ю? Що вiн скаже ©й? Йому вже наперед чулися ©© страшнi крики та прокляття. Вiн переждав ще тиждень - нiчого не чувати. Тодi вiн рiшився ©хати домiв, тим бiльше що дiла кликали його до Борислава. I, ©дучи до Дрогобича битою пiдгiрською дорогою, вiн так само бився з гадками, переходячи вiд чуття ситого, самовдоволеного супокою до тихо© радостi фабриканта-гешефтсмана на вид безмiрно© бiдностi та розпуки пiдгiрського народу, на вид бiльшаючого числа "дешевих i покiрних робiтникiв". Але чим ближче вiн наближався до Дрогобича, тим частiше i грiзнiше перемигувала перед його уявою розлючена i заплакана жiнка, тим густiшою хмарою налягав на його душу неспокiй. Але яке ж було зачудування Германа, коли, при©хавши додому, застав свою жiнку в такiм незвичайнiм для себе настро©, що й сам не знав, що з нею сталося. Замiсть сподiваних слiз та проклять i вибухiв скаженого гнiву, його стрiтила якась злорадна насмiшливiсть. Рифка, мов сорока в кiстку, зазирала йому в лице, пильно добачувала всi змiни, всi новi борозди, якi повиорювала на нiм грижа i непевнiсть. Правда, Рифка випитувала його про Готлiба, ахала, коли Герман говорив, що, мимо всяких трудiв, не мiг його вiдпитати, але у всiм тiм виднiлась радше ©© охота подразнити мужа, нiж дiзнатися справдi щось вiд нього. А притiм же ©© лице, рум'яне, здорове, i оживлене, ©© сiрi очi, палаючi якоюсь незакритою радiстю, ©© живi рухи та жести i навiть хiд ©© легкий та голос дзвiнкий - все те дуже не надавалося до смуткування та охання, все казало догадуватись, що час ©х розлуки, так важкий для Германа, зовсiм не був важким анi сумним для його жiнки. Герман зразу стовпiв, дивуючись. - Гм, - сказав вiн до жiнки, коли вони по обiдi (Рифка ©ла обiд разом з ним i ©ла багато i з великим апетитом, чого Герман давно не видав) засiли поруч на м'якiй софi i Рифка, насилу кривлячи лице, ще раз почала розпитувати його про Готлiба, - гм, - сказав Герман, - а ти, як бачу, за той час анi ду-ду собi. Та й весела стала, мов доньку замiж вiддала! - Я? Господи боже! Я очi сво© проплакала, ну, але тепер, як ти при©хав, по тiлькiм часi... - Так-то воно так, - говорив недовiрчиво Герман, - але менi щось не здався, щоби то для мене така радiсть та й така нагла змiна. Ану, скажи правду, що тому за причина? Вiн усмiхався, глядячи ©й в лице. Вона розсмiялась також: - Причина? Чи ти одурiв? Яка ж би мала бути причина? - Готлiб прибув? - I-i-i, а тобi що? Готлiб?.. Мiй бiдний Готлiб! - I вона знов плаксиво скривила лице. - Коби вiн прибув, не така б я була! - Ну, то що ж тобi такого? Радiсть свiтиться в тво©х очах, слiз анi слiду на лицi не знати. Говори, шо хочеш, а в тiм мусить щось бути. - Iди, дурний, iди, так тобi зда╨ться! - I Рифка вдарила його вахлярем по плечi i, всмiхнувшися, вийшла до сво╨© спальнi i замкнула дверi за собою. Герман сидiв-сидiв, дивувався, догадувався, а вкiнцi, плюнувши, пробуркотiв: "Що то бабська манерiя!" Далi встав, походив трохи по свiтлицi i взявся до сво©х бориславських дiл. I Рифка, скоро до спальнi, також пройшлася кiлька разiв там i назад, отворила вiкно i вiддихнула глибоко, мов по тяжкiй утомi, ©© серце билося жпво. на лице виступив ще живiший рум'янець, коли з-пiд корсета витягла невеличкий, недбало зложений i запечатаний лист. Саме нинi, перед Германовим при©здом, вона одержала його через пiсланця - малого коминарчука, що приходив буцiмто питатися, чи не треба вимiтати комини, i пепостережено всунув ©й в руку зачорнений сажею лист. Вона ще й досi не мала часу прочитати його, але одно те, що лист був вiд Готлiба, - комiiнарчук був його звичайним пiсланцем, - радувало ©©, а нетерплячка довiдатись, що пише Готлiб, так i пiдкидувала нею, коли сидiла i розмовляла з Германом. - Фу, добре, що-м розв'язалася з ним! А бiда моя, що нiчого не скрию на лицi, така натура погана. Зараз старий бiс догадався. Але чекай, чорта з'©ш, поки вiд мене правди дiзна╨шся!.. - Вона сiла вiдтак на софу, отворила лист i почала читати, звiльна слебiзуючи грубi, недбало намазанi букви. Вiд ви©зду Германа до Львова справдi нове життя зачалось для Рифки. Несподiваний поворот сина, та й ще в такiм незвичайнiм способi подiйствував на не©, як набiй електрично© батерi©. Мов безумна з радостi, вона по вiдходi Готлiба бiгала по покоях, без думки i без цiлi переставляла крiсла та столи, цiлувала Готлiбiв портрет, мальований в його шкiльних часах, i ледве-ледве утихомирилась. Але хоть i вспоко©лась на вид, то все-таки в нутрi ©© кипiло та клекотiло, кров плила живiше, ©© розбуджена фантазiя блудила та носилася летом ластiвки, стараючись розгадати, де то тепер ©© син, що робить, коли i як побачиться з ним. Ожиданка день поза день держала ©© в напруженнi. Вона турбувалась, вiдки добути для Готлiба грошей, радувалась, коли вiн часом в сво©м вуглярськiм уборi прибiгав до не©, розпитувала його, як вiн жи╨ i що дi╨, але Готлiб такi питання збував усе двоматрьома словами, загрожуючи зато матiр, щоб мовчала