в, тут такий не пробiгав"? I ти спокiйно можеш сказати: "Бачив. Отуди побiг". Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро. Ми чомусь були певнi, що Книш i Бурмило обов'язково пiшли на метро. По ескалатору ми вже бiгли, незважаючи на заклики радiо-тьотi. Вискочили на станцiю: зирк-зирк! - Оно! - вигукнув Ява. I справдi - у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилiв "спiнджак". Ми ледве встигли вскочити у сусiднi дверi того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вiльне мiсце i лежала кинута кимось прим'ята газета. Ми схопили ©©, розiрвали надво╨, сiли i, кожен прикриваючись газетою (нiби чита╨мо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але бiля дверей, де вiн стояв, людей було багато, i ми бачили тiльки його вельветове плече. "А де ж це Книш, що його не видно? - подумав я. - Невже роздiлилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фiльмах завжди так роблять". Враз у вагонi стало бiло - по©зд вирвався з-пiд землi на поверхню. Станцiя "Днiпро". Вискочили ми, прикриваючись газетами, слiдом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий "спiнджак" обернувся - нiякий то був не Бурмило, а якийсь.незнайомий дядько з отакенним носом. Тю! - Прогавили! - розпачливо мовив Ява. Стали ми на мосту бiля перил, не зна╨мо, що робити. Стрiлою шугонуло метро через рiчку ген аж до самiсiнького обрiю, де тоненькою смужкою лiс чорнi╨. Мчать по красеню-мосту голубi експреси, машини-легковички, грузовики, автобуси... А пiд мостом по Днiпру "Метеори", "Ракети" на пiдводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабiч мосту стоять здоровеннецькi фiгури - дядько руками змахнув, супутника в небо швирголя╨, i тiтка - голубiв пiдкида. Пейзаж - прямо тобi з науково-фантастичного фiльму. Красота! - Може, вони цей мiст хочуть у повiтря висадить, а ми... - сказав Ява. - Ну да?! - недовiрливо вигукнув я. - А що ж! Кiно "Акваланги на днi" пам'ята╨ш? Ще б пак! Кiлька днiв тому бачили. Отаке-о шпигунське кiно! Пiсля того менi всю нiч шпигуни в аквалангах пiд водою снилися. Мама казала, що я навiть булькав увi снi. I все-таки... - Та нi, - сказав я, - навряд. - А чого б вони акваланг купляли? Теж iще спортсмени найшлися! Тут я нiчого не мiг сказати. Дiйсно, з тим аквалангом було пов'язане щось явно та╨мниче. Ну для чого б, скажiть, будь ласка, здався акваланг немолодим сiльським дядькам, якi навiть зарядки зроду не робили? Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне. - I що ж ото воно за двадцять залiзних... про якi вони говорили? "Якiсть бронебiйна..." - задумливо мовив Ява. Я знизав плечима. - Зброя?.. Вибухiвка?.. - примружився на мене Ява. - який же тут зв'язок - акваланг... двадцять залiзних?,. I раптом - наче блискавка спалахнула в головi: - Стривай! - кажу, а в самого аж мороз поза шкiрою. - Тато колись читав у журналi. Розказував... Десь у Чехословаччинi в якомусь озерi, Чорному, чи що, шпигуни. пiрнали в аквалангах. Намагалися пiдняти з дна, щоб та╨мно вивезти, двадцять залiзних ящикiв. То був архiв гестапо, який фашисти затопили, вiдступаючи. Дуже важливi документи...списки во╨нних злочинцiв. I в Австрi© така ж сама петрушка була, теж в озерi, i теж шпигуни з аквалангами. - Точно! Це воно! Ух ти-и! - загорiвся Ява. - Ну да ж, "двадцять залiзних", i "вермахт", i акваланг, i... Вiн не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцiю, залунало: - Учнi з села Васюкiвки, що при©хали на екскурсiю до Ки╨ва, Рень i Завгороднiй, вас чекають на виходi з станцi© "Днiпро"! Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги пiдкосилися. Так це було несподiвано. Нам здалося, нiби всi отi сотнi людей, що на станцi© i внизу на набережнiй юрмляться, всi одразу на нас подивилися. I ми враз зробились маленькi-маленькi i наче голi. Вперше у життi нашi прiзвища назвали по радiо. - Не бiйсь, - отямився нарештi Ява. - То, напевно, Галина Сидорiвна. Розшуку╨ нас. Гайда! Ми подрiботiли до виходу. Зирк-зирк: нi Галини Сидорiвни, нi наших - i духу нема. А сто©ть здоровеннецький вусатий мiлiцiонер. Угледiв нас i одразу: - Стоп! - руку пiдняв. - З Васюкiвки? Рень i Завгороднiй? Вас менi й треба. Пiшли. От тобi й "не бiйсь!" Попалися! За хулiганську нашу поведiнку у "Динамо", за отi вудлища проклятущi! Прикипiли мо© ноги до землi i якiсь ватянi зробилися - от-от на пiдлогу сяду. - Ну пiшли, чого ж ви, - обернувся мiлiцiонер. - На руках менi вас нести, чи що! Ледве я з мiсця зрушив. Вийшли ми з метро, дивимось - сто©ть синя машина з червоною смугою на боцi, i на тiй смузi написано: "Мiлiцiя". I веде нас мiлiцiонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: "Сiдайте", а сам - бiля шофера. Зняв трубку (радiотелефону) i говорить: - Товаришу лейтенант! Доповiда╨ страшина Паляничко. Хлопцiв знайшов. Везу на оперативнiй машинi куди треба. Ми так i обiмлiли. Ну все! "Куди треба". У тюрму, значить, везе. Пропали