в цiй нерiвнiй боротьбi мене буде деморалiзовано - i тiльки. Проте все це я, мабуть, лише вiдчула, але не пiзнала, бо iнакше Чаргар не маячiв би менi так довго серед бурного моря сiро┐, нудно┐ й частiш за все паскудно┐ буденщини. - Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! - думала я про себе. Вся трагедiя була в тому, що я народилася все-таки людиною свого часу. Були такi хвилини, коли я й сама глузувала з себе. Тодi всесильний скепсис з'┐дав мою гарячу вiру - i вiд мого романтизму залишалося розбите корито. Вiсiмнадцяти рокiв я вже знала: знала i глуху провiнцiю, i столичний рух i навiть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар - так звана гнила квропа. Iнших дорiг я вже не бачила. Повертатися на провiнцiю я не могла, i нiякий Руссо не змiг би привабити мене сiльськими пейзажами. - Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! - знову думала я про себе. Повз мо║ вiкно йшла синя мiська нiч, i десь торохтiли традицiйнi пiдводи. Тодi я нарештi покинула бiблiю й пiдiйшла до вмивальника. Я почистила зуби, витерла холодною водою сво┐ тугi груднi яблука й лягла спати. Але i в лiжку я довго не могла заснути. Уночi пiшов дощик. Була гроза, i блискавицi рiзали скло мого пiдвального вiкна. Я пiдвелась i довго дивилася на зелену альтанку. Я згадувала княжий теремок i Ярославну, i згадувала турген║вських женщин - таких чистих i хороших - i подумала, що вже таких женщин нiколи не буде й що навiть я, що не знала ще жодного мужчини, навiть я давно вже загубила свою чистоту й свою невиннiсть. Блискавицi рiзали скло. Я вiдчинила вiкно. Цвiла десь липа, i запахло чимсь прекрасним далеким. Город спав, але я тi║┐ ночi не спала. V Коли я тепер мисленно перегортаю сторiнку того часу, тодi менi зда║ться, що з мо║┐ iсторi┐ вийшов би не зовсiм поганий людський документ. I як я шкодую, що менi браку║ тi║┐ елементарно┐ майстерностi, якою обточують слова. Отже, пройшло лiто, прийшла осiнь, а я з Чаргаром бачилась, зда║ться, тiльки два чи три рази. Але й цi зустрiчi були страшенно коротенькi. Чаргар пiсля тi║┐ розмови, коли я пропонувала йому вiддатись, якось замкнувся i, безперечно, запобiгав мене. До нього я, звичайно жодного разу не ходила, бо тут уже голосно говорило мо║ самолюбство. Але я ввесь час чекала чогось i тому завжди була в станi якогось неясного передчуття. Колись до мене пiдiйшов дiловод i, як завжди, почав зi мною загравати. Вiн питав мене, чому я не ходжу в мiський парк. - Так що,- сказав вiн,- менi дуже хотiлося б пройтись iз такою красунею по парку... бiля бюсту Карла Маркса, припустiм. Я сказала, що взагалi рiдко виходжу з дому, i, щоб якомога швидше вiдв'язатися вiд нього, подала йому для пiдпису папiрець. Але дiловод, очевидно, на цей раз не хотiв кiнчати розмови. - А що ж ви робите пiсля роботи? - спитав вiн.- Книжечки чита║те? Просвiщенське дiло! Я теж люблю рiзнi романси (вiн так i сказав "романси") читати. Зна║те,чомусь захоплено продовжував вiн,- ляжеш на лiжко, розгорнеш книжечку й чита║ш! Про любов та про всякi пригоди. Я рiшуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспiшаю, бо в мене лежить строчна праця. Тодi вiн знову почав запрошувати мене до парку... - Н║,- говорив вiн.- ┐й-богу, прийдiть! Там, наприклад, увесь цвiт нашого города збира║ться. Це ║ прямо таки Бульйонський лiс! (вiн так i сказав "Бульйонський"). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комiсар, з другого - iдуть сливки художества. Недавно бачив, наприклад, отого художника... Пам'ята║те? Менi раптом забилося серце. Кiлька останнiх днiв я навiть спецiально блукала по городу з надi║ю зустрiти Чаргара. I тому, коли дiловод сказав менi, що бачив його в мiському саду, одразу ж рiшила по┐хати туди. Як тiльки смерклось, я негайно пiшла до автобусно┐ стоянки. Там сiла на шостий номер i за пiвгодини була вже бiля входу в мiський парк. Стояла тепла й прозора осiнь. По алеях шелестiли парочки. В глибинах га┐в падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику, менi здалося, що йде частий дощ. Я тодi подивилась на небо - воно було криштально чисте, i його тиха бiрюза ласкала мо┐ очi. За парком, десь на польових гонах, спiвали дiвчата. Я згадала нашу провiнцiальну дичавину й шведськi могили. З-за дерев сходив мiсяць. Мене затривожило. Передчуття зустрiчi з Чаргаром пiсля довго┐ розлуки примушувало мо║ серце то стискатись, то прискорено битись. Хвилинами менi здавалось навiть, що цей вечiр буде судним днем мого неспокiйного життя. Коли я тепер оглядаю