рився?
   - Я з нею не сварився.
   - Хазяйновита жiнка, гарна... - Ревека сповiльнила крок. - Не те, що
нинiшнi дiвчата. Лиш для лiжка, як, примiром, Кухарчукова Орися...
   - Неправда, Ревеко. Гривастюкова Гафiя ма╨ звiдки, та не горду╨
роботою.
   - Як тобi так лiпше думати, най буде так.
   - А що, женитися з удовою?
   - Яке маю право радити? - Вона пiшла швидше, губ торкнулась невиразна
усмiшка.
   "Мабуть, кожному бува╨ трохи вiдраднiше, що життя його робить щасливих
виняткiв".
   - Якось бачила - спiшить до Левадихи, аж захекалась. Просвiтлiла, як
сонце.
   - Знахарюють.
   - Гляди...
   - Не боюся.
   - А я не кажу, не виправдовуйся. - Обличчя ©© застигло пiд висохлою
жовтою шкiрою. - Так-так, завтра до Грушiвки мушу йти, щось тiтка
заслабла.

   Свердло i все начиння були акуратно складенi в печерi i накритi плащем.
Снiг замiв слiди, та мене не треба було переконувати, що побували тут
Головацького чоботи "сорок шостий, трохи тиснуть".
   До обiду я дiрявив скелю i думав про Ревеку. Була в не© а Загатою оргiя
чи поема? Стало шкода обох. Вони жили потайсвiту "минаючим днем i
стiкаючою нiччю".
   Обiдав дома. Левадиха дала листа вiд Покутського. Кожним словом майстер
дякував за посилку, аж нiби вирiзьблював словами ту вдячнiсть. Питав
Покутський, чи гладко менi зiйшло у Тернополi. Ще б пак!.. Лист був
довгий, на чотири аркушi. Покутський розписував, який голод у Львовi, яке
безробiття. Заворушилися Дрогобич i Борислав, на порозi голодова
революцiя. Петрушевич мав виголошувати промову, та вiдмiнили, бо, видно,
бо©ться появлятися серед людей. У промислових мiстах утворюються Ради,
вони намагаються навести лад у постачаннi продовольства, але урядовцi
ставлять ©м палицi в колеса, конфiскують продукти для фронту.
   Словом, з його повiдомлень важко було визначити, коли громадянство
бiльше любить свою вiтчизну: тодi, коли мiнiстри обiцяють рай, чи тодi,
коли вони плюють на державу.
   Прибiг задиханий Iлля Гордiй. Сказав, що iз Залiсся привезли чотири
кулемети, комiсар призначив мене командиром сотнi спецiальним
розпорядженням, але вiднинi сотня називатиметься алярмовою.
   - Гривастюк наповiдав, щоб ти конче навiдався до канцелярi©. Треба
описати зброю, скласти списки людей i ще там щось важливе вирiшити. От
здорово!.. Але де дiстати тютюну? Перед тижнем продав за триста крон два
кiло смальцю, в акурат вистачило на пiвтора кiло самосаду. Та вчора
пiдпили трохи i висмалили до корiнчика.
   - Як у тебе закiнчилося з Лободою? - поцiкавився я.- Партизувався
наново?
   - Розпрощався з радикалами. Нацiоналiсти прийняли i не питали, чи знаю
програму.
   - Виплутався?
   - Надув, як циган коня перед торгом.
   - А нацiоналiсти мають програму? Зрештою, усi цi тво© партi©, зда╨ться,
керуються одною програмою, якщо вони мають ©© взагалi.
   - Аякже,вiдказав вiн, пустивши баграми навскiс чола кошлатi брови.-
Повиннi б мати.
   - Менi написали зi Львова, що рiпники в Бориславi домагаються
нацiоналiзацi© промислiв. Це входить у програму нацiоналiстiв?
   - Цiлком можливо, що входить. Але я точно не знаю...

   Грубо виходило, що каменю досить. До вечора я погаратав ще один щовб.
Сiдало сонце. Лiд на Днiстрi виблискував свiтлом далеких, ще несмiливих
зiр. Село тарабанило вiдрами, надсадне поскрипувало дверима, заповнюючи
долину клопiтливим вечоровим гомоном.
   - Мамо, де ви подiли цебер? - долинуло виразно.
   - А ти приведена? Де вiн завжди?
   - Пiд оборогом?
   - Одчепися вiд мене!..
   Та ось вщухло. Блищики поступово згорнулися де центра села, до
найзаможнiших газдiвств, i блякло, несамохiть поглипували в згустiлу
невидь мiж горами. Скiльки солодкого миру навколо? Не вiрилося, що недавно
в окопах лютувала смерть i серця ятрила кровожадоба. Не хотiлося вiрити,
що десь, можливо, знову, лаштують на похiд гармати.
   Я бiгцем оглянувся на фронтовi днi. Не старався вiдiбрати в людини
життя. Може, когось убив, та не зазiхав, не карбував карабiннi деревця
зазубринами.
   Мурованка оледевiла. Я зiйшов до села, йшов поволi, поглипуючи на
вiкна. Свiтилося ще в Гривастюка. Ще блимав каганець на печi проти вiкна в
Мирона Байди. Я ступив на подвiр'я. Дiти спали на печi, Дарiя сидiла на
плитi й шила. Менi давно треба було щось вияснити, i я злегка постукав у
шибку. Дарiя поклала полотно на скриню.
   - Це ви, Повсюдо? - виглянула з-за дверей.- Прошу до хати.
   - Я з кар'╨ру. Дивлюсь - не спите.
   - Сороченята малим шию. Сiдайте.
   - Вiд чоловiка ма╨те вiстi?
   - Ой, запроторили... Як пiд лiд пiшов.
   - Даруйте, Дарi╨; де i з ким вiн стявся? З Гривастюком?
   - Хiба вiн спосiбний був? - схлипнула вона.- Нi. Щось iнше в ньому
розпiзнали, полiтичне. Мирон прибився з Росi© з книжками. Вошей нанiс i
книжок. З Павлюком ворожили над ними... Осиротили дiток. - Дарiя голосно
висякалася в полотно. - Таке в мене передчуття, що вже на свiтi його нема.
Бог би ©х тяжко за це скарав!
   - Не одчаюйтеся,- промимрив я. - Не могли без суду i слiдства...
Притому якiсь книжки...
   - А бiльше Мирон нiчим не провинився перед властями. Нiчим.
   Я вiдчув нелюдську втому. Дарiя випровадила мене за ворота. Сходив
мiсяць. Вибравшись городами до Днiстра, я попростував берегом до
Лiсничiвки.
