лип очима до недалекого уже села. - Он з тих панiв, що косять, - сказав Тарас. - Мо┐ брати i сестри ще й досi роблять панщину. Краса села поблякла. От бiсiв син! Не мiг помовчать, дати йому часину щастя, радостi, яко┐ вiн. так довго ждав i до яко┐ летiв з самого Санкт-Петербурга... В'┐хали в нiме село; безлюдне, нiби вимерле, - Зiнькевич дiло зна║! - зiтхнув вiзниця, - Хто це? - Та управитель ма║тку пана Флiорковського, що штири роки тому купив село Кирилiвку... Як не тримався, хвиля розпуки, болю важко знялася десь у грудях, шугнула вгору, в голову... Раби, товар, яким гендлюють!.. Як же ти, благий боже, дивишся на цю ганьбу, по-прання усiх людських законiв? Ти ж бо створив людину, ║дину суть, а не раба та пана!.. Нi, ти таки продавсь панам за фiмiам... Або тебе нема║ на небесi!.. Заплющив очi й далi вже ┐хав так, щоб трохи погамувати серце. - Куди вам? - пдь до греблi. Шевченка хата... - Може, ви брат Микити? - Правда... - А кажуть, вас забрали у москалi! - Паняй, бо конi он скубуть бур'ян... Вiзниця похапцем потяг за вiжки, вйовкнув на зледащiлих коней. Здалеку Тарас не мiг пiзнати рiдну хату. Чогось ┐й бракувало нiби... А-а, вже нема║ яблунi, яка завжди стояла бiля причiлка!.. Червонобокi великi яблука... Вiн намагався зараз згадати ┐хнiй чудовий смак i вже не мiг... А там, за Каспi║м, ще пам'ятав... Зоставшись сам бiля ворiт, стояв i тишив серце. Ось той куточок свiту, що найрiднiший... Звiдси пiшов у свiт, тут залишилося його корiння, його сумна iсторiя, його дiди та прадiди... Могила неньки... Звiдкись узявся чорний кудлатий пес, загавкав люто. - Що ж ти, Рябко, чи як тебе?.. - озвався тихо. - Сучий ти, бачу, син... Я ж свiй отут, а ти мене прийма║ш, як чужаницю... Ввiйшов у двiр, i пес, притихши, шаснув за купу дров. - Е-е, братику, душа-то в тебе iз лопуцька!.. Двiр був такий же, як i колись. Над ним неначе не владний час. Здавалося, що й цей спориш, що слався йому пiд ноги, був той, яким ходили батько, мати i дiд Iван... Чи то живий? Напевно, уже помер. Це ж в сорок п'ятому йому було... Звiв очi й побачив жiнку братову, що вийшла стрiти гостя й не впiзнавала. Ось що зробила iз ним солдатчина!.. Хотiв озватись словом, але не мiг, судома стисла горло. Дивився мовчки на почорнiлу i геть стару Палажку, на скрученi брунатнi пальцi, якими та перебирала старий фартух, i ледве стримував щемливу хвилю слiз. - Не впiзна║ш, Палажко? - мовив-таки неголосно. Скривившись, мов од болю, вся стрепенулася i простягла до нього руки: - Де ти, Тарасе-брате, взявся?! Потому впала йому на груди i заридала. Вiн теж обняв, поцiлував, не стримуючи болючих слiз. - Микита в полi, - згодом сказала жiнка. Витерла кра║чком хустки очi й оглянула цiкаво гостя. - Дивний ти став якийсь... iз вусами... та ще й лобатий... Що ж ми тут сто┐мо! Ходiмо в хату. Тарас нагнувсь, навпомацки взяв саквояж, позичений у Максимовичiв, i переступив низький порiг угрузло┐ ледь не по вiкна хати. Небавом бiг побачити сестру Ярину. Спиняв себе, притишував, та все ж не мiг iти статечно. Довго вiн ждав цi║┐ митi, цього повернення у свiт свого дитинства!.. Когось стрiчав, вiтався з кимось мовчки й страждав, що тут його нiхто тепер не впiзна║. Звичайно, час летить, тече, все змiню║, та щось було й з його вини у тому невпiзнаннi. Що саме, не мав снаги збагнути. Вбирав очима, серцем, сiльськi одвiчнi кра║види, хати, дерева, хмари, - що тут були немовби якiсь сво┐, кирилiвськi, - й вертавсь поволi в лоно свого села i роду... Здавалось, довго й тяжко бродив болотом з пастками трясовини й лише тепер дiстався твердi, вийшов на битий шлях... Яринин двiр уразив сво║ю вбогiстю. Тут i ранiш не видно було руки господаря, а нинi злиднi лiзли з усiх куткiв. Помер Яринин маляр. Одмучив ┐┐, сердешну... З клунi тим часом вийшла дiвчина. Спинилася бiля дровiтнi, злякана таким незвичним гостем, й аж упустила миску, яку несла. - Ти хто ж така? - спитав Тарас. - Устина... - А мати ж де? - В городi... полють... - Можеш ┐┐ покликати? Скажи: Тарас при┐хав. Зiрвавшись з мiсця, дiвчина так спритно шаснула в густий вишняк, що стало сумно. Всюди пану║ страх!.. Не витримав - пiшов услiд, шукаючи сестру очима... Господи, яка ж вона... Розпрямилася i, притуливши дашком до лоба руку, вдивлялася в прибульця-пана... - Ну, здрастуй, здрастуй, сестро! - простер до не┐ руки. Ярина тихо скрикнула. На призьбi, де присiли погомонiти та надивитися одне на одного, Тарас поклав ┐й на колiна голову й вiдчув, що вiн удома. Далеким журним спомином спливла на серце мати, ┐┐ тепло... Заплющив очi й слухав ту благодать... Сестра тихенько плакала. - Як же ви тут жили? - спромiгся-таки на слово. - Отак, як бачиш... Горе, а не життя... - Твiй Федiр давно помер? Промовчала, немов не чула. Згодом зiтхнула, висякалася i проказала з моторошною байдужiстю: - Що жив, що вмер... Хто зна║, чи варто нам на свiт родитись, брате... Не мав чого