пройдену путь, то менi цiлком ясно, що в менi менше всього говорила самичка. Але в той вечiр менi навiть приходила мисль, що хочу я одного: хочу вiддатись художниковi. Я хочу взяти його голову на сво┐ колiна й ласкати ┐┐. - Яка безумна радiсть,- навiть раз прошепотiла я,- бути рабою цi║ю людини. Яке щастя лежати бiля його нiг i почувати себе такою маленькою й нiкчемною. Менi тодi i в голову не приходило чогось вимагати вiд нього. Менi вже не потрiбнi були його тайники - так принаймнi здалося менi того вечора. Я просто чекала Чаргара. Тодi, як завжди було зi мною в такi хвилини, менi захотiлося реготати й свистiти. Я свиснула. Потiм вивернула свiй капелюшок i вивернутим надiла його. Я пiшла й сiла на стiлець. До мене летiла тоска вiолончелi: на обсерваторi┐ стояв радiорупор, i це почалися вечоровi концерти. Вiолончель тоскувала над парком. Потiм я зiрвалась до виходу: мiй терпець луснув - так я хотiла бачити Чаргара. Але в цей момент iз-за дерева виринула дiловодова постать i зупинилась бiля мене. - Добрий вечiр! - сказав вiн. Я незадоволено вiдповiла. Кук сказав менi, що вiн уже давно шпацiру║ по алеях i зовсiм не припускав, що й я тут. Потiм вiн зробив менi руку калачиком i запропонував трохи поблукати з ним. Я хотiла вiдмовитись, але згадала нашу вранiшню розмову й пiшла: я боялась, щоб вiн мене не запiдозрив що до Чаргара. - Ви, наприклад, не дума║те виходити замiж? - раптом спитав дiловод i подивився менi в очi. - Це менi подоба║ться,- iронiчно сказала я. - Що вам подоба║ться? - не зрозумiв мене Кук. - А от те, що ви з мiсця в кар'║р приступили до дiла. - З мiсця в кар'║р? Гм... Цю справу, як той казав, треба розжувати. Кук грав олив'яними очима й так пiжонськи помахував хлистиком, що я ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсi втiлення шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до нашого часу така архiвна фiгура, та ще й у великому городi. Але довго тiшитись iз дiловодом я, звичайно, не мала охоти, i в слiдуючий момент вiн почав уже нервувати мене. Щохвилини озиралась по сторонах, приглядалась до городян i шукала серед них художника. Я вже проклинала дiловода й шукала зачiпки якось одiйти вiд нього. - Ервика! - раптом крикнув Кук. - Еврика! - поправила я його. Вiн, мабуть, почервонiв, бо йому заблищали очi. Кук одвернувся i змовк. Вiн був страшенно самолюбивий, i всякий казус, подiбний до "ервики", його страшенно хвилював. Тодi я, щоб зам'яти неловкий момент, спитала його: - Ви, зда║ться, хотiли менi щось сказати? - Так, я вам хотiв щось сказати,- ледве чутно промовив Кук. - От скажiть менi, чому ви на мене розгнiвались? - Коли це я на вас розгнiвалась? - здивовано спитала я. - Тодi ж ото, як з "мiсця в кар'║р". Ви, може, подумали, що я вас хочу по компрометувати (вiн так i сказав "покомпреметувати")? Так це зовсiм напрасно: Боже спаси,- i в думках не було! - В чому справа? - занервувалась я. - Ви, може, подумали,- сказав Кук,- що я насмiшки строю над вами (вiн так i сказав "насмiшки строю"): мовляв, не беруть ┐┐ - от i не виходить замiж! Я зареготала. I справдi: як було не реготати? Ця мавпа не тiльки була високого розумiння про себе, бiльше того: вiн хотiв якось там спiвчувати менi! - А може, ви мене вiзьмете за дружину? - iронiчно запитала я. Дiловод зам'явся: виходить, i ця мавпа не хотiла брати мене. Власне, цей уже не хотiв мене брати за дружину. - Не турбуйтеся, товаришу Кук,- сказала я.- То просто жарт, я не думаю виходити замiж. Дiловод одразу ж пояснiв. Тодi я сказала Куковi, що я хочу просто бути його любовницею, я хочу вiддатись йому, бо менi скучно жити. Я хочу, щоб вiн заходив до мене на квартиру, i ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв, завжди була проти мiщансько┐ сiм'┐ з геранню на етажерцi. Навiщо, мовляв, це? Можна й так прожити. Ми виходили в мiсячну полосу. Це було далеко вiд головного виходу, i городяни тут майже не зустрiчались. Зрiдка пройде боковою але║ю парочка й раптом зникне за деревами. На вокзалi кричав традицiйний паровик голосно i протяжне. Падало листя, як тихий дощ. Я подивилась на Кука: вiн тулився до мене i був блiдий. З рота йому (можливо, це менi здалося) текла слина. - Так що ви це правду говорите? - сказав вiн тремтячим голосом i змовк. - Iстинну правду! - сказала я. Тодi вiн спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я спитала для чого - вiн мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зiдхнув: в нього, мовляв, не можна, бо до нього на цi днi при┐хала мати. Тодi