о-кружкового побратимства i понести сво╨ слово i свою думку мiж широку громаду, а тепер переконалися, що серед то© громади грунт добре приготований пiд засiв такого слова i що слово тото через розширення в громадi не то що не стратить нiчого, але, противно, набере велико© сили. Впрочiм, брати Басараби, а за ними й деякi другi завзятiшi побратими, не ставали оконечно на тiм, що радив Бенедьо, а думали так, що коли б не вдалася Бенедьова рада (а в ©© удачу вони й тепер ще мало вiрили), то тодi можна буде повернути цiлу величезну силу збентежено© робiтницько© громади на iнше дiло - на те дiло, для котрого вони в першiм початку зав'язали сво╨ побратимство. Тому-то вони по довшiй розвазi не тiльки не банували на Бенедя за те, що сво©ми радами вiдвiв побратимство вiд його первiсного напряму i попровадив його за собою по iншiй стежцi, - а противно, вони були йому вдячнi за те, що, мимо сво╨© вiдомостi, вiн прийнявся ╨днати для ©х цiлей бiльшу силу i прийняв на себе провiдництво туди, куди вони досi не осмiлювалися ступити. Вони, прото, взялися щиро працювати для Бенедьових думок, знаючи, що коли б удалося тi думки вповнi перевести, то по дорозi зробилось би й те, чого вони бажали; а коли не вдасться Бенедьова думка, то сповнення ©х первiсно© цiлi буде тодi ще певнiше. Значиться, сяк чи так, а Бенедьо, працюючи для всiх робiтникiв, працював i для них. Зато яке життя, який рух пiшов тепер у невеличкiй хатi край Борислава, де жили Матiй i Бенедьо. Щодень вечорами приходили побратими, по два, по три, розповiдали, як iде дiло, як приймають рiпники ©х слова, як домагаються ради, як виступають проти жидiв. Наради тривали не раз досить довго, i перед очима наших знакомих чимраз яснiше виднiлася дорога, котрою далi треба ступати. Ще в самiм початку, коли нашi побратими рiшили вербувати до свого побратимства широку громаду бориславських рiпникiв, вони цiлi два вечори нараджувалися над тим, як се почати, щоби й найлегше доказати свого, i не звернути передчасно на себе увагу. Тодi ще в живiй пам'ятi були переслiдування i арештування полякiв - учасникiв повстання 1863 p. , i деякi побратими виразили свiй страх, щоби в разi викриття полiцiя не насiла на них i не обвинила ©х о який бунт, - а в такiм разi i вся робота пропала би за нi за що. Вкiнцi Бенедьо порадив так: в першiм початку пiддавати робiтникам сво© думки немов збоку, случайно, повiльно, а уперто, в кождiй розмовi, будити у всiх почуття свого бiдного, нужденного положення i заразом показувати всiм в дальшiй далечинi можнiсть поправи. Таким способом, - говорив Бенедьо, - мiж людьми прокинеться неспокiй, роздразнення, бажання поправи, - одним словом, витвориться серед маси рiпникiв напруження, котре, зручно пiддержане i побiльшуване, дасться у вiдповiднiй хвилi повернути раптом i з великою силою в дiло. Тота рада дуже вподобалася всiм побратимам, i вони прирекли за нею поступати. Не пройшло й двох недiль, а цiль тота була майже вповнi осягнена. Робiтники по роботi юрбами ходили по Бориславi, гомонячи та нараджуючись; шинки пустiли чимраз бiльше, а роздразненяя i несупокiй мiж народом чим далi змагалися, i нетерпеливi побратими чимраз голоснiше домагалися, щоб уже раз виступити ©м одверто i взяти на себе провiдництво в широкiм робiтницькiм руху. Але Бенедьо, а за ним i брати Басараби стояли на тiм, що треба ще трохи пiдождати, поки вище i бурливiше не битимуть хвилi робiтницького роздразнення. А хвилi тi, двиганi правдивою нуждою i притиском, пiддуванi зручно пекучо-правдивими словами побратимiв, били чимраз вище i бурливiше. Простий чоловiк - ворог усякого довгого думкування та мiркування. Правда, власним розумом не швидко вiн доходить до ясно© оконечно© думки, томиться довго засiвшою йому в голову гадкою, - але коли вона усядеться i проясниться у нього, зложиться в оконечний, твердий i ясний образ, - тодi вже йому не до забавки, не до мiркування, тодi вiн усею силою свойого ╨ства преться зробити думку свою дiлом, тодi конечна боротьба мiж ним а противниками його мислi. От так само було й тут. Бачилось би, i невелика рiч чоловiковi, терплячому щоденну нужду та кривду, прийти до почуття то© нужди i кривди, - а прецiнь як пiзно прийшли до того почуття бориславськi робiтники! I бачилось би, що такого великого в тiм почуттi, самiм безвiдраднiм та сумнiм! А мiж тим якого несупокою наробило, яку бурю пiдняло воно в головах усiх робiтникiв! I швидко з безвiдрадного та сумного чуття виродилося грiзне завзяття, мимовiльна дружнiсть i непокiрливiсть сво©м кривдникам. Вiд слiв почало доходити до дiл. От одного дня пронеслася по Бориславi вiсть, що там а там робiтники потурбували в якiмось завулку касi╨ра, котрий замiсть звичайних двох центiв положив собi був брати у робiтникiв по чотири центи "касi╨рного" вiд одно© шахти, то ╨сть вiд одного 12-годинного робучого дня. Тота вiсть була немов знаком, за котрим швидко по собi слiдувало бiльше подiбних случа©в. За