той лише сього днi при©хав з далеко© Мiзi©, з-за Дунаю, раз по раз пiдносив угору келиха й виголошував здоровницi за Великого князя, й за iмператора Теодосiя, й за другого iмператора - Велентинiана. Велiй болярин був дуже веселий, бо змолоду полюбляв пири, й Гатило мусив пригасити його запал: - Борисе, - вiн називав його коротким iменням дуже рiдко, але того дня сказав так навiть при гостях, немовби вернулася ©хня буйна молодiсть i не було сиве волосся нi в князя, нi в його побратима. - Борисе! Боричу! Дай-но гостям попо©сти, бо впо©ш голодних! Люди-бо заморськi, п'ють вино з водою. - Хай вiдають, коли пирували в князя нашого! - весело вiдгукнувся Борислав, але таки припинив споювання. Прiск писав потiм: "Одмiннi страви подавалися всiм на серебляних блюдах. А перед Аттiлою було поставлене просте. Вiн був умiрним у всьому. Гостям пiдношено золотi й сереблянi чари, а його чара була деревляна. Одiж на ньому була такоже не ошатна й нiчим не рiзнилась од инчих, може, тiлько простотою. Нi висячий при боцi меч, нi шнур'я варварських черевi©в, нi його комонна зброя не були здобленi золотом, камiнцями чи абикотрими дорогоцiнностями, яко в усiх инчих скiфiв, що сидiли у свiтлицi". Й заморськi гостi, й численнi вельможi ки©вськi й не ки©вськi багато ©ли, ще бiльше пили, й над столами з кожною випитою чаркою здiймався дедалi бiльший гамiр. Кравчi та челядники ледве встигали носити страви пирувальникам та мiняти порожнi дзбани повними. "З настанням вечора, коли були запаленi свiчi, прийшли суть два спiвцi й почали виславляти подвиги Аттiли. Всi гостi зворотили зори на них. Однi уподобляли пiснi, инчi були у захватi, пом'януючи вславлюванi ратi. Дiди ж, виснаженi берем'ям лiт i вже змиренi духом, проливали сльози. За спiвцями виступив наперед скоморох i рiзноличними викрутасами покликав усепiльний смiх. Насамкiнець появився Харя Мурий. Вельми дивен з виду й одiжжу, голосом i тiлорухами, вiн мiшав у казаннях сво©х римську, гунську та готську мови й поморив усiх смiхом сво©м..." То був уже не молодий скоморох, якого Богдан Гатило, перенiсши столицю з Витичева назад до городу Ки╨вого, взяв iз собою. Харя Мурин прийшов одягнений у пiстряву свиту з рiзними рукавами, що сягали йому за колiна, в дивацькому клобуковi з дзвоником i в чорнiй машкарi. Вiн, раз по раз накидаючи оком на Великого князя, розповiдав про те, як його буцiмто розлучили злi люди з коханою голубицею. Прiск, якому сп'янiлий Костан перекладав через десяте в п'яте, не второпав змiсту арлекiнади. Вiн думав, що ся щемка пригода справдi сталася з тим сивим чоловiком, i дуже дивувався, чому "скiфи" так весело регочуть з чужого лиха. "Пiд час сього приставляння тiлько Аттiла не звертав нi на кого зору свого. З усмiхом утiшним вiн дивився на свого молодшого сина, реченого Юрiй, який стояв збiч нього, й ласкаво пестив його рукою по щоцi". Пир затягся до пiзньо© ночi, й Прiск теж упився. Вранцi йому страшенно хотiлося спати, та мусив розлучитися з м'яким ложем у консульськiй полотцi пiд деревами садка. Обидва сли вирушили до старого конюшого проситися в зворотну путь. "Конюший мав звiщання з инчими вельможами й складав харатi© вiд iм'я Аттiли до iмператорiв. З ним були писцi, й серед оних - Рустицiй родом з Верхньо© Мiзi©. Його побрали полоном, але за велi© цноти Аттiла взяв його до себе для складання писмь..." Того-таки дня цариця Русана наказала сво╨му домажиричевi Адамiсовi привiтати гостей у себе. Й молодий грецький сол увечерi записав до сво©х пергаменiв: "Прийшли смо до нього вкупi з кiлькома скiфами й були смо вдосто╨нi благосклонного й привiтного прийому, й нагощенi добрими стравами. Всi, ко© були на обiдi, за поконом скiфським вiтали нас, пiдводячись i пiдносячи нам повнi чари, обнiмаючи нас i чоломкаючи почередно..." Всi були задоволенi - й гостi, й господарi, бо переговори успiшно завершилися. Лишавсь тiльки прощальний пир у хоромi Великого князя ки©вського. Й Прiсковi здавалося дивним, чому старий консул не веселиться разом з iншими, коли навiть поважний Ромул, сол захiднього iмператора, й той пiшов у танок серед гамiрно© свiтлицi. Нарештi настав i прощальний пир - вiдпускний. Сли поприходили в найдорогшому одязi, русини теж убрались по-святковому. Всi обмiнювалися здоровленнями, пили один до одного чару й зичили многi лiта й великi звершення. Сього разу коло Гатила за столом сидiв уже не його старший син Данко, якого князь вiдiслав у далекi землi, а Богданiв тесть, бiлий, як сметана, Во©бор з деревського городу Вручого. Сiмдесятилiтнiй жупан щось розважливо казав Гатиловi, й той лише зрiдка кивав головою. Незважаючи на нове одруження, вони й надалi лишалися в доброму зиченнi. Через три днi посольства, багато обдарованi Гатилом, лаштувалися в далеку путь додому, й найдужче за всiх квапився чомусь консул Максимiн. Прiск хотiв був уже пiдiйти до свого зверхника й розпитати, в чому причина. Та сталася подiя, що