б
у табори для полонених, але його, на щастя, поклав тиф. Потiм не чiпали:
тi одинаки, що вцiлiли пiсля битви, не являли небезпеки для полякiв.
   З усього того Онисим винiс патологiчну ненависть. Вiн ненавидiв дико,
пекуче, його ненависть могла б передаватися на вiдстань, але вiн умiв
ховати ©© в печерах душi. Вона лиш спотворила його обличчя, i кожен, хто з
ним стикався, розгублювався i знiчувався, як перед постаттю ката. Нiби
вiдчуваючи, який вiн огидний, Онисим вiв нескiнченнi теревенi, замулюючи
спiвбесiдникам вуха i викликаючи в них нудоту.
   Одним з полкiв галлерiвсько© армi© командував богобоязливий католик
Ференц Родзiсад. Повнiстю загубивши солдатiв пiд селом Плотичi на Стрипi,
недалеко вiд Тернополя, пiдполковник Родзiсад не сподiвався пiдвищення в
чинi. Але його переатестували i дали нову частину. Недавнiй нiмецький
поляк, а тепер польський нiмець, вiн вирiшив бути обачнiшим. Та пiд
Бережанами стрiльцi знову знищили його солдатiв. Родзiсада вiдкликали
набирати новобранцiв. Через три мiсяцi вiн пере©хав з ними до Львова.
   Його не вiдпускало почуття тривоги. Колись, малим хлоп'ятком, Ференц
уперше ви©хав з родичами з рiдного мiстечка до Познанi. Йому було цiкаво,
вiн не вiдступав од вiкна. Потiм раптом стало страшно: свiт здався таким
великим i незбагненним, що хлопчина заплакав. У поривi страху вiн кинувся
матерi на шию i обхопив ©© тремтячими рученятами. Iнту©тивно вiдчувши
тривогу дитячо© душi, пасажири повернули до Ференца обличчя, але тiльки
всмiхнулися, замилувавшись його ручками навколо материно© ши©.
   Ось таке почуття страху не покидало сивого полковника вiдтодi, як вiн
прибув з мiсi╨ю визволення на галицьку землю. Йому здавалося, що вiн мчить
не знати куди. Але тепер йому не було де сховатися. Ласкава, запобiглива
"лялечка" кохала його до безпам'ятi, але зовсiм не розумiла. Вiн ©й не
смiв звiритися в побоюваннях i переживаннях, i соромно було ховати на ©©
пружних персах, що пахли дитиною, сиву голову. Вона просто погладила б
волосся i звела б угору замрiянi очi - вона хотiла дитини i бiльше нiчого.
   У першi днi перебування у Львовi Родзiсад наказав розстрiляти трьох
спiйманих зi збро╨ю стрiльцiв. Його присадкувата, товста фiгура маячила
коло вiкна, коли пролунали пострiли. Пiсля цього йому не переставало
здаватися, що, якби вiн був присутнiй на розправi, тривоги покинули б
його. Йому iнколи хотiлося когось власноручно вбити. Якось вiн ледве
стримався.
   Один запопадливий тип з мiсцевих запропонував у служанки досить
вродливу молоду дiвчину. Поробивши три днi, вона вiдпросилася до матерi в
примiське село. Поверталась надвечiр, у полi ©© хапнули солдати. Та кiлька
©х не могли справитися. Нарештi, знайшли вихiд: прив'язали назадруч до
кам'яного хреста на межi й тодi вгамували хiть. Вранцi Родзiсад вишикував
полк, аби зачитати розпорядження, коли на подвiр'я з хрестом на плечах
вповза╨ ця Текля. Прийшла скаржитись. У полковника затряслися губи. Ще
мить - i вiн убив би ©© на мiсцi. Але солдати почали смiятися, i ©х регiт
зупинив його руку на пiвдорозi до кобури. Вночi, приспавши "лялечку", вiн
заспоко©в Теклю, ©© тiло було м'яке й податливе, як плюш... Iнших
полонених Родзiсад з того дня вiддавав до польового суду.
   Коли стрiлецькi сили розпорошилися i в мiстi наступив спокiй, Родзiсад
намагався не задумуватись про сво╨ становище. Вiн автоматично виконував
розпорядження, так само автоматично вiддавав накази, пестив "лялечку" i
досипляв з Теклею, яка нiмо грiла його сво©ми повними грудьми. На вулицi
не показувався, з цивiльних зчаста бачив, крiм Теклi, двох слюсарiв, якi
монтували в казармi водогiнну систему. Молодший iз слюсарiв, худий, аж
невагомий на вигляд, але неквапливий в руках i бесiдi галичанин, привернув
полковникову увагу. Його очi свiтилися якоюсь дивною весело-журливою
тугою. Полковник завжди думав про нього одне й те саме: йому анiтрохи не
можна довiряти. Це суперечило поведiнцi галичанина, проте Родзiсад нiби
з-пiд поли чув: "Не вiр. I Теклi не вiр..." Йому ставало прикро на серцi.
Вiн зачинявся в кабiнетi i з роздратуванням питав себе, що таке характер.
Пригадуючи iнтонацi©, з якими Повсюда вимовляв слова, вираз його обличчя,
вiн не мiг дiйти певного висновку про цю людину. В нього виникло
пiдозрiння, що характер - щось розпливчасте, вигадане. Людина - скупчення
надiй i спогадiв, ©х можна вивiдати, але сказати твердо, як вона
поведеться в тих або iнших обставинах, важко. З цього погляду це якесь
суспiльне вариво. Визначити, коли воно закипа╨, нема╨ нiяко© можливостi. I
знову чув: "Не вiр..."
   Мало-помалу вiн став переносити це вiдчуття на всiх - на заступника,
начальника штабу, на солдатiв i навiть на кашовара Адама, прiзвища якого в
полку нiхто не знав, i воно, либонь, встигло згубитися у списках.
Родзiсада почали минати i бридитись. Вiн усiм став нагадувати смердючого
гриба пiд кущем, який хочеться розтоптати, наперед знаючи, що не втечеш од
його гнилого духу.

   VIII_
   Я ночував де трапиться - у казармах, у Покутського чи в Марiйки Вiстун.
Часто згадувалися Марiйчинi слова про ©© сусiдку з будинку навпроти.
Марiйка теж стала в'ялою i так само лише простягала руку до лампи, не
пробуючи вкрутити гнота. Я запитав:
   - Як твоя сусiдка? Далi чоловiк гасить лампу?
   - Я бачу в ©© кiмнатi iншого.
   - Сама гасить?
