смiло свого шефа. "Будь ласка!" - погоджу╨ться Головкiн, i один з писарiв кида╨ться сповнити його волю. "Не те, не те! - противиться Шафiров.- Виш, який чорт! Життя збавити хоче. Вiдчини останн╨, бiля дверей, щоб не вiяло на мене. Паралiч!" Писар зiскаку╨ з крiсла, кулиться, як пес, котрого мають бити, i вiдчиня╨ останн╨ вiкно, з котрого не буде на вiце-канцлера дути. Вiдчинивши, верта╨ на сво╨ мiсце, при окремiм столику збоку. Там ©х дво╨ сидить i пiддячий. Перед ними - гербовi бумаги i цiлий жмут свiжозаструганих пер. Канцлер нахмурив брови, ще раз донос чита╨. Точки, до яких ма╨ придиратися, зачеркненi червоно. Кива╨ на Шафiрова пальцем, цей присува╨ться до нього. Канцлер показу╨ йому 13-й пункт Кочубе╨вого доносу i порiвню╨ його з ранiшим доносом, який подав Осипов. "Контроверсiя",- каже Головкiн. "Контроверсiя",- притаку╨ Шафiров. "I до того тринадцятий пункт". "Дiйсно тринадцятий пункт",притаку╨ вiце-канцлер. "Покликать Кочубея!" По залах опустошеного будинку луна╨ луск драгунських чобiт: раз-два, раз-два, раз, два, три! За хвилину широко вiдчиняються дверi. З бокiв - два драгуни, всерединi - генеральний суддя. Драгуни червонолицi, волосся посипане борошном i чути вiд них запах горiлки, поту i тютюну. Кочубей блiдий, втомлений, волосся посивiле, губи мов на ладан дують. Головкiн да╨ знак, драгуни розкрачують широко ноги, роблять пiв-оборота назад i вiдходять, замикаючи за собою дверi. Кочубей сто©ть бiля порога сам. Дивиться на червоне сукно, на хрест, на свiчки, на параднi мундири канцлера та його товариша, на глупо вистрашенi мiни пiддячого i писарiв, бачить у зеркалi себе, i йому пригаду╨ться, як вiн ще недавно других у Батуринi судив, а тепер сам на суд ста╨. Генерального суддю i стольника його величества драгуни, як гультяя ведуть, залишають перед дверима, i вiн сто©ть, як дурень! Що ж це таке? Нагорода за вiрнiсть царевi, за те, що вiн проти свого гетьмана пiшов, наразив себе на його гнiв i на наругу товариства-старшин? Що ж це таке? Той самий Головкiн писав, що цар його, Кочубея, у сво©й ласцi й милостi ма╨, що поговорити з ними про зраду хитрого гетьмана хоче, порадитися, кого б то на його мiсце настановити, а тепер трима╨ його близь порога i навiть сiдати не попросить, його, генерального суддю, Василя Леонтi╨вича Кочубея, стольника його величества царя! Що це таке? Нiяк не розумi╨. Аж бачить перед собою царський портрет. Цар дивиться на нього, грiзно i гнiвно, в лiвiм кутку затиснених губ злобний усмiх. Панцир мигтить, голуба лента ся╨. Кочубей не зна╨, що з собою робити. Руки в нього задовгi, ноги заслабi, голова в плечi лiзе, i вiн кланя╨ться тричi, в пояс, нижче, аж до само© землi. В зеркалi бачить себе... Гидко! "Василь Леонтi╨вич, приступи!" - чу╨ голос, не царя, а високого i худого, як тичка, Головкiна. Чи це той голос, що говорив до нього вчора? Нi, це iнший якийсь, рiзкий i недобрий. Що це таке? Не розумi╨. Але йде. "Ближче!" - гука╨ той самий голос. Пiдходить до стола. Шафiров да╨ рукою знак, щоб став. "Присягни,- приказу╨ Головкiн,присягни, Василю Леонтi╨вичу, що правду говоритимеш!" Пiддячий приводить присягу, Кочубей повторя╨ за ним, перекручуючи слова, бо до ки©всько© актово© мови привик. "Руку вгору!" Кочубей пiдносить руку, рука дрижить. "Пальцi не так",- сердиться Головкiн. I Шафiров пальцi Кочубе╨вi на московський лад склада╨. Закiнчили. Кочубей руку безсило опустив. "Тринадцятий пункт,- почина╨ Головкiн,- твого доносу, поданого на письмi, звучить (тут канцлер пода╨ донос Шафiрову i той чита╨): "У груднi того ж 1707 року до Батурина при©здив Олександер Кiкiн i Мазепа зiбрав бiля себе 300 чоловiка зазбро╨них сердюкiв. Певне, вiн це зробив, перечувши, що за Кiкiном до Батурина при©де сам цар, щоб узяти з собою Мазепу в Москву, от Мазепа й намiрився вiдстрiлюватися вiд царя". "Так було?" - пита╨ться Головкiн. "Було, як у письмi сто©ть,вiдповiда╨ Кочубей.- Я слова одного неправди не написав. Можу хрест святий поцiлувати". "А Мазепi ти не цiлував?" - кида╨ йому Головкiн. Кочубей мовчить. Не зна╨, що вiдповiсти. "Чорт тебе зна╨, чи ти гетьмановi брехав, чи його величеству царевi!" "Його величеству царевi я брехати б не смiв",- вiдповiда╨ Кочубей. "Побачимо. Ось тут послухай, що про цей самий пункт пише ахтирський полковник його величества Осипов". (Головкiн письмо Шафiрову переда╨). Шафiров чита╨: "Пiсля невдатного замiру на царське життя, коли його величество цар мав до Батурина прибути, Мазепа всяко пильнував, щоб його величество царя предати смертi або взяти до рук i вiддати ворогам, а в минулу Пилипiвку з сво©ми полками сполучився i хотiв iти на росiйськi мiста". Шафiров закiнчив. "Було так?" - пита╨ться Головкiн. Кочубе╨вi в головi шумить. Його бентежить рiзкий голос Головкiна, спiтнiле чоло Шафiрова, грiзний погляд царя, хитре обличчя пiддячого i глупi перестрашенi мiни писарiв: тридцять три пункти