сказати. Такi думки й самому не раз приходили в тяжкi хвилини розпачу та безнадi┐. I все ж... I все ж... - А де сини? - На панщинi. Найменший, правда, в наймах, пасе ягнят... - Iвась? - Та нi, Лаврентiй. Тринадцятий йому пiшов. - Як я колись... Спливли рядки, написанi про це в солдатах, у захалявнiй книжечцi. Менi тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом... - А що, Оксана й досi живе в Пединiвцi? - спитав, одвiвши очi. - Не одружився, видно? - спитала замiсть вiдповiдi. - Гай-гай!.. Живе... - зiтхнула. - Якось була на храмi, бачила... Хотiв спитать, яка вона, та не посмiв. Прибiг, дiзнавшись, Йосип. На мить спинився, вражений незвичним братом, потiм пiдняв його iз призьби, притис, заплакав. - Братику!.. Яким ти вiтром?.. - Добрим, - сказав Тарас. - Як бачиш, на волi знову. - Жаль, Катерина наша... - Що з нею?! - Вмерла... Тiльки ти десь пропав... Стояв, схиливши голову, й пригадував свою сестричку-няньку, ┐┐ лице, поставу, рухи... Скiльки ж це ┐й було, коли вона покинула цей бiлий чорний вiд горя свiт? Десь сорок п'ять... чи навiть сорок чотири... Як батьковi!.. Крiпаччина, робота панська в могилу зводять рано... - Ходiмо, кажу, до мене, брате, - заторсав Йосип. - Глянеш, який уже хрещеник твiй. Чита║ i геть, як ти, на панщину й на пана чортом дише! Вже був на стайнi, всипали, й не схаменувся... Що я з ним отаким робитиму!.. Приходь i ти, Ярино, з дiтьми. Йосип його забрав, повiв, розказуючи сiльськi новини, а вiн усе печалився одною з них - сестрою, що рано так пiшла з життя. Проклятий свiт, прокляте панство!.. - Зна║ш, вiд чого вмерла Катря? Йосип знизав плечима. - Тиждень лише полежала. Вважай, що легко вмерла-Дай боже й нам... - Тобi ще, брате, рано про те i думати! - прогнав Тарас свою журу. - Ти ж наймолодший, мусиш нас поховати спершу... - Ну й завели весело┐! - всмiхнувся Йосип. - Справдi... То скiльки вже у тебе чад? - Та сиплються, немов горох! Три сини... Та ще... Он мiй Андрiй, середнiй, - кивнув на тин, бiля якого стояв хлопчак з волоссям до самих плiч. Обнявши небожа, Тарас спитав: - Чого це ти нестрижений? Хлопчак промовчав. - Служить у козачках в Зiнькевича, i той звелiв... - Неси, Андрiю, ножицi! - гукнув Тарас, згадавши сво║ гiрке козачкування. - Щоб нам якiсь зiнькевичi не дозволяли по-людськи стригтись! Дзуськи! Коли прийшов хрещеник його Трохим, Тарас стояв посеред двору i клацав ножицями, готовий стригти усiх пiдряд, а мати мила голову новоостриженому Андрi║вi. Заходив празник: завтра - святий Петро, й на панщинi були до пiдвечiрка. Вже потемки прийшли i брат Микита, й Гнат Бондаренко, iще якiсь напiвзнайомi люди, що теж були колись малими i вчилися в дяка Петра Богородського. Кожен принiс пляшину меду чи оковито┐, веселу, добру приязнь i... сивину. Так дивно було дивитися на цих друзяк, що стали раптом лiтнiми й беззубими, як i в часи школярства. I сумно. Вже прожито, вважай, життя, вже багатьох нема║, а все довкола, як i колись... Нi волi в них, нi долi!.. А Гнат сп'янiв од меду чи од його при┐зду i вже гукнув весело┐, яко┐ ще Тарасовi не довелося слухати: Через греблю Микитину Ведуть Варку пiдтикану. Кричить Варка, репету║, Нiхто ┐┐ не ряту║... Нi, ще нурту║ козацький дух, iще не вмер у ┐хнiх скорбних душах, не згас, прибитий панщиною, як гасне в полi вогнище!.. Чи то живий суботiвський козак Антiн Яременко, чи береже стару козацьку зброю, ждучи його чи гасла до повстання?.. А той друзяка з лiсу побiля Седнева? I всi, що вже були готовi?.. Якщо не знали, де вiн, подумали, що зрадив ┐х покинув, а сам утiк... Знайде тепер, вiдновить ┐хню спiлка роздмухав з мало┐ iскри полум'я!.. Iшли додому з Гнатом. Село вже спало, зморене i наболiле Спало тривожним сном невольника... - Ти чу║ш? - Що? - спинився Гнат. - Як стогне... - Хто? - Кирилiвка... I Моринцi, i Воронiвка... Вся Укра┐на!.. - Чи┐сь воли в оборi... - Воли, воли... Були козацькi конi... Тепер воли!.. - То як там воля? Буде? - спинився Гнат, добув капшук та люльку. - Не знаю. Ще балакають та все мудрують, як би панам зробить полегкiсть... - А що, ┐м важко нинi? - Мудрують, щоб i далi, без крiпакiв, жилося панству жирно. - А нам же як? - Як бог дасть! Це буде воля панська, iз панських рук... Свою б нам волю, Гнате! - Ет, хоч би вже була й така... - озвався Гнат похмуро. - Сво║┐ нам, напевно, не дочекатися... - Чекання мало, друже, - сказав Тарас. - За волю битись треба! - Вже пробували. I в сорок восьмому, й чотири роки тому. - Не так, не так! - схопив Тарас за руку друга. Йому про це розказували ще в Петербурзi. - Воля не по церквах прита║на, не в iнвентарних правилах, не в манiфестах царських, якi попи приховують, - вона у нашiй ║дностi, у братствi всiх людей трудящих, гноблених царем i панством! - Де вона? Хто нам ┐┐ пошле, покаже? Самi ║днатись ма║мо. Село з селом, повiт з повiтом... Щоб весь народ тягнув в одне, щоб одностайно стати, коли прийде така