ько┐ душi,
розiрвано┐ численними народженнями. В побратимствi не може бути боязнi за
те, що побратим буде спекулювати на почуттях побратима, адже вчинки
побратими творять лише за велiнням власного серця, його поривом. Серце у
побратима повинне бути чесним, наче усмiшка немовляти.
Довго потiм мовчали вони, дивлячись на догораюче багаття, а тодi Атiл
запитав:
-- Пале, а чи не хотiв би ти стати менi побратимом?
В Пала перехопило дух i застрягли слова в горлi. Вiн не мiг нiчого
сказати i став боятися, що Атiл зрозумi║ це як вiдмову, тому протягнув
Авхатовi правицю i мiцно потиснув руку. Вiн, набагато нiжнiший душею за
Атiла, навiть зробив порив поцiлувати його, проте засоромився i прохрипiв:
-- Я згоден.
-- Завтра ми при свiдках вчинимо обряд, -- твердо сказав Атiл, i в
голосi його почулося самозречення.
Греки з цiкавiстю спостерiгали, як тар'ягни вчиняють обряд
побратимства, i говорили мiж собою:
-- Ахiлл i Патрокл стали побратимами.
Аж тут пiд Трою прибули амажонки, союзницi Тро┐. На чолi з княгинею
Роксаною, вони навалилися з троянцями на ахейцiв i потiснили ┐х вiд стiн
Тро┐ до морського узбережжя. В цей час на поле бою виступили тарiйцi, i
поперед них князь Атiл на сво┐й чудовiй бойовiй колiсницi, яка була
видовбана з цiлого шматка дуба, що рiс колись у Гiле┐ на Славутичевих
берегах. Люто накинулась Роксана на Атiла. Кинула один спис, та вiн зламався
об залiзну Атiлову броню, кинула другий i вiн влучив у Атiлового вiзничого.
Тенькнуло серце у Роксани, бо вiдчула, що Бог залиша║ ┐┐. Розлючений Атiл
махнув сво┐м величезним списом i наскрiзь пробив Роксаниного коня i ногу
Роксани. Не змiгши витягнути сулицю з коня, що завалився набiк, Атiл мечем
вiдтяв витязю голову. Коли ж вiн зняв з голови шолом, то побачив, що це
голова прекрасно┐ жiнки у розквiтi жiночо┐ краси i сили. Рука Атiла безсило
випустила голову Роксани, бо до серця йому пiдступила смертельна нудьга.
Йому пригадалося провiщення, що вiн помре пiсля того, як у смертельному
герцi уб'║ жiнку.
Амажонки зав'язали жорстокий бiй за тiло Роксани i вiдбили його у
кiмарiйцiв, бо Атiл у цьому бою вже не брав участi. У бою за тiло Роксани
загинуло ще сiм амажонок, пiсля чого вони перестали боронити Трою.
Коли Атiл повернувся з цього бою, дiзнався, що цар царiв грецького
вiйська Агамемнон прислав сво┐х вiрних i вони забрали з Атiлового куреня
найкращу бранку -- княгиню Брiсе┐ду. Розлючений Атiл розкидав свiй курiнь,
порубав бойовi колiсницi i розiгнав челядь:
-- На герць цього смердючого ахейця! -- кричав Атiл. -- I старiйшини, i
кiмарiйськi князi, i скоморохи, як могли заспокоювали Атiла, нарештi прийшов
Одiссей i сказав, що Агамемнон поверне йому бранку, аби вiн угомонився i не
викликав Агамемнона на герць. Бо вiйсько грекiв не може ризикувати життям
свого головного призвiдця. Атiл трохи заспоко┐вся, а тодi сказав:
-- Хай тiшиться нею, але мо┐ тарiйцi не будуть воювати за Трою. Ми
подивимося, як ви самi подужа║те троянцiв.
Троянцi вiдтiснили грекiв аж до самих кораблiв i вже запалили крайнi,
Атiл вперто готував сво┐ кораблi до вiдплиття додому. За десять рокiв
спiльно┐ вiйни кiмарiйцi здружилися з ахейцями, i нiжне Палове серце
розривалося, коли вiн бачив, як никнуть пiд троянськими мечами ахейськi
голови. Тому князь Палкий упросив Атiла, щоб той дозволив Паловi одягти
Атiлову броню i повести тарiйцiв у бiй. Трояни були вiдкинутi аж до стiн
Тро┐, але в цьому бою троянський царенко Гектор убив Пала. <sup>
</sup>Розлючений i роз'ятрений втратою побратима, Атiл у наступному бою убив
Гектора, прив'язав його до колiсницi i волочив навколо Тро┐, але i сам Атiл
був незабаром убитий Парiсом стрiлою у п'яту . Це ║дине мiсце у Атiловому
обладунку було iз чистого золота, в той час як панцир був залiзним. Ковалi,
якi робили панцир Атiловi, за законом тарiйцiв, якусь одну частину,
обладунку зробили з чистого золота, знак останньо┐ боротьби Трояна з Золотим
кабаном. На чолi кiмарiйцiв став князь Напiй, а на чолi кра┐нцiв князь
Любим.
На кiнець десятого року облоги ахейцi з намови Богiв зробили великого
дерев'яного коня i вiдпливли вiд берегiв Тро┐. Коли ж троянцi, святкуючи
перемогу, затягли коня в мiсто, вночi з коня вийшли наймогутнiшi грецькi i
тарiйськi геро┐ -- i почалася рiзанина, бо вночi кораблi знову пристали до
берега, й ахейцi разом з тарiйцями пiшли на штурм. Розграбувавши Трою i
подiливши здобич, ахейцi ┐┐ спалили i зруйнували.
4. Року Божого 1145 до ново┐ ери
Кораблi пiд проводом князя Напоя прибули до Кримського побережжя. Там,
де вони пристали до берега, виникло мiсто Напа.