ми. Нам би оце зараз плакати, казати: "Ми бiльше не будемо, одпустiть", а ми - анi слова. Гордi ми! Один до одного попритулялись, ©демо i крiзь загратоване вiконце на Ки©в востанн╨ дивимось. Закосичився Ки©в прапорами i святковими транспарантами. Першотравень же пiслязавтра. Всюди люди веселi, усмiхненi, вiльнi. А ми... у тюрму ©демо. А справжнi шпигуни на свободi ходять. I так нам прикро стало - хоч плач. - Ех ви! - не витримав Ява. - Не тих ви взяли, кого треба! - Тобто? - обернувся старшина. -- От вам i "тобто"! - закопилив губу Ява. - Може, ми за справжнiми шпигунами стежили... - Ну?! - лiва брова старшини вигнулася у знак запитання. - От вам i "ну". Може, вони тiльки що акваланг купили... для пiдводного плавання... - Ого! - От вам i "ого"! Може, вони гестапiвський архiв з дна пiднiматимуть. - Ясно! "Акваланги на днi"? Бачив. А хто вони, шпигуни вашi? Звiдкiля взялися? З-за океану? - З нашого села. - Ага, мiсцевi, значить. Колгоспники. Як прiзвища? Ява розгублено глянув на мене. Вiн уже шкодував, що почав цю розмову. Мiлiцiонер говорив глузливо, видно, не вiрив жодному слову. - Як же прiзвища шпигунiв ваших? Га? - усмiхаючись, повторив старшина. - Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволя╨? Га? Чого мовчите? Раптом машина зупинилася. - Ну, при©хали. Вилазьте, шерлоки холмси, - сказав старшина Паляничко. Вилiзли ми. Тюрму очима шука╨мо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо - великий сiрий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Ки╨вi така тюрма? Тiльки встигли ми про це подумати, як мiлiцiонер, i каже: - Оце, хлопцi, Iсторичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходiмо пошука╨мо ©х. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсiм загубилися. "Так он воно що! - радiсно попiдстрибували нашi душi. - Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорiвни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловiк!" - I не переживайте, хлопцi, - заспоко©в нас хороший чоловiк. - Я вашiй учительцi скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж дiло серйозне! Державне! - Не тре... - Не ка... - одночасно вигукнули ми. А що як... На все село засмiють. I нащо Ява сказав! - Вiн... по... пожартував, - зиркнувши на Яву, поспiшно сказав я. - Умгу! - похнюпившись, пiдтвердив Ява. - Ми просто хотiли... хотiли... - я нiяк не мiг придумати, що ж ми хотiли. - У Днiпрi скупатися, - пiдхопив Ява. - Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорiвна не дозволя╨. А у нас же Днiпра нема. А Днiпро ж, зна╨те... - Знаю, - усмiхнувся старшина. - Ну, гаразд. Бачу, хлопцi ви ловкi, вигадливi... Сам колись таким був. Тiльки брехати не треба. Пiшли. Пiднялися ми по схiдцях на майдан, що перед музе╨м. .На землi щось камiнням викладено - наче велетенськi "класи". - Оце, - каже старшина, - найдревнiше в Ки╨вi мiсце. Тут понад тисячу рокiв тому Десятинна церква стояла. Це ©© фундамент. Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рiвненько обсаджена, i посерединi галявини - ми навiть очам не повiрили - здоровеннецька копиця сiна. У центрi Ки╨ва на найдревнiшому мiсцi - копиця сiна, як у лузi. От здорово! I така нам та копиця мила, наче привiт з рiдно© Васюкiвки. Дивимось, а за копицею, бiля самого входу в музей, гармати стоять, п'ять гармат. - Що то? - осмiлiвши, спитав я. - Це, брат, артилерiя, що була в нас на озбро╨ннi у сорок третьому, коли ми Ки©в од фашистiв визволяли, - пояснив мiлiцiонер. - А ви той... ви теж визволяли? - спитав i знiтився Ява, що так нескромно спитав. - Визволяв, хлопцi. Що було, те було, - просто вiдповiв старшина. - Навiть поранило мене тут, у Ки╨вi. В госпiталi тут лежав. Ки©в для мене кревне, рiдне мiсто. Ми якось зовсiм по-новому глянули на нього. Он вiн, значить, який - старшина Паляничко. Хотiлося ще щось спитати, та старшина вiв уже нас у музей. Треба було шукати сво©х. Це було нелегко. Зна╨те, скiльки там кiмнат! Перший поверх (стародавнi часи) нам не дуже сподобався. Там не було нiчого цiлого - все куски якiсь, уламки, череп'я бите. I найпочеснiше мiсце займа╨ зотлiлий почорнiлий шмат довбанки. Теж iще цiннiсть! Я вам такого у нас на рiчцi скiльки хочете знайду. Але другий поверх... Оце да! У нас аж очi розбiглися. Он вiз чумацький справжнiй. На таких возах нашi предки колись у Крим по сiль ©здили. А он карета золота, у якiй митрополитiв ки©вських возили. Нiчого собi карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнiсiнька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшинi Паляничку, вiн тiльки - рраз!.. Ми уявля╨мо собi нашого мiлiцiонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у руцi. Нiчого. Пiдходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж i довга! А пiстоль який! Третiй поверх. Велика Вiтчизняна вiйна. Визволення Укра©ни вiд фашистських загарбникiв. Тут вiд кожного стенда вi╨ подвигами, геройською