   - Зда╨ться.
   "Пiвроку буде впадати i клопотатися коло нового, а потiм знову зiв'яне
в чеканнi".
   - А хлопчик?
   - Той, що виходив на балкон з таким виглядом, нiби за нiч змiнився
свiт?.. Давно його не бачу. Мабуть, пере©хали.
   "А той попереднiй теж був коханцем,- подумав я.- Подружжя не вiдчува╨
минучостi ночi. Жiнка скаже: "Гаси". Вiн посмiхнеться: "А сама?" - i
котресь, зрештою, дмухне на лампу, не вичiкуючи i не напрошуючись на
дарунок уваги, яка в обiгу мiж коханцями, як квiти чи акацiя". Але я знав,
вiд чого жiноча втома: це чекання дитини...
   Якось Марiйка поклала передi мною стосик книжок. Я переглянув кiлька
сторiнок одно© з них i мене вразили слова: "Нема╨ нiчого бiльш жахливого,
нiж становище нацi©, яка розумi╨, що вона гине i втрача╨ сво© сили.
Цiлiсна нацiя, що пiдпала пiд ярмо деспота, зберiга╨ надiю, що коли-небудь
©й удасться визволитися завдяки збiговi обставин i власнiй просвiтi. Але
яким чином роздiлена нацiя, нацiя, що втратила сво╨ iснування, зможе знову
отримати волю? Втративши свою цiлiснiсть, вона втрача╨ сво© сили i ста╨
цiлком байдужою до сво╨© первiсно© батькiвщини; вона втрача╨ радiсне
вiдчуття загального блага, ста╨ iншим народом, прийма╨ iншi обряди..." 28
   28 З "Останнього попередження Польщi" Гуго Коллонтая, Коллонтай-
видатний представник польського матерiалiзму кiнця XVIII - початку XIX
ст., глава польських республiканцiв, глашатай повстання Костюшка (1794)
   Пiсля Шевченка тут нiхто не пiдносився духом i громадянською гiднiстю
настiльки, щоб писати одноплемiнникам останнi попередження. Тутешнi
розбiйники таки по-розбiйницьки лементували: "Налигачами рубати цей
безхребетний люд...", ставали в позу розпачливого батька i благословляли
владарювати щороку iнших Фортiнбрасiв 29, кладучи ©м до нiг отру╨нi ножi.
I не було кому салютувати гарматним ревом, бо мертвих паплюжили гiрше, нiж
живих, i вони не могли заговорити привидами справедливостi.
   29 Фортiнбрас, принц Норвезький, персонаж трагедi© Шекспiра "Гамлет".
   Я зi страхом подумав про тi днi, коли втомлюся й бiльше не зможу думати
про свою бiду. Поки я про не© думаю, менi зда╨ться, що навколо ╨ ще люди,
а коли стомлюся, нiчого не стане. Як тодi жити? Вважати, що тебе оточують
свинi - i приймати ©х, вiдвiдувати ©х смердючi лiгвиська?
   Цей страх знову привiв мене до Корняктового льоху.
   ...Тiнi, поклики предкiв! Батько запам'ятався менi в намаганнi щось
сказати. Кривов'яз лише встиг повiдомити, де шукати його думки.
   У льоху було порожньо, i менi стало легше, я мiг одверто говорити.
   - Ти чого повернувся? - запитав Кривов'яз. Вiн був зодягнений у чорну
сутану i дивився на мене трохи презирливо.
   - Шукаю вас,- вiдказав я.
   - Якщо ти переоцiнюватимеш роль померлих, ти нiчого не доб'╨шся.
   - Але ж я мушу вiд когось почати.
   - Не мiстифiкуй. Ми вмирали з надi╨ю, що нас не забудуть, але це не
найголовнiше. Не тримайтеся тiней.
   - Я чекаю революцi©.
   - Ти зна╨ш, що ми вам надокучили сво╨ю сталiстю свiтогляду i вiрнiстю
iдеалам. Iди сво╨ю дорогою i не зважай на минувшину.
   - Не смiю. Я ниций духом. Я боюся, що в мене нiчого не вийде.
   - Тодi я признаюся: ми теж були фарисеями. З неминучостi. Не зважай на
нас.
   - Ваша праця не може вмерти.
   - Вона й не може нинi бути пiдмогою. Вам треба на якийсь час усе
забути, аби й нас не пiднiмати з упадку. Вставайте самi.
   Щуриха перебирала пiд нарами трiски. Вона сердилася, заштовхувала
трiску до нори, волокла назад, скаженiла.
   - Не перетворюйте життя в сон,- сказав Кривов'яз. Я спантеличено
озирнувся i почервонiв.
   - Я тебе мало знаю,- сказав Кривов'яз,- але менi однаково, чи ти мене
шану╨ш. Я просто певний, що мене важко викинути з життя. I ти цього
добивайся.
   Раптом до льоху хтось почав спускатися. Заховавшись у нiшi, я став
наслухати. Крiзь вiконце, що виходило на Ринкову площу, падало свiтло
лiхтарнi. В ньому вималювався силует полiцая. Це був молоденький
хлопчисько, галицький селюк з-пiд Золочева. Я кашлянув. Полiцай засвистiв.
На сходах загупали чоботи, по стiнах забiгав снiп свiтла. Але вони не
могли знайти мене у темнiй нiшi, видовбанiй в мурi на рiвнi голови.
Обдивившись усi закутки й трохи постоявши в дверях, полiца© подалися
назад. Кривов'яз появився знову.
   - До побачення,- попрощався вiн як живий.
   I рушив нагору. Я виразно чув його кроки на сходах. На вулицi я не мiг
збагнути: розмовляв я з Кривов'язом насправдi чи примарилось. "Фантазiя",-
вирiшив я.
   - Не смiй сумнiватися! - почулося раптом з-помiж рицарiв на карнизi
будинку.
   Я розгублено закивав головою. Пам'ятав, що третiй день перебиваюся на
сливах, що ледве вистачило волi пiти вiд Марiйки i не згризти останнього
сухаря, який лежав на ©© столику, що, отже, може приверзтися що завгодно.
   Над Львовом котився мiсяць. Я пiдняв на нього очi, а коли опустив -
нiчого перед собою не побачив, ослiп. Я тихо попри мури став пробиратися
вперед, трохи згодом перед очима пiтьма ледь-ледь розступилась, але все
проглядало нiби крiзь мутну воду.
