жаючих зворушень похвальна й пожадана. Але тут, Маню, шкода вас i вашо© енергi©. Тут не вдi╨те ви нiчого. Ви не самi сто©те в тiй боротьбi. - I сказавши це, я пошукав свого капелюха i, вклонившися, вийшов. ╞© погляд промайнув по менi. Стояла на сво©м мiсцi, звернена лицем до вiкна, з зморщеним, мов з фiзичного болю, чолом i затисненими устами. Виходячи вже з але©, я побачив Нестора й Василька, якi силкувалися пустити в повiтря свого паперового "драха"[19]. В тiм я ©м помiг, ii коли вiн справдi чимраз вище пiдiймався, несений вiтром угору, я схиливсь над Нестором i шепнув йому до уха: - Пiди до тво╨© сестри, там у павiльйонi, i попроси, щоб також до вас вийшла й поглянула за драхом. Нехай тепер сама не сидить. Сказавши це, я хутко пiшов. * * * _ (По довгiм часi). Я не бачу ©© i не чую про не© нiчого. Чув лиш вiiд Василька, що незадовго ма╨ вiдбутися Оксанине весiлля. Отже, скорше, чим було зразу постановлено. Всi, очевидно, зайнятi, хоча весiлля ма╨ цiлком тихо вiдбутись. * * * _ (Пiзнiше). Вже по весiллю, i молодi вiд'©хали. Ми лиш у церквi на вiнчаннi бачилися, а радше сказавши, собi в очi поглянули. Ви©жджаючи, забрала свекруха молодо© Оксани i ©© з собою. Нащо? Цiкаво б знати! Там на селi в не© вона ма╨ довший час перебути. Та свекруха вдовиця, з виду поважна й добродушна панi (чую, посiдателька невеличкого ма╨тку), живе враз з нежонатим сво©м старшим сином, управляючим тим ма╨тком. Чи не "математика" яка кри╨ться за тим усiм? Син той не жонатий, мати "старша" вже жiнка, - майся на бачностi, емансипантко, бо син той симпатичний . мужчина, а обставини могли б потягнути й деякi кансеквенцi© з того довшого побуту за собою. Та ба! Що мене те все обходить? Нехай ©де або не ©де, я ©© плану не розiб'ю. А щоб я вже нею так дуже був зайнятий, то не скажу. Зда╨ться, наш роман(!), ледве розпочатий, скiнчився. Я ледве чи буду нею ще займатися. Твереза моя мудра мати не мала неслушностi, коли остерiгала мене перед нею, вiдчуваючи материнським iнстинктом невидимi ©© поступки на будуче... Добре, що при©жджа╨ до нас Дора Камiнська з Ч., улюблена донька тiточно© сестри матерi мо╨©. Донька консисторiального совiтника, дiвчина не без ма╨тку, i саме iдеал, з котрим, на тайну думку матерi, я мiг би спокiйно колись одружитися. Вона жива, хитра й може людину до себе, хто б ©© не знав так, як я, i на довше прив'язати. Вона роз'яснить нашу хату, а бодай на часок - i мене... * * * _ (Знов пiзнiше). Сьогоднi здибав я, вертаючись з уряду, малого Нестора, який iшов до школи. Розумi╨ться, я його задержав. - Що чувати коло тебе, Несторе? Чому так вчасно йдеш до школи? Тепер ледве по першiй. Вiн поглянув на мене поважно й вiдповiв: - Я обiцяв одному хлопцевi в школi показати нiмецьку задачу. А що вiн далеко вiд школи мешка╨ (вiн селянський син), i через полудн╨ оста╨ться в школi, я йду скорiше, щоб ми повчилися, поки зiйдуться iншi ученики або й сам професор. Сказавши це, вiiн вклонився й уже хотiв iти дальше. Хлопчина очевидно спiшився, i моя задержка не була йому пожадана. - Пожди, не спiшися так! - задержав я його. - Ще ма╨ш доволi часу. Тепер, як кажу, саме по першiй; розкажи менi, що вдома чувати, i чи всi здоровi. Хлопець з чемностi станув, хоча по ньому було видно, що мо╨ здержування його майже болiло, так спiшно було Йому йти, i не знав, з чого починати. Одначе надумавшись, вiдповiв коротко: - Всi здоровi. - А сестра твоя... Маня, що пише? - спитав я просто. - Не знаю, що пише. Лиш прислала менi великого рогача в пуделочку й писала, що його зловив для мене пан Янко. - Хто ╨ пан Янко? - спитав я, вдаючи, що не знаю. - Брат Влодка (себто мужа Оксани). - Так? - Так, - вiдповiв малий i додав радiсно: - Рогач такий гарний, я його все в садi пасу. Я всмiхнувся. Вiн був ще подеколи дуже дитинний. - I нiчого не писала Маня? - Нiчого, - вiдповiв, а вiдтак додав: - Вона там вчиться на конi ©здити! - Як, Несторе? - На конi вчиться там ©здити, - вiдповiв малий твердо. Менi при його словах вдарило полум'я до лиця. - Хто ©© вчить? - Пан Янко. I ©й там дарували красне сiдло. - Хто? - Я не знаю, але мама зна╨. - А коли вона верне? - Не знаю. Мама казала, що за чотири тижнi. Але я вже мушу йти, - додав, поглянувши на мене благаючим поглядом, - бо на мене буде товариш ждати. Я мушу... я обiцяв. - Iди! - сказав я, - i додержуй усе слово, а вийде з тебе колись гарний муж. Малий, щоб здогонити втрачений зi мною час, вiддалився поважно кiлька крокiв, а вiдтак, оглянувшися за мною, пустився бiгцем. * * * _ Я пiшов, мов засоромлений, i якийсь гарячий бiль стиснув мо╨ серце. "Вона вчиться там на "конi" ©здити (як колись я це ©© братовi раяв. О!.. яка iронiя!), i пан "Янко" вчить ©©, - повторились самi з себе дитячi слова в мо©й душi. - Розумi╨ться, це якраз щось для не©, вона все коней у свого батька випещувала. Розумi╨ться також, що сама не буде вона там ©здити, що "пан Янко" буде ©© супроводжати; буде