о нiм перед вiтцем i перед усiми та щоб старалася для нього о грошi. I в тiм ненастаннiм напруженнi та роздразненнi найшла Рифка те, чого не ставало ©й досi, - найшла заняття, найшла невичерпаний предмет до працi думок - i ожила, похорошiла. Частенько Готлiб, замiсть щоб мав прийти сам, присилав листи. Тi листи, хоть короткi i нескладнi, були новим предметом заняття i роздумування для Рифки. Вони тим були цiннiшi для не©, бо слово, написане, оставалось на паперi, було раз у раз мов живе перед нею, вона могла читати i перечитувати Готлiбовi листи по тисяч разiв i все находила в них чим любуватися. Тi листи вона вiдбирала i читала з такою дрожжю, з таким зрушенням, як молодi дiвчата вiдбирають i читають любовнi листи. Потреба любовi i сильних зрушiнь, невдоволена в молодих лiтах а розвита аж до нервово© гарячки пiзнiшим життям в достатку а без дiла, виливалася тепер, мов довго здержуваний потiк, котрий вкiнцi здужав розiрвати греблю. - Що то вiн тепер пише, голубчик мiй? - шептала Рифка, отворивши лист i напуваючись ще перед читанням розкiшною ожиданкою, I вiдтак зачала пiвголосом читати, зупиняючись та з труднiстю розбираючи слова: "Мамцю! Грошей маю ще досить, - треба ми буде аж на другий тиждень. Але не о тiм хотiв би я нинi вам написати. Чув-╨м, що тато мають при©хати. Пам'ятайте, не виговорiться, бо я готов наробити велико© бiди. Але й не о тiм хотiв би я вам нинi написати. Розповiм вам щось цiкавого. Часу тепер маю досить, ходжу собi куда хочу улицямп, полями. Зна╨те, оногди побачив я на проходi дiвчину, - вiдколи жию, не видав тако©. I ще не знаю, чия вона. Куди йшла, я слiдком за нею, а тремтiв цiлий, як у горячцi. I нараз на скрутi щезла, - кiлька домiв великих та пишних обiч, не знаю, в котрий увiйшла. I вiд того часу сам не знаю, що зо мною сталося. Ходжу, мов сам не свiй, все вона менi привиджу╨ться i в снi, i наявi. Я вже рiшився, скоро ©© другий раз побачу, приступити просто до не© i питати ©©, чия вона, але досi ще не удалось менi бачити ©© другий раз. Все ходжу тою вулицею, на котрiй менi щезла з виду, гляджу у всi вiкна, але дарма, - не показу╨ся. Коби-м хоть знав, у котрiм домi вона жи╨, то би-м питав сторожа або кого. Але я не попущуся, мушу вивiдатись, хто вона, бо вiд першого разу, коли-м ©© побачив, почув я, що без не© жити не можу. Так, мамцю, вона мусить бути моя, най вона собi буде хто хоче! Скоро що дiзнаюся, нараз напишу вам". Яке дiйство зробив той лист на Рифку, сього нi словом сказати, нi пером списати. Вона цiла задрижала, мов вiд пропасницi. Перший раз в життi вона держала лист, справдi тикаючий чуття, любовi, i хоть у грубiй формi, все-таки ясно висказуючий любов глибоку i живу, трохи, може, надто неплатонiчну, грубу, але зато сильну i слiпу, - а така любов найбiльше мусила подобатись Рифцi, малообразованiй, нервовiй i кровистiй, Рифцi, котра в сво©м життi нiяко© любовi не зазнала. Як рада б вона була тепер бачити свого Готлiба, мiцно-мiцно притиснути його до ╦рерця, слiдити за кождим його кроком, жити його думками, палати його чуттям. Адже вiн любить! I з нею першою подiлився тайною свого серця! I вiдколи вона знала те, вона два рази сильнiше полюбила Готлiба, iменно за те, що вiн любить. Правда, коли б тут коло не© була i жила тота дiвчина, котру вiн любив, коли б тота дiвчина i з свого боку любила його, Рифка непремiнно зненавидiла б ©©, стро©ла б ©© життя - за ©© любов!.. Минав день за днем гарячково© ожиданки. Рифка з превеликим трудом удержувалась, щоб не зрадити перед Германом пекучо© тайни. На ©© щастя, по трьох днях Герман ви©хав до Борислава, де мав побути пару день. Оставшись сама дома, Рифка почула в домi якусь тiсноту, якусь душнiсть, - кров ©© гарячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий лiтнiй день. Просторний сад за домом так i манив до себе розкiшним холодом, темною зеленню, живим запахом та легесеньким, та╨мничим шепотом листя. Вона мимоволi пiшла туди. Садiвники якраз обривали вишнi та великi, вчасно достигшi веприни. Два хлопаки з кошичками в руках стояли на тонких вишневих гiлках, одною рукою придержуючися за щаблi, а другою зриваючи спiлi вишнi. А старий садiвник в бiльший кiш збирав веприни, причякнувши перед розлогим вепринником i пiдiймаючи гiлку за гiлкою. Хлопцi на деревi смiялись, жартували та перемовлялися, а старий мурликав стиха якусь пiсню. Коли побачив паню, пiдiйшов до не© з уклоном, пожалувався, що вишнi сього року зродили слабо, зато веприни гарнi i дуже добре платяться. Вiн вибрав кiлька пригорщiв самих достиглих веприн, великих, як терносливи, i просив Рифку перекусити. Вона взяла ©х у хусточку. За той час позлазили хлопцi з вишнi з повними кошиками. Спiлi, повнi ягоди блищали на сонцi, мов яке дороге камiння, крiзь ©х тоненьку прозiрчасту шкiрку сонце прокрадалося в ©х нутро, мiнилось i переливалось в червонавiм виннiм плинi, немов вишнi були налитi кров'ю. Хлопцi нарвали також темно-зеленого вишневого листя, вистелили