хла перед часом. Великого труду сто©ло се i держало ©х в ненастаннiй боязнi, що ось-ось може вибухнути щонебудь таке, що жидам не пошкодить, а робiтникiв зрадить i розiб'╨. Тiльки один був спосiб гамувати людей, а iменно той, що побратими обiцювали ©м, що таким способом скорше прийде "пора". Але як небезпечнi i двосiчнi були тотi обiцянки, се дуже добре знали побратими. Адже ж такими обiцянками вони прямо готовили невдачу свойому дiяу. Бо вiдки ж вони вiзьмуть средства зачати змову справдi так швидко, як би сього бажалося терплячому народовi? Грошей досi вплило звиш вiсiмсот ринських до головно© каси, - вкладки поки що плили ще правильно, але жиди почали наново i ще тугiше давити, нiж попереду, i треба було надiятися, що вкладок швидко омалi╨ i що в часткових касах буде мусила лишатися бiльша часть грошей на запомоги для потребуючих, хорих i безробiтних. А в такий спосiб кiльки-то ще мiсяцiв потягне, поки набереться потрiбна сума! А коли так, то й замiрена вiйна не зможе початися швидко, i робiтники почнуть сумнiватися о сво©й силi, i запал ©х остине, i все пропаде. Або коли нi, то роздражнений народ вибухне завчасно, вибухне без ладу i без певно© цiлi, протратить силу дарма, а замiрене дiло все-таки пропаде. А вже сли кого мучили i гризли такi думки, то, певно, найбiльше Бенедя. Адже ж дiло се - то було його кровне дiло, вистрадане тисячними муками i трудами, оповите в блискуче промiння надi©. Адже ж в тiм дiлi - вiн чув се виразно - лежало тепер все його серце, всi його сили, все його життя. Вiн не знав, не бачив нiчого поза ним, i случай невдачi сього дiла йому показувався рiвнозначучим з його власною смертю. Не диво затим, що коли тепер, при виповненнi його замислiв, чимраз новi трудностi почали насуватися, Бенедьо днями i ночами об однiм тiльки й думав: як ©х побороти або обминути, позеленiв i похудiв до решти i не раз довго-довго ночами, мов сновида, ходив по Бориславi, сумний, понурий, мовчазливий, i тiльки час вiд часу важко зiтхав, позираючи в темне, непривiтне небо. А трудностi бовдурилися чимраз вище, i Бенедьо чув, що йому почина╨ неставати сили, що голова його - мов довбнею прибита, мозок - мов омертвiлий, не здужав вже з давньою сплою працювати, не може напасти на нiякий щасливий слiд. Отак дождався Бенедьо знов того вечора, коли в Матi╨вiй хатинi зiйшлися побратими на нараду. Що дiяти? Народ нетерпиться. Чому не дають знаку, чому не зачинають, чому нiчого не роблять? Люди починають опускати руки. Вкладки починають впливати слабше, жиди знов вменшили плату ще й проти давнього. Голод по селах трохи перестав, але жнива такi вбогi, яких ще не тямили люди вiд тiсних рокiв: рiдко кому вистачить свого на прожиток до великого посту, бiльша половина ледве дотягне й до покрови. Народ швидко ще дужче почне пертися до Борислава, нiж досi. Коли б що зачинати, то тепер найлiпше, бо тепер ще найлегше стримати людей по селах, щоб не йшли до Борислава, ба навiть можна би бiльшу половину з Борислава виправити на села на яких два-три тижнi, щоби тут тим легше було держатися без роботи. А тут грошей нема на тiлько - в тiм бiда! Коли побратими договорилися до того "сука", то всi стали i понурили голови, не знаючи, що на то порадити. Мертвецька тиша залягла хатину, тiльки нерiвний, тривожний вiддих тих дванадцяти людей роздавався мiж низькими, покривленими стiнами хатини. Довго тривала мовчанка. - Га, дiйся воля божа, - скрикнув нараз Сень Басараб, - не журiться, я тому зараджу! Той голос, тота нагла рiшучiсть серед загально© тишi i безсильностi вразили всiх побратимiв, мов наглий вистрiл з рушницi. Всi зiрвалися i обернулися до Сеня, що сидiв, як звичайно, на стiльчику коло порога з люлькою в зубах. - Ти зарадиш? - запитали всi в один голос. - Я зараджу. - Але як? - То мо╨ дiло. Не допитуйте нiчого, тiлько розходiться. А завтра о тiм часi будьте тутка, будете видiти! I бiльше не сказав нiчого, i нiхто його не допитував бiльше, хоть у всiх, а особливо у Бенедя, на серцi залягла якась тривога, якась холодна бiль. Але нiхто не сказав нiчого, i побратими розiйшлися. Сень Басараб, коли вийшли на вулицю, взяв за руку Прийдеволю i шепнув до нього: - Пiдеш зо мною? - Пiду, - сказав парубок, хоть рука його, не знати чого, тремтiла. - Будеш робити, що я скажу? - Буду, - сказав знов парубок, але непевним, мов недобровiльним голосом. - Нi, ти не лякайся, - вважав конечним успоко©ти його Сень, - страшного нiчо нема в тiм, що я задумав. Тiлько смiло i живо, а все буде добре! - Не пендич, а кажи, що робити, - перебив йому Прийдеволя. - Адже зна╨ш, що менi все одно! Нiч була вже досить пiзня. Майже у всiх хатах, окрiм шинкiв, свiтло не свiтилося, i вулиця бориславська була зовсiм темна. Нашi оба побратими йшли мовчки горi улицею. Сень пильно глядiв по вiкнах. Дiйшли вже на середину Борислава, де доми були трохи огляднiшi, помальованi то жовтою, то синьою, то зеленою краскою, з заслонами