нею на полях, на самотi опiкуватись. - I тут, при тiй гадцi, я погано сам до себе всмiхнувся. - Коли буде всiдати на коня, вiн ©й пiдставить руку пiд ногу, i тодi буде мусила до нього зближатися. Нi. Обо╨ - зближуться до себе. О, ми те зна╨м... ми те все добре зна╨м!" I знов викривив ©дкий усмiх мо© уста. Роздразнений такими й подiбними думками, я згадав мимоволi свою матiр, що одна любила мене правдивою любов'ю й одна сама бачила поки що те невидиме, що мало менi, може, колись у життi нанести горе, - старалася мене вiд того охоронити, а я опирався, мiж тим коли вона ось... уже вчиться верхом ©здити! I вже не покидали мене думки про не©. Я бачив ©© заодно на самiтних полях на конi, а коло не© його, котрого бачив я на вiнчаннi ©© сестри, гарного мужчину, з чорною, на груди спадаючою, бородою, що був ©© дружбою. Про нього знав я, що був пожаданою партi╨ю в сво©й околицi. Вона молода, чутлива, мо╨ю матiр'ю зраджена, - що дивне, якби звернула свою душу до нього? Взявши на розвагу ©© фантазiю i ©© амбiцiю, вона готова менi й мо©й матерi наперекiр вийти за нього! А вiн може "кожно©" хвилi женитися! Мiж тим коли я... гм... а до того його мати за Обринськими. В менi здiймився знов жаль у грудях - i вiн гнав мене так, що я в сво©й задумi майже не стямився, як перейшов шмат дороги й побачив себе вже недалеко нашого мешкання... а радше перед домом Обринських, котрий мусив, iдучи й вертаючи з уряду, минати - i тут же отверезився. В вiкнi, де iнодi бачив я молоду-дiвчину або ©© сестру, побачив я тепер у тiй хвилi ©© матiр, яка пiдносила жалюзiю. Я поздоровився, а вона, дякуючи, усмiхнулася. О, усмiх то© жiнки, о, той усмiх ©©!.. Кiлька разiв згадував я його в сво©й уявi, нав'язував до ©© дiтей у пiзнiшiм життi. I доброту зраджував вiн, i нiжнiсть, i бiль... а заразом був мов освячений чимось з нутра ©©... Вмить змiнився образ Манi в мо©й уявi й неначе побачив я нараз ©© лице з ©© молодими непорочними очима, що найкраще свiдчили про свою душу. Нi, нi, вона не була такою, якою я ще перед хвилею уявляв собi ©©. Вона не була такою. Вона була дочка це© жiнки, була добра, чесна, а я... I, мов опарений... поспiшив я далi. Що був би я дав у тiй хвилi, щоб моя мати була не робила тих натякiв вiдносно мо╨© особи... до оце© жiнки i... ©© дитини, що був би дав я за те! Та ба!.. По весiллю сказала панi Обринська до одно© знайомо©, котра ©© чiпнула, що, мабуть, незабаром вiддасть i другу доньку, що наколи б друга мала бути нещасливою або мав хтось нею з родини ©© чоловiка погорджувати, вона волiла б ©© побачити - мертвою. Мамо! Чому це були ви тою, що висказала такi слова! Чому ви не були тою. Але... о, матерi, матерi! Сторожi дiтей ваших, з бажанням i терпiнням, з вашим небом i пеклом для ваших дiтей!.. * * * _ (Пiзнiше). З города чiпнув я малого Нестора, що нишпорив, як не раз, мiж листям за годiвлею для сво©х гусiльниць, рогача вiд пана Янка i т. iн. з запитанням, що робить?.. Вiд пiдвiв голову й поглянув на мене очима, мов був у тiй хвилi в цiлком iншiм свiтi. - Що там поробля╨ш? - повторив я лагiднiше сво╨ питання. - Нiчого. Шукаю за одним павуком, що впав менi ось тут десь на землю мiж малинами, i не знаходжу, - вiдповiв затурбованим голосом. - Байка, хлопче! - кликнув я. - Що тобi до павукiв? Лиши ©х у супокою... ще колись вколять тебе... - Нi. Я йому хотiв лиш докладно придивитися. - Побачиш другий раз! - Нi. Я сьогоднi мушу бачити, - вiдповiв малий. - Вiн десь буде... тут... я... зараз... - I не звертаючи бiльше на мене уваги, роздiлив корчi малин i нишпорив далi... - Запиши, Несторе! Побачиш другий раз. Чи лиш вiн один павук у городi? Вiн знов поглянув на мене... Одначе шукав далi. - Що то ма╨ з тебе вийти, якийсь природознавець, чи що? - опитав я. Малий вiдступив вiд корчiв з резигнуючим поглядом i не вiдповiв нiчого. Очевидно, не зрозумiв мо©х слiв i не був мною вдоволений. - Вiн не був великий, - обiзвався врештi. - Тим менша шкода, - потiшив я й усмiхнувся. - Але я хотiв його бачити, приглянутись йому цiлком зблизька. - А я тобi перешкодив. Правда? - питав я i вдивився в його дитинне лице й дуже гарно закро╨нi ©© уста. Вiн не вiдповiв. По ньому було видно, що не хотiв заперечувати мо©м словам, але не хотiв i признати. - Може, вже й не побачу бiльше такого, - сказав, нiби вибачаючись. - А цей був такий дрiбнесенький... а такого ще я не бачив, шкода. - Правда, то велика шкода, - вiдповiв я з уданою повагою. - Що ж робити? Не одного шкода. Ще будеш ©х бачити досить, поки покiнчиш школи. А тепер скажи... коли верта╨ твоя сестра Маня? - Маня? - (I знов той гарний задуманий погляд). - Маня, хлопче... сестриця твоя. - Маня верне... вже, може, незадовго. - Сама? - Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, - вiдповiв вiн. - А то чому? - Бо вона менi помага╨ в науцi. Братiв нема... а я часом не знаю, як виробляти математичнi задачi. А вона .