Осип Назарук. Роксоляна ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I. СТРАШНЕ ВЕСIЛЛЯ Не зна╨ш ранком, Що буде вечерком. Народна приповiдка Було то в гарячий лiтнiй вечiр 1518 р. Золота велика звiзда дня помалу заходила в найбiльший став Подiлля, що в блискучiм озерi свiтла лагiдно шелестiв м'ягкими хвилями води. Вона мов цариця лагодилася до сну на сво©м м'ягкiм пурпуровiм ложi. За ставом виднiли темнi окопи й бiлi стiни Рогатина та спокiйна лента тихо© рiчки Липи. В такий час iз-за синьо© смуги лiсу показалися чотири вози на порошнiм шляху, що провадив зi Львова до Рогатина. На них ©хали весiльнi гостi. То старий Дропан, львiвський купець, ©хав з сiм'╨ю в Рогатин женити свого одинака Стефана з дочкою о. Луки Лiсовського - пароха при церквi св. Духа, на передмiстю Рогатина. Молодий Стефан Дропан, що вже вiд двох лiт любився в Настунi Лiсовськiй, не пам'ятався з весiльно© радостi. Вiн бiльшу часть дороги йшов попри вози, хоч з нього смiялися, що й так скорше не буде на мiсцi. - Не спiшися, бо й так не знати ранком, що буде вечерком,- говорив йому батько, що вже переняв цю улюблену приповiдку вiд свого свата, батька Настунi, який часом при©здив до свого брата, що був священиком при церквi св. Юра у Львовi. Але Стефан то випереджував вози, то оставав позаду, щоби свобiднiше вiддаватися сво©м мрiям про щастя. I не бачив i не чув нiчого, прiч сво╨© дiвчини коло себе, хоч ©© не було тут. Не бачив нi синяво© шати шалвiй, нi смiлок у тiнистих мiсцях лiсiв, якi пере©здили, не бачив золотисто© iмли берiз, нi пахучо© м'яти, нi гнучкого ломиносу, нi яглицi, нi жовто-червоно© дiвини, нi холодку, нi копитника-стародуба, хоч iшов по них. - Йому тепер цвiте папороть... - говорили про нього весiльнi гостi, прихильно смiючись. А в його серцi цвiла й пахла любов. Вiн раз у раз згадував, як вона починалася i як перший раз побачив Настуню на подвiр'ю церкви св. Юра у Львовi. Вiдтодi життя було для нього одною смугою свiтла, запаху й музики. I боротьби. Батько не дуже був за цим, щоб вiн женився з попадянкою. Мав для нього на примiтi багату дочку свого спiльника в торговлi. А й сiм'я Настунi, яка належала до старих священичих родiв, дивилася нерадо на ©© подружжя з сином "крамаря". Подобалося ©й його багатство. Вiдпихало те, що вiн "крамар". Але, кiнець кiнцiв, якось погодилися. Як же далеко було молодому Стефановi до мiста, що вже виднiло перед ним, i до невеличкого дому на березi тихо© Липи бiля церковцi св. Духа. * * * А там ждали на них, бо все було приготоване до весiлля. Весiльнi гостi з'©халися вже, й гамiрно було вiд молодi i старших. Брат хазя©на о. Iоан Лiсовський найдовше опирався подружжю Настунi зi Стефаном. Бо мiж церквою св. Юра й сiм'╨ю Дропанiв провадився довгий судовий спiр за якийсь грунт, i о. Iоан недобре думав про старого Дропана. Та й тепер ви©хав скорше зi Львова, щоб не ©хати разом з "безбожним крамарем", котрий провадив судовi спори з домом Божим. I, крiм того, урядив ще одну демонстрацiю,- вiн хотiв бути на вiнчанню сво╨© братаницi. Але не хотiв, щоб старий Дропан мiг чванитися, що вiн, о. Iоан, при©хав нарочно на те весiлля! Для того вишукав собi якiсь церковнi дiла у львiвського владики до Кам'янця на Подiллi, щоб тiльки буцiмто по дорозi бути на весiллю братаницi. Це розголосив iще у Львовi. Тепер сидiв зi сво©м братом i з iгуменом недалекого василiянського монастиря в Чернчу, о. Теодозi╨м, в садку бiля парохiяльного дому, при деревлянiм столику, в тiнi лип. Перед ними стояли три глинянi горнятка, глечик кислого молока, хлiб i масло. - ╞ж i оповiдай, що нового,- говорив до нього о. Лука. - Вiд чого тут починати? - журився о. Iоан. - Вiд справи нашо© церкви,- сказав поважно iгумен Теодозiй. - Авжеж,- вiдповiв о. Iоан. Хвилину подумав, взяв шматок житнього хлiба, насмарував маслом i, поклавши його знов на деревляну тарiлку, почав: - Нашу святу церкву дорешти розорили и одолiли латинськi гi╨рархи та й панують над нею. А нашi крамарi ще й собi шарпають ©©,не стерпiв, щоб не додати: - I врата адовi не одолiють ©©,- замiтив побожно iгумен Теодозiй. - Так, так,- вiдповiв о. Iоан.- Але щораз бiльше важко ста╨ дихати. Гордiсть, лакiмство, нечистоту, обжирство й пиянство - всi без винятку грiхи головнi бачимо у чужих. А мимо того панують вони над нашою церквою. I Господь не виводить ©© з чужого ярма!.. Львiвський священик гiрко усмiхнувся. На се сказав о. Теодозiй: - Бо й ми не без грiхiв. Особенно нищить нас оден головний грiх. Це лiнивство. Iз-за нього ми так покуту╨мо. Бував я в свiтi, мiж чужими людьми, бував у ╙русалимi, i в Антiохi©, й на Святiй горi Афонськiй. Але нiде не бачив, щоб iншi люде так мало прикладалися до книг, як нашi. I тому вони не умiють боронити сво╨© церкви перед нападами ворогiв! - Ти все сво╨, отче iгумене,- замiтив о. Лука.