Багату здобич везли тарiйцi з собою, але не було серед них багатьох
┐хнiх бойових товаришiв, i зокрема князiв Атiла i Палкого. Разом з бранцями
i бранками, золотом, срiблом, оксамитами, мечами, луками, коштовним посудом,
царським троном i багатьма iншими речами привiз князь Напiй iз собою i
слiпого кобзаря, який лишень почув у захопленiй Тро┐ мову тарiйцiв, як зразу
почав проситися, щоб забрали його з собою. Його взяли, бо вiн мав на пососi
верхiвку вiд бунчука, яку споконвiку носило плем'я кiмарiйцiв, -- мiдну
Бережу. Мiг вiн i говорити трохи чудною укра┐нською мовою. Знав безлiч
пiсень i вед i таку веду, яку знали i волхви з роду галичан. Князь Напiй
його дуже шанував i хотiв, щоб цей кобзар, якого звали Волох, заспiвав ще
хоч раз свою старовинну веду на Радах бiля цiлющого струмка Священно┐ Путi.
I зараз, коли тарiйцi готували до зимiвлi табiрне становище на березi
Чорного моря, щоб, перезимувавши, рушити морем i рiками по сво┐х землях, всi
роди змiшались. Натомленi, сидiли бiля вечiрнiх вогнищ i просили в кобзаря:
-- Ану, дiду, утнiть оту билицю про Данко. Хай пробере, хай вiзьме за
живе.
Хоча там, в степах i лiсах, вже заходила зима, тут збиралося на грозу.
Мiж темними низькими хмарами i сухою землею проскакували блакитнi iскри. Дощ
ще десь лише збирався на силi, але посвiжiлий вiтер куйовдив дiдового бiлого
оселедця i роздимав такi ж бiлi вуса. Дiд пiдняв лице до неба, ловлячи вiтер
i запах повiтря, i сказав:
-- Пронесе хмару. -- Тодi взяв до рук вiдполiровану роками кобзу i
почав: -- Бачите iскри? Це iскри вiд гарячого серця Данко, яке горнеться до
тарiйського народу.
Жили на рiчцi Аракс потомки Тар'ягна. Погода там була теплiша, нiж у
нас в Укра┐нi. Зимою йшов дощ, а снiг випадав лише вище, в горах. Зелень
буяла цiлий рiк, i лiси були густi.
Народ -- як дерево, щоб рости, йому треба простiр; як дитина, щоб
росла, ┐й треба мiняти малу одежу на бiльшу; як великий ведмiдь, якому треба
великий барлiг. I от коли старий князь Богодар помер, обрали його сина
Данко. Пiсля того як старiйшини вручили йому булаву та посипали голову
землею, аби не заносився, вiн стрiпнув бiлявим, як бавовна, чубом, i його
блiдо-блакитнi очi, через якi голова просвiчувалась, нiби пробита списом
навилiт у двох мiсцях, метнули блакитнi iскри. Данко -- молодий красень.
Гарнi -- завжди смiливi. Вiн говорив:
-- Збираймося! Цi гори душать нас. Не безкiнечнi вони! Перейдемо ┐х i
вилл║мося на простiр степу, як рiка в море. Iдемо! Ну! Гей!
Подивились на нього люди, що вiн кращий за всiх, бо в його очах
свiтиться багато сили i вогню живого.
-- Веди нас! -- сказали вони.
Тодi вiн повiв. Дружно всi пiшли за ним -- вiрили в нього. Важкий був
шлях. Гори забрали усi сили. Але за горами почався спершу сухий, а потiм
болотистий лiс. Лiс такий густий i високий, що темно було серед дня, на
кожному кроцi болото роззявляло жадiбну гнилу пащу, ковтаючи людей, i дерева
заступали дорогу могутньою стiною. Переплелися вiття дерев мiж собою,
покручене корiння чiплялось за ноги, i кожен крок був вартий поту i кровi.
Довго вони йшли !.. Ще густiший ставав лiс, ще менше ставало сили. I ось
почали вони ремствувати на Данко, кажучи, що даремно вiн, молодий i
недосвiдчений, повiв ┐х кудись. А вiн iшов попереду, бадьорий i ясний.
Але гроза вдарила над лiсом, загули дерева, i стало в лiсi так темно,
наче в ньому зiбралися всi ночi зразу, скiльки ┐х було на свiтi з того часу,
як лiс народився. Iшли маленькi люди з-помiж великих дерев, i в грiзних
проблисках блискавок вiдсвiчувались мокрi постатi людей. Хитаючись, скрипiли
велетнi-дерева, гули сердитi пiснi, а блискавки, лiтаючи над верхiв'ями
лiсу, освiчували його на мить синiм холодним вогнем i зникали швидко, щоб за
мить знову виникнути. Лякались люди. Дерева з мокрими гiлками здавались
живими холодними змiями; а суцiльний дощ лив, i люди йшли нiби по дну
морському, вода струмувала по лицях. А з гiлок дивилась на них Тьма, щось
страшне, темне i холодне. Це був важкий шлях, люди втомилися i занепали
духом. Зупинились вони, втомленi i злi, щоб судити Данко.
-- Ти, -- говорили, -- мiзерна i шкiдлива людина! Ти повiв нас i
виснажив, i за це загинеш!
-- Ви сказали: "Веди!" -- i я повiв вас! -- крикнув Данко, стаючи проти
них грудьми. -- У мене ║ мужнiсть вести, тому я i повiв вас! А ви? Ви не
зумiли зберегти сил на довгий шлях! Хто не може зберегти сил на останнiй
ривок, той не доходить до мети! Ви йшли, як отара овечок, кiнцем для яко┐ ║
кошара, де на не┐ чекають рiзники. Надпорив -- це випробування народу на
виживання!
Але цi слова ще бiльше розпалили людей. Безсилля розпачу вони хотiли
перетворити на силу для вбивства власного вождя.
-- Ти вмреш! Ти вмреш! -- ревiли вони.
А лiс гув i гув, повторюючи крики, i блискавки розривали тьму на
шмаття. Данко дивився на тих, заради кого вiн трудився, i бачив, що вони як
звiрi. Багато людей стояло навколо нього, i не було на ┐хнiх лицях
шляхетностi, i не можна було чекати вiд них пощади. Шляхетнiсть да║ться
людинi Богом вiд народження i зника║, наче звiр у хащах, iз душ простих
людей, коли ┐х тисне голод. Тiльки у надлюдей шляхетнiсть сильнiша за голод,
i вони здатнi на безодню подвигу в iм'я Слави.