менi часом показувала... Але... я б i так хотiв, щоб вона вже вернула. - Любиш ©©? Вiн усмiхнувся мило. - Люблю, - вiдповiв щиро, схиливши по свойому звича╨вi головку в один бiк. - Отже, бачиш. А пан Янко не при©де? - Не знаю. Але вона при©де. На суботу маю я мати математичну задачу. - Трудна? - Я пробував зараз, як професор завдав, i трудна. Але потiм я ©© виробив. Я усмiхнувся. - Ти, бачу, жвавий хлопець. Але... - додав я, - як ще колись трапиться тобi така, що не зможеш ©© i "потiм" виробити, то прийди до мене. Я тобi поможу. Вiн заперечив головою. - Що ж, не хочеш? - Я ©© може прецiнь сам вироблю, - вiдповiв. - То й добре, - вiдказав я. - А до сестри не пишеш? - Лиш раз писав. Але сьогоднi, може й зараз, буду писати. - Лист? Вiн заперечив головою. - Що ж? - Щоденник, - вiдповiв таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати. Я зчудувався. - Щоденник, ти?.. Хто це тебе навчив? - Маня. Але я щоднини не маю писати, лише тодi, як щось маю до записування. Ви не зна╨те? - Нi, товаришу, не знаю. А що ти сьогоднi, наприклад, запишеш? Вiн поглянув на мене, заклопотаний... а я, вiдгадавши його дитячi думки, сказав: - Про павучка? Вiн спустив очi вдолину й мовчав. "Чисто Манина вдача", подумав я. - А про мене запишеш що коли? Вiн почервонiв. - Як прийду до вас з математичною задачею, то тодi запишу. А тепер... - Тепер нi. Я розумiю, - вiдповiв я, усмiхаючись. - Отже, гляди, приходь. Все одно, чи я тобi поможу в задачi, чи... Маня... ти приходь... Я подав йому через штахети руку, котро© вiн несмiливо доторкнувся, а вiдтак вiдбiг... * * * _ Через три тижнi нiчого, крiм дощу, мряки й сухо© притуплюючо© урядово© працi. Хоча я й переходжу щодня по чотири рази попри дiм Обринських, про не© я нiчого не знаю. Вернула? Нi? Не знаю. Навiть малого Нестора не бачу. Мабуть, ходить пильно до школи, а вернувши, порина╨ в сво©х задачах, щоб ©х самому виробити, - i його не бачу. Ба нi, раз таки бачив. З пiдкоченими аж по колiна шарова©рками - я бачив його, вертаючи додому в обiдню пору, як ходив у саду в високiй травi босоногий, i шукав чи не за яблуками. Коли я поздоровив його з дороги, вiн став i дивився за мною, мов хотiв щось менi сказати, а вiдтак, не .рiшившись, не сказав нiчого. Отже, й вiн нi. Сьогоднi третя днина, що дощу нема, небо одяглеся синявою, а сонце аж припiка╨, дарма, що кiнець вересня. Вернувшись з проходу в лiсi, де щохвилi мусив лицем стрiчатись з павутиною, що простягалася вiд смереки до смереки, я кинувся в сво©й кiмнатi на софу й лежав, випочиваючи... Не довго лежав я так, коли оце чую пiд одвертими вiкнами мо╨© кiмнати, в зiльниiку, голос матерi. - Що ти тут шука╨ш, хлопче? - питала когось. - Загубив що, чи що? I куди ти перейшов? Чи не через штахети? - Через штахети, - вiдповiв на мо╨ превелике здивування голос Нестора. - Так, я добре вiдгадала. Та стережись, щоб я тебе бiльше тут не бачила. Коли що будеш потребувати... то знай, дорога до нас через хвiртку, а не штахетами передрапуватись. Розумi╨ш? Мовчання. - А тепер iди! - Я до пана Олеся... - обiзвавсь знову голос малого. I тепер, схопившися, я став на рiвнi ноги. В першiй хвилi хотiв я через вiкно до нього вихилитись, але, обмiркувавши, що краще побалакати з хлопчиною на самотi, я здержався, подаючись на хвильку назад вiд вiкна, тим бiльше, що слова й iнтонацiя голосу мо╨© матерi, якi зачув я саме в тiй хвилi, заставили мене мимоволi перебрати роль пiдслухуючого. - Чого тобi до пана Олеся? Може, по цвiти для тво╨© сестри? - говорила вона з роздразнюючою гостротою. - Цвiтiв нема. - Я не по цвiти, я... до пана Олеся... - вiдчувся шовковий дитячий голос у вiдповiдь. - По цвiти, кажу, - наставала мати на сво©м. - Не вмi╨ш говорити? Та все одно, що скажеш, я знаю, чого ти прийшов. Мого сина нема вдома, iди! "Мамо! - вирвалось тут глухо з мо╨© грудi. - Мамо!" - а далi й завмерло. Що мав я робити? Вихилитись у цiй хвилi вiкном i понизити ©© перед дитиною, виказавши себе, що "дома"? Цього я не мiг. Не мiг так само й знести, щоб вона накидалася обидливо на невинну дитину, що й без того десь з сво╨ю несмiливiстю боролась, поки з'явилася тут. Хвилину я вагався, пiд час то© хвилини чулося з-пiд вiкна дальше: - Ти не чув, що мого сина нема вдома? Мiй син не для вас. Затямте це собi всi. Всi що до одного, раз на все! Тепер я вже не вагався. Я вже знав, що роблю, i так, як стояв, я вийшов у город, опиняючись несподiвано мiж ними. Мати. станула, мов укопана, почервонiвши аж пiд сиве волосся, побачивши мене... А малий Нестор, з побiлiлими устами й очима широко створеними, кинувсь з усiм дитячим довiр'ям до мене. - Я лиш до вас, пане Олесь, не по цвiти! - виговорив вiн насилу, поборюючи по-мужеськи плач. - Лиш до вас хотiв, - i з тим обернувся, щоб вiдiйти. Одначе тут я заступив йому дорогу. - Я знаю, що не по цвiти... ти мiй гарний, гарний товаришу. Знаю надто добре, що не по цвiти. I майже не тямлячись, з якогось