й, скiльки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! - кличе задихана з дикою якоюсь втiхою. - Твого зiлля повно! "Ага, Мавра! - заблисли ©й спогади про стару циганку, i знов почина╨ ©й в мiзку плутатися. - Що казала Мавра про зiлля з-пiд "Бiлого каменя"? Хвильку надуму╨ться. Вона зна╨ що. Воно про всяке лихо_ - учила Мавра. "В недiлю рано - _казала - зiлля копати, в понедiлок пополокати, в вiвторок варити, а в середу.." _в середу?" - киплять в ©© головi думки i тут нiби вмовкають... Вона усiла наново на землю коло зiлля, пiдсунувши високо чорнi сво© брови, i - нагаду╨. В середу?_ "В середу", - щось Мавра казала. Га, вона вже зна╨, - стрiлило ©й нараз блискавкою через ум. В середу, казала Мавра, зiллям лихо приспати,_ а в недiлю весiлля!! Так. В недiлю, казав старець, в недiлю весiлля. I з тим задивлю╨ться знов на зiлля. Його тут повно. Аж само в руки лiзе, то треба рвати. Мавра буде рада, а вона уб'╨ ним лихо, що в Грицю сховалося._ Але... борзо... борзо... щоб не утiкло. I з судорожно дрижачими пальцями, в шаленiм майже поспiху, неначе за нею стояв хто та наганяв до того, копа╨, рве зiлля i хова╨ в подолок. Вiдтак, нарвавши його над мiру, ста╨ на рiвнi ноги, опуска╨ голову низько назад, що довге ©© волосся майже дотика╨ землi, i кличе з усi╨© сили: "Я прийду!" А зараз по тiм, наслiдуючи голос жайворонка, кличе щасливо: "Люблю!.." - Врештi вмовка╨, задивившись великими очима та пiдсуненими вгору бровами кудись далеко, i слуха╨: з друго© сторони скали, мов аж тепер дiйшло, обзива╨ться почерез пропасть i тут же завмира╨: "Люблю!!" Настав вечiр в середу перед весiллям. Мавра сто©ть коло сво╨© лави i перебира╨ при свiтi зiлля, роздумуючи, котре б дати Тетянi, щоб ©© жаль за Грицем утихомирився. Вона була саме нинi знов у Iванихи Дубихи, яка зз сей короткий час з горя побiлiла. Та от вже i перебрала зiлля. Вона дасть Тетянi зiлля з-пiд "Бiлого каменя". Воно добре, чудотворне. Як дати його мало, воно в сон кида╨ - з примiвкою: серцю, головi да╨ спокiй; а дати забагато, воно iнодi i смерть приводить. Нараз в тих гадках вона зупиня╨ться. Нi. Нинi вона вже не годна Тетянi зiлля дати. Вже пiзно, i Тетяни вдома нема. Хiба, може, завтра. Вже третiй день, як вона, нещасна, лiсами блука╨, ба навiть десь аж в сусiднiм селi ©© бачили, де й ночувала. До того нинi обiцявся i батько прийти до не©, а може, й зараз надiйде, тож не пiде з хати. Так розгадувала Мавра, перекладаючи i перебираючи рiзне сво╨ зiлля. На всi гори, скiльки тут здiймаються, нема╨ щасливiшо© вiд Маври. Вона вiднайшла свого батька, якого вважала мертвим, i зна╨, що Гриць з угорсько© границi, годованець Михайла Дончука, се ©©, вкрадений вiд не©, ©© син. Довiдавшись про те все, ©© бралося зразу божевiлля з радостi. Вона бiдна, змарнована циганка, сама на цiлу гору, на цiлий лiс, вона мати прекрасного хлопця, а ©© батько, Андронатi, живий. Був ось тут. Вiн довiдався припадком вiд Гриця i Настки, що на Чабаницi живе циганка-ворожка сама одна i зараз же вiдшукав ©©. Господи боже! Плакала вона з горя, з злиднiв, з турботи i жалю, туги, але плакала i з радостi, коли батько ступив в ©© хатину i вони пiзналися! Вiн ледве пiзнав ©©, так вона постарiлася, а вона аж перелякалася довго© бiло© його бороди i згорблених плечей. А вiдтак настало каяння. Вiн вже був пiд ©© хатиною, тяжкою зимою. Впрошувався, вмолювався, а вона його не пустила! А вже тодi були б вiднайшли себе, був би вiн, бiлоголовий, коло