кождою вiсткою о подiбнiм случа© росло завзяття i вiдвага рiпникiв. Вони вже прямо в очi всяким касi╨рам, надзiрцям та контролерам почали нахвалятися, що не будуть довше терпiти над собою кривди. Страх почав падати на всякi п'явки людськi. А коли одного дня пронеслася по Бориславi чутка, що коли один надзiрець несправедливо зарахував якусь високу кару рiпниковi, а касi╨р при виплатi хотiв йому потрутити тоту кару з платнi, то рiпники пiдняли при касi великий крик i гамiр, почали жадати перед себе надзiрця, щоби витолкувався, за що се таку кару наложив на ©х товариша. Надзiрець сховався десь, касi╨р жартом, щоби ©х позбутися, сказав ©м: "Iдiть i шукайте його, а як знайдете, то приведiть його сюда за вухо!" Рiпники з оглушаючим криком кинулися на всi боки i по хвилi найшли надзiрця, почали з ним шарпатися i таки силою, справдi за вуха, притягли його до касi╨ра, розумi╨ться, привели потовченого, подряпаного i з понадриваними вухами. I хоть кiлькох рiпникiв за те арештовано i заперто в громадськiм арештi, то прецiнь мiж рiпниками вiсть тота наробила великого голосу i шуму, а на жидiв кинула чималий пострах. Рiпники того самого-таки вечора величезною юрбою, пiд проводом братiв Басарабiв, пiшли до бориславського вiйта i випросили у нього на волю всiх арештованих, - i величезний смiх радостi пiшов помiж робiтниками. Пiснi i погрози загули по вулицях Борислава, увiльнених спроваджували вiд шинку до шинку i по©ли, i по тисячу разiв допитували ©х, як то вони провадили надзiрця за вуха до каси. Поки гула п'яна радiсть по вулицях Борислава, в убогiй Матi╨вiй хатинi сидiли побратими i радилися, що дiяти. Всi годилися на те, що тепер пора, що треба взятися до дiла. - Скликати збiр! Скликати збiр! - говорили всi. I урадили, не видаючи свого побратимства, скликати збiр усiх рiпникiв за Бориславом на толоцi. В недiлю по хвалi божiй мали там усi зiйтися на нараду. Мов громова iскра, так пронеслося на другий день з уст до уст, вiд ями до ями, вiд кошари до кошари, вiд нафтарнi до нафтарнi не чуване досi слово: - В недiлю по хвалi божiй! На толоку коло Борислава! Нарада! нарада! нарада! Нiхто не знав, що се буде за нарада, над чим будуть радити, хто склика╨? Та й нiхто й не питався о то. Але всi почували, що се буде велика хвиля, що вiд не© много буде залежати, - i всi покладали великi, хоч i неяснi, ожидания на тоту хвилю. Нарада! Нарада! Нарада! Се слово, мов' чари якi, прояснювало вив'ялi збiдованi лиця, крiпило мозолистi руки, напростовувало здавна похиленi плечi. "Нарада! Наша нарада!" - неслося то голосно, то шепотом по всiх закутках, i тисячi серць з нетерплячкою билися, дожидаючи недiлi i наради. З нетерплячкою ожидали ©© й нашi побратими, а особливо Бенедьо i Андрусь Басараб. Х Буря збиралася над Бориславом - не з неба до землi, але з землi проти неба. На широкiм болонню, на бориславськiй i банськiй толоцi, збиралися грiзнi хмари: се рiпники сходилися на велику робiтницьку раду. Всi цiкавi на нову, досi не чувану появу; всi повнi надi© i якогось та╨много страху; всi згiднi в роз'яреннi i ненавистi на сво©х гнобителiв. З гамором або шепотом, бiльшими або меншими купками, з горiшнього i долiшнього кiнця або iз середини Борислава плили-нвпливали вони. Чорнi, заропленi кахтани, лейбики, сiряки та гунi, такi ж сорочки, переперезанi то ременями, то шнурками, то ликом, блiдi, пожовклi та позеленiлi лиця, пошарпанi та заропленi шапки, капелюхи, жовнярськi "гольцмини", бойкiвськi повстянi крисанi та пiдгiрськi солом'яники - все те густою, брудною, сiрою хмарою вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомонiло, мов прибуваюча повiнь. - Що ту довго радити? - гомонiли в однiй купi. - Ту рада одна: жиди свiт зуймили, жиди нам жити не дають, жиди голод навели на нарiд! - Треба нам узятися докупи, не пiддаватися жидам! - викрикували в другiй купi. - Добре вам казати: не пiддаватися. А як голод притисне, зарiбку жид не дасть, тодi й ви опустите хвiст i пiддастеся сухiй вербi, ие то жидовi. Голод - велике слово. Мов грiзна змора, стояв вiн у кождого за плечима, i на згадку про голод притихли голоснi, смiлi крики. - До ями кождого, хто над нами збитку╨ся! - гомонiли в другiм кiнцi. - Та що то з того, - угомонював старий Стасюра. - Раз, що хто верже другого до ями, той пiде гнити до кримiналу... - Овва, ще хто зна╨, чи пiде, - сказав сумовито Матiй. - А от злодiй Мортко верг мого Iванчика, ще й грошi його забрав, i донинi ходить по свiтi та насмiва╨ся з хрещених людей! - Е, то жид, то жид! - закричали деякi. - Жидовi все ввiйде. А най би хрещений чоловiк зробив щось подiбного, - ну-ну! - А по-друге, - говорив далi Стасюра, - сто збитку╨ся над нами, а тисяча обдира╨ нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався; i чемно, i ладно з вами: на тобi, що тобi належиться, - а прецiнь при тiм чув чоловiк, що з него шкiру мiхом друть. В тiм наша бiда! - Правда, правда! - гомонiли рiпники. - Та