жалю, що прокинувсь у мо©й грудi, я притягнув малого до себе й притиснув до сво©х грудей. У тiй хвилi розсмiялася моя мати... О, яким морозячим, до се© хвилi незабутнiм менi смiхом. I не поглянувши на мене нi одним поглядом, вiдiйшла без слова попри мене в хату. Ми остались самi. Малий держав мене судорожно за руку й глядiв незрозумiле великими вогкими очима на мене. Коли моя мати вiдiйшла i ©© не стало видно, я схиливсь над хлопцем i спитав: - Що тобi, Несторко? Ти задачу хотiв? Ходи, я поможу. Ось сядемо собi там пiд деревом на лавку перед столиком, i я покажу тобi. Та тут вiн заперечив головою. - Не задачу... - сказав вiн, i нараз несподiвано усмiхнувся. - Не задачу, пане Олесь... але ось що... - I сказавши це, вiн витяг спiшно малесенький нотес[20] з бiчно© сво╨© грудно© кишенi й показав. - Маня привезла, - сказав щасливим поглядом. - Ще як при©хала, i я принiс вам показати. Досi був дощ... вас не було в городi, i я тому сьогоднi прийшов, не хотiв довше ждати. Але не по цвiти, - впевняв з вибухаючою враженою амбiцi╨ю. - Ми ма╨мо сво©. I Маня також привезла великий букет вiд пана Янка. Я усмiхнувсь насилу. - Так, так, - вiдповiв я. змiшаний. - Гарний нотес, - погладив хлопчину, що так довiрливо притуливсь до мене, а вiдтак з раптовим бажанням остатись на самотi сказав: - А тепер iди, щоб тебе вдома не шукали. Ми ще побачимось. Чи ти скажеш тво©й сестрi, що був у мене? - спитав я й вiдвернувсь, щоб малий, що не вiдвертав сво©х очей вiд мене, не бачив, як я в цiй хвилi почервонiв. Малий надумався. - Я запишу в денник, що був у вас, а вона як схоче... то нехай собi чита╨. I сказавши це, не прощаючися зi мною, вiн спiшно вiдiйшов. * * * _ Я залишився в городi. Був надто несподiваною й немилою сценою зворушений, щоб мiг спокiйно вернутися в хату. Хвилювався матiр'ю, ©© невимовним, незрозумiлим менi пересудом i - заразом радувався вiдомiстю, що вже вона повернула. До того, мiж одним i другим вертiлись заодно слова малого, що привезла з собою i букет, i не давали спокою та викликували бiль у душi. "Вiд нього, вiд нього... - обзивалось раз у раз у серцi... - А далi: чи не ма╨ та моя мати, що iнодi жорстокiстю сво╨ю пригаду╨ вовчицю, слушностi? Матерi - вiщунки, i з ©х почуттям не годен нiхто рiвнятися. Вiн вивчив ©© ©здити, виправив на дорогу з цвiтами, - чим ще те все доповниться? Гм! Та зрештою, що я за безголовий, що собi тим голову сушу? Погано на душi, ну, то й погано; а пониження, зда╨ться, чи не найпiдлiше з почувань. Гречкосiй якийсь, не будучи, може, й нiякою особистiстю, витиснув з серця молодо©, як здавалось, по вдачi значнiшо© поступово© дiвчини - iнтелiгента. Але... ага, правда! Фiзична сила вiдiгра╨ також свою роль в людськiм життi; забира╨ в полон, побiджаючи якимсь несвiдомим гiпнозом. Отже, бути може, що в тих спiльних прогулках верхом по лiсах i полях розвинулося щось, що не далося зiгнорувати, i не раз уже навiть у значних мужчин i жiнок рiшило долю. Отже, чого я роздивувався? Яке право менi до не©, а радше до них мiшатися? Ет, божевiльний я, що бог зна╨ куди думками поринав, стрiляв, мрiяв, жив якимсь життям поза межею реального життя, мiж тим коли тут вiдогралась цiлком звичайна iсторiя. Моя мати мудра. Недармо про не© говорять, що вона повинна замiсть мого батька ставати на казальницю й проповiдувати". Так. Моя мати мудра. Ет!.. - Я махнув рукою й зайшов, перебравши уста в усмiх i посвистуючи, в хату. * * * _ Проти мене вийшла мати. - Не ма╨ш охоти ви©хати з нами (себто з нею й Дороюо К." що перебувала вже в нас) поглянути, що дi╨ться з нашим сiном в С.? - Вона спитала голосом рiвним i в тiй хвилi таким спокiйним, неначеб лиш я один був тим, що лиш щонедавно хвилювався. - Поки сонце зайде, - додала, - вернемо. Я хочу переконатися, чи пообертали робiтники ввесь покiс, як наказала я. Але ти мусив би цим разом сам кiньми поводити, бо я вислала i фiрмана з дому, щоб помагав при роботi. - Добре. Нехай i так, - вiдповiв я i був у душi тiй нагодi рад, що мiг зараз себе чимось зайняти й не потребував тепер до нiкого говорити. Я запряг з помiччю малого хлопчика конi, i ми ви©хали. Мати сiла ззаду сама, а Дора, кузинка моя, що любила все на козлi обiч мене сидiти, коло мене, й ми по©хали. Минаючи попри Обринських, я глянув туди й побачив, що за©зна брама вiд дороги була вiдчинена, i малий Нестор стояв з батогом у руках, мов когось визирав. Побачивши мене, вiн щось кликнув до мене й показав у сторону, куди ми саме ©хали. Я не зрозумiв його. - Оцей малий такий iнтимний з тобою? - спитала кузинка ущипливо. - Так. Це чудовий хлопчина. - Що кликав вiн? - допитувала вона. - Не знаю, - вiдповiв я сухо б затяв конi. Конi нашi були бистрi й швидкi, i ми скоро ви©хали за мiсто. Погода була чудова, i ©зда за недовгий час успоко©ла мене. Я перестав думати про недавню сцену, а задержувався думками бiльше про дiвчину, що по довшiй неприсутностi