ж я спитала, що ж робити? Дiловод знову мовчав. Менi прийшла мисль i я кинула: - А може, зараз пiдемо в кущi? Вiн здригнув i погодився пiти в кущi. Вiн iще щiльнiше притиснувся до мене й взявся правою рукою за мо║ лiве грудне яблуко. Я обережно вiдхилила йому руку. Потiм дiловод зупинився. - От тiльки я думаю,- сказав вiн,- скiльки тепер аборт кошту║? - А вам це для чого? - спитала я. Кук знову зам'явся... Тодi я зрозумiла його й кинула: - Я з вас на аборт нiчого не буду вимагати. Дiловод знову прояснiв. Вiн iз вдячнiстю подивився й ще щiльнiш притулився до мене. Тодi ми прискореним кроком пiшли до кущiв. Небо було таке прекрасне, а на душi менi лежав камiнь. Я тодi вже забула про Чаргара, нiби й справдi мене цiкавив тiльки Кук - цей дiловод iз мавпячою фiзiономi║ю. Над парком тоскувала вiолончель. Мiсяць стояв над гiгантським дубом i байдуже продовжував свою гiгантську путь. Я спокiйно йшла поруч дiловода, але тепер я не найду епiтета тiй бурi, що кипiла тодi в мо┐х грудях. Раптом я зупинилась: - А зна║те що,- сказала я.- Аборта я не думаю робити! - Як так? - зупинився й Кук. - Дуже просто: я хочу народити дитину. Дiловод зам'явся. Я зрозумiла його й сказала, що перед coitusom йому прийдеться трохи подумати. Вiн не вiсiмнадцятилiтнiй юнак i повинен знати, чим це пахне. - Ви, мабуть, говорите про алiменти? - хутко зрозумiв вiн. - Так, я говорю про алiменти. Тодi Кук свиснув i сказав розв'язне, що на таке дiло вiн не хоче йти, бо це йому не по кишенi, i вiн краще буде користуватись проститутками. Та не встиг вiн договорити останньо┐ фрази, як я з усього розмаху вдарила його по фiзiономi┐. Кук зблiд i стояв з опущеними очима. Але я вже погасла. "За вiщо я його вдарила?" - метнулося менi в головi, i мо║ серце занило. Справа в тому, що по сутi на землi я не бачила винних, i справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був такою маленькою й нiкчемною крапкою, що менi до болю шкода його стало. Тодi ледве чутно промовила: - Пробачте менi, товаришу Кук. Що хочете робiть зi мною, але не гнiвайтесь на мене! - Нiчого! Нiчого! - говорив вiн.- Це залишиться мiж нами... Я не думаю вiднiмати у вас посади. Вiн так i сказав "я не думаю вiднiмати у вас посади". Я тiльки це почула. Ця фраза, як ножем рiзонула менi в грудях, бо Кук так i не зрозумiв мене. ...Дiловод давно вже зник за деревами, а я стояла бiля дуба на пустельнiй але┐ й тупо дивилась у голубе небо. VI З Чаргаром менi так i не вдалося побачитись, аж поки прийшла зима. Зимою я бачилась iз ним кiлька разiв. Цi зустрiчi були холоднi - i тiльки нервували мене. Я вже й сама стала запобiгати його. Але менi ввесь час було таке почуття, яке бува║ людинi, коли вона ще щось не скiнчила й мусить скiнчити. I те, що вона мусить скiнчити, прийде обов'язково, бо воно таке ж неминуче, як i природна смерть. Я ходила з порожнечею в душi, але розглядала такий свiй стан, як тимчасове явище, як необхiдний i цiлком природний етап на темнiй дорозi мого неспокiйного життя. Вранцi я йшла до установи, працювала там вiсiм годин, потiм брала якусь роботу додому й дома працювала ще кiлька годин. Зима була вогка, брудна. На вулицях завжди тонули в туманi мiськi лiхтарi, i менi зовсiм не хотiлось iти на бульвари. Iнодi до мене заходила товаришка Уляна, але я рiдко розмовляла з нею. Iнодi я писала листи до мами - i тодi менi знову прокидалися далекi спогади: бiленький домик, пiвник на флюгерi й темнi провiнцiальнi садки. Але додому мене тепер зовсiм не тягнуло - я вже знала, що туди менi нема повороту. Розбуркала мене, як i треба було чекати, весна. Ця нова весна й була, коли так можна висловитись, початком мого кiнця. Вже в перших числах березня я знову затривожилась, i мiй зимовий сон якось хутко вiдлетiв. Я знову затоскувала за даллю. Але ця тоска була така неможлива, що мене й справдi взяв сумнiв, чи не захорiла я. З тоскою знову прийшло буйство, веселий смiх i безтурботнiсть. Iнодi пiдходила я до дзеркала й дивилась на себе, тодi я бачила двi гарячi й вогкi темно-кривавi вишнi: то були мо┐ очi. Очевидно, i Чаргар захвилювався. Колись вiн прислав менi листа й прохав мене по┐хати з ним у пригородний молодняк. "Моя хороша Б'янко (писав вiн), сьогоднi так пахне весною, i сьогоднi мене так тягне в даль (вiн так i написав "в даль"), сьогоднi летiли з вирiю гуси, i ми мусимо побачити захiд сонця. Ти згодна?" Ще б пак: хiба я могла не погодитись? По дорозi до мiсця зустрiчi я купила плитку шоколаду i ввесь час облизувала губи. Я iнодi працювала