що то, - говорили другi, - на то вже, вiдай, нема ради. - Як то нема ради, - сказав Стасюра, - на кожду слабiсть зiлля ╨, треба тiлько пошукати. А що ж, хiба ж би на наше горе не було лiку? Треба пошукати. На то нас нинi, богу дякувати, зiйшлася тiлька громада, щоби о тiм поговорити. Адже ж зна╨те: громада - великий чоловiк; де один сво©м розумом нiчого не вистачить, там громада все-таки борше ладу дiйде. - Дав би то бог, щоби ми нинi до якого ладу дiйшли, - говорили рiпники. - А час уже великий, бiда до костi догриза╨! Такi i подiбнi розмови велися по всiх кiнцях i по всiх купках. Побратими роздiлилися i пiдготовували всюди народ до сво©х думок, додавали ©м вiри в можнiсть полiпшення i поправи ©х нужденного життя, змiцнювали ©х надiю на громадський розум i громадську силу. А поки що все ще новi громади напливали i напливали. Сонечко стояло вже серед неба i пекло немилосердно, пiднiмаючи хмарою густу, вонючу замороку нафтову понад Бориславом. Понад синiючим високою стiною Дiлом мерещали хвилi розiгрiтого воздуху. Вiд рiчки вiяло лагодячим холодом. - Ну, що ж, пора зачинати раду, зачинати раду - вже всi зiйшлися! - загомонiли робiтники з усiх бокiв. - Хто ма╨ що говорити, нехай виходить всередину, на отсей камiнь! - сказав сво©м потужним, звучним голосом Андрусь Басараб. - Ставайте довкола, зробiть мiсце довкола каменя, - гомонiли рiпники, обступаючи. На камiнь виступив Бенедьо. Вiн не привик говорити перед такою великою громадою i був трохи змiшаний: в руцi обертав свою шапку i позирався на всi сторони. - Се що за оден? - закричали з усiх бокiв рiпники. - От робучий чоловiк, муляр, - сказав Бенедьо. - Ну, то говори, що ма╨ш говорити! - Я й небагато що маю говорити, - сказав Бенедьо, потроха осмiляючись. - Я тiлько то хотiв наразi сказати, що кождий i без мене зна╨. Бiда нам, робучим людям. Працю╨мо тяжко: ночi недосипля╨мо, вдень i вiдiтхнути не ма╨мо коли, мозолi на руках набива╨мо: старi ще не злiзли, а вже новi наросли, - i що нам з того? Кажуть: гiрко заробиш, солодко з'©ш; а ми чи багато солодко в'©мося? Гiрко заробля╨мо - то правда, але ще гiршi нашi вжитки. Та й то бiльше млi╨мо голодом, нiж ситостi зазна╨мо. Та й ще коби хоть не збиткувалися над нами, не кривдили, не зневажали нас на кождiм кроцi! А то самi видите, яка нам повага. Робучий чоловiк у них i за худобину не варту╨! - Правду говорить, правду говорить! За худобиною, за псом бiльше стоять, як за бiдним чоловiком! Гей-гей, чи то бог дивиться на тото? - Та й ще розважте, - говорив далi Бенедьо, - на кого ми працю╨мо, хто з нашо© роботи користь ма╨? Жиди! Властивцi! Бiдний рiпник сидить по шiсть, по вiсiм, по дванадцять годин у ямi, в замороцi та смродах, мучиться, гепа╨ та копле штольнi попiд землю, другi робiтники стоять при корбi, при млинку i крутять, аж ©м мозок у головi крутиться i послiднi цомоги з них тягне, а властивцi продають воскп й нафти, i збирають тисячнi суми, i панують, будують доми мурованi, вбираються та ©здять в каритах та бризькають болотом на бiдного чоловiка! I слова доброго вiд них вiн нiколи не почу╨. От на кого ми робимо i яку подяку ма╨мо за тото! - Най ©х бог покара╨ за нашу працю i нашу нужду! - гукнули рiпники з усiх бокiв. - Так-то воно так, - говорив далi Бенедьо по короткiм передиху, - що най ©х бог покара╨. Але то ще хто зна╨, чи бог схоче ©х покарати, чи нi, а по-друге, хто зна╨, чи нам вiд того буде легше, як ©х бог покара╨. А ту видимо, що бог якось бiльше любить нас карати, нiж ©х! От i тепер покарав бог нашi села голодом, а ту, в Бориславi, жиди принялися й собi ж нас карати: плату вменшують щотиждень, i ще як хто поважиться допоминатися, то ганьблять у очi: "Iди собi, - кажуть, - коли тобi кривда, я десять найду на тво╨ мiсце за таку саму плату". То погадайте ж собi самi, що ту нам поможе - здаватися на кару божу! Я гадаю, що лiпше так робити, як говорять нашi люди: бога взивай, а рук прикладай. Кара божа - каров божов, а нам треба собi братися докупи i радитися, як би ту власним заходом з бiди вигарматися. - Ба, в тiм-то й штука! Як вигарматися, коли ми бiднi i помочi нiвiдки не ма╨мо? - крикнули робiтники. - Ну, я на тото наказу не можу дати нiякого, - сказав Бенедьо, - але коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка о тiм моя гадка. - Говори, говори! Слуха╨мо! - загули рiпники. - Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочi нам нiвiдки не надiятися, бо хто ж нинi хоче помагати бiдному робiтниковi, а впрочiм, хоть би й схотiв помочи одному, то не зможе помочи всiм, такiй величезнiй громадi. Ту тiлько ми самi, дружною силою, можемо собi помочи. - Ми самi? А то як? - далися чути недовiрливi голоси. - Правда то ╨, - сказав Бенедьо, - що на тепер не змтажемо собi цiлком помочи. Бо яка помiч можлива, коли чоловiк працю╨ не на себе, робитьробить, а другий ╨го працею користу╨ся? Поки вся наша праця не буде йти на наш хосен, поти нам добра цiлковитого не буде. Але