ним дно невеличкого прикадка i обережливо почали в нього складати вишнi. Рифка стояла i глядiла, втягаючи в себе всiма порами тiла милий холод, розкiшну вогкiсть та свiжiсть саду i упоюючий запах свiжонарваних вишень, ©й було любо i при╨мно, як нiколи. Вона мовчала. Коли втiм тихесенько, немов украдком, рипнула хвiртка, ведуча з подвiр'я до саду, Рифка озирнулася. Малий обмурзаний коминарчук стояв у хвiртцi; поглядом звав'©© до себе. Вона полетiла радше, нiж пiшла. - Панi, ту для вас листок! - шепнув коминарчук. Рифка з бiльшою, нiж звичайно, дрожжю прийняла пом'ятий незапечатаний листок. Коминарчук пустився, було бiгти геть. - Постiй, постiй, - сказала Рифка, а коли той завернувся, висипала йому в шапку одержанi вiд садiвника веприни. Коминарчук, урадуваний, побiг, кусаючи та висисаючи веприни, а Рифка пiшла до сво╨© спальнi, дрижачи всiм тiлом, з голосно б'ючим серцем, замкнулася, сiла на софцi, вiдiтхнула глибоко, щоб успоко©тися, i зачала читати: "Я видiв ©©! Господи, що за краса, що за лице, що за очi! Мене тягло до не©, я не мiг опертися. ©хала в бричцi кудись на Задвiрне передмiстя, - я стрiтився з нею несподiвано. I я вiдразу мов одурiв, так, одурiв. Я кинувся перед конi - пощо, нащо, i сам не знаю. Я, бачиться, хотiв зупинити бричку, щоб розпитати ©©, хто вона. Але конi перепудились мене i шарпнули вбiк. Вона скрикнула, поглядiла на мене i поблiдла. А я, учепившися за васаг брички, волiкся по дорозi по камiнню. Я не чув болю в ногах, а тiлько дивився на ню. "Я люблю тебе! Хто ти?" - сказав я ©й. Але втiм обернувся вiзник i вдарив мене пужiвном по головi так сильно, що я з болю пустив бричку i упав насеред дороги. Бричка поторохтiла далi. Вона знов скрикнула, озирнулася, - бiльше не тямлю. Я, правда, схопився ще на ноги, щоб бiгти за нею, але забiг тiлько два кроки i знов упав. Мо© ноги порозбивались о камiння, з них текла кров, голова болiла i напухла, - я трохи не зомлiв. Надiйшла баба, дала менi води, перев'язала ноги, i я поволiкся до хати. Лежу i пишу до тебе. Зладь на завтра i передай коминарчуком троха грошей, десять ринських, - чу╨ш? Тепер коло мене чужi люди ходять, - могли б домiркуватися..." Рифка, не дочитавши до кiнця, впала зомлiла на софку. VII Було то вечором. Матiй i Бенедьо повертали з роботи i сидiли мовчачи в хатi при млавiм свiтлi невеличкого каганця, в котрiм горiв, шкварчав i порскав нечищений бориславський вiск. Бенедьо вдивлявся в план, розпростертий перед ним, а Матiй, сидячи на сво©м малiм стiльчику, латав сво© ходаки. Матiй вiд того вечора, коли Мортко сказав йому, що "©х справа скiнчена", був мовчазливий, мов прибитий. Бенедьо хоч i не знав докладно, що се за справа, все-таки дуже жалiв Матiя i рад був допомогти йому, але, з другого боку, не смiв зачiпати його, щоби не розворушати в нiм наболiлого. Скрипнули дверi, i до хати ввiйшов Андрусь Басараб. - Дай боже час добрий! - сказав вiн. - Дай боже здоров'я! - вiдповiв Матiй, не пiдводячися з мiсця i витягаючи дратов. Андрусь сiв на лавi пiд вiкном i мовчав, роззираючися по хатi. Очевидно, вiн не знав, вiд чого би то зачати бесiду. Далi звернувся до Бенедя: - А що у тебе, побратиме, чувати? - От, увiйде, - вiдповiв Бенедьо. - Щаститься тобi якось в нашiм Бориславi, - сказав трохи гризько Андрусь. - Чув я, чув. Та ти тепер великi грошi береш денно при сво©й фабрицi! - По три ринськi денно. Не надто то багато як на майстра, але як на бiдного помiчника, то певно, що досить. Тре буде дещо пiслати мамi, а решту, - ну, та вже о рештi поговоримо пiзнiйше, як усi зiйдемся. Я думав дещо троха над нашою долею... - Ну, i що ж ви видумали? - спитав Андрусь. - Будемо говорити о тiм на зборi. Але от тепер стараймося деяк потiшити побратима Матiй, - адiть, який ходить! Я вже й сам хотiв дещо балакати, але що, бачите, замало ще його знаю... - Та я, власне, для того прийшов, - сказав Андрусь. - Побратиме Матiю, пора би тобi розказати нам, що у тебе за справа була з Мортком i чому вона тебе так обходить? - Е, та що вам розповiдати? - знехотя вiдказав Матiй. - Що говорити, коли справа скiнчена? Тепер дарма говорити, - не повернеш! - Та хто зна╨, хто зна╨, чи скiнчена, - сказав Бенедьо. - Розповiджте лишень, все три голови потрафлять бiльше дещо вигадати, нiж одна. Може, найдеся ще яка рада. А якби вже i справдi все пропало, то бодай вам буде легше, коли з нами подiлитеся сво╨ю грижею. - Ая, ая, i я так кажу, - потвердив Андрусь. - Все-то сам-один чоловiк - дурень напротив громади. - Ой так, так, побратиме Андрусю, - вiдповiв сумовито Матiй, вiдложив набiк скiнчену роботу i закурив люльку, - може, то й але, що чоловiк дурень: прив'яжеся до другого, i вiдтак гризися вже не йно самим собою, але й другим, i третiм! Та й ще, правду тобi скажу, за другим чоловiк дужче гризеся, нiж за собою. Таке й мо╨. Нехай i так, розкажу вам, яка зi мною гiсторiя була i яка у мене справа з Мортком. Буде вже тому щось зо штирнайцять лiт. Саме п'ять лiт