пора!.. - Того не буде. - Буде! - То тiльки так зда║ться тобi з столицi. Ти тут побудь та по║днай, та обмини усяких панських прихвоснiв, жандармiв, соцьких!.. - Правда, - сказав Тарас, подумавши. - Важке це дiло... - Тож-бо! - I все ж нам треба, мусимо знайти дорогу братства, коли бажа║м жити i стати знову рiдними синами долi! Гнат не сказав нiчого. Смоктав свою коротку люльку, яку тут звали носогрiйкою, i пихкав димом. Тарас поволi охолоняв, утишувався. Небо ряхтiло зорями, i серед них була й ота його зоря вечiрня, якiй звiряв невольничi печальнi думи вiн на засланнi. Зоре моя вечiрняя, Зiйди над горою... Молився так на чужинi, в незамкненiй сво┐й тюрмi. Й тепер вiн тут! Ось рiдне - високе, чисте - небо!.. Отари зiр на ньому й пастух неквапний - мiсяць!.. Бiлiють хати... Верби схиляють вiти-коси, немов русалки... Господи! Як марив вiн цим днем повернення, цi║ю нiччю, музикою тремтко┐ тишi, пахощами садкiв та степу!.. - Отут колись тебе чекали... - тихо озвався Гнат. - У той при┐зд... Тарас оглянув мiсце i теж згадав, побачив нiби бiля верби дiвочу бiлу постать. Його невдале сватання, одна з його невдалих спроб знайти людське пристанище на цiй землi... - То як же ┐й ведеться? Вже попадя, паньматка в сонмi дiток? - спитав ревниво, з докором. - Нi... Не змогла забути вона тебе, не вийшла замiж... - А що отець Григорiй? - спитав отерплим голосом. - Пишався тим, що передбачив твою недолю i не вiддав за тебе доньку. - Бiдна... - Вона аж нiби вiд того стратилася розуму... Тарасовi здушили горло сльози. Який цей свiт, якi на ньому юди!.. - Я вже пiду. Добранiч! - промовив Гнат. - Ти довго будеш? - Аж до зими. - Це добре. Подав мiцну велику руку й пiшов у нiч. Поволi стихли кроки. Шелеснув вiттям вiтер, що налетiв зi степу, мов гайдамака... Дивнi дiла тво┐, преблагий боже! Нащадок вiльних козакiв, пiднаглядний солдат-поет сто┐ть оце в селi рабiв, на тiй землi, що вирувала волею i дивувала тим цiлий свiт!.. Може, воно й премудро, господи, та тiльки в цiй премудростi багато зла... Закутi всi, приниженi, натравленi одне на одного лукавим панством... Де ж той ║диний, несхибний шлях до волi?! Чи, може, вiн загублений, зарiс травою болю i забуття?.. Проходячи бiля верби, торкнувся вiття... Вслухався в журливий шепiт листя... Може, щоб вiддали за нього Феодосiю... Пусте. Нiщо не в силi змiнити путь, яку йому призначено пройти по муках! Вже пiд ворiтьми раптом згадався Гнатiв докiр. А й справдi, що вiн здатний зробити звiдти, з Санкт-Петербурга для того, щоб ║днався трудящий люд? Писати вiршi, кликати до боротьби, так хто ж тi кличi пустить межи людей, хто дасть болючим його словам про волю дорогу в рiдний далекий край?.. Нi, мабуть, треба самому йти назустрiч людям, влитися у свiй народ i тут уже, вiч-на-вiч, трудитися для дня його прийдешнього!.. Осiсти в гарнiм мiсцi бiля Днiпра, зiбрать довкола друзiв та однодумцiв i так, гуртом, поволi пiдняти дух народу, з'║днать докупи знiчену його могутню силу i вдарити скрiзь водночас, мiльйоном трудящих рук!.. Мороз йому пройшов по спинi. Легко пiдняв за край ворота i вiдчинив. Негайно треба ┐хати шукати землю десь над Днiпром, на кручi, щоб з не┐ видно було далеко кожному, щоб переймався кожен красою, духом, величчю свого Днiпра, сво┐х степiв, сво┐х лiсiв!.. Знав, що нiхто йому не зможе так помогти у цьому дiлi, як брат його троюрiдний Варфоломiй. Письменний, мудрий, чесний, та ще й живе тут недалеко, в Корсунi. Ввiйшов до хати повен надi┐, сили, волi до боротьби. ...Десь чув таку премудрiсть: перш нiж поставить хату, дiзнайся, хто тво┐ сусiди. Тому сприйняв спокiйно затримку аж на цiлий тиждень здiйснення свого палкого задуму - знайти й купити землю. Власне, вiн ще не знав, де купить i де поставить перший свiй власний дiм, i всi, хто жив у межирiччi Днiпра й Росi неподалiк од ┐х злиття, були йому цiкавi. А ще йому хотiлося дiзнатись якнайбiльше про бунт селян на Корсунщинi, про розстрiл ┐х на вулицi перед мостом. Тут пролилася козацька кров, що збурилася в крiпацьких грудях. Вже в день при┐зду, ввечерi, коли пригасла трохи велика радiсть зустрiчi, Тарас пiдвiвся й мовив Варфоломi║вi: - Ходiмо, брате, глянемо на нiч та Рось. Надворi, де гуляв свiженький нiчний вiтрець, Варфоломiй зiщулився, повiв плечима й буркнув: - А може, лiпше ще по однiй i спати? - На тому свiтi спатимемо, - сказав Тарас. Обняв його легенько i пiдштовхнув туди, де чувся веселий плескiт рiчки, що вирувала, здавлена важким камiнням. - Незвиклий я прогулюватися... - Ну, ти у нас великий пан! - сказав Тарас насмiшкувато, - Сам управитель ма║тку князя Лопухiна!.. - I враз спитав серйозно: - А як же ти, мiй милий друже-брате, женеш людей на панщину? Нага║м? - Нi. Стараюся, щоб тут людей не били... - Й не б'ють? - Бува по-всякому, - признався щиро Варфоломiй. - Принаймнi я грiха не взяв на душу. - А як повстали .