дрiбку, що то пiдратуватися чень зможемо. От а дивiть, кiлько разiв трафиться чоловiковi остатися без роботи? Ходить чоловiк, як загорiлий, мечеся, мов у гарячцi, сюди й туди, а роботи годi дiстати. Млi╨ чоловiк з голоду, iде до жида i напрошу╨ся на яку-будь, хоть би й на найпоганiшу роботу, щоби тiлько з голоду не згинути. Ну, видите, а якби так ми, кiлько нас ту ╨, обов'язалися щотиждень по виплатi складати нехай по центовi, нехай по два, то почислiть самi, яка би сума з того вийшла. Якби нас найшлося таких тисяча, то нiкому би той цент не впався так тяжко i не затяжiв би на кишенi, а з того щотижня зiбралась би така сума, що можна би на несподiваний случай запомочи десять людей. - Правда ╨, правда в! - загомонiли робiтники. - Невелика то пiдмога, правда, - говорив далi Бенедьо, - але вважайте лишень, що се знов не буде й така мала помiч. Бо вже як так на якийсь час зарату╨ся чоловiка чи ринським, чи пiвтора, то вiн не буде потребував iти до жида, i кланятися ему, i набиватися до роботи на яку-будь мiзерну платню, не буде мусив знижувати платню другим робiтникам. А те, що ╨му дасться, вiн може поволеньки та потрошка виплатити назад, скоро тiлько дiстане лiпшу роботу. Таким способом наша робiтницька каса не тiлько що не вменшувалася би, але, противно, все би бiльшiла. Рiпники стояли мовчки i розумували. Зразу дiло видалось ©м справдi немов i хороше, i всi готовi були вiдразу приступити до нього. Але швидко далися чутп закиди. - Е, що з того, - говорили деякi рiпники. - Ну, нехай би й так: ми будемо складати, а хто з того буде користати? Буде так, як по селах, де ╨ каси громадськi. Богачi повизичують грошi, користають з них, а бiдний тiлько складати мусить, а хiсна з них нiякого не ма╨. Або й ще одно: виберемо касi╨ра, розумiвся, також рiпника, як i всi ми, - то хто нам заручить, що вiн грошики не возьме i не втече? Бенедьо слухав тих закидiв супокiйно. - Думав я над тим також i от що видумав. Насамперед страху нема, щоби користали з наших грошей самi богачi, бо мiж нами богачiв нема, усi ми бiднi. А по-друге, ми не жиди, грошi на процент зичити не будемо, а будемо видавати тiлько в разi правдиво© нужди, слабостi, безроботицi, - то, значиться, будемо помагати там, де вже для кождого очевидно, що помочi треба. Хто опiсля зможе, той вiддасть нам i надоложить видаток, а хто не зможе, ну то го також не повiсимо.. А з касi╨ром, я гадаю, найлiпше буде ось як зробити. Якби нас найшлося багато таких, що би приступили до то© каси, то при кождiй кошарi або при кiлькох сусiднiх кошарах ви собi самi вибирайте свого касi╨ра, такого, що вже ту, в Бориславi, робить раз у раз i котрого добре зна╨те. Такий касi╨р мiг би збирати грошi тiлько з тих кошар, котрi його вибрали. А знаючи, кiлько в них людей робить, а кiлько обов'язалися платити, дуже легко кождий буде мiг знати, кiлько касi╨р ма╨ грошей у себе. Скоро би оден в чiм не сподобався, можна вибрати другого. Тi самi кошари, що мають одного свого касi╨ра, мали би обов'язок пiдпомагати потребуючих з-помiж себе: о тих вони й найлiпше будуть знати, чи хто i кiлько потребу╨. - Так, то й але, - загомонiли робiтники. - Так, то все буде касi╨р у нас пiд оком, а як ©х буде багато, то у кождого сума буде невелика, то й менша покуса до циганства, i навiть якби вся тота сума пропала, то й се би страта була невелика. На то можна згодитися. - Позвольте, ще не конець на тiм, - говорив Бенедьо. - Хто зна╨, може, часом трафиться потреба тако© пiдпомоги, на котру не вистачать средства з одно© кошари. Може, трафиться зробити дещо такого, що би було придале для добра всiх бориславськпх робiтникiв, - а на то треба би бiльше грошей, бiльшо© каси. То я гадаю зробити ось як. В кождiй такiй частковiй касi, що би була при однiй або кiлькох сусiднiх кошарах, усi грошi, якi будуть впливати, подiлити на три частi. Двi такi третини лишали би ся при кошарi на частковi запомоги, а одну третину давалось би до одно©, головно© каси. З то© каси вже не мiг би видавати анi касi╨р, анi одна кошара, а тiлько цiлий збiр борпславських робiтникiв, розумiвся, тих, що платять до каси. З не© видавати якнайменше, а громадити грошi для бiльшо© спiльно© потреби. - А яка ж би то могла бути така потреба? - питали рiпники. - От як я собi о тiм думаю, - сказав Бенедьо. - Як бачите, тепер жиди так дуже впевнилися, що нас багато, що голод зжене робiтникiв чимраз бiльше до Борислава, що не питають, чи можна нам продихати, чи нi, а знижують нам плату раз у раз. I не перестануть ще далi знижувати, доки не впiмнемся за собою. - Ей, чи ми не впоминалися, що то поможе! - Ба, постiйте, най я вам скажу, як би то впоминатися! То певно, що говорити ©м, чи добром, чи й погрозою, на нi на що не здасться, - не послухають. Ту треба не грозити, а зробити таке, щоби вони й не отямилися, вiдки се на них упало. От що треба зробити. Всi, кiлько нас ту ╨, i тi, котрих ту нема, - одним словом, усi, разом, одного поранку, кождий при сво©й роботi, приходимо i кажемо: "Годi, не будемо робити, не можемо робити за таку малу платню, волимо сидiти вдома. Доки не буде бiльшо© платнi, доти й пальцем не кинемо". I, сказавши те, всi додому! Рiпники аж роти порознiмали з диву, почувши таку раду. - Ба, та як же се - покинути роботу? - На час, на час, доки жиди плату бiльшу не дадуть. - Але ж се може потривати довго. - Ну, дуже довго воно не потрива╨. Адже ж уважайте: жиди поробили з рiжними купцями контракти: на той а той час достачити тiлько воску, тiлько нафти, ну, а як на час не постачать, то ©м втрата буде десять раз бiльше, нiж тота надвишка в нашiй платнi. А .