славою. Ондо трофе© - повна скриня гiтлерiвських орденiв, хоч лопатою греби А он особистi речi славного розвiдника Кузнецова, що дiяв у тилу ворога i викрав нiмецького генерала. Ой, не поспiшайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрiбне таке потрiбне. Ми ж зараз так усе це розумi╨мо, як нiхто... Ми ж може, зараз найсправжнiсiнькi розвiдники (хоч би як ви товаришу Паляничко, смiялися!). I все це нам отак треба знати! О! О! О! Он же рiзнi секретнi документи. Он... назустрiч нам поспiша╨ Галина Сидорiвна, а за нею всi нашi. Обличчя в Галини Сидорiвни аж пашить. - Ви мене до iнфаркту доведете! Де ви були? Де? - Загубилися, - ка╨ться Ява. - Заблудилися... - каюсь я. - Загубилися-заблудилися! Двадцять дев'ять учнiв на екскурсi©. I нiхто, крiм вас, не загубився, не заблудився... Мучителi! Мене паралiч розiб'╨ через вас! Ми зiтха╨мо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорiвну розбивав через нас паралiч. Хай буде здорова. - Не лайте ©х, дуже прошу. Вони бiльше не будуть, - говорить старшина Паляничко, пiдкручу╨ вус, i очi в нього затуманюються. - Ах, пробачте! Я навiть не подякувала вам. Спасибi! Спасибi! - враз почервонiвши, говорить Галина Сидорiвна, робить губи бантиком, i очi в не© теж затуманюються. - Нема за що. Це наш обов'язок. - Ну все-таки, все-таки... турбувалися, привозили... Спасибi велике! Не знаю, що б я робила. Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усмiхнених очей з Галини Сидорiвни. А Галина Сидорiвна, навпаки, то зиркне на нього то опустить очi, то зиркне, то опустить очi. I говорить вона з мiлiцiонером якимсь надзвичайно мелодiйним м'яким голосом - зовсiм не таким, як з нами. - Ви даремно так пережива╨те, нерви собi псу╨те. Хлопцi вони меткi, нiкуди не дiнуться, - говорить старшина i дивиться на Галину Сидорiвну по-орлиному. - Ах, зна╨те! З ними так важко, так важко... Я ©х люблю, але... - наче горлиця, туркоче Галина Сидорiвна i гладить по головi спершу мене, тодi Яву. Ява пiдморгу╨ менi. Я тихенько хмикаю у вiдповiдь (я пiдморгувати не вмiю, в мене обидва ока клiпають, як у дiда Варави). Молодець старшина! Спасибi! Геройська мiлiцiя в Ки╨вi. Потiм ми всi виходимо з музею i йдемо на Володимирську гiрку. I старшина Паляничко разом з нами. Потiм ми йдемо у Палац пiонерiв. (Ух, здорово! Оце Палац! Казка!) I старшина Паляничко разом з нами. Потiм ми сiда╨мо на машину (Книш i Бурмило вже давно тут i поводяться дуже спокiйно - мов звичайнiсiнькi собi люди) i руша╨мо в путь. А старшина Паляничко урочисто приклада╨ руку до козирка i сто©ть так, оддаючи честь, аж поки ми не зника╨мо. А Галина Сидорiвна довго маха╨ йому хусточкою, навiть тодi, коли його вже не видно. I знову сама собою завелася пiсня: Ось i вечiр, вiвцi бiля броду З Черемошу п'ють холодну воду. У садочку вiвчаря стрiча╨ Дiвчинонька, що ного коха╨. Ми з Явою лукаво перезира╨мось i тягнемо на все горло: У садочку старшину стрiчав Дiвчинонька, що його коха╨. I так нам весело, що ми аж ляга╨мо. Але Галина Сидорiвна нiчого не чу╨ i не бачить - спiва╨, залива╨ться... Прощай, Ки╨ве! Прощай, старшина Паляничко! РОЗДIЛ IV Тренування на плесi. А чи не шукають вони Папушину рушницю? ...Безлюдне плесо у плавнях. На пiщаному острiвцi за кущем верболозу сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жiночi. На ногах у нього ласти. У ротi трубка акваланга, до лиця вiн припасову╨ маску. Пирха╨, як кiт, - носяра заважа╨. Крiзь скло маски загляда╨ Бурмило в брошуру, яку держить у руках, - звiря╨ться з iнструкцi╨ю. Поруч - одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пiшов до води, чiпляючись за землю ластами i спотикаючись. Геп! - упав. Пiдвiвся. Не випускаючи з рота трубки, щось гуде, мабуть, ла╨ться. Зайшов у воду. Пiрна╨. Над водою якусь мить дригаються худорлявi волосатi ноги у ластах, потiм зникають. Нема Бурмила, тiльки жмурки по водi пiшли. Книш пильно дивиться на воду. Секунда, двi, три... Аж ось з'явилися на водi бульбашки, бульбашки, бульбашки.. Рраз! - i вигулькнула Бурмилова голова. Гарячково зрива╨ Бурмило маску, трубку. Одпирху╨ться, одпльову╨ться. Важко дихаючи, вилазить з води. - Ху... Ху... Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у-у!.. Не можна менi ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба. Адже там метрiв шiсть, а то й усi вiсiм буде. - Авжеж, авжеж... Потренуйся. Аякже! - заспокою╨ його Книш. - Але ти здорово. Дiло пiде! Якби я так мiг... - Да, нелегка, виявля╨ться, це штука. Воляче здоров'я треба, - набива╨ собi цiну Бурмило. - Зате потiм... Потiм ти менi чоботи цiлуватимеш. Життя як у раю буде, - Книш клаца╨ пальцем по ши© i гигика╨. Бурмило теж гигика╨ у вiдповiдь. I не знають нi Книш, нi Бурмило, що ми в Явою всевсе це бачимо й чу╨мо. Ми прича©лися в очеретi по той бiк плеса i спостерiга╨мо. По черзi ми переда╨мо один одному старий польовий бiнокль мого тата. Хоч бiнокль