Григорiй Квiтка-Основ'яненко. Салдацький патрет
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Латинська побрехенька, по-нашому розказана
Був собi колись-то якийсь-то маляр... ось на умi мота╨ться, як його
звали, та не згадаю... Ну, дарма; маляр та й маляр. I що то був за
скусний! Там морока його зна, як то гарно малював! Чи ви, братики, що
чита╨те або слуха╨те сюю книжку, дума╨те, що вiн так малював собi просто,
абияк, що тiльки розмiша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так
просто й маже чи стiл, чи скриню? Е, нi; тривайте лишень! Таки що вздрить,
так з нього патрет i вчеше; хоч би тобi вiдро або свиня, таки живiсiнько
воно й ╨; тiльки посвистиш та й годi! А ще було як намалю╨ що-небудь та
пiдпише - бо й письменний був собi - що се не кавун, а слива, так таки
точнiсiнько слива. Раз... (о смiху було! Хлопцi аж кишки порвали вiд
реготу) змалював вiн таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо вчистив
- так навдивовижу! Ну, намалювавши, та й каже нам: "Тепер, хлопцi,
дивiться, що за кумедiя буде". А ми кажемо: "Ану-ну, що там буде?" А вiн
каже: "А йдiть лишень за мною та й несiть патрет попово© кобили". От ми,
узявши, та й пiшли, та по його наущенiю i постановили бiля панотцевого
двора; пiдперли ©© гарненько; таки точнiсiнько, як кобила сто©ть: i на
одно око слiпа, i хвiст вирваний, i ребра ©й повилазили, та ще й голову
понурила, мов пасеться. От як постановили ©©, а самi, узявши, та й
поприсiдали попiд плотом, у бур'янах, та й ждемо батюшку, а самi тулимося
якомога, щоб не реготатися. Аж ось, зирк! iде наш отець Микита (та ще,
мабуть, було i у головцi), iде та собi пiд нiс всемирну мугиче; а далi i
вздрiв кобилу та й каже: "Що за ледащо мiй Охрiм!" (а його батрака та
звали Охрiмом). "Кобила, - каже, - зiйшла проти ночi з двора, а вiн i
байдуже; коли б то менi ©© пiймати!" А далi зняв з себе пояс, зав'язав
петлю та й став до не© пiдкрадатись, та знай цмока та приговорю╨:
"Тпрусьо, ряба, тпрусьо!", а далi, як пiдiйшов близенько, як закине ©й на
шию пояс, як крикне "тпру!", як потягне до себе, а кобила як впаде, а ми
так i зареготались, та навтiкача! А отець Микита i зоставсь; сто©ть як
укопаний, i руки i ноги одубiли, i нi з мiсця; а кобила перед ним лежить
догори ногами, i пiдпiрки не вдержали, як потягнув ©© до себе, щоб не
втекла. Та вже опiсля розказував, що й довго б стояв, та попадя побачила
та й не знала, що з ним i робити: i вiддувала, i водою бризкала, та на
превелику силу з мiсця звела i увела у хату; так, - каже, - цiлiсiньку нiч
трясця його била, а кобила усе в вiчi лiзла, аж поки шалхве© напився.
Так ось такий-то був скусний маляр... те, те, те! тепер згадав: його
звали Кузьмою, а по батюшцi Трохимович. Як тепер його бачу: у синiй юпцi,
тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо пiдперезане, а зверх
кита╨ва черкеска; на ши©, поверх бiлого комiра, бумажний красний платок
пов'язаний; шкаповi чоботи добрi, з пiдковами; волосся чорне, пiд чуб
пiдстрижене, а уси собi риженькi, та густi, та довгi; не часто голивсь,
так борода усегда як щiтка. Горiлки не вживав так, щоб через край, а як з
приятелями у кунпанi©, так не проливав; добре було на криласi спiва i
гласи знав: часто об нього спотикавсь i пан Ахвтанасiй, от таки наш дяк;
тiльки вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що! Хлiба святого не
©стиме, а без тi© поганi i дихати не може. Був собi пузатий добре, а родом
- коли чували - з Борисiвки, Курсько© губернi©; а у тiй слободi щонайлуччi
богомази, iконописцi й усякi© маляри; так i вiн-то вiдтiля родом був, а в
нас у селi зеленив нову дзвiницю. I таки нiгде правди дiти: що вже нiхто
лучче не намалю╨, нi розмалю╨, як богомаз з Борисiвки; вже не жалко i
грошей! Як же москаль озьметься за се╨ дiло, ну! - тiльки почухайся, та й
вiдiйди. Торгу╨ться i требу╨ багацько: дай йому i кошту, i грошей скiльки
забажа, а як удереть! гай, гай! Йому кажеш - блакитна, а вiн товче:
"Синя-ста". Йому кажеш - не годиться, а вiн чуха╨ться та каже:
"Нiчаво-ста; для хахлов i такий бог бряд╨". Тьфу! на ©х голову!
Так про сього-то Кузьму Трохимовича прочув якийсь-то пан, що дуже
кохавсь ув огородах; так, бач, бiда: горобцi щолiто повикльовують усе, що
вiн нi понасiва. Так вiн-то позвав Кузьму Трохимовича та й по╨днав його,
щоб списав йому салдата, та щоб такий, як живий був, щоб i горобцi
боялися. "А буде яка хвальш, прикину, - каже, - тобi". От i сторжились за
десять рублiв грошей i восьмуху горiлки. Отже ж то i змалював вiн салдата,
та ще як? Що, я ж кажу, що й живий не буде такий бридкий, як то був
намальований: пикатий, мордатий, та ще з здоровенними усами, що не тiльки
горобцевi, та й чоловiковi страшний. Мунд╨р на ньому лепський, гудзиками
позащипований, що аж ся╨. А оружжо? - так погибель його зна, як то живо
списав! Оттак, бачиться, i стрельне, що й приступитись страшно! А як
задивишся на нього, так, бачиться, вже i ворушиться, i усом морга, i очима
поводить, i руками дьорга, i ногами дрига, таки так i дума╨ш: "От
побiжить... от битиметь!" Так-то скусно був намальований!