завадила йому зробити се... Мiсяця того-таки Вiдколи зустрiв у Ки╨вому городi землякiв сво©х, Адамiс перебував у якомусь пiднесеному святковому настро©. З пам'ятi виринали давно забутi подi© далекого дитинства та нещасливих юнацьких рокiв, що принесли йому полон i робство. Переходячи з рук до рук, вiн урештi потрапив у двiр малого Дарницького болярина Судка, який одзначався винятковою скареднiстю й був можем вельми грубим i жорстоким. I хто зна, як би склалася подальша доля молодого роба, коли б вiн того далекого морозовитого дня листопада лiта 433-го не врятував молодого Ки©вського князя. Тодi Богдан купив його в свого болярчна за великi грошi й одпустив на волю. Адамiс не знав, що з нею робити, з тi╨ю волею. То була для нього цiлковита несподiванка, , й вiн ходив кiлька день мов приголомшений. Здiйснилася його давня болюча мрiя. Тепер вiн мiг нарештi повернутись у рiдну землю. Та непевнi сили тримали його тут, мов на припонi. Так вiн, зiбравши добру торбину й одягши подаровану князем нову гуню, рушив у далеку путь. Пристав до гречникiв i мав намiр iз ними разом дiстатися рiдних кра©в. Але по тижнi часу раптом знову з'явивсь у Ки╨вому городi. Й не тiльки чуття вдячностi до дивакуватого князя ки©вського привели його назад. За кiльканадцять верст у чепурненькому Вишгородцi жила гарна чорнявка Божана, що присушила його серце до сi╨© землi. Ранiше вiн не мiг i мислити собi про не©. Божана була донька гордовитого вишгородського смерда Живка, йому ж, Адамiсовi, лишалося ще багато лiт неволi. За сей час Божану видали б замiж i, звичайно, не робовi в руки, такому, як вiн. Але тепер усе змiнилось. Адамiсовi прийшла несподiвана воля, й вiн ставав рiвноправним чоловiком, незгiрш за батька Божаниного. Дiва теж наполягла на сво╨му, й ©© не довелось навiть умикати проти вiтцевого велiння. Адамiс iз молодою жоничкою поселивсь на Боричевому Току пiд заборолом городу Ки╨вого, де вже стояло кiлька хиж, i зайнявся рибальством. Се йому вдалося, й вiн би й далi жив отак, але Борислав, кому належав Тiк iз дiда й прадiда, вирiшив зiгнати посадцiв зi сво╨© землi й оселити ©х пiд Ворожiллю. Адамiс пiшов проситися челядником до ки©вського князя. Богдан Гатило найняв його, наставив спершу рибальським чiльником, тодi тивуном, а по п'яти роках i домажиричем до терема жони сво╨© Русани. Й за два наступних роки Адамiс iзвiв собi власний терем пiд заборолом княжого двору. Справи його йшли на краще. Жона любила свого грека й мало не щолiта дарувала йому сина чи доньку. Адамiс був задоволений життям сво©м, i тiльки туга за далекою вiтчиною тру©ла йому днi. Часом серце Адамiсове заливалося слiзьми, й вiн ладен був пiшки йти в тi кра©, де народився й звiдки привели його сюди в кайданах. Але щоденнi клопоти й родинне щастя потроху тамували той смуток, й Адамiс нiкуди не йшов i лишався в сво╨му привiтному теремi коло княжого двiрця. Вiн перейняв i мову, й звича© людей, серед яких оселився, й незабаром уже нiчим не вiдрiзнявсь од русинiв-киян, хiба що був трохи смаглявiший. Але зустрiч iз Прiском та iншими земляками розвередила стару його рану. Вiн не проминав нагоди, щоб побути з Прiском бодай трохи, бо Максимiна, поважного й непривiтного консула, страхався й уникав; не минав щасливого випадку хоч кiлькома словами перекинутися з молодим одноплемiнцем сво╨ю рiдною й вже трохи призабутою мовою. Й iз тривогою та щемом у серцi думав про той незабарний день, коли доведеться прощатися з привiтним i щирим земляком. I ладен був садовити на воза й жону, й дрiбних дiтей i ©хати свiт за очi, туди, де народився й вирiс i де ще мусили жити його батьки, брати та сестри, - туди, де жили греки. Вiн i вблагав княгиню запросити слiв уже не до не©, як перш, а до нього, Адамiса. Й вiтав гостей, як i чим тiльки був спроможний. По тому днi серце ще дужче мло©лося в грудях, i вiн ходив мов хмара, бо час невблаганно спливав. I не вiдав, що робитиме, коли настане той неминучий день, який урештi мав-таки настати, бо ╨дине, що не поверта╨ться нiколи, то час. Коли Великий князь ки©вський дав слам одпускний обiд, Адамiс прийшов до свого нового друга з подарунками. - Се для тебе, друже, - сказав вiн, даючи йому великого срiбного келиха з широкими золотими вiнцями. - Згадуй мене на нашiй землi. А се для хорому божого. Нехай слуги Христовi помоляться за грiшну душу раба божого Адамiса, - й подав Прiсковi кубок зi щирого золота. - Се ж... - Адамiс одвернувся, бо раптовi сльози стиснули йому горлянку. - Се ж... Се вiдвези вiтцевi мо╨му й мамi рiднiй мо©й... Якщо вони в животi й здоров'©... Прiск, теж розчулений до слiз, пiдставив пригорщi, й Адамiс висипав у них кiлька разкiв перлового намиста, огiрлиць i золотих та срiбних перснiв. У сей час до полотки ввiйшов Максимiн, й Адамiс квапливо попрощався. - Се що ╨? - спитав консул, киваючи довгою бородою на коштовностi. Прiск пояснив. - Ладно чинить... ладно, - мовив старий грек, думаючи