по мо©м приходi до того заклятого Борислава. Ще тодi ту не так було. Ями йно що починалися, - все ще якось подобало на село, хоть i тодi вже жидiвнi назлазилося було сюда, як хробiв до стерва. То тодi ти, небоже, ту пекло було, аж сумно погадати. Жидiвня крутилася та гомонiла коло кождо© хати, пестилася, як тi пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмiв або й таки в хатах по©ла людей, видурюючи по кусниковi грунту пiд закони. Що я тодi навидiвся, аж серце нукало! А скоро, собачi дiти, обдурили чоловiка, виссали з него все, що мож було виссати, - тодi гей же на него! Тодi вiн i пияк, i лайдак, i псяпара, тодi його i з коршми витручують, i з власно© хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми! От раз iду я рано на роботу, дивлюся: повна вулиця людей, збилися в купу, гомонять щось, серед купи крик i плач, а збоку в невеличкiй, соломою критiй хатi жиди вже розгаздувалися, як у себе дома, вимiтують iзсередини все: миски, горшки, полицi, скриню... "Що такого"? - питаю я. "А що, - вiдповiда╨ оден чоловiк, - довели нехристи бiдного Максима до послiдиого. Статний був газда, нiщо й казати, а людяний, чемний..." - "Ну, та й що з ним сталося?" - "А не видиш, - каже чоловiк, - видурили у него грунт, худоба розтратилася, а нинi ось прийшли та й з хати го вивергли, кажуть, що то ©х, що вони собi купили. Той в крик - жиди не питають. Той дiрвався до бiйки, а ©х злетiлося в однiй хвилi, як тих гавронiв, та й давай бити бiдного Максима! Зробився крик, зачали збiгатися й нашi люди i ледво вирвали Максима з жидiвських рук. А той обкервавленiiй, аж страшний, та й кричить: "Люди добрi, ви видите, що ту дi╨ся? Чого сто©те? Ви гада╨те, що то лиш зо мною так сталося? I з вами буде так само! Ходiть, берiть, що хто ма╨, в руки - сокири, цiпи, коси, - берiть i виженiть тото паршивство з села. Вони вас розточать живих, так як мене розточили!" Люди видивилися на него, стоять, гомонять... А ту оден жид, - он той, що он визирав з вiкна, - пiрвав камiнь та й луп Максима в голову. Той на мiсцi перевернувся, лиш захарчав: "Люди добрi, не дайте мо©й дитинi загибати! Я вмираю!.." Я не дослухав того оповiдання а почав протискатися до середини здвигу. Насеред улипi лежав чоловiк, може, де сорока лiт, в подертiй сорочцi, окровавлений, посинiлий. З голови ще капала кров. Коло нього припадала i лебедiла мала дiвчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув та тото, а люди обступили доокола, стоять стiною та гомонять, але й з мiсця не рушаються. А Максимову хату обступила жидiвня, аж зачорнiлося довкола, - вайкiт та гаркiт такий, що й слова власного не чути. Я стою, як остовпiлий, дивлюся сюди-туди, не знаю, що дiяти. Аж ту виджу, з вiкна виставився той сам жид, що забив Максима; вже геть-геть, видно, осмiлився i кричить, поганець: "Так му треба, пиякови одному! Так му треба! А ви чого ту поставали, свинi? Марш додому оден з другим!" В менi кров закипiла. "Люди, - заревiв я не сво©м голосом, - чи ви постовпiли, чи поцапiли? Та не видите, що чоловiка забили перед вашими очима i ще смiються? А ви сто©те та й нiчо? А грiм же би вас божий побив! Бий злодi©в жидiв!" "Бий! - заревiло в тiй хвилi з усiх бокiв, аж земля здилькотiла. - Бий злодi©в, п'явок!" То так, як би iскра в солому впала. В однiй хвилi весь мир став як не той. Я ще й не озирнувся, а ту вже цiла хмара камiння дрррень на жидiв. Лиш тiлько ще я видiв, що той жид, що забив Максима, як стримiв у вiкнi, так в однiй хвилi пiдскочив, хопився за голову руками, скрутився, спищав та й бовть на землю. Бiльше я не видiв, не чув нiчого. Крик, гвалт пiднявся такий, як на судний день. Люди ревiли без пам'ятi, тислися наперед, рвали, що кому впало пiд руки: кiлля з плотiв, хворост, жердки, полiна, камiння - i валили на жидiв. Зчинився такий писк та вайкiт, немов цiла бориславська кiтловина запада╨ся пiд землю. Часть жидiв пирсла, мов порох. Але кiлькох заперлося в Максимовiй хатi. Крiзь вiкно видно було, що у них в руках сокири, мотики, вила - похапали, що могли. Але видячи, що мир обступа╨ хату довкола, мов ревуча повiнь, вони перестали кричати, нiби закаменiлi© зо страху. Народ попер до дверей, до вiкон, до стiн. Затрiщали дошки, дилиння, задзеленькотiли вiкна, - грюкання, гвалт, писк, а нараз страшенний грохiт, хмара пороху... Люди по кусневi розiрвали стiни, - зруб i повала грохнули на жидiв, порохи вкрили все те страшне позорище... Але в мене за той час що iншого було на гадцi. Видячи, як народ, мов звiр, пре на жидiв, я хопив малу дiвчину, Максимову сироту, на руки i нирпинирци почав продиратися крiзь здвиг. Ледво вирвався з товпи в тiй хвилi, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, пiвперечною стежкою додому, бо боявся, щоби де розлютованi жиди не перехопили мя на дорозi. Допавши хати, я запер дверi i положив зомлiлу дитину на тапчан, зачав вiдтирати. Але довго я не мiг ╨© добудитися, вже-м собi гадав, що, може, й ©© заголомшив який