сценку з оперетки, i не тiльки не знервувало Криленка, навпаки: цiлком задоволило його. - Журналiст Шарко,- рекомендував себе пасажир.- Спiвробiтник усiх газет стольного града, автор кiлькох книжок на рiзноманiтнi теми, друг i добрий знайомий всiх сильних свiту сього, модернiзований Хлестаков. коли хочете, про що цинiчно й сурмлю на всiх перехрестях. Словом, реклама, реклама й реклама... висловлюючись стилем Ленiна. - Дуже при╨мно,- усмiхнувся iронiчними куточками уст Криленко.- Я бачу, що наша кра©на не жартуючи збира╨ться бути новою Америкою. - О, безперечно! - скрикнув Шарко.- Вашу увагу (вiн сам догадався, що його спiвбесiдник довго жив за кордоном) явища сучасного побуту будуть вражати на кожнiм кроцi. Старо© iнтелiгентсько© закваски ви не найдете й духу. Звичайно, ми ще й зараз в стадi© органiзацi©, але homo novus, в кращому розумiннi цього слова, проходить, так би мовити, останнiй процес кристалiзацi©. Я запевняю,несподiвано закiнчив вiн,- ви нi в якому разi не пошкоду╨те, що вас Цека одкликало сюди. - А ви ж вiдкiля зна╨те, що я ©ду сюди за викликом Цека? - здивовано спитав Криленко. - Ха! ха! - зареготав, Шарко, стрiляючи в спiвбесiдника сво©ми швидкими мишачими очима.- На те ж я й журналiст, на те ж я й людина нового побуту!.. А потiм я й фiзiономiст непоганий: я певний, що вас зовсiм одкликано, i ви цим незадоволенi, бо ви любите стару матушку ╙вропу, звикли до не©, i наша ╙вразiя вас трохи коробить.... Хiба я не так говорю? Ну? Цей в'юнкий журналiст остаточно шокував Криленка. Вiн зумiв на протязi однi╨© хвилини вивести його зi звичайно© колi© думання. Досить уже того, що Криленко не найшовся що сказати й мовчав. - Ну, як же: не так я говорю? - жонглював словами, Шарко.- Чи, може, "може так, може нi"? I до речi, як ви дивитесь на Д'Анунцiо? Я давно вже збираюсь написати про нього брошуру. Пробачте менi, але цей експансивний суб'╨кт безперечно багато ма╨ спiльного з нашим нацiональним геро╨м, що iм'я йому Симон. Зна╨те - життя, пертурбацi©, ну, i т. п... А втiм, я ухилився вiд теми. Вас цiкавить, як ми, я й мiй супутник, вельмишановний iнженер Сердюк, забрели в цi кра©? Я не помиляюсь? - Так. Ви не помиля╨тесь,- збираючись з мислями, сказав Криленко i усмiхнувся: ця зустрiч його вже зацiкавлювала. Як практична людина, вiн зробив той висновок, що йому i в дорозi не грiх ознайомитися з побутовими явищами тутешнього життя. - От i добре,- сказав журналiст i, запаливши англiйську люльку, сiв напроти Криленка.╞здили ми, власне, в дуже цiкавих справах. Як вам вiдомо, в сузiр'© Рака появилась нова комета. Обсерваторiя встановила, що вона в образi туманно© плями, що в центрi пляма свiтлiша, що хвоста комета не ма╨, i т. д., i т. п. Комету ми вже розглядали в призматичний бiнокль: видно добре. Але справа, бачите, не в тому. Мiй друг, астроном Грахе, найшов, що деталi виднiшi на прикордоннiй смузi. Ясно: комета наближа╨ться до сонця, видимiсть ©© зменшу╨ться, скоро вона зовсiм схова╨ться на цiлих 1208 днiв, i було б злочином перед республiкою не вивчити ©© деталiв. I от я поспiшив до щасливого мiсця, саме до прикордонно© полоси. I зна╨те - не жалiю. Завтра дам декiлька нотаток у столичну пресу. Криленко знову усмiхнувся. - А не находите ви потрiбним написати цiлу брошуру з приводу цих деталiв? - Чому ж, можна й брошуру!.. - i, перескочивши з легкiстю ланi до друго© теми, вiн кинув: - До речi: ви не можете менi сказати, скiльки нових видавництв появилось за останнi три мiсяцi в Нiмеччинi? - Не можу. - Шкода! - серйозно пошкодував Шарко.- Тодi ви, може, зна╨те, яка книга користу╨ться там зараз найбiльшим успiхом? Криленко згадав одну з недавно випущених у Берлiнi "популярних" брошур i сказав iронiчно: - Чув я, книга Клари Гофер користу╨ться успiхом. - Дякую. Це я знаю. "Брачне життя Гете". Але ви помиля╨тесь: бiльшим успiхом зустрiли "Бiлого Домiнiканця". - Виходить, ви краще поiнформованi про тамошн╨ життя,- сказав Криленко. - Е, все це ╨рунда! Дрiбницi! - скрикнув журналiст.- Моя поiнформованiсть безперечно блiда. В даному разi я цiкавлюсь справжньою сенсацi╨ю... Зна╨те, не хочеться iнтелiгентнiй людинi плентатись у хвостi подiй. Криленко вийняв з боково© кишенi нову сигару й запалив ©©. Сну як не було. Слухав вiн Шарка все з бiльшою увагою i тепер напружував мислi, пригадуючи останнi ╨вропейськi новини: треба було пiдтримати балакучого журналiста. - От теж "до речi",- нарештi кинув вiн.- Астрономiчна сенсацiя. Ви нiчого не чули про спостереження потсдамського професора Шнавдера? Журналiст насторожився i вмить дiстав олiвця. - Прошу! - Так от: його спостереження i справдi надзвичайнi,- сказав Криленко.Виявля╨ться, що географiчна широта потсдамсько© обсерваторi© на протязi 21-го року почала рухатись i нарештi... перемiстилась. За кiлька рокiв вона одiйшла вiд пiвнiчного бiгуна на 15 метрiв. - Це - сенсацiя,- скрикнув Шарко, дописуючи останню фразу.