сво╨. Прiска такi слова з вуст Максимiна просто вразили, бо консул уже давно, класне, вiд самого Дунаю, не говорив iз ним прихильно. Максимiн спитав: - Як його кличуть? - Адамiс, - вiдповiв Прiск. - Адамiс... Адамiс... Гарно кличуть. А як шану╨ його ©хнiй Аттiла? - Добре, кiрi╨ консуле, - Добре... Добре... Бiльше консул нiчого не сказав, i Прiск думав - той i забув про спiввiтчизника, що служить скiфському царевi. Та вийшло на iнше. Ввечерi, коли Прiск зiбрався сiсти за сво© пергаменти, консул раптом згадав: - Як, речеш, кличуть того грека? - Адамiс, кiрi╨ консуле. - Адамiс, речеш? Адамiс... А чи не змiг би покликати його ще сюди? - Коли? - Зараз. - Проти ночi? - Дарма. Збiгай кликни. Прiск помулявсь, але мусив iти. - Якщо кiрос консул так рече... В Адамiса в теремi ще не спали, й незабаром Прiск привiв його до сво╨© полотки, де на них чекав консул. Максимiн був дуже балакучий i незвично привiтний, i ки©вського грека се страшенно здивувало. Спочатку вiн сидiв, мов на голках, але коли Максимiн наказав Прiсковi витягти зi скринi срiбну амфору грецького вина й почав пригощати гостя, Адамiс аж розчулився. Максимiн довго розпитував його, звiдки вiн родом, чи ╨ християнином, чи ма╨ на батькiвщинi кревних, у чому його служба й чи добре платить Аттiла за ту службу. Адамiс розповiдав докладно й охоче. - А хто прислужу╨ Аттiлi коло столу? - Хто в хоромi ╨, той i прислужу╨, кiрi╨ консуле. - Хто часту╨ його вином? - Кравчi, кiрi╨ консуле. - Кравчi... А тобi довiри Аттiла не ма╨. Так? - Пощо ж! Як маю хiть, то й я частую. - I ти? Консул бiльше не розпитував. Лише розстебнув золоту фiбулу свого хiтона й почав собi махати руками: - Задушно... В полотцi й справдi було парко, тим бiльш по якiйсь чарцi вина, питого не за грецьким звича╨м, а по-скiфськи - не розведеним водою. - Ходiм, Адамiсе, трохи надвiр, бо тут нема╨ чим дихати, - по довгiй паузi обiзвався Максимiн. - Та й Прiсковi треба писати, й ми вадимо йому. Вони повставали й вийшли, й Прiск довго дивився вслiд ©м. Тако© щиро© гостинностi вiн ще не бачив з боку свого чiльника. В голову бгалися рiзнi думки й не давали зосередитись. Тетрамен сох на писалi, й Прiск знову й знов умочав його в каламар iз чорною рiдиною, але так i не написав анi рядка, поки Максимiн i повернувся. Консул сiв на сво╨му ложу й утупив погляд в отвiр полотки. Руки йому неспокiйно терлись одна об одну, й вiн жодного разу навiть не блимнув у бiк свого ритора. Так спливло два днi, й уранцi третього дня обидва сольства почали збиратись у путь. Прiск допомагав ючити й запрягати конi в вiз iз царськими дарами й час вiд часу тайкома позирав на свого зверхника. Максимiн, гладкий i неповороткий Максимiн, хапливо бiгав мiж челядниками й теж позирав у бiк хорому та до ворiт. I нарештi не втримався й поманив Прiска. - Пiди кликни... Адамiса. Прiск тривожно глянув на консула, й старий заходився довго й квапливо пояснювати: - Маю хiть попрощатися з Адамiсом. Тут йому самотньо, а вiн же грек. Мабути, й вiн хтiв би попрощатись, а не смi╨. То й речи йому: йди до кiроса консула, бо, речи, ма╨ хiть попрощатися з тутешнiм греком... Прiск потяг ноги за браму великокняжого двору. Йому вельми не подобалось i се доручення, й уся поведiнка консула. Вiн молився Богородицi, щоб Адамiса не виявилось удома, бо, коли Адамiс прийде з ним до Максимiна, станеться неодмiнно щось таке, чого не мусить статись. Прiск зумисне повiльно йшов до ворiт, а коли вийшов з двору, звернув за гострокiл i сiв на траву. Кожно© митi мiг прибiгти сюди й сам консул, не дiждавшись його з Адамiсом, але Прiск сидiв i сидiв i не мав сили звестися. Й коли минуло досить часу, вiн устав i поплентав назад. - Адамiса нема вдома, - сказав вiн, витримуючи пильний погляд Максимiна. Старий раптом захапався й почав квапити челядникiв. Конi вже були запряженi й посiдланi, й погоничi, а також руськi можi, що мали супроводжувати невеликий по©зд до грецького кордону, рушили з великокняжого двору. Гостей проводжала юрма киян до самих Полудневих ворiт, а дiтлашня, штанна й голопупа, бiгла обабiч по©зда до самого Соляного шляху. Максимiн сердито зиркав на малечу, тодi, кивнувши Прiсковi, сказав: - Дiстань з возу жменю родзинок. Прiск дiстав i подав консуловi. Старий узяв i кинув поза себе дiтлахам просто в пилюку: - Нате! Дiти й справдi вiдчепились, але ласощiв з долу не брали. Тiльки один замурзаний малюк пiдняв родзинку й поклав у рот, але котрийсь старший пiдiйшов i ляснув його по губах. - Плюнь! Малюк виплюнув, а Максимiн, який спостерiгав ту сценку, все зрозумiв без тлумача й лише буркнув: - Варвари були завше варварами, хоч i малi. Тодi вперше глянув у бiк городу Ки╨вого й штовхнув коня п'ятами попiд ребра... Прiск випадково вгадав. Адамiса й справдi не було вдома. Власне, вiн не був у сво╨му теремi вже два днi - вiд того вечора, коли консул Максимiн запросив його до сво╨© полотки, а потiм гукнув прогулятися