   - На толоцi щось творилося. Хропiли конi, лунали, команди, метушилися
людськi тiнi. Я присiв у густому ялиннику, чекаючи, що буде далi. На
толоцi почало рiдiти, незабаром тут нiкого не було. Я звiвся, але вiд
несподiванки пiдломилися ноги. З-за лiсу вихопився ескадрон вершникiв, у
шаленому галопi лизнув толоку i хмарою посунув просто на мене.
Виблискували шаблi, тупiт розчавлював землю. Крокiв за десять,
розсипавшись лавою, вершники здибили коней, викинувши перед собою блискучi
сталевi вiстря, i глухим хором протягнули якусь присягу. Хоровi протяжно
вторив лiс, мов пересторогу, яку намагався затримати в голих верхах. Без
команди рвонули назад...
   У замку не свiтилося. Я навпомацки вiдчинив дверi до Миколино© кiмнати.
Тут коромислом стояв дим. Хвилини двi-три тому в кiмнатi сидiло кiлька
чоловiк. Отже, Микола на мiсцi. Я перейшов до сво╨© "келi©". Невдовзi
зашарудiли кроки. Я кашлянув, дверi тихо скрипнули.
   - Прокопе?
   - Миколо?
   - Стiй, не свiти. Ходи до мене, там вiкна заслоненi.
   - Ти чимось стурбований? - спитав Микола, запаливши свiчку i побiжно
глянувши на мене. На столi була розiбрана гвинтiвка, валявся недогризок
огiрка.
   - Казали, що ти потрапив до каталажки.
   - Ну?.. Нi. Був у сусiдiв.
   - Що дi╨ться? П'ять хвилин тому я бачив на толоцi ескадрон озбро╨них до
зубiв бандитiв. Ти не був часом там?
   - Стомився я, Прокопику.- Позiхнувши, Микола лiг на канапi.- Менi не до
гарцювання. Це трикляте лiсництво мене до гробу заганя╨. Треба лишати цю
мороку. Люди здичавiли. Та прийди, сучий сину, запитай, де рубати, i хай
тобi бiс. Кiнець кiнцем совiсть не дозволя╨ закривати очi. Лiс скарбовий,
а тут знаходяться такi, що готовi вбити.
   - Скову╨ тебе ця робота?
   - ╙ трохи. Але болить серце, не знаходжу виправдань. I от гризешся, мов
собака, а в них нема╨ iншо© ради. Бальзак чи хто писав, що коли держава не
пiклу╨ться про сво╨ громадянство, то кражi в очах громадян перестають бути
злочином? Але ж бабка бере суху гiлляку, а Ковальчук - iз пня зрубане. -
Вiн машинально почав збирати замок.- А те, що ти бачив - то поляки
муштруються.
   - Звiдкiль?
   - З хуторiв.
   - Якого дiдька?
   - Дерева весну чують. Збираються i тут пiддати республiцi в задок.
   - Нiсенiтницi.
   - Точно. - Все-таки для заходу Галицька республiка, яка вона не ╨, -
сотворiння небезпечне. Там вiдчувають, що тут ╨ сили для соцiалiстичного
перевороту, Польща виступить в ролi цигансько© вдови короля 21.
   21 Нового претендента на трон у циганiв признача╨ вдова короля.
   -- Що з цього всього вийде?
   - В Росi© громадянська вiйна,- замiсть вiдповiдi сказав Микола.
   - Распутiни б'ються за владу?
   - Не мели дурниць, мене зло розбира╨, коли ти корчиш блазня. Росiя у
вогнi i в кровi. Влада стала питанням мiльйонiв.
   - До бiйки за владу я завжди буду ставитися з пiдозрiнням.
   - I вмивати чистi ручки?
   - Хоча б.
   - Дивись, Прокопику. Насуваються бурхливi подi©. - Очi його
засвiтилися, як перламутровi гудзики на сонцi.
   - Як би там не було, мене цi поляки непокоять. Видко, республiкою
керують останнi дурнi, якщо таке твориться.
   - А може, це з обопiльно© згоди?
   - Тодi повертаюся до свого: вiрити надiленим владою можна принаймнi
через п'ятдесят рокiв пiсля ©х смертi. Вiн нетерпляче скривився.
   - Ночуватимеш у мене?
   - Менi однаково.
   - То гайда, менi удосвiта до Залiсся ©хати.
   - Зi скаргою.
   Микола задув свiчку.
   - Не хочеться ще раз свiтити,- сказав вiн здавленим голосом.- Я показав
би тобi пiдкиднi листи i попередження, коли мене чека╨ куля. Гаразд,
спи...
   - Миколо!
   - Чого?
   - Ти безпартiйний?
   Мовчанка. З-за хмари вийшов мiсяць i тут же сховався.
   - А комунiзм буде, Миколо?
   - Будуть комунiсти - буде комунiзм. Спи, хлопче. Вiн голосно зiтхнув i
засопiв.
   - Тебе хотять вбити того, що ти комунiст?
   - Прокопику, прошу тебе...
   Я його бiльше не турбував, але знав, що вiднинi менi зi всiма треба
бути насторожi i бути готовим допомогти Миколi, якщо накидатимуть зашморг.

   Микола повернувся iз Залiсся ще завидна i прийшов до мене в
каменоломню.
   - Дай-но,нагнувся за молотом.
   - Пiзно, Павлюче. Теж благочинник!
   - Закiнчив? - зрадiв вiн, i менi теж зробилося веселiше.- Слухай, тобi
не складеш цiни. А що робити?
   - Жбурляй, коли хочеш.
   Микола штовхнув ногою брилу, вона зняла за собою куряву снiгу i кометою
шугнула додолу.
   - Веселе заняття?
   Микола кинувся до мене i щосили обняв.- Нi, ти справдi золота людина,
Прокопику. Нiби вчора почав i... А як з грунтом?
   - Навеснi вирiшу.
   - То зна╨ш що? Я привiз пляшку давнього, як небо, вина.
   - Не маю нiчого проти. На закуску придасться смажений окунець.
   - Прекрасно.- Микола розстелив на штабелi брезент, обличчя його сяяло.-
Значить, у Росi©, Прокопику, Ради перемагають остаточно. От до чого
талановитий народ! Збiджений, визискавий, а духом - бог.
   - У росiян бiльше, нiж у нас, самоусвiдомлення. Микола загадково
усмiхнувся, i я додав:
   - А ми звикли надiятися на доброго дядечка. Це вже в костi й в кровi
сотень тисяч, а то й мiльйонiв.
   - А я тобi скажу, що укра©нськi вiйськовi загони першими стали на бiк
революцiйного Петербурга.