   Зiр повернувся до мене аж перед досвiтком, коли я вибрався за мiсто i
вiдпочивав на межi. Тодi я рушив далi. Кiлометрiв за п'ять од Львова
натрапив на хатину пiд лiсом, поминув ©©, ступив у лiс. Менi здавалося, що
дерева розбiгаються передi мною мов перед грiшником. За лiсом знову
появилася похилена хатина. Я лiг пiд копицею сiна, заснув i не чув, як
шляхом пройшла кiннота, в маршi на Львiв рухалися колони пiхоти, котилися
обози. Пiсля пiдписання прелiмiнарних умов миру i встановлення кордону "на
захiд Рокитно© i Городницi, на схiд вiд Острога i Бiлозерки, а далi по
рiцi Збруч", а також зобов'язань "про невтручання у внутрiшнi справи
договiрних сторiн i про заборону дiяльностi на сво©х територiях
органiзацiй i груп, ворожих iншiй сторонi, та поважання прав нацiональних
меншостей" в Галичину поверталися польськi вiйська.
   Перекусивши зморщеними сливами, я пустився далi. Сонце було чуже, поля
- чужi. Охоплював неспокiй. Мене, напевне, чекала Марiйка, можливо,
згадували в Колобродах. Думки про село я постарався одiгнати - коли тяжко,
треба вмiти звiльнятися вiд зайвого тягаря, вiд того, чому не зарадиш.
Життя кудись виведе, якщо житиметься. Мене ще не спiткала остання бiда.
Коли я стану перевертнем, тодi нащадки назвуть мене бандитом i проклянуть.
Так, бо неволя розводить батькiв з дiтьми, вона ©х убива╨, щоб приручити
дiтей.
   Дорога вилась видолинком, понад струмком, що вибiгав з пожовкло©
дiброви. На полини нудьгою падала бiла павутина. Вдалинi я побачив
вершника, що швидко наближався. Охляп на шкутильгаючому конику ©хав циган,
чоло його полискувало, як скиба свiжозорано© землi на сонцi. Я махнув
рукою, вiн стримав шкапу. Поверх голого тiла на ньому була сукняна свита,
перехоплена в поясi дерев'яним гудзиком, з отвору свiтилися чорнi оченята
голого циганчати.
   - Пане, туди не йдiть,- перестерiг мене циган, повертаючи коня назад.-
Там бiда, там убивають.
   Тiльки тепер я помiтив заграву i клуби диму над горизонтом.
   - А що там таке?
   - Iшло вiйсько через село, бешкетували, i село збунтувалося. Тепер ось
бачите...
   Циган пiдняв руку i потряс пальцями, немов прощаючись.
   - Пiдпалили?
   - Так, пане. Горить.
   Циган скривився i шарпнув вуздечки.
   - Вйо-о-о!
   Голос його трiснув серед поля якимсь неповторно дивним звуком. Вiн
чогось повернув мене в мо© гiмназичнi роки. Я мрiяв зрiдка, та завжди про
одне: нi, я не герой, але мене просто всi люблять. Я бачив себе серед
хлопцiв i дiвчат у заповненiй легкими сутiнками кiмнатi, награ╨ гiтара,
дiвчата наспiвують якусь пiсню, а хтось iз хлопцiв розповiда╨ гарну
бувальщину, дивиться менi в вiчi, всмiха╨ться, i його усмiшка, притягу╨
спочатку до нього, а потiм до мене дiвочi зори... Я всiм до болю вдячний i
на все для них готовий.
   Передi мною встала хмара диму, i з не© дивилися сполоханi очi циганчати
на голих грудях батька. Чого циган покинув жiнку? Може, вiн удiвець? А
може, був жонатий з селянкою i втiк вiд не©, бо над ©© головою висне вiчне
нещастя? Це припущення мене схвилювало. Я повернув. назад до мiста, несучи
в серцi таку нудьгу, од яко© хотiлося завити вовком.
   Циган повернув на поперечну дорогу i посувався обрi╨м тремтливим
метеликом. Його захоплювало осiнн╨ марево, як кривда заволiка╨ свiдомiсть.
"Свiдомiсть розбуджу╨ зi сну лише вiтер лiт i порiвнянь".
   Я спiймав себе на тому, що з якогось дива мо© думки перейняли Марiйчин
тон i голос i намагалися вкладатися якимись журливими ключами точнiсiнько
так само, як у Марiйки: на польський лад, манiрно i сентиментально.
   За пiвдень я знову був на подвiр'©, де спав пiд сiном. У садку мiж
вологою травою гнили сливи. Я почав ©х збирати i ©сти. Надiйшов господар,
сивобородий селянин в драному пiвкожушку i зеленому пом'ятому капелюсi.
Вiн боязко, якось немов крiзь власнi очi, зиркнув на мене i, одвернувшись,
рушив пiд повiтку. Я вiдчував на собi його пiдозрiло-зацькований погляд,
та продовжував мовчки збирати сливи i напихати кишенi. Треба було зi
старим привiтатися, але вiн так несподiвано появився передi мною, що я
розгубився. Вiн тiльки спитав очима, що я тут роблю, i втiк. А що я роблю?
Хiба це можна пояснити? Адже ми давно не зупиня╨мося в розмовах на цьому.
Я нiкому не розповiдав про свою роботу в казармах, Олекса мало говорив про
сво© картини, Ганиш майже не згадував про сво© пiснi, Марiйка не балакала
про музику, Кривов'яз - про iсторичнi науки. Очевидно, ми бралися за те,
що не могло мати в собi правди, i мовчали. У сад прибiг бiлявий хлопчик
рокiв дев'яти.
   - Ти хто? - запитав вiн, узявшись руками в боки. Мабуть, його послали.

   - Не знаю,-вiдказав я.
   - Не зна╨ш?здивувався малий.- А я знаю, хто я. Я Семен.
   - Я Прокiп.
   - Чого ти ©си гнилi сливки? Принести тобi добрих?
   - Я вже на©вся.
   - Якщо ти голодний, то прийди до хати, вклонися, тобi подадуть, чим
багатi. Ти ще ляжеш тут i вмреш, тодi татка заарештують.
   - Не вмру, я здоровий. I iду до Львова.
   - Не дури. Сюди вже приходили вмирати. Ти поганий, хочеш, аби татка
заарештували через тебе.
   - Нi, хлопчику, я лише стомився.
   - Я тобi винесу лемiшки, i йди собi. Нащо нам напастi?
   - В тебе розумний батько,- сказав я.
   - Вiн боягуз.- Хлопчик пiдступив ближче.- А я не боюся нiчого i вийшов
тебе прогнати.
   - Повiр, я не вмру.