по п'ятнадцять годин на добу, я жила так, як хотiла, i за це, до речi, мене в установi називали князiвною. Я любила шоколад, голубе небо й прекраснi очi художника. Чаргара я застала на призначеному мiсцi зустрiчi, бiля площi Трьох комунарiв. Я мiцно стиснула йому руку, вiн вiдповiв менi тим же. Коли я сiдала в фаетон, Чаргар невзначай зачепив менi груди. Це так мене схвилювало, що я всю дорогу почувала, як поширюються менi нiздрi. Коли ми ви┐хали з останнього мiського кварталу й перед нами спалахнув безмежнiстю степ, я подивилася на Чаргара й сказала: - Чому ти на протязi цiло┐ зими був такий холодний до мене? - Чому я був холодний, ти мусиш догадатись,- усмiхнувся вiн. - Цю зиму так почували себе всi хмурi люди города. - Рiшуче всi? - спитала я.- I комунiсти, i радслужбовцi, словом, усi тi, хто не може помиритись iз сво┐м оточенням? - Рiшуче всi! - знову усмiхнувся вiн. - Значить, i ти належиш до категорi┐ хмурих людей? Менi раптом прийшла мисль, що Чаргар в тяжкому ж становищi, як i я, i болi║ мо┐ми дрiбненькими болями. Це припущення було таким несподiваним, що я зареготала. Зареготала не то вiд радости, що я зовсiм не самотня в сво┐х терзаннях: ┐х, мовляв, не запобiг навiть великий художник, чи тому, що менi гiрко стало на душi, бо ж мiй кумир мусiв при такому припущеннi негайно полетiти iз свого п'║десталу. - А що значить хмурi люди? - спитала я.- Як менi розумiти тебе? - Я думаю, цей термiн такий же старий, як i сам свiт,- ухилився вiн од вiдповiдi. - А от я й не пам'ятаю, де я чула його. Я збрехала, i Чаргар це помiтив. Тодi вiн прикусив нижню губу. Так завжди було з ним, коли вiн починав нервуватись. Я рiшила не чiпати його, i далi ми по┐хали мовчки. З фаетона ми вийшли верстов за десять вiд города. Ми наказали вiзниковi чекати нас i пiшли на услiсся. Якраз заходило коротке сонце. Була хрустальна тиша. Дерева стояли ще голi, але рання молода весна вже побiдно ступала з пiвдня. То там, то тут проривалась зелена трава, i всюди гомонiло птаство. Ми пiшли по якомусь лiсовому кварталi. Iшли довго й мовчки. Потiм перекидались фразами (я зараз забула ┐х). Раптом Чаргар зупинився й сказав: - Я хочу тебе залишити на якiсь п'ять хвилин. Ти нiчого не ма║ш проти? - Прошу,- спокiйно сказала я, припускаючи, що йому треба... Ну, словом, ясно. Чаргар пiшов, i я залишилась серед лiсу сама. Тодi я знову подивилась на небо. Воно було надзвичайно чисте й молоде. Тiльки з пiвдня наступала якась хмарина, але й вона скоро розтанула в просторах. Я глибоко зiдхнула й подумала про незнанi свiти, про мiльйони соняшних систем. Цi мислi якось придавили мене. Я вiдчула себе страшенно нiкчемною й маленькою. Всi мо┐ болi й радостi були такими смiшними на фонi цього грандiозного космосу, як смiшний менi бiль комахи. Я подумала, що такi мислi приходять уже тисячi рокiв мiльйонам людей i що вони будуть приходити ще тисячi рокiв i новим мiльйонам людей. Тодi зачарований тупик постав передi мною з такою яснiстю, нiби я вiдчула його якимсь новим, невiдомим менi почуттям. Я стояла без Чаргара вже бiльше десяти хвилин, i це мене затривожило. Чи не трапилось iз ним якогось нещастя? Я рiшуче рушила в тому напрямку, куди пiшов художник. Iшла по гущавинi, i гiлки раз у раз били мене по головi. Iшла довго (так здавалось менi тодi), а Чаргара не було. В лiсi стояла надзвичайна тиша, i було вечiрньо. Що далi, то бiльше сутенiло. Тодi менi прийшла мисль, що я можу тут заблудитись - i менi стало сумно. Я зупинилась i скрикнула: - Агов! Але тiльки луна вiдгукувалась менi й замерла десь у гущавинi. "Наче лiс життя",- подумала я й кинулась у другий бiк. Раптом я вийшла на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втiм, iнакше й не могло бути. Бо й справдi: Чаргар стояв серед дерев на колiнах обличчям до вечiрнього сонця, i було таке вражiння, нiби вiн молиться. Це мене так здивувало, що я навiть не найшла, що йому сказати, i мовчки чекала його. На дальньому деревi жеврiла полоска конаючого сонця, i вiдблиск ┐┐ падав на пiвденний край чорного лiсу. Був прекрасний момент для споглядання. Я пригадала Iндiю й священнi гiмни "Рамаяни". "Чи не найшли вже на вiтчизнi Тагора,подумала я,- мою химерну даль?" Нарештi Чаргар пiдвiвся. Вiн пiшов тихою ходою до мене, нiби нiчого не трапилося. Його хода буквально загiпнотизувала мене, i я зустрiла його мовчанкою. - Ходiм! - спокiйно сказав вiн. Очi йому було затуманено, вiн iшов, похитуючись, мов п'яний. Пам'ятаю, зiдхнув i взяв мене пiд руку. Потiм забрав мою руку