на широких вiкнах i з мосяжними клямками при дубових дверях, з ганочками або й без ганочкiв, а перед кiлькома були навiть малесенькi за штахетами огородцi з нужденними цвiтами. Тут жили бориславськi "головачi" та "тузи" - головнi предпри╨мцi. Насерединi, найкращий з усiх, стояв домо©; Германа Гольдкремера, критий бляхою i нинi зовсiм пустий, бо Герман рiдко коли ночував у Бориславi. Побiч нього, трохи вiддалiк вiд решти, стояв другий, не такий гарний i далеко не такий огрядний домок - Iцка Бауха. В однiм його вiкнi було ще свiтло, - очевидно, що Iцик мусив ще не спати, бо вiкно було iменно з його кабiнету. Сень Басараб знав сей домок. Вiн довгий час робив в Iцкових ямах i не раз тут приходив за виплатою. Вiн знав, що, крiм одно© старо© жидiвкислужницi i Iцка самого, не було нiкого в тiм домi i що жидiвка, певно, вже спить в кухнi. Сього тiльки йому й треба було. Вiн шарпнув за собою Прийдеволю, i коло найближчо© ями оба обмастили собi лиця чорною кип'ячкою так, що ©х лиць зовсiм не можна було пiзнати. - Ходи за мною i не кажи анi слова, а роби, що я скажу, - шепнув Сень, i вони пiшли. Осторожно пiдповзли вони до одних, далi до других дверей дому. але дверi були позамиканi. Се зовсiм не знеохотило Сеня, i вiн почав осмотрювати вiкна. Тихе псикнення дало знати Прийдеволi, що вiн найшов, чого шукав. Справдi, одна кватирка в кухоннiм вiкнi була незащеплена i легко далася створити. Сень встромив через не© руку, повiдсував засувки i отворив вiкно. Влiзли до кухнi. Кругом тихо було, як в гробi, тiльки сонне сапання служницi чути було з-за печi. Побратими на пальцях пiшли до дверей. Кухоннi дверi були незапертi, i вони вийшли до сiней. Сень намацав дверi до Iцкового кабiнету i хотiв поглянути в дiрку вiд ключа, але побачив, що в дiрцi був ключ. Потрiбував тихенько покрутити клямку - i переконався, що дверi були замкненi. Але Сень i тут недовго надумувався. Шепнувши кiлька слiв Прийдеволi, вiн голосно потермосив клямкою i запищав хриплим бабським голосом, подiбним до голосу старо© служницi: - Herr, Herr, цffnen Sie! - Wus is? - дався чути внутрi грубий голос Iцка, затим важкий скрип черевикiв, а вкiнцi брязк ключа, що вiдчинив замкову пружину. Дверi тихо вiдчинилися, потiк свiтла линув з кабiнету до темних сiней, i в тiй хвилi два хлопи, зачорненi, як чорти, кинулися на Iцка i заткали йому рот, заким ще встиг крикнути. Впрочiм, хто зна╨, чи сього й було треба. Несподiваний напад так налякав Iцка, що той як був з простягнутими руками i запитуючим, глупим виразом лиця, так-таки в тiм положеннi i задеревiв, а тiльки клiпання вибалушених сiрих очей давало знати, що се не бездушна брила м'яса i товщу, але якась живина. - Wie geht's, Herr, wie geht's? - пищав Сень усе ще бабським голосом. - Не бiйся, небоже, ми тобi не хочемо нiчого злого зробити, нi! Ми ще не правдивi чорти, що мають прийти по твою душу, ми тiлько прийшли визичити вiд тебе троха грошей! Iцик не пручався, не кричав, не стогнав, а все ще стояв так, як в першiй хвилi, одубiлий, непритомний, а затканим шматою ротом, важко дишучи нiздрями. Товаришi взяли його за плечi, завели до крiсла i посадили. - Держи ж його добре i не дай кричати! - пропищав Сень до Прийдеволi. - А скоро би що-небудь - задуси! А я тим часом пообзираю его хатину! Але Сенева погроза була даремна. Iцик не рушався i, мов безвладний труп, дав Прийдеволi зв'язати собi хусткою руки на плечах. А Сень мiж тим, все збоку зиркаючи на Iцка, почав озиратися по хатi. Очевидно, Iцик робив обрахунки, бо на бюрку перед ним лежала велика книжка, а побiч бюрка стояла створена невеличка залiзна каса. Сень поквапно сягнув до не© i почав винiмати порядно поскладанi пачки банкнотiв. В тiй хвилi з грудей Iцка перший раз видобувся якийсь глухий, глибокий звук, мов послiднв стогнання пiдрiзаного вола. - Мовчи, бо смерть твоя! - пискнув Сень i порався далi коло каси. Вiн робив се зовсiм спокiйно i шептом числив купки банкнотiв, поперев'язуваних вузькими папiрцями, котрi винiмав з каси i клав собi за пазуху. Банкноти були по ринському, а з грубостi купки Сень догадувався, що в однiй купцi мусило бути сто' штук. Вiн нарахував уже тридцять таких купок. - Досить, пора нам iти! - шепнув вiн до Прийдеволi. Оба зирнули на Iцка. Вiн усе ще дихав нiздрями, але його грубе, одуте лице страшно почервонiло i вибалушенi очi стояли на мiрi з якимось глупим, запитуючим виразом. - Мовчи, бо смерть твоя! - шепнув йому до уха Сень, мiж тим коли Прийдеволя розв'язав його руки. Руки були холоднi i звисли, мов неживi; Прийдеволя пiдняв ©х i опер о бюрко. За тим Сень шепнув до Прийдеволi: - Я пiду наперед, а коли почу╨ш свист на улицi, то вийми му з рота шмату i втiкай! По тiм Сень осторожно вийшов. Прийдеволя думав, що Iцик почне пручатися i кричати, i готов був у крайнiм разi задавити його. Вiн стояв над Iцком блiдий, тремтячий, збурений до дна душi, - але Iцик, мов i не знав, i не розумiв