   - Але ж менi тато не повiрить.
   - Добре, зараз пiду.
   Хлопчик зрубав прутом ясно-жовтий заснiчений соняшник, i у вiниччi пiд
хатою загупали його босi п'яти. Через хвилину вiн повернувся в сад.
   - На тобi лемiшки, з'©ж та йди собi.
   - Ти сердитий.
   - Я справедливий. I багато не розбалакуй, не заговориш. Лiчу три рази
до десяти, й щоб тебе тут не було.
   I знову подався складати звiт. Я з'©в лемiшку i лiг пiд стiжок.
   - Я бачив по його очах, що вiн умре,- промуркотiв надi мною хлопчик.-
Що з ним робити? Ну i влипли!
   Раптом вiн з розмаху оперезав мене прутом по плечах. Я кинувся, але не
пiдвiв голови. Хлопчик походив взад-уперед довкола мене й побiг до батька.
Пiд хатою загомонiли, i я заснув пiд тi розпачливi побивання, цiлком
байдужий до переживань господарiв.
   Вночi я почув коло себе тихi скрадливi кроки. Я протер очi i побачив
силует коня i пузату тiнь цигана з сином за поясом. Циган не здивувався,
стрiвши мене знову. Засунувши циганча в сiно, вiн лiг пiд стiжком головою
до мене i гiрко зiтхнув. Я його не розпитував, чого вiн повернувся, а вiн
був не з говiрких. Накотився туман, пробирала сирiсть. Циган насмикав сiна
i вкрив плечi. Посопiвши, вiн запитав:
   - Спите?
   - Нi.

   Циган зiтхнув, надовго замовк, потiм озвався:
   - Iду забрати шлюху.
   - Кого?
   - Жiнку, шляк би ©© впiк. Я ©й дам!..
   Циган дрiбно вилаявся, нiкого не минувши з жiнчино© родини, сiв, мов
той кажан, наставивши гострi плечi, стрiпнув непокiрним чубом.
   - Я знав, що вона сволочужка i нема в ©© паршиво© батька нiякого
золота,- сказав вiн.- Якби не щирила зуби, поляк не полiз би.
   Вiн нi словом не спом'янув, що ж сам робив при тому - нишком кусав губи
в шатрi, ховався в кущах чи, користуючись погромом, зрiдка виглядаючи з
вiкна, потрошив скриню якогось селянина. Останн╨, мабуть, найвiрогiднiше.
Звiдки в цигана ця суконна свита? Запалили хату, i не встиг переодягтися.

   - Нi вам, нi нам нема життя,- мовив вiн, вдовбуючись у стiжок.- Вам ще
легше, ви можете пристати на польське.
   Я в душi погодився з ним, почав було говорити при Францiю, та циган
нiяк не мiг второпати, який смисл порiвнювати Укра©ну i Францiю, i,
либонь, мав рацiю.
   Удосвiта я побачив на дорозi господарiв. Вони поверталися з поля з
веретами; побоялися ночувати дома, коли на обiйстi зайшлi люди. Я розбудив
цигана.
   - Пiдемо. ╔азди непокояться через нас.
   - Ви куди? - запитав циган.
   - До Львова.
   - Цигана б виселили.- Вiн розвiв настовбурченi вуха смiшним собачим
рухом i почав вiдпорпувати свого нагого нащадка.- Де ти, бiсове зiлля?
Вилазь.

   Циганча всерединi ще дрiмало i солодко муркотiло, звiсивши голiвку,
вбрану в густий баранець чорних кучерикiв. Циган узяв його руками за
смаглявий прорешiчений стеблами задок i понiс до прив'язано© пiд сливою
шкапи.
   Повiтря було пронизане терпкою жовтневою студiнню, небо затягували
хмари. Подекуди проглядали голубi клаптi, здавалося, вони кудись пливуть.
   - Доброго здоров'я! - кинув циган, ви©жджаючи з саду. Я з жахом побачив
у його чортячих очах спiвчуття до себе.- Я ©й покажу, шельмi.- Вiн ударив
п'ятою коня.Вйо-о-а!
   Не вбили нi Адама, нi Сiдлецького, нi Родзiсада. Всi вони почували себе
переможцями i ждали нагород. Родзiсад розплатився зi мною i дав грошi за
мiсяць наперед. Сiдлецький запросив мене на iменини. Я купив йому альбом
Рембрандтових полотен, написавши: "В день тридцятилiття гарнiй душею
людинi особливо при╨мно зичити довгих рокiв життя - адже скiльки ще добра
розцвiте на ©© слiдах".
   Ми зiбралися у кiмнатi Сiдлецького. Вiн уважно перечитав мо╨
вiншування, i його обличчя почужiло. Нащось погладивши обкладинку, вiн
поклав альбом на полицю i повернувся назад до столу з тим же вiдчуженим
виразом. Змiну в його настро© помiтили. Капiтан Опольчик дiстав альбом i
опустив сво© чорнi нерушкi очi на посвяту. На чолi його збiглися зморшки.
Не пiдводячи голови, вiн наблизився до столу i зiтхнув:
   - Давно мрiю до непритомностi напитися.
   Вiн справдi пив багато i з насолодою. Я б уже дав дуба вiд то© ведмежо©
дози, а щоки Опольчика навiть не зайнялися рум'янцем, нiби в його шлунку
сидiв велетенський солiтер, що всмоктував горiлку. Крiм мене i Опольчика,
на iменинах було ще кiлька офiцерiв з полку. Нашу балачку прикрасили
анекдоти. Потiм мова зайшла про дiвчат. Ренет запропонував:
   - Подамося, хлопчики, до дiвчат. Я люблю галицьких дiвчат. Нехай Петен
вважа╨ цю землю росiйською, та я знаю, куди потрапив.
   - Н-ема н-настрою зн-найомитися,- спробував заперечувати Сiдлецький.
   - А що тут знайомитися! - посмiхнувся Ренет.- Я теж зледачiв i лиш на
готове йду. Поведу на готовеньке. Дiвчатка гордi, як пави, але ми самi
погасимо свiтло. Одну знаю - очi, мов купiль, не одвернеш голови. А перса
- як шпулi. Пiдемо?
   - Д-давай з-закуримо.- Сiдлецький тремтячою рукою взяв цигарку.
   - Нам, братчики, пiсля росiян i австрiйцiв треба багато надолужувати,-
сказав Ренет, клiпнувши.- Тут встигли попрацювати.
