перекривленому вiд жаху лицi. Менi залишилося
кiлька крокiв - i вона впала. Викрутом ©© кинуло на снiг. За три-чотири
метри лежав старий. Я обвiв поглядом дахи. На них, вишикувавшись лiнi╨ю,
як червономорськi носороги, з нацiленими на площу карабiнами стояли
солдати. Дивлячись на них, я на недовгу мить ослiп, втратив зiр, як восени
вiд голоду. Коли очi прозрiли, мене з усiх бокiв оточували солдати. Вони
йшли з пiднятими, мов для попередження, карабiнами, з пополотнiлими
обличчями i безтямними поглядами. Менi скрутили за спину руки i одвели пiд
ратушу. З провулка показалися полковник Родзiсад, Опольчик, Сiдлецький,
Ренет. Тепер менi стало ясно, яко© ми припустились помилки: не виставили
дружини на сумiжних вулицях. Не прорвавшись через натовп на площу, поляки
оточили ©© з дахiв.
   - Виявля╨ться, вас кулi минають,- посмiхнувся Родзiсад.- Це поправить
шибениця. Замах на життя Пiлсудського вам дорого коштуватиме 52.
   52 Замах справдi мав мiсце. Його здiйснили члени т. зв. укра©нсько©
вiйськово© органiзацi©, що об'╨днувала нацiоналiстичнi елементи.
   Я до болю стиснув зуби i заплющив очi. "Замах? Який замах?"
   - Ми вас попросимо назвати прiзвища забитих бандитiв,- проскрипiв
полковник видовженими (досi я не помiчав цього), губами.
   Вони волокли мене вiд тiла до тiла, я називав вигаданi прiзвища, i
Родзiсад, щоразу зупиняючи презирливу посмiшку, знизував плечима.
   - А цього впiзна╨ш? - запитав вiн, штовхаючи чоботом старого, що бiг з
Марiйкою до мене.
   - Нi,вiдказав я.
   Родзiсад зневажливо оглянув труп i процiдив:
   - Письменник-бандит Загряда. Не чули про такого?
   - Нi.- Я спробував нагнутися над головою Загряди, але мене шарпнули
вбiк.
   - А цю панночку зна╨те?
   Марiйка впала на тротуар, вiдкинувши на брук вулицi лiву руку. На ©©
лицi змертвiв слiд жаху. Я вiдвiв погляд i побачив посеред вулицi
розтоптаний труп у солом'янках, котрi я сплiв для Сильвестра Окiльнюка.
Менi не дали подумати, як мiг Окiльнюк сюди потрапити.
   - Хто вона? - закричав Родзiсад.
   Мiй погляд, мов магнiтом, повернуло до Марiйчино© руки. В пригоршнi
червонiло ще паруюче озерце кровi. Тiльки в пригоршнi. А так кровi навколо
тiла не було видно. До пригоршнi кров збиралась, стiкаючи по руцi, що
лежала нижче, на бруку вулицi. Очi менi застелили сльози. Я хотiв стати
навколiшки, та мене за комiр поставили на ноги.
   - Ну?
   Я не мав сили говорити.
   - Хто?
   Я нiчого не бачив, лиш паруюче озерце кровi в пригоршнi. В мо╨му мозку
щось одвалилось, i я раптом згадав окремi Марiйчинi фрази. Вiд розпуки
розривалося серце.
   - Ну? - гаркнув над головою Родзiсад.
   - Це моя дитина, полковнику.- 3 очей хлинули сльози, хоч я намагався
стриматись.- Це моя дитина,- сказав я, показуючи на кров.- Вона народилася
вiд кулi. Бережiться...Мене повалили на снiг. - Бережiться, полковнику,-
шепотiв я,- бо вона народилась вiд кулi. Я не знаю, ким вона стане, коли
виросте...

   Чернiвцi, 1965