нiчого, сидiв на сво©м крiслi з витрiщеними очима та дихав, посвистуючи носовими дiрками. Вже й повiками не клiпав. Аж ось дапся чути легенький свист пiд вiкном. Тремтячою судорожно рукою виняв Прийдеволя Iцковi шмату з рота, певний, що в тiй хвилi розляжеться страшенний крик i розбудить цiлий Борислав, певний, що в тiй хвилi впадуть товпи народа до се© тихо© хати, зловлять його, i зв'яжуть, i поб'ють, i поведуть вулицями, i вкинуть бог зна в яку пiдземну яму, i що се послiдня хвиля його вольного життя. Але нi. Iцик i оком не змигнув. Вiн зачав дихати свобiднiше, але й чимраз повiльнiше, та й тiльки всього. Прийдеволя стояв ще хвилю над ним, не розумiючи, що се такого дi╨ться, i коли б не виразне голосне сапання, вiн був би думав, що Iцик неживий. Але коли почув другий свист пiд вiкном, то покинув Iцка i тихо вийшов зо свiтлицi. "Та нi, - подумав собi, - треба погасити свiтло!" I ще раз вернувся, запер касу, з котро© Сень набрав грошей, пiдняв шмату, котрою був затканий Iцкiв рот, погасив свiтло i, виходячи, позапирав дверi, защепив кухонне вiкно, крiзь котре вилiз надвiр, i свиснув стиха на Сеня. - Ну, що? - спитав Сень. - Нiчо, - вiдказав Прийдеволя. - Сидить, не руша╨сь. - Може, задусився? - Нi, диха╨. - Гм, мусив так дуже перепудитися. Ну, про мене, нехай му завтра вiдливають переполох! А нам пора йти спати! Тридцять пачок ма╨мо, - се, чень, вистане! А лице зараз теплою водою i милом - анi знаку не буде. Ну, що то скаже завтра Iцко, як протверезиться! Тепер уже певно, що сам побiгне по шандарiв! Але Iцковi було не до шандарiв. Чорна пiтьма залягла його кабiнет i мертва тиша. Вiн усе ще сидiв на крiслi, з руками, опертими на бiорi, з очима вибалушеними, але давно вже не чути було його важкого сапання. Так застало його й ранiшн╨ сонце, коли визирнуло з-понад чорних бориславських дахiв i крiзь вiкно заглянуло йому в мертвi, склянi очi. Так застала його й служниця, так застав його й цирулик, i другi знакомi, що на ©© крик позбiгалися, i нiхто не знав, що се таке з ним зробилося. Цирулик говорив, що Iцка "шляк трафив", бо на тiлi його не було нiяких найменших слiдiв насилля, одiж була в порядку i нiщо не свiдчило о якiм-небудь нападi. Служниця, правда, говорила iiро якийсь шелест, про якесь ступання вночi i чула, як пан вiдмикав дверi, але все те говорила вона дуже непевно i неясно, не знаючи, чи се був сон, чи дiйсна ява. Далi прийшов i уряд громадський, зревiзовано весь дiм i все доокола, але нiчого пiдозреного не найдено. Отворено касу: в касi були грошi i цiннi папери. Правда, коли зведено докупи рахунки, над котрими вчора ще сидiв небiжчик, то показалося, що в касi не ста╨ трьох тисяч ринських. Тiльки ж i тут найшлися "сучки". Рахунки, очевидно, були нескiнченi, послiдня цифра написана була тiльки до половини: може бути, iцо небiжчик сам iще куди-небудь видав тi грошi. А по-друге, коли б тут був рабунок, то рабiвники, певно, забрали б були й решту готiвки - ще звиш двi тисячi. Притiм же годинник i пулярес з дрiбними грiшми - все було в кишенях небiжчика нетикане, так що годi було увiрити в правдоподiбнiсть рабiвннцького забiйства. Тiльки двi чи три плями з кип'ячки на лицi i бiлiй сорочцi небiжчика наводили всiх на якесь неясне пiдозрiння, котрого, однако ж, нiхто не мiг вияснити. Були голоси мiж жидами, що, може, в тiм була рука рiпникiв, котрi дуже ненавидiли Iцка, i голоси тi, безперечно, не одного предпри╨мця проймали та╨мною дрожею, але наголос усi сьому перечили, тим бiльше, що судова обдукцiя трупа й справдi виказала, що Iцик умер вiд апоплексi©, до котро© здавна мав органiчний наклiн. Похолонуло в серцi у Бенедя i у других побратимiв, коли на другий день почули о Iцковiй наглiй смертi. Вони й хвилi не сумнiвалися о тiм, що тота нагла смерть сто©ть в безпосереднiм зв'язку з учорашньою бесiдою Сеня Басараба. А коли вечером знов зiйшлися до Матi╨во© хати, то довгу хвилю всi сидiли мовчки i понуро, мов почуваючись до спiлкно© вини в якiмось поганiм дiлi. Перший перервав мовчанку Сень Басараб. - Ну, що ж ви так посiдали та й сидите, мов води в роти набрали? - сказав вiн, гнiвно сплюнувши. - Отченашi вiдмовля╨те за Iцкову душу, чи що? Чи треба менi присягатися перед вами, що я нiчого злого йому не зробив i що коли його шляк трафив, то з власно© волi? А впрочiм, хоч би й нi, то що з того? То, що я зробив, то зробив на власну руку, а ви берiть вiд мене вкладку i робiть сво╨ дiло. Ось вам три тисячi ринських! Що Iцка шляк трафив, се навiть лiпше для нас, бо не буде впоминатися, а другi не доглупаються, бо я навмисно решту грошей лишив i нiчого, зрештою, не тикав! А впрочiм, що великого, що одною п'явкою на свiтi менше! Де дрова рубають, там трiски летять! Адже ж не викинете тi грошi для того, що вони не дуже чистим способом нам дiсталися! Не бiйтеся, се не Iцкова праця, се наша праця, наша кров, i бог не покара╨ нас, коли нею покористу╨мося. А впрочiм, чи ж то ми для