Ну, змалювавши, Кузьма Трохимович i дума: "Може, не вгоджу пановi;
тогдi пропали i грошi, i робота? Повезу куди на ярмарок та й поставлю на
базарi i буду слухати, що будуть люди казати? Коли будуть його жахатись i
лякатись, тогдi певно: бери, Кузьмо, грошi; коли ж огудять, то ще
пiдправлятиму, аж поки до кiнця доведу".
Зiбравсь наш Кузьма Трохимович та й повiз свого салдата - коли хто зна
- аж у Липцi. От у саму глуху пiвнiч, як ще усi, i ярмарковi бiля возiв, i
хазяйство по хатам, спали, i по шинкам народ порозходився, i свiтло
погасили, вiн i поставив той патрет на самiй ярмарцi i попiдпирав ще
лучче, чим попiвську кобилу, щоб нi вiтер не звалив i щоб який п'яний, як
поточиться, або свиня, звичайно ходячи по базару, як прийде чухатись до
нього, то щоб не звалили. А сам за тим патретом нап'яв яточку та й сiв,
щоб прислухатись, що буде народ казать про його салдата; та тут же наклав
на палiтру красок, що "коли, - каже, - що не так, то я й пiдмалюю".
Упоравшись зо всiм, присiв, понурив голову та й задрiмав собi трохи, поки
ще до дiла.
Аж ось стало i на свiт заньматься. Iще не попритухали усi зiрочки, а
вже наш Кузьма Трохимович i скочив; понюхав кабаки, прочхавсь, протер очi
полою, бо вже тут пак нiколи було по воду йти, щоб вмитись; пiдперезавсь
знову i пояс притягнув лепсько, насунув шапку по самий нiс, та й рукавички
достав, - бо се, зна╨те, було об перших п'ятiнках, так вже зорi холоднi
були, - i сiв у сво©й ятцi, щоб прислухатись.
Перш усього блиснуло свiтло у кабацi... Гай, гай! Вже i в Липцях
завелися кабаки, неначе - нехай бог милу╨ - у Рас╨©. Вiдкiля ж то се
узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, вiдкупщик за нас, хто не
здужа, зносив грошi у подушне; так узявсь не з справжнiх вiдкупщикiв, а -
таки нiчого грiха та©ти - знайшовсь iз наших, хрещених людей, що уступив у
©х вiру та, як той Юда, узявсь держать i Липцi, i другi© слободи на
московський лад; i вже в них не шинок зоветься, а кабак, i там вже уся
московська натура, i там усе москаль наголо, як у Туреччинi турки; та усе
народ проворний: нi до©сть, нi доспить, усе об тiм тiльки й дума, щоб
заробить копiйку. Така вже ©х московська поведенцiя! А як тiльки нашого
братчика, хоч би i у кабацi, обдурюють, так ну, ну, ну! Отсе, коли прийшов
з посудиною, щоб купити до хазяйства на скiльки треба горiлки, та хоч
трохи заслухайся або задивись, то й не долл╨ повно© мiри, та мерщiй i
всипа у твою посудину, i вже хоч спор, хоч лайся, а вiн тебе випровадить
геть. Коли ж тут хочеш випити, то буцiмто й добрий: за гривню зачерпне iз
дiжки таки повнiсiньку; тут станеш уси розгладжувати та втира╨шся, та
поцмока╨ш хорошенько i збира╨шся, як то гарненько натощака вип'╨ш, та
тiльки що руку пiдняв, i ще до рота не донiс, як, урагова його мати зна,
де те москальча у гаспида озьметься, таки неначе як той, що... дух свят
при нашiй хатi!.. Пiдбiжить, пiдтовкне - плюсь! - бiльша половина чарки
назад у дiжку! Лихо та й годi! П'╨ш мерщiй, бо розливальщик ще стане i
чарку вiднiмати. Випив... так що ж бо? Як там кажуть: по бородi потекло, а
у рот не попало; а вже й не кажи, що по животу пiшло: нiчого було гаразд i
проковтнуть. Оттака-то ©х московська вiра, щоб зо всякого зiдрати; так
куди ©м i спати довго? Та таки тут спить, а тут дума: як би то i де б то
поживитись.
Так от, як засвiтили у кабацi, то й вислали надвiр пiдтовкачку, чи не
вздрить кого на вулицi, щоб заманити у кабак. Вибiгло чортя i
озира╨ться... Подивiтесь на нього: на що то воно похоже? Що б то йому
голову гарненько пiд чубчик пiдстригти, як i в людей? а то
патлатий-патлатий! Спереду аж у вiчi йому волосся лiзе, уха закрива╨, по
потилицi шльопа╨ться; аж, сердека, усе знай головою потряху╨, щоб тi©
патли не мотались. I сорочка на ньому - не як у людей; замiсть бiло©, як
закон повелiва, вона в нього або червона, або синя, та без комiра, а з
гапликом, та на плечi i защiбне; так що хто зроду уперше москаля побаче,
то й не вгада, що то воно i ╨.
От такий-то став бiля кабацьких дверей, поглядав, поглядав - i вздрiв,
що сто©ть салдат на калавурi з оружжом, та й став гукати на нього:
"Служба! - каже, - пайди-ка сюди! Стань тутечки-здеся, штоб подчас буде
драка, так не дай нас ув абеду; а порцiя ад нас буде". Сто©ть салдат, не
ворушиться! Москальча крикнуло удруге, кричить i утрет╨ - салдат нi з
мiсця! Далi москальча злякалося, щоб вiн не розсердивсь та не дав би йому
щипки, покинув його та мерщiй у кабак, та й зачинивсь. Кузьма Трохимович
чу╨ се╨ все, усмiхнувсь, моргнув усом та й подумав собi: "Побачимо, що то
дальш буде; ще невелика штука москаля одурить!"