самi до ям не полiзуть, - потримаються, може, кiлька день, та й мусять-таки до нас "прийдiте поклонiмося". - Але ж вони собi наспроваджують iнших робiтникiв! - Га, то треба нам так зробити, щоби не поспроваджували. Вислати вiдси людей на всi околичнi села i розпустити такий наказ: щоби на такий а такий час нiхто не йшов до Борислава, бо таке а таке там робиться. - А як мазурiв спровадять? - То не пустити! Хоч намовою, хоч силою, а не пустити. - Гм, та се-то би можна. Але як же нам прожити за той час безроботицi? - Отож-то, на тото я би гадав зложити таку головну касу. - А жиди змовляться i хлiба не довезуть, схотять нас виголодити. - Ми й куповати вiд них не будемо. Як у нас будуть сво© грошi, то собi спровадимо самi з мiста, ще за таншi грошi! - I гада╨ш, що з того буде нам помiч, що пiдвисшать платню? - Я гадаю, що мусять, скоро тiлько ми видержимося твердо. - Але таку громаду народа виживити, то треба величезно© суми грошей! - Можемо на час безроботицi одну часть людей вiдправити на села або де до мiста, до других фабрик або де, щоби менше було тягару. Та й то, не пориватися до такого великого дiла, поки у нас не буде досить грошей, щоби можна було продержатися хоть тиждень. I заки зачнем, то попереду уладити все порядно, i людей по селах розiслати, i хлiба настарати, i всего. Але то о тiм буде ще час поговорити. Тепер скажiть, чи приста╨те на тото, щоби у нас були каси: i частковi, i головна каса? - Приставмо! Приста╨мо! - А на тото чи приста╨те, щоби двi третини лишалися в часткових касах, а одна третина щоби йшла до головно© каси? - Нi, най двi третини йде до головно© каси! Волимо давати по два центи, а щоби тiлько нам усiм швидше яка полегкiсть вийшла! - А до головно© каси я би гадав вибрати до заряду трьох людей, котрих добре зна╨те i котрим можете завiрити. А головна рiч, щоби каса була у такого чоловiка, що ту ма╨ яку свою посiлiсть. - Ба, а де ж ту такого найти, коли всi ми зайшлi, бiднi? - Я знаю такого чоловiка - старого Матiя, що у него ту своя хатина. Я би гадав, що найлiпше касу у нього помiстити. I то так, щоби кождий частковий касi╨р мiг кождого часу прийти i перерахувати, що i вiдки ╨ в касi, i оповiстити о тiм сво©х людей. Два другi при головнiй касi мали би щотиждень ходити по кошарах i збирати грошi. Таким способом усе було би безпечнiше, що нiхто анi не оци ганить нiкого, анi собi грошей не присво©ть. Чи приста╨те на тото? - Приста╨мо! Приста╨мо! - А де ╨ той Матiй? Хочемо видiти его! - закричали деякi, котрi не знали Матiя. Матiй вилiз на камiнь i поклонився громадi. - Ти що за оден? - закричали до нього. - Рiпник, люди добрi. - У тебе ╨ своя хата? - Своя не своя, а так, як би своя. Мо╨© невiстки хата, але вона в службi, не сидить тутка. - А приймешся, щоби у тебе була наша каса i щоби ти мав нам за не© давати вiдповiдь? - Як перед богом i сво©м сумлiнням, так i перед вами. Коли ваша воля на то, я готов послужити громадi. А впрочiм, вас ту з половина зна╨ мене. - Зна╨мо! зна╨мо! - озвалися многi голоси. - Можна покластися на него! - Ну, а кого ж на других касi╨рiв вибирати? - питали рiпники. - Вибирайте кого зна╨те, а наймiм таких, щоби могли добре бiгати, - сказав Бен╦дьо. - Будь ти! - Нi, я не можу - слабовитий, як бачите, та й занятий надто при роботi, не зможу бiгати. А що зможу, то й без вашого вибору буду робити. За сим Бен╦дьо подякував громадi за послухання i злiз iз каменя. Почався шум i гамiр мiж рiпниками. До Бенедя тислися рiпники, щоби стиснути його за руку, глянути йому в лице i голосним, щирим словом подякувати за добру раду. Мiж тим робiтники швидко згодилися вибрати за двох других касi╨рiв Прийдеволю i Сеня Басараба. - Дяку╨мо за вибiр i за вашу добру вiру! - гукнув Сень до громади. - Постара╨мся добре послужити нашiй загальнiй справi! А тепер, хто що може, прошу скинути по центовi, по два, щоби наша каса вiд початку не стояла пусто! - Гурра! По центовi до каси! - закричали робiтники. - Скидайте кождий по центовi, але кождий, - сказав Матiй, - то таким способом, порахувавши, будемо знати, кiлько нас ту ╨! Пристали й на то, i коли зiбрано грошi, начислили 35 ринських. - Пiвчверта тисяча нас зiйшлося! - крикнув Сень Басараб. - В касi нашiй тридцять i п'ять ринських! А чи тяжко нам прийшло скинути тiльку