й притиснув ┐┐ до свого серця. Почуття радости обхопило мене, бо менi прийшла мисль, що тiльки сьогоднi Чаргар став близькою менi людиною. Я вже не хотiла тривожити його сво┐ми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала. Але на цей раз вiн сам почав розмову. - Я гадаю, Б'янко,- сказав вiн,- ти розумi║ш мiй душевний стан i простиш менi, що я тебе примусив так довго чекати. - Я тебе розумiю, - сказала я. Потiм вiн говорив, що йому приблизно такий стан, який був Мойсеевi, коли вiн сходив з гори iз скрижалями. Але потiм вiн чомусь усмiхнувся, наче не довiряв сам собi чи то iронiзував над сво║ю останньою фразою про Мойсея. - Я тебе розумiю,- ще раз сказала я. - Ти мене й не можеш не розумiти. Я вже не раз думав про спорiднення наших душ. - Спорiдненiсть наших душ? - якось хутко спитала я. - Спорiдненiсть наших душ! - ще раз пiдкреслив Чаргар. Ця остання фраза знов, як обухом, ударила мене по головi.- Отже, i вiн говорить, що я нiчим не вiдрiзняюсь вiд нього? Я жодним рухом не показала цього Чаргаровi. Я тепер так боялась, щоб вiн не покинув свою одвертiсть! Я вже добре знала його - i знала, що найменша моя цiкавiсть одразу викличе небажану менi реакцiю, i Чаргар знову стане неприступним. - Ти зна║ш,- раптом зупинився вiн,- менi на полянi блиснула така генiальна мисль, яко┐ iснування я й не мiг припускати. I цiкаво.- говорив вiн далi,- сиджу я десь у пiдвалi, а надi мною клуб...як його... - Радслужбовцiв. - Ну да, радслужбовцiв,- раптом занервувався вiн. - Чому ти хвилю║шся? - спитала я. - А тому,- рiзко скрикнув вiн (i менi знову здалося - дитячим дискантом), що я не виношу цi║┐ самовпевнености нашого вiку. Всi цi ячейки, комiсари, комунiсти - все це така дешева демагогiя. Така... Чаргар не мiг пiдiбрати слова i змовк. Потiм зупинив мене, подивився уважно менi в очi й сказав тихо: - Тобi можна довiрятись?.. - Що з тобою? - здивовано кинула я. - Я тобi вiрю,- сказав вiн i схопився руками за голову. - Ах, Б'янко. Якби ти могла зрозумiти мене! Ну навiщо?.. Ну навiщо цi комунiсти, цi ячейки, цi профспiлки й тисячi iнших органiзацiй? Боже мiй, ну навiщо? Я задихаюсь! Я ┐х зовсiм не хочу чiпати - Боже, спаси! Хай вони завойовують цiлий свiт. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожно┐ хвилини озиратись i повинен слухати цi мiтинги? Боже мiй, як я хотiв би, щоб вони зовсiм не знали про мо║ iснування! Чаргар iще раз у розпуцi схопився за голову i змовк. Я подивилась на нього. Вiн плакав. Далебi, вiн плакав: я бачила, як кiлька сльозинок покотилось йому по щоцi. Тодi менi прокинулось почуття неможливо┐ огиди - i я рiзко й чiтко сказала: - Сер Чаргаре. Що з вами? Вiн стояв спиною до мене, похилившись на дерево. Вiн так постояв хвилини двi. Але коли вiн повернувся, то я вже знову бачила колишнього неприступного художника. - В життi все бува║,- нарештi зовсiм iншим тоном i холодно сказав вiн. Я здивовано подивилась на нього. Менi прийшла мисль, що Чаргар побачив, як вiн далеко забрiв у розмовах зi мною, i поспiшив замести слiди. Спецiально для цього й було розiграно жалкеньку мелодраму. Ця мисль здалася менi такою правдивою, що я на другий день навiть забула про цей епiзод. "Ну н║,- подумала я.- Тепер ти в мо┐х руках - i я примушу тебе сказати недоговорене". ...Ми вже знову стояли на узлiссi. Сонце зайшло. Стояв темний лiс, i бiгла темна дорога. На дорозi маячiв наш фаетон. Скоро ми сiли в нього й повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, i розпрощались ми також мовчки. Пам'ятаю, я стиснула йому руку й трохи ┐┐ придержала. Вiн здригнув, але я руки його все-таки не випустила. Тодi Чаргар мусiв ┐┐ вирвати. Я зареготала, вiн на це нiяк не реагував. Вiн просто повернувся i пiшов од мене прискореним кроком. VII За кiлька днiв я знову бачилася з Чаргаром, але ця зустрiч нецiкава - i я ┐┐ обминаю. Пiшла я вiд нього, коли на небi стояв уже молодик. На вулицi Делаклюза я зустрiла сiрооку журналiстку. Вона попрохала в мене п'ять карбованцiв. Я дала. Вона сказала, що ┐де до сво║┐ матерi, що "живе на пiвнiчному краю города". Вона хоче повезти ┐й подарунок. Я ┐й, звичайно, не повiрила, бо знала, що вона просто ┐де до свого любовника - вiн, зда║ться, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась, але потiм зупинила мене бiля вечiрньо┐ вiтрини й тихо, на вухо, запропонувала по┐хати з нею. Вони - ┐┐ любовник i вона - хочуть улаштувати нiч п'янки й любовно┐ оргi┐. - Ну, Б'янко, по┐демо на п'янку,- зробила вона гру слiв i всмiхнулась. Я сказала, що я, можливо, i по┐хала б, коли б загубила свою невиннiсть. - Себто яку невиннiсть? - здивовано спитала вона. Я сказала й хотiла йти. Тодi журналiстка схопила мене за руку й нахабно зареготала. - Так ти ще...