Витяг човна на берег. I одразу заходився лагодити його. До обiду провозився, але всi дiрки заново зашпаклював i просмолив добряче. Працював iз завзяттям - це ж наш, спiльний з Кукурузой човен, з якого ми ще пiдводного зробити хотiли, хай буде цей наш човен у порядку. Я наче виконував якийсь свiй обов'язок перед Кукурузом... Поки зайнятий був роботою, то ще нiчого, а от як скiнчив, як пiшов по обiдi на вулицю, як глянув на ту високу тополю за ворiтьми, бiля яко© щодня зустрiчалися ми з Кукурузом рано-вранцi, щоб не розлучатися до пiзнього вечора, то така нудьга мене охопила, хоч плач. Такою порожньою здалася менi вулиця, все село, весь свiт - наче острiв безлюдний. ╙ люди - i нема ©х, бо нема мiж ними друга мого найкращого. I собаки нiби не гавкають. I пiвнi не спiвають. I корови не мукають. Нiби пропав звук у свiтi - як ото у кiно бува╨... Гиняюся по селу, мiсця не знаходжу. I кожен куточок, кожен кущик i деревце кожне про нього менi нагаду╨. Отут ми в цурки-палки завжди гуляли. У цих кущах ховалися, як щигликiв ловили. На цьому деревi змагання верхолазiв влаштовували. Пам'ята╨ш, як ще тодi гiлка пiдi мною вломилася i я догори ногами на сучку повис, а потiм упав просто па голову i думав, що голова моя у плечi зовсiм вгрузла - дихнути не мiг. Ги-ги! А втiм, ти не смiявся, ти менi штучне дихання робив. Дума╨ш, я це забуду! А он старий колодязь, з якого ми, нi, з якого ти Собакевича витяг. Не думай, я про нього дбаю. Оце тiльки що отакенний шмат м'яса йому дав. За обiдом не з'©в, для нього приберiг. Так що не хвилюйся. А он будиночок Фарадейовича, де ми... З хвiртки виходить гурт юннатiв на чолi з Бардадимом. Про щось збуджено балакають. - Глобулус... наш глобулус... ки©вськi юннати... професор... блискучi результати... тiльки б не осоромитись... - долiтають до мене уривки фраз. А, нащо менi ваш глобулус, вашi результати, як нема зi мною мого друга ╨диного! Як вiн на необiта╨мому островi... Байдужечки менi, байдужiсiнько. Гурр... - грузовик про©хав. Книшiв. I в кабiнi поряд з Книшем - Бурмило. Куди це вони?.. А, хай ©дуть куди хочуть! Був би ти, ми б обов'язково причепилися б ззаду. Аякже! А самому... Нецiкаво менi самому. Не ловляться шпигуни наодинцi. Колективна це справа. Як толока. До пiзнього вечора блукав я в самотинi по пам'ятних для мене мiсцях. Нарештi лiг спати. Я лежу i менi не спиться. Я думаю. За вiкном темно - хоч в око стрель. На небi нi зiрочки - хмарно. Що робить там, на безлюдному островi, мiй друг Кукурузо? Чи спить? Навколо нiкого. Догорiло вогнище, i з усiх бокiв насуваються чорнi химернi тiнi. А вiн один, нi з ким слова сказать, тiльки слуха╨, як стука╨ його серце. А що, як уже трапилося з ним щось, якась бiда, i кричить, гука╨ вiн на допомогу, i нiхто-нiхто не чу╨, тiльки банькатi жаби байдуже кумкають у вiдповiдь, i качури в очеретi крячуть, i луна стоголоса котиться-котиться плавнями i не докочу╨ться до людей, губиться, застря╨ в густих очеретах. Хто ж йому допоможе, хто поряту╨?! Я лежу, напружився весь, затамувавши подих. I раптом вчулося менi, що десь далеко-далеко розляглося тонке й тужливе: "А-а-а-а-а!" Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то справдi голос - хiба розбереш. Але серце вже шалено б'╨ться в грудях, i вже чомусь впевнений я, що друг у бiдi. А нiхто ж, нiхто не зна╨, де вiн. Крiм мене. I нiхто туди дороги не знайде. Крiм мене. I нiхто не допоможе йому. Крiм мене. Нi, не можу я спокiйно спати, коли друг у бiдi. Не можу. - Мамо, - кажу, - я пiду надвiр спати. У сiно. Парко дуже. Я беру ковдру i виходжу з хати. I одразу занурююсь у густу й навiть, зда╨ться, липучу темряву. Йду майже навпомацки, як слiпий. Щоб ненароком не рипнути хвiрткою, прокрадаюся в сад i вже там перелажу через паркан. Иду селом, наче лiсом, - темiнь i тиша. Лише в одному мiсцi блима╨ вогник. То на стовпi бiля сiльради горить лiхтар. Вiтер хита╨ його, i кругла свiтла пляма взад-вперед ковза╨ по землi, мов гойдалка. А далi знов темрява. Я двiчi вже спiткнувся i мало не впав. Аж ось i рiчка. Тут трохи свiтлiше. Тьмяно виблиску╨ вода. Я сiдаю в човен, обережно, щоб не замочить, кладу на нiс ковдру (чого я ©© взяв - сам не знаю) i вирушаю. Руки мо© - нiби не мо©. Гребуть механiчно - я ©х наче не вiдчуваю. I все тiло не мо╨: якесь дерев'яне. I голова дерев'яна. Мов не в дiйсностi все вiдбува╨ться, а марення якесь. Шелестять очерети, мов по шкiрi мо©й шелестять. Тiльки б не збитися з дороги, тiльки б не заблудити! Перше плесо. Стружка. Друге плесо. Тепер праворуч. Он той гнилий острiвець, бiля якого затонув Кукурузо. Вiрно. Правильно пливу. З-за хмар визирнув мiсяць, i не тiльки в плавнях, а i в душi мо©й одразу стало свiтлiше й веселiше. Ще трохи, ще... Вже близько. Оце ще ця стружка. Потiм поворот i - наче з вузесенько© вулички ви©хав я на величезну площу. Широке рiвне плесо вiддзеркалювало рогатий мiсяць i