   - I Галицька армiя наступа╨ на революцiю?
   - Пий.
   - От побаламутили...
   - Пий же! Тут в однiй родинi рiзнi дiти, а ти в народi хотiв би чогось
абсолютного.
   - Бо я, Миколику, страшно набiдувався.
   - Дорога до правди, як казав твiй батько, через Грецiю i Рим. Погане
само зiпсу╨ться. Плакати не треба. Тепер такi вiтри, що швидко одвiють
полову вiд зерна.
   - Адже люди? Нi, я за того Наполеона, який би сказав нашiй полiтицi:
"Мадам, iдiть одягнiться".
   - Ти давно захворiв на цей удовиний гуманiзм?
   - Удовиний? У такому разi я мовчу, Миколику.
   - Ти даси менi пляшку?
   Вино пливло, як мед, i пахло медом, Я пальцем одмiряв половину i
вицiдив, смакуючи, трьома заходами.
   - Цiлющий напiй. Де роздобув?
   - Хлопцi вiдкопали в старому Свистуновому палацi.
   - I там ма╨ш арсенал?
   - Звiдти перенесли.
   - Скiльки ©х у вас?
   - Вистачить. А тобi, чув, пiдкинули "максимiв"?
   - Та притаскали.
   - На кого звiрив?
   - На Iллю, вiн у мене за начальника штабу.
   - Гордiй... Слухай, ти вгаду╨ш, як лiпше зробити, чи доходиш розумом?
Щось ти загадковим став останнiм часом.
   - Вгадую.
   - Тодi вгадай, кого я бачив у Залiссi?
   - Не можу.
   - Грушевичеву Христину.
   Я вiдчув, що червонiю.
   - Вiта╨ тебе Христина.- Микола ще хотiв щось сказати, але передумав.
Нервово потягуючи цигарку, вiн незрячим доглядом дивився на скелi.
   - Дякую,сказав я. I згадалась наша перша розмова. "Нi до кого не
вчаща╨ш?" - "╙ одна на прикметi. Ти ©© не зна╨ш". Чому вiн такий
вiдчужений став? - Як вона потрапила до Залiсся?
   - Христина,замислено мовив вiн,- сильна натура. Пiсля того як Грушевича
заарештували, вона поринула в революцiйну роботу... Лiкаря вивезли до
Львова.
   - У чому його звинувачують? - запитав я, обходячи десятки готових
зiрватися запитань про Христину.
   - Вiн любив гостру фразу. Нинi i цього досить, щоб сiсти за грати, його
можуть перекувати. Тодi Христина стане йому ворогом.
   - З нею я дуже подружився,- сказав я.
   - Знаю.Микола запалив нову цигарку.- 3 нею легко. Вона мила в
безпосередностi i висока в помислах... Давай штовхати!
   Я розбирав стоси, Микола докочував брили до спуску. В зубах у нього
сизо димiла цигарка. Дим маленькою круглою хмаринкою крутився навколо
нього, чiплявся за рiг стосу i поволi цiдився в урвище.
   - Поберiг би серце,- сказав я, ковтаючи вiддих.- Облиш курити.
   - Нiчого,буркнув Микола.- Я задухою не страждаю. Я випростався. Вiн -
теж. Ми зустрiлися поглядами.
   - Розсердився? - спитав вiн.
   Я заперечливо похитав головою. Микола посмiхнувся, виплюнув недокурок i
взявся за каменюку. Христина йому все розповiла. Отже, я вклинився через
випадок. Якiсь переживання, Грушевич сподiвався арешту... Ми здурилися, чи
пiдштовхнула недобра хвилина... Збiг обставин, замiсть катастрофи -
свинство. Знамено вiку...
   - Як до тебе ставиться Христина? Ти ©© i перше знав? Микола, не
перериваючи роботи, неуважно вiдказав:
   - Так, як до тебе, як до всiх.
   - Ти на не© покладав якiсь надi©, Миколо?
   - Нi. Пам'ята╨ш, коли ми ©хали до Вигнанки, я тобi казав придивитися до
цi╨© дiвчини.
   - I що?
   - Колись я змушений був провести у Грушевичiв кiлька днiв, i вона мене
трохи збентежила.
   - Материна кров?
   Одна з брил врiзалась у снiговий видолинок. Микола направив туди другу,
третю, але й цi захрясли.
   - Не кле©ться,- сказав вiн.- Помiня╨мось? Вiн одним махом згорнув у мiй
бiк рiг стосу i сiв навпочiпки.
   - Скажи, ти одружився б з Христиною?
   Я подивився на нього трохи спантеличено, та вiдповiв, що так. Микола
водив пальцем по снiгу i мрiйно вказав, що я ©© нi на один вiдсоток не
вивчив протягом мiсяця. Я погодився, що вона "з великим душевним запасом".
   - Помовч, помовч, Прокопику. Не балакай завченими кiстяками, одучись
вiд цього.
   - Не можу.
   - А ти ще посилкуйся. Це тобi буде на користь. Принаймнi в селi не
почуватимеш себе гавою.
   - Тобто я був нею у мiстi?
   - Безперечно. Христина про це, мiж iншим, згадувала.
   - Он як!
   - Я навпростець з тобою, бо впевнений, що зрозумi╨ш мене. Чого замотав
головою?
   - Садна,сказав я.
   - Що?
   - Руки побив.
   - А-а-а...
   - А ти думав!
   - Думав-думав. Я думав, що i ти, i вона - люди зi страху, але вона
знайшла в собi мужнiсть побороти свiй страх.
   - Бачиш,сказав я,- я маю бiльше чому противитися, вiд бiльшого треба
одмагатися. Вона була готовнiша до перевороту. А я? - я махнув рукою.- Я
ще буду молитися на себе, на такого, який ╨.
   Зрештою, ми розiйшлися друзями. Не знаю, що нас зв'язувало, але ми
мусили стрiчатися, любити, а iнколи шкилювати один з одного. За примхою
долi нашi шляхи перетиналися в таких мiсцях, де треба було бути
уважнiшими, але ми й не здогадувалися, що там, можливо, пастка; про це
нiщо не натякало.
   _
   VIII_
   Весна. Великдень. Сонячно, безвiтряно, тихо. Долина ще купа╨ться в
солодкiй дрiмотi, а село випуска╨ в небо першi цiвки лiнивих святних
димочкiв. Нинi печi розтоплюють бабусi, а все iнше населення з пiднесеним
настро╨м готу╨ться до великодно© вiдправи.
   Ми лежимо на пахучiй, м'якiй, як дитяча чуприна, травi на
бивнеподiбному щовбi, що звиса╨ над каменоломнею.