   - Пп-пане П-повсюдо,- звернувся Сiдлецький, наважившись.- В-ви з-з
н-н-нами? Якi в нього були невиннi i щирi очi!
   - Менi треба на пошту,- сказав я. Опольчик теж вiдколовся од компанi©.
На вулицi вiн пiдхопив мене пiд руку.
   - Я ©м сказав, що йду вислати жiнцi грошi, поки дiвчата не
повигортали,- мовив вiн i посмiхнувся.- Ви справдi на пошту?
   - Нi.
   - Коли дозволите, я вас проведу трохи. Цього Ренета я пiк би на вогнi.
Вiн з солдатами згвалтував Родзiсадову куховарку. Дiвчина славна, не могли
покласти, то прив'язали в полi до кам'яного хреста.
   - Потiм з хрестом прийшла в казарму скаржитись? - запитав я.
   - Еге. Ви про це зна╨те?
   Нi, менi про це начебто нiхто не розповiдав. Може, це менi наснилось. А
можливо, все-таки я десь чув про це? Докладно я не мiг згадати. Хiба через
це виснаження i голодовi марення я здатний вiддiлити справжн╨ од
видуманого?
   Опольчик окинув мене запитливим поглядом.
   - Менi сюди,- сказав я, звертаючи в пiдворiття.
   Опольчик, нiчого не розумiючи, вилупив очi i, нiби прив'язаний
невидимою линвою до того мiсця, де я його покинув, пiшов колом на вулицю i
повернувся назад на тротуар. Ще хвилину постояв i, спотикаючись, пiшов.
   Трагедiя прив'язано© Теклi... Згодом ©© будуть гвалтувати iншими
способами, ©© по©тимуть винами, будуть напихати цукерками. Почнеться
мiсiонерство - ©© будуть гвалтувати святим причастям i гречними букетами,
пам'яттю про родичiв i ©© власним коханням, сподiванням добра i мрi╨ю про
щастя.
   Опольчик хитався тротуаром крокiв за тридцять вiд мене, але я чув
сморiд його мундира i його вiрнопiддансько© душi. У цьому смородi вже
тепер вiдгонило ладаном. Опольчик, потомок розiп'ятих царськими солдатами
польських революцiонерiв, стане примарою кривди i дурисвiтства.
   Бiля Вiрменського собору я побачив Грушевича, що йшов пiд руку з
молодим худорлявим юнаком, схожим на колишнього залiського урядовця
Володимира Майдана. "Ще одна тiнь лицемiрства",- подумав я про Майдана i
перейшов на протилежний бiк вулицi. Всi цi люди менi остогидли. Вони були
акторами у трагедi© занепаду i мене примушували грати. А я стужився за
самим собою, згубився десь серед чистого поля, намагався знайти себе, та
менi завжди щось перешкоджало - то общипана квiтка, то пересохлий потiчок,
то гребiнь шоломiв над обрi╨м, то якийсь невдатний циган...
   Над вежами Вiрменського собору вiтер сiк сивi патли хмар. Якби котрусь
з цих мандрiвниць опустити до стiн собору, вона б злилася кольором iз
старовинними стiнами. Менi чогось спало на гадку, що цим вiдтiнком iсторi©
мало користуються живописцi. Олексинi колони були бiлi як снiг, а лице
знедоленого грека вiн намалював сiрими тонами... У документах сказано, що
Вiрменський собор збудував якийсь Дорiнг. Цей чоловiк чемно сидiв за
столами у меценатiв, тодi як чорнорукий вiрменин, прiзвище якого не
згаду╨ться, бiгав по лаштунках з лiнiйкою. Дорiнг живе понинi. Час умi╨
знищувати свiдкiв, коли йому невигiднi ©хнi оцiнки... З Вiчево© площi я
завернув до костьолу бенедиктинок. "Архiтектура - очi епохи". Шкода, що
тепер нiчого не будують. Сiчена корона на вежi, коли на не© довго
дивитися, будить у серцi таке ж блаженне почуття спокою, як випливаюче з
ранково© iмли плесо озера. Зда╨ться, все на свiтi гарно i добре.
   Погляд мiй упав на лоджiю - неповторний куточок задуми i чистоти. Менi
ще бiльше стало жаль Грушевича. Апостол гуманностi! Шаман Грушевич
наклика╨ погоду доброзичливостi. I ось менi його жаль, я його буду шукати
i слухати, прощаючи досить сутт╨вi помилки Вiн все-таки досяга╨ мети. Але
яка це драма: неповноцiнна людина, якою ╨ кожний невiльник, наполегливо,
надокучливо добива╨ться миру мiж ближнiми...
   Часто вiн городить таке, що й на вуха не налазить. Та нiсенiтницi з уст
пристрастi врештi-решт перетворюються в атрибути вiрогiдного. Тодi
витрiщу╨шся, як теля перед новими ворiтьми: "А може, без цього справдi не
обiйтись?"
   На поштi у вiддiлi до запитання при╨мна на вигляд чорнява панночка
розбирала кореспонденцiю. Пiдписанi латинкою конверти вона клала до
окремо© скриньки, Здивований цим нововведенням, я мовчки став бiля
вiконечка. Панночка ворухнула коротенькими, мов прикле╨ними брiвками.
   - Раn jest tu po raz pierwszy? 30 - запитала вона з iронi╨ю.
   30 Ви тут уперше?
   - Для мене повинен бути лист, ласкава панночко. Мо╨ прiзвище Повсюда.
   Вона надула губи i примусила мене чекати, поки не розiбрала
кореспонденцi©.
   - Сzego pan chce? 31
   31 Що вам потрiбно?
   - Мо╨ прiзвище Повсюда,- повторив я.
   Вона присунула до себе скриньку з листами, заадресованими укра©нською
мовою. В обох скриньках листiв було майже порiвну.
   Я згадав, що попередня працiвниця знала мене в обличчя, i нетерпляче
зацюкав пальцями в поруччя, де в лiтнi днi шикувалась черга. Панночка за
склом запряла очима, мовляв, подивiться, що вiн собi дозволя╨. Вона
вiдштовхнула скриньку: "Нема". Я попросив пошукати в другiй скриньцi. Чи
менi здалося, чи насправдi очi в панночки раптом потеплiли. Панночка
подавала менi листа з явним задоволенням, бо вiн був у тiй, iншiй
скриньцi...
   - Рrosze 32,сказала вона, мiряючи мене веселим поглядом.
   - Ваrdzo dziekuje 33
   32 Прошу.
   33 Дуже дякую.
   Панночка усмiхнулась i чемно кивнула головою:
   - Do widzenia! 34
   34 До побачення.