От i зараз у серцi Данко закипiла злiсть -- як данина людському, але
зразу ж ┐┐ перемогла шляхетнiсть -- як данина Божому, i злiсть зникла в
сутiнках душi. Вiн любив свiй народ i був його найкращою квiткою, вiн жалiв
людей i думав, що, можливо, без нього вони загинуть. I серце його спалахнуло
вогнем бажання врятувати свiй рiд-плем'я, вивести ┐х на широкий шлях, i тодi
в його очах блиснули променi того могутнього вогню -- вогню
Ягни-Лелi-Бережi. А люди подумали, що вiн роз'ярився, тому так яскраво
загорiлися його очi, i насторожились, як вовки, чекаючи, що вiн буде
оборонятись, i стали тiснiше оточувати його, щоб схопити i вбити. Вiн
зрозумiв ┐хнiй намiр, тому ще яскравiше загорiлось його серце, бо цей ┐хнiй
намiр народжував у душi Данко великий сум. Свiтовий сум Ягни.
А лiс все спiвав свою похмуру пiсню, гримiло i лив дощ.
-- Що я зроблю для Роду?! -- сильнiше за грiм крикнув Данко. I раптом
вiн розiрвав руками собi груди, вирвав iз них сво║ серце i високо пiдняв над
головою. Воно палало так яскраво, як сонце, i яснiше за сонце, i весь лiс
замовк, освiтлений цим факелам велико┐ любовi до людей, а Тьма розлетiлась
вiд свiтла i там далеко, в лiсi, тремтячи, упала в гнилу пащу болота. Люди
ж, зачудованi, остовпiвпiли.
-- Ходiмо! -- крикнув Данко i кинувся на мiсце вождя, тримаючи високо
палаюче серце i освiтлюючи ним шлях сво║му народу. Вони кинулись за ним,
зачарованi. Тодi лiс зашумiв здивовано хилитаючи верхiвками, але його шум
був заглушений тупотiнням людей. Всi бiгли швидко i смiло, захопленi дивним
видивом. I зараз гинули, але без скарг i слiз. А Данко iшов попереду, i
серце його палало й палало.
I ось раптом лiс розступився i залишився позаду, щiльний i нiмий, а
Данко i всi люди зразу пiрнули в море сонячного свiтла i чистого повiтря,
промитого дощем. Гроза була там, позад них, тут сяяло сонце, зiтхав степ,
блищала трава в дiамантах дощу, i в далинi золотом мiнилася рiка Вардана...
Вечорiло, i вiд захiдних променiв рiка здавалась червоною, як кров, що била
гарячим струменем iз розiрваних грудей Данко.
Кинув погляд поперед себе на широкий степ гордий i смiливий Данко,
кинув радiсний погляд на вiльну землю засмiявся гордо. А тодi упав i
помер...
Люди поховали його з почестями i насипали над ним високу могилу. Хотiли
покласти йому у груди i його серце. Але як тiльки волох дiткнувся до нього
пальцями, воно розсипалось на iскри. Тому лiтають степом блакитнi iскри
перед грозою.
В той час, як усе тарiйське вiйсько готувалося до зимiвлi, один курiнь
з тисячi князя Славка вирiшив через кримськi степи до настання заметiлей
добратись до свого роду, який жив селами зразу ж за Кримським перешийком.
Вони i справдi благополучно подолали степи, але на перешийку були зупиненi
Перекопом. За Перекопом засiли невiдомi вороги, хоча i в одежi слов'янськiй,
але стрiляли в кожного, хто пiдходив до рову. А це в роду старiйшини
Вушатого, в той час як кращi во┐ни десять рокiв воювали пiд Тро║ю, повстали
раби на чолi з постiльничим Вушатого Кощi║м. Кощiй забрав собi жiнок
Вушатого i став князем, а iншi раби побили мужчин, вiльних общинникiв, i
забрали собi ┐хнiх жiнок. I оце зараз ополчення на чолi з князем Кощi║м
стiйко боронило Перекоп, i во┐ни з куреня Скидана скiльки не йшли на штурм
валу, все не могли його подолати. Тодi на Радi во┐н на iм'я Хамхун сказав:
-- Що це ми справдi вою║мо з ними, наче з рiвними? Берiмо трiйчатi
батоги -- i гайда! Раби ще не забули, що таке трiйчатка!
I пiшли слов'яни на приступ iз трiйчатими пугами. Як тiльки во┐ни князя
Кощiя почули свист батогiв, то покидали мечi i сулицi та, обхопивши голови
руками, поставали на колiна. Раба Кощiя Скидан звелiв посадити в князiвське
сiдло i пiд нагаями везти до становища. Там Кощiя ослiпили i прикували до
казана з молоком, щоб вiн до кiнця сво┐х днiв збивав масло. З того часу
повелася серед слов'ян приказка: "сiсти в сiдло Кощi║ве", тобто загубити
все.
В той час, як тар'ягни воювали пiд Тро║ю, забравши iз собою кращих
витязiв, збiднiла Тарiйська земля на звитяжцiв. Прилетiв iз пiвнiчного краю
Змiй Горинич iз сво┐м змi┐ним кодлом i полонив тарiйську люднiсть, наклавши
на весь край i на кожен город чи село чорну покуту, через те, що Авхат
забрав iз собою в похiд чарiвну бартку.
У мiстi Переяславi-на-Дуна┐ внадився Змiй красти дiтей з княжого роду i
кидати ┐х у темницю. Пожурилися кра┐нцi. Пiшов князь Палкий на вiйну з
Тро║ю, а його чотирьох синiв i дочку Змiй украв. Там, де Змiй у свiй лiсовий
палац ходить, -- борозна вiд хвоста. Ходила одного разу Палова дружина,
княгиня Яснослава, зеленим долом та набрела на поле червоного горошку. На
тому полi деякi квiти ще квiтнугь, а знизу вже стручки. Проказувала княгиня
Яснослава подумки таку молитву:
-- Ягно-Вогненне Диво-Золота Оленице, спаси i помилуй мiй народ, мiй
рiд! Дай менi снаги, щоб народити сина такого дужого, аби вiн змiг побороти
Змiя Горинича i все його кодло.
Тут один стручок горошку трiснув, на простягнуту долоню княгинi
Яснослави упала червона горошина. Взяла Яснослава i проковтнула ту горошину.