його доносу переплутуються, вiн не зна╨ що вiдповiсти i повторю╨ те, що перед хвилиною сказав: "Було, як на письмi сто©ть. Я слова одного не збрехав". "Значиться, Осипов бреше?! Полковник його величества царя бреше - що?! Мовчиш? Осипов по словах твого товариша Iскри писав. Покликать Iскру!" Знов тупiт драгунiв, знову вiдчиняються дверi i входить Iскра. I вiн здивовано дивиться на червоний стiл, на важливу мiну Головкiна, на лискучий лоб Шафiрова, на хитре обличчя дяка, на глупо перестрашенi очi писарiв i на свого товариша Кочубея. Який же вiн малий, мiзерний, нужденний! Невже ж це справдi Василь Леонтi╨вич, той самий, перед котрим хиляються голови козацькi, перед котрим шапки скидають старшини, радi, як вiн ©м свою руку подасть? Невже ж це муж Любовi Хведорiвни отсей дiдунь, що так покiрно бiля червоного стола сто©ть? Що тут сталося так ненадiйно? Iскра кланя╨ться портретовi царському i його урядовцям. Нi цар, нi урядовцi не вiдповiдають на поклiн. "Пiдiйди!" Iскра пiдходить до стола. Його заприсягають i повертають вiч-до-вiч iз Кочубе╨м. Шафiров чита╨ нещасливий тринадцятий пункт так, як його Осипов ки©вському губернаторовi подав. Iскра поспiшно ловить сво© слова з товстих губ Шафiрова i стурбовано клiпа╨ очима. Морщить чоло. "Так ти казав?" - пита╨ Головкiн. "Так я казав ахтирському полковниковi його величества Осипову",- вiдповiда╨ Iскра. "А тобi хто казав?" "Я вiд Василя Леонтi╨вича чув. Вiн при жiнцi сво©й, при Любовi Хведорiвнi, менi про це балакав". "А чому Василь Леонтi╨вич того у сво©м доносi не написав?" "Не знаю. Але я радив Василевi Леонтi╨вичу пiдождати, аж з'являться признаки провинностi гетьмана Мазепи". "Ти менi радив?" - пита╨ться нараз Василь Леонтi╨вич. "Авжеж, що радив, у присутностi дружини тво╨© Любовi Хведорiвни. Пригадай собi, в тебе пам'ять стара, я тобi поможу. Було це в тво╨му дворi у Диканьцi, в боковiй свiтлицi, при замкнених дверях. Ми образ Спасителя цiлували, той у золочених рамах, що його львiвськi малярi малювали. Тямиш?" "Нi". "Як же це, Василю? Ще Любов Хведорiвна питалася мене, чи я знаю черця Никанора, а ти питався, що за людина ахтирський полковник Федор Осипов?" Кочубей перечив головою: "Не тямлю". Писарi i пiддячий на три руки кожне слово пишуть. Головкiн дивиться на Шафiрова, Шафiров - на Головкiна. Шафiров вста╨, пiдходить до канцлера, щось шепче йому, той притаку╨ головою. Злобна усмiшка в лiвому кутку царських уст бiльша╨. Нагло Головкiн пiдноситься з крiсла. "Досить!" - каже i кличе пiддячого до себе. "Розвести ©х по окремих свiтлицях i приставити варту. Добро i листи ©х описати. Нiкого не пускати до них. Брехуни, клеветники, су╨слови!" Пiддячий навшпиньки iде до дверей. Бо©ться, щоб дошки в долiвцi не скрипiли. Вiдчиня╨ дверi, видно драгунiв з волоссям, посиланим борошном, i з шаблями наголо. Шафiров да╨ Кочубе╨вi i Iскрi знак: "Пашол!" Попереду - пiддячий, за ним - Iскра з Кочубе╨м, з бокiв драгуни - вiдходять. * * * Головкiн сiда╨ на крiсло: "Уф! Сволоч яка! Брехуни!" Шафiров хустиною спiтнiле чоло витира╨. Душно. Кличуть попа полтавсько© Спасько© церкви Iвана Святайла. Середнього росту, чорнявий, добре живлений на полтавських хлiбах, вiн спокiйно дивиться на сво©х суддiв, покладаючися на протекцiю Iскри й Кочубея. Про замiри гетьмана Iвана Степановича зна╨ вiд Кочубея, бiльше нi вiд кого не чув. Не його рiч туди пальцi пхати. Його дiло церква. Але Кочубея послухав, бо вiн вiдомий ктитор i благодитель святих божих церков. На бажання Кочубея свояка свого Петра Яценка до нього привiв. Коли Кочубей каже, то видно, що так воно ╨, що гетьман Iван Степанович лихi намiри в душi сво©й скрива╨". "В душi? - зрива╨ться Головкiн,- а чого ж ти йому в душу сво╨ немите рило пха╨ш?" Пiп Святайло мовчить, тiльки бороду крадькома рукою гладить, нiби впевнитися хоче, чи справдi в нього таке-то вже немите рило. А по хвилинi, набравши ново© вiдваги, дода╨: "Коли гетьман Мазепа пiслав вiйсько сво╨ у Диканьку, щоб ухопити його милiсть Василя Леонтi╨вича, то я тодi по©хав до нього, до того ж Кочубея у Красний Кут, а звiдтiля укупi з ним та з полковником Iскрою вирушив до Смоленська. Решта вже вiдома". "Вiдомо, що ти така ж сама наволоч, як i тво© протектори. Пiшов геть!" Привели сотника Кованька як свiдка по десятому пунктi, в котрому говориться про ╨зу©та Заленського. Шафiров чита╨ цей пункт: "У гетьмана у Печорському був ксьондз Заленський, ╨зу©т, ректор вiнницький, i той перед значними особами висловився так: ,Ви, панове козаки, не бiйтеся шведа, котрий не проти вас, а проти Москви лашту╨ться'. Той же ксьондз казав: , Нiхто не вiда╨, де кри╨ться i тлi╨ огонь, але як разом вибухне, чого незабаром вже треба сподiватися, тодi хiба кожний дiзна╨ться, але сю пожежу не легко буде погасити'". Сотник Кованько слухав тi слова поважно й побожно, як голос священика в церквi. "Бачив Заленського?" - пита╨ його