   Я розпечатав конверт, i менi перехопило подих вiд здивування. У лист
була вкладена фотокартка. Ванда i Вiктор Живецький сидiли в травi серед
квiтiв на полонинi й руками посилали менi поцiлунки. В це нелегко було
повiрити.

   Ванда писала, що нема╨ зла, яке не поверта╨ться добром. Я подумав, що
таки так. Один раз слуга не пiдмiтав - i те пановi на руку, бо вимiв би
коштовний камiнець. Чорта крути за хвiст, а вiн радий: довший хвiст
виросте. Попробуй нашкодити! Медична комiсiя видала Живецькому бiлу
картку, вiн заснував у сво©х горах майстерню по виробництву карабiнних
деревець, одружився з Вандою i не може надякуватись голодному сватовi з
Галичини. У Львовi поменшало на одного жовнiра, а в Польщi стало бiльше на
одного зброяра. Це теж логiка життя.

   Я пiшов ночувати до льоху, де була Миколина друкарня, на старовинному
Волинському трактi. У цьому районi мiста наймiцнiше трималися мiсцевi
традицi©. Варшавськi соцiологи виробляли новий погляд на традицi©.
"Укра©нський прапор" писав, що, на ©х думку, з сучасних рис життя важко
судити про рiвень культури народу. Гомеостаз гальму╨ розвиток соцiального
органiзму, i з цим треба "рiшуче боротися". З будинкiв уздовж Волинського
тракту жандарми позстругували гiпсовi китицi калини, пiд час обшукiв
реквiзували киптарi й вишиванки. Якось уночi я бачив, як вивозили
мармурове погруддя Шевченка. Отже, комулятивний характер нашого пiзнання
дозволить нам невдовзi вiдчути всi блага "вищо© культури". Перед людиною
вiдкриваються "нечуванi в iсторi© можливостi для самовдосконалення".
Незабаром ©© взагалi нiщо не зв'язуватиме. Скачи, бабо, хоч задом, хоч
передом...
   У льоху хтось був перед мо©м приходом. Надворi було досить холодно, а
тут i поготiв. Я побачив на столi я╨чну шкарлупу i шматок свiжого
справжнього хлiба. Видко, тут побував хтось з нашо© комуни, але не
залишився ночувати через стужу: Я накинув зсередини на дверi залiзну
штабу, постелив на столi куртку, склавши пiд голову рукав на рукав, зняв
блузу i сорочку - мене бiда навчила: я з головою накривався сорочкою,
накинувши зверху блузу, i зiгрiвався власним диханням, бо сорочка набирала
вiльгостi й не пропускала тепла. Задекувавшись, я почав частiше дихати.
Дрож в тiлi швидко вгамувалась. Тепер можна було пiвгодини помрiяти.
Голоду я не вiдчував, але вирiшив думати про ©жу. Я згадав, як одного разу
принiс з поля четверо сiреньких з крапочками я╨ць i кiлька цибулин. Того
дня я приголомшив хлопцiв. Вибивши яйця в миску, я накришив цибулi i добре
посолив. Ми вмочували хлiб у цю мiшанину. Нiхто з нас не знав досi таких
розкошiв.
   Я вмiю готувати iншi присмаки: хлiбець з кормових гарбузiв, макiвники з
грису, суп з лопухiв. Коли я падаю з нiг вiд зморення, голова моя працю╨.
Стану над жмутом бурячиння, i до мене приходять десятки iдей, як це
бурячиння зробити не тiльки ©стiвним, але й при╨мним на смак.
   Я ще подумав: "От якби прокинутися в Кратовiй Канадi двохтисячного
року!" 35 Але на цьому не закiнчилося. До мене навiдалися Ванда з Вiктором
Живецьким. В однiй приказцi говориться: гiсть - невiльник, де посадять,
там i сиди. Проте мо© нiчнi вiдвiдувачi почали танцювати. Я ввiчливо
попросив ©х дати менi споюй. Вони не вгомонялися. Тодi я ©м продекламував:
   35 Канадський укра©нський прогресивний письменник Павло Крат в
оповiданнi "Коли зiйшло сонце" змалював соцiалiстичне майбуття Канади.
   Я - Долi син, котра дару╨ благо,
   I не страха мене нiякий встид,
   Ось моя мати! Мiсяцi ж - це браття,
   Якi мене пiдносять, то кидають.
   Такий мiй рiд - i iншим я не буду,
   I мушу знати я походження сво╨ 36
   36 Монолог Едiпа з трагедi© Софокла "Цар Едiп".
   Слова цi дуже збентежили Ванду. Вона схопила Вiктора за руку, вони
стали маленькими дiтьми i чимдуж пустилися втiками. Я з вдячнiстю згадав
мудрих професорiв, якi навчили нас цих заклинань. Дарма що ©х важко
розтлумачити. Очевидно, заклинання такими й повиннi бути. "Всяко╨
iздиханi╨ хвалить господа бога". Дотям, до чого воно. Зате яка магiчна
сила! Скажеш цi слова блуднiй душi, i вона не тiльки дасть тобi дорогу, а
й знайде стежку до мiсця спокутування грiхiв. Це могутн╨ заклинання я
перейняв у Левадихи.

   Спав неспокiйно. Сорочка з плечей сповзла, я так передриготiв, нiяк не
мiг зiгрiтися. На якi хитрощi лише не пускався: пробував уявити, що злiз
щойно з тепло© селянсько© печi, що надворi жнивна спека, що п'ю гарячу
каву,- дiдька лисого, не вiдiгрiвався. Сонечко золотило червiнь,
листопадових тополь, на тротуарах енергiйно вибивали каблуками дроб блiдi
зi сну панянки, гуркотiли вози, навiть уперше пiсля вiйни продзвонив
вулицею трамвайний вагон,- а мене нiщо не зворушувало i не тiшило.
   Менi мало було пiдвальних нiчниць, то доправив Опольчик. Вiн чергував
на пропускному пунктi. Я привiтався. Опольчик глянув поверх мене i
вiдвернувся. Образився на мене. Але чого? Може, не треба було йти вiд
нього? У мене пiсля цього був такий настрiй, що якби плебей, рятуючи
доньку вiд патрицi╨вих рук, зарiзав ©© на мiськiй площi, я перший закликав
би народ до бунту. Тодi Аппiй Клавдiй повiсився б у тюрмi, i влада
перейшла б до народу 37.
   37 Конфлiкт, описаний римським iсториком Тiтом Лiвi╨м, став сюжетом для
трагедiй багатьох видатних ╨вропейських письменникiв.