камiнь. Але, бог дав, - прийшла до себе, i я так тим утiшився, немовби то моя власна дитина ожила передо мною. Матiй замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, i на лице, оживлене i палаюче пiд час оповiдання, почала звiльна набiгати давня сумовита i безнадiйна хмара. По хвилi вiн почав говорити далi: - За сим, та тим, та за хлопотами коло дитини, я й зовсiм забув про бiйку i аж пiзнiше дiзнався, що вона скiнчилася на нiчiм. Розваливши Максимову хату, люди немов самi себе злякалися i розлетiлися кождий в свiй бiк. Жиди, також переполошенi, не показувалися зо сво©х нор, - аж десь над вечором деякi смiлiшi повилазили, почали роззиратися... До Максимово© хати - а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три жиди неживi, а п'ять покалiчених. Пропало. З'©здила, правда, комiсiя, позабирали були кiлькох до арешту. от так наздогад, та й повипускали швидко на волю. А Марта лишилася у мене. Чеснi бориславцi мали, видко ся, багато свого дiла i не втручалися до бiдно© сироти. Лиш часом деякi жiнки приносили ©й се та те ©сти, випрали рубатку, облатали, та й тiлько всего, ©й було тодi дванадцять лiт. Не аби ладна абощо, але розумна була дитина, а щира така, як своя душа. Зразу плакала за вiтцем, ну, але вiдтак сама видить, що робити? Привикла. I так вам привязалася до мене, як до рiдного вiтця. А я також, нема що казати, пантрував ╨©, як ока в головi, така ми стала дорога та люба. Другi рiпники не рлз, бувало, смiються з мене, питають, коли буде весiлля або, може, хрестини вперед будуть, але я на то байдуже. Говорiть собi, говорiть! Росла тота дiвочка в мене, ховай боже, тихо та ладно. Хоть то я щб - рiпник, давнiй пастух громадський, але, зна╨те, зазнав чоловiк лиха на сво©м вiцi. А лихо - велика школа. То й гадаю собi: "Чень-то хоть ©й бог деяк лiпше пощастить". Шанував я ©© - нi роботи тяжко©, нi слова поганого... Шити навчилася, не знаю, де i коли, так ладно, що чудо. Усе, бувало, баби несуть до не©, - ну цiлими днями сидить у хатi, робить. Та й що то, до всего вона, до всяко© роботи. I побесiдувати, i пожартувати, i порадити розумно - до всего... Пiзнався з нею оден парубок, туй-таки бориславський, також такий сирота нещасливий, як i вона. Рiпник, зарiбник, Iван Пiвторак звався, - та ти, Андрусю, знав його добре... Зачав ходити. Виджу я, що дiвчина до нього липне, розпитую, розвiдую про Йвана, говорять: "Що ж, бiдний, ну, але хлопець чесний, робучий, розумний". Якось раз так при недiлi прийшов вiн до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче вiн геть iти, а я кличу, що-дi постiй, Iване, щось ти маю казати. Став вiн, запалiв троха, далi сiв на лаву. - Ну, що там такого? Кажiть! - повiда╨. Я посидiв троха, - мовчу i позираюся на него. Не зна╨ чоловiк, як би то зачати, щоби нiбито i просто з моста, i щоби дечим не вразити хлопця. - А як ти, - кажу, - Iване, гада╨ш? Марта от наша - нiчого дiвчина? - А вам що до того, як я гадаю? - вiдрiзав вiн, а сам ще дужче палi╨. "Ов, - гадаю собi я, - з тобою треба остро держатися, коли ти так рiжеш". - Ну, - кажу, - багато менi до того не ╨, але виджу, що тобi щось до не©, га? А ти, чень, зна╨ш, що у не© вiтця нема, а я тепер для'не© i отець, i опiкун, i сват, i брат. Розумi╨ш? Як скоро би-м iгобачив щось, зна╨ш, не те╨... то вважай, що я за чоловiк! Зо мною ж.арту нема. Iван аж затремтiв на тоту бесiду. - А най же вас, - каже, - бог ма╨! Десь також щось - грозити, а не знати, пощо i за що. А вам хто набрехав, що я щось злого гадаю? Не бiйтеся, Матiю, - каже вiдтак поважливо, - я хоть молодий, а знаю потроха, як що повинно бути. Ми нинi з Мартою мали умовитися, як i що робити, а тодi вже й до вас, як до опiкуна, удатися по пораду i благословенство. - Ну, вважай же ми! - промовив я, але сам iючув, що щось ми так гий запаморочилося в головi, i сльози бризнули з очей... Ет, дурень чоловiк, та й по всьому!.. Ну, нiчо. Зробили ми умову - пiбралися вони. У Iвана по батьковi якимось чудом лишився отсей кусник грунту. Досить того, що вiн таки то© весни виставив, - уже то нiби ми оба, - тоту ось хату, та й ту й обо╨ зачали жити. Правда, господарства ту нiякого не мож було заводити на тiй голотечi, але Марта зразу заробляла по-давньому то шиттям, то пряденням, а далi, як того почало не ставати, то мусила й вона, бiдна, йти на роботу до воску. Що було дiяти?.. Я вiддiлився вiд них, жив осiбно, а коли тiлько що мiг, то доносив ©м, - звичайне, чоловiк уже привик, зжився... Аж от якось так в пару мiсяцiв здиба╨ мене I©ван та й каже: - А зна╨те, - каже, - Матiю, яка у нас з Мартою рада стала? Я цiкавий, що ви на то скажете? - Ну, яка рада? - кажу. - Говори, яка? - А така. Ми хочемо вiдтепер зачати дещо складати набiк iз зароблених грошей. Зна╨те, лiто йде, чень троха лiпше будуть платити. То ми так урадили, що коби дещо троха прискладати грошей, уже хоть би чоловiк i тiснiше за той час жив, гий той каже, хоть би ремiнь на великопiстну пряжку пiдтягнув, але