   Пiдставивши пiд променi голi плечi, я дивлюся вниз, на мерехтливу
стрiчку Днiстра. Усе тiло вiдпочива╨. Хоч менi зда╨ться, що воно чуже.
Якби не руки, нiщо не нагадувало б, що не так. Серце зда╨ з кожним днем.
Терпнуть руки; тупо поболюють. Забуваючи про бiль, я не рухаюсь. Тодi
розтаю в землi.
   Руки вже задубiли i посинiли. Я знехотя розправляю спершу одну, потiм
другу i розтираю жили в пахвах. Шкiрою починають бiгати мурашки. Думаю, що
через тиждень закiнчу тесати камiнь, тодi дам собi спокiй. Досить. Микола
переверта╨ться горiлиць, прикрива╨ долонею очi вiд сонця. Я сiдаю. Дихнув
вiтерець, запахло чорнобривцями. Раптом Микола зводиться i дивиться на
мене широко розплющеними очима, нiби вперше бачить.
   - Тебе сильно порубцювало,- каже вiн.
   - Не скупилося. I щоразу повертали на фронт. З iнших вiдпускали пiсля
першо© рани, а на нашому тримали i калiк, i божевiльних. Такi слiди
переважно гнояться ненавистю до всього людського роду,- я вiдчуваю, що
менi хочеться пiднестися у вартостi, як жiнцi, яка зачула пiд серцем надiю
нового життя.
   Все дужче припiка╨ сонце. Пасма туману, що забинтували долину, вже
здiймаються на кряж на буковинському боцi, збираються клубками, як гуси,
яких пiдганяв невидимий пастушок, i недружною зграйкою перебираються через
гребiнь лiсу.
   Микола обхопив долонями лице, визира╨ тiльки довгий хрящуватий нiс.
   - Спи,- кажу я.
   - Не думав, що тебе так...- мовить Микола, вражений басарунками i
вибо©нами на мо©х плечах.
   Вiтер мало-помалу заколисав мене. Я чув крiзь дрiмоту, як Микола
викрешу╨ вогню. Коли я прокинувся, вiн мiцно спав
   Сонце стояло високо, за димчастою пеленою. Микола лежав ниць, вiтер
колихав благенький жмутик волосся над його лисим черепом. Я пещу поглядом
бункер. Я його вже купив, це мо╨ володiння. Тепер найму мулярiв, але перед
цим приведу до Левадихи жiнку. Це вже остаточно. Хiба щось несподiване
перешкодить. Дивина: я жонатий. Маю красуню в хатi. Он як! Як? Отак, зась,
людоньки!..
   - Ти чого розбубонiвся?-Микола вигнувся хрестом i голосно позiхнув.
   - Хiба?
   - Нi, я на тебе набрiхую.
   День розрiсся, мов на дрiжджах. Вибамкують дзвони, зiтханнями долинають
басовi партi© церковного хору. Якби жив Загата, його голос чувся б за
кiлька миль.
   Я поклав у траву цигарку i подивився на руки - нинi я дозволяю собi
трiшки позалицятися до себе. Колись мо© руки були пружнi, з горбками
мускулiв, з ямочками, помережаними судинами, пальцi були м'якi, чутливi,
гнучкi, як у музики, а нiгтi були рожевi, мов дiвочi. Тепер це костомахи,
обмотанi вужiвками жил i задубiлим брезентом шкiри. Баламкаються мов
неживi, можна з розгону вбити людину i часто важко втримати голку.
   Я переводжу погляд на рiку. Над водою кружляють, наче циганки в танку,
невгомоннi чайки. Батько в доброму настро© наспiвував про них якусь
пiсеньку. Це свято випадало не бiльше разу на рiк, так як оце менi випало
подивитися, що ж я таке нинi, чи надовго ще мене стане... В'ються
неквапливо, безжурно, та не спускають зору iз плеса. Стрiлами по черзi
падають униз, на сполоханi косяки риби, iншi описують коло, а коли тi, що
опустилися, йдуть вгору, падають iншi. I так спiраллю зграя котиться проти
течi© до островiв, а звiдти поверне назад.
   Вище самовпевнено плава╨ яструб. Йому невтямки, кого пильнують чайки, i
вiн робить здалека хитромудрi колiнця. Та ось у хвiст йому припнулась
заздрiсна сорока: верещить, лопотить короткими крильцями. Яструб гордовито
оглянувся i попрямував на скелi.
   Неподалiк од нас бубонить джмiль. Слiпота! Я збучавiлою соняшниковою
бадилиною вiдсунув сорочку, i джмiль, задоволене протрубiвши, кинувся на
фiолетову китичку конюшини. Зненацька де не взявся шершень. Незграбний,
лихий, бебехнувся на джмеля, збив сердешного в траву i, сердито
подзвонюючи, почав топтати квiтку. Джмiль протяжно загудiв i в розпачi
потер лапками.
   Складна штуковина - життя. Микола каже, що червонi взяли Ки©в, а
Петлюра перебазувався до Вiнницi. Тут засидиться недовго. Поляки
оскаженiло метушаться. Неспроста: де дво╨ б'ються, третiй користа╨. Гайда
пiд Польщу, матiнко!..
   - Миколо,кличу я. Вiн натяга╨ на ноги чоботи - Що найцiннiше в людинi?
   - Розум, дитино.
   - Наскiльки розум вище всiх багатств...
   - Настiльки ж нам безумство - ворог лютий...22
   22 Дiалог Тiресiя i Креонта з трагедi© Софокла "Антiгона".
   - Ага.
   Думки течуть самопливом, та згодом виходить пiд тиском турботи якесь
загадкове плетиво. Про все мислено-перемислено, а мозок не втихомирю╨ться.
Iнколи його робота схожа на поклiн у спину його святостi життю, а вiн
продовжу╨ розсотувати плетиво, видко, не здатний iснувати поза рухом, то
плента╨ться бодай стурбованим свiдком, треба того чи не треба.
   Вiйна одгримiла. Свiтова вiйна закiнчилася. Вона кожному остогидла, але
бiльшiсть устигла забути. А я цiй забудькуватiй юрбi не можу пробачити i
не знаходжу спокою. Я боюся того, що людям так швидко заступило розум i
пам'ять. Це для мене рiвнозначне появi можливостi ново© вiйни. Чи багато
браку╨? У березнi в Тернополi на натовп кинули кiнноту. Миколу легко
поранили. Зажило, але схоже, що йому в те важко повiрити, того кожний мiй
рубець наверта╨ його на задуму. Христина в тюрмi. Бiльше двох тисяч
полiтичних в'язнiв.