Головкiн. "Бачив у Печорському монастирi у свого полковника якогось ксьондза, а як його звуть не знаю". "Ксьондзiв, як псiв. Можеш засвiдчити, що був це ╨зу©т Заленський?" "Того я нiяк засвiдчити не можу. Козаки питали в ксьондза, де швед? а вiн ©м вiдповiдав: швед тепер прита©вся, але вiн ма╨ змогу такий огонь здiйняти, що не швидко вгасиш". Кованько чу╨, як пера шкребчуть по паперi, i йому зда╨ться, що це йому чорт по душi шкребе. Пощо вiн дав себе наструнити проти свого регiментаря, проти гетьмана? Чому не пам'ятав, що гетьман бiльший за генерального суддю i що для того вiн в царя бiльший послух знайде?.. Ка╨ться, а все ж таки рятуватися хоче. "Та ще питали козаки ксьондза,говорить,- на кого швед пiде, чи на нас? А ксьондз вiдповiдав: не на вас". Бiльше нiчого не зна╨. "Кочубей намовив мене говорити про Заленського при царських мiнiстрах з и н ч и м и о к о л и ч н о с т я м и. Кочубей, генеральний суддя, стольник його величества, пан великих ма╨ткiв, як йому, бiдному й малозначному сотниковi не послухати тако© особи?" "Сволоч!" - кида╨ сотниковi в лице Головкiн, а, звертаючися до пiддячого, приказу╨: "Тую каналiю питати ще раз окремо з п р и с т р а с т i ╨ м". Кованька вiдводять. До зали входить вихрест Петро Яценко. Безнастанно кланя╨ться, аж присiда╨, голова в нього трясеться, повiки клiпають, борода дрижить. Вiн Кочубея не знав. Був у нього тiльки один разочок, i то через попа Святайла, i йому було доручено переказати дещицю протопоповi, духiвниковi його величества в Москвi. Бiльше нiчого не зна╨, був тiльки передатчиком слiв його милостi Василiя Леонтi╨вича. Гадав, що обов'язком кожного вiрного пiдданця його милостi государя ╨ не затаювати нiчого, що може вийти йому на втрату. Кочубе╨вi писарi зiзнають, що вони тiльки чисто й вiрно переписували те, що ©м давав ©х пан i повелитель Василь Леонтi╨вич Кочубей. I ©х вивели з зали. За ними пiшли по наказу Головкiна також пiддячий i царськi писарi. В залi остався тiльки канцлер Головкiн i його службовий товариш вiце-канцлер Шафiров. Зi стiни дивиться на червоне сукно, на хрест мiж ярими свiчками i на сво©х високих урядовцiв цар Петро. Дивиться грiзно, наче приказу╨: "Добре ©х до рук прибрать! Дошкульно питать, з пристрастi╨м! Сволоч така! Дрянь черкаская. Iнтригами бентежать царя!" Канцлер i його товариш умiють царську волю навiть з портрету читати. В них тiльки й гадки, щоб не зробити щось не згiдного з бажаннями царськими. Знають, яка кара за це. Досвiдчили царсько© дубинки. Костi трiщать, як доторка╨ться до тiла. Цар б'╨, аж з кафтанiв, суто золотом нашиваних, шматки, як з курки пiр'я, летять. Меншикову раз цар голубу андр╨╨вську ленту порвав. Ордени посипалися на землю. Мало не вбив. Головкiн Меншикова не любить. Завиду╨ йому навiть тако© царсько© ласки. Хоч би й бив, щоб тiльки бiля себе тримав. "Не знаю я,-зверта╨ться Головкiн до Шафiрова.- як отсе князь Олександер Данiлiч побо© його величества так славно видержу╨. Дряхлий такий, хрупкий, маленький. Казав би ти: вдар i розлетиться, а витриму╨ якось". "Привик,- вiдповiда╨ Шафiров,- до всього чоловiк привика╨. Малий Олександер Данiлiч, та сильно© комплекцi©. Залiзний чоловiк". "А лоб у нього iз бронзи". "Цитьте!" - i обидва насторожили слухи. Пiдходять до вiдчиненого вiкна. "А-а! а-а! - а-а!" Рахують. "З пристрастi╨м Iскру питають",каже вдоволений Головкiн. "Добре б'ють. Та й кричить як!" "Не привик. Черкаськi старшини не привикли до кнутiв". "Хай привикають. А то нашого брата дубиною валять, а вони, як барони, безпечно собi походжають". "Сволоч!" "А-аI А-а© А-а© Сусе Христе, Мати Божа! Ой!" "З пристрастi╨м..." - повторя╨, потираючи руки, Головкiн. "Славно жарять",- зiтха╨ Шафiров, обтираючи спiтнiле чоло. Зi стiни дивиться цар. Його чиновники чують цей погляд на собi. Цар лихий, що при мордованнi не були. Беруть чотириграннi капелюхи i бiжать туди, звiдкiля людський рев луна╨. * * * Запущений двiрський сад, великий, наче лiс. Стежки травою заростають. Лавкам пiдгнивають ноги. Щебечуть птахи, вiтрець галуззям хита╨. "Гарно як",- говорить Головкiн. "Поетично",--пiдтверджу╨ Шафiров. При стежцi троянди цвiтуть. Нiхто ©х не догляда╨. Обросли кропивою i лопухами. Але квiття гарне i свiже, як колись за добрих часiв, коли парк доглядав огородник. "Хорошi рози",- кида╨ мимохiдь Головкiн. "Да колци iм╨ют",- вiдповiда╨ Шафiров. Перед ними панська ледiвня, без леду. Кiлька ступнiв i входять у долину, до великого, темного, гнилого пiдвалу. Хвилину не бачать нiчого. Чують тiльки, як стогне, сопе, нiби дух з себе спуска╨, важко скатований Iскра. Очi до сутiнкiв привикли. Кат, з закачаними вище лiктiв руками, з кнута кров на землю стряса╨. Велика червона крапля збiга╨ йому по чолi, по бровi, по повiцi, через вуса на рот. Обтира╨ рот червоною рукою: "Тю, Юха така". Головкiн дивиться на нього. "Молодець!" "Рад служити милостi вашiй",вiдповiда╨ солодко, всмiхаючися, звiр у подобi людськiй. Iскра на камiнних плитах долiлиць лежить, не Iскра, а щось таке червоне, безобразне, здрига╨ться i пальцями землю гребе. Брудною рогожею накривають Iскру. "Не реви!" Пiддячий з бумагою на бочцi сидить, дерев'яна лiхтарка жовтувате свiтло на сивий папiр кида╨,- щось пише. "Виголосив що?" - пита╨ться пiддячого канцлер. Пiддячий зрива╨ться, пiдносить до очей бумагу, чита╨: "Пiсля шостого удару сказав: ,Вiд Кочубея чув, що в нього полковником миргородським Апостолом i судцем генеральним Чуйкевичем була проти гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати за гетьмана. Так цей не схотiв'". "Бiльше нiщо?" "За шостим ударом нiчого бiльше не виявив. Твердий. Сердився, що б'ють. Вiн же полковник!" "Бувало, що й гетьманiв били. Нiчого. А далi?" "Дiстав ще два удари i повiв: Генеральний судець Чуйкевич до Кочубея писульку присилав, сповiщаючи, що за Днiпром огонь займа╨ться; борони Боже, як би i в нас не зайнявся'". "Бiльше нiщо?" "По слiдуючих ударах замовк. Говорити не мiг, лише ревiв". "Скотина... Винести проч!" Помiчники ката кладуть Iскру на брудну рогожу, накривають хребет кафтаном i несуть у палату, залишаючи червонi слiди за собою. "Кочубея давай!" - наказу╨ Головкiн. Привели генерального суддю. Кочубей iшов, як вiл у рiзницю. Свiт перевертався дороги дном. Невже ж вони смiють його, стольника царського, його, генерального суддю, катувать, як якого-будь пiдлого гультяя, як розбишаку? Вiн донесе його височеству царевi, не пощадить нiкого, зневаги не дару╨. Це ж наруга одна, пiдступ, фарисейство! Так з поважними персонами не роблять. Переходячи попри грубе дерево, хотiв розiгнатися i головою ударити в нього. Мiж двома драгунами iшов. Впустили його по схiдцях, самi перед входом уставилися - наголо шаблi, волосся борошном присипане, як снiгом. "Василь Леонтi╨вич, признавайся!" - гукнув на генерального суддю канцлер. "Богом святим клянусь, словечка одного не збрехав i не зата©в, як на сповiдi святiй усе по совiстi сказав". "Не хочеш по добру, так на муках розповiсь. Розбирайсь!" Кочубе╨вi свiчки засвiтилися в очах, низький погреб бурею загудiв, дзвони далекi заграли, сурми, литаври - бiй... "Берiть його!" Прискочив кат, зiрвав кирею, здер сорочку, замахнувся кнутом - геп! .Кочубей зойкнув i впав хрестом на плити. "Старьо!" - сплюнув з погордою кат i вiдступив набiк. Кочубей лежав без духа. * * * Головкiн i Шафiров перешiптувалися хвилину. "Бити, та не вбивати,- радив Шафiров,- вб'╨мо, i все пропаде, не розкри╨мо правди. На нас упаде вина". "Дрянь етакая, нiкому ненужная тряпка",- сердився Головкiн. Казав Кочубея вiдливати водою. Дочутилися, пiдвели - вiдповiдай! Вiдхиляючи вiд себе муку, виголосив, що за гетьманом нiяко© зради не зна╨. Все це, що доносив, видумав через хатн╨ ремствування на Мазепу, а писульку, про яку Iскра каже, Чуйкевич до нього не писав. Пiддячий спису╨ зiзнання. Хоче записати слово в слово, та не поспiва╨. "Повтори!" - наказу╨ Головкiн, i Кочубей дрижучим голосом силу╨ себе повторити точно так, як за першим разом. Кочубея вiдпускають, але не ведуть до двора, лиш у сад, пiд стару липу. Драгуни стережуть його. Видно, дiло не скiнчене, мабуть, ще раз покличуть. Кочубей переста╨ дивуватися, що тут з ним роблять. Можуть робити все. Для них не важний вiк, ранг, ма╨ток. Тут кiнчиться чоловiк, а лиша╨ться предмет: костi, м'ясо, шкiра, котру треба якнайдошкульнiше скатувати i збезобразити не тому, щоб довiдатися правди, лиш, щоб добути те, чого вони хочуть, чого ©м треба... Чого?.. .Правди нi. Вiн же написав правду, i за те його катують, значиться, треба брехати, треба вiдкликати, що написав, заперечити усе, назвати себе брехуном i наклепником, щоб тiльки визволитися з ©х рук. Що лиш тепер бачить, що таке Москва, що московськi люди, що цар. Що лиш тепер розумi╨, що таке кнут i тортури, що таке суд з катами. I розумi╨ Кочубей, що всi тi листи, якi нiбито писав цар, усi тi гарнi слова про милiсть i нагороду, про вибiр нового гетьмана i таке iнше,це одна облуда, одна примана, на яку брали його, генерального суддю, боячись, щоб вiн в останнiй хвилинi не втiк. Пiдвели - тепер, запiзно! Тепер вiн у ©х руках, як птах у котячих кiгтях. Зоста╨ться одне - брехати! * * * Кочубей бачить, як Iскру вдруге до катування ведуть. Вiн увесь жовто-червоно-синiй. Очей не видно, запух. Хита╨ться, як п'яний. Прикладами фузiй пiдганяють його: "Стерво!" Кочубе╨вi дивно, що таке сталося з його свояком i товаришем. Невже ж це той самий Iскра, з яким вiн ходив у во╨ннi походи, ©здив на лови, бенкетував, жартував, з яким ще вчора снував гарнi плани про близьке майбутн╨? Чи можлива рiч, щоб так знiвечити людину? Взагалi Кочубей не пiзна╨ свiта. Невже ж це дерево, той патик, пiд котрим вiн сидить? Невже ж це небо - тая синя ганчiрка вгорi, сонце - та блискуча, жовта, мосяжна умивальня? Чортзна-що!.. Оста╨ться одно - брехати. Чому ж не бреше Iскра? Чого ж вiн так кричить, як коли б з нього душу дерли?.. Деруть. I нараз - цiкавiсть. Проста, звичайна цiкавiсть: скiльки батогiв дiстане Iскра?.. Вiсiм... о два менше, нiж за першим разом... Мабуть, бояться, щоб не вбили... I вони ще чогось бояться. Бога - нi, царя. Бога нема, ╨ чорт i його намiсник на землi - цар! Чому ж тодi вiн, Кочубей, не додумався до того скорiше? Чому слухав Любов Хведорiвну, забуваючи про вчинок ©© праматерi ╙ви?.. Прийшло каяття, та вороття нема╨... * * * Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб - краще б у могилу! Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя i отечества до того брехливого доносу, щоб таким робом порiзнити царя з його вiрним гетьманом? Домагаються видачi однодумцiв. Кочубей слуха╨ i нiби не розумi╨. Пальцi навхрест склада╨ i цiлу╨ ©х. Нiхто не намовляв його, нiяких однодумцiв, окрiм Iскри, не ма╨. Донос вигадав сам через хатн╨ ремствування на Мазепу. Нiяко© зради за гетьманом не зна╨... Брехати, брехати, брехати! * * * За що ж його б'ють?.. I ще, i ще, i ще... Добре, що пам'ять тратить, чорно - нiч. Кат сопе, вiша╨ кнут на кiлок, клене. "Кажуть, з п р и с т р а с т i ╨ м питати, а вбити не вiльно. Мий i не замочи! Не легка рiч царським катом бути. Добре, що царя тут нема╨. А то вiн кнут iз руки бере i сам б'╨ - кого попаде... Верховний кат". "╙ ще яка робота?" - пита╨ пiддячого. Пiддячий до Головкiна зверта╨ться. Щось шепчуть. Головкiн головою до стелi пiдвалу досяга╨, Шафiров кулиться, кашля╨, чха╨, хустиною обтира╨ лоб. В пiдвалi повiтря, що витримати годi. Чути горiлку, тютюн, пiт i людську кров. Досить ©© вицiдили з черкасiв. Нараджуються. Оз╨ров нахилився над Кочубе╨м. Слуха╨, чи диха╨. "Не можна бiльше питать,- каже.Старий i дряхлий дуже, щоб нам не здох". Царський суд погоджу╨ться з гадкою Оз╨рова. "На нинi досить. Можеш iти!" - зверта╨ться до ката пiддячий. "Поклич хiрурга!" Прийшов. "До пам'ятi цього тут привести,наказують,- це твоя рiч!" Хiрург огляда╨ Кочубея i крутить головою. Сумнiва╨ться. "Говорять тобi? Чув?!" * * * Канцлер з вiце-канцлером виходять з мордiвнi. Драгуни вiддають ©м честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся. "Чи не краще б ©м поробити п а р и к и?" - зауважу╨ Шафiров. "Борошно дешевше,-вiдповiда╨ Головкiн.-А в сутi речi - один чорт. I з борошном голову знiмуть, i з париком. I одно лишн╨, i другого не треба". "Су╨та",- потверджу╨ Шафiров. Вдихають свiже повiтря. Дивляться на молоду зелень, на шовковi трави i на троянди. "Гарно як!.." - каже Головкiн. "Поетично",- пiдтверджу╨ Шафiров. "Тим двом вже не до того". "╞м i життя не миле". "Що таке життя? - фiлософу╨ Головкiн.- Вчора пан, а нинi тебе кнутом валять, з п р и с т р а с т i ╨ м. I не питаються, чи ти генеральний суддя, чи стольник, чи який там чорт,б'ють". "А все ж таки завзятi тi черкаси,говорить Шафiров.- Нiкого видати не хотiв. Каже, нiяких спiльникiв не маю. Сам я вигадав цей донос... Вiр йому". "Гада╨ш, вiрю? - запиту╨ Головкiн.Я нюху табаки не дав би за тую гетьманську вiрнiсть. Але що нам до того, де правда". "Де цар, там i правда. Цар гетьмановi вiрить. Гетьман хитрець!" "Го, го!" "А все ж таки нам треба Апостола в руки дiстать. Вiн же Кочубея до втечi намовляв, посланця з листом до Диканьки вислав". "Треба". * * * Балакаючи, збиваються з дороги. Попали на якусь бiчну. Двора крiзь густi дерева не видно. "Вертаймо". Побачили червонi слiди i пiшли по них. Головкiн чобiт з кровi об траву витира╨. "Забагрив б а ш м а к". "Добре, що руки чистi",- потiша╨ Шафiров. "Один чорт..." ВИНА I КАРА Суд тривав дванадцять днiв. Суддi не поспiшали, щоб не погадав цар, що дiло поверхово розбирали. Гетьман Апостола не прислав, хоч Головкiн писав до нього, що миргородського полковника треба забити в кайдани i прислати на слiдство по дiлу Кочубея i Iскри. Головкiн сердився на Мазепу, але нiчого вдiяти не мiг, бо за Мазепою цар. Головкiн ще й тому рад був дiстати Апостола в руки, щоб показати Мазепi, що мусить бути так, як царськi суддi бажають. Не довелось. Винесли присуд без миргородського Апостола. Дiстануть ще й його! Присуд короткий i гострий. Кочубея i Iскру, як брехливих донощикiв i наклепникiв, котрi в такий гарячий во╨нний час мають смiливiсть турбувати його величество царя, царевича, губернатора i других царських людей, скарати на горло. Попа Святайла заслати в Соловки, а сотника Кованька - в Архангельськ у жовнiри. Яценка й ченця Никанора, за те, що вплуталися в не сво╨ дiло i згодилися бути передатчиками доносу, заслати в далекi московськi городи, щоб вони вдруге чогось такого не робили. Федора Осипова похвалити за службову пильнiсть. Вiн людина розумна й добра, потрiбна на той час. Про нього списано похвальну грамоту i наказано ки©вському губернаторовi оповiстити ©© по цiлiй Укра©нi. Останн╨ рiшення отсього немаловажного й