чень би то мож було... А знаете, в Тустановичах оден там продав би кусень грунту з хатою, - я вже говорив з ним. "Продам", - каже. Тре дати 250 ринських. Грунт гарний, дало би ся виторгувати на 200. А я би свою оде псю буду з тим клаптиком землi продав, - може би, було хоть 50 ринських. Чи як ви гада╨те? - Та що, - кажу я, - як так, то й так. Дай вам боже щастя! Певно, що не зле би було вам вирватися з то© проклято© ями. - Ба, - каже Iван, - не на тiм копець. Менi зда╨ся, що нам дво©м до осенi тяжко буде наскладати двiста ринських, - на то би тро зо два роки. А якби тро╨, як гада╨те, може би, борше? Я видивився на него. - Ну, - каже вiн, - що ж ви так дивитеся на мене? Ту проста рiч: пристаньте й ви до нас. Перейдiть до нашо© хати жити, не будете потребувати платити окремо комiрне, та й ©да нас менше винесе. Будемо робити разом, чень зложимо хоть що-то. Виджу я, що хлопець розумно говорить, а ту ще чоловiка й самого знесла охота видобутися а то© западнi, а ще бiльше - ©м допомогти, чим сила. Пристав я на тоту раду. Зачали ми робити. Добре нам iде, тiшимося, що ось-ось перейдемо жити на сво╨. Iван звивався так, як той пискiр, сюди й туди, - рад би птахом вилетiти з Борислава. Робота того року була добра, - у нас грошей призбиралося ладних: i на грунт би стало, i ще дещо лишилося би на розгосподарювання. "Господи! - говорить, бувало, Iван вечерами. - Коби-то вже раз!" Але не знати, чи бог не судив му, бiдному, дiждатися виходу, чи лихi люди не дали!.. Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом i не брали грошей вiд жида. "Йай, - кажемо, - у нього лежать, в ╨го касi безпечнiше, нiж у нас за пазухов, а в книжцi якраз записано на нас, то й сам чорт вiдтам не викусить". Так ми й зробили - брали лиш часом по кiлька шусток, щоби яко-тако продихати. Минуло так лiто, ба й осiнь, ба й зима, - настали свята. По святах мали ми забиратися геть з Борислава. В цвiтну недiлю пiшов Iван до Тустанович, щоби довершити згоду, - таки на другий день мав дати тамтому чоловiковi завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати му решту грошей. Пiшов мiй Iван. Змерка╨ся - нема Iвана. "Ну, нiчо, - гада╨мо собi, - може, там де на могоричi абощо". Але Марта якась неспокiйна весь день ходить, нудить, сама не зна╨ чого. Нiч минула - нема Iвана. На роботу приходимо - вiн не приходить. Наставник Мортко питався мене, де вiн. Я му розповiв усе, а той ще крикнув: - От, десь, драбуга, впився та й спить, а на роботу не йде! Гадкую я сюди й туди, - де би Iван був? Вечором по роботi приходжу до хати - нема. Гадаю собi: "Пiду по шинках, пошукаю, порозпитую". Заходжу до головного шинку, - там повно рiпникiв, - заздрiв я межи ними й Мортка, але котрi саме були знаком! рiпники, того не тямлю. Якiсь штири незнакомi, вже нiби п'янi, стоять насеред хати i спiвають: оден святовечiрньо©, другий страстi, третiй пiдскоцько©, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасу╨ разом? - Iдiть собi до чорта! - крикнув я на них. - Там будете акурат пасувати! Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той за полу, кличуть горiвки. Спересердя лигнув я душком кватирку. Вони в регiт, другу кличуть. Анi суди боже вiд них вiдпекатися. А ту бачу, що Мортко усе пiдморгу╨ на них, дiстодiто: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашумiло в головi, хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що ввiйшли якiсь два знакомi рiпники, що-м з ними вiтався i частувався, - але кiлько вже намучив свою дурну стару голову, а не можу пригадати собi й досi, хто то такий був. - А що ж тобi тото так доконечно треба знати? - перебив його оповiдання Андрусь. - Ах, чи доконечно! Менi так, дурному, зда╨ся, що я через тото й справу програв! - Що? Через тото? А то яким свiтом? - Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по невчасi, як зачав пригадувати собi все до крихiточки, що i як тодi було, аж тепер нагадав собi, що були якiсь два знакомi, лиш не знати котрi. Коби дiзнатися, були би зараз свiдки. - Свiдки? Нащо? До чого? - Послухай лишень! П'ю я, в шинку гамiр, а ту в ванкирi обiч хтось злупотiв склянкою, - мiй Мортко тiлько миг, побiг до ванкира. Чую: там говорять - Мортко потихо, а хтось другий голосно. Що за неволя! Якийсь зна╨мий голос, так як Iванiв! Знати, що п'яний, язиком пута╨, але голос ╨го. Я пруднувся до дверей ванкира i нехотячи потрутив одного з тих, що мене частували. Той гримнув собою до землi. Другi прискочили до мене. - Гов, свату, гов! - ревуть, - Що бо ти людей труча╨ш та розмiту╨ш? Га? - Та я нехотячи! - Еге, нехотячи! - рипить один, - Зна╨мо ми таких! В тiй хвилi створилися дверi ванкира i в дверях показався, - присяг би-м нинi, що показався мiй Iван, держачися за одвiрок. За ним стояв Мортко i держав го за плечi. Я знов пруднувся до него. Але в тiй хвилi вiн щез, дверi заперлися, а один рiпник пiрвав мене за груди. - Ану, я тебе, свату, нехотячи межи очi за©ду, - крикнув вiн i як зацiдить мене