. Я прийшов ┐┐ спитати... Просто! Без алегорiй! Скажiть, чи пiшли б ви зараз зо мною туди, нагору, вкупi й разом, щоб розказати, щоб ми розказали про все це? В о н а. Про що? Я. Про що? Ну, про таке, наприклад, як був собi в пiдвалi безногий робiтник, а нагорi поет жив i недалеко його дiвчина одна, як у не┐ все життя була музика, у поета мри од тi║┐ музики, в робiтника ж - водяний годинник, як годинник пробив час повстання пiдвалам та як дiвчина обдурила поета, почала грати золотою булавою, як, загравши вона "чики-чики", напустила офiцерчикiв - поет допомiг, як понесли безногого i вбили... Я йду сказати, що я зрадник, ви скажете, що ви - Чайка! В о н а. Значить, там iще про це... не знають? Я. Якби там знали, то, думаю, нам годi було б туди йти - вони б давно до нас прийшли i нагадали, що той лише борець за iде┐, що того лише iде┐ переможуть, хто з ними вийде й на ешафот i смертi в вiчi скаже. Ви скажете? В о н а (знов зiбгалася, як дiвчинка, в руках тремтить дiвочий фартушок). Я?.. Я. Оврам безногий донiс сво┐ iде┐ до найдальшо┐ ями - в глинищах i смертi в вiчi кинув, Зiнька теж. З i н ь к а! А ви, ви донесете сво┐ хоча б до першого ре║страцiйного столу? Ви скажете?.. В о н а (руки кинули фартушок)._ Я скажу!.. (Знов_ тремтить вiн у руках)._ Я вам скажу... Я краще вам скажу... Я. Тодi доведеться менi за вас сказати. Дозволите? В о н а (перемоглася)._ За це зменшать вам кару, так? Я. Та не про це я... не про це! Ще тодi, як визволив Пероцького, я по степу ходив. Усю нiч виходив. Була перша в людини розмова в степу з самим собою про зраду i про смерть, i висновок: самому вбитися - це ще не кара. А карою буде та, що дасть менi Л у к а, суспiльство, клас. Пiду й скажу. Але я не пiшов, бо ще носив у душi ваш вiдблиск милий, бо ще не знав, що в яснiй теплинi сво┐х очей ви носите чорний холод змови... В о н а (визивно)._ Я сама про це скажу! Я йду й скажу... Так, я Чайка!.. Скажу: я тая Чайка, що лiтала над Жовтими Водами, об дороги чумацькi┐ билась (притишуючись),_ що лiта i б'║ться в кожному козацькому серцевi... Я скажу, що я... (Знов дiвчинкою). _Менi треба перевдягтися, так? Я. Краще йдiть так. Вона. Так?.. Нi, я передягнуся!.. Я зараз!.. Скажiть, у що лучче менi вдягтися? Я. У щирiсть i мужнiсть... Вона (не збагнувши зразу мо║┐ думки)._ Так?.. Тодi я зараз... Пiдождiть! Я зараз... (Зрозумiла)._ Ах, ви он у вiщо сказали!.. Я. Ходiмо! В о н а. Ходiмо... (Йде за мною)._ Я, бачте, вас любила i люблю. Не од програми - вiд душi. (На порозi вона ста║)._ Може б, нам туди не йти, а краще так: пiти зовсiм звiдси, геть далеко, зректись всього, тiльки не життя. Милий! Пiти, щоб просто жити, га? У хатi! За хатою криниця буде й жито, Я вийду з хати безсонна од бажання - дiвка з вiдрами. Ви бiля криницi. Поведу вас у жито... (Вона, немов справдi жито, розгорта║ руками i веде мене уявного)._ А в житi волошки голубiють, стелеться бiленька березка. Бачили? Боже! Як пахне любов! Я (йду сходами, бурмочу)._ Все це старих пiсень перелицьований сантимент... В о н а (за мною)._ Я, бачте, приховала сво║ перше кохання, а воно тепер i реве. Пiдождiть хвилинку, я його, може, присплю... Цить, мо║ кохання, а я тобi дудочку вкра┐нську куплю... (Захиталась, заколихалась)._ А-а, люлечки, Шовковi┐ вiрвечки, Золотi┐ бильця, Срiбнi колокiльця, Мальована колисочка. Засни, моя дитиночка! Я