надворi. Адамiс не мiг заснути тi╨© ночi, й жона його Божана теж не спала й мовчки дослухалась Адамiсових зiтхань i глухих стогонiв. Але вдавала, що спить. Уранцi, сподiвалася, мiж сам розповiсть ©й про все, що його так хвилювало. Та вранцi Адамiс раптом запрiг коня в двокiлку й нарiкся буцiмто ©де на княжi бортницi. Повернувсь аж на третiй день пiд полудн╨ й. хрипким голосом запитав жону: - По©хали? - Хто? - не зрозумiла тiлиста кароока Божана. - Греки. - Ого, вже давно! Ще зрання побрались. I глянула на свого чоловiка. Вiн був марний i чорний, як дiл. Божанi спершу майнула в головi непри╨мна думка. До Бортничiв, де була пасiка Великого князя, дорога пролягала через Дарницю. Там же колись жив Адамiс... Але чоловiк був такий марний, що Божана вiдкинула сво© дурнi побоювання й спитала турботливо: - Чи-с не занедужав, Адаме? Та вiн тiльки полегшено вiдiтхнув i подався з хати. Адамiс добре знав свiй норов, знав i те, що розповiсть про все Гатиловi, та не думав, що се станеться так швидко. Вiн уникав зустрiчатися з Великим князем i ходив такими стежками й такими дверима, кудою той i не подумав би ходити. Й у найнесподiванiшому мiсцi раптом почув собi в спину: - Що се ти крадешся, яко тать полунiчний, га? - Хто ╨си? - сiпнувсь Адамiс i зопалу впустив додолу дзбан iз бурштиновим медом. Дзбан глухо хряснув об долiвку медушi й розлiзся. Гатило стояв у прочинених дверях i реготав: - Таки ж тать ╨си! Он як ╨си ся злякав! Адамiс i справдi перелякано дивився на Гатилову постать, що вимальовувалась у свiтлiй рамi дверей медушi чорним привидом. Рука домажирича сама полiзла пiд широке червоне опоясо й дiстала звiдтам щось маленьке й лискуче. Гатило взяв простягнену йому рiч i подивився: - Що то ╨? Звiдкуду ма╨ш? То був товстий золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда. - На дорозi-м його зналiз, - глухим голосом вiдповiв Адамiс i нахилив очi додолу. - На дорозi? - перепитав Гатило. - В поросi? Грек спробував угадати, чи Великий князь глумиться, чи каже се просто так, але на яскравому тлi виднiвся тiльки темний обрис, i годi було вловити вираз Гатилових очей. - Розгрiб ╨си порох, коли дивишся - перстень iз каменем. Такс ╨? Адамiс i досi мовчав. Князь пiдiйшов, ухопив його правицею за барки й заглянув йому впритул у вiчi: - Так ╨, га? Й трусонув ним, аж голова грековi хитнулася назад. Але грек твердо глянув на князя й тихо проказав: - Не страхай мене, княже. Чуй, що ректи-йму тобi. Колись я-м урятував тобi живота. Я зараз повiдаю тобi все, лишень заклянися, що не зробиш нiчого лиховажного. - Може, й землю примучиш мене ©сти? - просичав Гатило, та грек заперечив: - Нi, землю не треба. Дай лише слово. - Добре. Гатило вiдпустив Адамiса. Сивий оселедець на лискучiй простоволосiй головi впав князевi межи очi, та Богдан не помiчав того. - Все вiдаю, можеш i не казати. Адамiс перелякано скинув на князя очi. - Сей перстень дав тобi гiсть мiй. I в сьому перснi ╨ отрова. Тако речу? Домажирич не обзивався. - Мовчиш. Зри тодi... Гатило натиснув перстень указiвним пальцем з одного боку, камiнчик одтуливсь, i на долоню висипалася пучечка бiлого пороху. Князь трохи здивовано хмикнув. - Вельми мало для такого можа, як я, - сказав вiн. Адамiс глухо промовив: - Я-м дав трохи Шарковi. - Якому? Хто ╨ то? - Пес... Князь пристояв, тодi повернувся й вийшов, й Адамiс поплентав услiд йому, знаючи напевно, куди той iде. Гатило спинився тiльки бiля терему домажиричевого. - Клич. Адамiс подививсь докруж. Пса в дворищi не було нiде, й вiн подався до низенько© клiтi, де стояла собача буда. Коло буди, вiдкидавши ноги, лежав здоровезний рудий пес iз обрубаними для лютостi вухами. Адамiс поторкав його ногою. Тварина була нежива, хоч i не встигла ще заклякнути. - Коли дав йому-с отрови? - Тому два днi, - прохрипiв грек. - Сього днi рано ще бiгав... Адамiс тупо дивився на рудого собаку. Консул Максимiн того вечора запевняв, що Аттiла не вмре вiд порошку в перснi, лише по якомусь часi заслабне й стане згiдливiший у переговорах, а се так необхiдно для Грецi©... Богдан Гатило розтулив долоню й спробував витрусити порох, який i досi тримав на долонi, але порох прилип у спiтнiлiй жменi. Князь обернувся й пiшов до колодязя змити отрову, а змивши, мовчки вийшов з Адамiсового двору. За пiвгодини в супроводi Борислава, Вишати та п'ятьох комонникiв о коп'ях вiн проминув Полудневi ворота й одразу погнав коня вскач. Адамiс усе те бачив, i серце йому мло©лось од передчуття неминучого лиха, причиною якого став сам. Богдан Гатило наздогнав грецьке сольство аж пiдве-чiр - мало не коло городу Витичева. По©зд уже лаштувався ставати на ночiвлю, коли ззаду залопотiли копитами конi. Мiж Воротило, який виступав попереду, враз упiзнав Великого князя та його вельможiв i напинив по©зд. Богдан осадив коня бiля самого консула. Старий Максимiн сидiв на вороному iнохiдцевi блiдий i впрiлий. Спина йому згорбилася, мов неповний