А була та горошина не простою, бо як вiдчинив Тар'ягн колись скриньку з
шершнями, де жила душа Золотого кабана, то сам розлетiвся на безлiч щасливих
днiв для людей, а на землю упало три безсмертних краплi кровi iз
безсмертного серця Тар'ягна -- одна краплина стала зiгрiваючим вогнем для
людей, друга упала в душу Лада i Лади i запалала невгасимою вза║мною любов'ю
мiж чоловiком i жiнкою, а третя впала на стебло гороху.
5. Року Божого 1154 до ново┐ ери
Народила княгиня Яснослава сина i назвала його Котигорошком. Як
виповнилось йому сiм лiт, прилетiв Змiй, щоб його забрати i кинути у
темницю. Проте малий Котигорошко вперся, i Змiй не змiг вiдiрвати його вiд
землi. Злякався Змiй i закляв Котигорошка, щоб вiн не мiг устати на ноги.
Сидiв пiсля того Котигорошко в хатi на печi, хоча не переставав рости дуже
швидко. Княгиня Яснослава плакала i благала:
-- Ягно-Дивна-Жива, всеплодющая Мати,
допоможи мо║му синовi устати,
Змiя дiстати,
сво┐х братiв i сестру iз полону визволяти.
Аж ось якогось часу, коли у князiвських покоях нiкого не було, заходить
до них у хату бiлий-бiлий дiд та й каже Котигорошковi:
-- Помилуй, Боже, бiдного старця. Котигорошко обзива║ться з печi:
-- Хлiб на столi, дiдусю, вiдрiжте собi, а вода в кадубi -- пийте на
здоров'я, а я немощний: на ноги не можу встати, хоча руками обiддя гну.
--Як даси, сину, перед лицем Дарбога iменем Перуна три клятви, то ноги
тебе носитимуть.
-- Якщо, дiду, цi клятви княжого iменi достойнi, то я ┐х скажу.
-- Чого ж бо вони були б не достойнi, коли посилаються тобi самою
Ягною! Ось цi обiтницi:
Нiколи нiкого iз свого роду-племенi не вбивати, нещасного
одноплемiнника iз бiди виручати.
Вогонь святий, землю i воду шанувати.
Не одружуватись доти, доки у триразовому герцi не збореш могутню
дiву-поляницю.
Проказав Котигорошко три обiтницi i почув у ногах легкiсть, устав i
набрав дiдовi кухоль води. Ковтнув дiд iз кухля води та й да║ Котигорошку
раз ковтнути. Ковтнув i Котигорошко води. Одтулив бiлий-бiлий дiд заслонку в
печi, а притухлий жар так бiлим полум'ям i бухнув.
Тепер, Котигорошку, одну мить на вогонь подивися, а за другу -- навколо
себе обернися, стань лицем до красного кутка i прокажи молитву на славу
Ягнi.
Як Котигорошко все це зробив, дiд йому й каже:
-- Тепер Змi║ве закляття з тебе зняте, iди у свiт i роби добро, та
пам'ятай сво┐ обiтницi, -- i зник.
Котигорошко сюди-туди по хатi крутився, не мiг уторопати, куди дiд
подiвся, лише у вiдчинене вiкно падав на край печi сонячний зайчик --
Дарбожий синок Лель.
А в той час люди у мiстi Переяславi-на-Дуна┐ посеред вiчового майдану
колодязь копали, але мусили покинути, бо наткнулись на твердь, яко┐ нi
лопата, нi кайло не брали Зараз бiля криницi нiкого не було. Котигорошко у
ту криницю спустився, витягнув той камiнь нагору. Ледве вiн вилiз, як у
криницi почала прибувати вода. Придивився Котигорошко до каменя, аж то
шматок руди. Узяв Котигорошко той шмат залiзно┐ руди на плечi та й пiшов до
кузнi, а люди побачили, що в нього така страшна сила, та й злякалися. Дехто
пропонував його вбити, бо такого дужака, як виросте, не втрима║ нiяка
громадська сила. Громада i згоджувалась, i боялася. Тим часом Котигорошко
прийшов до кузнi, а там той дiд сидить, який його зцiлив.
-- Добридень, дiдусю, якщо ви коваль, -- почав Котигорошко.
-- Я не коваль, коваль у болото по руду пiшов, але у тво┐й скрутi можу
допомогти.
-- Маю осьо шмат залiза. Треба з нього викувати булаву, щоб така важка
була, як усей шмат, але до рук похватна.
Дiд схопив величезний молот та як ударив по тому шматку руди, так вiн
навпiл i розколовся, як горiх, а всерединi лежала булава Тар'ягна, обсипана
дiамантами. Взяв Котигорошко ту булаву до рук -- якраз по його силi.
Подякував вiн Дiду-Всевiду та й рушив додому, а на майданi якраз вiче
зiбралося, щоб вирiшити, як Котигорошка позбутися. Вiн нiчого того не зна║,
пiдiйшов до гурту, а тут у його ногу якраз скабка увiгналася. Простяг вiн
булаву чоловiковi, що стояв поряд:
-- На, потримай, а я колючку з ноги вийму.
Той чоловiк кия взяв, та тiльки Котигорошко булаву з рук випустив, як
чоловiк ┐┐ не втримав, вона впала i перебила чоловiковi ногу, та ще й
угрузла в землю на пiвсажня. У цiй булавi була закладена влада над усiм
тарiйським народом, тому все вiче зразу поклонилось Котигорошку i запросило
його бути над ними князем. Котигорошко ┐м i каже:
-- Виберете князя, як я сво┐х братiв iз Змi║вого полону виручу. Я ще
молодий, ще козацьких звича┐в не знаю то треба менi покозакувати.
Прийшов Котигорошко додому та й говорить матерi:
-- Печiть, мамо, буханцi та сушiть сухарi, пiду братiв-сестер шукати, з
полону виручати.
Почала мати його умовляти:
-- Ти ж iще малий i один у мене, не кидай мене, бо у господi потрiбен
хазя┐н, а матерi син.
Але Котигорошко на сво║му наполiг. Коли виходив за межi мiста
Переяслава, люди говорили:
-- Он Палкий-Котигорошко-Кий пiшов Змiя бити.