себе ©х потребу╨мо? Нi, а для громади! Берiть! Нiхто не вiдповiдав на тоту Сеневу бесiду, тiльки Бенедьо, мов пiд тиском яко©сь важко© руки, простогнав: - Чисте дiло чистих рук потребу╨! - Певно, певно, - вiдказав живо Андрусь Басараб, - але будь ту мудрий зробити що-небудь чистими руками, коли, крiм рук, треба ще й пiдойми, мiцно© пiдойми! А по-мойому, коли хочеш трам пiдняти, то бери пiдойму, яка е, - чи чиста, чи нечиста, - щоби тiлько мiцна! - Гнiй же не шовком вимiтують, а гнойовими вилами! - докинув з кута Прийдеволя. I прийшлось Бенедьовi хотя-не-хотя податися. Впрочiм, i виходу другого не було! По тiй важкiй переправi побратимство значно оживилося. Всiм немов полегшало, немов камiнь хто зняв з плечей. Почали нараджуватися над тим, що тепер робити. Звiсна рiч, загального робiтницького збору скликати нiколи - се знов би розбудило увагу жидiв, - вiйна мусить вибухнути раптово, несподiвано, мусить приголомшити, i тiлько в такiм разi можна надiятися побiди. Треба затим передавати загаловi робiтникiв усякi вiстi без шуму, без гвалту, найлiпше через окремих висланцiв та через касi╨рiв часткових кас. З ними також нарадитися над спровадженням живностi до Борислава на час вiйни i над тим, котрих робiтникiв на той час треба i можна буде видалити з Борислава. Видалювання, звiсна рiч, мусило бути добровiльне: кождому, хто вiдходив з Борислава, малося дати дещо на дорогу, i виходити мали вони звiльна, день поза день, малими громадками i буцiмто з рiзних поводiв. На склад живностi ураджено винаймати шпихлiри в сусiднiх селах: в Попелях, Банi, Губичах та Тустановичах, де мала також стояти робiтницька варта. Тут же ураджено вислати зараз двадцять хлопа в рiзнi боки, щоби йшли по селах i голосили людям - не йти через пару недiль до Борислава, поки тамошнi робiтники не виборють собi i всiм взагалi лiпшо© плати. Якнайскорше, а коли можна, то й зараз завтра мали вибратися Матiй i Сень Басараб до Дрогобича для закуплення хлiба. Матiй мав там знакомого пекаря i надiявся, що через нього можна буде без шуму i без пiдозрiння замовити таку велику многоту муки i хлiба, а перевезти бодай бiльшу половину замовлених запасiв можна буде ще перед вибухом, в протягу тижня, в бочках та паках, в яких звичайно возять великi ладунки воску i нафти. Таким способом усi приготування могли б зробитися швидко i неспостережено, а iменно в тiм лежала би найбiльша порука вдачi для робiтникiв, бо жиди переконались би о ©х силi i о добрiй органiзацi© цiлого замислу, а й самi робiтники, видячися забезпеченими вiд голоду i нужди, набрали б смiлостi i певностi. Так само мав Андрусь Басараб з Деркачем пiти по сусiднiх селах i у знайомих газдiв (брати Басараби були родом з Банi, в найближчiм сусiдствi Борислава, i знали багато газдiв по дооколичних селах) позамовляти вiдповiднi будинки для сво©х складiв. Прочi побратими мали остатися в Бориславi i надглядати, щоб усе йшло в порядку i щоб жиди завчасно не дiзналися о тiм, що таке загадали зробити робiтники, Позаяк того дня була недiля i нарада скiнчилася досить завчасу, то побратими розбiглися, щоб зараз ще скликати на нараду часткових касi╨рiв i обговорити з ними, як сто©ть дiло. Довго в нiч живо було в Матiевiй хатинi; старi й молодi, пожовклi i рум'янi лиця мелькали в слабо освiтлених вiкнах, поки вкiнцi, геть уже по пiвночi, не порозходилися всi по домах. Борислав пiд покриттям темноти спав уже давно глибоким сном, тiльки десь далеко на Новiм Свiтi з одного шинку доносився хриплий спiв яко©сь пiдпито© кумпанi© робiтницько©: Ой не жалуй, моя мила, що я п'ю, Тогди будеш жалувати, як я вмру! XIV Ще тиждень тривала тиша в Бориславi. Ще тиждень безжурно шниряли жиди вулицями, ходили за сво©ми гешефтами, торгували, шахрували, брали i видавали грошi, занятi тiльки бiжучою хвилею i бiжучими рахунками. Робiтники також ходили по-давньому нужденнi, похиленi, обмазанi кип'ячкою; вони по-давньому лазили до ям, крутили корбами, ©ли сухий хлiб i цибулю, рiдко. колi© куштуючи тепло© страви, а зато бiльше вживаючи горiлки. Правда, голосних, гучних, безумних пиятик тепер не видно було, в шинках не засиджувалися громади людей, але шинкарi, котрi звичайно заразом були i властивцями ям, не дуже iiа те бiдкались: пора була жарка, робота дуже поквапна, з усiх бокiв iшли замовлення на вiск, а з тверезим робiтником все-таки бiльше можна було зробити, нiж з п'яним. Життя текло, мов рiчка, плитка i намулиста, i бачилось, що так воно буде плисти довiку. А мiж тим се був послiднiй тиждень! I в Матi╨вiй хатi, котра послiднiми часами сталася правдивим осередком робiтницького руху, куди щоночi, чи дощ, чи погода, то вулицею, то околичними стежками пробиралися робiтники з усього Борислава на нараду, для перегляду каси, для вложення вкладок або й так тiльки на розмову i по заохоту, - i тут було тихо. Бенедьо працював по-давньому в новiй фабрицi церезину у Леона, а Матiй, по двох днях вернувши