мiх. Вiн не дививсь на Гатила, хоч бачив i вiдчував кожен його рух i порух. Сталося те, чого всi цi днi найдужче боявся консул. Вiн ще вчора пiдозрював, що той продажний одноплемiнець зрадив його, а вранцi остаточно пересвiдчивсь у тому, хоч несмiлива надiя, мов притрушена попелом жаринка, й досi не згасала в його переляканому серцi, старому й стомленому роками серцi. Тепер же й та жаринка згасла. Скiфський володар сидiв перед ним на сiрому яблукатому конi живий i незвереджений, i зараз станеться те, чого й слiд було сподiватися. В усьому винний той хрещений варварин Вiкiлла, й найбiльше - голощокий Хрисафiй, ╨внух, вiчний лис i холодний отруйник... Гатило потяг коневi вуди - аж той торкнувся собi мордою грудей, i крижаним, хрипкуватим од утоми, рипучим голосом проказав грецькою мовою: - Речи володаревi сво╨му, робе: "Теодосiй висок породою, знаменит родом. Аттiла ╨ не менш висок i знатен родом сво©м. Але Аттiла, внащадивши монархiю вiд отця свойого, уповнi схоронив достойнiсть. А Теодосiй згубив сю достойнiсть, унащаджену не токмо через те, що, взгодившись платити дань Аттiлi, став робом його, але ще бiльш через те, що, яко роб невiрний i лихо©мний, замислив чинити кови господаревi сво╨му, котрий поставлен над ним небом i судьбою". Потому зострожив свого жеребця, й тiльки курява за ним устала, й усi незрушно стовбичили на мiсцi, мов кам'янi iдоли на давнiх могилах у степу; всi, хто зрозумiв рiчi Великого князя ки©вського й хто не зрозумiв. Не швидко стямився консул Максимiн. Вiн рушив з мiсця тiльки тодi, коли чiльник русько© учти махнув рукою ©хати далi. Разом з Великим князем ки©вським додому повернувся старий конюший Вишата й ще один комонник. Велiй же болярин Борислав та решта можiв о коп'ях по©хали з консулом далi. Гатило вiдряджав свого вельможа до Константинополя нарочитим слом. Вiн i розповiв Прiсковi все, що лаштувалось останнiм часом проти самодержця всi© Русi, й Прiск потiм чесно записав се до сво╨© книги. Мiсяця вересня Вiдтодi минуло тринадесять сiдмиць, i в Ки©в город прийшла золотава осiнь. Було ще по-лiтньому тепло, тiльки берести за Хрещатим Яром пойнялися першою сивиною та жилавi дуби в Дiбровi ронили на землю рясне жолуддя. Гот Iнгельд, колишнiй роб, якого Богдан кiлька рокiв тому наставив тивуном у сво╨му селi Можi Ловчi, казав, що в лiсi над Либiддю-рiкою розвелося багато вепрiв-дикунiв. Вони перерили все довкола, вередуючи навiть жолудями, й не вадило б трохи поганяти ©х. Але Великому князевi пропала хiть до вловiв. Та й не до того було. В неосяжнiй землi його почалися великi рухи. Цiлi племена лишали насидженi мiсця сво©х пращурiв i йшли шукати долi в нових укра©нах, що належали тепер до столу Великого ки©вського князя. Добра половина сiврiв, якi жили мiж Дiнцем Сiврським i городом Прилукою, кинула свою землю й подалася на новi, за Дунай, до тих сiврiв, що поселилися там ще за часiв Данка та Рогволода. По сiврах туди-таки посунула й частина горватiв, бо пiд горами Горватськими вже було надто людно. Ввесь час окремими по©здами, з жонами та дiтьми вкупi, йшли через Русь на полудень i полунiчнi племена дреговичiв, i смолякiв з довгими рудими бородами та iльменських словiн, перемiшаних iз чуддю, муромою й iншими уграми. ©х теж вабили новi землi руського князя в далекiй Мiзi©, якою правив тепер велiй болярин Борислав. Нарочитi можi Гатила доносили, що смоличi геть оголили сво© поконнi землi, й у ©хнiх весях тепер мало не вовки виють. До пересельцiв з полуночi, крiм уже згаданих горватiв, лучилося й багато iнших полян, особливо тиврiвцiв, улучичiв та божан. Се, з одного боку, було добре - нехай греки забудуть про сво© колишнi володiння. З iншого боку, таке гвалтовне переселення могло послабити не тiльки околицi землi, а й саму Русь. Богдан уже збирався припинити той рух, бо й коло Дунаю, й за Дуна╨м вистачало свого люду, а треба було подбати й про головнi землi. Й тут до речi попросилися на звiльненi креси два племенi ляських полян. З Ляхi© прийшли два брати - Радзiм i Вятко - й ударили чолом Великому князевi ки©вському: - Ми речемо се поляками. Й ви ╨сте поляни. Пусти нас, зацни ксьондзе, до свей ж╨мi. Вельми гунсто жи╨ми на Вiсл╨, й готськi фрягi не даюнт жиччя. Особливо велике було плем'я князя ляського Вятка. Його брат Радзiм обiцяв теж привести, хоча й не багато. Гатило й вiддав ©м вiльнi кра©: Радзiма посадовив на рiчцi Сожу, Вятка ще далi на полунiч, аж до земель смолякiв. Од Борислава надходили тривожнi вiстi. Греки невдоволенi таким масовим заселенням сво╨© колишньо© провiнцi© Мiзi©. Та й сiври з горватами не вдовольнилися лише так званою Сiрмi╨ю, а йшли далi на полудень, просочуючись у надра Грецi© до самого Пелопоннесу. Мiж ними раз по раз вибухали кривавi сутички, й се могло призвести до чого завгодно. Нова вiйна ж з греками не входила до задуму Великого князя. Вiн послав до сво©х намiсникiв у Сiрмiю та Мiзiю нарочитих можiв, аби