   Мою сотню пiдняли були по тривозi. Я ©© покинув перед Чортковом, а
хлопцi порозбiгалися. Спасибi Iллi - кулемети привезли, а то б вiддали
мене де польового суду. У Залiссi повивiшували гасла: "Забороненi суть
продаж i споживання м'яса i м'ясних продуктiв у середу i п'ятницю кожного
тижня". Микола розповiда╨, що в Станiславi, де вiн був на
робiтничо-селянському з'©здi,- сипний тиф.
   - А чого тобi раптом встрелило в голову? - пита╨ Микола.
   Я вже забув, що саме питав, i кажу навмання:
   - Згадав.
   Микола пiдозрiло глипнув на мене:
   - Тебе, Прокопику, не можна на самотi покидати.
   - I правда.
   - Ти не можеш, щоб не ускладнювати.
   - Не можу.
   - Обидва вiдчува╨мо, що, зараз почнеться розмова вiтру з банькою, i
Микола пропону╨:
   - Я вже опiкся. Ходи. За нашi душi помолилися, можна поласувати
свяченим.
   Ми сходимо до села яром, щоб нас менше бачили, я тримаю в руцi Миколину
руку i в душi посмiхаюсь: його недавно мало не побили.
   Семена Задвiрного i ще кiлькох сiльських парубкiв виряджали в стрiльцi.
Збирались у Задвiрних. Мене спонукувала пiти цiкавiсть: що собi думають
батьки, посилаючи синiв на погибель?
   Чекаючи початку на подвiр'©, я без потреби ще раз оцiнював нестарiючу
заповзятливiсть трьох поколiнь Задвiрних, що дивно вживалися пiд одним
дахом, i нiхто нiчого не мiг про них завважити, тiльки захоплювались: от
стогiв, от пасiка!..
   Запросили до столу. Горiлкою розпоряджався Задвiрний-дiд, який,
усмiхаючись, наливав кварти з гарматних гiльз. Дiдок рокiв вiсiмдесяти,
тоненький, зморщений, як посiчена колода, на якiй рубають дрова, розливав
нетремтливою рукою, його довга, пiдхоплена чересом сорочка поверх бiлих
штанiв встигала вiйнути часниковим душком бiля кожного гостя з
випорожненою посудиною.
   Задвiрний-батько шанобливо пiдвiвся менi назустрiч (я ж навчив його
сина, як здобути собi смерть), охрестив золотком, сонечком, розсипався у
вдячностi, що "не погордував" у таку хвилину. П'яний, заплаканий Семен
похапцем зробив менi мiсце побiч себе, бо досi розкидав на всi боки очима,
але нiхто не виявляв особливого жалю, що село втрача╨ такого соколика.
   - Розкажи ж, Прокопе, про вiйну,- попрохав вiн, хоч я вже не раз
вiдшивав його з тими розпитуваннями. Йому заводи було недошмиги, але
видко, забув.- Коли судилося,бубонiв вiн,- то поляжу. Лиш би не трахнуло
першою кулею. Проста це смерть.
   Я вiдказав, що, навпаки, така смерть найлегша i наймилiша. Вiн не
погоджувався, навiть злився, i я йому бiльше не перечив:
   Уб'ють, Семене, будь певний, i - з заслугами.
   Онук захоплювався успiхами полковника Болбочана i хоробрiстю
гуцульських куренiв, що "тиснули москалiв". Волосожар розповiдав, що
Америка постановила: якщо ╙вропа не втихомириться - оголосить вiйну.
Гривастюк закликав громадян приборкати польський ескадрон, який
появля╨ться ночами на толоцi. Iлля Гордiй переконував, що Росiя без
Укра©ни не проживе i придума╨ якусь каверзу, аби заслати сюди сво©х
колонiстiв; що Росiя заради хлiба звойову╨ донське козацтво, а козацтво
збройне опира╨ться. Петро Стiнковий вигукував, що треба допомогти
республiцi з останнього, а коли йому закинули, навiщо з Ковальчуком
випакували зерно до вертепу, коли була реквiзицiя, страшно обурився i
гримнув кулаком по столi.
   Я полегшено зiтхнув, коли в дверях задренькали музики, i в присiнку
навкiл Ревеки закружляло парубоцьке колесо. Ревека вже призабула Загату i
ходила навприсядки з голими колiньми. Танцюристам плескали в долонi,
Микола з Гривастюковою Гафi╨ю витинали такi кiльця, що й Задвiрний-дiд
ударив пiдборами. Кухарчукова Орися безсоромно свiтила нафарбованими
червоним папером щоками i глибоким вирiзом у светрi, а Iлля, спершись ©й
на плечi, пiдпирав ручищами ©© повнi, привабливi груди.
   Миколу штовхнув Богдан Онук. Микола дав йому стусана i послав до жiнки.
На Миколу налетiли Онуковi побратими. Микола пiдпер плечима дверi вiд
комори i вiдбивався кулаками.
   Почали вперемiжку гамселитися старi й молодi, представники рiзних
партiй i безпартiйнi. Я вчасно протовпився до виходу; Онук вхопив з кута
залiзну кочергу.
   - Ах ти, ситий бугаю,- кричав вiн.- Я тобi за все вiдплачу-ууу! Дума╨ш,
ми не зна╨мо, в який ти бiк тягнув на з'©здi в Станiславi? Не зна╨мо-ооо?
Ах ти...
   Зопалу я шарпонув держак на себе, i кочерга врiзалась у стiну. Держак
зламався. Онук не зумiв його вирiвняти або пiдняти над головою, а тут
хтось Онука раптом штовхнув, i вiн полетiв з штурпаком на Гривастюка.
Сердешний вiйт дiстав у груди такий лютий удар, що зарикав.
   Усi розступились. Я поволiк Миколу надвiр. Тремтячи вiд збудження, ми
довго смiялися. Онук досi обiця╨ Миколi розмову сам на сам...
   - Через пiвгодини я буду в тебе,- запевнив Микола.
   - Пам'ятай, що без тебе я не покладу рiсочки до рота.
   - Добре.
   Микола пiшов до сестри за паскою. Три днi нудьгування ми вирiшили
замiнити читанням книжок у замку i запасалися харчами. Якби не свята, я
потесав би решту каменю.
   Звечорiло, а Микола не появлявся. Я пiшов до його сестри.
   - Миколу i ми виглядали. Думали, вiн затримався у вас.
   Вона хотiла ще щось добрехати, та я рушив геть.
   Наступного ранку я озбро©вся двометровою лiнiйкою i подався до бункера.