   Я працював "без ентузiазму". Колоди на дрова колов надво╨-натро╨,
подвiр'я пiдмiв абияк, а картоплi настругав "з очима". Адам всiляко
намагався розвеселити мене, та для цього вiн був прiсною натурою, а я, з
свого боку, не заохочував його. Менi здавалося, що хоч тут я можу бути
господарем. Усiм зась до мене! Зась, панове! Стребивши шмат варено©
яловичини з картоплею, я наладував торбу хлiбом i з демонстративно
пiднятою головою пройшов через пропускний пункт. Куточком ока я бачив, що
Опольчик стежить за мною. Я вже був на вулицi, коли вiн покликав мене.
   - Пане Повсюдо, не збагну, що з вами сталося.
   - Третiй день не переста╨ болiти голова,- збрехав я,
   - Ходiмте, в мене ╨ порошки.
   - Пробував.
   - Це недобре, мене так само зчаста похоплю╨,- заквоктав бравий капiтан.
   - Ви читали Хельтмана 38, пане Опольчик?
   38 Вiктор Хельтман, iдеолог польського демократичного руху XIX ст.
   Вiн заперечливо покрутив головою.
   - Цiкаво пише, чортяка,- сказав я.- Я вам його дiстану, коли хочете.
   - Буду вдячний.
   - Вiн вважав, що польське вiдродження повинно завершитися соцiальною
революцi╨ю. "Я вб'ю тебе тим, що ти мусиш знати, але не зна╨ш". Я вивчаю
польську iсторiю. Послухай лишень. "Хто ви такий?" - "Людина".- "Що таке
людина?" - "Особа, призначена для суспiльства i для волi".- "Що таке
суспiльство?" - "Союз, який вводить мiж людьми таку рiвнiсть, котра при
однакових умовах гаранту╨ всiм користування рiвними правами..." - "Що таке
воля?" - "Можливiсть, що дозволя╨ користуватися сво©ми природними правами
i розвивати сво© здiбностi". Правда ж, чудово? Це з короткого полiтичного
катехiзису Яновського 39. Вiн писав, що не вся шляхта погана, але що зло
поляга╨ в ©© сутi, в шляхетськiй системi. I зна╨те, пане Опольчик, дуже
прикро, що цi катехiзиси, можна знайти всюди, тiльки не в нас.
   39 Яв Непомуцен Яновський (1803 - 1888) - учасник повстання 1830-1831
рр., один з фундаторiв Польського демократичного товариства.
   - Телефон,сказав Опольчик.- Вибачте, порозмовля╨мо iншим разом.
   Вiн пiшов на прохiдну, а я почав себе картати. Не так це робиться.
Подiбнi розмови треба починати за чаркою. Перш нiж переконувати
противника, треба спiймати його на словi.

   Наступного ранку я не встиг ударити сокирою по полiнi, як прибiг солдат
i передав, щоб я негайно зайшов до полковника Родзiсада.
   - Менi робiтники бiльше не потрiбнi,- коротко сказав Родзiсад.
   Я стояв бiля дверей, переминаючись з ноги на ногу. Грошi, якi ви
виплатили наперед, повернути? - запитав я.
   - Нi. Можете йти.
   На вулицi я на всi боки розглянувся i побачив метрiв за тридцять
стрункого, зодягненого в брезентовий плащ чоловiка. Я поволi рушив до
мiста, цей тип пiшов слiдом: мене передали пiд опiку та╨мно© полiцi©.
Пiдлий хрiн цей Опольчик, потомок "професiональних революцiонерiв". Одначе
вiд того, що я волiк на плечах агента, я вiдчував шалену, дику радiсть.
Досi я був людиною поза суспiльством, тепер зв'язаний з ним мiцнiше, нiж
можна було сподiватися. Це в Арiстотеля сказано: "Людина поза суспiльством
або тварина, або бог". Я, правда, не мiг стати нi тим, нi iншим, бо
як-не-як жив на 2260 рокiв пiзнiше i моя "антелехiя" 40 утворилася з пари,
яку видихували мiй батько i моя мати, якi були "представниками
високорозвинено© цивiлiзацi©". Дорога назад менi заказана, а богом я не
стану через гомеостаз. Все ж таки при╨мно вiдчувати, що ти ╨ "об'╨ктом
уваги", сяким-таким членом суспiльства.
   40 Душа. Термiн, введений Арiстотелем.
   Мiй батько не був полiтичне неблагонадiйним (може, не встиг),
незважаючи на це, в менi заговорив iнстинкт переслiдувано© людини. Я не
ховався у пiдворiття, дратуючи агента, не поспiшав у завулки. Вибираючи по
можливостi найкоротший шлях, прямував у поле. Агентовi звелiли виявити, де
я мешкаю. Вiн мене заарешту╨ тiльки в тому разi, коли я спробую втекти.
Але серед поля, опинившись вiч-на-вiч зi мною, вiн побо©ться простягнути
наручники. Я на мить уявив собi, як вiн готу╨ться замкнути скоби. У цей
момент я переплiтаю пальцi i не дуже й сильним рухом посилаю руки
назустрiч його щелепi... Нi, вiн далеко не пiде за мною.

   За крайнiми будинками я уповiльнив кроки й оглянувся. Агент iшов
широкими розмашистими кроками з очевидним намiром. наздогнати мене.
Побачивши, що я його чекаю, вiн кинув очима назад, на пустинну вулицю,
тодi нагнувся, роблячи вигляд, що зашнурову╨ черевик. Я перестрибнув
канаву i пiшов рiллею навскоси до дороги. Приблизно в половинi гiн рiллю
перерiзав облiг, i там стояв селянин з косою. Коли менi залишалося до
селянина метрiв п'ятдесят, я знову озирнувся. Агент простував за мною. Я
йому прощально помахав рукою. Вiн став як укопаний, оцiнюючи ситуацiю. На
чий бiк стане селянин? Звичайно, вiн не вибиратиме мiж мною i агентом. Вiн
скаже: "Дайте менi спокiй", i, погрозливо пiднiмаючи над плечем блискучу
косу, пiде собi геть. Проте агент зробив iнший висновок i повернув назад.
   Це був виснажений, хворий i до того ж глухий дiдок. У довгих, колись,
мабуть, в'юнких вусах стирчали остюки; очi дивилися похмуро, з недовiр'ям,
i менi здавалося, що зараз дiда турбу╨ одне-╨дине: чи я не хочу зiгнати
його з чужого облогу, де вiн косив рiпакове бадилля. Не добившись вiд
нього жодного слова, я дiйшов облогом до стежки, спустився у видолинок,
напився води з потiчка, вибрався на кряж i кинув очима по обрiю, чи далеко
до то© хатини, де ми з циганом ночували тиждень тому.