навести лад серед пересельцiв, бо й ляськi поляни, й моравцi, й iншi венедськi племена теж почали сунути великими гуртами за Дунай. Раз у раз посилаючи в усi кiнцi землi сво╨© нарочитих можiв та боляр, Гатило де наказом, де обiцянками, а де й хитрiстю, нiким не пiдозрюваною, намагався дати бодай якийсь лад тому бродiнню, що панувало скрiзь. Вiн знав: держава мусить керуватися з одних рук, i всiлякими способами саджав на волостi й укра©ни вiдданих людей. Тамтешнiх володарiв або брав до себе у двiр, ваблячи багатством та новими землями, або ж доручав ©м важливi й довготривалi сольства й намiсництва. В сих турботах та в змаганнi зi слами рiзних укра©н i минали його днi. Так тривало вiддавна, з того самого лiта, коли на горбi над сивим Днiпром лiг у землю брат його дiда Рогволод, i всi звиклися до думки, що так i мусить бути, бо Великий князь ки©вський, перед яким тремтiв увесь свiт, мав тверду руку й крутий норов. Серед мiсяця вересня, коли за полудневим заборолом та на Боричевому Току мiрно гупали цiпи й кияни звозили зерно та солому в клiтi й на гумна, до Великого князя ки©вського завiтало незвичне сольство. Не заморське й не чужоземне, бо таких у княжому хоромi та в теремах вельможiв стольних було майже щодня цiлими метками, а таки незвичне, й се просто схвилювало Богдана. Перед ним, високо тримаючи бриту голову з бiлим оселедцем коси, стояв старий Шумило, косацький готаман з Лугiв. Гатило дивився на нього й порiвнював iз ним себе. Скiльки ж то лiт минуло вiдтодi, як сей лугар десь отам понад Соляним шляхом спiвав йому пiсню про ведмедя-русина? Мабуть, i пригадати було б годi, коли б усi не пам'ятали, що того лiта помер Великий князь руський Данко. Тридцять п'ять лiт, i то була правда, хоч як сумно зiзнатися собi самому, що й ти постарiв на тридцять п'ять лiт, i зим, i весен... - А мiцний ╨си ще вельми, - сказав Богдан, i те саме подумав про себе. - Дуб у болотi не гни╨, Гатиле. Се була теж iстина, й Богдановi стало надзвичайно при╨мно, що старий готаман назвав його не князем i не Богданом, а тим iменем, яке сам йому колись причепив. - Пощо чолом б'╨ш, готамане? - запитав Гатило й раптом схаменувся, бо косак i досi стояв перед ним наввипинки. - Ти сiдь, у ногах правди не ╨... - Спаси Бiг. А то-м помислив, що й мене ма╨ш хiть морити, як останнього сла грецького наче. Звик ╨си, що всi стеляться перед очi тво©? Гатило похмуро всмiхнувся. Те нагадування не дуже прийшлося йому до смаку, проте знову спитав, коли старий усiвся: - Пощо б'сш чолом? Виджу, не прийшов ╨си для так. У кутку сидiв, поклавши довгого меча поряд на лавицю, княжич Данко, старший Богданiв син. Вiн був чорнявий i широкобровий, схожий на матiр, але всiм iншим удався в батька - й зростом, i кремезними плечима, й навiть дивився так, як i Гатило, з-пiд брiв. - Забрав ╨си Годоя, князя нашого кошового, - нарештi обiзвався Шумило. - То й що ╨? Хiба вольниця косацька так вельми князя хче? Шумило вправив оселедець за вухо й пригладив бiлi вуса. - Хче не хче, а вирiй без матки не може. Кiш мене сле до тебе таки чолом бити... - Пощо? Годоя вам усп'ять? Старий знову погладив вуса, певно, ховав лукаву посмiшку. - Нi, Гатиле. Вiдаю й я, й инчi вiдають, що не даси нам узворот Годоя. - За чим же слють тебе? Шумило блимнув у куток, де мовчки сидiв Данко, тодi подививсь на Богдана й сказав: - Пусти нам княжича. - Княжича? Богдан теж узявся за свiй шпакуватий оселедець i накрутив його вузлом на руку. Тодi глянув назад ! кивнув синовi, щоб вийшов з хати, бо розмова набувала надто несподiваного повороту. Княжич устав i перевальцем пiшов до дверей, несучи меч пiд пахвою. - Княжича, речеш, - аж обiзвався Гатило. - Хiба ж не вiда╨ш ти, що я-м нарiк його на стiл великокняжий, у себе мiсто? Косак засовався на лавi й пiдiбрав поли безрукаво© гуньки, що розхристалася на грудях. - Бо не за нього ж б'ю, - сказав вiн. - Б'ю за меншого твого, Юрка. З-пiд гунi старому знову визирнув червоний шовковий опояс на чималому черевi. - Малий ще. - Малий? А згадай-но, Гатиле, який був ╨си ти, коли... Богдан махнув рукою, бо знав, що скаже косар, i страхався розчулитись. Коли людина робить щось на самголова, то одне, навiть якщо мала, коли ж ©© примучувати, - стережися дати помилу. Вiн так i сказав Шумиловi, й вони ще довго сперечалися. Тивун принiс ©м холодно© браги з зимнику, вони випили всю й так нi до чого й не домовились. Не мiг же Богдан узяти та й бовкнути: люблю Юра свого й не маю сил одпустити вдалеч од себе! Хто й зна, як сприйме се старий косар, а князевi, Великому князевi, треба дбати й про те, як за нього думатимуть i як говоритимуть люди. Коли вони виходили зi свiтлицi, стояв пiзнiй обiд. Можна було й пополуднувати, й Гатило саме се збирався сказати Шумиловi, та не знав як, аби дурним словом не зобидити старого лугаря. Й тут пiдiйшов Данко. Широкi чорнi брови його були стуленi в суцiльну пряму смугу, й очi з-пiд них