межи очi, аж менi сто тисяч свiчок в очах заярiлося i все в головi перемiшалося. Тямлю ще тiлько, що-м одному вчепився в волосся i що другi обскочили мене, мов кати, i збили пiд ноги. Очевидна рiч, що вони були пiдмовленi, бо я ©х анi не знав, не видав, анi не зробив ©м нiчого. Що сталося далi зо мною, де дiвся Iван, де дiлися тотi два знакомi рiпники - не тямлю нiчого. Все затьмарилося в мо©й головi. Я прокинувся в хатi, на постелi. Марта коло мене сидить i плаче. - А що, де Йван? - се було мо╨ перше питання. - Нема. - Але чень же був дома? - Не був. Дивлюся я, вона така змарнiла, стурбована, що тiлько снасть ╨©. Що за нещастя? - Але ж я, - кажу, - вчора вечiр видiв его. Вона всмiхнулася крiзь сльози i похитала головою. - Нi, - каже, - ви вчора вечiр нiяк не могли його видiтп. Ви вчора вечiр лежали ось ту без пам'ятi. - А що ж, то нинi не вiвторок? - спитав я. - .Нi, нинi вже п'ятниця. Ви вiд понедiлка ночi лежите осьде як мьртвий, у горячцi та манколi©. - А Iвана не було вiдтодi? - Не було. Вже куди я не ходила, кого не розпитувала, - нiхто не зна╨, де вiн i що з ним. - Але ж я го в понедiлок видiв у шинку. Марта нiчо па то, тiлько здвигнула плечима i заплакала. Певно, бiдна, подумала собi, що се менi так з перепою привидiлося. - Але ж аби-м так свiт божий видiв, як-╨м його я видiв достотку сво©ми очима! - Ба, та-бо якби вiн був тодi в Бориславi, то був би прийшов додому, - сказала Марта. - От тож-то й менi дивно. А в Тустановичах був, не зна╨ш? - Був. Я ту розпитувала тустанiвських парубкiв. Був, кажуть, згодив поле з хатою i вечором забавився на могоричi геть поза пiвнiч. Там-таки й ночував, а в понедiлок пiшов перед полуднем, щоби в Бориславi взяти вiд жида грошi. Тiлько всего я могла дiзнатися. Менi немовби клин у голову вбив. Хоть який я був ослаблений i збитий на всiм тiлi, треба було вставати, рушатися, розвiдувати. Але що з того?.. - А як, - питаю Марти, - не зна╨ш, чи дав завдаток на грунт в Тустановичах? - Не знаю. - Га, то треба пiти до жида, спитатися, чи вiдобрав вiн вiдтам грошi. I так нинi виплата. Коли вiн узяв грошi, то, може, пiшов з ними назад до Тустанович або до Дрогобича. Пiшли ми обо╨ до канцелярi© Германа Гольдкремера, - ми в него робили. Пита╨мося. Той до книжки... "Взяв ваш Iван Пiвторак грошi". - "Коли?" - "В понедiлок вечором". От тобi и на! Полiз я до Тустанович, питаю: завдатку не дав, вiд понедiлка не був, хоть обiцяв, що прийде найдалi в вiвторок з полудня. Дивуюся, що такого? Чи згода зiрвана, чи що? Я розповiдаю, що грошi вiд жида взятi i що нема нi грошей, нi Iвана. Нiхто нi о чiм не зна╨. Iду я до Дрогобича, питаю де в яких знакомих: нiхто 'не видав Iвана. Пропав неборак. Анi слiду нема. Питаю Мортка, де вiн подiвся з шинку i що там робив. "Нi, - каже, - неправда тому, я й на очi не видав Iвана. Ти, - каже, - п'яний був, серед бiйки тобi рiдна бабуня привидiлася, а тобi здавалося, що то був Iван". Починаю розвiдувати, хто тодi ще був в шинку, що то за якiсь були, що мене биля, - ага, немов чорт злизав усякий слiд! На тiм i стало. Ну, вже вам того не iре й казати, який у нас великдень був. Що там бiдна Марта наплакалася, - господи! Вся надiя пропала. Минув мiсяць, другий, - про Iвана анi вiстки, анi чутки. Далi чу╨мо, декотрi рiпники посмiшковуються, жартують: "Розумний хлопець, той Пiвторак: грошi забрав, бабу лишив, а сам в свiт за очi!" Зразу говорили тото на жарт, а далi декотрi почали й напевне говорити Знов я розпитую: хто чув? хто видiв? Не знати. Той каже: "Никола видiв"; Никола каже: "Проць ни казав"; Проць каже: "Семен вiдкись чув"; Семен не пригаду╨ собi, вiдки чув, але зда╨ му ся, що вiд Мортка-наставника. А Мортко всьому перечить i кождому в очi плю╨. Аж десь по двох роках, он торiк весною, - видобуто з одно© старо© ями костi. Пiзнали ми по перстенi на пальцi та по ременi, що то був Iван. Ремiнь був порожнiй, очевидно, ножом розрiзаний. Застрягла мп тогди в голову гадка, - i досi мя не помiту╨. Погана гадка, дуже грiшна, коли несправедлива. Зуваживши все, я сказав сам собi: "То нiхто, як тiлько оден Мортко наперед пiдпо©в Iвана, пiдмовив якихось, щоби мене довели до безпам'ятi i набили, а вiдтак обрабував його, бiдного, i вкинув в яму". Почав я знов розпитувати сюди й туди, а як щось за два днi з'©хала комiсiя обзирати костi, пiшов я i почав казати все, як на сповiдi. Пани слухали-слухали, записали все в протокул, кликали сего й того; Мортка, Iваниху, шинкаря, знов списували протокули, а далi взяли та й арештували... мене. Я не знав, що зо мною хотять робити, пощо мене тягнуть до Дрогобича, але гадаю собi: "Що ж, може, так i треба". Тiшуся, дурний, сво╨ю бiдою. Потримали мене щось з мiсяць, прикликали щось два рази на протокул, а далi випустили. Вертаю сюди: що чувати? Нiчо. Кликали ще раз Мортка, Iваниху, тустанiвськнх щось тро╨. Кажуть, що вiддали все до Самбора, до висiлого суду. Ну, i вже той суд тягнеся бiльше року, а ще му кiнця нема. Що я за