великозлочинного дiла суд залиша╨ пресвiтлiй волi його величества царя. Постанову списували кiлька разiв. Знали, що за не© можуть судити суддiв. Били Кочубея i Iскру, можуть бити ©х. Всi вони царськi люди. Два днi присуд готовий i суддi вагалися, чи пiдписати його, чи дiло далi вести. Питали б ще з у с е р д i ╨ м, так Кочубей дряхлий, його насилу привели до життя. Рани го©тися не хочуть. У нього жар. З Iскри нiчого не добудуть. Сказав, що хотiли, бiльше, мабуть, не зна╨, а iншi - дураки, знаряддя у руках Кочубея. Не так його, як Кочубе©хи. Усiм вiдомо було, що це вона затiяла донос, але ©© якось не вмiшали. Нiхто не важився кликати Любов Хведорiвну на суд. Суддi також. Мали ж би з нею мороку! По довгiм ваганнi канцлер узяв перо. Дрижучою рукою пiдписався. Шафiров довго витирав лоб, заки те саме зробив. "Нехай буде воля твоя святая!" - сказав. "I да приiдет царствi╨ тво╨",- додав Головкiн. * * * Дня 30 квiтня Кочубея, Iскру й усiх заплутаних у донос, крiм Осипова, виряджено в кайданах у Смоленськ. Везли ©х пiд вартою на човнi до Порiччя, а далi на возах до мiсця призначення. ╞хали до Вiтебська людьми вольними, особами високого рангу i великого значення, а верталися збитими, скатованими, безнадiйними. Надбання цiлого життя змарнованi, здоров'я знищене, це вже не люди, а живi трупи. ТАБIР ШУМИТЬ Задумавши похiд на Москву, король Карло змарнував лiто й осiнь. Лiто простояв у Саксонi©, осiнь - у Польщi. Сам собi шкодив. Нiби на руку Петровi йшов. Не слухав анi досвiдчених полiтикiв, нi сво©х старих генералiв. Покладався на власний генiй i на сприятливiсть щастя. Що лиш зимою рушив у Литву. Вiйсько терпiло голод i стужу. Бiдна з природи, а всякими вiйнами до останку виснажена кра©на не могла дати вiйську того, що треба - даху i страви. Карло хвилювався i на населенню зганяв злiсть. Особливо польським панам не жалiв нi згiрдливих слiв, нi контрибуцiй. Тим зраджував собi навiть прихильникiв свого союзника Станiслава. Скинувши польського короля з престолу, хотiв те саме зробити з Петром. Мало-мало не повезло йому. Несподiвано з'явився в Гроднi. Коли б двi годинi скорiше поспiв, дiстав би був царя в сво© руки. Цар аж до Петербурга утiк. Укрiпляв його. Казав також укрiпляти Москву, Серпухiв, Можайськ, Твер. Пiд карою смертi не вiльно було мiщанам кидати сво©х мiст, а за те селян виганяв на роботи коло городських мурiв. Села й землi, котрими мав проходити Карло, цар наказав руйнувати. Мiж тим Карло дiйшов до Радошкович i став. Нi вороги, нi сво© не знали чому. Нiби в пiжмурки грався. "Вгадайте, куди пiду,- на Москву чи на Ки©в?" Був це одинокий вислiд того довгого й нiчим не виправданого постою. Цар не знав, куди пiде Карло i де йому збирати сво© вiйська, в Московщинi чи на Укра©нi? * * * Мiж тим гетьман Мазепа пiд Бiлою Церквою табором стояв. Табiр рiс, бо гетьман стягав туди останки свого вiйська i формував новi частини. Молодикiв обучували вiйськового дiла. Наука легко йшла, бо козак зроду до шаблi i фузi© цiкавий, а кiнь i вiн - одно. I не треба ©х насильно до полку тягнути, як москалiв. Укра©нцi - во╨нний народ. Багато тепер намножилося таких, що ©м у хатi нiчого робить. Краще лицарсько© слави добувати. На вiйнi хоч шаблю в руках ма╨ш, а в хатi що? В хатi ти зданий на ласку й неласку тих, що в село ввiйдуть, чужих чи сво©х. Що ма╨ш, заберуть, тiшся, як голову залишать. А з полку гетьман платить. У нього грошей, як бобу. Чудеса люди про Мазепинi ма╨тки розказують. Табiр пiд Бiлою Церквою росте. Пригадуються Богдановi часи, сумно© пам'ятi. Бiлоцеркiвська угода з 1651 року. Помiж козаками водяться ще такi старцi-дiдугани, що пам'ятають цей сумний мент; чурами тодi, хлопчиками служили. "Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив, що з ляхами, з мостивими панами у Бiлiй Церквi замирив",спiвають пiсню, яку тодi зложено, i сивi ©х голови хиляться вiд журби додолу, як ковиль-трава вiд вiтру на степовi. З ким не мирилися предки нашi, i нiчого з того замирення не виходило! От i тепер глухi слухи по табору блукають, нiбито гетьман знов з поляками миру шука╨. Однi i слухати про те не хочуть, iншi кажуть, хай навiть з вельзевулом iде, щоб тiльки вiд Москви вiдсахнуться. "Москаль хоч вiри свято© православно© не нiвечить". "Тiльки насмiха╨ться з Бога i з його святих". "Але унi© насильно не заводить". "Бо цар усяку вiру ногами топче, гiрш бусурмана". "Бусурман, будь це татарин, нога╨ць, будь турок, чи яке лихо, вiрою не цiкавиться". "А цар, кажуть, вiйну з Богом затiяв. Хто кого переможе, чорт i вiн, його намiсник, чи Бог?" "Невже ж?" "А так. За царем чорт, а за Богом хто?" "Добрi люди". "Та де куцому до зайця! Де чоловiковi до чорта!" "Цар тако© смiливостi дiбрав, що з чашi церковно© горiлку п'╨, в ризи священичi вбира╨ться, п'янi синоди по ночах склика╨". "А Бог дивиться i - мовчить". "Чека╨, що люди на це скажуть. Чи за Богом пiдуть, чи