- Дуже вам вдячний. Може, ви дасте ще якусь iнформацiю? - На жаль, бiльше не маю! - Ну, нiчого. Будемо задоволенi й цим... Але до речi,- i журналiст повернувся до Сердюка.- Невже вас не цiкавить, якi цiлi мав у цiй подорожi наш шановний iнженер? Тiльки тепер Криленко знову звернув увагу на Сердюка. Той сидiв у колишнiй позi i бубонiв по столi пальцями. Тiльки тепер вiн звернув увагу, що його супутники мали однаковi костюми, однаковi капелюхи, що в них був спiльний саквояж, i це його навело на таку мисль: Сердюка й Шарка зв'язано якимись спiльними iнтересами, вони живуть на однiй квартирi, навiть користуються одним магазином. I Криленко, якого в новiй обстановцi цiкавила кожна дрiбниця, не мiг не зупинитися перед цим припущенням. Але що ж спiльного мiж iнженером i журналiстом? Яким чином звела ©х фортуна? Чи не виннi в цьому неприродному сполученнi якiсь цiкавi обставини? Криленко згадав туманнi поля, що бiгли йому назустрiч, рештки княжих палацiв, якi вискакували на кургани i раптом ховались у сиротливiй далечинi. Вибухи, повстання зробили сво╨ дiло з матерiальними цiнностями, очевидно, вони мусiли вплинути й на психiку сучасникiв. Саме тут i треба шукати розгадки. Шарко не втихав. За кiлька хвилин вiн устиг наговорити ще одну книгу сенсацiй. - Ну, як же ти, iнженере, одрекомендувався? - знову звернувся вiн до Сердюка. - Залиш мене, Шарко, ти пiд градусом! - з несподiваною рiзкiстю кинув iнженер. Журналiст пiдвiвся i, роблячи суворе обличчя, спитав: - Що ви сказали, сер? - Ти пiд градусом,- ще раз рiзко кинув Сердюк. Журналiст уже стояв перед iнженером у трохи комiчнiй, але небезпечнiй позi. Його присадкувата фiгура насторожилась. - Ви, сер, не дума╨те забрати сво©х слiв? Криленко чекав скандалу. Але Шарко раптом схопився за живiт i гучно зареготав. - Умора! - скрикнув вiн.- Оракул ти мiй перпендикулярний! Невже ж ти гада╨ш, що я, випивши трохи цензурного паркового вина, не зумiю тебе вiдрекомендувати? Iнженер пiдвiвся, подивився прищуленими очима на Шарка й хутко вийшов iз купе. - Ну, от уже й образився,- звернувся журналiст до Криленка.- Все нерви. "Мiжпланетнi iнтервали", так би мовити... Але я вам не договорив. Якi ж цiлi мав мiй друг у цiй подорожi? А цiлi мав вiн от якi. Будучи членом товариства мiжпланетно© комунiкацi©... Вiн про це вам не говорив? А це ж цимес! Хiба це не блискуча рисочка нового побуту? Га? Ви розумi╨те: членом товариства мiжпланетно© комунiкацi©, сирiч - напiвмарсiянином, напiвбогом!.. I от, будучи такою iнтересною особою, вiн, звичайно, не мiг не поцiкавитись i новою кометою. I ©здив вiн саме для того, щоб вияснити: чи не пошкодить дана комета його ракетi, що на нiй вiн збира╨ться летiти на Марс. Як ви на це дивитесь? Га? - Так, це цiкаво! - сказав Криленко, шукаючи в чемоданi чайника i готуючись злiзти на пiдлогу: потяг пiдходив до вузлового пункту, де Криленко хотiв набрати гарячо© води. Шарко повалився на лiжко. - Ви хочете подивитись на нашi вокзали,- позiхнув вiн,- подивiться. Це не пошкодить. ╙вропа - ╙вропою, в бiленькому кожний полюбить, ти покохай мене в чорненькому... Йдiть подивiться! А я, мабуть, поки заспоко©ться мiй друг, подрiмаю трохи. Експрес пiдходив до семафора. Раптом тривожно заревiв вiн, але хутко змовк: червоний вогник, i йому дали дорогу. Метнулися в туманi бiлим свiтлом люкси, будiвлi, i потяг пiдлетiв до перону. Тут мусiли одчепити паровик i подати новий з депа. Тому вагони стояли бiля перону щось бiля 30 хвилин. Мало не весь цей час Криленко блукав по вокзалу. Тi╨© пустелi, що ©© вiн спостерiгав кiлька рокiв тому, як не бувало. Анi пiвголих людей з мiшками, анi нудних, часто стривожених, облич вiн уже не бачив. Вокзал виблискував пофарбованою пiдлогою, такими ж вiкнами та пiдремонтованими жирандолями. В залi першого класу також холодно й чiтко, як i до горожансько© вiйни, стояли стiльцi й буфети. Навiть люди сидiли тут хоч i заклопотаними, але з холодними обличчями. В кiоску дрiмав хлопець, а ззаду нього, на стiнi, висiла поруч iз сучасним (теж трохи холодним) плакатом об'ява про шустiвський коньяк. Було враження, нiбито хтось нарочито вийняв ©© з архiву, щоб пiдкреслити недоречнiсть мiнiатюрного оголошення на тiй же стiнi про зiбрання комгуртка. Чинно й холодно пiдносив льокай заспаним пасажирам буфетнi продукти. Тiльки в "уборнiй" Криленко перенiсся в минуле: на дверях було намальовано якимсь "братухою" похабне обличчя буржуа з вiдповiдним текстом пiд ним. Але й це було не до мiсця й рiзало очi. Загальна картина вокзалу цiлком задоволила Криленка. Але, порiвнюючи ©© з нiмецькими станцiями, вiн найшов, що якусь нарочиту холоднечу втиснуто сюди i що таке вражiння в'©дливо лiзе в голову. Внутрiшнiй ледве вловимий змiст вокзалу мав щось iнше, зовсiм протилежне зовнiшньому виглядовi. Саме це його трохи й непоко©ло. Криленко пiшов на перон. Проходив важкий осiннiй туман. В депi кричали паровики. За бiлою стiною люксiв стояв темний степ. З багажного вагона