Затим виткнулось i сонечко. Тут стали рушати й нашi, що з борошном
пона©жджали то з Деркачiв, то з Вiльшано©, та були аж iз Коломака. Що то,
батечку, iз яких-то мiсць на той ярмарок не понавозили усякого хлiба! Таки
видимо-невидимо ©х тут стояло! Коли сказать, що пiдвiд двадцять ©х тут
було, то, ╨й же богу мо╨му! бiльш: хмара хмарою. Тут i жито, i овес, i
ячмiнь, i пшениця, i гречка, i усе, усе було. Зна╨те, прийшло урем'я
подушне зносить, так усякому грошi треба. Наш братчик не бабак; вiн жде
пори. Слава тобi господи! вiн, нехай бог боронить, не москаль, щоб йому,
покинувши жiнку, дiточок i худобоньку, ти за цi╨ю бiдною копiйчиною
шлятись по усiм усюдам i швандяти аж на край свiту та кровавим потом ©©
заробляти. Та чого тут i вередувать? Коли вродив бог хлiбця та дав його
зiбрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькi у волость
потягнуть за подушне i за общественне, а тут жiнка забажа льону, щоб на
сорочки прясти, та нового очiпка, та дочкам плахт або свит, та й усяка
напасть постигне, що притьмом треба грошей; тогдi вже нiгде дiтись; вези
хоч верстов за двадцять, та чи стала цiна, чи не стала, а ти первого торгу
не кидайся; за що продав, аби б довго не стояти, та й уривай додому, та й
розщитуй собi, щоб i сюди, i туди стало. А як удоволив усiх, от тогдi вже
справний козак! Лежи собi на печi, у просi, поки до ново© нужди: тогдi ж
будемо й думати, де що узяти.
Так оттакi-то там були. I ©х вже i сон не брав. Сонечко зiйшло, вони й
посхоплювались, щоб, зна╨те, купця не втерять. Ото гарненько повстававши,
помолились до церков богу та й послали одного з табору по воду, бо вже
пора була i кашi варити. Потяг Охрiм з двома баклагами до криницi, аж геть
пiд гору, та йде вулицею... Луп очима! сто©ть салдат.. Охрiм був собi
парень звичайненький, зняв шапку, поклонивсь та й каже: "Добридень,
господа служивий!" А салдат мовчить... От Охрiм i пiшов сво╨ю дорогою, а
Кузьма Трохимович i всмiхнувсь, та й подумав: "Одурив i сво©х! що то дальш
буде?" Ну! Набравши Охрiм води та вертаючись до табору, дума: "Отже ж тут
╨ постой! А що, як спитаю, чи не треба ©м бува коням овса або якого
борошна?" Та як порiвнявсь проти салдацького патрета, та й каже: "Господа
москаль! А скажiть, будьте ласкавi, вашому команд╨рству: коли треба вiвса
або якого борошна, то нехай прийдуть ось до табору та спитають Охрiма
Супоню; а в мене овесець важненький, дешево вiддам, i мiра людська; вiсiм
з верхом i тричi по боку вдарити. Пожалуста ж, не забудьте, а могорич наш
буде. А на почин, нате лишень, понюхаймо кабаки". Се╨ кажучи, достав з
халяви рiжок, постукав об каблук i витрусив на долоню; сам понюхав,
покректав, пiднiс салдату та ще й приговорю╨: "Кабака гарна, терла жiнка
Ганна! стара мати вчила ©© мняти; дочки розтирали, у рiжки насипали. Ось
подозвольте лишень!" Салдат нiчичирк! i усом не моргне. Неборак Охрiм узяв
собi на розум: "Цур йому! - каже собi на думцi, - щоб ще по пицi не дав,
бо вiн на те салдат..." Пiднявши баклаги та мерщiй до табору, не
оглядаючись... А Кузьма Трохимович, се╨ чувши, та "ких, ких, ких, ких!",
та аж за боки брався, регочучи.
Поки ж се╨ дiялось, пiднялися на мiсто йти бублейницi, палянишницi i
тi, що кухликами пшоно, а ложками олiю продають. За ними пiдтюпцем
поспiшали з пирiжками, з печеним мнясом, з вареними хляками, горохвяниками
й усякими ласощами, чого тiльки душа забажа на снiдання. А танок вела
Явдоха Колупайчиха, молодиця гарна, не узяв ©© кат: чорнява мордата,
трошки кирпатенька, та й рум'яна, як рожа, та таки й одягнена: очiпок, хоч
вiн собi i зовсiм витертий, самi нитки, а був колись парчевий; кожух бiлих
смушкiв пiд тяжиною i бабаком обложений, тiльки що скрiзь на ньому дiрки,
i попiд руками, i на боках, так що видна була i уся одежа, i таки не
проста, а мiщанська, бо вона узята була у Липцi аж iз самiсiнького
Харкова, i не простого, а мiщанського роду; шушон набойчатий, спiдниця
каламайкова; тiльки що не можна було угадати, якого вона ╨ цвiту, бо дуже
було замазано олi╨ю; вона-бо пекла i бублики, i сластьони, а около сього
дiла не можна чисто ходити; зараз випачка╨шся, як той чорт, що до вiдьми
через трубу лазить.