люди й пiшли iз сiл на Корсунь? - Я був тодi в Кирилiвцi. - Я чув, що тут наклали гору трупiв. Це правда? - Так. Стрiляли в натовп, зблизька... - А чим були озбро║нi? - Хто? - Бунтарi. - Кiлками, долотами... та ще хiба сокирами... - I йшли на вiйсько? - Тiльки до перших залпiв. Вiдчай пригнав сюди ┐х... - Видно, терпець уже врива║ться, не можуть бiльше в рабствi, - сказав Тарас. Вiн бачив тi ряди беззбройних крiзь тьму й роки, вiн розумiв ┐х серцем, а розумом не мiг змиритися з нестямним ┐хнiм виступом, з приходом ┐хнiм в Корсунь на вiрну смерть. Хто ж так iде - беззбройне, прямо, чисто - на зустрiч з лютим ворогом, зi втiленням неволi й зла!.. - Прийшли, щоб ┐х вписали у козаки, - зiтхнув тим часом Варфоломiй. - Щоб пан вписав?! - Напевно. Пустив хтось чутку, нiби е манiфест про вписування до козакiв. - Допоки ж люди вiритимуть в отцiв-царiв! - стис кулаки, аж хруснули вiд того пальцi. - Ждуть милостинi з кривавих рук, iз тих, якi загнали ┐х у рабство!.. Варфоломiй оглянувся, чи хтось, бува, не слуха║, прошепотiв: - Тихiше!.. к ж всякi люди... - Правда, - сказав Тарас. - У Ки║вi пiдслухав нас один студент та й виказав... Брели поволi парком, в густiй пiтьмi, - бо мiсяць ще не зiйшов, - i кожен думав думу про щось сво║. Варфоломiй... Чи можна йому довiритися, сказати, що готу║ться робити тут, на Укра┐нi, чим стане дiм, яким тепер клопочеться?.. Не варто ще. Нехай вважа║, що мучений i тертий долею спочити хоче в тишi й самотинi... - Бував на. горах Канiвських? - спитав його. - Що?.. А-а, на горах... Якось... - Мiж Пекарями й Кановом. - Бував, проте не придивлявся. Коли б знатт║, що треба буде... -_ Гарне там, брате, мiсце! Гори... Й Днiпро, вважай, бiля порога... Не зна║ш, чия земля? - Та, мабуть, пана Никодима Парчевського. - I де ж його шукати? - У Межирiччi. - Славно. Туди ми, брате, й рушимо! Це ж недалеко. Можна човном по рiчцi!.. - Краще по┐дем кiньми. Кiньми - воно надiйнiше, - охолодив Тарасiв запал Варфоломiй. Спинилися бiля води. Помилувались мiсяцем, що важко сходив, срiблячи грайливу Рось... Десь на околицi мiстечка ще хтось побачив те велике диво й зiтхнув-озвався пiснею. Ой зiйди, зiйди, ясен мiсяцю, Як млинове║ коло, Ой вийди, вийди, серце дiвчино, Та промов до мене слово... Яка краса, яка безкра┐сть духу!.. I скiльки в цiй мелодi┐, у цих словах печалi, самотини... - А що то у вас за дiвчина? - спитав, коли затихла пiсня. - Навчителька мо┐х дiтей, чи гувернантка. А звуть ┐┐ Наталкою... - Не та, не та, - скривився. - Що пора║ться по господарству... - Харита, може, наймичка? - Еге. - Вона у нас два роки. Тихенька, добра, лагiдна... - Менi б таку дружину. - Вона крiпачка... - Братику, а ми хiба не з крiпакiв? Не то┐ ж кiстки? - вибухнув. - Тарасе, ти поет, художник... - почав було Варфоломiй. - То все пусте! - спинив Тарас. - Найперше, я - син крiпака, внук гайдамаки. Як кажуть, плоть вiд плотi i кров вiд кровi свого народу, бiдних, простих людей, що тут лягали трупом чотири роки тому!.. А ти "крiпачка", кажеш... - Тарасе, ти освiчений, ухожий в кола вславлених; тобi потрiбна жiнка освiчена, статечна, знаного якогось роду... - Собача кров? - скипiв Тарас. - Ти хочеш, щоб я ║днавсь з панами? - Не всi ж пани. к просто вiльнi люди. Такi, скажiмо, як Шуляченко Роман Iванович, отець Наталки... - Хто ж вiн, оцей Роман Iванович? - Вiн становим приставом в Уманi... - Варфоломiю, - аж зупинився Тарас вiд подиву, - чи ти дурний, чи уда║ш такого? Пробач... Менi потрiбна дiвчина, щоб укра┐нка, простого роду й наймичка... Нехай одну хоч визволю, зроблю ┐┐ щасливою... Замовк i бiльше не зачiпав цього болючого для себе дiла. Варфоломiй також притих. З панами водячись, навчився вчасно стримувати сво┐ думки, сво┐ слова. Верталися вже при високiм мiсяцi. Либонь, були однi в усьому парку, бо скрiзь така стояла тиша, що кроки ┐хнi гупали, неначе йшло не дво║, а цiлий натовп. Мабуть, це й нагадало знову про вiдчайдушний i безнадiйний похiд на Корсунь бунтiвникiв з навколишнiх крiпацьких сiл. - Ти зна║ш, брате, треба менi зустрiтись з кимось, хто бачив сам оте повстання чи навiть брав у ньому участь, - сказав Тарас неголосно. - Таких людей тут вистача║... Тiльки це небезпечно, - мовив Варфоломiй. - Жандарми й досi нишпорять та вислухають. - Може, щоб ненароком, так собi... Зустрiлися, погомонiли люди про се, про те... - У мене ║ в Гарбузинi, - де закипала каша, - знайомий... навiть приятель, що служить мiрчим... Чом би нам не провiдати його, не випити по чарцi-другiй? - А вiн тодi?.. - Був у самому вирi. - Теж бунтував? - Нi. Хоч i був причетний... - Вези мене, в Гарбузин, Варфоломiю! - Посеред ночi? Може, ми спершу виспимося, як личить добрим людям, а вже тодi? - То гайда, гайда спати! - не мiг Тарас спинити дрiж нетерплячки. Вiн завтра вранцi бачитиме живих людей, що встали за волю й долю, змусили царя й панiв замислитись над тим ганебним станом, в якому гине сила, краса й душа народу - творця життя!.. Пан мiрчий зустрiв ┐х радо. Хата його стояла над самим шляхом бiля ставка, де плавали поважнi бiлi гуси й верткi негарнi гусенята. В садку дзвенiли бджоли i пахло воском... - Тарас Григорович? - перепитав Варфоломi┐в приятель, коли йому представили при┐жджого з Санкт-Петербурга. - Котрий Кобзар? - Еге, - всмiхнувся гордо Варфоломiй. I взяв, як мовиться, бика за роги: - Хай погостю║ в тебе, Михайло Кириловичу, а ввечерi я повертатимусь i заберу... - Та ради бога! - сплеснув руками мiрчий. - Для мене це велика честь - прийнять таку людину! Тарас скривився. Варфоломiй помiтив це й одвiв убiк господаря. Сказав йому щось пошепки, вiд чого той знiтився, а потiм скинув бiлi рiденькi брови i спохмурнiв. За мить став знову приязним. - Гаразд, гаразд, - одсторонив Варфоломiя i пiдiйшов до гостя. - Вибачте... - сказав йому з поклоном. - Варфоломiй Григорович бо┐ться ям на рiвнiм мiсцi... - глянув скоса на управителя. - То все уже iсторiя, дiла давно минулих днiв!.. - Скорiш - дiла прийдешнiх днiв, - сказав Тарас. - Початок, а не кiнець... - Цiкаво... I навiть трохи страшно, - похмуро мовив мiрчий. - Вам зi столицi, може, воно й виднiше... - То я по┐хав, - м'явся Варфоломiй. - А-а, з богом, з богом! Господар взяв пiд руку гостя, повiв у дiм. Пiсля снiданку мiрчий ма║тку князя Лопухiна враз споважнiв, дiстав сигари. - Палите? - Нi. Зараз нi. - А я - коли хвилююся... То ви почуть хотiли, - пустив хмаринку диму, - про той непослух? Вставите в якусь поему, може? Тарас стенув плечима: - Ми про таке читали лише в книжках... - Читати що! - схопився з мiсця мiрчий. - Ви б глянули на цих покiрних, вимучених i до всього байдужих, що враз вiдчули себе людьми!.. Отець Антонiй, наш благочинний, прислав менi цидулку з церкви, в якiй його затисли, щоб я привiв для сповiдi духiвника iз нашого монастиря, так жоден з i║ромонахiв не захотiв i з келi┐ вийти. Страх що було! - Чого ж ченцi боялися? - Найперше, кому дiсталося, так це отцям духовним, ┐х звинуватили у змовi з паном, в тому, що приховали в церквi указ царя про запис в козаче вiйсько... - Багато було бажаючих стать козаками? - Всi як один! - Виходить, не позабули козацьку волю? Стiльки минуло лiт, а в душах вона живе, не гасне й переда║ться iз роду в рiд! - зрадiв Тарас. - Не всяка пам'ять - благо... - почав було господар. Проте Тарас не дав йому розвинути сво║┐ думки: - Пам'ять про давню волю, може, ║диний скарб, що в нас лишився. Поки ┐┐ не вирвуть, житиме й душа народу, буде якась надiя... - На що? - спитав, прискалившись, господар дому. - На те, що цар дасть волю, - устав Тарас, ховаючи у вусах посмiшку. - Чи ║ тут хтось iз тих повстанцiв? - Кожен ходив у Корсунь. - Хочу погомонiти з ними. Цiкаво ж... Мiрчий пройшов поволi до вiкна i глянув крiзь нього в двiр. - Он наймит чистить стайню. З ним побесiдуйте, коли охота, - мовив. I перший рушив з хати. Плечистий, рослий дядечко спiдлоба глянув на незнайомця, якого пiдвiв до нього мiрчий, i вткнув у землю вила. - Що ж, можна i побалакати... коли велять... - примружив синi очi. - Я не велю - прошу тебе, - скривився мiрчий. - Дякую, - торкнув його Тарас за лiкоть. - Ми тут i вдвох домовимося... Вiч-на-вiч з гостем наймит став настороженiшим. Оглянувся чомусь на хлiв, на вила... - Присядьмо ось на колодках, - сказав Тарас. Той мовчки сiв, склав руки на животi. Порепанi селянськi руки... - Я народивсь i вирiс теж крiпаком, - озвався Тарас неголосно. - А в двадцять чотири роки викупили мене з неволi люди... - Насправдi? - Щоб брехати, я застарий... Потiм я став складати вiршi. Й за них мене заслали на край землi... - Шевченко?! - розширив очi наймит. Тарас кивнув. - У нас про вас чутки ходили. Й панич один казав нам вашi вiршi... про гайдамакiв, Гонту й Залiзняка... - пiдсунувся до нього ближче. Потому зморщив лоба i прочитав напам'ять: А Ярема - страшно глянуть - По три, по чотири Так i кладе!.. - Ви теж були у Корсунi? - спитав Тарас. - Де всi - там я, - не крився вiд нього наймит мiрчого. - По що пiшли? - По волю. - До князя?! - мовив з докором. - Просити в пана волi! Вона не кусень хлiба, щоб жебрати ┐┐ в панiв! - Гадали, вiн прихову║... - Як ви могли повiрити, що цар почне вiдроджувати козаччину на Укра┐нi! - Царевi що... Як схоче, то й не таке... - пошкрiбся в тiм'┐ наймит. - Не схоче! - рiзко сказав Тарас. - Козацтво - воля, влада усiх для всiх. А цар - це гнiт, безправ'я простих людей, що трудяться, i благо панства, прихвоснiв, лакуз царя, опори його й надi┐. - Виходить, спершу треба прибрать царя? - здивовано спитав бунтар гарбузинський. - Всiх за одним, як кажуть, махом! Царя, царят, мiнiстрiв та губернаторiв, жандармiв, панство... - Господи, це ж треба сили й сили! - Коли з'║днати силу всiх злидарiв, невольникiв усiх iмперi┐, то цар, жандарми, панство потонуть в нiй, i слiду вiд них не лишиться. Запала тиша. Наймит зiтхнув, наморщив лоба, щось, певно, думаючи або вирiшуючи. - Якби ж це ┐м послухати... - сказав нарештi тихо. - Кому? - Та ║ тут у нас дядьки кебетнi... Не те, що я... - Зведи мене iз ними. - Це треба якось... Може... - Я ще сюди при┐ду або прийду. А ти порадься з ними й знайдеш мене... - Он пан!.. - шепнув по-змовницьки. Тарас притих, пiдтримуючи його даремний острах. А втiм, з панами будь-якими найлiпше бути насторожi. В цього сiльського дядька вже в гiркий повстанський досвiд - пролита кров... ...