той час натовк собою по всiляких панах! У Самборi був щось два рази, а в Дрогобичi кiлько!.. Адвокатовi щось зо п'ятнайцять ринських дав. "Та що, - каже, - небоже, можлива рiч, що той злодiй Мортко спрятав Iвана, а грошi сам узяв. Але в судi треба доказати докладно, а всего того, що ти ту кажеш, iще не досить. Ну, але, - каже, - треба трiбувати. Як там який розумний суддя возьме тоту справу в руки, то, може, ще дечого бiльше дошукався, нiж ти зна╨ш". Ну, видно, не дошукався! Якийсь той самборський суддя видався менi такий непотрiбний та непорадний, що а! Пита╨ щось п'яте через десяте, - видно, що не зна╨, з якого кiнця до того взятися, а втiм, хто го там зна╨, може, й умiв, та не хоче!.. А ту в Бориславi притихло все, мов горшком прикрив. Мортко зразу, очевидно, був страшно перепуджений, ходив блiдий як смерть, а до мене й не турався. Аж опiсля вже осмiлився, почав смiятися i до©дати менi так, що я далi мусив покинути Гольдкремеровi ями i перенестися от ту, до Гаммершляга. Хоть то, розумi╨ся, оба вовчi горла!.. Та й так Мортко й вийшов чисто. За ним, бачите, сто©ть i Гольдкремер сам, а то багач несосвiтенний, - де бiдному рiпниковi супроти него право найти... А ми що! Iваниха, бiдна, з дитиною на службi, а я ту товчуся по тiм пеклi i вже, видно, й довiку з него не вирвуся. Та й не того менi жаль! Що там я! Але то мене коле, що от - погиб чоловiк, пропав нi за цапову душу, i тому злодi╨вi нiчо - ходить собi i смi╨ся! То мене гризе, що для бiдного робiтника нема правди на свiтi! Матiй замовк i, важко зiтхнувши, похилив голову. Андрусь i Бенедьо також мовчали, придавленi тем простим, а так безмiрно важким оповiданням. - А зна╨ш ти, побратиме Матiм, що я тобi скажу? - сказав перегодя Андрусь якимось, немов гнiвним, зрушеним голосом. - Та що такого? - Що ти дурень великий, от що! Матiй i Бенедьо видивилися на нього. - Чому ж ти сего досi менi не говорив? - Чому не говорив? - повторив неохiтно Матiй. - А пощо було говорити? - Тьфу, до сто чортiв на такий розум! - розгнiвався Андрусь. - Провадить процес з жидом, - процес той, якби був виграний, мiг би подати велику заохоту для бiдних рiпникiв, мiг би ©м показати, що не мож робучого чоловiка безкарно кривдити, - до виграння того процесу потребу╨ свiдкiв, а вiн мовчить тихо, не голоситься, а тiлько тишком собi в кутi в кулак трубить, - ну, скажи менi, добрий се розум?.. Матiй задумався i засумував. - Гай-гай, двох свiдкiв! - сказав вiн. - Я ж тобi, Андрусю, кажу, що аж тепер нагадав собi за тих двох свiдкiв, аж тепер, по невчасi. Бо раз, - хто тепер винайде тих свiдкiв... - Я винайду! - перервав гнiвно Андрусь. - Ти? - скрикнули Матiй i Бенедьо. - Так, я! Бо я ж то сам iз старим Стасюрою бачив тебе тодi в шинку. - Ти? I Стасюра? То ви були? - скрикнув Матiй. - Так, ми були. - I бачили Iвана? - Як же ж би не бачили - бачили. - I п'яного? - П'яного. - З Мортко.м? - З Мортком. Як зачалася з тобою бiйка, ми оба кинулись було тебе боронити, але старого Стасюру оден гримнув так, що 'той умлiв. Нiколи менi було тебе боронити - я взяв старого i занiс до ванкира, де був Мортко з Iваном. Вiдтер я старого, а за той час Мортко все коло Iвана танцював, усе пiдсував йому то горiлки, то пива, заговорював його, щоби не балакав зо мною, а далi потяг його кудись з собою. Вiдтодi вже я не бачив Iвана. А коли ми оба з Стасюрою вийшли до шинку, ти лежав уже закровавлений, без пам'ятi на помостi. Я не мiг помагати нести тебе додому, а тiлько просив якихось двох рiпникiв, розповiв ©м, де жи╨ш, а сам попровадив Стасюру до ╨го хати. Оте╨ все, що я знаю. Але чи мiг же я сам духом божим знати, що се може бути важне для тво╨© справи? - Господи боже! - аж скрикнув Матiй, - так се ж значить, що тепер би мож виграти процес? - Хто зна╨, - вiдповiв Андрусь, - але все-таки надiя бiльша. От що було би добре - винайти тих, що тодi билися з тобою! Ти, кажеш, видiв, що Мортко ©х пiдохочував? - На се присягнути можу! - От була би й запинка. Зараз би мож потягнути ©х на слова, чи Мортко пiдмовляв ©х. А як пiдмовляв, то, значиться, в якiй цiлi? Лице Матiя при тих виводах чимраз бiльше прояснювалося. Втiм, нова думка знов засмутила його. - Е, але як же ж ©х вiднайти, тих, що тодi почали зо мною бiйку? Я ©х зовсiм не знаю i не мiг опiсля нiколи пiзнати. - I я ©х не знаю, та й не звертав на них тодi уваги. Але, може, Стасюра? Менi зда╨ся, що з одним вiн щось говорив тодi. - Господи боже, - знов би було огниво бiльше! Знов близше до доказу. Та й ще хто зна╨, що визнали би тi рiпники! Ходiм, Андрусю, ходiм до Стасюри! Швидко зiбрався i обувся Матiй, живо повертався пiд впливом нового проблиску надi©, немов разом десять лiт скотилося з його плечей. Так глибоко в серцi того старого, горем з давнiх лiт битого чоловiка вкорiнена була любов до ╨диного близького йому чоловiка, так гаряче бажав вiн, щоби правда про його та╨мну погибель вийшла на свiтло денне! Бенедьо сам остався в хатi по виходi обох побратимiв.