От молодицi i кричать Явдосi: "Ану, паньматко! вибирай мiсце на щасливу
продажу. Ти в нас голова: де ти сядеш, то й ми бiля тебе". Явдоха й узяла
з чужо© коробки паляницю, стала на сход сонця, тричi перехрестилась та й
покотила паляницю навпаки сонця. Котилась тая паляниця, котилась та й не
зопинилась нiгде, а прямiсiнько плюснула бiля салдацького патрета. "Ох,
менi лихо! - сказала Явдоха, пiднявши тую паляницю, та мерщiй пхнула ©©
мiж свiй товар, - як таки бiля москаля сiдати? Вiн нам такого лиха
наробить, що не то що! Ув одно© щипне, у друго© хватне... та тут таке
буде, що й коробок не позбира╨мо..." - "Вибирай же друге мiсце, - гукнули
молодицi, - може, й не з так щасливе буде, та усе-таки лучше, чим дати
москалю орудувати над нашим крамом":
Перевела Явдоха свiй цех через дорогу; поворожила вп'ять другою, теж
чужою булкою i мiж сво© положила ; а де паляниця впала, так сама з сво©м
товаром сiла, а молодиць розсадила, де якiй як по черзi припало, а чергу
зробила сама ж таки Явдоха: якi були побагатiлi, так до себе ближче, а
бiдну на товар, так на самий хвiст, у куток, де й школяр, що з малими
грiшми купу╨ самий дешевий товар, ©© не знайде; та за чергу кожен базар i
лупить з них, що зможе. О! та баба ж козир була! Одно вже те, що
харкiвська родом, а цокотуха та й цокотуха! Узялася над усiма перекупками
отаманювати i вiд десяцьких, вiд голови та й вiд самого писаря оборонять;
тiльки щоб усi перекупки ©© слухали i що скаже, щоб сповняли, i чого
потребу╨, щоб поставляли. Та нехай би i не послухав ©© хто? Так зараз i
нашлеть: або свиня бублики похвата, або собака олiю вип'╨, або п'яний
поточиться та коробку переверне, а вже даром не пройде.
Тiльки що молодицi любенько посiдали i кожна з сво©м крамом
розташувалась, аж... тю! Москаля нечистий i вродив з стовпцями бiля них.
Як же напустяться на нього перекупки! "Зачим тут став? Пiди собi геть;
стань де iнше, не мiшай православний товар продавати, а сам iди хоч до
чортiв, опрiч хлiба святого". От як затуркали, затуркали - бо звiсно, як
нашi молодицi, скiльки ©х не буде, та як заговорять разом усi ув один
голос, так нiчого i не второпа╨ш: мов на потоках вода шумить, аж у вухах
лящить! - а москаль i байдуже, а знай собi кричить:
"Гречишнищi гарячi©!" Що тут на свiтi робити? От бачать молодицi, що
непереливки, пристали до Явдохи: "Роби, що зна╨ш, роби, а москаля збудь!"
Нiчого Явдосi робити, узяла - та усе-таки не з сво╨© коробки - три
в'язки бубликiв i пiшла до патрета, та й... далебi що правда! поклонилась
йому, мов живому, та й просить: "Ваше благородi╨, господа салдатство!
будьте ласкавi, зведiть з нашого мiсця оттого навiженого, католицького,
бусурменського москаля, що став бiля бублейниць з стовпцями". Се╨ кажучи,
бачить, що салдат i не дивиться на не©, та й стала йому совати бублики в
руку, та й приговорю╨: "Кете, озмiть, ваше благородi╨! Пожалуйте, дома
здасться". Салдат - нi пари з уст. Як же роздивиться наша Явдоха, що се
мана, що се не справжнiй салдат, а тiльки його парсуна, - засоромилась,
почервонiла як рак, та швидше, не оглядаючись, - вiд нього та бублики - у
свою коробку, i сiла. Що вже не питали ©© молодицi, що ©й там було вiд
москаля? так мовчить та й мовчить i каже:
"Адже збула москаля? чого ж вам бiльш..." Бо москаль, справдi, ще як
побачив, що Явдоха пiшла жалiтись на нього, злякавсь та й щез з стовпцями
сво©ми. А Кузьма Трохимович, дивившись на се╨, посмiявсь собi нищечком та
й каже: "Оттак нашi, знай! Вже до нас, мов до живого, з поклонами ходять,
неначе до засiдателя!"
А тим часом позiсходилося народу вже чимало! Таки куди оком не глянеш,
то усе люди, усе люди, як сарана у полi. I чого то туди не понаносили або
не понавозили! Таки такий ярмарок, що неначе у Харковi об пречистiй:
усякого товару, якого тiльки подума╨ш, усе ╨. Чи груш? Та i на возах
грушi, i в мiшках грушi, i купами грушi: прийди, торгуй скiльки тобi
треба, та з яко© хоч купи i скiльки хоч куштуй, нiхто тобi не поборонить.
А там Москва з лаптями та з ликами; були в них i миски, ложки i тарiлки
розмальованi; були й решета, i ночовки, дiжi, лопати, сiвцi, черевики,
чоботи з пiдковами й нiмецькi, тiльки гвiздочками попiдбиванi. Тут
суздальцi з богами та з книжками завалящими, а побiля ©х сластьонниця з
грубкою: тiльки спитай, на скiльки тобi треба сластьоних, так живо пiднiме
пелену та й знiме стару онучу, що нею горщик з тiстом накритий, щоб,
зна╨те, тiсто на холодi не простивало, i затим пiд пеленою у себе держить;
от пальцi послине, щоб тiсто не приставало, то й вщипне тiста, та на
сковороду у в олiю - аж шкварчить! - та зараз i пряжеть, i пода╨, а вже на
олiю не скупиться, бо так з пальцiв i тече, тiльки знай обсмокту╨. Тут же
бiля не© продавалася терта кабака i тютюн у папушах; а там - залiзний
товар: пiдкови, гвiздочки, сокири, пiдiски, ухналi й усе, чого треба. А
тут вже - лавки з красним товаром для панiв; струковатий перець на нитках,
родзинки, хвиги, цибуля, усякi© сливи, горiхи, мило, медянички, свiчки,
тараня, ще по веснi з Дону навезеная, i суха, i солона; кав'яр, оселедцi,
яловичина, нiжки, шпильки, голки, гаплики i для нашого брата свинина.