   В Марiйки була Мигельська. Вона й вiдчинила менi. Марiйка лежала на
канапi, видко, нездужала. Побачивши мене, зашарiлась, притиснула до грудей
капу, якою була вкрита.
   - Я не кажу, що година вранцi варта двох увечерi,- проспiвала.
Мигельська. Я ж прийшов до Марiйки десь у часi виходу на роботу.- Оце, я
розумiю, друзi,- додала поетеса.Умри,- не знатимуть. Чи ви довiдались, що
Марiйка хвора?
   - Цить, Зорянко,- зупинила ©© Марiйка.- Я по Прокоповi бачу, що вiн теж
нiби з лiжка пiднявся.
   Я сiв на стiльцi бiля Марiйки, i вона, вганяючи мене в краску,
торкнулась мо╨© руки.
   - Колись я вам говорив, що шпигую за долею,- сказав я.- Тепер вийшло
подвiйне свинство: i за мною шпигують.
   - Треба вас, братчики, рятувати.- Мигельська зробила замрiянi очi.- Ви
чули, Прокопе, як занапастилися Чорнота з Ганишем?
   - Нi.
   - То справжня iсторiя! ╞х вистежили в Корняктовому льоху. То© ночi
Грушевич з ними не ночував, а досвiтком пiшов за речами. А Олексу i Павла
ведуть. Олекса несе в'язку хрестiв, Павло - картини, позаду вже тягнеться
юрба. Тi живоглоти пiдштовхують хлопцiв карабiнами, погукують на натовп,
посвистують сво©ми пищиками, збираючи полiца©в на пiдмогу. Запакували
зразу до тюрми. Щастя, що я зустрiла Грушевича. Я знала, куди кинутись. Ми
це трактували як гонiння на християн. Митрополит втрутився, скрiзь зчинили
галас - i хлопцi на волi. Олекса реставру╨ iкони в Святоюрському храмi.
Ганиш керу╨ чернечим хором. Я в життi стiльки не на©здилась у фiакрi,
скiльки в тi днi. Ну i це зiграло свою роль,Мигельська подала менi газету.
   Я двiчi перечитав надрукований у польськiй газетi польською мовою
вiршик, але нiчого в ньому не знаходив. Я запитально глянув на поетесу.
   - Ця трагедiя змальована символiчно,- пояснила вона.
   Я ще раз перечитав i, посмiхнувшися в душi, поклав газету на столик.
Раптом я подумки вдарив себе по чолi: якщо Мигельська ма╨ такий доступ до
чорноризцiв, то це вона, а не хто iнший, доповiла про смерть i похорони
Кривов'яза. Це вони перешкодили Павлюковi. Вiн потрапив у ©хнi пазурi, i
Мигельська повинна знати, що з ним. I ще одне: та╨мницю видав Мигельськiй
Павло або Олекса. Якщо церква взяла ©х пiд захист, то вони не могли iз
вдячностi не доповнити Павлюково© характеристики. Я вивiдаю у Мигельсько©,
де Павлюк. Але з цим не слiд поспiшати. Мабуть, найлiпше заручитися
Марiйчиною допомогою. Я скажу ©й про сво© пiдозрiння i попрошу коли-небудь
"признатися", що вона не рада мо©й дружбi з Павлюком, що я з ним часто
десь пропадаю. Мигельська рада буде "розкрити" Марiйцi очi на мене, адже
Павлюк замкнений "там i там", а я, очевидно, одбрiхуюсь.
   - Я постараюся трошки прислужитися вам,- сказала Мигельська. Та
попередила:- Лише не подумайте, що я особисто вами зацiкавлена.-
Мигельська поклала Марiйцi на плече руку.- Задля цi╨© дiвчини. Вона менi
як сестра.
   Зда╨ться, я це колись у Бальзака знаходив: "Чим ганебнiше життя людини,
тим вона мiцнiше за нього чiпля╨ться; воно ста╨ постiйним протестом i
безконечною помстою". Невже менi доведеться скористуватися впливом
Мигельсько© i ©© монахiв? Тодi я ©х не перестану ненавидiти разом з тим
iдеалом волi, який вони вiдстоюють. До чого доходить! Вже все втрачено,
але й на цьому голому полi точаться бо©.
   Я готовий був втекти геть, як утiк вiд Опольчика. Марiйка i Мигельська
обмiнялися поглядами, i Марiйка зiтхнула.
   - Що з тобою?- тихо запитав я.
   - Простудилась.
   - Не смiйте ©© надовго покидати,- шпигнула мене Мигельська.
   Я вiдчував, що вона мене недолюблю╨, але вона не знаходила способу
показати це так, щоб менi запам'яталося. Така можливiсть виникне, мабуть,
пiсля того, як вона менi "прислужиться". Я повернувся гадками до
Гривастюка. Напередоднi розвалу республiки вiн од iменi уряду вимага╨
вiдкупити бункер, який фiгуру╨ в числi прикордонних оборонних споруд. Я
посилаю до нього Марину з рештою фронтового золота - i республiка пада╨.
Як я доведу, що вiн привласнив золото? Але його непоко©ть недобита жертва,
i вiн пiдда╨ мене остракiзмовi.

   - Ви чули, панство, що у Львовi буде вiдкрито пам'ятник жертвам
свiтово© вiйни? - звернулась Мигельська.
   - Так, вiд тебе,- на©вно мовила Марiйка, бо це повiдомлення
призначалося менi. Я нудьгуюче дивився у вiкно. Я не знав, що на це
вiдповiсти, i не пiдтримав розмови. Досить з мене, треба остерiгатися
балачок.
   - Були пропозицi© поставити цей пам'ятник на мiсцi Мiцкевичевого.
   - Польський уряд не дозволить,- озвалася Марiйка.
   - Пада╨ снiг,- сказав я.
   Дiвчата повернулися обличчями до вiкна. Снiг опускався рiдко, нiби небо
вирiшило з'ясувати, чи на землi не будуть протестувати.
   - Я дуже люблю цей час, - прошепотiла Мигельська.- Вiдбуваються якiсь
змiни, хвилю╨шся, задума... Дивiться. який лапастий пiшов. Ой, як гарно!
Але скажiть, чи й вам зда╨ться, що в такi хвилини все навк