срiбнi кучерi залитих ся╨вом хмар, i здалася раптом зелена купа острова гiгантською казковою горою серед безкрайнього моря, i до гори тi╨© далеко-далеко, аж на виднокра© вона, а сам я малесенький-малесенький, як коадашка. Здавалося менi, що я навiть бачу чарiвно-гарнi мiста на схилах гори, з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплiтались вербовi гiлки) i вершникiв навiть бачу що мчать по звивистих гiрських дорогах (чи не птаха якась ворухнулася в гущинi), i навiть чую цокiт копит (то дзвенiло у вусi вiд тишi). Отак-то змiню╨ iнодi масштаби i задурю╨-замакiтрю╨ голову чарiвник-мiсяць. I тим неймовiрнiшим i фантастичним здалося менi те, що я раптом побачив. А побачив я величезну сiру постать на човнi попiд самим берегом - наче казковий велетень Гулiвер вдерся в кра©ну лiлiпутiв. Я здригнувся вiд несподiванки. Хто то? Кукурузо? Але ж у нього нема╨ човна. Рибалка якийсь? Але ж рибалки нiколи так далеко не запливають у плавнi та ще вночi. Риба i бiля самого села прекрасно ловиться... Книш? Бурмило? Серце в мене покотилося-покотилося кудись униз... Тим часом незнайомий човен зник за прибережними очеретами. Менi так хотiлося повернутися i чим швидше гайнути назад Але я стримався. Адже там на островi Кукурузо, мiй друг, зовсiм один. Я пливу до нього на допомогу. I, може, саме в цю мить моя допомога найпотрiбнiша. Адже в мене човен. I якщо незнайомець, якого я тiльки що бачив, дiйсно Книш чи Бурмило i хоче заподiяти лихо мо╨му друговi, я врятую його - ми втечемо на човнi. Швидше, швидше! Я налiг на весло й спрямував човна до берега - звичайно, з iншого боку, нiж незнайомець. Пристав, вилiз i обережно почав прокрадатися в глиб острова. Кукурузо, певно, в куренi - може й спить, бо не чути нi звуку. Кликати його небезпечно - одразу привернеш увагу того типа. Ох як темно, якi хащi! Нiчого не видно. Враз десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце спинилося в мене. Що це?.. Що?.. Ой! А що, як це... вiн уже втопив мого друга! Холодний пiт вкрив мо╨ чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цiлковитiй темрявi, витягши вперед руки (так як iшов) i не мiг ворухнутися. I раптом раптом на руки мо© хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмiдь Руки мо© самi собою мимоволi конвульсивно стиснулися, вчепилися в його груди, одпихаючи. В наступну мить я вiдчув страшний удар по ногах i полетiв на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, вiн пiдбив мене i кинув на себе. Я зойкнув i шалено замолотив руками й ногами вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому, зда╨ться по'обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навдери. Я мчав через хащi, ламаючи гiлки, спотикаючись i наштовхуючись на дерева. Але я не вiдчував болю нi вiд подряпин, нi вiд ударiв. З розгону вскочив у човен i, схопивши весло, щодуху почав одгрiбати вiд берега. Я нiколи не грiб так шалено - човен летiв, як ракета. Весь час я панiчно оглядався - чи не женеться за мною вiн. Нi! Погонi не було. Опам'ятавсь я лише тодi, коли пристав до берега бiля села. Я весь час тремтiв вiд напруження, вiд утоми, вiд переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час бiг - у цiлковитiй безпецi я мiг вiдчути себе тiльки у сво╨му дворi. Мокрий кiнець ковдри (я таки замочив ©©) льопав мене по спинi, нiби пiдганяв. Як дровиняка, впав я у сiно бiля повiтки й довго лежав зовсiм нерухомо, - вiддихувався. У головi, наче в зiпсованому телевiзорi, миготiли уривчастi кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зiбрати людей i - туди... А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тодi його та╨мниця розкри╨ться i вийде, що я зрадник. О нi! Зраджувати друга - це жахливо Я нiколи не пiду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нiчого й не мiг придумати. Нарештi втома i сон знемогли мене, i я заснув. Нiчна пригода була настiльки неймовiрна, що коли я вранцi прокинувся, то навiть подумав спершу, чи не приснилося то менi. Та от до мене пiдiйшла мати, схилилася: - Ну, як спалося надворi, синку? О, чого це ковдра мокра? Хiба вночi був дощ? Чи, може... - мати всмiхнулася. Я густо почервонiв: - Та що ви... то... то... я... води захотiлося, кружку сюди взяв i розлив ненароком. Добре, що мати поспiшала доi'ти корову i не стала допитуватися. Нiчна пригода знову згадалася менi з усiма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася менi такою жахливою, як уночi. Може, тому що ранок був сонячний i веселий, а, як ви зна╨те, всi нiчнi страхи минають уранцi. Уночi все зда╨ться страшнiшим вiд того, що темно й тихо i люди сплять. А вранцi свiтить сонце, гомонить птаство, брязкають вiдрами баби бiля криницi, i навколо люди. Я був бадьорий i сповнений енергi©. На острiв! Негайно треба на острiв! Довiдатися, як же там - чи живий... Нашвидку вмившись, я побiг до хлiва. Мати ще до©ла. Теля й собi лiзло