Про Млi┐в чув ще в Петербурзi. Власне, про тi дива, якi творили в Млi║вi брати Яхненки та Симиренко. Тепер, коли про┐здом до Кирилiвки побачив сам, вiн загорiвся вивчити новi людськi вза║мини, що так вражали в морi неволi, зла, пригнiчення. А ще вiдчув: заводи, робочий люд, який на них працю║, несуть в собi прообраз чогось того, що знищить крiпосникiв-собачникiв i скине ┐хнiх iдолiв з кривавих капищ. З Корсуня його привiз Варфоломiй. На хутiр до Хропаля, найближчого помiчника i зятя Симиренка. Олекса був якраз удома, - при┐хав щось узяти й перехопити, - й вони, вже вдвох, невдовзi рушили на цукроварню в Млi┐в. - Побув удома? Як там? - спитав Хропаль, пригладивши розкiшнi вуса. - Бiда... - Вже скоро, може, звiльнять. - Чи побалакають, та й буде все, як i було! - Тупi у нас мiнiстри, - зiтхнув Хропаль. - Не можуть нiяк збагнути, що вiльний краще трудиться, анiж крiпак, що мало бути з хлiбом та ковбасою; потрiбнi вкрай машини, верстати, рейки для залiзниць... Того крiпак не зробить. Не схоче i не зумi║. Вiн навчений робити хлiб, а тут - вогонь, залiзо, пара, гуркiт... - Якби людей звiльнили - всього навчилися б, - сказав Тарас. - Я знаю те по собi. Повiриш, став одразу якимось зовсiм iншим, до всього вдатним, спраглим i геть невтомним! Вчуся i вчитись хочеться. Яке це щастя - воля!.. Хропаль тим часом вйокнув на дружних карих коней. Вони побiгли швидше. В'┐жджали в мiсто вiльних людей труда, що виросло в долинi слiз. Завод не тiльки вразив, а й приголомшив. Тарас ранiше бачив i парову машину на кораблi, яким плив з Астраханi до Нижнього, i по┐зд, що, неначе Змiй Горинич, сопiв вогнем мiж двох столиць, та тiльки тут, де зiбрано силу-силенну цих вогнедишних велетнiв - творiнь людських, ще раз - i вже безповоротно! - впевнився, що шлях подальший людства проходитиме через такi заводи, де для ганьби крiпаччини не буде мiсця. Селище його не менше подивувало. Кожному - будиночок, город, садок. А потiм ще - лiкарня, школа, лазня!.. Обiдали у Симиренка. Чи просто так, чи ради гостя зiбралося чимало люду. Вiд праотця цi║┐ фiрми сiмдесятирiчного Яхненка до молодих учителiв, якi недавно ще самi були студентами. - Батьку Кiндрате, - обняв Тарас Яхненка, - що, що ви тут наробили! Це ж просто диво дивне!.. Кiндрат Михайлович поплямкав ротом, глянув на Симиренка значущим, хитрим поглядом. Напевно, вони про щось недавно посперечалися, i похвала Тарасова була на руку старшому. - Кажи Платону Федоровичу, - всмiхнувся вiн. - Платоша сюди назвозив iз-за границi того добра. - Назвозив би, якби не ви... - чомусь знiтився Симиренко. - Та й школу вiн побудував. Лiкарню теж... - А церкву - ви, - не залишився в боргу Платон. I посмiхнувся. Видно, вони любили отак покпинити один iз одного, погрiти душу жартом. Тарас дивився, слухав, мотав на вус. Цi заповзятi, вдатнi цукрозаводчики були обидва iз крiпакiв, а вславилися на всю Росiю умiнням вести дiло, дивитися у перспективу, розпiзнавати усе нове й корисне для процвiтання фiрми, ┐┐ заводiв, краю... Вiдчув, що всi чомусь на нього дивляться. - ...З нового щось, недавнього... - сказав Хропаль. А-а, прочитати просять! Що б ┐м таке?.. Хiба що це... Пiднiс правицю, втишуючи, й почав вiрш-бiль, написаний якраз рiк тому в Санкт-Петербурзi: На панщинi пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пiшла в снопи, пошкандибала Iвана сина годувать. Воно сповите║ кричало У холодочку за снопом... Читав i бачив ниву - всю золоту, пiд синiм, чистим небом, - крiпачку з сином бiля грудей... Розповила, нагодувала, Попестила; i нiби сном, Над сином сидя, задрiмала. I сниться ┐й той син Iван I уродливий, i багатий, Не одинокий, а жонатий На вольнiй, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волi; Та на сво┐м веселiм полi Свою-таки пшеницю жнуть, А дiточки обiд несуть. I усмiхнулася небога... Обвiв присутнiх поглядом з-пiд обважнiлих навислих брiв i кинув, нiби докiр: Проснулася - нема нiчого... На сина глянула, взяла Його тихенько сповила Та, щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пiшла. Замовк. I всi мовчали. Вiрш був - як сiль на рану. Всi ждали людям волi, вона ж собi барилася в палатах царських та мiнiстерських. - Скоро ми прочита║мо новий "Кобзар"? - спитав Хропаль. - Вже той давно зачитаний аж до дiрок... - Не скоро, - сказав Тарас. - Нiхто не хоче дати на нього грошей. А я сво┐х не маю. Цензура теж, як кажуть, треться-мнеться... - Багато