- i вона кинула непристойне слово. Потiм затягла мене в куток пiдворiття i, майже захлинаючись, говорила менi: - Так ти не брешеш, що не знала мужчини? Я побожилась i раптом вiдчула, як мене обхопило пожаром бажання. Тодi сiроока журналiстка здавила менi руку вище лiктя й так сильно, що я мусiла ┐┐ вiдштовхнути. Вона казала менi, що я красуня, що за мо║ тiло дадуть двi тисячi карбованцiв, що такi жiнки живуть в Одесi й Москвi, де багато буржуа з капiталом. Я, мовляв, мушу негайно йти з нею - i я найду такий чудовий закуток, який менi й не снився. Вона менi малювала напрочуд привабливi й цинiчнi картини. Але вона такими божевiльними очима дивилась на мене, що я мусiла ┐┐ ще раз одштовхнути. - Ти не по┐деш зi мною? - нарештi в розпуцi скрикнула вона. - Не по┐ду! Я сказала рiшуче. Тодi вона замахнулась i хотiла вдарити мене в обличчя. Але я вчасно схопила ┐┐ за руку й одвела вдар. Я ┐┐ так мiцно схопила, що вона мусiла стати на колiна. Я й сама не знала, що я така сильна жiнка. Журналiстка раптом заплакала. Тодi я поцiлувала ┐┐ в голову (пахло поганенькою пудрою) i посадила ┐┐ в трамвай. Вона по┐хала, а я пiшла додому. Додому я йшла переулками, не поспiшаючи. Легенька тривога раз у раз примушувала мене здригатись. На площi Повстання я зупинилася бiля шоколадного кiоска й купила плитку мiньйону. Я прийшла за пiвтори години й сiла за стiл. Пам'ятаю, до мого вiкна пiдiйшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидiти в альтанцi. Менi не хотiлось виходити з кiмнати - i я сказала: - Чи не холоднувато надворi? - Що ви? - сказала товаришка. Я не знала, що ┐й говорити, й мусiла вийти до альтанки. Ми сiли на стiлець i почали розмовляти. З пiвгодини ми перекидалися якимись незначними фразами, а потiм мiж нами виникла така розмова: - Ви вiрите в судьбу? - спитала товаришка Уляна. - Як би сказати вам... очевидно, не вiрю. - Зна║те,- сказала вона,- теоретично, коли так можна висловитись, я теж не вiрю. Власне, я i не маю права вiрити (вона, очевидно, натякала на приналежнiсть свою до партi┐), але от на практицi якось iнакше виходить. - Чи не дума║те ви,- сказала я,- що iдеалiстичнi теорi┐ мають рацiю iснувати? Товаришка Уляна замахала руками. - Що ви! Як може прийти менi така мисль,- перелякано сказала вона.- Я думаю тiльки, що в свiтi завжди варiюються два свiтогляди. Але коли iдеалiзм ма║ багато недоговоренности, то я думаю, що й матерiалiзм не без слабих бокiв. - Iншими словами - вас не задовольня║ ваша партiя? Товаришка Уляна знову замахала руками. - Нiчого подiбного! Менi хочеться внести деякi ясностi в свiй свiтогляд. Я, зна║те,- казала вона далi,- ранiш нiколи не задумувалась над цими питаннями, а тепер вони мене страшенно тривожать. - Без причини нiчого не бува║,- резонерствувала я.- Очевидно, i в вашiй тривозi ║сть якась причина. - От! - раптом пiдхопила товаришка Уляна.- Ви цiлком справедливо кажете. Я, зна║те, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зi мною трапиться якесь нещастя. Вона зробила не зовсiм логiчний висновок, але я на це не звернула уваги й стала ┐┐ заспокоювати. Тодi вона вiдстоювала свою думку й нiяк не могла заспоко┐тись. - Саме якесь нещастя,- говорила товаришка Уляна.- Я нiколи не помиляюсь. Колись на фронтi менi прийшла мисль, що вночi трапиться несподiванка. Я сказала, менi не повiрили. Один комiсар запропонував навiть викинути мене за пророцтво з партi┐... А вийшло все-таки по-мо║му: наш штаб захопили, i тiльки я вирвалась. - Ну, це - випадок! - сказала я. Тодi товаришка Уляна знову запротестувала, i я вже з нею не сперечалась. Я тiльки думала, що товаришка Уляна, може, й ма║ рацiю настоювати на сво║му, i думала, що вона одна з тих невдачникiв, що приходять на свiт тiльки для того, щоб мучитись. Раптом по садках долетiв до нас рев iз зоологiчного: то ревiв лев за гратами. Рев був якийсь сумний i безвихiдний. Можливо, звiровi приснились далекi простори його вiтчизни, можливо - щось iнше. - От!-з великим наголосом на "от" сказала товаришка Уляна.