до корови. Мати одганяла його; "Лишки! Лишки!" - Мамо! - гукнув я - Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я бiжу. - Куди це ти? Зараз снiдати будем. - Та потiм. Я не хочу, Я молока тiльки. Я з хлопцями домовився на рибалку. - Та хоч хлiба врiж. Випив я склянку молока, вiдрiзав велику парчику хлiба - за пазуху - i на вулицю щодуху. За ворота вибiг i з розгону просто на дiда Вараву наскочив - не вгледiв. Аж хитнувся вiн. - Тю на тебе! - буркнув сердито. - Iч, розiгнавсяi - Вибачте! Драстуйте, дiду! - Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як нiмий до суду. Людей з нiг збива╨ш. - Та я на рiчку, на рибалку з хлопцями домовився. - Проспав, ледащо? - уже спiвчутливо й докiрливо спитав дiд: сам же рибалка - розумi╨. - Еге! То я побiжу! Вибачайте! - А сам думаю: "Ех, не зна╨те ви, нiчого не зна╨те, куди я спiшу. Якби знали, не те б заспiвали..." РОЗДIЛ XVII "Сьогоднi вночi..." Та╨мниця от-от розплута╨ться З трепетним серцем пiдпливав я до острова. I чим ближче пiдпливав, тим бiльше трепетало мо╨ серце: живий чи неживий, живий чи неживий... I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в мо╨му горлi, як вода в закипiлому чайнику: - Ого-го-го-го-го! Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо! Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав: - Ну як? Як ти тут? - Нiчого - ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою: - Тут таке було о-о... - Що? - спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав - Ти все одно не повiриш, подума╨ш, що я брешу. - Ну? - Шпигуни на мене нападали вночi. От тобi й ну! Бився я. Так бився, як нiколи в життi. Думав, що загину. Ось бачиш, - вiн ткнув пальцем у подряпину на щоцi, тодi за дер сорочку i показав синець на ребрах. - Ну? Ну? - нетерпляче спитав я. - Як же воно було? - Пожди. Я все по порядку - I Кукурузо почав розказувати менi те, що ви вже зна╨те. Коли ж вiн дiйшов до трагiчного опису бiйки з незнайомцем - як вiн брикнув ногами, як незнайомець упав на нього i почав дряпатися, - у мене в животi раптом щось засмiялося, пролоскотiло в горлi i вирвалося з рота коротким гигиком. Кукурузо ображено хмикнув: - Ти що - дурний? Тобi, звичайно, смiшки. Попробував би ти. - Ану повтори ще раз, як воно було - ота бiйка, - по просив я Кукурузо повторив. Я покивав головою, зiтхнув i сказав: - То був я. Кукурузо вирячився на мене. - Це точно був я... Дивись. - Я закотив халошу i показав на нозi пiд колiном здоровенний синець. - Твоя робота. I я розказав усе, що трапилося зi мною цi╨© ночi. Кукурузо тiльки клiпав очима: - То, виходить, що то . що то... билися ми з тобою? А менi ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький... - А менi, дума╨ш, нi? Просто велетень. Ми глянули один на одного i раптом як зарегочемо! - Оце здорово! - Оце-то так! - I як я мiг не впiзнати тебе? - А я? - Хоч би слово сказав. - А ти ж чого - як води в рот набрав? - З переляку. - З переляку! - А незнайомець, значить, i не вилазив з човна? - Не вилазив - А де ж вiн потiм дiвся? - Зник десь. По©хав. Я на дерево з переляку видряпався - всю нiч на гiлцi, як мавпа, просидiв, аж до свiтання. I очей не стулив. Оце тiльки як розвиднiлось, униз спустився та задрiмав трохи. - А чого вiн при©жджав, як ти дума╨ш? - А я знаю? Не в гостi до мене, в усякому разi. - А ти чув, як у воду шубовснуло щось? - Чув, звичайно. У мене аж у животi тенькнуло. - Може, то когось утопили? Га? - Хто його зна. - Так, може... - Цить! - Кукурузо раптом схопив мене за руку. - Пригнись. Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся. - Диви! - прошепотiв Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидiв Книш. Човен плив тим самим "курсом", що й незнайомець уночi. Обiгнув острiв i зник за прибережними кущами. Ми кинулися в траву i поповзом - туди. За тими кущами острiв кiнчався. Нiкого там не було. Книш проплив мимо. - У човен! Ми сiртонулися до плоскодонки. Кукурузо враз спинився: - Взять рушницю? - Не треба! - прохопивсь я, потiм додав - Нiколи. Ми сiли в човна i почали огинати острiв, наближаючись до того мiсця, де вночi зник незнайомець. I хоч зараз був ранок i свiтило сонце, серця в нас билися тривожно - ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дiйсно щось жахливе... За кущами починалася вузенька стружка А навкруги - щiльнi очерети. Шлях був один. Ми в'©хали в стружку. Стружка була вузька, але майже рiвна й нiкуди не звертала. Незабаром ми випливли на невелике плесо i побачили острiв. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острiв. Ондо й Бурмилiв курiнь - "президенцiя" - якраз край берега. Я й не знав, що цi╨ю стружкою можна втрапити до Високого острова i що вiн так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова iншим шляхом. Ми обережно пiдпливали до берега Попiд берегом стояло два човни. З за куреня лунали добре чутнi голоси Книша и Бурмила. ╞х не було видно. Вони, мабуть, сидiли бiля вогнища - курився синiй димок .. - Нехорошо це... - докiрливо говорив Бурмило - Нехорошо... - Цить уже - "нехорошо!" Моральний кодекс найшовся менi! А ятери вночi хто ставить? - Та що ти! Двi╨чко ятеркiв якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив! - Нiчого-нiчого! За це теж Радянська власть по голiвцi не гладить. - Але ж... Так то ж зовсiм iнше... - Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мiшайся! Щоб я тебе тут i не бачив! Сьогоднi вночi я це зроблю - й квит! I дивись менi! - Та гаразд уже! Тiльки хоч зараз iди звiдси, бо пона©дуть отi юннати з стариком! Кому це нужно!.. Я схопився за весло. - Гребiмо звiдси - вiн зараз пливтиме. Добре, що човни нашi в обидва боки однаковi - що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися - вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми - i заднiм ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. I тiльки вже як добряче замаскували човна в очеретах попiд берегом свого острова - одхекались i прийшли до тями. Так он воно що! Значить, то вночi Бурмило був, ятери ставив А ми трохи не повбивали один одного. Але що ж сьогоднi вночi робитиме Книш на Високому островi?! Що навiть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься! - А може, вiн хоче глобулус викрасти й за кордон передати? - каже Кукурузо. - А вiн хiба секретний? - А що ж ти думав, може, й секретний .. В усякому разi, крiм глобулусу, на цьому островi красти нiчого. Не жабiв же. Невже глобулус?.. I раптом я згадав... Це було мiсяцiв пiвтора тому. Я по©хав з мамою на базар. Вона просила помогти пiдвезти ©й кошики. Базар у нас у райцентрi, дванадцять кiлометрiв вiд села. Ранiше туди човнами по рiчцi ©здили. А тепер бiльше на велосипедах. Швидше. По©хали ми. Мама на "Укра©нi", я на сво╨му "Орльонку". Не люблю я базарiв, та що поробиш. Одвiз я кошики, збираюся назад ©хати. I тут бачу - Книшиха. Торгу╨ у ряду, де продають насiння, сушенi трави та рiзнi "спецi©". На дашку рундука, за яким вона сто©ть, пришпилено портрет космонавта Поповича. Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигуку╨: - А кому льобулi. кому льобулi? Двадцять копiйок пучечок! Кому льобулi? Чиста льобуля! Сто процентiв вiтамiнiв! Усi вiтамiни! А! Б! В! Г! Д! Бiльш не купите нiде! Навались, у кою грошi завелись. ╞© оточують покупцi. Торгiвля йде повним ходом. - Як чайок заварювать, - поясню╨ Книшиха якiйсь молодицi. - Од бешихи крепко домага╨... Од перестрiту... Од... - шепче щось молодицi на вухо. - Ну?! - здивовано-радiсно каже молодиця, - Дайте три пучечки. - Уступили б трохи, тьотю... Дорого, - торгу╨ться iнша молодиця. - Дорого - мило, дешево - гнило, моя дорогенька! Не можу менше... - i вже Книшиха замакiтрю╨ голову якiйсь лiтнiй дачницi. - Можна й у борщ... Смакота! Берiть, дама, не пошкоду╨те. Чоловiк вам ноги цiлуватиме! I знову завелася дзвiнкоголосо: - Ану - водорiсть! Цiлюща водорiсть для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горiлку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньо© дороги! ╞жа космонавтiв! - тицьнула вiдстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича.- Тридцять копiйок пучок! Укра©нський женьшень! Покупцi посмiхалися, але брали. Я придивився, чим вона торгу╨. То були пучечки яко©сь сушено© трави, а може, й справдi водоростi. Але те, що це не глобулус, i сумнiву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, - мiкроскопiчна одноклiтинна водорiсть, i мати такий вигляд не мiг аж нiяк. Розказав я тодi про це Явi, подивувалися ми заповзятливостi й базарному талантовi Книшихи ("От людей обдурю╨ змiюка!"), а потiм i забули. Чим тiльки не торгують на тих базарах! Це ж тобi не в магазинi. А тепер я згадав. Може, й справдi Книш на глобулус зазiха╨. - В усякому разi, - рiшуче сказав Кукурузо, - ти собi як хочеш, а я сьогоднi вночi... Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвiнка пiсня: Пусть всегда будет солнце, Пусть всегда будет небо, Пусть всегда будет мама, Пусть всегда буду я! РОЗДIЛ XVIII Несподiванi Iгор, Валька та iншi Голоси були хлоп'ячi й дiвчачi - бадьорi пiонерськi голоси. Здавалося, що плавнями просто по водi й болоту кроку╨ через очерети веселий пiонерський загiн. Ми здивовано перезирнулися - що таке? Потiм рвонулися й побiгли на берег - туди, звiдки видно було плесо. Але нiчого не побачили - заважав очерет. Ми швидко видряпалися на стару вербу, пiд якою стояв курiнь. Це було найвище дерево на островi. I тодi побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебiдi, бiлi човни. У човнах сидiли пiонери - в бiлих майках, у бiлих панамках, з червоними галстуками. В першому човнi стояв на весь зрiст стрункий високий юнак у бiлих штанях, без майки, але теж з червоним пiонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Пiд бронзовою шкiрою його випиналися могутнi мускули. Здавалося, цей юнак зiйшов просто з фiзкультурного плаката "Готуйся на значок ГПО!" Та от пiсня скiнчилася, i вожатий вигукнув: - Друзi, пропоную на цьому островi зробити зупинку! Як ви вважа╨те, товаришу штурман? - схилився вiн до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидiв на кормi. - Тiльки так! - дуже серйозно вiдповiв хлопець. Всi чомусь засмiялися. - Тодi держiть курс на острiв, штурмане! - в тон йому сказав вожатий. - Тiльки так! - повторив хлопець, i знову всi засмiялися. Але на хлопця це не справило нiякого враження. Вiн i бровою не повiв. Один за одним човни пристали до берега. I враз острiв нiби перетворився на пiонерський табiр: смiх, крики, бiганина. Хтось бив м'яча, хтось уже хлюпався у водi, хтось ловив сачком метеликiв. Серед пiонерiв ми побачили й кiлькох васюкiвських юннатiв, але вони були не з нашого кутка, ми ©х знали погано. Ми сидiли на деревi, не знаючи, що нам робити, - чи показуватись, чи нi. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дiвчинка натрапила на курiнь i вигукнула: - О! Дивiться! Тут хтось живе! Всi збiглися до не©. Пiдiйшов i вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курiнь i одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний лiхтарик. - Лiхтарик! - пояснив вiн. - Механiчний. З динамкою. Да╨ струм лише тодi, коли натискати на цю ручку. I почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокiйно засовався на гiлцi. Цибата дiвчинка теж шмигнула в курiнь i потягла звiдти рушницю. - Погляньте, справжня, мисливська... - Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, - зойкнула котрась iз дiвчат. Тут Кукурузо вже не витримав: - Ану не займай! Всi враз пiдняли голови. Ховатися бiльше було нiчого. Ми злiзли з дерева. I одразу нас оточили пiонери. - Хто ви? - Що ви тут робите? - Це ваш курiнь? - I рушниця ваша? - Ви мисливцi? - Ви тут живете? Я розгублено подивився на Кукурузо. Вiн похнюпився i мовчав. - Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це нашi, з Васюкiвки, - сказала васюкiвська юннатка, зда╨ться, з восьмого класу. - Або з дому втекли, - пiдкинула друга (ми про не© тiльки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера). - Або в iндiйцiв грають. Як "Маленькi дикуни" Сетона-Томпсона. Пам'ята╨те? - втрутилася цибата. - Або у Робiнзонiв... Правда ж? - сказав вожатий. Я зовсiм безпорадно глянув на Кукурузо. Мiй друг густо-густо почервонiв. I раптом сказав: - Нi в що ми не гра╨мо.. У нас тут дiло одне... А ви хто такi? - А ми з Ки╨ва. Юннати ми, - зацокотiла гостроносенька дiвчинка в окулярах. - При©хали сьогоднi, - перебила ©© цибата. - От Валько, не перебивай! Дай я скажу! - вигукнула гостроносенька i знову зацокотiла. - Сьогоднi при©хали. При©хали сьогоднi. Да... Почули, що у вас глобулус виводять i от при©хали. Наш керiвник професор Дудка говорить що... Ви зна╨те професора Дудку? О, це знаменитiсть! Свiтова знаменитiсть! Говорить, що ваш глобулус, - це надзвичайно. Надзвичайно! Вони при©дуть завтра - i професор, i кореспондент газети "Зiрка". А ми сьогоднi при©хали. Професор i кореспондент теж сьогоднi при©хали б, але в професора сьогоднi термiнова вчена рада в Академi©. Несподiвана. А в нас уже квитки були. От ми й при©хали. А вашi не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: "Завтра". Ну, ми розумi╨мо - люди стiльки старалися, ©м хочеться, щоб урочисто... Ми розумi╨мо... А у вас яке дiло? Яке? Га? Кукурузо набурмосився: - Дiло... та й усе... - Секрет? Так? Секрет? - не вгавала гостроносенька. - От iще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! - вигукнула цибата Валька. - Раз не говорять, значить, секрет. - Ну, гаразд, не кажiть, не кажiть, хан буде секрет, - погодилася гостроносенька Оксана. - То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? - спитав вожатий. - Нi, аж до вечора можете буть, - милостиво дозволив Кукурузо. - Та нi, ми на якусь годинку. Просто хотiлося скупатися й поснiдати на свiжому повпрi, бiля вогнища. Дiвчатка з самого Ки╨ва про це мрiють. Он Оксана нiколи в життi не снiдала бiля вогнища, - усмiхнувся вожатий. - Вона й живо© корови нiколи не бачила. Тiльки на картинцi, - пiдморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом. - Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! - кинулася на нього Оксана. - Брек! Бiй закiнчено! Перемогла Оксана! - вигукнув вожатий. - А тепер - за дiло! Виймайте харчi! Розкладаймо вогнище! - Тiльки так, - авторитетно пiдтвердив маленький "штурман". Пiонери одразу загаласували й побiгли до човнiв. - Ти, Iгоре, займись вогнищем, - сказав вожатий хлопчинi з фотоапаратом. - Ти в нас майстер. - Ходiмо, я покажу, де хмиз, - по-хазяйськи запропонував Кукурузо. I ми втрьох пiшли в глиб острова. Йшли i, як це завжди бува╨ на початку знайомства, нiяково мовчали - не знали, про що говорити. I раптом Iгор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. I враз десь всерединi в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото зна╨те: "Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га...!" I потiм щось заспiвало жiночим голосом по ненашому... Ми стали i вирячились на Iгоря, мов барани. Що за таке? Вiн засмiявся i пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат: - Приймач! На транзисторах, напiвпровiдниках. Це я тiльки у футлярi вiд фотоапарата його змонтував. Бо iншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна. Он воно що! Так це транзисторний радiоприймач, такий, як у дiда Салимона! Як ми зразу не догадались? - Гарна штука, - опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. - Скiльки дав? - Що - дав? - Заплатив скiльки? - Нiскiльки. Сам зробив. - Що-що? - Кукурузо скривився i приклав долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув. - Сам, кажу, зробив, - серйозно повторив Iгор. - Ага, - криво посмiхнувся Кукурузо - Ну да. Я ж i питаю: скiльки дав? У нас у сiльмазi "Турист" прода╨ться. Тридцять п'ять карбованцiв. Красивий, пiд перламутр. Ну, а цей, звичайно, гiршенький. - От, дивак, не вiрить. Ну, як хочеш. З кущiв вийшов вожатий. - Про що це ви, хлопцi, спереча╨тесь? - Та нiчого, просто так, - махнув був рукою Кукурузо, але потiм, глянувши знизу на вожатого, раптом ╨хидно спитав: - Дядю, а у вас всi пiонери отакi-го... чи тiльки цей? - А що таке? - Та нiчого... Просто вiн каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобiль справжнiй сама зробила, а отой "штурман" - "тiлькитак" - у космос лiтав? - Щодо космосу та автомобiля не скажу, а от приймач вiн дiйсно сам зробив. Це точно. Вiн у нас молодець. У радiогуртку вже третiй рiк. Академiком буде. Вожатий говорив серйозно, без всяких жартiв. Не вiрити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис - насмiшкуватi вогники в очах погасли, куточки губ опустилися. Я теж був здивований. Менi чомусь завжди здавалося, що всi оi i розумненькi зразковi школярi, якi майструють дiючi моделi атомних криголамiв та лiтакiв, обов'язково повиннi бути хирлявi, заморенi, в окулярах. I обов'язково дивакуватi. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина - мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фiзкультурник. Якось бiльше уявлявся вiн на спортивному майданчику, серед галасливо© ватаги розхристаних хлопцiв, нiж заглиблений у переплутанi тельбухи якогось чудернацького радiоприймача. Ми мовчали, розгубленi й спантеличенi. Вожатий пильно подивився на нас i удавано сердито сказав: - Що ж ви, братця, розпатякались тут, а хмизу не несете? Люди ж голоднi. Ану, давайте швидше! Це зразу вивело нас iз зацiпенiння Ми кинулися поспiхом (навiть надто вже поспiхом) збирати хмиз. I через хвилину вже тягли на галявину величезнi оберемки. Особливо старався Кукурузо. Вiн тяг такий оберемнще, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв'язався. Цибата дiвчинка Валька, побачивши, захоплено сказала: - Ого-го! I я не знаю, вiд чого бiльше був такий червоний Кукурузо, чи вiд напруження, чи вiд того "ого го". Вiн взагалi чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Найшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрiшкувате! Тю! Гiрша за Гребенючку у сто разiв' Всi стояли на галявинi кружка i дивилися, як ловко розпалював Iгор вогнище. Диви, мiський, а вмi╨... Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття. - Ну, а чия черга сьогоднi куховарити? - спитав вожатий. - Сашкова! - радiсно вигукнула цибата Валька. - Сашкова! Сашкова! Правильно! - загукали звiдусiль, i всi подивилися на "штурмана". - Твоя? - спитав вожатий. - Тiльки так, - сказав той. - Значить, нам сьогоднi везе, - усмiхнувся вожатий. - Везе! Везе! Юшку! Сашенько, обов'язково юшку! Юшку! - злилися в одно десятки вигукiв. - Тiльки так, - уперше за весь час усмiхнувшись, закивав головою Сашко. Тепер, коли всi стояли разом навколо вогнища, було особливо помiтно, що Сашко дуже маленький на зрiст, менший за всiх Може, тому вiн i тримався так серйозно й насуплено, щоб здаратися солiднiшим. Але ще було помiтно, що його всi люблять i якщо и смiються з отого ного "тiльки так", то зовсiм не глузливо, а скорiше лагiдно. Сашко заходився готувати ©жу. Дiвчатка допомагали йому, чистили картоплю, рибу, яку дiстали з сiтки, що була прив'язана до корми одного з човнiв i занурена у воду. Iншi пiонери розбрелися по острову. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Iгорем. Iгор сидiв на пеньку i стругав ножем паличку. Ми з Кукурузом сидiли бiля пенька навпочiпки, уткнувшися пiдборiддям в колiна, i задумливо колупалися в землi. Потiм Кукурузо кахикнув i, насупившись (щоб приховати нiяковiсть), сказав хрипло: - Дай подивитися... приймач... Можна? Iгор зразу одклав ножик i паличку - А чого ж... Звичайно. Будь ласка. Вiн одкрив футляр. - Оце настройка, це дiапазони, це звук, - показав, де що крутити. Кукурузо схилився над приймачем. Засопiв. Я й собi носа сунув Кукурузо одпiхнув мене лiктем. - Не хукай туди прямо Запотi╨ i зiпсу╨ться. Iгор усмiхнувся. - Та нiчого. Вiд цього не зiпсу╨ться. Довго Кукурузо крутив ручки-колiщата, i ми мовчки, затамувавши подих, слухали голоси далеких кра©н. - Да а... Цiнна штука, - сказав нарештi Кукурузо i додав: - Ну, з фiзики, в тебе, звичайно, п'ятiрка. - П'ятiрка, - просто i без хвастощiв вiдповiв Iгор - А двiйки ти хапав коли-небудь? - з надi╨ю спитав Кукурузо - Хоч з поведiнки, хоч зi спiвiв абощо? Чи круглий вiдмiнник? - Вiдмiнник, - нiби вибачаючись, сказав Iгор. - Всi нашi юннати вiдмiнники. Така умова. Кукурузо тихо зiтхнув. У цей час з кущiв визирнула Валька. Видно, дiвчата вже закiнчили чистити рибу. Я бачив ©©, а Iгор, що сидiв до псi спиною, нi. Валька тихенько пiдкралася до нього, i я не встиг навiть рота розкрити, як вона одним рухом зштовхнула його з пенька. Iгор нiчого не пiдозрiвав i, звичайно, перекидьки полетiв у траву. - Дамi завжди треба звiльняти мiсце, - сказала Валька, сiдаючи на пень. Iгор, встаючи i обтрушуючись, тiльки усмiхнувся у вiдповiдь. Ми з Кукурузом здивовано перезирнулись. Добре дiло! Толковою хлопця-фiзкультурника, що змайстрував отакенюнiй приймач, цибате страшило пха╨ собi так, нiби то не хлопець, а якась мебля. I вiн тiльки посмiха╨ться... Якби, наприклад, менi зробила таке, скажiмо, Гребенючка, я б ©й так дав, що вона б ногами вкрилася. Та що це з Кукурузом? - Ану дай менi! - нахабно говорить Валька i простяга╨ руку до приймача, якого держить Кукурузо. I Кукурузо, теля, спокiйнiсiнько одда╨ приймач. Тю, дурний! Що то - ©© приймач, чи що?! Чого вона розпоряджа╨ться! Iч, яка розумна! Проте всi цi вигуки, звичайно, беззвучно лунають лише в менi самому. Я мовчу. То ж не-мiй приймач, i не в мене його одбирають. Валька почала настроювати приймач, по-пташиному схиливши голову набiк i дивлячись у небо. Надибала на якусь тягучу мелодiю i раптом радiсно скрикнула: - О! О! Ми спантеличено глянули на не© - що таке? Мрiйно дивлячись на плесо i уважно слухаючи музику, вона тихо сказала: - "Лебедине озеро"... Адажiо... Я скривився. Тю, задавака! Таке говорить, що й не второпа╨ш! А Кукурузо напустив на себе серйознiсть i, насупивши брови, каже: - Нi, - каже, - це озеро скорiше не Лебедине, а Качине, бо лебедi в нас не водяться. Зате качви - як то© ряски. Валька раптом як зарегоче: - Ой, держiть мене! Ой, не можу! От дивак! Я ж не про це озеро, а про музику. "Лебедине озеро". Балет композитора Чайковського. Якраз оце зараз передають. Кукурузове обличчя наче ошпарили. Вся кров, яка тiльки була в його органiзмi, кинулася в обличчя. - Можна подумать, що я не знаю, - сердито буркнув вiн. - Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для iнтересу... Для смiху. Я одвернувся. Не можу я дивитися в очi людинi, яка бреше. А Кукурузо брехав зараз безсовiсно. Нiчого вiн не знав, нiякого "Лебединого озера". Бо слух у нього препоганий Спiвати вiн мiг тiльки зi мною. Пiдтягувати. Менi було досадно на Вальку, що вона примусила мого друга так брехати. I, взагалi, чого вона припхалася до нас? I раптом, нiби пiдслухавши мо© думки, Валька рiзким рухом вимкнула приймач i сказала: - Ви на мене сердитесь, хлопцi, так? Що я влiзла до вас i пристаю, так?.. То я зараз пiду. Ви не сердьтеся. Просто менi хотiлося познайомитися з вами. I так вона це якось просто сказала, що менi аж стало нiяково. I нi я, нi Кукурузо не знайшли, що вiдповiсти. Валька пiдвелася, сунула Кукурузовi в руки приймач i побiгла до вогнища. - Дивачка якась... правда? - знизавши плечима, знiяковiло мовив Кукурузо. - Вона хороший хлопець, - несподiвано почервонiвши, сказав Iгор. - У нас з нею всi дружать. А чого ти не включа╨ш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно помiняв батарейку. Я пильно глянув на нього i зрозумiв, що вiн навмисне мiня╨ тему розмови, що бiльше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумiв. Менi теж було б непри╨мно, якби хтось говорив про Гребенючку. Я не знаю, скiльки ми ще просидiли на березi бiля пенька але незабаром вiд вогнища почувся голос вожатого: - Iгорю, хлопцi, iдiть швидше! Юшка готова! - Пiшли! - сказав Iгор. Я як ото випив вранцi склянку молока, то бiльше й рiски в ротi не мав - був тепер голодний, як арештант, i ця пропозицiя менi, звичайно, дуже сподобалася. Думаю, що Кукурузо ©сти хотiв не менше, бо через усi нiчнi переживання, мабуть, зовсiм не снiдав. Але несподiвано вiн сказав Iгорю: - Ти йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим при©здом добряче поснiдали. Я заклiпав на нього очима i роззявив рота, але промовчав. - Та не видумуйте, хлопцi, ходiмте! Тако© юшки ви зроду не ©ли, - умовляв Iгор. Кукурузо вперто вiдмовлявся. Я, ковтаючи вiд голоду слину, змушений був його пiдтримувати. Нарештi Iгор махнув рукою: - Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас нашлю! - i побiг до вогнища. Але через хвилину замiсть вожатого прибiгла цибата Валька. I одразу накинулась на нас: - Це що таке? Ану марш ©сти юшку! Якби ви мене запрошували - що, я хiба вiдмовилася б? Я б вiдмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану, швидше! I, на мою радiсть, Кукурузо, який так уперто вiдмовлявся перед Iгорем, тут раптом вмить знiтився i покiрливо поплентався за дiвчиною. I знову менi згадалася чомусь Гребенючка... Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справдi юшка була смачна, але менi здалося, що я тако© зроду не ©в. А я ж розумiвся на юшцi. В нас у селi вмiли ©© варити, та й сам я варив не раз. Але ця просто памороки забивала - така смачна. Всi прицмокували й хвалили Сашка-"штурмана". А вiн сидiв бiля казана з ополоником у руках i, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати додачi. Тепер менi було зрозумiло, чому всi так зрадiли, що сьогоднi Сашкова черга готувати снiданок. Вiн у них був визнаний куховар. Незабаром усi пона©дались i порозлягалися на травi навколо вогнища - вiдпочити. Хтось перший замугикав пiсню, хтось пiдтягнув, i пiсня виросла, змiцнiла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети... Реве е та сто-огне Днi iпр широкий, Сердитий вi-iтер за-авива а... Як було при╨мно отак лежати на травi горiлиць, дивитися в блакитну безодню неба i спiвати хором пiсню! Здавалося, вся земля, весь свiт чу╨ ©©. Вожатий тихенько встав, пiшов до човнiв i повернувся з акордеоном. Пiсня зазвучала ще дужче, ще злагодшше. Коли кiнчили "Реве та стогне", вожачий сказав: - А тепер нашу, пiонерську, - "Злиньте вогнями..." Ану, заводь, Сашко. - Тiльки так, - одгукнувся Сашко, прокашлявся i, почекавши, поки акордеон програ╨ вступ, заспiвав. Я нiколи б не подумав, що в нього такий чистий, дзвiнкий i високий голос. От тобi й дивакуватий "штурман" Сашко. "Тiльки-так!" Мало того, що знаменитий куховар, ще й такий спiвець! Злиньте вогнями Синi© ночi. Ми пiонери- Дiти робочих... Свiтло© ери Час надiйшов. Клич пiонерiв: "Завжди будь готов!" - рвалася в небо пiсня. Навiть коли пiдхопили пiсню всi разом, i то було чути дзвiнкий голос Сашка, що чайкою злiтав над хвилею iнших голосiв хору. Спiвали ми години пiвтори, а то й бiльше. Яких тiльки пiсень ми не спiвали! I укра©нських народних, i революцiйних, i старих комсомольських, i сучасних, i пiснi з кiнофiльмiв... Потiм Iгор сказав: - А тепер, може, хай Валька станцю╨... "Зараз буде пиндючитися, а ©© умовлятимуть", - подумав я. Але вона сказала без всякого: - Будь ласка. Можу станцювати. Тут я помiтив, що Кукурузо чомусь почервонiв i неспокiйно васовався на мiсцi. До речi, я ще й ранiше, коли спiвали, помiтив, що мiй друзяка Кукурузяка весь час дивився на Вальку, а коли вона випадково зводила на нього очi i ©хнi погляди зустрiчалися, вiн одразу втуплювався в землю. - Укра©нський танець козачок! - оголосив вожатий i заграв на акордеонi. Валька почала танцювати. I сталася дивна змiна. Незграбна цибата Валька вмить перетворилася в стрiмку летючу пташину, кожен рух яко© зливався з музикою. I циби ©©, отi самi тонкi циби, на яких, здавалося, не можна навiть встояти (от-от упадеш), отi циби, ледь торкаючись землi, наче весь час були у повiтрi, у польотi - стрункi, мiцнi й пружинистi. Бiля мого вуха часто-часто, мов захеканий, мов це вiн сам танцював, дихав Кукурузо. А коли Валька скiнчила танець i всi зааплодували, вiн не став аплодувати, а, зустрiвшися зi мною поглядом, чомусь нахмуривсь i одвернувся... Потiм Оксана читала вiршi Маяковського. Добре читала, тiльки дуже кричала - мабуть, аж у селi чути було Загалом вийшов такий собi несподiваний концерт самодiяльностi. А потiм почали купатися. Iгор плавав кролем, Сашко-"штурман" брасом, та й Валька нiчого плавала (правда, по-дiвчачому, задерши голову i одпирхуючись, як кицька). Але стрибати у воду з верби нiхто не вмiв I отут мiй друг Кукурузо показав, що таке васюкiвськi хлопцi. Видерся на самiсiньку верхiвку, розгойдався, як мавпа, на гiлцi i я ак стрибоне - майже хвилину летiв i майже на середину плеса залетiв. Всi тiльки ахнули. А вожатий сказав: - Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобi треба в секцiю по стрибках з трамплiна. Молодець! Кукурузо аж зашарiвся вiд задоволення. Мене розiбрало, i я схотiв довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собi подряпався на вербу. Але мене спiткала невдача. Прикра жахлива невдача Я зачепився за сучка i розпанахав труси з низу аж до пупа, навiть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозi. Придержуючи сво╨ нещастя однi╨ю рукою i мало не плачучи вiд сорому, я безславно спустився вниз. Але нiхто не став кепкувати з мене: "Нiчого, бува╨. З кожним може таке трапитися", - заспокоювали мене всi. Я тiльки екав i досадливо махав вiльною рукою.