поспiшно виносили якiсь кошики. Метушились i кудись поспiшали сiрi тiнi людей. Коли Криленко ввiйшов у сво╨ купе, в ньому вже сидiв iнженер. Журналiст хропiв. - Не хочете гарячо© води? - звернувся Криленко до Сердюка. Той щось буркнув, i Криленко, не розiбравши що, поставив чайника на столик i полiз на горове лiжко. Скоро вiн, засинаючи з надi╨ю вияснити таки мiсце й значiння сво©х цiкавих супутникiв у сучасному побутi, почув, що потяг покинув вузловий пункт. III Розворушив Криленка галас. Осiнн╨ небо вже зайнялося свiтанком, i свiтанок поволi йшов у купе, блiдий, анемiчний, непевний. I при цьому свiтлi, що нiяк не могло пригасити електрики, Криленко побачив таку картину: там, де розкинувся звечора журналiст, лежав з заплющеними очима Сердюк, сам журналiст стояв серед купе i, щось викрикуючи, держав в обiймах низеньку й чорненьку жiнку. - Те-емочко! - розiбрав нарештi Криленко один iз чергових викрикiв, Шарка.- Ну, i що б ти робила, коли б я не вийшов з вагона? I досi б чекала потягу? Жiнка безпорадно борсалась у мiцних обiймах i щось тихо говорила, раз у раз поглядаючи на Криленка. - Ну, сiдай-но, моя голубонько! - сказав Шарко, цiлуючи волосся жiнчино© голови, i посадив ©© на лiжко. Журналiст так ласкаво й так без кiнця фамiльярно поводився з новою особою, що Криленко з певнiстю рiшив: це - Шаркова дружина, по меншiй мiрi наречена, i, очевидно, вiн зустрiвся з нею пiсля довго© розлуки. I тому Криленко був дуже здивований, коли почув потiм вiд журналiста, що вiн з цi╨ю жiнкою не бачився "цiлих" два днi i що з нею вiн познайомився мiсяць тому, i що вiн, нарештi, нiколи не покоха╨ Темочку, бо вона пахне фабричним димом. Шарко i сьогоднi говорив з тi╨ю ж непримушенiстю, як i вчора; але сьогоднi в нiм бiльше було заклопотаностi. - Ви пробачте менi,- звернувся вiн до Криленка.- Я гадаю, що присутнiсть ново© особи у вашому купе i без вашого дозволу не вплине на вашi ж нерви. Тим паче, ми вже пiд'©жджа╨мо до стольного града. Криленковi нiчого iншого не залишилось, як прийняти факт. Пiсля цi╨© церемонi© журналiст, як i треба було чекати, познайомив Криленка з жiнкою. Вона подала мiнiатюрну руку й сказала, що ©© звуть Тема Брук. Це вже було трет╨ знайомство в дорозi, i Криленко мав певний трафарет реагувати на нього. - Дуже радий! - От бачиш, Темочко,- скрикнув журналiст.- Тебе навiть з радiстю зустрiчають. А ти боялась залишитись без мiсця. Тендiтна жiнка пiдвела сво© вишневi очi й хутко заговорила: - Товаришу Шарко, я вас дуже прошу не конфузити мене... Ну, навiщо це?.. Не треба! - Не треба? Ну, й не треба! - i журналiст фамiльярно обняв ©©.- Ах ти, моя жидiвочко... Шарко довго не вгомонявся. Вiн розпитував жiнку, як ©й "працю╨ться" на фабрицi, чи не дума╨ вона покинути цю посаду i перейти в iнше мiсце. Невже вона не розумi╨, що ©й, iнтелiгентнiй партiйцi, не варт сидiти десь у тютюновому пилу. Це ж безвихiдний iдеалiзм, це арха©чне народництво. I коли вона запевня╨, що нiчого подiбного нема, то вiн ©й нiколи не повiрить, бо iнакше б вона не вiддавала так багато часу та енергi© тiй працi. Нi, хоч вiн i безпартiйний журналiст, але вона, комунiстка, нiколи його не перекона╨. I не тому не перекона╨, що вiн не ма╨ партквитка (це ╨рунда, бо, по сутi, вiн ма╨ бiльше права називатись комунiстом), а тому, що вона справдi помиля╨ться, хоч вона й не дiвчина, тому, що жодний iз визначних комдiячiв, з якими вiн щодня зустрiча╨ться, не подiля╨ ©© поглядiв. - Слухайте, товаришу,- гостро заперечила жiнка.- Вiдкiля цi фантазi©? Невже ви це про мене говорите? - Про тебе, моя мила жидiвочко, про тебе! Жiнка почервонiла. - Слухайте,- ще суворiш сказала вона,- хто вам дав право говорити таку нiсенiтницю в присутностi сторонньо© людини? Але Шарко не вгомонявся. Розкидаючи скорострiльнi сентенцi©, вiн раз у раз притискав до себе жiнку. Це вже переходило межi жарту i набирало безпардонно© похабщини. За час цi╨© сценки Криленко почув себе нiяково, особливо збiльшилась ця нiяковiсть, коли вiн узнав, що перед ним сто©ть однопартiйка. Але й втручатись вiн теж не мав бажання: по-перше - вiн не знав новiтнього мiсцевого побуту, по-друге, вiн завжди уникав скандалу, i, щоб вийти з нiякового становища, Криленко спробував був заснути. Але заснути вiн теж не мiг: анi одноманiтнi перебо© колiс, анi рання година не допомогли йому. Звикши до нормального життя, дисциплiнованого певним режимом, вiн фiзично не мiг пiддатися сновi бiльше того, як припадало йому за встановленим у блокнотi розписом. Криленко похилився на вiкно, вдаючи, що вiн уважно розгляда╨ подорожнi кра╨види i нiчого не чу╨. Потяг iшов з надзвичайною швидкiстю, так що треба було припустити - за годину-двi вони будуть на мiсцi призначення. Вже зовсiм розвиднилось. I сьогоднi стояв туманний ранок, i тiльки зрiдка, коли розходились хмари, одкривалась убога перспектива в сiру осiнню далечiнь. Також зрiдка одлiтали оселi, але Криленкiв погляд зупинявся лише