не© зажив, нараз тяжкою зимою не вертав в Угорщину Мавра каялася, гiрко плачучи. А вже тодi сповiщала ©й карта, що в ©© хату падуть два чоловiки. Старий i молодий. З одним щастя, з другим горе. - З вами щастя, тату, - говорила зразу, - з вами щастя, а з котрим би горе? - Був ще в не© хто з чоловiкiв? - питав старий. - Вiд часу, як вона його не приймила? Було пам'ятати. Пригадай. Вона гадала, роздумувала, аж i пригадала! Лиш один був пишний-препишний хлопець на чорнiм конi. Йому вона i в карти кидала, долю вишукувала. Остерiгала двох не любити i сповiщала далеку дорогу; щастя йому падало, але губилось в дорозi, та се вона йому не казала. Вiн ©й добре заплатив... При тiм ©© оповiданнi в старого Андронатi очi усмiхнулися чорним блиском. - Не питала вона, як вiн назива╨ться? - питався. Не питала. Лише знала стiльки, що вiн викликав в ©© душi жаль, бо такий, як вiн, був лиш той, котрого вона, грiшна, любила i через нього в сво╨ горе попала. Молодий i красний. Точнiсiнько так вiн виглядав. Тодi розказав ©й старий батько, як поступив собi з нею, щоб ©й врятувати життя, на яке Раду напосiвся. Тодi напо©в вiн всiх трунком, заправленим зiллям, а за тим i ©© саму, щоб могти ©© винести. Слава богу, йому все вдалося. А дитину мусив пiдкинути багачам, щоб не вбив ©© Раду, далi, щоб коло хоро© в лiсi не загинула, i лiпшо© долi, як циганська, зазнала... Про не©, Мавру, сподiвався, що вона не пропаде в свiтi, найде притулок мiж добрими людьми, i вiн ©© колись вiднайде. До внука вiн не признавався, щоб не пошкодити циганським походженням, а все лиш вiд часу до часу навiдувався, щоб переконатися, як йому живеться. I переконався, що в добру годину пiдкинув дитину, бо в добрих руках опинився хлопець. А тепер вiн ©© на всю милiсть просить не признаватися ще до нього, доки не вiддiлить йому його господар землi, не стане вiн газдою в сво©й власнiй хатi. Його господарi - люди заможнi, гордi, могли б дiда i матiр з хати викинути, а хлопця не надiлити землею. Нехай вона ще жде, нехай мовчить, як i вiн, а все вийде на добре! Хлопцевi i ©м. Ось вiн скiльки рокiв мовчав, як камiнь, i на добре вийшло. Гриць незабавки жениться, пiде на сво╨, а його молода, добра бiлолиця дiвчина, заможна, обiцяла йому, що вiзьмуть його, старого, до себе. Вiн ©й зробив одну прислугу i на ©© помiч найбiльше числить. А як вiн коло них раз опреться, Гриць матерi сво©й не випреться. Тепер нехай вона ще помовчить i хлопцевi щастя не псу╨. Вони на весiлля пiдуть, здалека будуть, як бiднi, придивлятися; на весiлля вiн ©х просив, а там... нехай жде. Прийде час, заговорять. Мавра опиралася. Плакала, рвалася йти до сина. Але батько лаяв i кляв, ба навiть, по сво╨му звича╨вi, з лютостi кiлька разiв ©© ударив. Аж тодi Мавра покорилася його приказовi i з його радою погодилася... Тепер лиш одно ©© щастя мутить, одно ©© гне додолу, давить. Велике горе Тетяни, заподiяне ©© сином, i бiль добро© Iванихи Дубихи. Чому не любив Гриць Тетяни до кiнця? До кiнця? - _питала вона в розпуцi майже сотню разiв. Який оборот було би все взяло як для них обох, для ©© бiдно© матерi, так i для не© само©! Чому, сину мiй, чому роздво©в так свою душу? А ще й вона_ причинилася до Тетяниного горя, ворожачи йому, остерiгаючи його... перед чорними очима!.. Жура i жаль про Тетяну не да╨ ©й спати, не да╨ ©й ©сти. Вона чи не на все життя позбавлена. Хто зна╨, чи й прийде вже цiлком до давнього розуму Тетянка! Хвилинами вона, зда╨ться, нiби