вернула, врештi, додому. Коли, властиво, вернула, що я досi не бачив ©©? I якою вернула? Свобiдна ще? Чи вже як власнiсть того, що вивчив ©© верхом ©здити, передав цвiти на дорогу!.. А тепер, думав я далi, коли й як ми побачимось? Ми ж майже вороже розстались. Вглибившись про не© думками й концентруючись одиноко перед собою на конi, я ©хав, так задуманий, довший час... ©хав, та ось нараз порушила мене гарна Дора легко лiктем, i я зчудовано поглянув на не©. - Дивись направо! - кликнула вона пiвгалосом до мене. Я глянув. Недалеко перед нами з вузько© одно© бiчно© вулицi, що вела глибше в гори, в лiс, ви©хала проти нас на конi Маня. ╞хала кроком. Минаючи попри нас, вона спаленiла i, кланяючись з ушануванням перед мо╨ю матiр'ю, вдарила коня й майнула далi. Яка гарна була в тiй хвилi! Одначе ©© очi, тi молодi чудовi очi, що кермували мною, випивали несвiдомо спокiй з душi, то знов викликували бiль у нiй, - чому не бачили мене?.. Була надто змiшана несподiваною стрiчею? Не знаю. Я вiдчув лиш, як менi вiдступила вся кров з лиця, як менi серце холодом обняло, - i я мов цiлий сам похолодiв. Дора уносилась словами про гарну амазонку, звертаючися раз по раз до мене й позад себе до матерi, а я мовчав, мов камiнь. Коли вернули ми додому, i проти нас вийшов мiй батько, було перше, про що заговорила моя кузина, що ми здибали "амазонку". Батько не чудувався. - Я ж ©© бачив уже разiв кiлька, - вiдповiв байдужне. - Справдi? - скликнула вона. - I як ще! Кiлька разiв уже. Я йшов до церкви, а вона вже звiдкись вертала, навiть у дощ. Вйдко, вста╨ ранiше, як ти, мiська панно! - Яз нею познайомлюсь, Богдане! - звернулась вона до мене. - Добре, що вернула! - Як хочеш, - вiдповiв я лаконiчно i, знявши з голови капелюх, вiдкинув його на стiл. Я кинувсь, втомлений, у крiсло. - Ти втомився? - спитала мене мати, стурбовано окинувши мене довгим бадаючим поглядом. - Трохи... - Конi гострi, ©х треба сильно держати, - додав батько. - Ти зарiдко правиш тепер ними. - Справдi! - вiдповiв я, як перше, i з тим вставши, вiддалився з кiмнати. * * * _ Сонату заграйте менi, потужну, пориваючу сонату Бетховена, щоб я в нiй пiрнув, i себе, i всiх забув... * * * _ Нинi щось про свого батька й матiр. Мiй батько, широка мужицька вдача, потайний алкоголiк, що протрачу╨ перiодично грубi суми в картах. Одначе, щоб це перед сво╨ю совiстю й сво©ми парафiянами залагодити, скупову╨ невеличкими шматками землю, переплачуючи ©х часто вдво╨, i вiдда╨ за незначну суму тим парафiянам в оренду. Згодом довело таке його поступування й життя, як i подiбнi тому iншi вчинки, до того, що коли б не велика тверезiсть i огляднiсть матерi, було б те все довело нас до злиднiв. Помимо того, було йому, як упевняв нас тепер, з тим лихом у життi добре. - Сво╨ життя й працю дiлю, - говорив вiн, - на двi частини. Одну - для себе, а другу - для парафiян, котрi мають до свого душпастиря перше право. З вами (себто зi мною й матiр'ю) я мало маю спiльного. Цей опришок (вказуючи на мене) буде завтра соромитись свого батька, бо вiн мужик з роду, дарма що батько дав би й душу за нього, а мати, - додав, усмiхаючись сумно, - з свого панотця давно вже невдоволена. Отже, краще не лiзти нам обопiльне в нашу капусту. Головна рiч, щоб все-таки щось робити. Будь воно "панське", будь "Iванське", лиш без працi не оставай. Я з собою в рiвновазi, а ви як хочете! Це був мiй батько. I справдi. З собою був вiн у рiвновазi. Як сам гуляв, потопаючи в сво©й пристрастi до нестями, мусили й другi того зазнавати, - не жалував нiкому. Коли ж забирався до працi, не смiли й другi супочинковi вiддаватися. Все мусило за дiло братися. Не щадив нiкого. Мати хоче з сво╨© сторони вдержати нормальнi вiдносини мiж парафiянами й нами, а з тим i матерiальним нашим битом, головно сво╨ю працею. Вста╨ о 3 - 4 удосвiта, - ходить з наймичкою по наших левадах по горах, контролюючи тим вiрнiсть, вiдданiсть i пильнiсть на сво©й службi робiтникiв i вiдносини парафiян до нашого майна, - творячи тим (хоч i не такий уже, як ©й зда╨ться) ма╨ток. I ©й, як пересвiдчуюсь я часто, з тим також добре, ©© люди бояться i шанують, вiдчуваючи в нiй якусь незламну силу, з котрою мусять числитися. I коли вже деякi кланяються перед батьком за його широку попiвську гойнiсть i благороднiсть душi, то, певно, - ще бiльше матерi за ©© характернiсть i працьовитiсть, котру кожний на свiй лад пiзна╨ й цiнить. Тяжко з батьком не числитись, тяжко й матiр, що, як мур, за свою хату перед людьми обстою╨, не любити. В нiй ╨ щось геройське. Нiколи скарга, дрiбний лемент не отворять ©й уст, але й нiколи приниженiсть духу, обезсилення не найдуть у не© спiвчуття. Вона зна╨ й держиться одного. Вперед i вперед. Духом не падати й на поверхнi життя держатися. З внутрiшнiм життям вона менше числиться. Вийшовши з любовi за свого чоловiка з мужицького роду, славного з сво╨© поверiхавно© краси й опiву, як донька загальношановного панотця Б., а