треба грошей? - спитав у повнiй тишi Симиренко. - Та як для кого... Тисяча, а може, й бiльше! Платон дiстав хустинку, тихенько витер носа, що був у нього трохи аж завеликий, i мовив: - Ви, Григоровичу, готуйте все, вирiшуйте сво┐ дiла з цензурою. А грошi будуть. Вишлю, як тiльки стане ясно, яку потрiбно суму. - Я поверну, - сказав Тарас поспiшно. - Грошима чи книжками. Книжками лiпше... - Згода. - Бо┐ться, щоб вiд тисячi не занепала фiрма "Брати Яхненки i Симиренко"! - гукнув Кiндрат Михайлович. - Ну й молодця. Бо хто ж iще за нас подба║!.. Тарас нахмурився, вловивши в жартi присмак тi║┐ зверхностi, яка завжди з'явля║ться у благодiйникiв. - Прошу, прошу до столу! - ввiйшла привiтна господиня, що, видно, тут завжди була душею товариства. На другий день уранцi Тарас разом iз сонцем прийшов у сад. Хропаль та доньки спали, й вiн вибиравсь навшпиньки, немов тiкав. Навмисне вийшов босий. Хотiлося вiдчути пружну землю, траву, росу. На споришi посеред двору застиг, заплющив очi, вслухаючись у теплий лiтнiй досвiток, у те, як ноги лоскiтно холодять краплi, збитi його ходою... Яка це розкiш!.. Груди аж розпирав радiсть... А може, вiн ще й досi в Новопетровському i це йому лиш сниться?.. Нi, пахне терпко зеленню, вуркоче нiжно горлиця, i крiзь повiки видно м'яке, розмите сяйво... То сходить сонце... Ласкаве, добре сонце його землi, його Вкра┐ни мило┐!.. В сад увiйшов уже з розплющеними очима: зробилось раптом страшно, що вся краса ця зникне, коли ┐┐ не берегтиме зором. Ось скоро вже два роки, як зняв мундир, як ви┐хав з Новопетровського укрiплення, а й досi не може в те повiрити усiм ║ством, здолати жах пробудження, що нависа║ над ним мечем дамокловим. Найпершими його зустрiли вишнi, що вже ледь-ледь займалися. Вiн уявив собi на мить, як гарно тут, коли цвiтуть, i так йому зробилось жаль, що не при┐хав у перших числах травня i не побачив того земного дива... Далi рядами йшли ще молодi, та вже з плодами яблунi. Маленькi, геть пухнастi, тендiтнi яблучка пахтiли зелом, всохлим недавно цвiтом... Грушi ж, - чи грушенята, скорше, - нiчим йому не пахли, мов берегли запас казкових пахощiв на час урочий стиглостi... А по межi - тополi вряд. Немов дiвчата вийшли водить танок... - Милу║шся? - спитав Олексин голос. - Який садок!.. - зiтхнув Тарас, не озирнувшись. - Мав би ти десь пристанище... - Купити хочу бiля Днiпра хоч невеличкий шматок землi. На горах десь... - Купуй. А ми тобi посадимо такий садок! Тут шкiлка ║, садiвники, а по Днiпру вже ходить наш пароплав... Вважай, що сад у тебе ║. - Спасибi. Тепер менi ще дужче хочеться поставити у цьому кра┐ хату й осiсти тут. - Додому тягне? - Треба на Укра┐ну! Грiх залишати матiр, коли бiда... Скажи, ласкав будь, шаблю зробити важко? - Просто, як ║ майстри i ║ потрiбна криця... - знизав Хропаль плечима. - Ну, а пiстоль, рушницi? - Хто вмi║, зробить. - А хто не вмi║? - Вивчить i зробить теж. Аби стояли руки до ремесла... Зброярню тут вiдкрити хочеш? - Що ти!.. Згадав, як люди з палицями йшли на багнети... - У Корсунi? Тарас кивнув. Постояли якусь часину мовчки й пiшли залитим сонцем ранковим садом. Роси... - Я геть забув тобi сказати! - вдарив Хропаль себе по лобi. - Вчора я стрiв Добржинського, пристава нашого, i похвалився, що ти у мене гостем, так вiн зрадiв, схопився мов опечений i почухрав доповiдати справниковi. - Не залишають мене i тут у споко┐, - сказав Тарас. - Живу весь час пiд наглядом синьомундирих... - Певно, велика птиця? Страшно!.. - Що я для них: старий, недужий, вимучений - таки ж по ┐хнiй милостi! - десятком рокiв муштри... - Е-е, не скажи! - змахнув Хропаль руками. - Тарасе, ти не уявля║ш, ким став Кобзар Шевченко для Укра┐ни! Ти повернув ┐й душу, вдихнув надiю!.. - Досить, - спинив Тарас господаря. - А то заплачу... Все цс я мiг зробити i не зробив... Бо знехтував премудрим правилом, що заповiв месiя учням: "Будьте мудрi, як змi┐, i кроткi, як голуби". А я не був нi тим, нi тим. Я просто йшов, iз пiднятим одчайно й чесно заборолом... - Хто зна║... Може, тим i страшний ти царевi й панству, що просто йдеш, що зневажа║ш i ┐х, i силу ┐хню. I людям ти такий милiший. Народ одважних любить, без заборол. - Олексо, ти не сотворяй кумира з мене! Я теж боюсь ускочити в нову бiду, я хочу жити щасно, дружину мати, дiток... - I все ж, коли б тобi сказали, чи те, чи те, що вибрав би? - спитав Хропаль не без лукавства. Тарас зiтхнув. - От бачиш! Не станеш ти нi голубом, анi змi║ю. Ти - Прометей!.. Як хтось учора висловився, щоб ти не чув... Тарас хотiв сказати щось, заперечити, проте не змiг: забило дух вiд хвилювання. Згадав, як слiдчий назвав його, збиткуючись, високим цим iменням, i як тепер звучало воно хоралом, музикою в устах людини, брата во кра┐ цiм i цiм народi. Мабуть, вiн недаремно прожив життя, пройшов по муках, душу поклав за волю та Укра┐ну!.. - Ходiмо вже... Поснiда║мо i на завод, - сказав