при умi, оповiдала ©й Iваниха Дубиха, а хвилями божеволi╨, не пiзна╨, не бачить нiкого, а все Гриця згаду╨ i лихо._ Який кiнець тому буде? Чому, боже, так тяжко людям до щастя дiбратися? От хоч би тепер i ©й. Сина вiднайшла, а Тетяну - тратить. Сама майже не зна╨, хто тепер ближчий ©© серцю. Вiн чи вона? Тепер одно вiнча╨ться, а друге оста╨ без долi, розбите... Чому Тетяна ©й не звiрилася? Цiлком зараз спочатку? Чому так та©ла, щоб мати не розвiдалася? Як тут тепер рятувати? Як усунути лихо? А тяжке лихо! Мавра аж сплакала, згадавши молоду дiвчину чудову, та - збавлену власною ©© дитиною. Вiдтак гiрко усмiхнулася. Ось як син в батька вдався! Двi душi в нiм. До Настки горнувся, а ©© Тетяну любив. О, коби Тетяна була зараз з усiм призйалася. Ба... Коби!_ Коби вона була тодi_ знала, що ©© син живе. Тодi!!! Але батько... i нараз урвалися ©© думки. Вона _винувата. Вона, однiсiнька вона. Батько ©©, ще коли впрошувався, молив, а вона не впустила. Тодi вiн закляв. А вiн страшно кляв. Чи не закляв вiн тодi ©© щастя, а прикликав горе? Не винен тут нi Гриць, не винна нi Тетяна, а винен... винен... хто? - пита╨ себе Мавра i плаче. Грицю ти мiй, сину, чому так в батька вдався? Чому не в матiр... i тут, як перше, думка ©© урвалася. Чи була вона, його мати, лiпша?_ Вона ж мала чоловiка, а зрадила_ його. О, о, о! - застогнала нараз i вдарила з жалю нараз п'ястуками до голови. "Грiх, грiх, грiх! - ридало ©© серце. - Який страшний, великий, який без кiнця. Грiх_ винуватий всьому, вiн один!.." Але вона ще вряту╨ Тетяну. Нехай буде, що буде. Тетяну вона вряту╨. Коби лиш до недiлi, коби лиш по весiллi, вона вiзьметься до не©, приведе назад до розуму, ладу. В недiлю рано-ранесенько пiд "Бiлий камiнь" пiде, зiлля накопа╨, буде пробувати. Зразу самим зiллям потрохи усипляти, вiдтак примiвками, вiдтак через сiм недiль мольбою до нового мiсяця, доки не успоко©ться. А там... з часом вона Гриця забуде i за другого пiде. Отак дума╨, передуму╨ Мавра, перебираючи та впорядковуючи рiзне сво╨ зiлля, котре вже вiд чого, коли нараз чу╨.. щось застукало до ©© дверей. Вона прокинулася. Хто до не© о такiй пiзнiй годинi? Се вже далi пiвнiч. Вона ще не лягала, бо батька вижидала. Пiшов по милостинi до недалекого мiстечка. А вона тут за скорбними думками та всiм сво©м зiллям сном припiзнилася. Чи не Тетяна се? - Хто там? - по звичаю сво╨© осторожностi пита╨ i надслуху╨. - То - я! - вiдказу╨ якийсь голос. - Тетянка? - пита╨ Мавра i надслуху╨ знов, може, й вона, нещасна, лiсом блукала i за свiтлом до не© добилася. - Нi! То - я! - вiдказу╨ знов той голос. Мавра вiдчинила. Перед нею станула дiвчина. Висока, молода, в лицi бiла-бiлiська, з заплаканими очима. Цiкаво придивля╨ться ©й Мавра, i ©© перейма╨ при видi цi╨© дiвчини прикре почуття. - Тобi що, доньцю, о такiй пiзнiй годинi? - пита╨. - Тепер далi пiвнiч. Але сiдай - ось тут. Тво© очi плачуть. Чи й серце плаче? В кого серце хоре, нехай iде до Маври, - говорить, мов молитву, Мавра, а сама блискучими сво©ми очима аж пронизу╨. - О, рятуйте, мамцю! - кличе дiвчина з розпукою i пада╨ на лаву. - Мiй суджений хорий, може, i умре. Крiзь сон говорить, нiхто не розумi╨. Ой мамцю, рятуйте! - i з тим заридала. Далi, зсунувшися додолу, здiйма╨ розпучливо руки вгору i молить. - Царю ти небесний - чим я провинилася? Чому мене кара╨ш? Я ж не винувата. Я вiрно його любила, тiло, душу дала, то... вона... вона!!