на тих будiвлях, що виникали ру©ною. Вiн уважно придивлявся до них, наче шукав тут того майбутнього, яке чека╨ його. Вiн так замислився, що й не звернув уваги, як Шарко вийшов. Iнженер уже прокинувся i розмовляв з жiнкою. Остання, коли ©©, нарештi, залишив Шарко, зовсiм перетворилась. З обличчя зникла розгубленiсть, i повеселiшали вишневi очi. В особi Сердюка вона найшла свого справжнього спiвбесiдника. Але й iнженер став балакучiший. - А все-таки, панно Темо, ви спiзнились на роботу,- сказав вiн. - Товаришу Сердюче, який ви чудний,- зареготала Брук:- сьогоднi ж недiля! - Недiля?.. Так чому ж ви так поспiша╨те? - Як чому? От тобi й раз: не вiк же менi жити в подруги, я й без того спiзнилась на дачний. - На дачний? - чомусь здивовано спитав Сердюк. - Ну да, на дачний! - i жiнка знову зареготала:- Ой, який ви чудний, товаришу! Iнженер пiдвiвся, подивився на Криленка i, пiдкинувши плече, кинув несподiвано: - Тiльки ви, будь ласка, не кажiть паннi Iра©дi, що зустрiли мене тут. - Чому ж це? - Та, бачите... словом, я не хочу! - i, помовчавши трохи, додав:- Я все-таки певний, що нiхто не догада╨ться, яку роль зiгра╨ комета iз сузiр'я Рака. - Ви вже про комету? - сказала Брук, очевидно, зовсiм не дивуючись рiзкому переходовi на iншу тему.- Ну, добре, яку ж роль? Вона зложила сво© руки i так уважно, з такою легкою теплою iронi╨ю подивилась на iнженера, наче вона мала слухати трьохлiтню дитину. - Мене цiкавить, головним чином,- сказав iнженер, постоявши хвилину серед купе,так звана "червона комета", що пройшла по елiпсi ще в 1811 роцi. Появитись вона мусить тiльки через 3000 рокiв. Припускаючи, що цей термiн для iстоти, яка живе на Землi i зветься людиною, явля╨ться термiном поза всяким вимiром, я не можу погодитись з вами, що цей же термiн для свiдомости iстот iншо© планети явля╨ться iррацiональною величиною... Але ви, будь ласка, не шукайте тут якогось символу: ця комета в астрономi© так i зветься "червоною". - Товаришу Сердюче, ви ж допiру говорили про комету в сузiр'© Рака,заперечила Брук. Iнженер по-дитячому зареготав. - Так, я говорив про комету iз сузiр'я Рака, i ви, будь ласка, не звертайте на мене уваги. Криленко не витримав i, повернувшись, зустрiвся з очима Сердюка. Той уважно подивився на нього i з легкою усмiшкою перевiв погляд на жiнку. Все це Криленка збивало з тями. В чому справа: ненормальнiсть чи дешевенька iнтрига? Це питання його так зацiкавило, що вiн забув навiть основне: потяг наближався до останньо© станцi©, i йому надходив час збиратися. Вiн знов ув'язався в розмову. - Скажiть, будь ласка, товаришко,- звернувся вiн до жiнки,- на якiй ви фабрицi працю╨те? - На шостiй тютюновiй. - Ну... а живете де? - пiдбирав слова Криленко. Жiнка раптом почервонiла: вона згадала, очевидно, поводження Шаркове з нею. - А вам яке дiло? Криленко теж почервонiв: вiн i справдi кинув нетактовне запитання. - Будь ласка, пробачте менi,- сказав вiн.- Я погано знаю город, i мене цiкавили деякi данi про розположення вулиць. Брук заспоко©лась. - Вулиць?.. хiба вам це потрiбно?.. Щодо мене, то живу я в провулку Вiльно© Академi©, будинок професора Полоза. Не знаю тiльки, як ви скористу╨тесь з цi╨© iнформацi©. - Професора Полоза? - повторив запитанням Криленко: це прiзвище по асоцiацi© знову перенесло його в Берлiн. - Так, професора Полоза. - Тодi скажiть, коли ласка ваша: сам професор чи не був недавно в емiграцi©? - Ви саме про нього й говорите: професор декiлька мiсяцiв як повернувся з-за кордону. Хiба ви зна╨те його? - Так, знаю. Менi приходилося з ним зустрiчатись у Берлiнi. - Дуже при╨мно,- кинула Брук,- виявля╨ться, ми ма╨мо спiльних знайомих. Сказавши це, жiнка повернулась до Сердюка й повела з ним колишню розмову. Що ж до Криленка, то вiн, дивуючись випадковi, пригадував останню зустрiч з професором. Це було ще в посольствi. До нього в кабiнет увiйшов (вiн акуратно приходив кожного тижня) низенький вчений з довгою, як у схимника, бородою. Вiн i на цей раз тихо, вкрадливо говорив, що вiн хоче повернутися знову на Укра©ну i працювати в Радянськiй Республiцi, що вiн буде корисний новому суспiльству i т. д. Криленко i на цей раз дивувався, як солодко говорить цей низенький професор, як тонко обходить небезпечнi мiсця розмови. Навiть на пряме запитання, як вiн дивиться на диктатуру молодого класу i чи не дума╨ вiн публiчно одмовитись вiд сво╨© колишньо© полiтично© позицi©, яка привела його до емiграцi©, професор так вiдповiв, що, з одного боку, можна було розумiти одне, а з другого - зовсiм протилежне. Але у всякому разi професор справляв дуже при╨мне враження i безперечно хотiв повернутися на батькiвщину. Цього ж разу вiн навiть показав Криленковi портрет сво╨© старшо© дочки, яка, хоч це й дивно, давно вже належить до комунiстично© партi© i, очевидно, могла б явитись певною порукою того, що вiн, не дивлячись на його роки, ще багато б принiс користи суспiльству. Уряд амнiстував професора, професор зi сво╨ю тонкою дипломатi╨ю пере©хав на Укра©ну, але образ його дочки на деякий час залишився в Нiмеччинi. Потiм в пам'ятi Криленка стерся й вiн. Тепер, перекинувшись кiлькома фразами з Темою Брук, вiн знову пригадав професорову карточку, i щось при╨мне лягло йому на душу. - А скажiть, товаришко: нема у професора Полоза дочки? - спитав Криленко, провiряючи, чи дiйсно про знайомого йому вченого йшла допiру розмова. - Яку вам треба? У нього не одна. Вас, очевидно, цiкавить Iра©да? - Можливо, я про не© й чув. Вона комунiстка? - Одразу видно, що ви не тутешнiй,- усмiхнулась Брук.