Дьоготь i в шерiтвасах, i в мазницях; продавались i самi квачi; а побiля
©х стояли бублики, буханцi, горохвяники, гречаники; носили у ночовочках
печеню, шматками покраяну: на скiльки тобi треба, на стiльки й бери. А там
купами капуста, буряки, морква огородня - а хатньо© нашi жiнки не
продають, держать про нужду на нашу голову - цур ©й! Тут же був хрiн,
рiпа, картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть. А тут з
Водолаги горшки, кахлi, миски, покришки, глечики, кухлики... та я ж кажу:
нема того на свiтi, чого не було на тому ярмарку, i якби грошей до сина,
то накупив би усього та й ©в би цiлiсiнький год! А що ще обiддя, колiс!
вiйя, двiйла, люшнi! Були й свити простого уразiвського i мильного сукна;
були кожухи, усякi пояси, шапки, i козацькi, i каплоухi. Був i дiвчачий
товар: стрiчки, скиндячки, серги, ба╨вi юпки, плахти, шитi рукава i
хустки; жiноцькi очiпки, серпанки, запаски, кораблики, рушники, i шитi, i
з мережками, щiтки, гребнi, днища, веретена, сiль товчена, глина жовта,
запанки голов'янi; перснi, черевики... аж утомишся, розказуючи. Чого-то
там не було!
А промеж тако© пропастi товару що то народу було! Крий мати божа! Ще
трохи чи не бiльш, нiж на воскресенi╨ у вутренi, як Христа, дочитуються,
або на Iорданi; так що й протовпитись не можна. Той купу╨, той торгу╨, той
божиться, той прицiню╨ться, той спорить, той товариство склика; той на
жiнку гука, тi лаються, тi йдуть могоричi запивати; жiноцтво щебече, усi
разом розказують i нi одна не слуха, старцi спiвають Лазаря, кобили ржуть,
колеса скриплять; той возом iде та кричить: "По глину, по глину!", а
назустрiч йому викрику╨: "По горшки, по горшки!" Дiти, погубивши матерiв,
пищать; там скавучить собака, там придушили порося: вижчить на весь базар,
а свиня, хрюкаючи, пробира╨ться промеж народом; там перекупки хватають за
поли парубкiв та школярiв: "Ходи сюди, дядюшка! - кричать, - вiзьми в
мене, паниченьку! От бублики гаряченькi, з мачком... От паляниця
легесенька, тiльки що з печi... "Та-та-та-та, та й не розбереш, що вони
там i кричать, ,бо усюди гомонять, стукотять, кричать... точнiсiнько, як у
млинi, як на всi меле i товче! А там, чути, скрипка гра з цимбалами.
Матвiй Шпонь та продав сiль, розщитавсь i грошики вчистив, та й найняв
тро©сту i водиться з нею по ярмарцi. Вже й шапки катма, десь кинув ©© на
когось та й вiдбiг. Iде й спiва╨, а де калюжа, тут i вдарить тропака.
Забризкався, захлюстався... Еге! та не мiшай йому! Вiн гуля! Ув однiй руцi
пляшка, а у другiй чарка; -кого не зострiне: "Пий, сучий сине, дядюшка
любезний! пий! Матвiй Шпонь гуля! пий у його голову, щоб ти подавивсь!
Будь здоров на многi© лiта!" Вип'╨ i пошту╨ його; коли той не схоче, так
додолу горiлку вилл╨, а його ла╨-ла╨ та й стане другого поштувати; отсе ж
ще не зовсiм допив з пляшки, зараз пляшку об землю i гука: "Шинкарю!
подавай Шпоню знова. Музика, грай!" -та й пiшов дальш. Iде i побачив
дiгтярiв. Шубовсть у шерiтвас з чоботами зовсiм i кричить: "Дiгтярю, не
журись! Шпонь вiдвiча грошами". Та й викине йому з кишенi повнiсiньку
жменю грошей, а сам знову кричить: "Не абедно? Не мiшай же! Музика, грай!"
Та й стане хлюпатися у дьогтевi, як мала дитина у калюжi. Що то, як
чоловiк у щастi та у радостi! Чого-то вiн не видума? Нiчого не жалу╨ i нi
об чiм не жалку╨!
А там, чути, ведмiдь реве i танцю╨, а циган викрику╨: "Ану, Гаврилку,
як старi© баби п'янi валяються?.." Циганка ворожить та приговорю╨: "I
щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбива╨ться; положи ж
п'ятачка на рученьку - усю правду скажу..." Циганчата танцюють халяндри та
кричать не сво©м голосом, мов з них чорт лика дере. Старий циган туди ж з
сво╨ шкапою. Знай божиться i жiнкою, i дiтьми та проклина свою душу, i
батька, i матiр, а усе затим, щоб стару, слiпу, сапату й, з вибитою ногою
кобилу продати замiсть молодо©, здорово©. Та як обступлять нашого брата
циганське навожденi╨, так не зна╨ш, що й робить. Як напустять мару, так i
сам бачиш, що шкапа трьох денежок не сто©ть, та тiльки дивишся та лупа╨ш
очима i не зна╨ш, куди вiд них дiтись. Той божиться, другий суне тобi у
руку оброть з шкапою, третiй тягне з тво╨© кишенi хустку, де гаманець з
грошами зав'язаний, а сей вже й здачi да╨, та усi гуртом волочуть тебе пiд
ятку могоричi запивати. Так що, я ж кажу, поки схаменешся, дивись: хотiв
сво╨ ледащо продати, а проклятi цигани усунули тобi у руку таку патику, що
й скiпками гидко узяти; та за таку цiну вiддали, що можна б, бува, i вола
купити; та же ж за мо© грошi i горiлку купували, i пили: а далi, замiсть
дяки, у вiчi насмiялись: "Шкапа твоя, - кажуть, - трохи, чоловiче,
недобача; так купи ©й окуляри та й почепи на вiчi, як паничi у городi
носять, то ще потягне..."