_ - i, не докiнчивши, знову гiрко заридала. - Цить же, доньцю, цить же, - вспокоювала Мавра i пiднiма╨ дiвчину догори. - Кажи, що твому судженому i чия ти дитина, а зможу, порятую, в горi вас не лишу. - Я, Настка, Грицева суджена! - кличе дiвчина з невимовним жалем i знов здiйма╨, благаючи, руки до Маври вгору. - Йому починено._ Рано вiн поснiдав, вiдтак впав у сон i так спить все i спить. Спить мертвецьким сном. Зразу в снi ще згадував, що хтось там iшов, що вiн зараз прийде,_ а далi вмовк... - Грицева наречена? - скрикнула тут Мавра, а сама сiпа╨ дiвчину, мов божевiльна. - Грицева. Я Грицева! Я його суджена, а в недiлю, мамцю, наше весiлля... - Грицю! - скричала Мавра страшним криком розпуки i зсунулася на землю. - - Сину!!! Сину ти мiй, сину! _Ось уже гине, ось уже вiдходить; ледве що найшла! Грицю, жди на свою матiр, вона вже йде. Жди, не гинь!! - Останнi слова ©©, викликанi якоюсь нелюдською силою розказу[33] перемiнили ©© саму нечувано. Вона зiрвалася на рiвнi ноги, вхопила клунок з сво©м зiллям, пiрвала дiвчину за руку i обi погнали... Бiжить стара Мавра пiд гору i проти вiтру окриленим кроком, важко вiддихуючи, стогнучи. Летить, здоганя╨ Настка, i туй-туй паде. Лиш одно ©© пiддержу╨, вiра в силу Маври, а коли б не те, вона б далi не годна. - Йому починено, його затро╨но! - кричить в один голос до старо© Маври. - Пiд вiкном найдено пляшку, а пастух наш бачив дiвочу постать, як летiла лiсом, якась чорноброва..._ - _Тетяна! - кричить Мавра i сама ста╨. Мороз ©© перейма╨, i вона хреститься. - Ось що грiх, що грiх! - _стогне i звiльня╨ крок - далi вже не годна... Було в четвер рано, як на мiсцi стали, а коли стали, було вже по всьому. Гриць вже перенiсся... * * * Коло Грицево© хати - сум i повага. Посхилялись старi газди всi, що Гриця знали. Посхилялися в смутку i мовчки ждали. Умлiва╨ в хатi бiлолиця Настка, молодицi плачуть. Товаришi-хлопцi походжують, утираючи сльози. А матерi, перешiптуючись, хрестяться i моляться... Перед хатою лише що скiнчилася тяжка, гiрка сцена. Циганка Мавра в нечуванiй розпуцi кидалася вовчицею на старого батька. Вiн ©© сина, - заводила, - вiд не© забрав, пiдкинув багачам, щоб зазнав лiпшо© долi, як циганська, i ось яка доля постигла його в багатствi... I нiхто не бачив досi такого ридання, такого поведення, як у бiдно© циганки. Кидалася лицем до землi, роздирала на собi одiж, знiмала руки розпучливою мольбою догори, а все промовляла. Спiваючи, ридаючи, за╨дно розпачала - аж доки не ув'яла: Старий Андронатi зразу боронився, а вiдтак умовк. Зсунувшись з всею ваготою свойого старечого тiла на свiй жебрацький костур - вiн мовчав. Сам не замiтив, як остаточно по голосiннi зболiло© доньки заслухався в жалiбну гру трембiти, що неслась горою недалеко хати. Вона йому нагадала сво©м смутком щось давно минуле. Давно-давненько, дуже давно, вона також так смутком вигравала - пригадав вiн собi. Вiн тодi стояв рано зi сходом сонця високо на горi сього села i держав бiлого внука на руках... Держачи отак, глядiв в сивiй ранiшнiй iмлi .