з Сеньом Басарабом з Дрогобича i розказавши побратимам, що i як вони уладилп, ходив далi на роботу до одно© ями, належачо© також до Леона. Старий був тепер мов вiдроджений. Таким охочим, веселим i жартовливим що й не бачив його Бенедьо. Вiн про все турбувався, о всiм вивiдувався, не ходив, а бiгав, i, бачилось, усiх сил докладав, щоби й собi чим-небудь причинитися до якнайлiпшо© вдачi зачатого дiла. Бенедьо, хоч чим iншим занятий, таки мусив се завважити i в душi порадувався тою перемiною. А коли якось зговорився з Матi╨м i запитав його жартом о причину, лице Матiя нараз зробилося дуже поважне. - Маю вiсть, маю певну вiсть! - сказав вiн та╨мниче. - Яку, о чiм? - спитав Бенедьо. - О мо©м процесi. - Ну, i що ж? - Усе добре. Швидко самбiрський суд видасть наказ арештувати Мортка. - I то не зле, - сказав Бенедьо, але в душi зробилося йому якось невиразно, так, немовби жалiв Матiя, котрий в такiй важнiй для всiх робiтникiв хвилi може ще радуватись таким дрiбним i остаточно так мало корисним фактом. Але швидко думка його, котра у всiм i всюди шукала користi для загалу, для задуманого дiла, вчепилася й за той мiзерний факт. "А що, - подумав вiн, - якби надати тому дiлу великий, якнайбiльший розголос, якби тепер ще заiнтересувати всю робiтницьку громаду тям цiкавим процесом бiдного рiпника з потужним паном (бо що за Мортковими плечима стояв Герман, се видавалось йому зовсiм природно i мусило так само видаватися й кождому другому) i якби вiдтак, може, в самiм розгарi ©х боротьби, прийшли жандарми, закували мого Мортка, на вiз i везуть в парадi через Борислав, - се мусило б бути заохотою для рiпникiв, се мусило б ©м додати ново© сили i надi©, мусило б збудити в них переконання: таки i ми щось можемо! таки й нам хоч часом щось удасться, коли правда по нашiм боцi!" Вiн сказав свою думку Матi╨вi, i Матiй радо пристав на се. I справдi, в кiлькох днях, то через Деркача та Побiгайка, то через братiв Басарабiв, то й через самого Бенедя, майже всi робiтники в Бориславi знали о Матiевiм процесi, по всiх кошарах говорили о нiм, висказуючи найрiзнороднiшi здогади о тiм, як то вiн скiнчиться. Загально дивувалися смiлостi Матiя, що вiн поважився ще раз пiднiмати процес на власну руку, коли прокураторiя вiд нього вiступила, i се в великiй мiрi заострювало його цiкавiсть. Правда, швидко новi i далеко важнiшi подi© зайняли увагу робiтникiв, але все-таки i з сього посiву якесь зерно упало i мусило з часом дозрiти. А мiж тим приготування до робiтницько© вiйни швидко кiнчилися. Братп Басараби наглядали над перевозом закупленого в Дрогобичi хлiба, пшона i других живностей до сво©х потайних складiв в Губичах, на Банi i в Тустановпчах, де вже також замовленi були газди, котрi мали щодень довозити певну означену многоту живностi до Борислава. Закуплено три величезнi кiтли, де мала варитися каша для робiтникiв; навiть про полотно на шатра не забули побратими, щоб було де примiстити беззахисних, коли б жиди, змовившися, повикидали ©х з помешкань. Iд суботi все було готове, i по всiх кошарах понiсся радiсний а заразом тривожний шепiт: "Наста╨ пора! пора! пора! пора!" Так, коли на лан спiлого жита вхопиться легкий лiтнiй вiтерець: тихi, похилi стебла ще дужче похиляться, потому здвигнуться вгору, знов похиляться, мiрно хвилюючи, а повнi надi© колоски шепчуть, зразу тихо. а вiдтак чимраз смiлiше: "Пора! пора! пора!" А вiтер гуля╨, далi i далi, чимраз новi хвилi будячи, чимраз ширшим кругом забiгаючи, - а з ним разом чимраз далi, чимраз ширше, чимраз Голоснiше несеться благодатний шепiт: "Пора! пора! пора!" Двадцятьма дорогами з Борислава спiшили висланцi робiтницькi по селах i мiсточках, розносячи вiсть про нову вiйну, ©х видiли на Уровiм i в Пiдбужжi, в Гаях i Добрiвлянах, в Стрию i Мединичах, в Самборi i Турцi, в Старiй Солi i Дзвiняччi, в Доброгостовi i Корчиш. Вiсть ©х стрiчали бiднi з утiхою, багачi з насмiшкою та невiрою; декуди гостили ©х горiлкою та хлiбом, декуди питали о пашпорти i грозили арештуванням, але вони, не лякаючись, iшли чимраз далi, не минали нi одного присiлка, просили i намовляли не йти на роботу до Борислава через кiлька день, доки вони не скiнчать сво╨© вiйни з жидами. Тисячнi слухи пiшли по селах о тiй вiйнi, попутанi, страшнi, якi звичайно плодить велика нужда i безвихiдне положення. То говорено, що бориславськi робiтники задумали вирiзати всiх жидiв; то знов, що хотять ©х вигнати з Борислава. Вiстi тi дiйшли й до жандармiв, i вони почали бiгати по селах, грозячи, та зацитькуючi©, та допитуючи, вiдки взялися тi слухи. Двадцять однакових реляцiй вплило до староства в Дрогобичi про якихось та╨мничих людей, що голосять по селах комунiстичнi засади. Староство затривожилось i казало ловити ©х, але поки тота переписка в урядовiй формi дiйшла до назначених мiсць, нашi рiпники всi вже були в Бориславi, розворушивши три чи чотири повiти сво©ми вiстями. Довго ще опiсля уганялися жандарми