суму? - Що то за сила - громада! - говорили мiж собою рiпники. - Добре то якийсь сказав: "Громада плюне по разу та й одного потопить!" Гамiр змiгся, але був се вже не понурий, тривожний гамiр прибито© безрадно© маси; се був веселий гамiр пчiл, що i для них настала весна, i зацвiли цвiти, i ожила надiя щасливiшого життя. XI Дiла йшли дуже добре. Леон Гаммершляг ходив, землi не дотикаючи з гордостi i радостi. Все йому удавалося щасливо, i хоть се був тiльки початок головного дiла, то вже той початок вiщував добре про вдачу цiлостi. I так поперед усього вiд "Восково© спiлки" з Росi© Леон одержав ось яку звiстку: "Постачайте церезин, коли можна, ще й перед контрактовим термiном. Спiлка уладила щасливу штуку. При помочi, зна╨те, звiсних тутешнiх способiв нам удалось заключити з св. синодом контракт на доставу церезину до церквiв православних. 100 000 кавцiй зложено. Ждемо вiд вас вiстi, коли буде готов перший ладунок". Прочитавши тоту звiстку, Леон мов на крила пiднявся. Значиться, дiло угрунтоване мiцно i тривко. Вiн зараз же за тим рушив до Борислава, щоб поглянути, як сто©ть будова фабрики. По дорозi вiн дуже бiдкував, що будова ще аж через тиждень ма╨ бути готова i що не можна так-таки вiд завтра зачати фабрикацi© воску. Що цiла тота фабрикацiя була, властиво, контрафакцi╨ю, обманством, - про се Леон анi крихти не думав. Почуття справедливостi було у нього взагалi дуже неясне, а вже ж того почуття, що iснуючi устави i приписи державнi обов'язують в чiм-небудь усякого горожанина, сього почуття у Деона, як i взагалi у наших жидiв, ледве чи був i-слiд який-небудь. За уладжуванням усяких бiжучих дiл в Дрогобичi, особливо за клопотами при аакупуваннi сирого воску земного вiд рiзних дрiбних властивцiв, Леон уже бiльше як тиждень не заглядав до Борислава i не знав, що i як там дi╨ться. Вiн у всiм поклався на Бенедя, переконавшися вже попереду, що дiло сво╨ вiн робить совiсно i добре. Але як же здивувався Леон, коли, при©хавши до Борислава, побачив, що при новiй будовi робiтникiв нема, крiм кiлькох, що докiнчували побивати дах; i коли Бенедьо вийшов супроти нього з заявлениям, що його дiло вже скiнчене, будова вповнi готова i оста╨ться тiльки йому оглянути все доочне i вiдпустити його, Леон сам не знав, що й казати на таку радiсну несподiванку, i коли б Бенедьо був "пан" будовничий, а не простий робiтник i недавнiй помiчник мулярський, вiн був би обняв i вицiлував його з велико© радостi. Значиться, щастя незмiнно всмiха╨ться йому! Значиться, воно пiдслуху╨ його та╨мнi думки i бажання i, мов коханка, бiжить наперед нього, щоби в миг ока сповнювати ©х! Радiсть широко розлилася по Леоновiм лицi. Вiн почав дякувати Бенедьовi i пiшов з ним оглядати будову. Вона стояла перед ним у всiй сво©й показностi: довга-довга, низька, з невеличкими дверми i вiконцями, позираючими де-де, мов прислiпуватi злодiйськi очка. Два височезнi комини стримiли до неба. Довкола будови був досить обширний плац, обведений височезним парканом, з широкою брамою для в'©зду i вузенькою хвiрточкою обiч для проходу. Плац був гладко втолочений, ями-вапнярки були позасипанi, навiть обширна шопа для робiтникiв i для складу нафабрикованого воску була готова. Стiни, не бiленi, анi тринкованi, червонiлися ясно-червоною краскою. Словом, усе було як треба, аж Леоновi серце радувалося. А досередини вiн i не йшов оглядати. "До сього, - казав, - треба привезти мого майстра-нафтарника, вiн буде найлiпше знати, чи так усе зроблено, як треба". Рури, i кiтли, i всi прилади, замовленi в Вiднi, вже надiйшли були i стояли на плацу в величезних паках. Леон не дав i вiдiтхнути нi собi, нi коням - сейчас же iюгнав назад до Дрогобича, щоби привезти Шеффеля. Бенедьо за той час мав прилагодити робiтникiв, котрi б за проводом Шеффеля нинi ще поуставляли i повмуровували кiтли та машини. При©хав i Шеффель. Оглянув нутро фабрики, розмiрив, що. як i куди, i висказався дуже похвально о будовi. Леон ходив слiдком за ним та тiльки поцмокував i руки засукував. Бенедьо тим часом з нанятими робiтниками порався на подвiр'© коло машин, розбивав дошки та пачки, розмотував перевесла на шнури i приладжував дерев'янi вали та гереги, щоби затягнути все те, куди треба, досередини. До пiзнього вечора тривали в новiй фабрицi стукання та брязкоти: се уставлювано i утверджувано машини. Де треба було проробити бiльшу дiрку в мурованiй стiнi для вставлення рури, де треба було пiдмурувати котел до належного становища, - Шеффель примiрював i запоряджував, а Бенедьо заспiв з робiтниками виконував його запорядки. Вкiнцi з настанням сумерку все було готове. Леон i Шеффель ще осталися всерединi фабрики. Свiтло невеличких воскових каганцiв мигкотiло та сарахтiло, вiдбиваючися сотнями iскор в блискучiм череватiм кiтлi з полiровано© мiдi. З кутiв пiднiмалися бовдури пiтьми, звисали з дерев'яно© голо© стелi, немов грозячи привалити собою тих кiлька слабо блимаючих точок. - Так завтра зачнете? - спитав з задуми Леон, поблудивши очима по тих темнiючих просторах, по тiм гнiздi, в котрiм мали вигрiтися i виклюнутися його золотi сни. - Зачнеться, - сказав Шеффель. - А робiтники готовi? - А, правда, робiтники, - сказав Леон. - Ну, будуть i робiтники. Тепер того зiлля в Бориславi досить. - А тiлько, зна╨те, - сказав Шеффель, - наше дiло, те╨-то, не зовсiм ясне. То треба вам постаратися о кiлькох, принаймнi трьох робiтникiв таких, на котрих би зовсiм можна спуститися. То ╨, щоби де не розбалакали, не наплели що. Тих би умiстити треба в головнiм вiддiлi дестилярнi, в хiмiчнiй коморi, де, зна╨те, оконечно вироблю╨ться церезин. Щоби прочi робiтники думали, що се простий парафiн. О то постарайтеся! - Гм, - мiркував Леон, - трьох робiтникiв, на котрих би можна зовсiм спуститися! Правда ваша, треба пошукати. Та тiлько то штука - з-помiж того зброду винайти таких робiтникiв! Тим часом на подвiр'© ново© фабрики зiбралися робiтники довкола Бенедя. Вони ждали на Леона, щоб одержати вiд нього решту плати i подякувати йому за роботу. Мiсяць пiднiмався на погiднiм небi, де-де з-за бiло© напiвпрозiрчасто© мряки проблискували млявим свiтлом золотi зорi. Робiтники посiдали на каменях та урiзках з дилиння i балакали; глухий гомiн ©х розмови йшов на поле i мiшався з срiбним шепотом рiчки, що туй обiч булькотiла по камiннi. Звiсна рiч, бесiда йшла про одно - про недавнiй робiтницький збiр, про складки i будущi надi©. - По правдi кажу вам, - говорив Бенедьо, - диво сталося з тутешнiм народом. Коли я перед мiсяцем прийшов до Борислава i почав допитуватися, чи трiбували вони як-небудь ратуватися, то всi або головами похитували, або смiялися з мене. А нинi, самi видите, як усi, старе й мале, тиснуться до складок. Адже досi вже ма╨мо 150 ринських в однiй тiлько головнiй касi! - Сто п'ятдесят ринських, - повторив з розстановкою один робiтник, - ну i що ж! Для одного була би се пiдпомога, але для тiльких тисячiв - що тото значить? - Правда, що мало значить, - говорив Бенедьо, - але ж бо вважайте, що ще тижня нема, як почалися нашi складки. За мiсяць, чень, назбирався хоть п'ятсот. - Ну, а з п'ятьма стами мож зачинати тото, що ви загадали? - Гм, треба добре обрахуватися з силою i з грiшми. - сказав Бенедьо. - Числячи на прожиток одному чоловiковi лиш пiвтора ринського на тиждень, числячи далi, що безроботиця потягне тиждень i нам прийдеся прогодувати через той час лиш тисячу люда, то в касi мусить бути на те найменше пiвтори тисячi ринських.. Найменше, кажу, бо крiм прожитку, будуть ще iншi видатки. - Пiвтори тисячi ринських! - скрикнули в один голос робiтники, - Господи милосердний, коли ж ми таку суму зложимо? Та за той час половина нас ту голодом перемре, а з селiв десять тисяч нових прибуде! - Що ж робити, - сказав сумно Бенедьо, - на то вже, бачу, нема ради. Бiльших складок робити не мож, бо й так жиди уривають нам на пождiм поступi, а як дiзнаються о наших складках, то ще бiльше будуть уривати. Треба стояти при сво©м, складати i терпiти ще хоть три мiсяцi! - Три мiсяцi! Хто зна╨, що за три мiсяцi може статися! Замовкли робiтники, i сум заляг невеличку гомонячу громадку. Бенедьо важко похилив голову додолу. Вiн i справдi почував, що дiло пекуче, що найбiльша сила сього люду лежить в його хвилевiм розбудженнi i що не покористуватися тим розбудженням - значить випустити з рук головну пружину дiла. Але що ж було робити? Грошей не було, щоб зараз зачати змову. Приходилось все-таки чекати. - А ту й ще одна рiч, - промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. - Менi прийдесь вертати до Дрогобича. - До Дрогобича? А то пощо? - скрикнули робiтники. - Ну, пощо? Ту моя робота, як видите, скiнчилася. - Шукайте iншо©! - Або ж ту без мене не обiйдеся? Правда, жаль чоловiковi покидати таку справу, над котро© заснованням трудився i думав... - Ну, то й не покидайте! - Се певно, що треба б не покидати, коби тiлько спосiбнiсть була. Робiтники почували се добре, а навiть i в Бенедя прокидалася не раз тота думка, що без нього цiла справа могла би легко зiйти на фальшиву дорогу i через те зовсiм не вдатися. Вiн почував, що в кождiй новозложенiй для нових i непривичних цiлей свiжо зорганiзованiй громадi багато i дуже багато залежить на привiдцi, на його особистiм впливi i порадi. Правда, вiн почував, з другого боку, аж надто добре безсильнiсть i сво╨© думки i був переконаний, що не спiткайся вiн в Бориславi з побратимством i з такими тверезо мислячими людьми, як Матiй i Стасюра, вiн сам но був би, певно, дiйшов до того, до чого тепер дiйшов. Вза©мне спiвдiлання всiх часток тут було аж надто сильне i виразне, але iменно для того почував Бенедьо, що вирватися з того круга вза©мних спiвдiлань значило б - зашкодити кождiй частцi зосiбна i всiм взагалi. Але вп'ять-таки, що тут робити в Бориславi, коли не буде роботи для нього? Але доля готовила йому помiч з такого боку. з якого вiн ©© й зовсiм не надiявся. З