Через того важезного кия, який правив Котигорошковi за булаву, стали
його з тих пiр звати Ки║м. Пiшов вiн тi║ю дорогою, що ┐┐ Змiй хвостом
начирив, та й зайшов у лiс. Коли приходить до великого двора, увiходить у
двiр, тодi в будинок, а Змiя нема, сама лишень Ки║ва сестричка Оленка:
-- Здорова була, дiвчино, -- каже Котигорошко-Кий.
-- Здоров, козаче! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить Змiй, вiн тебе
з'┐сть.
-- Отже, ще, може, й подавиться оцi║ю кiсткою, -- показав Кий на
булаву. -- А ти хто така?
-- Я була одна дочка у батька, князя Палкого, i в матерi, княгинi
Яснослави, та мене Змiй украв, як батько у похiд на Трою пiшов. А четверо
братiв, що мене визволити хотiли, Змiй у темницю кинув. Я ┐м потай ┐сти
ношу, але вони вже там ледь живi.
Коли це Змiй летить, земля двигтить. Тiльки в хату, зараз i каже:
-- Ге, людський дух пахне!
-- Де б то не пах, -- вiдказу║ Кий.
-- Агов, козаче, чого ти прийшов? Слави шукати чи в темницi зогнивати?
-- А це нам Доля скаже.
-- Ходiм на залiзний тiк.
А в той час був звичай на герцi бити один одного палицею по головi.
Прийшли, Змiй i каже:
-- Бий ти перший. А Котигорошко йому:
-- Нi, бий ти, бо як я вдарю, то другого разу може й не бути. От Змiй
як ударив Кия, по кiсточки загнав у залiзний тiк. Вирвав ноги Кий, як ударив
Змiя булавою Тар'ягна -- загнав у тiк по колiна, як ударив удруге -- по пояс
загнав, як ударив утрет║ -- зовсiм убив. Пiшов тодi у темницю, розбив дверi,
визволив братiв. Забрав усе золото i коштовностi, якi були у палацi, та й
вирушили вони разом додому.
От iдуть та й iдуть, а Кий ┐м не призна║ться, що доводиться братом.
Пройшли так скiльки дороги, сiли пiд дубом спочити. Кий, натомлений пiсля
важкого бою, обперся спиною об дуба та й заснув. А четверо братiв i
радяться:
-- Будуть iз нас люди смiятися, що ми Змiя не подужали, а Кий-зайда сам
убив. Та й добро Змi║ве вiн собi забере, а нам не дасть, бо дужий сильно.
Радились - радились та й нарадились, що, мовляв, тепера вiн спить
мiцно, прив'язати його до дуба ликом, щоб не вiдiрвався, тут його,
знесиленого голодом, дикий звiр розiрве. Умовляла ┐х Оленка не робити не по
правдi, але вони ┐┐ не послухали.
Спав Кий день, спав другий, на третiй прокинувся -- аж прив'язаний.
Нема нi братiв, нi скарбу, лише булаву вони не змогли пiдняти. Вiн плечi
напружив, пута розiрвав i дуба з землi витяг. Пiдходить до рiдного дому, аж
чу║ -- брати прийшли вже та й розпитують у матерi:
-- А що, мамо, чи були у нас ще брати i сестри?
-- Та як же! Син, Котигорошко був, що його люди Ки║м прозвали, та пiшов
вас визволяти.
Вони тодi:
-- Оце ж ми його прив'язали, треба iти одв'язати, -- кинулись до
дверей, а Кий у дверi заходить та й каже:
-- Добридень, рiдна матусю, i ви, браття.
Тут брати один поперед одним почали йому докоряти, що вiн ┐м не
признався, а Кий i каже:
-- Ви не могли знати, що я ваш брат, але ви знали, що я Змiя вбив i вас
визволив iз довiчно┐ темницi. Грiх за добро платити злом. Не бiйтесь за
себе, бо я маю на собi обiтницю нiкого нiколи iз свого роду-плем║нi не
вбивати, i усiм людям так скажiть, що проти мене зле помишляють. Дайте менi
обiдати, моя рiдна мамо, та ще сухарiв у торбу, бо я пiду козакувати, розуму
та слави серед народу тарiйського пошукати.
Переночував Кий удома, а вранцi торбу за плечi, кия на плечi та й пiшов
з дому. Хотiв, правда, взяти коня з батькового табуна, та якому коневi руку
на гриву не покладе, кiнь на переднi ноги присiда║. Так пiшки i пiшов. Iде
собi та й iде, коли, не доходячи мiста Галича, бачить: i звiдси гора, i
звiдти гора, а мiж тими горами чоловiк руками i ногами розiп'явся i тi гори
розсову║. Каже Кий:
-- Боже, поможи!
-- Дай, Боже, здоров'я!
-- А що то ти, чоловiче, робиш?
-- Гори розпихаю, щоб дорога була.
-- А куди ти йдеш? -- пита║ Кий.
-- Щастя шукати.
-- Ну, то i я туди. А як тебе звати?
-- Вернигора, а тебе?
-- Мати Котигорошком звала, а як пiдрiс, люди Ки║м назвали. А
взагалi-то я Тар'я-Кра┐н-Пал-Котигорошко-Кий.
-- А батька твого чи не Палким звали?
-- А таки Палким.
-- О, то з князем Палким i мiй батько у похiд на Трою пiшов.
Iдуть вони вдвох, коли бачать -- серед лiсу чоловiк як махне рукою, так
дерева з корiнням i виверта║.
-- Боже, поможи!
-- Дай, Боже, здоров'я!
-- А що ти, чоловiче, робиш?
-- Дерева вивертаю, щоб було кудою iти.
-- А куди ж тобi йти?
-- Щастя шукати.
-- Ну, то й ми ж туди чимчику║мо.
-- А як же тебе звати?
-- Вернидубом, а вас?
-- Кий i Вернигора. Ходiмо з нами.
Iдуть вони втрьох. Коли бачать чоловiк iз здоровезними вусами сидить
над рiчкою Днiстро. Як крутнув вусом, вода i розступилась, так що можна по
дну iти. Вони до нього:
-- Боже, поможи! А вiн ┐м:
-- Тар'я!
-- А що ти, чоловiче, робиш i як тебе звати?
-- Звати мене Крутивусом, ось воду вiдвертаю, щоб можна було на той бiк
перейти.
-- Ходiмо з нами щастя шукати, а бiду проганяти.
-- А хто ж ви такi?
-- Ми вiльнi козаки: я -- Кий, я -- Вернидуб, я -- Вернигора.
Приходять вони всi разом до мiста Галича. А там люди сумнi та невеселi.
Питаються вони у людей, чому нi з одного димаря дим не йде.
-- Бо нема дров. Скоро зима, а всi бояться iти в лiс, бо там завiвся
Дiдько i кого спiйма║, тому пас шкiри iз спини видира║.
-- А ходiмо, товариство, у той лiс. Ось i трапля║ться нагода показати
козацьку звитягу, -- каже Котигорошко.
От зайшли вони у темний та густий лiс. Коли бачать мисливську хатину
рублену. Увiйшли -- нiкого нема. Кий i каже:
-- Отут ми й посторожу║мо. Якщо Дiдько нас шука║, то тут знайде.
Переночували. На другий день Вернигора залишився ┐сти варити, а iншi
тро║ пiшли на влови. Наварив Вернигора ┐сти та й лiг спочити, коли це хтось
стука║ в дверi:
-- Вiдчини.
-- Невеликий пан, вiдчиниш i сам.
Дверi вiдчинились i знову хтось кричить:
-- Пересади через порiг.
-- Невеликий пан, перелiзеш i сам.
Коли це вскаку║ в хату маленький дiдок, а борода по землi волочиться.
Як ухопив Вернигору за чуба, видер iз спини пас шкiри та й почепив на сучок,
що з стiни стирчав. А сам усе, що було наварене, по┐в-попив та й зник.
Вернигора крутився-крутився, якось зiрвався з сучка, кинувся знову варити.
Поки товаришi прийшли -- уже доварю║.
-- А чого це ти запiзнився з обiдом?
-- Та заспав трохи.
На┐лися та й полягали спати. На другий день залишився Вернидуб варити
┐сти, i вiн з обiдом запiзнився. На третiй день Крутивус варив ┐сти i теж
запiзнився, бо, мовляв, заспав. На четвертий день залишився вдома Кий. Як
товаришi вирушили на влови, вiн ┐м i каже:
-- Оце ще я наварю, та й потягнемо далi. Тихо тут, нема нiякого Дiдька,
хiба що ви дуже сонними стали.
От наварив Кий ┐сти та й лiг вiдпочити, аж грюка║ хтось у дверi.
-- Вiдчини!
Устав Кий, вiдчинив дверi, аж перед ним Дiдько сто┐ть, сам малий та
корчистий, а борода по землi волочиться.
-- Пересади через порiг.
Пересадив його Кий через порiг та й каже:
-- Ось трохи зачекайте, товаришi з ловiв прийдуть, обiдати будемо. Ви в
нашiй хатi, то будете гостем.
-- А ти цю хату будував? -- Визвiрився Дiдько. Та як пiдскочить, та хап
Кия за оселедця, а Кий Дiдька за бороду -- лап. Почув Дiдько Ки║ву силу,
розчепив лапу.
-- То це ти, Дiдьку, тарiйцям-кiмарiйцям-галичанам дров не да║ш?
Узяв Кий сокиру, розколов стовбур здоровезного дуба, клином розклинив,
засилив туди дiдькову бороду i вибив клин.
-- Оце, Дiдьку, тут сиди, та пiдождемо мо┐х товаришiв.
Приходить товариство.
-- А що обiд?
-- Давно впрiв.
Пообiдали, а тодi Кий i каже:
-- А ходiмо я вам таке покажу, що ну!
Приходять до того мiсця, коли нi Дiдька, нi дуба нема. Вирвав Дiдько
дуба з коренем та й десь потяг. Тодi Кий розказав товаришам про свою
пригоду, i тi призналися, як Дiдько ремiння з ┐хнiх спин драв. Розiклали
вони тодi велике вогнище, набрали зi струмка води в братину, кожен зробив на
руцi надрiз i пустив у компанею краплину кровi.
Кий каже:
-- Ковтнемо, браття, по черзi iз цi║┐ братини по одному разу, а лишок
вилл║мо на землю бiля вогню.
Так i зробили.
-- Тепер ми побратими, i нiхто хай не кри║ться iз сво║ю бiдою, а гуртом
ми непоборнi. Цей дiдок, видать, самого Горинича брат, пiдемо його шукати.
А Дiдько того дуба тяг-тяг, що видно за ним волочений слiд. Так дiйшли
побратими аж до глибоко┐ ями, що дна ┐й не видно. Тут Дiдько бороду свою
звiльнив i у ямi зник. Прив'язали вони до того дуба мотузку i спустились аж
на Той свiт, а там нема дороги, саме бескеття. Став Вернигора тi скелi
вергати, дорогу товариству прокладати. Нарештi гори скiнчилися, i вони
побачили безкiнечний зелений луг, який цвiв медунками, воловим оком,
смiлкою, кульбабою, дзвониками синiми i фiолетовими, жовтцем, лататтям,
зiрочками, кiнським щавлем, в'язiлем i iншими дивними квiтами. По лузi
ходили золотi пiвники i гарно спiвали, а людськi тiнi блукали за пiвниками i
пасли ┐х, тримаючи в руках гiлки з нев'янучим вишневим цвiтом.
-- Це, браття, той луг, де душi людськi блаженствують, перед тим як
з'║днатися з неосяжною Ягною, -- сказав Кий. -- Але поспiшаймо звiдси, бо
живих людей чека║ живе дiло.
За якийсь там час перейшли вони луг, що весь час цвiте, i пiдiйшли до
стiни чорного лiсу. Далi пройти було нiяк.
-- Це вже моя робота, -- сказав Вернидуб i почав дерева валити. Нарештi
пройшли вони лiс i вийшли на берег могутньо┐ рiки. Вода у рiцi була бурхлива
й чорна, i кишiло в нiй повно чи то риб, чи то жаб, чи то тритонiв, а може,
й слимакiв, та й черви вилися нескiнченними нитками. Пiд ближчим берегом вся
ця твар ворушилася, пiд протилежним плавала догори бiлими пузами. Деяких
вода викинула на той пологий берег, i вони закам'янiли.
-- Це межа мертвого i живого, -- сказав Кий. -- Це Чорна рiка смертi,
це передсмертна мука грiшним i митт║ва кончина праведним.