i слiпий на одне око, а у другому скельця подряпанi й бiльмуватi вiд часу (татовi iще у вiйну, як вiн був пацаном, подарував його офiцер-фронтовик), але все-таки це бiнокль, шестикратний, i у шiсть разiв наближа╨ об'╨кт спостереження. Нам пощастило: на другий же день пiсля при©зду з Ки╨ва ми "взяли слiд" - вистежили, як Бурмило i Книш подалися у плавнi, i собi нищечком за ними на плоскодонцi. I от спостерiга╨мо. - Слухай, - шепоче Ява. - А може, вони по оту рушницю стендову пiрнають, що тодi Папуша втопив? Я непевно здвигую плечима, не вiдриваючи бiнокля вiд очей (зараз моя черга). I згадую про ту стендову мисливську рушницю. Правду кажуть - мисливський тут рай, у наших плавнях. Плавнi у нас знаменитi. Починаючи вiд нашого села, на багато-багато кiлометрiв тягнуться вони на пiвдень. Як за©деш, куди оком не кинь - всюди плавнi вiд обрiю до обрiю. Плеса межуються з трясовиною, вкритою купинами, з острiвцями, що поросли осокором i вербами. Але в основному плавнi - це очерети, очерети височеннi, триметровi, непролазнi очерети. В тих очеретах люди прорiзали так званi "стружки" - вузькi звивистi коридори чистоводу, по яких можна про©хати човном. Заблудитися в тих стружках - раз плюнути. Недарма пiд час вiйни плавнi нашi були партизанським кра╨м. Сотнi партизанiв переховувалися тут, i нiмцi нiчого не могли з ними зробити. А дичини в плавнях - як комашнi, аж темно. I крижнi, i чирята, i лиски, i бекаси, i дикi гуси... Чого тiльки нема. Уявляю, скiльки мисливцiв пона©де цього лiта у серпнi на вiдкриття полювання "по перу". I тi, звичайно, при©дуть, ки©вськi, що завжди при©здять. Отой довготелесий чорнявий Олесь, що власну "Волгу" ма╨. I лисичкуватий, як зве його дiд Варава, Гонобобель - гостроносенький, дрiбнозубий, з великими вухами, в окулярах - справдi схожий, чомусь на лисичку. I опецькуватий, кругловидий немолодий уже Папуша. I огрядний лисий Бубченко. Всi вони кандидати у якiсь науки. Що таке "кандидат", ми добре зна╨мо. Явина мати була кандидатом у депутати районно© Ради. ╞© бiографiя з фотографi╨ю висiла на стiнi нашо© школи. Та це було недовго. Пройшли вибори, i Явина мати стала депутатом. А цi третiй рiк при©здять, i все iще кандидати. - Щось довго ©х не вибирають, - казав Ява. - Мабуть, не дуже вдатнi до наук. Як ми з тобою. - Мабуть, - погоджувавсь я. От i на цей раз, певне, при©дуть ки©вськi кандидати. I, звичайно, знову зупиняться вони у дiда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. I звечора за давньою мисливською традицi╨ю питимуть горiлку, i розповiдатимуть рiзнi мисливськi iсторi©, i спiватимуть пiсень, i кепкуватимуть один з одного. А вдосвiта дiд розбудить ©х, i вони посхоплюються - заспанi й наче хворi. Поквапом збираючи свiй мисливський реманент, будуть кривитися вiд головного болю, труситися вiд ранково© прохолоди i стогнати. А Бубченко взагалi не захоче вставати. Накривши лице капелюхом, вiн хрипло буркотiтиме з-пiд нього сонним голосом: -Лягайте! Чого ви посхоплювались! Нiч надворi. Не встигли повкладатися - й уже... Адiоти... Хр-р-у, - i одразу перейде на хропака. Вони довго розштовхуватимуть його, вiн брикатиметься, . говоритиме: "Iдiть, я вас дожену", - нарештi лайнеться негарним словом i встане. I вирушать вони у плавнi. Дiд на довбанцi, вони на плоскодонках. Дiд тiльки й робить, що сто©ть i жде ©х. Бо вони не ©дуть, а зигзагами кривуляють по водi: з лiвого борту гребонуть - човен праворуч пливе, з правого гребонуть - лiворуч пливе, i так увесь час. Дiдова ж довбанка - як по струнцi йде. Ох i довбанка у дiда Варави! Легка, мов пiр'©на, летить по водi, як птиця, як отi новi кораблi на пiдводних крилах. Але всидiти на нiй, крiм дiда, мало хто й мiг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на нiй, наче по дротинi йдеш, - весь час балансу' вати треба. Позаторiк на вiдкриття полювання мисливцiв до нас пона©хало безлiч. Човни одразу всi порозбирали. А ки©вськi запiзнилися - аж уночi при©хали. Не дiсталося ©м човнiв. Одна дiдова довбанка лишилася. Що робить? - Удвох на цiй довбанцi ©хать годi й думати - потоне, - сказав дiд. - А то можна було б порозвозить на мiсця. - Так по одному можна пере©хать, - каже Гонобобель. - Абсолютно правильно, - спокiйно зауважив дiд. - А звiдти хто човна буде переганяти? - М-да, - глибокодумно промимрив Гонобобель. - А якщо пацанiв використати? - сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли). - Ще потопите менi пацанiв, - буркнув дiд. - Та нi! Чого там! - вихопилося в мене. - Ми ж легкi. По черзi будемо перевозити. А як i перекинемось, то ви ж зна╨те, як ми плава╨мо! Як вутки! - Ну що ж, спробуйте, - погодився дiд. - Тiльки роздягнiться, хлопцi. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися. Оскiльки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми бiля самого берега, навiть не встигли од'©хати. Тiльки вiн сiв, тiльки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. I хоч коло берега було зовсiм мiлко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою. - Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай ©й бiсi - лаявся вiн, вилазячи на берег i обтрушуючись, як собака. Товаришi смiялися, а Папуша сказав (вiн говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова): - От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я по©ду, раз ти таке... I полiз у довбанку. - Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, - радив дiд. Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв. - Це ще сiдало так застудиш, - сказав вiн, поклав поперек бортiв дощечку й сiв на не©. Дiд подержав довбанку, поки ми не всiлися, а тодi одiпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, i ми по©хали. Папуша сидiв прямо, як перший учень за партою На колiнах обома руками тримав рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець. "Добре сидить, до©демо", - подумав я. Ми вже були якраз на серединi рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло тро╨ крижакiв. Папуша враз сiпнувся, скинув рушницю (мисливець вiн був дуже азартний), та вистрелити не встиг, - ми втратили рiвновагу. Човен почав хилитися-хилитися набiк. - Дядьку! - кричу. - Пильнуйте, перекида╨мось! Вiн тiльки рукою по водi - плюсь, плюсь, плюсь... Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останн╨, що я бачив, - це як новенькi резовi чоботи з довгими халявами мелькнули в повiтрi, i вода зiйшлася над нами Я одразу виринув i схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова - обличчя не видно: мокре волосся до пiдборiддя все залiпило. - Ружйо! - булькнув вiн i знову зник пiд водою - як поплавець, коли клюне риба. Тодi знову вигулькнув, знову: - Ружйо! I знову пiд воду. - Що там у вас? - весело загукали з берега. - Дядько рушницю, кажеться, втопили! - загукав я у вiдповiдь. Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав: - Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема! Ледве ми з ним до берега добрались - я довбанку i весло перед собою пхав, а вiн... Я вже боявся, щоб вiн з горя сам не потонув. Пливе i стогне' - О господи! Таке ружйо! Таке ружйо! На березi дiд почав заспокоювати: - Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть. Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали - нiчого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш? Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дiд розсердився на нього - наче Папуша не свою, а його, дiдову, рушницю втопив: - А чого ви, дурний, сiпались? Чого сiпались? Було б сидiти спокiйненько! ╞хать, раз везуть! Так не - крижакiв йому захотiлось Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпа╨ться. Таку дорогу вещ утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а не з рушницi. Папуша винувато мовчав, i не виправдувався, i не ображався, що дiд його, кандидата, ла╨, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не ображалися. Невигiдно ©м було ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був вiн тут у партизанiв провiдником - "головним лоцманом", як його тодi називали I всi мисливцi знали: як по©деш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не будеш. Скiльки не при©здив пiсля того Папуша, завжди гiрко зiтхав, згадуючи свою "дорогу утопленицю" (вiн говорив про не©, як про живу iстоту, з нiжнiстю i сумом). А коли "мазав" - кидав на землю свою теперiшню "тулку" i трохи не топтав ©© ногами, вигукуючи: - Клята лушня! Хiба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хiба б я пропуделяв того крижня! Все це свiдчило, що рушниця та була справдi дуже цiнна рiч i пiрнати по не© варто було. - Ну, а що ж тодi значить отой "вермахт", "подаруночок вiд нiмцiв"? - сказав я. - I отi "двадцять залiзних" i все iнше? До звичайно©, хай навiть стендово© рушницi всi отi та╨мничi шпигунськi слова нiяк не тулилися. - Нi, вони не по рушницю, - впевнено сказав Ява. - Це точно! Папуша, пам'ята╨ш, говорив, що вiн повну цiну заплатить тому, хто витягне, аби тiльки витягли. Так чого ж ховаться... Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. I вiн би заплатив навiть бiльше, нiж та рушниця коштувала, бо, крiм усього, вiрив, що вiд не© залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто "пуделяв" вiн з сво╨© ново© "тулки"). Варiант з рушницею одпадав. Тим часом Бурмило знову пiрнув, смiшно дригнувши над водою ногами в ластах. I майже одразу виринув. З трубки, яку вiн держав у ротi, мов з фонтана, метрiв на два вгору лупонула вода. Потiм кашель i лайка: - А . хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квитi Нащо воно менi треба! - Ну, ша ша-ша! Як мальчик! - скривився Книш. - Це маска чортова мене пiдводить, - Бурмило рвонув з лиця маску - Я думаю, що я, як у протигазi, i починаю дихать, а воно - вода . одразу захлинаюсь. У мене ж зябрiв нема. - Значить, треба