- А я тобi не раз казав i тепер кажу, що воно троха так, а троха iнакше. Бо де тих книг взяти? I за що купити? Га? За що?! А ще до того жонатому священиковi в нинiшних дорогих часах! Церковнi землi загарбали старости й кс╨ндзи. Татарськi напади дихати не дають. I нiхто ними не журиться! Якось сього року ще не було ©х тут. Але слухи про них уже йдуть. Селянин зубожiв i раз у раз дальше убожi╨. Мiщанство теж, бо шляхта бере торговлю в сво© руки, хоч кричить, що це ©й "не до гонору". А наших священикiв вже тут i там навiть на панщину гонять! I де ©м голова до книг?! Настала прикра мовчанка. Отець Iоан, що мав ©хати до Кам'янця, занепоко©вся на вiстку, що ╨ вже слухи про небезпеку. Але подумав, що брат як зна╨ щось бiльше про се. то скаже йому перед вiд'©здом. А о. Лука вiдiтхнув i говорив дальше: - От возьмiть на приклад мене! Кажуть, що вiддаю дочку за багача. Але голо© ©© не можу вiддати. А кiлько мене кошту╨ це весiлля? Оден локоть атласу 20 грошей, а фаландашу 35. I в що ©© одягти? I за що? Знов помовчав i тягнув, бо перед братом i сво©м приятелем iгуменом не мав та╨мниць: - А що кошту╨ весiлля! Навiть така дурна щука кошту╨ 2 грошi, короп ще бiльше, гарнець вина 40 грошей, фунт шафрану 70, камiнь цукру 150, а камiнь перцю ЗОО! А де байберка, а брокатовi кафтани, а кiндяк, а чинкатори? Бо й я та й моя жiнка мусимо якось завтра виглядати бодай попри людей! Ви, отче iгумене, масте одну реверенду й не турбу╨теся тим всiм! - Ти щось, як крамар, розговорився,- замiтив брат.Аж так скоро вiдбилося на тобi нове посвоячення? - Вибачайте,- сказав о. Лука.- Але якби вам так уже вiд мiсяця жiнка про нiщо iнше не говорила, як про потрiбнi ©й адамашки й фаландашi, то й ви так сим накипiли б, що мусiли б перед кимсь пожалiтися! - От, дякуй Богу, що одну дочку ма╨ш, та й то© позбудешся завтра,- сказав брат. - Таж дякую,- вiдповiв о. Лука.- Але чого ти так завзято хотiв ©© випхати за якогось убогого чоловiка? Щоби клепала бiду, як клепле ©© батько? Га? На те сказав iгумен: - Гнiвайтеся або як собi хочете, а я вам правду скажу! Не будь у нас родин - i журби за весiлля, та придане, та фаландашi, та й байберки, та всю ту мiрську сусту,- то й боротьбу з латинством ми видержали б! А земленьки наша церква ще вiд князiв наших i народу ма╨ стiльки, що будуть ще сотки лiт брати - i вистарчить для нас! Тут не в сiм дiло, а в тiм, що ми до боротьби з латинством не ма╨мо то© збро©, котру мае воно! Правду кажу, як все, але ви ©© не хочете бачити! Тут iгумен звернувся до хазя©на дому i з жалем сказав: - Нехай Бог дасть щастя дитинi тво©й на тiм шляху, на який вони ступа╨. Але чи не бiльше богоугодне дiло зробила б вона, якби так пiшла в монахинi? Ой придалася б та дитина нашiй гоненiй церквi. Бо мае великий розум. Та ви да╨те ©© тому, котрого не любите! Мало ма╨мо ми монахинь зi священичих родiв наших та з панських. А у ляхiв навiть магнати за честь собi мають, коли з ©х роду в монастир пiде панна. Ось чим вони нас побивають! I тому народ ©х так шану╨ ©х костел, бо пошану вiд верхiв до костела бачить. А ми до сладостей мiрських, як мухи до патоки, липнемо! Та й така нас i доля в тих сладостях жде. В гiркiсть оберта╨ться сладiсть мiрська. Порохнявi╨ сила наша, i миршавi╨ наш нарiд, а поратунку нiзвiдки! Ситуацiя зробилася страшно прикра. Але iгумен не звертав на се найменшо© уваги i говорив дальше: - Давав той народ на церкву нашу, да╨ i буде давати! Але рiдко це трафиться, щоб було кому правити тим, що вiн да╨! I народ се бачить, бо ще зовсiм не ослiп. Та й не тiльки наш народ бачить, але й сусiди бачать се. Та й беруть, що хочуть. Бо як не брати? Звалювати всю вину на ворогiв - се пуста пiсонька. Бо правдою ╨сть, що i вони були б у нашiй церквi, якби ми самi та iнакше дбали за не©. Ось де правда! I не минути нам Божо© кари за те, що правду закрива╨мо! Нiхто не мине то© кари. Прийде, бо ми ©© взива╨мо не вiднинi! Брат о. Луки вже отвирав уста, щоб вiдповiсти. Але перед ворiтьми заскрипiли вози Дропана, й весiльне товариство почало вискакувати з них i прямувати в сад. * * * Дерева в саду немов занялися червенню, й немов червоний пожар обняв сад i церковцю св. Духа, що й досi сто©ть на тiм самiм мiсцi, i парохiяльний дiм при нiй, i тиху ленту Липи, i великий став, i лани золото© зрiло© пшеницi, що усмiхалася до неба синiми квiтами волошки й немов очiкувала на серп. Всi присутнi подивилися неспокiйно на небо, лякаючись заграви. Але вона горiла на заходi. В кривавiм блеску конаючого дня надходив молодий Стефан Дропан зi сво©м щастям у душi. Вiн очима живо шукав сво╨© Настунi. Знайшов ©© в садку, в товариствi двох подруг, дуже зацiкавлену розмовою про щось. - Над чим так радите? - запитав весело, пiдбiгаючи до сво╨© суджено©. - Не скажемо! - вiдповiла за не© ©© подруга Iрина. - Не можемо сказати, - поправила ©© Настуня. - Завтра довiда╨тесь! - докинула друга дiвчина. - Та скажiть, скажiть,- просив м'ягким голосом Стефан. Дiвчата давалися просити. Нарештi Настуня, переглянувшись очима зi сво©ми подругами, вта╨мничила Стефана: Iрина замовила ворожку циганку, щоб перед тим вiнчанням виворожила ©й будучнiсть! - Тiльки батьковi про це нi словечка, бо дуже гнiвалися б! - сказала Настуня. Стефан прирiк мовчати. * * * Старий Дропан i його жена привiталися по звичаю з панотцями, й вiн вiдразу почав: - Господи! Як же здирали нас по дорозi! Всего десять миль у©хали ми, а платили i мостове, i гробельне, i перевозове, i пашне, i ярмарочне, i торгове, i помiрне, i штукове, i вiд повних возiв, i вiд порожнiх, i на обидвi руки, i на одну! Драча й лупежество такi, що й пiд турком не гiрше! - Хто ©де на весiлля, той не торгу╨,- не стерпiв о. Iоан, щоб не вколоти старого Дропана. Але той не був з тих, що наставляють i другу ланиту. З мiсця вiдтявся: - Не знати, панотче, що бiльше богоугодне: чи по дорозi на весiлля робити дiло, яке трапиться, чи ©хати за дiлом i по дорозi вступати на весiлля... Поважна жена старого Дропана подивилася на нього з закидом, о. Лука усмiхнувся, о. Iоан не вiдповiв нiчого. Старших весiльних гостей запросив о. Лука вiдiтхнути поки що в садку. А молодшi щезли. Найскорше щез Стефан Дропан. Пiшов шукати за Настунею i привiтатися з ©© матiр'ю. Отець Лука вийшов до коней не тiльки як хазя©н, але й як знавець. В гарного коня любив вдивлятися як в образ. А розумiвся на конях так, що тiльки оком кинув, i вже знав ©м вартiсть i цiну. Молодий Стефан знайшов Настуню в крузi подруг, котрi товпилися на другiм кiнцi подвiр'я бiля молодо© циганки, що хотiла ворожити молодiй. Якась тiтка Настунi горячо противилася тому, кажучи, що перед самим есiллям не годиться. А Настуня весело напиралася, кажучи раз у раз: - Тiточко! Адже Бозя могутнiша вiд ворожки! - Так, так! - пiдтягали за нею ©© подруги, а найбiльше ©© приятелька Iрина.- Що Бозя дадуть, те й буде! Стефан сягнув у карман i знебачки сипнув на ворожку жменю дрiбних грошей. Се рiшило справу. Настуня кинулася радiсно до нього i взяла його за руку. А ворожка, що зараз визбирала часть грошей, вхопила ©© за лiву руку й почала вдивлятися в не©. Тiтка вже не противилася, в напруженню очiкуючи. Ламаною бесiдою почала циганка говорити, дивлячись то в обличчя, то в долоню Настунi: - Твоя чоловiк багата, ах, яка багата. Дуже багата!.. - Ото виворожила! - сказала одна з подруг. - Та все ми всi зна╨мо! - докинула друга i глянула на Стефана. Вiн спустив очi й увесь запаленiв. А ворожка говорила дальше: - В перлах i фарарах ходити будеш... ╞ адамашки пiд ногами будеш, а горючий камiнь у волоссю тво©м, а бiленькi шовки на нiженьках тво©х, а червона кровця на рученьках тво©х... Ладан i кубеба у кiмнатах тво©х... А ©сти будеш дорогий цинамон, а пити будеш солодкi сорбети... А мати будеш двох синiв, як Ева... i два весiлля, а одного мужа!.. - Ха-ха-ха! - засмiялися подруги. - Тiточко, тiточко! Аж два весiлля i одного мужа! Як же се? Тiтка Катерина вiдповiла: "От верзе!" Пiдняла праву руку над молодятами й поважно перехрестила ©х. Стефан весь час журився тим, вiдкiля вiн возьме аж таких багатств. Циганка вдивлялася досi спокiйно й немов з насолодою в бiленьку рученьку Настунi. Нараз, немов збентежена смiхом дiвчат, що перервали ©й ворожiння, дуже споважнiла й iнакшим, суворiшим тоном голосила свою ворожбу: - Далека дорога без мостiв, без шляхiв... По чорнобиллю, по твердiм корiнню... де цвiтуть шалвi© i божi© ручки... де сон-трава синi╨... де горить горицвiт... де повзе дур-зiлля й перекотиполе... перекотипол-ле... перекотипол-л-ле!.. Урвала, немов в екстазi, захлистуючись, як вiд води, i кинулася на землю збирати решту розсипаних грошей. Потiм глянула глибоко в очi молодiй i, навiть не звернувши уваги на Стефана, поспiшно вiдiйшла. Оглянулася ще кiлька разiв за Настунею i зникла за ворiтьми. Всiм, що остали, зробилося по ©© вiдходi якось нiяково. Стара тiтка Катерина заговорила: - То, дiти, все так ворожать дiвчатам перед вiнчанням, що буде багата, дуже багата, що по©де в дорогу, далеку дорогу, що матиме синiв, що буде ©й i весело, i сумно, от як у життю бува╨. Настуня на те усмiхнулася й заспiвала: Он втоптана дорiженька, Посипана маком! Та чи гаразд менi буде За тим одинаком?... I незначно притулилася до Стефана. ╞© веселiсть удiлилася й йому. Вiн заяснiв на обличчi й вiдповiв ©й веселим тоном: Ой втоптана дорiженька Горi мочарами! А хто ©© так втоптав, Любко, вечорами?.. - Ти, ти, ти! - сказала приязно Настуня й повела його до матерi. За ними барвистою стру╨ю ринула молодь в кiмнати, бо надходила нiч. * * * А мала се бути остання нiч Настунi в ©© рiднiм домi i - одна з останнiх на рiднiй землi. Вона немов прочувала се. I якось докладно оглядала свою скромну, дiвочу кiмнатку, одиноке вiкно котро© виходило на луг над Липою. Переглянула ще раз свiй слюбний одяг i сво© рiчi, якi мала забрати до Львова. Деякi вiдкладала, щоб забрати ©х при слiдуючiм побутi в Рогатинi. Мiж вiдлеженими рiчами були й двi повiстi, якi перечитала найменше двадцять разiв: "Повесть о Китоврась" i "Повiсть дивна о царi Соломонi". Заснула пiзно i тiльки пiвсном. I снилось ©й, як хтось спiвав уривки весiльних пiсень: Благослови, Боженьку Першу дороженьку! Ми йдемо на барвiнок, Настуненцi на вiнок... Зiленька насадила Тонкого, високого, Листоньку широкого... Хоч Настя була весело© вдачi, але ся переломова хвиля в ©© життю настроювала ©© так поважно, що встала як у памороцi. Якась неозначена дрож розкошi й страху, дивно© боязнi перед чимсь невiдомим наповняла все ©© ╨ство. Рух весiльних гостей ще збiльшував ©© неспокiй. Успоко©лася аж перед самим виходом з дому до церкви, коли вже була зовсiм одягнена до слюбу. Вiнчати молодят мав о. Iоан, стрик Настунi зi Львова. - Вже було з полудня, як вийшли з дому й попрямували до Церковцi св. Духа. В хвилi, коли Настуня з дружбами станула на першiм деревлянiм схiдцi церкви, сталося щось страшне. Що саме сталося, в першiй хвилi нiхто з учасникiв весiлля не здавав собi справи. Вони тiльки почули оподалiк крики. Уриванi, проразливi крики. Всi занепоко©лися й заметушилися. Та й почали iнстинктивно оглядатися за мiсцем укриття. Втiм скричав хтось: - Татаре йдуть! - Алла-гу! - залунали дикi крики вже в улицi i з бокiв. Весiлл╨ вмить розлетiлося серед страшного переполоху. Кождий скакав, куди мiг. Хто в сад, хто мiж будинками, хто в шуварi недалеко© рiчки Липи. Настуня вискочила з-мiж сво©х дружбiв i хопилася свого судженого. Хвильку обо╨ стояли перед створеною й освiтленою церквою, мов задеревiлi. На хвильку пустилися йти в церкву, мов пiд опiку св. Духа. А потому вибiгли й пустилися бiгти в сад. Але вулиця була вже заповнена татарськими ©здцями. Вони з диким криком перли наперед. Густi гриви й хвости ©х негарних коней, "бакематiв", досягали землi. Багато весiльних гостей було вже в ©х руках - на арканах. На оболоню за садом теж видно було татар, що уганялися за поодинокими людьми то на конях, то пiшки. Рев худоби долiтав з цiлого передмiстя. Тут i там блимала пожежа. То татаре пiдпалювали виграбованi доми передмiсть Рогатина. Мiста ще не мали в руках. Там лагодилися до оборони. Чути було грання труб i биття в дзвони, мов на пожар. Пiд навалом жаху Настуня зiмлiла i в сво©й бiлiй слюбнiй сукнi з вiнком на головi впала на порошнiй дорозi. А Стефан прикляк бiля не©... I свiт затьмився обо©м. II. ОЙ БИТИМ ШЛЯХОМ КИЛИ╞МСЬКИМ, ОЙ ДИКИМ ПОЛЕМ ОРДИНСЬКИМ... Там в долинi огнi горять, Там та гаре полон дiлять... Один полон з жiночками, Другий полон з дiвочками... З народно© пiснi Настуня почула, як хлюпнули на не© студено© води. Пробудилася й вiдкрила очi. Хвилю не розумiла зовсiм, де вона та що з нею дi╨ться. Над нею нахилилися двi постатi з чорними, скiсними очима, малими вусиками й вистаючими кiстками облич, в острих шапках, з луками за плечима, в чорних кожухах, вивернених вовною наверх. Грудь Настунi стиснув такий великий страх, що переходив аж у розпач. Якийсь дивний, пiвсвiдомий жах i непри╨мнiсть розливалися по всiм ©© тiлi i по очах, стискали гортанку, тамували вiддих. Перша ©© думка була, що вона в руках татар - татарська бранка i що тi пiвдикi постатi з жовтаво-темними обличчями можуть з нею зробити, що хочуть. Вiдвернула вiд них очi. Тепер побачила, що лежала на якiйсь левадi, недалеко лiска. А бiля не© лежало або куняло в отупiнню багато молодих жiнок i дiвчат. Мiж ними пiзнала кiлька знакомих мiщанських дiвчат. Сво╨© подруги Iрини з Рогатина не бачила. Оподалiк лежали й сидiли мужчини, пов'язанi мiцними мотузами й ременями. Вiдразу пiзнала мiж ними свого Стефана. Вiн вдивлявся в жiночий полон. Чула, що очима шука╨ ©©. Рiвночасно думала над тим, що сталося з ©© батьком i матiр'ю, з ©© подругами, з ©© весiлл╨м... Мала вражiнн╨, що воно розбилося, як скло. , Щезло, як сон. Рогатина теж не бачила. I вiн щез як сон. Що буде з нею? Ся думка загорiлася в ©© головцi, як пожар, що зрива╨ться на кришi дому разом з першими лучами нового дня. Татаре ходили помiж полоненими, порядкували ©х, б'ючи тут i там батогами. Стони i крики наповняли воздух. Настуню успокоювало трохи те, що мала так багато товаришок i товаришiв недолi. * * * Вечерiло. Нiч затягалася нiжним серпанком та╨мничого смутку. В недалеких корчах заблимали м'ягким сяйвом свято-iванськi мушки-свiтляники. Вони свобiдно лiтали i свiтили. А десь далеко горiла пожежа. Татаре розпалили великi огнi. Видно, мусiли бути в бiльшiй силi й чулися безпечно. Свiдчив про се й численний полон, який зiбрали. В нiм було бiльше слюбних пар з дружками й дружбами. Саме тепер паювали ©х. Настуня не розумiла, на чiм полягало се паюванн╨. Бачила тiльки, що воно - припадкове. По небi почали блукати блуднi звiзди, метеори. Хвилями виглядали, як правдивий дощ. Вона весь час бажала собi одного: жити, жити, жити - за всяку цiну жити, хочби в бiдi й пониженню, в татарськiй неволi! Бо свiт був такий гарний, гарний! А вона була ще така молода, молода!.. Три роди свiтел що блимали на землi i на небi, надавали ©© першiй невольничiй ночi яко©сь та╨мничо© краси. А грiзнi й дикi татарськi обличчя зi скiсними очима й острими шапками викликали грозу невiдомого ©й, розкiшного жаху. В корчах чути було крики дiвчат i жiнок, над котрими знущалися дикуни. Уже тут зрозумiла Настя проклiн, який часом чула на базарi при сварцi перекупок: "А брала б ти слюб на Дикiм Полi ординськiм!.." I пiзнала, що ╨ щастя в нещастю: ©й поки що не грозило таке знущання, бо татарськi