пiзнiшого владики буковинського, здавила все сво╨ розчарування в подружньому пожиттi, красу й молодiсть душi сво╨© в собi раз на все. Мов махнувши на молодiсть, вона все йшла вперед. Iдучи, тягнула й мене за собою; вдержуючися силою духу свого на поверхнi життя, мов уходила з тим вiд терпiння й знесилення в дальшу, як ©й здавалося, досконалiшу добу життя, яке мав утворити ©й одинокий син, одинока дитина ©©; зриваючи з тим усi мости за собою, що лучили ©© з минувшиною, розчаруванням, самою одною працею. Мiж ними обома з противними ©х стремлiннями, характерами й працею - я. Цiлком сам один. Я, становлячи цiле щастя матерi, осередок зата╨них ©© мрiй, що завдяки найбiльше ©© старанню i працi вийшов, на ©© думку, вже на якусь укiнчену (га-га!) людину, жив i живу ще й досi доволi безжурно, не зазнавши нiчого гiркого вiд життя, - я невдоволений. I - як би нi? З неясним почуттям обов'язку, мовби мав з життя батькового й матерi випровадити сво©ми силами, як третя цiлiсть, щось лiпше, нове. Це раз. Друге - устро©ти iнтимне щастя й собi (з бажань переважно матерi!), держатись, iдучи чимраз вище, на кращiй поверхнi життя, в котре поставив мене степiнь мого образования, iнтелiгенцi© й становиська,станути понад рiвень буденно© людини, - а тут щось, мов друге "я", будиться в менi, зачина╨ критично до мене вiдноситись. Я невдоволений. Я невдоволений батьком, невдоволений залiзною матiр'ю, невдоволений з суспiльностi нашо©, а найбiльше з себе. Чи видобувсь я на укра©нця - ╨вропейця? Пробував хоч ступити на iнший шлях, чим на один, буденщиною широко утоптаний? Нi. Я - iнтелiгент-мужик, що (вiдчуваю) не вилупився ще цiлком а усiх лушпин мужицтва, i тому й дiла й поступування його ще отяжiлi, безправнi й недалекосяглi, що топчуться на одному мiсцi без ширшаго горизонту, крiм погляду в заплакану традицiйну минувшину, i вузько© перспективи будучини. Як казала ота молода дiвчина, що й поглядом не окинула мене тодi, освiдчаючись, мов божевiльна, старцевi, щоб лиш свого дiпняти i йти далi? "Старосвiтський!" Га-га! Старосвiтський! Нi. Не старосвiтський. Маню, а мужик. Безiдейний, котрому лежить ще в кровi пiдданство, пiдлiсть, покора, прокляте безсилля, i котрого досi задовольняла пересичена буденщина, - не старосвiтськiсть. Так, Маню, я мужик i не дав ще нiкому чогось нового. Все, що робив, наприклад, i для свого народу досi, не було чимсь свiжим (а може - навiть i правдою), бо не було внутрiшньою потребою, а слiпим наслiдуванням дрiбних учинкiв таких iнших, як i я... Якась ненависть порива╨ мене проти себе. Ненависть, коли питаю, чим об'являю я свою силу iнтелiгента... сво╨ так зване вперед? Якi мо© жертви? Ах, Маню! I в усiм тiм пiзнав я тебе. Чудове ти мо╨ блудне свiтло, що гра╨ зi мною несвiдомо, драту╨ мене, зближа╨ться до мене, уходить i оставля╨ мене з усiм тим тяжким i пригнiтаючим мене невидимим мо©м тягарем, з чого мо╨ мужицтво не годне освободитись ще. Молодими устами тво©ми торгала ти мене, називаючи старосвiтським i т. iн. Затям! Тво╨, майже дитинне, а таке вже сильне, свiже нутро, твiй несформований iмпульс до дальшого кращого говорили з тебе несвiдомо, i щось, що з тебе вироста╨, суне й на мене, будить i мене... Всi "моднi" жiнки - то блуднi свiтла, без поваги й жертволюбностi; без то© непорочно© правдиво© жiночостi, що одна вдержу╨ лад на свiтi мiж обома полами, - впевняла мене раз моя мати, i з тим запевненням стала мiж нами обома, мов неповорушна сила скелi. * * * _ (По довгiм часi). Цими днями здибав я знов малого Нестора, що вертав iз школи, вже недалеко його мешкання. Надворi падав дощ, а вiн iшов звичайним кроком i лиш вiд часу до часу здiймав капелюшину i стрiпував з дощу. Я здогонив його й силував iти враз зi мною пiд парасолем, що вiн не дуже радо чинив. - Я не маю парасолi... - впевняв щиро. - То треба так iти. Але це нiчого, вдома переберуся, i буде добре. Сьогоднi. - додав живо, - завдав нам професор знов тяжку математичну задачу, по обiдi буду ©© виробляти. - Як не будеш чого знати, то зайди до мене, а я .покажу, - предложив я йому. Вiн пiдняв голову i, поглянувши на мене, похитав головою. - Попробую ©© сам виробити, i може не буде така тяжка, - i вмовк. Ми зблизились до його мешкання. Вiн зняв капелюшину й, окинувши мене, як звичайно, несмiливими сво©ми прегарними очима, забiг хутко на подвiр'я. Я пiшов далi. Навiть i вiн буде вперше пробувати сам виробити собi задачу, що, може, не буде така "тяжка". Справдi, Несторе, пробуй, щоб не коритись другiй силi. Вона, твоя сестра, також виробля╨ сама сво© задачi, душевнi й житт╨вi. Не цiкаво? Сам. А ти, Богдане, велика слiпа сило? В чiм твоя задача? Сам! Велике, горде слово! Воно розiгралось у мо©м нутрi рiзними голосами, i спiва╨, драту╨ мене. Сам, сам... сам... * * * _ Дора, кузинка моя, познайомилась з Манею i вже разiв кiлька вiдвiдувала ©©, дарма що мати дивилась на те знайомство неприхильне. Одначе, тому