- Реве лев! Iнодi й людям хочеться так ревти. Потiм вона зiдхнула. А потiм вона багато говорила менi про часи громадянсько┐ вiйни. Вона довго говорила менi того вечора про той дикий i тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й богами. Вона так тепло говорила про свою епоху, як про не┐ не скаже жодний поет. Той химерний час я зачепила тiльки одним крилом сво║┐ юности, але товаришка Уляна зовсiм даремно думала, що я не розумiю його. Вiн i менi лежав на серцi. Я подумала, що тодi всi пiзнали та║мну даль, але той час уже не прийде нiколи, як не прийде нiколи й голуба молодiсть. "Значить, i даль треба шукати на якихось iнших шляхах?" - подумала я. На другий день я не пiшла на службу: я прокинулась iз головними болями. Коли вийшла в сiни, щоб там скип'ятити чаю на примусi, в наш коридор хтось постукав. Я пiшла i вiдчинила дверi. Увiйшов товариш Бе. Обличчя йому було пом'яте й блiде: вiн, очевидно, не спав цiлу нiч. Я до цього часу нiколи з ним не розмовляла (був вiн якийсь суворий i нелюдимий). Але на цей раз якось механiчно кинула: - Здрастуйте! Вiн здивовано подивився на мене й пiдморгнув менi лiвим оком. Тодi я в свою чергу здивовано подивилась на нього. I тодi ж я побачила, що вiн п'яний. Щоб якось одв'язатись од нього, я сказала йому, що його чека║ товаришка Уляна. - Ви кажете Уляна? - сказав вiн i пiдiйшов до мого примусу. - Так! Товариш Бе вийняв iз кишенi портсигар й несподiвано кинув: - А ви, зна║те... бабйонка нiчого собi... цимес! Я суворо подивилася на нього й сказала, що вiн краще зробить, коли пiде до себе. - Чого ж це до себе? - п'яно забелькотiв вiн. - Там вас чека║ товаришка Уляна! - рiзко сказала я. Товариш Бе стукнув ногою й вилаяв свою дружину матернiм словом. Я круто повернулась i пiшла в свою хату. Я довго думала про життя товаришки Уляни, але як ┐й допомогти - не знала. А втiм, можливо, це тiльки тепер менi зда║ться, що я турбувалась за товаришку Уляну. Можливо, i товаришка Уляна, i сiроока журналiстка, i дiловод - всi вони давали вiдпочинок - i тiльки. Бо, i справдi, всi вони були по сутi епiзодичнi особи в мо┐й iсторi┐ й не могли мене цiкавити. Я просто дурила себе. Але цьому мусiв прийти кiнець, i вiн прийшов. VIII Отже, iшла весна, прилетiли солов'┐. Я кiлька разiв була в театрi, але частiше я блукала по -городу, як бродячий пес. Легенька тривога нiколи не покидала мене. Як i ранiш, я ходила безтурботною пейзанкою, посвистуючи. В цi днi я з'┐ла стiльки шоколаду, скiльки не з'┐ла його за весь свiй вiк. Уже надходило свято першого травня. Напередоднi я зробила ванну, вимила й надушила сво║ тiло. Все це так ретельно робила, нiби й справдi збиралась до шлюбно┐ ночi. Я надiла сорочку з рожевими стьожками й лягла спати. Прокинулась щось о восьмiй годинi, i менi на душi було як нiколи, радiсно й дзвiнко. Стояв добрий весняний ранок. На вулицях уже грали оркестри й носились автомобiлi до загороднього поля. Я хутко одяглась i побiгла до установи. Там ми мусiли зiбратись i вiдтiля йти на iподром. Менi мiсцком дав роль органiзатора, i я перев'язала руку червоною хусткою. В першому коридорi мене зустрiв дiловод. Я поклонилась, вiн менi не вiдповiв. З останньо┐ нашо┐ розмови вiн став уникати мене й завжди сухо звертався до мого столика. Проте поводився вiн зi мною досить чемно. Я це з'ясовую не так його поряднiстю, як тим, що до мене гарно ставився мiсцевий комгурток (я проводила в установi досить-таки велику громадську роботу), Кук страшенно боявся комунiстiв i завжди ходив перед ними на заднiх лапках. Ми вийшли органiзованими шеренгами на майдан Ляссаля й вiдтiля пiшли на iподром. Всi вулицi ломилися вiд городян, i я подумала, що свято Першого травня стало вже нашим нацiональним святом, бо навiть буржуазiя святку║ його. Я згадала Париж, Францiю, тамтешн║ всенародне свято й подумала, що мiж нами й французами ║ багато спiльного. Цю думку я сказала однiй машинiстцi, що йшла поруч мене. Вона менi нiчого розумного не вiдповiла, бо вона була страшенно нерозвинена. Тодi почула нашу розмову сiроока журналiстка й пiдiйшла до мене. - Ти гада║ш, що мiж нами й Францi║ю можна провести паралелю? - спитала вона. - Так! - В якому сенсi? - i вона чомусь зло подивилась на мене. Я сказала. Я говорила, що велика французька революцiя страшенно нагаду║ нашу, що... i т. д. -Ти говориш, як Цiцерон! - iронiчно сказала вона. - При чому тут Цiцерон? - спитала я. - А при тому,- раптом занервувалась вона,- що не тобi тикатись iз сво┐м носом... в полiтику! - Припустiм, я помиляюсь,- спокiйно сказала я.