ватажки звернули вже на не© увагу як на цiннiшу добичу й лишили ©© поки що в спокою. * * * Ранком зi сходом сонця рушив татарський табор разом з полоном у схiднiм напрямi. Полоненi мужчини йшли пов'язанi, а женщини тiльки пiд сильною сторожею. Хорих з переляку жiнок, якi не могли йти, повкидали в чорнi, обознi мажi i везли. Хорих мужчин убивали на мiсцi. Для того кождий навiть останками сил старався йти, поки мiг. Настуня йшла пiшки в гуртi молодих дiвчат. Йшла у сво©м слюбнiм одязi. Тiльки вiночок загубила десь. Рання молитва до Бога успоко©ла ©©. Якби не голод i сумнi личка товаришок, була б навiть весела. За плечима чула форкання коней татарсько© сторожi, котра час до часу за©здила iз бокiв та придивлялася дiвчатам. Притiм робила майже про кожду з них рiжнi голоснi уваги, яких Настуня не розумiла. Особливо докладно оглядала сторожа дiвочий полон, коли наближався до не© якийсь турок. Настуня мала мiж усiма товаришками недолi найспокiйнiше обличчя. Додумалася, що се надавало ©й поваги навiть в очах дико© сторожi, яка, показуючи на не© ремiнними нагаями, повторяла часто слово: "Хуррем!" Догадувалася, що слово "Хуррем" значить: або спокiйна, або безжурна, або весела. Не знала тiльки, чи се по-татарськи, чи по-турецьки. I се було перше слово з мови грабiжних торговцiв живим товаром, яке запам'ятала собi.. Татаре досить часто ставали на коротенький час i злазили з коней, щоб дати ©м вiдпочити й перекусити. В той спосiб причiкували також на стада награбовано© худоби й отари овець, щоб табор не розтягався занадто. Тодi вiдпочивали й полоненi. * * * Коло полудня, коли спека була вже велика, татаре зробили довший попас. Приготовлялися до обiду. Настуня була дуже цiкава, як виглядатиме перший татарський обiд. Вже по приготуваннях бачила, що мужеський полон не дiстане ©сти, тiльки жiночий. Дуже хотiла покормити свого Стефана, але не бачила на те способу. А татаре розкладали сво© казани й розпалювали огнi. Виймали з возiв награбовану муку й мiшали ©© з кiнською кров'ю, як на ковбасу, та кидали валки з то© мiшанини в кипучу воду. Показували бранкам, як се робиться, i кiльканадцять з них заставили до роботи. Вибирали, смiючись, "молодих", у весiльних сукнях. Мiж ними знайшлася й Настуня, й одна польська шляхтяночка, яку iз-за ©© блискучо© сукнi татаре теж взяли за "молоду". Вона пручалася зразу. Але по трьох ремiнних нагаях почала витривало мiсити муку з конячою кров'ю. Оподалiк зчинився крик. Там упала якась конина i здохла. Татаре з радiсним криком кинулися на не© й почали ©© шматкувати ножами. Всю падлину, опрiч м'ясистого задка коняки, дали зараз зварити в соленiй водi. Пiну забороняли здiймати. А м'ясистий зад конини порiзали на бiльшi круги й поклали пiд сiдла. Настунi робилося недобре на вид усiх тих приготувань i ще бiльше на думку, що з сими людьми прийдеться ©й жити хто зна╨ як - i як довго! Мимо голоду не могла й дiткнути ©х харчiв. А татаре лакомо за©дали падлину i ковбаси з кiнсько© кровi та муки[1]. З бранок мало котра ©ла. Татаре смiялися з тих, що не ©ли, як з таких, що не розумiють, в чiм смак. Серед реготу рясно роздавали удари батогiв нiби "на шутки". По вiдпочинку табор рушив у дальшу дорогу. * * * Слiдуючого дня Настуня теж не могла взяти до уст татарських присмакiв. Пила тiльки воду. I так ослабла, що не могла вже йти. Але боялася, щоб ©© не посудили, що уда╨. I тому останками сил держалася на ногах. Та пiд вечiр упала - на степах Панталихи. Мовби змовилися з нею, майже рiвночасно попадали на шляху й деякi iншi бранки. Жара на степу була ще велика. Татаре здержали похiд... Напiвпритомна Настя чула, як дали ©й кiлька порядних батогiв, як ©© пiдняли й поклали в якийсь вiз, на твердi дошки. Очевидно, мусiли зразу думати, що вона уда╨ перевтомлену. Батоги з сирiвця, з гудзами, були дуже болючi. Вилася й корчилася з болю вiд ©х ударiв, а твердi дошки ще бiльше придавали терпiння. Тiльки пiд головою почула щось м'якше, але з рубцями. Крiзь роздертi шлюбнi черевички дiткнула пальцями теж яко©сь твердо© матерi©. В гарячцi здавалося ©й, що се ризи з церкви св. Духа. Якась гаряча червень заливала ©й очi. Хотiла позбутися ©© й насилу вiдкрила ©х. I побачила щось таке, як про се спiвалося в народнiй пiскi: Одну взяли попри конi, Попри конi на ременi... Другу взяли попри возi, Попри возi на мотузi... Треiю взяли в чорнi мажi... Вона була в чорних скрипучих мажах. Здавалося ©й, що се домовина. I що в тiй чорнiй домовинi похоронена вся ©© ясна дiвоча минувшiсть. Запала в пiвобморок. В нiм чула, як ще болiли удари татарських батогiв на нiжнiм тiлi ©©. I пригадала собi, як перед кiлькома роками була тяжко хора. I як тодi так само пашiла ©© головка i все тiло, немов побите. I як мати ©© клячала перед образом Розп'ятого й офiрувала одиначку свою на монахиню, коли виздоровi╨. Щойно тепер пригадала собi, як опiсля, коли вже Стефан старався о ©© руку, мати противилася тому. I як пригадувала обiтницю свою. Кров ударила ©й до голови. Тепер уже знала, що якби була послухала материнсько© волi, не була б пiшла страшним шляхом ординським. Бо навiть дикi татаре поважали монахинь i з пошаною вступалися ©м з дороги, називаючи ©х "дiвчатами дивного Пророка джаврiв, що помер на хрестi". Монахинi могли свобiдно ходити до татарських таборiв i навiть брати для бранцiв молоко вiд татарських кобил. Якби була послухала матерi, була б тепер могла спокiйно йти мiж дику татарську орду зi спущеними вниз очима, зi збанком у руцi. А башi й аги татарськi були б iз забобонним страхом вступалися з дороги перед "нареченою та╨мничого Бога джаврiв, що помер на хрестi". Зачала плакати найтяжшим, тихим плачем - у чорних мажах татарських, що ©хали Дикими Полями в невiдоме мiсце i в незнану будучнiсть... Попала в стан пiвсну. * * * Як довго була в такiм станi пiвсну, не знала. Чула тiльки, що кiлька разiв зливали ©© личко водою. А двiчi пробували якiсь, мабуть жiночi, руки заливати ©© молоком. Коли нарештi вiдкрила очi, побачила кругом себе безмежну й дику рiвнину, покриту полином i чорнобилем, тирсою-ковилем, пориту балками й ярами. Зрозумiла, що опустила вже галицьку землю з ©© управними полями, гаями й лiсами. Опустила - назавше, немов щось шепнуло ©й. Гнiтучий жаль стиснув ©© грудь, i серце в нiй защемiло. Як оком сягнути, бачила кругом тiльки спеченi сонцем степовi простори, якi вже починали жовтiти вiд жари. Тiльки в балках i бiля солончакiв виднiли тут i там смуги яко©сь сiро© зеленi. Бiльше вiдчула, чим зрозумiла, що знаходиться на Диких Полях, на однiм зi страшних татарських шляхiв. Де саме була, не знала. Припускала, що на Чорнiм Шляху. Чорний Шлях[2] , званий також Злим Кроком або Шляхом Незримим. Чорним називався вiн з рiжних причин. Ходило ним чорне нещастя, убийство, грабiж i чорна смерть - чума. Йшли ним столiттями чорнi вiд бруду орди монгольськi й почорнiлi вiд нужди бранцi-невольники. I земля тут з природи чорна, а татарськi конi, стоптавши траву, значили на нiй чорне пасмо переходу. Шлях сей iшов майже по тiй самiй лiнi©, по якiй i сегодня йде торговельний шлях до Одеси. Туди i колись давно йшов сухопуттям торговельний i во╨нний шлях староукра©нських князiв. Татаре мали звичайно три дороги, якими в сво©х на©здах розливалися по Укра©нi, вибiгаючи спiльно з-над Чорного моря. Оден ©х шлях iшов волоським пограничем, другий серединою Подiлля, третiй Ки©вщиною й Волинню. А всi вони лучилися в Схiднiй Галичинi. В серце ©©, у Львiв змагали всi навали татарськi, що плили як повiнь тими трьома шляхами. Волоський iшов проти Львова через Бучач i Галич, подiльський або кучманський через Теребовлю й Золочiв, волинський закручував на пiвночi i йшов проти Львова через Сокаль i Жовкву. Йдучи з трьох рiжних сторiн, змагали вони до одно© мети, до серця Схiдно© Галичини i впивалися в околицю Львова, мов три кривавi мечi в грудь людини. Кождий з тих шляхiв народ ще сегодня назива╨ чорним i ще сегодня оспiву╨ трагедi©, якi дiялися на тих чорних шляхах татарських. Iз гори, з гори, з темненького лiсу Татаре ©дуть, волиночку везуть... У волиночки коса Золотоволоса - Щирий бiр освiтила, Зелену дiброву i чорну дорогу... В такiм самiм положенню, як оспiвана в народнiй пiснi волинянка, була й галичанка Настуня. * * * Свiдомiсть, що знаходиться на страшнiм татарськiм шляху, була для Настунi чимсь iще страшнiшим, нiж сам той шлях, нiж свiдомiсть, що була в руках торговцiв живим товаром. Закрила очi. Але цiкавiсть мучила ©© й спонукала знов вiдкрити ©х та й оглянути страшний шлях, яким везли ©© в незнанi землi й незнану будучнiсть. Отворила очi й довго дивилася. Не був се властиво нiякий шлях. Полоса степу, якою посувався татарський чамбул, майже не рiжнилася вiд Дикого Поля. Тiльки вряди-годи зустрiчався на тiй полосi людський або кiнський кiстяк, ще рiдше слiди огнища, а бiля них порозкиданi костi й побитi черепи з горшкiв i людей. Тiльки далеко поза собою бачила чорнiючу смугу землi, стоптану копитами ординських коней. Не розумiла, чому в пiснi спiва╨ться: "Ой битим шляхом кили©мським..." Бо се не був нi шлях, нi битий... Хiба били його сво©ми пораненими ногами бiднi бранцi-полоненi та копита некованих татарських коней. Онде йшли вони - татарськi бранцi - оточенi татарською сторожею. Помарнiлi, почорнiлi, ледви на ногах держалися. Здавалося ©й, що вони не видержать довше се© подорожi в безмiрнiй одноманiтностi степу, виссаного жарким сонцем з останнiх сокiв - як серце ©© було виссане з надi©. Подивилася на сво© ноженята, щоб побачити, чи не пораненi. Бо, може, прийдеться i ©й дальше йти пiшки... Щойно тепер запримiтила, що ма╨ тiльки оден слюбний черевичок на собi, i той подертий. Видно, мусiли роззувати ©©, але оставили. А, може, при взуванню оставили, подумала. Невзута нiжка болiла. Придивилася ©й ближче. На нiй була кров, почорнiла, засохла... I ще побачила, що в чорних мажах, якими ©хала, були без ладу накиданi рiчi, головно жiночi, й усяка матерiя, очевидно, награбована. Гiрко усмiхнулася. Бо пригадалося ©й пророцтво циганки. Воно вже здiйснювалося, але зовсiм iнакше. Бо вправдi бачила "пiд ногами" адамашкову матерiю, але не було нi перлiв, нi фарарiв, нi бiленьких шовкiв. I кровцю мала не на рученьках, а на нiженьках... З тривогою пошукала на собi маленького срiбного хрестика вiд матерi, бо боялася, чи не забрали його. Вiн був. Засунула його набiк. Як же дорогий вiн був тепер для не©! Не тiльки як пам'ятка вiд матерi, але й як пам'ятка з то© кра©ни, яку покидала - може, навсе. Перший раз у життю вiдчула дiйсну близькiсть того, хто помер на хрестi, замучений. Терпiнн╨ наближало ©© до нього. Кругом бачила також терпiння битих бранцiв, якi йшли пригнобленi на свою Голгофту. Мiцно притиснула хрестик до себе й успоко©лася. Тому хрестовi служив ©© батько. Iменем того хреста боролися на степах нашi козаки з татарами. Якась неозначена надiя на помiч, на свободу почала прозябати в ©© думках. Оглянулася на всi боки, шукаючи очима Стефана. Але не могла його знайти, хоч обхопила зором майже цiлий татарський обоз, що як великий, чорний вуж тягнувся Диким Полем i вилискував тут i там збро╨ю сво╨© сторожi. I пригадалися ©й казки з дiточих лiт про те, як страшнi смоки й потвори поривають дiвиць i забирають зi собою, яких опiсля освободжують вiдважнi лицарi. "Козаки! Козаки!" - закричало щось в ©© душi. Вдивилася в дикий степ усею силою свого молоденького зору. ╞ побачила далеко, десь дуже далеко - ряди постатей, якi скрадалися тихо, як тiнi, в напрямi табору. Не виглядали на татар. Чула се всiм серцем сво©м. Якась безмежно глибока прихильнiсть i любов до них засвiтила в нутрi ©© душi. Побачила й кiннi вiддiли - козацькi, певно козацькi! Зiрвалася на чорних мажах i витягнула рамена, як молениця до чудотворного образу. Але розжарений воздух так дрожав-дрожав, що всi конi козацьких вiддiлiв - не мали нiг... Так... Вони ©хали на конях, якi не мали - нiг... Зрозумiла, що це був злудний привид степово© пустинi, який часто лучався на диких полях Укра©ни. Упала на вiз... Вiдвернула личко вiд матерi©, на котрiй спочивала, i соленi каплини заперлилися ©й з очей. Витиснула ©х заведена надiя. Пробувала здавити в собi жаль. Але не могла. А в тiм часi далеко, на Галицькiй Землi, у Рогатинi, хора мати Настунi, в тяжкiм горю сво©м, на хвилю задрiмала при пораненiм батьку. I мала сполудня дивно виразний сон. Снилося матерi, що ©© Настя, дочка-одиначка, йде Чорним Шляхом кили©мським i Диким Полем ординським... Йде в сво©й легкiй, слюбнiй, бiлiй сукнi... зелений вiночок згубила десь в степу... Йде попри дикi конi-бакемати, йде пiд батогами диких татар... Йде серед спеки степом бездорiжним... а пiт солений залива ©й очi, лл╨ться в уста... I вже в не© жовкне личенько дiвоче, та темнiють очi синi як вода... А червона кровця з нiжок ©© сплива╨, на тверде корiння, на степове сон-зiлля краплями накрапля╨... Настунина мати з плачем зi сну зiрвалась i до церковцi св. Духа зi сво©м тяжким болем пошкандибала i Матерi Божiй свою бiдну Настуню всею душею в опiку вiддавала. А в тiм самiм часi далеко вiд не©, на Чорнiм Шляху кили©мськiм, на Дикiм Полi ординськiм молоденька Настя сердем материнську журбу вiдчувала, слiди ©© по хатi очима цiлувала, жаль в собi задавляла. Але здавити не могла. I плач потряс нею, як нагальний вiтер яблiнкою в садi над Липою, бiля церковцi св. Духа... Виплакавшися, зiтхнула до Бога i успоко©лася. * * * На однiм з посто©в запримiтила Настуня якийсь неспокiй мiж татарською сторожею. Татарськi команданти раз у раз збиралися на наради, перечилися мiж собою, висилали гонцiв. Вечером не розпалено огнищ, хоч були вже далеко в степах. Очевидно, татарам грозила якась небезпека. На цю думку радiсно заблистiли очi Наступi, а в серцi розгорiлася надiя. Надiя на свободу. Як надiйшла нiч, не могла заснути. Бо цiлий табор не спав. Чути було в воздусi, що на щось заноситься. Задрiмала щойно по пiвночi, як Косарi вже високо пiднялися на небi. Як довго дрiмала, не знала. Збудив ©© тупiт кiнських копит i страшний крик. Намети татарського табору в однiм кiнцi палахкотiли ясним огнем. В його блеску побачила кiлька невеличких козацьких ватаг, що вiдважно вдерлися в татарський табор. Пiзнала козакiв по ©х лицях i шапках, по чубах. тих, якi в метушнi й бою втратили шапки. Серце в ©© грудях забилося так, що немов грудь розсаджувало. . В таборi мiж полоненими пiднялася метушня. Козаки перли якраз на ту часть табору, де мiстилися полоненi. Вже доперли до мужеського полону. Вже частина полонених мужчин получилася з ними. Вже чула виразнi оклики в рiднiй мовi: "Рiж, бий невiру-бiсурмана!" I здавалося ©й, що мiж полоненими доглянула й свого Стефана, котрий напирав на татар з люшнею вiд воза. Серце в нiй билося як пташка в клiтцi. Вже бачила, як верта╨ додому, як кiнчить перерване весiлл╨ i як справджуються слова цигансько© ворожки, що матиме два весiлля, а одного мужа. Весь жiночий полон з дрожачим серцем слiдив вислiд боротьби. Полоненi дiвчата й жiнки сидiли тихо, як переляканi птицi, над якими б'ються шулiки. Тiльки тут i там якась вiдважнiша вимикалася в степ серед замiшання й iнстинктом кермована бiгла в напрямi, вiдкiля прийшли