середини фабрики вийшов Леон в супроводi Шеффеля, оба вони наблизилися до робiтникiв. Робiтники повставали. - Ну, люди, - сказав голосно Леон, - робота ваша скiнчена, i добре скiнчена. Дякую вам за пильнiсть вашу! - I ми дяку╨мо пану за роботу! - закричали робiтники. - Та най бог дасть щасливу годину! - Дай боже, дай боже, - сказав радiсно Леон. - А тепер, що ще кому належиться, щоби ми чисто розсталися. Почалася виплата. Бенедьо стояв обiч. Коли виплата скiнчилася, Леон наблизився до нього: - А вам, пане майстер, дуже, дуже дякую i за роботу, i за швидке скiнчення - за все! Дуже би-м не рад з вами розстатися... Але тепер, за те, що ви таку менi нинi зробили радiсть, приймiть вiд мене оте╨ на пам'ятку! I вiн втиснув в руку Бенедьовi обвинених папiрцем десять ринських самим срiблом. "От зараз буде в нашiй касi 160 ринських", - подумав собi Бенедьо, приймаючи з подякою Леонiв дарунок. - I ще прошу вас, - сказав на закiнчення Леон до Бенедя, - зайдiть зараз тепер до мене на мою кватиру, я маю з вами де о чiм поговорити. За сими словами Леон i Шеффель пiшли, за ними вийшли робiтники. Бенедьо остався, щоб позамикати всi дверi i брами, i вiдтак пошкандибав за Леоном, роздумуючи, що такого вiн ма╨ йому сказати. По дорозi вiн вступив до хати, застав там Матiя i положив на його руки до робiтницько© каси десять ринських срiблом, котрi дарував йому Леон. - Що би я вам сказав, - заговорив до нього Леон, коли Бенедьо прийшов на його кватиру. - Ви, як бачу, чесний чоловiк i порядний робiтник, i я, як кажу, не хотiв би з вами розстатися. А менi ту до мо╨© ново© нафтарнi якраз потрiбно кiлькох чесних i щирих людей до одно©, i то не дуже тяжко©, роботи. Так от що хтiв я вам сказати: чи не схотiли би ви, ели вам у мене робота не сприкрилася, остатися й надалi? - Але яка ж се буде робота? Прецiнь мулярська вся скiнчена? - Е, нi, не до мулярсько©, а так, до нафтарсько©, при воску, - сказав Леон. - Але чи зумiю ж я робити тоту роботу, коли досi при нiй не був i не знаю, як що йде? - спитав Бенедьо. - Е, е, е, що ту умiти! - сказав Леон. - А простий хлоп, робiтник бiльше вмi╨? А прецiнь робить. Ту нема що вмiти: пан директор покаже вам усе. Я ж кажу вам: не о вмiлiсть ходить, а о то, щоби чоловiк був щирий i сумлiнний та щоби, розумi╨те, щоби... Леон затявся якось на словi, немов вагувався чогось. - Щоби, - кiнчив вiн по хвилi, - не розговорив нiде, що i як робиться в фабрицi. Бо, видите, ту секрет невеличкий... Мiй директор вигадав новий спосiб фабрикацi© воску, то не хотiв би, щоби тото розголошувалося. - Гм, та воно-то так... - проговорив Бенедьо, не знаючи, що лiпшого сказати. - Бо то, видите, - торочив далi Леон, - у нас такi люди поганi, - скоро що, зараз перехоплять, та й що з того: ©м зиск, а менi втрата. То я для того хотiв би... - Але ж бо то тяжко буде. Ну, нехай, що я не скажу нiчо нiкому, але ж бо в фабрицi, крiм мене, чень же, робiтникiв буде богато. - Ну, не всi потребують усе видiти й знати. В цiлiй фабрицi все буде робитися так, як по других фабриках, а тiлько буде одна така комора окрема, i в нiй буде троха iнакше. Там буде директор, ну, i треба буде пару робiтникiв йому до помочi. Що ж, можу на вас надiятися? - Та що, - сказав Бенедьо, ледве можучи скрити свою радiсть, - про мене. Сли лиш потрафлю, то буду робити. Мулярсько© роботи тепер i так трудно напитати, буду трiбував ще й нафтарського ремесла. А за то, щоби через мене ваш секрет не видався, за то будьте певнi. - Ну, ну, - сказав, усмiхаючися, Леон, - я й сам то знаю, що ви не такий чоловiк. Але зна╨те, коби то ще кiлькох от хоч би двох-трьох таких, як ви!.. От, ви ту робили, пiзнали дещо робiтникiв, може би, ви лiпше могли дiбрати до себе таких людей, яких менi треба? Я вам того дармо не схочу. А ще одно! Перша рiч, розумiвся, плата. Зна╨те самi, то вже не мулярська робота, тако© само© плати, як досi, не можу вам дати. - Ну, то розумiеся! - сказав Бенедьо. - Кравця а шевця не мож одним лiктем мiряти. - Отож-то! А ще видите, як ту тепер у нас. Робiтника напхалося, плату всюди знижують, бо, розумiвся, що менi за iнтерес платити дорожче, коли я можу того самого робiтника мати за дешевшу плату? Але з вами - то iнша рiч, розумi╨те мене? Тож я вам i тим другим, що будуть разом з вами робити в окремiй коморi, обiцюю по ринському денно, i то наперед прирiкаю, що зниження нiякого вам не буде, анi касi╨рного не ма╨те платити. Чи приста╨те на таке? Бенедьо стояв i надумувався. - Волiв би я, - сказав вiн'по хвилi, - щоби ви самi вибрали собi й прочих людей до сво╨© окремо© комори! А так, виберу я, а потому станеся щонебудь такого... Зна╨те, чоловiк на чоловiцi все може помилитися - ну, а на мнi буде вся вiдповiдь! А на роботу i на плату нехай i так, я пристану. - Нi, нi, - наставав Леон, - i товаришiв собi доберiть! До прочо© фабрикацi© вистачуть якi-будь люди, а ту треба вибрати. А ви ©х ту лiпше можете знати, на кого мож спуститися, анiж я