- Але хiба я не маю права думати? Сiроока журналiстка мовчки подивилась на мене й пiшла вбiк. В цей момент нашу групу зупинили: ми вже пiдiйшли до iподрому. Було море квiтiв на величезному майданi, i стояв грохот десятка оркестрiв. На головному плацi пiонери й комсомольцi робили фiзичнi вправи. На кiлькох трибунах оратори виступали з доповiдями. Ревли сирени, метушились автомобiлi. За пiвгодини великi групи почали розбиватись на невеличкi гуртки. потiм уже блукали й одиночки. Тодi передвижнi трупи розкинули передвижнi сцени, i на майданi виросло кiлька мiнiатюрних театрiв. Я покинула сво┐х i пiшла блукати. Десь тут я мусiла зустрiти Чаргара, бо я не припускала, щоб вiн не вийшов сюди. Пам'ятаю, зупинилась бiля ларка N 4. Взяла пляшку квасу й пожадливо випила. Потiм пiшла до екрану малярiв. Там художники за п'ять хвилин малювали карикатури дiячiв революцi┐. Там я й зустрiлась iз Чаргаром. Вiн був веселий i весело стиснув менi руку. - Сьогоднi надзвичайно чудовий ранок! - сказав вiн Я притиснулась до нього, i ми пiшли. З годину ми блукали по iподрому, потiм рушили в степ. Менi прийшла мисль повартувати. - Ти зна║ш,- кинула я,- сьогоднi ти йдеш зовсiм не з дiвчиною, а з молодичкою! - Що ти цим хочеш сказати? - спитав вiн. Я зареготала й сказала йому, що я вже вийшла замiж. Вiн почервонiв чомусь i, галантно вклонившись, поцiкавився: - Так, я його знаю. Зда║ться... прекрасна людина! Я певна була, що вiн не вiрить менi й жарту║, i тому перейшла на iншу тему, не думаючи робити спростування. Ми йшли в морi безсмертникiв. Праворуч нас летiв у небо величезний спис радiо. Пам'ятаю, менi раптом здалося чомусь, що Чаргар пiд невеличким "градусом". - Ти сьогоднi наче трохи пiдвипивши? - спитала я. - Я сьогоднi трохи вiдвипивши,- усмiхнувся вiн. Я спитала, чому так рано. Вiн сказав, що вiн уже кiлька тижнiв почина║ днi горiлкою. Вiн горiлку не дуже любить, але не може не визнати, що "горiлчанi" днi безтурботнiшi й веселiшi. "Невже вiн серйозно плакав тодi в лiсi?" - подумала я й сказала: - Чому тобi такий безнадiйний погляд на життя? - Вiдкiля це ти взяла? - усмiхнувся Чаргар. Потiм запевняв мене, що вiн на життя дивиться дуже весело. Вiн у той день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготi i в таких розмовах ми проблукали до вечора. Нарештi Чаргар сказав: - Ну, пора вже й додому... Ти не дума║ш зайти до мене? Я погодилась, i ми пiшли до нього. З пiвгодини ми блукали по переулках, поки нарештi не вийшли на майдан Трьох комунарiв. Бiля Чаргарово┐ квартири ми були, коли вже почало темнiти. Раптом до нас пiдiйшла циганка. Я погодилась, щоб вона погадала менi. Чаргар занервувався й сказав, що це некультурно фанфаронствувати сво║ю некультурнiстю. - Це - резонерство! - сказала я. Потiм говорила, що вiн теж деколи впада║ в мiстику, натякаючи на iсторiю в лiсi. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на сво║му. Тодi вiн порадив менi вiдiйти вбiк, щоб мене хоч не бачили в клубi радторгслужбовцiв. Я нарештi зрозумiла його й сказала циганцi, що гадати не буду. Коли ми сходили на ганок, я звернулась до Чаргара: - Скажи менi, коли б циганка пiдiйшла до нас десь у безлюдному мiсцi... ти дозволив би ┐й гадати? Чаргар мовчав. Ада я вже без нього знала, як би вiн зробив у цьому випадку, i негарне почуття знову прокинулось у менi до художника. В кiмнатi ми сiли на лiжко. Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так - мовчки - ми просидiли кiлька хвилин. Тодi на небо налетiла темна хмара, i в кiмнатi майже зовсiм стемнiло. Десь замирали Першотравневi оркестри. Город стихав. Потiм за вiкном закрапало, i пiшов дрiбний дощ. Легенький вiтер увiрвався в кiмнату, i запахло якимись польовими квiтами. Хоч Чаргар i зiпсував менi трохи настрiй, але я ще переповнена була враженнями дня, i тому, коли вiн положив свою руку менi на колiно, я iз вдячнiстю подивилась йому в обличчя: в очах йому стояв тихий блиск i нагадував менi нашу першу зустрiч. Очi його знову вабили мене сво║ю неяснiстю. Що далi, то бiльше мене хвилювало тiло художника. Нарештi вiн узяв мене за руку й промовив: - Б'янко. Ти й сьогоднi скажеш, що говорила колись? - Що саме? - спитала я й здригнула. Чаргар зам'явся й мовчав. Тодi я впевнено пiдiйшла до електрики й погасила ┐┐. Потiм я знову сiла на лiжко. - Ти, може, ма║ш на увазi циганку? - спитала я, свiдомо вiдтягуючи рiшучий момент. Чаргар мовчав i ласкав мо┐ руки. Потiм вiн цiлував менi пальцi. - Ну, в чому ж справа? - знову спитала я. - Я говорю...- замнявся вiн i рiшуче додав,- ти говорила, що коха║ш мене? - Так. Говорила. Вiн знову промовчав. Потiм плутано почав запевняти, що й вiн покохав мене, що... i т. д. - Ти теж говорив менi про це! - усмiхнулась я. Але - почекайте! - то ж були, мовляв, несерйознi розмови! Сл