На другому березi рiчки вони побачили безкiнечнi болота, якi булькали
смердючими газами. Тут Крутивус вуса покрутив, вода у рiчцi i болотах
розступилася, i товаришi попростували далi. Болота були повнi людських
тiней, обплутаних чорними i рябими п'явками, вкритих комарами, клiщами,
виразками. Посеред болiт чорнiв високий i широкий палац, банi якого
свiтилися червоним золотом, що розсiювало над болотами червонувате свiтло.
-- Це, товариство, луг, де люди, що не шанували Ягни i ┐┐ законiв,
вимокають кожна душа по 300 рокiв, щоб потiм перелетiти через рiку Смертi на
луг, який вiчно цвiте, i стати квiтами, а тодi ще через 300 рокiв стати
золотими пiвниками, а тодi ще через 300 рокiв -- пастухами пiвникiв, а тодi
ще через 300 рокiв увiйти в лоно Ягни, щоб потiм знову стати душами наших
дiтей. За цей довгий час перевтiлень душа зовсiм забува║ сво║ попередн║
плотське життя i вiдчува║ себе наново молодою, проте туга за Божистою суттю
завжди живе у людськiй душi, -- сказав Кий. -- Може, он у тому палацi i
Дiдько прожива║?
Зайшли вони у чорний палац, аж вибiга║ ┐м назустрiч князiвна, та така
гарна, що, зда║ться, у свiтi кращо┐ нема║.
-- Ой, -- каже, -- люди добрi, чого ви сюди зайшли?
-- Та шука║мо дiда маленького, що борода по землi волочиться, хочемо
його порiшити, щоб галичанам дрова у лiсi брати не заважав.
-- Це ж вiн мене у галицького князя кiмарiйського украв ще дiвчам, а
оце хоче за жiнку брати.
-- Ну, цього вже йому не буде!
-- А вбити цього дiда не можна, бо вiн вiчний князь чортового болота,
що оце кишить грiшниками, гаддям i п'явками на страх i для покути.
-- А що ж йому можна зробити?
-- Йому можна лише бороду утяти, тодi вiн не буде на наш свiт аж 300
лiт лiтати, i люди не будуть 300 лiт хворiти, а вмиратимуть лише вiд
старостi у 150 рокiв. Хто ж Дiдьковi бороду втне, той буде жити аж 300 рокiв
i князюватиме щасливо, i народ його буде щасливий, i не буде у всьому свiтi
тому народовi супротивно┐ сили. Але треба, щоб це був прямий нащадок
Тар'ягна, бо Дiдько дуже сильний.
-- Як не можна його убити, то хоч бороду утну, -- каже Кий.
Аж ось i Дiдько прилетiв. Кий його зразу за бороду, нiж з-за халяви
витяг. Проситься Дiдько:
-- Випусти мене, Кию, що загада║ш, те i зроблю.
-- Ось ┐х запитай, -- показу║ Кий на товаришiв, -- ти перед ними в
боргу.
-- Хай нас на наш свiт винесе, -- заявив Вернигора, i всi пристали на
його слово. А Дiдько собi дума║: "пх я винесу, вони менi не страшнi, а от
Кий хай би у болотi загруз, страшно на свiтi жити, як вiн живий".
От Дiдько й каже:
-- Вас трьох i князiвну я ще якось за раз донесу, хоча свiт i не
близький, а Кия можу донести лише одного, i то без булави.
Думали товаришi, думали, щоб якось разом полетiти, i нiчого не
придумали, тодi князiвна i каже:
-- Якщо ти, Кияне, вiзьмеш у руки он ту скриньку, то Дiдько по тебе
обов'язково прилетить, але не вiдчиняй ┐┐, бо зразу Той свiт змiша║ться з
Цим свiтом, Свiтло змiша║ться з Мороком, i стане навколо нi свiтло, нi
темно, нi мокро, нi сухо, не твердо й не м'яко, не холодно й не жарко, все
живе й мертве втратить свою форму i буде таке каламутне, як вода в рiцi, що
протiка║ на межi життя i смертi.
Так i вирiшили. Спочатку Дiдько вiднiс Вернидуба, Вернигору, Крутивуса
i князiвну, тодi понiс Ки║ву булаву. Як понiс Дiдько булаву, Кий пiдiйшов до
невеликого столу, вирiзьбленого з суцiльного гранiту. Вiдполiрований чорний
гранiт тьмяно свiтився правильним шестикутником, а посеред того столу стояла
на пiдставцi скринька. Кольором i формою вона нагадувала велику стиглу диню,
лише золотиста поверхня ┐┐ не була шкарубкою, як у динi, а вiдполiрованою,
як гранiтний стiл. Вiд полюса до полюса ця диня була розграфлена чiткими
тоненькими синiми лiнiями. Кий узяв скриньку в руки й нiде не побачив, як
вона вiдчиня║ться, лише вiдчув, що вона вдво║ важча за його булаву, i чим
довше вiн ┐┐ тримав у руках, тим вона важчала. Нарештi Кий вiдчув, що вже не
ма║ сили ┐┐ тримати, твердь пiд його ногами стала просiдати, i Кий останнiм
зусиллям поклав скриньку знову на пiдставку. Важко дихаючи, вийшов Кий з
палацу на подвiр'я та й сiв пiд високим деревом. Коли це зiбралась гроза i
вдарив грiм. Запищали вгорi на деревi пташенята. Кий полiз на дерево i укрив
гнiздо сво║ю кире║ю, а тодi сховався вiд дощу в палацi. Пiшов страшний дощ з
градом i вiтром. Коли дощ ущух, прилетiв величезний Орел та й пита║ дiтей:
-- Хто це вас укрив?
-- Як не з'┐си його, то ми скажемо.
-- Нi, -- каже Орел, -- не з'┐м. Ось уже триста рокiв з року в рiк, як
тiльки мо┐м пташенятам час вилiтати з гнiзда, пуска║ться град i вибива║ ┐х
до одного, це так Дiдько хоче звести зi свiту рiд могутнiх Орлiв, якi тiльки
й можуть перелiтати мiж свiтами. Перелiтання мiж свiтами -- то велика
та║мниця, яку Боги не хочуть вiдкривати людям. На сторожi цi║┐ та║мницi Боги
поставили Дiдька. I яка б не була людина праведна i розумна, щоб досягти
досконалостi i порiвнятися з Богами та дiзнатись про та║мницю перелiтання
мiж свiтами, Дiдько обов'язково ┐┐ спокусить i ткне носом у грязюку.