Оттаке-то там було, що й розказати усього не можна. I усякий народ, хто
там не був, що йде бiля того салдацького патрета, усяк шапку знiме та й
скаже або: "Добридень", або "Здрастуйте, господа служба!" А служба
нiчичирк: сто©ть собi гарненько, i пальцем не кивне, i очима не поведе, i
усом не моргне. Таки нiхто, нiхто не вгадав, що то намальований. А Кузьма
Трохимович, сидячи у сво©й ятцi, бачив се╨ все та й дума: "Добре наше
дiло: побачимо, що дальш буде".
Аж ось де узявся салдат, та вже справжнiй салдат i живiсiнький, от як
ми з вами. Ходить вiн по базару, визира, визира... i вже один рушничок у
молодички з купи i вчистив i у кишеню запакував; стягйув у чугу©всько©
перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шiсть сто©ть, вiдрiзав з воза i
вiнок цибулi i зараз за пiвцiни й продав, та усе так хитро та мудро
зробив, що нi жоден хазя©н i незчувсь. Далi прийшов, де грушi продають,
бачить, що при возах самi хлопцi, та й тi роти пороззявляли i дивляться на
ведмедiв. Вiн таки й положив руку на мiшок - нiхто не баче; потягнув його
до себе - нiхто не баче; положив гарненько на плече - нiхто не баче... та,
не озираючись, i чкурнув, куди йому треба! Аж ось кинулось хазяйство,
бачать, що москаль безспрося узяв повнiсiнький мiшок груш та й преть його,
мов сво╨, разом гукнули на нього та й побiгли за ним у догоню. Не хитрий
же й москаль! Чим би навтiкача, а вiн iде собi любенько, мiшок з грушами
несе та й мугиче собi пiд нiс пiсеньку. А тут його за мiшок - сiп! - "Нащо
ти грушi узяв? сякий, такий сину!" -питаються його ув один голос. Сто©ть,
сердека, очi вивалив, мов баран, далi озирнувсь та й каже: "Н╨шта то вашi
грушi-ста?" - "Адже ж не чи©, як нашi". А вiн як крикне на них: "Ах ви,
хахли безмозглi©..." (а зараз лаятись! що б то перше розпитати та тогдi б
вже лаявсь, скiльки хотiв). "А зачим ви, - каже, - менi тагда не сказали,
как я з воза мiшок узяв?" - та до них з пенею: "Ви, - каже, - зiва╨те по
старанам, а я вот нiс-нiс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот,
виш, мундер запачкал! Давай сюда деньги на вичистку". Наше хазяйство щоб
то i сюди i туди, так де ж! нi приступу, та ще й ла╨. А далi ухватив за
комiр i тягне i кричить: "Давайте на вичистку та за праходку: я казьонний
мунд╨р патьор i сапоги таптал, давай та i толькаi" Нашi нi вiдхрестяться,
нi вiдмоляться: "Цур тобi, - кажуть, - батечку! здiлай милость, господа
служба, озьми собi i грушi з мiшком, тiльки цур тобi! вiдчепись i пусти!"
Так де! Так реп'яхом i узявсь i каже: "Мине чужово не нада; не хачу ваших
груш, а подай майо!.." Що тут на свтi робити? Iще таки подумали сяк-так,
щоб вивернутись: хотiли iти до волосного правленiя, так москаль не тi©
спiва: "Вон моя команда! - та й показу╨ на салдацький патрет, - пайдьом iк
ньому". Нашi бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п'ятиалтинного -
так нi: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нiчого робити,
поставили, аби б вiдчепивсь та не вiв до салдата, що з оружжем сто©ть. Як
же опiсля розслухали та роздивились i вгадали, що то салдат мальований,
так аж об поли вдарили руками та - фiть, фiть! - посвистали та й пiшли до
возiв. А Кузьма Трохимович у сво©й ятцi смiявсь-смiявсь, що аж кача╨ться,
а далi каже: "Ох!" - та й сiв, зложивши руки, приглядатись, що ще буде за
кумедiя.
Уже було геть-геть. Ось i дiвчата зiбралися iти на ярмарок, бо усе
пiджидали, щоб порiдшало народу на мiсцi; а то, як у тiснотi, так думали,
що ©х не так i розглядають. Ось i тягнеться низка ©х, та усе на пiдбор:
одна вiд друго© чорнявiша, одна вiд друго© краща. Порозряджуванi так, що
господи! Серед дня сонечко пригрiло, так воно й тепленько: от вони i
повихоплювались без свиток, в самих ба╨вих червоних юпках, що так, як мак
цвiте. Скиндячки на головах усе по-харкiвськи положенi, коси у дрiбушки
позаплiтуванi i жовтими гвоздиками та барвiнком позаквiтчуванi; у сорочок
i рукава, i ляхiвки повишиванi та повимережуванi; на шиях намиста у кожно©
разкiв по десять, коли ще не бiльш: аж голову гне! Золотi дукати та срiбнi
крести так i сяють; плахти картацькi, запаски i шовковi i колiсчастi*
(*Мережанi), пояси каламайковi; та усi як одна у червоних черевичках i у
бiлих та у синiх панчiшках. А за дiлом же вони й вийшли? А як же?
Витрiшкiв купувати, та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звiсна
дiвчача натура, хоч у панствi, хоч у мужицтвi.
От ходять по ярмарку, дещо собi вигадують i регочуться; як одна - зирк!