по селах, ловили по селах, ловили проходячих пiд час вакацiй студентiв та вандруючих мiських робiтникiв, - ©м i в голову не приходило, що можуть бути "комунiстичнi емiсари" i в зрiбних зароплених кахтанах i що тi самi емiсари не раз супокiйно, схиленi i згорбленi, переходили попри них. Вкiнцi приготування всi вже були скiнченi, i в недiлю розпочалася вiйна. Перше важне во╨нне дiло було те, що бiльша половина робiтникiв, мiж ними всi несмiлi, слабовитi, багато жiнок та недорослих, то©-таки недiлi громадою виступили з Борислава. Деякi побратими бажали, щоб той вихiд, конечний для повно© вдачi змови i для повного притиснення жидiв, вiдбувся потихо, без шуму, малими громадками, щоб жиди не швидко догадалися, що воно таке i до чого йде. I сам Бенедьо зразу так думав, але опiсля, гадаючи i розгадуючи ненастанно, дiйшов до то© мислi, що коли вiйна, то нехай же буде одверта, i що перший ©© крок, зроблений голосно i з належитим натиском, може вiдразу нагнати жидам значного страху i ослабити ©х завзяття. Тож вiн i обстав за тим, щоби "вихiд з неволi ╨гипетсько©" вiдбувся середодня, громадно, голосно. Адже й так завтра рано мало розпочатися "святкування", - чому ж не дати жидам вiднинi порозумiти, вiдки вiтер вi╨? В недiлю по хвалi божiй почали улип,! Борислава в незвичайний спосiб заповнюватися робiтниками i робiтницями. Гомiн стояв, мов на ярмарку, - робiтникiв сходилося чимраз бiльше. Половина ©х мала через плечi торби, пiд руками звитки, на собi всю свою одiж. - Що се такого? Куди ви збира╨теся? - питали жиди то сього, то того з-мiж рiпникiв. - Додому, на села, - була звичайна вiдповiдь. - Чого додому? - А що ж, треба! Ще роботи в полю, а ту й так нiчого не заробимо. - Як не заробите? От же заробля╨те. - Е, з таким зарiбком! I прожити нема за що, не то, щоби яку пiдмогу для господарства. Буде з нас! Най другi заробляють! Рiкою поплив народ долiв улицями, супокiйне, сумовито. За Бориславом на толоцi вже стояли новi громади. Почали прощатися. - Бувайте здоровi, товаришi! Дай вам боже щасливо докiнчити, що задумали! Подавайте вiстку, що ту буде чувати! - Ходiть здоровi! Швидко чей в лiпшiй долi знов побачимось! Звiльна на всi боки, на гори i на доли, мiж лiси i поля, розiйшлися громади робiтникiв, час вiд часу озираючись на покинений Борислав, що спокiйно мрiв собi на сопцi, мов безжурний кiт вигрiва╨ться, i простяга╨ться, i мурлика╨ близ залiзно© зубато© ступицi, ко гра ось-ось клямсне i вхопить його черезпiв сво╨ю залiзною пащею, i подрухоче йому ребра i лапки. Правда, жиди бориславськi не конче були подiбнi до того кота. Вихiд тако© маси робiтникiв затривожив ©х непомалу. Вони не могли порозумiти, що се такого сталося робiтникам i чого вони хотять. Але все-таки вони хоч почасти успоко©лися, мiркуючи собi; "Що ж, половина пiшла, а половина таки осталася, а коли б тих було замало, то швидко надiйде нових бiльше, нiж треба". З тою надi╨ю жиди спокiйно переспали нiч. Але надiя ©х, хоч i мала за собою багато правдоподiбностi, сим разом не сповнилася. На другий день рано велика часть кошар стояла зовсiм пусткою. То ╨, властиво, не зовсiм: надзорпi поприходили, повiдмикали дверi i чудувалися, що робiтники не приходять. Декотрi лютилися i проклинали го©в, другi, холоднiшо© вдачi, посiдали при входах на сво© лавочки, обiцюючи собi в душi натовкти добре морди поганим недбайкам за таке нечуване запiзнення. Але i одно, i друге надармо. Вже сонце геть-геть пiдiйшло на небi, а робiтникiв як не було, так не було. Надзорцi були б, wwe, ще довго ждали, i нудились, i нетерпились, коли б гомiн, а далi й крики та лайки з сусiднiх кошар не були ©м звiстили, що й там, хоч робiтники снувалися, мов оси, а таки сталося щось неладне, незвичайне i нечуване. А сталася проста рiч. До котрих кошар прийшли робiтники, то вони, ставши лавою при дверях, у мовчанцi дожидали надзорця. Приходить надзорець, вiдмика╨ дверi, робiтники мовчать i стоять, не йдуть до кошари. - Ну, до роботи! - гука╨ надзорець. - Е, ма╨мо час, - вiдповiда╨ холодно сей або той рiпник. - Як то ма╨те час? - кричить надзорець. - Але я не маю часу! - Ну, то лiзь i роби сам, коли так квапно дi╨ся, - кричать робiтники i регочуться. Надзорець синi╨ зо злостi, стиска╨ кулаки, готов першому-лiпшому за©хати в зуби. - Не лютуйся, Шльомо, - успокоюють його робiтники. - Ми лиш того прийшли сюди, щоби тобi сказати, що не будемо бiльше робити! - Не будете робити? - лепоче оголомшений надзорець. - А то чому? - Раз, що не хочемо такого пса за надзорця, як ти, а по-друге, що нам замало платять. Бувай здоров! А перекажи свойому пану, що як дасть нам лiпшого надзорпя i по дванадцять шiсток денно, то вернемо назад до роботи. I се сталося, разом, рiвночасно, однодушно по всiх кошарах, по всiм Бориславi! Один величезний зойк здивування, гнiву i непорадностi вирвався з уст жидiв i луною понiсся вiд одного краю до другого. Деякi надзорцi поставали, як стовпи, з