Плита мала форму квадрата з вiдтятими вершинами. Вимiрявши одну сторону, я
сiв пiдраховувати. I тут загурчала бричка. Микола покинув коней пiд
акацiями i вилiз до мене на бункер.
   - Ти що тут ворожиш? - Вiй з зацiкавленням почав озиратися.
   - Хiба я тобi не казав? На цьому бовдурi буду зводити фортецю нащадкам.

   Вiн остовпiв.
   - Ти з глузду з'©хав. Нi, справдi?
   - Справдi ж.
   - Ха-ха-ха-ха! - засмiявся вiн. - Ну, й вигадник... А, мiж iншим, думка
менi подоба╨ться: фортеця нащадкам!.. Авантюрист ти, як я бачу.

   - Де ти вчора дiвся?
   - Образився? Був клопiт, Прокопику. Один знайомий вирвався з рук.
Влаштовував.
   - Скiльки тут дерева треба увiгнати?
   - Але ж вiн високо над землею? Драбину будеш приставляти?
   - Сходи виведу.
   Микола взяв лiнiйку, протанцював кра╨м плити.
   - Тобi вiдомо, що лiс подорожчав?
   - Дам Петрушевичу заробити.
   - Не варто.
   - А що вдi╨ш?
   - Ялицю тобi спровадити?
   - Ялицю, хай ©й чорт. Невже мо╨ трете поколiння не спроможеться
поновити дах?
   - Залежить, ким воно буде.
   - Як не ремiсниками, то землеробами.
   - Полiтиками!
   - Затули пельку,- крикнув я. Та, подумавши, погодився: - Невже людина
буде змушена полiтикувати за право на чесну працю?..
   - Отже, так, Прокопику: за дерево не журися, але я при©хав по тебе.
   - Хто тобi сказав, що я тут?
   - Я мав час помiзкувати i трохи розiбрався в тобi.
   - Гай-гай,сказав я.
   ...Напiввивiтренi скелi на Лiсничiвцi вiддзеркалювалися в озерцi
зеленим гобеленом. Ми увiйшли до замка не через вежу, а з парадного ходу i
звернули на лiву половину, куди Микола мене ще не водив. Обстановка тут
була - саме мистецтво, правда ветхе: точенi, рiзьбленi, iнкрустованi
меблi, кришталевi люстри, викладенi кольоровим дубом пiдлоги, скульптури,
килими... Все вражало нев'янучою гармонi╨ю, завершенiстю, мудрим споко╨м.
   - Ти в захватi?
   - На сьомому небi,- озвався я.
   - А якби ще порядний бункер поблизу? Це був би рай! Менi справдi
здавалося, що тут браку╨ чогось по-сучасному надiйного. Микола поклав менi
на плече пудовi кулаки:
   - Нинi ми побенкету╨мо.
   Ми вийшли на засклену веранду з протилежного боку замка. На грубо
збитому з ялинових дощок столi пишалась пляшка горiлки, навалено
консервiв, у полив'янiй макiтрi двi смаженi курки з задертими обрубками
лап, пузата банка цигарок.
   -- Влiтку люблю трапезувати тут, пiд небом. Калач у нас кольору
сонця...
   Я розрубав навпiл курку: давно вже м'яса не куштував. Унизу перед
верандою засiялась першими квiтами невеличка галявина. Щедро свiтило
сонце. Потьохкували солов'©.
   - Лiтом безпечнiше почува╨ш себе,- сказав я.
   - Так, затишнiше у всiх вiдношеннях.
   - Тобi особливо.
   - Усiм.
   - Твердинi падають.
   - В Угорщинi i на Закарпаттi перемогла Радянська влада. Петрушевич
заборонив зiбрання i з'©зди. Делегатiв iз Станiславського з'©зду не
допускають до нацiонально© ради.
   - Всюди рано чи пiзно над сотнею грабiв появиться один дуб i буде
диктувати свою волю.
   - Представництва треба добиватись i посилати в нього вiдданих народовi
людей.
   - Якi гарантi©, що воно не стане ширмою? Продадуться вiдданi люди. ╞м
нiкуди буде дiтись.
   - Ми стежимо за полiтичними торгами i оповiща╨мо загал.
   - Вiн i без цього все бачить.
   - Не в однаковiй мiрi. Ти впевнений, що тво╨ унiверсальне недовiр'я -
найбiльш правильна позицiя. Та скiльки тобi це кошту╨? Ти не переста╨ш
тремтiти. А iншi володiють енергi╨ю, яка проситься в рух. Для таких
iзоляцiя - знеосiбка i смерть...
   - Вип'╨мо. Буде видно.
   - За рух!
   - За лiто!

   Гривастюк поправля╨ться. Напевне, Катерина, спробувавши панських страв
на учтi в Залiссi, смачнiше варить. Я чекаю, поки вiн дасть розпорядження,
а вiн намага╨ться блиснути господарською хваткою. Полонений
червоноармi╨ць, спроваджений вiйтом з Гусятина, пада╨ з нiг. До його
свiдомостi не доходять Гривастюковi накази, такий вiн виснажений. I вiйт
здогаду╨ться.
   - Повторiть,- велить вiн.
   Плутано, росiйською i укра©нською вперемiжку, полонений виклада╨ суть.
Вiйт закипа╨.
   - Чого ти морочишся з кацапом!- вигуку╨ Катерина з сiней.- Це ж туман!
Не ткни носом у гнiй - не пiдкине, не шпигни вилами - снiпок не подасть.
Iди вже, ось чоловiк дожида╨, а з цим турком я сама впораюсь.
   З вiкна визирнула Гафiйка. ╞© обличчя теж заокруглилось Гривастюк
переродженим лагiдним голосом пита╨:
   - Як ваше здоров'я?
   У канцелярi© сiда╨мо навпроти, вiн застругу╨ олiвця, я лiчу грошi -
останнiй внесок.
   - Знову з металом? - кида╨ться вiн.
   - Паперу нема.
   - Боже праведний, ми ма╨мо вказiвку розпродувати землю за безцiнь, уряд
потребу╨ валюти. Не ображайтесь, пане Повсюдо, i забирайте сво╨ золото
назад. Приносьте паперовi грошi.
   - Що ж менi, знову воювати заради них?
   - Не воювати. Ви натерпiлися, Повсюдо, черга для молодших. Але ж
паперовi грошi - доступна рiч.
   - У кар'╨рi не виколупав.
   - На каменi грошi не родяться, це правда... Хоч камiнь може давати
зиск...- У вiйтових очах мигнули насмiшкуватi iскорки.- Чому не напишете
братовi? Урядовцi i ©х родини користуються пiльгами.
   - Повсюди на дурничку не лакомляться.
   Гривастюк прикусив губу. Мене пройняло морозом. "Що вiн зна╨? Адже вiн
гра╨. Гада╨, на дурника потрапив. Нiчого, поки що ви, пане Гривастюк,
можете менi пошкодити, як за╨ць кобилi".
   - Ма╨те рацiю,- каже вiн.- Але золото я у вас не вiзьму пiд загрозою
смертно© кари.
   Останнi слова вiн вимовив пригнiчено.
   Я пiшов тесати камiнь. Працював з озлобленням. З чола градом котився
пiт, заливаючи очi, та менi здавалось, що разом з потом видiля╨ться з мене
щось непри╨мне в мо╨му характерi, яке я останнiм часом вiдчував майже
фiзично, як виразку.
   Стомившись, я нелегким словом пом'янув традицiю приднiстрянцiв зводити
хати iз каменю. Це викликано необхiднiстю: рiка двiчi-тричi на рiк
виходить з берегiв, i вистоюють лише кам'янi будiвлi.
   Мiсяць випустом нудьгував серед неба, поки сiдало сонце. Я почав
висаджувати на плиту бункера цеглини, пiдморгув безкебетниковi, мовляв,
учини благостиню i посвiти менi ще з годинку. Вiн холодно трiщився на
мене, показуючи, що не збира╨ться заходити, але не заради мене, а тому, що
нього серйознiшi плани. Можливо, йому дали замовлення поляки.
   Вранцi я не мiг кивнути нi рукою, нi ногою. Левадиха докiрливо
поглядала на мене, думаючи, що десь пиячив або загулявся з дiвками в
прохiдках.
   - Пiдеш до каменю, синку? - спитала, мiряючи мене недобрим поглядом за
те, що лежу впоперек лiжка зодягнений.
   Я неохоче встав.
   - Поклич когось. Самому важко та й скучно, певне. Як ти витриму╨ш: день
крiзь день нема до кого слова мовити?
   - Я з камiнням розмовляю,- посмiхнувся я.- Такi в нас бесiди, що важко
повiрити.
   Нашвидкуруч поснiдавши i прихопивши полуденок, я видрiбцем, щоб трохи
розiм'ятись, рушив до бункера. Був визрiлий, лiнивий, як котисько, ранок.
Небо встелене кучерявими хмарками, мов перед сонцесходом на його неозорiй
скатерцi перекусив бiлим голубом i помахом крил розвiяв пiр'я якийсь
дивовижний орел. За селом Днiстер повноводе заокруглився, немов хотiв
одчепитися вiд настирливих гiр.
   Бiля бункера натруджене лезо викрешувало на сонцi високу дугу. Микола,
хекнувши, кинув сокиру на скирту натесаних брускiв.
   -- Що даси за роботу?
   - Менi й так випада╨ знову просити в тебе паперових крон, бо Гривастюк
рiшуче вiдмовля╨ться брати золото.
   - Сучий син! Хитрюга!.. Дерево, Прокопику, будемо возити на тому тижнi.
Вiднинi я цiлком належу тобi, отже, не зiвай, витискай з мене всi соки.
Ранiше я не мiг тобi допомогти. Що нам потрiбно в першу чергу?
   - Тесати. Гасити вапно...
   - Клич ще двох-трьох хлопцiв i домовся з майстрами, щоб, коли доставимо
дерево, розпочинали дах, дверi, рама i всяку мiзерiю, без котро© хата - не
хата. А далi?
   - Треба сирiвки на внутрiшнi стiни.
   - Тобто маленько© толоки?
   - Ага.
   - Скликай на суботу. З музиками та забавою. Словом, щоб на бункерi
грали й танцювали, з бiйниць пиво подавали, а столи стояли аж до акацiй.
   - Коли так, то через мiсяць я матиму де сховатися вiд дощу. Не
вiриться: виворiнь - присадився...
   - Золото тебе запекло, i розiгнався ти не на жарт, то чого мусолитись?
До нового року навряд чи справишся, але це дiло таке... Просто я хочу, щоб
цей мiсяць тут кипiла робота.
   - Менi вистачить тво╨© присутностi, щоб створити панiку.
   Увечерi ми вiдвели душу, насмiявшись з Iвана Лободи. Микола вiдiгнав на
Лiсничiвку коней, а я розтягнувся в бункерi на оберемку соломи,
прикидаючи, як-то в мене все красно вийде. Повернувшись, Микола приставив
до рота палець: мовчи, мовляв.
   - Дивись пiд акацi©,- прошептав вiн.- Бачиш? Чорнi╨. Наче хтось
прича©вся.
   - Бачу.
   - Iван Лобода. Сюди намiрявся, та побачив мене i залiг. Ми зробимо
вигляд, що забира╨мось геть, а тодi несподiвано повернемось.
   Помовчавши, Микола заговорив з обуренням:
   - Невже i вiн за мною пазить? От короста! Не раз виводжу ©х, що й iнших
повиннi б застерiгати, а наступного дня знову ╨.
   Голосно розмовляючи, ми завернули у виярок, яким дорога вела на
Лiсничiвку. Микола оглянувся.
   - Можна.
   Перебiжками ми пустились назад до бункера. Днiстром пливла довга тiнь,
оддiлившись вiд акацiй. Лобода нас не мiг бачити, бо були ми в сутiнку пiд
горою. Коли Лобода махнув до бункера, ми чимдуж кинулися за ним.
   Та вiн упорався швидше, нiж ми добiгли.
   - Вишколений, як диверсант,- сказав Микола.
   Я кинувся за Лободою, закричав:
   - Стiй! Стрiляти буду?
   I не в жарт у менi спрацював старий; давно не мащений механiзм
окопника. Заступило слух, одiбрало вiд швидкого бiгу пам'ять, я нiчого не
бачив, крiм метляючо© по ярузi тiнi. Бракувало тiльки вибухiв i посвисту
куль.
   - Стi-i-i-й! Стрiля-а-а-ю!
   Лобода посковзнувся i пластом гримнувся на дно яру. З мене струмками
лився пiт, волосся на чолi злиплося, груди ходили ходором. Я закашлявся i
безсило впав бiля Лободи. З неба, примружившись, стиснутий хмарами, на нас
дивився мiсяць i був немовби сконфужений.
   - Пани добродi©! - залементував Лобода.- Даруйте. Змилосердьтеся! Не
розстрiлюйте! У мене тро╨ дiтей i слаба жiнка. Пани добродi©!
Змилосердьтеся!
   Руками Лобода мiцно стискав мо╨ свердло. Я спитав, де вiн воював.