та й каже нищечком: "Дiвчатка! дивiтесь: у нас постой, солдати!" -
"Врешеш! Де ти ©х уздрiла?"- питаються i розглядаються усюди. "Та онде,
онде, бiля дiгтярно© лавки сто©ть з оружжом калавурний..." -"Так i ╨", -
гукнули усi та .й почали щебетати та смiятися, з мiсця на мiсце
переходять, та одна одну пха, то буцiм спотикаються; а самi знай
озираються та, як тi© пави, вихиляються, щоб салдат до них озирнувся та
зачепив би котру. От тут би ©м i лахва, тут би вони й стали його
розпитувати, чи тут проходом, чи посто╨м? От тут i сказали б йому, щоб з
товариством приходили до них на вечорницi, бо вже вони дуже давко бачили
що путн╨, а сво© парубки остили i обридли.
От i визвалася з них Домаха та й каже: "А тривайте лишень, я пiду
побiля нього, та вже ж не я буду, щоб вiн мене не заняв; ось дивiтесь
лишень. Та глядiть, коли треба буде, то вiдкликайтесь до мене". От i
пiшла, буцiмто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пiсеньки пiд нiс
собi мугиче, то хусточкою помаху╨, то нахилиться пiдв'язку пiдв'язувати...
от вже i до салдата доходить та неначе з ким-небудь i розмовля: "Де то тут
шпалери та шумиха прода╨ться?.. Коли б менi хто показав?.." Та й заспiва
собi нишком. О! що то вже за дiвка!.. Вона не знала, як пiд кого
пiдвернутись? Вона не вмiла, як кому пришви пришити? Ну, ну! I проворна, i
жартовлива була, та таки i свiту видала: аж два годи у Харковi по мойкам
заробляла, такi© вже не вчити: усе знала.
Як побачили подруги, що вона вже близенько бiля салдата, а вiн ©© ще й
не зачiпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до не© разом: "А куди ти,
Домахо, пiшла?" А вона бiля салдата сто©ть i хусточкою маха╨ та голосно i
кричить: "Ось куплю шумихи на квiтки, коли який чорт не перепине ". А наш
салдат сто©ть, нi зачiпля╨; нi перепиня╨ i нiчим ©© не займа╨! "Що за
недобра мати, - дума╨ Домаха, - таки бiля самiсiнького його йшла, а вiн
мене i не займа╨. Хiба не смi╨, чи що? Та вже ж вернусь ще..." От i
вернулася i таки бiля самiсiньких його нiг iде.. i впустила хустку, буцiм
загубила, думаючи, що салдат гукне на не©, щоб вернулась i пiдняла хустку:
от вона тут з ним i заговорила б, i пожартувала, а там би i пiшли лади...
Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат i
волосом не двига. Стала наша Домаха та огляда╨ться i каже голосно: "Ох
менi лихо! забула хустку... Коли б хто пiдняв та вiддав, то я вже знаю, як
би йому подякувала!"
Озира╨ться, сердешна, i погляда iспiдлiб'я, та ба! Сто©ть салдат i на
хустку не дивиться. Нiгде Домасi дiватись, треба вертатись... От би то i
пiдбiга, i вижида, i каже, i говорить: "От бiда! лежить моя хусточка бiля
самiсiнького салдата... Як тут узяти? Я боюсь, щоб вiн мене не вхопив або
щоб з оружжа не застрелив..." Пiдiйшла, - i нахиля╨ться i бере б то й не
бере... а усе вижида салдата... Так що ж бо: не на такiвського наскочила!
Далi нахилилась i простягла руку, неначе не ©вши, а сама усе дивиться на
нього... а далi як придивилась... як зарегочеться на усю вулицю... А
дiвчата i вiдозвалися до не©: "А що вiн тобi там говорить? Домахо, Домахо!
Кажи-бо, що вiн говорить?" - "Але, говорить..." - кричить Домаха, та
скiльки зря вiдтiль, та за смiхом i слова не вимовить.
"Що... що таке?.. Що вiн тобi сказав?.." - обступивши, дiвчата Домаху
ув один голос випитують. "Еге! що казав? - каже Домаха, - то не живий
салдат, а то його парсуна!" - "Йо!" - гукнули дiвчата i пiдбiгли
розглядати: аж справдi намальований! Реготались, реготались; вигадували
дещо та й пiшли геть по ярмарку. А се╨ чувши i багато дехто пiдходили вже
не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть; "Так i ╨, що
намальований!" - та й пiдуть собi.
Посмiявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далi подумав, що вже пора
знiмати свого салдата та укладатись на вiз i чухрати додому... Аж ось
почув крик, галас, тупотню, регiт, пiснi, сопiлку... та мерщiй i присiв у
ятцi.
То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалi, свитники, гончарi i
зо всякого ремесла бурлацтво, наньмити вiд хазяйства, батьковi сини -
зiбралися на ярмарок погулять. Iще зранку, хто попродав свiй товар, а хто,
покупивши чого кому треба i попивши могоричi, тепер, попiдголювавшись
любенько, понадiвали хто нову свиту, хто кита╨ву юпку, хто ще
батькiвський, хоч i старий, та жупан, попiдперiзувавшись шпетненько хто
каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадiвали на
пiдголенi голови шапки козацькi з решетилiвських смушкiв, то з червоними,
то з зеленими, то з синiми вершками; у юхтових чоботах з пiдборами, а хто
й у шкапових, та так повимазуваних, що дьоготь так з них i тече, а пiдкови
трохи не на п'ядь. От, позакручувавши уси, iдуть лавою, з боку на бiк
перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть, та що ╨ голосу, аж
кривляться та жмуряться, спiваючи московськi пiснi: "При далiнусцi
стояла"; i де йдуть, то так вiд них люди й розступаються, бо вже не
попадайсь ©м на дорозi нiхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з
квасом, чи слiпцi з поводатарем, чи баба стара, чи дiвка молода ©м
назустрiч, - нiкому нема розбору, не вважають нiкого, так усякого прямо
лавою i пруть, i мнуть, i з нiг валяють; а самi й байдуже; неначе й не
бачать нiчого, буцiмто й не вони.