за антихристом". "Бог усякi знаки посила╨. Кажуть, на одному хуторi вродилася дитина з зубами i з розумом, як у старого". "Я сам бачив когута з трьома ногами". "А телята з двома хвостами, гада╨те, не лучаються?" "Перше такого не бувало". "Бо перше антихриста не було". "Як не порвемо з царем, то Бог нас покара╨, iз лиця землi нас зiтре. Слiду нашого не оставить". "Доповiдають, що кiнець свiта надходить. Вигинуть тi народи, що тепер ╨, а Бог новi сотворить". "I творити не треба. На морях ╨ такi острови, що на них добрi люди живуть. Не крадуть, не вбивають, не брешуть. ╞х Господь на наше мiсце покличе, а ви йдiть собi геть, до чорта зi сво©м антихристом!" "I гетьман того не бачить?" "Бачить, та нiчого не вдi╨. Заворожено його". "Душу чортовi записав, щоб не старiтися". "Невже ж?" * * * Табiр хвилю╨ться. Довге бездiлля до доброго не веде. Старi козаки не легко з молодими зживаються, дивляться на них, як на щось нижче, недосвiдчене й незаслужене. Хотiли б кращих харчiв i бiльшо© платнi. Молодi покликаються на козацьку рiвнiсть. Лучаються бiйки i розрухи, треба розслiджувати дiло й карати винуватих. Кари зраджують людей, особливо молодших. Вони тому тiльки й шаблю припиняли до боку, що козаковi море по колiна. Табiр шумить. Гетьманове шатро осторонь сто©ть. Воно велике, з непромокального полотна, як на вiтрила. Всерединi оббите шовком. Шовк гарно вишиваний у полтавськi узори. Шатро з трьох частин зложене. В першiй - гетьмана канцелярiя. В середнiй - вiн гостей прийма╨, у третiй - спить. Шатро на помостi з дощок, прикрiплене сильними линвами до паликiв, крiпко в землю вбитих. Над ним гетьманська хоругов з вiтрами лопотить. Кругом його декiлька iнших шатер - для генеральних старшин, писаря, суддi, обозного тощо. Майдан обведений глибоким ровом i крiпким частоколом. З частоколу гармати висунули гирла на всi сторони свiта. Обслугують ©х старi, досвiдченi i вiрнi гармашi, котрi бiля гетьмана вже не раз службу робили. Вiддiли iз сердюцьких полкiв, а також сотня волохiв стоять кругом того табору в таборi. I москалi ╨. На них козаки з-пiд ока дивляться, а вони на козакiв. Бiльше з ними хлопоту, нiж хiсна. Гетьман зна╨, що коли б до розрухiв прийшло, солдати першi втiкали б. Вони тiльки за царя вiрно б'ються. Цар ма╨ окрему силу над ними. Не люблять його, але бояться. Страхом ©х до послуху неволить. В огонь i в воду пiдуть, як цар накаже. Козаки - нi. Кожний полк ма╨ свiй окремий вигляд, свою думку та вдачу. Козак хоче знати, куди вiн iде i за що йому биться. Не хоче боротися за нелюбе дiло. Велика рiзниця мiж козаками й царськими людьми! Царськi люди - це маленькi ланки у великому ланцюзi, котрим цар-велетень куди захоче, туди й поверне, без противлення пiдуть. Козаки не те. У них одиниця не злилася ще з загалом. Вибiрнiсть гетьмансько© влади мають на гадцi. I теперiшнього гетьмана вольними голосами обирали, пiсля Самойловича на рiчцi Коломацi. Дехто був за Борковським, загал "бути гетьманом Iвановi Степановичу Мазепi" - гукнув. I вибрали Мазепу. Можна, значиться, i тепер когось другого обрати - Полуботка, Скоропадського або Апостола. Не одному до булави спiшно. Так собi не один гада╨, хоч казати бо©ться, бо тепер во╨нний стан - карають. * * * Полудн╨. Весняне сонце продира╨ться крiзь хмари й огрiва╨ табiр. Мерехтять червонi шаровари, вилиску╨ збруя, просихають головна вулиця i стежки помiж курiнями. Озвалися литаври, загули тулумбаси, гетьман, в окруженню старшин, зi свого шатра в табiр виходить. Над ним бунчук хита╨ться, перед ним прапор. Де прапор стане, там, значиться, i гетьман сто©ть. Табiр заметушився. Вилазять козаки з-пiд сво©х возiв; хто в костi грав, хова╨ ©х у кишеню, хто пив - хова╨ пляшку, як забагато випив, кри╨ться, щоб п'яним не лiзти ясновельможному в очi. За це сильно карають. В таборi впиватися не вiльно, хоч крамарi з Бiло© Церкви здовж шляху i собi розтаборилися, приманюючи козацькi душi до солодких чарок. Не один останнього рубля пропив. А скiльки червiнцiв пiшло до крамарських загребущих рук!- хто почислить? Гетьман головною вулицею проходить. Направо й налiво глядить: "Здоровi були, козаки!" - кличе. "Доброго здоров'я ясновельможному пану гетьмановi!" - вiдповiдають. Шапки вгору летять, з пiстолiв палять. При деяких частинах своя музика ╨ - сурми, бубни, свирiлi й бандури. Як гетьман коло тако© частини проходить - грають. Вiн любить музику, за нею не одного недобачить i недочу╨, а в кожнiй частинi, все одно в полку чи в сотнi, ╨ дещо такого, чого йому нi бачити, нi чути не треба. Йде туди, де свiжi охочекомоннi стоять. Ще ©х не бачив. Пригляда╨ться, що за люди. Нiчого собi: на полтавських та чернiгiвських хлiбах викормленi, степовими вiтрами злелiянi, охотою помсти i кари розпаленi. Заприсяга╨ ©х на вiрнiсть. Болгарський архi╨рей присягу проводить. Вiн тепер або бiля гетьмана, або з гетьманськими листами. Негарний собою, та