пiдстрахувать. Пiдстрахувать треба. Прив'яжемо до тво╨© ноги вiрьовку, я кiнець у руцi триматиму - для страховки. В случа© чого, я раз - i витягну. Але то вже iншим разом. На сьогоднi досить, - Книш глянув на годинник. - А то я на аеродром запiзнюсь. Я ж тобi казав - спецзавдання. Ми перезирнулися. "Аеродром", "спецзавдання"... Це щось таке... Одним словом, кров з носа - ми повиннi знати, що то за спецзавдання на аеродромi. - Гайда! - шепоче Ява i хапа╨ться за весло. Я теж. Нiколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було ранiше за Книша дiстатися берега РОЗДIЛ V Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович I от ми вже щодуху бiжимо селом. Вбiга╨мо на колгоспне подвiр'я, де сто©ть грузовик Книша, i одразу гальму╨мо. Ху! Тут уже бiгти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомiтно, нищечком забратися в кузов грузовика. I ми, заклавши руки в кишенi i незалежно спльовуючи, поволеньки чимчику╨мо подвiр'ям. Назустрiч нам бiлозубе усмiха╨ться замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлi) комбайнер Гриць Чучеренко. - Здоров, пацани! Що - гайку якусь вкрасти треба? - Та нi, просто так... гуля╨мо... - байдужiсiнько чвиркнув крiзь зуби Ява. - Ну глядiть, як пiвкомбайна менi пропаде, ноги поодкручую, - смi╨ться Гриць i заходить у вiдчиненi дверi майстернi. Ми озира╨мося. Зда╨ться, нiхто не дивиться. - На абордаж! - команду╨ Ява. Раз-раз-раз! Геп! Вiн уже в кузовi. Тепер я. Раз-раз-раз!.. Др-р-р!.. А хай ти сказишся! Зачепився. I -як штани на парканi, на два боки звiсився. Нi туди нi сюди. Ява хапа╨ мене за комiр - сiп! Др-р-р-ррррр... Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип - отакенний шмат штанiв трикутником на стегнi одвалився, тiло мо╨ грiшне небесам виставив. Ой, буде менi од матерi! Що ж, доведеться терпiть: за шпигунами ганяти - не в карти грати. Тiльки б Книш у кузов не зазирнув... Бо повикида╨ за шкiрки, як цуценят, то такийi Скiльки не проси: "Дядьку, покатайте", - нiколи не вiзьме. I сховатися, прикритися нiчим - порожнiй-порожнiсiнький кузов. Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор - здригнулася й рушила машина. Повезло! Не зазирнув. I знову пiдкида╨ нас на вибоях - добре, що хоч стiльцiв нема над головою. Нiчого, видержимо - до аеродрому кiлометрiв з десять, не бiльше. Ми лише по кiлька синцiв та по двi-три гулi понабивали, як уже й при©хали. Коли машина стала i Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько i повiльно-повiльно вистромили з-над бортiв голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо трiпочеться надутий вiтром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кiлька лiтакiв сiльгоспавiацi©. З грузовика стрiчковим транспортером навантажують в один з лiтакiв мiнеральнi добрива. Книш пiдiйшов до льотчикiв, що курять бiля будиночка, щось пита╨, дивиться на годинник, потiм, приклавши руку до очей, - в небо. I, наче тiльки й чекав нашого при©зду, з'явля╨ться в небi лiтак. Уже чути гуркiт мотора. - Заходить на посадку, - авторитетно шепоче Ява. I ось уже, пiдстрибуючи, iде лiтак, що сiв на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками. Книш одразу побiг до лiтака. Спустивши на землю металеву драбинку, з лiтака вийшов льотчик. В руках у нього - довгаста коробка, з яко© стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшевi, щось каже (нам не чуть) i показу╨, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в нiй вибухiвка. - Що це? Що вiн передав? - стурбовано питаю я. - Щось пiдозрiле, - каже Ява, - Може... Може, атомна бомба... з Америки... - Замале для бомби, - намагаюся заспоко©ти себе я. - Дуже ти тямиш, - хмика╨ Ява. - А якщо на транзисторах... спецiально для шпигунiв. Книш обережно влазить у кабiну, заводить мотор, i ми ©демо Нi мабуть, "©демо" не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'©жджаючи кожну ямку, кожен камiнчик. Тiльки один раз у життi я бачив, що цей грузовик так ©хав. Тодi вiн був покритий червоною китайкою i на ньому стояла... труна. Це - як усiм селом ховали героя громадянсько© вiйни дiда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справдi вибухне? I поховать нiчого буде - бо вiд нас навiть попелу не зостанеться. Атомна бомба - це ж... - Яво, - шепочу я, - а давай з-злiземо... - Чого? - пита╨ вiн, але по очах бачу, що вiн не проти того, щоб злiзти. - Як так ©хать, то лучче йти! На такiй швидкостi вiн од нас все одно не втече. Та й ноги розiм'яти хочеться. Ми перелазимо через заднiй борт i стриба╨мо, по-жаб'ячому ляпа╨мося на землю. Ява враз присiда╨ i валиться на бiк. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу i кривиться: - Ч-чорт... пiдвернув... Але по очах я бачу, що вiн бреше, нiчого вiн не пiдвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже вiд'©хала метрiв на сто. Тепер можна за нею. В разi чого, хоч у рiвчак попада╨мо - все-таки захист... - Iти можеш? - для годиться питаю я. - Спробую, - хова╨ очi Ява. Якийсь час вiн кульга╨, та потiм забува╨ i переста╨ кульгати. Ми йдемо за машиною. Нам навiть не треба поспiшати - так повiльно вона сунеться. Уже й село. Машина заверта╨ у вузеньку затишну, геть порослу споришем зелену вуличку й зупиня╨ться бiля гостроверхого будиночка пiд черепицею. Ми схвильовано перезира╨мося. О, ми добре зна╨мо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович. Ви не зна╨те, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хiба?! О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мiй тато, на мiльйон трапля╨ться один, та й то не на кожний мiльйон. Вiн - наш сiльський бiблiотекар. Офiцiйно. А неофiцiйно - винахiдник. I не просто винахiдник. А, як сказав Явин дiд Варава, "унiверсальний винахiдник-iзобретатель". Я не знаю, чого вiн не вмi╨ або не може. Вiн i механiк, i електрик, i по рiзних там радiоштуках (що ото на транзисторах, напiвпровiдниках), i селекцiонер (новi небаченi сорти городини, фруктiв тощо), i по гiдросистемах - просто не злiчити... Чого тiльки вiн не повинаходив! I паровий двигун, що сам кача╨ воду з колодязя (iз звичайнiсiнького примуса та старо© виварки); i пневматичну садову драбину (натиснув кнопку - пуфф! - i лiзь собi на найвищу грушу); i гiдро-газову поливальницю на три атмосфери (вода пiд тиском газу розбризку╨ться до п'ятнадцяти метрiв... Баштанник дiд Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу "дать рублiв сто на запчастини, вiн би сам збудував яку-небудь мiжпланетну станцiю"... Та що там казать. Ви тiльки зайдiть до нього! Одчиня╨ш хвiртку - i одразу з-за куща вискаку╨ на тичцi кумедний усмiхнений фанерний чоловiчок. Одною рукою вiн на ходу з голови капелюх знiма╨, а в другiй трима╨ дощечку з написом: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Iдеш вiд хвiртки по бiленькiй, посиланiй рiчковим пiском дорiжцi. Праворуч - дивiгься! - кущ яко©сь городини по спецiальнiй штахетi метрiв на два вгору видерся i плодiв на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви дума╨те, що то якась ягода, а то помiдори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землi лежить. То не гарбуз, нi, то - огiрок. А буряки якi, а морква, бачили б ви, однi╨ю морквиною бегемота вбить можна! Лiворуч - колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя. Ну, де ви такий колодязь найдете? Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин i пристро©в не злiчити. Нi, недаремно прозвали його Едiсон Фарадейович (насправдi вiн Антон Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його люди лагiдно, бо всi любили старого. Вiн високий, худий, кощавий i весь якийсь аж свiтиться - волосся свiтле, брови свiтлi, вi© свiтлi, - не зрозумi╨ш, чи то вiн такий блондин, чи то сивий (рокiв йому пiд сiмдесят), а от очi юлубi-голубi, аж синi. Вiн не з наших кра©в, прихiдько, десь з-пiд Тамбова. "Руський человек", як каже дiд Салимон..Рокiв п'ятдесят тому у громадянську вiн воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тодi молода була) i зачепився на все життя. Був вiн добряга, якого свiт не бачив. Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, - останн╨ оддавав. I весь час усмiхався. Сердився вiн тiльки тодi, коли бачив подерту якимось "юним читачем" бiблiотечну книгу. - Ех - казав вiн, - i який же це академiк читав! Дав би я йому по западному полушарiю' Але нiхто не пригаду╨, щоб коли-небудь кому-небудь дав вiн по "западному полушарiю". Дiтей вiн любив страшенно. Сво©х вони з бабою Оксаною не мали - нi дiтей, нi онукiв. Жили тiльки удвох. I весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, - просто навiть незручно. Останнiм часом, мiсяцiв зо два уже, баба Оксана хворiла, лежала у районнiй лiкарнi, i Фарадейович через день ©здив туди. I сьогоднi якраз по©хав - ми точно знали. А в цей час Книш... Сховавшися у кущах попiд тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабiни i звiдти показалося спершу Книшеве сiдало у лиснючих забруднених штанях, а потiм уже весь Книш, - обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землi, як канатоходець, вiн пiшов до хвiртки. Штовхнув ©© ногою. Рраз! - фанерний чоловiчок з-за кущiв: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Книш механiчно кивнув йому, як живому, i на ганочок. Рипнули дверi (Фарадейович нiколи не замикав сво╨© хати), i Книш зник усерединi. - Хоче висадити Фарадейовича в повiтря, - метнув на мене Ява гострий погляд. - Нащо?! - Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, - Ява багатозначно тицьнув вiдстовбурченим пальцем кудись убiк - за океан. I враз розбурхана уява моя малю╨ здоровеннецький темний зловiсний кабiнет. За величезним столом сидить страшний генерал iз свастикою на рукавi. Перед ним виструнчились Книш i Бурмило. Генерал дiста╨ з шухляди пачки грошей i кида╨ на стiл. Книш i Бурмило хапають грошi i пожадливо запихають у кишенi, за пазуху. Генерал щось наказу╨ i робить руками жест, показуючи вибух. Книш i Бурмило, киваючи, задкують до дверей. ...