Отсе-то вони, заздрiвши дiвчат, потягнули за ними, щоб так стiною на
них i наперти; а як вони розбiжаться, так тут i ловити, i пожартувать, i
поженихатись... Звiсно, молодецьке, парубоцьке дiло! А щоб ©х хто мiг
зупинити? Ну-ну, кусала така! Вони усею громадою не раз i самому писарю
давали тако© пинхви, що насилу прочухавсь, а десяцькi так так вiд них i
ховаються по бур'янам та за плотами. Так тут вже нiчого!.. Усяк ©м поважа:
"Нехай, - каже, - хлопцi нагуляються: бiльш коли лиха не нароблять".
От iдуть, i як накинули воком на дiвчат, i пiшли побiля мальованого
салдата, а ©х ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й каже:
"Здрастуйте, господа служба!.." Тут як зарегочеться народ, i перекупки, i
купцi, i тi, що при возах, та як крикнуть на нього: "Тю-тю, дурний! Та то
не живий, то намальований. Хiба тобi повилазило? Отто, оглашенний, не
розбере!.."
Напiк же пан Терешко ракiв, як i сам розгледiв, що справдi салдат
намальований i що увесь базар з нього глузу╨! "Тепер, - дума сердека, - не
буде менi просвiтку; будуть менi смiятись i через се╨ не знать, що будуть
прикладати. Йо не йо! Що тут менi на свiтi робити!" Сто©ть, зажурившись,
та й дума. А далi схаменувся, зареготавсь та й каже: "Буцiм я й не бачив,
що се не живий, а що се тiльки патрет. А поклонивсь йому затим, щоб
подратувать з маляра!.. Чи так же то малюють! О! бодай його мара малювала!
Се й слiпий розгледить, що се патрет, а не живий чоловiк... Хiба тут були
такi дурнi, що приймали його за живого? Не знаю... Тьфу! чортзна-що й
надряпано. Дивiтесь, люди добрi, хiба так ш'╨ться чобiт? Я швець на все
село; так я вже знаю, що халява ось як бува (та й став пальцем по патрету
надряпувати), от i в пiдборах брехня; та й пiдйом не так... та таки i усе
не так. Цур йому! пайдьом, хлопцi, дальш; намалював же якийсь-то
дурень!.." От i пiшли сво╨ю дорогою, i Терешко дуже радий був, що
спокутував iз себе бiду.
Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хрiну
понюхав! З бiса-бо йому досадао стало, що увесь ярмарок, i що то на мiсцi
народу було, таки, мабуть, душ з п'ятдесят, коли iще не бiльш, та усi ж то
до ╨диного, усi не пiзнали, що салдат намальований, а думали, що живий; а
тут, чорт його зна, вiдкiля узявся швець та закепкував його роботу нiнащо.
"Се вже, - каже собi, - курам буде на смiх. Я таки, правда, об чоботах
недуже й доглядавсь; може, воно що-небудь i не так. Я тiльки й старавсь,
щоб йому твар, i щоб вiн увесь, i мундер i оружжо щоб так було неначе
живе, а об чоботах i байдуже; бо не думав, щоб хто вже туда став пильно
доглядатись, де й нужди мало i куди не усяк i дивиться. Нехай же так буде,
як швець каже: перемалюю, щоб i його уконтентувати i щоб нiякого хвальшу
не було у мо©й роботi".
Вилiз iз сво╨© ятки, достав палiтру з красками i пензель, пiдмалював,
як там швець надряпав, та й уп'ять полiз та й каже: "Нехай пiдожду, поки
краска пiдсохне, а там i вбиратимуся додому. Тепер швець не скаже, що не
так чобiт намальований".
Аж гульк! Терешко з парубками, не догнавши дiвчат, вернулись навперейми
i йдуть вп'ять побiля салдацького патрета. От один парубок розгледiв його
та й каже: "Дивись, Терешку! маляр тебе послухав; бач, перемалював чобiт,
як ти сказав". - "Еге! iще б то й не послухав? - сказав Терешко,
пiдсунувши шапку на саме тiм'я i узявшись у боки. - Я же силу знаю i зараз
побачу, що не до шмиги!"* (*Не до ладу.). А як йому й досi досадно було на
маляра i на патрет, що через них йому люди смiялися, от i думав ще таки
занехаять, щоб маляра збити з пантелику i щоб народ думав, що вiн велику
силу у малярствi зна; посвиставши й каже:
"От i сього не втерплю, скажу, бо вже бачу, що не так. Чоботи тепер як
чоботи, як я навчив; так мунд╨р не туди дивиться. Треба, щоб рукава ось
так..."
"А зась не зна╨ш? - обiзвався Кузьма Трохимович з сво╨© ятки, - швець
знай сво╨ шевство, а у кравецтво не мiшайся!"
Як же зарегочеться увесь базар, слухаючи сюю кумедiю i що Кузьма
Трохимович так вiдрiзав Терешка-шевця! Як пiдняли Терешка на смiх!
Реготались з нього, реготались, та так же то, далебi, що не то що, що аж
за рiчкою чути було. А Терешко зостався мов облизаний, та як потягне, не
оглядаючись, та аж забiг не знать куди. Кузьма ж Трохимович, тихенько собi
посмiявшись та зiбравшись з патретом i з усiм сво©м крамом, по©хав до
свого пана та по уговору грошики й горiлочку з нього зчистив та й прав.
Ярмарок розiйшовсь. Тiльки вже Терешковi ввiрвалась нитка верховодити
хоч на вулицi, або на вечорницях, або i у шинку. Тiльки що забалянтрасить,
а тут йому хто-небудь i вiдрiже: "Швець знай сво╨ шевство, а у кравецтво
не мiшайся!" - то так язик й прикусить i вже нiчичирк.
От i вся.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT