. - ╞сти! - гукнув вiн, не скидаючи шапки i водячи грiзно очима по хатi. Вiн шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зiрвати на кому-небудь сво╨ накипiле зло. У хатi не знайшлося нiчого такого, щоб не по його стояло або лежало. З серця вiн скинув шапку, швиргонув на пiл, а сам посунувся за стiл. Хiвря, запримiтивши, що Грицько палений, мерщiй висунула борщ з печi i постановила коло його. Вiн зопалу сьорбнув i - опiкся. - Вогню пiдставила! - крикнув вiн, кинувши ложку. - А що б було, коли б холодного пiднесла? - тихо огризнулася Хiвря. - I без того мене печуть усi... а тут ще i ти з сво©м борщем! - Дивись - я винна! - усмiхнувшись, сказала Хiвря. Грицько мовчав, сопiв та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне. - У нас десь горiлка була? - нешвидко спитався вiн. Хiвря знайшла пляшку i постановила перед ним. Грицько випив чарку i знов прийнявсь до борщу. Хiвря дивилася, як вiн глитав ложку за ложкою. - Та що там тебе так розсердило? - поспитала вона, дивлячись, що Грицько i трохи не одходив. То, бувало, i сердитий прийде: тiльки по©в - уже й пом'якшав, а тепер - i трохи нi. - Ще е що ©сти? - понуро спитався вiн. Хiвря поставила печене порося. Грицько прийнявся за порося мовчки, сопучи. Хiвря бiльше не допитувалася; Грицько мовчав. По©вши, вiн устав з-за столу, перехрестився i лiг на полу, одвернувшись лицем до стiни. Хiвря мила миски, i тiльки ©х глухий бренькiт порушав нiму мовчазнiсть у хатi. З Грицьково© голови нiяк не виходила сьогоднiшня рада, його зневага громадою. Йому було важко, серце билося все дужче та дужче, наче гадина крутилася коло його, не давала покою. Сво©х намiрiв вiн не сповiряв дома нiкому; вiн мав надiю, скiнчивши дiло, гiрко посмiятися... а от тепер... з його насмiялися! Коли вiн мучиться - Прiська, певно, радi╨... А ще як дома дознаються, Федiр почу╨... Вiн, його син... його кров... Буде радiти разом З Прiською?.. Нi, постiй! Вiн схопився i окинув бистрим поглядом усю хату. - Де Федiр? - спитався вiн. - Не знаю. Ми довго дожидали тебе обiдати, та, не дождавшись, пообiдали самi. Федiр зараз пiшов пiсля обiду. - Чи не до сво╨© бiсово© тещi! - скрикнув Грицько. - Нiколи його дома нема╨. Так i шля╨ться, бiсова заволока! - Так вiн недавно й пiшов, - одказала Хiвря. - Недавно... А чого швендяти? Куди шлятися? Вечiр надворi. Певне, скотина не напована. - То, може, вiн i погнав ©© напувати. Грицько знову лiг; Хiвря вийшла з хати i швидко вернулася. - Федiр скотину напував. Зараз увiйде, - сказала вона. Пройшло небагато часу, i Федiр уступив в хату. - Ви мене кликали, тату? Грицько устав i аж на лицi зблiд. - Пiди менi зараз... - тремтячи, почав вiн. - Пiди до сво╨© тещi... зна╨ш? Скажи вiд мене... скажи: "Я ©й цього не забуду!" Хай вона це запише собi на лобi!.. Чув? Федiр, женучи худобу од водопою, чув вiд хлопцiв, як його батька громада зневажила, зоставивши землю за Прiською. - Це нащот землi? - тихо спитався вiн. Грицька наче що ушпигнуло: в тихому питаннi сина вiн почув i докiр собi, i гiркий регiт. Вiн увесь затiпався. - А тво╨ яке дiло? - гукнув вiн, аж Хiвря затремтiла. - Тво╨ яке дiло, питаю? Тобi сказано iди - iди i скажи... Став ще допитуватись! Тобi радiсна, учий сину, батькова невдача? Радiсна, га? Федiр переступав з ноги на ногу. - Наклада╨те удвох з своею любезною на батькову голову?.. - i знову почав Грицько гукати на всю хату, перетираючи та переминаючи на зубах не тiльки Прiську з Христею, а й увесь рiд ©х, усiх заступникiв. Вiн лаявся, хвалився, що всiх ©х знищить, всiм ©м оддячить. - Роздратували мене - хай же знають, який Грицько сердитий! А ти йди до не© i скажи: "Я ©й цього не забуду!" Тiльки й скажи... I зараз додому вертайся. Чув? Грицько одвернувся i знову лiг. Федiр стояв, похнюпившись, у порога, м'яв шапку в руках. Його серце розривалося, його сльози давили. Як йому йти, як його сказати? Ще хоч би там Христi не було. А то... чи давно вони удвох пiд його кожухом простували? Христя тодi, правда, образила його... тепер подума, що вiн ©й вiддячу╨. Вiн? Христi!.. - У Федора ув очах помутилося, зiтхання у грудях сперло. - Чув? - гукнув, озирнувшись, Грицько. - Кому я кажу? Федiр затрусився вiд того гуку i, наче п'яний, пiшов з хати. Вiн вийшов на вулицю и став... "Чи йти, чи нi?" - подумав. Його серце молотком стукало в груди, голова наче у вогнi горiла, i вечiрнiй мороз не прохолоджав ©©, тiльки дужче спиралося зiтхання у грудях. - Чи йти? - уже вголос промовив вiн i, махнувши рукою, почвалав вподовж вулицi... Пройшов одну вулицю, поверта╨ у другу. Он i церква чорнi╨... Пiдiйшовши до цвинтаря, вiн знову став... Краще повiситись йому на дзвiницi, нiж iти туди! Хiба вернутися?.. "Господи! прийми мене, чим отаку муку терпiти, отаку наругу приймати!" - сказав i, вхопившись за лице руками, притулився до баркану... Сльози бiгли на руки, пробiгали крiзь пальцi, хололи-замерзали. Вiн не чув: новi розтоплювали замерзлi i - лились-лились... Здавалося, ©м кiнця не буде! - Хто там? - обiзвав його сторож, ударивши в брязкало. Федiр, наче злодiй, кинувся, одбiг вiд цвинтаря i, сам не знаючи куди, почимчикував майданом. Вiн спинився, побачивши перед собою Притичину хату. Не свiтилося. Йому полегшало. "Може, нема╨ дома", - подумав вiн i мерщiй ускочив у двiр... Вiн не пам'ятав, що там казав, не пам'ятав, як знову опинився серед у лицi. Знову його церква зостановила; знову вiн коло не© прочумався. Почав пригадувати, де був, що робив? Вiн ще пам'ята╨, як доходив до хати, як увiйшов... пам'ята╨ свiтло... лице Прiсьчине виставилось з-за печi - страшне, Змучене... Лице Христi свiтило, наче зорями, очима... далi... земля пiд ним наче посунулася, свiт заходив ходором... вiн щось казав... що вiн казав?.. Огонь палив йому голову, серце наче цiпом молотило... Вiн чув чийсь регiт... I от тепер вiн баче церкву знову... Чи не снилося йому те все? Чи вiн справдi був у Притики, бачив Прiську, бачив Христю, казав, що йому батько наказував?.. Так, так... вiн чу╨, що казав. Вiн чув свiй голос: "Я ©й сього не забуду!" Наче ножем хто шпигонув зразу у серце Федора, коли вiн пригадав те. - Що я наробив, каторжний? Що я надiяв, осоружний? - скрикнув вiн, ухопившись за голову руками. Сльози знову потекли з його очей; знову вiн, прихилившись до баркану, почав гiрко i кревно ридати. Тепер усе пропало, все! Тепер йому - краще в ополонку, нiж показатися на очi Христi... Чи не дурний вiн? Ну, постояв би де годину-другу, вернувся i сказав батьковi: ходив, нема╨ нiкого дома. Так нiт же!.. "Пiшов... понесла мене лиха година, попхала якась нечиста сила!.. I тепер все, що було менi найдорожче, сам сво©ми руками задавив... О, проклятий я, проклятий!" Вiн давив себе за голову i плакав-плакав. Коли Федiр пiд церквою мучився, Грицько, лежачи на полу, думав: "Гаразд, що я таке пригадав. Це одучить бiсового дурня бiгати за тi╨ю хльоркою: коли пiде вдруге - самi проженуть. Гаразд-гаразд... спасибi менi!" I Грицько та╨мно усмiхався. Федiр пiзно вернувся додому, розкуйданий, без шапки. - Був? - спитав його батько. Федiр понiс таке, що Хiвря, прослухавши, аж перехрестилася. Грицько скочив на ноги i грiзно зирнув на сина. - Був, питаю? - гукнув вiн. Федiр стояв проти його й цокотiв зубами. - Ти збожеволiв? - спитався батько. - Та не руш його! - обiзвалася Хiвря. - Хiба не бач, вiн не схожий на себе. Грицько прикро подивився... Блiдий, з мутними очима, стояв проти його Федiр i трусився. - А шапка твоя де? - Там... там... - махнувши рукою, глухо промовив Федiр i мерщiй побрався до печi. Хiвря кинулась до його. - Федоре, сину! Що з тобою? Оханися! - Вiн п'яний! - угадував, лютуючи, батько. - Геть, не руш його! - сказав вiн Хiврi. - Iди сюди! Дихни на мене. - Та не в'язни! Чого ти пристав до його? Дивись - хлопець не при собi, а вiн таки сво╨©! - гримнула вже на Грицька Хiвря. - Чого ж вiн не при собi? Хiба обкурили або обпо©ли чим вражi дочки? - не то понуро, не то боязко сказав Грицько. Вiн сiв i дивився, як Хiвря помагала синовi роздягатися, як, пославши на печi, попровадила його туди спати. Федiр, уклавшись, стогнав, перекидався, часом говорив щось, заводив якусь пiсню, вiд котро© мороз ходив поза спиною у самого Грицька. Хiвря жахалася, хрестилась. - Що це з ним поробилося, господи? - та╨мно допитувалась вона, коли вiн затихав. - Що? Кров, видно, напала. Треба завтра щепiя покликати, хай кине кров... Хму... Де ж вiн шапку дiв? - турбувався Грицько. - А шапка ще нова: тiльки друга зима iде, як справив. Цiлу нiч не давав Федiр покою сво©ми вигуками, викриками, жаханням. Грицько, спершу думаючи, що син прикида╨ться, нарештi дойняв вiри... "Що ж се з ним i вiд чого? - думав Грицько. - Незвiсно, чи ходив вiн до Прiськи. Коли ходив - то, може, справдi напо©ли чим бiсовi вiдьми; коли нi - то, певно, кров. Парубок здоровенький, згарячу смикнув де холодно© води - ну, i прохолодився, кров напала. Треба до щепiя". Удосвiта вiн зразу й зiбрався. Прийшов щепiй, облапав, обдивився. - Кров, кров, - сказав. Кинув кров, узяв за те сорокiвку грошей, випив з чвертку горiлки й пiшов додому. Федiр на який час затих, а з пiвдня знову почав таке вигукувати, що й на голову не злiзе. Грицько задумався: чи кров лиш се справдi? Чи не одурив, бува, його щепiй, узявши дурно грошi? Хiвря напирала, що з очей, i послала за знахуркою. Прийшла i знахурка. - Або ж з ляку, або з пристрiту, або ж давано йому чого, - сказала вона i почала готуватися виливати переполох. Лили з воску. Довго знахурка вишiптувала i над Федором, i над воском, i над водою. Розтопили вiск, линули. По тому коржi, що плавав поверх води у мисцi, угадувала знахурка, вiд чого те лихо приключилося. - Оце ж дивiться, моя матiнко! Оце церква виходе... а це чоловiк з Дрючиною, то дiвчина якась... а це ж - собака. Нi, вовк: бачите, якi ушка гостренькi. Так, так... перелякався вовка, - рiшила знахурка. I Хiвря повiрила. Повiрила ще тим, що другого дня церковний сторож доставив у волость чиюсь шапку, котра лежала коло брами. Шапка була Федорова. - Так, так... Де ж уночi розносила його лиха година? Послав серед ночi хлопця. Пiшов - i стрiвся з вовком, - плакалась Хiвря. Грицько мовчав, ходив, як нiч, смутний, як скеля, нiмий. Йому хотiлось дознатися, чи ходив Федiр до Прiськи, що казав i як його приймали там? Прiська на другий день раненько пiшла похвалитися Карповi сво╨ю пригодою. - Ув'язався Грицько до мене та й ув'язався... - жалiлася вона. - Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала... I що я йому зробила таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою клопоталася. - Зна╨те, Що я вам пораю? - каже Карпо. - Плюньте ви на його похвалки i на все... Вам громада одсудила - громада i зна╨ про те. А вiн чим вам страшний? Що ма╨ очi ненажерливi? Наплюйте на його, та й годi! I Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Прiську. Та чутка дiйшла й до Грицька. - Так, так!.. Вони пiддали! Вони! - гукав Грицько. - Хай же тiльки помре син або станеться що йому, я ©х на суд покличу, у тюрму запру, на Сибiр зашлю! Я ©м покажу, як заманювати чужих хлопцiв та обпоювати ©х зiллям. Вiдьми! Люди, не розбираючи нiчого, пiдхопили ту чутку i виплели, що буцiм Прiська напо©ла Федора кошачим мозком. Дехто i бачив, як вона кота патрбшила удвох з дочкою. Пiшла чутка-поговiрка по всьому селу. Усi винуватять Прiську: то вона метиться на Федоровi за дочку. Христя дуже голiнна до хлопцiв, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпiв... i от тепер за те, що Федiр одкида╨ться, Прiська i метиться... Один Карпо заступа╨ться за не©. - На суд його, багатиря, брехуна! - ра╨ Карпо. - Що вiн славить вас на все село? На суд його тягнiть! Прiська послухалася i пiшла жалiтися на Грицька. Хоч на судi i виявилося, що Грицько плiв тi нiсенiтницi, тiльки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що вiн вечеряв з суддями у шинку. - Ну, що тобi сталося вiд того, що, може, i сказав усерцях яке слово чоловiк? - питався суддя. - Усерцях чого не скаже! - пiддакував другий. - А слава? - доводила Прiська. - I не про тебе, бабко, говорять. I про нас плещутьПоговорять та й перестануть. Так Прiська i вернулася нi з чим. А Грицько гукав по селу: - А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань! Люди не чули того, що було на судi. Вони знали одно - чим суд кiнчився, i по тому судили. "Уже б сидiла та мовчала, коли винувата, - казали ©х гострi язики, - а то ще i на суд! Дрюкрвана стала: хто там що не скаже - зараз на суд!" Прiська плакала, Грицько смiявся. Тiльки то був смiх чоловiка злого, ображеного. Смiючись, у його серце кипiло, що Прiська позивала його. Як вона смiла позивати?.. Вiн тiльки тим i жив, що шукав випадку, як би Прiсьцi вiддячити, як би запопасти ©© так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок. Час iшов. Прiська жила собi на другому кра© села i не вiдала, що Грицько замiряв, що пригадував. Людський поговiр потроху стихав: видно, i людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федiр видужував: у його була пропасниця. Минули м'ясницi i масляна, настав пiст. На середохреснiй у мiстi ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. По©хав i Грицько; так, без Дiла по©хав, а пробув довше всiх. Вiн вернувся у вiвторок на похвальнiй - радий, веселий такий. Коли зостався вiн на самотi з Хiврею, то витяг з гамана якийсь папiрець i, показуючи, радо промовив: "Оце ©х до©де! оце! Зайняли мене, хай же знають!" Хiвря допитувалася, що то, та Грицько тiльки махнув рукою i мерщiй побрався до волостi. VIII Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так свiтило, так грiло ясне сонечко! Бiгучi рiчечки спускалися з гiр, рили галий снiг, розтоплювали; у полi могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дiвчата вечорами збиралися весну закликати... Радiли люди. Уже вони турбувалися об тiм, коли орати, коли засiвати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися снастi у возiв, у плугiв, що несправне - справляли. Прiська журилася, чим його свою землю засiвати i як його засiвати. Вона складала всi сво© надi© на Карпа. Карпо згодився: "Не журiться, усе гаразд буде!" Та Прiська, видно, вже звиклася з журбою: бiльше журиться, чим радi╨. До того i сни ©й щоночi сняться, все страшнi такi сни. Найбiльше вона пам'ята╨ один. То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говi╨. Висповiдавшись, прийшла вона з церкви i, щоб не грiшити, лягла мерщiй спати, ©й довго не спалося; думки ворочали з боку на бiк, а геть далi ©й так ©сти захотiлося. Вона аж здивувалася... Нiколи сього зроду не було, а се - як на грiх! Вона геть гнала вiд себе ту лукаву думку i незчулася, коли заснула. I сниться ©й: кудись вона iде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; i по сей бiк гора, i по той бiк - друга. Гори покритi темним лiсом, а долина - як рута зелена. Сонце свiте, золотить i гори, i лiси, i долину. Там, на праву руч, на горi, на самому шпилечку, сто©ть, як лялечка, бiла церковця й неначе хита╨ться, сяючи золотим хрестом i банями. "Що це за мiсце? Чи не Ки©в, бува?" - дума╨ться ©й. I от вона просту╨ до церкви. Висока гора, i схiд на не© крутий, змi╨ю кругом шпиля так i обвився. Та невже ж вона не збереться? Пiдiйде трохи, спочине та й знову пiдiйде. Тiльки що пiднялася височенько, бачить - мiж деревом щось за звiр лежить i прикро-прикро дивиться на не©... Очi його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так i прикипiла до мiсця, а звiр - анi змельне... "Господи! - дума╨ Прiська. - Де ж менi дiтися? Куди сховатися?" Тiльки що вона хотiла ступити, а звiр так i кинувся на не©... "Се ж вовк!" - наче блискавка, мелькнула думка в ©© головi, i разом з думкою ©© кольнуло i в серце, i в голову, i у ноги... Вона жахнулася-кинулась. Тiло ©© тремтiло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам'ятi. Господи! Що се за сон? Що вiн вiщу╨? Вона знала, що коли собака сниться- то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе. Вона похвалилася Христi й Одарцi. - То вам од усяких клопотiв та й сни такi сняться, - заспокоювала Одарка. Та Прiська не заспоко©лась. Той сон так i сто©ть перед нею як живий: вона його нiяк не забуде... Минув тиждень. Була вербна недiля. День обiця бути погожий: на небi нi хмарочки, нi плямочки - чисте, глибоке, широке. Сонце так ся╨ i грi╨, у повiтрi тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить помiж талим снiгом. - Ну, вже ж, мамо, сьогоднi заранi упораюся, заранi пообiда╨мо, та пiду хоч раз погуляю. Я ще сi© весни i не гуляла, - каже зранку Христя. Прiська не перечила: хай пiде, хай погуля╨! Тiльки що з церкви вийшли, Зразу вони i сiли обiдати. Ще i обiду не дообiдали, як чу╨ Прiська - щось шамотить у сiнях. - Кого ж то бог несе? - спитала вона, кладучи ложку. У хату уступив соцький Карпенко. Привiтався, з недiлею поздоровив. - Спасибi, - одказу╨ Прiська, а в само© серце так i затiпалося. "Чого се?.. Видно, щось таке..." - А що скажете? - допиту╨ться. - До вас. За вами, - одказу╨ Карпенко. - Чого се? - Не знаю. Старшина звелiв: "Пiди, - каже, - скажи, щоб прийшла у волость". - Що ж там у волостi вашiй? - Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослуха╨шся. Чудно Прiсьцi i страшно. Вона нiкого не позивала, i на не©, зда╨ться, нiкому пеняти, а в суд кажуть. Хiба Грицько що пiдстро©в? I не дообiдала - пiшла, ©й так важко, так гiрко. Серце так неспокiйно б'╨ться... Наче на муку або за лихом яким iде вона - так важко iти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночi. А серце так i токоче... чу╨, чу╨ лихо... Насилу додибала. Волость уся в зборi: старшина, писар, староста, суддi, соцькi. - Привiв, - довiв Карпенко старшинi. - Де вона? Прiська виступила вперед. - Ось на тебе жалi╨ться Загнибiда, - каже старшина. - Який Загнибiда? - Не зна╨ш? Що у нас колись писарем був. Вiн тепер у городi живе. - Пам'ятаю. - Пам'ята╨ш? Так он вiн i жалi╨ться, що ти досi йому сво╨© дочки не доставила. - Яко© дочки? З яко© речi? - гнiвно вiдказала Прiська. - Ти ж найняла ©©, чи що. - Коли? Та я його лiт десять, як i в вiчi бачила. - Не так трохи, - умiшався писар. - Та я допевне не знаю. Що вiн там пише - прочитайте, - сказав старшина. Писар почав читати. Складно, по-писарськiй була написана бумага, що Загнибiда ще об Миколi договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублiв у рiк на його, Загнибiди, одежi; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублiв за пiвроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довiдавшись об Притичинiй смертi, вiн, Загнибiда, просе тепер волость заставити Притикiвну Христю або грошi за пiвроку одслужити, або ж вiддати сiм рублiв, бо вiд часу позики пройшло уже бiльше трьох мiсяцiв i вiн, Загнибiда, яко крамовий чоловiк, позбувся росту не менше як на два карбованцi. Прiська слухала i нiчого не розiбрала. У ©© головi, наче гвiздки, стирчать слова: "Загнибiда... п'ять рублiв... Пилип... дочка..." Ув очах у не© жовто, аж темно, свiт витушкою йде кругом не©. - Розiбрала? - спитався старшина. Прiська уставилася очима у його. - Розiбрала? - допиту╨ться старшина. - Тобi не казав чоловiк? - Який? - наче вiтер прошумiв помiж сохлою травою, поспитала Прiська. - Твiй! - гукнув старшина. - Коли? - Тьху! - розсердився старшина. - Коли?! Ти здурiла, чи що? Коли приходив додому! Прiська не видержала: сльози градом полилися з ©© очей, i з гiрким криком плачу вирвались у не© слова: - Я його не бачила... Як пiшов... по©хав... туди... у те трикляте мiсто... Там i смерть його спостигла... Я нiчого не знаю. Суддi похнюпились. Плач гiркий Прiсьчин пройняв ©х жалем. Старшина замовк, соцькi наче померли. У волостi стало тихо-сумно. Один лемент Прiсьчин роздавався серед не©. - Що ж його робити? - нахилившись до писаря i до суддiв, попитав старшина. Тi мовчали. - У тебе е, бабко, грошi? - обiзвавсь, пiдвiвши голову, один суддя. - Грошi? Де в мене тi грошi! - i Прiська ще дужче заридала. - Коли е грошi, то краще ©х вiддати Загнибiдi. Уже ж треба вернути,'- розписку приставив. - У мене нi шеляга... - плаче Прiська. - То хай дочка одслуже. - У мене одна вона... Я стара, немощна. Хто менi помагати буде? Знову нiма нiмота обняла хату. Коли б Прiська мовчала, а то вона й не переста╨ - лементу╨. - Ти не плач, - почав старшина. - Ти розбери, як сама краще зна╨ш. Може, у кого позичиш грошей та вiддаси. Треба ж ©х вiддати!.. Прiська плакала. - Ну, рiшай, - сказав суддя, - вiддаси грошi, чи дочка вiдслуже? - У мене нема╨ грошей... У мене одна дочка... - одно товче Прiська. - Та то в не© тiльки повадка така - сльозами доймати, - обiзвавсь ззаду не© чийсь грубий голос. Прiська озирнулася - то говорив Грицько... Очi в його грали, лице радiстю пашiло. - Не зiгнеться й вiддати! - казав далi Грицько. - У не© хата своя, надiл За нею зостався... Чого ж ©й? I дочка в не! кобила; i сама - то тiльки збiднилася. З гiрким докором глянула Прiська на Грицька. Не тiльки слова - сльози в не© занiмiли вiдразу. Очi блищать, а сама блiда, труситься... Так звiр тремтить, застуканий в тiсному кутку. - Ти хiба зна╨ш ©©? - спитався суддя. - Ще б не знав! У мене в сусiдах жила. I чоловiка ©© знаю... Так, ледачий... п'янчужка був, - весело мовив Грицько. - Грицьку! Бога побiйся... Вiн уже на тому свiтi, а тобi ще треба збиратися туди колись... - рвучи слова, промовила Прiська. - I дочку знаю, - не слухаючи, мовив далi Грицько. - Здорова дiвка. Таким би тiльки робити та служити, а воно дурно у матерi хлiб переводе. - Трясця тобi! - не видержала Прiська i гукнула на всю хату. - Бабко, бабко, тут не можна лаятись! - сказав старшина. - Бачте... бачте, - радiв Грицько. - От яка вона немощна! Збiднилась - куди тобi! Тиха та смирна. - Ти ж мене без ножа рiжеш! Прямо по серцю пиля╨ш! - гiрко одказала Прiська. - Годi вам змагатися! Годi! Замовчи, Грицьку, - приказав старшина. - Так як рiша╨ш? - через скiльки часу спитав вiн Прiську. Грицько стояв, усмiхався; суддi, похнюпившись, сидiли. - Як хочте! - з серцем вимовила Прiська. - Хоч розiрвiть мене та й з'©жте! - Та ти не бришкай! - крикнув старшина. - Дивися, ©© як краще допиту╨шся, як ©й хочеться, а вона ще й бришка! Ти зна╨ш, що се суд: як схоче, так i постанове. - Для мене все рiвно! - знову огризнулась Прiська. - Що ж менi казати? Ви всi проти мене... Намоглися з'©сти - ну й ©жте! Я почiм знаю, що там у мiстi було? Чи робив мiй чоловiк з з нибiдою яке дiло, чи нi? Я його не бачила, вiн менi не казав. Я нiчого не знаю. - То i грошей не вiддаси? - У мене нема╨ грошей!.. - То хай дочка одслуже, - сказали уголос суддi. - Запишiть, - повернувся старшина до писаря. Писар почав писати. У Прiськи наче мурашва бiгала по тiлу, писареве перо кременем драло ©© по серцю... Прiська окинула бистрим поглядом хату - Грицька уже не було. - Уже, - сказав писар. - Так от тобi рiшенець: тi грошi, що твiй чоловiк зазичив у З^нибiди, хай дочка одслуже. Чу╨ш? Прiська стояла, мовчала - мов не до не© була та рiч. - Iди собi, - сказав старшина. Прiська стояла. - Чого ж ти сто©ш? Iди додому! - знову сказав старшина i моргнув вусом на соцького. Той пiдiйшов до Прiськи i взяв ©© за руку. Наче п'яна, коливаючись i плутаючи ногами, пiшла Прiська за соцьким з волостi. На рундуку у не© голова закрутилася, ув очах потемнiло, i... як снiп, вона повалилася додолу. Вона опам'яталася вже дома... Над нею стояла Христя i, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю i все, знай, змочувала холодною водою смажнi Прiсьчинi вуста. Де се вона? Що з нею дi╨ться?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату... Це ©© хата... i плач - Христi, i гомiн - Одарки. - Де я? - було ©© перше слово. - Дома, тiточко, дома, - одказала Одарка. - Це ти, Одарко... Ти, Христе... Ти ще коло мене... Слава богу... - шептала вона, то закриваючи, то вiдкриваючи очi. - О, як менi трудно! Як менi трудно! I чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? - далi вже з плачем почала Прiська. - От тоба й сон... Оце той сон!.. оце та напасть... оце те лихо... Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала? - Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! - припадаючи до матерi, утiшала ©© Христя. - Ти тут, тут... - шепоче Прiська. - Нi, тебе вже тут нема╨. Ти вже не моя... Одняли тебе вiд мене. Христя прикро на матiр дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува. - Я ж тут, мамо. Хто мене однiме вiд вас? - Добрi люди, дочко... ©м завидно, що ти в мене ростеш... Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка... ти - наймичка... Чи твiй батько тому виною, чи добрi люди - не знаю. Загнибiда з мiста однiма╨ тебе вiд мене за якiсь п'ять рублiв, котрi то в подушне пiшли, то Грицько украв... 3а ©х тебе беруть вiд мене одслу жувати... Оце той сон... Оце той проклятий сон! - плаче та розказу╨ Прiська. Христя схлипу╨, а Одарка - тiльки похилилася... Слуха╨ рвану Прiсьчину рiч, i вразливi смуги бiгають по ©i широкому зблiдлому виду. Сама мати, вона поняла Прiсьчине лихо, вона поняла, що з Прiською було, чого ©© принесли додому обмерлу... Страшною стороною стало проти не© людське життя; гiркi, як полинь, думки, будило воно у ©© головi, думки про розор сiм'©... От i в не© ростуть дiти - i в не© пооднiмають ©х... I нiхто не згляне, нiхто не подивиться, як болiтиме материне серце... Вона назнарошне пiдняла голову, щоб ще раз подивитися на Прiську, побачити i навiки запам'ятати ©© мучене лице... Сонце саме сiдало; у хатi червоно-червоно... Прiсьчине лице серед того червоного свiту ще виглядало страшнiшим: блiде, жовте, здавалося, воно плавало у кровi. Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце облива╨ться кров'ю вiд жалощiв... "А людям усе байдуже, - подумала вона. - Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-болiти?" У той саме час Грицько вернувся додому. - Слава богу! - увiйшовши у хату, радо вимовив вiн, - здихався-таки чорта! - Якого? - питалася Хiвря. - Притикiвну випер суд у мiсто служити. - Цссс... - засичала Хiвря, вказуючи очима на Федора, що сидiв непримiтно в кутку на лавi. Грицько глянув - Федiр блiдий, як крейда, держався за лаву руками i огненними очима дивився на батька, важко дишучи. Грицько зам'явся, пройшовсь по хатi, витяг люльку, набив, запалив i мовчки потяг з хати. Федiр провiв очима батька, перевiв на матiр... Хiвря сидiла на полу i низько-низько схилилася. Видно було, як вони обо╨ засоромилися сина... Федiр гiрко та глибоко зiтхнув, устав i мовчки побрався на пiч. - I як-таки тобi так, не роздивившись, та зразу i брякнути! - поклавшись спати, вимовляла Хiвря Грицьковi. - Та кат його зна╨! - вивертався той. - Вечорiло - i не бачив нiчого. - Розкажи ж, як се воно так вийшло? - А Федiр спить? - Спить. Не бiйся. Грицько почав розказувати, як вiн у мiстi побачив Ззгнибiду, як з ним таки добре пiдпили i почали хвалитися сво©ми вдачами i невдачами. Загнибiда говорив про сво© крамарськi дiла, кого i коли накрив, як i його накривали... Грицько розказав за Федора i прохав порадити, як його запомогти. "Це Притикiвна - того Притики, що замерз?" - пита╨. "Того самого". - "Грошi пiсля його зосталися?" - "Зосталося п'ять рублiв". - "Гаразд! Усе гаразд буде. Я напишу вiд його розписку, що вiн зазичив буцiм у мене. Приставимо у суд. Як заплатити нiчим буде - суд i накаже: одслужити дочцi. От ти так i здиха╨шся, поки син одужа╨". Важке зiтхання i ще важчий плач роздався по хатi. То, слухаючи страшнi батьковi перекази, заплакав Федiр. Грицько штовхнув Хiврю пiд бiк - пiдвела, мов! - i почав щось сам собi бурмотати, наче спросоння. ЧАСТИНА ДРУГА У ГОРОДI I Красно гра╨ весняне сонце на чистому небi; весело стриба╨ ного довге промiння в прозорому повiтрi; теплий з полудня вiтер вi╨ понад землею i допомагав сонцю у його роботi... Всюди почорнiлий снiг береться водою. Бiжить вона з крутих бурт у глибокi долини, ри╨ задубiлу кору землi i мчиться ярами до рiчки. Там уже ©© так повно, що й криги не видно. Ще такий один день i - вода здiйме ту кригу угору, порве-полама╨ i понесе вподовж себе, б'ючи одну об одну... Загуде-заклекоче вода, ламаючи мiстки, зносячи хисткi перепони, несучи за собою людям шкоди та втрати. Сiлькiсь! Вода буде - та й убуде; аби мерщiй снiг з землi, аби швидше сонце та теплi дощi спарили ©©, зелена рослина покрила чорну труду... Тодi тiльки хлiборобське серце зрадi╨, оживе у йому надiя! Тодi тiльки поведе розщот чоловiк - як йому бути: чи голодному зиму сидiти, чи ще й на продаж достане?.. Гiрка та важка ти, хлiборобська доле! Раннiми туманами вкрита, дрiбними дощами полита, потом та кривавицею примочена! А до того ще й тяжка вага гiркого життя тебе придавила: податками тебе примучено, важкою працею прикручено, землеюматiнкою обдiлено!.. А все кожну весну серце радi╨, бо ожива╨ в йому дурисвiтка-надiя... Не зрадiло сi╨© весни тiльки Прiсьчине серце, виряджаючи Христю у мiсто, у найми. Навiщо тепер ся весна, коли ©й нi з ким стрiчати? Навiщо те тепло, оте ясне сонечко, коли воно вже не грi╨ заколiло© душi, закляклого серця? Нащо тi зеленi лани, густо зарослi пiдмети, коли ©й по ©х не ходити, добра з ©х не збирати?! Було у не© одно добро, задля котрого вона й досi робила-працювала, рук не покладала... Тепер i те добро одняли вiд не©! Прийшли, силомiць взяли... i поведуть ©©, i оддадуть чужим людям на працю важку та невiльну, на догану гiрку та обридлу, на лайку-докори запеклi!.. За йо? Через вiщо? Що кому вона заподiяла?.. Перед ким провинилась, що на не© така напасть?! Не радiло й Христине серце, коли вона ще до сходу сонця, попрощавшись з матiр'ю, з селом, чимчикувала широким шляхом на мiсто... За нею - плач та горе материне; перед нею - невiдома наймитська доля... Яка вона: чи добра, чи лиха?.. Де вже добра?.. Хiба вiд добра кида людина рiдну сторону i йде мiж чужi люди на ©х робити, ©м служити?.. Хилиться голова Христина все нижче та нижче; падають сльози з очей все частiше та ряснiше... Христя, не примiчаючи ©х, наляга╨ на ноги: не йде, а пiдтюпцем трюха... Не сама вона йшла. Соцького Кирила прислано з волостi за нею, щоб доставив на мiсце - провiв i оберiг ©© в дорозi. То вже Грицько Супруненко так старався для не©! Кирило - немолодий чоловiк; невисокого зросту, натоптуваний, з круглим обличчям, рудими вусами, настовбурченими бровами, з-пiд котрих приязно визирали добрi карi очi. Христя його зна╨ давно. Як настановляли соцьких та вибрали Кирила, то вiн нiколи й не перемiнявся. Другi аби рiк вибути - зараз i одпрохуються; а вiн - нi. Вийшовши з дворових на волю, не маючи надiлу, вiн сяк-так справився на хату, приписався до мар'янiвсько© громади, та як став соцьким - та й досi... З громади спадало на його долю скiльки там жита, пшеницi, ячменю, гречки... Хоч i невеличкi були тi податки, та вiн нiколи не скаржився, що мало; зате жiнка його, Оришка, стара гариклива баба, не раз вибивала ними громадi очi... Усi знали Оришку як вiдьму i потроху побiльшували плату, остерiгаючись, щоб вона, бува, не заподiяла чого лихого. З того i жив Кирило - бiльше у волостi та при волостi, нiж дома. Туди вiн не часто забiгав; хiба вже до скруту чого треба, то зайде. Не любив вiн гризнi; а Оришка, навпаки, любила до©дати. Вiн тiкав вiд не© у волость або до кого з громадян. Христя часто бачила його у батька. Коли тому лучиться яка напасть або пригода - вiн зараз шука╨ Кирила: перше всього йому похвалитись. Скаржиться, бувало, на злиденну долю, на лихих людей; а Кирило здержу╨: "Все то дурниця, окреме правди свято©, - каже, було, Кирило. - Хоч нам i горе, доймають нас злиднi та вороги, - та за нами правда... Не журися, бра! Помруть, як i ми, грiшнi, нашi напасники... Помруть - та нiчого з нагарбаного не вiзьмуть з собою! Всiх нас сира земля порiвня╨..." Тиха Кирилова мова, щира та тепла порада, розсудливi доводи не раз спиняли гiркi батьковi скорботи, не раз наносили спокiй у його ображене серце. Чого ж тепер Кирило мовчить? Чому не заговорю╨ гiрких слiз сиротливо© дочки свого безталанного товариша?.. Вiн ледве встига╨ за нею, так вона чеше вперед, похнюпившись. - Легше... легшенько, дочко, - обiзвався вiн. - Не налягай так на ноги! День великий, та й шлях чималий, пiдiб'╨мося... Аби надвечiр до мiста добрести. Пошкодуй мо©х нiг старих та й сво©х побережи - ©м ще довго прийдеться топтатись!.. Христя трохи вкоротила ходи. Кирило, порiвнявшись з нею, витяг люльку i почав набивати. Iшли мовчки. Снiг дедалi все бiльше тав, брався водою; ноги грузли, а в другому мiсцi приходилось прямо брести. Сонце вище та вище пiдпливало, дужче та дужче угрiвало, устилаючи могилки золотим свiтом, граючи по калюжках талоi води... Робилося тепло, аж жарко. Пiт виступив у Кирила на лобi, пiд очима. Закинувши шапку аж на потилицю i розпустивши сiряка по волi, вiн плiвся за Христею, розхитуючи довгим цiпком на всi боки, обминаючи обнiжками калюжi. Люлька його курилась, оставляючи позад себе сизий слiд у чистому, прозорому повiтрi... Христя прямо чимчикувала шляхом. - Ну, сьогоднi снiгу убуде! - обiзвався знову Кирило, бажаючи зав'язати розмову. - Iч, як драглi тi, став - так водою i взявся!.. Коли б дало хоч до мiста добратися... Певно, там, на гнилiм переходi, води тепер по колiна. Чого доброго, й не перейдемо. I втопитись можна, - додав понуро нарештi Кирило, теряючи надiю вирвати хоч слово вiд Христi. - Та коли б! - гiрко промовила та. - Що коли б? - спитався Кирило. - Утопитись? - Атож! - рiзнула Христя, утираючи сльозу. - Хай бог милу╨! Чого його топитись! Як iнодi бува╨ не гiрко, а все краще жити... Тобi, молодiй, i не варт такого казати. Хай уже мати журиться, що сама безпомiчна зоста╨ться дома, а тобi чого? Молода, здорова... Хiба тобi робота страшна? Та як у городi робота, - то в селi удесятеро важче. Що там за робота? На поле тобi не ходити, не жати, не в'язати... Хатня робота. Як там кажуть: помий, помаж та й спати ляж! Не журися, дiвко. Аби здорова, а робота - що?! Я сам, тиняючись по свiту, служив там i все добре знаю. Коли б не своя хата та не громадi послуга - пiшов би й тепер служити... ©й-богу, не брешу! Там уже те добре, що багато люду. Хоч i чужi, оже не бий ти на те, що чужi. Мiж чужими iнодi краще, нiж мiж сво©ми: ти ©х не зна╨ш, вони тебе не знають - не стануть допiкати... Не те що тут! Христя не перше це чу╨ про мiську роботу, не вiд Кирила вона чула про не©. Кучерявенкова Марина, ©© подруга, третiй рiк як у мiстi служе. Приходила якось святками в село i хвалилася, що як у мiстi служити, то й кращого не треба: i роботи небагато, i робота неважка; i люди такi ввiчливi, i плата добра... За два роки Марина надбала повну скриню усякого добра: i платкiв, i рушникiв, i юпок, i плахот, ще й