дитинi за долею. Iмла не здiймалася. Не бачив вiн тодi через iмлу сонця, але воно було! В його внука була_ доля. Ждала лиш на нього, як те ранн╨ сонце за iмлою - чому не осягнув ©©?.. * * * Мiж присутнiми в хатi й Iваниха Дубиха. Дожида╨ Тетяни. Може, хоч тут вона з'явиться. В домi ©© нiде не було; i нiхто ©© не бачив. Ходить i ходить лiсами, людей уника╨. Прибувши сюди, Iваниха Дубиха занiмiла. Нiхто вiд не© слова не почу╨. Мов забула говорити. Лиш вiд часу до часу засува╨ дрижачою рукою бiле волосся назад пiд чорну свою хустку. Жде. Може ж, дiждеться... Люди ззираються на не©, перешiптуються, а ©й те байдуже. ╞© очi не плачуть, ©© уста стулилися, лиш душа чимраз кам'янi╨. Та ось перед порогом шелест. ╞© Тетяна? Нi. То Мавра появилася в хатi з батьком, на сина вдивля╨ться. Нараз - що се? Сину божий! Знадвору попiд вiкна доходить спiв, нерiвний, предивний. Iваниха Дубиха бiлi╨, хилиться; сим разом се вже Тетяна. Так. То вона. Висока, худа, блiда, з розшарпаним волоссям, червоними маками заквiтчана, з очима, що нiкого не бачать, то - вона._ Нiхто не руша╨ться. Входить i, пiдсовуючи високо чорнi сво© брови, приклада╨ палець до уст, мов наказу╨ мовчання, i обзива╨ться напiвспiвуче: "В недiлю рано я зiлля копала, в понедiлок рано пополокала..._ цить, Мавро, - дода╨, прохаючи, - в вiвторок,_ Мавро, - дода╨, прижмурюючи очi, мов нагаду╨ собi щось, - зiлля я варила, а в середу рано... - _нараз урива╨... - цить, Мавро, - просить з неописаною нiжнiстю в голосi i цiлковито блудними очима, - цить, я лихо_ убила... тво©м зiллям,_ Мавро, з-пiд "Бiлого каменя". А вiн переспиться._ Цить! А в недiлю весiлля. Цить! - i, вмовкши, вона жде хвилинку, опустивши, мов з глибоко© утоми, голову аж низько назад - затулю╨ очi... Всi закаменiли. Нi, не всi. Мавра мовчки з змi©ним безшелесним рухом одна наближу╨ться до не©. - Суко!_ - скричала нараз не сво©м голосом. - Ти мого сина_ стру©ла. Ти, ти, ти! Гинь! - _i одним-однiським п'ястуком валить дiвчину додолу. Та тут вже Iваниха Дубиха опинилася коло доньки. - Стiй! - крикнула, що всi потрухлiли. - Мене_ ось добий. Вона вже готова, а мене добий!_ Вiдтак, пiднiмаючи доньку на ноги, що судорожне за сво© цвiти вхопилася, спитала побiлiлими устами: - Доню моя люба, одна_ в мене в свiтi - ти_ Гриця стру©ла? Тетяна усмiха╨ться. - Цить, Мавро, - шепче, пiдсуваючи високо чорнi брови, - лихо в нiм_ сховалося... цить! Вже нiде лиха не буде... - Доню! - молить ще раз мати з надлюдською якоюсь силою i тулить нiжно доньку до себе, як малу дитину. - Ти? Скажи правду всiм, ти? Як господу богу скажи... Тетяна дивиться довго матерi в очi, мов пригаду╨ собi щось, а далi, тулячись з правдивою нiжнiстю дитини до грудей матерi та хапаючись знов, як перше, судорожне за сво© цвiти, почина╨ любо, пiвголосом, нiби переказуючи тайну, нiжно спiвати: Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!.. Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!.. Та вимовивши послiдн╨ слово, вона вирива╨ться нараз несамовито з обiймiв матерi i вилiта╨ стрiлою з хати... Мовчки... без словечка... повалилась Iваниха Дубиха додолу... * * * Поховали Гриця, розiйшлися люди. - Ходiм, Мавро, - обiзвався вже по всiм старий Андронатi до сво╨© доньки. - Ходiм мiж циган. Тепер ми тут знов старцi... - Ходiм, тату, - каже Мавра твердо, як камiнь, i подала старому довгий костур в руки. - Тут вже мiй грiх скiнчився. I пiшли. Злегка лиш колишуться тi сосни i смереки, яких вони, iдучи не раз бiлою стежкою, мимохiть дотикались злегка, i колишеться лiсовий шум в воздусi, успокоюючи порванi струни в душах, доки не вийшли з лiсу; а коли його оставили, вiн згубився цiлком, i над лiсом схилилася нiч... * * * Iваниха Дубиха перешукала з людьми чи не весь лiс i сховки, куди заходила Тетяна, i не найшли ©©. Вона без слiду пропала. Настала вже чи не сама пiвнiч, а Iваниха Дубиха лежить обезсилена на сво©й постелi - за╨дно