дивилися твердо, навiть твердiше, нiж звично. Княжич проказав до батька низьким голосом: - Посадiть мене. - Куди? - До косарiв. - Уречен сси столу великокняжому, - сердито вiдрубав Гатило й пiшов геть. - Я скидаюсь! - навздогiнцi гукнув йому син, i Великий князь обернувся й здивовано глянув на нього. Тодi взяв старого косаря за плечi й мовчки потяг у столову свiтлицю. Данко, певно, був увесь час поблизу й слухав ©хню розмову. Вiн уже давно спiдлоба дивився на батька - ще вiдтодi, як Гатило заборонив йому злюбитися з донькою Дарницького малого болярина Судка. Тодi Богдан сказав йому: "Великий князь не належиться до себе, але до великокнязiвського столу". Данко, звичайно, не зрозумiв його, бо в двадцять з невеликим лiт мiж дума╨ зовсiм не так, як у його сорок сiм. Гатило бачив се й не знав, що робити. Вiн наказав тодi боляриновi негайно вiддати свою доньку замiж, але тим справи не порятував. Данко став як чужий, i се страшенно болiло Богдана. Вiн чекав, що казатиме на те Шумило, та старий лугар мов i не чув його розмови з сином. Богдан у думцi подякував готамановi, а по обiдi, коли гостi розiйшлися, спитав: - А що: взяв би-с i Данка? - Взяв би-м! - охоче пристав на те Шумило. - Але то ╨ не для мене самого, а для коша. - Вiдаю, - мовив Гатило. - Вiдаю. Посаджу вам Данка. Тiльки... ходи ротi до мене. - Якiй ротi? Об чiм? - скинув бiлi брови Шумило. - Ходи ротi, що прийдеш навчителем мо╨му молодшому, Юрковi. Се вже було щось геть iнше, таке, що старий лугар i не думав досi про нього. Вiн так i не вiдповiв нiчого, лише вранцi прийшов до Гатила й сказав, привiтавшись пiднятою рукою, як то робили косаки: - Речу без роти: прийду до сина твого, якщо такий старий дiдуган може навчити Гатилового сина чогось путнього. Вiдвезу Данка й прийду... Чи маю й землю ©сти? Шумило хитро посмiхнувся, й Богдан лише рукою махнув. - Мав Юрко навчителя доброго, та... - Головою наклав? Богдан кивнув: - У Мiзi©. - Чув ╨смь... Щаслива то смерть, Гатиле. Дай Бiг кожному в ратi лягти, а не за пiччю. Найдужче-м боявся, що й ти таку смерть менi зичиш, а тепер виджу, шану╨ш покон вiтцiв сво©х. На тому вони й розiйшлися. Того-таки дня Данко постав перед вiтцем у новому виглядi. Вiд його буйного чорного волосся на головi лишився тiльки лискучий оселедець коси, й тiм'я сяяло проти сонця бiле й не-засмаглс й здавалося химерною габрiйською ярмулкою в порiвняннi з брунатним обвiтреним лицем. Данко вклонився батьковi до землi, й Гатило дав йому на нову дорогу свiй важкий i довгий меч. Княжич торкнувся вустами леза коло вруччя й з тi╨© митi перестав бути княжичем. - А там, у Лугах, i землю ©сти-ймеш, - хитро примружився Шумило й провiв долонею по вусах, аби стерти посмiшку. Того ж дня вони з Данком побралися на Луги, й Гатило довго думав про них обох. Як добре було б Данковi мати поряд себе такого Шумила... Але ж i з Юрка треба людину зробити. Надто вiн ласкавий i нiжний, а се не личить синовi Богдана Гатила. Чомусь пригадалися подi© сього лiта, й Викула, й Максимiн, i золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда, iдо й досi десь лежав у княжiй опочивальнi, й Богдан уголос повторив: - Не личить синовi Гатила... Й раптом заболiло серце. Заболiло вперше в життi. Перед очима пропливли картини давно забуто© юностi, й виразно, дуже виразно, мов навсправжки, вiн побачив затуманене обличчя русяво© чорнооко© жiнки, майже дiвчини, яку кохав колись i яко© не дала йому доля. Вiн зашилив руку в пазуху собi й потер долонею те мiсце, де щойно озвалося серце, й тер доти, доки бiль ущух. Було шкода сина, старшого сина Данка, й теж, мабуть, уперше в життi. Богдан сумно всмiхнувся й устав. Доки серце не кольне, людина й не згаду╨, що воно в не© ╨ в грудях. А таки ж ╨... Вiн пiднiс угору ту руку, якою допiру тер серце, й гаряче проказав: - Дай йому. Боже, тверду дiсницю й холодний розум. Я-м завинив проти нього - хай лiпше на менi окошиться... Й озирнувся, вiдчувши, що хтось мовчки сто©ть у дверях. То був старий конюший Вишата. Князева молитва вразила його, й було трохи незручно, що став свiдком тих сокровенних слiв. - Там... - сказав Вишата. - Хладiвой. - I махнув рукою за глуху стiну свiтлицi. Гатило вийшов услiд по ньому, хоч личило б сидiти й чекати гостя тут, у теремi. На княжому дворi було душ iз пiвсотнi можiв, убраних у куцi жупанчики та вузенькi, об нозi, гачi, й Богдан би й так упiзнав, що то венди, навi©ь коли б Вишата й не казав йому. Можi були при повнiм оружжi, закуренi й стомленi. З гурту виступив молодий мiж у розшитiй золотим галуном кацавейцi й пiдiйшов до Богдана: - Чест Вельому ксьондзовi Гатiлi! Й легко вклонився. То був, напевно, Хладiвой, син жупана з верхнього Дунаю, й Гатило кивнув йому. - З такою раттю прийшов ╨си брати город Ки©в? - пожартував вiн, i юнак знiтився. - Не, пане ксьондзе! Не© Пришед ╨смь о помоц волати. - Що ╨ стало? - Ойт╨ц муй помрл ╨ст. - Жупан Хладiвой? - Так, пане