козаки. Настуня з жалем дивилася на свою зранену нiжку. Татаре боронилися завзято. Особенно витривало боронили то© частi табора, де був жiночий полон. Нараз Наступi похололо в серцi. Козаки почали подаватися... Вона ще не розумiла, що сталося. Невимовний бiль i жаль стискав ©й серце мов клiщами. Невже вони не освободять ©©? Невже й Стефан покине ©©? Козаки i з ними частина полонених були вже за таборами. Очевидно, вiдходили поспiшно. Татари чомусь не гналися за ними. Не могла зрозумiти, що було причиною того всего. Щойно по довгiм часi, як козацькi ватаги вже ледви виднiли в блиску догоряючих частин табора, побачила, як здалека над'©здив бiльший татарський чамбул. Тепер i татарська сторожа з табора кинулася в значнiй частi в погоню за втiкачами. Як чорне гаддя, затемнiли на степу татарськi вiддiли. Козакiв уже не видно було. "Нехай ©х Бог ряту╨!" - подумала Настуня й хотiла молитися за них. Але увагу ©© вiдвернув прикрий крик. То оставша частина татарсько© сторожi добивала ранених козакiв i деяких полонених, перед тим виколюючи ©м очi й знущаючись над ними в страшний спосiб. Так закiнчився серед укра©нського Дикого Поля оден з тих незлiчимих i страшних епiзодiв, одна з тих нiчних рiзанин, в котрих вiд вiкiв нiхто не просить нi не да╨ пардону. А кривавi степи Запорiжжя знов мерехтiли спокiйно в раннiй iмлi, такi здоровi i свiжi, якби ©х щойно сотворила дивна рука Господня. Настуня в сво©й глибоко вiруючiй душi думала весь час над тим, чому Бог дав ©й на цiлi днi наперед побачити козацькi вiддiли, перекиненi, може, на багато миль злудним привидом пустинi, а не дав ©й освободження. Думала й не знаходила вiдповiдi. I ще на одно не знаходила вiдповiдi, а саме на питання, чому дiти то© землi, з котро© вийшла, йшли у неволю, хоч вони ростом i силою бiльшi вiд татар. Чому вони не женуть татар у неволю, але татаре ©х? * * * Зi сходом сонця табор рушив у дальшу дорогу. Свист ремiнних нага©в i крики болю полонених не умовкали. Але жiночого полону не били. Навпаки. Щойно тепер дали сему полоновi можливий харч: ячмiнь, просяну i гречану кашу, приправлену кiнським товщем. Настуня зрозумiла, що кормлять ©х уже як свою власнiсть, яка представля╨ бiльшу цiну на торзi, коли добре вигляда╨. Вже чула в серцi, що не вирветься з неволi. ╞ почала спокiйно придивлятися сво©м власникам присадкуватим, з товстими черевами, широкими плечима, короткими шиями й великими головами, з узькими, чорними очима, короткими носами, малими ротами та з волоссям, чорним, як смола, i грубим, як конячi гриви. Розумiла, що прийдеться ©й стати невольницею або, може, жiнкою одно© з тих брудних потворiв, про якi ще вдома оповiдала ©й бабуня, що вони родяться слiпi, як собаки[3] . Здавлювала в собi обмерзiння й дивилася в невiдому далечiнь. А уста ©© шептали молитву до Богоматерi. Татаре щораз дальше запускалися в безмежнi степи, йдучи в полуднево-схiднiм напрямi. А чим далi посувалися у глибину степiв, тим бiльше свобiдно почувалися й ©хали помалiше. Але в мiру як наближалися до сво©х аулiв, щораз то частiше бралися до тресури свого жiночого полону, щоб заголюкати до останка сво©х бранок i зламати в них усякi прояви ©х волi. В тiй цiлi як лише котра прочуняла вiд утоми, казали ©й злазити з воза, прив'язували за шию мотузком до маж i так казали йти або й бiчи при возi. Здоровiших, у котрих можна було сподiватися сильнiшо© волi, тресували ще бiльше дико: таких брали на ременi за шию й попiд пахи та гнали попри конях. Ой ще не все сказав Настунинiй мамi ©© виразний сон про долю ©© дочки!.. Коли й вона прийшла трохи до себе, мусiла також iти що другий день на мотузi попри чорнi мажi татарськi i мусiла часом бiчи попри диких конях на ременях. пiд ляскiт батогiв i пiд регiт ординцiв. I так ©х тресували по черзi, всiх без рiжницi походження i вiри, i мови, всiх, що породила наша гарна земля, котро© ©© мешканцi не могли оборонити iз-за неладу мiж ними. В одних тi знущання кидали iскру ненавистi, i тi поганiли в душi i на обличчю. Настя не належала до них. На татарських ременях пригадувала собi, що не тiльки ©© мати, але й вона сама жертвувала себе в хоробi на службу Богу. А потому, коли минула хороба, забула свiй обiт i знайшла собi земного нареченого. Тепер сво© терпiння уважала покутою за зломання обiту. Без словечка скарги бiгла попри конi ординськi. А терпiння, яких зазнавала i якi спокiйно зносила, надавали ©© вже перед тим гарному личку якогось ще бiльшого вдохновения. Личко ©© продовжилося й набрало тако© велико©, що аж хоробливо© нiжностi, а очi в болю i терпiнню набрали глибини. Дух ©© рiс i крiпшав в упокореннях, як росте у кождо© людини, котра свiй хрест лучить з думкою про Бога й очищення. Татаре знали вже з практики, кiлько ©х дико© тресури може видержати кожда сорта живого товару. Для того звичайно не перетягали струни, бо той "товар" становив ©х багатство. Але не одна з тресованих, оскiльки не погибла, дiставала й кiлька разiв горячки, заки перейшла великi степи Укра©ни i дiйшла до Криму. До тих останнiх належала й Настуня[4]. Молит