надслуху╨. ╞© серце каже, що Тетяна верне; от-от уже пiвнiч. От-от чу╨ вона шелест. Тетяна верне сама, як не раз вже. От-от зазорi╨. I - коби вже й зазорiло... А як вона верне, тодi забере ©© з собою в монастир i вiддасть ©© господу богу. Господь один ©© зцiлить - скрiпить. Господь один - а вiдтак нехай дi╨ться далi його божа воля... В хатi тихо, мов у святинi, лиш дрiбне свiтло блима╨ i часом приска╨ перед iконою пречисто© дiви, - Iваниха Дубиха жде, надслухуючи, i ©© стуленi очi заливаються безустанно слiзьми. От-от - знов якийсь шелест. Нi. То рiка. Вона не вмовка╨. Кiлька разiв i збудиться вона з пiвсну, рiка все ©© дразнить, мов чогось домага╨ться. Нараз... i тепер вона не помиля╨ться. Вона чу╨. Чу╨ виразно, лиш не зна╨ розрiзнити - що се. Чи се бренькiт бджiл причува╨ться ©й, чи се нiжнi струни, чи се ангельськi голоси? Не зна╨. Але вона чу╨ i не помиля╨ться. Попри ©© слух пересову╨ться легко, мов сонна мрiя, мов бренькiт бджiл, мов шовк, що волiчеться по струнах - предивно нiжний, спiвучий голос, що всю ©© душу мов у облаки небеснi здiйма╨: Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!.. Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!.. Iваниха Дубиха прокинулась, зiрвалася. Господи боже, се Тетяна! Так. Се був голос Тетяни. Вона чула виразно, що се був ©© любий голос. Вона шука╨ пiд вiкном дверей i спiва╨... Iваниха Дубиха вста╨ як змога скоро, спiшить, хитаючись, до дверей, розрива╨ ©х i бачить. Вона, мабуть, спала. Надворi ясний день, усмiха╨ться сонце i вказу╨ все ясно - лиш Тетяни нема. Iваниху Дубиху обняло зимним потом. Чи ©й спiв Тетянин лиш приснився? Чи чула вона його справдi? Та тут заблисла ©й страшна думка до голови, i вона спiшить до челядi... Iдуть всi над рiку, шукають ще й там. Може, знайдуть хоч там слiди. Пiшли... Не довго iшли. Там, де глибина царювала, де камiнь-велет спокiйно означав неповорушну глибину рiки, де на дно ©© утонув колись Тетянин вiнок, стояв на поверхнi блискучо© води, притулившись до каменя, один великий цвiт червоного маку. Другий, припершись аж до берега рiки, ждав - i як той, i собi не рухався... Сто©ть Iваниха Дубиха i дивиться без слова на тi два цвiти, а з нею i вся челядь. Довго, довго дивиться вона на них - далi вiдверта╨ться... Вiдвели Iваниху Дубиху. Чернiвцi, в квiтнi 1908. [1] Пристро╨ний - одягнений. [2] Фортуна - щастя. (Прим. О. Кобилянсько©)_ [3] Р а й - отаман, циган-проводир. (Прим._ О. Кобилянсько©_)_ [4] Спенцер - одяг на зразок жилетки [5] Пуста (пушта) - степ в Угорщинi. [6] Полум'я змагайте - роздмухуйте полум'я [7] П у г а р и к - чарочка. [8] Х и ж у н - беркут. [9] Вивiрка - бiлка. [10] Противно - навпаки. [11] Пiдхлiбство - облесливiсть. [12] Бесаги - сакви, торба. [13] Р а б i в н и к и - грабiжники. [14] Туск - бiль, журба. [15] Оногди - недавно. [16] Найборше - найшвидше. [17] Починщина - примана. [18] Опустити - залишити. [19] Розпачати - впадати в розпач, виявляти розпач. [20] Господарка - господарство [21] Розказувати - наказувати. [22]Петльованець - годованець. [23] Удовiднити - довести. [24] Синку - так на Буковинi кличуть нiжно i хлопцiв, i дiвчат. [25] Ноша - одяг. [26] Розстрiлювати - розкидати. [27] Надвечерi╨ - нiч перед якимсь святом. [28] Зрадити - тут: розкрити, показати. [29] Збиточне - жартiвливо. [30] Давно по словi - давно дали одне одному слово, домовилися про одруження. [31] Наборзi - нашвидку. [32] Любко - коханець. [33] Р о з к а з - наказ.