ксьондзе, муй ойт╨ц... Юнак був русявий, дуже русявий, аж Богдановi здавалося, нiби волосся в нього, що спадало аж до плiч, вигорiло на сонцi. Але руки мав великi й мiцнi, певно, такi руки вмiють тримати меч. Вiн повiв хлопця до хорому, Вишатi ж наказав розмiстити можiв Хладiво╨вих на спочин. За вечерею жупанич оповiдав йому сво© пригоди. Сидiли тiльки втрьох - вони дво╨ та Вишата. Старий конюший за ввесь час не промовив i слова, хоч i слухав дуже пильно й пив разом iз ними. На верхньому Дуна©, власне, мiж витоками сi╨© рiчки та рiчки Райни, де почина╨ться земля латинцiв, ко©лося недобре. Конунг Теодорiк, володар готiв, намислив чинити кови. Коли раптово помер зверхник тi╨© землi жупан Хладiвой, Теодорiк посiяв ворожнечу мiж його двома синами: Хладiво╨м та Мiрово╨м. Стiл мав обiйняти старший, а готський конунг пiдiслав якогось райтера, й той нашептав молодшому братовi Мiрово╨вi: "Якщо ти не забереш столу вiтцевого, твiй брат Хладiвой уб'╨ тебе. Вiн просив конунга Теодорiка о помiч проти тебе, щоб забрати твою частку вiтчини, а тебе звести". Нерозважливий Мiровой негайно обложив брата в батькiвському домi й тримав облогу сiм день, аж поки люди почали падати вiд спраги, бо колодязя в дворищi жупановому не було. Хладiвой ледве врятувавсь утечею з вiрними людьми й ще двi сiдмицi блукав горами та лiсами. Мiровой же переслiдував його по п'ятах. А коли дiсталися Нового Лугу, який там називають Нови Лунг, а готи кажуть Нiвлунг, або ж Бургундiя, то стало вiдомо, що Мiровой уже сидить на вiтцевому столi сам. - I страха╨ мене, Велiй ксьондзе, же якби-м я вернувся, стяв би менi голову. Проше о помоц, пан╨ ксьондзе! Богдан мовчав i тiльки дивився на миготливий язичок товсто© свiчi на заставленому тарiлями столi. Звичайно, Теодорiк - старий i лукавий лис, i се Богдановi давно вiдомо. Готський конунг сьогоднi скаже одне, а взавтра зовсiм iнше, й клястиметься, що то суща правда, й спробуй-но впiймати його на шпаркому. Але Гатило ще не вирiшив, як йому чинити в сьому випадку й що сказати молодому жупаничевi, який прийшов до нього зi скаргою на конунга та на свого рiдного брата. - Сидiти-ймеш тут, у мене, поки що. Там видно стане, - вiдповiв невизначено Гатило й заходився розпитувати про все, що чув i що бачив Хладiвой, блукаючи свiтами. Жупанич видався балакучий i довiрливий, i Гатило подумав, що се саме тi риси, яких не повинен мати володар, але змовчав. Хто ще зна, який той другий брат, молодший, Мiровой. Хладiвой розповiдав про римлян, чи© сли дуже часто проходять через його вiтчину, не iнакше, як замислили новi кови з Теодорiком, i Богдан узяв се собi на карб. Доведеться вирядити латинам у гостi ще кiлькох послухiв, тi, що ╨ там, не впоруються. Згадував жупанич про якогось Змiя Горянина, який мав незлiченнi скарби, тодi ©х утратив i сам наклав усiма сво©ми головами, а голiв було тро╨. Гатило слухав тих теревень i думав про сво╨, аж раптом нашорошився й потер спiтнiле чоло. Хладiвой удруге за сей вечiр згадав про Новий Луг Бургундський. - Вiда╨ш, пане ксьондзе, кто там крул╨м ╨ст? Богдан кивнув. - Так ма╨ той круль Гунтер сестру вельми л╨пу, ктора зовеся Гримiльда. Бардзо ╨ст л╨па! Такей жони ╨ще-м не видiв. - Жупанич намагався вживати й русинськi слова, якi знав, i виходило в нього "не бардзо л╨по". - Не чув сси такей Гримiльди? Так ото ╨© монж, мiж, убив тего Змiя Горянина й забрав ╨го злото, й стребро, й вшистко. А тодi й ╨го, тего Сiкурда, альбо ж Сiкура по-нашому, такоже хтось убив. I тепер тота коб╨та, жона тота л╨пшайша, ходи в черному. Вдова! Але ж яка л╨па, яка красна! Видiв ╨си, пане ксьондзе, таку? Та Гатило вже нiчого не чув i не слухав. Йому раптом знову привидiлась ота молода чорнобрива русявка, кращо© за яку не бачив, одколи й живе. Вiдтодi минуло дев'ять рокiв, як вона пiшла на добровiльну смерть - у жертву кумирам за грiхи дiтей сво©х. Як то бува╨ дивно в життi! Сьогоднi вдень, щойно йому згадалася княгиня Ясновида, земля ©й пухом, як Вишата повiдомив: Хладiвой. Мiж сими двома людьми нiби й нема нiякого зв'язку, та руськi кумири все знають i все вiдають... - I коли? - Цо, пане ксьондзе? - Речу: коли завдовiлася та княжна? - Гримiльда? Тому лiт уже три або чтери. ╞© по-нашому звут Грiма, Грiмнiца. Бардзо л╨па жона ╨, пане ксьондзе, бардзо л╨па. Л╨пшайша! Бiльше Гатило нiчого не розпитував. Поряд мостився Вишата, який усе знав i все вiдав, хоч i, як завжди, мовчав, i не хотiлося при ньому розпитувати. Але й усю решту вечора, й цiлу нiч Великий князь ки©вський думав за ту далеку землю, в якiй нiколи не був, i за короля Гунтера, якого не бачив, але про якого чимало знав; i за його братiв, i за ту теж небачену сестру ©хню, яка могла бути б йому дочкою. А вранцi вiн послав нарочитого з п'ятьма можами до свого рiдного брата Волода в Паннонiю з наказом i проханням негайно прибути. Нарочитий повернувся в кiнцi жовтня. Разом iз ним при©хав не брат Великого князя Волода