Праведнiсть кожно┐ людини ма║ вразливе мiсце, наче броня Атiла.
Пташенята розказали Орловi про витязя Кия. Коли це й Дiдько прилетiв та
й каже Ки║вi:
-- Берись за бороду та вже полетимо, бодай ти лiтав там, де i я не
лiтав.
От летять вони. Дiдько дума║, як Кия з бороди струсити, а Кий дума║, як
Дiдьковi бороду утяти. Як почав Дiдько Кия то вгору, то вниз тiпати, то Кий
його й запиту║:
-- Чи ти дума║ш, Дiдьку, мене додому нести?
-- Не думаю, -- вiдповiда║ Дiдько, -- сидiтимеш у болотi та п'явок
годуватимеш.
Тут Кий чу║, що рука терпне, i, коли Дiдько вниз шугонув, вийняв Кий
нiж з-за халяви i вiдтяв Дiдьковi бороду по саме пiдборiддя. Упали вони
разом бiля палацу. Дiдько на ноги скочив i репету║:
-- А що ти менi бороду вiдтяв, то в мене друга виросте, а я лише 300
лiт на ваш свiт лiтати не зможу, а бiльше ти менi нiчого не можеш зробити,
бо я Вiчний князь чортового болота! Ти ж не зможеш померти, аж поки тобi не
мине 300 лiт. А весь цей час буде тебе ┐сти мошва i комарi, п'явки i гаддя i
не зможуть з'┐сти, бо тiло нове наростатиме i нiяка хвороба тебе не бере.
Пiшов Дiдько у палац, а Кий сiв пiд деревом та й зажурився. Iти нiкуди,
навколо болото непролазне. Аж прилiта║ до нього величезний Орел. Такий
великий, як Дiдькiв палац, але схожий на земних орлiв, лише крилами не
маха║, а вони в нього щiльно притуленi до тiла. Сiв на двi лапи, хвостом теж
пiдперся, тро║ круглих очей дивляться на три протилежнi сторони. Чу║ Кий
Орлiв голос, але бачить, що гострого дзьоба, повернутого просто в небо, Орел
не розтуля║:
-- Ти мо┐х пташенят порятував. Скажи, Кию, що я можу зробити для тебе?
-- Нiчого менi не треба, от якби ти, Орле, вiднiс мене на мiй свiт,
отодi б я тобi все життя дякував.
-- Важко це зробити, але можна. Заготуй собi ┐сти, бо дорога далека, у
мене ж вiд народження закладене вiчне серце, i я його не годую, аж поки воно
саме раптом не зупиниться.
Принiс Орел Ки║вi живих волiв i води. Побив вiн волiв, посолив м'ясо.
Поставив на Орла 12 кадубiв м'яса i 12 кадубiв води, i вони полетiли. Довго
летiли, аж поки Кий усiх сво┐х припаси не по┐в i води не випив i вже лежав
на Орлi нi живий нi мертвий, а лише теплий. Поклав Орел Кия на землю,
полетiв та принiс води цiлющо┐, збризнув нею Кия, i той ожив. Подякував Кий
Орловi, попрощались вони щиро та й розiйшлись.
Прийшов Кий до мiста кiмарiйського Галича, а там весело, гамiрно, у
всiх хатах топиться, у печi стегно свиняче печеться, пахне смаженим
часником, пiдрум'яненим тiстом, кмином i настояним на травах медом. До
князiвни, яка повернулась iз Дiдькового полону, женихи плавом пливуть, але
вона усiм ┐м загаду║ залiзний кий пiдняти, що в дворi лежить ще з того часу,
як його тут Дiдько поклав, що у нього борода по землi волочилася. Прийшов
Кий до княжого терему, бачить -- молодi козаки силкуються його булаву
пiдняти та лише найдужчi з-помiж них можуть пiдняти за тонший кiнець на
пiвлiктя вiд землi. Говорять козаки помiж собою:
-- Навiщо ковалi викували таку важку булаву, як нею не те що махати, а
й пiдняти ┐┐ не можна!
-- Це колись були на землi такi могутнi люди, та не вмирили помiж себе,
побили один одного отакими булавами, а одна булава вам на пам'ять зосталася,
-- каже ┐м старезний дiд, -- щоб ми знали про те, що, мовляв, не роби булаву
бiльшу за себе, бо вона займе все мiсце, а нам не буде де жити.
-- Як це булава може зайняти всю землю? -- запиту║ молоденький козак.
-- А так, що давнi люди не все нам просто розказали, а про дещо лише
натякнули, щоб ми i самi здогадалися, -- повча║ дiд.
Кий свою булаву взяв i став перед князiвною Галею. Обнялись вони, а Кий
i каже:
-- Бачу я, що ти мене любиш, i я тебе люблю, але якщо хочеш бути мо║ю,
то треба ще почекати п'ять рокiв, бо на менi обiтниця козакувати доти, доки
не зборю у герцi могутню Дiву. Хочеш -- чекай, а не хочеш, ось женихiв повен
двiр.
А людям вiн сказав:
-- Я, Тар'я-Кра┐н-Котигорошко, мушу пройти шлях свого прапрапрапрадiда,
бо козак без походу -- як дiвчина без роду.
Пiшов Кий далi. Iшов та й iшов, аж приходить у город Волин. Дивиться, а
там люди самi рало тягають, солоним кривавим потом свою ниву засiвають.
-- А де ж, люди добрi, вашi воли?
-- Нема║. Дванадцятиголовий змiй Жеретiй пожер. Ще ║ трохи худоби на
розвiд, то цi║┐ ночi прилетить та до┐сть, а тодi i нас ┐сти почне.
-- А кудою вiн ходить?
-- Вiн не ходить, а на конi ┐здить, на тому, що жар ┐сть, полум'я п'║,
як бiжить -- дерева листя опускають.
Пiшов Кий до мосту, кудою змiй Жеретiй ┐здив, сiв пiд мостом i став
чекати ночi. Коли ж пiвнiч настала, пiвнi проспiвали, задвигтi