порознiманими ротами, почувши тоту нечувану, безбожну бесiду. Другi вибухали безмiрним гнiвом, впадали в лютiсть, кидалися на робiтникiв з кулаками, нахваляючися, що вони п'ястуками i стусанами заставлять ©х робити. Iншi знов недовiрливо всмiхалися, брали се за жарт, а коли робiтники й справдi розходилися, вони махали рукою, воркотячи: "Тьфу, що за народ! Ду╨ться, мов порося на орчику. Немов то, крiм них, нiкого нема в Бориславi. Найдемо, братчику, найдемо, крiм вас, робiтникiв, i лiпших, i покiрнiших; ще й дешевших!" Знов iншi надзорцi, мов на©вшi©ся дурiйки, бiгали улицями до сво©х нахлiбникiв, розповiдали ©м, що сталося, i просили о дальшi розпорядження, що дiяти в такiм разi. Але й нахлiбникiв сей удар трафив так само неждано-негадано, як ©х вiрних вiрникiв. До самого полудня того понедiлка вони не знали навiть докладно, чи справдi воно так сталося, чи справдi у всiх ямах, i кошарах, i магазинах, i нафтарнях робiтники забастували роботи. Вони довго бiгали по улицях, мов гiнчi пси, хапали кождого стрiчного рiпника за плечi дрижачими руками, i хоч, очевидно, пальцi ©х радi б були, мов залiзнi гаки, нерозривно впитися в робiтницьке тiло, то прецiнь, хоч силуючись, вони питали ласкаво-уривано: - Ну, Грицю, чому не йдеш до роботи? - Не маю р'оботи. - Як нема? У мене ╨. - А много заплатиш? - Ни, не питай, а йди роби. Почому люди, потому й я. - Не гiду. Мало. - Не пiдеш? Як то не пiдеш? А що ж будеш робити? - То вже моя рiч. Не питай! Мов скажеш, бiгали жиди вулицями, полюючи на робiтникiв, але живо переконалися, що дарма ©х робота i що робiтники, очевидно, змовилися. Правда, многим не хотiлось вiрити в можливiсть змови робiтницько© в Бориславi, а другi хоч i вiрили, то так були оголомшенi наразi тою подi╨ю, що й самi не знали, що робити i як собi радити. В сво©й безрадностi вони бiгали, розправляли о сво©х можливих стратах, о нечуванiм зухвальствi робiтникiв, о упадку гешефтiв в Бориславi, але нiкому не прийшло й на думку подумати о якiй-небудь помочi, окрiм хiба жандармiв. Навiть того не старалися розвiдати жиди, чого, властиво, хочуть робiтники. Так минув перший день вiйни в супокою. Обi воюючi сторони, зрушенi i затривоженi новою i небувалою досi появою, старались висапатися, успоко©тися, зiбрати сво© мислi докупи, розглянутися в новiм положеннi. Святкуючi робiтники якось несмiло ходили по вулицях, не збиралися в бiльшi купи, а тiльки малими купками громадилися по затиллях та розмовляли о тiм, що далi дiяти. Тiльки за Бориславом, на толоцi, була бiльша купа: там варили кашу i роздiляли мiж потребуючих, в найбiльшiм порядку, пiсля кошар; там також був осередок ради, були всi побратими, був Бенедьо. Бенедьо був на вид спокiйний, говорив рiвним звучним голосом. Тiльки очi, незвичайно блискучi, лице, незвичайно блiде, i свiжi глибокi морщиiiи на чолi свiдчили о тiм, що думка його працювала з великою натугою. Рада йшла над тим, якi поставити жадання жидам на случай угоди. Майже всi радили жадати небагато, щоб се тим певнiше одержати. На те сказав Бенедьо: - Правда ваша. Хто менше жада╨, борте дiстане. Але знов в нашiм дiлi гiрша рiч була би жадати замало. Адже ж коли ми пiдняли вiйну, то вже треба, щоб мали з не© якусь познаку. А головна рiч, як я гадаю, - поставити такi жадання, котрi би нам не тiлько влекшили наше щоденне життя, але заразом позволили би нам ще лiпше ввiйти в силу, стати ще мiцнiше на ногах. Бо то, видите, й так може бути, що жиди тепер, пiд натиском, пристануть на все, особливо, як побачать, що ми нi самi не робимо, нi других не допуска╨мо до роботи. Але потому, скоро ми пристанемо на ©х обiцянки i покинемо вiйну, а вони бух - i назад прикрутять нас ще гiрше, нiж поперед бувало. Про то я й кажу: треба нам такi жадання поставити, щоб ми забезпечилися в разi недодержання слова, щоб ми мали силу в кождiй хвилi наново розпочати таку саму вiйну, коли того треба буде. Всi признали справедливiсть то© бесiди. Бенедьо говорив дальше: - Досi, чень, усi ми переконалися, що сила наша лежить в громадi, лежить в тiм, коли всi будемо держатися купи. Доки ми жили кождий про себе, не дбаючи о других, доти не могло у нас i мови бути о якiйсь помочi, а тепер, як самi видите, спiльними силами ми дiйшли до того, що могли розпочати таке велике дiло - вiйну з богачами. I менi зда╨ся, що доки ми будемо держатися купи, доти богачам не вдасться взяти верх над нами. Отже, треба тепер поперед усього поставити ©м такi жадання, щоби опiсля наша громада не тiлько не розпадалася i не була розбита, але, противно, - змiцнювалась чимраз бiльше. Щоби наша робiтницька каса не випорожнювалась, а все бiльшала. Бо добре то якийсь сказав: де добре громадi, там добре й бабi; як буде наша громадська сила мiцнiти i розвиватися, то при тiм i кождому по╨динчому буде лiпше, бо громада зможе його в кождiй бiдi зарятувати, i жиди будуть мусили нас боятися i не посмiють зламати свого слова, не посмiють обходитися з робiтниками, як з худобою, або й ще гiрше. - Так, так! - загомонiли кругом робiтники. - Але чого ж на такий спосiб жадати? - Я би гадав ось чого: по-перше, розумiвся, щоби платню нам пiдвищено: тим, що до ями йдуть, найменше дванадцять шiсток, тим, що наверха, - ринського, а найменше вiсiм шiсток; по-друге, щоби нiхто не смiв побирати нiякого касi╨рного; потрет╨, щоби до робiтницько© запомогово© каси, крiм робiтникiв, давали вкладки також i пани, кождий найменше по ринському мiсячно; дальше, щоби в разi нещасливого випадку, смертi, калiцтва обов'язанi були платити за шпиталь i лiки, а також рятувати осиротiлу родину робiтницьку хоч через пiвроку. Я гадаю, що се жадання не надто великi, а для нас i з них вийшла би значна пiльга. - Так, так, - крикнули гуртом робiтники. - Того тримаймося! А як у нас буде вiдтак своя каса, то й пiзнiше будемо могли дальших уступок добиватися. Жиди не знали нiчого о тiй нарадi. Чим ближче до ночi, тим бiльший страх огортав ©х перед робiтниками. Хати були позамиканi. На улицю рiдко хто показувався. Тiльки глухий гомiн, i шепiт, i тривожна дрож ходили по Бориславi, мов пошибаюча тисячi людей зараза, мов осiннiй стогнучий вiтер по гаю. XV Фаннi, Леонова одиначка, сидiла самотньо в задумi на м'якiй софi в пишнiм поко©. Вона час вiд часу позирала на годинник, що тикав обiч не© пiд кришталевим дзвоном на мармуровiм столику. - Третя година, - сказала вона знудженим голосом. - Як поволi той час iде! Батько поверне аж по п'ятiй, а ти, Фаннi, сиди сама! Як много годин, як много днiв вона просидiла вже отак сама на тiй м'якiй софцi, побiч мармурового столика з годинником пiд скляним дзвоном! Як много разiв нарiкала вона на той лiнивий хiд часу! Чи у не© в руках була яка робота, про котру знала, що вона нiкому не потрiбна i нiкому нi на що не здасться, чи книжка, котра ©© нiколи не могла заняти, - все тота нестерпима нуда, тота самота давили ©©, всисались ©й усiми порами в тiло, немов гризька багнюка, ©© жива, кровиста натура нидiла i сохла в тiй холоднiй, бездiльнiй самотi. В жилах кипiла молода кров, фантазiя ще додавала ©й жару, а мiж тим кругом самота, холод, одностайнiсть. ©й бажалось любовi з чудовими, романтичними пригодами, палячих устискiв якогось героя, догробно© вiрностi, безграничного посвячення. А мiж тим дрогобицьке товариство, а ще товариство дрогобицьких "панiв еманципованих", глупих а зарозумiлих жидкiв, було для не© тим, чим холодна вода для огню. Вона ненавидiла ©х з ©х вiчними, з книжок вивченими комплiментами, з ©х малпячим надскакуванням, в котрiм виразно виднiлося бiльше ушанування для батькового ма╨тку, нiж для ©© прикмет. - Як поволi той час iде! - повторила вона в задумi, тихiше, нiжнiше якось i несмiло визирнула крiзь вiкно на улицю. Чи ждала кого? Так, ждала, ждала його, свого героя, того дивовижного молодця, що вiд кiлькох тижнiв, мов яркий метеор, несподiвано, та╨мниче появився на ©© небосклон!. I появився зовсiм вiдповiдно до ©© романтичних мрiй: королевич в жебрацькiй одежi! Бiдний вуглярчук, котрого чорнi великi очi так i пожирали ©©, котрий так перелякав ©©, вчепившися генто за бричку i повалившися на улицю, котрий так рiзко, так нам'╨тно визнав ©й свою любов, котрий ^ вiдтак немало здивував ©©, появившися справдi в ©© домi в елегантськiй одежi, в перемiненiм, проясненiм видi. Який вiн прямий на словах, який гарячий, енергiйний, не знаючий завад нi перешкод, мов i справдi який всемогучий королевич! I Який вiн зовсiм не подiбний до тих блiдих, мiзер1 них, боязливих i смiшних кавалерiв, яких вона досi бачила! Кiлько сили в його мускулах, кiлько огню в його поглядi, кiлько гарячо© нам'╨тностi i в його серцi! I як вiн любить ©©! Але хто вiн такий? Що за один? Зоветься Готлiб, - сказав, - але у якого роду? Чи може вiн бути мо©м? Такi думки, мов золото-рожевi пасма, снувалися по головi самотньо© Фаннi, i вона чимраз нетерпли| вiше позирала на годинник. - По третiй вiн обiцяв прийти, - прошептала, - чому ж не приходить? Нинi ма╨ розкритись цiла та╨мниця, - чому ж його нема? Чи, може, все те сон, привид мо╨© роздражнено© фантазi©? Але нi, вiн держав мою руку в сво©й, вiн цiлував мо© уста, - ох, як гарячо, як страсно!.. Вiн мусить прийти! - I вiн прийшов уже! - сказав Готлiб, входячи тихо i кланяючись. - Ах, то... ти! - сказала тихо, рум'янiючись, Фаннi. Се було перше "ти", котре вона йому сказала. - Я,власне, думала о тобi. - А я о тобi й не переставав думати, вiдколи тебе побачив. - Чи справдi? Дальша розмова велася без слiв, але для обо©х була дуже добре зрозумiлою. Вкiнцi прошептала Фаннi: - Але ти обiцяв менi нинi вiдкрити свою тайну: хто ти? - I ти не догадалася досi? Не вивiдалася о тiм, що тобi котрий-будь з тво©х слуг мiг сказати? - Нi. Я нi з ким о тобi не говорила. - Я сип Германа Гольдкремера, зна╨ш його? - Що? Ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене? - Що? Твiй батько сватав т