   - У Францi©,- простогнав вiн.
   Я поклав йому на плече руку. Вiн тихо просив пощади.
   - Спокусило подивитися на машинку.
   - Не мiг чесно?
   - Затуманило розум.
   - Ну й тiкали! - засмiявся Микола, наблизившись до нас.- Що один, що
другий.
   Вiн смiявся так заразливе, що i я не втримався, i Лобода захихикав. Я
смiявся, щоб забути фронтову неосуднiсть, Лобода - що все обiйдеться
миром, а Микола - iз нас.


   - Щось не второпаю: то бункер входить у тво© володiння?
   - Звичайно, Миколику,- похопився я.- Просто не позначено, це ж план.
   Гривастюк повернувся iз Залiсся п'яний, та Гафiйка примусила
приготувати менi папери. Гафiйка була ледь присоромлена, що батечко
розсипа╨ться крiзь сон "цiлуй-ручками". Пишна, стигла, мов вишня, готова
до замiжжя i материнства, з привабливо крутими боками i м'якими нiжними
руками, вона комусь буде славною парою. Я так i сказав:
   - Либонь, засватали? Цвiтеш, Гафiйко.
   Очi ©© спалахнули.
   - Дехто й сватав би,- одрiкла вона без лукавства, та йому рушникiв не
ткала. За ким серце тужить, той хату мина╨.
   Вона зiперлась на стовп при штахетах, закинула очi на полумiнь та╨мниче
згасаючо© днини i могла б, я думаю, простояти не одну годину. Але я
поспiшав.
   ...Акуратно окреслений чорним чорнилом квадратик на пергаментному
папiрцi. О, акуратнiсть. Коли все робиться, акуратно, я почуваю себе
спокiйнiше. Зда╨ться, тодi легше жити, менше в душi плутанини. У мене буде
порядочок, як у читальнi. Усе матиме легкий i спокiйний вигляд. Навколо
хати висиплю рiнню дорiжки, зi сходу зроблю палiсадник, щоб не бив вiтер,
на захiд - ганочок, у свiтлицi - море свiтла. В разi во╨нно© заварухи або
ще якогось лиха зжену всiх до бункера, чи пак до льоху, а зверху нехай
дi╨ться божа воля.
   Микола задрiмав, пiдклавши пiд голову руку. Левадиха у хатчинi
видзвоню╨ мисками. Iду з планом до не©.
   - Пречиста дiво Марi╨! - кида╨ться старенька.- Ой, це ти, Прокопику?
Менi у п'ятах похололо. Хто, думаю, коли сiнешнi дверi на засувi, а хлопцi
сплять?
   - Не спиться.- Я вмостився на скринi, звiсивши ноги.
   - Жаль, жаль, що закида╨ш старий грунт.
   - Там же прiрва. Треба гори, щоб завалити.
   - Так-то воно так, але шкода. Серед села, садочок, криниця. Небiжчик
Повсюда любив пантрувати, щоб чисто було, зелено, привiтно. А сам лиш по
дню на мiсяць бував дома. Всю дорогу на заробiтках...
   Пахло зiллям. Рум'янками, сосонкою, любистком. Левадиха невтомно
пiдлива╨ менi розма©тих вiдварiв, а поправки?.. Одiйду аж у власнiй хатi.
Понасаджую квiтiв, досвiтками, прокинувшись, вистромлю з вiкна голову i
буду вдихати ©х росяний аромат...
   - Чи не заснув ти, синочку? - вивела мене iз задуми Левадиха i аж
сплеснула: - Що я казала! Спиш на ногах. Ну, втихомиришся нинi? Павлюк
десь переверта╨ться на другий бiк.
   Менi приснилося: Днiстер, залитi сонцем села на обох берегах, тополi,
як вощано-медовi свiчки, якi висукують до парастаса, i наш двiр. У кiнцi
слiпо© поперечно© вулички наш двiр завжди був наповнений тишею, аж млiло
вiд не© серце i охоплювали якiсь бентежнi передчуття - якогось неймовiрно
великого, хоч i трохи далекого щастя. Я побачив себе в пота╨мному закутку
мiж парканом i оборогом, де я до часу виростав i жив подумки iнакше, нiж
усi тi, кого я знав. I увi снi замлiло серце, мов колись наяву. Але
замлiло немовби вiд туги: за давнiм, чи то за теперiшнiм, чи за тим, що
мене чекало.
   Виразно приснився батько. Вiн ступав у садок з граблями через плече,
курив люльку, дивлячись просто себе. Я пiдбiг до нього, щоб притулитися до
стегна (я був хлоп'ятком), але передi мною завалився якийсь мур. Я
скам'янiв. А батько пройшов мимо, навiть не глянувши на мене.
   Потiм я опинився у зовсiм незнанiй сторонi серед всiяно© квiтами
долини, на вершечку маяка чи церковно© вежi. Коли я зиркнув додолу, в
головi все пiшло обертом, так далеко була земля. За щось я втримався, що
не впав, а коли приглянувся лiпше - в iмлистiй глибинi показалась плита
бункера. На нiй i стояв маяк. Я щось вигукнув i... зiрвався.
   - Останн╨ волосся на менi висмика╨ш! - Микола сердито припер менi руку
до побiчнi.- Звихнувся хлопець. На мо©х устах завмерло слово "бункер".
   - Я падав,пояснив я. Я спантеличено бурмотiв, що взагалi сон у мене
чуткий, як у матерi бiля грудно© дитини.
   - Бiжи запрошуй на толоку. А завтра пiдскочиш бричкою до Залiсся за
пивом.

   Пiд час повенi берег вкрило мулом, i вiн порозтрiскувався на сонцi
срiблястим паркетом. З рiки пахло рибою. Вода ще не очистилась i вiдливала
кольором слабко© кави. Я злiпив з болота щось на взiрець дарiвницi i,
поклавши так, аби було помiтно, пiшов швидше. Метрiв за сто за мною
пiдскоком бiг Маринин старшенький, Василько. Я ривком оглянувся: вiн стояв
над дарiвницею, як дорослий, схрестивши руки, з опущеною голiвкою. Коли я
озирнувся вдруге, Василько вже кудись зник.
   Йому пiшов п'ятий. Тiльки-но почина╨ вiдкриватися свiт, усе хвилю╨, усе
хочеться осягнути маленьким розумом, а вiдкриттiв а кожним кроком бiльше й
бiльше, i мучить стремлiння стати вже дорослим.
   Чи давно i я був таким?
   ...У селi, аби скликати толоку, не треба ходити з двору в двiр. Досить
сповiстити кiльком газдам на кутку, i зiйдуться,