Хропаль. - Сьогоднi ти побачиш, як робляться у нас машини та апарати. До речi, - стишив голос, - прикинеш сам, чи можуть там робити те, про що питав... Стежка ┐х привела в густий квiтник, де стiльки буяло барв, що боляче було на них дивитись. Тим часом з хати вибiгло до них дiвча. Тарас розставив руки, пiймав його, пiдняв високо над головою. - Добре мо┐й Катрусi спалося? Дiвча смiялось, мружачись вiд сонця, вмитого погожим ранком. Горлиця йому вторила, гупав десь, нiби в бубон, одуд, гула бджола... У коридорi гупали чи┐сь неквапнi кроки й охриплий бас мугикав пiсню. Мабуть, хтось загуляв i тiльки зараз весело вертавсь додому. Добре буть молодим художником, надi║ю професорiв!.. Яке тодi високе все i чисте, якi чарiвнi мрi┐ п'янять щасливе й дуже юначе серце!.. Лiжко було тверде, й вiд того бiк йому закляк, поболював. Десь просочився холод, а бракувало сили, щоб повернутися, поправить ковдру... Треба!.. Напружився i важко сiв. Потому лiг на спину й укрився... От би зараз йому в ласкаве лiто, в зелений сад!.. Чи на Днiпро, на гору, де вiн собi приглянув галявину мiж диких груш!.. Пан не продав, не захотiв продати... Варфоломiй знайшов з тим схожий грунт на землях мiста Канева... Чи то ж вони з Варфоломi║м ходили там, коли шукали мiсця для хати й саду?.. Мабуть... Якби ж не те "недремне око"!.. Всу║... Вiн клопотався землею, садом, хатою, а полiцейськi нишпорки опiкували весь час його, шулiками вились над ним... ...Те мiсце було таке, як вiн хотiв. Гора, поросла липами, грушками, глодом... З не┐, як на долонi, старий Днiпро з лугами та рукавами, а вдалинi, на обрi┐, немов хмарина в небi, Михайлова стрiмка гора, i Прохорiвка внизу пiд нею... Гарно!.. Ледь дочекавсь, коли вони iз управителем Вiтольдом Вольським, - збiднiлим шляхтичем, - та мiрчим панським iз Межирiч Хiлiнським при┐хали на заповiтну гору. Хiлiнський взяв з собою i двох селян для допомоги. Тарас, як же господар, пройшов пiд "власну" липу, що кидала на землю гарну, велику тiнь, дiстав неквапно iз саквояжа пляшку, закуску й чарку. Вольський пригладив вуса. - Зна║те, як купувати землю, - пожартував. - Без чарки сажень вломиться... А землю я купую вперше, - сказав Тарас. - Щоб бiльше трохи. Що цi двi десятини!.. - зняв козирок i витер пiт на лобi Вольський. Спека була страшна. - Менi аби пiд хату та пiд садок. - I поле треба. - Поле мо║ - папiр та полотно. - То що, почнемо? - мовив до них Хiлiнський. - З богом, - махнув рукою Вольський i сiв пiд липу. - Дощику б!.. - Це що, - сказав Тарас, скидаючи й собi бриля. - Отам пече, за Каспi║м... Нi кущика, нi деревини... Смажить, мов на пательнi... - Багато там було полякiв? - спитав тихенько Вольський. - В тому краю - немало. Й здебiльшого розумнi, чеснi хлопцi, - сказав Тарас. - Ми й досi друзi з деким... - Так, нам дружити треба... Одна судьба, одна бiда... - О, гостi в нашу хату! - кивнув Тарас на стежку, якою йшли якiсь пани. - Перший - то пан Молендський, а другий - пан Козловський, якийсь там родич мiрчого, - всмiхнувся Вольський. - Вирядився, немов на бал... I справдi, пан Козловський прийшов у фрацi та рукавичках. На цiй горi, в такiй пекельнiй спецi вiн був кумедний. - Леле! Пан заблудився, певно? - спитав Тарас у дендi, як той вклонився вишукано, проте нетвердо. - Прошу, чому ви так подумали? - пiдправив гострий короткий вус. - Я вийшов на полювання. - А де ж рушниця ваша чи гончi пси? - Рушницю несе позаду мiй козачок. Тараса наче вжалили. - I пан стрiляти вмiв?! -смiявся вже у вiчi. Козловський став у позу, немов його збирався хтось намалювати чи вилiпити для пам'ятника, i кинув гордо: - Коли б менi попались ви в Житомирi, як я служив там становим!.. - То пан iще й алтинник[2]! - пiдсiк Тарас. - Панове, будьте свiдками, що цей мужик у сурдуцi образив мене, вродзоного!.. - Ти ж брав? - спитав зненацька Вольський. - Чого ж кричати! - Хто вiн, щоб тут колоти очi мо┐м минулим?! - Добре, - устав Тарас. - Прошу менi пробачити. З'явi┐ лись так несподiвано та ще в такому одязi... А я на фрак. маю, як кажуть, зуб... - Мирiться та будем пити могорича, - пiдтримав Вольський. - Дiло уже кiнчають... Козловський глянув скоса на оковиту й подав Тарасу руку. Тарас прослав хустину, поклав на не┐ сало, цибулю, хлiб, поставив пляшку й чарку. - Сiдайте, гостi дорогi! - вклонився всiм. - Сюди, сюди, лiд липу, - покликав ще й окремо, як видно, батька й сина, що помагали мiрчому. Козловський хмикнув, проте не став втручатися. Найперша чарка й слово дiстались пану Вольському. Тримаючи скляницю в пальцях, нiби тендiтну квiтку, вiн глянув приязно на новоспеченого сусiда-землевласника i мовив просто й щиро: - Нехай вам тут живеться щасливо й довго! - Ще спершу треба... - Купите. Парчевський стiльки винен, що з радiстю продасть вам землю. Перехилив, скривився i передав скляницю мiрчому, який сидiв по лiву руч од нього. Хiлiнський мовчки випив; лише кивнув Та