- Але як ви про не© чули? Криленко розказав про зустрiч з професором, про розмову в посольствi i, нарештi, про портрет. - I що ж: подобалась вона вам? - спитала Брук i в перший раз iз зацiкавленням змiряла Криленка. - Я ©© не знаю,- заперечив той.- Я тiльки бачив ©© портрет. - Хiба вам не досить цього? - ядовито сказала жiнка.- Це ж ще з самого Адама ведеться: женщину судять по фiзi©. Це, так би мовити, формула... партiйна... Ви, зда╨ться, теж партiйний? - Так. - Дуже при╨мно. Я завжди почуваю себе страшенно зворушеною, коли зустрiчаюся з партiйним. Так i хочеться кинутись в обiйми: як же, такi близькi родичi - я теж належу до тi╨© ж партi© - i така безодня в нас спiльних iнтересiв... Але я ухиляюсь. Добре, я вас можу познайомити з Iра©дою. Завiтайте до професора. - Можливо, завiтаю,- сказав Криленко.- Передайте, будь ласка, професоровi мiй щирий привiт. Тема Брук ще раз подивилась на свого спiвбесiдника й кинула: - Як же! Не сумнiвайтесь. Найщирiший! Я завжди люблю прислужитися там, де спостерiгаю зворушливе ╨днання комунара з безпартiйним вченим. Потяг пiдходив до перону, i жiнка, не слухаючи Криленка й не дивлячись на Сердюка, вискочила за дверi. Через хвилину вбiг журналiст. За той час, коли Криленко збирав сво© речi, вiн встиг наговорити йому щеодну книгу сенсацiй. Розлучились вони добрими знайомими з надi╨ю (так говорив Шарко) зустрiтися в городi. Сердюк пiсля розмови з жiнкою не сказав жодного слова i, тiльки виходячи з купе, несподiвано повернувся до Криленка й кинув: - Ну, а я з вами зустрiнусь обов'язково. МАТИ При©хали до матерi та три сини: Три сини вояки, да не 'днакi, Що 'дин за бiдних, Другий за багатих... П. ТИЧИНА Батько цих бойових хлопцiв помер дуже давно - так давно, що й не скажеш. Поховали його на осiнньому кладовищi в тому ж таки дореволюцiйному мiстечку i саме тодi, коли Остап та Андрiй тiльки-но розпочинали свою житт╨ву путь. Як пам'ятають старожили, з батька був звичайний собi кравець i - можна сказати - надзвичайна людина. Ну, хто б, скажiмо, наважився назвати його Тарасом Бульбою? Хто б ризикнув з цього сморчка зробити хоч би поганенького вояку? А от глядiть же: тiльки й думок у нього було, що про тую неспокiйну козацьку старовину. Зiгнувшись над якимись штанцями, скажiмо, та перегортаючи сторiнки молодого Гоголя, кравець (розповiдають старожили) завжди тяжко зiдхав i з такими словами звертався до сво╨© молодо© дружини: - А чи не дума╨ш ти, що з мене вийшов би непоганий кошовий отаман? З iсторi© мiстечка вiдомо, що коли Остап (старший кравцiв син) скiнчив т. зв. "приходську школу", кравець цiле лiто бiгав по сусiдських дворах i розпитував у мешканцiв, як йому добитися iз сво©м перваком до кадетського корпусу. За всяку цiну хотiв кравець зробити зi свого любого сина (як i з другого сина) вiйськову людину, й за всяку цiну хотiв вiн бачити сво©х синiв на вороних кониках. З його бiганини, звичайно, нiчого не вийшло (не допомiг навiть пан "справник"), i кравець примушений був, продавши сво╨ майно (козу й курку з пiвнем), повести свого первака до мiсцево© гiмназi©. I привiв кравець свого первака до мiсцево© гiмназi© й благословив його приблизно такими словами: - Так от що, дорогий мiй сину! Не забувай батькiвського заповiту: як виростеш, синку, то, просю я тебе, пiди ще ти до вiйськово© школи i причепи собi там блискучу шаблюку... щоб був ти менi, значить, як Остап для Тараса Бульби. Остап уважно вислухав батька й побiг на iспити. I поступив вiн, значить, в тую гiмназiю, й саме тi╨© осенi, коли чудакуватий кравець навiки розпрощався з нашим бiлим i без кiнця загадковим свiтом. Кравець був типовий мiстечковий кравець, i не наважився вiн порушити вiкову традицiю: як i всi мiстечковi кравцi, вiн був страшенно бiдний. Не залишив вiн пiсля себе буквально нiчого, крiм двох пар стареньких ножиць та поганенько© швацько© машинки. Так що мусiла, значить, його дружина перебиватися з хлiба на сiль та жити в неможливих злиднях. I вже не могла вона вiддати свого другого сина в гiмназiю й вiддала його до простенько© ремiсно© школи. Таким чином, сама судьба повела двох братiв по рiзних дорогах, i сталося так, як у сентиментальних народнiх казках: один завжди носив чистенький костюмчик та вже з дитинства мав тенденцiю зробитись негативним типом, а другий i не знiмав засмальцьовано© сорочки. Одного мати мусiла годувати пахучими сосiсками ("На двi копiйки на снiданок, щоб не глузували паничi!"), а другий ©в чорний хлiб з олi╨ю. I тому Остаповi, як i треба було чекати, завжди грала на обличчi весела усмiшка, а Андрiй нiколи й не посмiхався: вiн завжди дивився на свiт суворим поглядом незадоволено© людини. Мати розумiла другого сина, i великим болем стискало ©й серце. Як ©й хотiлось тодi, щоб i Андрiй ходив у чистенькiй сорочцi i ходив учитись у чистеньку гiмназiю. Хiба вiн не такий близький i рiдний ©й, як Остап? Чи, може, й справдi вона не на рiвнi частини подiлила свою матерню любов? Нi, вона однаково любить сво©х дорогих синiв, i вона зовсiм невинна, що ма╨ мiзерний заробiток i нездiбна виховати обох ©х так, як хотiлось би... Чи, може, вона мусить взяти Остапа з гiмназi© i одвести до ремiсно© школи? В таких болях iшли днi, мiсяцi i, нарештi, роки. Над мiстечком пролiтали весни, перелiтнi птицi та ще якiсь невiдомi вiтри з невiдомих кра©н. Над мiстечком брели й осiннi невеселi дощi, та йшов, нарештi, пiвнiчний мороз. Улiтку в мiстечку збирали вишнi, сливи та яблука, i тодi пахло на базарах забутою старовиною. Мiстечкове життя не виходило з дореволюцiйного кола сво©х буденних iнтересiв i нiчим не вiдрiзнялося вiд того життя, що його намальовано в тисячах новел та оповiдань. Мати починала свiй день на вранiшньому базарi, де купувала вона найдешевшi продукти, й кiнчала його коло машинки. З десято© приблизно години до не© починали стiкатись люди, й вона приймала вiд них роботу. Цiлий день вона йшла сорочки та костюмчики i зовсiм не мала часу розмовляти з сво©ми любими синами. Тiльки за обiдом чи то вже вночi вона пiдходила до якогось iз них i ласкала його сво©ми тихими сiрими очима. - Ну, як тво╨, синку, вчення? - питала вона. Остап на ласку вiдповiдав ще бiльшою ласкою. Вiн обiймав свою матiр i говорив ©й, що його вчення добре йде, що вiн скоро скiнчить гiмназiю i тодi буде годувати свою мамуську гарними цукерками, що, нарештi,говорив,- вона нiколи вже не буде так поневiрятись, як зараз поневiря╨ться. Але Андрiй не вмiв ласкатись, i нiколи мати не чула вiд нього теплого слова. I хоч знала вона, що з таких мовчазних хлопцiв частiш за все виходять гарнi люди, та не могла вона знести цього мовчання Андрi╨вого i йшла вiд нього в зажурi. В 1914 роцi, як вiдомо, почалась велика ╨вропейська вiйна. В цей час Остап був уже у восьмому класi гiмназi©, а Андрiй, скiнчивши ремiсну школу, працював у мiстечковiй кузнi. В цей час мати вже не знала колишнiх злиднiв, бо хоч вiд старшого сина вона ще й не мала допомоги, але зате Андрiй тепер кожного мiсяця приносив ©й той чи iнший заробiток. Члени сiм'© могли вже ходити щонедiлi до кiнематографi© i навiть почали думати про власний маленький будиночок. Словом, вiйна надiйшла тодi саме, коли перед кравчихою допiру потихеньку почали розгортатись добрi обрi© довгожданого щасливого життя. Мати затривожилась. Вiдчула вона, що велике лихо насува╨ться на не©. Як Остапа, так i Андрiя - коли затягнеться вiйна - можуть забрати в солдати (першому йшов двадцятий, другому дев'ятнадцятий рiк) i, значить, можуть забрати всi ©© надi©. Вона виходила на вулицю, зупинялась i розпитувала знайомих та прислухалась до та╨мничих розмов, що шелестiли по закутках колись спокiйного мiстечка. А мiстечко i справдi зашумувало. Iз зовсiм невойовничих будиночкiв повилазили доти невiдомi войовничi патрiоти сво╨© вiтчизни i, помахуючи кулаками, кричали, що вони Франца-Йосипа знищать в два тижнi, а за мiсяць завоюють всю Австро-Угорщину з Нiмеччиною вкупi. З державних установ кожно© хвилини ле© ©ли вiстi про нашi "надзвичайнi" перемоги, i обивателi остаточно збожеволiли вiд несподiванок. На базарi цiлий день товклися люди i передавали з уст в уста напiвфантастичнi чутки, i навiть можна було бачити, як дуже поважнi мiстечковi крамарi раптом пiдскакували до сво©х покупцiв i - нi з того нi з сього - починали вести з ними довгi бесiди про сучаснi подi©. I тiльки там, на вокзалах, де матерi випроводжали сво©х синiв у далеку невiдому дорiженьку,- тiльки там було безгомiння. Але й це безгомiння було не буденне. Словом, прийшла якась нечувана тривога й прийшла якась нечувана су╨та. Якимсь химерним вентилятором вентилювало заплiснявiле мiстечкове життя. Тодi й надiйшов перший удар для матерi. Надiйшов тодi, коли Остап раптом заявив за вечерею, що вiн вирiшив iти добровольцем на фронт i що вiн хоче цим вирiшенням, так би мовити, вшанувати пам'ять свого батька. Мати ахнула. Вона довго сперечалась iз старшим сином, щоб вiдмовився вiд тако© безумно© думки. Вона доводила йому, що кравець трохи психiчно ненормальний був i що, значить, зважати на його заповiти не приходиться. Але Остап стояв на сво╨му, i нiяка сила не могла його переконати. Тодi Андрiй порадив матерi "плюнути на цю справу" i сказав сво╨му старшому братовi: - Коли вже ти так хочеш заробити хрестика, то, мабуть, паняй, брате, на фронт i не мороч нам бiльше голови! I по©хав Остап на фронт заробляти хрестика, i заробив вiн ©х там цiлих чотири. I зробився вiн там паном ротмiстром, i дiстав вiн собi славу бойового вояки. Узнала про це мати не з дорогих синових листiв (вiн за весь час тiльки одного написав), а з iлюстрованих журналiв, де серед великих геро©в вмiщено було й його дороге обличчя. I радiсно i сумно було дивитись на те обличчя! Радiсно було, що вона народила й виховала такого сина. Сумно було, що цей син уже, мабуть, нiколи до не© не повернеться, бо зiйшов вiн на зовсiм чужу ©й i невiдому дорiженьку. Як згадка про неповторну молодiсть, жеврiло на серцi це колись таке рiдне й близьке ©й обличчя. I почорнiло на душi, i сумно було ©й дивитись на цей присмерк, що йде над сiрими калюжами ©© понурого мiстечка. А в мiстечковому життi i справдi почало поночiти. Войовничi патрiоти вже не виходили на вулицi й не махали кулаками, як на початку вiйни, i з державних установ уже не летiли радiснi вiстi. Крамарi мовчки постачали обивателя i вже не мали охоти говорити на сучаснi теми. Трапилось щось неможливе: вiйна робилась звичайним побутовим явищем, i нiкого не зворушував лазаретний стогiн оборонцiв вiтчизни. Серця почерствiли, i обиватель похмуро чекав на якусь нову екстравагантну несподiванку. Тодi мати зазнала дальшого удару. Задумала вiйна одiбрати у не© й ©© другого сина, i покликали Андрiя до вiйськово© служби. Але не пiшов той на вiйськову службу, i оголошено було його дезертиром. Тодi утiк Андрiй iз свого рiдного мiстечка, i залишилась мати самотньою зозулею у сво©й пiдвальнiй кiмнатi. Це був дуже важкий час у ©© невеселому життi. Вона навiть вiдчула раптом, що немилий ©й ста╨ сам бiлий свiт. Коли ранiш вона знала, для кого поневiря╨ться в сво©х злиднях, то тепер вона остаточно розгубилась i тiльки дивилась мертвими очима у сво╨ туманне вiкно. Надворi вже прокидалась весна, дзюрчали потоки, симпатично нiжилось над мiстечком молоде сонце, а мати ходила з кутка в куток похмурим автоматом i уявляла собi свiт як велику й безвихiдну домовину. I невiдомо, до чого б привели бiдну жiнку ©© муки, коли б не революцiя. Перший вибух 17-го року зазвучав матерi божественним органом. Коли для звичайного мiстечкового обивателя революцiя прийшла тiльки новою несподiванкою, що вiн ©© так похмуро чекав, то для матерi вона була чарiвним бальзамом. Мати враз посвiжiшала й, виходячи з весняних плакатних вулиць за мiстечко, з надi╨ю дивилась в теплу легко-бiрюзову далечiнь. Вона вже певна була, що ©й тепер недовго чекати сво©х любих синiв. - Менi дуже подоба╨ться революцiя,- сказала вона колись сво©й сусiдцi. Словом, фортуна нiбито зжалилась над матiр'ю i навiть зжалилась над нею до кiнця: за якийсь мiсяць вона принесла на сво©х крилах ©© першого сина Остапа, георгi╨вського кавалера чотирьох хрестiв. Але принесла вона Остапа саме в той час, коли вже не треба було георгi©вських кавалерiв i коли зривали погоники з офiцерського плеча. I що ж? Остап недовго прожив у сво╨му рiдному мiстечку i недовго втiшав свою рiдну мамусю цукерками, що ними обiцяв колись годувати ©©. Тiльки один раз продзвенiв вiн сво╨ю шаблюкою в ©© убогiй кiмнатi i скоро зашумiв iз сво©м отрядом на Дiн. Мати розгубилась: що ж це таке? Чи не солодкий сон приснився ©й? Невже ж для того вона виховувала свого любого Остапа, щоб вiн ©й дав тiльки одну щасливу хвилину? Тодi ще раз нiбито зжалилась над нею фортуна i принесла ©й на сво©х крилах другого сина - Андрiя. Але й цього вона принесла до рiдного мiстечка з великим отрядом i саме в той час, коли в кра©нi вже зацвiли червонi зiрки на кашкетах. I що ж? I Андрiй недовго жив у сво╨му рiдному мiстечку i недовго втiшав свою рiдну мамусю. Тiльки один раз вiн продзвенiв сво╨ю шаблюкою в ©© убогiй кiмнатi i, розпитавши добре про Остапа та взнавши, яким шляхом кинувся вiн, скоро й сам зашумiв зi сво©м отрядом на Дiн. I став Дiн для матерi якоюсь страшною загадкою. Вона чула, що на Дону гуртуються якiсь офiцерськi сили, вона знала, що червонi готуються до смертельно© боротьби з ними, але вона нiяк не хотiла зрозумiти, що ©© сини в рiзних таборах, що десь на донських степах Остап i Андрiй кидаються один на одного, як розлютованi звiрi, i що, можливо, десь вони вже в мертвiй схватцi i якийсь iз них уже хрипить на гострому кинджалi свого рiдного брата. Мати схоплювалась iз свого лiжка i божевiльними очима дивилась у вiкно. Цей сон був страшнiший за всi кошмарнi сни, i тiльки тепер вона пiзнала, що таке справжн╨ нещастя. I здалося ©й тепер життя не домовиною, а безвихiдним, страшним виттям смертельно пораненого пса. Так проходили днi, мiсяцi i, нарештi, роки. По селах, мiстах i мiстечках лютувала громадянська вiйна. То тут, то там блискали пожари, i днi переповнились кулеметним татаканням. То тут, то там розривались снаряди, i банди блукали по всiх великих i малих степових шляхах. То цi переможуть, то тi, i здавалося напiвмертвiй матерi, що цьому нiколи не буде кiнця i вона вже нiколи не найде колишнього спокою. Тодi десь раптом ударив грiм i метнулась блискавка. Нiби хтось мудрий i великий взявся переконати матiр, що нiчого безконечного нема, i взявся найти ©й довгожданий спокiй. I ще раз ударив грiм i метнулась блискавка: то вiдступав за сво╨ рiдне мiстечко ©© рiдний син Андрiй i насiдав на нього його рiдний брат Остап. Мати, звичайно, нiчого не знала. Вона не знала, що мало не на порозi ©© убого© кiмнатки стикнулись у мертвiй схватцi завзятi брати. Цiлий тиждень переходило мiстечко iз рук у руки, i мати тiльки пiд кiнець узнала, що то ©© сини воюють один з одним на порожнiх вулицях свого рiдного мiстечка. I вона, розпатлана, кинулась до штабу. I побачила вона там Остапа. Вона впала перед ним навколюшки i почала благати його, щоб вiн припинив бiйку. Тодi усмiхнувся Остап i сказав матерi чужим голосом: - Iди, стара, додому i, будь ласка, не перешкоджай менi! Вона подивилась на сина i не пiзнала його: перед нею стояла сувора i без кiнця далека ©й людина. Це вже був не той Остап, що обiцяв ©й годувати ©© смачними цукерками. Це було втiлення незнано© ©й i хижо© мудрости. Тодi ще раз подивилась мати на свого рiдного сина сухими очима i мовчки пiшла додому. I в цю ж таки нiч вона стикнулась iз другою сво╨ю дитиною. О третiй годинi ночi хтось тихенько постукав ©й у вiкно. Вона хутко пiдвелась з лiжка. Тодi чу╨ вона рiдний ©й голос, i голос цей просить скинути защiпку з ©© убогих дверей. Вона кинулась до порога i побачила, нарештi, свого дорогого Андрiя. Але й його побачила вона таким же далеким i чужим, як i Остапа. Вiн навiть не привiтав ©©, вiн навiть не дивився на не© i, як неприручений звiр, увесь час ховав на пiдлозi сво© колись добрi очi. - Чого ж ти прийшов до мене? - нарештi, промовила вона. - Я прийшов до тебе, матусю,- чужим голосом сказав Андрiй,- щоб ти менi допомогла в мо©й справi! - Яка ж твоя справа, синку? - зiдхнула мати.- Чому ж вона саме твоя i чому вона не може бути мо╨ю? Андрiй негарно усмiхнувся i сiв на стiльця. - А тому не може бути тво╨ю,- сказав вiн,- що ти нiчого не розумi╨ш! - Боже мiй! - скрикнула мати.- Невже ж це не я виховувала тебе, мiй любий синку? Чому ж я не найду з тобою спiльно© мови? - Не найдеш, матусю,- сказав Андрiй,- бо тако© мови ти шука╨ш i з мо©м братом Остапом. З мо©м найлютiшим ворогом... - З тво©м найлютiшим ворогом? Синку! Що ти говориш? А-ах, Боже мiй! - i мати заридала. Тодi пiдiйшов до не© ©© рiдний син i сказав чужим голосом: - Покинь, стара, виводити, бо менi нiколи зараз, i до того ж я мушу за тво╨ю допомогою пролiзти до братового штабу. Та не встиг Андрiй вимовити сво©х останнiх слiв, як у дворi зашумiло. Вiн кинувся до вiкна i в присмерках мiсячно© ночi побачив вершникiв. I зрозумiв Андрiй, що зграя ворогiв оточу╨ його, i сказав вiн матерi: - Ховай мене, мамусю, i якомога скорiш! Ховай мене вiд мого брата Остапа! Мати кинулась. Мати кинулась ховати свого любого сина Андрiя. I сховала вона свого любого сина Андрiя на глухому горищi i повернулась до кiмнати. Тодi з шумом розчинилися дверi, i зупинився на порозi Остап з двома сво©ми молодими вершниками. - Ну, так де ти, стара, сховала мого брата Андрiя? - грiзним голосом спитав вiн.Чи не дума╨ш ти, що мо© дозорнi прозiвали його?! - Не бачила я твого брата Андрiя! - рiшуче сказала мати i, зблiдла, сiла на сво╨ лiжко.- Не бачила!.. - Не бреши, стара! - скрикнув Остап i взявся рукою за свою блискучу шаблюку.- Чи не дума╨ш ти, що я помилую свого найлютiшого ворога? ' I, сказавши це, Остап подивився на вершникiв. Вершники вiд задоволення крякнули. Мовляв: наш пан-отаман не зна╨ рiднi i для нього в боротьбi нема братiв! - Я радий, що ви так дума╨те про мене! - сказав Остап.- Отже, хочу я довести вам, що для мене в боротьбi нема i матерi. I георгi©вський кавалер всiх чотирьох хрестiв, що поважно виблискували на його грудi, сiв бiля сво╨© матусi. I наказав вiн сво©м вершникам обшукати двiр i горище. I запалив вiн цигарку i звiв сво© суворi брови бiля перенiсся. Мати сидiла блiда i мовчки дивилась на сина. Духом алькоголю так пашило вiд нього, що вона мимоволi повернула сво╨ обличчя до вiкна. Вона раз у раз позирала на дверi i прислухалась до шуму: невже ж таки знайдуть ©© рiдного сина? I тiльки коли вершники повернулися до кiмнати i доложили Остаповi, що Андрiя нiде нема, вона з полегшенням зiпхнула й сказала: - Хiба я вам не говорила?! Чого ж ви прийшли до мене? - Так ти, я бачу, хочеш хитрувати? - скрикнув Остап.- Так знай же, вiдьмо: нема тобi пощади вiд мене! Коли до ранку ти не видаси мого брата, то... Остап схопився за клинок i показав його матерi. Тодi переповнилась чаша терпiння, i сказала мати: - Що ти говориш, Остапе? Побiйся Бога! Невже ти, мiй п'яний сину, забув сво╨ дитинство й "солодкi цукерки"?! - Ха-ха! - зареготав Остап.- Чу╨те, хлопцi? Моя мати згадала солодкi цукерки! М