беру ┐┐ за руку. Куди ви мене ведете? На страстi? Так?.. Пустiть мене! милий! Не можу... Я (пускаю ┐┐ руку, бiльш переконую себе, нiж ┐┐)._ Бачте, тут жила i та... Теж молилась: милий, дорогий... Справдi, на страстях стояла. Л у к а каже, що ┐┐... В о н а. А хто ж скаже мо┐й неньцi, як я в церковцi була, на страстях стояла, як додому свiчечку несла (немов справдi несучи свiчку),_ а ви, вiтер, милий вiтер (затуля║ од мене долонею i йде вниз),_ пху-пху, хочете загасити свiчечку мого життя. Я (почуваю, що ще один момент, i я здамся)._ Луко! (Кричу)._ Луко! (Побачивши на сходах Луку, я вiдчуваю, як бiльша║ в менi сили. Хапаю ┐┐ за руку i виводжу нагору. до Луки)._ От я i моя мрiя - Чайка, Луко!.. В о н а. Нi!.. Я. Так! Пам'ята║ш перше повстання? Вiтер, мiсяць? Тодi до рук Судьби попавсь корнет П е р о ц ь к и й. Судьба не знав, хто вiн, хоча iнстинктом чув i брався вже до стiнки прибити. Та нагодився я. Г а м а р послав. По дорозi, отут на сходах, вона зустрiла: "Спасiть!.." I я спас. Де ж пак! Моя мрiя, що до не┐ я сливе два роки мчав, iз мрiй коня, зробивши, дорогу у вiтрiв, у зiрок питавсь, хоч до ┐┐ дверей сiм метрiв од мого було порога, сама назустрiч вийшла i просила спасти того, кого я мав за супротивника. Як же тут було не проявити благородного чуття, романтично┐, вiддано┐ любовi, та ще од кого! Од мене, що вiдiрвавшись маси, десь загубившись на горищi, мiж небом i землею, думав високо (у павутиннi мрiй), що його покликання - це бути за зведеника мiж небом i землею! Мiж натовпом та iдеалом, мiж нацi║ю й ┐┐ майбутнiм - звичайний тип химерного мрiйника. Результат тобi вiдомий: наскок, ру┐на, кров i смерть товаришiв - мертва пауза у творчому змаганнi революцi┐ i автор цi║┐ паузи - я. Луко!.. Л у к а. Скажи менi одне: ти знав, що вона Чайка? Я. Нi! В о н а. Знав... Я йому казала... Л у к а (подзвонивши в зв'язкову команду, жестом показу║ червоноармiйцям одвести Марину. Виждавши, поки ┐┐ одвели, знов до мене)._ Скажи, як друговi, Iлько, - знав? Я. Нi!.. Але я знав, хто такий П е р о ц ь к и й. Л у к а (замислився глибоко. Говорить бiльш до себе)._ Треба перш за все сказати що? Що наскок цей трапився б i поза тим, чи спас би ти Пероцького, чи нi. Знайшли б другого, не Пероцького. Але Пероцького визволив ти, i це зрада. Я Зрада, Луко! Та яка! Куди не пiду, скрiзь за мною бiгтиме од вiку, через усi свiти тiнь щ║i зради Л у к а. Несвiдома. I добре, що вже трапилась, бо що?.. Бо неминуща була, бо ж результат вона отих горищних мрiй... (Вже до мене). Поклади й собi за знак i попередження надалi, бо гей ще скiльки жде на нас спокус, хитань i зрад у далеких походах.що через усi свiти, до далеко┐ мети!.. А тепер iди я тебе запру, постережу i завтра в ревтриб, бо що?.. Бо судити тебе треба, а я твiй друг i взагалi ще молодий... Ти ще, мабуть, i не ┐в? Принесу... Заводить мене в кiмнату Пероцьких. Тиснем один одному руки Л у к а виходить i замика║ дверi. Чую таке щире, товариське, зворушливе. На добранiч, Iльку! Я. Нi, Луко, - добридень! Дивись, уже свiта║... Менi ста║ легко. Вiкно, як огняний прапор. Мене охоплю║ надзвичайне пiднесення. Менi вчува║ться, що весь свiт почина║ грати спочатку на гелiконах, баритонах, тромбонах патетично┐ симфонi┐, що згодом-переходить на кларнети, флейти, скрипки. Я знаю. Л у к а теж зараз дивиться в вiкно i чу║ цю симфонiю.