що Дора оста╨ться, на ©© бажання, в нас до рiздвяних свят, вона не противиться дiвчинi нi в чiм, - тим бiльше, що я майже нiколи в ©х присутностi про Обринських не споминаю, мовби для мене вони не iснували. Сам бачив я Маню кiлька разiв, як пере©здила верхом; але й то скоро й несподiвано. А що я знаходився в товариствi iнших, - отже, досi ще й кiлька слiв з нею не обмiнив. Значить, бiльше як три мiсяцi ми не говорили з собою. Що з нею ╨, заручена вона чи нi - я не знаю. Все вокруг нас мов мрякою оповилося... * * * _ Дора збиралась урядити бiльшу прогулку в лiс i запросила й Маню взяти в нiй участь. Маня подякувала. Була хора, цiлий тиждень пролежала. Зiгрiлась - як пояснила панi Ординська - одною про©здкою верхом, простудилась i тепер мусила вiдлежувати. Вона, мати, рiшуче не позволить опустити постiль скорiше тижня. Коли Дора, зачувши це, засмутилась i впевнила, що без не© прогулки не урядить; хiба що пережде, аж Маня подужа╨. Маня прирiкла, виздоровiвши, взяти участь у прогулцi. Одначе заявила рiшуче, що при©де просто в лiс. - Вiдразу i просто в лiс! I ненадовго. Дора супротивлялася. - Нi вже, Маню... - просила дiвчину. - Вперед я прошу до нас. Тiтка просить уперед усiх запрошених до себе на каву, а по кавi сiда╨мо всi в брички i ©дем! На те Маня схвилювалась i вiдмовлялася. В не© небагато часу. Вона опустить каву, а щоб уже Дорi зробити волю взяти участь у прогулцi - вона при©де на часок у лiс верхом або прилучиться вже до ви©жджаючих. Iнакше годi ©й прилучитися до товариства. Та тут знов панi Обринська вмiшалася в справу. Вона Манi якийсь час цiлком заборонить ви©жджати верхом, - значить, i на прогулку вона не по©де... хiба в бричцi, а й то не тепер, хiба аж за два тижнi, як уже подужа╨ цiлком. Тепер уже осiннi днi, оправдувалася, вправдi теплi й гарнi, але вечором холоднi, i вона не позволить. Остаточно по невеличкiй суперечцi стало на тiм, що Маня, може, й зовсiм не буде на прогулцi. Коли Дора це в нас при чаю оповiдала, сидiла моя мати так мовчки, мов не чула, що ©© улюблена сестрiниця оповiдала, а мiшала заодно чай. Я так само мовчав. Те, що в менi дiялось, я зачинив у собi. - Ти б сказав, Богдане, що тут робити! - накинулась нараз дiвчина на мене. - Чому маю я тут справу згармонiзувати? - боронивсь я, отрясаючи попiл з папiроси спокiйно. - Ти дала iмпульс до се© прогулки, то й доведи ©© до кiнця. Щодо мене, то я зараз зразу був пересвiдчений, що панна Обринська не прийде, як лиш вчув вiд нашого лiкаря, що в Обринських не всi здоровi. Ти наставала так сильно на сво©й постановi - без Обринсько© не уряджувати прогулки, що я остаточно не мав нiчого до сказання, хiба деякi тво© бажання нiмо вислухувати. - Я бачу, що прогулка не кле©ться! - кликнула Дора з смутком. - А я собi то так гарно уявляла. От як ми всi будемо через лiс ©хати. Хто з ким буде сидiти i т. п. незначне, а важне! Я, примiром, хотiла ©хати лиш з тобою, Богдане, в маленькiй елегантнiй бричцi вуйка й поводити сама гарним тво©м гуцулом, а коло нас Маня на конi верхом. Чи не гарно? - Як жокей, Доро? - спитав я з легкою неповздержаною iронi╨ю, знаючи добре, чому ©й цим разом було конче коло нас Манi треба. Вона витрiщилась на мене з переляком. - Який ти злобний, Богдане! "Як жокей!" - повторила з уданою уразою упавшим голосом. - Начеб я Маню мала за щось нижче вiд себе. ╞й мав би прецiнь товаришити добродiй К., i обо╨ мали б вести перед. Тому хотiла я ©© бiля себе мати. А за всiма нами, трохи оподалiк, усе проче товариство. А тепер бачу, нiчого з того всього... Я здвигнув плечима й не обзивався бiльше. В душi подумав: Маня мала держати собою, як амазонка, молодого панка при боцi дiвчини, котрим вона (Дора) над мiру зацiкавилася, а котрий, як здавалося, не реагував доволi на ©© ласкавi погляди й слова. Але я мовчав. - А тепер бачу, з цiло© прогулки не буде нiчого! - повторила, як перше, дiвчина визиваюче. - Я розстро╨на! - Ми можемо й без панни Обринсько© так само ©хати, - закинув я. - А добродiй К. так само товаришити нам, вести перед. Пощо тут панни Обринсько©? Чи, може, ©© присутнiсть на конi додасть тобi бiльше певностi в правленнi iмого коня, що мала б тратити ти без не© свiй "настрiй"? Зрештою, iншi гостi чи будуть вони тобi нiчим? Вона зарум'янилася й запротестувала. - О, нi! Щодо того, то нi. Я найповнiша тодi, як ©деш ти зо мною, хоча могла б навiть i цiлком сама ©хати. А щодо iде© з Манею, то... я лиш собi так уявила, що то було б гарно й весело мати й Маню на конi коло себе. Вона iнодi дуже бистра й дотепна. Та тепер хто зна╨, як то буде з тою прогулкою. Я знов, як перше, здвигнув плечима й не обзивався. - Не знаю, чому прогулка ма╨ через панну Обринську розбитись! - обiзвалася тут моя мати, що досi нi одним словом не обзивалася. - Коли ти не будеш настоювати при тво©х химерах i вичiкувати цiлковитого виздоровлення панни Обринсько©, прогулка вдасться тобi, певно, якнайкраще. А