Вибуха╨, летить у повiтря хатинка Фарадейовича... I тут - шосе. На крутому поворотi мчать на мотоциклах Книш i Бурмило. Бурмило мокрий, у масцi вiд акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах - ми з Явою. Раз у раз Книш оберта╨ться i стрiля╨ в нас з пiстолета. Свистять кулi, шалено ревуть мотори... Мужнi нашi обличчя сповненi геро©зму i вiдваги. Потiм - хоп! - моторолери вислизають з-пiд нас, мчать по шосе i зникають... I от ми уже на трибунi в оточеннi генералiв, знатних людей, трохи не членiв уряду. На наших грудях виблискують новенькi медалi "За отвагу". Внизу - море людей. Вони тримають нашi портрети i транспаранти з написами: "Слава героям!", "Хай живуть Ява i Павлуша!", "Назвемо Ки©вське метро iменами геро©в!", "Переймену╨мо Поштову площу на площу iменi Яви i Павлушi!" Оркестр гра╨ туш... I раптом ззаду мене хтось боляче-боля-че - щип! "Ти що?.." Це я так захопився, що забув усе на свiтi, почав вигравать на губах туш: "Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!" - i не помiтив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш. I наскiльки повiльно пiд'©хав грузовик, настiльки швидко вiн вiд'©здить. Ми перезира╨мося i якийсь час мовчимо. Потiм Ява гучно хука╨ i каже. - Пiшли! Ми не можемо цього допуститьi Я теж хукаю, але значно тихiше, й кажу: - Риск! Може й зiрватися. - Може, - говорить Ява i знову хука╨. Я уявляю собi гучнi похорони, заплаканих односельцiв, нашi портрети в траурних рамках - i менi щипле в носi, як вiд цибулi. - Але не можемо ж ми допустить.. - каже Ява - Iсторiя нам не пробачить. Менi хочеться сказать, що iсторi© до лампочки ми з Явою, у не© бiльш поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви. - Ну, тодi на всяк випадок - прощай! - зiтхаю я - Прощай! - зiтха╨ Ява, i ми стримано, по-солдатському обiйма╨мось Менi щипле в носi дедалi бiльше. Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми лiземо через вiкно - де ви бачили, щоб геро© на небезпечну операцiю ходили крiзь дверi! Та╨мнича довгаста коробка сто©ть на столi. Ява бере ©©. Одкрива╨... В коробцi.. синiй термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею. Ява, одставивши вбiк руки i одвернувшись вiд термоса, поволi-поволi вiдгвинчу╨ кришку Ще трохи, ще... - Обережно .. Обережно .. Обере... - завмираю я, вiдступаючи. Ба-ббах-х! Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало. . Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булька╨? Невже це на тому свiтi дзюркотить i булька╨? Я розплющую одне око, потiм друге. Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi. Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у нього синiй термос, з якого щось лл╨ться... Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком скинув з припiчка глечик з водою. От тобi й "ба-бах!" - Яво! - гукаю я. - Отбой! Ява вмить розплющу╨ очi й пiдхоплю╨ться. - Пильнуй термоса! "Але вже пiзно - майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчу╨ кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм... Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовiрною швидкiстю? Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою метою, то не треба було б нiяко© прискорено© зйомки. Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи черепки i витираючи калюжi сво©ми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла... За хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi. РОЗДIЛ VI Виявля╨ться, то глобулус! Космiчнi мрi© Фарадейовича. "Життя - заплутана i складна штука!" - "Атомна бомба"! "На транзисторах"! Барахольщик! - пхикаю я. - Мовчи! "Давай злiземо!" "Ноги розiм'яти!" Герой! - пхика╨ Ява. Нам погано. На душi, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сiсти маком з тi╨ю "бомбою"! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою. Фарадейович при©хав аж надвечiр, i того дня так ми нiчого й не довiдались. Нi, все-таки довiдалися. Що Фарадейович дякував Книшевi за "велику послугу". Виявля╨ться, "спецзавдання" давав вiн, i Книш на його прохання привiз з аеродрому загадковий синiй термос. Наступного дня з самого ранку ми побiгли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатiв-старшокласникiв, з якими Фарадейович водив дружбу. Ми прибiгли якраз вчасно - Фарадейович саме вийшов на ганок з синiм термосом у руках. Його одразу оточили юннати - Антоне Фадейовичу, ну скажiть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякнiть! - заканючили нетерплячi дiвчата. - Потерпiть, товаришi-громадяни, потерпiть! Про все на мiсцi дiзна╨тесь, на Високому островi. I Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю. Ми, звичайно, и собi пристро©лись до гурту. Але тут двометровий здоровило - дев'ятикласник Гришка Бардадим - спiткну