кожушанку добру. У селi й за десять лiт не придба╨ш того... Чого ж мати плаче? Чого так побива╨ться? Цiлий тиждень пройшов пiсля суду; цiлий тиждень, день у день, нiч у нiч, не переставала мати плакати, вичитуючи та наказуючи ©й про гiрку невiльну службу у чужих людей... Нiхто до тебе словом добрим не обiзветься; чи зобиде хто - не заступиться; чи болить що - не спита╨; а до роботи приганя╨... Найнявся - продався!.. I таким безнадiйним та страшним голосом все те мати розказувала, так гiрко кожне слово приливала палючими слiзьми!.. А Кирило он зовсiм навпаки спiва╨... i Марина не те казала... Де ж правда, де брехня?.. I мати служила молодого вiку; i мати добре все те зна╨... Та й люди ж служили i тепер он служать... Хiба тодi, як мати служила, гiрше було, важче жилося?.. Як у туманi Христя, як темно© осiнньо© ночi серед велико© пустинi!.. А може - як у кого: у одного - добро, у другого - лихо. Ну, а в Загнибiди? - Дядьку! - обiзвалась вона. - Ви зна╨те Загнибiду? Що воно за чоловiк? Яка в його служба? Яка робота? - Загнибiду? Ххе!.. - вийнявши з рота люльку i сплюнувши, мовив Кирило. - Загнибiду? Як же менi його не знати, коли вiн у нас у волостi писарем був! Добре знаю. Ще й його батька зазнав трохи. Пузатий такий; головою служив... I лютий, крий боже! За податi людей, бувало, голих на мороз виводив, та ще й водою обливав. Ну, та й син цяця! Цей, правда, людей на морозi не обливав, зате драв з живого й мертвого... П'явка - не чоловiк був, поки писарем був! Ну, а тепер - не знаю; може, й перемiнився. Нашi ж таки селяни розказували, що вiн дуже радий, коли кого з сво©х у городi стрiне - i напое, й нагоду╨... Звiсно, не нас - голоту, а дукачiв... - розказував Кирило, рвучи рiч, придавлюючи то на тому словi, то на другому. - Ну, а служба в його, - почав знову Кирило, - яка ж у його служба? Вiн, кинувши писарство, краму╨ там чи прасолу╨... кат його зна╨!.. От i дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба... Жiнка, кажуть, у його невсипуща хазяйка i добра людина; а проте - я ©© не коштував... Дiтей нема╨ й не було... Кому тiльки все те добро достанеться?.. А добра - чимало... Хiба що вiн прогуля╨; кажуть - черка╨ добре... Та не вiр, дiвко, тому: казаному кiнця нема╨... Чого люди не накажуть? Вiр тому, що сама побачиш... От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибiда... Лихий, кажу, був, поки писарем був, - без карбованця за пашпортом i не йди... "Ви, - каже, - на заробiтки йдете, грошi лупить: а тут - з голоду здихай... Ложи карбованця!" Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре напiй... Такий-то був; а тепер - не знаю... Христя глибоко-важко зiтхнула. - А ти не здихай! Чого тобi? Не гаразд буде - не тiльки свiту, що в вiкнi, - за вiкном бiльше... Аби ти була добра, то там доброю слугою дорожаться... Це тобi не село... А це тобi й гнилий перехiд! - скрикнув Кирило, спускаючись з гори в балку, посеред котро© пробiгав невеличкий протiчок. - Ххе!.. Ще не бiда. Води небагато - i перестрибнути можна! - гукнув Кирило, розбiгаючись, щоб перескочити ту течiю. Тiльки що плигнув на горбик - так зразу й загруз по пояс. - Отака ловись! - скрикнув вiн, викарабкуючись. - Бiс його батьковi, повнi чоботи набрав. Христя стояла по сей бiк течi© та аж затiпалась, як Кирило провалився. ©й здалося, що вiн потопа╨. Коли ж Кирило викарабкався увесь мокрий, ©© смiх розiбрав. - Хотiли, дядьку, по-молодецькiй? - спитала Христя з усмiшкою. - А вийшло - лиха 6 його година взяла! - мовив Кирило, простуючи на мiсток, щоб перебутись. Вода в його чоботях чвяхкотiла. Христя собi зiйшла на мiсток i, схилившись на перила, пiджидала, поки Кирило перебу╨ться. - От тобi перейшов i не замочився! - сердився Кирило. - I пiддурило ж, бiси його батьковi! Думка - бугорок; де там вода вiзьметься?.. А воно навернуло зверху снiгом, а там вода - дна не достанеш... - Ви б, дядьку, пiдождали трохи, просушилися, - раяла Христя, - а то як його в мокре ноги обгортати? - Як? Отак! - скрикнув Кирило, угортаючи ногу. - Коли б ще чого не пiдкинулось... - А пiдкинеться - що ж ти зробиш? Раз родився - раз i помирай! Христя замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь. Замовк i Кирило i, перевзувшись, устав, подивився на ноги, натяг сiряк у рукава i, взявши цiпок, знову потяг шляхом. Iшли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову; Кирило собi мовчав. Iдучи, вiн, знай, поглядав на чоботи, мов довiдувався, чи цiлi ще; хекав, спльовував... - Отут стiй! - сказав вiн, доходячи до Йосипенкових хуторiв. - Спочинемо, пiдкрiпимося. Половину шляху увiйшли - буде! Кирило повернув до двору. Христя стала, не знаючи, чи йти ©й за Кирилом, чи на шляху пiдождати. - А ти чого зоста╨шся? Iди й ти. Люди добрi - не виженуть з хати. Двi здоровi собаки кинулись на ©х з-пiд комори. Висока та струнка молодиця вибiгла ©х провести. - Вон, проклятi! - скрикнула вона, кидаючи на собак грудкою снiгу. Бiле-бiле, нач