менi буде остiльки милiше, коли прогулка вiдбудеться тепер, а не аж десь за тиждень-два, бо зможу вам обi пари коней дати. Пiзнiше зачнеться звоження сiна, i я не радо переривала би роботу. Ось що... - докiнчила i налляла свiжий чай. - По правдi сказавши, Доро, - почала по якiйсь хвилинi знов, - менi твоя пересадна приязнь до то© дiвчини вида╨ться потрохи робленою. Вона й так зарозумiла, а то, як застановиться над тво©м поведениям, ще готова подумати, що без не© ти й товариства не найдеш, мiж тим коли ти повинна себа завсiди ставити вище. - З яких причин, мамо? - вмiшався я тут майже проти сво╨© волi i чув. як у мо©х очах спалахнуло вогнем. - З тих причин, - вiдповiла вона спокiйно, iгноруючи якесь подразнення в менi - що, Дора походить з родини, котра носить шановане iм'я, ма╨ батька на високiм становиську(!) i ма╨ток. - То ж то й ╨... - сказав я з притиском i викривив уста. В тiй хвилi уявивсь менi мiй батько мужик. Скiльки разiв мусив вiн у сво©м життi наслухатися упокорень про його походження з мужицького роду. Скiльки разiв! З самого початку, я.к догадувався я, коли, очевидно, не був такий, як нинi, а гарний, як сама мати казала, мудрий, смiливий муж. А оженившися, як бiдний богослов, з гарною й багатою дочкою одного з найвизначнiших консисторiальних совiтникiв, з часом чи не головне через не©, ©© вродженою зарозумiлiстю понижуваний i подразнюваний до крайностi, почав шукати, як "вiчний мужик", розради i втiхи в сво©м розчаруваннi в чiм iншiм, нiж в подружнiм пожиттi, пiддаючись чимраз бiльша сво©м наклонам, доки не став, яким i був. А я, потомок мужика й гордо© безсердечноi© жiнки, мав це все направити i, на думку ©©. затерти сво©м життям найменшi слiди того ненависного мужицтва! - Обринська ╨ донька звичайного вбогого, хоч i дуже чесного, урядовця, - почала знов мати, - обтяженого бiльшою родиною. Яка будучнiсть може ©© ожидати? Така, як ©© сестру? На мою думку, вона мiзерно вiддалась. Панна Обринська мусить старатися вийти замiж за першого, хто ©й навинеться... А до того ще й квапитися! - Що вона цiлком напевно не вдi╨, мамо© - впав я ©й твердо в бесiду. - Так? - спитала мене мати й посунула окуляри на чоло, неначе вони в тiй хвилi ©й заважали. - Ти вже про те поiнформований? - Настiльки, мамо, щоб знати, якого вчинку можна вiд не© сподiватися, - вiдповiв я спокiйно. - Вона емансипантка! - докинула мати зневажливо, - котра заповiда╨ на будуче вчену. - Хiба гувернантку або препарандистку... - закинула Дора пiвголосом i бiльше до себе. - А щоб усе-таки звернути увагу людей на себе, - тягнула мати, неначе не зачула злобно© замiтки сво╨© улюблено© сестрiницi, - вона виучу╨ться всяких "Feuerwerk'ia"[21], як от i ©зда кiнно, i маневру╨ ще тим перед молодими й слiпими. Я не можу собi порадити, - додала з роздразненням, - але менi каже мiй iнстинкт, що в усiм поведеннi се© дiвчини кри╨ться якась потайна вирахованiсть, i що в грунтi речей вона пряму╨ до iнших цiлей, як до тих, про котрi впевня╨, що ними перейнята. Блудне свiтло, як казала я вже, - закiнчила зневажливо й почала нервово витирати сво© стекла. - Така вона не ╨... - обiзвався я все спокiйно. - Справдi? - спитала вона й уже не поглянула на мене, лиш додала: - Зрештою, може ти це будеш i лiпше знати, як я. Менi Обринськi не були нiколи симпатичними, а найменше - панна Обринська (так називала вона вiднедавна з притиском Маню). Я не шукаю нагоди пiзнавати модернiстичнiсть ближче. Я - жiнка старо© дати. - I я нi, мамо, - вiдказав я, не звертаючи уваги на ©© подразнюючий тон. - Для вашого заспоко╨ння можу вас запевнити, що я вже бiльше як три мiсяцi не говорив з нею анi слова. В ©© очах, при мо©х словах, заблисло щось, мов радiсть, але стрiнувшися в тiй хвилi з мо©м поглядом, вона опустила ©х i додала: - Може. Але зате в ©© братi, малiм полiцмейстрi, обiбрав ти собi предмет глибших студiй. - Мамо! - обiзвався я з щирим обуренням. - Чи, може, панна Обринська винна й тому, що, вертаючи з уряду, я iнодi стрiчаюся з малим ©© братом, як верта╨ з школи, i одна дорога злуча╨ нас, як iдемо враз? Ви забува╨те, що я не хлопець уже, а мужчина. Стережiться, щоб не збудився колись дрiмучий у iменi "мужик" i не пiрвав гамулицi[22]... Вона пiднялася i, не спускаючи з мене очей, мов гiпнотизуючи мене, сказала: - Того я не боюся, Богдане. Того я не боюся. З мужицтвом я впораюся, як i з тво©м батьком упоралася. Зрештою, ти надто мо©м вихованням став уже мо©м сином, щоб мiг ще до мужицтва взагалi вертатися. Я пiд тим взглядом спокiйна, а ти також успоко©шся. - Послiднi слова сказала з таким приказуючим, а заразом ласкавим притиском, що я не годен був у тiй хвилi проти не© пiднятися. - Не числiть надто багато на виховання, мамо, - сказав я i почав, силуючися до супокою, крутити папiроску. - От i зворушилися ви, тiточко, бог зна чого, - вмiшалася тут з уданим жалем Дора. - А все через Обринських. Я не повинна бу