зате архi╨рей, не то що звичайний пiп. I проповiдь по-нашому скаже, навчився. Ще й як? Нiби другий Феофан Прокопович, що на всю Укра©ну ки©вським золотоустим славиться. Архi╨рей до вiрно© служби завзива╨ церквi, вiтчизнi i регiментаревi сво╨му, бо - "що тобi з шаблi, коли право© руки не ма╨ш, що з хоробростi, коли вiрностi в тебе нема? Козак без вiрностi, що судно без керма, що вiз без колiс, що плуг без лемеша, сагайдак без стрiл, фузiя без пороху i куль". Козаки, присягнувши, видобувають шаблi i пiдходять цiлувати хрест. "В отсiм хрестi,-говорить архi╨рей,-частина животворящого древа - пам'ятайте!" Гетьман в очi охочекомонним глядить. Не всякому добре з них видно. Не один тiльки того жде, щоб грабувать. Дисциплiни треба би тим людям, а на те часу нема. Хто його зна, чи не прийдеться нинi-завтра в похiд виступати. Не вiк же Карловi у Радошковичах стоять. А рушить вiн, тодi i цар двигне сво© потуги, тодi й Мазепi треба йти. Ця гадка бiльше всього тривожить Мазепу. Розумi╨, що настане тодi рiшаючий мент. Сполучити останнi сво© сили з царськими вiйськами, це значить здатися на його ласку й неласку. Та ще яко© сполуки бажа╨ собi цар! Вiн хоче, щоб Мазепа перейняв командування над кiнницею, значиться, не над сво©ми полками, а над мiшаними московсько-укра©нськими кiнними силами, мiж тим як пiшi укра©нськi полки пiдуть пiд команду Петрових генералiв. Таким чином укра©нсько© армi© не буде, а будуть тiльки укра©нськi частини в московськiй армi©. Finis Ucrainae! З жалем i смутком дивиться гетьман на те море козацьких голiв, що шумить кругом, на тих здорових, рослих, гарних воякiв, з котрими, здавалося б, свiт цiлий можна побити,- тiльки Укра©ну визволити годi! * * * Пронизливi Мазепинi зiницi бiгали по козацьких обличчях i бачили на них усе, крiм свiдомостi тi╨© небезпеки, котра повисла над ©х рiдною кра©ною. Перестрiй Росi© на губернi©, кажуть, уже готовий. ╙ також ки©вська губернiя, значиться, гетьманщини нема, а буде одна недiлима Росiя. Нема того, за що пролилось стiльки кровi, за що такi довгi роки боролося козацтво, чому i вiн, Мазепа, присвятив так багато сво©х турботних лiт. Побiдить Петро i одним махом зробить кiнець останкам самостiйно© Укра©ни, забуваючи, що укра©нцi допомогли йому побiдити. А якщо побiда останеться за Карлом, так цей знову вiддасть Укра©ну полякам, за кару, що не пристала до нього. Це закон вiйни. Побiдник дикту╨ свою волю, нагороджу╨ i кара╨ по власнiй уподобi. За похибки провiдникiв терпить загал, бо провiдник повинен передбачати лихо. Передбачати - легко сказать! От i тепер. Мазепа передбачу╨ небезпеку, яка грозить Укра©нi з боку царя. Зна╨, що треба порвати з Москвою i пристати до шведiв, бо тiльки з ними можна добитися волi й самостiйностi. А як важко перевести цей намiр в дiло. Як обережно треба переговорювати з новим союзником, щоб не довiдався старий. Ще гетьман мало кому звiрився зi сво©ми планами, а вже Кочубей i Iскра побiгли з доносом до царя. Що то було б, коли б вiн провадив справу по-громадськи? Громада в один голос кричить: "Визволити нас iз властi антихриста!", а якщо вiн притакнув би ©й i сказав: "Добре, визволяймося", так вона тодi друго© заспiвала б. Казали б, що москалi це люди одно© вiри, а шведи - лютри, що гетьман хоче шляхетськi порядки завести на Укра©нi, що з ляхами руку держить, i - почався б такий танець, якого за часiв ру©ни танцювали. Важка рiч вести народ до волi! Мойсей 40 лiт провадив жидiв до обiтовано© землi i помер, не увiйшовши до не©. Чи не так i зi мною буде? * * * Табiр шумiв. Вiн мав сво© турботи. Сварився за ©жу, кожний хотiв нових чобiт, кращо© свитки, гострiшо© шаблi, молодшого, скоршого коня. Гетьман не бачив тут тi╨© одно© гадки, того спiльного бажання, котре нiби сталевим ланцюгом спаю╨ табор i робить його нездобутним. Вiдчувалося, що тут що голова - то розум, що серце - то бажання. Як важко на такiм грунтi будувати самостiйну державу! Козаки зроду хоробрi, але не вишколенi i до послуху не звичнi. Щоби з них зробити вправний, во╨нний iнструмент, на те треба часу, треба, щоб полки привикли до себе, щоб вони стали товаришами долi й недолi, щоб перейнялися одним во╨нним духом. А тут, що зведеш докупи якусь нову частину, так зараз цар бере ©© для себе. А чого нашi можуть навчитися вiд москалiв? I куди одним i другим мiрятися зi знаменитими каролiнцями? зi шведським жовнiром i офiцером? Тiльки в сполуцi з вишколеною i карною армi╨ю шведського короля-героя можуть козаки зробитися гострим i невгнутим мечем у руках свого iдейного вождя. А поки цього нема, поти й не може бути й самостiйно© держави. Годi! З котрого боку не дивився Мазепа, бачив, що перехiд на сторону Карла конечний i неминучий, хоч i як небезпечний. Вся труднiсть лежала в тiм, як i коли зробити цей крок. Старшини наглять, народ теж, а гетьман бачить, що ще не пора, що треба далi збирати сили i далi окрив